Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Мальке, Розі,

Риті та Леонові,

Енні,

Рут

Передмова до українського видання

Історія цієї книги розпочалася одного жовтневого дня 2010 року. Напередодні нас повідомили (я тоді був аспірантом кафедри міжнародного права Львівського національного університету імені І. Франка), що університет відвідає «адвокат королеви». Ця інформація супроводжувалася дещо драматичною паузою та суворим поглядом, що мало б підкреслити важливість персони візитера.

Не знаю, чи на це вплинув довільний переклад титулярного Queen's Counsel[1], але конференц-зал факультету міжнародних відносин наступного дня був повний слухачів, здебільшого студентів. Після представлень лектор розпочав свій виступ із запитань:

— Кому з вас відоме ім’я Герша Лаутерпахта? — із близько півсотні присутніх підняли руки троє чи четверо.

— А кому з вас відоме ім’я Рафала Лемкіна? — результат був той самий.

— А що ви знаєте про них?

За кілька років до цього я натрапив на згадку про обох в одній статті, тому, дещо помиляючись, зміг сказати, що вони — відомі юристи-міжнародники: Лаутерпахт був одним із авторів Загальної декларації прав людини, а Лемкін — автором терміну «геноцид». Мене тоді з аудиторії ніхто не доповнив.

Дещо здивований гість додав:

— Ці люди — найвидатніші юристи-міжнародники XX століття і випускники вашого університету…

Лектором був Філіп Сендс, який тоді вперше відвідав Львів.

Через кілька років після цієї лекції сайт «Главком» опублікував інтерв’ю Каті Бусол з професором Сендсом із цитатою у назві публікації: «Дивина! Україна забула юристів такого рівня. У Британії усюди б висіли їхні портрети». В коментарях під репостами звучали тези, що такий висновок Сендса — некоректний, бо про Лемкіна згадували в деяких публікаціях, а про Лаутерпахта — на лекціях з міжнародного права і до 2010 року. Проте, навіть якщо визнати, що такі поодинокі факти й свідчать про обізнаність про цих двох осіб, це не означає, що ми вповні розуміємо їхню роль та внесок в історію людства.

Від тієї осінньої лекції до публікації цієї книжки українською мовою минуло сім років і вже сьогодні слід визнати, що заслугу Філіпа для визнання цих видатних особистостей в Україні важко переоцінити.

За цей час він мав понад десяток публічних лекцій та виступів у Львові та Києві, під час яких постійно доносив інформацію про ту цінність, яку мала праця Лемкіна і Лаутерпахта для захисту прав та інтересів людини і людства, та про ті трагічні події, які спонукали їх, євреїв за походженням, до такої жертовної та самовідданої праці.

Проте така активність не завжди отримувала розуміння. Наприклад, під час візиту професора Сендса до Львова у жовтні 2011 року я допомагав йому в архівних дослідженнях. На другий тиждень, коли візит вже добігав кінця, один з професорів університету влаштував мені своєрідне дізнання:

— А хто він такий, Іване? Чого він сюди приїхав? Я про нього ніколи не чув! Ти будь обережним, бо тут приїжджають в архіви, а потім судяться за реституцію. Може, це авантюрист якийсь. Не підстав університет, відповідальність на тобі!

Я був ошелешений, але ця розмова стала для мене яскравим свідченням того, що дуже часто в нашому суспільстві ми не готові розуміти та сприймати. Згадуючи цей випадок, я вважаю, що дуже цікавим є те, як зрозуміють та сприймуть цю книжку зараз. Багато тез, які в ній є, можуть сприйняти дуже гостро, залежно від політичних, історичних чи світоглядних позицій читача. Проте ця праця, як і вся робота професора Сендса в Україні, є дуже важливою і з дещо іншого погляду.

Ця книжка є своєрідним, але не єдиним підсумком великої роботи. Були вже згадані лекції та виступи, статті та інтерв’ю, дисертація Маркіяна Бема, присвячена міжнародно-правовим поглядам Рафала Лемкіна, тему якої він обрав саме після спілкування із професором Сендсом, та дисертація Ігоря Земана на тему львівської школи міжнародного права, в якій він приділив значну увагу постатям Лемкіна та Лаутерпахта, не в останню чергу завдяки праці Філіпа. І ще був фільм «Що вчинили наші батьки: нацистський спадок» («What Our Fathers Did: A Nazi Legacy»), присвячений долі Ганса Франка та Отто фон Вехтера, які є другорядними героями «Східно-Західної вулиці».

Під час зйомок фільму влітку 2014 року ми зайшли в будинок, що на вулиці Шептицьких, в якому колись жив дідусь Філіпа Сендса. Один із мешканців будинку — літній чоловік з паличкою — впізнав Філіпа (бо він вже був тут під час одного з візитів до Львова) і дуже зрадів, запросивши до себе додому. Там ми відзняли кілька кадрів, які не ввійшли до фільму, зокрема — той епізод, коли Філіп запитав, чому цей чоловік такий радий бачити його і що це значить для нього. «Це значить, що ми — Європа! — широко усміхаючись, пояснив чоловік. — Що ми вже були там і просто повертаємося!»

У цьому і є головне значення цієї книги, роботи професора Сендса та відновлення пам’яті про Лемкіна, Лаутерпахта та інших видатних осіб, правників і не правників, які були пов’язані зі Львовом. Це означає повернення Львова та України у міжнародний контекст через спільну історичну спадщину з Європою та світом, повернення до традицій, які можуть стати дороговказами, яких зараз потребує суспільство (принаймні точно — правниче середовище). І залишається лише вірити, що ми зможемо прийняти цих людей і сприйняти їх як частину нашої історії.

Читаючи цю книгу, варто пам’ятати, що вона є непростою, особистою, а в розділі, де йдеться про історію родини автора, — навіть інтимною. Але вона також є поглядом на частину історії міжнародного права, історії Другої світової війни, історії Голокосту, зрештою, історії Львова та України із зовсім іншої перспективи, провокує на роздуми і резонує емоціями. І саме це, мабуть, і є найкращим свідченням рівня книги.

Обидва головні персонажі — і Лемкін, і Лаутерпахт — описані в ній не як епічні герої, а як звичайні люди зі складними характерами: вперті, наполегливі, егоїстично віддані своїй меті і на шляху до неї не готові йти на компроміси й приймати думку інших. Але вони однаково жертовні, далекоглядні і здатні не втрачати віру, наштовхуючись на нерозуміння і тактичні невдачі. І саме тому здобули визнання (хай і не завжди вчасне) як одні з найвидатніших юристів-міжнародників в історії.

Антигероєм у цьому сюжеті, попри певне уособлення в постатях Ганса Франка та Отто фон Вехтера, виступає сукупний жах тих злочинів, які мали місце під час Другої світової війни і які змусили Лемкіна і Лаутерпахта працювати над новими механізмами протидії та покарання за такі злочини. І риторичним буде питання: чи вони були б згодні відмовитися від слави та визнання, лише б не бути свідками таких злочинів?

Нарешті, майже детективна історія Леона Бухгольца і його рідних та близьких торкає чи не найбільше. З одного боку, це лише одна з багатьох мільйонів схожих історій, котрі мали місце в цей час. Проте саме переплетення з історіями головних героїв та подіями, про які йдеться в книзі, приводить в кінці до розуміння ще однієї істини: насправді найбільш глобальні події відбуваються на відстані витягнутої руки і можуть зачепити будь-кого. Будь-де. І будь-коли.

Якщо б мене попросили двома словами описати: «А про що ця книга?», я б відповів, що про злочини і покарання за них, а радше про неминучість покарання. Цей сюжет зустрічається дуже часто, але він, на жаль, ніколи від того не стає менш актуальним, і нагадувати про нього потрібно завжди, особливо в наш час. Про те, що коло замикається завжди. І хоч би як злочинці заперечували свою провину чи були впевненими у своїй правді — в кінці шлях злочинів завжди веде до Нюрнберга, де на всіх чекає правосуддя та усі будуть змушені визнати провину.

У зв’язку із цим у мене перед очима стоїть ще одна сцена. Під час зйомок фільму у 2014 році ми відвідали місце масового вбивства та поховань жертв Голокосту у Жовкві. Син Отто фон Вехтера — Хорст, який все життя присвятив виправданню батька, — стоячи там, заперечував батькову провину в цьому злочині, стверджуючи, що він не знав, не міг перешкодити, виконував накази. Проте вкінці, коли камера уже була вимкнена і Хорст залишився майже наодинці, то зірвав кілька польових квітів та поклав їх до невеликого пам’ятника жертвам. Коло замкнулося.

Іван Городиський,

директор Школи права Українського

католицького університету,

керівний партнер Dexis Partners

Львів, 27 липня 2017 р.

_{А. Дім Леона Бухгольца, вул. Шептицьких, 12 (1904–1914) • С.3.}

_{В. Дім Герша Лаутерпахта, вул. Театральна, 6 (1911–1919) • Е.3.}

_{С. Дім Рафала Лемкіна, вул. Глибока, 6 (1921) • С.4.}

_{D. Дім Рафала Лемкіна, вул. Глибока, 6 (1922) • С.2.}

_{Е. Дім Рафала Лемкіна, вул. Замарстинівська, 21 (1923) • Е.1.}

_{F. Корпус юридичного факультету (1915–1926) • Е.4.}

_{G. Львівський університет ім. Івана Франка (2015) • D.3.}

_{Н. Театр Скарбека • Е.2.}

_{І. Високий Замок • F.1.}

Читачеві

Місто Львів[2] займає у цій історії важливе місце. Впродовж дев’ятнадцятого століття здебільшого воно було відоме як Лемберг, розташований на східних околицях Австро-Угорської імперії. Невдовзі після Першої світової війни місто відійшло до нової незалежної Польщі і почало називатися Львув, поки з початком Другої світової війни його не окупувала радянська влада, яка почала називати його Львов. У липні 1941 року німці зненацька захопили місто і зробили його у своєму новоствореному Генерал-губернаторстві столицею дистрикту Галичина — знову повернулося ім’я Лемберг. Після того, як влітку 1944 року Червона армія вибила звідси нацистів, воно стало частиною України, і відтоді називається Львів.

Лемберг, Львів, Львов і Львув — це одне і те ж саме місце. Назва змінювалася, як і склад та національна структура його мешканців, але місто та його будівлі залишалися. У період між 1914 і 1945 роками влада над містом переходила з рук в руки не менше восьми разів. Із тим, як називати місто на сторінках цієї книги, виникли деякі труднощі, тож я використовував назву, якою послуговувалися ті, хто в той чи інший час, який я описую, його контролював. (Загалом я обрав той же підхід і для інших населених пунктів: сусідня Жолкєв — нині Жовква, яка тимчасово з 1951 року до 1991 року мала назву Нестеров, на честь російського героя Першої світової війни, першого пілота, який виконав відомий в авіації маневр «мертва петля»).

Спершу я хотів залишити скрізь Лемберг, тому, що це слово викликає приємні історичні асоціації і тому, що Лемберг був містом, де минало дитинство мого дідуся. Однак цей вибір могли б сприйняти як образливий сигнал на адресу інших, сигнал особливо болісний в той час, коли Україна бореться за свою територію з Росією. Те ж саме стосується назви Львув, яку місто мало впродовж двох десятиліть, а також Львів, яким називали його впродовж кількох бурхливих днів у листопаді 1918 року. Італія ніколи не мала контролю над містом, а якби мала, то називала б його Леополіс, Місто Лева.

Головні персонажі

Герш Лаутерпахт, професор міжнародного права, народився у серпні 1897 року у невеликому містечку Жолкєв, за кілька кілометрів від Лемберга, куди його родина переїхала 1911 року. Син Арона і Дебори (уродженої Туркенкопф), він був другою дитиною у сім’ї — між братом Давидом і сестрою Сабіною. У 1923 році Герш Лаутерпахт у Відні одружився з Рахиль Штейнберг, вони мали одного сина Елігу, який народився у Лондоні, у районі Кріклвуд. У 1915-1919 роках навчався на юридичному факультеті Львівського університету.

Ганс Франк, юрист і державний міністр, народився у травні 1900 року у Карлсруе. Він мав двох братів, старшого і молодшого. У 1925 році він одружився з Бріґіт (уродженою Гербст). У них було двоє дочок і троє синів, наймолодшого звали Ніклас. У серпні 1942 року він пробув два дні у Лембергу, де виступав з кількома промовами.

Рафал Лемкін, прокурор і юрист, народився на хуторі Озерисько, поблизу Білостоку, у липні 1900 року. Син Йозефа і Белли, мав двох братів (старший Еліас, молодший Самуель). У 1921 році перебрався у Львув. Ніколи не одружувався і не мав дітей.

Леон Бухгольц, мій дідусь, народився у Лембергу у травні 1904 року. Син Пінкаса, винокура, а згодом — власника готелю, і Мальке (уродженої Флашнер). Він був наймолодшим із чотирьох дітей, після старшого брата Еміля і двох старших сестер, Густи і Лаури. Одружився з Реґіною Ритою Ландес у Відні 1937 року, а через рік у них там народилася дочка Рут, моя мати.

Передмова ^{Запрошення}

Вівторок, 1 жовтня 1946 року,

Нюрнберг, Палац правосуддя

Щойно минула третя пополудні. Дерев’яні двері позаду лави підсудних відчинилися і до зали 600 увійшов Ганс Франк. Він був вбраний у костюм, із сірим тоном якого контрастували білі шоломи двох похмурих військових конвоїрів, що супроводжували Франка. Чоловік, який був особистим юристом Адольфа Гітлера, а потім його представником в окупованій Німеччиною Польщі, з рожевими щічками, гострим носиком і зализаним назад волоссям, від цих судових слухань помарнів. Це вже не був той стрункий елегантний міністр, оспіваний його другом Ріхардом Штраусом. Франк вочевидь був у стані цілковитої розгубленості — аж настільки, що, увійшовши до приміщення, обернувся і став лицем у протилежний бік, спиною до суддів.

У переповненій того дня залі суду сидів професор міжнародного права Кембриджського університету. Лисуватий і в окулярах, схожий на сову Герш Лаутерпахт розташувався на чільному місці за видовженим дерев’яним столом, обабіч — поважні колеги британської групи обвинувачення. Він сидів за кілька метрів від Франка, у чорному костюмі. Лаутерпахт був тим, кому належить ідея внести термін «злочини проти людяності» до Статуту Нюрнберзького трибуналу — три слова для опису вбивства чотирьох мільйонів євреїв і поляків на території Польщі. Лаутерпахта згодом визнають найсвітлішою головою міжнародного права у двадцятому столітті і батьком сучасного правозахисного руху, втім, його цікавість до Франка була не лише професійною. Впродовж п’яти років Франк управляв територією, що включала Лемберг, де в Лаутерпахта була велика родина, зокрема його батьки, брат, сестра та їхні діти. За рік до того було розпочато судовий процес, їхня доля у царстві Ганса Франка все ще була невідомою.

Ще одного зацікавленого у справі чоловіка того дня в залі суду не було. Рафал Лемкін слухав судове засідання по радіо, лежачи у ліжку американського військового госпіталю у Парижі. Державний обвинувач, а згодом адвокат у Варшаві, він утік з Польщі у 1939 році, коли спалахнула війна, і, зрештою, дістався Америки. Там він працював з американською групою обвинувачення одночасно з британцями. Впродовж цього довгого шляху він возив за собою кілька валіз, напханих документами, серед яких було чимало розпоряджень, підписаних Франком. Вивчаючи ці матеріали, Лемкін помітив певну модель поведінки, якій дав назву, щоб описати злочин, скоєний Франком. Він назвав його «геноцид».

На відміну від Лаутерпахта, який зосередився на злочинах проти людяності з метою захисту окремих осіб, його більше цікавив захист групи людей. Він невтомно працював над тим, аби термін «геноцид» долучили до справи Франка, але почувався не надто добре, аби бути присутнім в цей останній день судового процесу. Він також мав особистий інтерес у справі Франка: провів кілька років у місті Львув, а його батьків і брата було втягнуто у злочини, як зазначається, скоєні на території, підконтрольній Франку.

— Підсудний Ганс Франк, — оголосив голова трибуналу.

Франк саме мав дізнатися, чи доживе до Різдва, чи буде в стані виконати обіцянку, яку нещодавно дав своєму семирічному синові: що все буде гаразд і на свята він буде вдома.

Четвер, 16 жовтня 2014,

Нюрнберг, Палац правосуддя

Шістдесят вісім років по тому я відвідав судову залу 600 в компанії Нікласа — сина Ганса Франка, який був маленьким хлопчиком тоді, коли було дано цю обіцянку.

Ми розпочали наш візит із закинутого порожнього крила занедбаної в’язниці позаду Палацу правосуддя — єдиного з чотирьох крил будівлі, яке встояло донині. Ми всілися у такій самій маленькій камері, як та, де його батько провів майже цілий рік. Востаннє Ніклас був у цій частині будівлі у вересні 1946 року. «Це єдина кімната на світі, де я можу побути трохи ближче до свого батька, — сказав він мені, — посидіти, уявити себе на його місці, уявити, як він пробув тут майже рік, з відкритим туалетом, невеличким столиком, маленьким ліжком… і все». Щодо батькових дій камера була невблаганною, як і Ніклас: «Мій батько був юристом. Він знав, що накоїв».

Судова зала 600 досі функціонує і не дуже змінилася з часів того процесу. У 1946 році кожен із двадцяти одного підсудного на шляху з камери мав скористатися невеличким ліфтом, що піднімався безпосередньо до зали суду, цю штукенцію ми з Нікласом дуже хотіли побачити. Вона, як і раніше, була позаду лави підсудних. Увійти можна було крізь ті ж самі дерев’яні двері, що відчинялися без жодного звуку. «Відчинити, зачинити, відчинити, зачинити»^{1}, — писав Купер з лондонської «Таймс», колишній тенісний оглядач, який робив щоденні репортажі з процесу. Ніклас відчинив двері і зайшов у невеличкий простір кабінки ліфта, тоді зачинив за собою двері. Коли він звідти вийшов, то попрямував до місця, де сидів його батько під час судового процесу, обвинувачений у скоєнні злочинів проти людяності і геноциді. Ніклас всівся і нахилився вперед на дерев’яні поруччя. Він подивився на мене, потім обвів поглядом приміщення, а тоді зітхнув. Мені завжди було цікаво, як його батько востаннє проходив крізь відчинені двері ліфта і далі до лави підсудних. Це можна собі уявити, але неможливо побачити, тому що останній день процесу, вівторок, 1 жовтня 1946 року, фільмувати на камеру було заборонено. Це було зроблено для захисту гідності підсудних.

Ніклас урвав мої думки. Він спокійно і твердо сказав: «Це щаслива кімната^{2}, для мене і для світу».

Разом із Нікласом ми опинилися в судовій залі 600 завдяки запрошенню, яке я несподівано отримав кілька років тому. Запрошення надійшло від юридичного факультету Львівського університету. Мене запросили прочитати публічну лекцію про моє дослідження, присвячене злочинам проти людяності і геноциду. Вони попросили мене розповісти про справи, до яких я був залучений, про мої наукові праці, присвячені судовому процесові у Нюрнберзі, і про наслідки цього процесу для нашого сучасного світу.

Я давно захоплювався Нюрнберзьким процесом і міфами, які з’явилися навколо нього, так званою точкою відліку для становлення сучасної системи міжнародного правосуддя. Я був зачарований випадковими деталями, які можна знайти у довжелезних копіях матеріалів, невблаганними доказами, що потрапили до багатьох книжок на цю тему, а також спогадами і щоденниками, в яких прискіпливо описувалися свідчення учасників процесу, усіма цими матеріалами, що лежали на столі перед суддями. Мене страшенно зацікавили фото- та кіноматеріали, як от чорно-біла юридична кінодрама «Нюрнберзький процес» («Judgment at Nuremberg»), нагороджена Оскаром 1961 року, відома, окрім свого сюжету, романтичними стосунками Спенсера Трейсі та Марлен Дітріх. Моя зацікавленість мала практичну причину, тому що той процес значно вплинув на мою професійну діяльність: Нюрнберг став потужним поривом у вітрила правозахисного руху, що тоді лише зароджувався. Звісно, помітно відчувався «душок правосуддя переможця», але, безперечно, йдеться про каталітичну справу, що відкрила можливість притягнути до міжнародного суду лідерів держав, чого досі ніколи не було.

Мабуть, причиною цього запрошення зі Львова була моя робота баррістера (судового адвоката), а не мої письмові праці. Влітку 1998 року у Римі я був частково залучений до міждержавних перемовин, які завершилися створенням Міжнародного кримінального суду (МКС), а через кілька місяців по тому працював у Лондоні над справою Піночета. Колишній президент Чилі в англійському суді вимагав імунітету від обвинувачень у геноциді і злочинах проти людяності, висунутих проти нього іспанським прокурором, і програв. У наступні роки інші справи зі скрипом почали відчиняти двері міжнародного правосуддя після періоду затишшя, у роки Холодної війни, яка почалася після Нюрнберзького процесу.

Незабаром на моєму робочому столі у Лондоні з’явилися справи, що стосувалися колишньої Югославії та Руанди. Далі були обвинувальні матеріали щодо Конґо, Лівії, Афганістану, Чечні, Ірану, Сирії, Лівану, Сьєрра-Леоне, Гуантанамо та Іраку. Довгий і сумний список, який свідчить про невдачу добрих намірів, які лунали у Нюрнберзі, у судовій залі 600.

Я брав участь у кількох справах про масові вбивства. Деякі розглядалися як злочини проти людяності, вбивства окремих осіб у великій кількості, інші — зводилися до звинувачень у геноциді, знищенні груп. Ці два різні злочини, зі своїми різними акцентами на індивідів і групи, розвивалися паралельно, однак з плином часу геноцид в очах багатьох став злочином злочинів, вийшов на перше місце у цій так званій ієрархії, залишивши припущення, що убивство великої кількості людей як окремих осіб є чомусь менш жахливим. Вряди-годи я орієнтувався на натяки про походження і причини обох термінів і їхні зв’язки з аргументами, вперше наведеними у судовій залі 600.

Втім, я ніколи надто глибоко не занурювався у те, що відбувалося в Нюрнберзі. Я знав, як ці нові злочини виникли і розкривалися далі, але мені було дуже мало відомо про історії окремих осіб чи про те, як вони потрапили до справи проти Ганса Франка. Не знав я також про особисті причини, через які Герш Лаутерпахт і Рафал Лемкін розвинули свої, такі відмінні, правові підходи.

Запрошення зі Львова дало мені шанс вивчити цю історію докладніше.

Я вхопився за нього і через іншу причину: у Лембергу народився мій дідусь Леон Бухгольц. Я знав батька моєї матері багато років — він помер 1997 року в Парижі, який любив і називав своїм рідним містом, — але мені було дуже мало відомо про часи до 1945 року, тому що він не хотів про них нічого розповідати. Його життя охоплювало все двадцяте століття, і на мій свідомий вік членів дідової родини стало набагато менше. Це було зрозуміло, але наскільки зменшилась родина і за яких обставин — я не знав. Подорож до Львова була також шансом дізнатися більше про ті важкі роки.

Якісь крихти інформації були доступні, але левову частку першої половини свого життя Леон ретельно приховував. Події, які залишили по собі болісний слід і багато питань, безперечно мали для моєї матері у повоєнні роки суттєве значення, але вони також були важливими і для мене. Чому я обрав собі шлях правника? І чому моя правова діяльність пов’язана з прихованою історією моєї родини? «Не мертві не дають спокою, а прогалини, що залишають у нас чужі таємниці»^{3}. Так писав психоаналітик Ніколя Абрахам про стосунки між онуками і бабусями та дідусями.

Запрошення зі Львова було шансом заповнити ці невідступні прогалини. Я погодився, а тоді ціле літо присвятив підготовці до лекції.

На мапі Львів — у самісінькому центрі Європи. Хоч туди не так легко дістатися з Лондона, він стоїть на перетині уявних ліній, що сполучають Ригу та Афіни, Прагу і Київ, Москву і Венецію. Це епіцентр ліній розлому, що відділяють схід від заходу, північ від півдня.

Того літа я занурився у літературу про Львів. Книжки, мапи, фотографії, кінохроніка, поезія, пісні — зрештою, усе, що міг знайти про місто «розмитих кордонів»^{4}, як його називав письменник Йозеф Рот. Мене особливо цікавив період перших років двадцятого століття, коли у цьому місті яскравих кольорів жив Леон. Кольорів червоно-білих і синьо-жовтих^{5} з чорно-золотим, кольорів польського, українського і австрійського впливу. Я відкрив для себе місто міфології, глибоких інтелектуальних традицій, де серед різних груп населення, що мешкали разом у великому спільному домі Австро-Угорської імперії, сходилися різні культури, релігії і мови. Перша світова війна зруйнувала цей дім, знищила імперію і вивільнила сили, які спричинилися до зведення рахунків і пролитої крові. Версальський договір, нацистська окупація і радянський контроль один за одним наробили багато лиха. Червоно-білі та чорно-золоті кольори зблякли, і сучасний Львів залишився з українським населенням, нині тут домінують кольори синьо-жовті.

Між вереснем 1914 року і липнем 1944 року контроль над містом переходив з рук в руки вісім разів. Після тривалого періоду, коли Львів був столицею Королівства Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима і Затору Австро-Угорської імперії — так, того самого Освенцима, — місто переходило з рук Австрії до Росії, тоді знову до Австрії, потім ненадовго до Західноукраїнської Народної Республіки, тоді до Польщі, тоді до Радянського Союзу, потім до Німеччини, тоді знову до Радянського Союзу, і наостанок — до України, під контролем якої перебуває нині. Королівство Галичини, вуличками якого Леон ходив, коли був маленьким хлопчиком, населяли поляки, українці, євреї та багато інших. Проте на той час, коли Ганс Франк увійшов до судової зали 600 в останній день Нюрнберзького процесу, який відбувався менш як три десятиліття по тому, майже всю єврейську громаду міста було знищено, а поляків виселили.

Вулиці Львова — це мікрокосм бурхливої Європи двадцятого століття, осередок кривавих конфліктів, які розкололи культури на частини. Я полюбив мапи тих років, на яких позначено вулиці, назви яких змінювалися, хоч напрямок залишався таким самим. Одна паркова лавка, гарний сецесійний залишок австро-угорського періоду, стала для мене дуже звичним місцем. Звідти я міг спостерігати, як світ навколо рухається вперед. Зручна оглядова позиція на мінливу історію міста.

У 1914 році лавка була у Штадтпарку, у міському парку. Вона стояла навпроти великої будівлі Ландтагу, парламенту Галичини, найбільш східної провінції Австро-Угорської імперії.

Десять років по тому лавка стояла на тому ж місці, але вже на землі іншої країни — Польщі, у парку Костюшка. Парламенту вже не було^{6}, але будівля залишилася, тепер це був корпус університету Яна Казимира. Влітку 1941 року, коли контроль над містом перейшов до Генерал-губернаторства Ганса Франка, лавку знімеччили і тепер вона стояла у Єзуітенгартен, навпроти колишньої будівлі університету, позбавленої своєї польської ідентичності.

Ті міжвоєнні роки були темою багатьох літературних творів, але жоден з них не описував втрачене більш зворушливо, ніж «Мój Lwów». «Де ви тепер, паркові лавки Львова, почорнілі від років і дощу, шорсткуваті і потріскані, наче кора середньовічних оливкових дерев?»^{7} — запитував у 1946 році польський поет Йозеф Віттлін.

Шість десятиліть по тому^{8}, коли я підійшов до лавки, на якій мій дід міг сидіти сто років тому, це вже був парк імені Івана Франка, названого на честь українського поета, який писав детективні романи[3] і чиїм ім’ям тепер названо будівлю університету.

_{Парламент Галичини, Австро-Угорська імперія}

Ідилічні спогади Віттліна в іспанському та німецькому перекладах стали моїми супутниками, вони були путівником по старому місту, його будинкам і вуличкам, на яких полишалися глибокі сліди від сутичок, що розгорілися у листопаді 1918 року. Той жорстокий конфлікт між польською та українською громадами, який зачепив і євреїв, був настільки серйозним, що про нього повідомлялося у «Нью-Йорк Таймс». Американський президент Вудро Вілсон навіть доручив створити з цього приводу слідчу комісію. «Я не хочу роз’ятрювати рани на живому тілі цих спогадів, і тому не буду говорити про 1918 рік»^{9}, — пише Віттлін, а тоді саме це й робить. Він згадує «братовбивчі бої між поляками та українцями», що розривали місто на частини і від яких постраждало багато людей, що потрапили під гарячу руку ворожих сторін. Все ж атмосфера загальної ввічливості залишалася, як-от у випадку, коли український шкільний товариш Віттліна втрутився і зупинив сутичку біля лавки, на якій я сидів, аби юний Йозеф міг спокійно пройти і дістатися додому.

«Серед моїх друзів панувала злагода, хоч багато з них належали до різних етнічних груп, що конфліктували між собою, сповідували різну релігію і різні погляди», — пише Віттлін. Тут був міфічний світ Галичини, де націонал-демократи любили євреїв, соціалісти танцювали танго з консерваторами, старорусини і москвофіли плакали разом з українськими націоналістами. «Давайте бавитись в ідилії»^{10}, — пише Віттлін, розкриваючи «саму сутність львів’янина». Він змалював місто, яке було бездоганним і грубуватим, розумним і недоумкуватим, поетичним і буденним. «Львів та його культура пахнуть солодкою випічкою, — з тугою завершує автор, — вони мають смак особливої ягоди, черемхи, дикої вишні, що нібито достигає лише на Клепарові, у передмісті Львова». Віттлін називає її cerenda, гірка і солодка водночас. «Ностальгія любить підробляти навіть смак, спонукаючи нас відчувати самі лише солодкі пахощі Львова. Але я знаю людей, для кого він був ложкою жовчі».

Після Першої світової війни, яку у Версалі було зупинено, але не розв’язано проблеми остаточно, гнів лише накопичувався. Періодично він виливався у помсту, як-от у вересні 1939 року, коли радянське військо увійшло до міста на білих конях, і через два роки знову, коли німці в’їхали сюди на своїх танках. «На початку серпня 1942 року до Львова прибув генерал-губернатор д-р. Франк»^{11}, — занотовано єврейським мешканцем міста в одному з небагатьох вцілілих щоденників. «Ми знали, що цей візит не віщує нічого доброго». Того місяця Ганс Франк, особистий юрист Гітлера, а тепер генерал-губернатор окупованої Польщі, піднявся мармуровими сходами будівлі університету до великої зали, аби прочитати лекцію, в якій він оголосив про плани знищити євреїв міста.

Я приїхав до Львова восени 2010 року, щоб прочитати свою лекцію. На той час я розкопав один цікавий і, мабуть, ніким непомічений факт: двоє людей, які додали до Нюрнберзького процесу злочини проти людяності та геноцид, Герш Лаутерпахт і Рафал Лемкін, проживали у цьому місті у той період, про який пише Віттлін. Обидва вчилися в університеті і на собі відчули жахіття тих років.

Це не було останнім збігом випадковостей, що пройшли через мій робочий стіл, але назавжди залишиться тим збігом, що вразив мене найглибше. Коли я готувався до подорожі до Львова, аби поговорити там про витоки міжнародного права, я дізнався, що саме місто було тісно пов’язане з цими витоками, і це справило неймовірне враження. Те, що двоє людей, які долучилися до створення сучасної системи міжнародного правосуддя більше, ніж усі інші, походили з одного міста, здавалося, не є просто випадковим збігом. Не менш вражаючим для мене під час цього першого візиту було також те, що жодна особа з тих, з ким я зустрічався в університеті чи в інших місцях, не знала про роль Львова у заснуванні сучасної системи міжнародного правосуддя.

Після лекції посипалися запитання здебільшого щодо життя цих двох людей. На яких вулицях вони жили? Які лекції відвідували в університеті і хто були їхні викладачі? Чи вони знали один одного? Чи зустрічалися один з одним? Що з ними відбувалося після того, як вони полишили місто? Чому ніхто нічого не розповідає про них на юридичному факультеті сьогодні? Чому один з них вірив у захист окремих осіб, а інший — у захист груп? Як вони долучилися до участі у Нюрнберзькому процесі? Що сталося з їхніми родинами?

Я не мав відповідей на ці запитання про Лаутерпахта і Лемкіна.

Тоді хтось поставив запитання, на яке я зміг відповісти: «У чому полягає різниця між злочинами проти людяності і геноцидом?»

«Уявіть собі вбивство ста тисяч людей, які походять з однієї групи, — пояснював я, — євреїв або поляків, що мешкали у Львові. Для Лаутерпахта убивство окремих осіб, якщо воно є частиною систематичного плану, було б злочином проти людяності. Для Лемкіна, зосереджуючись на геноциді, — убивство багатьох з наміром знищити групу, до якої вони належать. Нині для обвинувача така різниця є здебільшого питанням встановлення наміру: щоб довести, що це геноцид, необхідно продемонструвати, що мотивом акту вбивства був намір знищити групу, а для злочинів проти людяності такого наміру демонструвати не потрібно». Я пояснив, що довести намір знищити групу загалом чи частково є вкрай складно, оскільки ті, хто брали участь у таких вбивствах, намагалися не залишати по собі жодних документів, які можна було б згодом використати проти них.

Ще хтось запитав, чи це суттєва різниця. Хіба суттєво, чи закон прагне тебе захистити через те, що ти є окремою особою, чи через те, що ти належиш до певної групи людей? Це питання по колу обійшло аудиторію і залишається зі мною досі.

Пізніше того ж вечора до мене підійшла одна студентка. «Чи можна поговорити з вами наодинці, подалі від всіх? — прошепотіла вона. — Це особисте». Ми відійшли вбік. «Ніхто в місті не знав про Лаутерпахта і Лемкіна та не переймався ними, — сказала вона, — тому що вони були євреями. Вони були заплямовані через своє походження».

«Можливо», — відповів я, не розуміючи до чого вона веде.

«Я хочу, щоб ви знали, — сказала дівчина, — що ваша лекція для мене дуже важлива, особисто для мене важлива».

Я зрозумів, що вона цими словами натякала і на власне коріння. Те, що ти поляк або єврей, не є темою, про яку говорять відкрито. У Львові питання ідентичності особи і належності до певної групи є дуже делікатними.

«Мені зрозуміла ваша зацікавленість Лаутерпахтом і Лемкіним, — продовжила вона, — але хіба ваш дідусь не є тим, про кого слід роздобути якнайбільше інформації? Хіба не він є найближчим вашому серцю?»

I Леон

Мої найдавніші спогади про Леона беруть початок із 1960-х років, коли він жив у Парижі разом зі своєю дружиною Ритою, моєю бабусею. Вони мешкали у двокімнатній квартирі з крихітною кухнею на третьому поверсі пошарпаного будинку дев’ятнадцятого століття. Будинок стояв на півдорозі, якщо підніматися вулицею де Мобеж, в оточенні затхлих запахів і гуркоту потягів з Північного вокзалу (Ґар-дю-Нор).

Я навіть пам’ятаю деякі речі звідти.

Там була ванна кімната з рожевою і чорною плиткою, де у невеличкому просторі за пластиковою шторкою Леон проводив багато часу наодинці. Для мене і мого ще більш допитливого молодшого брата заходити на цю територію було заборонено. Іноді, коли Леон та Рита виходили на закупи, ми тихенько пробиралися туди.

З часом ми стали сміливішими і брали до рук та розглядали різні речі з дерев’яного столика, що стояв у кутку ванної кімнати і слугував дідові за письмовий стіл. Там були розкидані різні папери, на яких дідусь щось нерозбірливо писав французькою та іншими іноземними мовами (дідова манера письма відрізнялася від усього, що ми бачили, слова на списаних аркушах розповзалися, наче павуки). Столик також був завалений старими поламаними годинниками, які підживлювали нашу впевненість у тому, що він займався контрабандою годинників.

До дідуся з бабусею іноді приходили гості: дивні літні пані з чудернацькими іменами. Серед них вирізнялася мадам Шайнман — у чорній сукні зі смужкою коричневого хутра на плечі, білим напудреним лицем і червоною помадою на губах. Вона говорила пошепки дивною говіркою, переважно про минуле. Я не розумів, що це за мова (згодом дізнався, що її мовою була польська).

Ще одним спогадом була відсутність фотографій. Я пригадую лише одну чорно-білу світлину, що гордо стояла у скошеній скляній рамці над каміном, який не використовували, — на світлині Леон та Рита у день свого весілля 1937 року. Рита не усміхалася на цьому фото. Вона взагалі не усміхалася. Я це помітив ще зовсім малим і ніколи не забуду. Здається, у дідуся з бабусею не було жодних альбомів з фотографіями, жодних фото батьків, братів і сестер (мені сказали, що їх давно вже немає) і жодних сімейних спогадів, виставлених на загальний огляд.

Був чорно-білий телевізор, старі журнали «Парі Матч», які любила читати Рита, і жодної музики.

Про тяжке минуле Леона та Рити і часи до переїзду у Париж у моїй присутності або зрозумілою мені мовою не говорили. Нині, через більш як сорок років, я із соромом збагнув, що ніколи не розпитував дідуся і бабусю про їхнє дитинство. Якщо така цікавість і була, то її не можна було виявляти.

У тій квартирі здебільшого було тихо. З Леоном було легше, ніж з Ритою, яка справляла враження геть замкнутої в собі. Вона зазвичай була на кухні, часто готуючи мій улюблений традиційний віденський шніцель з товченою картоплею. Леон любив після того, як поїв, начисто витерти шматком хліба тарілку так, що вже й не треба було її мити.

У помешканні панувала атмосфера порядку і гідності. Друг родини, який знав Леона ще з 1950-х років, запам’ятав мого діда як стриману людину: «Завжди має бездоганний вигляд, у костюмі, врівноважений, ніколи не нав’язує своє товариство іншим».

Саме Леон заохотив мене до вивчення юридичної науки. У 1983 році, коли я закінчив університет, він подарував мені англо-французький юридичний словник і нашкрябав на форзаці: «Для твого вступу у самостійне професійне життя». Через рік він надіслав мені листа з вирізкою з «Де Фіґаро». Це було оголошення про пошук англомовного юриста-міжнародника для роботи у Парижі. «Моп fils, — як він казав. — Що ти про це скажеш?» «Синку», — так він до мене звертався.

Лише тепер, через багато років, я почав розуміти, які Леонові довелося до того пережити жахіття і зуміти зберегти почуття власної гідності, бути чуйним і усміхненим. Він був ґречною, палкою людиною з гарячим темпераментом, який іноді міг зненацька спалахнути гнівом; це був відданий соціаліст, який обожнював французького прем’єр-міністра Леона Блюма, любив футбол, дотримувався єврейських традицій. Релігія була для нього чимось особистим, свою релігійність він ніколи не виставляв напоказ іншим. Його не цікавив матеріальний світ і він не хотів бути для когось тягарем. Важливими для нього були три речі: родина, їжа і дім.

У мене є багато щасливих спогадів, та все ж дім Леона і Рити ніколи не здавався мені радісним місцем. Навіть маленьким хлопчиком я відчував тяжку і напружену атмосферу, що тихо висіла в повітрі цього помешкання, якесь недобре передчуття. Я бував у них хіба раз на рік, але і досі пам’ятаю там відсутність сміху. Вдома розмовляли французькою, але, якщо йшлося про щось особисте, мої дідусь і бабуся переходили на німецьку, мову прихованих таємниць та історії.

Здавалося, що Леон не ходив на роботу або для його роботи не було необхідності рано виходити з дому. Рита не працювала. Вона дбала, щоб дім був охайним і акуратним, тож край килима у вітальні завжди лежав рівнесенько, наче під лінійку. Як вони сплачували свої рахунки, було для мене загадкою. «Ми думали, що він під час війни торгував годинниками», — казала мені мамина кузина.

Про що ще мені було відомо?

Про те, що Леон народився десь далеко, у місті під назвою Лемберг, а потім ще малим хлопцем переїхав до Відня. Це були часи, про які він не став би говорити, принаймні зі мною. «C’est compliqué, c’est le passé, pas important, — це усе, що він міг сказати про ті часи, тобто все дуже складно, це минуле, нічого важливого. Краще не допитуватися, зрозумів я, це захисний рефлекс. Щодо його батьків, брата і двох сестер панувала повна і непробивна мовчанка.

Що ще? Він одружився з Ритою 1937 року у Відні. Їхня дочка Рут, моя мати, народилася через рік після весілля, через кілька тижнів після того, як німці увійшли до Відня, аби анексувати Австрію і приєднати її до нацистської Німеччини. У 1939 році він перебрався до Парижа. Після війни у них з Ритою народилася друга дитина, син, якого назвали французьким ім’ям Жан-П’єр.

Рита померла у 1986 році, коли мені було двадцять п’ять.

Через чотири роки Жан-П’єр загинув у автокатастрофі разом із двома своїми дітьми, моїми єдиними кузенами.

У 1993 році Леон приїхав на моє весілля до Нью-Йорка і через чотири роки після цього помер на дев’яносто четвертому році життя. Лемберг він забрав із собою у могилу, разом із шарфом, який йому у січні 1939 року подарувала матір. Як розповіла мені моя мама, коли ми прийшли провести його в останню путь, це був прощальний подарунок з Відня.

Ось, мабуть, і все, що мені було відомо, коли я отримав запрошення зі Львова.

За кілька тижнів до моєї подорожі до Львова ми сиділи з мамою в її світлій вітальні у північному Лондоні. Перед нами лежали два старих портфелі. Вони були напхані фотографіями і паперами Леона, вирізками з газет, телеграмами, паспортами, посвідченнями, листами і записками. Більшість усього цього була ще з віденських часів, утім, деякі документи — ще з ранішого періоду життя у Лембергу. Я ретельно вивчив кожен папірець і як онук, але й також як судовий адвокат, який любить купу доказів. Очевидно, Леон мав причини зберігати деякі документи. Ці пам’ятні речі, мабуть, ховали в собі важливу інформацію, закодовану у мові та контексті.

Невеличку частину документів, що становлять особливий інтерес, я відклав набік. Там було свідоцтво про народження, яке підтверджувало, що він народився 10 травня 1904 року у місті Лемберг. Документ також містив адресу. Крім того, була інформація про родину, про те, що його батька (мого прадіда) звали Пінкас і він був власником невеличкого готелю. Пінкас — те саме, що Філіп або Філіпп.

Леонову мати, мою прабабусю, звали Амалія, але усі називали її Мальке. Вона народилася 1870 року у містечку Жолкєв, що десь за п’ятнадцять миль від Лемберга. Її батько Ісаак Флашнер був торговцем збіжжям.

Інші документи я поскладав окремо.

Старий потертий польський паспорт з імперським орлом на світло-коричневій обкладинці був виданий Леонові у липні 1923 року в місті Львув як мешканцеві цього міста. Я здивувався, оскільки думав, що він австрієць.

Ще один паспорт. Цього разу з темно-сірою обкладинкою, що викликала у мене шок. Виданий у грудні 1938 року Німецьким Рейхом у Відні, цей документ мав зображення іншого орла, який сидить верхи на золотій свастиці. Це був так званий Фремденпас, проїзний документ, виданий Леонові, оскільки його було позбавлено польської ідентичності і він був особою без громадянства (штатенльос), без національності й усіх колишніх прав.

Серед Леонових паперів було три таких посвідки: друга видана моїй матері у грудні 1938 року, коли їй було шість місяців, а третя видана моїй бабусі Риті у Відні, три роки по тому, восени 1941 року.

Я додав до цих документів ще трохи паперів.

Невеличкий клаптик з тонкого жовтого паперу, складений вдвоє. З одного боку він був порожній, інший бік містив ім’я і адресу, написані олівцем гострим почерком. «Міс Е. М. Тілні, Норидж, Анґлєтерр».

Три маленькі фотографії, на кожній з яких було зображення одного і того самого чоловіка у формальній позі, з чорним волоссям, сильними бровами і злегка бешкетним виразом на обличчі. Він носив костюм у тонку смужку і, видно, любив краватки-метелики та хустинки. Ззаду кожної світлини, здається, однією і тією ж рукою було підписано дату: 1949, 1951, 1954. Імені вказано не було.

Моя мама сказала мені, що вона не знає, хто така міс Тілні і хто цей пан у метелику.

Я поклав до купки четверту фотографію, трохи більшу за попередні, але теж чорно-білу. На ній було зображено групу чоловіків, дехто з них був у військовому однострої, які прогулюються поміж дерев і великих білих квітів. Хтось дивився у фотокамеру, інші мали більш скрадливий погляд, а одного з них я відразу впізнав: високий чоловік у самому центрі фото, лідер у військовій формі, яка, як я собі уявляв, мала б бути зеленою, туго підперезаний чорним ременем. Я знав цього чоловіка і того, хто стояв позаду нього — у нечіткому зображенні можна було упізнати обличчя мого діда Леона. На зворотному боці фотографії Леон написав: «Де Голль, 1944».

Я забрав ці документи додому. Міс Тілні та її адреса висіли у мене на стіні над робочим столом, поряд з фотографією 1949 року з паном у метелику. Світлину де Голля я вставив у рамочку.

Я вирушив із Лондона до Львова наприкінці жовтня, під час «вікна» у моєму робочому розпорядку, після слухання у Гаазі[4] у справі, яку Грузія порушила проти Росії, звинувачуючи її у расовій дискримінації групи людей. Мій клієнт, Грузія^{12}, висунула звинувачення у тому, що в Абхазії та Південній Осетії порушуються права етнічних грузинів, що суперечить міжнародній конвенції[5]. Більшу частину першого перельоту з Лондона до Відня я переглядав подання в іншій справі, що висунула Хорватія проти Сербії щодо «геноциду». Звинувачення були пов’язані з убивством людей у 1991 році у Вуковарі, які призвели до наймасштабніших у Європі масових поховань з 1945 року.

Я подорожував зі своєю матір’ю (скептичною, схвильованою), з овдовілою тіткою Енні (спокійною), яка була колись заміжня за братом моєї мами, і своїм п’ятнадцятирічним сином (допитливим). У Відні ми сіли на менший літак, аби подолати 650 кілометрів на схід, через невидиму лінію, яка колись позначала межу, де проходила «залізна завіса». На північ від Будапешта літак зменшив висоту у безхмарному небі над українським курортним містечком Трускавець, тож ми змогли побачити гори Карпати і, у далечині, Румунію. Ландшафт навколо Львова — «криваві землі», як їх описав один історик у своїй книзі про жахіття, яке діялось тут через Сталіна і Гітлера — був рівнинним, лісистим, з обробленими полями, що рясніли навколо селищ і невеличких приватних господарств з червоними, коричневими і білими дахами над будиночками, де живуть люди. Ми мали пролітати саме над маленьким містечком Жовква, коли у полі зору з’явився Львів з його хаотичною забудовою на околицях, притаманною колишнім радянським мегаполісам. Потім ми побачили центр міста, бані і шпилі величних будівель, що виринали «один за одним із зелені пагорбів», вежі, які стануть мені знайомими, — «Святого Юра, Єлизавети, Ратуші, Кафедрального собору, вежа Корнякта і Бернардинів», які були такими дорогими серцю Віттліна. Я бачив, але ще тоді не знав, що це бані Домініканського собору і Оперного театру, копець Люблінської унії (Високий замок) і Лиса гора, що «увібрала кров тисяч мучеників»^{13} під час німецької окупації. Я ще ознайомлюся з усіма цими визначними місцями.

Літак вирулив на зупинку біля низької будівлі. Вона б чудово вписалася у старі часи, у книжку про Тінтіна, наче ми знову у 1923 році, коли аеропорт мав ім’я Скнилів. Симетричні для родини і міста історичні дати: імперський залізничний дворець міста відкрили 1904 року, саме тоді, коли народився Леон; аеропорт Скнилів було відкрито 1923 року, коли він покинув місто; новий аеропорт постав 2010 року, коли сюди повернулися його нащадки.

Старий термінал не дуже змінився за минуле століття: з мармуровим холом і масивними дерев’яними дверима, пильними, зовсім юними охоронцями, вбраними у зелені однострої, наче з «Чарівника країни Оз», які гаркають на всіх, не маючи на це повноважень.

Ми з рештою пасажирів стояли у довгій черзі, яка поволі звивалася до дерев’яних кабінок, де сиділи похмурі співробітники імміграційної служби, кожен з величезним, зле припасованим зеленим кашкетом на голові.

— З якою метою до нас? — спитав службовець.

— Читати лекцію, — відповів я.

Він безпорадно витріщився. Тоді повторив моє слово, але не один раз, а тричі.

— Лекцію? Лекцію? Лекцію?

— Університет, університет, університет, — відповів я. Це викликало у нього посмішку, а я отримав печатку в паспорті і право на в’їзд. Ми пройшли митницю, минули темноволосих чоловіків, які у блискучих шкіряних куртках курили цигарки.

На таксі ми попрямували до старого центру, минаючи пошарпані будівлі дев’ятнадцятого століття в архітектурному стилі Відня і прекрасний український греко-католицький собор Святого Юра, проїхали повз колишній галицький парламент, далі виїхали на головний проспект міста, що впирається в Оперний театр з одного боку і має дивовижний пам’ятник поетові Адаму Міцкевичу — з іншого. Наш готель був розташований близько до середньовічного центру, на вулиці Театральній, яка за поляків називалася ulica Rutowskiego, а за німців — Lange Gasse. Щоб простежити назви і підтримати відчуття стосунку до історії, я взяв із собою на прогулянку три мапи: сучасну українську (2010 р.), стару польську (1930 р.) і ще давнішу австрійську (1911 р.).

У свій перший вечір у Львові ми шукали будинок Леона. Я мав адресу з його свідоцтва про народження у перекладі на англійську, який зробив у тодішньому місті Львув такий собі Болеслав Чурук. Професор Чурук, як багато хто у цьому місті, мав складне життя: перед Другою світовою війною він викладав в університеті слов’янську літературу, потім працював перекладачем для Польської республіки, допомагаючи сотням євреїв міста Львув отримати підроблені документи під час німецької окупації. За ці зусилля радянська влада відплатила йому після війни в’язницею.^{14} Переклад професора Чурука свідчив, що Леон народився у будинку 12 на вулиці Шептицьких, і що його прийняла на світ акушерка на ім’я Матильда Агід.

Нині вулиця Шептицьких називається так само, як і за Польщі, вона знаходиться неподалік від кафедрального собору Св. Юра. Щоб туди дістатися, ми обійшли площу Ринок, захопливо розглядаючи будинки купців п’ятнадцятого століття, пройшли повз міську Ратушу і собор Єзуїтів (який за радянських часів був зачинений і використовувався як архів і книгосховище), далі вийшли на непримітну площу перед собором св. Юра, зі сходів якого нацистський губернатор Галичини д-р Отто фон Вехтер вітав новобранців «дивізії Ваффен СС Галичина»^{15}. З цієї площі ми за кілька хвилин дійшли пішки до вулиці Шептицьких, названої на честь Андрея Шептицького, славетного митрополита, архієпископа Української греко-католицької церкви, який у листопаді 1942 року видав пастирське послання під назвою «Не вбивай»^{16}. Будинок номер 12 був двоповерховою будівлею кінця дев’ятнадцятого століття з п’ятьма великими вікнами на першому поверсі, поруч з будинком, на якому фарбою з балончика було намальовано велику зірку Давида.

_{Вулиця Шептицьких, 12, Львів, жовтень 2012}

З міського архіву^{17} я згодом отримав копію будівельних планів і дозволу на будівництво. Я дізнався, що будинок було зведено 1878 року, що він мав шість квартир, що у ньому було чотири вбиральні спільного користування і що на першому поверсі був готель (можливо, той, яким управляв батько Леона, Пінкас Бухгольц, хоча каталог фірм міста за 1913 рік вказував його як власника ресторану за кілька будинків вище, під номером 18).

Ми зайшли всередину. На першому поверсі постукали у двері, і їх відчинив старший пан Євген Тимчишин. Згідно з його словами, він народився там 1943 року, під час німецького панування у місті. «Євреї пішли, — додав він, — квартира була порожньою». Запрошуючи нас увійти, його приязна, однак сором’язлива дружина з гордістю показала нам розширену кімнату, яка була для подружжя рідною домівкою. Ми пили чорний чай, милувалися картинами на стінах, говорили про виклики, перед якими стоїть сучасна Україна. За крихітною кухнею у задній частині будинку був невеличкий балкон, на який ми вийшли з паном Євгеном. Він носив стару військову шапку. Ми посміхалися, світило сонце, перед нами, як і в травні 1904 року, вимальовувався собор Св. Юра.

Леон народився у цьому домі, а коріння його родини веде до сусідньої Жовкви, яка називалася Жолкєв, коли його мати Мальке народилася там 1870 року. Наш гід Олексій Дунай повіз нас затуманеною, спокійною сільською місцевістю, через невисокі, оточені подекуди лісом коричневі пагорби, містечка і села, які колись славилися своїми сирами, ковбасами і хлібом. На століття раніше Леон, мабуть, їхав навідати свою родину кінним екіпажем або потягом з нового залізничного вокзалу тією ж дорогою. Я знайшов старий розклад потягів Кука, який також містив розклад для лінії Лемберг-Жолкєв, яка вела до містечка під назвою Белжец, що згодом стало першим винищувальним табором, де використали газ як інструмент для масових убивств.

З цього періоду Леонового дитинства я знайшов тільки одну сімейну світлину — студійне фото з намальованим тлом позаду. Леонові мало б бути приблизно дев’ять років. Він сидить перед братом і двома сестрами, між своїми батьками.

Усі серйозні, особливо власник готелю Пінкас — з чорною бородою, вбраний як благочестивий єврей, дивакувато дивиться у фотокамеру. Мальке виглядає напруженою, офіційною — така собі миловидна пані, з гарною зачіскою, у сукні з мереживом і з розкішним намистом на шиї. На колінах вона тримає розгорнуту книжечку, наче натяк на світ ідей та думок. Еміль був найстаршим із дітей, народився 1893 року. На фото він у військовому однострої з комірцем, саме перед війною і загибеллю, хоча про це ще не знає. Біля нього стоїть Густа, молодша на чотири роки, елегантна і трохи вища за брата. Перед Емілем, тримаючись за ручку крісла, стоїть його молодша сестра Лаура, вона народилася 1899 року. Мій дідусь Леон на передньому плані — маленький хлопчик у формі моряка, очі широко розплющені, вуха стирчать. Лише він посміхнувся, коли клацнув об’єктив, хоча й не бачив, що робили позаду інші.

_{Родина Бухгольців, Лемберг, 1913 р. (зліва направо: Пінкас, Густа, Еміль, Лаура і Мальке, Леон на передньому плані)}

В архіві Варшави я натрапив на свідоцтва про народження для усіх чотирьох дітей. Усі народилися в одному і тому ж будинку, у Лемберзі, усіх прийняла на світ та сама акушерка Матільда Агід. Свідоцтво про народження Еміля було підписане Пінкасом, і в ньому зазначалося, що батько народився 1862 року у сусідньому містечку Цешанув, на північний схід від Лемберга. Варшавський архів видав також свідоцтво про шлюб Пінкаса і Мальке, який вони взяли у місті Лемберг 1900 року. З усіх дітей лише Леон народився в офіційно зареєстрованому шлюбі^{18}.

Як родинне гніздо архівні матеріали зазначали Жолкєв. Там народилася Мальке і її батьки, вона була найстаршою з дітей і єдиною дівчинкою. Так я дізнався про Леонових чотирьох дядьків — Йозеля (народився 1872 року), Лайбуса (1875), Натана (1877) й Арона (1879) — усі були одружені і мали дітей, а це означало, що у містечку Жолкєв у Леона була велика родина. Дядько Мальке Мейхер теж мав багато дітей, тож Леон мав чимало двоюрідних і троюрідних братів і сестер. Якщо спробувати навіть приблизно полічити, то Леонова родина з Жовкви, Флашнери, налічувала більш як сімдесят осіб — один відсоток усіх мешканців містечка. За всі роки, які я пам’ятаю діда, Леон ніколи не згадував бодай про когось із них. Він завжди здавався людиною, в якої немає багато родичів.

За Габсбургів Жолкєв процвітала. Це був доволі вагомий у часи Мальке центр торгівлі, культури і освіти, заснований на п’ять століть раніше Станіславом Жолкєвським^{19}, відомим польським полководцем. Над містом височіє замок шістнадцятого століття з чудовим садком в італійському стилі. Замок і сад збереглися й донині, але поруйновані часом. Численні культові споруди містечка свідчать про строкатий склад його населення: храми домініканців і римо-католиків, українська греко-католицька церква, а в самому центрі — синагога сімнадцятого століття, останнє нагадування про важливе становище міста Жолкєв у Польщі, єдиного міста, де друкувалися єврейські книги. У 1674 році великий замок став королівською резиденцією Яна III Собеського, польського короля, який переміг турків у битві під Віднем 1683 року, поклавши край трьохсотлітньому конфлікту між Османською імперією і Священною Римською імперією Габсбургів.

Коли Леон приїздив сюди провідати родину матері, у місті налічувалося близько шести тисяч мешканців, які були переважно поляками, євреями та українцями. Олексій Дунай дав мені^{20} копію вишуканої мапи міста, намальованої вручну 1854 року. Ціла палітра зелених, кремових і червоних відтінків чимось нагадує картину Еґона Шіле «Дружина художника», імена і назви виділено чорним. Докладність мапи вражала: на ній було позначено кожен дворик і дерево, кожна будівля мала свій номер, починаючи з королівського замку у центрі (№ 1) і аж до найдрібніших хаток на околицях (№ 810).

Йозеф Рот описував план міста так: типове для регіону розташування, «посередині великої рівнини, не обмежене ані пагорбом, ані лісом, ані річкою», воно починалося з кількох «невеличких хатинок», далі були будинки здебільшого вздовж двох головних вулиць, одна з яких біжить «з півночі на південь, інша — зі сходу на захід». Ринкова площа знаходиться на перетині двох доріг, і незмінно залізничну станцію розташовано «у дальньому кінці північно-південної вулиці»^{21}. Це ідеальний опис містечка Жолкєв. З кадастрового запису, складеного 1879 року, я дізнався, що родина Мальке мешкала в будинку № 40 на ділянці 762, що на західній межі міста, на східно-західній вулиці^{22}. Найімовірніше, у цій дерев’яній будівлі вона і народилася.

_{Жолкєв, Лембергерштрассе, 1890 р.}

У Леонові часи вулиця називалася Лембергерштрассе. Ми вийшли на неї зі сходу, повз велику дерев’яну церкву, позначену на детально розміченій мапі 1854 року як церква «Святої Трійці» (Heilige Dreyfaltigkeit). Після домініканського монастиря, що був праворуч від нас, ми вийшли на головну площу (Ringplatz). Перед нами постав замок поруч із собором Святого Лаврентія, де поховано Станіслава Жолкєвського і кількох Собеських. Трохи далі стояв монастир Василіанок, увінчуючи простір, що колись був славетним. Холодного осіннього ранку площа і місто здавалися побляклими і похмурими: мініатюрна цивілізація стала місцем вибоїн і кудкудакання курей.

У січні 1913 року Леонова старша сестра Густа покинула Лемберг і вирушила до Відня, аби вийти заміж за Макса Грубера, продавця алкогольних напоїв (Branntweinverschleisser). Пінкас був присутній на шлюбній церемонії і підписав свідоцтво про шлюб, а тим часом на Балканах почалися заворушення. Сербія уклала союз із Болгарією та Чорногорією і, за підтримки Росії, пішла війною проти Османської імперії. Мирний договір було підписано у Лондоні у травні 1913 року.^{23} Кордони змінилися. Однак лише через місяць по тому^{24} Болгарія пішла проти Сербії та Греції, своїх колишніх союзників, розв’язавши Другу Балканську війну, що протривала до серпня 1913 року. Це було передвісником ще більших заворушень у регіоні, а оскільки Сербія перемогла Болгарію, отримавши нові території у Македонії, це почало становити загрозу всемогутній Австро-Угорській імперії.

У Відні задумали превентивну війну проти Сербії, щоб приборкати Росію і слов’ян. Так, 28 червня 1914 року Гаврило Принцип убив ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєві. Впродовж місяця Відень напав на Сербію, спонукавши Німеччину напасти на Бельгію, Францію і Люксембург. Росія вступила у війну на боці Сербії, виступивши проти Відня й Австро-Угорського війська і до кінця липня напала на Галичину. У вересні 1914 року «Нью-Йорк Таймс» повідомила, що Лемберг і Жолкєв окуповано російськими силами після «колосальної битви»^{25}, у якій брали участь більш як півтора мільйона людей. Газета описувала це як «страшні, незліченні втрати, найжахливіше масове знищення людей, яке коли-небудь знала історія». Серед загиблих був і брат Леона Еміль, убитий в бою. Тоді йому ще навіть не виповнилося двадцять років. «Що таке вбивство однієї людини, — запитував Стефан Цвейг, — проти тисячі вбивств, найстрашнішої масової загибелі і знищення людей з усіх, яке досі знала історія?»^{26}

Пінкас Бухгольц впав у відчай і помер від розриву серця усього лише через кілька тижнів по тому, пригнічений почуттям провини за те, що завадив своєму синові Емілю емігрувати до Америки на рік раніше. Попри усі мої зусилля, я не знайшов більше жодної інформації про смерть Пінкаса та Еміля, а також де їх поховано, окрім підтвердження з віденського архіву, що Пінкас помер 16 грудня 1914 року у місті Лемберг. Я не зміг знайти місце загибелі Еміля. Воєнний архів Відня (Kriegsarchiv) дав чітке пояснення, що «немає доступних особистих даних»^{27}. Це була примха історії^{28}: після розпаду Австро-Угорської імперії за Сен-Жерменським мирним договором 1919 року всі галицькі документи мали залишитися у різних державах-наступницях. Більшість з цих документів було втрачено.

Впродовж лише трьох місяців Леон втратив свого батька і брата. У десятирічному віці він залишився у родині єдиним чоловіком. Разом зі своєю мамою і сестрою Лаурою він вирушив до Відня, оскільки Перша світова війна штовхала сім’ю на Захід.

У Відні вони поселилися в Густи і її чоловіка Макса Грубера. У вересні 1914 року Леон вступив до місцевої початкової школи (Volksschule) на Герхардусґассе, що у 20-му районі Відня. У табелі його навчальних досягнень містилися записи про його єврейське (mosaisch) походження і скромні академічні здібності. Того ж місяця у Густи і Макса народилася перша дитина, Леонова племінниця Тереза, яку називали Дейзі. Леон жив з Груберами на Клостернойбургер штрассе, 69, недалеко від школи, у квартирі на першому поверсі великого будинку, який згодом за допомогою іпотеки Макс і Густа викупили.

Сім’я Леона була однією з десятків тисяч сімей, що емігрували з Галичини до Відня. Це було переселення східних євреїв (Ostjuden). Війна змусила величезну кількість євреїв їхати до Відня у пошуках нового дому. Йозеф Рот писав про північний залізничний дворець (Nordbahnhof), «куди вони всі прибували»^{29}, — його високі зали були наповнені «пахощами дому». Нові мешканці Відня перебиралися до єврейських районів Леопольдштадт і Бріґіттенау.

У 1916 році, у віці дванадцяти років, Леон перейшов до віденської середньої школи (Realschule) Франца Йосифа. Все своє життя він тримав при собі учнівський квиток (Schule-rausweiskarte), виданий 19 грудня. Слова «Франц Йосиф» перекреслювала вицвіла чорнильна риска, аби засвідчити смерть імператора, яка сталася за кілька тижнів перед цим. На фотографії був худенький хлопчик у темному застебнутому кітелі, з відстовбурченими вухами, зухвалим поглядом і схрещеними руками.

Школа спеціалізувалася на математиці і фізиці. Вона знаходилася на Караянґассе, 14, недалеко від дому Леонової родини. Нині це віденська гімназія Бріґіттенауер, і коли я був там зі своєю дочкою, вона помітила, що біля входу на стіні є невеличка меморіальна табличка. На ній було написано, що підвал використовували 1938 року як в’язницю гестапо, місце затримання Бруно Крайського^{30}, який пізніше, після Другої світової війни, став канцлером Австрії. Теперішня директорка тієї школи, Маргарет Вітек, знайшла класні журнали за 1917-й і 1919-й роки. Вони свідчили, що Леон досягнув більших успіхів у точних науках (предметах), аніж у гуманітарних, що він говорив німецькою на задовільному рівні, а французьку знав на «добре».

Мальке повернулася у Львув після Першої світової війни, до квартири у будинку 18 на вулиці Шептицьких, там, де Пінкас колись мав ресторан. Вона залишила Леона під опікою Густи, яка невдовзі привела на світ ще двох племінниць: Герта народилася 1920 року, Едіт — 1923 року. Леон жив з ними кілька років, він був дядьком маленьким дівчатам, але ніколи не розповідав про них, принаймні мені. Тим часом його старша сестра Лаура вийшла заміж за Бернарда Розенблюма, який працював механіком. Згодом Мальке повернулася зі Львова до Відня.

_{Макс Грубер біля своєї крамниці алкогольних напоїв на Клостернойбургерштрассе, 69, Відень, 1937 р.}

Прогалини у моїй інформації про Леонову родину з Лемберга, Жовкви і Відня поступово заповнювалися. Завдяки сімейним паперам і публічним архівам, я отримав інформацію про імена, вік, місця проживання і навіть рід занять його рідних. Відповідно до того, як випливало більше деталей, я дізнався, що ця родина була набагато більшою, ніж я гадав.

У 1923 році Леон вивчав у школі електротехнічні дисципліни і допомагав своєму дядькові Максу в алкогольній крамниці, сподіваючись піти у навчанні шляхом батька. Я знайшов у його альбомі фотографій зображення одного чоловіка, який був схожий на вчителя. У нього був поважний вигляд, на світлині чоловік з бакенбардами стоїть у садку, перед ним невеличкий дерев’яний столик, заставлений дистиляторами, пальниками, пляшками і трубками. Вчитель, мабуть, добував рідину з ферментованих зерен, яка містила етанол. Цю рідину очищають для отримання спирту, алкоголю, що виникає в процесі дистиляції.

Життя у Відні було протилежним до акту очищення. У складні економічні часи, з інфляцією, що галопує, і високим рівнем напруження в Європі, нові біженці прибували зі сходу у величезних кількостях. Політичні угруповання боролися за формування робочих урядів на тлі посилення в суспільстві націоналістичних та антиіммігрантських настроїв разом з дедалі сильнішою хвилею антисемітизму. Місцева Націонал-соціалістична німецька робітнича партія, яку було створено в Австрії 1918 року, об’єдналася з такою ж партією у Німеччині. Лідером цієї партії був харизматичний австрієць на ім’я Адольф Гітлер.

Влітку 1923 року, через два тижні після відвідин весілля своєї сестри Лаури і Бернарда Розенблюма, Леон повернувся у Львув, щоб отримати паспорт. Навіть після десяти років проживання у Відні виявилося, що в нього немає австрійського громадянства. Згідно з незрозумілим договором про захист етнічних меншин Польщі^{31} (Малий Версальський договір), підписаним у червні 1919 року в той самий день, що й Версальський мирний договір, Леон став громадянином Польщі.

Ця нав’язана Польщі угода накладала на неї зобов’язання щодо захисту національних меншин. Стаття 4 договору, передвісниця сучасних правозахисник конвенцій, фактично ухвалювала, що усіх, хто народився у Львові до моменту підписання цієї угоди 1919 року, вважають громадянами Польщі. Не потрібно було заповнювати жодних форм і анкет. «Ipso facto (у силу самого факту) і без жодних обов’язкових формальностей», договір постановив, що Леон та сотні тисяч інших громадян Львова, Жовкви та інших населених пунктів, стали громадянами Польщі. Цей несподіваний і прикрий юридичний розчерк пера пізніше врятував його життя і життя моєї матері. Я навіть завдячую цій 4-й статті Малого Версальського договору своїм існуванням.

Леон покинув австрійський Лемберг напередодні Першої світової війни, перш ніж місто занурилося у вбивче протистояння між поляками, українцями і євреями. На той час, коли він повернувся туди за паспортом, місто було вже квітучим польським мегаполісом, наповненим скрипінням трамваїв, «пахощами з цукерень, торговцями фруктів, крамницями з колоніальними товарами, магазинчиками чаю та кави Едварда Рідла та Юліуса Майнла»^{32}. Місто переживало період відносної стабільності після завершення війни проти більшовиків і литовців. Управління поліції у місті Львув 23 червня 1923 року видало Леонові новий польський паспорт. Там зазначалося, що у нього світле волосся і блакитні очі, хоч на фотографії у нього було темне волосся і окуляри. Охайно вбраний, він мав темний піджак, білу сорочку і яскраву сучасну краватку з широкими горизонтальними смужками. Хоча йому було вже дев’ятнадцять років, навпроти роду занять вписали écolier (школяр).

Решту літа він провів у Львові з друзями і родиною, зі своєю матір’ю, яка і досі жила на вулиці Шептицьких. Мабуть, він їздив провідати дядька Лейбуса і свою велику родину на вулиці Пілсудського у Жовкві, у їхньому дерев’яному будинку, що стояв трохи північніше великої синагоги (через кілька десятиліть по тому вулиця перетворилася на брудну стежку, будинку давно немає). Напевно, Леон гуляв пагорбами, що розкинулися навколо містечка, ходив прекрасними дубовими і березовими лісочками на його східній околиці, яку називали «борек». Тут, на широкій рівнині між невисокими горбочками вздовж головної дороги на Львув, часто бавилися місцеві діти.

У серпні Леон пішов до австрійського консульства, що знаходилося на першому поверсі 14-го будинку на вулиці Браєровській поблизу університету. У цьому орендованому приміщенні, останньому бастіоні австрійської влади, йому поставили штамп, який дозволяв одноразову подорож назад до Австрії. Консульство Чехословаччини, яке було розташоване поруч з корпусом юридичного факультету, дало йому транзитну візу. Посеред міської метушні Леон, імовірно, проходив вулицею повз двох інших молодих людей, які лише починали свій кар’єрний шлях, що згодом приведе їх до впливових ролей у Нюрнберзькому процесі: Герш Лаутерпахт поїхав вчитися до Відня 1919 року і, мабуть, приїздив до Львова провідати свою родину і висунути свою кандидатуру на посаду завідувача кафедри міжнародного права у Львівському університеті; Рафал Лемкін, студент юридичного факультету того ж університету, мешкав недалеко від Мальке, поблизу кафедрального собору Святого Юра. Це був період становлення системи уявлень і знань про роль права у боротьбі з масовими звірствами під впливом бурхливих подій, що відбувалися тоді у місті і Галичині.

Леон покинув Львув наприкінці серпня. Він сів на потяг до Кракова, який їхав туди десять годин, далі до Праги, а тоді до Бржецлава, що на південному кордоні Чехословаччини. Вранці 25 серпня 1923 року потяг прибув до віденської залізничної станції Нордвестбанхоф. Звідти Леон пішки пройшов до дому Густи на Клостернойбургерштрассе. Він більше ніколи не повертався до Львова чи Жовкви і, як мені відомо, ніколи знову не бачився з членами тамтешньої родини.

_{Фотографія з польського паспорта Леона, 1923 р.}

Через п’ять років Леон став самостійним винокуром, виготовляв і продавав міцні напої у власній крамниці на Раушерштрассе, 15, що у 20-му районі Відня. У нього збереглася з тих часів одна світлина, зроблена у березні 1928 року, в час нової економічної кризи і гіперінфляції. На фото він був разом зі своїм шваґром Максом Грубером під час щорічного зібрання Спілки віденських винокурів. У товаристві старших чоловіків він сидів на підвищенні, у залі, оздобленій дерев’яними панелями, під латунною люстрою з двадцятьма сімома жарівками, Леон був наймолодшим з усіх присутніх у приміщенні без жінок, звичайний хлопець у віці двадцяти чотирьох років. На його вустах — ледь помітна тінь посмішки. Хоча часи були неспокійні, це не відбилося на його обличчі. Леон зберіг квитанцію, яку отримав від спілки у день, коли став її членом, 27 квітня 1926 року. За вісім шилінгів він приєднався до товариства виробників алкоголю.

Через вісім десятиліть по тому я відвідав Раушерштрассе, 15 разом зі своєю дочкою. Ми зазирнули у вікна приміщення, яке тепер переробили під клуб. Там встановили нові дубові вхідні двері, на яких вирізьблено слова з пісні гурту «Led Zeppelin» — «Stairway to Heaven». «Я схвильовано дивлюся на захід, — йдеться в пісні, — а душа плаче за тим, що я залишив позаду».

Леон залишався на Раушерштрассе, 15 впродовж кількох років, поки в Австрії і сусідніх країнах зростало політичне та економічне сум’яття.

У його фотоальбомі я знайшов фото, що натякали на щасливий і безтурботний період асиміляції. Там були світлини його тіток, дядьків, племінниць, безіменних членів його родини, фото святкових прогулянок з друзями. На деяких він був разом зі своїм найближчим другом Максом Купферманом — двоє ошатно вбраних молодих людей, вони сміються, переважно в костюмах і при краватках, на тлі літнього пейзажу гір і озер Австрії.

_{Леон і Макс Купферман, Відень, 1929 р.}

Вони разом з Максом їздили на екскурсії до сусіднього Леопольдсберга, на північ від Відня, відвідували тамтешню церкву (Леопольдскірхе), розташовану на вершині невеличкої гори з чудовим краєвидом на місто. Я вирішив піднятися на цю вершину тим самим шляхом, аби звідти помилуватися місцевим пейзажем. Це доволі довга піша мандрівка. Іноді вони вибиралися ще далі на північ до невеличкого містечка Клостернойбург на Дунаї, де є монастир августинців. Або йшли на захід, до селища Пресбаум. Фотографії були знайомі і сучасні — молоді хлопці і дівчата у купальних костюмах, тримаються за руки, у них приязні і безтурботні вирази облич.

Я натрапив на фотографії з сімейного відпочинку десь далеко на природі поблизу Боденсдорфа, що на озері Оссіях, на північ від Трієста. На цих світлинах було зафіксовано кілька спортивних моментів, де Макс і Леон грають у футбол. Його друг був більш досвідченим гравцем і навіть грав за футбольний клуб «Віскі бойз» (Whiskey Boys) — це аматорська команда, про яку писали в австрійській газеті «Österreichische Spirituosenzeitung».

Ці фотографії зображали звичайне життя Леона, який переборов труднощі свого походження. Немає «важчої долі, аніж у єврея, що недавно перебрався зі сходу до Відня»^{33}, — писав Йозеф Рот про ті міжвоєнні роки, та все ж Леонові вдалося влаштувати своє життя серед тих євреїв, хто «безпечно облаштувався за робочим столом першого району Відня», серед тих, хто «став «місцевим». Судячи з усього, він був на підйомі, він був десь посередині між цими клерками першого району і тими, кого називали східними євреями (Ostenjuden). Він був політично активний, читав соціалістичну газету «Neue Freie Presse» («Нова вільна преса»), підтримував прогресивний рух соціал-демократів, партію, що відрізнялася від християнських соціалістів і німецьких націоналістів, які поставили у центрі своїх програм національну ідентичність, антисемітизм і «очищення».

Наприкінці січня 1933 року президент Пауль фон Гінденбург призначив Адольфа Гітлера канцлером Німеччини. Леон тепер мав трохи більшу крамницю на Таборштрассе, 72, у самому серці району Леопольдштадт. Поки торгівля міцними напоями процвітала, він, мабуть, із хвилюванням спостерігав за подіями у сусідній Німеччині. Рейхстаг було спалено[6], нацисти отримали більшість на німецьких федеральних виборах, а австрійські нацисти отримали у своїй країні ще ширшу підтримку. Демонстрації у Леопольдштадті ставали дедалі частішими і супроводжувалися насильством.

Чотири місяці по тому, у суботу 13 травня 1933 року, представники нового німецького уряду здійснили свій перший візит до Австрії. Тримоторний німецький урядовий літак приземлився на аеродромі Асперн, який знаходився недалеко від Леонової крамниці. На борту було семеро нацистських міністрів на чолі з нещодавно призначеним міністром юстиції Баварії д-ром Гансом Франком, колишнім особистим юристом Гітлера і його довіреною особою.^{34}

Прибуття Франка спричинилося до демонстрацій з великими натовпами прихильників, більшість з яких вбрали собі високі білі шкарпетки на знак підтримки нацистів. Австрійський канцлер Енгельберт Дольфус^{35} невдовзі заборонив нацистську партію Австрії, після чого були й інші заходи. Дольфус загинув трохи пізніше, через рік після візиту Франка, від рук групи австрійських нацистів на чолі з Отто фон Вехтером, місцевим юристом, який згодом, через десять років, уже будучи нацистським правителем Лемберга, створить дивізію Ваффен СС Галичина.

_{Ганс Франк (стоїть в автомобілі) прибуває до Відня, Травень 1933 р.}

Я знайшов небагато інформації про життя Леона під час цих буремних днів. Він був неодружений. Хоча один дивний документ і містив якусь уривчасту інформацію про його родину, у його паперах я не знайшов жодних листів, рахунків і якихось інших документів, які свідчили б про його політичну чи будь-яку іншу активність. Було кілька фотографій, які, імовірно, хаотично порозпихали по всьому альбому пізніше. Леон деякі з них підписав кількома словами на звороті, вказавши дату або місце. Я розклав світлини у хронологічному порядку, наскільки це було можливо зробити. Найбільш рання з них, із зображенням його друга Макса Купфермана, мала підпис — 1924 рік. Більшість фото було зроблено у 1930-х роках, але після 1938 року їх різко майже не стало.

Кілька фотографій були пов’язані з роботою. Якесь офіційне зібрання у смокінгах, чоловіки зі своїми дамами, сфотографовано у грудні 1930 року, з іменами і підписами на звороті: Лі Сочі, Макс Купферман, Бертл Фінк, Хільда Айхнер, Ґрете Центнер, Мецл і Рот. На ще одному фото — Леон біля крамниці міцних напоїв свого шваґра Макса Грубера на Клостернойбургерштрассе. На інших були члени його родини. Його кузини Герта й Едіт Грубер біля крамниці свого батька по дорозі до школи. Його сестра Густа, елегантно вбрана, у чорному пальто, на якійсь віденській вуличці. Записка від його племінниці Дейзі під час відпочинку у Боденсдорфі: «Дорогому дядькові…» Три фотографії Мальке — у чорному вбранні, вдова з похмурими бровами. Мальке на вулиці, Мальке вдома, Мальке прогулюється Леопольдсбергом зі своїм сином. Я знайшов лише одну світлину Леона з матір’ю, зроблену 1938 року, на тлі невисоких дерев.

_{Леон та Мальке, Відень, 1938 р.}

На кількох фото Леон був з друзями, багато з них було зроблено у Клостернойбурзі у 1930-х роках. Жінки і чоловіки у купальних костюмах, вони сміються, дуркують, позують перед об’єктивом. Леон з якоюсь жінкою, імені якої невідомо, але немає жодних натяків про те, які у них були взаємини.

Були й світлини Макса. Принаймні одне фото найкращого друга Леона з кожного без винятку року протягом доволі тривалого періоду, починаючи від 1924 року і до 1938 року. Він був поруч постійно. Леон і Макс на березі Дунаю у Крітцендорфі, що на північній околиці Відня. Леон, Макс і молода жінка, біля їхніх ніг — шкіряний футбольний м’яч. Леон і Макс у туристичному поході в долині Вахао. Леон і Макс стоять біля блискучого чорного автомобіля. Леон і Макс бавляться з футбольним м’ячем. Макс стоїть. Портретне фото Макса. Макс сміється. Макс усміхається.

Я зауважив, як завжди елегантно і гарно був вбраний Леон, охайний і поважний. У канотьє на якійсь віденській вулиці. У костюмі на залізничній станції, а можливо, це була ринкова площа. Він виглядав щасливим, зазвичай з посмішкою, набагато щасливішим, ніж я запам’ятав його в пізніші роки. На моєму весіллі у Нью-Йорку, коли йому вже минав дев’яностий рік, я пригадую, що помітив, як він сидить наодинці, задумливий, наче озирається назад у свої спогади про минуле століття.

На останньому фото з того періоду, коли Леон був ще неодруженим, — дві привабливі молоді жінки, які стоять на якійсь вулиці. Вони вбрані у хутро, а за ними нависає темна грозова хмара.

Морок 1937 року ставав дедалі зловіснішим. Гітлер розірвав низку угод^{36} про захист меншин, звільнивши Німеччину від міжнародно-правових обмежень і дозволивши їй ставитись до національних меншин так, як їй заманеться. Втім, у Відні повсякденне життя і любов тривали далі. Тоді, коли Європа все ближче підступала до війни, Леон вирішив одружитися.

Його нареченою стала Реґіна Ландес, весільну церемонію провели 23 травня 1937 року у Леопольдштемпль, прекрасній синагозі у мавританському стилі на Леопольдсґассе, найбільшій юдейській культовій споруді Відня. Моя бабуся Рита взялася наче нізвідки. На першій фотографії з нею вона була у білій шлюбній сукні.

Я добре знав цю світлину, де вона — у весільній сукні, що спадає додолу, тримає в руках білі квіти, він — у смокінгу. Ніхто з них не посміхався у цей щасливий день. Це було єдине фото, виставлене напоказ у їхньому помешканні у Парижі, яке я часто розглядав, коли був малим.

_{Леон і Рита у день свого весілля, травень 1937 р.}

Нареченій було двадцять сім, вона — віденка й австрійка, дочка Рози Ландес, вдови, з якою жила на Хабчерґассе у 16-му районі. Свідками на шлюбі були Леоновий швагро Макс і старший брат Рити Вільгельм, дантист. Мальке була на весіллі з Густою і Лаурою, у товаристві їхніх чоловіків і Леонових чотирьох племінниць. Риту віддавали заміж її мама і троє братів: Вільгельм з дружиною Антонією і їхнім маленьким сином Емілем, Бернхард з дружиною Сусанною і Юліус. Тепер це була нова Леонова віденська родина.

Рідні з Лемберга і Жовкви не змогли приїхати до Відня, але надіслали телеграми з вітаннями. Я знайшов дві. Дядько Лейбус з Жовкви написав: «Бажаємо вам багато щастя». Інша надійшла від дядька Рубіна зі Львова.

Леон зберіг ці вітальні телеграми, цей письмовий слід про міцну громаду середнього класу, частиною якої було і нове подружжя. Світ лікарів і юристів, власників крамниць і торговців хутром, інженерів і бухгалтерів, світ вчорашнього дня, який от-от мав зникнути.

Вранці 12 березня 1938 року німецький вермахт вторгнувся до Австрії і урочистим маршем увійшов до Відня, де його захоплено зустрів величезний натовп прихильників. У день, коли Австрія стала частиною Великої Німеччини, Третього Рейху, Рита була на п'ятому місяці вагітності. Після аншлюсу[7] австрійська нацистська партія^{37} здійснила державний переворот, аби не допустити референдуму з питання про незалежність країни від Німеччини. «Перше значне порушення миру», — у відчаї записав у своєму щоденнику 20 березня 1938 року німецький письменник Фрідріх Рек. Це був день, коли «злочинця відпустили безкарним, і так він видався більш могутнім, ніж є насправді»^{38}.

Через три дні до Відня приїхав Гітлер, аби звернутися до величезного натовпу на площі Хельденплятц. Він стояв поруч з новопризначеним губернатором Артуром Зейсс-Інквартом^{39}, за ними — Отто фон Вехтер, який щойно повернувся з вигнання у Німеччині. За лічені дні плебісцит схвалив захоплення і по всій Австрії почали діяти німецькі закони. Перший транспорт повіз із Відня 151 австрійця, які виступили проти нацистів, до концентраційного табору Дахау, поблизу Мюнхена. Євреїв почали переслідувати, змушували мити вулиці, тоді застосували до них нові закони, згідно з якими їх викинули з університетів і позбавили права займатися багатьма професіями. За лічені тижні євреї мали зареєструвати усі свої статки, власність, підприємства, це було ознакою кінця для алкогольних крамниць, якими володіли Леон і його швагро Макс.

Поки комерційні підприємства конфісковували без жодної компенсації, новий уряд Артура Зейсс-Інкварта доручив Адольфові Айхману очолити Zentralstelle für judische Auswanderung — орган, що відповідав за реалізацію «розв’язання єврейської проблеми»^{40}. Заохочувалася політика переслідування, разом з «добровільною» еміграцією і депортацією. Vermögensverkehrsstelle (служба з передачі активів) забирала власність у євреїв і передавала її не євреям. Ще один комітет^{41} на чолі з Отто фон Вехтером здійснював нагляд за звільненням євреїв з державних посад в Австрії.

Багато євреїв емігрували або намагалися це зробити, серед них був і Леон з своїм швагром з Ритиного боку. Бернхард Ландес покинув Австрію першим, разом зі своєю дружиною. Так само у вересні 1938 року вчинила родина Вільгельма. Вони отримали туристичні візи до Австралії, але дісталися лише до Лондона, де і залишилися. Синові Вільгельма Емілю було тоді шість рочків. «Я пам’ятаю, як я був уночі у квартирі твоїх дідуся і бабусі на Таборштрассе», — згадував він. «Я пам’ятаю стукіт маршу чобіт на вулиці і загальну атмосферу страху і хвилювання навколо мене». Він також пам’ятав вересневу ніч, коли його сім’я покинула Відень з вокзалу Вестбанхоф. «Я дивився у потязі з вікна свого купе, яке було досить високо, і бачив схвильовані і заплакані обличчя, можливо, там стояла мама мого батька [Роза], а можливо, там стояла твоя бабуся [Рита]. Було багато дорослих, які плакали. Вони просто стояли там і плакали».

Брати робили усе можливе, щоб отримати візу для своєї матері, Рози, але візи до Відня не доходили. Трьом Леоновим племінницям, донькам Густи і Макса, таки вдалося виїхати. Дейзі, якій було двадцять п’ять, подалася вчитися до Лондона (пізніше емігрувала до Палестини). Герта (якій було вісімнадцять) та Едіт (їй було лише п’ятнадцять) разом дісталися до Італії, а тоді — до Палестини. Їхні батьки, Густа і Макс, залишилися у Відні.

Я знайшов форму, яку заповнював Леон для Israelitische Kultusgemeinde Wien^{42} (Єврейська громада Відня) і яка була необхідна як попередня умова для еміграції. В анкеті він зазначив, що виробляє «алкоголь і спирт», що вивчав електричне і радіо обладнання, розмовляє польською і німецькою. Серед бажаних країн прибуття він обрав Австралію, Палестину або Америку (єдиний заокеанський родич був позначений як «кузен» Рити, якийсь П. Вайхсельбаум, що живе у Брукліні, Нью-Йорк, це ім’я мені не знайоме). Він також звернувся за дозволом емігрувати від імені своїх двох утриманок, Рити (яка була вагітною) і Мальке. У полі, де потрібно було вказати свої фінансові та інші статки, він вписав одне слово: «Немає». Крамницю на Таборштрассе відібрали разом з усіма товарно-матеріальними запасами. Леон залишився без копійки.

Рита 19 липня 1938 року народила Рут, мою матір. Через чотири місяці у німецькому посольстві в Парижі було вбито якогось німецького чиновника незначного рангу, у відповідь нацисти влаштували «Кришталеву ніч» і організовані погроми комерційної та іншої власності євреїв. Тієї ночі, 9 листопада^{43}, було спалено синагогу Леопольдштемпль, де Рита та Леон брали шлюб. Тисячі людей було заарештовано і відправлено до концтаборів. Серед сотень убитих або «зниклих» було двоє Леонових швагрів. Макса Грубера заарештували 12 листопада. Він провів вісім днів за ґратами, тоді його відпустили. Його змусили продати свою крамницю і будинок, яким вони володіли разом з Густою, майже за безцінь. Наймолодшому з братів Рити, Юліусові Ландесу, пощастило менше: він зник через кілька днів після «Кришталевої ночі», більше про нього ніколи не чули. Єдиним слідом, що залишився^{44}, був документ, в якому зазначалося, що через рік по тому, 26 жовтня 1939 року, Юліуса було переміщено до табору на схід, поблизу містечка Ніско, між Краковом і Лембергом. Через сім десятиліть він і далі залишається особою, що зникла безвісти.

Леон та Рита потрапили у пастку. Впродовж тижня після «Кришталевої ночі» Риту змусили змінити ім’я, свідоцтво про народження і про шлюб, додати туди «Сара», аби позначити своє єврейське походження. З незрозумілих мені причин ні Леон, ні їхня дочка не стали об’єктом такого приниження. 25 листопада Леона викликали до місцевої адміністрації. Голова поліції Відня, Отто Штайнхаус, видав наказ про його вигнання:

Леон зберіг копію цього наказу, але я побачив його лише тоді, коли мама показала мені його папери, коли я готувався до подорожі до Львова. Документ було складено вдвоє, і він лежав разом зі свідоцтвом «про добру репутацію» від місцевої єврейської громади. Уважно прочитавши написане, я зауважив, що той наказ про вигнання було схвалено у судовому порядку головним суддею району Леопольдштадт.

_{Наказ про вигнання Леона з території Рейху, 25 листопада 1938 р.}

Деталі відбуття Леона з Відня залишилися таємницею, але я припускав, що він разом з дружиною і дочкою вирушив до Парижа.

23 грудня його дочці Рут було видано паспорт № 3814, з чого можна зробити висновок, що вона мала їхати з батьком. Під фотографією, перештампованою свастиками, було місце для підпису, де замість нього службовцем було вписано: «Власник паспорта не вміє писати». Рут було лише шість місяців, її записали як «маленьку дитину», особу «без громадянства».

Того ж дня Леонові було видано паспорт № 3816, за дорученням голови поліції Відня, тієї самої людини, що підписала наказ про його вигнання. Леон підписався з великої, гордої і твердої літери «Б». Документ, як і паспорт його дочки, дозволяв пересуватися всередині країни та закордон і трактував Леона як особу «без громадянства». Він втратив польське громадянство^{45} — так само несподівано, як і отримав його 1919 року — внаслідок денонсування Юзефом Беком[8] угоди 1919 року про захист етнічних меншин Польщі, про що той оголосив на вересневій Асамблеї Ліги Націй 1934 року. Від втрати цього статусу була одна непередбачувана користь: як особа без громадянства, Леон зміг отримати паспорт іноземця («фремденпас»), на якому не вимагалося ставити штамп з великою червоною літерою «J», позначкою для євреїв. На Леоновому паспорті, як і на паспорті його дочки, не було цього штампу з червоною «J».

Третій паспорт мав би мати № 3815, на ім’я Рити, але його серед Леонових паперів не було. Паспорт з Ритиним ім’ям, який був серед них, було видано значно пізніше, у серпні 1941 року, через три роки після того, як було отримано інших два паспорти. Він мав інший номер. Рита залишилася, аби піклуватися про свою маму Розу, принаймні мені так сказали. Я гадав, що період розлуки був коротким, але тепер я дізнався, що він тривав понад три роки. Як Риті вдалося виїхати з Відня наприкінці 1941 року? Двоюрідний брат Рут, Еміль, який покинув Відень у вересні 1938 року, був здивований. «Це загадка для мене, і завжди було загадкою», — тихо сказав він. Чи знав він про те, що Леон та Рита покидали Відень не разом? «Ні, хіба не разом?» — перепитав він. Чи знав він, що Рита залишалася у Відні до кінця 1941 року? «Ні».

Я спробував з’ясувати, що сталося з паспортом № 3815, але безуспішно. Найімовірніше, Риті його було видано, вона його не використала і його анулювали або викинули. Люб’язний юрист з Федерального міністерства закордонних справ Німеччини спробував допомогти з’ясувати це питання, але у федеральних архівах нічого не знайшов. «Видається майже неймовірним, щоб ця справа збереглася у публічних архівних фондах Німеччини», — написав він.

Паспорти № 3814 і № 3816 виявили ще один сюрприз: відповідно до зафіксованої у них інформації, Леон їхав без дочки. На єдиному штампі у Леоновому паспорті, який поставили у відділенні обміну валюти віденського банку, стояла дата: 2 січня 1939 року. Інших відміток у паспорті не було, жодних деталей про дату подорожі чи про те, яким шляхом він поїхав. У паспорті дочки, з іншого боку, був штамп, який свідчив про те, що вона покинула Австрію значно пізніше, 22 липня 1939 року, і в’їхала наступного дня до Франції. Оскільки вона здійснила цю подорож не з батьком, очевидно, виникає питання: з ким тоді їхала дитина?

«Я не маю ані найменшого поняття, як твій дідусь примудрився виїхати з Відня, — сказав мені кузен Рут Еміль. — Я також не розумію, як твій дідусь вивіз з Відня свою дочку і як втекла звідти твоя бабуся».

Наприкінці січня 1939 року, коли Леон один приїхав до Парижа, йому було тридцять чотири роки. Це було безпечне місце, навіть попри те, що уряд прем’єр-міністра Едуара Даладьє, змушений примиритися з неприємними політичними реаліями, проводив перемовини з Гітлером і готувався до визнання уряду Франко в Іспанії. Леон приїхав з паспортом, копією наказу про його вигнання з Рейху і двома свідоцтвами, одне з них свідчило «про його добру репутацію», інше — підтверджувало той факт, що він володів у Відні алкогольною крамницею від 1926 року до 1938 року. Грошей у нього не було.

Я часто уявляв собі Леонову втечу з Відня до Парижа, але не знав жодних деталей. Після відвідання конференції у Відні, присвяченій катастрофі на українській атомній електростанції у Чорнобилі, я експромтом вирішив піти на відбудований віденський вокзал Вестбанхоф, де придбав квиток в один бік на нічний поїзд до Парижа. У купе зі мною їхала молода німкеня. Ми говорили про воєнні роки, про їхній вплив на наші родини, про відчуття зв’язку з цими минулими подіями. Це була дружня подорожня розмова, момент зізнання і пам’яті. Ми так і не обмінялися контактами.

У Парижі я подався до будинку, в якому по приїзді тимчасово зупинився Леон. Вулиця Мальти, 11, чотириповерхова будівля позаду «Зимового цирку», неподалік від площі Республіки. Звідти він неодноразово надсилав клопотання, щоб залишитись у Франції, і зберіг багато відмов, які отримував у відповідь від управління поліції, — невеличкі папірці, списані синім чорнилом. Щоразу, отримавши вимогу покинути країну протягом п’яти днів, він оскаржував її, і так щомісяця впродовж року. Врешті-решт він отримав дозвіл залишитися.

У липні 1939 року до Парижа прибула його маленька донечка. Де вони з нею жили і як давали собі раду, я не знаю. У серпні Леон винайняв кімнату на вулиці Місячній, у худому високому будинку на вузькій вулиці. Тут він мешкав, коли Німеччина напала на Польщу 1 вересня. Через кілька днів Франція і Британія оголосили Німеччині війну, і зв’язок з Ритою ускладнився, оскільки Відень був на території ворога. Жодних листів не збереглося, лише фотографія їхньої дочки, яку він надіслав Риті у жовтні. «Руті біжить назустріч кращим часам», — написав Леон на звороті світлини. Він також додав кілька ласкавих слів для інших родичів, не знаючи, що вони виїхали до Англії.

_{Рут, Париж, 1939 р.}

Леон довірив піклування про дочку іншим людям і записався до французького війська, аби приєднатися до боротьби проти Німеччини. Він отримав від військової адміністрації посвідчення, в якому вказувалося, що він електрик за фахом. У березні 1940 року він приєднався до Troisième Régiment de Marche de Volontaires Étrangers (Третій піхотний полк іноземних добровольців), відгалуження Іноземного легіону. Через кілька днів по тому Леона перевезли до навчального табору на південно-західному узбережжі, неподалік від Піренеїв і кордону з Іспанією. Табір було розбито на Ком Баркарес, довжелезній піщаній косі, що відділяла Середземне море від великої прісноводної водойми. Сьома рота, до якої він належав, складалася з кількох тисяч чоловіків, що зібралися з усієї Європи. Тут були іспанські республіканці^{46}, комуністи і євреї з Угорщини, Чехословаччини і Польщі. Леон зберіг кілька фото з тих часів, на яких виглядає бездоганно — у крисатому капелюсі, бриджах і шинелі.

_{Леон, Баркарес, 1940 р.}

За місяць його перевели до резервного особового складу, вважаючи, що тридцять п’ять років — це занадто поважний вік для участі у бою. Ще через кілька тижнів Німеччина увійшла до Франції, Бельгії і Голландії, колишній полк Леона було перейменовано у Двадцять третій RMVE і перекинуто на північ для активної участі у боях проти німців під Суасон і Пон-сюр-Іонн. Військові дії завершилися 22 червня перемир’ям. Полк було розпущено.

Леон вже повернувся до Парижа, коли туди увійшли німці 14 червня 1940 року, через що багато парижан тікали з міста. За лічені тижні дороги поза межами Парижа спорожніли, а над столицею нависла «атмосфера продажності»^{47}. Німецькі солдати захоплювали ресторани на Єлисейських полях, а юні представники «Гарде Франсе» (Gardes Françaises французького аналога Гітлер’югенд) продавали примірники «О Пілорі» (Au Pilori) — антисемітського і антимасонського тижневика, який закликав жорстоко лінчувати Леона Блюма і Едуара Даладьє.

Леон працював у мовній школі, École Saint-Lazare, на вулиці Святого Лазаря, 102. Тут стали в пригоді його знання німецької. Серед його паперів я знайшов записку від директора школи, пана Едмона Мельфі, яка підтверджувала, що Леон виконував обов’язки вчителя. Рут відправили до підпільного притулку за межами Парижа, поблизу Медона. Їй було два рочки, вона вміла ходити, але ще не говорила. Її переховували у яслах приватного дитячого садочка під назвою «L’Aube de la Vie» («Зоря життя»).

Це було першим місцем з кількох, де вона тоді переховувалася, усі сліди спогадів про нього стерлися з її пам’яті. Впродовж наступних чотирьох років моя мати була дитиною, яку переховують чужі люди, яку розлучили з батьком і якій дали вигадане ім’я Жослін Тіві.

У Леона зберігся лише один документ, який містив хоч якусь інформацію про цей підпільний дитячий притулок: поштова листівка, на якій зображена молода жінка з широкою усмішкою. Вона мала на собі жакет у тонку смужку, білу блузку і великий чорний бант на шиї. Волосся в неї було темне, зав’язане ззаду. Вона була доволі симпатичною.

На звороті поштівки її рукою було написано кілька слів: «Татові Рут, з найкращими побажаннями і засвідченням дружніх почуттів, С. Монжен, директор дитячого притулку “Зоря життя”, Медон (Сона і Уаза)».

З ратуші Медона мене скерували до муніципального архіву, де збереглися дані про дитячий притулок. Між 1939 і 1944 роками мадемуазель Можен піклувалася про кількох маленьких дітей у своєму домі на вулиці Лавуазь', 3. Це був невеликий окремий будинок із загородженим садком, розташований у центрі міста. «Ми не знайшли жодних слідів перебування Рут Бухгольц у журналі, де записано дані про дітей, що були під опікою цієї “няні”, — повідомила мені мадам Ґрейє. — Можливо, її було зареєстровано у муніципалітеті під іншим ім’ям». Таке тоді часто практикувалося. Вона надіслала мені список усіх дітей, зареєстрованих у притулку, починаючи з вересня 1938 року (першим у списку був Жан-П’єр Соммер) і до серпня 1942 року (останній запис — Алєн Рузе). З двадцяти п’яти дітей дівчаток було восьмеро. Якщо Рут і була у списку, то під таємним ім’ям. Більш імовірно, її взагалі не реєстрували у журналі.

У Жовкві, за тисячу миль на схід від Парижа, одна жінка, яка жила на вулиці, на якій народилася Мальке, розповіла мені іншу версію тих подій 1939 року. Дев’яносторічна Ольга, якій було шістнадцять, коли у вересні 1939 року прийшли німці, детально розповіла про окупацію Польщі, адже була безпосереднім свідком цих подій. Вона ділилася своїми спогадами, стоячи біля величезного казана з тушкованою капустою, обмотаного для захисту від осіннього холоду шаром туго зав’язаних яскравих хусток.

«Я вам скажу правду, — повіла Ольга. — У містечку Жолкєв було, мабуть, десять тисяч людей, половина з яких — євреї, решта — українці і поляки. Євреї були нашими сусідами; ми дружили з ними. Тут був лікар, якого усі поважали, ми приходили до нього. Був майстер-годинникар. Чесною і порядною людиною і був кожен із них».

Батько Ольги добре ладнав з євреями. Коли у 1919 році Польща стала незалежною, його заарештували через те, що його перша жінка — не мати Ольги — була активною прибічницею недовговічної Західноукраїнської Народної Республіки, що проіснувала менше ніж місяць, у листопаді 1918 року (наша розмова відбувалася незадовго до того, як Росія окупувала Крим 2014 року, через що багато хто з тих, кого я зустрічав в Україні, припускали, що західна республіка може навіть постати знову). «Коли мій батько був у в'язниці, єврей Гельберг, його сусід, приносив йому до цюпи гроші та їжу, бо той залишився сам. Тож мій батько добре ладнав з євреями».

Ми балакали про се, про те, Ольга пила чай, нахилялася до своєї капусти і поринала у спогади про війну.

«Першими прийшли німці, — згадувала Ольга, — це дуже налякало євреїв. Німці пробули у Жовкві тиждень, нічого особливого не робили, тоді покинули містечко, повернулися на захід, звідки й прийшли. Тоді у місті з’явилися росіяни».

Ольга була у школі, коли радянські солдати увійшли до міста: «Першою з’явилася жінка, гарна жінка-солдат на прекрасному білому коні. Це вона була на чолі більшовиків, які увійшли до міста. Далі йшли солдати, за ними — артилерія».

Малій Ользі було цікаво подивитися на гармати, але жінка на коні справила набагато сильніше враження: «Вона була вродливою і мала при собі великий пістолет».

Упродовж півтора року Жолкєв була під радянським контролем, комуністичним управлінням, за якого приватне підприємництво було знищено. Інша частина Польщі, окупована нацистською Німеччиною, була Генерал-губернаторством під владою його очільника Ганса Франка. Розподіл було погодили Сталін і Гітлер^{48} та закріпили його таємним пактом Молотова-Ріббентропа, угодою про ненапад, яка розділила Польщу по лінії, що проходила західніше Лемберга і Жовкви, залишивши Леонову родину у безпеці на радянському боці. У червні 1941 року Німеччина^{49} порушила цей пакт, розпочавши операцію «Барбаросса». Німецькі збройні сили швидко просувалися на схід, тож до кінця червня Жолкєв і Лемберг опинилися під контролем німців.

Повернення німців знову налякало євреїв. Ольга згадувала про обмеження, про створення гетто і як вони після повернення найперше спалили синагогу. Ольга не була особисто знайома з Флашнерами, родиною Мальке, але про таке прізвище чула. «Один з них був господарем невеличкого готелю», — сказала вона зненацька, згадавши, що Флашнерів було багато. «Вони перебралися до гетто, усі євреї міста туди перебиралися», — розповідала вона про Леонового дядька Лейбуса, про тіток і кузенів, про усіх родичів, про три з половиною тисячі інших євреїв міста. У далекому Парижі Леон тоді і гадки не мав про ці події.

У Відні влітку 1941 року Риті було зовсім не легше. У трирічній розлуці з Леоном і їхньою дочкою, вона жила зі своєю мамою Розою і свекрухою Мальке. Леонові папери не проливали жодного світла на ці роки, про які Рита ніколи не розповідала ні своїй дочці, ні мені. За допомогою інших джерел мені вдалося простежити те, що було далі.

У вересні у Відні було запроваджено вимогу носити всім євреям жовті зірки. Користування громадським транспортом було обмежено^{50}, оскільки їм було заборонено полишати без дозволу район свого проживання. Міський архів Відня зберіг багато подробиць. Після того, як Леон поїхав, Риту змусили виселитися з квартири на Таборштрассе. Вона переїхала до Мальке. Спершу вони жили на Франц-Хохедлінгер-ґассе, а тоді на Обере Дунайштрассе. Обидва помешкання були у районі Леопольдштадт, де жило багацько євреїв. Мальке виселили з квартири на Романоґассе, де вона мешкала чверть століття, і змусили оселитися у «колективній» квартирі на Денісґассе. Депортації на схід^{51} було призупинено у жовтні 1939 року, але влітку 1941 року, за керівництва Бальдура фон Шираха, новопризначеного ґауляйтера Відня, почали ширитися чутки про нову хвилю депортацій.

14 серпня Риті видали «фремденпас», посвідку, яка була чинною один рік і дозволяла пересуватися Рейхом, виїжджати з нього і повертатися до нього. У цьому паспорті не було штампа з червоною «J», хоча Рита і була у реєстрі євреїв. Через два місяці, 10 жовтня, Віденська поліція видала їй дозвіл на подорож в один бік за межі країни. Дозволялося виїхати через Харгартен-Фальк у Саарі, що на кордоні Німеччини і Франції. Подорож необхідно було здійснити до 9 листопада. На фотографії у паспорті обличчя Рити вражало глибоким смутком. Стиснуті губи і погляд, сповнений зловісного передчуття. Серед Леонових паперів я знайшов ще одну копію цієї світлини. Тієї, що вона надсилала з Відня у Париж. На звороті вона написала коротку присвяту: «Моїй найдорожчій, моїй золотій дитині».

_{Ритин паспорт, 1941 р.}

Я був здивований, що Рита, яку було внесено у реєстр євреїв, змогла вже досить пізно дістати документ, що дозволяв їй поїхати. Архівний фахівець з Меморіального музею Голокосту США у Вашингтоні описав цю подорож як «малоімовірну», наголосивши, що їй, очевидно, довелося докласти чимало зусиль і пройти купу формальностей, аби отримати «фремденпас», подолавши перешкоди, створені Адольфом Айхманом[9]. Архіваріус підвів мене^{52} до великого стенда під назвою «Die jüdische Wanderung aus der Ostmark, 1938–1939» (Еміграція євреїв з Австрії, 1938–1939 рр.). Це виселення організував Айхман. Особам без громадянства, таким як Рита, яка після аншлюсу втратила австрійське громадянство через її шлюб з євреєм, який на той час не мав громадянства, треба було пройти через ще більшу кількість формальностей, аніж іншим.

Аби мати змогу покинути Відень, Риті повинен був допомогти хтось, хто мав зв’язки. У жовтні 1941 року^{53} Айхман разом зі своїм заступником Алоїзом Бруннером, який незабаром мав перебратися до Парижа, видали низку наказів для проведення масової депортації євреїв. Того місяця з Відня було депортовано близько п’ятдесяти тисяч євреїв. Серед них була Леонова сестра Лаура з дочкою — його тринадцятилітньою племінницею Гертою Розенблюм. Обох 23 жовтня було відправлено до Ліцманштадта (Лодзь).

Рита уникнула депортації. Вона виїхала з Відня 9 листопада. На наступний день «кордони Німецького Рейху^{54} для біженців закрилися», еміграцію повністю припинили, усі шляхи до втечі було заблоковано. Рита вибралася звідти в останню хвилину. Ця втеча вдалася або через те, що їй дуже пощастило, або завдяки допомозі когось, хто володів внутрішньою інформацією. Я не знаю, коли Рита приїхала до Парижа і як вона туди добиралася. У її «фремденпасі» не було жодних штампів чи інших позначок, які могли б дати хоч якусь інформацію про цю подорож. Інші документи підтверджували, що на початок 1942 року вона вже була у Парижі, возз’єднавшись зі своїм чоловіком.

Мальке була останнім членом Леонової родини, хто залишився у Відні. Її діти і онуки покинули місто. Вона залишилася разом з Розою Ландес, Ритиною матір’ю. Прогалини, які створила сімейна мовчанка щодо подій того часу, можна було заповнити інформацією з документів численних архівів. Вони відкривали похмурі чорно-білі подробиці того, що відбувалося далі. Але спершу я хотів дізнатися, з чого ті події почали розгортатися.

Разом зі своєю п’ятнадцятирічною дочкою я поїхав до Відня, аби навідатися за однією адресою, яку віднайшов в архівах. Зацікавившись цією темою на шкільних уроках історії, донька хотіла піти до «музею аншлюсу», але ми такого не знайшли. Довелося задовольнитися оглядом стіни^{55} однієї кімнати у невеличкому приватному і доволі гарному музеї, присвяченому фільму Орсона Веллса «Третя людина», одному з Ритиних улюблених, і моєму також. У кімнаті за допомогою фотографій, газет і листів було відстежено сумні події, починаючи з 1938 року і до 1945 року. Примірник бланку для голосування на плебісциті, який було проведено після аншлюсу з метою схвалення об’єднання з Німеччиною, декларував однозначну і тверду підтримку католицької церкви.

Пізніше ми прогулялися віденськими вуличками до Клостернойбургерштрассе, 69, де Леон оселився, коли приїхав сюди 1914 року з Лемберга. Віднайшли колишній дім його сестри Густи та шваґра Макса. Колишня алкогольна крамниця тепер була невеличким універсальним магазином. Зовсім поруч, на Караянґассе, знаходилася Леонова школа (Realschule), а також його перша крамниця на Раушерштрассе. Ми пішли на Таборштрассе, де Леон і Рита починали своє спільне життя, до будинку, де народилася моя мати. Це дуже гарна вуличка, але будинок № 72, як і багато інших, було зруйновано під час війни. Потім ми постояли біля будинку № 34 на Рембрандтштрассе, в якому було останнє віденське помешкання Мальке, Wohngemeinschaft (комунальна квартира), де вона жила разом з іншими мешканцями літнього віку. Уявити собі той останній день не так вже й складно. Він почався рано-вранці 14 липня 1942 року. Аби ніхто не зміг утекти, вулицю перекрили війська СС. «Вони збираються забрати усіх євреїв, цілу вулицю»^{56}, — запанікував мешканець сусідньої вулиці після того, як побачив есесівця, який йшов з прутом у руках і викрикував: «Alles raus, alles raus».

Мальке було сімдесят два роки. Їй дозволили взяти з собою на схід лише одну валізу. Коли її разом з іншими депортованими проводили вулицями до залізничної станції Аспанг^{57}, позаду Бельведерського палацу, перехожі аплодували, плювали у них, сміялися і вигукували бридкі образи. Єдиною розрадою було те, що Мальке не була зовсім одна, вона їхала разом з Ритиною матір'ю Розою. Це була яскрава картина. Дві літні пані на платформі залізничної станції Аспанг, у кожної в руці по невеличкій валізі. Двоє з-поміж 994-х стареньких віденських євреїв, яких відправляють на схід.

Вони вирушили транспортом № IV/4, звичайним рейсовим потягом, з місцем у нормальному купе, де їм навіть дали щось перекусити і попити — оманливо комфортна «евакуація». Подорож у потязі тривала добу і закінчилася у містечку Терезієнштадт, що розташоване за шістдесят кілометрів на північ від Праги. Після прибуття їх обшукали. Перші години минали у невизначеності, тривозі та очікуванні. Врешті-решт їх спрямували до місця, де вони мали далі мешкати. Це була одна кімната, зовсім порожня, за винятком кількох старих матраців на підлозі.

Роза пережила там лише кілька тижнів. Згідно зі свідоцтвом про смерть, вона померла 16 листопада від периколіту. Воно було підписане^{58} д-ром Зігфрідом Штраймом, дантистом з Гамбурга, який провів ще два роки тут, у містечку Терезієнштадт, перш ніж його заслали до Аушвіца, де він помер восени 1944 року.

Через тиждень після того, як померла Роза, Мальке депортували з міста транспортом «Bq 402». Вона попрямувала потягом на схід, далі за Варшаву, і потрапила на територію Ганса Франка. Під час цієї подорожі Мальке подолала більш ніж тисячу кілометрів, понад добу була замкнена у вагоні для худоби, з вісімдесятьма іншими слабкими, літніми «Untermenschen» («недолюдьми»). Серед 1895-ти людей^{59}, яких везли цим транспортом, було три сестри Зиґмунда Фройда: 78-річна Пауліна (Паулі), 81-річна Марія (Мітці) і 82-річна Реґіна (Роза).

Потяг прибув до концтабору, який був розташований за три кілометри від залізничної станції невеличкого містечка Треблінка. Далі на них чекав добре відпрацьований порядок дій під особистим керівництвом коменданта табору Франца Штангля.^{60} Якщо вона ще була живою, Мальке мала б разом з Фройдовими сестрами вийти з потяга впродовж п’яти хвилин після прибуття.

Їм наказали вишикуватися на пероні і поділитися на дві групи — чоловіки і жінки. Їх змусили повністю роздягнутися, погрожуючи батогами. Інші євреї позбирали їхній скинутий одяг і понесли до бараків.

Ті, хто міг, так і йшли оголеними до табору вздовж «Гіммельфартштрассе» (дорога на небо). Жінкам перукарі поголили голови, аби потім це волосся було спаковано жмутами для виробництва матраців. Коли я читав про цю процедуру, мені пригадалася сцена з фільму Клода Ланцмана «Шоа». Серед тих небагатьох, хто пережив «Треблінку», був перукар Абрам Бомба. Поки він стриг якогось чоловіка, його настирливо розпитували про подробиці того жахливого завдання, про речі, про які він просто не хотів говорити. Бомба відмовився розповідати. Все ж Ланцман був дуже наполегливим. Зрештою перукар не витримав^{61} і, ридаючи, описав свої дії, як він голив жінкам волосся на голові.

«Думка про останні хвилини приречених померти не давала мені спокою»^{62}, — писав Ланцман про своє відвідування Треблінки, «про їхні перші миті у таборах смерті». Ці моменти були табу. Обрізання волосся, гола хода, газ.

Життя Мальке обірвалося через п’ятнадцять хвилин після того, як вона вийшла з потягу.

Мальке було вбито^{63} у лісі Треблінки 23 вересня 1942 року, про цю подробицю Леон не знав ще багато років по тому. Впродовж шести місяців після її смерті її брат Лейбус і вся родина Флашнерів у містечку Жолкєв теж були мертві. Хоча чіткі обставини їхньої загибелі не відомі, я дізнався про долю тамтешніх євреїв від Клари Крамер, однієї з небагатьох, кому вдалося вижити. Тепер вона мешкає у містечку Елізабет, у штаті Нью-Джерсі.

Я побачив Клару випадково на одній з фотографій, сміливо виставлених у Жовкві у крихітному музеї, що складається з двох гнітючих кімнат на першому поверсі одного з крил ветхого замку Станіслава Жолкєвського. На стіні музею висіло кілька страшних чорно-білих фотографій — маленьких, з нечіткими зображеннями. Три або чотири зернисті, несфокусовані знімки, зроблені у перші дні німецької окупації, влітку 1941 року. На них було зображено броньовану техніку, солдатів, які шкіряться в об’єктив, синагогу сімнадцятого століття, що палає у вогні. Там також було фото одних із в’їзних воріт міста, крізь які я проходив — Глинська брама, — зроблене невдовзі після появи німців у містечку.

У верхній частині масивних воріт з каменю висіло три транспаранти з надписами, які передавали місцеве вітання новоприбулим гостям, українською. Хайль Гітлер! Слава Петлюрі! Слава Бандері! Хай живе Незалежна Українська Соборна Держава! Хай живе Вождь Степан Бандера!

_{Глинська брама, Жолкєв, липень 1941 року.}

Виставити такі фотографії, доказ місцевої української підтримки німців, було мужнім кроком з боку кураторки музею. Зрештою, я її знайшов. Людмила Байбула, міський службовець, працювала в іншому крилі замку. Люда, як вона попросила до неї звертатися, у свої сорок з лишком років була сильною, привабливою жінкою з чорним, як вугілля, волоссям, гордим, відкритим лицем і направду дивовижними синіми очима. Вона присвятила своє життя вивченню втрачених воєнних років свого міста. Вона виросла у місці без євреїв, цю тему замовчували. Однією з небагатьох євреїв, які залишилися, була подруга її бабусі, літня пані, чиї історії з дитинства запалили Людину цікавість до того, що було втрачено.

Люда почала збирати інформацію, а тоді вирішила виставити деякі з віднайдених матеріалів на стіні музею. Під час однієї з наших бесід^{64}, коли ми їли борщ і солоні огірки, вона поцікавилася, чи я не читав «Кларину війну», книгу про молоду дівчину з містечка Жолкєв, яка пережила німецьку окупацію. Вона розповіла мені, що Клара Крамер була однією з вісімнадцяти євреїв, які два роки переховувалися під підлогою у помешканні, де жила польська пара, пан Валентин Бек разом зі своєю дружиною і дочкою. У липні 1944 року, коли зі сходу до міста прийшли росіяни, вона вийшла з своєї схованки.

Я придбав Кларину книгу і прочитав її зараз. Цікаво, що одним із вісімнадцяти євреїв був молодий чоловік на ім’я Гедало Лаутерпахт, який виявився далеким родичем Герша. Я відвідав Клару у Нью-Джерсі, бажаючи дізнатися від неї більше інформації, і зустрів привабливу, бадьору і балакучу дев’яностодворічну жінку. Вона була при доброму здоров’ї, мала гарну пам’ять, але була засмучена, бо кілька тижнів тому помер її чоловік.

«Жолкєв був гарним у 1930-х роках, — згадує Клара, — там була прекрасна міська ратуша з високою вежею, яка нагорі мала балкон з усіх чотирьох боків. Щодня опівдні поліціянт грав на трубі Шопена, — розповідала далі з посмішкою. — Він обходив усі чотири сторони балкона і просто грав на трубі, завжди Шопена». Вона промугикала мелодію, але не змогла згадати її назву.

Дитиною Клара ходила до школи через Львівську браму, повз міський театр. Вона бувала у Львові з одноденними поїздками. «Приблизно тричі на день їздив потяг, але ніхто ним не користувався, — пояснила вона, — щогодини прибував автобус, тож ми завжди сідали на нього». Між різними громадами міста не було жодних напружених стосунків. «Ми були євреями, поляки були поляками, українці знали, що вони українці. Усі були уважними і побожними». У неї були друзі серед поляків і українців. На Різдво її родина приходила в гості до поляків, аби помилуватися святково вбраною ялинкою. З настанням літа вони подорожували до інших частин Польщі, до місць з красивими лісами, які відрізнялися від Галичини. «Там, — згадує Клара, — євреї мали менше свободи торгувати чи подорожувати». Тоді вона вперше почула образи на свою адресу.

Вона з любов’ю розповідала про стару дерев’яну церкву на Східно-Західній вулиці, «яка була зовсім поруч з будинком, в якому я жила». Виявилося, що одним з її сусідів був старий Лаутерпахт, дядько Герша Давид, з яким вони щоранку віталися на вулиці. Клара згадала прізвище Флашнер і ім’я Леонового дядька Лейбуса, але не могла згадати, який він був на вигляд. «Він часом не був власником готельчика?» — перепитала вона. Жінка знала, на якій вулиці жили Флашнери зі своїми дітьми. Тоді вона називалася вулиця Пілсудського і була розташована між будинком Клари і головною площею.

Німці з’явилися і через короткий час покинули містечко, точнісінько, як описувала Ольга: «Прихід радянського війська був полегшенням; ми були страшенно налякані німцями». Про аншлюс вони почули по радіо і від кількох біженців із Відня, які приїхали 1938 року. Родина Клари допомагала одній віденській парі, Розенбергам. Це був лікар і його дружина. «Розенберги приходили до нас щосереди на вечерю», — пригадала жінка. Спершу Клара і її батьки не вірили їхнім розповідям про життя у Відні.

Коли у червні 1941 року повернулися німці, життя стало важчим. Шкільні друзі почали ігнорувати Клару на вулиці, відвертати голови, коли вона до них підходила. «Я носила на руці білу пов’язку», — пояснила вона. Згодом, через рік, вони почали переховуватися під підлогою у Беків, навпроти старої дерев’яної церкви — їх було вісімнадцятеро, включно з Гедало Лаутерпахтом та паном і пані Мелман, які теж були родичами Герша Лаутерпахта.

Клара дуже добре запам’ятала один березневий день 1943 року, коли прокинулася від гучних кроків біля будинку, плачу і голосіння: «Ми знали, що до Жовкви прийде і наше лихо. Це була, здається, третя година ранку. Мене розбудив якийсь шум, а потім постріли. Їх вели до лісу; це було єдине місце, щоб рити могилу». Вона знала цей ліс, «борек», де часто бавилися діти: «Це був чудовий лісок. Нам було весело там. Тепер ми нічого не могли вдіяти. Ми могли приєднатися до них із нашої схованки. Принаймні три або чотири рази ми були впевнені, що це кінець. Я знала, що це кінець».

Це було 25 березня. Євреїв із Жовкви, три з половиною тисячі людей, повели до лісу, на галявину з піском. Їх вишикували у ряд^{65}, за два кілометри від центру їхнього маленького містечка, а тоді розстріляли.

Про події у Жовкві, Лембергу і Відні Леонові нічого не було відомо. Рита була з ним у Парижі вже рік, але їхнє становище було непевним, вони постійно вживали якихось заходів, аби уникнути регулярних масових облав на євреїв (rafles). За рік до цього^{66} у липні 1942 року, тринадцять тисяч паризьких євреїв ізолювали на «Зимовому велодромі», а потім повезли звідти в Аушвіц.

Того літа Леон та Рита отримали офіційні документи. Два крихітних посвідчення було виписано 6 липня 1943 року у Куррієрі, невеличкому містечку в північно-західній Франції, там, де сорок років тому у шахті сталася найбільша в Європі катастрофа. Ці посвідки були серед Леонових паперів, кожна мала мініатюрну фотографію і два набори відбитків пальців, по одному для кожної руки. Леонове посвідчення мало номер 433, місцем народження був вказаний Лемберг, як територіальна одиниця Австрії; Рита мала картку № 434, її дівоче прізвище було вказане як Кампер (не Ландес, як це повинно було би бути), з явно підробленим підписом. Обидва посвідчення особи у відповідній графі свідчили про французьку національність їхніх власників (що не відповідало дійсності) і містили помилку у написанні прізвища — Бухольц (пропущено «г»).

_{Посвідчення особи Леона та Рити, 1943 р.}

Посвідки складалися вдвоє, тоненькі, синього кольору, з дешевого паперу. Коли я сконтактувався з мерією Куррієра, мені сказали, що есесівці у травні 1940 року зруйнували міську ратушу на вулиці Жан Жорес і стратили десятки місцевих жителів, які чинили опір німецькому наступу. Месьє Луї Бетрем’є^{67}, місцевий історик, сказав мені, що ці документи не могли бути справжніми; вони майже напевно були підробкою, тому що містечко було центром Французького опору, тоді було випущено багато підроблених документів. Так я зрозумів, що Леон мав зв’язки з підпіллям.

Я знайшов небагато інформації про життя Леона у цей важкий період до звільнення Парижа американськими збройними силами у серпні 1944 року. Леонове вчителювання закінчилося, і він займався якоюсь діяльністю для єврейської громади. У збережених мамою документах не було жодних згадок про це, але, коли я спитав свою тітку Енні (вдову Жана-П’єра, сина Леона та Рити, який народився після війни), чи Леон колись згадував про цей період, вона дістала цілу пачку документів, які Леон віддав їй перед своєю смертю. Вони були у поліетиленовій торбі для покупок.

Документи були несподіванкою для мене. Левова частка паперів^{68} містила копії грубо надрукованого інформаційного бюлетеня Союзу французьких євреїв (Union Générale des Israélites de France (UGIF)). Організацію було створено під час нацистської окупації для допомоги єврейським громадам, а цей бюлетень друкували щоп’ятниці. У Леона була майже повна колекція, починаючи з першого випуску (надрукованого у січні 1942 року) і закінчуючи випуском № 119 (за травень 1944 року). Бюлетень мав не більше чотирьох сторінок, його було надруковано на дешевому папері. Там були статті на єврейські теми, реклама (ресторанів 4-го району Парижа, поховального бюро) і звістки про смерть. У міру того, як депортації ставали дедалі масовішими, бюлетень надавав детальну інформацію про листи, які не може бути доставлено, адреси відправлень до далеких «трудових таборів» на сході.

У бюлетені також було опубліковано інформацію про запроваджені нацистами правила, з попередженнями про небезпеку їх недотримання, короткий огляд життя в окупованому Парижі. Один із перших наказів забороняв євреям покидати свої помешкання з восьмої вечора до шостої години ранку (лютий 1942 року). Через місяць по тому нове правило забороняло брати євреїв на роботу. З травня 1942 року кожен єврей зобов’язувався носити зліва на грудях зірку Давида (яку можна було отримати у головній канцелярії UGIF на вулиці Тегерана, у вишуканій будівлі дев’ятнадцятого століття, де працював Леон). У липні євреям заборонили відвідувати театри і будь-які інші місця з публічними виставами. Із жовтня їм обмежили час для закупів до однієї години на день, заборонили мати телефон, а тоді змусили користуватися лише останнім вагоном у метро. Наступного року, в серпні 1943-го, почали видавати спеціальні посвідчення особи.

Депортації ставали дедалі масовішими, UGIF зобов’язали посилити обмеження, особливо після того, як його очільник відмовився виконати наказ — звільнити у себе всіх найманих євреїв-іноземців. У лютому 1943 року^{69} командувач місцевого підрозділу гестапо Клаус Барбі особисто керував облавою на членів головної управи єврейського союзу, заарештувавши понад вісімдесят працівників і відвідувачів. Через місяць, 17 і 18 березня, колишніх працівників UGIF було заарештовано (я зауважив, що 61-й випуск бюлетеня, який вийшов того тижня, був відсутній у Леоновій колекції). Трохи згодом, влітку того ж року^{70}, Алоїз Бруннер наказав заарештувати кількох лідерів UGIF. Їх було вивезено до Дрансі, а тоді до Аушвіца.

Як польський єврей, Леон перебував в особливій небезпеці. Все ж йому якось вдалося уникнути арешту. Моя тітка згадувала, що він їй розповідав, як одного разу влітку 1943 року врятувався, сховавшись за дверима, коли сам Бруннер прийшов до будівлі на вулиці Тегерана, 19, аби особисто контролювати проведення арештів.

Поліетиленовий пакунок містив й інші докази діяльності Леона. Там були невикористані листки для нотаток^{71} Американського єврейського об’єднаного розподільчого комітету, Національного руху військовополонених і депортованих (Mouvement National des Prisonniers de Guerre et Déportés) і Комітету із захисту євреїв Франції (Comité d’Unité et de Défense des Juifs de France). Кожна з цих організацій, з якими він, мабуть, співпрацював, мала свій осередок на вулиці Тегерана, 19.

Серед цих паперів були дві особисті заяви, кожна з яких докладно описувала поводження з тими, хто депортований на схід. Одна з них була написана в Парижі у квітні 1944 року і містила записи свідчень про те, що в Аушвіці «вішали в’язнів без причини, під звуки музики». Іншу заяву підготували невдовзі після завершення війни. У ній йшлося: «У Біркенау ми працювали у бруді. В Аушвіці ми вмирали у чистоті і порядку». Ця заява закінчувалася підтвердженням: «Коротко кажучи, цей молодий чоловік підтверджує усе, що було сказано щодо концентраційних таборів по радіо та повідомлялося в газетах».

Леон зберіг квитанції поштових відправлень до таборів і гетто Генерал-губернаторства окупованої нацистами Польщі. Влітку 1942 року він двадцять чотири рази відвідував поштове відділення на бульварі Малезерб, аби відправити пакунки Ліні Маркс, жінці з гетто Пяскі поблизу Любліна (гетто було ліквідовано наступного літа, і Ліни Маркс не було серед тих небагатьох, хто вижив).

Мою увагу привернули дві поштівки, надіслані з невеличкого містечка Сандомир, на території окупованої нацистами Польщі, д-ром Ернстом Вальтером Ульманном, якого депортували з Відня у лютому 1941 року. У першій, надісланій у березні 1942 року, д-р Ульманн уточнював, що він вже похилого віку, на пенсії, колишній віденський адвокат. «Будь ласка, допоможіть мені!» Інша поштівка прийшла через чотири місяці після першої, у липні, і була адресована особисто Леонові на вулицю Тегерана, 19. Д-р Ульманн дякував за посилку з ковбасою, консервованими помідорами і пакуночки з цукром. На той час, коли Леон отримав поштівку, люб’язний д-р Ульманн вже був мертвий: гетто, звідки було надіслано картку, того місяця виселили, його мешканців вивезли до концентраційного табору у Белжці, який був розташований трохи далі у напрямку залізничної гілки, що з’єднувала Лемберг і Жолкєв.

На дні поліетиленового пакета я знайшов жмут жовтої тканини, невеличкі клаптики, порізані на квадрати, обтріпані з країв.

Кожен клаптик мав надруковану зірку Давида, зі словом «Juif» у центрі. Там було сорок три таких зірки, усі у неторканому стані, невживані, готові до того, щоб їх роздали і носили.

Впродовж перших років свого перебування в Парижі Леон та Рита були розлучені зі своєю дочкою, однак, мені виглядало, що вони час від часу з нею бачилися. Збереглося кілька фотографій — крихітні квадратні зображення, чорно-білі, не більше аніж два десятки. На цих фото без дати була маленька дівчинка зі своїми батьками, вона вже вміла ходити, дитині було два або три роки. На голові у малюка — зав’язаний білий бант, над нею заклопотано схилилася Рита. На одному фото моя мати стояла поруч з трохи старшим хлопчиком. На іншому — вона була разом зі своїми елегантно вбраними батьками. Вони сидять у кафе у парку, поруч з літньою парою, у жінки на голові капелюшок квадратної форми. Третя група світлин зображала Рут зі своєю мамою у Парижі, їй вже п’ять або шість рочків, мабуть, це було наприкінці окупації.

На жодному з цих фото Рита не посміхалася.

Тепер Леон з Ритою жили на вулиці Броньяр, найкоротшій з паризьких вуличок, поруч з їхніми друзями, месьє і мадам Буссар, які не були євреями і допомагали їм. Через кілька років Леон розповів своїй дочці, що месьє Буссар попереджав про облави, радив, коли не варто з’являтися на вулиці і коли не варто бути вдома. Все ж серед Леонових паперів не було жодної інформації про Буссарів, як не було її ще де-небудь. Леон та Рита тісно спілкувалися з Буссарами ще якийсь час після війни, але моя мати втратила з ними контакт після того, як вони відмовилися прийти на її весілля з англійцем, моїм батьком. Як вони пояснили, англійці були навіть більш огидною компанією, аніж німці. Це був 1956 рік. Я гучно розсміявся, коли моя мати розповіла мені цю історію, але вона сказала, що тут немає нічого смішного, що це наклало негативний відбиток на дружбу між літніми подружжями і що вони більше ніколи не бачилися з месьє Буссаром. Через багато років, коли вона пила чай разом з мадам Буссар у «Куполі»^{72}, знаменитому кафе на бульварі Монпарнас, мадам Буссар сказала їй, що Рита завжди любила її сина Жана-П’єра, навіть більше, ніж свою дочку. Моя мати ніколи більше з нею не бачилася.

25 серпня 1944 року Леон та Рита святкували визволення Парижа разом з Буссарами. Вони приєдналися до величезного натовпу на Єлисейських полях, вітаючи американських солдатів, і обмірковували, як би це забрати дочку з Медона. Леон зупинив американську вантажівку з молодими військовослужбовцями, один з яких говорив польською.

«Заскакуйте, — сказав він, — ми підвеземо вас до Медона». Через годину вояки висадили подружжя у центрі міста. Останнє «Хай щастить» на прощання польською — і вояки поїхали собі далі.

Тієї ночі вони усі разом спали у своєму крихітному двокімнатному помешканні на четвертому поверсі будинку № 2 на вулиці Броньяр. Вперше за останні п’ять років вони ночували разом під одним дахом.

Я повернувся до фото серед Леонових паперів, яке побачив у маминій вітальні перед моєю першою мандрівкою до Львова.

Я надіслав це зображення одній пані, архіваріусу з благодійного фонду Шарля де Голля у Парижі. Вона мені повідомила, що фотографію було зроблено 1 листопада на околицях Парижа. Де Голль відвідував меморіальне кладовище «Carré des Fusillés», де поховані іноземні бійці антинімецького опору, страчені німцями під час окупації.

_{Шарль де Голль, кладовище Іврі, 1944 р.}

«Чоловік з вусами — це Адрієн Тіксьє, призначений генералом де Голлем на посаду міністра внутрішніх справ у тимчасовому уряді Французької республіки у вересні 1944 року», — уточнила архіваріус. «Позаду нього — очільник поліції Парижа, [Шарль] Луізе (ліворуч, у гостроверхому кашкеті), і голова департаменту Сена, Марсель Флюре (праворуч, з білим шарфом). Позаду Флюре^{73} — з вусами, — Ґастон Палевскі». Це дуже знайоме ім’я: Палевскі був директором кабінету де Голля, коханцем Ненсі Мітфорд, якого вона згодом увіковічила у своєму романі «Кохання в холодному кліматі» у вигаданому образі герцога Фабріса де Советерра.

Що робив Леон у такій компанії?

Одна підказка з’явилася після ідентифікації тих, хто був похований на меморіальному цвинтарі «Carré des Fusillés». Серед страчених там активістів^{74} було двадцять три учасники Французького опору, члени організації «Вільних стрільців і партизанів Робочої сили еміграції» (Franc-Tireurs et Partisans de la Main d’Oeuvre Immigrée), бійці-іноземці, які жили у Парижі. До цієї групи входило восьмеро поляків, п’ятеро італійців, троє угорців, іспанець, троє французів і двоє вірмен, одним з них був Місак Манушян, керівник групи. Єдиною жінкою була румунка. Половину групи складали євреї.

Двадцять трьох членів групи Опору було затримано у листопаді 1943 року. Через три місяці по всьому місту, а також і в інших частинах Франції з’явилися яскраво-червоні плакати з іменами і обличчями учасників Опору під зухвалим заголовком «Військо злочинців» (L'armée du crime). Це був знаменитий червоний плакат (L'afflche rouge), який закликав парижан полювати на цих іноземців, поки вони не знищили Францію, її жінок і дітей. «Цими діями завжди керують іноземці, їх здійснюють переважно безробітні і професійні злочинці, а надихають їх завжди євреї», — зазначалося на звороті плаката^{75}.

Через кілька тижнів по тому, у лютому, усіх членів групи, за винятком однієї особи, було страчено. Їх розстріляли у фортеці Мон-Валер’єн і поховали на цвинтарі Іврі, а де Голль відвідував їхні могили у товаристві Леона. Цією винятковою особою, яка на короткий час уникнула смерті, була Ольга Банчик, єдина жінка в групі. Їй стяли голову у Штутгарті через кілька тижнів, у її тридцять третій день народження.

Пам’ять про ці страти було увіковічено в поемі Луї Арагона «Червоний плакат». У своєму вірші, написаному 1955 року, поет спирався на останній лист Манушяна своїй дружині. Ті рядки пізніше надихнули відомого співака Лео Ферре написати пісню, яка була мені добре відома ще з дитинства, мабуть, тому що Леон її знав:

Коли де Голль відвідував могили, Леон був серед його оточення. Чи був він знайомий з тими двадцятьма трьома? Одна людина на плакаті була мені відома, це Моріс Фінгерцвейг, польський єврей, якому було лише двадцять, коли його стратили.

Я упізнав це ім’я, бо пригадав Люсетт, подругу дитинства моєї матері. Коли закінчилася окупація, вони щоранку разом йшли до школи. Потім вона вийшла заміж за Люсьєна Фінгерцвейга, кузена страченого юнака. Чоловік Люсетт згодом розповів мені, що Леон контактував з групою, але не міг додати жодних подробиць. «Ось чому на цвинтарі Іврі він був ближче до тієї частини процесії, яка йшла попереду», — пояснив Люсьєн.

Коли окупація Парижа завершилася, доля Мальке, Густи, Лаури чи будь-кого з членів родини з Лемберга і Жовкви Леонові була невідома. Газетні статті повідомляли про масові вбивства у концентраційних таборах. У пресі почали з’являтися назви таких місць, як Треблінка та Аушвіц. Леон, мабуть, боявся найгіршого, але сподівався на краще.

Створювалися нові організації. У березні 1945 року Американський єврейський об’єднаний розподільчий комітет заснував Єврейський комітет соціальної допомоги і відбудови (Comité Juif d'Action Sociale et de Reconstruction). Коли 30 квітня Леон дізнався новини про самогубство Гітлера, він працював у цьому Єврейському комітеті, який розташовувався в центрі Парижа, у готелі Лютеція, колишній штаб-квартирі гестапо. Через тиждень генерал Альфред Йодль підписав Акт про безумовну капітуляцію. У липні Леона призначили керівником одного з відділів комітету. Втім, з документа, який зберігся серед його паперів, вицвілого посвідчення особи сірого кольору, було незрозуміло, якого саме відділу. Леон ніколи не розповідав мені про цю організацію. Лише казав, що вона постала з руху Французького Опору і займалася реінтеграцією біженців і уцілілих в’язнів концентраційних таборів у післявоєнне життя. Спогади моєї матері про ті часи обмежувалися згадкою про те, як до них на вулицю Броньяр час від часу приходив якийсь чоловік або жінка, щоб разом пообідати і поспілкуватися. Не один і не одна тоді наклали на себе руки.

Все ж Леон дочекався хоч якоїсь обнадійливої новини. У квітні, після шести років, упродовж яких він не бачився зі своїм другом Максом, він знайшов одну адресу у Нью-Йорку і написав туди листа. У липні отримав відповідь. Радість через відновлення зв’язку була змішана зі страхом за невідому долю інших членів родини. «Поки немає жодних поганих новин^{77}, — писав Макс Леонові, — я не втрачатиму надії. Які новини про твою сім’ю?» — цікавився Макс. Він перелічив тих, від кого чекав звістки, включно з його зниклими братами. Лист закінчувався засвідченням теплих почуттів, заохоченням Леона і Рити перебиратися до Америки і пропозицією допомогти у цьому з візами. У липні 1946 року Леон та Рита зареєструвалися в американському консульстві Парижа для отримання дозволу емігрувати до США. Рита зареєструвалася як австрійка, Леон — як поляк.

Приблизно тоді «Ле Монд» та інші газети повідомляли, що союзники обговорюють можливість створення міжнародного трибуналу для проведення судового процесу над головними нацистами. Результатом перемовин стало таке рішення: трибунал матиме вісім суддів, двоє з яких французи. Леон, імовірно, знав одного з них^{78} принаймні на ім’я, це був Робер Фалько, колишній суддя апеляційного суду Парижа.

У жовтні 1945 року перед трибуналом було висунуто офіційне обвинувачення щодо двадцяти двох підсудних. «Ле Монд» на своїх сторінках описував діяння, в яких їх звинувачено, і звернув увагу на новий злочин — «геноцид». «Які ознаки цього злочину, — цікавиться газета, — і де він бере свій початок?» Відповідь на це питання було отримано під час інтерв’ю з чоловіком, який, як казали, винайшов цей термін. Це був Рафал Лемкін, американський професор. Відповідаючи перед журналістом на питання про практичні наслідки, Лемкін послався на події, що мали місце у Відні і Польщі, з якими так тісно був пов’язаний Леон. «Якщо у майбутньому держава діє у такий спосіб, який має на меті знищити національну чи расову меншину серед свого населення, — розповідав Лемкін французьким читачам, — особу, яка вчинила цей злочин, може бути заарештовано, якщо вона покине межі своєї країни»^{79}.

Посилання на події у Відні і Польщі знову нагадало Леонові про родину, від якої не було жодної звістки. Його батько Пінкас і його брат Еміль наприкінці 1914 року вже були мертвими, але що сталося з тими, хто залишився у Відні, Лемберзі і Жовкві?

Тоді, 1945 року, Леон не мав жодної інформації, але тепер я її мав. Він ніколи не казав мені, що тих, кого він пам’ятав з дитинства, усіх без винятку членів великої галицької родини Бухгольців і Флашнерів, було вбито. З усіх сімдесяти чи більше членів сім’ї, які жили у Лембергу і Жовкві, коли розпочалася війна, вижила лише одна людина — Леон, усміхнений хлопець з великими вухами.

Леон ніколи не розповідав мені про той період і ніколи не згадував про будь-кого з цих членів родини. Лише тепер, внаслідок того, що я прийняв запрошення прочитати лекцію у Львові, я почав усвідомлювати той масштаб спустошення, з яким він жив решту життя, яке добігало до кінця двадцятого століття. Людина, яку я пізнав у другій половині його життя, була останнім представником тих старих галицьких часів. Ось чому я з дитинства пам’ятаю цю тишу, мовчанку, яка панувала у невеличкій квартирі, в якій вони жили з Ритою.

З тих кількох документів і фотографій я зміг відтворити обриси зниклого світу. Було багато прогалин, і не лише щодо окремих осіб. Я зауважив, що серед Леонових паперів відсутні листи між ним і Ритою, які б містили ніжні слова один одному. Своїй «золотій дитині» Рита засвідчувала теплу любов, але якщо йшлося про схожі почуття у листуванні з Леоном, то про це не залишилося жодного письмового сліду. Таке ж — у листах Леона.

Я мав відчуття, що щось ще втрутилося у їхнє життя, перш ніж почалася розлука у січні 1939 року. Чому Леон поїхав з Відня сам? Як дісталася Парижа його маленька донечка? Чому Рита залишилася і не поїхала з ним? Я повернувся до документів, шукаючи зачіпки на клаптику паперу з адресою міс Тілні і на тих трьох фотографіях чоловіка у метелику.

Пошуки нікуди не привели, тож я зосередив свою увагу на іншому місці, пов’язаному з ранніми роками життя Леона — містечко Жолкєв. Тут народилася Леонова мати Мальке, а також Герш Лаутерпахт, чоловік, який вніс до Нюрнберзького процесу термін «злочини проти людяності».

II Лаутерпахт

Одного теплого літнього дня, 1945 року, через кілька тижнів по тому, як війна у Європі закінчилася, професор права середнього віку, який народився у містечку Жолкєв, а тепер жив у Кембриджі, в Англії, очікував прибуття гостей на обід. Я уявив собі, як він сидить за великим робочим столом з червоного дерева у своєму кабінеті на верхньому поверсі масивного спареного будинку на Кранмер-роуд, позиркуючи у вікно, грамофон грає «Страсті за Матвієм» Баха. Сорокавосьмирічний Герш Лаутерпахт схвильовано чекав прибуття судді Верховного Суду США Роберта Джексона, якого нещодавно президент Трумен призначив головним обвинувачем німецьких воєнних злочинців у Міжнародному військовому трибуналі у Нюрнберзі.

Джексон їхав до Кембриджа зі специфічною проблемою, для вирішення якої він потребував Лаутерпахтової «розважливості і знань»^{81}. А саме: йому потрібно було переконати представників Радянського Союзу і французів висунути чіткі звинувачення проти підсудних у Нюрнберзі за міжнародні злочини, вчинені проводом німецьких нацистів. Стосунки між Джексоном і Лаутерпахтом впродовж кількох років вибудовувались на основі довіри. Вони могли обговорювати перелік злочинів, роль обвинувачів і суддів, опрацювання доказів, мовні нюанси.

Єдиною темою, яку вони не зачіпали, була Лаутерпахтова родина: як і Леон та мільйони інших людей, він чекав звістки про своїх батьків, братів і сестер, дядьків і тіток, кузенів і племінниць — велику родину, безвісти зниклу в Лемберзі і Жовкві.

Він не хотів про це говорити з Робертом Джексоном.

Лаутерпахт народився в містечку Жолкєв 16 серпня 1897 року. Свідоцтво про народження, знайдене в архіві Варшави^{82}, вказувало, що його батьками були Арон Лаутерпахт, підприємець, і Дебора Туркенкопф. Народження було засвідчено Баричем Орландером, власником готелю, який виявився далеким родичем Леонової матері.

Арон працював у нафтовій галузі і керував лісопильнею. Дебора дбала про сім'ю. У Лаутерпахта був старший брат Давид (Дунек) і молодша сестра Сабіна (Сабка), яка народилася через три роки після Герша. Четверта дитина народилася мертвою. Родина Лаутерпахтів, яка належала до середнього класу, була великою і освіченою. Вони були благочестивими євреями (Дебора дотримувалася вдома кошерних традицій, вбиралася скромно, носила перуку, як це належить заміжнім єврейкам). На сімейному фото^{83} Лаутерпахтові п'ять рочків, носаки його черевиків дивляться в різні боки, він тримається за руку солідного батька.

_{Сім’я Лаутерпахтів, Жолкєв, 1902 р. (Герш з лівого краю)}

Лаутерпахтова сестра, маленька дівчинка, яка сидить на високому стільці, згодом матиме власну дочку на ім'я Інка. Коли я з нею зустрівся, вона описала Арона і Дебору так: «чудові» дідусь і бабуся, «добрі і люблячі» люди, працьовиті, ґречні, які «дуже добре дбали» про своїх дітей. Інка згадувала про прекрасний дім, наповнений музикою і книжками, розмовами про нові ідеї, політику і оптимістичне бачення майбутнього. У родині розмовляли ідишем, однак, коли батьки не хотіли, щоб діти підслухали їхню розмову, то переходили на польську.

У міському кадастровому записі зазначалося, що сім’я Лаутерпахтів мешкала в будинку № 158, який був розташований на ділянці 488 містечка Жолкєв. Виявилося, що це був східний край тієї ж Східно-Західної вулиці, на якій колись мешкала моя прабабуся Мальке Бухгольц (Флашнер), в іншому кінці міста.

Людмила, чудова й доброзичлива місцева історичка, визначила точне місце, де колись стояв цей будинок. Тепер це місце на східній межі містечка було заасфальтовано, по ньому проходить дорога, якою я приїхав туди зі Львова.

«Чудове місце для пам’ятника», — не без іронії зауважила Людмила, і ми зійшлися на думці, що, мабуть, так колись і буде. Ми опинилися неподалік від старого цвинтаря «Альтер Фрідхоф» і старої дерев’яної церкви Святої Трійці, до якої мене завела Людмила. Зовні вкрита потемнілою і пошарпаною від часу ґонтою, всередині церква була наповнена приємними пахощами дерева і ладану. Там був дивовижний вівтар з мальованими іконами. Це було тепле безпечне місце, прикрашене золотом, з глибокими червоними і синіми кольорами у внутрішньому оздобленні, яке впродовж ста років не змінилося. «Лаутерпахтовий дядько Давид мешкав якраз навпроти, — додала Людмила, — у будівлі, якої вже давно немає». Вона вказала на ще один будинок неподалік, до якого ми мали піти. Енергійно постукала у вхідні двері, і їх відчинив господар, круглий веселий чоловік із широкою усмішкою на обличчі. «Заходьте», — сказав він і провів нас до вітальні з видом на дерев’яну церкву, а тоді до невеличкого простору між ліжком і стіною. Він став на коліна і підважив секцію паркету, відкривши у підлозі отвір неправильної форми, достатньо великий, щоб у нього могла пролізти доросла людина. У цьому невеличкому просторі під підлогою, у темряві, разом з іншими сімнадцятьма євреями, впродовж майже двох років переховувалася Клара Крамер. Серед них були і члени Лаутерпахтової родини. Це було так близько від місця народження Лаутерпахта, що можна було докинути каменем.

Лаутерпахт покинув Жолкєв 1910 року разом зі своїми батьками, братом і сестрою^{84}. Йому було тринадцять, коли на шістдесят другому році ліберального правління імператора Франца Йосифа він перебрався до міста Лемберга для того, щоб здобути кращу освіту. Того року на Епсомському дербі переміг кінь з кличкою «Лемберг»^{85}. Його власником був англійський холостяк Альфі Кокс, який не мав очевидного стосунку до міста.

Поки Арон займався лісопильнею на околиці міста, його син вступив до Гуманістичної гімназії і вже тоді вирізнявся з-поміж інших, умів чітко виражати свої думки. Він був ненаситним читачем, впевненим у собі, цікавився політикою і не виявляв бажання слідувати релігії. Однолітки вбачали у ньому лідера, розвинутого хлопця, який був упертим, непоступливим, з «дуже високим інтелектом» і переконаннями. На вулицях Лемберга відчувалася соціальна несправедливість, що живилася ксенофобією, расовою дискримінацією, самобутністю меншин і конфліктами. Це привертало увагу хлопця й ще змалку бентежило його.

У рідному містечку Жолкєв Лаутерпахт дізнався про існування розбіжностей між меншинами, про поділ, вкарбований у повсякденне життя завдяки різним релігійним віруванням і політичним переконанням. Лемберг демонстрував ще більш кровожерну незгоду між людьми. Місто стояло на лінії розлому між амбіціями націоналістів та імперіалістів, яку зауважив також і Леон. Попри те, що ортодоксальну єврейську сім’ю Лаутерпахтів було затиснено між римо-католицькою і східно-православною цивілізаціями, вони вважали, що живуть у мегаполісі, який є епіцентром ліберальної цивілізації, твердинею винахідливих математиків і безстрашних юристів, у місті кав’ярень, заповнених науковцями, поетами і музикантами, у місті з прекрасним новим залізничним двірцем і дивовижним оперним театром, куди мав би приїхати знаменитий Буффало Білл Коуді^{86} (що він і зробив 1905 року зі своєю видовищною виставою «Дикий Захід»).

Це було також місто, наповнене різними звуками і пахощами. «Я чую, як лунають дзвони Львова, і кожен з них звучить по-своєму, — писав Юзеф Віттлін. — Я чую плюскіт фонтанів на площі Ринок і шелестіння пахучих дерев, з яких весняний дощ позмивав пил». Юний Лаутерпахт, мабуть, ходив до тих самих кав’ярень, яких тепер уже давно немає, що й Віттлін: «Європейська» на розі Ягелонської вулиці і Третього травня (де «поява представниці слабкої статі^{87} була бентежною рідкістю»), «Штука» на верхньому поверсі пасажу Андріоллі («де щоразу, коли довговолосий скрипаль Вассерман грав “Мрії” Шумана, тьмяніло атмосферне освітлення») і «Ренесанс» на розі вулиць Третього травня і Костюшка («куди приходили кельнери з інших кав’ярень у виклично яскравих жакетах і барвистих краватках, аби їм прислуговували колеги»).

Війна прийшла у Лемберг через три роки після переїзду сюди родини Герша. Лаутерпахт був у Лембергу, коли місто у вересні 1914 року окупували росіяни, а імператор Микола отримав новини про те, що австрійців повністю розгромлено і вони «відступають у цілковитому безладі»^{88}. Це було посилання на велику битву, у якій, імовірно, було вбито Леонового старшого брата Еміля.

«Нью-Йорк Таймс» повідомляла, що російські «загарбники» продемонстрували «доброту», не чіпали церкви і «невеличкі придорожні доми молитви»^{89}, дозволивши Лембергу на тлі кривавого свавілля війни залишитись таким же мирним і сповненим активного життя, як Лондон.

У червні 1915 року австро-угорське військо з допомогою німецьких вояків відвоювало місто, викликавши «вибух дикої радості^{90} по всій Австрії і Німеччині». Через місяць Лаутерпахта призвали на службу до австрійського війська, хоча, здається, він більшість часу провів на постої у батьковій лісопильні. Один із друзів бачив його там у технічному приміщенні з двигунами, де він, заглибившись у книжки, «не помічаючи» звуків^{91} механізмів і війни, самотужки вивчав французьку та англійську. Лаутерпахт вів докладні нотатки, які зараз знаходяться в його сина, де записував прочитані книжки з найрізноманітніших галузей, зокрема з економіки і військової справи, релігії та психології, «Багатство народів» Адама Сміта і наукову працю з марксизму. Музика була для нього втечею, особливо Бах і Бетховен, які стали його пристрастю і втіхою на все життя. Казали, що він має «феноменальний слух і музичну пам’ять»^{92}, але його гра не вийшла за межі Крейцерової сонати двома пальцями.

Коли прийшов час обирати, на кого вчитися в університеті, батьки переконали його піти шляхом старшого брата. Восени 1915 року він вступив на юридичний факультет Лемберзького університету.

У публікаціях про життя Лаутерпахта можна знайти небагато інформації про той час, коли він вчився в університеті, які він вивчав дисципліни, де тоді мешкав, тож я вирішив покопатися в міському архіві Львова. Без знань польської та української, я поклався на допомогу Ігоря та Івана, прекрасних студентів того ж юридичного факультету, на якому століття тому навчався Лаутерпахт (Іванова дисертація на тему радянської військово-морської бази у Севастополі в Криму виявилася доречним дослідженням, збігшись у часі з поновленням територіально-загарбницької активності Росії, яка цього разу завершилася незаконною окупацією Криму). Зрештою, Іван допоміг мені натрапити на слід, який привів до Державного архіву Львівської області, розташованому у величній будівлі з меандричними формами.

Площа Музейна, на північ від міської Ратуші, була мені знайомою. Це місце барахолки, бібліотеки просто неба, де продають поштівки, газети і книги, які дають повне уявлення про просякнуте болем й стражданнями життя міста у двадцятому столітті.

Поки я рився у речах з австро-угорського періоду, польських листівках, перебирав кілька єврейських предметів та друків на ідиші, мій син придбав радянський годинник із зозулькою (синьо-червоний з металевими елементами). Найвартіснішими — якщо брати за мірило ціну — були речі з трирічного періоду панування нацистів: мені впав в око темно-зелений, характерної форми, Stahlhelm (сталевий шолом) зі свастикою з одного боку і символом SS з другого, але продавець засичав на мене, коли я підібрався надто близько.

Державний архів займає ветху будівлю вісімнадцятого століття, що примикає до колишнього домініканського монастиря, частини барокової церкви Пресвятої Євхаристії. За радянської влади церква слугувала музеєм релігії та атеїзму. Нині — це храм Української Греко-Католицької Церкви. На вході сидить бабуся у хустці. «Що вам потрібно?» — вигукнула вона. Іван чітко сказав пароль: «Архів», вельми авторитетно. Нам дозволили пройти. Секрет полягає у тому, аби не зупинятися і йти далі.

Через внутрішній дворик із зарослим розарієм, а потім піднявшись металевими сходами з намоклим від дощу килимком, ми дісталися читальної зали. Я зайшов з Іваном на перший поверх, де не було жодних вказівників і лише коридори з вимкненим освітленням, вздовж стін — документальні залишки епох, які пережив Лемберг: остаточний відступ австро-угорського війська, листопад 1918 року; проголошення незалежної, але недовговічної Західноукраїнської Народної Республіки, теж листопад 1918 року; оточення радянського Львова німцями, червень 1941 року; наказ Ганса Франка про включення Галичини до свого Генерал-губернаторства, серпень 1941 року; ще один наказ — про закриття у місті Лемберг усіх шкіл та університетів, вересень 1941 року.

У кінці коридору, над входом до читальної зали, мерехтіло неонове світло. Тут архіваріус прийняв наші книжкові замовлення у присутності п’яти читачів, серед яких була одна черниця, двоє дрімали. Усе було тихо, поки у будівлі не вимкнулася електрика. Це була повсякденна недовготривала незручність, яка викликала помірне занепокоєння, хоча одного такого разу черниця увесь цей час, поки не було електрики, спала. Архіваріус повідомив нам, що за книжками треба прийти завтра.

Наступного дня на нас чекала купа фоліантів, акуратно розкладених на дерев’яних столах. Три стопки пилу, шкіри і струхлявілого від часу паперу. Це були студентські записи юридичного факультету від 1915 до 1919 року.

Ми почали з осені 1915 року, переглядаючи сотні заповнених від руки форм. Папірці були складені в алфавітному порядку за прізвищем кожного студента, із зазначенням національності — поляк або «роду Мойсея» (єврей), і лише деякі з них були українці. Це була кропітка робота. Ми повиписували імена і прізвища студентів, перелік вивчених дисциплін, розклад лекцій, імена викладачів. На звороті кожної форми був підпис і дата.

Завдяки проведеній роботі свого друга Ігоря Іван натрапив на перший документ з прізвищем Лаутерпахт, який датується осінню 1915 року, невдовзі після вигнання росіян. Ми зібрали майже повний набір документів^{93}, сім навчальних семестрів від 1915 до 1919 року, у час становлення Лаутерпахта. Серед них була домашня адреса — вулиця Рутовського, 6, тепер вулиця Театральна, всього за кілька дверей від мого готелю. Я проходив повз цю браму, навіть зауважив гарні металеві двері з двома «Л» посередині у круглих металевих рамочках. Лаутерпахт? Лемберг? Львув?

_{Лемберг, 1917 р. Юридичний факультет (зліва, друге фото зверху); залізничний двірець (справа, друге фото зверху); готель «Жорж» (справа знизу).}

Я дізнався, що навчання Лаутерпахта розпочалося з римського права і німецького публічного права, потім він слухав лекції про душу і тіло і низку лекцій про оптимізм і песимізм. Серед перших викладачів^{94} лише одне ім’я було мені знайоме: професор Освальд Бальцер, викладач історії держави і права Польщі та Австрії, окремих дисциплін. Бальцер займався адвокатською практикою, вів конфіденційні справи для урядів Австрії і Галичини. Найпомітнішою була справа, пов’язана з конфліктом дев’ятнадцятого століття щодо власності двох озер у горах Татрах, на яку я натрапив у своїй власній науковій роботі з прикордонних суперечок. Бальцер був людиною прагматичною і повпливав на Лаутерпахта.

Другий рік навчання почався з вересня 1916 року і минув за складних умов війни і смерті імператора Франца Йосифа, який правив протягом рекордного періоду, що тривав понад шістдесят вісім років. Зміни витали у повітрі, сутички спалахували по всьому місту, однак заняття продовжувалися. Я був вражений пластом релігійних тем («Католицьке канонічне право», а тоді «Історія і культура Ізраїлю») і постійними лекціями з прагматизму та інстинктивізму, двома полюсами, між якими інтелектуальний розвиток Лаутерпахта метався, наче розряди електричного струму. У квітні 1917 року він склав державний іспит з історичної та юридичної науки, отримавши найвищу оцінку («добре»)^{95}.

Третій рік навчання Лаутерпахта розпочався у вересні 1917 року, в той час, коли австрійський контроль над містом став слабшати. Спершу Лаутерпахт почав слухати курс із кримінального права, який читав професор Юліуш Макаревич, світило австрійського кримінального права. Далі той самий викладач читав лекції з пенітенціарної науки. Третій курс лекцій, зі змагального судового процесу, читав професор Маурицій Аллерганд. Я згадав ці імена, оскільки ми до них ще повернемось.

Четвертий і останній рік навчання розпочався на порозі різких змін для Лемберга, Європи і всього світу. У листопаді 1918 року, напередодні завершення Першої світової війни — і Австро-Угорської імперії — контроль над Лембергом змінювався мало не щотижня.^{96}

Життя Лаутерпахта змінилося завдяки таємному рішенню австрійського ерцгерцога Вільгельма[10], 23-річного «червоного князя», того, який став каталізатором кривавого конфлікту між поляками та українцями у місті Лемберг. Це було у листопаді 1918 року, через чотири роки після того, як Леон виїхав до Відня, коли Вільгельм наказав вивести з Лемберга польські підрозділи австро-угорського війська і замінити їх двома полками Українських Січових Стрільців. 1 листопада українці взяли Львів під свій контроль і проголосили його столицею нової держави, Західноукраїнської Народної Республіки.

Між поляками та українцями почалися жорстокі сутички. Євреї були затиснуті між ними і, побоюючись стати на бік однієї із сторін конфлікту, яка може програти, обрали нейтралітет^{97}. Протистояння продовжувалося і після підписання 11 листопада перемир’я між Німеччиною та Антантою. Того ж дня Польща проголосила незалежність. Криваві сутички прийшли і на Театральну вулицю, де мешкали Лаутерпахти, і завдали чималої шкоди майну. Шкільний друг Лаутерпахта Йозеф Рот (тезко автора романів, який був родом із сусідніх Бродів) описував наступний період розпаду Австро-Угорської імперії як дні «чвар і конфліктів». «Для захисту єврейського населення, — пояснював Рот, — було організовано добровільну єврейську міліцію». До неї входив також і Лаутерпахт, який патрулював єврейські квартали «день і ніч»^{98}.

Впродовж тижня контроль^{99} над містом українці втратили, він перейшов до поляків, і було досягнуто згоди припинити боротьбу. Львів став містом Львув, а на вулиці прийшли вбивства і грабунки.

Я знайшов фотографію барикади на вулиці, де згодом житиме сім’я Лаутерпахта. Вона злегка присипана раннім снігом. Дивлячись на це фото, було легше уявити події тих трьох днів, які було описано у «Нью-Йорк Таймс» під заголовком «1100 євреїв вбито під час погромів у Лембергу»^{100}. Ця інформація спровокувала тиск на президента Вудро Вілсона, аби зупинити кровопролиття.

_{Барикада на вулиці Сикстуска, Лемберг, листопад 1918 р.}

Поки Лаутерпахт продовжував гризти свою науку, ці криваві події підкреслили небезпеку для меншин. Зіткнувшись із суворою реальністю для десятків тисяч осіб, затиснутих у сутичках між ворожими групами, лідер Організації сіоністських вчених Галичини заснував єврейську старшу школу (гімназію) і організував бойкот польським школам. Єврейські хлопці і дівчата не можуть «сидіти на одній лавці з тими, хто брав участь у погромах проти євреїв»^{101}, — пояснював його друг.

Розпад органів законної влади розв’язав руки жорстокому націоналізмові, коли у полі зору з’явилася можливість нової польської або української держави. Єврейське населення міста реагувало на це неоднаково. Антинаціоналістична громада ортодоксальних євреїв сподівалася на спокійне життя разом з поляками та українцями, деякі виступали за створення незалежної єврейської держави десь на теренах колишньої Австро-Угорської імперії. Інші хотіли автономії для євреїв у новоствореній незалежній Польщі^{102}, а сіоністи не погоджувалися ні на що менше, ніж окрема єврейська держава у Палестині.

Такі питання національної ідентичності та автономії, поряд зі зростанням націоналізму і появою нових держав після завершення Першої світової війни — усе сукупно висунуло закон у центр політичної арени. За масштабами і обсягами це був новий розвиток. Постало запитання: як можна захистити меншини за допомогою закону? Якими мовами вони можуть спілкуватися між собою? Чи матимуть вони можливість навчати своїх дітей у спеціалізованих школах? Такі питання резонують по всьому світу і сьогодні, а тоді не було жодних міжнародних правил, які могли б допомогти їх вирішити. Кожна країна, давня чи новостворена, ставилася до тих, хто мешкав у межах її кордонів, на свій вільний розсуд. Міжнародне право накладало певні обмеження на більшість у ставленні до меншин, без жодних прав для окремих осіб.

Інтелектуальний поступ Лаутерпахта збігся з цим вирішальним моментом. Залучений до діяльності сіоністів, він все ж боявся націоналізму. Філософ Мартін Бубер^{103}, який читав лекції і мешкав у Лембергу, став для нього інтелектуальним авторитетом, який виступав проти сіонізму як неприпустимої форми націоналізму, дотримуючись думки, що єврейська держава у Палестині неминуче утискатиме її арабських мешканців. Лаутерпахт відвідував Буберові лекції і захопився цими ідеями, вважаючи себе його послідовником. Це були ранні прояви скептицизму щодо сили держави.^{104}

Тим часом заняття на юридичному факультеті тривали. Лаутерпахт занурився в курс професора Романа Лонгшама де Бер’є з австрійського приватного права, хоч Австрія вже втратила свій колишній вплив і могутність. Професор Макаревич читав щоденні лекції з австрійського кримінального права, навіть попри те, що це право у польському місті Львув перестали застосовувати, через що цей курс мав дещо сюрреалістичне забарвлення. Лаутерпахт також почав відвідувати свій перший курс лекцій з міжнародного права, який восени 1918 року читав професор Юзеф Бузек^{105}. Бузек був політично активним у Відні і незабаром мав стати членом новоствореного польського парламенту. Ці лекції, мабуть, лише підкреслили маргінальність цієї дисципліни в університеті, де процвітала дискримінація, а окремі викладачі могли на свій розсуд забороняти відвідувати свої лекції українцям і євреям.

Лаутерпахт подумував про переїзд, можливо, надихнувшись прочитанням однієї з книжок, які було внесено до переліку прочитаних творів у його записник — «Комедії гетто» Ізраела Зангвілла[11], обличчя якого незабаром з’явиться на обкладинці журналу «Тайм». У книжці були зібрані оповідання, які зачіпали тему тріумфальних досягнень «англізації». В оповіданні «Модель горя» Зангвілл описав історію власника готелю, який переїхав з Росії до Англії через «нестерпне» становище вдома. Інше оповідання («Священний шлюб») поставило запитання: «Чи не хотіли б ви поїхати і подивитися на Відень?»^{106}

У 1919 році Відень був столицею «держави-обрубка», останньою територією монархії, що проіснувала майже тисячу років. Це було місце старих будівель з демобілізованими вояками і полоненими, що поверталися додому. Місто зі скаженою інфляцією і австрійською Короною, яка, «немов желе, стікає між пальців»^{107}. Стефан Цвейг писав про «тривожну» навалу на австрійське місто, виснажене від голоду, про «жовті, небезпечні очі злидарів»^{108}, про хліб, який був всього лиш кількома «чорними крихтами з присмаком смоли і клею», про перемерзлу картоплю, про чоловіків, які сновигають у пошарпаних одностроях і штанях, пошитих зі старих мішків, про «загальне падіння морального духу». Та воно все ще давало надію Леонові і його родині, які мешкали тут впродовж останніх п’яти років. Для таких, як Лаутерпахт, спокуса ліберальної культури, літератури, музики, кафе і відкритих для всіх університетів мала б бути достатньо сильною.

Влітку 1919 року, закінчивши своє навчання, Лаутерпахт їде зі Львова. Європейські кордони було перекроєно, питання приналежності міста було незрозумілим: у січні 1918 року президент США Вудро Вілсон звернувся до Конгресу з промовою, в якій озвучив свої «Чотирнадцять пунктів»[12] бачення «автономного розвитку»^{109} «народів Австро-Угорщини», а також не забув про сподівання на нову державу, «населену незаперечною більшістю польських мешканців». Основні ідеї Вілсона мали несподіваний наслідок: на ковадлі міста Львув і його околиць народилося сучасне законодавство з прав людини.

У квітні 1919 року, коли перемовини у Версалі підійшли до свого завершення, міжурядова комісія з польського питання провела умовну демаркаційну лінію східного кордону Польщі. Вона відома як «лінія Керзона»^{110}, названа так на честь британського міністра закордонних справ. Лаутерпахт зіграв у її підготовці невеличку роль (хоч про це ніде не згадував), працюючи перекладачем. Він добре знав територію і володів необхідними знаннями мов. «Герша, якому був двадцять один рік, обрали перекладачем, і він добре впорався з цим завданням», — повідомляє його друг. Він тоді вже говорив французькою, італійською, польською та українською, знав іврит, ідиш та німецьку. Він навіть трохи знав англійську. Лінія Керзона пролягла на схід від Львова^{111}, який разом із навколишніми територіями, включно з містечком Жолкєв, увійшов до території нової Польщі. Російського контролю вдалося уникнути.

Ці події збіглися з нападами на євреїв по всій Польщі, що викликало занепокоєння в Сполучених Штатах та інших країнах щодо здатності новоствореної незалежної Польщі захистити свої німецькі та єврейські меншини. В тіні Версальського миру постала своєрідна колізія (quid pro quo): Польща мала б отримати незалежність за умови захисту прав меншин. За дорученням президента Вілсона гарвардський історик Арчибальд Кулидж зробив доповідь щодо ситуації у Львові та Галичині, закликаючи до забезпечення меншинам базових умов безпеки і захисту «життя, свободи і добробуту»^{112}.

Президент Вілсон запропонував спеціальний договір, яким малося на меті пов’язати членство Польщі у Лізі Націй із зобов’язанням забезпечити рівне ставлення до расових і національних меншин. Вілсона підтримала Франція, але Британія виступила проти, побоюючись, що подібні права можуть надати й іншим групам, включно з «американськими неграми, південними ірландцями, фламандцями і каталонцями». «Нова Ліга Націй не повинна захищати меншини в усіх країнах», — висловив невдоволення представник Британії, або вона матиме також «право захищати китайців у Ліверпулі, римо-католиків у Франції, французів у Канаді, не кажучи вже про більш серйозні проблеми, такі як ірландська». Британія заперечувала будь-яке звуження суверенітету — права ставитися до інших на свій розсуд — чи будь-який міжнародний нагляд. Вона твердо стояла на цій позиції, навіть якщо б ціною була «більша несправедливість і більші утиски»^{113}.

Такими були умови, за яких просіоністські та національні делегації євреїв прибули у березні 1919 року до Парижа з метою вимагати більшої автономії, мовних і культурних прав, принципів самоврядування і представництва в державних органах. Поки з цих питань велися дебати^{114}, надійшло повідомлення про те, що за 350 кілометрів на північний схід від Львова, у Пінську, група польських солдатів замордувала тридцять п’ять цивільних осіб єврейського походження. Через це маятник гойднувся в протилежний бік. Версальські перемовини узгодили проект договору із захисту меншин у Польщі. 21 травня польській делегації вручили копію проекту угоди, яка відповідала закликові президента Вілсона «неухильно захищати»^{115} права меншин. Новостворений уряд Польщі сприйняв цю угоду як недоречне втручання у його внутрішні справи. Ігнацій Падеревський, класичний піаніст і голова польської делегації, звернувся безпосередньо до британського прем’єр-міністра Девіда Ллойд Джорджа, аби висловити заперечення проти усіх пунктів проекту договору. «Не створюйте “єврейської проблеми”, — попередив він, — ні у Польщі, ні ще де-небудь». Побоюючись, що Варшава^{116} не підпише згоди, Ллойд Джордж пішов на поступки.

Через місяць Версальський договір було підписано. Стаття 93 вимагала від Польщі підписати додатковий договір для захисту її «мешканців», які відрізняються від більшості населення за расовими, мовними чи релігійними ознаками^{117}. Союзники залишили за собою право «захистити» ці меншини — ще одне приниження в очах Польщі, оскільки їй було нав’язано однобокі зобов’язання: права було надано окремим національним групам, але не всім, і держави-переможниці уникнули таких зобов’язань для своїх меншин.

Польщу буквально змусили підписати документ, відомий під назвою Малий Версальський договір. Стаття 4 присвоювала польське громадянство усім людям, які народилися у Львові і навколо нього, включно з Лаутерпахтом і Леоном. Від Польщі вимагалося вжити заходів для захисту своїх мешканців, «без огляду на місце народження, національність, мову, расу чи релігію»^{118}. Меншини могли мати власні школи, релігійні та соціальні інституції, а також мовні права і свободу віросповідання. Проте договір про польські меншини ще й зробив права таких меншин «міжнародними зобов’язаннями», які захищає Ліга Націй. Будь-які суперечки з цього приводу скеровуватимуть до новоствореної у Гаазі Постійної палати міжнародного правосуддя.

Ці революційні зобов’язання дозволили деяким меншинам у Польщі мати право доступу до міжнародного захисту, але не для польської більшості. Це викликало зворотну реакцію, малий договір — мала бомба уповільненої дії, непередбачуваний наслідок міжнародного законодавства, яке мало на меті добрі наміри. Через кілька днів після підписання договору про меншини президент Вілсон доручив створити слідчу комісію для вивчення становища євреїв у Польщі, імовірно на прохання президента Падеревського.^{119} Її мав очолити Генрі Моргентау, колишній посол Сполучених Штатів в Османській імперії. Маршал Юзеф Пілсудський, голова нового польського уряду, різко розкритикував цей договір про меншини: «Хіба не можна довіритися честі Польщі? — спитав він у Моргентау. — Усі політичні фракції всередині Польщі^{120} погодилися бути справедливими щодо євреїв, але однаково Мирна конференція, за наполягання Америки, ображає нас, кажучи нам, що ми зобов’язані бути справедливими».

Комісія відвідала Львув 30 серпня 1919 року. Її члени оцінили «надзвичайно привабливий і сучасний вигляд»^{121} міста, яке майже не зазнало руйнувань під час подій торішнього листопада, за винятком того, що єврейський квартал було «спалено». Комісія дійшла висновку, що, попри ті «перегини», які мали місце, лише шістдесят чотири особи було вбито, набагато менше ніж тисяча, про яку повідомлялося у «Нью-Йорк Таймс». Вона також встановила, що відповідальні за це були солдати, а не цивільні, тож буде «нечесно звинувачувати польський народ загалом»^{122} у насильницьких діях, які вчинили кілька військових підрозділів чи місцевих банд.

Незадовго до свого від’їзду молодий радник комісії з юридичних питань Артур Гудгарт піднявся на Високий замок, великий пагорб на півночі, з якого відкривається вид на місто, у товаристві д-ра Фідлера[13], колишнього очільника Львівської політехніки. «У місті назріває проблема, — сказав Гудгартові д-р Фідлер, оскільки про це його попросили окремі єврейські школи. — Асимілюйтеся, або будьте готові до труднощів».

Майже через століття я пішки піднявся на вершину пагорба тим самим шляхом, яким піднімалися Фідлер і Гудгарт, аби подивитися на місто, яке було 1919 року на порозі великих змін. «Я не зміг скласти випускні іспити, — жалівся Лаутерпахт, — оскільки університет зачинив свої двері для євреїв зі східної Галичини»^{123}. Він послухався поради письменника Ізраеля Зангвілла і подався до Відня.

Я відвідав дім, з якого він виїхав у Львові, — сіру чотириповерхову будівлю у неокласичному стилі на вулиці Театральній, яка не зазнала значних пошкоджень і змін, і слугує нині приміщенням «Козацького хостелу». Фотографія тих часів зображає будівлю, по обидва боки якої — церкви, і величну вежу міської Ратуші на задньому плані. На інформаційній табличці у вестибюлі, перед масивними сходами із заскленим дахом над ними, було вказано ім’я архітектора (інженера А. Піллера, 1911 р.). Квартира на другому поверсі мала балкон, з якого відкривалася чудова панорама міста.

Я уявив, як саме Лаутерпахтові було покидати цей вид. Мабуть, він ішов до залізничної станції і бачив навколо яскраві сцени, описані Карлом-Емілем Францозом. Проходив біля офіцерів-гусарів, елегантних панів; молдовських бояр зі «смаглявими, хитрими лицями»^{124} і «масивними золотими перстенями» на пальцях; карооких жінок у «вбранні з грубого шовку і брудних комбінаціях»; довгобородих русинських священиків; змарнілих кокеток, які подорожують до Бухареста чи Ясс у пошуках свого щастя.

Мабуть, він також зустрів по дорозі кількох «цивілізованих мандрівників», емансипованих польських євреїв, які, як і Лаутерпахт, вирушали на захід.

Лаутерпахт прибув на станцію Нордвестбанхоф, що у Відні, місті Фройда, Клімта і Малера. Воно переживало важкі економічні часи, травму розпаду імперії. Лаутерпахт був у Rote Wien — Червоному Відні — місті з мером соціал-демократом, який мав клопіт з біженцями з Галичини, інфляцією і загрозливою бідністю. Російська революція викликала у когось тривогу, а в когось — надію. Австрія була на колінах. Імперія розчинилася. Тепер ця країна залежала від чехів і поляків з їхнім вугіллям, від Баната з його зерном. У неї не було виходу до моря, втрачено більшість колишніх територій, включно з німецькомовними Судетами і південним Тиролем, Угорщиною, Чехословаччиною і Польщею, а також державою словенців, хорватів і сербів. Від’єдналися також Буковина, Боснія і Герцеговина. Через заборону укладати союз з Німеччиною, країна навіть не мала права називати себе Deutschösterreich (Німецька Австрія).

Відчуття підкорення і приниження згодом розбурхало націоналістичні настрої. Новоприбулі східні євреї з Галичини — молоді люди, такі як Лаутерпахт і Леон — ставали легкими мішенями. Приблизно тоді, коли Лаутерпахт прибув до Відня, біля мерії зібралося п’ять тисяч людей із закликами виселити з міста усіх євреїв. Два роки по тому^{125}, у березні 1921 року, їхня кількість зросла до сорока тисяч, які взяли участь у мітингу антисемітів (Antisemitenbund) і вітали заклик директора Бурґтеатру Гофрата Міленковича встановити жорсткі обмеження робочих місць для євреїв.

Журналіст Гуґо Беттауер видав популярний роман «Die Stadt ohne Juden», де описав життя у місті без євреїв. «Якби я міг вибратися з охопленого вогнем гетто Лемберга і дістатися Відня, — заявляв один із персонажів твору Беттауера, — мабуть, я б шукав іншого місця, щоб покинути Відень»^{126}. У романі «Місто без євреїв» починає розвалюватися, і з часом їх запрошують повернутися, а вигнання визнають помилкою. Беттауер дорого заплатив за такі ідеї: 1925 року його вбив Отто Ротсток, юний націонал-соціаліст, якого судили, але виправдали на підставі неосудності через психічну хворобу (згодом він стане дантистом). Націоналістична газета «Віннер моргенцайтунг» («Wiener Morgenzeitung») попереджала, що убивство Беттауера — це послання «кожному інтелектуалові, який пише заради якоїсь ідеї»^{127}.

Такі події наповнювали життя Лаутерпахта у Відні. Він вступив до юридичного факультету університету^{128}, а його викладачем був відомий філософ права Ганс Кельзен, друг і університетський товариш Зиґмунда Фройда. Кельзен поєднував академічне життя з практичною роботою. Під час війни він був радником австрійського воєнного міністра з юридичних питань. Він допомагав у написанні проекту нової революційної конституції Австрії, моделі, яку підхопили інші європейські країни, першого основного закону з незалежним конституційним судом, який мав повноваження тлумачити і застосовувати конституцію, і робити це на вимогу окремих громадян.

1921 року Кельзен став суддею Конституційного Суду, безпосередньо познайомивши Лаутерпахта з новою ідеєю не лише для Європи, а то й навіть для Америки: окремі особи мають неодмінні конституційні права і можуть відстоювати ці права у суді. Ця модель відрізнялася від тієї, яка захищала права меншин, як це було у Польщі. Дві ключові відмінності — між групами і окремими особами, між національними та міжнародними органами — вплинули на мислення Лаутерпахта. В Австрії окрему людину було поставлено в центрі правового порядку.

На противагу цьому, у «величному» консервативному світі міжнародного права, де панувала ідея, що закони служать суверенові, поняття, що індивід має законні права з позовною силою проти держави, було немислимим. Держава повинна вільно діяти на свій розсуд, якщо вона добровільно не прийняла обмежувальні правила (або якщо такі правила не було на неї накладено, як це було з Польщею за Договором про права меншин). Словом, держава могла робити зі своїми громадянами усе, що заманеться. Вона могла дискримінувати, катувати або вбивати. Стаття 93 Версальського договору і Договір про польські меншини, за яким згодом 1938 року мого діда Леона було позбавлено польського громадянства, можливо, і пропонували захист деяких меншин у деяких країнах, але вони не передбачали жодного захисту для окремих осіб загалом.

Лаутерпахта пригледів професор Кельзен. Він помітив його «надзвичайні інтелектуальні здібності»^{129}. Молодий чоловік з міста Лемберг був з «направду науковим складом розуму». Кельзен також помітив, що Лаутерпахт розмовляє німецькою з «однозначним акцентом, що свідчив про його походження». Учень був «східним євреєм», а це було у Відні 1920 року «неабиякою перешкодою». Імовірно, це було причиною того, що він отримав у червні 1921 року свій диплом без відзнаки.

Лаутерпахт занурився у вивчення міжнародного права і взявся писати наукову дисертацію на тему нової Ліги Націй. Він мав двох наукових керівників: професора Лео Штрізовера, який був євреєм, і професора Александра Гольд-Фернека, який не був євреєм. У липні 1922 року Лаутерпахт здобув ступінь доктора політичних наук з оцінкою «відмінно». Така оцінка здивувала Кельзена^{130}, який знав Гольд-Фернека як рішучого антисеміта (через п’ятнадцять років, після аншлюсу, Гольд-Фернек публічно — і хибно — звинуватить свого університетського колегу Еріка Фегеліна у єврейському походженні, через це видатний філософ буде змушений тікати до Америки).

У середовищі^{131}, яке вимагало від Густава Малера бути хрещеним римо-католиком, аби диригувати у Віденській державній опері, Лаутерпахт знову зіткнувся з дійсністю, де існує етнічна і релігійна дискримінація. Це підштовхнуло його до нової ідеї «життєвої необхідності» прав індивідуумів. Йому не бракувало впевненості у собі. Він побачив себе у ролі інтелектуального лідера. Сучасники бачили в ньому чудового адвоката, молодого вченого з «гострим» почуттям гумору, сповненого прагнення справедливості. У нього було темне волосся і окуляри, рішуче обличчя і виразні очі. Лаутерпахт був замкнутою людиною, яка живе «у власному світі», однак він також займався політичною діяльністю і брав активну участь у студентському житті євреїв Відня. Він став головою Вищого комітету^{132}, координаційного органу єврейських студентських організацій, а 1922 року його обрали головою Всесвітнього союзу єврейських студентів, почесним президентом якого був Альберт Ейнштейн.

Попри це він також брав участь у більш «приземленій» діяльності, допомагаючи роботі гуртожитку для єврейських студентів, що передбачало наймання економки. На цю посаду було призначено молоду жінку на ім’я Паула Гітлер. Тоді ніхто не знав, що її брат був лідером Націонал-соціалістичної партії, яка динамічно розвивалася. Адольф Гітлер несподівано з'явився у Відні 1921 року. Гість, який «впав з неба»^{133}, як сказала його сестра, ще тоді не був лиховісний.

Лаутерпахта запросили виступити доповідачем на одній університетській події. Його було представлено Рахиль Штейнберг, розумній, вольовій і привабливій студентці музичного вишу з Палестини. Її сильно вразив молодий студент-правник, «такий спокійний і чемний — не розмахує руками, що так нетипово для інших студентів зі Східної Європи»^{134}. Їй сподобалася в його характері відсутність емоцій, і незабаром вони закохалися одне в одного. На першому побаченні вона грала якусь фортеп’янну сонату раннього Бетховена, задану її вчителем. У листі не згадувалася її назва, а лише те, що вона була «дуже гарною, хоч і непростою для виконання» (можливо це була Соната для фортепіано № 8, «Патетична»?). Лаутерпахт запросив Рахиль на концерт до Віденської філармонії. У програмі концерту була 7-ма симфонія Бетховена, а оркестром диригував, імовірно, Вільгельм Фуртвенглер. Рахиль була зачарована музикою і своїм супутником, який був ввічливим і люб'язним, з прихованим гострим почуттям гумору. Він також був гарно вбраним.

Коли Лаутерпахт запропонував скласти йому компанію у подорожі до Берліна, дівчина погодилася. Там вони поселилися окремо (вона — у готелі «Ексельсіор», він — винайняв кімнату в одному з пансіонів району Шарлоттенбург) і пробули у Берліні три тижні. Ввечері 17 грудня 1922 року — наступного дня після вбивства мистецтвознавцем-націоналістом польського президента Габріеля Нарутовича — Лаутерпахт наважився взяти Рахиль за руку, поцілувати в губи і оголосив, що кохає її. Знаючи про бажання Рахиль вчитися у Королівському коледжі музики, хлопець запропонував швидко заручитися, побратися і переїхати до Лондона. Вона сказала, що подумає, бо хвилювалася за те, чи його наміри серйозні.^{135}

Наміри Лаутерпахта таки були серйозними. Наступного ранку він повернувся до «Ексельсіора» з телеграмою зі Львова від його батьків, де вони висловлювали радість з приводу новини про заручини. Лаутрепахт був здивований і, можливо, навіть роздратований, що його кохана ще не написала своїм батькам. Вона погодилася на заручини.

Через місяць батьки Рахиль у Палестині теж дали свою згоду на шлюб доньки. Лаутерпахт написав їм з Берліна, аби подякувати «від щирого серця». У лютому 1923 року пара повернулася до Відня, де Рахиль та Герш одружилися у вівторок, 20 березня. Через два тижні вони вирушили до Англії спочатку потягом через Німеччину, а потім — на кораблі.

Молодята прибули до північно-східного англійського риболовного порту Ґрімзбі 5 квітня 1923 року. Лаутерпахт подорожував з польським паспортом, Рахиль — з документом, виданим Палестиною, котра перебувала під британським мандатом. Він вступив до Лондонської школи економіки та політичних наук (London School of Economics and Political Science, LSE), вона — до Королівського коледжу музики. Впродовж перших місяців у Лондоні подружжя жило у місті за різними адресами, з однією квартирою на площі Ріджент і ще однією — поблизу Каледоніан-роуд. LSE перебувала тоді під впливом Сідні та Беатрис Вебб, прогресивних соціалістів, які діяли у студентському містечку на вулиці Хоугтон, навпроти Буш-хауса, де розташована BBC.

_{Фотографія із заручин, Берлін, 18 грудня 1922 р.}

Заняття Лаутерпахта розпочалися у жовтні, після того як він висунув свою кандидатуру на посаду завідувача кафедри міжнародного права у Львові, але його не взяли на цю посаду. У LSE він навчався в Арнольда Макнейра, викладача міжнародного права, який походив зі знаної родини шотландських інтелектуалів.^{136} Викладач був винятково практичною людиною і не дуже цікавився теорією чи філософією права. Макнейр познайомив Лаутерпахта з англосаксонським підходом, з акцентом на судових справах і прагматизмі. Макнейр відзначив виняткові розумові здібності свого учня, хоч той мав характерну для інтроверта поведінку серед незнайомих людей. Ті, хто випадково зустрічав Лаутерпахта, могли не оцінити його «справжніх якостей»^{137}, зазначав Макнейр, але він і його дружина Марджорі стали йому «добрими і вірними» друзями, як згадує Рахиль, і «великими моїми шанувальниками». Діти і онуки Макнейрів називали її «тітонька Рейчел».

Прагматичний підхід Макнейра втілено в його працях щодо договорів і війни, на які і нині часто посилаються. Він був людиною врівноваженою, стриманою і незалежною. Лаутерпахт цінував ці характерні британські риси, які дещо відрізнялися від пристрастей Львова і Відня.

Коли Лаутерпахт приїхав до Лондона, його знання англійської було настільки жалюгідним, що його важко було зрозуміти, навіть якщо просто спитати дорогу. Він, мабуть, читав англійською, перш ніж опинився у Лондоні, але очевидно не чув, як нею розмовляють. «Під час нашої першої зустрічі ми заледве могли спілкуватися»^{138}, — повідомляв Макнейр, розмовна англійська його учня була «майже незрозумілою». Однак вже через два тижні Макнейр був «приголомшений» швидкістю Лаутерпахта, його чудово побудованими англійською реченнями, які стали характерною рисою його робіт. Він досягнув цього, відвідуючи купу лекцій — до восьми на день, аби розвинути свій словниковий запас і натренувати сприйняття мови на слух. Вечори він проводив, «без кінця переглядаючи фільми», хоча як це йому допомогло — було досить-таки неясно: найкращі фільми року — «Безпека насамкінець!» з Гарольдом Ллойдом і видатний вестерн Джеймса Круза «Критий фургон» — були стрічками німими.

Кілька людей, які були знайомі з Лаутерпахтом, розповіли мені, що він мав м’який гортанний голос і так і не позбувся свого виразного акценту. Він сам дізнався, як звучить його голос, лише через багато років, після запису розмови для передачі третьої програми BBC, тепер «Радіо 3». Він був «вражений», коли слухав радіотрансляцію, і розгублений через свій «сильний континентальний акцент»^{139}. Кажуть, що він вимкнув приймач, щедро налив собі віскі і поклявся більше ніколи не брати участь у записах. Скінчилося тим, що нині невідомо про існування запису його голосу.

Кілька років Лаутерпахт почувався у Лондоні як вдома, далеко від хвилювань, що тривали у центральній Європі. Вони з Рахиль жили у невеличкому будиночку у Кріклвуді, провулок Волм, 103, у зеленому передмісті північно-західного Лондона, недалеко від мого дому. Коли я туди прийшов, то помітив, що плитки на вході не було, але дерев’яне оздоблення входу залишилося, нині воно пофарбоване у зелений колір. Коли час від часу подружжю бракувало грошей, їм допомагав Макнейр, позичавши невелику суму.

Літо 1928 року було насиченим. Були поїздки до Варшави на конференцію Асоціації міжнародного права, тепер як представника Британії. Звідти Лаутерпахт їздив до Львова провідати родину. Його брат Давид, студент-правник, мав дружину Нінсю і маленьку дочку Еріку. Його сестра Сабіна була одружена з Марселем Гелбардом (їхня єдина дитина, дівчинка на ім’я Інка, народилася через два роки — 1930 року). Під час тієї подорожі він зустрічався зі старими приятелями і дивував нових знайомих своїм вільним володінням польською, першою мовою дитинства у Жовкві і Лемберзі. Один поважний польський суддя поцікавився, яким чином він говорить «такою доброю польською», на що Лаутерпахт різко відповів: «Завдяки вашому numerus clausus[14]» (натякаючи на правила, які не дозволили йому продовжити навчання у Львові).

Тоді Лаутерпахт здобув свій третій докторський ступінь — під керівництвом Макнейра. Його наукова робота називалася «Приватно-правові джерела і аналогії міжнародного права»^{140}. Можливо, назва не надто вдала, але ця праця мала вкрай важливе значення. Вона досліджувала вплив національних правил на розвиток міжнародного права, шукаючи паралелі між двома системами і сподіваючись таким чином заповнити прогалини у міжнародних правилах. Він і далі перебував під впливом Кельзенової ідеї перегляду конституції і, мабуть, під впливом ідей Зиґмунда Фройда, які проливали світло на важливість індивідуума і його відносин із соціальними групами. Лаутерпахт продовжив роботу над цією проблемою, зосереджуючи свою увагу з-поміж багатьох питань на одному.

Одним із каталізаторів його роботи було створення першого міжнародного суду, в результаті укладення між державами Версальського договору. Розташована у Гаазі, Постійна палата міжнародного правосуддя відчинила свої двері 1922 року, прагнучи врегульовувати суперечки між державами. Серед джерел міжнародного права, які нею застосовувалися — головно договори і норми звичаєвого права — були «загальні принципи права, визнані цивілізованими націями». Вони містилися у національних правових системах, так що норми міжнародного права могли б спиратися на найбільш ефективно запроваджені норми національного законодавства. Лаутерпахт визнавав, що цей зв'язок між національним і міжнародним законодавством давав «революційні» можливості розвитку правил, які могли б накласти більше обмежень на нібито «вічні і невіддільні» повноваження держави.

Прагматичний та інстинктивний, завдяки власному життєвому досвіду і вивченню права у Лемберзі, Лаутерпахт вірив у можливість стримувати надмірні повноваження держави. Цього можна досягнути не сподіваннями письменників чи пацифістів, а шляхом втілення ідей, чітких і ґрунтовних, здійснюючи справедливість і сприяючи «міжнародному прогресові»^{141}. З цією метою він хотів, аби міжнародне законодавство було менш замкнутим і добірним і більш відкритим для «впливу ззовні». Його наукову працю — про застосування загальних принципів національного законодавства для посилення міжнародних зобов'язань — було опубліковано у травні 1927 року, і вона здобула широке схвалення вчених кіл. Нині, майже століття по тому, і надалі цінується фундаментальне значення цієї роботи.

Книжка принесла Лаутерпахтові ширше визнання і, у вересні 1928 року, посаду молодшого викладача права у LSE. Макнейр вважав, що його учневі пощастило з вибором країни. «Я не думаю, що поза межами спорту і фондової біржі хтось дуже переймається почуттями окремих іноземців», — пояснював він, мабуть, виявляючи оптимізм, попри те, що тоді у парламенті і пресі були «сильні антиіноземні настрої». «На щастя для нас, — вважав Макнейр, — Лаутерпахт обрав для життя Британію»^{142}. Однак Макнейр кпив з його континентальних претензій. «Для чого вживати слово “норми”, — питав він, — надто “зарозуміле” для британського обивателя?» Практичний Макнейр заохочував Лаутерпахта до роботи судовим адвокатом і радив пристосуватися до юридичного життя Лондона, аби охопити і цей фронт. Цього було досягнуто, але лише до певної межі (1954 року проти Лаутерпахта як кандидата на посаду судді Міжнародного суду ООН від Британії безуспішно, як це згодом виявилося, виступив генеральний прокурор, член парламенту, сер Лайонел Гілд, на підставі того, що «представник» Британії у Гаазі має «бути і сприйматися як бездоганний британець, а Лаутерпахт не може тут зарадити тому, що він не задовольняє цього критерію ні за місцем народження, ні за ім’ям, ні за освітою»^{143}).

Макнейр змалював свого протеже як людину з «темпераментом, позбавленим жодного сліду політичного агітатора», але з «пристрасним прагненням справедливості»^{144} і «полегшення страждань». Макнейр вважав, що події, які йому довелося пережити у Лембергу і Відні з 1914 по 1922 роки, підштовхнули його до захисту прав людини як до справи «життєво необхідної». Окремі особи повинні «володіти міжнародними правами». Тоді це була інноваційна і революційна ідея, і у багатьох колах залишається такою досі.

Якщо Лаутерпахт і сумував за Львовом, то радше через те, що там залишилася родина, за яку дуже хвилювався, але не за містом. Навряд чи йому було легше від маминих листів, яка писала, що «справи зараз вдома не найкращі»^{145} через економічні проблеми. У 1928 році вона вперше приїхала до них у Лондон, аби побачити свого онука Елігу, який народився того року. Її син радо зустрів, але насварив за прояв індивідуальності, розкритикував за «нафарбовані нігті»^{146} і змусив змити з них лак.

Він також опирався маминому впливу на Рахиль, яка зробила собі модну зачіску — «каре з чубком», як у Луїзи Брукс. «Розлючений», коли вперше побачив новий стиль дружини, Лаутерпахт наполіг, щоб вона, як і досі, зав’язувала волосся вузликом, викликавши цим великий скандал з дружиною і погрози Рахиль його покинути: «Я можу і повинна мати незіпсоване особисте життя, без твоїх знущань»^{147}. Зрештою, Рахиль поступилася: вузлик був на місці, коли я зустрів її більш як п’ятдесят років по тому.

Індивідуальні права для деяких, але не для матері і дружини.

Через п’ять років, у січні 1933 року, Гітлер прийшов до влади. Це викликало глибоке занепокоєння Лаутерпахта. Він постійно читав «Таймс» і, мабуть, прочитав опубліковані там чималі уривки з «Майн Кампф», де описувалося життя Гітлера у Відні і його спостереження, що єврейська культура була для міста «духовною пошестю, гіршою за епідемію Чорної смерті». В одному з уривків, де йшлося про Гітлерові погляди на євреїв і марксизм, він відкрито заперечував «цінність індивіда серед людей», наголошуючи на важливому значенні «нації і раси» і доленосній ролі релігії. «Борючись проти євреїв, я роблю роботу Господа», — писав Гітлер.^{148}

Націонал-соціалісти були на підйомі, і це вже мало серйозні наслідки для Львова і Жовкви. Польща підписала з Німеччиною договір про ненапад і відкинула Договір про меншини 1919 року.^{149} У вересні 1935 року в Німеччині прийняли Нюрнберзькі закони з метою захистити чистоту арійської раси. Шлюб і статеві стосунки між євреями і німцями було заборонено.^{150} Євреїв позбавили громадянства і більшості прав, їм було заборонено працювати юристами, лікарями і журналістами. Це дуже відрізнялося від Кріклвуда на північній околиці Лондона, де мешкав Лаутерпахт.

_{Рахиль, Лаутерпахт і Елі, провулок Волм, 1933 р.}

У 1935 році батьки Лаутерпахта, Арон і Дебора, відвідали Лондон. Вони розповіли, що життя у Львові стало складнішим, ніж будь-коли, розвалювалася економіка і посилювалася дискримінація. Родина переїхала з Театральної на вулицю Третього травня, коли у травні разом зі смертю маршала Пілсудського закінчився період відносної стабільності. На відміну від Львова, життя у провулку Волм було комфортним. Лаутерпахт був на підйомі, у LSE його підвищили до лектора правових дисциплін, його репутація серед науковців зростала. У 1933 році він видав свою другу книгу — «Функції права у міжнародній спільноті»^{151}. Вона здобула широке визнання, і Лаутерпахт вважав її найважливішою зі своїх праць, де він порушив тему окремої особи в міжнародному праві. Він був ініціатором створення новаторського зібрання міжнародних справ із різних національних і міжнародних судів — «Щорічний вісник судових рішень публічного міжнародного права» (Annual Digest and Reports of Public International Law Cases), який нині має назву «Вісник міжнародного права» (International Law Reports). Лаутерпахт також завершив роботу над новою редакцією другого тому «Міжнародного права» Оппенгайма, яким користувалися міністри закордонних справ із різних країн. Він був присвячений законам воєнного часу, де центральне місце відведено захистові цивільних. «Добробут окремої особи є основним завданням усього права»^{152}, — написав Лаутерпахт у передмові до цього видання. Ці слова були пророчими, це був радикальний погляд усе впливовішої фігури в галузі права.

Лаутерпахт не залишав поза увагою великі проблеми того часу. Він написав статтю під назвою «Переслідування євреїв у Німеччині»^{153}, закликавши Лігу Націй до активних дій, аби запобігти дискримінації на підставі расового чи релігійного походження. Якщо читати цю статтю нині, вона може здаватися обережною, як для Лаутерпахта, який був прагматиком і знав, що міжнародне право у тогочасному вигляді дозволяло Німеччині переслідувати будь-кого, хто не вважався арійцем. Все ж він вірив, що таке переслідування завдає шкоди міжнародним стосункам і має бути заборонене «публічним світовим законодавством». Він сподівався, що Іспанія, Ірландія або Норвегія зреагують на цю проблему з огляду на політичну мораль. Вони цього не зробили, і стаття не дала жодного помітного результату.

У Лаутерпахта були свої критики. Коли євреї масово тікали з Німеччини, офіційний представник Ліги Націй, відповідальний за біженців, Джеймс Макдональд, подав у відставку на знак протесту проти урядової бездіяльності. Для підготовки рішучого листа^{154} він звернувся за допомогою до Оскара Яновскі, історика з коледжу Міського університету Нью-Йорка, який вирушив до Лондона, аби заручитися підтримкою Лаутерпахта. Їхня зустріч була невдалою. Яновскі писав про Лаутерпахта, що, можливо, він є «блискучим молодим чоловіком у розквіті», але він «зарозумілий», надто багато уваги надає значенню своєї персони, «повчає, наче суддя», коли йому потрібно було б більше уваги приділити справі. Лаутерпахт відмовився працювати з одним із випускників Яновскі, викликавши цим проти себе цілу тираду про пихатість, зарозумілість, відсутність моральних авторитетів і шляхетності духу. «Типовий чорноротий представник галицьких євреїв», — писав про нього Яновскі.

Лаутерпахт усюди затято відстоює свої погляди і відкидає погляди інших. «Невгамовний і нетерплячий», під час зустрічей він «продемонстрував поведінку, не притаманну джентльменові», ставився зверхньо, нестримано, якщо щось йшло не його шляхом. Відчуваючи, що він трохи перегнув, Лаутерпахт надіслав Яновскі невдоволеного листа з вибаченнями. «Мені подобається спостерігати, як мою роботу розривають на шматки, коли я віддаю її на поталу критиці^{155}, — написав він. — Мабуть, я роблю помилку, думаючи, що інші можуть поділяти ці погляди».

Попри тиск, Лаутерпахт відкинув заклики підтримати розгляд ставлення німців до євреїв у міжнародному суді Гааги[15]. Це була «неадекватна, нездійсненна і дуже небезпечна» ідея. З ним було нелегко, оскільки він визнавав, що міжнародне законодавство є обмеженим, має прогалини, які дозволяють державну дискримінацію і застосування таких заходів, як Нюрнберзькі расові закони.

У 1933 році він отримав кваліфікацію судового адвоката. Один з перших судових запитів був від Хайле Селассіє, який хотів отримати оцінку анексії Італією Ефіопії. У листопаді 1936 року надійшов ще один запит, від видатного швейцарського академіка, з проханням надати юридичну оцінку захисту євреїв Верхньої Сілезії. Якщо вони не можуть отримати дипломатичного захисту, чи можуть вони принаймні просто покинути Німеччину зі своїм майном? Лаутерпахт відмовився надати правові висновки, які мали на меті вплинути на британський уряд: цілей, яких добивався швейцарський вчений, було просто неможливо досягнути.^{156}

На тлі мороку світової політики Лаутерпахт намагався переконати своїх батьків перебратися на постійне проживання до Англії. Польща тоді вже денонсувала Договір про меншини 1919 року, тож євреї та представники інших меншин міста Львув були позбавлені міжнародного юридичного захисту. Втім Арон і Дебора вирішили залишитися у Львові, який був їхнім рідним домом.

Одного погожого осіннього дня я сидів з Лаутерпахтовим сином Елі у його повному книжок домашньому кабінеті у Кембриджі і дивився на яблуні в саду. Елі згадував свій провулок Волм, трамваї і як тато щодня відводив його у дитячий садок, «по дорозі до LSE».

Він згадував, що його тато був «з головою занурений» у роботу і проводив майже весь час у своєму кабінеті, «тихій кімнаті» у задній частині будинку. Увечері він «надто завзято» вкладав свого сина спати, але між ними була близькість, «люблячі» чи навіть «інтелектуальні» взаємини з більш світлими моментами. Елі згадував, як його батьки танцювали у вітальні під звуки «Кармен» Бізе, прогулянки у місцевому парку, час для латини — відмінювання дієслів і вивчення відмінків. «Він змушував мене вивчати їх напам'ять, і робив це дуже наполегливо».

А як щодо родини у Польщі? Елі не дуже розумів цих стосунків. «Дідусь і бабуся двічі приїздили до нас в гості», але він запам'ятав лише їхній візит 1935 року, коли батько «благав їх залишитися». Вони не погодилися, вирішивши залишитися з двома своїми іншими дітьми. Юний Елі поняття не мав, що лежить за небокраєм. «Мабуть, батько усвідомлював насування небезпеки, але такі речі до мене ніколи не доходили».

— Чи вони розповідали про Львув?

— Ніколи.

— Про його вплив?

— Не розповідали.

Чи страх війни тиснув на його батька? Це питання викликало здивований погляд, а тоді мовчання.

— Цікаве питання, — відповів він, — але ні. Він тримав це у собі. Можливо, батько ділився з моєю матір'ю, але про те, що відбувалося у Польщі, — ні слова. Ми ніколи не говорили про ситуацію у Лемберзі. Він знаходив інші теми для розмови.

Я наполіг.

— Ну, це був страшний період, — врешті поступився Елі. — Він знав, що може статися щось жахливе, не обов'язково мало статися, чи не обов'язково мало статися так, як воно сталося.

Його батько був апатичний, це був якийсь захисний механізм. Елі пояснив:

— Він займався своїм життям, своїми справами, намагався переконати батьків переїхати. Час від часу він писав їм листи. На жаль, вони не збереглися. Він не поїхав до Польщі, аби побачитися з батьками. Я не знаю, чому він був апатичним, але стосунки з батьками збоку виглядали прохолодними, хоча я знав, що він їх дуже сильно любить. Я сумніваюся, що вони разом з мамою коли-небудь сідали і радилися між собою: «Чи треба нам розповісти хлопчикові про це?»

— Чи він розповідав про своє польське минуле?

— Ні. У нашому домі точно було відомо те, що він виріс у консервативній єврейській сім'ї у Польщі. За святковим столом він проводив традиційну трапезу Седер Песах[16], супроводжуючи ритуал традиційним співом, який мені дуже подобався, мелодія і досі засіла в моїй голові. Але я не пам’ятаю жодної предметної розмови про його польське життя.

— Ви ніколи про це не говорили?

— Жодного разу.

Елі трохи помовчав, а тоді сказав:

— Він був зайнятий своєю роботою, — після цього важко зітхнув.

«Зайнятість своєю роботою» принесла подальший успіх. Наприкінці 1937 року хлопчину родом з маленького містечка Жолкєв було обрано на престижну посаду голови кафедри міжнародного права Кембриджського університету.^{157} У січні 1938 року Лаутерпахт сів у потяг на станції Кінг Кросс і поїхав на місце своєї нової роботи, разом з якою отримав стипендію науковця у Триніті-коледжі. Від Кельзена і колег з LSE надходили листи з привітаннями. Його тепло привітав директор Філіп Ноель-Бейкер^{158}, а також сер Вільям Беверідж, колега, який допомагав влаштовуватися біженцям з Німеччини, коли мав вільну хвилинку і міг відволіктися від своїх роздумів над створенням сучасної системи соціального забезпечення.

«Я завжди відчував до вас почуття глибокої вдячності, — зазначив у своїй відповіді Лаутерпахт, — за допомогу з біженцями-науковцями і вашу щиру прихильність».

Новини з Кембриджа принесли горду і радісну відповідь зі Львова. «Мій любий і найдорожчий сину! — писала Дебора. — Дякую тобі тисячу разів за цю добру новину».^{159} У листі були натяки на фінансові труднощі і те, що Арон працював у далекому Гданську. «Ми не можемо бути щасливими разом», — писала вона.

У вересні сім’я переїхала до більшого, напівокремого будинку на Кранмер-роуд у Кембриджі, який придбали в Макнейрів за тисячу вісімсот фунтів. Це була обсаджена деревами вулиця з просторими будинками, багато з яких мали власні заїзди. У новому будинку були вітальні, їдальня, комора для продуктів і допоміжна кухня для приготування їжі. Страви подавали пунктуально — обід о першій, вечерю о сьомій, — про що сповіщали звуки мідного гонга. Чай подавали о пів на п’яту^{160}, часто зі шматком «Вікторії», пухкого бісквітного торта з місцевої пекарні «Фіцбілліс», яка і досі діє у Кембриджі.

На другому поверсі були окремі спальні Лаутерпахта, Рахиль, Елі і робочий кабінет для Лаутерпахта. Саме тут він працював, часто під класичну музику як звукове тло, сидячи у зручному кріслі з горіха, за великим, оздобленим шкірою робочим столом із червоного дерева, позиркуючи час від часу у вікно на сад.

Тут були яблуні і сливові дерева, за якими Лаутерпахт сам глядів і підрізав їх, а також нарциси, троянди і його найулюбленіші квіти конвалії. Він надавав великого значення бездоганно скошеному газонові, за яким слідкував садівник, і все життя боявся застудитися, якщо стане босими ногами на мокру траву. Через це, коли трава була волога, він завжди ходив на п’ятах, розчепіривши пальці, аби змінімізувати контакт із землею. «Це було колоритно», — згадував Елі.

Лаутерпахти жили в достатку, але не були заможними. Внутрішнє оздоблення дому було скромним, а впродовж перших десяти років у них навіть не було центрального опалення. Винятковою поступкою марнотратству була купівля автомобіля за дев’яносто фунтів, вживаного «Стандарда» моделі «Салун 9», виготовленого у Ковентрі. Герш не був спокійним водієм і страшенно хвилювався, якщо швидкість перевищувала п’ятдесят миль на годину.

Інші мешканці вулиці втілювали різноманітний новий світ Лаутерпахтів. Безпосередній сусід з будинку № 8, д-р Брук, був колишнім священиком. Професор Девід Вінтон Томас, королівський викладач івриту, який колись грав за регбійну команду Уельсу, жив через дорогу у 4-му будинку. Трохи далі під № 13^{161} мешкав сер Персі Вінфілд, «професор Рауза Бола» з англійського права, провідний авторитет країни з англійського деліктного права («Вінфілд про делікт» досі використовується, історик Саймон Шама сказав, що ця книга врешті відбила в нього будь-яку охоту цікавитись правом).

Сер Ернест Баркер, професор політології, мешкав під номером 17, невтомно працюючи над своєю «Британією і британським народом». Артур Кук, заслужений професор класичної археології у відставці, жив під номером 19. Будинок № 23 займав Френк Дебенгем^{162}, професор географії і перший директор університетського інституту полярних досліджень імені Скотта (у молоді роки він брав участь в останній експедиції Роберта Фолкона Скотта до Антарктиди, пропустивши сумнозвісну кінцеву частину маршруту до Південного полюса через травму, отриману під час гри у футбол у глибокому снігу).

Лаутерпахт любив ходити пішки до «Триніті» і до сусіднього юридичного факультету. Був пунктуальний і завжди вимогливий до зовнішнього вигляду. Він читав лекції у темному костюмі і мантії і обожнював носити гомбург-капелюха, в якому його часто бачили. Одного разу, під час подорожі залізницею з Гааги до Швейцарії, улюблений капелюх «вилетів з вікна і акуратно впав на колію»^{163}, про цей надзвичайний випадок варто було написати Рахиль, а також провести трохи часу у бюро знахідок Лозанни. Капелюха так і не знайшли.

Рахиль все ще залишалася у Лондоні, коли її чоловік проводив свою першу лекцію у Кембриджі. Не переобтяжений скромністю, він вважав, що вона вийшла «доволі красномовною». Студентська газета «Варсіті» повідомляла про Лаутерпахта як про «першокласного лектора з блискучою і добре відпрацьованою методикою», який чудово використовує свої руки, «на користь». Якщо він і зробив хоч якусь помітну помилку, то хіба «зиркав у вікно». «Варсіті» зауважила ще одну його характерну рису: «Цікаво, який жарт міг викликати цю посмішку, що навічно застигла на його вустах?»^{164} Можливо, він ніяк не міг оговтатися, що переїхав з містечка Жолкєв до Кембриджа.

У цій ідилічній атмосфері дедалі сильніше було чути загрозливі звуки на задньому тлі. Німеччина окупувала Судети і напала на Чехословаччину. Львув і Жолкєв теж не йшли Лаутерпахтові з голови.

1 вересня 1939 року Німеччина вдерлася до Польщі. Через два дні, у неділю вранці, прем’єр-міністр Невілл Чемберлен сповістив, що Британія оголошує Німеччині війну. Сім’я зібралася у кабінеті на Кранмер-роуд біля радіоприймача фірми «Пай» (Руе), аби послухати новини. Лаутерпахт у кріслі з високою спинкою, його дружина з сином — у глибоких квадратних зелених кріслах. Елі було одинадцять років. Він згадує, як усі хвилювалися, хоч він і не розумів, «що це означатиме з точки зору людських страждань». Його батько сприйняв звістку спокійно. Дім облаштували на військовий лад, зробили запаси їжі, вікна завісили темними шторами. Життя продовжувалося, до студентського містечка поверталися студенти, Лаутерпахт читав лекції і писав. Йому було сорок два роки. Надто старий, аби воювати, все ж він приєднався до «Домашньої гвардії», де йому дали миле прізвисько «Ламперхляп» (Lumpersplash)^{165}.

Німці увійшли до Львова і Жовкви у вересні, але швидко пішли звідти, як розповіла мені старенька Ольга із Жовкви. Контроль перейшов до радянської влади, Польща знову втратила незалежність, Гітлер і Сталін поділили країну між собою. Листи з міста Львова, як він тепер називався, описували життя за радянської влади як важке, але не смертельно небезпечне.

У червні 1940 року Німеччина захопила Францію. Тоді Леона розлучили з моєю мамою, його маленькою дочкою. Окупація Парижа спонукала до рішення евакуювати Елі та Рахиль до Америки. Лаутерпахт прийняв запрошення від фонду Карнеґі прочитати цикл лекцій,^{166} тож у вересні того року сім’я вирушила до Америки на лайнері «RMS Скіфія» судноплавної компанії Cunard White Star Line. Через три роки інший корабель, «Місто Бенарес» з Ліверпуля, було торпедовано німецькою субмариною. Загинуло 248 осіб, серед яких було багато дітей. Лаутерпахти прибули до Нью-Йорка на початку жовтня і оселилися в квартирі у районі Рівердейл у Бронксі, поблизу ріки Гудзон. Елі вступив до навчального закладу Хораса Манна, де рік перед тим вчився Джек Керуак. Лаутерпахт поїхав у своє лекційне турне.

У Вашингтоні британський політолог Гарольд Ласкі познайомив його з вищими колами американської юридичної спільноти. Сполучені Штати мали намір допомогти Лондону, але вони не були у стані війни з Німеччиною і були обмежені у своїх діях рамками нейтралітету. Лаутерпахт зустрічався зі співробітниками британського посольства і відвідав Фелікса Франкфуртера у Верховному суді.^{167} Франкфуртер, чия дружина мала зв’язок з Лембергом, подякував Ласкі за знайомство, і викладач LSE висловив надію, що розсудливість і толерантність Лаутерпахта допоможуть американцям зрозуміти ті цінності, за які б’ється Британія.

Протягом двох місяців Лаутерпахт читав свої лекції по всій Америці, охопивши п’ятнадцять юридичних шкіл і університетів і подолавши шість тисяч миль. Центральною темою його лекцій було спростування аргументів критиків міжнародного права, підкреслення його значення у період кризи і, не в останню чергу, важливої ролі міжнародного права для захисту окремих осіб. Однак у його листах додому відбивалися сумніви і тривоги щодо того, як розвиватиметься війна далі. «Чи буде Кембридж, щоб туди повернутися?» — запитував він Рахиль. Елі він дав просту пораду: «Старайся в усьому; будь невибагливим; спробуй завести друзів і збережи їхню дружбу».^{168}

У грудні 1940 року Ласкі представив Лаутерпахта Робертові Джексону, генеральному прокуророві президента Рузвельта. «Я планую бути у Вашингтоні в перший тиждень січня, чи можна буде навідатися до вас з візитом ввічливості?»^{169} — написав Лаутерпахт Джексонові, і той відповів схвально. Через кілька тижнів він вирушив до Вашингтона, звідки зателефонував юрисконсультові міністерства закордонних справ США і знову зустрівся зі суддею Франкфуртером.

Шукаючи можливостей підтримки британців Сполученими Штатами без того, щоб бути втягненими у війну, Джексон мав власні причини зустрітися з Лаутерпахтом. «Нам потрібна, — сказав він Лаутерпахтові, — філософія»^{170} здійснення американської політики «максимальної допомоги союзникам, окрім воєнної участі». Джексон не довіряв американським міжнародним юристам, багато з яких відмовлялися співпрацювати.

Лаутерпахт хотів допомогти, але добре знав про делікатність ситуації. Він отримав зелене світло^{171} від британського посольства, у Вашингтоні юридично підготувати меморандум про можливості допомоги Британії з боку Сполучених Штатів, не порушуючи норм нейтралітету. Джексон використав деякі з цих ідей у законопроекті про Ленд-ліз[17] ^{172}, який президент Рузвельт провів у Конгресі через кілька тижнів. Суперечливий закон, що дозволив американській адміністрації підтримати Британію і Китай. Перша спроба співпраці між Лаутерпахтом і Джексоном була доволі плідною.

Лаутерпахт поділився й іншими своїми ідеями, частина з яких потрапила до промови Джексона, яку той виголосив у березні 1941 року. Генеральний прокурор вмовляв присутніх юристів — консервативну групу — прийняти сучасний підхід, який спирався на ідеї Лаутерпахта. «Ті, хто переступили закон, повинні заплатити за це», — пояснював Джексон, тож Америка повинна мати змогу допомогти жертвам. «Нью-Йорк Таймс» охрестила Джексонову промову як «надзвичайно важливу»^{173}, аплодуючи відмові від застарілих правових концепцій нейтралітету дев’ятнадцятого сторіччя. Безперечно, задоволений схваленням своїх ідей Лаутерпахт відмовився прийняти запропонований Джексоном гонорар. Під час виголошення тієї промови він був у дорозі, повертаючись до Британії, хоча Рахиль та Елі залишалися у Нью-Йорку.

Лаутерпахт повернувся до Кембриджа наприкінці січня 1941 року, здійснивши переліт швидкісним трансатлантичним літаком з трьома проміжними посадками на Бермудах, Азорських островах і у Лісабоні. Разом з ним летів Венделл Вілкі, кандидат у президенти від Республіканської партії, якого Рузвельт переміг на виборах кілька тижнів тому. Під час подорожі вони майже весь час провели у розмовах про сучасний стан у світі. Вілкі прийняв запрошення до Триніті, але так ніколи ним не скористався.^{174}

Одночасно з поверненням Лаутерпахт отримав з міста Львов листа, які щодалі приходили рідше. «Дорогий мій!», — писав його брат, знайомлячи з новинами про те, що в родини все «порівняно добре», і що «наші дорогі батьки постаріли за цей період на двадцять років»^{175}. Зважаючи на пильне око радянської цензури, лист містив закодовані повідомлення. «Ми б хотіли побачити тебе і знову бути разом, — натякав Давид, — яким чином нам зустрітися — залежить від тебе». Якщо їм судилося возз’єднатися, Лаутерпахтові слід було б посприяти цьому. Родина воліла «бути разом у такі часи», та чи міг Лаутерпахт приїхати у Львов, аби забрати їх? «Ти знаєш наші бажання, — підсумовував Давид дещо загадково через цензуру, — будь здоровий, цілуємо».

Лист викликав занепокоєння, втім, письмових згадок про здійснені ним кроки, аби витягти родину до Британії, немає. Він зосередив свої зусилля на лекціях, «клопітній», але яка дозволяла абстрагуватися^{176}, праці над щорічним вісником і новою редакцією «Міжнародного права» Оппенгайма. Втішала їжа, а оскільки запаси у Кембриджі були обмежені, то він регулярно їздив по улюблені смаколики до Кріклвудської крамниці пана Зідмана. «Він просто якесь благословення, — повідомляв Лаутерпахт Рахиль, — якимсь чином він дістає потрібну мені олію для смаження та інші недоступні речі»^{177}.

Втіху йому давало також писання. Одного листа було надіслано Леонардові Вулфу^{178}, якого він знав з часів у LSE, з висловленням співчуття з приводу смерті Вірджінії[18]. Іншого було надіслано Рахиль до Нью-Йорка^{179}, де він ділився переживаннями про подальший розвиток війни, оскільки Югославія виступила на боці німців, і більш позитивними міркуваннями з приводу звільнення Аддис-Абеби, рідкісного успіху його колишнього клієнта Хайле Селассіє. У листі до Елі він вилаяв сина за скарги на життя у Нью-Йорку, коли люди у Британії постійно перебувають «у стані гострої тривоги і страшенного занепокоєння»^{180}.

У квітні 1941 року Лаутерпахт отримав запрошення прочитати лекцію у Коледжі Веллслі у штаті Массачусетс. У травні він виступив з промовою у Королівському інституті міжнародних відносин Лондона на тему «Реалії права націй», де знову зосередив увагу на долі індивідів. Він виступив проти зневіри і цинізму, маючи за приклад міжнародне право і надію. Це був своєрідний виклик, особливо з огляду на численні повідомлення з усієї Європи про «серйозне насильство». «Таким беззаконним діям окремих держав, — сказав він слухачам, — мають протистояти уряди, юристи-міжнародники і воля та старання громадян»^{181}.

Лаутерпахт віднайшов голос, який черпав сили у скруті, звертаючись до «прав і обов'язків людини». Пристрасть підживилася коротеньким листом від батька, написаним 4 січня 1941 року. «Дорогенький! — з любов'ю писав він до свого сина. — Твої листи неймовірно потішили нас». Він був «цілком спокійний» за родину, яка була у безпеці в Америці. Усі в місті Львов були «живі і здорові», але більше жодних подробиць. Вони сподівалися на краще. Вітання передавав дядько Давид із Жовкви. «Ми шлемо вам сердечні вітання і міцно цілуємо усіх».^{182} Його мати додала рядок поцілунків.

Потім настала тиша. «Пиши якомога частіше моїм рідним»^{183}, — просив він Рахиль, даючи адресу у місті Львов, який тепер був у «Радянській Росії»: уліца Оборони Львова, вулиця, названа на честь «Захисників Львова». Сім'я, як і раніше, жила на вулиці Третього травня.

У червні Гітлер відкинув пакт Молотова-Ріббентропа і наказав німецькому війську виступати на схід до окупованої радянською владою Польщі. За тиждень Жолкєв і Львов були вже в руках німців. Почали затримувати науковців, включно з Лаутерпахтовим викладачем австрійського приватного права, професором Романом Лонгшамом де Бер’є. Його заарештували за те, що був польським інтелектуалом, і наступного дня під час «Різанини львівських професорів»^{184} стратили разом з трьома його синами.

Лаутерпахтова племінниця Інка поділилася зі мною про ті дні інформацією з перших рук, дуже схожою на розповідь Клари Крамер про прихід німців до містечка Жолкєв. Я бачився з Інкою — єдиною дитиною Лаутерпахтової сестри — влітку 2010 року у Парижі, в її акуратній невеличкій квартирі поблизу Ейфелевої вежі. Вона випромінювала силу та енергію і, наче горобчик, пурхала по кімнаті. Врешті ми сіли за стіл, вкритий свіжою білою скатертиною, на який падав промінь яскравого чистого сонячного світла. Вона запропонувала чай у делікатному порцеляновому горнятку. Інка сиділа біля відчиненого вікна, говорила спокійно, без емоцій.

На столі ми розклали мапу Львова 1938 року. Тоді їй було вісім років, сказала вона, вказуючи на будинок мого дідуся Леона і на вулицю, якою ходила. Вона попросила показати ті мізерні документи, які я приніс із собою. Я показав їй свідоцтво, видане Леоновому батькові Пінкасу Бухгольцу 1980 року. «Тут зазначається, що він народився 1862 року», — вигукнула вона з акцентом, який нагадав мені дідуся. Він склав іспит на виробника «eau-de-vie» (міцні спиртні напої), але отримав оцінку лише «assez bon» («досить добре»). Вона усміхнулася. «Не те саме, що “добре”!».

Її батько Марсель Гелбард був юристом, за сімейною традицією, як і його батько. Обидва були блондинами. Гелбард німецькою означає «жовта борода», таке прізвище дарували у часи Австро-Угорщини. Інка не багато пам’ятала про Лаутерпахта у ті часи, тому що він виїхав до Британії ще до того, як вона народилася. Коли ми заговорили про містечко Жолкєв, вона сказала: «О, дорогий, ти неправильно вимовляєш. Вимовляється не “Золкєв”, а “Жолкєв”. А тоді зітхнула і додала: «Я добре знаю Жолкєв, це містечко моєї матері, моїх дядьків, дідуся і бабусі, куди я поїхала після війни».

Ми рухалися далі мапою Львова 1938 року. Хоч Інка ніколи туди не поверталася після 1945 року, вона показала мені вулицю, де жили батьки Лаутерпахта, її дідусь Арон і бабуся Дебора, вулицю Третього травня, 64, куди вони переїхали з Театральної. Це було дуже близько від вулиці Шептицьких, «кілька хвилин» пішки від будинку, де народився Леон, від «менш престижного району». «Ми часом обідали в Бристолі або Жоржі», — згадувала вона, це були модні готелі.

— Я безпечно гуляла Львовом, поки мені не виповнилося дев’ять років. Тоді, коли прийшли росіяни, він змінився, життя, яке ми знали, закінчилося.

Інка зробила невеличкий ковток чаю, потім ще один. Тоді промовила:

— Хочу показати тобі кілька фотографій.

Ми перейшли до спальні і підійшли до шафи, звідки вона дістала маленьку дерев’яну скриньку з фотографіями її батьків. Там був лист від Лаутерпахта, надісланий у 1950-х роках, і фото, зроблене біля Вестмінстерського палацу у Лондоні. На світлині вона була разом із тіткою і дядьком у перуці новопризначеного старшого судового королівського адвоката.

_{Інка (справа) з Рахиль та Лаутерпахтом, Лондон, 1949 р.}

Ми повернулися до вітальні. Життя у Львові, перш ніж його у вересні 1939 року окупувала радянська влада, було добрим. Інка ходила до невеликої приватної школи, не знаючи про дискримінацію:

— Мої батьки приховували це від мене, а у школі про таке ніхто не говорив.

Її батько був шанованим, добрим юристом, мав чудових друзів, більшість з яких були євреями. Вона бачила навколо лише кілька неєвреїв, поляків, які «приходили на коктейлі», а потім, пізніше, ввечері приходили євреї на вечерю. В її житті не було українців.

Усе «раптово» змінилося з приходом радянської влади:

— Вони дозволили нам залишитися у нашій квартирі, але ми не могли займати її всю. Спершу ми мали дві кімнати, потім лише одну кімнату і кухню, і право користуватися вбиральнею і ванною.

Вона пам’ятала адресу: вулиця Третього травня, 258 чи можливо, 87, недалеко від Лаутерпахтів, на тій самій вулиці. Це була вулиця, паралельна до вулиці Сикстутської, на якій було зроблено фото барикади під час сутичок у листопаді 1918 року.

Її «надзвичайно чарівна» мама отримувала від росіян море пропозицій:

— Полковник, який жив у нашій квартирі, закохався у неї, — згадувала Інка.

Ті роки не були дуже складними. Потім, у червні 1941 року, прийшли німці і все стало набагато гірше:

— Життя для нас продовжувалося, оскільки мій батько розмовляв німецькою, але не для більшості євреїв. Вони мали покинути місце проживання, якщо воно не було у єврейському кварталі. З якоїсь причини нам дозволили залишитися жити в одній кімнаті нашої квартири. Її в нас так і не відібрали повністю.

Час від часу, впродовж кількох днів, проводили затримання на вулицях євреїв (АБ-акції), затримували тих, в кого не було на руці зірки Давида. Батько Інки був відомою особою і мусив бути обережним, але мама не була такою відомою, тож вона подекуди виходила без цієї «le truc». «Ця штука» — так Інка назвала горезвісну пов’язку на руці.

«Це було неприємно і небезпечно. Нас не любили. Перед війною вони не знали, хто на вулиці єврей, а хто ні. Тепер вони знали».

Ми розглядали кілька чорно-білих фотографій, які я приніс із собою. Серед них була пошарпана поштівка знаменитої синагоги сімнадцятого сторіччя у Жовкві. Чи пам’ятала вона цю будівлю? Відповіла, що ні.

Поки Інка роздивлялася поштівку, піднісши її близько до очей, сталося щось дуже дивне. Подзвонили у двері. Це була консьєржка з листом. Інка подивилася на нього і сказала: «Це для вас». Я здивувався, оскільки це була моя перша зустріч з Інкою. Вона дала мені листа, адресованого їй від Об’єднання мучеників Жовкви. Я відкрив конверт, витяг звідти брошуру і поклав її на стіл.

На титульному боці було зображення старої синагоги у Жовкві. Це було те саме фото, яке я щойно показував і яке вона не могла згадати. Це був просто збіг. Тепер у неї було дві таких світлини.

У серпні 1941 року Лемберг і Галичина увійшли до складу Генерал-губернаторства Німеччини. Тоді, коли його очільником став Ганс Франк, Лаутерпахт планував повертатися до Америки, аби прочитати лекцію у коледжі Веллслі, а також відвідати Гарвард, щоб попрацювати у їхній юридичній бібліотеці.

Дні перед від’їздом тягнулися довго, а наслідки німецької окупації ставали дедалі глибшими. «Тобі добре відомо, що відбувається у Львові», — писав він Рахиль. «Я не хочу висловлювати свої почуття, але це все постійно зі мною, наче якийсь кошмар».

Побоювання неможливо було приховати, втім, життя продовжувалося, хоч і довелося при цьому «роздвоїти особистість». Він був «цілком нормальним» у повсякденних взаєминах з людьми, приречено робив свою справу, допомагав колегам у Триніті, задовольняв найнеобхідніші потреби. Він і далі займався політичною діяльністю: перед від’їздом до Америки він додав своє ім’я до переліку викладачів Кембриджа, які висловили свою підтримку Радянській академії наук у «героїчній боротьбі їхньої країни проти спільного ворога»^{185}.

Лаутерпахт повернувся до Нью-Йорка у серпні 1941 року і провів осінній семестр у Веллслі. Він їздив до Гарварда, а вихідні проводив у Нью-Йорку разом з Рахиль та Елі. У жовтні він вирушив до Вашингтона, аби зустрітися там з Френсісом Біддлом, наступником Джексона на посаді генерального прокурора, який шукав законних приводів, що б дозволили Америці атакувати німецькі підводні човни. Лаутерпахт підтримував контакт з Джексоном, надіслав йому привітання з приводу його призначення суддею Верховного Суду США. Джексон у відповідь надіслав дружнього листа з друкованою копією його промови у Гавані.

Лаутерпахт запропонував свою допомогу у підготовці наступної промови, присвяченої зупиненню «міжнародного беззаконня»^{186}, але тоді, коли він переслав свої ідеї, у війні відбувся важливий поворот: 7 грудня Японія напала на військово-морські сили США у Перл-Гарбор, що призвело до оголошення Сполученими Штатами війни Японії. За лічені дні Німеччина оголосила війну Америці. На момент зустрічі двох чоловіків у Вашингтоні на початку 1942 року військове і політичне становище кардинально змінилися.

Приблизно тоді ж дев’ять європейських урядів у вигнанні — включно з урядами Польщі і Франції — зібралися у Лондоні у Сент-Джеймському палаці, аби скоординувати свої зусилля у відповідь на зухвалі дії «терористичного режиму» Німеччини. Розповідали різні жахіття про масові ув’язнення і вигнання, про страти і криваві розправи. Це підштовхнуло представників екзильних урядів ухвалити у січні 1942 року спільну декларацію, де було висловлено загальне бажання застосувати для покарання «винних» і «відповідальних»^{187} за звірства кримінальне законодавство. Злочинців будуть «шукати і віддавати під суд». Ця ідея стала офіційною метою війни.

Ці дев’ять урядів створили комісію з розслідування воєнних злочинів для збору інформації про звірства та їхніх виконавців.^{188} Згодом вона стала Комісією Об’єднаних Націй з питань воєнних злочинів. Черчилль уповноважив юристів британського уряду під керівництвом генерального соліситора[19] Девіда Максвелла Файфа розслідувати німецькі воєнні злочини.^{189} Через кілька місяців «Нью-Йорк Таймс»^{190} повідомила, що польський уряд у вигнанні встановив десять ключових злочинців. Першим у переліку було ім’я Ганса Франка, а наступним у списку був губернатор Отто фон Вехтер, однокласник Лаутерпахта з Відня.

На тлі цих подій наприкінці січня у готелі «Волдорф» Джексон виголосив промову під назвою «Міжнародне беззаконня». Написати її допоміг Лаутерпахт, який був там присутній як запрошений гість, промова описувала війну, криваві злочини, а також у ній йшлося про потребу у відповідному законодавстві і судах, «найкращих інструментаріях… що розробляються для приборкання насильства»^{191}. Лаутерпахт мав тепер підтримку своїх ідей в американському уряді на найвищому рівні. Єдине, чого він і Джексон ще тоді не знали, було те, що звірства незабаром наберуть ще жахливіших масштабів: за три дні до цього на віллі Ванзеє в передмісті Берліна відбулася конференція вищих посадових осіб нацистської Німеччини, де вони таємно погодили «остаточне вирішення єврейського питання».

Лаутерпахт провів кілька тижнів у Нью-Йорку, працюючи зі співробітниками британського посольства, відвідуючи конференції, зустрічаючись із губернатором штату Нью-Йорк Гербертом Леманом. Він навіть знаходив час відпочити з Рахиль і подивитися кінофільми. Їх не дуже вразила Бетті Девіс у стрічці «Чоловік, який прийшов на обід», але дуже сподобався фільм «Сміт-первоцвіт», який вони подивилися у кінотеатрі «Ріволі» на Бродвеї.^{192}

Я зрозумів, чим той фільм їх зачепив, коли переглянув його через сім десятиліть по тому. Головний герой, викладач з Кембриджа, роль якого виконував актор-ловелас Леслі Говард (який через рік після цього загинув, коли його літак було збито Люфтваффе над Атлантикою), перебирається в «коричневу сорочку» і рятує жертв нацистського терору, а серед них — і свою дочку. «Сінгапур може впасти[20], — жваво коментував оглядач “Нью-Йорк Таймс”, — але британці усе ще вміють робити мелодрами, від яких стигне кров у жилах».^{193}

У березні 1942 року Лаутерпахт повернувся до Англії, це сталося невдовзі після того, як Японія окупувала Сінгапур, а Німеччина почала поширювати свій контроль над східними частинами Європи. Не отримуючи жодних звісток з Лемберга, Лаутерпахт часто писав Рахиль та Елі, який вступив до Академії Філліпса в Ендовері. «Я дещо пригнічений… через новини про війну»^{194}, — писав він. Вони тоді «переживали дуже важкий період».

Ситуація з харчовими продуктами, з надзвичайно бідним раціоном, не додавала йому доброго настрою. Лаутерпахт говорив, що «зовсім запустив домашнє господарство», а в крамниці більше не привозять товари. «Усе потрібно діставати самому». Садок освітив промінь світла, і нарциси влаштували «видовищну виставу», таку собі скромну компенсацію за втрату в морі його багажу, десь між Америкою і Британією.

Лаутерпахт зосередився на новій редакції «Міжнародного права» Оппенгайма і дев’ятому томі «Вісника міжнародного права», треба було внести туди судові справи перших років війни — ті, що стосувалися громадянської війни в Іспанії, захоплення Італією Абісинії і «легалізації та діяльності нацистського режиму в Німеччині»^{195}, з їхніми «надто загальними характеристиками». Лаутерпахт відбирав справи дуже ретельно. Він вибрав одне рішення німецького Верховного суду, апеляцію німецького єврея, якого звинуватили у протизаконних статевих стосунках з арійською жінкою, чим було порушено Нюрнберзькі расові закони 1935 року. Цей випадок порушував дещо нове правове питання: що робити, якщо статевий акт відбувався за межами Німеччини? Верховний Суд постановив, що Нюрнберзькі закони застосовуються до статевого акту, який відбувся у Празі, з дивовижною логікою теологічної простоти: мету Нюрнберзьких законів було б знівельовано, якщо їх не можна застосовувати до дій, вчинених за кордоном. Так, німецький єврей, який проживає спільно з представницею німецької національності чи німецької крові поза межами Рейху «має бути покараний… якщо він переконав німецьку жінку виїхати з ним за кордон з цією метою»^{196}. Таке рішення, як коментував Лаутерпахт, підтверджувало потребу у міжнародному судовому нагляді.

Лаутерпахт був активним і поза своєю офіційною роботою. Він і надалі надавав поради Джексонові, в якому вбачав бастіон проти американського ізоляціонізму і після того, як Сполучені Штати вступили у війну, — людину, яка має свої «вуха в адміністрації»^{197}. Він писав Елі та Рахиль до Америки, розповідаючи про свою участь у новому проекті, де він вивчає «питання так званих воєнних злочинів»^{198} і як покарати німців, винних у міжнародних злочинах на окупованих територіях. Проект стартував у червні 1942 року, коли Арнольда Макнейра призначили головою «Комітету з воєнних злочинів»^{199} для імплементації декларації, яку підписали у Сент-Джеймському палаці. Макнейр запросив Лаутерпахта приєднатися до його команди, і на початку липня він прийшов на перше засідання комітету. Макнейр попросив його підготувати меморандум з правових питань.

«У мене мало голова не опухла», — писав він Рахиль, коли комітет ухвалив рішення «змоделювати» свою роботу на основі його підходу. Це засідання відкривало нові можливості, оскільки там брали участь юристи урядів у вигнанні, які базувалися в Лондоні.

Таким чином, як писав Лаутерпахт своїй дружині, він сподівався зробити «усе можливе… для меншин східної Польщі»^{200}, тому що поляки стануть «головним фактором» у повоєнному врегулюванні проблем меншин. Ця робота змусила його зосередитись на практичному втіленні правосуддя і відповідальності окремих осіб, а не лише держав, яким вони служать.

Того літа на його робочому столі з’явився новий проект: Американський єврейський комітет запропонував написати книжку про міжнародне право прав людини і обіцяв щедру платню за роботу (дві тисячі п’ятсот доларів, плюс витрати). Це була заманлива нова тема, тож Лаутерпахт погодився. Він сказав, що напише книгу «про Міжнародний білль про права окремої особи (чи щось подібне)»^{201}. Він розпочав роботу 1 липня, оптимістично сподіваючись завершити її до кінця року.

У грудні Лаутерпахт перевірив деякі зі своїх нових ідей з міжнародного права під час лекції у Лондоні, яку він прочитав в атмосфері «урочистості». «Все пройшло досить непогано, — розповідав він Рахиль. — Було навіть дещо ніяково від вияву пошани на мою адресу». Центральною темою лекції був заклик до урядів охопити «революційну масштабність»^{202} нового міжнародного законодавства, що захищатиме фундаментальні права людини.

Лаутерпахт не знав, що його робота над новою книгою влітку 1942 року збіглася в часі з візитом до Лемберга генерал-губернатора Ганса Франка для святкування першої річниці входження Галичини до Генерал-губернаторства. У той самий момент, коли Лаутерпахт взявся за Міжнародний білль про права, Франк готував імплементацію «остаточного вирішення єврейського питання» у Галичині, яке було погоджено на Ванзейській конференції. Родина Лаутерпахта зазнала від цього негайного і руйнівного впливу.

Інка Кац розповіла мені, що сталося. Вона добре пам’ятала приїзд Франка, страх, який він викликав, і наслідки цього приїзду. Її батька [вочевидь, йдеться не про батька, а про дідуся оповідачки. — прим. верстальника.] Арона забрали першим. Це трапилося 16 серпня, його вивели з помешкання, де він жив з братом Лаутерпахта Давидом. Літнього чоловіка силоміць витягли з шафи у ванній кімнаті, де він ховався.

«Через два дні, 18 серпня, німці забрали Гершову сестру, мою матір Сабіну, — Інка розповідала про це цілком спокійно. — Це було на вулиці. Мою матір схопили українські і німецькі солдати». Інка була вдома сама і спостерігала за подіями на вулиці з вікна. Її батько був на роботі за кілька будинків від дому, у їхньому старому помешканні. «Хтось прийшов і сказав йому, що забрали мою матір, — сказала Інка; це була консьєржка. — Я зрозуміла, що сталося. Я все бачила у вікно».

Скільки Інці було років?

— Мені було дванадцять, уже не дитина. Я перестала бути дитиною 1939 року. Я розуміла, що відбувається, я знала про небезпеку і про все решта. Я бачила, як мій батько побіг за мамою на вулицю.

Вона зробила паузу і подивилася з вікна на Париж, попиваючи чорний чай. Тоді промовила:

— Я зрозуміла, що це кінець.

Вона дивилася вниз, згадуючи окремі подробиці, на які діти мають особливу пам’ять.

— Я непомітно спостерігала. Я не була сміливою. Якби була, то побігла б за нею. Але я знала, що відбувається. Я і досі бачу цю сцену, мамину сукню, її високі підбори…

Чи знала вона, що, можливо, більше ніколи не побачить свою маму?

— Не було жодних «можливо». Я знала, що більше її не побачу.

Сестру Лаутерпахта забрали на очах у її дитини.

— Мій батько не думав про мене. І знаєте що? Мені це подобалося. Для нього це було лише те, що забрали його дружину, жінку, яку він дуже любив. Він думав лише про те, як її повернути.

Вона захоплювалася тим, що її батько, у своєму темно-сірому костюмі, побіг шукати свою дружину.

Тоді забрали і тата. Він так і не повернувся. Інка залишилася сама.

— Більше я про них не чула. Тоді забрали тисячі людей. Хтозна, що з ними сталося? Втім, я знала, що з ними станеться. Кілька днів по тому я залишила квартиру, бо знала, що сюди прийдуть німці. Моя бабуся пішла до гетто. Я відмовилася, не могла себе там уявити. Я пішла до своєї виховательки, колишньої виховательки. Вона підтримувала тісні взаємини з моїми батьками, тому що тато до неї добре ставився. Вона не була єврейкою, хоча, можливо, могла б і бути. Я розповіла їй, що сталося, і вона сказала: «Приходь і залишайся в мене». Вона не була просто вихователькою, це було щось більше. Вона була… як ви це називаєте, годувальниця? Моя мати не годувала мене груддю; це була вона. Вона вигодувала мене своїми грудьми.

Поки ми говорили, Інка налила в горнятка темного російського чаю.

— Я пішла туди, але не надовго, адже скрізь проводили обшуки. «Це моя маленька племінниця», — казала вихователька усім, хто питав про мене. Я дійсно була зовсім не схожа на єврейку, але я точно не була схожа на її племінницю. Їй не дуже вірили, тож вона відіслала мене в село до своєї родини.

Інка не могла залишатися там надовго.

— Я пішла звідти з іншої причини. Там був чоловік, якому подобалися малі діти. Я знала про це. Я читала про такі речі, знала всякі жарти про таких чоловіків. Тож я пішла від них. Я пішла до іншої людини, якій колись допомагав мій батько. Це був кінець 1942 року, у Львові було спокійно, але не у єврейському гетто. Я довго і в цієї родини не затрималася. Жінка вдавала, що я її кузина, чи племінниця, чи дочка її кузини. Це не спрацювало. Її сім’я відчувала тривогу. Я підслуховувала з-за дверей; я чула, як господарі кажуть: «Вона не схожа на члена родини». Це була правда.

Тож Інка пішла від них.

— Було дуже важко. Тепер я не знала, куди податися. Я цілими днями блукала вулицями і спала, де доведеться. У Польщі в ті часи вхідні брами до будинків ввечері замикалися о десятій або одинадцятій, тож я пробиралася всередину, перш ніж замикали браму, і тихенько вилазила на горище у будинку, де мене ніхто не знав. Я спала там на сходах біля входу на піддашшя. Було дуже страшно, коли вночі хтось приходив. Я була одна, налякана, переживала, що мене віддадуть поліції.

Вона спокійно продовжила:

— Так тривало місяць чи два. Це був кінець осені. Моя мама сказала мені, де заховані гроші і коштовності. Я з цього жила. А тоді мене пограбували. Одного разу я прокинулася і виявила, що в мене все забрали. Нічого не залишилось.

Зовсім одна, у відчаї, дванадцятирічна дівчинка знайшла колишню татову клієнтку і подругу, немолоду пані, яка погодилася взяти її до себе на два місяці.

— Люди почали про мене говорити, тож мені довелося від неї піти. Ця пані була католичкою. Вона казала, що віддасть мене до монастиря. Ми пішли туди разом. Черниці сказали, що приймуть мене.

Монастир знаходився на околиці міста.

— Я вже не пам’ятаю назви того монастиря, — сказала Інка. — Він був зовсім невеличкий, не дуже відомий. Там було дванадцять черниць, що мали зв’язок з єзуїтами.

Інка почала говорити повільно, пошепки, ніби наближаючись до незручної розв’язки:

— Черниці сказали, що я залишуся за однієї умови. Моя родина ніколи не знала про це.

Інка враз відчула якусь незручність, немов от-от мала порушити таємницю, яку зберігала усе життя.

— Вони сказали, що я маю охреститися. У мене не було вибору. Можливо, навіть добре, що я тоді була менш уважною до приписів своєї релігії, ніж тепер. Мені пощастило вирости у не надто побожному домі.

Впродовж сімдесяти років у неї залишалося почуття ніяковості. Жінка мирилася з відчуттям, що заради порятунку свого життя вона відмовилася від своєї релігійної спільноти.

Лаутерпахт, який нічого не знав про те, що відбувалося з його племінницею, якої він ніколи не бачив, вирішив відмовитися від алкоголю і сісти на дієту для схуднення. Це не було за призначенням лікаря, а просто розумною обережністю. Він постановив собі таке, продовжуючи виконувати свої обов’язки у «Домашній гвардії» і обдумувати, що мало б міститися у біллі про права. Він не знав, що 18 серпня забрали його батька. Саме в цей день він надіслав до Комітету з воєнних злочинів у Лондоні меморандум^{203}, в якому виклав свої думки про убогість міжнародної практики розслідування воєнних злочинів.

Зі сходу потроху просочувалися якісь новини і чутки. У вересні в «Таймс» з’явилася стаття про звірства нацистів у Польщі. Це запалило почуття спорідненості з єврейськими колегами у Кембриджі, і воно відображене у листі до Рахиль: «Вчора ввечері я пішов до синагоги німецьких біженців на знак солідарності з їхніми стражданнями». Він надсилав посилки з продуктами у порожнечу, у Лемберг, на адресу Давида, не знаючи про реальну ситуацію в місті.

Вже минуло півтора року без жодної звістки від родини. Важко було знайти розради для серця. Лаутерпахт слухав музику, яка породжувала сентиментальні відчуття, викликала спогади про минуле життя.

«Зараз шоста вечора, неділя, і я увесь день постив, — писав він Рахиль у грудні, в день скорботного посту і вшанування пам’яті замордованих у Польщі євреїв. — Я відчув, що мені треба приєднатися до цього»^{204}.

Він постійно думав про Львув: «Там мої найдорожчі, а я навіть не знаю, чи вони ще живі. Ситуація там настільки жахлива, що цілком імовірно, що вони воліли б померти, аніж це переживати. Я весь день думаю про них».

Упродовж наступного року напрям війни змінився. Влітку 1943 року Рахиль повернулася до Кембриджа, однак Елі залишився в Америці. Лаутерпахт проводив багато часу у своєму кабінеті, наодинці, слухаючи Баха, працюючи і дивлячись у вікно на садок, спостерігаючи, як листочки на деревах змінюють свій колір, мовчки переживаючи за свою родину, яка застрягла десь у Львові.

Сливки пообпадали, траву косили вже не так часто, проте, коли почали нависати темні зимові дні, Лаутерпахт зосередився на позитивних змінах. У вересні капітулювала Італія. «День бурхливої радості», — вигукнув Лаутерпахт. «Добре бути живим, — писав він, — вперше за довгі роки бути свідком початку падіння зла». Це був помітний знак «торжества прогресивних сил»^{205}.

Лаутерпахт прочитав цикл лекцій, аби перевірити нові ідеї захисту прав людини. Робота над проектом зайняла більше часу, ніж очікувалося. Головним завданням було знайти практичний шлях для того, щоб помістити окрему особу в центрі нового правопорядку. Лекція у Лондоні, тоді ще одна у Кембриджі, під час якої він «урочисто» зачитав проект свого Міжнародного білля про права людини. Хтось із присутніх у залі охрестив це «історичним моментом»^{206}. Його мислення пішло вперед. «Білль про права, якщо йому судилося набути чинності, потрібно буде забезпечити не лише повноваженнями держави, але й міжнародними гравцями». Це припускало можливість створення міжнародного суду.^{207} Він просто описував Елі умови, в яких працював: «Уяви собі робочий кабінет, вікна відчинено, приміщення наповнене наспівами “Страстей за Матвієм” Баха, і збагнеш цю атмосферу».^{208}

Тепер німці відступали по всій Європі. Робота Комітету з воєнних злочинів стала більш нагальною, а Лаутерпахтові ідеї почали використовувати в роботі Комісії Об’єднаних Націй з питань воєнних злочинів, яку створили рік тому уряди союзників. Міжнародний вимір дозволив поновити контакти з американськими членами комісії і Філіпом Ноель-Бейкером, його колишнім колегою з коледжу LSE, а тепер членом британського уряду, що відкривало доступ до влади і впливу.

У березні 1944 року Лаутерпахт завершив «досить об’ємну статтю» про воєнні злочини, з надією вплинути на рішення, яке може бути ухвалено під час судового процесу. Він запропонував свою допомогу Всесвітньому єврейському конгресові у його розслідуванні звірств, повідомляючи Рахиль, яка знову була у Нью-Йорку, що конгрес доручив спеціальному комітетові розслідувати «жахливі воєнні злочини, які Німеччина вчиняла проти євреїв». Утім, його увагу було зосереджено на захисті окремих осіб, а не етнічних груп чи меншин, чим визнавалося, що Польський договір про меншини не досягнув поставленої мети. Проте становище етнічних груп не можна було ігнорувати, і він вважав, що через те, що євреї були «найбільшою жертвою німецьких злочинів»^{209}, буде «правильно», якщо «антиєврейські звірства стануть предметом спеціального розслідування і доповіді».

Лаутерпахт був не єдиний, хто обмірковував ці питання. У листопаді в Америці вийшла друком ще одна книга, яку написав колишній польський прокурор на ім’я Рафал Лемкін. У його праці «Правління держав “Осі” в окупованій Європі» передбачено інший, відмінний від Лаутерпахтового, підхід — із фокусом на захисті груп. Для характеристики цього злочину він вигадав новий термін — «геноцид», знищення груп. Лаутерпахт написав у Кембриджському юридичному журналі статтю з оглядом Лемкінової книжки, у якій натякнув, що не є великим шанувальником його ідей.

Книжка Лемкіна була «показовою» і пропонувала «інформативний» огляд німецького законодавства з «цікавими й обґрунтованими спостереженнями». Це був «безцінний» результат «величезних зусиль і майстерності». Однак тон статті був дещо холодним, особливо щодо нового слова: «Те, що він називає “геноцид”, — це новий термін для означення фізичного винищення націй та етнічних груп». «Він може слугувати науковим історичним фактом, — робить висновок Лаутерпахт, — але неможливо чітко сказати, що ця праця є внеском у правову науку». Він похвалив Фонд Карнеґі за міжнародний мир, за видання цієї книжки, але при цьому не згадав ім’я автора. Оглядова стаття була скептичною щодо нового терміну і його практичної цінності. Підтекст був зрозумілим: Лаутерпахт побоювався, що захист груп може знівелювати захист окремих осіб. Це не мало бути головним завданням відповідного законодавства.^{210}

Я говорив про це з Елі. На його думку, те, що батько не згадував ім’я Лемкіна, свідчить лише про «неупереджену академічну оцінку» і нічого більше. «Мій батько ніколи не бачився з Лемкіним, і я не чув, щоб той колись до нас приходив», — додав він.

Я відчував у відповіді Елі якусь неохоту, тож трохи сильніше натиснув на нього.

— Я маю дуже розмитий спогад про те, що мій батько не був дуже високої думки про Лемкіна, — сказав Елі. — Він вважав його радше компілятором, аніж мислителем.

Лаутерпахт-батько не захоплювався концепцією геноциду.

— Можливо, він був проти впровадження у царину міжнародного права такого особистого поняття, як геноцид, не підкріпленого на практиці. Мабуть, він відчував, що цей підхід є нереалістичним і неможливим для застосування. Він був прагматиком, завжди дуже обережним з тим, щоб не заходити надто далеко.

— «Особисте поняття» — тому що воно зачіпало становище його власної родини? — поцікавився я.

— Мабуть, на його думку, геноцид — це було трохи занадто.

— Трохи занадто, тому що неможливо застосувати на практиці?

— Саме так. Мій батько був дуже практичною людиною, і він мав сумніви у тому, чи судді зможуть справитися з певними питаннями, добре знаючи, що вони можуть вирішувати далеко не всі проблеми.

Можливо, його батько побоювався, що підвищення ролі етнічної чи расової групи може зашкодити окремій особі?

— Так, це могло б бути вагомим фактором, — відповів Елі.

Він звернув мою увагу на сьоме видання «Міжнародного права» Оппенгайма, яке було написане після війни і де простежувалася цілковита байдужість до терміну «геноцид». Ця концепція рясніє «прогалинами, штучностями і потенційними небезпеками», і Лаутерпахт писав, що вона може призвести до «відходу» від захисту прав людини.

Наприкінці 1944 року Лаутерпахт завершив остаточне редагування своєї книжки про індивідуальні права. Саме тоді Леон возз’єднався зі своєю дружиною і дочкою у визволеному Парижі, а Елі повернувся до Кембриджа, і, відповідно, інша сім’я теж була знову разом.

У лютому 1945 року Черчилль, Рузвельт і Сталін зустрілися у кримській Ялті, де вони ухвалили низку важливих рішень. Європу буде поділено. Львов, визволений Червоною армією кілька місяців тому, буде у складі України під радянською владою, а не в Польщі, як хотіли американці.^{211} Німецьких лідерів визнано злочинцями, і їх судитимуть.

Через три місяці бойові дії у Європі завершилися. Гаррі Трумен, який став президентом після смерті Рузвельта, 2 травня доручив Робертові Джексону очолити команду обвинувачення у судовому процесі над провідними німецькими воєнними злочинцями. Ще через кілька тижнів, 26 червня, у Сан-Франциско було підписано Статут Організації Об’єднаних Націй, в якому уряди країн-учасниць погодилися «знову утвердити віру в основні права людини»^{212}, поважати «гідність і цінність людської особистості».

У червні Видавництво Колумбійського університету^{213} видало книжку Лаутерпахта, присвячену Міжнародному біллеві про права людини. Відображаючи свою надію на новий міжнародний правопорядок, автор посилався на схвальне ставлення Черчилля до «інтронізації прав людини» і прагнув поставити захист окремої особи у центрі міжнародного правопорядку. У передмові було викладено Лаутерпахтову мету — покласти край «всемогутності держави». Реакція була здебільшого позитивною. Вражало «переконливе», «проникливе», «захопливе», «багате на ідеї», а також «прагматичне та реалістичне» поєднання юридичної теорії та політичних знань. Утім, були і критики його надії на те, що «джимкроуізм[21] і винищувальні табори» більше не будуть питаннями, які регулюються винятково внутрішнім законодавством. Дехто стверджував, що його ідеї були небезпечними і нічим іншим, як поверненням до давно зниклих сузір’їв ідей сімнадцятого сторіччя. І що Лаутерпахт був «радше відлунням минулого, аніж знаменням прийдешнього».^{214}

Проекти статей, що були викладені у книзі, подавалися як «радикальні нововведення у галузі міжнародного права». Оскільки шляхом правових прецедентів мало що можна було досягнути, окрім скромних зусиль Інституту міжнародного права, ідей Герберта Веллса та різних міжнародних комітетів воєнного часу, Лаутерпахтовий законопроект містив дев’ять статей про громадянські права (свобода, релігія, самовираження, зібрання, приватне життя, рівність тощо). Деякі пункти не було враховано, і жодним чином не згадувалося про заборону тортур або дискримінації жінок. Не менш разючим, з огляду на ретроспективу, був підхід Лаутерпахта до становища «небілих» у Південній Африці і «тернистої проблеми фактичного безправ’я широких верств негритянського населення у деяких штатах Сполучених Штатів», і визнання «реальної політики», аби дозволити цим двом країнам взаємодіяти з Міжнародним біллем. Ще п’ять статей законопроекту стосувалися інших політичних прав (вибори, самоврядування, права меншин і так далі) і меншою мірою — економічних і соціальних прав, що стосуються роботи, освіти і соціальної допомоги в разі «вимушеної скрути». Лаутерпахт мовчав про права власності, можливо, на знак згоди з політичними віяннями зі сходу і політичними міркуваннями всередині Об’єднаного Королівства.

На тлі Статуту ООН та ідей, викладених у його книзі, Лаутерпахт вітав ідею проведення судового процесу над воєнними злочинцями і призначення Джексона обвинувачем. Американський суддя звернувся до нього по допомогу. Вони зустрілися у Лондоні^{215} 1 липня, коли розпочалася робота з підготовки угоди для створення першого міжнародного кримінального трибуналу для процесу над німецькими лідерами. Втім, навіть тоді, через рік після визволення Лемберга від німецького панування, він нічого не чув про долю своєї родини.

Наприкінці липня, одного теплого недільного ранку, Джексон вийшов з готелю «Клеридж» у кварталі Мейфер, щоб вирушити до Кембриджа на зустріч з Лаутерпахтом. Джексон прагнув скористатися допомогою науковця у подоланні труднощів, з якими зустрілися чотири держави-переможниці, зокрема з труднощами, пов’язаними з висуненням звинувачення обвинуваченим. Подібних справ досі не було, а між поглядами Радянського Союзу і Франції були «непохитні і глибокі»^{216} розбіжності.

Чотири держави-переможниці зійшлися на певних аспектах. Трибунал буде здійснювати юрисдикцію над особами, а не державами, і обвинувачені не матимуть змоги прикриватися державними повноваженнями. Буде вісім суддів, по двоє від кожного з союзників, головний і додатковий. Американці, британці, французи і більшовики висувають по одному прокурору від своєї держави.

Проте залишалися нерозв’язаними процедурні питання. Чи справу обвинувачених німців будуть розглядати судді, як це узвичаєно у французькій системі, чи прокурори, як у англо-американській системі? З усіх труднощів найсерйознішою проблемою був перелік злочинів, у яких звинувачуватимуть підсудних. Розбіжності у поглядах зосередилися навколо викладу статті 6 Статуту міжнародного військового трибуналу[22] — документа, який регулюватиме діяльність нового міжнародного суду.

Радянський Союз наполягав на трьох злочинах: агресія; звірства проти цивільних осіб при здійсненні цієї агресії; порушення правил ведення війни. Американці, окрім цих трьох злочинів, пропонували додати ще два^{217}: розв’язання незаконної війни і кримінальна відповідальність за членство в СС або гестапо. Джексон потребував допомоги Лаутерпахта, аби заповнити ці прогалини, побоюючись, що французи підтримають Радянський Союз. Джексон нещодавно повернувся з Німеччини, де він відвідував особисті кабінети Гітлера, коли отримав новини, що Черчилль і консерватори програли загальні вибори лейбористам, які, імовірно, можуть бути більш прихильними до французів і більшовиків. Він боявся, що новий британський уряд підтримає СРСР. Після повернення до Лондона^{218} в суботу, 28 липня, він отримав нові британські пропозиції щодо процедури процесу, які, викликавши серйозне занепокоєння Джексона, прийняли французи.

Такі питання крутилися в голові Джексона, коли він на наступний день їхав до Кембриджа у товаристві свого сина Білла, двох секретарів і штатного юриста. Він запросив Лаутерпахта на обід до «чудового старого готельчика за містом», імовірно, у Гранчестері. Потім вони вирушили назад, на Кранмер-роуд. Був теплий літній день, вони сиділи у садку, на свіжоскошеному газоні, «рівненькому, як тенісний корт з коротко зрізаною травою»^{219}. Садок був наповнений солодким ароматом. Лаутерпахт тішився, що його гості це зауважили. Поки вони говорили, до садка забігла сусідська дитина, а Рахиль приготувала їм чай та каву. На жаль, немає письмових підтверджень того, чи вони їли торт «Вікторія» з місцевої пекарні «Фіцбілліс».

Джексон розповів про труднощі, з якими треба було дати раду. Радянський підхід, загалом, підтримали французи та британці, тож стояло питання, як найкраще підготувати пакетне рішення. Лаутерпахт запропонував означення злочинів зафіксувати у тексті як один з шляхів до компромісу. Це могло б прогресивно допомогти у підготовці закону.

Він запропонував слово «агресія» замінити на «воєнний злочин», і що було б краще порушення законів та звичаїв війни означити як «воєнні злочини». Назви мали б полегшити розуміння^{220} для широкого загалу, за які саме злочинні дії висуваються звинувачення, допомогти заручитися підтримкою і додати легітимності процесу. Джексон позитивно зреагував на цю ідею з означеннями.

Лаутерпахт запропонував подальші міркування. А якщо ввести у міжнародне право новий термін для означення звірств проти цивільних (питання, на яке росіяни та американці мали різні погляди і до якого він мав особистий невисловлений інтерес)? Він поділився цим із Джексоном. Чому б не означити звірства проти окремих цивільних осіб як «злочини проти людяності»?

Таке формулювання вже вживалося у 1915 році, коли британці та американці виступили із засудженням турецьких дій проти вірмен, але декларація не передбачала законних зобов’язань. Цей термін також вживався в роботі Комісії Об’єднаних Націй з воєнних злочинів,^{221} але знову ж таки у формі, яка юридично ні до чого не зобов’язує. Джексонові ця ідея сподобалася. Це був практичний і привабливий спосіб просуватися вперед. Джексон сказав, що подумає над цим.

Пізніше усі разом відвідали Триніті-коледж, пройшли через велику бібліотеку імені Крістофера Рена, погуляли приватними садами коледжу. Джексон захоплювався деревами. Кетрін Фіт, одній із Джексонових юристок, дуже сподобалася мальовнича Кембриджська річка Кам і невеличкі місточки через неї. «Найкрасивіше місце, яке мені запам’яталося в Англії»,^{222} — написала вона своїй матері.

Повернувшись до Лондона, 31 серпня Джексон поширив проект статуту, який було переглянуто. Він використав Лаутерпахтову ідею з назвами і включив до тексту нові визначення злочинів. У цьому проекті статуту вперше, чорним по білому, було зафіксовано термін «злочини проти людяності». «Нам слід внести ці слова, щоб чітко окреслити, що ми розглядаємо переслідування й утиски євреїв та інших у Німеччині, а також поза її межами, — пояснював Джексон союзникам, — як до, так і після початку війни».^{223}

Використання такої лексики мало б розширити захисні засоби міжнародного права. Це мало б долучити до судового розгляду німецькі злочинні дії проти власних громадян — євреїв та інших — перед початком війни. У такий спосіб було охоплено вигнання з Рейху Леона у листопаді 1938 року і злочинні заходи проти мільйонів інших, які мали місце до вересня 1939 року. Держава більше не зможе поводитися зі своїми громадянами виключно на свій розсуд.

Чотири держави-переможниці зустрілися 2 серпня в остаточній спробі домовитися між собою[23]. Сер Гартлі Шовкросс, новий рішучий генеральний прокурор Великобританії, який умів роздратувати кого завгодно і якого вважали «найпривабливішим чоловіком у публічних колах Англії»^{224}, був присутній на цій зустрічі разом зі своїм попередником — Девідом Максвеллом Файфом, — для дотримання процесу наступництва. Обговорення проекту статті 6 — з Лаутерпахтовими термінами — було вельми суперечливим, тож її залишили насамкінець. Радянський генерал Іона Никитченко рішуче виступив проти означень; їх слід вилучити, оскільки вони тільки «все ускладнюють». Його заступник, професор Арон Трайнін, схвально відгукнувся про ці терміни з «теоретичної точки зору», але заперечував проти розпливчастості формулювання. Їх слід видалити. Джексон твердо висловив свою незгоду. Класифікація була корисною. Означення злочинів, запропоновані йому авторитетним фахівцем з міжнародного права, якого він не називав, були «зручними». Вони мали б спростити перед громадськістю розуміння різниці між злочинами. Публічна підтримка була дуже важливою.

Представники СРСР змушені були погодитися, дозволивши «злочинам проти людяності» стати частиною міжнародного права, спрямованої на захист окремих осіб. Через тиждень, 8 серпня, остаточний текст було схвалено, підписано і оприлюднено — це був історичний день. За статтею 6(c) Статуту Нюрнберзького трибуналу, судді трибуналу мали повноваження карати окремих осіб, які вчинили злочини проти людяності, а саме:

Цей параграф варто прочитати дуже уважно. Зокрема, зверніть увагу на поодиноку крапку з комою у третьому рядку, яка згодом спричинить проблеми. Лаутерпахт вважав, що текст є надто широким, але не зважав, що ця крапка з комою могла б дозволити уникнути юрисдикції трибуналу діям, що мали місце перед початком війни. «Параграф 6(c) Угоди — злочини проти людяності — є явним нововведенням», — сказав він британському міністерству закордонних справ, але це світле нововведення, таке, що запроваджує нову «фундаментальну частину міжнародного законодавства». Воно підтверджує, що міжнародне право — це не лише право «між державами», але «також право людства». Ті, хто його переступить, не матимуть жодного імунітету, навіть якщо б вони були лідерами і втіленням «обуреної совісті світу»^{226}.

Шовкросс дав Лаутерпахтові місце у новому британському управлінні з воєнних злочинів, яке прийшло на заміну комітету Макнейра. «Чи можна розраховувати на вашу допомогу у підготовці судового процесу, — спитав Шовкросс, — і написанні британських аргументів?» Лаутерпахт прийняв запрошення. Кілька днів по тому він отримав повідомлення від Джексона з висловленням вдячності за гостинність у Кембриджі і «клопітний меморандум» про злочини. «Не усі ваші пропозиції було враховано, — писав Джексон, — однак усі були корисними для роз’яснення наших міркувань». Джексон натякнув на майбутню співпрацю: «Я час від часу буватиму у Лондоні і ми з вами знову побачимося»^{227}.

Стаття 6 статуту була професійним та інтелектуальним стрибком, але мало чим допомогла у плані особистого спокою. Вже минуло чотири роки без жодної звістки з Лемберга і Жовкви. «Татко не любить багато говорити, — казала Елі Рахиль, — він ніколи не виставляє свої емоції напоказ».^{228}

Через кілька днів після того, як було прийнято статут, хтось зауважив незначну розбіжність у текстах статті 6(c) зі злочинами проти людяності, проблему крапки з комою. Вона спричинила розбіжність між російською версією з одного боку і англійським та французьким текстом — з іншого. Було оперативно погоджено поправку, аби привести англійську і французьку версії у відповідність з російським текстом. Цього було досягнуто 6 жовтня,^{229} коли крапку з комою було видалено, а замість неї поставлено кому.

Наслідки могли би бути суттєвими. Крапка з комою, здається, дозволяла злочинам проти людяності, які мали місце до 1939 року, коли розпочалася війна, підпадати під юрисдикцію трибуналу. Однак кома, якою замінили крапку з комою, здається, призвела до виведення з-під юрисдикції трибуналу подій, що мали місце перед початком війни. Покарання за ці дії не буде, якщо злочини проти людяності прив’язати до війни. Чи це було зроблено навмисне і чи це матиме такий ефект, будуть вирішувати судді.

Через кілька днів після зникнення крапки з комою Шовкросс пожалівся Лаутерпахтові також на умови конкретних звинувачень проти окремих підсудних. Чотири держави-переможниці мали «дуже великі труднощі» з офіційним обвинуваченням, цей документ не сподобався Шовкроссові «взагалі»: «Я гадаю, що деякі з пунктів обвинувачення навряд чи пройдуть випробування історією або навіть прискіпливу юридичну експертизу». Можливо, Шовкросс мав на увазі несподіване введення у текст обвинувального акту нового слова «геноцид». Його було додано на останній стадії на вимогу американців. Британці мали вагомі заперечення. Лаутерпахт не дозволив би його додати. «Ми просто мусимо видобути з цього вельми незадовільного документа максимум користі»^{230}, — казав Шовкросс Лаутерпахту.

Вирішили, що судовий процес відбуватиметься у Нюрнберзькому палаці правосуддя і розпочне свої засідання у листопаді 1945 року. Союзники встановили двадцятьох чотирьох головних підсудних, до їх числа входили: Герман Герінг (рейхсмаршал Гітлера), Альберт Шпеєр (міністр озброєнь і військової промисловості) і Мартін Борман (особистий секретар фюрера). Сьоме ім'я у списку мало б зацікавити Лаутерпахта: Ганс Франк, генерал-губернатор окупованої Польщі. Лемберг і Жолкев перебували на підконтрольній йому території.

«Якби ви могли знайти можливість побути там кілька днів на початку, — запропонував Шовкросс, — це було б для нас суттєвою підтримкою. Платні за це не передбачено, але витрати буде відшкодовано».

Лаутерпахт вдруге прийняв запрошення.

III Міс Тілні з Нориджа

— Хто така міс Тілні? — запитав я свою матір.

— Поняття не маю, — відповіла вона без особливого ентузіазму.

А тоді додала, наполягаючи на тому, що більше про це немає жодної інформації:

— Мені здається, що вона була тією жінкою, яка привезла мене з Відня до Парижа влітку 1939 року.

Ось що сказав їй Леон через багато років після того, як це відбувалося: «Pas important». Це не важливо.

Судячи з усього, міс Тілні взяла Рут в її мами Рити. Рут був лише рочок. Передача дитини відбулася на вокзалі Вестбанхоф. Вони попрощалися, і міс Тілні з немовлям сіли на потяг до Парижа. Це був нестерпно важкий момент для матері. Після прибуття на Східний вокзал дитину передали Леонові. Міс Тілні олівцем написала на клаптику паперу своє ім’я та адресу. Au revoir. Вони більше ніколи не бачилися одне з одним.

— Вона врятувала тобі життя?

Моя мати кивнула.

— Ти не хотіла дізнатися, ким вона була, побачитися з нею, взнати більше про неї, подякувати їй?

— Ні.

— Ти не хотіла дізнатися, чому вона зробила те, що зробила?

— Ні.

Те, яким чином моя мати виїхала з окупованого німцями Відня через три дні після свого першого дня народження і без батьків поруч, було не зовсім зрозуміло. Я розумів її небажання згадувати про це.

Тих, кому були відомі хоч якісь подробиці, вже немає серед живих, а документи, які мені вдалося роздобути, містили кілька зачіпок. Серед них був паспорт, виданий на ім’я моєї матері у грудні 1938 року. У паспорті було три вигорілих штампи і кілька свастик. Один штамп мав дату — 4 травня 1939 року — і дозволяв дитині одну поїздку за межі Австрії з правом повернення. Виїзний штамп було поставлено через два з половиною місяці, 22 липня, в австрійському місті Фельдкірх, що на кордоні з Швейцарією, на схід від Цюріха. В’їзний штамп з позначкою «Entrée» було поставлено наступного дня, 23 липня, у Франції. На обкладинці паспорта була свастика, але не було яскравої «J». Дитину не було ідентифіковано як єврейку.

Рита залишилась у Відні. Цей факт завжди непокоїв мою маму, бо стосувався обставин, за яких Рита вирішила — якщо у неї був вибір — не супроводжувати свою єдину дитину до Парижа. Необхідність чи вибір? Необхідність має свої принади.

Окрім паспорта, єдиною іншою зачіпкою був жовтуватий клаптик паперу, що терпляче чекав поміж документів Леона. Розміром у два квадратних дюйми, він був складений вдвоє і мав з одного боку кілька твердо написаних олівцем слів. «Міс Е. М. Тілні, “Менука”, Блу Белл р-д, Норидж, Англія». Жодного повідомлення, лише ім’я та адреса.

Два роки жовтий клаптик висів на стіні над моїм робочим столом. Вряди-годи я дивився на нього, гадаючи, де було написано цю записку, хто її писав і що могло змусити міс Тілні здійснити таку небезпечну подорож, якщо вона насправді її здійснювала. Інформація, записана на клаптику, мала бути важливою, оскільки Леон зберігав його усе життя, шість десятиліть.

Адреса у Нориджі була за сто миль на північний схід від Лондона, за Кембриджем, поблизу Норфолк-Бродс. Я не зміг знайти будинок з назвою «Менука», з його англійським підтекстом, що натякав на середній клас.

Я почав із записів перепису населення і телефонних довідників Нориджа початку двадцятого століття і, на свій подив, знайшов не менше п’яти жінок з ім’ям Е. М. Тілні. Двох із них можна було не брати до уваги з огляду на вік: Една М. Тілні була надто молодою, щоб їхати до Відня (народилася 1924 року), а Едіт М. Тілні — надто старою (народилася 1866 року). Тож залишилось три імені:

1. Е. М. Тілні, народжена 1915 року, зі сусіднього села Блофілд.

2. Елсі М. Тілні, народжена 1893 року, яка під час загальнонаціонального перепису населення 1901 року мала сім років, мешкала у Нориджі на вулиці Глостер, 95, разом зі своїми батьками.

3. Едіт М. В. Тілні, без дати народження, яка вийшла заміж за п. Гілла 1940 року.

У телефонному довіднику була Е. М. Тілні з Блофілда. Якщо це та сама особа, їй мало би бути дев’яносто п’ять років. Я кілька днів набирав телефонний номер і врешті поговорив з Дезмондом Тілні, який мав прекрасний норфолкський акцент:

— Моя сестра Елсі Мей померла три роки тому, — сумно сказав він.

— Чи їздила вона до Відня у 1939 році?

— Ой, не знаю, я ніколи не чув про це.

Він сказав, що розпитає. Через два дні він зателефонував і повідомив, що, на жаль, його сестра не їздила закордон перед війною.

Я перейшов до Елсі М. Тілні, яка народилася 1893 року. Запис у переписі 1901 року повідомляв, що вона мешкала в окремому будинку з батьками, яких звали Альберт (канцелярський службовець) і Ханна, та своїми чотирма братами і сестрами. Це ім’я та дата народження видали в інтернет-пошуку ще два результати. 1 січня 1960 року жінка з таким ім’ям і такого ж віку зійшла з корабля «Замок Стерлінг MV» (судноплавної компанії «Уніон Касл Лайн») у порту Саутгемптон, прибувши з південноафриканського Дурбана. У декларації суднового вантажу міс Тілні — друге ім’я Мод — згадується як «місіонерка», яка повертається з Басутоленду. Чотирнадцять років по тому, у жовтні 1974 року, жінка такого ж віку і з таким ім’ям померла в окрузі Дейд американського штату Флорида.

Інформація про її смерть містила поштовий індекс. Заплативши шість доларів, я отримав п’ять цифр і назву міста: 33134, Маямі. Пошук за прізвищем Тілні і поштовим індексом видав кількох Тілні у цьому районі, двоє з яких померли 1974 року. Одним із них був Фредерік. Згідно з переписом населення 1901 року, таке ім’я мав молодший брат Елсі Мод Тілні. У телефонному довіднику Маямі я знайшов кількох Тілні з таким поштовим індексом. Першою, до кого я прийшов через кілька днів, була Джермейн Тілні.

— Так, я знала Елсі Тілні, — сухо відповіла мені Джермейн Тілні. Елсі була тіткою її покійного чоловіка, старшою сестрою її свекра д-ра Фредеріка Тілні. Відтоді, як вона померла, минуло сорок років, тож Джермейн небагато пам’ятала про тітку Елсі, «ласкаву пані», яка з’явилася у їхньому житті всередині 1960-х років. Вона присвятила себе місіонерській роботі як християнка-євангелістка, а тоді покинула це заняття, аби бути зі своїм братом Фредом у Флориді. «Вона була людиною порядною, мовчазною і замкненою у собі». Іноді вона приходила в гості на сімейні обіди, зазвичай у неділю.

Джермейн не мала фотографій і мало що пам’ятала про попереднє життя міс Тілні, окрім того, що в неї був брат у Нориджі, проповідник на ім’я Альберт, і про її місії до невідомих місць. «Вона могла бути у Південній Африці», — подумала Джермейн, докопуючись до суті, але не мала інформації про воєнні роки і поїздки до Відня. Тема війни була дуже делікатною, оскільки Джермейн мала німецькі корені.

— Давніше, — пояснила Джермейн, — мій чоловік Роберт зібрав усю сім’ю, щоб сказати, що ми ніколи не будемо говорити про війну.

Під час війни її свекор Фредерік разом зі своєю дружиною Норою приймали в себе британських солдатів, що прибували до Маямі.

Джермейн спитала, чи багато мені відомо про брата міс Тілні, Фредеріка.

— Мені нічого про нього невідомо, — відповів я.

— Він прожив цікаве життя, — пояснила вона. Фредерік приїхав до Америки у 1920-х роках, «став відомим культуристом^{231}, і відкрив Чарльза Атласа[24], який був його другом».

Джермейн порадила мені почитати Фредову автобіографію «Молодий у 73 і більше!». Я знайшов примірник (який згодом подарував мамі на її сімдесят третю річницю) і фото Фреда. У книзі він описував своє тяжке, бідне дитинство у Нориджі, деспотичного батька (також проповідника), тривалі партнерські й дружні стосунки з Чарльзом Атласом.

Джермейн познайомила мене зі своїм племінником Джоном. Єдина телефонна розмова з ним обірвалася: чи навмисне, чи випадково — невідомо. Хоч там як, ця розмова підкинула мені одну чудову зачіпку.

— Елсі Тілні ненавиділа німців, — несподівано сказав Джон без жодних пояснень. — Вона просто ненавиділа їх.

Щось сталося під час війни? Подробиць він не пам’ятав.

Почали промальовуватися нечіткі обриси життя міс Тілні. Вона походила з родини проповідників, яка була з місією у південній Африці, не любила німців, останні роки жила у Коконат-Ґроув, Маямі. Я покопався в африканських місіонерських архівах (багатших і цікавіших, ніж можна собі уявити) і натрапив на слід, який привів мене до архіву бібліотеки Вітватерсрандського університету. Там я знайшов документи про місію міс Тілні до Південної Африки після війни. Серед паперів було кілька рукописних листів.^{232}

Я порівняв почерк у листах і на тому клаптику паперу. Вони були ідентичні. Місіонерка і міс Е. М. Тілні з Блубелл-роуд були однією і тією ж особою. Листи свідчили про її вольову вдачу і містили інформацію про часи, проведені у Португалії, а перед тим — у Франції. Тож я звернувся до французьких архівів, де випорпав один єдиний лист, датований лютим 1942 року, написаний французьким військовим офіцером такому собі Отто Ландхаузерові, комендантові «Фронтшталаг 121». Як я дізнався, це був табір для інтернованих у курортному містечку Віттель. У листі йшлося про двадцятьох вісьмох ув’язнених у таборі жінок, яких німці хотіли обміняти на полонених, яких утримували британці. Серед них було ім’я «Елсі М. Тілні, народженої 1893 року»^{233}, з британським паспортом, інтернованої німцями до Віттеля.

Джермейн згадувала її брата, проповідника Альберта Тілні, і це відкривало ще один шлях для пошуків. Виявилося, що Альберт був причетний до євангелістської церкви Серрей Чепл у Нориджі, яку заснував Роберт Ґоветт з Вустер-коледжу Оксфордського університету. Ґоветт заснував цю церкву через своє бажання бути вірним Святому Письму, керуючись логікою («безстрашною у своєму прагненні досягнути раціонального обґрунтування»^{234}), незалежністю (відкидаючи «загальні доктрини протестантизму Постреформації») і простотою (вживаючи «звичайну просту мову, зрозумілу для всіх»). Я натрапив на копію^{235} столітньої церковної брошури, надрукованої 1954 року, де містилася інформація про місіонерську групу, створену 1903 року. Там було вказано всіх місіонерів цієї церкви. Серед них була одна місіонерка, яка покинула Норидж і подалася 1920 року до Алжира, а також зерниста чорно-біла фотографія. На фото була рішуча молода жінка із вольовим обличчям, волосся спало їй на чоло, у простій, елегантній сукні. Після двох років пошуків я дивився на міс Елсі Тілні.

_{Елсі Тілні, 1920 р.}

Серрей Чепл була квітучою спільнотою у серці Нориджа, під керівництвом їхнього пастора Тома Чепмана, якому я надіслав електронного листа. Він відповів протягом години, схвильований через моє «дивовижне розслідування», сподіваючись, що це була «саме та Елсі Тілні!». Він переслав мого імейла д-ру Розамунді Кодлінг, церковному архіваріусу. Наступного ранку я отримав електронного листа від міс Кодлінг, яка була «майже впевнена», що моя і їхня міс Тілні були однією і тією ж особою.

Д-р Кодлінг пов’язувала міс Тілні зі своїм [вочевидь, замість «зі своїм» слід читати «з її». — прим. верстальника.] братом-проповідником Альбертом (вона вказала мені на один з його трактатів «Віряни та їхні погляди», який багато років тому можна було замовити за адресою «п. А. Тілні, Холл-роуд, 66, Норидж, 6 пенсів за 12, 3 шиллінга 6 пенсів за 100, з безкоштовною доставкою»). У церковному інформаційному бюлетені я знайшов ще й інші згадки про міс Тілні. Вона була «відважним» опонентом модернізму, як пояснювала д-р Кодлінг. Про «сферу її діяльності» говорилося просто: «євреї».

Через кілька тижнів я здійснив першу з кількох своїх поїздок до Нориджа. Д-р Кодлінг охоче мені допомагала, тому що вона (чи будь-хто з Серрей Чепл) вперше почула цю історію, про яку я розповідаю, і була в захваті, що син «врятованої єврейки» налагодив з ними контакт. Д-р Кодлінг з пастором влаштували мені дуже теплу зустріч. Вона також привела на зустріч Еріка, старшого члена спільноти. Ерік пам’ятав міс Тілні як «гарненьку молоду леді, із солодким голосочком». Він сказав це дещо бешкетним тоном. «Мабуть, місіонерка не асоціюється з поняттям “гарненька”?», — додав він, розпитуючи, чи вона згодом вийшла заміж (письмових свідчень про це немає). Ерік згадував, як вони з міс Тілні розмовляли у недільній школі про Африку, екзотичне місце, про яке дітям було мало відомо. «У нас була мапа Британської імперії, але ми нічого не знали про африканську культуру, про людей, які там живуть, і про іслам, — пояснював Ерік. — Все, що ми знали, ми дізналися від неї, з картин, які вона привезла звідти, і картин, які намалювала». Вона мала «особливе» пристрасне захоплення — Алжир. Це була середина 1930-х років.

Д-р Кодлінг відвела мене^{236} до архівів Серрей Чепл у міському архіві Нориджа, де ми провели півдня, копаючись у документах, у пошуках будь-яких згадок про діяльність міс Тілні. Знайти їх було неважко: вона любила писати листи, а також коротенькі статті до різних євангелістських журналів, була уважним спостерігачем і вміла чітко формулювати свої думки. Коли Європа стала на шлях фашизму та антисемітизму, міс Тілні обрала інший шлях. З архівних матеріалів я з’ясував, що вона мешкала в Парижі, коли навесні 1939 року туди приїхав Леон.

Вона приєдналася до Серрей Чепл у лютому 1903 року у десятирічному віці, потім у 1920 році вирушила з місією до Алжира і Туніса, де пропрацювала понад десять років. У листопаді 1927 року її місцем перебування було невеличке містечко Набуль на середземноморському узбережжі Туніса, де вона працювала з мадам Ґаматі. Міс Тілні писала про відвідування євреїв, про те, як «радо» її приймали^{237}, коли вона намагалася врятувати їх, привівши до Христа (про успіх такого порятунку не згадується). Іноді вона поверталася додому, провівши літо 1929 року в Борнмуті на літньому з’їзді південноафриканської місії. Хтось зробив групове фото^{238}, де вона тримає на руках немовля. Це була одна з небагатьох фотографій, які мені вдалося знайти.

У 1930-х вона присвятила свою діяльність допомозі євреям, приєднавшись до добре відомої Місії Мілдмей. Прощальний лист, підготовлений Серрей Чепл, починався з посилання на головне кредо: «Перше ж юдеєві». Вона підтримувала тісні зв’язки з пастором тієї церкви — Девідом Пантоном, чиї статті у релігійному журналі «Світанок» (редактором якого він був) справили на неї великий вплив. Мабуть, міс Тілні бачила той текст, який Пантон написав після публікації статті у «Таймс» 25 липня 1933 року (тієї, яку, імовірно, прочитав Лаутерпахт у Кріклвуді), присвяченій промові Гітлера, під заголовком «Борючись проти євреїв, я роблю роботу Господа». Пантон розкритикував «антисемітське божевілля» фюрера як позбавлену здорового глузду ненависть, яка є «суто расистською і фанатичною» і не має під собою жодного релігійного підґрунтя. Погляди Гітлера «не мають жодного стосунку до характеру чи поведінки окремих євреїв», — писав Пантон. Мабуть, ця стаття надихнула міс Тілні, яка тоді жила на туніському острові Джерба. Через рік, навесні 1934 року, вона переїхала до Франції, аби зайнятися новою діяльністю і присвятити себе «роботі серед євреїв у Парижі»^{239}.

До жовтня 1935 року міс Тілні остаточно перебралася до Парижа. Церковні «нотатки місіонера» повідомляли про статтю у ще одному журналі — «Довіра і праця», де описувалось, як вона ледве врятувалася від серйозної пригоди. Йдучи вздовж жвавої паризької вулиці, міс Тілні збиралася зійти з тротуару на дорогу, як «один джентльмен притримав її якраз вчасно, аби не дати їй потрапити під колеса автомобіля»^{240}. Особливо цікавим і, безперечно, радісним є той факт, що рятівник був «євреєм!».

У 1936 році міс Тілні переселилася до будівлі північноафриканської місії у Парижі. Чудовою французькою та арабською вона повідомляла про свій візит до паризької мечеті, храму, який не викликав у неї захоплення через свою доктрину «заперечення Євангелії». Однак там пригощали смачним кускусом в арабському оточенні, і була чудова нагода для мовчазної молитви і споглядання (вона з приємністю подарувала «Євангеліє від Луки» «щиро захопленому» кельнерові з Туніса). Вона описувала інтер’єр мечеті, її «екзотичну красу квітів, листочків і фонтанів у залитому сонцем дворику»^{241}, але почуття від відвідування залишилися «сумні, сумні», тому що усе, «здавалося, свідчить про підступне заперечення нашого Господа».

Роки 1936 і 1937 були поділені між Парижем і південнотуніським Габесом, де робота міс Тілні здебільшого стосувалася боротьби зі спалахом черевного тифу. Вона була разом з арабами у карантині, доглядала за «дорогою переляканою старенькою єврейкою», але при цьому бачила й світлу сторону, бо спалах черевного тифу відчиняв перед нею «багато єврейських та мусульманських дверей», дозволяв їй спостерігати, як «молодий єврейський парубок… свідомо читає Євангеліє від Матвія». У Парижі вона працювала у баптистській церкві на проспекті Мен, що в 14-му районі. «Я мала честь допомагати німецьким єврейським біженцям і бути свідком їхніх поневірянь»^{242}, — писала вона своїм друзям до Нориджа.

У вересні 1937 року місіонерка саме повернулася до Парижа, займалася анкетуванням німецьких та австрійських єврейських біженців у баптистській церкві, працюючи разом зі священиком Андре Франкелем, який був представником Американської ради єврейських місій у Парижі (народився 1895 року, онук угорського рабина, Франкель змінив своє юдейське віросповідання і в 1914 році воював у лавах австро-угорського війська на східному фронті, як і Леоновий брат Еміль). Міс Тілні повідомляла, що пастор баптистської церкви мсьє Вінсент «відкрив свою Церкву — і серце — єврейському народові». Вона виступала на мітингах^{243} у підтримку євреїв, працювала з біженцями і допомагала на співбесідах, коли вирішувалося, як їм можна допомогти. У січні 1939 року, коли Леон приїхав до Парижа, вона все ще працювала у баптистській церкві, і, мабуть, там вони зустрілися, коли він потребував і шукав допомоги у вигнанні. Про діяльність міс Тілні час від часу повідомлялося у «Довірі і праці», поряд з дописами про жахливу ситуацію у Лемберзі, де «на єврейських студентів університету Львова, у Польщі, напали бунтівники-антисеміти»^{244}.

Баптистська церква на проспекті Мен була центром для біженців з Австрії та Німеччини, інтелектуалів, вчителів і лікарів. їй у цьому також допомагала Служба допомоги біженцям (Service d’Aide aux Réfugiés). У церкві щодня безкоштовно годували сотні таких, як Леон. Вечірні зібрання у п’ятницю були «особливо зворушливими, коли найбільшу частину приміщення церкви займали єврейські біженці з Німеччини, Австрії та Чехословаччини»^{245}. Сім десятиліть по тому я півдня провів у цій баптистській церкві разом з Рішаром Желеном, її теперішнім пастором. Він поділився зі мною архівними матеріалами, включно з інформацією про численні хрещення євреїв, які сподівалися таким чином врятуватися від небезпеки, що чигала на них. Архіви містили багато згадок про допомогу церкви єврейським біженцям і їхнім дітям, а також кілька книжок про хоробру працю Анрі Вінсента. Жодних посилань на Леона чи міс Тілні я не знайшов, однак, знайшов кілька фотографій, на яких було зображено єврейських біженців з Австрії та Німеччини, і вони справили на мене сильне враження. На одній з них була група людей, що сидять у коридорі церкви, «люди у скруті чекають, поки їх приймуть»^{246}. Я уявив Леона у цьому приміщенні, який мовчки чекає своєї черги, без грошей, сам у Парижі.

«Довіра і праця» 15 липня 1939 року повідомляла, що міс Тілні працює в Парижі. Через тиждень, наражаючись на ризик, вона їде до віденського вокзалу Вестбанхоф, аби забрати маленьку дитину. Вона зустрілася з Ритою, що довірила їй піклуватися про дитину, якій щойно виповнився рочок. Я дізнався від мами, що Рита прийшла на вокзал із сестрою Леона Лаурою, яка взяла із собою свою єдину дочку, одинадцятирічну Герту, яка теж мала їхати до Парижа разом з міс Тілні. В останню хвилину Лаура вирішила, що Герта не поїде, бо надто вже болісною була для неї навіть думка про розлуку. Рішення було зрозуміле, але мало катастрофічні наслідки: два роки по тому, у жовтні 1941 року, юну Герту разом з її матір’ю було депортовано до гетто у Ліцманштадт (Лодзь). За кілька місяців Герту і Лауру було вбито.

Міс Тілні сіла у потяг до Парижа лише з однією із двох дівчаток. На Східному вокзалі її зустрів Леон. Я не знаю, як він їй подякував і чи бачився з нею коли-небудь знову. Вона написала на клаптику паперу своє ім’я та адресу і дала його йому, і вони попрямували до різних частин Парижа.

На цьому я б міг закінчити своє розслідування щодо міс Тілні, але мені було цікаво, що було далі, чому вона зробила саме так, чим керувалися її співчутливі вчинки. Вона була в Парижі, коли через місяць почалася війна, працювала у Північноафриканській місії і сподівалася отримати французьке посвідчення особи (carte d’identité), яке б дозволило їй залишитись у Франції. Коло завдань міс Тілні було «широким», їй слід було доглядати за «своїми єврейськими протеже», з якими вона зблизилася. Часто їздила до Гавра та інших французьких портів, аби побажати своїм «протеже»^{247} щасливої дороги, коли вони відбували до Америки. У червні 1940 року німецьке військо окупувало Париж.

Міс Тілні на кілька місяців застрягла у місті і не мала контактів із зовнішнім світом. Відсутність звісток від неї непокоїла її друзів. Читачів «Довіри і праці» було запрошено на спільну молитву за неї і за тих, «чий жереб є нині гірким, як ніколи»^{248}. Було вирішено надіслати грошову допомогу — велику суму, десять фунтів, — але переказ зайняв більше ніж рік, тож місіонерка була залежна від підтримки американського посольства. У вересні 1940 року вона врешті написала листа, де повідомила, що їй було недобре, але тепер вже краще, вона тішиться сонцю, повертає борги і «постійно думає про сім’ю і друзів, особливо про Серрей-роуд»^{249}.

Члени її церкви так переживали за неї, що навіть звернулися до Ентоні Ідена, міністра закордонних справ Черчилля, але марно. У виписці з протоколу сухо зазначалося, що міністр закордонних справ «висловлює своє шанування усім без винятку, але це все, що ми можемо повідомити»^{250}. Після цього знову довго не було жодних звісток. Громадян країни-ворога у Франції було інтерновано, і на початку 1941 року міс Тілні відправили до військових казарм у Безансоні, разом з кількома сотнями інших британських і американських жінок. У травні її переправили у «Фронтшталаг 121» у курортному містечку Віттель на сході Франції та інтернували до «Ґран Отель» (який нині належить до мережі Club Med), де вона провела чотири роки.^{251}

У лютому 1942 року британці та німці спробували домовитись про обмін полоненими, але ця спроба була невдалою. Серрей Чепл надіслала міс Тілні два фунти на лікування зубів, а на початку 1943 року з’явилися тривожні повідомлення про те, що вона потерпає від недоїдання. Її листи були коротенькими; вона «палко бажала, щоб настав день миру»^{252}. Третя річниця інтернування принесла зловісні новини. Дві з половиною тисячі громадян ворогів Німеччини утримувалося у десяти готелях, відділених від курортного містечка триметровою огорожею з колючим дротом нагорі. Більшість жінок була з Британії^{253}, Канади і Сполучених Штатів, але у квітні 1943 року прибула група з чотирьох сотень єврейських чоловіків, жінок і дітей, здебільшого поляків з варшавського гетто, яким дозволили виїхати, оскільки вони мали південноамериканські паспорти. Вони розповідали неймовірні історії про вбивства і масові знищення. Міс Тілні, яка працювала із записами і архівами у головній будівлі комендатури, дізналася, що чоловік, який очолює табір, комендант Ландхаузер, отримав наказ від Алоїза Бруннера[25] та Адольфа Айхмана зібрати усіх варшавських євреїв, яких утримували у Віттелі, для відправлення на схід. Було сказано, що вони мають підроблені паспорти.^{254}

У січні 1944 року комендант Ландхаузер перевів варшавських євреїв з готелю «Провіданс» до готелю «Бо-Сіт», відокремленого від решти. Це спричинило значне занепокоєння у таборі. У березні першу групу^{255} з 169-ти варшавських євреїв повантажили на потяги «транспорту № 72», пункт призначення — Аушвіц. Серед них був поет Ісаак Кацнельсон, який сховав свої останні вірші у пляшці десь на території табору, їх потім знайшли. Один з цих віршів став дуже відомим: «Пісня про замордований єврейський народ»^{256}.

Чинився опір. Кілька варшавських євреїв наклали на себе руки, вистрибнувши з верхніх поверхів готелю або прийнявши отруту. Інші намагалися втекти. Одним із них був молодий поляк Саша Кравец, який звернувся за допомогою до своєї вчительки англійської — міс Тілні. Я дізнався про це у Софки: з її «Автобіографії принцеси», книги Софки Скіпвіт, ще однієї інтернованої (яка, за щасливим збігом, була двоюрідною бабусею мого сусіда у Лондоні). У книзі розповідалося про зникнення Саші Кравеца незадовго до відправлення до Аушвіца: «Ми відчували, що міс Тілні, співробітниця комендатури середнього віку, яка була дуже близькою із Сашою, якимсь чином причетна до цього».^{257}

Софка Скіпвіт мала рацію. Міс Тілні переховувала Сашу Кравеца понад шість місяців, аж до 18 вересня 1944 року, коли прийшли американські підрозділи. «Лише після того, як табір визволили, я дізналася, що він усі ці місяці ховався у її ванній кімнаті»^{258}, — писала Софка. Один з інтернованих скаже братові міс Тілні Альберту, що його сестра «переймалася собою насамкінець»^{259}, що вона зберегла паспорти кожного і, «страшенно ризикуючи… переховувала впродовж шістнадцяти тижнів молодого єврея, якого мали відправити у винищувальний табір у Польщі. Один з інтернованих видав її німцям, але, на щастя, її звинуватили у переховуванні дівчини, тож вона змогла заперечити звинувачення на свою адресу». Ще один з інтернованих розповів Альбертові, що порятунок Саші Кравеца був одним з «неймовірно відважних подвигів цієї війни»^{260}, що він ніколи не зустрічав «такої сміливої, працьовитої жінки, яка не шкодувала себе для здійснення добрих вчинків». Міс Тілні була «однією з найхоробріших людей, яких я коли-небудь зустрічав».

Після визволення вона покинула табір у Віттелі однією з останніх, допомагаючи шостій армії США, а потім виконуючи обов’язки «секретарки і завідувачки»^{261} у готелі «Ермітаж», який входив до групи відпочинкових готелів сьомої армії США (де про неї відгукувалися як про сумлінну, здібну, вигадливу і віддану). Далі попрямувала до Парижа і до баптистської церкви на проспекті Мен, прихопивши із собою майно деяких інших інтернованих. Згодом міс Тілні покинула Францію, щоб вирушити з місією до Південної Африки, де вона провела більшу частину 1950-х років. Після завершення своєї місіонерської діяльності переїхала до Флориди, щоб бути біля свого брата Фреда у Коконат-Ґроув (яскравого персонажа, якого 1955 року суддя Маямі визнав винним у поштовому шахрайстві і постановив зупинити продаж його підроблених «напоїв для культуристів» під маркою «Vi-Be-Ion» — суміші з пивних дріжджів і овочевої приправи). «Вони разом відпочивали тут у Коконат-Ґроув», — пояснювала Джермейн Тілні, «д-р Тілні, п. Атлас і Елсі».

Міс Тілні померла 1974 року, її документи знищено. Я не міг знайти, де її поховано, тож звернувся по допомогу до редактора некрологів «Маямі Геральд». Вона зробила кілька запитів і встановила, що міс Тілні було кремовано, а попіл розвіяли над затокою Біскейн.

Немає жодних свідчень про те, щоб вона комусь розповідала про Відень і Віттель — ні у Серрей Чепл, ні у Флориді.

Кілька інших інтернованих, про яких згадує Софка, були ще живі. Я знайшов художницю Шулу Троман, якій йшов дев’яностий рік. Вона була інтернованою у Віттелі впродовж трьох років, до 1944 року. Мешкала Шула у маленькому селищі Плумільйо у Бретані, на віддалі невеличкої прогулянки пішки від Атлантичного океану. Ми зустрілися у Парижі, в її улюбленому ресторані «Ше Мар’ян» на вулиці Розьє, у кварталі Маре. Вона з’явилася у яскраво-червоному вбранні, із широкою усмішкою і була сповнена енергії. Викликала почуття захоплення. Мабуть, це найкраще мало б описати моє перше враження від Шули, і воно не зникало.

Шулу було інтерновано до Віттеля внаслідок канцелярської помилки. Мешкаючи у маленькому французькому селі, вона пішла отримувати посвідчення особи, і під час цієї процедури міський клерк зауважив у її свідоцтві про народження інформацію, що вона народилася у британській Палестині (куди її батько переїхав з Варшави 1923 року). Шула не поправила його, коли він записав її як громадянку Британії. Згодом, коли вона, як єврейка мала б носити жовту зірку, це випадкове набуття британського громадянства врятувало їй життя, коли в Парижі її затримали німці.

Зрештою, навесні 1941 року її відправили до Віттеля на шостий поверх «Ґранд Готелю». «Мила велика кімната виходила на внутрішній дворик, номер-люкс із ванною», — доволі весело пояснювала вона.

Життя у таборі не було аж надто похмурим, хоч були і важкі періоди, особливо коли 1943 року прибули євреї з варшавського гетто зі своїми «неймовірними» розповідями. Шула брала уроки малювання в одного жвавого молодого англійця Морлі Тромана, в якого закохалася. Згодом вони побралися. Шула Троман належала до літературно-політичної групи, саме тієї, до якої входила Софка Скіпвіт і її найближча подруга Пенелопа «Лопі» Брілі.

Шула показала мені фотографію, де вона разом зі своєю подругою Лопі, яка на звороті світлини написала вірша Шарля Вільдрака. «Une vie sans rien de commun avec la mort» — «Життя немає нічого спільного зі смертю», — написала вона.

_{Шула (справа) з Лопі Брілі, Віттель, 1943 р.}

Подекуди влаштовували милі безневинні вистави чи вечори «східних пісень», на які приходила міс Тілні. «Це було дивовижно, — згадувала Шула, її очі світилися, — у першому ряді сиділа уся верхівка, комендант Ландхаузер посередині, поруч з ним почесні гості — гестапівці. Ми не роздавали слова, тож вони поняття не мали, про що ми співаємо. Одна з пісень їм дуже сподобалася. Там були такі слова: “Хай живе народ Ізраїля! Ізраїль назавжди!” Ми співали на івриті, тож вони нічого не розуміли. Увесь перший ряд стоячи аплодував, вітав і просив нас заспівати ще. Це було дивовижно».

Вона засміялася: «Ми співали так голосно! Вони плескали так гучно! Справжня радість була в тому, що згодом вони про все дізналися і нам заборонили влаштовувати вистави!»

Шула з певною прихильністю згадувала Ландхаузера, власника готелю, який став комендантом табору, а під час Першої світової війни був військовополоненим, інтернованим до Англії. «Він любив утримуваних у таборі англійців, християн чи юдеїв, — пояснювала Шула. — Після визволення він дав мені свою картку і запросив до себе в гості».

Спершу, однак, художниця з осторогою поставилася до однієї дивної незаміжньої англійки — вона вимовляла її ім’я як «міс Тілней» — і була з нею обережною: «Міс Тілні працювала у комендатурі з документами і особистими справами інтернованих. Я боялася її, вона була підозрілою». Ця жінка була невизначеного віку, мала посивіле волосся, «дуже худа» і «відлюдькувата» дама, яка трималася сама собою і була дуже побожною. Вона була rétrécie — напруженою, замкнутою у собі. Шула переживала, що англійка може бути інформаторкою, і мала ще один клопіт: вона сподівалася зберегти у таємниці своє єврейське походження.

Стосунки з міс Тілні раптово змінилися влітку 1941 року. Шула розповіла про один несподіваний випадок: «Я йшла по коридору і помітила, що міс Тілні прямує до мене. Я нервувала, оскільки знала, що вона працює у комендатурі і я хотіла зберігати дистанцію між нами. Коли вона підійшла ближче, я стала ще більше хвилюватися. Тоді сталася дуже дивна річ. Коли ми порівнялися, вона клякнула, взяла мою руку і поцілувала її. Від цього я почувалася estomaquée — приголомшеною — і не знала, що робити чи казати. Тоді міс Тілні промовила: “Я знаю, що ви належите до народу, який врятує світ; ви — одна з обраних”».

Сидячи навпроти за ресторанним столиком, Шула подивилася на мене. «Чи ви усвідомлюєте як це було страшно?» — спитала вона. «Я сподівалася, — продовжувала художниця, — що ніхто не дізнається про мою таємницю, про те, що я була єврейкою, а ніякою не британкою. Можете собі уявити, як це було страшно, що це могло означати?» Вона боялася, що її запишуть до осіб без громадянства, з усіма відповідними наслідками — аж до депортації. Тоді міс Тілні сказала: «Не переживайте, я пригляну за вами, я зроблю все, щоб вас захистити». Це було дуже дивно. Для усіх інших бути євреєм означало небезпеку, але для міс Тілні це було чимсь особливим».

Шула замовкла, а тоді сказала: «Вона уособлювала протилежність до самих тих часів».

Міс Тілні приглядала за молодою жінкою. Згодом, після визволення, Шула дізналася, як вона врятувала Сашу Кравеца: «Ми були в дворі табору, вільні, вражені, на свого роду нейтральній землі під англійським контролем. Моя подруга «Кролик» [Мадлен Штейнберг] мало не втратила розум, коли євреїв перевели в інший готель, а тоді прибув транспорт до Аушвіца. Ми думали, що Сашу забрали. А тоді, раптом, через шість місяців, ми побачили його у дворі — блідий, виснажений, напівбожевільний, загнаний у глухий кут. Він був схожий на збожеволілого наркомана, але він був живий, врятований завдяки міс Тілні. А тоді ми дізналися, як вона його врятувала. Вона сказала йому дати сигнал, якщо буде новий транспорт. Після сигналу вона його покликала, щоб провести до себе, для цього він перебрався у жіночий одяг».

Шула знову замовкла, а тоді тихенько сказала: «Ось що зробила міс Тілні». І заплакала. «Une femme remarquable», — ці останні слова було ледь чути.

Розамунда Кодлінг з Серрей Чепл влаштувала мені зустріч з ще однією жінкою з їхньої спільноти, яка пам’ятала Елсі. Ґрейс Везерлі мала майже дев’яносто років і спершу була проти зустрічі зі мною, оскільки не довіряла юристам. Все ж вона погодилася, і ми зустрілися після ранкової недільної служби. «Її обличчя виділялося у натовпі — вольове, у зморшках, пильний і ясний погляд очей, волосся прекрасного, глибокого білого кольору» — такою вона пам’ятала міс Тілні ще з 1930-х років, з часів занять у недільній школі, після подорожей до Північної Африки.

«Я краще пам’ятаю її брата, хоча він мені не дуже подобався, — підкреслено сказала Ґрейс. — Він не мав такої вдачі, як його сестра, був трохи дивним». Жінка поринула у спогади. «У 1935 році мене посадили коло неї, — сказала Ґрейс чітко, але трохи схвильовано. — Вона була зовсім безстрашною і відданою дітям, це те, що надихало її діяти». Вона замовкла. «Це те, що надихає нас». Її лице освітила посмішка: «Коли я була ще підлітком, не скажу, що вона була моїм кумиром, це неправильне слово, але я захоплювалася цією жінкою. Вона була безстрашною».

Ґрейс чула розмови членів церковної спільноти про діяльність міс Тілні і різні чутки про неї: «Казали, що вона рятує єврейських немовлят». Подробиць вона не знала. У церкві тих немовлят ніколи не бачили. «Це було під час війни, бо вона була закордоном, а в той час хотіли позбутися євреїв. Міс Тілні була безстрашною, вона бачила тих бідолашних дітей і рятувала їх. Вона зробила величезну роботу, ризикуючи власним життям».

Якийсь час ми сиділи мовчки. «Тепер ви прийшли до нас», — з посмішкою сказала Ґрейс. «Я не думаю, що це було через те, що помирали саме єврейські діти, — додала вона. — Йшлося про те, що Гітлер наробив багато біди. Нею керувало людське співчуття. Зрештою, християни мають іти на допомогу усім, хто в біді».

Ґрейс повернулася думками в той час і згадувала про власні старання. «Які труднощі мені довелося долати? — спитала вона вголос. — Нічого особливого. Гестапо мене силою нікуди не забирало. Вона ж могла втратити усе. Вона могла втратити своє життя будь-якої миті».

Ґрейс знала, що міс Тілні була інтернована. «Я не знаю, чому, — продовжувала вона, — але вона була палицею в колесі на материку, намагаючись рятувати життя тих, кого Гітлер хотів убити». Ґрейс пишалася тим, що знала міс Тілні, жінку, якій «пощастило залишитися живою». Вона підвела нашу розмову до кінця: «Вона була чуйною, яскравою, великодушною, — мовчанка. — І палицею в колесі».

Ґрейс була дуже рада, що я дістався до їхньої церковної спільноти: «Як добре, що ви нас знайшли, як добре, що ви побачили світло».

«Хіба тобі не було цікаво, чим керувалася міс Тілні у своїх діях?» — спитав я свою маму. «А що б від цього змінилося?» — відповіла вона. Все ж я хотів зрозуміти, чому міс Тілні вчиняла так, як вона вчиняла: їхала до Відня, аби врятувати єврейське дитя, переховувала Сашу Кравеца, наражаючи себе на страшну небезпеку.

Розповіді Ґрейс Везерлі та інших дали мені певні ключі для розуміння, тож я вирішив знову приїхати до Серрей Чепл, аби зустрітися з Розамундою Кодлінг. Вона знайшла для мене деяку інформацію і трохи вагалася, чи ділитися нею.

«Це делікатна тема, — сказала вона, але вона мала відповідь, хоч і вельми специфічну у текстуальному сенсі. — Йдеться про її, міс Тілні, велику любов во Христі до єврейського народу». «Продовжуйте», — сказав я. «Здається, її імпульсом було буквальне тлумачення послання Павла до римлян».

Розамунда звернула мою увагу на відповідні рядки з цього знаменитого послання, рядки, з яких стало очевидно, що моя мати — а через неї і я — були перед міс Тілні в боргу. Ми разом із Розамундою почали читати «До римлян», 1:16: «Бо я не соромлюсь Євангелії, бо ж вона сила Божа на спасіння кожному, хто вірує, перше ж юдеєві, а потім гелленові»[26].

Жінка вказала мені на інші рядки, «До римлян», 10:1: «Браття, бажання мого серця й молитва до Бога за Ізраїля на спасіння».

Розамунда вважала, що саме ці рядки підштовхнули міс Тілні до усвідомлення своєї місії у тому, щоб працювати з єврейським народом, «аби навернути їх до Христа». Я розумів, чому вона вагалася. Думка про те, що міс Тілні керувалася релігійною ідеологією, могла б образити мене. У неї не було жодних причин хвилюватися.

Том Чепман схвалив моє детективне розслідування. Він вірив, що внутрішнім імпульсом міс Тілні було людське співчуття, вкупі з твердою вірою — як і в інших членів Серрей Чепл — у біблійний вираз «Перше ж юдеєві». Його попередник Девід Пантон сприймав буквально тлумачення послання до римлян, яке вказувало на глибоке співчуття євреям та їхню вирішальну роль у здійсненні Божого задуму. Том вважав, що це було повною протилежністю кредо нацистів.

«Апостол Павло, — пояснював Том, — казав, що потрібно демонструвати свою віру в Бога як християнин, виявляючи єврейському народові співчуття і доброту».

Чи міс Тілні їхала до Відня з надією, що ця дитина стане християнином? Питання делікатне. «Вона захоплювалася єврейським народом і мала бажання робити добро тим, хто був у боротьбі, — продовжував Том, — і це у поєднанні з богословською позицією підвищує чутливість». Тоді це суміш співчуття і теології?

Так, але головною мотивацією було співчуття, приправлене теологічним елементом. «Вона знала про переслідування євреїв у Німеччині та Австрії, і її позиція була цілком протилежна антисемітизмові, який домінував у Німеччині».

Я розумів, що послання Павла до римлян має розбіжності в оцінках не лише через те, що йдеться про такі теми, як гомосексуальність і права жінок у церкві. Я також розумів, що воно має велике значення в сенсі пророцтва, що Христос не прийде на землю знову, поки не навернуться євреї, що друге пришестя відбудеться лише тоді, коли усі євреї приймуть єдиного Бога. У цьому й полягала проблема для міс Тілні, чия християнська доктрина вказувала на те, що спасіння — це справа особиста, що кожен єврей має вирішувати, як діяти, лише за себе, а не за всіх. Тож на її долю випало багато роботи внаслідок розколу між Мартіном Лютером і Католицькою церквою під час Реформації. Головну увагу було зосереджено на тлумаченні Святого Письма, яке вказує на сумління окремої особи, відкидання групи.

«Це був початок нашої ідеї індивідуума у сучасному світі, — пояснював один теологічно підкутай знайомий, — це витоки сучасних прав людини, фокус на особистості».

Як і Том Чепман, я розумів, що мотивація міс Тілні виходила за межі ідеології. Її записи, рішення перебратися до Парижа, той факт, що вона розмовляла арабською і французькою, — все вказувало на щось більше. У своїх враженнях про відвідування мечеті вона зауважила красу храму і окремих людей, яких вона зустріла. Вона була ідеологічно впевнена у речах, в які вірила, але ці питання не зробили її сліпою до нюансів і різноманіття життя, до індивідів, які думали інакше, ніж вона, і вона хотіла бути з ними.

Міс Тілні була чуйною жінкою, а не ідеологом, який дбає лише про своє місіонерське завдання. Вона не просто переховувала людей, а докладала особливих зусиль, щоб їм у цьому допомогти. «Люди здатні на великий героїзм тоді, коли пристрасно у щось вірять, — висловилася моя подруга, коли я розповів їй цю історію. — Абстрактних принципів недостатньо для героїзму; має бути щось, що дає емоційну і глибоку мотивацію».

IV Лемкін

Одного теплого весняного дня у Нью-Йорку Ненсі Лавінія Екерлі, студентка з Луівіла, Кентукі, сиділа на травичці Ріверсайд-парку поблизу студентського містечка Колумбійського університету. Це був 1959 рік, Ненсі та її індійська подруга насолоджувалися скромним пікніком. Коли до них неквапливо підійшов підстаркуватий чоловік, елегантно вбраний у костюм і краватку, Ненсі помітила його теплі очі. З сильним центральноєвропейським акцентом він сказав: «Я знаю, як сказати “я кохаю тебе” двадцятьма мовами, ви дозволите поділитися цими словами?»^{263} «Будь ласка, — сказала Ненсі, — будь ласка». Він приєднався до них, і під час безладної розмови Ненсі дізналася, що він — автор Конвенції про геноцид. Його звали Рафал Лемкін, і він був родом із Польщі.

Ненсі та Лемкін стали добрими знайомими. Вона почала приходити до нього на 112-ту Західну вулицю, де він мав окрему кімнату з кушеткою, але без телефону і вбиральні, простір кімнати заповнювали книги і документи. Він був без грошей і хворий, але Ненсі про це не знала. Через кілька місяців після того, як почалася їхня дружба, він спитав, чи не могла б вона допомогти йому з мемуарами, чи не хотіла б вона допомогти «пригладити текст»? Усе літо вони разом працювали над рукописом, який Лемкін охрестив як «Цілком неофіційно».

Видавця знайти не вдалося^{264}, тож книга спочила в надрах Нью-Йоркської публічної бібліотеки за кілька десятків кварталів на південь від Колумбійського університету. Багато-багато років по тому один ґречний американський науковець згадав про цей рукопис і надіслав мені його фотокопію. Я отримав рукопис у Лондоні, де уважно і з величезною цікавістю його прочитав. Прогалини відразу впали у вічі. Я насолоджувався друкованим текстом, рясно всіяним ручними правками Лемкіна. Один уривок заслуговував на особливу увагу: всього кілька рядків про навчання Лемкіна у Львові, де йшлося про розмову з викладачем, ім’я якого не вказується (у деяких версіях тексту йшлося про більше ніж одного викладача). Без сумніву, це було написано багато років по тому. Однак цей уривок привернув мою увагу і врешті я з нього дізнався, що Лемкін і Лаутерпахт мали тих самих викладачів на тому ж самому юридичному факультеті.

«Я народився… [і] прожив свої перші десять років на хуторі Озерисько за чотирнадцять миль від міста Вовковиськ»^{265}, — писав Лемкін у своїх спогадах. Життя розпочалося на лісовій галявині у червні 1900 року, неподалік Білостоку. Це кілька сотень миль на північ від міста Лемберг, на території, яку Росія анексувала у Польщі на століття раніше, 1795 року. Ця земля відома під назвою Біла Русь, або Литва. На північ лежить Східна Пруссія, Росія — на схід, а сучасна Польща — на захід. Хутір Озерисько, який тепер у Білорусі і називається Азярыска, був такий малий, що навіть не позначений на деяких картах.

Тут народився Лемкін, другий з трьох синів Белли і Йозефа, між Еліасом і Самуелем. Його батько працював фермером-орендарем на землі, за яку довго воювали поляки і росіяни, а євреїв затиснули посередині. Життя було постійною боротьбою, як казав його батько, це наче спати з однією ковдрою на трьох. «Коли той, хто справа, тягне ковдру на себе»^{266}, то лише той, хто посередині, може бути впевненим, що залишиться вкритий.

Лемкіни мешкали поруч з двома іншими сім’ями, і їхні діти згуртувалися у «щасливу банду». Лемкін згадував про ідилічне дитинство, про півників та інших домашніх тварин, здоровенного пса Рябчика, гарного білого коня, згадував «металевий шепіт» коси, що стинає у полі конюшину і жито. Їжі було вдосталь: чорний хліб, сира цибуля, картопляна запіканка. Хлопчина допомагав на фермі, поблизу великого озера, оточеного білими берізками. Він з братами робив невеличкі баржі і бавився на озері у піратів і вікінгів. Вряди-годи ідилію переривав якийсь царський чиновник, що приїхав посилити правила, згідно з якими євреям не дозволялося володіти фермою. Йозеф Лемкін обійшов закон^{267} за допомогою хабарів, заплативши вусатому поліціянту в однострої і блискучих чорних чоботах верхи на коні. Він був першою офіційною особою, якої боявся Лемкін.

Вивчення Біблії розпочалося з шести років, тоді Лемкін дізнався про пророків, які передрікали справедливість поміж людей і мир між народами. Він вчився у сусідньому селі, де його дідусь і бабуся мали пансіонат, а від мами Белли, яка була ненаситним читачем книжок, вперше почув байки Івана Крилова, казки про справедливість і розчарування. Аж до останніх днів^{268} він цитуватиме оповідку про лисичку, яка запросила на обід журавля, якого пригощала з плиткої тарілки. Журавель у відповідь запросив лисицю до себе і запропонував їй наїдки з горнятка з вузькою шийкою. Несправедливим бути невигідно — такий урок цієї дитячої байки.

Белла часто співала синові. Це були простенькі мелодії, можливо, на вірші Семена Надсона, російського письменника-романтика дев’ятнадцятого сторіччя, чия пісня «Тріумф любові» засуджувала насильство. «Дивіться, як зло пригноблює людей»^{269}, — писав Надсон про світ, що «знемагає від болю і крові». Пізніше, у рік народження Лемкіна, творчість Надсона надихнула Рахманінова написати романтичну п’єсу для фортеп’яно і тенора, що спиралася на слова іншого його вірша — «Мелодія» (опус 21, № 9), де висловлюється надія на кращу долю людства.

На моє прохання один мій колега з Білорусі поїхав до Азяриска, що за три години їзди автомобілем від Мінська, щоб глянути на місцину. Там він знайшов хутірець з кількома дерев'яними будинками, в кожному з яких жила старенька вдова. Одна з них мала вісімдесят чотири роки і з посмішкою сказала йому, що була ще надто мала, аби пам’ятати Лемкіна. Вона направила його на покинуте єврейське кладовище. «Можливо, там щось знайдете», — сказала вона.

_{Азяриска, Білорусь, 2012 р.}

Недалеко від того хутора мій друг натрапив на село Міжеричи, де колись жив шляхетський білоруський рід Скірмунтів, відомий у давні часи своєю колекцією французьких і польських книжок. «Можливо, тому мати Лемкіна розмовляла стількома різними мовами», — припустив мій друг.

Ті роки не були суцільною ідилією. Лемкін чув про погроми і про самочинні розправи над євреями. У 1906 році у Білостоку, коли Лемкіну було шість років, під час одного з таких інцидентів було вбито сотню євреїв. Він уявляв розпорені животи, напхані пір’ям з подушок, утім, видається, що він, імовірніше, почерпнув ці картини з поезії Бялика «Місто різні», де яскраво описувалося про різні звірства на тисячу миль південніше, де є рядок про «розрізаний живіт, набитий пухом»^{270}. Лемкін був знайомий^{271} із творчістю Бялика[27], а його першою книгою, яка вийшла у 1926 році, був переклад польською з івриту, книга під назвою «Ной і Маринка». Я знайшов примірник в університетській бібліотеці Єрусалима. Це історія про юнацьку любов єврейського хлопця та української дівчини (англійською твір називається «Behind the Fence», «За парканом»), історія про конфлікти між етнічними групами.

У 1910 році Лемкіни покинули Озерисько і перебралися на іншу ферму поблизу Вовковиська. Вони переїхали через бажання дати дітям кращу освіту, аби Лемкін міг піти до міської школи. Там він став шанувальником Толстого («Вірити в ідею — значить жити нею»^{272}, — любив він казати) та історичного роману Генрика Сенкевича «Quo vadis», про любов і давній Рим. Він розповідав Ненсі Екерлі, що прочитав цей роман, коли йому було одинадцять, і після прочитання спитав у мами, чому поліція не втрутилася, коли римляни кидали християн до левів. У своїх спогадах Лемкін порушив аналогічні теми — до прикладу, розповідь про «ритуальне вбивство» євреїв, яке діялося, як стверджується, у Києві 1911 року[28] — події, внаслідок яких він та інші єврейські учні зазнали цькування через свою релігійну приналежність.

У 1915 році Перша світова війна дісталася Вовковиська. У своїх спогадах, які були неповні і, як я переконався, не позбавлені своєрідного творчого перебільшення, Лемкін писав, що, коли прийшли німці, вони завдали руйнувань родинній фермі, і зробили це знову 1918 року, коли відходили, втім, книжок Белли не чіпали. Він вчився у гімназії у Білостоку, був добрим учнем і мав феноменальні здібності у вивченні мов. Після завершенню війни Вовковиськ став частиною Польщі, а Лемкін, як Лаутерпахт і Леон, автоматично отримав польське громадянство.

_{Лемкін, Білосток, 1917 р.}

Закінчення Першої світової війни принесло родині Лемкіна ще одну біду. У липні 1918 року до Вовковиська дісталася світова епідемія грипу, серед численних жертв був і молодший брат Лемкіна Самуель.

Приблизно в той час, коли йому було вісімнадцять років, за словами Лемкіна, він почав задумуватися над питанням винищення етнічних груп. Одним із центрів уваги було масове вбивство вірмен влітку 1915 року, про яке повідомлялося в новинах. «Більше 1,2 мільйона вірмен»^{273} було вбито, як він подає, «з однієї лише причини, що вони були християнами». Генрі Моргентау, американський посол в Османській імперії, який згодом робитиме доповідь про вбивства 1918 року у Львові, описав вірменську різанину як «найбільший злочин усіх часів»^{274}. Для росіян це були «злочини проти християнства і цивілізації»^{275}, це формулювання використали також французи, але змінили на «злочин проти людства і цивілізації», беручи до уваги почуття мусульман. «Народ було вбито, а винуватців відпущено на свободу»^{276}, — писав Лемкін, зазначаючи, що «найстрашнішим» злочинцем був османський міністр Талаат-паша[29].

У мемуарах Лемкіна пропущено частину періоду, який настав після завершення Першої світової війни. Мимохіть згадується навчання у Львові, а різні біографічні нариси, написані іншими, повідомляють, що він вивчав філологію, проте не дають жодних подробиць. Я знову звернувся до архівів Львова з допомогою своїх двох українських асистентів Івана та Ігоря, аби подивитися, що можна було б знайти, але ми залишилися з порожніми руками. Чи міг опис життя Лемкіна бути неправдивим? Можливо, він трохи нафантазував? Протягом усього літа ми нічого не могли знайти, поки я випадково не натрапив на відомості університетських випускників, де згадувалося про здобуття ним докторського ступеня влітку 1926 року. Там також було ім'я його наукового керівника — професора Юліуша Макаревича, того самого, що викладав Лаутерпахтові кримінальне право. Це було дивним і навіть надзвичайним: виявилося, що двоє чоловіків, які внесли геноцид і злочини проти людяності до Нюрнберзького процесу і міжнародного права, навчалися в одного викладача.

Ми повернулися до архіву міста, аби поновити пошуки. Іван систематично досліджував кожен том, пов’язаний зі студентами юридичного факультету, починаючи від 1918 до 1928 року. Дуже клопітне завдання. Одного осіннього дня Іван підвів мене до столу, заваленого купами книжок. Тридцять два переплетених томи, у кожному з яких були сотні сторінок студентських записів.

У пошуках бодай якоїсь згадки про Лемкіна ми передивилися тисячі сторінок. Багато із томів ніхто не розгортав роками. Деякі були недавно позначені якимсь дослідником — про це свідчила закладка з крихітного клаптика паперу між сторінками. Через кілька годин ми дійшли до 207-го тому, програми деканату юридичного факультету за 1923–1924 навчальний рік, від «Н» до «М».^{277} Іван перегорнув сторінку і скрикнув — він побачив підпис «Р. Лемкін».

Карлючки чорним чорнилом підтверджували, що він навчався у Львові. Ми з Іваном обійнялися, а літня пані у рожевій блузці посміхнулася. Він поставив підпис у 1923 році, вписав дату і місце народження (24 червня 1900 року, Безводне), імена батьків (Йозеф і Белла), їхнє рідне місто (Вовковиськ), адресу у Львові і повний перелік дисциплін, прослуханих того навчального року.

Невдовзі ми зібрали усі університетські записи, починаючи від вступу у жовтні 1921 року і до випуску 1926 року. Документ під назвою «Absolutorjum»^{278} 1924 року містив список усіх прослуханих дисциплін, а «Protokol egzaminu» (свідоцтво про складення іспитів) 1926 року підтверджував здобуття докторського ступеня з права 20 травня. У цих документах також була нова інформація: атестат про шкільну освіту, отриманий у гімназії Білостоку 30 червня 1919 року; вступ через три місяці на юридичний факультет Ягеллонського університету Кракова; зарахування на юридичний факультет у місті Львув 12 жовтня 1921 року.

Все ж інформація про цілий рік його життя, починаючи з літа 1920 року, була відсутня. У своїх записах і, очевидно, ніде більше Лемкін зовсім не згадує про Краків. Там він вивчав історію держави і права та різні польські предмети. Втім, ні кримінального, ні міжнародного права не вивчав. Один польський студент стверджував, що він воював як солдат у польсько-радянській війні, а сам Лемкін колись говорив про своє поранення 1920 року, коли маршал Пілсудський відтіснив більшовицькі сили зі східної Польщі. Однак про ці моменти нічого не відомо.

Професор Марек Корнат, польський історик, розповів мені, що Лемкіна було виключено з Краківського університету, коли виявилося, що його дані про службу у польському війську 1919 року були неточними (він служив лише добровільним помічником військового судді). Дізнавшись про це, адміністрація Краківського університету позбавила його права вчитися («дуже консервативне місце»^{279}, якщо порівняти з ліберальним Львовом, казав Корнат).

«У Львові, — писав Лемкін у своїх спогадах, — я вступив на юридичний факультет». Він наводить кілька подробиць, однак, озброєний університетськими записами, які я нещодавно віднайшов, я міг дізнатися про дисципліни, які він слухав, і адреси, де мешкав.

В університеті Львова Лемкін провів п’ять років, від 1921 до 1926 року, вступивши туди через два роки після того, як Лаутерпахт там закінчив навчання. Впродовж восьми семестрів він, починаючи з вересня 1921 року, прослухав сорок п’ять курсів лекцій, зокрема, з таких різних дисциплін, як церковне право, польська судова система і римське право. Серед викладачів було багато тих, хто викладав Лаутерпахтові. Під час першого року навчання Лемкін жив у західній частині міста на вулиці Стебона, 6 (нині вулиця Глибока), коли Польща ставала на ноги після тривалої війни з Росією, врешті облаштувавши новий кордон. Проведений приблизно в 150 милях на схід від початкової лінії Керзона, над якою 1919 року працював Лаутерпахт, цей новий кордон залишив чотири мільйони українців під польським контролем.

Кам’яні стіни чотириповерхового будинку, в якому мешкав Лемкін, над входом прикрашало гарне різьблене зображення молодої жінки, а над кожним вікном — орнамент з квітів, наче відбиття людного квіткового ринку, який займав занедбаний простір навпроти, коли я туди приїхав. Це було недалеко від Політехніки Лемберга, очільник якої, д-р Фідлер, у 1919 році у товаристві Артура Гудгарта, молодого юриста на службі в президента Вудро Вілсона, пішки піднімався на Високий замок (також відомий як Замкова гора), аби попередити його про насування небезпеки.

Наступного року Лемкін вивчав польське кримінальне право в професора Юліуша Макаревича, який перекваліфікувався після викладання австрійського кримінального права, яке слухав Лаутерпахт. Інші лекції охоплювали міжнародне комерційне право (з професором Аллергандом) і майнове право (з професором Лонгшамом де Бер’є), життя обох викладачів обірветься невдовзі після приходу німців у 1941 році. Того року Лемкін мешкав на вулиці Гродецькій, 44 (нині вулиця Городоцька), у солідній будівлі з палладіанськими формами на одній з головних артерій міста, що веде до Оперного театру, під довгою тінню, що відкидає собор Святого Юра. Це було всього за кілька хвилин пішки від будинку, де народився мій дідусь Леон, на вулиці Шептицьких.

Третій навчальний рік Лемкіна, починаючи з осені 1923 року, був присвячений кримінальному праву і ще двом курсам лекцій від професора Макаревича. Він також почав слухати курс з міжнародного права^{280}, який викладав Людвік Ерліх, той чоловік, який обіймав посаду завідувача кафедри, на яку безуспішно подавався Лаутерпахт. Лемкін знову змінив місце проживання, цього разу переїхавши до робітничого району з іншого боку залізничної колії, до якого треба було пройти під аркою мосту, що через два десятиліття служитиме головною брамою до єврейського гетто в окупованому німцями Лемберзі. Сьогодні будинок на вулиці Замарстинівській, 21, має темну і понуру атмосферу, кам’яниця потребує догляду й уваги.

_{Замарстинівська, 21, Львів, 2013 р.}

Виглядало, що кожне нове помешкання Лемкіна було меншим за попереднє, так, ніби він спускався донизу.

У спогадах Лемкіна немає жодної згадки ані про одне з цих місць, ані про його життя у Львові. Втім, він згадує про «яскравий і найсенсаційніший» судовий процес, який відбувався в червні 1921 року в Берліні, за три місяці до того, як він почав своє навчання. Відповідачем був молодий вірменин Согомон Тейлирян, який здійснив убивство колишнього міністра османського уряду Талаата-паші у німецькій столиці. Процес відбувався у переповненій судовій залі (на місцях для публіки сидів молодий німецький студент-правник на ім’я Роберт Кемпнер, згодом, через чверть століття, він допомагатиме Лемкіну у Нюрнберзі). Головував суддя з доречним ім’ям д-р Еріх Лемберг. Тейлирян, «невисокий, смагляво-блідий»^{281} студент, який відвідував уроки танців і мандоліни, стверджував, що він убив Талаат-пашу, аби помститися за вбивство його родини і вірмен з його рідного міста Ерзурума.

Адвокат, захисник Тейлиряна, розігрував карту тотожності групи, стверджуючи, що відповідач був лише месником «великої і терплячої» родини вірмен. Його зірковим свідком був Йоганнес Лепсіус, 62-річний німецький протестант-місіонер, який вказував на причетність турків до різанини вірмен 1915 року. Суддя Лемберг доручив членам журі присяжних звільнити Тейлиряна, якщо, на їхню думку, він діяв не з власної волі, а через «сум’яття почуттів». Присяжним знадобилося менше ніж годину, аби винести вердикт: «Невинуватий» — твердження, яке спровокувало багато галасу і заворушень.

Процес набув дуже широкого розголосу у пресі і став предметом дебатів в аудиторії університету.

«Я обговорював це питання з моїми викладачами»^{282}, — пише Лемкін у своїх мемуарах. Він не вказав, про яких викладачів ішлося, але висловив стурбованість щодо справедливості законів, які дозволили Туреччині безкарно закатувати стількох своїх вірменських громадян. Лемкін сумнівався, що Тейлиряну слід було б діяти наче «самопризначений захисник совісті людства», що прагне підтримувати світовий моральний порядок. Однак його більше турбувало те, що вбивство невинних вірмен залишиться без покарання.

У наступні роки він часто розмовляв про це з викладачами. «Тейлирян вчинив правильно», — казав Лемкін своїм професорам. «Як тоді бути із суверенітетом, — спитав один з неназваних викладачів, — правом держави ставитися до своїх громадян на власний розсуд?» Строго кажучи, професор мав рацію: тоді міжнародне право дозволяло державі діяти так, як вона хоче. Дивно, але не було жодного договору, який би перешкодив Туреччині вчинити так, як вона вчинила — убивати власних громадян. Тут суверенітет був повний і абсолютний.

— Суверенітет призначений для інших речей, — спростовував Лемкін, — таких, як зовнішня політика, будівництво шкіл і доріг чи забезпечення добробуту народу. Він не означає дозвіл державі мати «право вбивати мільйони безневинних людей». Якщо так, то світові потрібні закони, спрямовані проти такої поведінки.

Лемкін розповідає у спогадах про дискусію з одним із викладачів (підтвердити правдивість цих слів, на жаль, неможливо), що переросла у грандіозний момент прозріння.

— Чи вірмени коли-небудь намагалися притягнути того турка до відповідальності і заарештувати за цю різанину?

— Немає такого закону, за яким його можна було б заарештувати, — відповів професор.

— Навіть попри те, що він безпосередньо причетний до вбивства стількох людей? — опирався Лемкін.

— Розгляньмо випадок, коли людина вирощує курей, — аргументував професор. — Вона їх вбиває. Чому б ні? Це не ваша справа. Якщо ви втручаєтесь — це порушення чужого права володіння.

— Вірмени — не кури, — різко сказав Лемкін.

Професор прийняв зауваження юнака, а тоді спробував зайти з іншого боку.

— Коли ви втручаєтесь у внутрішні справи країни, ви зазіхаєте на суверенітет цієї країни.

— Виходить, що вбивство Тейлиряном однієї людини — це злочин, але те, що ця людина причетна до вбивства мільйона людей, злочином не є? — перепитав Лемкін.

Професор знизав плечима. Лемкін був «молодий і розхвилювався».

— Якби ви хоч трохи розбиралися у міжнародному праві…

Чи ця розповідь була правдивою? Лемкін повертався до цієї дискусії знову і знову^{283}, пояснюючи це тим, що справа Тейлиряна змінила його життя.

Боб Сілверс, редактор літературного журналу «Нью-Йоркський книжковий огляд» («New York Review of Books»), згадує, що чув цю саму історію у 1949 році на лекції Лемкіна у Єльській школі права (Сілверс запам’ятав свого викладача як людину «самотню, навіжену, складну, емоційну, ізольовану та експансивну»^{284}, як когось, хто сам насправді не є надто чарівним, але «намагається зачаровувати людей»), Лемкін розповідав цю історію драматургам, дипломатам, журналістам. Мені було цікаво, хто був цей неназваний професор, з яким він мав таку специфічну дискусію. Була одна очевидна зачіпка: щоб у такій формальній обстановці, як навчальна аудиторія, наважитися на виклик викладачеві, він повинен був цього викладача достатньо добре знати.

Я звернувся до професора Романа Шуста, декана історичного факультету Львівського університету. Казали, що цей чоловік знає «усе» про минуле цієї навчальної установи. Ми зустрілися у той самий день^{285}, коли Європейський суд з прав людини переглянув справу, яку так розвивав Лемкін, постановивши, що Туреччина не може криміналізувати посилання на масове вбивство вірмен як «геноцид», слово, яке ще не було вигадано, коли ці вбивства мали місце у 1915 році.

Декан Шуст займав невеличкий кабінет у колишній будівлі австро-угорського парламенту, нині — це головний корпус університету.

Кремезний чоловік з посрібленим сивиною волоссям і приязною усмішкою недбало розсівся у своєму кріслі, мабуть, втішений, що науковець з далекого Лондона цікавиться старими історіями про його місто. Він чув про Лемкіна, але не чув про Лаутерпахта і виявив неабиякий інтерес до архівних матеріалів, які ми розкопали з Іваном.

— Чи ви знали, що, коли нацисти були тут 1941 року, вони переглядали студентські документи у пошуках євреїв? — розмірковував декан Шуст. Він вказав на рядок у формі, де навпроти пункту «національність» Лемкін написав «роду Мойсея». Студенти приходили до архівів, аби знищити свої папери, так робили і викладачі, до прикладу професор Аллерганд, який був викладачем і в Лемкіна, і в Лаутерпахта.

— Чи вам відомо, що сталося з професором Аллергандом? — спитав декан.

Я кивнув.

— Замордований у Янівському концтаборі^{286}, — розповів декан, — прямо тут, у самому центрі цього міста. Німецький поліціянт убивав єврейського чоловіка, — продовжив він. — Професор Аллерганд хотів привернути його увагу, підійшов до нього і поставив просте запитання: «Невже у вас немає душі?». Поліцай повернувся до Аллерганда, витяг свій пістолет і застрелив його. Це історія з мемуарів іншого в’язня.

Він зітхнув.

— Ми постараємося допомогти вам знайти цього професора, з яким дискутував Лемкін.

Далі він пояснив, що викладачі у 1920-х роках мали широкий спектр політичних поглядів, так як і нині.

— Дехто з них ніколи не пускав на свої лекції євреїв і українців; інші — змушували євреїв сідати на останніх рядах навчальної аудиторії.

Декан Шуст зазирнув до формулярів Лемкіна.

— Низькі оцінки, — вигукнув він, — можливо, через його «національність», яка могла породити «негативне ставлення» з боку деяких викладачів, імовірно, прихильників національно-демократичної партії.

Він пояснив, що лідер цієї партії Роман Дмовський був ультранаціоналістом з «роздвоєними» почуттями щодо меншин.^{287} Мені пригадалася розмова Генрі Моргентау і Дмовського в серпні 1919 року у Львові. «Польща лише для поляків», — американський посол записав слова Дмовського, а також пояснення, що його «антисемітизм не релігійний: це політичний антисемітизм». Дмовський заявляв, що не відчуває жодних упереджень, політичних чи ще якихось, щодо будь-якого єврея, який не є польським євреєм.

Декан звернув тему розмови до подій листопада 1918 року, «усунення» євреїв, як він їх називав. Студенти зазнавали «негативних поглядів» деяких викладачів, переважно молодших, менш толерантних, ніж викладачі австрійської епохи.

— Коли тут був Лемкін, суспільство Львова було різномовне і мультикультурне, третина мешканців міста — євреї. Пам’ятайте про це, — сказав декан, — завжди.

Ми разом милувалися фотографією професорів Лемберга, зробленою 1912 року.^{288}

_{Юридичний факультет, Лемберг, 1912 р.: Юліуш Макаревич — з бородою, у центрі, другий знизу.}

Декан знайшов на світлині Юліуша Макаревича, портрет у центрі, з найдовшою бородою.

— Імовірно, він і був цим неназваним професором, про якого часто згадував Лемкін, — сказав декан, — тому що він викладав кримінальне право Лаутерпахтові і Лемкіну.

Він зробив короткий телефонний дзвінок, і за кілька хвилин до кімнати увійшла його колега, Зоя Баран, старша викладачка, яка була в університеті Львова найкомпетентнішою у питаннях щодо Макаревича. Елегантна, авторитетна, зацікавлена^{289}, вона підсумувала доволі об’ємну статтю, яку нещодавно написала про Макаревича українською мовою.

Вона не могла сказати «напевне», що Макаревич і був цим неназваним професором, але це було «правдоподібно»:

— Макаревич народився євреєм, а тоді перехрестився на католика. Він мав опубліковані праці про національні меншини, і вони стали ідеологічною платформою політичної партії, яку він підтримував, Польської християнсько-демократичної партії, відомої як Chadecja.

— Якими були його погляди щодо меншин, євреїв та українців?

— До меншин, які ніколи не мали наміру керувати країною, він ставився толерантно, — різко сказала вона.

— Слов’янська меншина? Ненавидів. Євреї? Еміграція, — вона розпачливо махнула рукою.

— Макаревич вважав, що національні меншини «небезпечні», — продовжила вона, — особливо коли вони становлять «найбільшу частину» населення певного регіону, а надто «коли вони мешкають на кордонах держави». Львув вважався прикордонним містом, тож Макаревич, мабуть, розглядав євреїв та українців у Львові як особливу «небезпеку» для відновленої незалежної Польщі.

Зоя Баран висловила ще одну гіпотезу:

— Макаревич мав праві політичні погляди; він ненавидів Польський договір про меншини 1919 року, тому що той дискримінував поляків. Меншини могли скаржитися до Ліги Націй у разі порушення їхніх прав, а поляки не могли.

Макаревич був націоналістом і залишився живим. У 1945 році його заарештував КДБ і вислав до Сибіру. Коли після втручання групи польських професорів його випустили на свободу, він повернувся до радянського міста Львова, щоб далі займатися викладацькою роботою на юридичному факультеті. Він помер 1955 року.^{290}

— А ви б не хотіли подивитися на аудиторії, в яких вчилися Лаутерпахт і Лемкін? — поцікавився декан.

— Так, — відповів я, — дуже хочу.

На наступний день, вранці, я зустрівся із Зоєю на проспекті Шевченка, в тіні пам’ятника Михайлові Грушевському, найвидатнішому українському історику двадцятого сторіччя. Ми стояли біля будинку, в якому колись була «Шкоцька кав’ярня»[30], де в 1930-х роках збиралися студенти для розв’язання незрозумілих і заплутаних математичних задач. Її супроводжував студент аспірантури на ім’я Роман, який знайшов перелік усіх курсів, що читав професор Макаревич від 1915 до 1923 року в аудиторії № 13 колишнього корпусу юридичного факультету на вулиці Грушевського, 4 (колишня вулиця Святого Миколая). За кілька кроків знаходилася солідна триповерхова австро-угорська будівля дев’ятнадцятого сторіччя із зовнішнім оздобленням у двох тонах — кремовий перший поверх, верхні поверхи — охристого кольору. На зовнішній стіні було кілька меморіальних табличок з іменами знаменитостей, які входили у двері цього будинку, але не було ні Лаутерпахта, ні Лемкіна, ані якихось інших видатних юристів.

_{Колишній корпус юридичного факультету, вулиця Грушевського, 4, 2012 р.}

Темний внутрішній простір будинку освітлювали скляні сферичні світильники, які звисали зі стелі і давали достатньо світла, щоб роздивитися старезні навчальні аудиторії і потріскану й облущену фарбу на стінах. Неважко було собі уявити, як студенти юридичного факультету знаходили прихисток від холоду і конфліктів на вулиці у цьому храмі порядку і законності. Тепер тут розмістився факультет біології, декан якого привітав нас і провів до зоологічного музею, розташованого на верхньому поверсі. Ця чудова колекція збереглася ще з австро-угорської епохи: п’ять приміщень, заповнених мертвими артефактами. Метелики, риби, включно з грізною Lophius piscatorius, зубатою представницею родини вудильникових риб, відомою також як морський чорт. Зграя ящірок і рептилій, за ними — скелети ссавців, могутніх і дрібних. Опудало пелікана дивилося у вікно на місто, по стінах дерлися неймовірні мавпи, птахи усіх можливих кольорів і відтінків, різної форми і розміру звисали зі стелі і сиділи в скляних стендах-трумнах. Тисячі яєць, ретельно підібраних за видами, розміром і географією походження. Орел — ніби кинувся вниз. За ним спостерігають білосніжні сови. Ми милувалися Schlegelia wilsonii, райським птахом, спійманим у Папуа-Новій Гвінеї — це створіння витонченої краси і дивовижного кольору, ще з дев'ятнадцятого століття.

«Австрійці надихалися цими птахами в розробці дизайну своїх капелюхів», — пояснив директор. Невеличка червоно-жовта пташка мала на голівці дві закручені у спіраль пір'їни, які дивляться в різні боки. У такому недоладному місці вона була суворим нагадуванням, що у Львові немає музею, присвяченого його колишнім жителям, спільнотам, які вже давно пішли, полякам, євреям та вірменам. Але він має розкішну зоологічну колекцію, що нагадує про капелюхи, які носили ті люди, що зникли з цього міста.

_{Schlegelia wilsonii, біологічний факультет, Львів, 2011 р.}

Наступну зупинку ми зробили в навчальній аудиторії, де вчився славетний український письменник Іван Франко. Аудиторія збережена у такому вигляді, який вона мала на початку двадцятого століття. Франко був українським письменником і політичним активістом. Він помер у Лемберзі 1916 року у жахливих злиднях. Тепер йому встановили великий пам’ятник через дорогу від кабінету декана Шуста і є аудиторія, присвячена його пам’яті. Ми постукали і увійшли. Студенти підвели голови, лекція перервалася. Вони, як, мабуть, колись Лаутерпахт і Лемкін, сиділи на дерев’яних лавах у приміщенні, вікна якого виходять на внутрішній двір. Яскраві сонячні промені залили кімнату, розрізаючи світло восьми мідних люстр, що звисали зі стелі. Приміщення було простим і елегантним, світлим і просторим, місце навчання, спокою і порядку, структури та ієрархії.

У такому ж приміщенні, а може, навіть і саме в цьому, Лаутерпахт і Лемкін вивчали право. Восени 1918 року у цій будівлі Макаревич прочитав свою останню лекцію з кримінального права Австро-Угорської імперії. У листопаді, коли місто поглинуло насильство, Лаутерпахт пішов з барикад, аби сидіти в такій навчальній залі, і того місяця влада почала змінюватися мало не щотижня, від австро-угорців до поляків, тоді до українців, тоді знову до поляків. Поки місто переходило з рук в руки, професор Макаревич продовжував викладати кримінальне право імперії, яка перестала існувати.

Коли Лемкін чотири роки по тому сидів на тій самій дерев’яній лаві, Макаревич вже викладав польське кримінальне право. Час проведення занять, можливо, й змінився — Лаутерпахт приходив на лекцію до Макаревича зранку о десятій, Лемкін — о п’ятій пополудні, — але навчальна аудиторія № 13 залишалася незмінною. Трохи схоже на те, як граф Морстін, старий галицький правитель з новели Йозефа Рота «Погруддя цісаря», щодня здійснює ритуал біля кам’яного погруддя імператора Франца Йосифа. І це триває упродовж років після смерті цісаря. «Мій старий дім, монархія, була окремим великим будинком»^{291}, але тепер цей будинок «поділили, подробили, розкололи»…

Поки контроль над містом переходив від однієї войовничої групи до іншої, Макаревич орав свою ниву далі. Змінилася країна, змінився уряд, змінилися студенти, змінилися закони, а навчальна аудиторія № 13 залишалася такою ж. У подальші роки теж.

У часи радянських законів, потім німецьких декретів Ганса Франка, тоді нових радянських законів Макаревич підлаштовував свій курс лекцій до нових реалій. Після кожного заняття великий фахівець із виживання й пристосування виходив з будівлі юридичного факультету, піднімався догори вулицею Драгоманова попри університетську бібліотеку, чалапаючи до будинку № 58, який він побудував для себе. Там він врешті заходив до свого дому і міг зачинитися від світу.

Лемкін закінчив університет у 1926 році. Приблизно тоді ж він завершив^{292} свій переклад новели Бялика і книгу про російське і радянське кримінальне право, до якої Юліуш Макаревич написав передмову. Часи були нелегкі і для економіки, і для політичної діяльності, маршал Пілсудський здійснив переворот, внаслідок якого було скинуто обраний уряд. На думку Лемкіна, альтернатива — націонал-демократи з антисемітськими настроями — була б ще гіршою.

Через два тижні після перевороту увагу Лемкіна привернуло нове політичне вбивство. Цього разу події були ближче до його дому, оскільки жертвою став генерал Симон Петлюра — антибільшовицький президент Західноукраїнської Народної Республіки[31], яка проіснувала короткий період у 1918 році. Його застрелили в Парижі на вулиці Расін. Та найгірше те, що вбивцею був Самуїл Шварцбард, єврейський годинникар, який хотів помститися за вбивства євреїв у Росії, які відбувалися нібито за наказами Петлюри. Судовий процес над Шварцбардом викликав нову сенсацію у засобах масової інформації^{293}, за якою, через шість років після справи Тейлиряна, пильно стежив Лемкін. Серед свідків були видатні письменники, Ізраель Зангвілл — з боку звинувачення і Максим Горький — з боку захисту, втім, зірковий поворот спричинила медсестра і Український Червоний Хрест. Хая Грінберг заявила, що була свідком погромів у грудні 1919 року і свідчила про те, що солдати Петлюри вбивали під звуки військового оркестру.

Присяжні радилися менше як годину, а тоді оголосили свій вердикт: Шварцбард — «невинуватий», тому що його дії не були умисними. «Нью-Йорк Таймс» повідомляла, що до судової зали у Парижі втиснулося чотири сотні глядачів — «сивобороді євреї з Центральної та Східної Європи»^{294}, «модниці з короткими зачісками» і «слов’яни-українці» — вердикт вітали схвальним «Ура Франції!». Лемкін був задоволений. «Вони не могли ані виправдати Шварцбарда [sic], ані засудити його»^{295}, — писав він, вони були не в змозі покарати месника за смерті «сотень тисяч невинних кровних братів, включно з його батьками». Так само суд не санкціонуватиме того, «щоб закон брали у свої руки, нехай навіть з метою підтримати моральні стандарти людства». На погляд Лемкіна, найрозумніше було б оголосити Шварцбарда неосудним через божевілля і випустити на волю.

Лемкін слідкував за процесом з Варшави, де працював секретарем апеляційного суду після того, як трохи попрацював клерком у суді і громадським обвинувачем у Бережанах, за шістдесят миль на схід від Львова. Під патронатом професора Макаревича обидва процеси стали каталізаторами його мислення. «Поступово, але впевнено», пояснював він, формувалося його рішення діяти у напрямку того, щоб розробити нові міжнародні правила для захисту етнічних і расових груп. Платформою слугувала його «кар’єра» в судових установах Варшави^{296} разом з написанням численних книжок для набуття «прихильників і впливовості». Отримувана платня була платформою для адвокатської практики.

На той час, коли Гітлер прийшов до влади, Лемкін мав за плечима шість років досвіду роботи громадським обвинувачем. Сільський хлопець з Вовковиська став визнаним юристом, мав зв’язки з найвпливовішими польськими адвокатами, суддями і політиками. Він видавав книжки, присвячені радянському кримінальному кодексу^{297}, фашистському каральному кодексу Італії і революційному законодавству Польщі щодо амністій, праці були радше описові, аніж аналітичні. Він знайшов собі нового наставника — Еміля Станіслава Раппапорта, суддю Верховного суду Польщі і засновника Вільного польського університету у Варшаві, де вчився Лемкін.

Окрім цього, він брав участь у спробах Ліги Націй розробити кримінальне законодавство, відвідував конференції, вибудовуючи мережу знайомств по всій Європі. Навесні 1933 року^{298}, напередодні зустрічі, яка відбудеться в жовтні у Мадриді, він написав брошуру, де запропонував за допомогою нових міжнародних правил заборонити «варварство» і «вандалізм». Потреба в таких правилах, на його думку, постала гостро як ніколи, оскільки в час, коли влада була у Гітлера, ширилися напади на євреїв та на інші меншини. Він боявся «Майн Кампф», яка стала «програмою знищення», узаконеною «Актом про надзвичайні повноваження», який ухвалив пасивний Рейхстаг, аби надати Гітлерові диктаторську владу.

Бувши практичним ідеалістом, Лемкін вважав, що належне кримінальне законодавство зможе запобігти майбутнім звірствам. На його думку, договори про захист меншин були недієвими, тому він запропонував нові правила на захист «життя народів»^{299}: запобігання «варварству», знищення етнічних груп і попередження «вандалізму», нападів на культурну спадщину. Ці ідеї не були цілком оригінальними. Вони спиралися на погляди Веспасіана Пелли, румунського науковця, який просував ідею «універсальної юрисдикції» — принципу, за яким національні суди з усього світу мали б змогу притягти до відповідальності винуватців найтяжчих злочинів (шість десятиліть по тому, завдяки «універсальній юрисдикції» щодо злочинних тортур, до англійських судів потрапив сенатор Піночет). Лемкін не посилався на ранню працю Пелли, присвячену «актам варварства і вандалізму, що здатні нести в собі загальну небезпеку», втім, він поставив румунові у заслугу перелік злочинів, до яких мала б застосовуватися «універсальна юрисдикція» (такі як піратство, рабство, торгівля жінками і дітьми, незаконний обіг наркотиків). Лемкінову брошуру було надруковано у паризькому видавництві «Педон» на вулиці Суфло, що є офіційним видавцем Ліги Націй.

Лемкін очікував, що буде членом польської делегації на мадридській конференції, однак, коли він вже готувався до подорожі, Еміль Раппапорт зателефонував, аби повідомити про проблему. «Міністр юстиції^{300} проти того, щоб ви їхали, — сказав йому суддя, — завдяки зусиллям “Газета Варшавська”, щоденного часопису, пов’язаного з національно-демократичною партією Дмовського».

Лемкін не поїхав до Мадрида, але сподівався, що там обговорюватимуть його брошуру і що вона зможе викликати «поступ ідей». В офіційному протоколі конференції було задокументовано, що брошуру роздали учасникам, але не було жодних доказів того, що її зміст обговорювали.

Через кілька днів після того, як конференція завершилася, а Німеччина оголосила про свій вихід з Ліги Націй, публікації у «Газета Варшавська» почали зачіпати «прокурора Лемкіна» особисто. «Не важко здогадатися про мотиви, які спонукали пана Лемкіна презентувати свій проект, — обурювалася газета 25 жовтня, — беручи до уваги те, що він належить до “расової групи”, якій найбільше загрожує “варварство” і “вандалізм”, що практикуються в деяких країнах»^{301}. Газета повідомляла, що це «сумнівна честь» для Польщі — мати серед своїх представників пана Лемкіна, «автора такого штибу проектів».

Протягом року Польща підписала з Німеччиною договір про ненапад і денонсувала Договір про меншини 1919 року. Міністр закордонних справ Бек повідомив Лізі Націй, що Польща не постала проти меншин, а просто хоче рівності з іншими країнами: якщо від них не вимагається захищати свої меншини, від Польщі теж не слід цього вимагати. Коли «Нью-Йорк Таймс» повідомляла про «дрейф у бік Рейху», Лемкін покинув свою роботу публічного обвинувача.^{302}

Лемкін почав займатися приватною практикою як юрист з комерційних справ і винайняв для цього приміщення на Єрусалимських алеях Варшави.

Він був достатньо успішним, аби придбати невеличкий будинок за містом, зібрати колекцію творів мистецтва і перебратися до помешкання у багатоквартирному будинку в стилі модернізму на вулиці Кредитова, 6, ближче до центру міста. Звідси він вів справи своєї юридичної контори (2008 року, коли тут встановили меморіальну дошку на честь «видатного польського юриста і науковця з міжнародною репутацією», у будинку розміщувався осередок Національного відродження Польщі — Narodowe Odrodzenie Polski — дрібної неофашистської політичної партії).

Лемкін намагався видавати книги щороку^{303}, відточуючи свій інтерес до реформи законодавства і тероризму — актуальної проблеми, що непокоїла його в світлі численних гучних політичних вбивств (вбивство 1934 року короля Югославії Олександра І, чий син кронпринц Петро навчатиметься у Кембриджі в Лаутерпахта, було вперше зафіксовано на плівку). Зв’язки Лемкіна ставали дедалі ширшими, були навіть гості з віддалених країв, які прибували зі своїми пропозиціями. Професор Малкольм Макдермотт^{304} з університету Дюка, зі штату Північна Кароліна, приїхав до Варшави, аби перекласти англійською одну з книжок Лемкіна, і запропонував посаду викладача у своєму університеті. Лемкін відмовився, тому що його мама хотіла, щоб її син був у Польщі.

Белла часто навідувалася до Варшави, доглядаючи за своїм сином, коли той захворів на двосторонню пневмонію влітку 1938 року. Повернувшись до Вовковиська, вона розповідала онукові Шаулю про помешкання дядька Рафала з цим казковим сучасним ліфтом, про репутацію Лемкіна серед представників варшавської інтелігенції, про солідне коло його друзів. «Про свою кампанію проти “варварства” і “вандалізму”, — казала вона малому хлопцеві, — Лемкін всі вуха прогудів впливовим людям». За словами Шауля, дехто його слухав, але дядько також зіткнувся і зі жорстким опором: його ідеї, казали йому, належать «минулому», а Гітлер насправді застосовує мову ненависті з політичною метою і зовсім немає наміру знищувати євреїв. Йому слід було б приборкати свої «фантастичні прогнози».

У березні 1938 року Німеччина анексувала Австрію. Через шість місяців, коли прем’єр-міністр Великобританії Невілл Чемберлен прийняв вимогу Гітлера про передачу Судетів від Чехословаччини до Німеччини, Лемкін прямував до Лондона у справах. У п’ятницю, 23 вересня, він обідав у клубі «Реформа» на вулиці Пел-Мел з Гербертом дю Парком, суддею апеляційного суду, до них також приєднався Джон Саймон, канцлер британської скарбниці. Саймон розповів їм^{305} про зустріч Чемберлена і Гітлера, пояснюючи, що британці були змушені вести перемовини, оскільки ще не були готові до війни.

Через тиждень Чемберлен стояв перед знаменитою чорною брамою на Даунінг-стрит, 10, після чергового рандеву з Гітлером. «Мир буде довгим, — оголосив він, — народ Британії може спати спокійно у своїх ліжках». Не минуло і року, як Німеччина напала на Польщу. Півтора мільйони солдатів німецького вермахту разом з СС і гестапо увійшли до країни, а Люфтваффе тримало в страху через бомбардування Варшаву, Краків та інші польські міста на сході, включно зі Львовом та Жовквою. Лемкін залишався у Варшаві п’ять днів, а тоді покинув її, коли 6 вересня до міста впритул наблизилися німці.

Він, коли небо замовкло, дістався Вовковиська, що на північному сході від Львова, у болотистому регіоні Полісся. Лемкін опинився затиснутим між німцями на заході і радянським військом, яке наближалося зі сходу. Польща втратила незалежність. Внаслідок пакту Молотова і Ріббентропа, міністрів закордонних справ Сталіна і Гітлера, країну було розірвано надвоє. Тоді, коли у війну вступили Британія та Франція, Лемкін просувався далі на північ. У міському одязі, в окулярах з дорогою оправою, він боявся, що більшовики впізнають у ньому польського інтелектуала і «мешканця великого міста». Один російський солдат його таки зупинив, але йому якось вдалося відговоритися.

На Волині юрист на якийсь час зупинився біля невеличкого міста Дубно, знайшовши прихисток у сім’ї єврейського пекаря. «Для чого євреям тікати від нацистів?» — спитав цей пекар. Лемкін розповів йому про «Майн Кампф» і задум винищити євреїв, «наче мух». Пекар засміявся. Він ніколи не чув про таку книгу і не міг повірити, що це правда: «Як Гітлер може знищити євреїв, якщо йому потрібно з ними торгувати? Щоб вести війну, потрібні люди».

«Ця війна не схожа на інші, — сказав йому Лемкін. — Це війна, щоб знищити цілі народи, замінити їх німцями». Пекаря це не переконало. Під час Першої світової війни він три роки жив під німцями, не дуже добре, але «якось ми вижили». Син пекаря, хлопець років двадцяти зі світлим обличчям, жвавий і неспокійний, не погоджувався з татом: «Я не розумію батькового ставлення до того, що відбувається, та й ставлення у місті інших людей, таких, як він»^{306}.

Лемкін пробув з родиною пекаря два тижні. 26 жовтня Ганса Франка було призначено генерал-губернатором окупованої німцями Польщі, території на захід від нової лінії кордону, який залишив Жолкєв, Львув і Вовковиськ під контролем більшовиків. Лемкін, який застряг на радянському боці, сів у переповнений переляканими мандрівниками потяг до Вовковиська. Потяг прибув на кінцеву станцію під час комендантської години, тож Лемкін цілу ніч просидів у вокзальній вбиральні, аби уникнути арешту. Рано-вранці він пішов до будинку свого брата Еліаса, на вулиці Костюшка, 15, оминаючи головні вулиці. Він тихенько постукав у вікно, притулився губами до шибки і прошепотів: «Рафал, Рафал».

Лемкін ніколи не забуде, як зраділа Белла. Його вклали до ліжка. Засинаючи під добре знайомою старою ковдрою, він думав про біду, яка спіткала Польщу. Він прокинувся від аромату млинців, які на сніданок жадібно проковтнув зі сметаною. Белла і Йозеф у Вовковиську почувалися у безпеці. Вони не хотіли тікати звідти разом з ним. «Я вже на пенсії, — пояснював Йозеф, — не капіталіст». Еліас був звичайним робітником, відмовився від своєї крамниці, більшовики не мали б їх чіпати, їхати вирішив лише Лемкін, аби дістатися Америки, де жив брат Йозефа Ісидор.

Белла погодилася, що йому треба їхати, але мала інший клопіт. Чому він неодружений? Це вельми делікатна тема. Через багато років Лемкін розповість Ненсі Екерлі, що він так глибоко вгруз у роботу, що «не мав на сімейне життя ані часу, ані заощаджень, щоб його забезпечувати». Яскравою особливістю усіх матеріалів, які я віднайшов про Лемкіна, було те, що там немає і натяку на бодай якісь романтичні стосунки, хоча, здається, не одна жінка виявляла до нього інтерес. Белла стояла на своєму, кажучи синові, що шлюб є засобом захисту, що після того, як мамину опіку було «відрізано», «самотньому і позбавленому любові» чоловікові потрібна жінка. Лемкін не мав чим потішити маму. Йому на думку спали рядки з епічної поеми Ґете «Герман і Доротея», як і завжди, коли Белла порушувала цю тему: «Візьми собі жінку, аби ніч могла стати прекраснішою частиною твого життя». Я перечитав поему^{307}, але не побачив там жодної підказки, яка б могла пояснити його самотність чи причетність до цього цієї поезії. Він з любов’ю зреагував на Беллині слова, ніжно обійняв її за голову, погладив волосся, поцілував у кожне око, однак нічого не пообіцяв. «Ти маєш рацію», — це все, на що він спромігся, сподіваючись, що подальше життя у постійних мандрах принесе більше удачі.

Ввечері Лемкін покинув Вовковиськ. Мить розставання затягнулася: поцілунки, зустріч поглядів, мовчанка, небажання розлучатися.

Цього осіннього дня у Вовковиську був також присутній племінник Лемкіна, Шауль. Доклавши трохи зусиль, я знайшов його у Монреалі, де він жив у невеличкій квартирі на першому поверсі будинку, який бачив і кращі часи. Будинок розташувався у районі, де було повно емігрантів. Шауль вразив своїм виглядом: на розумному обличчі вирізьбилися глибокі, сумні очі, скуйовджена сива борода нагадувала про якогось персонажа творів Толстого з дев’ятнадцятого сторіччя. Час був невблаганним до цього шляхетного, освіченого чоловіка.

Йому давно минуло вісімдесят. Він сидів на захаращеній канапі, в оточенні книжок, сумуючи за своєю подругою, яка нещодавно померла. Він хотів про це поговорити, а також про свої проблеми з очима і сенс життя з однією ниркою (другу нирку «він втратив 1953 року», жодних подробиць цього не уточнив). Так, Шауль пам’ятав візит дядька Рафала восени 1939 року, коли йому було дванадцять і вони жили на вулиці, «названій на честь відомого польського героя». Коли Рафал поїхав, вони знали, що, можливо, ніколи більше не побачаться.

До 1938 року Шауль та його батьки жили у Вовковиську разом із Беллою та Йозефом. Пізніше Лемкін придбав батькам власний будинок приблизно за п’ять тисяч злотих (близько тисячі доларів). «На ті часи це були великі гроші, — сказав Шауль, — мабуть, його адвокатські справи йшли непогано». Дідусь і бабуся були «чудові». Вони були фермерами із селища неподалік від Вовковиська. У цій парі Белла була більш літературно освіченою, постійно читала, тоді як Йозефа цікавила політика, єврейські газети та життя синагоги. «Рафал не був побожним», — сказав Шауль, хоч я про це не питав.

Його дядько приїздив до них у гості двічі на рік, переважно на свята. Напередодні свята Песах Белла посилала Шауля до галасливої крамниці «зробити закупи до візиту дядька». Приїзд «професора і адвоката», як його шанобливо називали, завжди був великою подією, такою, що приносить в родинний дім розмови про політику і «невеличкі чвари». Під час свого попереднього візиту, у квітні 1939 року, Лемкін з’явився з незвичною річчю у руці. Це була французька газета. Погляди рідних щодо статті про призначення маршала Петена послом у Мадриді розділилися. Петен був правих поглядів, і, мабуть, його призначили, аби вгамувати Франко: «Мій дядько не любив Петена і Франко».

Шауль вважав, що Лемкін був «дуже добре відомий» у Польщі. Дядько мешкав у величезній будівлі на знаменитій вулиці — з дивовижним ліфтом! — хоча Шауль ніколи не був у Варшаві і не мав нагоди зустрітися з «друзями з вищого світу». Я спитав про особисте життя його дядька, згадавши про описану у спогадах Лемкіна подорож до Вільнюса, коли той був ще підлітком і прогулювався схилами якогось пагорба з дівчиною у коричневій шкільній формі. Лемкін хотів її поцілувати, але раптом цей внутрішній порив «було в мені придушено чимсь незрозумілим», — згодом написав він. Ці слова були неоднозначні.

«Я не знаю, чому мій дядько так і не оженився, — сказав Шауль незацікавлено. — Гадаю, він мав нагоду це зробити, бо мав взаємини з жінками». Але про його подруг в родині ніколи не говорили. Шауль мав розмитий спогад про якусь подію у Відні, де були присутні Едвард VIII і мадам Сімпсон[32], але от чи були там якісь подруги дядька? Шауль про це нічого не знав. «Здається, була якась знайома жінка, — додав він, але не міг пригадати жодної інформації. — Що конкретно було причиною його самотності? Я не знаю».

Більшовики експропріювали родинний будинок, але дозволили сім’ї там залишитися. Туди вселився якийсь офіцер; Шауль ходив до російськомовної школи. «Коли мій дядько приїхав у жовтні 1939 року, ми з ним мали розмову. Те, що росіяни і німці взаємодіяли разом, означало, що все буде дуже зле. Ось що я чув, ось що я запам’ятав з того, що він мені говорив».

В очах Шауля був смуток.

Чи в нього є фотографія Белли і Йозефа? Відповідь: «Ні».

Чи має світлину свого дядька? Також: «Ні».

Можливо, є фото ще когось із членів родини у ті часи? «Ні, — сумно сказав він. — Нічого не залишилося».

Лемкін вирушив потягом з Вовковиська до окупованого більшовиками Вільнюса, міста, де він колись мало не поцілував дівчину. Воно було переповнене польськими біженцями, товарами чорного ринку, візами, паспортами і «локшиною» (доларами), які в очах Лемкіна були символом свободи, Америки, про яку він мріяв. Він зустрів знайомих із Ліги Націй, серед яких був відомий фахівець з криміналістики Броніслав Врублевський. «Мої спроби з “варварством” і “вандалізмом” не вдалися, — сказав він Врублевському, — але я обов’язково спробую знову»^{308}.

Белла та Йозеф писали про те, якими вони почуваються щасливими від того, що провели час зі своїм сином. Настрій листа був знайомим — ледь вловимий оптимізм, ледь приховане хвилювання. Там була і новина про те, що друг Лемкіна, Бенджамін Томкєвич, знаходиться в дорозі до Вільнюса і везе гостинець — невеличкий торт з ароматом Беллиної печі. Глибокий песимізм Томкєвича контрастував зі світлішими настроями Лемкіна: скрутне становище давало нові можливості і справжні виклики, як вважав Лемкін. Комфортне життя у Варшаві, з її щедрою адвокатською матеріальною винагородою, гарними меблями і заміським будинком, закінчилося. Він занадто звик до життя з вольностями і зв’язками з його «несправжнім престижем». Ці дні минули, але він за ними не журився.

Лемкін вирвався з Вільнюса завдяки наполегливій писанині. 25 жовтня він подав документи на тимчасову візу до Норвегії або Швеції. «Мені дивом вдалося врятувати своє життя, — пояснював він французькою, — і це життєво важливо — знайти можливість виїхати». «Я все життя буду вам вдячний»^{309}, — додав він, підкресливши, що все, що йому потрібно, — це віза, бо «фінансове становище не є поганим» (зворотною адресою було вказане латвійське консульство у Вільнюсі). Він також надіслав листа Карлові Шлитеру, колишньому міністрові юстиції Швеції, з проханням видати шведську візу; ще один — графові Картону де Віарту, бельгійському дипломатові, з проханням повідомити умови подорожі до Бельгії; третій — професорові Макдермотту з Північної Кароліни з проханням прийняти його на викладацьку посаду в університеті Дюка. Він також написав до видавництва «Педон», яким управляла команда «мами і доньки», і повідомив їм, що він живий і здоровий. Цікавився, чи отримали вони рукопис нової книги, присвяченої міжнародним угодам, який він надіслав перед тим, як німці дійшли до Варшави. Життя продовжувалося.

З Вільнюса Лемкін вирушив на захід до Балтійського узбережжя, у бік Швеції. У Каунасі він розповів знайомому, що втомився від життя біженця, що почувається наче привид у пошуках упевненості і надії. Три речі в житті, які він хотів, щоб його оминули, вже сталися: «носити окуляри, полисіти, стати біженцем». Ще один знайомий, д-р Залкаускас, суддя у відставці, поцікавився в нього, як так могло статися, що Польща «зникла за три тижні». «Такі речі трапляються»^{310}, — стоїчно відповів Лемкін. (Наступного разу Лемкін бачив цього суддю через багато років у Чикаго, той був ліфтером у готелі «Моррісон»).

Відповідь з «Педона» містила пробні відбитки його нової книги, а також кілька примірників його брошури 1933 року, присвяченої варварству і вандалізму. Пробні відбитки з виправленнями Лемкін надіслав назад до Парижа, книгу надрукували через кілька місяців.

Лемкін виїхав із Каунаса зі шведською візою. По дорозі він зупинився в Ризі^{311}, столиці Латвії, де пив чай з істориком Шимоном Дубновим, автором «Історії євреїв у Росії та Польщі». «Це затишшя перед грозою, — попередив Лемкіна Дубнов, — Гітлер незабаром буде у Латвії».

Лемкін прибув до Швеції на початку весни 1940 року. Стокгольм був нейтральним і вільним, це дозволило насолодитися місцевими звичаями та їжею, очікуючи на запрошення з Північної Кароліни, на яке він покладав великі сподівання, і насолоджуючись товариством Еберштейнів, які люб’язно його приймали в себе. Можливості дістатися Америки на кораблі з Бельгії вже не було: у травні 1940 року німці окупували Бельгію і Голландію; Франція впала через місяць, далі Данія, Норвегія, Литва, Латвія та Естонія. Усі друзі, яких Лемкін відвідував, тепер перебували під владою нацистів. Виявилося, що песимізм Шимона Дубнова був цілком обґрунтованим: його було вбито поблизу дому через два роки після того, як Лемкін покинув Ригу.

Тижні очікування у Стокгольмі перетворилися на місяці. Карл Шлитер запропонував адвокату подумати над викладацькою роботою в університеті, тож він посилено взявся вивчати шведську. До вересня 1940 року він вже достатньо володів мовою, щоб читати шведською лекції з валютного контролю і навіть написати новою для нього мовою на цю тему книгу. Від Белли та Йозефа надходили листи, це були моменти щастя, які, на жаль, рідко траплялися. Миті щастя з відтінком тривоги за безпеку рідних під владою більшовиків…

Невгамовний і навіжений, нездатний сидіти склавши руки, Лемкін шукав можливості здійснити більший проект. Мапа Європи надихнула на ідею, поки «криваво-червона ганчірка з чорним павуком на білому полі»^{312} поширювалася усім континентом. Вроджена цікавість Лемкіна зіштовхнулася з природою німецької окупації. Яким чином німецьким нацистам вдалося встановити своє панування? Вірячи в те, що відповідь можна знайти у деталях законодавчих актів, він почав збирати нацистські закони, постанови і розпорядження, як інші збирають марки. Як юрист, він розумів, що офіційні документи часто відбивають приховані цілі, не вказуючи їх явно, що окремий документ може бути менш інформативним, аніж збірка таких документів. Група була більш цінною, ніж сума її окремих складових.

Він постійно проводив час у центральній бібліотеці Стокгольма, збираючи, перекладаючи, аналізуючи і шукаючи моделі німецької поведінки. Німці були методичними, фіксували більшість рішень письмово, лишаючи таким чином по собі паперовий слід документів, ключі до розуміння ідейного задуму. Це могло б привести до «неспростовних доказів»^{313} вчинення злочину.

Він шукав підтримки в інших. Одним із джерел такої підтримки була шведська компанія, назва якої не вказується, з філіалом у Варшаві, який колись користувався його адвокатськими послугами. Лемкін відвідав головне управління цієї компанії у Стокгольмі, аби попросити про послугу.

Він поцікавився, чи можуть філіали компанії у Європі збирати копії офіційної газети, яку видавали німці в окупованих країнах, а тоді надсилати їх до Стокгольма? Його знайомий дав ствердну відповідь.^{314}

Закони, розпорядження та інші документи з усієї Європи почали надходити до Стокгольма. Лемкін уважно вивчав кожен документ, робив нотатки, примітки в тексті, перекладав. Стоси паперів множилися, доповнювалися матеріалами, отриманими зі стокгольмської центральної бібліотеки, в якій зберігалися тексти, що пов'язані з політикою Берліна.

Прокладаючи собі шлях через ці законодавчі акти, він знаходив спільні теми, елементи «концентрованого задуму». Ця робота, яка проводилася паралельно зусиллям Лаутерпахта із захисту окремих осіб, про які Лемкіну не було відомо, виявила, що сукупною метою німців було масштабне знищення народів, над якими вони встановили свій контроль. Деякі документи було підписано Гітлером, який втілював свої ідеї, викладені у «Майн Кампф», щодо планів Lebensraum — експансії нового життєвого простору, який мають населяти німці.

Перший польський декрет Гітлер підписав 8 жовтня, місяць по тому, як Лемкін покинув Варшаву. Окупована німцями Польща отримувала нову назву — «Приєднані східні території» (Eingegliederte Ostgebiete), потім її мав поглинути Рейх. Це була територія^{315}, де землю і людей можна «знімеччити», поляків оголосити «безголовими або безмозкими», інтелігенцію ліквідувати, населення перетворити на рабську робочу силу. Інший декрет підписав 26 жовтня новопризначений генерал-губернатор Ганс Франк, який радісно оголосив, що підконтрольну йому територію незабаром буде звільнено від «політичних агітаторів, тіньових торговців і єврейських експлуататорів». Франк заявив, що буде здійснено «рішучі кроки»^{316}. Копія третього декрету, датованого 1 серпня, згідно з яким до Генерал-губернаторства приєднувалося Галичину і Лемберг, зберігається серед паперів Лемкіна в архіві Колумбійського університету.

Лемкін пішов слідами «рішучих кроків», які формували певну закономірність. Першим кроком переважно була денаціоналізація, позбавлення окремих осіб громадянства, розривання зв’язку між євреями і державою так, аби обмежити їхній законодавчий захист. Далі слідувала «дегуманізація» — позбавлення законних прав членів обраної етнічної чи расової групи. Ця двокрокова модель поведінки застосовувалася в усій Європі. Третім кроком було вбивство нації «у духовному і культурному сенсі»: Лемкін виявив низку декретів, які, починаючи з 1941 року, вказували на «повне знищення» євреїв за допомогою «поступових кроків». Окремо кожен декрет видавався зовсім незагрозливим, але, якщо взяти їх разом і проаналізувати межі їхньої дії, можна побачити, що вони мають ширшу мету. Окремих євреїв змушували реєструватися, носити яскраві пов’язки із зіркою Давида для легшого ототожнення, а тоді переміщати у спеціально відведені місця, гетто. Лемкін знайшов декрети, за якими було створено варшавське гетто (жовтень 1940 року), потім краківське гетто (березень 1941 року) і запроваджено смертну кару для тих, хто покине гетто без дозволу. «Чому смертна кара?» — цікавився Лемкін. Це спосіб «пришвидшення» того, що «вже приготовано»?

Вилучення майна робило обрану групу «нужденною» і «залежною від карткового розподілу продуктів харчування». Ці декрети обмежували раціон вуглеводнів і білків, перетворюючи членів групи на «ходячих трупів». Ламався дух людини, вона ставала «апатичною до власного життя», багато смертей спричинила примусова праця. Для тих, хто залишився живий^{317}, було передбачено наступні засоби «дегуманізації і розпаду», поки вони чекали, коли настане «час страти».

Занурений у ці матеріали Лемкін отримав від професора Макдермотта з Північної Кароліни листа, в якому йому запропонували посаду викладача і візу.

Цього разу Белла і Йозеф погодилися, що йому слід їхати, щоправда, у Лемкіна розривалося серце від того, що він не матиме можливості «доглядати за ними» з далекої Америки. Однак подорож до Америки потребувала подолання нових проблем — трансатлантичний маршрут було перекрито війною, а Стокгольмом ширилися чутки, що незабаром також буде неможливо проїхати через Радянський Союз. Лемкін вирішив рушати негайно довшою дорогою: до Москви, через усю територію Радянського Союзу до Японії, тоді через Тихий океан до Сіетла і далі потягом через Америку.

Він здійснить цю подорож, маючи зовсім небагато особистих речей і велику кількість декретів, що були запаковані разом із його записами у кілька великих шкіряних валіз. Візи було отримано, і Еберштейни влаштували на його честь прощальну вечерю. Стіл, прикрашений невеличкими польськими прапорцями — червоно-білими — залишив по собі незабутній спогад.^{318}

Після короткої зупинки у Латвії, що дозволила востаннє подивитися «у загальному керунку» Вовковиська, він прибув до Москви. Поселившись у старомодному готелі з холодним холом і величезною спальнею, він гуляв вулицями, насолоджувався Червоною площею, Кремлем і шпилястими банями собору Василія Блаженного, який нагадував йому про книжки дитинства, поета Надсона і ніжний голос матері. Він обідав наодинці, у місті, де люди виглядали жалюгідно і майже не посміхалися.

Наступного ранку він увесь був вкритий укусами, тому що революція 1917 року, яку він не підтримував, «не позбулася блощиць». З Ярославського вокзалу він вирушив у подорож найдовшим залізничним маршрутом у світі, десять днів до Владивостока, 3600 миль на схід. У купе разом з ним їхала польська пара з маленькими дітьми. Потяг рухався своїм шляхом через невеличкі похмурі радянські містечка, на тлі безрадісного ландшафту сірого снігу. Час спливав повільно, відволіктися можна було хіба на возик з їжею: Лемкін любив почекати, поки у вагоні з’явиться якийсь росіянин, кинеться зайняти вільне місце навпроти і розмовлятиме з ним мовою дитинства. Він був істотою компанійською і виявив, що росіяни «найбільш комунікабельні» тоді, коли їдять.

Минуло п’ять днів, і потяг прибув на станцію Новосибірськ, на півдорозі трансрадянського маршруту, таку ж людну, як Північний вокзал у Парижі чи Лондонська станція Вікторія. Два дні по тому^{319} його зустріли яскраве сонце, глибокі сині води і гори, озеро Байкал на півночі Монголії — місце чистоти і широкого простору, яке зачарувало Лемкіна. Минуло ще два дні, і вони зупинилися на невеличкій станції, назву якої було написано російською та ідишем. Він дістався Єврейської автономної області, яку створив комісар з питань меншин Йосип Сталін у 1928 році. Поки Лемкін розминав ноги, двоє чоловіків у пошарпаному одязі читали «Голос Біробіджана». «Горстка переміщених осіб, відрізаних від свого коріння», — розмірковував Лемкін. Сім десятиліть по тому їхнє становище і надалі залишалося складним, утім, принаймні вони були живі.

Десь через дві доби потяг в’їхав до Владивостока, міста, у якому «не дуже переймалися красою». Лемкін переночував у паскудному готелі, а тоді сів на корабель до Цуруґи, порту на західному узбережжі Японії, до якого треба було подолати морем тисячу кілометрів. Попри втому і тривожні обставини, Лемкін впізнав в одному з пасажирів видатного польського фінансиста, сенатора з колись дуже заможної родини. Розпатланий і неохайний^{320}, із закладеним носом, він був схожий на персонажа з «Маршу Радецького» Йозефа Рота, який ніколи не помічав, що в нього на кінчику носа засохла «кристалічна краплина».

Корабель прибув у порт Цуруґа у перші дні квітня 1941 року, через два місяці після того, як Лемкін виїхав зі Стокгольма, через півтора року після того, як він востаннє обійняв Беллу та Йозефа.

Лемкін познайомився з однією молодою парою і вирушив з ними до Кіото, історичної столиці Японії. Він насолоджувався будівлями, кімоно, старим вишневим деревом на міській площі, навпроти величезної фігури Будди. Відвідав театр, де він ні слова не зрозумів, але був вражений «відтворенням страждання і болю» лише за допомогою «виразів обличчя і тремтіння тіла». Виставі передувала чайна церемонія у цілковитій тиші. Дівчата-гейші пропонували свої послуги, кожна — у кімоно з особливим малюнком як виразом індивідуальності. Зелений чай не відповідав красі церемонії, був надто гіркий на смак. Відвідуючи доми гейш, Лемкін був здивований, що більшість присутніх там чоловіків були одружені.

У Йокогамі він купив собі кімоно, сидів на терасі готелю, дивився на вогні гавані і думав про Вовковиськ. Наступного дня він сів на сучасний океанський лайнер «Хейан Мару», аби здійснити останній етап своєї подорожі і дістатися до Америки. Лемкін врешті зітхнув спокійно, валізи та німецькі декрети безпечно перебували у вантажному відсіку. Він потоваришував з одним із попутників — це виявився Тойохіко Каґава, японський християнський активіст, чий арешт на рік раніше дістав великий розголос. Злочином Каґави був заклик до японців вибачитися за грубе поводження з китайцями, а тепер він був у дорозі до Америки, щоб виступати там проти війни. Вони обидва переживали за те, що відбувається у світі.^{321}

Після невеличкої зупинки у Ванкувері, вогні якого наче «провіщали безпеку», «Хейан Мару» відчалив до свого кінцевого пункту — Сіетла. У п’ятницю, 18 квітня, корабель зайшов у гавань, оточену засніженими вершинами. Лемкін стояв на палубі під ясним синім небом, як у той день, коли бомбили Варшаву. Валізи вивантажили на берег; пасажири вишикувалися у чергу до приязного співробітника канадської митниці для проходження контролю. Він подивився на валізи Лемкіна, тоді на самого поляка: «Як там в Європі? Дуже зле?»^{322}. Лемкін кивнув головою. Митник відкрив валізи, здивувався такій кількості паперів, утім, нічого не спитав. «Я сам звідти. Моя мати все ще живе у Шенноні», — сказав він, поклавши Лемкіну на плече руку. «Гаразд, хлопче, — ти добрався!»

Лемкін провів день у Сіетлі, а тоді сів на нічний потяг до Чикаго. Стеля у вагоні була прозорою, і він насолоджувався новими відчуттями, спостерігаючи, як змінюється небокрай, коли потяг проїздив Левенворт з його «баварським» передмістям, Скелясті гори, Національний парк «Ґлейшер», рівнини Монтани, промчав недалеко від Фарґо у Північній Дакоті. Якщо порівняти з переляканими європейцями та сором’язливими японцями, американці здавалися безтурботними. У Чикаго він відвідав історичний діловий центр «Луп», наче побував «в утробі величезного механічного кита». Він спробував зав’язати розмову, але марно. «Один, праворуч від мене, лише дуже голосно пробурчав: “Га”, а інший, ліворуч, — навіть не звернув на мене уваги, втупившись у свою тарілку». Нічний потяг провіз його через казкові Аппалачі, немов спускаючись з небес. Під час короткої зупинки у Лінчберзі, штат Вірджинія, Лемкін був дуже здивований побачити два окремих входи до вбиральні: один мав табличку «для білих», інший — «для кольорових».

Він спитав чорного робітника, чи «кольорові» повинні користуватися спеціальним туалетом? У Варшаві, згадав він, був «один негр на все місто», танцівник у популярному нічному клубі, від якого не вимагалося користуватися окремим туалетом. Питання збило робітника з пантелику.^{323}

Потяг прибув на станцію Дарем 21 квітня. Стояв теплий весняний день, повітря було наповнене запахами тютюну та людського поту. Лемкін знайшов очима Макдермотта. Хоча минуло вже п’ять років, їхня розмова продовжилася з тих самих тем, на яких колись зупинилася. Вони говорили про подорожі, статті в газетах, уряди, торгівлю, меншини. Макдермотт був вражений кількістю валіз і вмістом багажу Лемкіна. Приїхавши до університетського містечка, Лемкін розплакався, вперше дозволивши собі такий вияв емоцій. Усе дуже відрізнялося від європейського університету: без підозр і страху, у повітрі — запах свіжоскошеної трави, хлопці у відкритих білих сорочках, дівчата у легких літніх сукнях, в руках книги, усі посміхаються. Повернулося відчуття ідилії.^{324}

Часу для відпочинку не було, тому що ректор університету попросив його виступити на урочистому обіді, розповісти про світ, який він залишив позаду. Лемкін оповідав про далекий край, де чоловік на ім'я Гітлер захоплював чужі території і знищував цілі етнічні групи. Він говорив про історію, вірмен і утиски, постійно дивлячись на одну літню пані попереду, жінку, в якої світилися очі, а з уст не сходила мила усмішка. «Якщо жінок, дітей і старих убивають за сотню миль звідси, хіба ви не поспішатимете на допомогу?»^{325} — спитав він, дивлячись на неї. Це питання викликало несподіваний шквал оплесків.

Оскільки навчальний семестр закінчився, читати лекції не було можливості. Лемкін повернувся до своїх валіз і декретів, тримаючи двері свого кабінету відчиненими для безперервного потоку балакучих відвідувачів. Викладачі, студенти, бібліотекарі приходили і виходили, виявляючи неабиякий інтерес до квадратноголового інтелектуала з Польщі. Він приходив послухати заняття, вражений різницею між американською школою права, — яка зосереджується на конкретних справах, судових дебатах і розбіжності думок, — і європейською традицією, з наголосом на кодексі і посиланнями на закони. Американських студентів заохочували дискутувати і ставити почуте під сумнів, не чекаючи, поки тобі все розжують. «Як чудово, що викладач реагує на думку студента», — розмірковував Лемкін, бо це дуже відрізнялося від навчального процесу у Лемберзі.

Лемкін був вдячний деканові Клодові Ораку, який ґречно запропонував свою допомогу з німецькими декретами. Йому також допомагали працівники бібліотеки, нові знайомі викладачі факультету, які навряд чи мали якийсь зв’язок з його батьківщиною. Суддя Таддеус Брайсон^{326} розповів йому, що його назвали на честь польського військового героя Тадеуша Костюшка, який брав участь в американській війні за незалежність. «Дивовижно, — сказав йому Лемкін, — що у Вовковиську брат Еліас жив на вулиці, яку теж назвали на честь цього видатного чоловіка».

Університет організував серію публічних виступів по всій Північній Кароліні приблизно тоді ж, коли Лаутерпахт їздив зі своїми лекціями. Лемкін придбав собі гарний білий костюм, до якого взував білі черевики, одягав білі шкарпетки і шовкову краватку з легким натяком на кольоровий відтінок. У такому чепурному вбранні — я знайшов одну фотографію — його звикли бачити в університетському містечку і під час мандрівок штатом. Він розповідав про Європу, виявляючи у виступах занепокоєння. Його сильне душевне хвилювання було очевидним, як і сильний центральноєвропейський акцент.

_{Лемкін у білому костюмі, Вашингтон, без дати}

Макдермотт запросив Лемкіна поїхати з ним до Вашингтона, запропонувавши можливість знову побачитись з колегами з часів Ліги Націй і заручитися підтримкою однодумців у його роботі над декретами німців. Вашингтон Лемкіну сподобався: «приглушена елегантність» Шістнадцятої вулиці та екстравагантність Масачусетського проспекту, безпретензійна простота пам’ятників. Він відвідав польське посольство і бібліотеку Конгресу. Там він зустрів^{327} бібліотекаря-правника Джона Венса, якого знав ще з конференції у Гаазі, яка відбулася чотири роки тому. Стрункий приязний бібліотекар носив пишні вуса і баки, а в тембрі його голосу відбивалися усі проблеми світу. Венс запропонував Лемкіну доступ до ресурсів бібліотеки Конгресу і власні контакти. Далі він влаштував важливе знайомство^{328} з полковником Арчибальдом Кінгом, начальником підрозділу воєнного планування головного військово-юридичного управління збройних сил США, старший військовий юрист.

Лемкін поділився з полковником Кінгом своїми ідеями щодо варварства і вандалізму. Той терпляче слухав, а тоді висловив свою впевненість у тому, що німецькі юристи дотримуватимуться законів ведення війни. Лемкін роз’яснив, які заходи вживаються у Німеччині та на окупованих територіях, підтверджуючи свої слова документами. Кінг попросив їх оглянути. «Німецька війна спрямована проти народів, — пояснював Лемкін. — Це є порушенням міжнародного законодавства». «Чи Німеччина офіційно відмовилася від Гаазьких положень?» «Офіційно не відмовилася, — відповів Лемкін, — однак неофіційно відмовилася». Він розповів полковникові Кінгу про Альфреда Розенберга, головного теоретика Гітлера, але Кінг не чув про такого.

«Німеччина хоче змінити всю структуру населення Європи на тисячу років, — пояснював Лемкін, — вона хоче, аби деякі народи і раси повністю зникли». Кінг був спантеличений і сказав, що вивчить це питання детальніше.

Повернувшись до Північної Кароліни, Лемкін продовжив роботу над декретами. Від Белли та Йозефа надійшов лист. У пошарпаному конверті, який довго йшов до свого адресата, був невеличкий клаптик паперу, датований 25 травня 1941 року. Йозеф дякував Лемкіну за надіслані листи, сказав, що почувається краще, що сезон картоплі закінчився і він може більше часу проводити вдома. «Поки нам нічого не бракує». Він надіслав синові кілька імен і адрес в Америці, а Белла запевняла, що в них «усе дуже добре» і вони мають усе, що їм потрібно. Це була звістка про те, що вони живі. «Пиши частіше, — попросила Белла, — будь здоровий і щасливий»^{329}.

Через кілька днів, 24 червня, коли Лемкін слухав музику по радіо, передачу було перервано: «Німецьке військо вторглося до східної Польщі». Німці розірвали пакт зі Сталіним, відправивши свої військові підрозділи на схід до міст Львов, Жолкєв, Вовковиськ і за їхні межі. Лемкін знав, що станеться далі.

«Ви чули новини? — хтось спитав, коли він зайшов на юридичний факультет. — Про операцію Барбаросса?» Того дня і впродовж наступних він багато разів чув, як йому казали «співчуваю», оскільки понурі та мовчазні колеги і студенти розуміли наслідки цієї новини. Сповнений зловісного передчуття, він продовжував працювати. «Вище носа, будь сильним»^{330}, — підбадьорював його Макдермотт.

Вермахт просувався на схід разом із СС, розширюючи межі панування губернатора Франка. Жолкєв захопили за тиждень, тоді через один чи два дні було окуповано Львов, а професора Романа Лонгшама де Бер’є і його трьох синів було вбито. Того ж дня, пройшовши трохи північніше, німці взяли Вовковиськ безпосередньо за межами Генерал-губернаторства Франка. Тепер родина Лемкіна підпадала під дію добре знайомих йому декретів.

Той самий день приніс ще одне повідомлення: Ігнацій Падеревський, засновник сучасної Польщі, чоловік, який виступав проти Договору про меншини 1919 року, помер у Нью-Йорку під час концертного туру (його поховали на Арлінгтонському національному цвинтарі, через півстоліття його рештки було перенесено до Кафедрального собору Івана Хрестителя у Варшаві). Незадовго перед тим, як він захворів, Падеревський виступив з публічною промовою, аби нагадати слухачам про різницю між добром і злом, про роль одного і багатьох: «Дотримуватися цього шляху, безумовно, важливо як індивідам, так і групам індивідів»^{331}, аби уникнути непотрібних страждань та безцільного руйнування.

У вересні, через п’ять місяців після приїзду до Америки, Лемкін провів своє перше навчальне заняття у юридичній школі університету Дюка. Того ж місяця він їздив до Індіанаполіса^{332} на щорічну конференцію Американської асоціації юристів, де прочитав лекцію про тоталітарний контроль і підписався під резолюцією, приготованою Джоном Венсом, яка засуджувала звірства німців. Суддя Верховного суду США Роберт Джексон після урочистого обіду виступив з промовою під назвою «Виклики міжнародного беззаконня». Виступ був пронизаний ідеями, висловленими Лаутерпахтом, чоловіком, з чиєю працею незабаром познайомиться Лемкін. Однак про те, що ще один колишній студент зі Львова зіграв певну роль у написанні Джексонових слів, Лемкіну тоді не було відомо.

«Німеччина розв’язала війну, порушивши свої договірні зобов’язання, — сказав Джексон присутнім, — звільняючи Америку від обов’язку ставитися до усіх, хто бере участь у війні, однаково». Він завершив свою промову, висловивши надію, що неминуче настане «панування законів, спрямованих на захист мирного співіснування народів, на які покладатимуться суверенні держави»^{333}. Цей виступ, очевидно, не залишив Лемкіна байдужим.

Через рік після свого приїзду до Дарема Лемкін виступив з власною промовою на щорічному зібранні асоціації юристів Північної Кароліни. До нього на трибуні приєднався англійський суддя Норман Біркетт. Мені зайняло трохи часу, аби відшукати докладний звіт про це зібрання асоціації, але зрештою я його знайшов.

Декан юридичної школи Орак представив Лемкіна, коротко розповівши про його втечу з Польщі. «Цей поляк нещодавно дізнався, що німці незаконно привласнили його заміський будинок, — пояснював декан, — а його вишукану колекцію картин, які ілюструють здійснення правосуддя ще з часів Середньовіччя, було експропрійовано і вивезено до Берліна». Декан зачитав коротку біографію. «Університет д-ра Лемкіна» був заснований ще 1661 року і називався «університет Львова». Якщо хтось запропонує кращу вимову, нехай підходить до Орака і Лемкіна після завершення урочистого вечора.

Лемкін у своєму виступі говорив про «право і юристів у поневолених країнах». Він описував «зловісну картину» життя в Європі, спричинену декретами нацистів, їхніми діями з підриву діяльності судів, ув’язнення адвокатів і порушення міжнародного законодавства. Він згадав Ганса Франка, в чиїх руках, на його думку, перебувала доля його батьків і мільйонів поляків. Чи захищатиме Франк права цивільних в окупованій Польщі? Відповідь була у самому питанні. Він навів приклад з документа, який Франк подав до Академії німецького права у грудні 1939 року, коли сказав, що право — це лише «те, що є корисним і необхідним для німецької нації». «Ці слова були цинічним запереченням міжнародного права, — заявив Лемкін, — і викликають глибоку відразу». Доктрина Франка підпорядковує індивіда державі і має на меті «підпорядкувати весь світ владі Німеччини».

Лемкін також скористався нагодою, аби знову викласти свої ідеї щодо варварства та вандалізму, згадавши про свою роль у Мадридській конференції у жовтні 1933 року. Голова цієї конференції сказав йому, що він не повинен говорити про Німеччину, пояснював Лемкін, але він проігнорував цю пораду: «Коли я зачитував свою пропозицію [про потребу нового законодавства], німецька делегація, яка складалася з голови Верховного суду Німеччини й очільника Берлінського університету[33] професора Кольрауша, покинули залу засідань».^{334}

Ця розповідь мене здивувала. В офіційному протоколі Мадридської конференції зазначалося, що серед присутніх були Кольрауш і голова Верховного суду Німеччини (Ервін Бумке, який головував у суді, про тогорічне рішення якого трохи раніше повідомляв Лаутерпахт, те, яке забороняло інтимні стосунки між німцями та євреями, навіть поза межами Німеччини). Колеги Лемкіна, Веспасіан Пелла та суддя Шлитер були у Мадриді, був там і суддя Раппапорт, який очолював польську делегацію. Лемкіна в офіційному списку присутніх вказано не було.^{335}

Він не був тоді у Мадриді, не зачитував свою пропозицію і не спостерігав за тим, як двоє німців покидають залу. Це було невеличке перебільшення, без істотних наслідків, але все-таки перебільшення.

Інформація про Лемкінову роботу над декретами нацистів поширювалася^{336}, і його запросили до Вашингтона на посаду консультанта Ради економічної війни. Це була весна 1942 року, і завданням Ради було координувати американську воєнну стратегію після нападу на Перл-Гарбор і вступу США у війну. Робота в цій раді, яку очолював віце-президент Генрі Воллес, надала Лемкіну прямий доступ до верхніх ешелонів американського політичного життя.

Він перебрався до Вашингтона — міста, яке з головою поринуло у воєнні клопоти, мало повно енергії та рясніло військовими одностроями. Робота у Раді економічної війни була непередбачуваною. Здається, ніхто до кінця не знав, що відбувається в окупованій Європі і які конкретні наміри мають німці. Колеги не дуже переймалися інформацією, якою він з ними ділився. Вони були занурені у власні проблеми і не виявляли зацікавленості у занепокоєнні якогось емоційного поляка, який відрізнявся від них. Його справи сприймали як «теоретичні» та «фантастичні». «Хіба нацисти реально розпочали втілювати ці плани?» — спитав хтось з його колег. Усі знали про історії німецьких звірств під час Першої світової війни, однак більшість із них виявилася неправдою. Чим теперішня ситуація відрізняється від тодішньої?^{337}

Лемкін трохи упав на дусі, втім, знайшов час для спілкування і нових знайомств, насолоджуючись офіційними коктейль-прийомами. Він зібрав кілька споріднених душ, серед них була Кетрін Літтел, дружина помічника генерального прокурора Нормана Літтела (як свідчили архівні матеріали, була чимала кількість одружених жінок, з якими він підтримував стосунки). Літтели представили Лемкіна віце-президентові Воллесу, з яким мали тісні взаємини (Норман Літтел зазначив у своєму щоденнику, що віце-президент виявив «неабиякий інтерес до колекції нацистських декретів Ральфа Лемкіна»). Лемкіна попросили допомогти віце-президентові підготувати промову, яку той мав виголосити у Медісон-сквер-гарден у Нью-Йорку (текст початкової версії стверджував, що Америка буде справді демократичною лише тоді, коли побачить «обраним президентом Сполучених Штатів кольорового кандидата»^{338}; цей передчасний рядок було звідти вилучено, коли Літтел сказав Воллесу, що ці слова зіграють проти нього, якщо він коли-небудь балотуватиметься на пост президента).

Вряди-годи Лемкін зустрічався з Воллесом у його великому кабінеті у будівлі Сенату США, сподіваючись якось залучити його до своєї роботи з декретами нацистів. Проте переконався, що віце-президента більше цікавили кукурудзяні поля в Огайо. «Ми завинили перед усіма фермерами світу, — казав йому Воллес, — ось на чому потрібно зосередити увагу». Воллес не справляв особливого враження на Лемкіна, який не міг пройнятися «самотніми мріями» віце-президента. Тож після того, як його підбадьорили Літтели, він вирішив брати вище і звертатися до президента Рузвельта. Принаймні такою була інтерпретація Лемкіна.

Лемкін підготував меморандум, але той вийшов надто довгим. «Скоротіть його до однієї сторінки, якщо хочете, щоб Рузвельт це прочитав», — сказали йому. Як можна стиснути інформацію про усі ці звірства? Він переглянув свій підхід і вирішив подати Рузвельтові нову ідею: оголосити масові вбивства поза законом, написав він, зробити їх злочином, «злочином злочинів». Лемкін запропонував розробити угоду, за якою б метою війни став захист етнічних і расових груп, і яка б дала чіткий сигнал попередження Гітлеру. Меморандум було надіслано, минуло кілька тижнів і прийшла негативна відповідь. Президент усвідомлював загрозу, але час діяти ще не настав. «Будьте терплячим, — повідомлялося Лемкіну, — сигнал буде, але не вже негайно».^{339}

Лемкін був наче на власному похороні, не маючи жодної звістки з Вовковиська, і його охопила меланхолія. Однак він знову взяв себе в руки і вирішив забути про політиків і державних діячів.

Він напише книгу і апелюватиме безпосередньо до американського народу.

До Північної Кароліни продовжували надходити документи зі Стокгольма, з бібліотеки Конгресу і від друзів з усієї Європи. Щодо дій німців вони містили важливі подробиці (розподіл продовольчих пайок, кількість калорій, які виділялося окремим особам залежно від того, до якої вони належали групи) і чутки про масові страти і депортації. Зібрані декрети були частиною більшої схеми, системи для вбивства. Лемкін використав ці матеріали для свого курсу лекцій у Школі військового управління у Шарлотсвіллі. Студенти були під враженням від його лекцій.

Задум написати книгу мав на меті зробити такі матеріали якомога доступнішими. «Я з Міссурі, покажіть їх мені», — на таку реакцію сподівався Лемкін, як завжди оптимістично налаштований. Він хотів переконати народ Америки за допомогою юридичного обґрунтування і доказів, застосовуючи об’єктивний і науковий підхід. Він надіслав свою пропозицію^{340} до Фонду Карнеґі за міжнародний мир у Вашингтоні, де вона потрапила на стіл Джорджа Фінча, який дав зелене світло. «Завершіть роботу над рукописом, — сказали Лемкіну, — і Фонд оформить матеріали у формі, придатній для друку». Вони погодилися на об’єм у двісті сторінок, гонорар (п’ятсот доларів) і скромне відшкодування витрат. Час для книги був ідеальний, воєнні злочини — на міжнародному порядку денному, нещодавно було прийнято Декларацію у Сент-Джеймському палаці[34]. У жовтні 1942 року президент Рузвельт згадав у своїй промові про «варварські злочини», скоєні в окупованих країнах, і закликав притягнути винних до відповідальності «перед законними судами». Він також заявив^{341}, що «воєнних злочинців» примусять до капітуляції, що за допомогою «усіх наявних доказів» кожен з них відповідатиме індивідуально і що зараз Об’єднані Нації працюють над створенням відповідної комісії для розслідування воєнних злочинів.

Лемкін мав на руках цінні вихідні матеріали для підтримки цих дій. Він погодився надати ці декрети Раді, але наголосив на одній умові: має бути вказано походження кожного документа. На першій сторінці кожного документа має бути коротка анотація про те, що збірку склав Рафал Лемкін, консультант Ради економічної війни, під час виконання обов’язків в університеті Дюка і Стокгольмському університеті.

Хоча Лемкін трохи піднісся духом, все ж він не переставав хвилюватися за родину і потерпав від проблем зі здоров’ям. Йому було сорок два, він мав небезпечно підвищений артеріальний тиск, утім, не брав до уваги поради лікарів зробити перерву і добре відпочити, оскільки до Вашингтона постійно надходила нова інформація щодо масових убивств у Європі. У грудні польський міністр закордонних справ в екзилі видав брошуру під назвою «Масове знищення євреїв в окупованій Німеччиною Польщі». Вона спиралася на матеріали^{342}, надані Яном Карскі (ще одним випускником юридичного факультету університету Львова), який співпрацював із польським рухом опору у Варшаві.

Лемкін присвятив роботі над рукописом цілий рік, щоправда дозволивши собі зробити кілька перерв. У квітні 1943 року він був з Літтелами на відкритті Меморіалу Джефферсона у Вашингтоні, де спілкувався з акторами Едвардом Г. Робінсоном та Полем Муні. Під радісні вигуки захопленого натовпу приїхав президент Рузвельт, у чорному плащі, він став разом з Елеонорою Рузвельт всього за кілька кроків від Лемкіна. «У Ральфа залишилися найкращі враження, — записав Літтел у своєму щоденнику, — оскільки Рузвельта він досі не бачив». Лемкіна вразили «особливі духовні якості» Рузвельтів. «Вам дуже пощастило, — сказав він Літтелам, — мати таких двох людей, які здатні бути гідними духовними лідерами нації».^{343}

Лемкін завершив роботу над рукописом у листопаді. Навіть попри те, що він вмістив сюди не всі матеріали, вийшло понад сімсот сторінок, а це значно більше, аніж було узгоджено з фондом Карнеґі. Фінч був роздратований. Вони обрали назву — «Правління держав “Осі” в окупованій Європі». Малоймовірно, щоб книга потрапила у Міссурі чи ще де-небудь до списку тих, які найбільше продаються. У передмові Лемкін пояснив, що хотів, аби порядні люди з усього англосаксонського світу дізналися правду про нещадну жорстокість німців щодо окремих груп, яка спирається на «об’єктивну інформацію і докази». Він головно зосередився на ставленні до «євреїв, поляків, словенців і росіян», однак принаймні про одну групу — гомосексуалістів — у цій праці не згадується. Він писав про злодіяння «німців», а не нацистів, згадавши лише один раз «націонал-соціалістів», і стверджував, що «німецький народ» «без примусу» сприйняв заплановане, охоче беручи участь у цих заходах і отримуючи від їхнього втілення непоганий зиск. Бажання захищати групи не завадило йому виділити в окрему групу німців. Лемкін зазначив про допомогу у написанні книги вузького кола друзів, присвяти не додавав і підписав до друку 15 листопада 1943 року.

«Правління держав “Осі”» не було легким для читання. Аби покрити «кожен етап життя» під окупацією, книгу було поділено на три частини. У перших восьми розділах він розглянув «методи окупаційного німецького режиму», звертаючи увагу на адміністративні питання, роль законодавства і судів, на інші аспекти, зокрема на фінанси, працю і власність. Коротенький розділ стосувався «правового статусу євреїв».

Далі у 9-му розділі Лемкін відкинув терміни «варварство» і «вандалізм» і створив новий — амальгаму з грецького слова «genos» (плем’я або раса) і латинського «cide» (убивство).

Цей розділ він назвав «Геноцид».

В архівах Колумбійського університету я знайшов залишки його паперів. Серед них був окремий жовтий аркуш у лінійку, з карлючками, зробленими олівцем. Тут він написав слово «геноцид» понад двадцять п’ять разів, перш ніж закреслити і дописати ще кілька інших слів. «Знищення». «Культурне». «Фізичне». Він бавився з іншими варіантами^{344}, такими як «мет-еноцид».

Посередині листка, у гущавині зигзагів, було ще одне закреслене слово зі стрілочкою вбік. Очевидно, це слово — «Франк».

_{Карлючки Лемкіна, 1945 р.}

Геноцид стосувався дій, «спрямованих проти окремих осіб не через їхні індивідуальні якості, а через те, що вони належали до національних груп», — написав Лемкін у 9-му розділі. «Нові поняття потребують нових термінів»^{345}. Як він дійшов до такого вибору, остаточно не зрозуміло.^{346} На рік раніше він зробив пропозицію польському уряду у вигнанні у Лондоні, використавши польське слово «ludobójstwo», буквальний переклад німецького слова «Völkermord» (вбивство людей), — формулювання, яке використав поет Август Граф фон Платен (у 1831), потім — Фрідріх Ніцше у «Походженні трагедії» (1872). Лемкін вжив слово «геноцид» без жодних пояснень. Обране слово було реакцією проти «грандіозного плану» Німеччини змінити біологію окупованих територій шляхом безперервного впливу на них. «Знищення націй та етнічних груп» потребувало ліквідації інтелігенції, знищення культури, відчуження багатств. Населення цілих територій мало бути винищене голодомором або іншими формами масового вбивства. Лемкін описував стадії знищення, наводячи приклади, наче обвинувач, що викладає факти своєї справи у суді.

Друга частина книжки стосувалася заходів, вжитих у сімнадцяти окупованих країнах, від А (Албанія) до Ю (Югославія). Для кожної території книга докладно описувала етапи гноблення етнічних груп, зокрема євреїв, поляків і циган. Побіжно було згадано групу людей з обмеженими можливостями. Початковий аналіз було уточнено. Відразу після того, як країну окуповували, обраній групі присвоювався певний статус, а тоді кожен, хто належав до цієї групи, мав себе виділити: у євреїв це була пов’язка на руку з зіркою Давида «не менше ніж десять сантиметрів шириною». Далі вводилася заборона діяльності, тоді конфіскація майна, тоді заборона вільного пересування і користування громадським транспортом. Потім створювалися гетто, куди переміщували групи і погрожували смертю в разі несанкціонованого покидання цієї території. Тоді відбувалося масове перевезення з окупованих територій в центральну, визначену область — Генерал-губернаторство Ганса Франка. Це була зона ліквідації, спершу шляхом зменшення продовольчих пайок до межі голоду, потім — розстрілами у гетто й іншими засобами. Лемкін знав про «транспорт», про використання «спеціальних потягів», що везуть у «невідомий» пункт призначення. Він підрахував, що вже було вбито близько двох мільйонів людей.^{347}

Цей аналіз був детальним і первинним, до якого додавалися докази, викладені в останній частині книги, — чотириста сторінок декретів, перекладених англійською. Тут були подробиці — знаряддя вбивства, — записані, доступні, незаперечні. Багато документів, які підписав Франк, походили з Польщі, наприклад його перша відозва. «Зі створенням Генерал-губернаторства^{348}, — проголошував Франк, — польські території надійно перенесено у сферу інтересів Німеччини». Усе свідчило про те, що Лемкін постійно тримав у полі зору Франка — юриста, чиї погляди були антитезою до усього, у що вірив він сам.

Лемкін був фізично та емоційно виснажений, однак продовжував розмірковувати над практичною перспективою. Чинні міжнародні норми були недостатніми; потрібно було щось нове. Новий термін супроводжувався новою ідеєю загальної угоди для захисту груп від знищення, для покарання винуватців у будь-якому суді світу. Країни більше не мали б поводитися зі своїми громадянами так, як захочуть.

Перші кілька місяців 1944 року Лемкін провів у Вашингтоні^{349}, писав статті, працював консультантом, а також вдосконалював свої знання на юридичному факультеті Джорджтаунського університету (йому краще вдавалося кримінальне право, аніж конституційне, з якого він отримав дуже низьку оцінку — «D»). Того літа, чекаючи на видання книги, він отримав обнадійливу звістку про вирішальний поворот у воєнних діях. Швидко просуваючись на захід, Червона армія наприкінці липня взяла Лемберг, Жолкєв і Вовковиськ. Було виявлено жахливі звірства, скоєні німцями. У серпні російський журналіст Василь Гроссман у своїй статті «Пекло у Треблінці», яку він підготував до часопису Червоної армії, описував, на що вони натрапили. «Як таке могло відбуватися? — запитував Гроссман. — Чи це склалося природно?^{350} Чи це результат спадковості, виховання, навколишнього середовища, чи це вплив зовнішніх умов? Це історична доля чи це злочинна діяльність німецьких лідерів?»

Такі питання і розповіді про ці жахіття мало-помалу спровокували певний ефект в Америці, особливо з огляду на попередження Яна Карскі і Лемкіна, який був менш відомим. Президент Рузвельт доручив підготувати доповідь Генрі Моргентау-молодшому, синові чоловіка, який у листопаді 1918 року повідомляв про єврейські погроми у Лембергу, що змусили Лаутерпахта вийти на барикади.

На відміну від свого батька, Моргентау-молодший, разом з іншими, закликав до термінових заходів для запобігання «повному знищенню євреїв у підконтрольній німцям Європі». У разі бездіяльності^{351} адміністрація нестиме часткову відповідальність. «Нью-Йорк Таймс» опублікувала перші статті^{352} про табори смерті у Польщі, зокрема статтю, яка висвітлювала убивства у Львові у Янівському концтаборі. Комісія у справах біженців війни^{353}, створена Рузвельтом кілька місяців тому, надрукувала більш детальну доповідь під назвою «Німецькі винищувальні табори Аушвіц і Біркенау».

Ось у такому плідному середовищі, врешті, у листопаді 1944 року виходить книга Лемкіна. Перша рецензія з’явилася у «Вашингтон Пост» 3 грудня, а місяць по тому «Нью-Йорк Таймс» присвятила титульну сторінку свого розділу книжкових оглядів статті з позитивною оцінкою і гострим болем. «Дуже цінний довідник», — писав Отто Толішус, пулітцерівський лауреат і колишній кореспондент газети у Берліні, щоправда з прикрістю зауваживши, що книга заслуговує на більш широку аудиторію, ніж може собі дозволити її «суха буква закону». Він також перейнявся серйознішими питаннями, заперечуючи тираду Лемкіна проти німців і його твердження, що жахливі злодіяння виявляли «становлення мілітаризму з вродженої порочності як характерної особливості німецької нації». Він також заперечував твердження Лемкіна про те, що «переважна більшість німецького народу привела Гітлера до влади шляхом вільних виборів»^{354}, відзначивши з іронією, що Лемкін прагнув захистити певні групи, звинувачуючи інші.

Здебільшого відгуки були схвальні, але не всі оцінили фокусування на групах. В одному з архівів я натрапив на гнівного листа, якого Лемкін отримав від Леопольда Кора, австрійського біженця-науковця (видатна особистість, йому належить ідея «мале — це чудово», яку ширше популяризував один із його учнів, Е. Ф. Шумахер). До листа Кор додав свою рецензію книги, яку вирішив не публікувати. «Правління держав “Осі”» є надзвичайно цінною книгою, — писав Кор у цій чернетці рецензії, — але небезпечною»^{355}. Лемкін вибірково використовує факти, а його напади мали б спрямовуватися на нацистів, а не на німців («д-р Лемкін жодного разу не згадує про націонал-соціалізм», нарікає Кор, хоч це є не зовсім точним, оскільки в розділі «геноцид» цей термін згадується, втім, лише один раз).

Кор також нарікав, що книга справляє враження політичного журналізму, а не наукової праці, оскільки Лемкін зосереджується головно на тих фактах, які підтверджують його упереджену думку, даючи лише часткову ілюстрацію. Це був «прусський метод написання історії». Проте найсильнішої критики зазнав 9-й розділ, який, можливо, є «найцікавішим», але демонструє глибокі недоліки. Роблячи групу «головним бенефіціаром» захисту і міжнародного права, Лемкін потрапляє у пастку, застосовуючи таке «біологічне мислення», яке призвело до антисемітизму і антигерманізму. Кор казав Лемкіну, що той помиляється, зосереджуючи свою увагу на відповідальності груп, а не окремих осіб, і повинен натомість застосовувати такий підхід, де «індивід, а не група, є об’єктом головної уваги». Шлях, на який він став, «навіть якщо й не завжди закінчується на Гітлерові, веде до нього».

Цю нещадну критику було надіслано приватно. «Я не маю задоволення від нападу на друзів», — писав Кор, не знаючи, що його занепокоєння знайде свій відбиток у Кембриджі, в Англії, де Лаутерпахт завершував роботу над книгою, яка фокусувалася на правах окремих осіб.

Через шість місяців після публікації «Правління держав “Осі”» війна в Європі завершилася, Рузвельт помер, а Вовковиськ повернувся під радянський контроль. Не маючи звісток від родини, Лемкін занурився у роботу над практичним втіленням бажання президента Трумена провести судовий процес над провідними німцями щодо воєнних злочинів, де головним обвинувачем мав стати Роберт Джексон.

Лемкін сконтактувався з Джексоном^{356} приблизно тоді, коли Ганса Франка заарештували американські військові у Баварії 4 травня. Він поінформував Джексона, що його книгу можна взяти у бібліотеці Верховного суду і додав копію своєї статті «Геноцид: сучасний злочин» (де автора було вказано як поляка з міжнародною «точкою зору»). У цій статті відслідковувалися наполегливі зусилля Лемкіна, починаючи з мадридської брошури і до книги, і наголошувалося на тому, що кожного нациста, який «ступив ногою на чужу землю»^{357}, обов’язково заарештують.

Джексон прочитав статтю і зробив там свої помітки. Він підкреслив цитату, яку Лемкін приписував фельдмаршалу Герду фон Рундштедту, одному з командувачів операції «Барбаросса». Кажуть, що, прямуючи на схід^{358}, фон Рундштедт зауважив, що однією з найбільших помилок Німеччини 1918 року було те, що вона «утримувалася від знищення цивільного населення ворожих країн», що одну третю мешканців треба було ліквідувати за допомогою «організованого недогодовування». На думку Лемкіна, лише одних цих слів достатньо для висунення кримінальних обвинувачень фельдмаршалові.^{359}

На сторінках «Вашингтон Пост» 6 травня^{360} виходить редакційна стаття, присвячена відплаті, яка містить цитати з книжки Лемкіна. На той час книга «Правління держав “Осі”», яку було позичено в бібліотеці Верховного суду, вже була в кабінеті Джексона і залишалася там понад рік, поки її не повернули до бібліотеки у жовтні 1946 року. Джексон подякував Лемкіну^{361} за усе, що він написав, коли набирав команду для судового процесу, включно з юристами військового департаменту, де Лемкін працював консультантом. Головним адвокатом Джексона^{362} був Сідні Алдерман, хороша людина і блискучий генеральний юрисконсульт південної залізниці США, який усі вихідні провів, занурившись у книгу Лемкіна.

На 14 травня команда Джексона завершила підготовку меморандуму попереднього планування. Тут було узагальнено докази, необхідні для обвинувачення окремих осіб у «децимації національних меншин», але не згадувався «геноцид». Через два дні^{363}, з проектом меморандуму на руках, Джексон провів зустріч зі своєю командою юристів у Верховному Суді і особисто додав до переліку можливих злочинів слово «геноцид». Детальний звіт, який він надіслав делегатам Лондонської конференції, теж містив цей перелік, включно з «геноцидом», описаним Джексоном як «знищення національних меншин і поневоленого населення»^{364}.

Лемкін доклав чималих зусиль, аби його теж було залучено. У п’ятницю, 18 травня, його представили Алдерманові, який був випускником університету Дюка. Алдерман сказав Лемкіну (якого помилково вважав німцем), що «Правління держав “Осі”» — це «комплексна» і «дуже цікава» праця, яка могла б слугувати для Джексонової команди «основним текстом». Під час обговорення^{365} з Лемкіном того, як «геноцид» може бути використано у процесі, Алдерман зрозумів, що Лемкін «дуже пишається» цим словом і своєю роллю у його запровадженні. Наприкінці місяця Лемкін був присутній на нараді в департаменті юстиції. На цьому зібранні точилися суперечки^{366} щодо майбутньої ролі Управління стратегічних служб (УСС) — предтечі Центрального розвідувального управління (ЦРУ) — у зборі доказів проти обвинувачених. Тридцятишестирічний син Джексона — Білл, який був членом його команди, теж був присутній на цій нараді, де вперше познайомився з Лемкіном (Білл Джексон був одним із тих кількох людей, які співпрацювали як з Лемкіном, так і з Лаутерпахтом, який був присутній кілька тижнів по тому на зустрічі на Кранмер-роуд, коли до статуту Нюрнберга потрапили «злочини проти людяності»). Лемкін не справив на Білла надто сильного враження. Він вважав його людиною пристрасною і «справжнім науковцем», але непрактичним і без жодного уявлення про те, яку справу готує команда. Проте Джексон-молодший^{367} та Алдерман вважали Лемкіна хорошим фахівцем, щоб виправдати запрошення приєднатися до команди, хоча б для того, щоб не випускати з поля зору УСС.

Лемкін 28 травня^{368} почав працювати у Комітеті з питань воєнних злочинів як офіційний член команди Джексона. Розчарування настало швидко, оскільки його ідеї було відкинуто. Хоча інші члени команди цінували обізнаність Лемкіна з фактами німецьких звірств, проблема була у підході до роботи і темпераменті. Дехто з групи Джексона вважав, що він не є командним гравцем, інші — що йому бракує здібностей активного учасника процесу і досвіду ведення справ. Вирішивши, що Лемкін не готовий виконувати завдання, Алдерман підійшов до Телфорда Тейлора, ще одного юриста команди, з проханням виключити Лемкіна зі складу основних юристів.

Вони погодилися «викинути його» з внутрішнього кола головних юристів і залучити до виконання побічних завдань як «енциклопедію», що є під руками під час підготовки судового процесу. Хоч він належав до «найтитулованіших біженців»^{369}, попри довіру до його матеріалів, його перемістили на периферію. Коли у липні команда Джексона вирушила до Лондона, Лемкін до неї не входив. Він залишився у Вашингтоні, розчарований, щоб працювати зі «спеціальною групою тилового ешелону»^{370} над розвитком ідей щодо злочинів, які згодом висунуть німцям.

В інтернеті я знайшов посилання на перше видання «Правління держав “Осі”», підписане автором. Продавець повідомив мені, що примірник вже продано, але, коли я сказав, що мене цікавить коротка присвята, написана рукою Лемкіна, він познайомив мене з покупцем. Через кілька днів я отримав люб’язне повідомлення від юриста департаменту юстиції у Вашингтоні: Елі Розенбаум, легендарний мисливець на втікачів-нацистів, надіслав фотографію присвяти «д-ру Роберту М. Кемпнеру, з найкращими побажаннями, Р. Лемкін, Вашингтон, 5 червня 1945 року».

Це ім’я було мені знайоме: Кемпнер, колега Лемкіна з Комітету з питань воєнних злочинів, будучи молодим студентом-юристом, провів частину літа 1921 року, відвідуючи публічні слухання у залі берлінського суду, спостерігаючи за процесом Тейлиряна. У 1933 році його було вислано з Рейху через участь у судовому процесі проти Гітлера, а його зв’язок з Лемкіном у Вашингтоні давав пряме посилання на судовий процес, який надихнув Лемкіна. Дата «5 червня» теж була визначною: це був день, коли союзники зібралися у Берліні для поділу Німеччини і узгодження покарання «провідним лідерам нацистів». Вони схвалили домовленість, яку прийняли на три місяці раніше в Ялті, зобов’язання «притягнути усіх воєнних злочинців до суду і забезпечити їм швидке покарання»^{371}.

Команда Джексона зібралася в липні у Лондоні разом з британськими, французькими і радянськими колегами, аби опрацювати перелік злочинів, які буде включено до статуту Нюрнберга. Домовленість було досягнуто і підписано 8 серпня. Перелік злочинів у статті 6 включав злочини проти людяності — за пропозицією Лаутерпахта — але не геноцид. Лемкін був гірко розчарований і підозрював, що до цього приклалися хитрі британці. «Ви ж знаєте які вони», — згадує Боб Сільверс слова Лемкіна про британців, які він почув від нього під час навчального заняття в Єльському університеті десять років по тому.

Хоч геноцид і не потрапив до статуту Нюрнберга, Лемкін знав, що злочини, перелічені у статті 6, все ще треба було оформити у конкретні звинувачення проти підсудних. Це давало додаткову можливість внести до звинувачень і геноцид. Я не зміг чітко встановити, як йому вдалося отримати запрошення до Лондона для роботи з командою Джексона у підготовці обвинувальних актів, однак, здається, що це сталося^{372} завдяки намовлянням полковника Маррея Бернайса, який керував кабінетом Джексона і вважав, що енциклопедичні знання Лемкіна можуть стати у пригоді. Бернайс був одним з небагатьох прихильників Лемкіна і вірив, що він може допомогти зі злочинами, які мали місце на території окупованої Польщі.

Бернайс зустрівся з опором. Коммандер Джеймс Донован, генеральний юрисконсульт УСС, заперечував і надіслав таємний меморандум до внутрішньої команди Джексона, нарікаючи, що робота Лемкіна є «неадекватною» і можна знайти кращих польських науковців. Донован вважав Лемкіна надто запальним, надто захопленим «емоційним підходом», що є неприйнятним для розв’язання таких складних юридичних проблем. Він також вважав, що Лемкін страждає від «розладів особистості»^{373}, цю думку було підтримано, але зрештою вона не мала переваги. Полковник Бернайс запропонував^{374} взяти на себе відповідальність за поляка, але невдовзі після того, як Лемкін прибув до Лондона, повернувся до Вашингтона. Більше ніхто не виявив бажання^{375} взяти його під своє крило, втім, якимсь чином йому вдалося залишитися: він був непередбачуваний, здебільшого ніким не контрольований, без власного визначеного робочого місця і телефонної лінії.

У Лондоні Лемкін говорив із кожним, хто був готовий його слухати, і це врешті йому тільки зашкодило. На адресу Лемкіна лунало все більше нарікань у тому, що він некерований і дозволяє собі неприйнятні витівки. Навколо ширилися чутки, що він влаштовує неформальні засідання з членами Комісії ООН з питань воєнних злочинів, що він має несанкціоновані зустрічі з відомими особами, пов’язаними з Всесвітньою організацією сіоністів. Нарікання дійшли до вашингтонського кабінету командувача Донована^{376}, йшлося про те, що Лемкін дотримується власного порядку денного і приписує собі досягнення інших. Останньою краплею стала новина про те, що Лемкін особисто збирав та інформував представників преси, а тоді збентежив команду Джексона, поскаржившись, що членам Комісії ООН з питань воєнних злочинів не роздали копії «Правління держав “Осі”».

«Чим раніше Лемкін поїде з Лондона, — казав Донован Телфордові Тейлору, — тим краще».^{377} Лемкін відстоював свою позицію достатньо довго і наполегливо для досягнення поставленої мети. Впертий «тип»^{378}, як згодом зауважив Білл Джексон, бо якимось чином йому вдалося протриматися увесь вересень і початок жовтня, поки тривала робота над проектом обвинувачення. Йому також незрозумілим чином вдалося^{379} зробити Сідні Алдермана своїм союзником у питанні геноциду, за значного спротиву з боку інших членів команди Джексона, за умови тиску з боку політиків у штатах, які вимагали, щоб для білих і чорних були окремі вбиральні. Британці теж були категорично проти^{380} включення до переліку звинувачень геноциду. Найбільше виступав проти цього Джофрі Дорлінг «Хакі» Робертс, кремезний судовий адвокат і королівський юрист з пишними бровами, який був добре знав Гартлі Шовкросса. Робертс подобався американцям. Вони захоплювалися тим, що він грав у регбі в Оксфорді, виступав за Англію, але не мали його за впливового адвоката.

Позиція Хакі Робертса, мабуть, допомогла Лемкіну. Алдерман підійшов до справи так, що «геноцид» потрапив до початкового проекту обвинувального акту. Британці твердо були проти слова, яке, на їхню думку, було «надто вигадливим» і «химерним», аби використовуватися у серйозному юридичному документі. «Випускники Оксфордського університету не могли зрозуміти, що це слово означає»^{381}, — казав Алдерман одному зі своїх колег. Лемкін «дуже втішився», що британцям не вдалося позбутися цього дошкульного слова.

Чотири держави-переможниці 6 жовтня дійшли згоди щодо обвинувачення, яке містило чотири пункти, останнім з яких були «злочини проти людяності». Однак, попри сподівання Лемкіна, геноцид не було винесено окремим пунктом обвинувачення, а включено до 3-го пункту з воєнними злочинами. Сюди також входили жорстоке поводження і вбивство цивільних на окупованих територіях, і твердження, що обвинувачені «проводили умисний і систематичний геноцид».

Недоладна наполегливість Лемкіна дала свій результат. Вперше його термін було вжито в міжнародному правовому документі, разом із визначенням, яке взяли більшою чи меншою мірою безпосередньо з книги Лемкіна. Геноцид — це

Знищення окремих груп населення буде розглядатися у Нюрнберзькому процесі, і для Лемкіна — це мить особистого тріумфу. Не дарма він тягав за собою по всьому світу валізи з документами.^{383} Його зусилля не були марними і втілилися у життя, але дорогою ціною. За три дні до погодження Обвинувального акту військовий доктор збройних сил США капітан Стенлі Воґель, поставив Лемкіну діагноз — назофарингіт, застуда. Це було чудовим приводом повернути його до Вашингтона саме тоді, коли Лаутерпахт готувався до подорожі у зворотному напрямі, з Кембриджа до Нюрнберга. На момент, коли готове обвинувачення поклали на стіл перед трибуналом, 18 жовтня, Лемкін вже повернувся до Сполучених Штатів, виснажений, але задоволений. «Я поїхав до Лондона і мені вдалося внести геноцид до переліку обвинувачень нацистським воєнним злочинцям, які висунули у Нюрнберзі, — написав він згодом. — Я вніс геноцид до обвинувального акту Нюрнберзького процесу».^{384}

Злочини проти людяності і геноцид було внесено до судового процесу над нацистами.

V Чоловік у метелику

Серед паперів мого дідуся я знайшов маленьку чорно-білу фотографію, зроблену 1949 року, неправильної квадратної форми. На світлині — чоловік середнього віку, який пильно дивиться в об’єктив фотокамери. На вустах застигла ледь помітна усмішка, він вбраний у костюм в тонку смужку, з акуратно складеною білою хустинкою у нагрудній кишені, і білу сорочку. Метелик з візерунком у горошок підкреслює трохи пустотливий образ.

Два роки фотокопія цієї світлини висіла на стіні над моїм робочим столом, конкуруючи з зображенням міс Тілні. Тепер, коли її роль вже було з’ясовано, я щодня дивився на нього, розгублений, і здавалося, наче він з мене глузував. Він ніби промовляв до мене: «Якщо ти чогось вартий, то знайдеш мене». Час від часу я приймав цей виклик, робив якісь мляві зусилля, які неминуче були безрезультатними, адже я навіть не знав його імені. Я засканував фотографію і спробував розпізнати обличчя в Інтернеті. Жодних результатів.

Знову і знову я повертався до скромної інформації на звороті світлини і перечитував її: «Herzlichste Grüsse aus Wien, вересень 1949 р.», «Найтепліші вітання з Відня». Підпис був твердий і нерозбірливий.

_{«Найтепліші вітання з Відня, вересень 1949 р.»}

Я спробував витиснути усе, що можна з цих слів, невеличкого червоного штампа, назви і адреси фотостудії, де було зроблено фотографію. «Foto F. Kintschel, Mariahilferstrasse 53, Wien VI». Така вулиця все ще існувала, але фотостудії вже давно там не було. Я багато годин намагався розшифрувати підпис, але безуспішно, і уважно вивчав дві інші світлини того самого чоловіка. Одна з них, підписана «Лондон, 8 серпня 1951 року», була такого ж розміру, зі штампом тієї ж фотостудії «Кінтшель», але синього кольору. Того літнього дня він мав звичайну краватку з діагональними смужками, знову з хустинкою у нагрудній кишені. Він був злегка косоокий?

Третя фотографія була більша за дві попередні, як поштова листівка за розміром. Там не було ні штампа фотостудії, ні підпису. На ній чоловік був у темній краватці з візерунком у ромбики і хустинкою. На звороті від руки було написано «Wien-London, Oktober, 1954». Він трохи набрав ваги, на обличчі проступали обриси подвійного підборіддя. Він таки був косоокий. Синім чорнилом було написано, «Zur freundlichen Erinnerung an einen Grossvater» — «На добру згадку про дідуся». Чи той дідусь помер? Чи він сам став дідусем?

Коли я вперше спитав маму про цього чоловіка, вона відповіла, що насправді не знає, хто це. Я наполягав. «Ну, — сказала вона, — я спитала Леона одного разу, що це за чоловік. Він сказав, що це не має значення, ось і все». Тож вона більше не питала, хоча сумніви залишилися.

Однаково Леон знав, хто це, і зберігав ще дві фотографії цього чоловіка: одну було зроблено в серпні 1951 року, іншу — у жовтні 1954 року. Навіщо Леон зберіг у себе три фотографії, якщо цей чоловік не був важливим?

Насправді моя мати згодом уточнила, що знайшла їх серед паперів Рити після того, як вона у 1986 році померла. Потім мама переклала їх до Леонових паперів, де вони пролежали протягом десяти років. Коли я розпитав ще трохи, моя мати поділилася зі мною швидкоплинним спогадом з дитинства, нечітким, але реальним. Можливо, це був спогад про візит цього чоловіка до їхнього паризького помешкання на вулиці Броньяр після війни. Між Леоном і Ритою виникла сварка, вони почали підвищувати один до одного голос, розлютилися, а потім помирилися. «Мої батьки не раз так сварилися». Дуже сварилися, а потім забували про це.

Інформація виринала повільно. Можливо, чоловік у метелику був пов’язаний з тим від’їздом, коли Леон сам покинув Відень у січні 1939 року. Тогочасні обставини — прихід німців, вигнання з Рейху — були цілком зрозумілими, втім, Леонове рішення поїхати самому, без своєї дружини і маленької дитини, зрозуміти було не так просто. Ймовірно, чоловік у метелику був якимсь чином дотичний до життя Рити у Відні після того, як Леон поїхав. Можливо, він був нацистом. Рита провела три роки у Відні у розлуці зі своїм чоловіком і дитиною, і втекла звідти аж у жовтні 1941 року, за день до того, як Айхман зачинив двері.

Час минав без жодного прогресу. Я відклав ці три фотографії і вже був готовий здатися. У фокусі моєї уваги були — Лемберг, Львув, Львов, Львів, Лаутерпахт, Лемкін. Тоді зненацька стався неочікуваний прорив.

Невдовзі після мого першого візиту до Львова я ходив на день народження своєї подруги, якій виповнилося дев’яносто років. Ювілей святкували у лондонському Вігмор-Холлі, де проводять концерти класичної музики. У центрі святкової події була Мілен Косман^{385}, тендітна художниця, яскрава особистість, яка випромінює безмежний інтелект і теплоту, вдова Ганса Келлера, видатного музикознавця^{386}. Вони з чоловіком приїхали до Британії окремо, як біженці під час війни, вона — з Німеччини, він — з Австрії. У 1950-х роках вони поселилися у невеличкому будиночку на Віллоу-роуд, що у північному Лондоні, поблизу паркової зони Хемпстед-хіт. Сорок років по тому ми придбали з дружиною будинок, в якому живемо і нині (навпроти кварталу «Віллоу-коттеджес» і рідного дому племінника Софки Скіпвіт[35]).

Ганс Келлер працював на третій програмі радіо BBC, завдяки чому він і Мілен зустрічалися з багатьма видатними музикантами і диригентами двадцятого століття. Вони були знайомі з Фуртвенглером («Точно не нацист», — сказала мені пристрасно Мілен) і Караяном («Симпатизував нацистам, опортуніст», — вона доволі чітко дала зрозуміти свою думку). У 1947 році Мілен намалювала портрет Ріхарда Штрауса незадовго до смерті композитора. Портрет висів разом із величезною кількістю її інших малюнків у Вігмор-Холлі, де вітати ювілярку зібралися сотня або й більше друзів і рідних.

Мілен скерувала мене до однієї своєї подруги, яка належала до родини її покійного чоловіка. Інґе Тротт мала дев’яносто один рік^{387}, вона була страшенно розумною і, як виявилося, милою бешкетницею. Вона народилася у Відні, і приїхала до Лондона 1938 у році, коли їй було сімнадцять. Після війни дівчина почала працювати лаборанткою у професора Моріса Вілкінса у Кінгс-коледжі Лондона, якого згодом разом з Френсісом Кріком і Джеймсом Ватсоном буде нагороджено Нобелівською премією. Інґе привозитиме Ватсону зразки сперми з Кембриджа. Вона відчувала гордість за внесок у наукове дослідження, свою участь у перевезенні матеріалів, які відкрили таємниці ДНК.

У розмові ми згадали Відень, риси характеру австрійців, аншлюс. Художниця пригадувала, як прийшли німці, розповіла про паради, приниження, як німецький солдат у сірому однострої реквізував родинний будинок. Я розповів про фотографію чоловіка у метелику, слова на звороті і нерозбірливий підпис.

— Надішліть мені копію тієї світлини, — проінструктувала Інґе. — Я подивлюся, чи можливо прочитати підпис. Можливо, ви не можете його розібрати, тому що він написаний старонімецькою, — додала вона.

— Я надішлю її вам поштою.

— Ні, — твердо сказала Інґе. — Заскануйте і надішліть електронною поштою, так буде швидше.

Того ж вечора я послухався її вказівки і наступного дня отримав відповідь:

— Я змогла прочитати все, що написано на звороті фото, окрім підпису, оскільки він перевернутий догори дриґом. Заскануйте ще раз, цього разу правильним боком догори.

Минув день, пролунав дзвінок телефону.

— Підписано Лінденфельд, — впевнено сказала Інґе, перш ніж з’явилася тихенька нотка сумніву. — Ну, це також може бути Лінденфельс, з літерою «с» в кінці, але я так не думаю.

Вона вилаяла цього гера Л:

— Я справді не розумію, чому люди навмисно роблять свої підписи нечитабельними.

Цей був драматичний момент. Маючи прізвище, відкривалися нові можливості для пошуку. Я б зміг перевірити усіх Лінденфельдів (чи Лінденфельсів), що жили у Відні у 1949 році, а тоді додатково звірити їх з тими, хто з таким прізвищем був там у 1939 році.

«Мабуть, це буде доволі нескладно, — думав я, — якщо взяти телефонні довідники тих років». Один докторант з Віденського університету допоміг із початковим пошуком, а тоді я залучив до цього приватного детектива. Фрау Катя-Марія Кладек, фахівець з віденської генеалогії, була веселою, люб’язною і на диво ефективною в роботі.

Студент-правник знайшов телефонний довідник Відня 1939 року. Лінденфельсів там не було, Лінденфельдів — десятеро. Дев’ятеро з них були чоловіки з добрими ваґнерівськими іменами: Бела, Еміль, Ервін, Курт, Макс, Мендель, Рудольф і Зігфрід.

Наступним завданням було знайти телефонний довідник 1949 року, аби звірити прізвища. Це виявилося складнішим завданням, але врешті фрау Кладек, приватний детектив, знайшла копію довідника, а тоді повідомила про результати.

До 1949 року десятеро Лінденфельдів, які жили у Відні 1939 року, скоротилися лише до одного. Його звали Еміль, пояснила фрау Кладек, що, на її думку, не було єврейським ім’ям. Підтекст її слів спонукав до думки, що тут щось не так.

Еміль Лінденфельд мешкав на Гумпендорферштрассе, 87, у 6-му районі Відня, неподалік від фотостудії «Кінтшель» на Маріяхільферштрассе. «Десять хвилин пішки від його помешкання до студії, щоб забрати готові світлини», — пояснила фрау Кладек. Телефонний довідник, в якому його посаду було зазначено як «службовець з державної адміністрації», містив його прізвище аж до 1969 року, тоді воно звідти зникло. «Я гадаю, він помер у 1968 році або у 1969 році», — сказала фрау Кладек.

Вона продовжила свої пошуки у бібліотеці Віденської мерії, і виявила, що Еміль Лінденфельд мешкав за тією адресою впродовж двох десятиліть після 1949 року: «Я гадаю, існує висока імовірність, що саме він є тим, кого я розшукую». Це вселяло надію, навіть надихало, але це ще не означало, що той чоловік у метелику був Емілем Лінденфельдом. Наступний крок — дізнатися дату його смерті. З цією інформацією фрау Кладек гадала, що зможе отримати його Verlassenschaftsabhandlung, дані про нерухомість, які мали б містити подробиці про сім’ю Еміля, можливо, навіть фотографію. Чи хотів я доручити їй зробити ці пошуки? Так.

Я радів повідомленням фрау Кладек — живим, сповненим ентузіазму. Через кілька тижнів після цього обміну інформацією вона надіслала мені ще одного електронного листа з новими відомостями, а деякі деталі, за її словами, були «дуже несподіваними». Еміль Лінденфельд був торговцем, народився 2 лютого 1896 року у містечку Копичинці, Тернопільської області. У його досьє країна проживання — Польща, була закреслена і зверху написано СРСР. Він помер 5 червня 1969 року у Відні.

— Тепер перейдімо до дуже несподіваних деталей.

Фрау Кладек віднайшла Totenbeschauprotokoll гера Лінденфельда — це офіційний документ, де зафіксовано особисті дані і час його смерті.

— Спершу туди було вписано ім’я Еміль, але потім його було викреслено, — сказала вона. — Замість нього «невідома особа» вписала інше ім’я — Мендель.

Ім’я змінюють в дуже особливих випадках, з таким фрау Кладек стикалася у своїй роботі вкрай рідко. Яка, на її думку, була для цього причина?

— Він був євреєм, але про це не мало бути відомо.

Фрау Кладек вважала, що він був «прихованим євреєм».

Посмертний «протокол» містив й іншу інформацію, тож фрау Кладек подумала, що нам слід отримати повні дані гера Лінденфельда з досьє нерухомості. Вона так і зробила, і це було справді корисно.

«Його матір’ю була Сара Лінденфельд, останнім місцем проживання якої був Лондон, Великобританія», — написала фрау Кладек. Це могло пояснити згадку про Лондон на звороті фотографій 1951 і 1954 років — можливо, він відвідував свою матір.

Фрау Кладек мала й іншу інформацію. Коли 1939 року розпочалася війна, Еміль Лінденфельд був одружений з Лідією Штурм, єврейкою. У них була одна дитина, дівчинка на ім’я Аліса. У 1939 році дружина Лінденфельда Лідія разом із дочкою Алісою покинула Відень і поїхала до Лондона. Тут простежувалася паралель з життям Рити: на кінець 1939 року Еміль і Рита обоє жили самотньо у Відні, їхні діти, а також дружина Еміля і чоловік Рити поїхали геть, залишивши їх наодинці з війною, нацистами і самотністю.

Фрау Кладек мала ще більше інформації. Коли Еміль Лінденфельд помер, його дочка Аліса жила у Флашингу, околиці Нью-Йорка, заміжня за Альфредом Зейлером. В Альфреда та Аліси було двоє дітей, Сандра і Говард, які народилися у 1950-х роках. Зв’язок уже простежувався чіткіше. Народження Сандри у 1952 році могло пояснити згадку про дідуся на фотографії 1954 року.

Мені була потрібна фотографія Еміля Лінденфельда, але фрау Кладек сказала, що в його досьє немає жодного фото. Втім, у мене були й інші зачіпки — імена його онуків, тож пошуки перемістилися до Нью-Йорка.

Я не зміг знайти Аліси Зейлер серед списків мешканців нью-йоркської околиці Флашинга. Також не знайшов у Флашингу чи ще де-небудь поблизу Нью-Йорка жодної місцевої інформації щодо Сандри і Говарда Зейлер, онуків Еміля Лінденфельда.

Фейсбук дозволив просунутися далі. Серед сотень мільйонів його користувачів був Говард Зейлер з Флориди. Зачіпкою було те, що він вчився у школі Флашинга. На фотографії у Фейсбуці — чоловік, якому було трохи за п’ятдесят, що відповідало даті народження, яку з’ясувала фрау Кладек. Серед «друзів» Говарда була Сандра з прізвищем Гарфінкель.

Я надіслав Говардові повідомлення; відповіді не отримав. Тож я пошукав інформацію про Сандру Зейлер Гарфінкель і знайшов адресу у Массапекуа, Лонг-Айленд, неподалік Флашинга. Телефонного номера у публічному доступі не було, втім, за невеличку суму я отримав десятизначний номер. Одного теплого літнього вечора у Лондоні з відчутним хвилюванням я набрав цей номер.

Слухавку підняла жінка з сильним нью-йоркським акцентом. Я сказав їй, що шукаю Сандру Зейлер, онуку Еміля Лінденфельда з Відня. Після цього запала довга мовчазна пауза, а тоді: «Це вона». Знову мовчанка, а потім: «Це досить дивно. Що вам потрібно?».

Я коротко розповів жінці історію про те, що моя бабуся, імовірно, була знайома з її дідусем у Відні перед війною. «Мого дідуся звали Еміль Лінденфельд; він жив у Відні», — сказала Сандра. Вона була налаштована скептично, але не вороже, неприязно чи недоброзичливо. Сандра коротко розповіла мені історію своєї родини:

— Еміль був одружений з Лідією, моєю бабусею. Після того, як до Відня прийшли німці у березні 1938 року, але ще перед тим, як почалася війна, Лідія покинула Відень разом зі своєю дочкою, моєю матір’ю Алісою, якій було чотирнадцять років. Вони подалися до Лондона, де моя бабуся працювала хатньою робітницею. Після війни Аліса і Лідія приїхали до Америки, але Еміль залишився у Відні. Нам сказали, що він не міг поїхати до Америки через туберкульоз. У 1958 році моя бабуся Лідія померла, а Еміль приїхав до Америки. Мені було шість рочків. Він був з нами шість тижнів, навчав мене німецької, а тоді поїхав. Це був єдиний раз, коли я його бачила.

— Чи збереглися у вас якісь фотографії Еміля?

— Так, звісно. Одна навіть має бути у мережі, — додала Сандра.

Її мати померла у 1986 році, батько прожив довше, і помер нещодавно.

— Батько написав книгу про те, що пережив під час війни; вона є у мережі, з фотографіями.

Сандра повідомила мені деталі, і поки ми продовжували розмову, я шукав книгу її батька в Інтернеті. Пошук видав результат відразу^{388}, видання мало назву «Від таборів смерті Гітлера до гулагів Сталіна». Читача запрошували «зазирнути досередини», і поки ми продовжували теревенити, я так і зробив. Книга була коротенькою, менше ніж двісті сторінок. Я швидко прогортав вміст, шукаючи фотографії. На 125 сторінці на екрані з’явилося знайоме обличчя, чоловік у темному костюмі з білою хустинкою в нагрудній кишені і звичайною темною краваткою. Під фото було ім’я — Еміль. На наступній сторінці було фото Емілевої дружини Лідії, з фотографіями Сандри і Говарда, онуків Еміля.

Я вибачився перед Сандрою за мовчанку. Три світлини Еміля лежали серед паперів мого дідуся десятиліттями, і ще кілька років я намагався з’ясувати, ким насправді був цей чоловік. Сандра сприйняла це з розумінням; вона була ґречною. Попросила мене прочитати, що написано біля фото у спогадах її батька. Вона сама ніяк не наважувалася прочитати книгу, яку було надруковано лише після його смерті.

Я зачитав текст. Еміль Лінденфельд-Зоммерштейн був другом дитинства батька Альфреда. Він одружився з Лідією Штурм, дочкою власника басонної фабрики у Крнові, у Судетській області, де виготовляли «модні скатертини, покривала і подібне». В шлюбі народилася одна дитина, дівчинка, Аліса, яку 1939 року відправили до Англії «завдяки рятувальній операції «Кіндертранспорт». Лідія невдовзі поїхала за нею, отримавши дозвіл працювати хатньою робітницею. Там було одне речення, яке натякало на життя Еміля у Відні після того, як поїхала його дружина і дочка: «Еміль зміг залишатися у Відні під час нацистської окупації як “підводник”, переховуючись у родичів і друзів-неєвреїв. Батьки Аліси так ніколи знову й не зійшлися, і тато продовжував жити у Відні»^{389}.

Еміль Лінденфельд спершу мешкав у Відні сам, як і Рита, потім переховувався «у родичів-неєвреїв». Це спонукало до думки, що він міг бути наполовину євреєм або ж він залишався у Відні як «не єврей». Після війни Еміль та Лідія розійшлися, на відміну від Леона та Рити, які возз’єдналися у Парижі.

Читаючи цю оповідь зятя Еміля, я нагадав собі мамину згадку про те, що чоловік, який був Емілем Лінденфельдом, як я тепер знав, приїздив до Леона і Рити у Париж після війни. Після цього візиту її батьки посварилися. Очевидний висновок — але не єдиний — що Рита та Еміль були коханцями, що він приїхав до Парижа після війни, аби знайти її і переконати повернутися до Відня. Тоді я про це Сандрі нічого не сказав, втім згодом, коли ми краще познайомилися, я поділився цими міркуваннями.

Я подякував Сандрі за те, що вона відповіла на мій телефонний дзвінок. Вона попросила мене надіслати їй копію фотографії дідуся, тієї, що висіла на стіні над моїм робочим столом. Я виконав прохання Сандри, а через кілька днів вона відписала. Наша телефонна розмова змусила її покопирсатися у паперах Еміля, які їй надіслали до Нью-Йорка з Відня після його смерті. У неї були альбоми з фотографіями, деякі з яких могли бути з довоєнних часів. Якщо мої дідусь і бабуся мали фотографії Еміля, можливо, Еміль теж мав світлини Леона і Рити?

«Надішліть фото ваших дідуся і бабусі», — запропонувала Сандра. Я надіслав фотографії Леона та Рити з їхніх паспортів, виданих нацистами. Ритине фото було зроблене приблизно 1941 року, те, на якому вона виглядає засмученою. Я довго вважав, що причиною цього була розлука з чоловіком і дитиною. Тепер я почав гадати, чи це не через якусь іншу причину, можливо, пов’язану з Емілем.

Наступного дня від Сандри надійшла низка електронних листів. Вона переглянула альбоми Еміля і знайшла там кілька фотографій Рити, але лише одну — Леона (світлина, де він був з Ритою і моєю мамою, зроблена на одній з паризьких вулиць у 1950-х роках, ця фотографія також була в альбомі моєї матері).

Я з хвилюванням відкрив імейли від Сандри. Фотографії могли допомогти зрозуміти, чому так багато питань з того періоду досі залишалося без відповідей. Світлини були чорно-білі, всього вісім штук, непотьмянілі від часу. Досі я не бачив таких фотографій Рити, які надіслала Сандра. Кожна з них була несподіванкою.

Першою був студійний портрет Рити у м’якому фокусі. Вона усміхалася, виглядала ефектно, так, як я раніше не зауважував. Вона виглядала чарівно, з акуратним макіяжем на обличчі і густою помадою.

Наступна фотографія здивувала мене ще більше. Дата, коли її було зроблено, була невідомою. На фото була Рита з Леоновою матір’ю Мальке, і, мабуть, це було одне з останніх фото моєї бабусі. Воно здалося мені знайомим. Мальке мала вишуканий вигляд, з довгими віями і опущеними донизу, як у Леона, очима. Вона була вбрана у темну блузку з простими ґудзиками, сріблясте волосся було зачесане назад. Вираз її обличчя випромінював гідність і спокій, вона ще не знала, що буде попереду.

_{Рита і Мальке, Відень, с. 1938 р.}

Все ж було щось у цій фотографії дивне, про що я частково здогадувався. Тоді я збагнув, що бачив її, але лише половину, — ту, де було зображення Мальке. В моєї матері була копія тієї половинки, розірваної посередині, так що інша половинка з Ритою, яка посміхається, була відірвана. Лише тепер, маючи цілу світлину, я побачив, що на цьому фото Мальке була не сама, з нею була Рита.

Наступна фотографія, третя, зображала Риту, яка лежить у шезлонгу, що стоїть у садку, навколо весна або, можливо, літо. На четвертій світлині вона стоїть у смугастому джемпері, у вечірніх туфлях, одна у садку. Можливо, це той самий садок.

Останні фотографії було зібрано разом, чотири штуки. Здавалося, що їх було зроблено в один день, знову ж таки у тому самому затишному садку. Листочки на деревах і кущі були наповнені свіжістю і життям. Це було схоже на весняний день. Люди на світлинах мали спокійний, умиротворений вигляд. На одному з фото Рита сидить одна на лавці; три жінки та Еміль Лінденфельд лежать на траві позаду неї. Вони розмовляють, усміхаються і веселяться. Усі дивляться безтурботними поглядами в бік фотокамери і невідомого фотографа.

Наступна фотографія зображала Риту на тій самій лавці, у капелюшку. Третя — невідому жінку, яка сидить на цій лавці, чоловіка у капелюсі, в шкіряних штанах «ледергозе» і в «Weißstrümpfe» (білі шкарпетки), які були ознакою, як я дізнався, прихильності до нацистів. Контекст — це все, і від цього розуміння шкарпетки викликали зловісне відчуття.

На останньому фото Рита стояла між двома чоловіками. Я не знаю, хто був праворуч від неї, але ліворуч неї був Еміль, у «ледергозе» і білих високих шкарпетках, його рука переплелася пальцями з Ритиною. Вона усміхалася, виглядаючи елегантною і спокійною, красивішою, аніж я коли-небудь її бачив. (Пізніше, коли я показав цю фотографію своїй тітці, вона виявила таку ж реакцію: «Я ніколи не бачила її такою, ніколи».) Еміль стояв, тримаючи руки у кишенях. Він мав бешкетний вигляд — голова відхилена назад, на обличчі слабка усмішка, виглядав наче зненацька заскочений.

Рита була у темній сукні в квіточки. Придивившись ближче, хоча фото не дуже чітке, я помітив обручку на її правій руці, мабуть, це та сама обручка, яку я ношу сьогодні.

_{Рита та Еміль (справа) з невідомим чоловіком, Відень.}

Коли зробили ці фото? Можливо, це невинні світлини були зроблені до 1937 року, ще до одруження Рити і Леона. Або їх могли зробити після січня 1939 року, коли Леон поїхав з Відня до Парижа. Я часто уявляв собі ті часи: Рита сама у Відні, без дочки і чоловіка, доглядає за своєю мамою. Саме з цієї причини вона залишилася, казали нам, в час темряви, переживань і тяжких випробувань. Втім, ці фотографії випромінювали безтурботність, яка не була доречною у той важкий час, коли лютувала війна, а віденські євреї потрапляли на шибеницю, до гетто або їх везли на страту.

Чи мали ці чотири фотографії дату? Сандра сказала, що їх приклеєно до сторінок альбому.

Вона могла б їх відклеїти, але переживала, що попсує: «Як будете наступного разу у Нью-Йорку, завітайте до мене. Спробуємо відклеїти їх разом».

Через кілька тижнів на манхеттенській станції Пенн я сів на потяг до Массапекуа на березі Лонг-Айленда, аби провести день з Сандрою Зейлер, онукою Еміля Лінденфельда.

Подорож залізницею Лонг-Айленда зайняла менше години. Сандра чекала на залізничній станції у машині — блондинка, в чорних окулярах. Вона запросила мене пообідати на березі моря у рибному ресторані. Після обіду ми поїхали до Сандри додому, де я познайомився з її чоловіком і дочкою. Там на мене чекали альбоми з фотографіями Еміля. Сандра взяла альбом, в якому були фотографії Рити. Нам були потрібні дати.

Фотографії були невеличкого розміру, добре приклеєні до темних сторінок фотоальбому, саме так, як казала Сандра: вони трималися міцно, як у день, коли їх приклеїли. Ми відклеїли одну з них якнайобережніше, не бажаючи її пошкодити. Я сподівався, що їх було зроблено в середині 1930-х років, до того, як Леон побрався з Ритою. Так було б простіше.

Ми відділили від сторінок альбому перші чотири світлини — серед них і ту, де Мальке поруч з Ритою — і на звороті дати не виявили. Тоді взялися за наступні, «садовий квартет», як охрестила їх Сандра. Дуже обережно, аби не пошкодити зворот, я відклеїв кожну з чотирьох фотографії від їхньої сторінки.

Ззаду кожної фотографії був штамп фотостудії — Фото-Кутчера у 4-му районі Відня. На звороті була лише ледь помітна помітка олівцем, у правому верхньому кутку, чотири цифри: 1941.

Впродовж кількох тижнів я знайшов адресу, де Еміль Лінденфельд жив у 1941 році — престижна адреса у центрі Відня, за межами єврейського району, місце, де Еміль не зміг би жити, бувши євреєм. Адреса була Брамс-плятц, 4: розкішна будівля, зведена наприкінці дев’ятнадцятого століття, за кілька будинків нижче від дому, яким колись володіли Вітгенштайни.

Я пішов туди. Збоку будинку № 4 був великий садок, лавка, трава, як на тих чотирьох фотографіях. Чи це той садок, де 1941 року фотографувалися Рита та Еміль? Мені запам’яталася атмосфера інтимності, яка виходила за межі фотографії, і те, якими Еміль та Рита виглядали спокійними.

Еміль Лінденфельд і Рита були разом у 1941 році, можливо, саме у цьому садку. Який це був місяць, на фото було не вказано, однак Рита поїхала в жовтні, а фото у садку, вочевидь, зробили навесні. Я гадаю, це був квітень 1941 року. Чи Рита залишилася у Відні, щоб бути з Емілем? Неможливо знати напевно, а втім, це не має значення. До листопада вона покинула Відень.

Леон поспішно виїхав у січні 1939 року, сам. Через кілька місяців після від’їзду він скористався допомогою міс Тілні, щоб вона забрала його дочку. Рита залишилася у Відні. Чому Леон залишив свою дочку і поїхав без неї, і чому він прислав по неї міс Тілні, я не знаю. Втім, нові фотографії змушували замислитись про те, що від’їзд Леона був якось пов’язаний з Емілем Лінденфельдом.

VI Франк

У травні 1945 року, через кілька днів після того, як Гітлер наклав на себе руки, поки Лаутерпахт працював з британськими юристами над розслідуванням злочинів, а Лемкін намагався пролобіювати своє призначення до команди обвинувачів Роберта Джексона, генерал-губернатор Ганс Франк очікував на прибуття американців. Він робив це у передній кімнаті своєї канцелярії, яка тепер розташовувалася у старому кафе Бергфріден у маленькому баварському містечку Нойгаус-ам-Шлірзе. Разом з ним залишався службовий персонал, але їх було лише троє, включно з гером Шампером, водієм. Після жорстокого правління в окупованій Польщі, Франк повернувся ближче до рідного дому, за тридцять п’ять миль на південь від Мюнхена.

Поки Франк чекав на американців^{391}, союзники підготували обвинувачення головним лідерам нацистів, і Франку теж. Він був адвокатом Гітлера і одним з провідних юристів націонал-соціалізму, діючи проти прав і свобод індивідів та груп, керуючись ідеологією, яка поставила на перше місце любов до фюрера та ідею національної єдності. Протягом п’яти років він був королем окупованої Польщі, маючи дружину, коханку, п’ятьох дітей, тридцять вісім томів докладних щоденників і колекцію живопису, до якої входив відомий портрет Леонардо да Вінчі. Він навіть привіз цю «Пані з горностаєм» із собою додому до Шлірзе, і вона тепер висіла в штучній капличці «Andachtsraum».

У п’ятницю, 4 травня, біля брами зупинився американський військовий джип. З нього вискочив лейтенант Вальтер Штайн, підійшов до будинку, увійшов через передні двері і спитав: «Хто з вас Ганс Франк?».

Франк народився в Карлсруе, поблизу Шварцвальда, 23 травня 1900 року. Батько — протестант, мати — католичка. Як Лаутерпахт і Лемкін, він був у сім’ї другою з трьох дітей. Незабаром родина перебралася до Мюнхена, де Франк ходив до школи. У червні 1916 року його старший брат Карл помер від раптового захворювання. Після того, як його батьки розлучилися^{392}, він провів наступні роки між Прагою, де був з мамою, і Мюнхеном, де його батько працював юристом, перш ніж його позбавили права займатися адвокатською практикою за обман клієнтів.

Коли закінчилася Перша світова війна, Франка призвали до вермахту, а тоді він записався до націоналістичної воєнізованої міліції. Згодом приєднався до лав антикомуністичних і антисемітських консерваторів «Товариства Туле», на засіданнях якого висловлював свою рішучу відразу до Версальського мирного договору. У січні 1920 року у мюнхенському пивному ресторані «Матхізе» («Mathäser Bräu») Франк спостерігав за виступом Адольфа Гітлера як один із перших членів Німецької робітничої партії (Deutsche Arbeiterpartei або DAP), яка згодом змінила назву на Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (NSDAP). Через місяць він також був присутнім на зібранні партії в пивному ресторані «Хофбройхаус», де Гітлер проголошував політичну програму NSDAP, партії нацистів, до якої він зрештою приєднався.

У 1923 році, будучи студентом, Франк вступив до лав Sturmabteilung, штурмових загонів, відомих як СА. Того ж року він завзято підтримав путч Гітлера, спробу скинути уряд Веймара, приєднавшись до маршу у центрі Мюнхена, де зі східного боку мосту до міського музею влаштував кулеметну вогневу точку. Поразка путчу та арешт Гітлера розпалили інтерес Франка до націоналістичних (völkisch) політичних ідей. Він тікає до Італії, побоюючись проблем із законом. Два роки по тому^{393}, у 1925 році, він зустрічає Гітлера на одній з мюнхенських вулиць. Ця зустріч стала передвісником майбутніх можливостей.

Після навчання на юридичному факультеті Нільського університету, який він закінчив 1926 року, Франк займався приватною адвокатською практикою і викладав право на юридичному факультеті Мюнхенського технічного університету. Він не був інтелектуалом, зірок з неба не хапав, але був надійним і вмів пристосовуватися. У жовтні 1927 року, коли він прочитав у газеті «Фолькішер Беобахтер» (Völkischer Beobachter) оголошення про пошук адвоката для захисту підсудних нацистів у берлінському процесі, траєкторія його кар’єри різко змінилася. Франк подав на розгляд свою кандидатуру і його найняли. Так він увійшов до світу гучних політичних судових процесів.

Ганс Франк став одним із провідних нацистських юристів, захищаючи партію у десятках судових процесів. Однією з найвідоміших була справа про державну зраду, яка слухалася у Ляйпціґу у вересні 1930 року, де трьох військових офіцерів було звинувачено у створенні нацистського осередку в збройних силах Німеччини. Виступаючи їх захисником, він викликав Гітлера як свідка. З допомогою Франка Гітлер використав судову залу, аби привернути до своєї персони увагу медіа і публічно заявив, що шукатиме можливості прийти до влади винятково конституційним шляхом, насправді публічно зобов’язався бути відданим Legalitätseid (Присяга законності). Розголос укріпив стосунки цих двох чоловіків, щоправда, Гітлер ніколи не мав багато часу на юридичні тонкощі чи адвокатів, навіть таких гнучких, як Франк.

Кар’єра Франка стрімко розвивалася, його обрали депутатом Рейхстагу. Він одружився з Бріґіт Гербст, старшою за нього на п’ять років, яка працювала секретарем у баварському парламенті. Втім, його справжнім коханням була Ліллі Ґрау, дочка мюнхенського фінансиста, але їхні взаємини було припинено на вимогу родини Ліллі, оскільки Франк, на їхню думку, для неї не годився. Бріґіт була непримітною, але вольовою жінкою, яка невдовзі народила чоловікові двох дітей. Згодом ще трьох, останнім був Ніклас, який народився у 1939 році.

Коли значна частина Німеччини підкорилася ідеям Гітлера, Франк активно скористався своїми зв’язками з нацистським керівництвом, позиціонуючи себе як «правника-теоретика». У 1931 році він опублікував доволі об’ємну статтю, присвячену єврейській «юриспруденції занепаду», де стверджував, що такий підхід до права відвернув німців від розуміння різниці між правильним і неправильним. Завдяки своєму привілейованому становищу^{394}, після того, як Гітлера призначили канцлером, у квітні 1933 року Франк став міністром юстиції Баварії.

Через чотири місяці після приходу Гітлера до влади^{395}, в суботу вранці, 13 травня, Ганс Франк прилетів на тримоторному німецькому урядовому літаку на аеродром Асперн у східній околиці Відня, неподалік від Леонової алкогольної крамниці у районі Леопольдштадт. В одній з газет писали, як відчинилися двері літака і на австрійську землю зійшли семеро німецьких міністрів на чолі з блискучим Франком. Це був перший візит представників нового нацистського уряду Німеччини. Рейхстаг нещодавно знищила пожежа, було проведено федеральні вибори (на яких нацисти отримали більшість голосів виборців) і запроваджено нове законодавство, яке дозволило новому уряду Гітлера провести закони, які порушували конституцію. За цими кроками з тривогою спостерігали багато австрійців, а разом із ними — й невеличкий на зріст канцлер Австрії Енгельберт Дольфус.

Франк був відомий своїми тісними зв’язками з фюрером, адже був його особистим адвокатом. Численні появи Гітлера у судах до 1933 року мали широкий розголос, і принаймні на одній з фотографій, надрукованих у пресі, Гітлер був на сходах будівлі суду, а поруч із ним — Франк у чорній мантії адвоката.

_{Гітлер з Гансом Франком біля німецького суду, 1928 р.}

Ці фото допомогли Франку. Роки вірної служби націонал-соціалістам зробили його впізнаваною — і страшною — фігурою. Усього через кілька тижнів після свого призначення міністром юстиції він підписав низку заходів з очищення правової системи Баварії. Ці заходи були спрямовані конкретно проти євреїв^{396}, заборонивши їм перебувати у судових органах і звільнивши з посад усіх суддів і чиновників органів юстиції єврейського походження. Безпосередня причетність Франка до цих заходів з огляду на його зв’язок з Гітлером робили цей візит небажаним, і канцлер Дольфус виступив проти, назвавши його недружнім актом. Франк підлив масла у вогонь своєю промовою перед самим візитом, в якій пригрозив жорстким втручанням, у разі якщо Австрія не підтримає нову політику Німеччини.^{397}

У віденському аеропорті Франка вітали дві тисячі прихильників, співаючи «Deutschland über Alles» і нацистський гімн («Пісня Горста Весселя»). Франк із делегацією вирушив до віденського «Коричневого будинку», вздовж вулиць, якими вони їхали, стояли мешканці міста, вигукували вітання або свистіли — залежно від своїх політичних вподобань. Багато прихильників Франка були в білих шкарпетках на знак підтримки нацистів. Ввечері Франк виступив перед великим натовпом прихильників, аби відзначити 250-ту річницю звільнення Відня від турків (на вшанування цієї перемоги, здобутої королем Польщі Яном III Собеським, у містечку Жолкєв було збудовано замок, на стінах якого я знайшов фотографії, причеплені туди відважною українською кураторкою музею). Франк передав особисті вітання від Гітлера: «Фюрер скоро теж приїде до вас, щоб відвідати могилу батьків»^{398}.

Потім Франк провів приватну зустріч із журналістами. Кореспондент «Нью-Йорк Таймс» звернув увагу на манеру баварського міністра поводитися з групою з двадцяти чоловік так, «наче перед тобою 20000»^{399}. Він постійно переходив на крик, голосно заперечуючи проти будь-яких закидів проти нього і Гітлера. «Це лише питання засобів, які буде застосовано, — погрожував він, — в разі, якщо Австрія не співпрацюватиме з Німеччиною».

З Відня Франк подався до Граца, де перед великим натовпом людей оголосив, що образа на його адресу є образою на адресу Гітлера, а тоді поїхав до Зальцбурга. Приїзд нацистів викликав хвилювання, австрійський уряд Дольфуса оголосив його небажаним. Цей візит широко висвітлювали у світі, і, мабуть, Лаутерпахт прочитав про нього у лондонських газетах, а Лемкін — у варшавських. Звістка дійшла і до добре проінформованих мешканців Лемберга і Жовкви, багато з яких уважно слідкували за розвитком австрійських подій.

Через тиждень після від’їзду Франка^{400} канцлер Дольфус звернувся до громадян Австрії, аби їх заспокоїти. Цю промову у перекладі було передано до Сполучених Штатів. Австрія не наслідуватиме німецький уряд і не вживатиме антиєврейських заходів; це була країна сучасних поглядів, де «усі громадяни мають рівні права». Він посилався на австрійську конституцію, розроблену під керівництвом Ганса Кельзена, вчителя Лаутерпахта, того, хто запропонував індивідуальні права для всіх.

Приїзд Франка залишив по собі чіткий слід, надихнувши в Австрії багатьох на підтримку політики нацистів. Через рік Дольфус був мертвий, його підступно вбила група нацистських прихильників на чолі з тридцятитрирічним Отто фон Вехтером, одногрупником Лаутерпахта у Віденському університеті, який втік до Німеччини.^{401}

1935 рік був вдалим для Франка. Він придбав великий заміський будинок у Баварії (у Шоберхофі, поблизу Шлірзе), який я відвідав вісімдесят років по тому, незадовго до того, як його знесли, де навіть в робочому кабінеті під даховими кроквами все ще була відчутна його пиха. Він брав участь у підготовці Нюрнберзьких декретів, антисемітських законів, за якими євреїв позбавляли громадянських прав і забороняли позашлюбні стосунки між німцями і євреями.

У серпні Франк головував на спільному засіданні Академії німецького права^{402} (Akademie für Deutsches Recht, яку він заснував на кілька років раніше) і одинадцятого міжнародного Конгресу виправних установ і пенітенціарної служби, який проводили у будівлі Кролль-Опери (де знаходився Рейхстаг після пожежі).

Франк заснував цю академію для просування інтелектуальних та ідеологічних переконань серед німецьких юристів. Як голова, він виступив перед конгресом з програмною промовою, обравши для цього тему «Міжнародна карна політика». Це дало можливість викласти певні думки щодо майбутнього напряму кримінального права. Він придумав контрзаходи проти ініціатив Лемкіна і тих, хто відстоював його позицію і лобіював новий перелік міжнародних злочинів та Міжнародний кримінальний суд. Як чудовий промовець, Франк полонив увагу натовпу, хоча й (як і фюрер) говорив дуже високим тоном через хвилювання і надмір емоцій.

Франк зосередився у своїй промові на питаннях, до яких Лаутерпахт і Лемкін мали живий інтерес, хоча ніхто з них безпосередньо присутнім під час промови не був. Але там був Веспасіан Пелла, румунський професор, який писав про варварство і вандалізм. Суддя Еміль Раппапорт^{403}, наставник Лемкіна і член організаційного комітету цього конгресу, не зміг бути присутнім. Франк висловив заперечення щодо універсальної юрисдикції, спираючись на думку, що це зруйнує міжнародне право, а не посилить його. Жодні правові норми і жодна міжнародна організація не зможе врегулювати розбіжності між більшовизмом і націонал-соціалізмом, і ніколи не буде спільної політики між державами, які не сповідують «однакові моральні принципи». Він розкритикував ідеї професора Анрі Доннедьє де Вабра, ще одного з колег Лемкіна, назвавши його ім’я, хоч того теж у залі не було. Кілька тижнів перед цим^{404} Франк запросив Доннедьє виступити перед академією на тему міжнародних злочинів і «агресивної війни».

Франк відкинув ідеї Доннедьє, тому що вони вимагають створення наддержави. А як щодо пропозиції француза створити «Міжнародний кримінальний суд»? Це міф. Світові закони? «Марна фантазія». Розширити перелік міжнародних злочинів? Ніколи. Втім, одна ідея таки сподобалася Франку — криміналізувати всесвітній єврейський бойкот проти Німеччини.

Чого хотів Франк? «Невтручання у внутрішні справи іноземних держав» було прекрасною ідеєю, яку Франк підтримував і використовував проти будь-якої критики дій Німеччини. Так само — з незалежними суддями, але лише до певної межі. Він виступав за сильний уряд, який спирається на цінності, які захищають бачення «національної громади», правову систему, яка випливає з «ідеї громади» і повинна мати найвищий пріоритет. У новій Німеччині не буде індивідуальних прав, тож він оголосив про абсолютне заперечення «індивідуалістичних, ліберально налаштованих і розпорошених прагнень егоїзму окремої особи» («повна рівність, абсолютна покора, повна втрата індивідуальності»^{405}, записав у своєму щоденнику письменник Фрідріх Рек, цитуючи «Демонів» Достоєвського як втілення тих ідей, які висловлював Франк).

Ганс Франк перелічив у своїй промові усі позитивні досягнення після 1933 року, включаючи новий підхід Гітлера до кримінальної політики, в якому є чому повчитися світовим політикам. Серед нововведень були: «євгенічна профілактика», «кастрація небезпечних моральних злочинців» і «запобіжне затримання» будь-кого, хто несе загрозу нації чи «національній громаді».

Тих, кому не слід мати дітей, має бути стерилізовано (він описував це як «природний процес ліквідації»), небажаних — депортовано, а для запобігання «змішуванню абсолютно несумісних рас» необхідно прийняти нові расові закони. Він не згадав перед цією міжнародною аудиторією ні євреїв, ні циган, але усі присутні знали, про кого йдеться. Франк також промовчав про лихо гомосексуалізму, цю тему висвітлив прийнятий раніше того ж року карний кодекс Рейху (у підготовці якого він брав участь), згідно з яким криміналізувалися усі гомосексуальні стосунки.

Він проголосив, що нова Німеччина буде «расово бездоганною», і це дозволить їй «позбутися злочинців так само, як здорове тіло позбувається збудників хвороби». Ці картини було запозичено з праць Юліуса Штрайхера, расового теоретика Гітлера, з яким він разом з Доннедьє обідали у лютому.

Неважко було уявити собі його пронизливий голос. «Націонал-соціалізм відкидає помилкові засади гуманності», — верещав він, виступаючи проти будь-якої «надмірно гуманної» поведінки. Відповідні покарання вже незабаром будуть впроваджені, спокутуватимуть усі, хто порушив обов’язок вірності перед громадою. Нацисти розпочали «війну проти злочинності усіх часів».

Реакція аудиторії була неоднозначною. Більшість із 463-ох присутніх делегатів складали німці, які схвально і голосно аплодували. Інші демонстрували значно стриманішу реакцію. Джофрі Бінг^{406}, молодий англійський судовий адвокат, який згодом стане членом парламенту від лейбористів (і першим генеральним прокурором незалежної Гани), писав про цей виступ, що було жахливо бачити, як іноземні чиновники, криміналісти і реформатори вітають «звірячі пропозиції» Франка. Бінг чітко попереджав: остерігайтеся нової породи юристів, які захоплюють Німеччину, таких як д-р Франк, «фанатичний популяризатор принципу репресій і залякування».

Через чотири роки^{407}, коли Німеччина увійшла до Польщі і разом із Радянським Союзом поділила країну, Рудольф Гьосс викликав Франка до Сілезії для особистої зустрічі з Гітлером. Після десятихвилинної розмови Франка було призначено генерал-губернатором окупованої німцями Польщі, особистим представником фюрера у краї, який тепер називався Генерал-губернаторство для окупованих польських земель, з населенням 11,5 мільйонів мешканців на території, яка охоплювала Варшаву на півночі і Краків на заході. Він вступив на посаду 25 жовтня 1939 року: згідно з декретом Гітлера, Франк мав звітувати особисто перед фюрером — Лемкін звернув на це увагу — і вся адміністрація мала «бути під керівництвом генерал-губернатора»^{408}. Тепер Франк був особисто відповідальний за підконтрольну територію, а його дружина Бріґіт стала королевою.

В одному з перших інтерв'ю^{409} Франк пояснював, що Польща тепер є «колонією», а її мешканці — «раби Великої німецької світової імперії» (юристи в Берліні працювали над тим, щоб міжнародне право до окупованих територій не застосовувалося — Генерал-губернаторство фактично вважалося анексованою частиною Рейху, і відтак тут діяли німецькі закони, які нібито не мають обмежуватися нормами міжнародного права). Особливим приниженням для Польщі було те, що Франк зі своїм урядом облаштувався у Вавельському замку у Кракові, в колишній резиденції польських королів. До нього приєдналася Бріґіт і п'ятеро їхніх дітей разом із наймолодшим Нікласом, який народився на кілька місяців раніше у Мюнхені. Отто фон Вехтера, який щойно приїхав з Відня, було призначено губернатором Кракова, одним із п'яти заступників Франка.

Франк діяв як суверен, польському народові було оголошено, що він перебуває під його цілковитою владою: це не «конституційна держава», де люди мають права, і жодного захисту меншин тут не буде. Варшава зазнала серйозних руйнувань під час цієї короткої війни, втім, Франк вирішив не відбудовувати зруйноване. Натомість він видав низку декретів, багато з яких потрапили до валіз Лемкіна, з якими він їздив по світу. Розпорядження Франка стосувалися величезної території і багатьох різноманітних питань: від дикої природи (слід захищати) до євреїв (позбавити захисту). З 1 грудня усі євреї, яким було понад десять років, мали носити білу пов’язку не менше ніж десять сантиметрів завширшки на правій руці, із зіркою Давида на ній, як на верхньому одязі, так і на інших предметах гардеробу. Аби заощадити державні кошти, євреї мусили ці пов’язки на руку пошити собі самі.^{410}

Від початку свого правління Франк занотовував усю свою діяльність і здобуті досягнення у щоденник (Diensttagebuch).^{411} Тоді, коли він покинув Краків, цей щоденник налічував принаймні тридцять вісім томів викривальної інформації, одинадцять тисяч друкованих аркушів щоденних записів, зафіксованих двома секретарями.^{412} Одні з перших записів вказували на непорушність, яка була притаманна діям режиму, зазначаючи, що ця територія буде місцем втілення бажання Гіммлера «евакуювати усіх євреїв з нещодавно здобутих нових земель Рейху»^{413}. До поляків ставилися жорстоко: очікуючи, що вони захочуть святкувати річницю незалежності, 11 листопада Франк видає декрет, який забороняє вивішувати будь-які святкові плакати, за порушення цієї заборони — смертна кара.^{414} Франк взяв на себе повну відповідальність розпоряджатися життям і смертю, і мав намір цю смерть сіяти, втілюючи ідеї, висловлені на Берлінському конгресі 1935 року: в його Генерал-губернаторстві єдиним правовим стандартом буде «громада людей», а окремі особи мають підкорятися волі їхнього повелителя, фюрера.

У жовтні 1940 року Франк їздив до Берліна, аби пообідати з Гітлером в його приватному помешканні і обговорити майбутнє його території. Іншими гостями Гітлера були Бальдур фон Ширах, губернатор Відня у новому Рейху, і Мартін Борман, особистий секретар Гітлера. Франк розповів про свої досягнення в Генерал-губернаторстві. Після тієї зустрічі Борман підсумував його перші успіхи: «Рейхсміністр д-р Франк поінформував фюрера про те, що заходи, проведені у Генерал-губернаторстві, можна назвати дуже успішними. Відтепер євреїв Варшави та інших міст замкнено у гетто і вже зовсім скоро від них буде очищено Краків».^{415}

Франкові зусилля помітили. А як щодо євреїв, — таких, як Рита і Мальке, — які залишалися в Німеччині та Австрії? Четверо чоловіків обговорили роль Франка і його уряду, зокрема було висловлено готовність допомогти з «перевезенням» цих євреїв на схід. Спершу Франк висловив занепокоєння, але швидко капітулював.

На заперечення Франка не зважали. Було прийнято рішення перемістити віденських євреїв на його територію. Франк повернувся до Кракова, знаючи, що населення його краю невдовзі отримає поповнення з нових мешканців. Він робитиме так, як йому сказали.

Територія, яка була підконтрольна Франку, незабаром розширилася. Після нападу Гітлера у червні 1941 року на більшовиків, в ході операції «Барбаросса» німецьке військо захопило територію Польщі, яка була під радянським контролем (і колишню австро-угорську провінцію Галичина), яку 1 серпня було приєднано до Генерал-губернаторства. Франк отримав владу над Лембергом, який став столицею дистрикту Галичина на чолі з губернатором Карлом Ляшем.^{416} Франк скористався своїми повноваженнями, аби врятувати від затримання у Кракові кількох інтелектуалів, але не професора Лонгшама де Бер’є у Лембергу, викладача Лаутерпахта і Лемкіна. Для нього пощади не було.

Розширення територій спричинило нові труднощі. Внаслідок легких успіхів вермахту, який просувався на східні землі, де жило багато євреїв, Франк отримав під своє підпорядкування понад два з половиною мільйони євреїв по всьому Генерал-губернаторству. Якщо врахувати змішані єврейські сім’ї, кількість була ще більшою — три з половиною мільйони. Франк працював над вирішенням їхньої подальшої долі разом з Гіммлером, і навіть якщо ці двоє не завжди знаходили спільне бачення, Франк, який хотів прислужитися, зрештою вирішив не створювати проблем. Гіммлер приймав рішення, а Франк їх виконував.

У грудні на засіданні уряду у Вавельському замку Франк повідомив, що незабаром у Берліні має відбутися конференція щодо майбутнього євреїв. Вона відбулася у передмісті Берліна, у Ванзеє, під керівництвом обергруппенфюрера СС Рейнгарда Гейдріха і стала початком «великої єврейської міграції».^{417} Він також сказав присутнім, що його представником на конференції буде державний секретар Йозеф Бюлер, і закликав колег відкинути «усі співчуття» і не залишити жодних сумнівів щодо значення терміну «міграція». «Ми повинні знищувати євреїв всюди, де ми їх знайдемо і де це можливо, — пояснював він, — аби зберегти структуру Рейху». Читаючи цей запис, так віддано зафіксований у щоденнику, мені стало цікаво: чи його секретарі коли-небудь замислювалися, чи варто фіксувати такі заяви у письмовій формі?

Ванзейська конференція відбувалася у січні 1942 року^{418}, тоді, коли Лаутерпахт обідав з Робертом Джексоном у нью-йоркському готелі «Волдорф-Асторія», а Лемкін у своєму маленькому університетському кабінеті у Даремі, що у Північній Кароліні, вивчав декрети Франка. Протокол конференції вів Адольф Айхман і вніс туди запис про досягнення домовленості «очистити німецький життєвий простір від євреїв за допомогою законних заходів», вказавши «примусову еміграцію» як один з методів.^{419} Було підготовлено список євреїв, загалом одинадцять мільйонів, 20 відсотків яких перебували під контролем Франка. «Європу буде прочесано із заходу до сходу», — розповідав Бюлер Франку, повернувшись із Берліна. «Евакуйованих» з Австрії євреїв, яких залишилося всього 43 700, буде переміщено до «транзитних гетто», а тоді перевезено на схід, на територію Генерал-губернаторства Франка. Євреїв похилого віку з Австрії і Німеччини спершу відправлять до гетто для літніх у Терезієнштадт. Серед них були мої прабабусі Мальке Бухгольц і Роза Ландес.

Прагнучи мати авторитет, Франк надихнув своїм ентузіазмом Бюлера, а той запевнив Гейдріха та інших присутніх у Ванзеє у цілковитій підтримці з боку свого керівника. Генерал-губернаторство погодиться, повідомив учасників конференції Бюлер, «якщо остаточне вирішення цього питання розпочнеться у Генерал-губернаторстві». «В нас є багато переваг, добрий транспорт і вдосталь робочої сили, тож ліквідацію євреїв можна буде здійснити швидко. Адміністративні органи Генерал-губернаторства забезпечать всю необхідну підтримку», — сказав Бюлер, закінчуючи свій презентаційний виступ у Ванзеї проханням.

Словом, у протокол занесли дуже чітку пропозицію Айхмана: просимо дозволу приступити до вирішення єврейського питання якомога швидше і удостоїтися честі почати цю справу.

Бюлер повернувся до Кракова і повідомив Франку, що пропозицію повного сприяння з боку Генерал-губернаторства сприйняли з щирою вдячністю. Це збіглося з приїздом до Кракова італійського журналіста Курціо Малапарте, якого відрядила сюди газета «Коррієре делла Сера», аби він взяв у Франка інтерв’ю. Франк любив Італію і Муссоліні був його другом, тому радо прийняв Малапарте у Вавелі, влаштувавши приватну вечерю, куди запросив також вищих чиновників з їхніми дружинами. Серед гостей був Отто фон Вехтер, губернатор Кракова, і Йозеф Бюлер, який щойно повернувся з Ванзейської конференції.

Малапарте був вражений деталями інтер’єру, бездоганно підігнаними у розмір сірими одностроями, червоними пов’язками і свастиками. Господар сидів в голові столу, заставленому чудовими винами, на кріслі з високою спинкою, поруч з Бюлером. Малапарте зауважив чорне блискуче волосся Франка і високе, наче виточене з слонової кістки, чоло, виразні очі з густими, важкими віями, і почервонілі щоки Бюлера, вкриті краплями поту скроні, очі, що сяють відданістю і пошаною до Франка. Щоразу, як Франк ставив якесь питання, Бюлер першим мав відповідь, підлесливо викрикуючи: «Ja, ja!».^{420}

_{Франк (у центрі) приймає гостей у Вавельському замку, без дати.}

Чи знав Малапарте, що Бюлер щойно повернувся з Ванзейської конференції у Берліні? Чи розповідав Бюлер про Гейдріха, про узгоджені заходи, про «остаточне вирішення єврейського питання в Європі? Італієць не торкався цих питань у своїй статті^{421}, яку він подав до «Коррієре делла Сера», і яку було опубліковано 22 березня 1942 року. Він майже нічого не сказав про євреїв — побіжно згадавши про конфіскацію майна, що створювало певні труднощі — і був дуже щедрим на лестощі у бік Франка. «Це чоловік кремезної статури, сильний і спритний, — писав італієць, — з тонкими губами, рівним орлиним носом, великими очима, широким чолом з блискучими дочасними залисинами».

Франку, який вільно володів італійською, мабуть, сподобався б такий опис його персони: лідер, «що сидить на троні Ягелонів і Собеських». Відродження великої польської традиції королівської влади і лицарства розгорталося наповну. «Я маю мрію, — цитує журналіст слова Франка, — підняти польський народ до честі європейської цивілізації».^{422}

Після вечері усі перемістилися до приватного помешкання Франка. Розсівшись на глибоких віденських диванах і в кріслах, оббитих м'якою шкірою, чоловіки розмовляли, курили і насолоджувалися напоями. Двоє камердинерів у блакитних лівреях постійно снували по кімнаті, пропонуючи каву, лікери і солодке. Усюди було видно розкіш: зелені з золотом лаковані венеційські столики, заставлені пляшками старого французького коньяку, коробками з гаванськими сигарами, срібні таці з купою цукатів і славнозвісних шоколадних цукерок Веделя.

Франк запросив Малапарте до свого особистого кабінету з подвійними лоджіями: одна — зовнішня, що виходила на місто, друга — внутрішня, яка виходила у двір замку з галереями доби Відродження. Посередині кабінету стояв великий стіл з червоного дерева, порожній, з гладенькою поверхнею, що виблискувала світлом від свічки. Його вже давно не було, коли я відвідав цю кімнату через сім десятиліть.

«Тут я розмірковую про майбутнє Польщі», — сказав Франк Малапарте.

Чоловіки вийшли на зовнішню лоджію, аби насолодитися виглядом на місто, яке розкинулося внизу.

«Це німецький Бург», — пояснював Франк, вказуючи рукою на тінь Вавеля, що різко врізалася у сліпуче відбиття снігу. Малапарте почув гавкіт собак, загону, що охороняв маршала Пілсудського у могилі глибоко під замком.

Той вечір був пронизливо холодним, аж в Малапарте на очах виступили сльози. Вони повернулися назад до кабінету і до них приєдналася фрау Бріґіт Франк. Вона підійшла до італійця і ніжно поклала йому на плече руку. «Ходімо, — сказала вона. — Я хочу розкрити вам його таємницю». Вони пройшли у двері в кінці кабінету і увійшли до невеличкої кімнати з голими побіленими стінами. «Це “орлине гніздо” Франка, — оголосила Бріґіт, — місце для роздумів і прийняття рішень, порожнє, за винятком фортеп’яно Плеєля і дерев’яного музичного табурета.»

Фрау Франк відкрила піаніно і провела рукою по клавішах. Малапарте звернув увагу на грубі пальці жінки, що так дратували її чоловіка (тоді їхній шлюб переживав не кращі часи).

«Перш ніж прийняти якесь критичне рішення, або коли він дуже втомлений чи пригнічений, іноді навіть посеред важливої зустрічі, — сказала вона італійцеві, — він замикається у цій комірчині, сідає за піаніно і шукає спокою чи натхнення в Шумана, Брамса, Шопена або Бетховена».

Малапарте мовчав. «Він надзвичайна людина, чи не так?» — прошепотіла фрау Франк, і на її грубому, пожадливому, захопленому обличчі майнув вираз гордості і переживання. «Це митець, великий митець, з чистою і тонкою душею, — додала вона. — Лише такий митець, як він, може правити Польщею».

Того вечора Франк у Кракові не грав. Через кілька днів Малапарте мав можливість послухати його гру у Варшаві, коли генерал-губернатор приїхав до міста, аби зустрітися з Гіммлером і обговорити невдачі на російському фронті та зміну кадрів на його території. Гіммлер і Франк домовилися, що Отто фон Вехтер, губернатор Кракова, поїде до Лемберга, за 180 миль на схід, аби стати губернатором дистрикту Галичина. Там він замінить Карла Ляша, якого звинуватили у корупції^{423}. Також ширилися чутки, що він мав зв’язок з фрау Франк, а дехто навіть казав, що він був батьком малого Нікласа Франка.

Під час нашої першої зустрічі я сидів з Нікласом Франком на околиці Гамбурга на терасі готелю «Якоб», що виходила на ріку Ельбу. Була рання весна, і після цілого дня слухань у суді — Гамбург був штаб-квартирою Міжнародного трибуналу ООН з морського права, — ми сиділи під густою кроною пахучого квітучого дерева, з пляшкою рислінгу і щедрою тарілкою різного німецького сиру.

Нікласові було сімдесят три. Він мав бороду і вразливе обличчя, впізнаване з дитячих фотографій. Він виглядав як якийсь добрий, делікатний науковець, але водночас холодний і цілеспрямований, з твердою вдачею. Нікласові були три рочки, коли Малапарте був у Вавелі навесні 1942 року, тож він не пам’ятав цього італійця, але знав, що той написав про його батька. Я дізнався про це з книги, яку Ніклас написав у 1980-х роках, і яка посприяла нашій зустрічі. Протягом багатьох років він працював журналістом часопису «Штерн» і в 1987 році видав книжку «Der Vater» («Батько»). Ця нещадна й невблаганна критика свого батька зламала табу, за яким діти провідних нацистів мали шанувати своїх батьків (і не вибовкувати забагато таємниць). Англійською мовою було видано скорочену версію книжки під назвою «У тіні Рейху», щоправда, Ніклас сказав мені, що він незадоволений перекладом і тим, що певні розділи було залишено поза увагою. Я знайшов примірник у мережі — десять пенсів, плюс вартість поштової доставки — і прочитав його за вихідні. Потім я знайшов перекладача — Артура Вензінгера, почесного професора з німецької мови і літератури Весліанського університету, який представив мене Нікласу. За ще одним дивним збігом обставин, перекладач книги Нікласа Франка в часи війни був в Академії Філліпса, розташованій у місті Ендовер, де його однокурсником був Елі Лаутерпахт.

Ми зустрілися з Нікласом через кілька тижнів у Гамбургу. Він мені відразу сподобався, ґречний чоловік з добрим почуттям гумору і гострим язиком. Ніклас розповідав про дитинство у Кракові і Варшаві, про життя у Вавельському замку, про випробування, з якими йому довелося зіткнутися, як синові Ганса Франка. Коли як журналіст він поїхав на початку 1990-х років до Варшави, аби взяти інтерв’ю у Леха Валенси, новообраного президента Польщі, вони зустрічалися у Бельведерському палаці, у тій самій залі, де Малапарте слухав, як Франк грає на піаніно.

— Я пам’ятаю, як бігав навколо столу, батько сидів навпроти. Найбільше на світі я хотів, щоб він мене обійняв. Я плакав, тому що він постійно називав мене «fremdi» — чужий — так, наче я не був членом сім’ї. «Ти не належиш до цієї сім’ї», — сказав мені батько, і я розплакався».

Вочевидь, я виглядав дуже здивованим, тож Ніклас роз’яснив детальніше:

— Лише згодом я дізнався, що мій батько вважав, що я не його син, а син його найкращого друга Карла Ляша, губернатора Галичини; він короткий час був коханцем моєї матері.

Зрештою Ніклас про все дізнався з листів і щоденників своєї матері.

_{Ніклас Франк з батьками, Вавель, 1941 р.}

— Вона була справжньою письменницею, — пояснив він, — завжди записувала розмови, навіть ту, що відбулася з моїм батьком після того, як застрелили Ляша. (Навесні 1942 року, через звинувачення у корупції, Ляша усунули з посади губернатора Галичини, а замість нього призначили Отто фон Вехтера. Ляша було страчено або він наклав на себе руки).

Насправді з листів Бріґіт Франк чітко зрозуміло, що батьком Нікласа був Франк. Через багато років правда підтвердилася, коли Ніклас відвідав Хелен Вінтер (уроджену Кравчик), яка була особистою секретаркою Франка в роки перебування у Вавелі.

— Коли я підійшов до її будинку, то зауважив ледь помітний рух штори. Пізніше я спитав: «Фрау Вінтер, я схожий на пана Ляша?». Фрау Вінтер зблідла на обличчі. Це було правдою.

Вона переймалася, чи Ніклас буде схожий на Франка, чи на Ляша, і явно тішилася, що проглядалася схожість з Франком.

— Вона любила мого батька; вона була у нього закохана. — Ніклас замовк на хвилю, а тоді різко підсумував, і його слова мене потішили: — У них був секс; вона була дуже милою жінкою.

Почуття Нікласа до свого батька та інших членів його родини з плином часу не потеплішали. Франкова сестра Лілі торгувала сімейними зв’язками.

— Вона любила ходити до концтабору у Плашуві, — пояснював Ніклас, — поблизу Кракова, де ми жили. Після того, як краківське гетто було ліквідовано, тисячі євреїв було перевезено до Аушвіца, решту до Плашува. Наша тітка Лілі прийшла до табору у Плашуві і сказала: «Я сестра генерал-губернатора; якщо у вас є щось цінне для мене, я врятую вам життя».

Я спитав:

— Звідки вам про це відомо?

— З маминих листів, — відповів він.

Аж до 1933 року Ніклас думав, що Бріґіт Франк була у добрих стосунках з євреями. Навіть тоді, коли прийшли нацисти, вона продовжувала провадити з ними торгівлю, купувала і продавала хутро і прикраси, яких вимагав її новий статус:

— У перші місяці, коли вони прийшли до влади, Бріґіт і далі мала справи з євреями. Це засмучувало його батька. «Ти не можеш цього робити, — казав він. — Я — міністр юстиції, ти з ними торгуєш, а я їх усіх викину звідси».

Які в нього були взаємини з батьком? Ніклас міг згадати лише один випадок вияву любові. Це було у Вавельському замку, у ванній кімнаті його батька, біля ванни:

— Я стояв коло нього; він голився. Раптом він вимастив пінкою мого носа, — сумно сказав Ніклас. — Це єдиний особистий, інтимний момент, який я пам’ятаю.

Пізніше ми разом з Нікласом відвідали Вавельський замок, походили кімнатами колишнього помешкання Франка, зайшли до ванної. Ми стояли біля дзеркала і Ніклас продемонстрував мені, як його батько нахилився і вимастив йому кінчик носа пінкою для гоління.

— Тут нічого не змінилося, — сказав Ніклас, розглядаючи римську ванну біля татової спальні. Над дверима ми прочитали слова, вирізьблені у кам’яному одвірку шістнадцятого сторіччя: «Tendit in ardua virtus» — «Хоробрість у лиху годину».

Малапарте мав ще одну вечерю з Франком, цього разу у Варшаві, у палаці Брюля, в якому він вже був раніше у 1919 році, коли новий польський прем’єр Ігнацій Падеревський виконував прелюдії Шопена. Тепер Малапарте сидів на дивані в одній з приватних кімнат палацу і згадував примарне, все в сльозах, лице Падеревського. Як усе змінилося за чверть століття! Тепер за роялем сидів Франк. Голова похилена, бліде, вкрите краплями поту чоло. Малапарте спостерігав за виразом страждання, що відбивалося у «гордих» рисах обличчя генерал-губернатора, чув його важке дихання, бачив, як він кусає собі губи. Очі Франка були заплющені, повіки тремтіли від хвилювання. «Хворий чоловік», — подумав Малапарте. За таких умов пальці німця видобували чисті, вибухові ноти прелюдії Шопена. Малапарте стверджував, що відчував сором, його сповнювало обурення.

Цієї сцени не було в статтях, які Малапарте написав для «Коррієре делла Сера» у 1942 році. Він описав її у книзі «Капут», що побачила світ 1946 року, коли Франкова доля кардинально змінилася. У цій версії, яка могла бути і неточною, Малапарте спостерігав за фрау Бріґіт Франк, яка сиділа поруч зі своїм чоловіком, з клубком ниток на колінах.

«Ох, він грає, мов ангел!» — прошепотіла королева Польщі.

Музика припинилася. Франк підійшов до них. Бріґіт відклала клубок ниток і пересіла ближче до чоловіка, взяла його руку і поцілувала її. Малапарте очікував, що фрау Бріґіт святобливо стане перед ним на коліна, натомість вона підняла його руки і розвернулася до гостей.

«Подивіться! — переможно сказала вона. — Подивіться, які в ангела руки!»

Малапарте подивився на руки Франка, маленькі, тонкі і білі, зовсім не такі, як в його дружини.

«Я був здивований, і з полегшенням не побачив на них ні краплі крові»^{424}, — писав він на сторінках своєї книги в час, коли вже було безпечно викладати такі думки на папері.

У Бельведерському палаці, варшавському домі Франка, Малапарте був серед гостей святкового обіду на честь Макса Шмелінга, німецького боксера, який у дванадцятому раунді відправив Джо Луїса у нокаут під час їхнього двобою на стадіоні «Янкі» в червні 1936 року. Франк хотів висловити свої переживання.

— Mein lieber Малапарте, — таким словами звернувся Франк в романі Малапарте. — Німецький народ став жертвою бридкого наклепу. Ми не є родом убивць… Ваш обов’язок, як чесної та справедливої людини, розповісти правду. Ви з чистою совістю можете казати, що німці у Польщі — це велика, мирна й активна родина… Що Польща — вірний німецький дім.

— А як же євреї? — спитав Малапарте.

— Зауважте! — вигукнув Людвіг Фішер, губернатор Варшави. — Понад півтора мільйони євреїв тепер живуть на такому ж просторі, де перед війною проживало триста тисяч людей».

— Євреям подобається так жити, — сміючись вигукнув Франковий керівник відділу преси Еміль Гасснер.

— Ми не можемо змусити їх жити інакше, — пояснив Франк.

— Це суперечило б праву нації на самовизначення, — з посмішкою висловився Малапарте.

Франк визнав, що простір, де у Варшаві живуть євреї, є трохи обмеженим, втім, «гидота», в якій вони живуть — це їхнє природне середовище.

— Кажуть, що вони помирають, як щури, — додав він, розуміючи, що ці слова можуть неправильно зрозуміти. І уточнив, що це «всього лиш констатація факту».

Тема розмови перейшла на дітей.

— Який рівень дитячої смертності у варшавському гетто? — спитали губернатора Фішера.

— П’ятдесят чотири відсотки, — перебив Франк, демонструючи неабияку точність. Євреї — дегенерати; вони, на відміну від німців, не знають, як піклуватися про дітей. Однак за межами Польщі формується погане враження, і на це потрібно зреагувати.

— Якщо вірити британським і американським газетам, німці тільки те і роблять у Польщі, що зранку до вечора вбивають євреїв, — продовжив він. — Але ж ви вже пробули у Польщі більше місяця, і, мабуть, не можете сказати, що бачили, як з єврейської голови впала хоча б одна волосинка.

Малапарте не занотував відповіді, коли Франк підняв келиха з богемського кришталю, наповненого темно-червоним Türkischblut.

— Пийте, не бійтесь, дорогенький Малапарте, це не єврейська кров[36]. Prosit!

Ми почали говорити про варшавське гетто, розташоване неподалік.

— Всередині гетто вони мають повну свободу, — пояснював Франк. — Я нікого не переслідую.

Він нікого і не вбивав.

— Це не німецький метод — вбивати євреїв. Такі дії були б марнуванням часу і сил. Ми депортуємо їх до Польщі і замикаємо у гетто. Там вони можуть робити все, що завгодно. В межах польських гетто вони живуть, наче у вільній республіці.

Тут у Франка виникла ідея.

— Чи ви бачили, як виглядає гетто, дорогий Малапарте?

Я придбав примірник першого видання «Капут» італійською, і переконався, що англійський переклад відповідав текстові оригіналу, де Малапарте описав цей гіпотетичний візит до варшавського гетто.

Хоч я вже переконався, що слова Курціо Малапарте не слід сприймати за щиру правду, про його екскурсію варто переповісти. Малапарте пише, що він виїхав з Бельведерського палацу, сидячи у першому автомобілі з фрау Вехтер і генерал-губернатором Франком, за ними їхала друга машина, в якій були фрау Франк і Макс Шмелінг, інші гості поїхали ще двома автомобілями. Біля входу до «забороненого міста», перед брамою у стіні з червоної цегли, яку німці збудували навколо гетто, машини зупинилися і усі повиходили.

Це був світський візит до гетто у супроводі жінок, друзів і, можливо, дітей. Я подумав про Сашу Кравеца, молодого хлопця, який півроку переховувався у кімнаті Елсі Тілні у Віттелі, про одного з пацюків, що втік від Франка.

Я спитав Нікласа про розповідь Малапарте про цей гіпотетичний візит до варшавського гетто. Чи міг Франк взяти рушницю і цілитися у єврея?

Він підтвердив, що його мати дійсно читала «Капут»:

— У мене є спогад про те, як вона сиділа на канапі, дуже розлючена через книгу Малапарте. Він написав у ній, що мій батько мав дуже довгі пальці; вони були справді довгі. А може, він писав про пальці моєї матері?

— Пальці вашого батька, — сказав я.

Малапарте писав, що в Бріґіт були грубі пальці. Ніклас кивнув, а тоді посміхнувся своєю зубастою посмішкою.

— Моя мати роздратовано ходила по кімнаті, була дуже засмучена. «Це неправда, — казала вона, — він особисто не вбив жодного єврея». Це її заспокоїло, це був аргумент на користь Франка; він нікого не вбивав «особисто».

— Особисто?

Тож цей візит до гетто і справді був?

— Ми всі відвідували гетто, — тихо сказав Ніклас, соромлячись.

Він пам’ятав одні такі відвідини, можливо, це було краківське гетто, те, яке збудував Вехтер:

— Мій брат Норман відвідував варшавське гетто, моя сестра Зігрід відвідувала краківське гетто. Я був у краківському гетто разом із мамою.

Потім Ніклас показав мені копію домашнього відео, зробленого для його батька, під назвою «Kraków». Між сімейними кадрами і тими, де Франко на роботі, було кілька хвилин відео у гетто. В одному короткому епізоді камера затримується на дівчинці у червоній суконці.

Вона дивиться прямо в камеру, усміхається, ця усмішка, сповнена надії на краще, досі перед моїми очима. Так само і червона сукня. Цей образ підхопив Стівен Спілберг у фільмі «Список Шиндлера». Те ж саме гетто, та ж суконка, вигадка, факт. Може, Спілберг теж бачив це відео, яке, за словами Нікласа, не належить до суспільного надбання, або це ще один збіг?

_{Дівчинка у червоній сукні}

Я спитав Нікласа, чи міг його батько відвідувати варшавське гетто разом із Малапарте.

— Можливо, — сказав Ніклас. — Я не вірю, що він особисто вбив когось із євреїв, і моя мати категорично не вірила у це. Ось чому її так роздратувала книга Малапарте.

Однак всередині сім’ї виникли розбіжності щодо цього важливого питання. Старший брат Нікласа Норман, який вже помер, не погоджувався з маминим спогадом.

— Норман бував у гетто разом з Шампером, — додав Ніклас, маючи на увазі шофера його батька. — Він казав мені, що цілком реально, щоб наш батько взяв у солдата рушницю.

Коли прийшло літо 1942 року, Франк мав ворогів у верхніх ешелонах влади і мусив бути пильним. У червні і липні він виступив з чотирма великими промовами^{425} щодо юридичних питань, верховенства права і його значущості. Критикуючи Гіммлера, який тоді грав провідну роль у розробці планів знищення євреїв і з яким він відкрито конфліктував щодо здійснення влади на окупованій польській території, він наголосив на потребі системи законів, яка визнавала б верховенство права, з відповідними судами і незалежними суддями. Виступаючи в провідних університетах Берліна, Відня, Гайдельберга і Мюнхена, реагуючи на тиск з боку впливових суддів, він висловив занепокоєння тим, що правосуддя Рейху було підірвано. Франк хотів, аби Рейх у своїх діях не виходив за межі законів:

— Юридична думка завжди враховує, що війна превалює над усім іншим, — сказав він аудиторії у Берліні 9 червня. — Втім, навіть під час війни має бути правова безпека, бо людям потрібне «відчуття справедливості».

Тут різко впадає у вічі відсутність іронії з огляду на дії, якими він керував у Польщі. Він мав своє бачення справедливості, яке спиралося на два різні підходи: «авторитарне управління» з одного боку, і «незалежність судів» — з іншого. Законодавство має бути авторитарним, але його мають застосовувати незалежні судді.^{426}

Ці чотири промови не дуже сподобалися Гіммлеру, який поскаржився Гітлеру. Можливо, Франку слід було поміркованіше добирати слова.

Гостра негативна реакція на ці виступи не змусила довго чекати на себе. Спершу його допитало гестапо, а тоді, під час візиту до Шобергофа, він мав особисту телефонну розмову з Гітлером, який сказав йому, що позбавляє його усіх керівних ролей, за винятком однієї.

— Бріґіто, фюрер залишив мені Генерал-губернаторство, — повідомив він своїй дружині. За словами Нікласа, фрау Франк зітхнула з полегшенням через те, що йому залишили цю посаду.

Якщо Франк справді переймався напрямком політики Рейху, у чому Ніклас дуже сумнівався, це було мізерною дрібницею, якщо порівняти з іншою проблемою в його житті. Політика відійшла на другий план, поступившись місцем справам сердечним: зненацька з минулого виринула Ліллі Ґрау, в яку він був закоханий у дитинстві і хотів з нею одружитися. Вона нагадала про себе листом, у якому повідомила Франку, що її єдиний син пропав на російському фронті. Чи може він чимось допомогти? Прохання про допомогу викликало бурхливу реакцію, і Франк з ентузіазмом почав діяти. Він приїхав до Лілліного дому у Бад-Айблінгу, що в Баварії. Вони бачилися вперше за майже два десятиліття. «Ми відразу спалахнули нестримним вогнем почуттів, — записав він у своєму щоденнику. — Ми знову були разом, знову між нами була така пристрасть, що тепер не було шляху назад».

Через тиждень вони зустрілися у Мюнхені. Франку вдалося надовго відірватися від справ, аби день і ніч приділяти Ліллі свою увагу. «Це було величне єднання двох людських істот, які видозмінили і запалили одне одного, ніщо не могло їх стримати»^{427}, — писав він. Коли я вперше прочитав цей уривок, то розсміявся мало не до сліз.

Щоб бути з Ліллі, Франк вирішив вивільнитися зі свого шлюбу з Бріґіт, в якому не було кохання. Через тиждень після нестримної пожежі у Мюнхені він вигадав жахливий та оригінальний план розлучитися з Бріґіт, посилаючись на рішення, прийняті на Ванзейській конференції. Коли Мальке Бухгольц готувалася до транспортування до Треблінки, коли Лаутерпахти марно намагалися втекти від облав у Лембергу, а Лемкінів загнали у гетто Вовковиська, Ганс Франк використав подібні факти, аби повідомити своїй дружині, що він причетний до злочинних дій — «дуже страшних речей» — і що їй, аби захистити себе, слід триматися від нього на віддалі. Він розповів їй подробиці жахливого, таємного задуму, відомого як «остаточне розв’язання єврейського питання». Жахіття відкривало шлях до особистого щастя, вихід із повсякденного життя з владною, ненаситною жінкою. Аби вона мала можливість вберегтися від згубного союзу з генерал-губернатором, він був готовий піти на «найбільшу жертву» — розлучення, і, таким чином, Бріґіт Франк уникнула б ганебної причетності до «остаточного розв’язання». Масове знищення відкривало шлях до Ліллі і до їхнього щастя.^{428}

Бріґіт Франк відкинула ці аргументи так само, як Гітлер і Гіммлер не приймали ідеї, які Франк виклав у своїх чотирьох промовах. Королева Польщі насолоджувалася розкішним життям, замками, охороною, і не збиралася від такого відмовлятися. Вона вирішила ризикнути, можливо, заплатити високу ціну, але втриматися. «Я радше волію бути вдовою рейхсміністра, ніж розлученою жінкою!» — сказала вона своєму чоловікові. Ніклас поділився занотованими подробицями з її щоденника: «Ганс розповів мені про дуже страшні речі, — занотувала Бріґіт, — про які не можна говорити відкрито». Колись, можливо, вона ними поділиться: «Подробиці пізніше, але лише віч-на-віч»^{429}.

Через кілька днів після цього Франк змінив свою поведінку. Він покликав Бріґіт до музичної кімнати у Вавельському замку, аби повідомити їй, що Карл Ляш застрелився. Реакція чоловіка її дуже здивувала. «Він каже, що розлучення більше не потрібне», — занотувала вона. Вечір продовжився в атмосфері «злагоди», зміна поведінки була «абсолютно незрозумілою».

Це був не кінець карколомних перипетій того літа. Через два тижні Франк знову попросив припинити стосунки, звинувативши Бріґіт у своїх нещастях. «Хтось сказав йому, що я не була хорошою націонал-соціалісткою, — занотувала вона, — і він пояснив це так, ніби йому порадили розлучитися».

Наступного дня все було знову добре. Франк купив дружині коштовну прикрасу, талісман, аби якось компенсувати ті страждання, яких вона зазнала через нього. Однак протягом місяця чоловік знову змінив свою поведінку, вкотре повторивши свою вимогу негайного розлучення.

— Між нами нічого фізичного не залишилося, — сказав він Бріґіт. Його потреби задовільняла Ліллі (і, певно, ще одна дама, на ім’я Гертруда).

Впродовж цього важкого періоду Бріґіт зберігала зразковий спокій, мабуть, тому, що мала над Франком повний контроль. За словами Нікласа, вона навіть написала Гітлеру, благаючи, щоб той втрутився і перешкодив розлученню. Жінка надіслала фюреру фотографію щасливої родини, надійного матріархату з трьома синами і двома доньками, справжньої і зразкової сім’ї нацистів.

Мабуть, фотографія таки вплинула на рішення фюрера. Гітлер втрутився і заборонив Франку розлучатися. Бріґіт Франк доволі міцно тримала чоловіка в своїх руках. «Мій батько любив фюрера більше, ніж свою сім’ю», — з насмішкою пояснив Ніклас.

Такими були особисті клопоти, якими переймався Франк під час поїздки до Лемберга влітку 1942 року. Він контролював територію Галичини, але не контролював свою дружину, емоції, і, безперечно, свої фізичні пориви.

Була річниця входження Лемберга до Генерал-губернаторства як германізованої столиці новоствореного дистрикту Галичина. Франк прибув вранці у п’ятницю, 31 липня, після триденного туру, який розпочався у Тернополі, потім продовжився південніше у Чорткові та в Заліщиках, а тоді — далі на схід у Косові та Яремче.

Прикінцевий відрізок шляху, короткий стрибок на північний схід, закінчувався у місті Лева. Франк пересувався броньованим автомобілем і потягом, незважаючи на постійні чутки про можливі напади. «Газета Львовска» на своїх сторінках писала про те, як при його появі «сяяли від щастя» обличчя нових підданців, як багато з них вигукували йому слова подяки; діти дарували квіти; жінки кидали букети троянд, підносили кошики з хлібом, сіллю і фруктами.^{430}

Лемберг тепер був під надійним німецьким контролем. Головним завданням Франка^{431} було відновити цивільну адміністрацію під твердою рукою губернатора Отто фон Вехтера, який кілька тижнів тому замінив Ляша. У Франка були свої плани щодо міста після вигнання звідти більшовиків. З огляду на засадничі політичні розбіжності з Гіммлером, Франк хотів брати участь в усіх ключових рішеннях. Що більше в нього буде влади і відповідальності, то більше його визнаватимуть як лідера. З цим наміром він запровадив принцип «єдності в управлінні», як він це пояснював лідерам партії у Кракові. Він став на вершечок владної піраміди і назвав себе «фанатиком». «Керівники СС і поліції підпорядковуються мені, поліція є складовою частиною уряду, на рівні дистрикту керівники СС і поліції підпорядковуються губернаторові»^{432}. Франк був на вершині піраміди, Вехтер — на один камінь нижче.

Логіка була простою. В межах Генерал-губернаторства Франк мав знати про все, що відбувається, аби нести за це відповідальність. Йому доповідали про все, навіть про діяльність айнзацгруп таємної поліції і служби безпеки (СД). Йому надавали копії усіх найголовніших документів. Франк знав про все, ніс за все відповідальність і вважав, що матиме владу вічно і нікому не звітуватиметься.

Потяг Франка зупинився на головному вокзалі Лемберга, звідки Лаутерпахт і Лемкін покинули місто. Була дев’ята ранку, він приєднався до свого колеги Отто фон Вехтера, губернатора Галичини, високого блондина з військовою виправкою, бездоганного на вигляд нациста, якщо порівнювати з Франком. Було чути передзвін церковних дзвонів і військовий оркестр. Франк і фон Вехтер пересувалися разом з вокзалу до центру міста, вулицями, прикрашеними прапорами Рейху, попри перший дім Леона, попри студентське помешкання Лемкіна, близько місця, де жив Лаутерпахт. Вздовж Опернштрассе (вулиця Оперова) стояли школярі і махали прапорцями^{433}, коли Франк в’їхав на головну площу перед оперним театром, яку тепер перейменували на Адольф-Гітлер-Плятц.

_{Лемберг, оперний театр, під час візиту Франка, серпень 1942 р.}

Того вечора Франк урочисто відкрив^{434} щойно відремонтований театр, «храм мистецтва» — «Театр Скарбека»[37]. Він гордо стояв перед поважними особами міста, представляючи їм Бетховена і Фріца Вейдліха, не дуже відомого диригента, який після війни розчиниться в австрійській невідомості. Франк хотів, аби диригував фон Караян або Фуртвенглер, який нагадував йому про дивовижний вечір у лютому 1937 року, коли він був у Берлінській філармонії у присутності сонцесяйного фюрера. Той берлінський концерт залишив по собі спогад про моменти невимовних емоцій, від яких він «тремтів в екстазі молодості, сили, надії і вдячності»^{435}, — написав він згодом у своєму щоденнику.

Цього вечора він говорив пристрасно, стоячи у центрі оркестру. «Ми, німці, не приходимо на нові землі з опіумом і подібними речами, як англійці»^{436}, — оголосив він. «Ми несемо іншим народам мистецтво, культуру» і музику, у якій відбивається безсмертний дух німецького роду. Присутні слухали Вейдліха, який розпочав з увертюри «Леонора» № 3, опус 72, тоді була Дев’ята симфонія, до виконання якої долучилися голоси хору Львівської опери.

Наступного ранку, в суботу, 1 серпня^{437}, Франк відвідував заходи з нагоди річниці входження дистрикту Галичина до Генерал-губернаторства, які відбувалися в оперному театрі та у великій залі колишнього парламенту Галичини. Сім десятиліть по тому, коли мене запросили прочитати лекцію про цю церемонію, я виступав у тому ж приміщенні, стоячи перед фотографією Франка, зробленою тоді, коли він виголошував одну зі своїх промов, присвячену передаванні влади від військової адміністрації цивільному урядові, тепер підконтрольному Вехтеру.

Коли виступав Франк, будівля університету була прикрашена червоними, чорними і білими прапорами. Аби пройти у велику залу, Франк піднявся центральними сходами і далі пройшов до свого місця у центрі сцени. Після представлення він перейшов за дерев’яну кафедру з вирізьбленими листочками під орлом, що сидить верхи на свастиці. Приміщення було переповнене, а виступ Франка «Газета Львовска» хвалебно назвала поверненням цивілізації до міста. «Європейські правила громадського ладу» поверталися до Лемберга. Франк подякував губернаторові Вехтеру за «блискуче керівництво» протягом двох років у Кракові. «Я прийшов сюди, щоб подякувати вам і висловити подяку від імені фюрера і Рейху»^{438}, — сказав Франк Вехтеру, який сидів на подіумі по праву руку від нього.

_{Франк, Велика зала Парламенту Галичини, 1 серпня 1942 р.}

Франк розповів присутнім лідерам партії, що антисемітизм Гітлера є виправданим, що Галичина — це «первісне джерело єврейського світу». Контроль над Лембергом та навколишніми територіями дозволяє йому врегулювати ключову причину єврейської проблеми.

«Ми високо цінуємо те, що фюрер дав нам разом зі своїм подарунком, дистриктом Галичина, і я тут говорю не про євреїв, — прокричав він, знову аж надто голосно. — Так, ще залишилась поблизу певна їх кількість, але ми подбаємо про це». Він був чудовим оратором, безсумнівно, умів втримувати увагу аудиторії.

— До речі, — сказав він, роблячи паузу для більш драматичного ефекту, звертаючи свої слова до Отто фон Вехтера, — здається, я сьогодні не бачив, щоб хтось з цього непотребу вештався навколо. В чому справа? Мені кажуть, що колись у цьому місті були тисячі і тисячі цих незграбних примітивів — однак жодного не було видно відтоді, як я приїхав». Аудиторія вибухнула оплесками.^{439} Франку була відома відповідь на це питання. Вхід до гетто Лемберга був всього за кількасот метрів від кафедри, з якої він виступав. І Франк це знав, тому що його адміністрація на рік раніше підготувала карту «Umsiedlung der Juden» (переселення євреїв), де було позначено гетто, поділене на сім районів, де тепер жили усі євреї міста. Розпорядження Франка означало, що навіть крок за межі гетто без дозволу карався на смерть.^{440}

Він не знав напевне, хто був у тому гетто, проте він знав, як тримати аудиторію в напруженні:

— Навіть не кажіть мені, що ви з ними погано поводились! — сказав він. — Вони врешті допекли всім?

Франк повідомив присутнім, що він займається вирішенням єврейського питання. Євреї більше не зможуть їздити до Німеччини. Сигнал був чітко зрозумілим, його слова зустріли «бурхливими оплесками».

Пізніше того ж вечора він проводив час з фрау Шарлоттою фон Вехтер, дружиною губернатора. Згідно з нотатками у її щоденнику, вона провела з Франком значну частину дня:

У щоденнику ні слова не було про інші події того дня, про рішення, прийняті її чоловіком під пильним оком генерал-губернатора Франка, які незабаром втілили.

Через тиждень після візиту Франка у Лембергу почалися масові облави. Die Grosse Aktion^{442} почалася рано вранці у понеділок, 10 серпня. Багатьох євреїв, які ще залишилися у місті, зібрали у гетто і прилеглих територіях, і, перш ніж відправити до Янівського табору у центрі міста, тримали їх на шкільному подвір’ї. «У Лембергу ще багато треба зробити»^{443}, — написав губернатор Вехтер своїй дружині 16 серпня, розповідаючи в одному рядку про «grosse Aktion проти євреїв», а в іншому — про те, «як він захоплено» грав у настільний теніс. Генріх Гіммлер прибув до Лемберга 17 серпня^{444}, аби порадитися з губернатором Вехтером і Оділо Глобочніком, який відповідав за будівництво табору смерті у Белжеці, за п’ятдесят миль на північний схід. Під час вечері вдома у Вехтера розмова зайшла про майбутнє євреїв із Лемберга і навколишніх земель, включно з євреями із Жовкви. Впродовж наступних двох тижнів залізниця повезла до Белжеца понад п’ятдесят тисяч людей.

Серед тисяч євреїв, яких спіймали під час «die Grosse Aktion», була і родина Лаутерпахтів, саме тоді його маленька племінниця Інка бачила з вікна, як схопили її маму. Цю мить вона згадує і через багато років, пам’ятає мамину сукню, її високі підбори. Батьків Лаутерпахта, а також решту його численної родини також схопили. Певно, це сталося тоді, коли було знищено родину мого дідуся у Лембергу, серед них і дядька Лейбуса разом з його дружиною і дітьми. Усе, що залишилося на згадку про них — це вітальна телеграма, яку вони надіслали Леонові та Риті 1937 року з нагоди одруження.

У міру того як розгорталися ці події, «Кракауер Цайтунг» повідомляла про новий виступ Франка, де він хвалився «реальними успіхами» своєї адміністрації. «Ви навряд чи тепер побачите хоч одного єврея»^{445}, — заявляв Франк. Їх не було ні в Лембергу, ані в Кракові, ані в жодному з інших міст, містечок, чи сіл, які перебували під його управлінням.

Знаючи про мою зацікавленість в усьому, що стосується Лемберга, Ніклас сказав, що був знайомий з сином Отто фон Вехтера, губернатора дистрикту Галичина, який був протягом 1919 року одногрупником Лаутерпахта у Віденському університеті. «Хорст мав зовсім інакший, ніж у мене погляд, — пояснював Ніклас, — на усе, що стосується питання батьківської відповідальності». Ніклас додав, що він був не один з такими поглядами: «Дочка Геббельса перестала зі мною розмовляти після того, як я написав свою книжку».

Ніклас дістав від Хорста фон Вехтера запрошення відвідати його у Хагенбергу, де він жив у величному замку сімнадцятого сторіччя, розташованому за годину їзди на північ від Відня. Збудований навколо замкнутого внутрішнього двору, бароковий замок мав чотири поверхи заввишки, це була зловісна і неприступна кам’яна споруда, що бачила і кращі часи. Хорст з своєю дружиною Жаклін займали кілька бідно вмебльованих кімнат. Мені сподобався спокійний і делікатний Хорст, чоловік з великими пропорціями тіла, у рожевій сорочці і сандалях, в окулярах, з сивим волоссям і, судячи з фотографії його батька, такою ж широкою посмішкою. Він був приємним і привітним, захоплений (чи, можливо, ув’язнений?) потьмянілою славою замку, купленого чверть століття тому на невелику спадщину. Будівля без центрального опалення, пронизливий зимовий холод заледве стримував розпалений вогонь під потрісканим бароковим карнизом з облупленою фарбою.

В одній з кімнат, під кроквами, на яких тримався височезний дах замку, Хорст тримав татову бібліотеку, «націонал-соціалістичний відділ» родинної історії. Він запросив мене оглянути її. Я навмання взяв книжку із щільно заставленої полиці. На першій сторінці була присвята, написана вручну, дрібним, акуратним німецьким шрифтом. Группенфюреру СС д-ру Отто Вехтеру, «з найкращими побажаннями з нагоди дня народження». Підпис темно-синім чорнилом, трохи розмазаний, був невблаганним: «Г. Гіммлер, 8 липня 1944 року».

Мій шок від цього підпису підсилив контекст: ця книга була родинною цінністю, а не музейним артефактом, подарованою батькові Хорста на знак визнання його вірної служби. Це був прямий зв’язок між родиною Хорста і керівництвом нацистської Німеччини. (Іншого разу, коли я знову сюди навідався, я взяв примірник «Майн Кампф», подарунок матері його батькові, коли вони ще зустрічалися. «Я не знав, що вона тут є», — сказав Хорст з неприхованим задоволенням).

У цій кімнаті, яку він використовував як робочий кабінет, Хорст мав кілька сімейних альбомів. Він отримував задоволення від перегляду зібраних там зображень нормального сімейного життя: світлини дітей з дідусями і бабусями, відпочинок на лижах, прогулянки на човні, святкування уродин. Втім, між цими звичними сімейними світлинами були й інші фотографії. Серпень 1931 року, невідомий чоловік на тлі вирізьбленої на стіні свастики; фотографія без дати, на якій якийсь чоловік виходить з будівлі під склепінням піднятих у нацистському вітанні рук, з підписом «д-р Геббельс»; троє чоловіків розмовляють між собою на критому пероні залізничного вокзалу, без дати, з ініціалами «А. Г.» Я придивився уважніше. В центрі був Гітлер, біля нього — фотограф Генріх Гофман, який познайомив Гітлера з Євою Браун. Третього чоловіка я не впізнав. Хорст сказав: «Мабуть, це Бальдур фон Ширах; це не мій батько». Я не був таким впевненим у цьому.

Я погортав альбом далі. Відень, осінь 1938 року. Вехтер в однострої за своїм робочим столом у Ґофбурзькому палаці зосереджено вивчає якісь документи. Збоку на сторінці було написано дату, 9 листопада 1938 року. За кілька годин до початку «Кришталевої ночі».

Ще одна сторінка: Польща, кінець 1939 року або початок 1940 року, згорілі будинки і біженці. В центрі сторінки невеличке квадратне фото, на якому стривожена група людей. Можливо, вони у гетто. Згідно з розповіддю Малапарте, дружині Вехтера Шарлотті дуже сподобалася стіна, збудована навколо краківського гетто, у східному стилі з «елегантними вигинами і прекрасними зубцями нагорі». За словами фрау Вехтер, гетто влаштували як зручне місце для проживання євреїв (виявилося, що фотографію було зроблено у варшавському гетто, поблизу будинку № 35 на вулиці Новоліп’є, поруч з невеличким провулком, що веде до ринкової площі).

Серед людей на фото був маленький хлопчик і літня жінка, тепло вбрані. Мою увагу привернула біла нарукавна пов’язка для ідентифікації єврейського походження її носія, старенької пані у хустці. За кілька кроків від жінки, у центрі світлини — хлопчик, який дивиться прямо в об’єктив камери, яку тримає, вочевидь, дружина Вехтера Шарлотта під час одного з візитів до гетто, який описував Малапарте. Вона вчилася у «Віденських майстернях» архітектора Йозефа Гофмана і мала добре око на композиційні лінії.

На сторінках цих сімейних альбомів були й інші, варті уваги, фото. Вехтери разом із Гансом Франком. Вехтер з «дивізією Ваффен СС “Галичина”». Вехтер з Гіммлером у Лембергу. Вони зображали Отто фон Вехтера у самому центрі німецьких операцій і були пам’ятками про міжнародні злочини, скоєні у великому масштабі. Їхні наслідки були неминучими, щоправда, Хорст, здається, не хотів цього визнавати.

_{Іл. А. Г. з Генріхом Гофманом і невідомим чоловіком, 1932 р. (з альбому Отто фон Вехтера).}

_{Вуличний пейзаж, варшавське гетто, 1940 р. (з альбому Отто фон Вехтера).}

Хорст народився у 1939 році та, як і Ніклас, міг розповісти дуже мало про свого батька, якого часто не було вдома. Його ставлення до батька, політичного лідера, звинуваченого у воєнних злочинах польським урядом у вигнанні, відрізнялося від ставлення Нікласа до свого батька. Він зі шкіри пнувся, аби хоч якось виправдати діяльність Отто.

— Я повинен шукати щось добре у моєму батькові, — сказав він під час однієї з наших перших розмов. Він вважав за важливе для себе виправдати його, попри усі очевидні недоліки і факти. Наш нерішучий діалог ставав дедалі впевненішим.

— Мій батько був хорошою людиною, лібералом, який зробив усе, що було в його силах, — сказав Хорст, заглибившись у себе. — Інші були б набагато гіршими.

Він дав мені детальні біографічні записи батька, з великою кількістю приміток.

— Я уважно їх прочитаю.

— Звісно, — швидко промовив Хорст, — а тоді ви повернетесь.

У розпалі вбивств, хвилюючись за свій шлюб, Франк знайшов час для втілення нової блискучої ідеї: він запропонував відомому видавництву Бедекера зробити путівник по Генерал-губернаторству, аби привабити сюди туристів. У жовтні 1942 року Франк написав до нього короткий вступ, який я прочитав у примірнику путівника, придбаного в одного букініста з Берліна. Я впізнав червону обкладинку^{446} путівника з великою розкладною картою, де межі території Франка було позначено блакитною лінією. В зображених кордонах Генерал-губернаторства Лемберг був на сході, Краків — на заході, Варшава — на півночі. Сюди також входили табори смерті Треблінка, Белжец, Майданек і Собібор.

«Для тих, хто прибуває до Рейху зі сходу, — написав у своєму вступі Франк, — Генерал-губернаторство дає можливість зазирнути до краю, яке справляє сильне враження рідного дому». Для гостей із заходу, які приїздять з Рейху, його землі є «першим привітанням від східного світу».

Карл Бедекер додав кілька слів від себе, аби подякувати Франку, який надихнув на створення цього нового путівника, що поповнив колекцію Бедекера. Підготовкою видання займався Оскар Штайнгель, який приїхав сюди восени 1942 року, за особистої підтримки генерал-губернатора. Що ж побачив гер Штайнгель під час своєї подорожі автомобілем і залізницею, але вирішив не включати до путівника? Бедекер сподівався, що його видання «передасть» враження від величезної роботи з організації і будівництва, яку провів Франк «у важких умовах війни останніх трьох з половиною років».

Гостям буде цікаво побачити суттєві зміни на краще. Міста і села краю «набули нового вигляду», німецька культура та архітектура знову доступна його мешканцям. Карти і плани міст було осучаснено, назви германізовано, усе згідно з розпорядженнями Франка. Читач путівника міг дізнатися, що Генерал-губернаторство займає площу в 142 000 квадратних кілометрів (37 відсотків колишньої території Польщі) і є домівкою для вісімнадцяти мільйонів людей (72 відсотки поляків, 17 відсотків українців [русинів] і 0,7 відсотка німців). Мільйон чи навіть більше ніж мільйон, євреїв було ліквідовано («без євреїв» — таке формулювання використовувалося для різних населених пунктів). Уважний читач мав би помітити дивну помилку, зокрема те, що до складу населення Варшави раніше входило 400 000 євреїв, які тепер зникли.

Лембергу відведено у путівнику вісім сторінок (і карту на дві сторінки)^{447}, інформація про Жолкєв займала лише одну сторінку, хоч це було місто, у якому «варто побачити» германську культурну спадщину сімнадцятого сторіччя. Ringplatz (площа Ринок) мала «характерні німецькі риси»; бароковий Домініканський костел (з 1655 року) і римо-католицький костел (перебудований 1677 року) мали розписи німецького художника. Німецькі туристи мали б переконатися у тому, що тут поблизу є німецькі поселення. Єдиним храмом Жовкви, про який у путівнику не згадувалося, була синагога сімнадцятого століття, спустошена вогнем у червні 1941 року. У путівнику також не йшлося ні про євреїв Жовкви, ані про гетто, в якому вони жили, коли його було опубліковано. Впродовж шести місяців після друку путівника майже усіх їх було замордовано.

У виданні також не було жодного натяку на те, що відбувалося у «густих лісах» навколо Жовкви, і жодної інформації про численні концтабори, розкидані по підвладній Франку території. Редактори побіжно згадали про напрямки залізниці, які можна обрати для подорожі з вокзалу Белжеца до інших куточків Галичини і про маленьке містечко Аушвіц, розташоване на Райхштрассе, № 391, — головній дорозі між Варшавою і Краковом.^{448}

Видання путівника Бедекера^{449} збіглося в часі з трохи іншою історією, що з’явилася у «Нью-Йорк Таймс» під заголовком «Польща звинувачує десятьох у смерті чотирьохсот тисяч». У цій статті було названо групу керівників Генерал-губернаторства як «десятеро нечестивих», і звинувачено польським урядом у вигнанні у воєнних злочинах. У статті йшлося про Франка («німецький губернатор — № 1») і повідомлялося, що до переліку його злочинів входили вбивства 200 000 поляків, вивезення ще сотень тисяч до Німеччини і створення численних гетто. Отто фон Вехтер йшов під № 7, щоправда, його ім’я було вказано з помилкою, (J. Waechter замість О. Wächter, губернатор Кракова — пост, який він покинув у березні 1942 року, коли його перевели до Лемберга). Спеціалізацію Вехтера було вказано як «знищення польської інтелігенції».

Я надіслав копію цієї статті Хорсту фон Вехтеру, який просив ділитися усією інформацією, на яку мені вдасться натрапити, де згадується про діяльність його батька у Польщі. Першою реакцією Хорста було вказування на помилки, які він там помітив. У цій статті американці, як і поляки, називали усіх заступників Франка «такими ж злочинцями», нарікав Хорст. Він запросив мене ще раз приїхати до Хагенберга у супроводі фотографа, але без Нікласа. Ми говорили про події, які відбувалися у Лембергу в серпні 1942 року. Одну з історій описав мисливець на нацистів Симон Візенталь^{450}, який стверджував, що бачив Вехтера у гетто Лемберга і раніше у 1942 році, і заявив, що губернатор «особисто керував» діями нацистів, коли його матір розлучили з ним і відправили на смерть 15 серпня 1942 року. Хорст скептично поставився до цієї інформації, стверджуючи, що його батька не було у Лембергу того дня, про який йдеться. Пізніше я знайшов фотографію^{451} Вехтера з Франком у Вавельському замку, зроблену 16 серпня, наступного дня після того, як, за словами Візенталя, він бачив Вехтера у гетто Лемберга.

_{Вавельський замок, Краків, 16 серпня 1942 =р.: Франк (спереду) і Вехтер (четвертий зліва).}

Відлуння цих подій відчувалося і набагато пізніше, на значній відстані від місць, де вони відбувалися. Я розповів Хорсту про рішення, винесене федеральним суддею США у березні 2007 року, яким було позбавлено американського громадянства такого собі мешканця Мічигана Джона Калимона. Суддя постановив^{452}, що Калимон служив в Українській допоміжній поліції в серпні 1942 року, під час «die Grosse Aktion», і брав безпосередню участь в убивстві євреїв. Рішення судді спиралося^{453} на доповідь експертів, підготовлену німецьким вченим, професором Дітером Полем, який посилався кілька разів на Вехтера. Ця доповідь скерувала мене до документів у міністерстві юстиції США у Вашингтоні, три з яких свідчили про безпосередню причетність Вехтера до подій 1942 року. Я показав їх Хорсту, як він і просив.

Перший документ, нотатка про зустріч у Лембергу в січні 1942 року, безпосередньо перед приїздом Вехтера, називався «Депортація євреїв з Лемберга»^{454}. Він означав поїздку в один бік до Белжеца і газові камери у березні. «Якщо можливо, слід уникати терміну «переселення», — йшлося в документі, — зважаючи на нюанси мови і реалії». Вехтер повинен був знати про подальшу долю євреїв.

Другим документом був наказ від березня 1942 року, підписаний Вехтером.^{455} Призначений для обмежень працевлаштування євреїв по всій Галичині, цей наказ було видано за два дні до першої операції гетто (15 березня), а чинності він набув наступного дня, після переміщень до Белжеца (1 квітня). Наказ закрив більшості працівників-євреїв доступ до неєврейського світу. Цей крок Лемкін визначив як неминучий початковий крок геноциду.

Якщо ці два документи завдавали шкоди єврейському населенню^{456}, то третій був просто нищівним. Це був коротенький меморандум від Генріха Гіммлера д-ру Вільгельмові Штуккарту, рейхсміністрові внутрішніх справ у Берліні. Датований 25 серпня, він був відісланий під час проведення «die Grosse Aktion». «Нещодавно відвідав Лемберг, — писав Гіммлер Штуккарту, — і мав дуже відверту розмову з губернатором, бригадефюрером СС д-ром Вехтером. Я спитав прямо, чи хоче він до Відня, тому що чудово знаю, що було б помилкою, перебуваючи там, не поставити йому цього питання. Вехтер не хоче їхати до Відня».

Це була відверта розмова про можливість поїхати звідти, про альтернативні варіанти просування по службі, про спосіб піти і повернутися до Відня. Вехтер відмовився; він вирішив залишитися. Якби він погодився, то зруйнував би собі кар’єру. Він залишився, цілком усвідомлюючи те, що розпочато «die Grosse Aktion». Такий висновок я зробив з листа, який показував мені Хорст, від його батька до матері 16 серпня. У листі йшлося про те, що після від’їзду фрау Вехтер «у Львові ще багато треба зробити… облікувати врожай, забезпечити працівників (тепер майже 250 000 з дистрикту!), і провести «grosse Aktion» проти євреїв».

Гіммлер закінчив один зі своїх листів того періоду підсумком: «Тепер залишається спостерігати, якою буде поведінка Вехтера на посаді губернатора Галичини у Генерал-губернаторстві після нашої розмови».

Вехтер, вочевидь, поводився так як слід, на втіху Гіммлеру, оскільки він і далі залишався у Лембергу на своєму посту впродовж ще двох років. У проведенні «die Grosse Aktion» в серпні 1942 року він відіграв важливу роль як цивільний керівник.

У листі Гіммлера не було місця для двозначності чи помилки. Коли я показав його Хорсту, він довго і мовчки витріщався на нього.

— Якщо б зараз поруч був його батько, що б ви йому сказали?

— Навіть не знаю, — відповів Хорст. — Це дуже важко… Мабуть, я взагалі б нічого у нього не питав.

У порожній кімнаті запала тиша. Через якийсь час Хорст порушив мовчанку, виправдовуючи батька: він був заручником ситуації, з її невідворотністю і катастрофічними масштабами наказів і їхньою невідкладністю.

— Не було нічого невідворотного, — сказав я Хорсту. Ні підпис батька, ані його нагляд за проведенням жахливих злочинних операцій. Вехтер міг просто піти.

У відповідь — лише затяжне мовчання, в якому є місце тільки для звуків зими і потріскуванню дров у каміні. Ознайомившись з таким документом, чи може Хорст не засуджувати батька? Чи це батько, якого можна любити? Чи йдеться про щось інше?

— Я не можу сказати, що люблю свого батька, — сказав Хорст. — Я люблю свого діда. — Він подивився на портрет старого вояка, який висів над його ліжком.

— Я маю певний обов’язок перед своїм батьком: дізнатися, що насправді сталося, розповісти правду і у такий спосіб зробити для нього усе, що зможу.

— Я повинен знайти якийсь позитивний аспект, — роздумував він вголос.

Хорст якимсь чином вибудував собі різницю між батьком і системою, між окремою особою і групою, якою той керував.

— Я знаю, що вся система була злочинною і що він був її частиною, але я не вважаю, що він був злочинцем. Він не поводився як злочинець.

— Чи міг ваш батько втекти подалі від Лемберга і тих смертоносних операцій, які здійснювалися під наглядом його адміністрації?

— Ніхто не міг просто вийти з системи, — прошепотів Хорст.

Документи міністерства юстиції США вказували на протилежне. Все ж Хорсту вдалося знайти спосіб, як зробити ці матеріали більш прийнятними для себе, назвавши їх лише «неприємними» і «трагічними».

Зрозуміти його реакцію було важко, втім, я відчував радше сум, аніж злість. Хіба, не засуджуючи свого батька, він таким чином не увічнює його злодіяння?

Ні. Привітний, чуйний і компанійський Хорст не міг видати нічого, окрім того, що не міг засудити злочини свого батька. Це все була провина Генерал-губернаторства Франка, СС, Гіммлера. Усі решта були відповідальні, але не Отто. Врешті він сказав:

— Я погоджуюся з вами, його поглинула система.

Тріск вогню.

— Так, опосередковано він відповідальний за усе, що сталося в Лембергу.

— Опосередковано?

Хорст довго мовчав. Його очі зволожилися, я було подумав, чи він не розплакався.

Франк пишався тим, що «Нью-Йорк Таймс» назвала його воєнним злочинцем. На початку 1943 року на одному з офіційних засідань він оголосив: «Я маю честь бути номером один»^{457}. Ці слова було занотовано до щоденника без ані найменшої зніяковілості. Навіть тоді, коли у ході війни відбувся перелам проти німців, Франк продовжував вірити, що Третій Рейх триматиметься тисячу років, і немає потреби бути стриманим у ставленні до поляків і євреїв навіть у словах, які він вживає на їхню адресу.

— Їх не має бути, — сказав він до членів свого уряду. — Тому я принципово буду підходити до єврейських питань з таким розрахунком, що євреї зникнуть.^{458}

«Зникнуть». Ці слова зірвали оплески, підштовхуючи його піти далі, бо він ніколи не знав, коли треба зупинитися. «Їх буде знищено всюди, де б вони не були, — продовжував він, — і коли б така нагода не трапилася. Таким чином буде дотримано єдність і цілісність Рейху». Але як саме діятиме його адміністрація? «Ми не можемо перестріляти усіх цих три з половиною мільйони євреїв; ми не можемо їх отруїти», — пояснював він. «Але ми можемо здійснити необхідні кроки, які так чи інакше призведуть до їхнього успішного винищення». Ці слова теж занотовано у його щоденнику.

2 серпня Франк влаштував прийом на території Вавельського замку. Це була можливість для партійних чиновників поділитися думками з приводу розвитку подій. Тоді мали місце поразки на російському фронті, але інші справи йшли добре. У березні з краківського гетто вивезли всіх.^{459} Це було зроблено впродовж двох вихідних днів під ефективним керівництвом унтерштурмфюрера СС Амона Гьота (згодом британський актор Рейф Файнс виконав його роль у фільмі «Список Шиндлера»). І це було зроблено через те, що Франк не хотів більше бачити руїни гетто з вікон Вавеля. У травні повстання у варшавському гетто було остаточно придушено, фінальним актом цього стало зруйнування Великої синагоги. Це було здійснено группенфюрером СС Юрґеном Штропом, який з гордістю доповідав про деталі операції у звіті, підготовленому для Франка.^{460} У Варшаві тепер жило на мільйон людей менше, і Франк сподівався, що населення можна буде зменшити «ще суттєвіше», якщо гетто буде «повністю зруйновано».

Втім, хід війни змінився. В Італії скинули Муссоліні і заарештували за наказом італійського короля, а польські інтелектуали все відкритіше говорили про звірства у розташованих неподалік таборах Аушвіц і Майданек. Франк мав надію, що виявлення масових поховань у Катині з тисячами тіл польських офіцерів та представників польської інтелігенції, замордованих більшовиками 1940 року, сприятиме покращенню стосунків між німцями і поляками. Так не сталося. Поляки порівнювали Катинь з «масовими стратами у німецьких концентраційних таборах»^{461}, розгублено зауважив він, і «вбивством під час здійснення колективного покарання чоловіків, жінок і навіть дітей та літніх людей».

Вечірка у Вавелі давала можливість сховатися. Того сонячного серпневого дня Франк чітко і зрозуміло занотував до свого щоденника кілька нових рядків: «З одного боку — свастика, а з іншого — євреї». Він описував прогрес, якого досягнув на своїй території: «Спочатку на території було 3 500 000 євреїв, тепер там було всього кілька компаній робітників». Що сталося з рештою? «Усі решта, скажімо так, емігрували».^{462} Франк усвідомлював свою роль у цьому і свою відповідальність. «Ми усі є, так би мовити, співучасниками»^{463}, — цілком спокійно занотував він.

Його стосунки з Гітлером та Гіммлером, здається, покращали, оскільки фюрер запропонував йому нове призначення, без жодної іронії, на посаду голови міжнародного центру юридичних досліджень. У нього було тепле місце губернатора, робота і друзі, а припинення чвар з дружиною сприяло злагоді у шлюбі. Ліллі Ґрау була недалеко, а ще була музика — новий твір на його честь написав Ріхард Штраус після того, як Франк втрутився і запобіг призову водія композитора на схід:

Я знайшов слова^{464}, але, на жаль, партитуру роздобути не зміг. Мені сказали, що вона «зникла», безперечно, з поважних для репутації причин.

Франк дуже цінував музику і мистецтво, якими оточував себе. Як генерал-губернатор він безкорисливо взявся опікуватися важливими польськими скарбами мистецтва, підписавши розпорядження, за якими дозволялося конфісковувати відомі твори мистецтва з метою їх «захисту». Вони стали частиною художньої спадщини Німеччини. Все було доволі просто. Деякі твори відправили до Німеччини, зокрема тридцять один рисунок Альбрехта Дюрера, що було вилучено з колекції Любомирських у Лемберзі, і передано особисто в руки Герінгу.^{465} Інші — зберігалися у Вавельському замку, деякі з них — в приватних кімнатах Франка. Він навіть склав докладний каталог з усіма найвизначнішими творами мистецтва, які було награбовано з метою захисту впродовж перших півроку. Цей каталог містив неабияке розмаїття вишуканих і цінних предметів: картини німецьких, італійських, голландських, французьких та іспанських майстрів; ілюстровані книги; індійські та перські мініатюри і дерев’яні гравюри; знаменитий вівтар Віта Ствоша п’ятнадцятого сторіччя, який був встановлений у Базиліці Успіння Пресвятої Богородиці у Кракові, демонтований і вивезений за наказом Франка до Німеччини; золоті і срібні вироби ювелірних майстрів, пам’ятки старовини з кришталю, скла і порцеляни; гобелени і старовинна зброя; рідкісні монети і медалі. Усе це було награбовано з музеїв Кракова і Варшави, вилучено з костелів, монастирів, університетів, бібліотек і приватних колекцій.

Деякі з найкращих творів Франк залишив для оздоблення власних кімнат. Не усі поділяли його смак. Ніклас рідко заходив до батькового кабінету, але запам’ятав особливу «огидну картину» — жінку з «тонкою пов’язкою на голові», волосся «гладенько зачесане», з прямим проділом. Франк використовував картину як приклад для свого сина. «Ось як треба зачісувати волосся», — казав він Нікласу, звертаючи його увагу на жінку з «маленькою білою твариною» на руках, створіння нагадувало пацюка. Вона однією рукою гладила тварину, дивлячись не на неї, а кудись вдалечінь. «Проділ слід робити так само», — було сказано Нікласу. Ця картина, намальована у п’ятнадцятому сторіччі Леонардо да Вінчі, була портретом Чечилії Галлерані, — «Пані з горностаєм».^{466} Востаннє він її бачив влітку 1944 року.

_{«Пані з горностаєм», Леонардо да Вінчі}

Ніклас розповів мені цю історію, коли портрет Чечилії Галлерані привезли до Лондона і він став центральним експонатом великої виставки Леонардо да Вінчі у Національній галереї. Одного похмурого грудневого ранку я пішов подивитися на цю знамениту красуню, коханку міланського герцога Людовіко Сфорца, якому вона народила сина. Чечилія позувала для портрета приблизно у 1490 році, а горностай, як вважають, є символом чистоти і невинності. 1800 року картина стала частиною колекції княгині Чарторийської в окупованій Росією Польщі, а з 1876 року висіла в музеї Чарторийських у Кракові. Там вона залишалася впродовж шістдесяти трьох років (з короткою перервою, коли знаходилася у Дрездені під час Першої світової війни), поки її не вкрав Франк. Зачарований красою і символізмом картини, він тримав її при собі впродовж п’яти років.

Ніклас згадує про цю картину з благоговійним страхом і з усмішкою. Коли він був ще маленьким хлопчиком, то боявся тієї схожої на пацюка істоти, протестуючи проти батькових спроб змусити його зачісуватися, як Чечилія. Вони з братом Норманом запам’ятали її на стінах у різних кімнатах. «Це один з уривків моїх спогадів, — сказав Ніклас, — такий, як та пінка для гоління у ванній кімнаті».

Під час мого першого візиту до Вавеля куратори саме готувалися до повернення портрету Чечилії Галлерані. Після екскурсії приватними апартаментами Франка директор фотографічної експозиції запросила мене до свого кабінету, аби показати велику пласку коробку, перев’язану вицвілим оксамитом. На чудовому червоному потертому оксамиті була назва: «Замок у Кракові». Директор сказала: «Нацисти забули її, коли втікали; ми знайшли цю коробку у підвалі».

Всередині, надруковане на великій картці, було гарне святкове привітання: «Геру генерал-губернатору, рейхсміністру д-ру Франку, з нагоди його уродин 23 травня 1944 року, — від канцелярії суду з вдячністю». Під цими словами було вісім підписів. Вірні слуги замовили для нього серію гарних чорно-білих фотографій навіть тоді, коли більшовики були зовсім близько. На світлинах було зображено розкіш Вавеля, інтер’єр приміщень і твори мистецтва. Серед них була й чорно-біла фотографія «Пані з горностаєм», обрамлена «червоно-біло-чорними» зображеннями нацистського періоду.

Я відвідав Вавель у компанії Нікласа, коли «Чечилію Галлерані» вже повернули сюди. Директор музею і власники картини дозволили нам рано-вранці, перед відкриттям музею, побути з портретом сам на сам. Відтоді, як Ніклас востаннє стояв перед цією картиною, минуло сімдесят років. Тепер вона знову була перед його очима, а він наче став маленьким перед її силою.

_{Ніклас Франк і Чечилія, 2014 р.}

Того дня ми з Нікласом вечеряли в одному з місцевих ресторанів у старій частині Кракова. Ми говорили про письмові документи, про слова і час, про відповідальність. Наприкінці нашої трапези з-за сусіднього столика вийшли троє людей. Коли вони проходили повз нас, літня пані сказала: «Ми мимоволі підслухали вашу розмову; ця ваша книга має бути цікавою». Ми розговорилися; до нас приєдналися мати з дочкою і зятем. Пані виявилася науковцем, це була спокійна і поважна бразильська професорка хімії. Вона повернулася до міста, де народилася, і з якого її як єврейку вигнали у 1939 році, коли їй було десять років. Повертатися сюди було нелегко. Яку частину нашої розмови вона вимушено підслухала? Я поцікавився. З’ясувалося, що небагато.

Її дочка народилася вже після війни у Бразилії. Вона була більш різкою у своїх висновках, ніж її мати. Вона сказала: «Мені подобається у Кракові, але я ніколи не забуду, що наробили німці. Я навіть не хочу з німцями розмовляти».

Ми з Нікласом перезирнулися.

Літня пані подивилася на Нікласа і спитала: «А ви, мабуть, єврей з Ізраїля!?»

Ніклас відповів відразу: «Зовсім навпаки. Я німець; я син Ганса Франка, генерал-губернатора Польщі».

Ненадовго всі замовкли.

Тоді Ніклас встав і вибіг з ресторану на вулицю.

Пізніше я його знайшов.

— Вони мають право бути такими різкими, — сказав він. — Мені соромно за зло, яке причинили їм німці — цій жінці, її родині.

Я почав його заспокоювати.

1944 рік був для батька Нікласа непростим роком. Було кілька замахів на його життя, один з яких хотіли вчинити, коли він їхав потягом з Кракова до Лемберга. Влітку союзники звільнили Париж; німці відступали на заході і на сході, концентруючи сили у центрі.

Новини зі сходу про швидкість просування Червоної армії були особливо тривожними. Однак Франк все ще знаходив час перейматися євреями, яких залишилося на його території не більше ніж сотня тисяч. «Їх ми повинні розглядати, — казав він на зустрічі членів нацистської партії у Кракові, — як рід, який треба ліквідувати».^{467}

Через два дні після цієї промови, виголошеної на початку весни, більшовики увійшли на територію Генерал-губернаторства, швидко наближаючись до Кракова і Вавеля.

У травні Франк святкував свій сорок четвертий день народження. Вірні колеги зробили йому подарунок — п’ятдесят фотографій в оксамитовій коробці, там була і світлина «Пані з горностаєм».

11 липня на голову німецької поліції у Кракові було вчинено зухвалий замах учасниками польського руху опору. Франк відповів на це стратою польських в’язнів.^{468} 27 липня до Лемберга увійшли більшовики.^{469} Вехтер зник у напрямку Югославії, а племінниця Лаутерпахта Інка Гелбард знову могла вільно пересуватися вулицями. Жолкєв теж було звільнено, і Клара Крамер змогла вилізти зі своєї схованки під підлогою, де провела майже два роки. 1 серпня у Варшаві почалося повстання.^{470} Не маючи наміру відступати, Франк наказав вжити нових заходів, жорсткіших за усі попередні.

У вересні Франк перейнявся долею концтаборів, які були розташовані на підконтрольній йому території. В його щоденнику занотовано розмову з Йозефом Бюлером щодо табору Майданек^{471}, це була перша згадка про табори смерті. Після звільнення табору на два місяці раніше, більшовики зняли документальний фільм про жахливу картину, яку вони там застали, висвітливши у стрічці жахливе становище тих півтори тисячі в'язнів, що вціліли.

У міру того, як більшовики просувалися в бік Кракова, Франк вирішив: коли тікатиме з міста, він візьме з собою портрет Чечилії Галлерані. На початку 1945 року, коли більшовики наблизилися зі сходу настільки, що можна було чути постріли, Франк наказав підлеглим підготувати «Пані з горностаєм» і взяв її з собою в дорогу до Баварії.

В останні тижні Франк вирішив довести до кінця незавершені справи. Він дописав два своїх есеї, один під назвою «Про справедливість», інший — «Диригент оркестру». Він навіть встиг востаннє піти до Краківської опери на «Орфея і Еврідіку». Також дивився фільми^{472}, серед яких «Сім років невдач» з Гансом Мозером, видатним австрійським актором, який колись виконав головну роль у кіноверсії «Міста без євреїв». Перспективи були тоді такими яскравими, хоч Франк і не звертав уваги на те, що Мозер відмовився розлучитися з своєю дружиною-єврейкою Бланкою Гіршлер.

17 січня 1945 року було обрано як день від’їзду. Небо над Краковом було синє-синє, не видно було ані хмаринки, місто купалося у променях сонця. Франк покинув Вавельський замок о 13:25 у чорному мерседесі (номерний знак EAST 23), за кермом сидів його вірний водій гер Шампер. У конвої, який вирушив до Баварії, також їхали його найближчі соратники і щонайменше тридцять вісім томів його щоденників. «Пані з горностаєм» теж була з ними. Це був своєрідний превентивний захід, щоб, як Франк заявить пізніше, «її не змогли вкрасти за моєї відсутності».

Конвой попрямував на північний захід до Ополе, а звідти — до замку Зейхау (Сіхув), де Франк відсидівся кілька днів у свого старого знайомого графа фон Ріхтгофена. Значну частину награбованих у Кракові творів мистецтва вже було перевезено сюди. Бріґіт і більшість дітей, серед яких був і Ніклас, повернулися до Шоберхофа. Через чотири дні після від’їзду з Вавеля Франк разом з двома своїми стенографами Мором і фон Фенске, які чемно заповнювали його щоденники з жовтня 1939 року, знищили більшість офіційних документів, привезених з Вавеля. Втім, щоденники Франка не чіпали, зберігши докази його звершень.

Група вирушила на південний схід до Агнетендорфа (нині Яґняткув), щоб відвідати ще одного друга Франка, Нобелівського лауреата з літератури Герхарта Гауптмана. Попивши чаю з письменником, який симпатизував нацистам, Франк вирушив до Бад-Айблінга, аби відвідати Ліллі Ґрау і втамувати свою потребу любові. З Бад-Айблінга до рідного дому Франка у Нойгаус-ам-Шлірзе залишався невеличкий відрізок дороги.^{473}

2 лютого Франк створив канцелярію Генерал-губернаторства у вигнанні, підтримуючи ілюзію своїх повноважень. Він облаштував для цього приміщення^{474} на Йозефталерштрассе, 12, у колишньому кафе Бергфріден, де він згодом проведе дванадцять тижнів, видаючи різні розпорядження і вдаючи, що нібито має якісь керівні повноваження. Час від часу він навідується до Бріґіт і дітей у Шоберхоф, але також проводить час з Ліллі у Бад-Айблінгу (за словами Нікласа, вона залишалася вірною йому до кінця життя; через багато років, коли вона померла, біля її ліжка на тумбочці було знайдено фотографію Франка). У квітні помер президент Рузвельт. Віце-президент Гаррі Трумен змінив його на посаді очільника держави. Через три тижні німецьке радіо сповістило про смерть фюрера.

Це був кінець війні і нацистському Рейху. У середу 2 травня Франк спостерігав за американськими танками, що рухалися у напрямку Шлірзе. Через два дні, у п’ятницю 4 травня, він зробив Бріґіт останній подарунок: купу банкнот, приблизно п’ятдесят тисяч рейхсмарок готівкою.^{475} Брат Нікласа Норман, який був присутній, коли Франк на прощання подарував своїй дружині гроші, зауважив, що це відбулося без прощального поцілунку і без жодних теплих слів один одному. Втративши владу, Франк став боятися Бріґіт, як ніколи досі. На думку Нікласа, Бріґіт несла частину відповідальності за злочини чоловіка, через те, що заохочувала його, користувалася перевагами його керівного становища, відмовила йому у розлученні влітку 1942 року. «Якби моя мати сказала: «Гансе, не роби цього, я наказую», він би не наважився нічого зробити», — це було радше пояснення від Нікласа, а не виправдання.

Ніклас мав власне розуміння такої сильної влади Бріґіт над своїм чоловіком, усупереч його жорстокому ставленню до неї. «Він був жорстоким, аби приховати таємницю своєї гомосексуальності», — сказав мені Ніклас. Звідки він дізнався про це? З листів його батька і щоденника його матері. «Щоразу здавалося, ніби Ганс, знову і знову відчайдушно бореться, — зізнавалася Бріґіт, — аби звільнитися від свого юнацького захоплення чоловіками». Тут йшлося про час, проведений в Італії. Це був той самий Франк, який 1935 року вітав прийняття статті 175, п. А кримінального кодексу Рейху^{476} і поширення заборони на гомосексуальні стосунки. Така поведінка «виражає нахили, які неприйнятні у нормальній національній громаді», проголошував Франк, і каратиметься немилосердно, «поки це плем’я не зникне». «Я думаю він був Lustknabe, гей», — сказав Ніклас.

Після прощання з Бріґіт колишній генерал-губернатор Франк повернувся до своєї вдаваної канцелярії. Він сидів у передньому приміщенні старого кафе разом зі своїм ад’ютантом, водієм і секретарем. Усі троє до кінця залишалися йому вірними. Очікуючи своєї долі, вони пили слабеньку каву.

Біля входу до кафе зупинилася машина, військовий джип американців.^{477} Двигун замовк. Лейтенант Волтер Штейн із Сьомої армії США вийшов з автомобіля, озирнувся довкола, попрямував до кафе, увійшов досередини, оглянув кімнату і спитав, хто з присутніх є Гансом Франком.

— Я, — сказав рейхсміністр і колишній генерал-губернатор окупованої Польщі.

— Підете зі мною, вас заарештовано.

Штейн посадив Франка на заднє сидіння джипа. На переднє сидіння поклали щоденники, тоді джип поїхав. В якийсь момент Штейн повернув на Йозефталерштрассе, аби забрати звідти якийсь фільм, який залишався у сім’ї Штейна, поки не повернувся до Нікласа через кілька десятиліть по тому. Він дозволив мені його подивитися. Там були кадри, де Франк бавиться з псом, як їдуть потяги, було відвідування краківського гетто і дівчинка у червоній суконці.

«Пані з горностаєм» на кілька тижнів затрималася у Шоберхофі, поки її не забрали разом з кількома іншими роботами Рембрандта. Ще одна картина, «Портрет юнака» Рафаеля, зникла. Це одна з найвідоміших у світі зниклих картин. На думку Нікласа, Бріґіт могла виміняти її у місцевого фермера на молоко та яйця. «Можливо, вона висить в когось над каміном у Баварії», — припустив Ніклас з глузливим вогником в очах.

У червні ім’я Франка з’явилося у списку імовірних обвинувачених у кримінальному процесі проти провідних німецьких чиновників.^{478} Включення «Варшавського різника»^{479}, як його називали, було схвалено Робертом Джексоном за підтримки польського уряду у вигнанні. Франка перевезли до в’язниці поблизу Місбаха, який розгромили солдати армії США, які звільняли Дахау. Там він спробував накласти на себе руки, спершу порізавши лівий зап’ясток, а згодом — приклавши іржавий цвях до горла. Самогубство не вдалося і його забрали до Мондорф-ле-Бен, курортного містечка у Люксембурзі, помістивши у реквізованому готелі «Палас» разом з іншими провідними нацистами. Там Франка допитали.^{480}

Одним з відвідувачів цього готелю був економіст Джон Кеннет Гелбрейт від воєнного міністерства США, який був у відпустці. Він написав статтю про готель «Палас», яку надрукували у журналі «Лайф» на одній сторінці з рекламою капсул з вітамінами В із зображенням неймовірно чарівної Дороті Ламур. Гелбрейта не вразило товариство Франка, нацисти майже увесь час ходили по веранді і дивилися на пейзаж за вікном. Гелбрейт спостерігав за характерною поведінкою окремих в’язнів, помітивши, що Юліус Штрайхер, засновник газети «Штурмовик», має звичку зупинитися під час прогулянки і, без попередження, повернутися в бік огорожі і «виструнчившись, викинути руку у нацистському вітанні». Роберт Лей, голова Німецького трудового фронту Гітлера, виглядав як «волоцюга з Бавері»; Герман Герінг справляв враження «дурнуватого крутія».^{481}

У такій поважній компанії, розпатланий, знавіснілий Франк займав свій час плачем і молитвою. На початку серпня його допитував один американський офіцер. Відповіді свідчили про порушення психічного стану і жалюгідні спроби уникнути майбутніх докладних пояснень своєї діяльності. Протягом цього першого періоду ув'язнення Франк шукав можливостей якось виправдати свою роль. «Мої обов’язки у Кракові було неймовірно складно виконувати, — розповів він офіцерові, який проводив допит. — “Особливі повноваження” були надані СС; це вони здійснювали усі ці жахливі звірства».^{482} Вони, а не він, діяли проти польського руху опору і євреїв. Проте він необачно підтвердив, що знав про ці факти, стверджуючи, що чинив «постійний опір», аби відвернути «найгірше». Кілька разів під час допиту він плакав.

Франк пояснював, що ніколи не був політично активним, що його роль у перші роки зводилася до юридичних питань (наче це могло б бути аргументом на його захист), що 1942 року він розсварився з Гітлером після своїх чотирьох великих промов в університетах Німеччини. Він стверджував, що не знав про концентраційні табори у Польщі, навіть на підконтрольній йому території. Він дізнався про них лише з газет, після того, як їх захопили більшовики. Аушвіц? Це було поза межами його території. Щоденники виправдають його; ось чому він їх зберіг. «Якщо Джексон отримає мої щоденники, то я постану як борець за право і справедливість у Польщі».

Хто ж тоді був відповідальним? «Лідери Німеччини». СС. «Банда» Гіммлера і Бормана. Не «німецький народ». Поляки? «Хоробрий народ, добрий народ». А картини, які він вивіз до Німеччини? Він хотів зберегти їх «для польського народу».

Чи було у нього почуття відповідальності? Так, його «гризе совість», тому що йому забракло хоробрості вбити Гітлера. Оскільки Франк був одержимим «Страстями за Матвієм», фюрер боявся його. Принаймні так стверджував на допиті сам Франк. Це було перше з кількох посилань, на які я натрапив, де йдеться про центрального персонажа творів Йогана Себастьяна Баха, присвячених пристрасті і розраді, прощенню і милосердю. Воно нагадало мені про те, що Франк був людиною високої культури, начитаним, захоплювався класичною музикою і мав добрі зв’язки з провідними письменниками і композиторами.

12 серпня 1945 року його перевели до тюремної камери № 14 у Нюрнберзькому палаці правосуддя, позаду судової зали. Наприкінці місяця прокурори оголосили список обвинувачених^{483}, у якому було двадцять чотири «воєнних злочинці», які постануть перед Міжнародним військовим трибуналом. Франк був у списку серед перших.

Через кілька днів його знову допитували у присутності двадцятирічного військового американського перекладача.^{484} Нині Зігфрід Рамлер проживає на Гаваях і не дуже добре пам’ятає питання, які тоді ставили, але чудово пам’ятає самого Франка. «О, так, — розповідав мені Зігфрід. — У Франка був сильний і проникливий погляд; він міцно тримав зі мною контакт очима». Перекладач вважав Франка «цікавим і яскравим», який вміє чітко формулювати думки, освічений, з «ясним розумом», людина, «охоплена фанатизмом», яка визнавала «колективну, але не власну провину». Відповідальність групи, а не окремої особи? Так. «Свої вчинки він здійснював з ясним розумом, — додав Рамлер, — він усвідомлював, що робив зло, це я помітив».

18 жовтня, невдовзі після того, як Лемкін завершив свою роботу над обвинувальним актом і готувався повертатися до Вашингтона, Франку було формально висунуто обвинувачення. Відтоді, як він виступив проти ідеї створення міжнародного кримінального суду влітку 1935 року, його життєві обставини кардинально змінилися. Цей суд став тепер реальністю, до якої він потрапив у пастку, а одним із восьми людей, які мали його судити, був ніхто інший, як професор Анрі Доннедьє де Вабр, чоловік з пишними вусами, який звернувся до Академії німецького права (Akademie für Deutsches Recht) 1935 року, і чиї ідеї Франк розкритикував.

Зв’язок між цими двома чоловіками непокоїв представників радянської групи, яких навіть не вразила новоявлена побожність Франка: в кінці жовтня, у порожній камері позаду палацу правосуддя, Франк охрестився у католицьку віру. Тепер він міг сміливо прийняти звинувачення у злочинах, зокрема у злочинах проти людяності і геноциді на території окупованої Польщі.

Життєві шляхи Франка, Лаутерпахта і Лемкіна зійшлися у Нюрнберзькому палаці правосуддя, формалізувавшись у текст обвинувального акту.

VII Дитина, що стоїть самотою

У жовтні 1945 року, коли «Ле Монд» повідомила про навернення Франка у католицизм, Леон працював у готелі «Лютеція» на бульварі Распай. Готель, який перед цим займало гестапо, служив штаб-квартирою для багатьох гуманітарних організацій, включно з Єврейським комітетом соціальної допомоги і відбудови (Comité Juif d’Action Sociale et de Reconstruction), де Леон працював керівником відділу. Наприкінці кожного дня він повертався після роботи з переміщеними особами до своєї маленької квартири на вулиці Броньяр на четвертому поверсі, аби бути з Ритою і своєю дочкою.

Звісток з Відня, Лемберга і Жовкви не було. В міру того, як з’являлися все нові і нові подробиці того, що там відбувалося, Леон боявся найгіршого і переживав за маму у Відні, за своїх сестер, за родину у Польщі. У липні його дочці виповнилося сім років — перший день народження, який вона святкувала разом з мамою і татом. Моя мати майже нічого не пам’ятає про ці дні, окрім відчуття несталості і тривоги, але аж ніяк не спокою і безтурботності. Я поділився з нею усією інформацією, яку дізнався: обставини Леонового від’їзду, мандрівка міс Тілні до Відня, стосунки Рити з Емілем Лінденфельдом, її від’їзд з Відня у жовтні 1941 року, зачинення останніх дверей для втечі з Відня.

Лише тепер вона розповіла мені про ще один документ, той, який заховали і зберігали окремо від інших паперів. Я бачив його вперше. Написаний від руки лист, який було надіслано Леонові невдовзі після його від’їзду з Відня до Парижа. Він був отриманий у Парижі, датований 6 лютого 1939 року, і пропонував новий погляд на життя, яке він покинув у Відні.

Лист на дванадцять сторінок, написаний елегантним почерком, було підписано чоловіком на ім’я Леон Штайнер. Він назвав себе Seelenarzt, «лікар душ», психіатр, який підписався як психографолог. Мені не вдалося знайти жодних документів і фактів про цього чоловіка чи будь-кого, хто б мав таке ім’я і медичну кваліфікацію.

Написано було старонімецькою. Я знову звернувся по допомогу до Інґе Тротт, яка зробила і надіслала мені повний переклад тексту англійською, який я дав переглянути ще одному своєму німецькомовному другу. Почавши читати, я відразу зрозумів, чому цей лист зберігали окремо від інших.

Гер Штайнер почав з короткої передмови:

«Цей рукопис написаний доброзичливцем і другом сім’ї Бухгольц через небезпеку, яка загрожує молодому шлюбу з любові. Позаяк, на щастя, на цей шлюб чекає повне одужання, мій рукопис задумано у формі привітання і нагадування».

Далі гер Штайнер перейшов до суті. «Дорогий гере Бухгольц», — почав він свого листа.

Автор описав спрямовані зі свого боку зусилля, аби врятувати шлюб, а також виклав рішуче спростування Леонової критики, що «цілитель душ Штайнер погано впорався із своєю роботою». «Я міг би обійтися без ваших безпідставних зауважень», — додав гер Штайнер. Він посилався на «поведінку» Рити, через яку Леон «накопичував звинувачення на адресу» своєї дружини. Тому Штайнер зміг почати свою психологічну роботу лише після Леонового «успішного від’їзду» з Відня, який відбувся всього кілька днів тому.

Штайнер припускав — «внаслідок непорозуміння» — що Леона переповнювали «гнів і ворожість», якщо він покинув Відень «з твердим наміром покинути зовсім нещодавно облаштований дім назавжди». Рішення поїхати було прийнято в світлі «дисгармонії» і «прикрих конфліктів» у молодому подружжі. Це було результатом Ритиних «нестерпних крайнощів» (додаткових пояснень не надається) і її «недоліків» (без жодних подробиць).

Отже, з цього листа було зрозуміло, що від’їзд Леона відбувався під час сильного конфлікту з Ритою, і, мабуть, через нього. Природу цього конфлікту вказано не було. Тому гер Штайнер розповів про свої зусилля застосувати у даній ситуації «усі методи психоаналізу», якими він міг послуговуватися, і прагнення не залишити «жодних нерозв’язаних проблем». Він пояснив, що, як і Леон, мав чимало звинуваченнь на адресу Рити («а вона справді на них заслуговувала!») і врешті його праця «закінчилася вдало». Попри Леонові зневажливі нападки, Рита врешті-решт «визнала свої недоліки», що відчинило двері до «повного опритомнення».

Досягнути хоча б цього вдалося не без істотних труднощів, додав Штайнер, зважаючи на «дуже нездорову ситуацію», яка склалася у цій сім’ї. Він писав, що «зовнішній і потенційно шкідливий вплив — визнаний обома сторонами — викликав прикрі конфлікти», ситуацію «дисгармонії», що загрожувала стати «непримиренно ворожою».

Штайнер повідомив, що таки досягнув, спираючись на те, що йому вдалося виявити: на те, що було прихованим, а саме — на «глибоку любов» Леона до своєї дружини і «до милої дитини, що стоїть самотою». Вочевидь йшлося про мою матір, якій тоді було всього кілька місяців. Штайнер пророкував, що Леон сумуватиме за ними обома, за тими, кого він «так сильно» любив. Рита прагнутиме «бути з вами», передбачав він, відчувши «пробудження почуття любові», що відбилося в одному реченні останнього листа від Леона. Озброївшись цим проявом ніжності, Штайнер спробував підготувати Риту — «яку теж переповнювали пробуджені почуття любові» — до щасливого подружнього майбутнього. В кінці він підписався, висловивши надію на те, що Леонова «тверда віра в Бога» допоможе обом подолати усі перешкоди, що неминуче з’являтимуться на їхньому шляху у «новому світі». Про життя у Відні поза сім’єю, прихід німців і нові закони гер Штайнер не мав що сказати.

_{Лист від Леона Штайнера Леонові Бухгольцу, 6 лютого 1939 р.}

Щось сталося, були «прикрі конфлікти», тож Леон поїхав геть. Що це могло бути — з цього своєрідного, вигадливого виправдального листа годі було зрозуміти. Догідливі слова Штайнера були зашифровані, обтяжені двозначністю, їх можна було розтлумачити по-різному. Інґе Тротт спитала, чи цікаво мені, що вона думає щодо цього листа. Так, мені було цікаво. Вона висловила думку, що цей лист, можливо, був спробою звернути увагу на те, що постало питання про батьківство дитини, «дитини, що стоїть самотою». «Це був дивний вислів», — сказала Інґе. Те, які слова було вжито, наштовхнуло її на таку думку. Інґе усвідомлювала, що в ті дні подібна інформація — що дитина могла мати іншого батька — не була темою, про яку можна говорити відкрито.

Я ще раз передивився той лист з нашою сусідкою німкенею, яка довела переклад до ладу. Вона погодилася з Інґе, що вислів «дитина, що стоїть самотою» є «заплутаним», і, безумовно, неоднозначним. Однак вона не погоджувалася, що обов’язково йдеться про питання батьківства. Вчитель німецької зі школи мого сина теж прочитав того листа. Він схилявся радше до думки моєї сусідки, аніж до припущення Інґе, але власного тлумачення запропонувати не захотів.

Ще один сусід, письменник-романіст, який нещодавно отримав нагороду Ґете за досягнення у вивченні німецької мови, висловив нову думку. «Справді дивно», — написав він у рукописному листі, якого поклав нам під вхідні двері. Можливо, термін «Seelenarzt» є дещо «зневажливим» або навіть «самоіронічним». Стиль листа підштовхнув його до висновку, що гер Штайнер вочевидь був «напівінтелектуалом» або просто «гнітючим і нещирим» у своїх словах. Що він насправді мав на увазі — пишучи з якимсь мстивим тріумфом — було неясно. «У мене є відчуття, що він намагається втовкмачити це геру Бухгольцу, але гера Б. з нами немає, то що ж він втовкмачує?». Цей сусід порадив показати листа фахівцеві з німецької лінгвістики. Я знайшов двох, і, не в змозі вибрати, до кого з них звернутися, надіслав листа обом.

Лінгвіст № 1 сказав, що лист є «дивним», з граматичними помилками, незавершеними реченнями, купою пунктуаційних помилок. «Здається, що Геру Штайнеру «бракує мови», — сказав він, і пішов ще на крок далі, висунувши специфічне припущення: «Видається, що автор тексту страждає на легку форму афазії Верніке — це розлад мовлення, який виникає через ураження лівої півкулі головного мозку. Або ж гер Штайнер просто був змушений написати цього листа під дуже сильним тиском — зрештою, часи у Відні були важкими — і думки великими брилами «поспіхом було кинуто на папір». «Я не бачу тут жодного підтексту щодо походження дитини, — підсумував цей лінгвіст, — окрім проблем у родині, під час яких батько дитини покинув сім’ю».

Лінгвіст № 2 був трохи ґречнішим щодо гера Штайнера. Спершу він подумав, що згадані у листі дружина і дитина насправді є однією особою, особою «з двома сторонами особистості». Потім він показав листа своїй дружині, яка не погодилася з ним («Вона, звичайно, має більше досвіду у розумінні підтексту», — пояснив консультант). Його дружина поділяла внутрішнє чуття Інґе Тротт, що вираз «дитина, що стоїть самотою» було використано умисно з підтекстом, що він може означати, що батько був персоною «невідомою», або що гер Штайнер просто не «хотів викрити себе».

Ці думки не були переконливими. Вони висували припущення, але все обмежувалося лише тим, що Леон поїхав з Відня під час напруження у стосунках і різкого конфлікту. Суперечки подружжя могли бути (а могли і не бути) пов’язаними з питанням щодо батьківства дитини.

Те, що Леон міг не бути моїм біологічним дідусем, ніколи не спадало мені на думку. Це здавалося мені найнеймовірнішим із можливих варіантів. З одного боку, мені було байдуже; тому, що він виглядав і поводився, як мій дідусь, він є моїм дідусем, попри хоч які біологічні підстави. Однак наслідки цього для інших, зокрема для моєї матері, сприйняти було значно важче. Це питання виявилося несподівано делікатним.

Я розмірковував над цим впродовж кількох тижнів, вагаючись, що робити далі. Цей процес перервав е-мейл від Сандри Зейлер з Лонг-Айленда. Вона теж думала про свого дідуся Еміля Лінденфельда, про віденські фотографії Рити та Еміля Лінденфельда, зроблені 1941 року у садку. Вона поговорила про це з подругою; з’явилося нове припущення.

«Цілком логічно, що між ними могло щось бути», — написала вона. Як і Рита, Еміль Лінденфельд, коли його дружина і дочка у 1939 році поїхали, вирішив залишитися у Відні. Вони обоє були у Відні самі, без свого подружнього партнера і дитини. Минуло три роки, тоді Рита поїхала теж. Після війни Еміль був один; він поїхав шукати Риту.

«Ця думка крутилася мені в голові увесь день», — писала Сандра.

Коли ми з Сандрою кілька місяців тому сиділи у її вітальні і відклеювали фотографії від сторінок Емілевого альбому, виникла ідея зробити аналіз ДНК, «щоб знати напевне». Ідея здалася нам зрадницькою і ми її відкинули. Однак вона нікуди не зникла.

Ми з Сандрою продовжували листуватися електронною поштою, і тема тесту ДНК виринула знову. Я вивчив можливості проведення такого аналізу і повідомив про це їй. Виявилося, що це доволі складно зробити: дізнатися, чи двоє людей мали спільного дідуся, не було легким завданням; набагато простіше було з’ясувати, чи двоє мали спільну бабусю. З технічної точки зору, дослідження родинних зв’язків по лінії дідуся було більш складним.

Мене скерували до однієї викладачки з факультету генетики Лестерського університету, фахівця з ексгумації масових поховань. Вона познайомила мене з компанією, яка спеціалізується на цих питаннях. Можна було зробити тест для оцінки імовірності того, чи дві особи різної статі — Сандра і я — мають спільного дідуся.

Принцип аналізу полягає у тому, що порівнюються збіги різних сегментів ДНК (в одиницях, які називаються сантиморгани). Аналізується кількість однакових сегментів, потім їх розміри, а також загальний розмір сегментів (або блоків), що збігаються між двома і більше особами. Отримавши аналіз цих сантиморганів і блоків, можна оцінити, чи двоє індивідів мають родинні зв’язки. Результати такого аналізу не є точними, це лише оцінка, визначення імовірності. Для цього потрібен лише зразок слини.

Ми із Сандрою трохи подумали і погодилися на проведення дослідження. Від тієї компанії було отримано матеріали для тесту. Усе відбувається так: після оплати за послуги ви отримуєте набір для взяття зразка, паличкою з ватяним тампоном шкребете з внутрішнього боку щоки, кладете паличку до запечатаного пластикового контейнера, надсилаєте пакунок до Америки і чекаєте. Сандра була сміливішою за мене. «Я доволі ретельно пошкребла паличкою слину зі щоки вчора ввечері і поклала сьогодні свій зразок до вихідної кореспонденції», — бадьоро написала вона.

Я чекав два місяці, перш ніж наважився це зробити, вагаючись, чи справді хочу знати. Врешті-решт я теж відправив свій зразок і став чекати.

Минув місяць.

Від Сандри прийшов е-мейл. Результати тесту ДНК були доступні на веб-сторінці. Я зайшов на цю сторінку, однак, розміщена там інформація була настільки заплутаною, що я не зміг збагнути, що мається на увазі, і звернувся до служби підтримки за роз’ясненнями. Макс із служби підтримки відповів відразу, прокоментувавши результати. Він пояснив, що я «приблизно на 77 % маю єврейське походження і на 23 % — європейське». Це було пов’язано з високою межею похибки (25 відсотків) через історичне змішування між ашкеназькими євреями та європейцями. Для когось ці дані можуть бути «цікавими», додав Макс, в тому сенсі, що вони підтверджують ідею про те, як він висловився, «що євреїв пов’язує між собою, окрім релігії та інших речей (культури, мови і т. д. …), спільне генетичне тло». Я не став коментувати Максове спостереження, яке зродило в мені купу різних питань щодо ідентичності, окремих осіб і груп.

Макс підійшов ближче до суті. Я міг мати «дуже далекі» родинні зв’язки з Сандрою, сказав він, але насправді набагато ближчі мав з Максом. В обох випадках імовірний зв’язок міг бути не більше, ніж через одного спільного предка, який міг жити «багато поколінь перед нами». Тест показав «нульову імовірність» того, що ми з Сандрою мали спільного дідуся.

Це було полегшенням. Здається, я ніколи не сумнівався у такому висновку. Це я казав сам собі.

Леон поїхав з Відня один. Можливо, він зробив так через сумніви у батьківстві дитини, або через те, що він і Рита не могли бути в злагоді, або тому, що був вигнанцем, або тому, що йому допекли нацисти, або через страх, або тому, що була можливість поїхати, або через гера Лінденфельда, або через безліч інших можливих причин. Але він, без сумніву, був батьком «дитини, що стоїть самотою».

Однак були й інші нез’ясовані моменти. Леон поїхав сам, один. Кілька місяців по тому Елсі Тілні приїхала до Відня, щоб забрати дитину. Рита дозволила їй це зробити, і після того залишилася. Леон і Рита одружилися у 1937 році, дитина з’явилася через рік, потім у подружжі виникла «дисгармонія», «прикрі конфлікти» у стосунках. Вони звернулися до «цілителя душ». Відбувалося ще щось, і я все ще не знав, що саме.

VIII Нюрнберг

Коли я вперше побував у залі засідань 600 Нюрнберзького палацу правосуддя, мене вразила його атмосфера інтимності і тепла, створена дерев’яними панелями на стінах. Зала була дивно знайомою, зовсім не ворожою і геть не такою великою, як я очікував. Я помітив дерев’яні двері безпосередньо позаду лави підсудних, але не надав їм великого значення під час цього першого візиту.

Тепер, коли я знову був тут у товаристві Нікласа Франка, я захотів пройти у ті двері. Поки Ніклас ходив і розглядав приміщення, я стояв під вікнами, за тим місцем, де колись було розміщено довгий стіл для суддів. Прапорів чотирьох держав-переможниць вже давно не було, коли я обходив залу із зовнішнього краю, уздовж стіни з великим білим екраном, позаду трибуни для свідків, попри стіну зліва до місця позаду лави, де у два ряди сиділи обвинувачені.

Ніклас відчинив двері, увійшов досередини, зачинив за собою двері. Минуло трохи часу, тоді двері відчинилися, він вийшов звідти і побрів до того місця, де сидів його батько майже впродовж року. У цьому приміщенні прокурори не шкодували зусиль, аби винести обвинувальний вирок, поки підсудні намагалися виправдати свої дії і врятувати свої шиї від зашморгу. Адвокати з’ясовували неясні моменти, свідки надавали свідчення, судді слухали. Ставилися питання, іноді на них відповідали. Розглядали і ретельно вивчали докази, документи, фотографії, відеоматеріали, шкіру. Там було метушливо, були сльози, драми і багато нудних моментів. Так, це звичайні судові процедури, однак, насправді ніколи досі такого процесу не було; вперше в історії людства перед судом постали керівники держави, звинувачені міжнародним судом у вчиненні злочинів проти людяності і геноциді — двох нових видів злочинів.

Рано-вранці першого дня слухань, 20 листопада 1945 року, Ганс Франк прокинувся у маленькій камері з відкритим туалетом, у будівлі в’язниці позаду судової зали. Десь о дев’ятій у супроводі військового конвоїра у білому шоломі він пройшов низкою коридорів до невеличкого ліфта, який підняв його до судової зали. Він увійшов крізь розсувні дерев’яні двері і конвоїр провів його до переднього раду лави підсудних. Його посадили порад з Альфредом Розенбергом, головним расовим теоретиком Гітлера. Всього разом з Германом Герінгом на лаві сиділо п’ятеро підсудних. Прокурори розташувалися по праву руку від Франка, за чотирма довгими дерев’яними столами, поділені за країнами. Найближче до підсудних були росіяни у військовому однострої, за ними — французи, далі — британці. Американці сиділи далі. За обвинувачами — представники журналістського корпусу, голосно базікаючи між собою. Над ними сиділи кілька щасливців, яким дозволили бути у залі на місцях для громадськості. Прямо навпроти Франка було місце суддів, поки ще порожнє, позаду ряду стенографісток.

Франк був у сірому костюмі і темних окулярах, які вирізняли його під час процесу. Він ховав свою ліву руку у рукавичці — свідчення невдалої спроби самогубства. Він поводився стримано і не виявляв явних емоцій. За Франком до судової зали увійшло ще чотирнадцять обвинувачених, розсілися на свої місця по ліву руку від Франка і на ще одній лаві. Артур Зейсс-Інкварт, колишній ґауляйтер Відня, сидів одразу за ним. Троє підсудних були відсутні: Лей наклав на себе руки^{485}, Ернст Кальтенбруннер зле почувався, а Мартіна Бормана ще не заарештували.

У залі суду був Лаутерпахт, спостерігав за обвинуваченими, втім, Лемкін вже тоді повернувся до Вашингтона. Жоден із них досі не знав, що сталося з його родиною, зниклою невідомо куди десь у Польщі. Вони також не мали жодної інформації про те, яку роль міг відігравати Франк у їхній долі.

Рівно о десятій до судової зали з інших дверей, біля суддівського столу, увійшов секретар. «Зараз до зали увійде трибунал»^{486}, — оголосив він, і його слова відразу переклали німецькою, російською та французькою, через шість верхніх мікрофонів і незграбні навушники — ще одне нововведення. З лівого боку від Франка відчинилися масивні дерев’яні двері. До зали важкою ходою увійшло восьмеро немолодих чоловіків, шестеро з них у чорних мантіях, двоє представників СРСР — у військовій формі, і пройшли далі до суддівського столу. З одним із них Франк був знайомий, хоча від їхньої останньої зустрічі у Берліні минуло десять років: Анрі Доннедьє де Вабр, суддя від Франції.

Головним у залі суду був сер Джофрі Лоуренс^{487}, суддя англійського апеляційного суду, який сидів у центрі. Він був лисий і схожий на персонажа з творів Діккенса. Призначив його всього кілька тижнів тому британський прем’єр-міністр Клемент Еттлі. Його було обрано головувати над іншими сімома суддями, тому що ті не змогли узгодити іншої кандидатури. Разом із своєю дружиною Марджорі вони зайняли будинок на Штілерштрассе, 15, на околиці міста. Цей великий будинок належав єврейському виробнику іграшок, а потім використовувався для урочистих зібрань СС.

Кожна з чотирьох держав-союзниць призначила двох суддів, і обвинувачені робили усе можливе, аби зібрати про них хоч якусь інформацію. З лівого краю^{488} — з місця огляду підсудних — сидів полковник Алєксандр Волчков, колишній радянський дипломат, поряд з генерал-майором Іоною Никитченко, суворим на вигляд, твердим військовим юристом, який колись був суддею у показових процесах Сталіна. Далі йшли двоє британських суддів, можливо, Франк мав на них якусь надію. Норман Біркетт — який влітку 1942 року разом з Лемкіном читав лекції в університеті Дюка — був священиком методистської церкви, потім парламентарієм і далі — суддею. По його праву руку — сер Джофрі Лоуренс, кар’єрний судовий адвокат, за ним високопосадовець, головний представник від США Френсіс Біддл, який замінив Роберта Джексона на посаді генерального прокурора Рузвельта і колись працював з Лаутерпахтом. Далі Джон Паркер^{489}, суддя з Ричмонда, що у штаті Вірджинія, все ще озлоблений через невдалу спробу потрапити до Верховного Суду США. Французи сиділи з крайнього правого боку^{490}: Анрі Доннедьє де Вабр, професор кримінального права у Сорбонні, і Робер Фалько, суддя паризького апеляційного суду, якого наприкінці 1940 року виставили за двері суду через єврейське походження. Позаду суддів висіли чотири прапори держав-союзниць, як нагадування про переможців. Німецького прапора не було.

Лорд-суддя Лоуренс відкрив засідання. «Цей процес є унікальним в історії світової юриспруденції»^{491}, — почав він, зробивши короткий вступ перед тим, як було зачитано обвинувальний акт. Франк разом з іншими обвинуваченими поводився добре і чемно слухав. Кожне звинувачення зачитував прокурор від чотирьох держав-союзниць. Американці почали з першого пункту — змови з метою вчинення міжнародних злочинів. Далі естафету передали британцям в особі огрядного сера Девіда Максвелла Файфа, який зачитав другий пункт — злочини проти миру.

Третій пункт було надано французам: воєнні злочини, включно з обвинуваченням у «геноциді». Франк, мабуть, поцікавився, що це за термін і як він потрапив до процесу, а прокурор П'єр Муньє став першим, хто використав його у суді. Четвертий і останній пункт — «злочини проти людяності», зачитував радянський прокурор. Це був ще один новий термін, який мав обмірковувати Франк, вперше представлений у відкритому суді.

Обвинувачення були оголошені і прокурори узялися до нудного викладення жахливих фактів, убивств та інших жахіть, у яких звинувачували підсудних. Розглядаючи звірства, вчинені проти євреїв і поляків, радянська команда невдовзі перейшла до звірств у місті Львов, зачепивши горезвісну «Aktionen», проведену у серпні 1942 року, про яку Франк знав особисто, а Лаутерпахт міг лише собі уявляти. Радянський прокурор був напрочуд точним у датах і цифрах. Між 7 вересня 1941 року і 6 липня 1943 року, повідомив він суддям, німці убили понад вісім тисяч дітей у Янівському таборі, облаштованому у центрі Лемберга.^{492} Читаючи стенограму, я запитував себе, чи згадував тоді Франк свою промову перед університетською аудиторією 1 серпня, чи те, що він грав у той день з фрау Вехтер у шахи і програв їй. Кадри кінохроніки не зафіксували хоч якоїсь помітної реакції Франка.

Цей перший день слухань тягнувся довго. Виклавши загальні факти, прокурори перейшли до розгляду дій окремих обвинувачених. Спершу виступив Герман Герінг, тоді Йоахім фон Ріббентроп, Рудольф Гьосс, Ернст Кальтенбруннер, Альфред Розенберг. Далі дійшла черга до Ганса Франка, його роль підсумовував американський прокурор Сідні Алдерман — той, хто підтримав Лемкіна у питанні геноциду. Йому вистачило всього кілька речень, аби коротко викласти роль Франка. Колишній генерал-губернатор знав, на що чекати, оскільки деталі справи було надано його адвокатові д-ру Альфреду Зайдлю.^{493} Алдерман описав, яку роль відігравав Франк у період до 1939 року, потім його призначення за розпорядженням фюрера на посаду генерал-губернатора. Було сказано, що він мав особистий вплив на Гітлера, «схвалював, керував і брав участь»^{494} у воєнних злочинах і злочинах проти людяності. Події у Польщі і Лембергу були в центрі уваги судового процесу.

Лаутерпахт написав листа Рахиль, яка відвідувала своїх батьків у Палестині, аби поділитися враженнями від «переповненого емоціями» дня, який він ніколи не забуде, але рідко про нього говоритиме. «Це був незабутній досвід — побачити вперше в історії суверенну державу на лаві підсудних».^{495}

Коли Лаутерпахт слухав, як радянський прокурор розповідав про убивства у Лембергу, він нічого не знав про те, де перебувала його родина. Преса зауважила його присутність як важливого представника команди на чолі з сером Гартлі Шовкроссом. Група молодих британських судових адвокатів була «потужно підсилена професором Лаутерпахтом з Кембриджського університету», повідомляла «Таймс», назвавши його «видатним авторитетом у галузі міжнародного права». Він приїхав до Нюрнберга з Кембриджа за день до цього і поселився у «Гранд-Готелі», закладі з чудовим баром, який нині не змінився. Йому видали перепустку № 146, яка надавала загальний доступ до будівлі суду. («Ця перепустка надає доступ її власнику до зони безпеки і судової зали»).

Із розглядом представниками СРСР злочинів проти людяності на перший план вийшов захист окремих осіб. Лаутерпахт вже чув посилання на «геноцид», непрактичну з його точки зору концепцію, якої він не схвалював, термін, який, як він боявся, міг підірвати захист індивідів. Він непокоївся, що акцент на геноциді посилить приховані прагнення до трибалізму, можливо, навіть збільшить вагу значення «ми» і «вони», налаштує одну групу проти іншої.

Близькість підсудних, і Франка також, залишили по собі глибоке враження. «Мій стіл був розташований приблизно за 15 ярдів від обвинувачених, — пояснював Лаутерпахт Рахиль, — що дозволило роздивитися їх з близької віддалі. Було “дуже приємно” бачити ці обличчя, коли публічно зачитували перелік їхніх злочинів»^{496}. Однак він нічого не розповів Рахиль про жахливі факти, озвучені в день відкриття процесу, про події у Лембергу влітку 1942 року. Чи він спостерігав за Франком з особливою увагою? Чи Франк помітив Лаутерпахта? Я спитав Елі, чи знає він, де сидів його батько: на місцях для громадськості, поруч з британськими прокурорами чи в іншому місці. Елі сказав, що немає такої інформації. «Мій батько ніколи не розповідав мені про таке, — пояснив він, — і немає фотографій батька, зроблених у залі суду». Усе, що залишилося, — це одна світлина, надрукована у тижневику «Ільюстрейтед Лондон Ньюз», де зображено британську команду обвинувачення за межами судової зали.^{497}

Команда з дванадцяти чоловіків у костюмах, без усмішок на обличчях. Шовкросс сидить у центрі, схрестивши ноги, руки поклав на коліна. Справа від нього, дивлячись на фотографа, сидить похмурий Девід Максвелл Файф, а біля нього, з краю переднього ряду — Лаутерпахт, який дивиться в об’єктив камери, склавши руки. Він виглядає впевненим і навіть задоволеним.

_{Британська група обвинувачення, Нюрнберг, «Ільюстрейтед Лондон Ньюз», грудень, 1945 р. (передній ряд, зліва: Лаутерпахт, Максвелл Файф, Шовкросс, Хакі Робертс, Патрік Дін).}

Мені було цікаво, де саме у судовій залі 600 сидів Лаутерпахт. Теплої післяобідньої вересневої пори я подався до архіву фотоагенції «Ґетті Іміджис» (Getty Images), розташованому у західному передмісті Лондона. Там я знайшов чимало фотографій з цього процесу, навіть була безцінна колекція газети «Пікчер Пост» (Picture Post), якої нині вже не існує, але тоді у залі суду працювало кілька її фотокореспондентів. Там були контактні відбитки плівки — «Знято німецьким фотографом», — сказав архіваріус з іронічною усмішкою. Також — багато негативів, переведених на крихкі скляні прямокутні пластинки, які потребували спеціального пристрою для перегляду. Це займало багато часу, тому що скляну пластинку треба було вийняти із захисного конверта з напівпрозорого паперу, потім покласти у спеціальний пристрій, зображення з якого треба було сфокусувати. Протягом дня через мої руки пройшли сотні невеличких конвертинів і скляних пластинок, я виснажливо шукав Лаутерпахта. Минуло багато годин, перш ніж я натрапив на його зображення, де він заходить до суду в день відкриття процесу, він виглядає стривоженим, вбраний у темний костюм і білу сорочку, на носі стирчать окуляри зі знайомою круглою оправою. Він заходить до будівлі, перед ним йде Гартлі Шовкросс, який дивиться в камеру дещо зневажливим поглядом. Обидва мали побачитися всередині зали підсудних.

_{Нюрнберг, 20 листопада 1945 р.: Шовкросс (дивиться в камеру) входить до зали суду, за ним Лаутерпахт.}

Я передивився кожнісіньку пластинку, — а їх була величезна кількість, — вивчаючи дрібні зображення облич і сподіваючись знайти ще одне фото з Лаутерпахтом. Того дня в суді було стільки людей, що це завдання було схоже на пошук знайомого обличчя на картині Брейгеля. Врешті я натрапив на нього, зовсім поруч із Франком.

Фотографію було зроблено в перший день процесу з верхнього поверху, скерувавши камеру вниз. Підсудні були розташовані у нижньому правому куті. На світлині виділяється фігура кремезного Германа Герінга у світло-сірому костюмі завеликого розміру, який нахилився вперед. На лаві по його ліву руку сидить п’ятеро обвинувачених. В тому місці, де в кадр потрапив край підвіконня, з якого було зроблено фотографію, я побачив трохи нахилену голову Франка. Він сидів поряд з Альфредом Розенбергом, який, здається, дивився на щось на колінах Франка.

У центрі фотографії я нарахував п’ять довгих дерев’яних столів, кожен з яких мав дев’ять або десять місць. Британська група обвинувачення сиділа за другим столом з лівого боку. Там був Девід Максвелл Файф, який сидить зліва від радянського прокурора, що стоїть за кафедрою і звертається до суддів, які не потрапили в кадр зліва. Лаутерпахта видно в кінці того самого столу, він склав руки під підборіддям, зосереджений, замислений. Він дивиться на підсудних і від Франка його відділяє лише кілька столів і стільців.

Того дня Франк мав багато переживань. «Написала Бріґіт», — сказав він Альфреду Розенбергу і Бальдуру фон Шираху, колишньому ґауляйтеру Відня, який контролював проведення депортації Мальке Бухгольц і шістдесяти п’яти тисяч інших віденських євреїв у Терезієнштадт. Вона розповіла чоловікові, що Нікласа та інших дітей відправили на вулицю просити хліба.

— Скажіть мені, Розенберже, чи необхідні були усі ці руйнування і усе це горе? — спитав Франк. — Який сенс усієї цієї расової політики?^{498}

Бальдур фон Ширах почув, як Розенберг пояснював, що він не очікував, що модель його расової політики призведе до масових убивств і війни: «Я лише шукав мирного вирішення».

Франк відповідав на звинувачення на другий день, у присутності Лаутерпахта. Як і всі інші обвинувачені, він мав два варіанти: «винен» або «невинен». П’ятеро відповідачів, які виступали перед ним, обрали «невинен».

_{Палац правосуддя, Нюрнберг, 20 листопада 1945 р.}

«Ганс Франк», — округлим, хрипким голосом оголосив лорд-суддя Лоуренс, закликавши німецького юриста встати для свідчень. Марту Ґелхорн, американську воєнну кореспондентку, яка була того дня у суді, вразило «дешеве личко»^{499} Франка, «маленький гострий носик», обрамлений рожевими щічками, і «чорне лискуче волосся». «На його обличчі тихенько склався вичікувальний вираз, як у кельнера в порожньому ресторані», — подумала вона, порівнюючи спокій Франка з посмикуванням божевільного Рудольфа Гесса.

Темні окуляри Франка не дозволяли навколишньому світові зазирнути до його очей, в яких, мабуть, можна було б побачити щось схоже на емоції. Він мав достатньо часу, щоб зважити усі «за» і «проти» обох варіантів і обміркувати можливості, які дають прокурорам тридцять вісім викривальних томів його щоденників. Якщо він думав про вираз хоч якоїсь відповідальності, а було б достатньо тільки трошки, щоб вирізнитися від інших підсудних, він не збирався цього показувати.

«Я не визнаю себе винним».^{500} Він оголосив це цілеспрямовано і знову всівся на своє невблаганне місце. Я знайшов фотографію: ліва рука у рукавичці на бильцях лави підсудних, піджак охайно застебнутий, він стоїть прямо і гордо, рішуче дивиться перед собою на суддів, як зауважив якийсь допитливий адвокат захисту.

_{«Я не визнаю себе винним», Ганс Франк, 21 листопада 1945 р.}

Жоден із обвинувачених не обрав варіанту «винен». Хоч загалом вони поводилися добре, все ж один інцидент було спровоковано Герінгом, який зненацька підвівся зі свого місця і звернувся до трибуналу. Зробив це лише для того, щоб лорд-суддя Лоуренс зреагував негайно і твердо. Сісти, нічого не говорити. Герінг не опирався. Це був момент висвітлення беззвучної зміни влади. Натомість Роберта Джексона було запрошено представити версію обвинувачення.

Упродовж наступної години Джексон говорив слова, які зробили його відомим на весь світ. Лаутерпахт сидів відразу за колегою, яким захоплювався, спостерігаючи, як той робить кілька кроків до дерев’яної кафедри, на якій Джексон акуратно розклав свої папери і ручку. Зі свого місця, за рядами адвокатів німецького захисту, які пильно дивилися на американця, Франк міг вивчати характерні риси головного архітектора обвинувачення.

«Привілей відкривати перший в історії судовий процес щодо злочинів проти миру у світі накладає серйозну відповідальність»^{501}, — Джексон добирав слова з обережністю, наголошуючи на їхній важливості. Він говорив про великодушність переможців і про відповідальність переможених, про навмисне, страшне, руйнівне зло, яке має бути засуджено і покарано. Цивілізація не подарує ігнорування цього зла, яке не повинно повторитися. «Те, що чотири великих держави, окрилені перемогою і вжалені ранами, утримуються від помсти і добровільно віддають вирішення долі своїх полонених ворогів суду, є однією з найсуттєвіших данин, яку Сила коли-небудь складала розуму».^{502}

Джексон говорив спокійно і неквапливо, вловивши неповторну напруженість цієї довгої миті у судовій залі, ще більше посилив її і запропонував практичний шлях просування вперед. Так, цей трибунал був «новаторським і експериментальним», визнав він, створеним для того, аби «використати міжнародне право для протистояння величезній загрозі». Все ж він має бути практичним, а не відстоювати незрозумілі юридичні теорії, і, безперечно, цей суд не призначений для «покарання дрібних злочинів маленькими людьми». Підсудними були люди, в чиїх руках була велика влада, яку вони використали «для втілення страшного зла, і немає такого дому у світі, яке б воно не зачепило».

Джексон говорив про «тевтонську старанність» підсудних, їхню схильність письмово фіксувати усі свої дії. Він описав ставлення до національних меншин і євреїв, «холоднокровні масові вбивства безлічі людських істот» і вчинення «злочинів проти людяності». Це були ті ідеї, які він обговорював з Лаутерпахтом у 1941 році у Нью-Йорку, а потім знову — через чотири роки у садку на Кранмер-роуд. Це були ті теми, які він піднімав у вересні 1941 року в Індіанаполісі, коли Лемкін почув його заклик до запровадження «панування закону», аби подолати міжнародне безправ’я.

Далі Джексон звернув увагу на особу Ганса Франка, який, здається, пожвавішав, почувши своє ім’я. «Юрист за фахом, з соромом кажу я, — промовив Джексон, — і той, хто допомагав розробляти Нюрнберзькі расові закони». Джексон пред’явив щоденники Франка, цитуючи його щоденні записи особистих роздумів і публічних виступів. Це була перша ознака центральної ролі, яку ці щоденники відіграватимуть у судовому процесі. «Я не можу позбутися усіх бліх і євреїв лише за один рік», — сказав Франк 1940 року. Через рік він гордо повідомив про вивезення до Рейху мільйона і більше поляків. І навіть у 1944 році, коли більшовики підійшли до Кракова, Франк не зупинявся, оголосивши євреїв «родом, який треба ліквідувати»^{503}. Ці щоденники були необробленою золотою жилою. Якби Франк здогадувався, як використають його записи, він би їх не показував.

Такі багаті докази дозволили Джексону завершити представлення обвинувачень простим аргументом. Цей судовий процес є «спробою застосувати дисципліну закону до державних діячів», і дієвість цього можна буде оцінити за його здатністю покінчити з беззаконням, так само, як новостворена Організація Об'єднаних Націй запропонувала перспективний крок для досягнення миру і верховенства права. Однак «справжнім позивачем», сказав Джексон суддям, є не союзники, а сама «цивілізація». Підсудні довели німецький народ до такого «рівня жалюгідності», розпалюючи ненависть і насилля на усіх континентах, сподіваючись лише на те, що міжнародне право не встигатиме за моральними принципами. Судді мають дати чітко зрозуміти, що «сили міжнародного права» перебувають «на боці миру, щоб люди доброї волі в усіх країнах мали можливість «спокійно жити — не тужити, під захистом закону»^{504}. Лаутерпахт впізнав ці слова, це була цитата з вірша Ред’ярда Кіплінга «Стара проблема» (The Old Issue), який нагадував про події в Англії 1689 року, про боротьбу за те, щоб всемогутній англійський суверен підкорявся законам.

Слухаючи Джексона, Лаутерпахт не виказав бодай натяку на якісь емоції. Він був прагматичним, стоїчним і впертим. «Виступ Джексона був чудовим та історичним, — розповідатиме він Рахиль, — це був визначний особистий тріумф».^{505} Лаутерпахт із задоволенням спостерігав за лицем Франка та інших підсудних, які були змушені слухати про скоєні ними звірства. Тільки-но Джексон завершив, як Лаутерпахт відразу підійшов до нього і потис йому руку, це рукостискання тривало «добру хвилину». Він зафіксував принаймні один недолік у промові Джексона: попри підтримку, яку він запропонував Лемкіну раніше у травні, а потім знову у жовтні, коли обвинувальний акт було остаточно затверджено, Джексон не використав у своєму виступі термін «геноцид».

Лаутерпахт покинув Нюрнберг на третій день слухань, аби повернутися до Кембриджа і своїх лекцій. Він поїхав разом з Шовкроссом, якого викликали до Лондона в урядових справах, через що вступну промову британців було перенесено на 4 грудня. Шовкросс не хотів, щоб його заступник Максвелл Файф був першим промовцем від Великобританії.

Через погану погоду Лаутерпахт довго добирався додому. Коли невеличкий літак приземлився в аеропорті Кройдон, він почувався недобре. Він завжди мав проблеми зі сном, а тепер ночі стали ще важчими. Його переслідували подробиці, почуті у судовій залі. Слова з щоденників Франка, невизначеність, страх за родину у Львові, відчуття невдачі і відповідальності за те, що не зміг переконати їх перебратися до Англії. Такі особисті переживання^{506} посилювалися фаховими сумнівами щодо не дуже вдалої промови Шовкросса, яка була зле побудована і слабка в правовому сенсі.

«Після сильного виступу Джексона британці мали б підвищити ставки», — спершу сказав він Рахиль, а потім самому Шовкроссу. Це було непростим завданням, оскільки генеральний прокурор написав значну частину проекту промови сам. Шовкросс попросив його вдосконалити текст промови. Таке запрошення не відкидають. Проігнорувавши вказівку свого лікаря трохи відпочити, Лаутерпахт працював над цим завданням цілий тиждень, це була можливість просунути власні ідеї щодо захисту окремих осіб і злочинів проти людяності. Він написав проект промови від руки, тоді віддав рукопис п. Лайонс, своїй вірній секретарці, яка видрукувала його і віддала йому ще раз вичитати. Остаточний варіант промови, який вийшов майже на тридцять сторінок, було відправлено потягом з Кембриджа до станції Ліверпуль-стріт у Лондоні, звідки її мали забрати помічники Шовкросса.

Елі зберіг оригінал батькового рукопису проекту тієї промови. Я зміг прочитати^{507}, як за дорученням Шовкросса Лаутерпахт трактував головну тему промови, — розв’язання війни Німеччиною — текст якої Лаутерпахт впорядкував. Далі він виклав аргументи щодо питання прав окремих осіб. Ця тема неабияк хвилювала Лаутерпахта. Текст, який він підготував, спирався, що доволі очевидно, на ідеї, викладені ним у Міжнародному біллі про права людини, виданому лише кілька місяців тому. Суть його думок була викладена в одному реченні: «Спільнота держав у минулому заявила і успішно затвердила право виступати на захист порушених прав людини, знехтуваних державою в такий спосіб, який може вразити моральні принципи людства»^{508}.

Ці слова підштовхували трибунал винести рішення, за яким союзники матимуть право застосовувати військову силу для захисту «прав людини». Цей аргумент був суперечливим тоді і залишається суперечливим нині, часом його називають «гуманітарною інтервенцією». Дійсно, у той самий день, коли я вперше побачив рукописний оригінал проекту Лаутерпахта, президент Обама і британський прем’єр-міністр Девід Камерон намагалися переконати Конгрес США і британський парламент у тому, що військова інтервенція в Сирії, заради захисту прав сотень тисяч окремих осіб є легітимною. Їхні аргументи — безуспішні — спиралися на ідеї, які висловив Лаутерпахт, і які відображені у концепції злочинів проти людяності, настільки неприпустимих, що інші мають право вдатися до захисних дій. Лаутерпахт стверджував, що він лише розвивав чинні, створені раніше правила. Цей аргумент — сміливий для 1945 року — тепер застосовувався адвокатами, а не науковцями.

У проекті вступної промови, яку підготував Лаутерпахт, не було згадки ні про геноцид, ні про нацистів, ні про німців як етнічну групу, ні про злочини проти євреїв і поляків чи про злочини проти будь-яких інших груп. Лаутерпахт відмовився від групової ідентифікації у законі, незалежно від того, чи це жертва, чи агресор. Чому він обрав такий підхід? Він ніколи до кінця не пояснив цього, але, мені здалося, що це, імовірно, пов’язано з тим, що він пережив у Лембергу, на барикадах, будучи свідком того, як одна група обернулася проти іншої. Згодом він на власні очі бачив, як законне прагнення захистити окремі групи — як це було виявлено у Польському договорі про меншини — може викликати різку зворотну реакцію. Погано прописані закони можуть мати непередбачені наслідки, спровокувавши ту саму несправедливість, якої хотіли запобігти. Я інтуїтивно симпатизував погляду Лаутерпахта, який керувався прагненням посилити захист кожного індивіда, незалежно від його приналежності до тієї чи іншої групи, обмежити потужний вплив ідей трибалізму, а не посилити його. Зосереджуючи увагу на окремій особі, а не на групі, Лаутерпахт хотів зменшити силу конфлікту між групами. Це був раціональний та науковий погляд, але водночас й ідеалістичний.

Найсильніший контраргумент висунув Лемкін. Не заперечуючи індивідуальні права, він, однак, вважав, що надмірне зосередження уваги на окремих особах є наївним, що воно ігнорує реальність конфліктів і насильства: злочини проти індивідів розглядали тому, що вони належали до певної групи, а не через їхні індивідуальні якості. У розумінні Лемкіна, закон має виявляти реальні мотиви і справжні наміри, ті фактори, які пояснюють, чому окремих індивідів — з певних цільових груп — убивали. На думку Лемкіна, фокус на групах був практичним підходом.

Попри однакове походження і спільне прагнення до ефективного підходу, погляди Лаутерпахта і Лемкіна були різко поділені щодо запропонованих ними рішень великого питання: «Як закон може запобігти масовим убивствам?». «Захищати окрему особу», — каже Лаутерпахт. «Захищати групу», — каже Лемкін.

Лаутерпахт завершив писати промову для Шовкросса і надіслав її до Лондона 29 листопада, не згадавши у ній ні геноцид, ні групи. Він дозволив собі скромно відсвяткувати — прогулянка у темряві до Товариського салону у Триніті-коледжі і склянка портвейну.^{509} Наступного дня Шовкросс надіслав ввічливе повідомлення з подяками.

Шовкросс вже без Лаутерпахта повернувся до Нюрнберга, аби виголосити британську вступну промову. 4 грудня генеральний прокурор звернувся до трибуналу відразу після показу першого гнітючого фільму про концентраційні табори, який емоційно збурив багатьох присутніх. Жорстокий вміст зернистої чорно-білої стрічки підсилила атмосфера спокійного, послідовного викладу фактів нацистської агресії по всій Європі у виступі Шовкросса. Він почав з викладу подій у Польщі 1939 року, далі згадав про те, що відбувалося у 1940 році у Бельгії, Голландії, Франції і Люксембургу, тоді звернувся до подій у Греції та Югославії на початку 1941 року, і врешті — у Росії у червні 1941 року, до операції «Барбаросса».

Юридичні аргументи Шовкросс здебільшого взяв з проекту промови, який написав Лаутерпахт.^{510} У значній частині промови використовувалися слова кембриджського науковця, який висловив ідею, що злочини проти людяності вже мають міцне правове підґрунтя, що спільнота держав вже давно затвердила «право втручатися для захисту прав людини, знехтуваних державою в такий спосіб, який розрахований на те, щоб вразити моральні принципи людства». Ця частина промови зайняла майже п’ятнадцять друкованих сторінок, дванадцять з яких написав Лаутерпахт. Про злочини проти людяності і права окремих осіб Шовкросс говорив точними словами Лаутерпахта, рішуче заявляючи, що трибунал повинен відкинути традицію, за якою суверени можуть діяти на свій розсуд, вільно вбивати, калічити і катувати власний народ.

Лаутерпахт переконав Шовкросса випередити аргументи підсудних, якщо вони стверджуватимуть, що через те, що за міжнародним правом держави не можуть вчиняти злочини, тому й індивіди, які служать державі, теж не можуть бути винними у злочинах. Держава може бути злочинною, сказав Шовкросс трибуналу, і тому є нагальна необхідність придушувати злочини держав у спосіб «більш рішучий і більш ефективний, ніж у разі злочинів окремих осіб». Індивіди, які діяли від імені такої держави, несуть «безпосередню відповідальність» і повинні понести покарання. Герінг, Шпеєр і Франк були під його прицілом.

В основі аргументів Шовкросса лежали ідеї Лаутерпахта. «Держава не є абстрактним утворенням», — заявив британський генеральний прокурор, вживши формулювання, яке буде часто повторюватися перед трибуналом і після процесу. «Її права і обов’язки є правами і обов’язками людей, її дії — це дії політиків, які не повинні шукати імунітету, ховаючись за право-суб’єктністю держави». Це були радикальні висловлювання, які зачіпали ідеї індивідуальної відповідальності, ставили «фундаментальні права людини» і «фундаментальні обов’язки людини» у центрі нової міжнародної системи. «Якщо це інновація, — підсумовував Шовкросс, — таку інновацію треба захищати».

Послухавши Лаутерпахта, Шовкросс не згадував про геноцид. Коли він виступав у Нюрнбергу, Лаутерпахт читав лекцію у Кембриджі про роль цього судового процесу у приверненні уваги до захисту окремих осіб. Після лекції його колега з Триніті-Холл Т. Елліс Льюїс надіслав повідомлення, де висловив подяку за «прекрасний виступ»: «Ви говорили переконливо, мудро і щиро, з такою неупередженістю, якої очікують від юриста, що добре знається на своїй справі»^{511}.

Впродовж перших тижнів процесу суддям було представлено нові незвичні юридичні аргументи і небачені страшні докази. Окрім таких документів, як щоденники Франка, перед ними розклали гротескні артефакти, татуйовану шкіру людини, засушену і зменшену у розмірі голову людини, — а на великому білому екрані, який висів у задній частині зали суду, демонстрували фільми. Поява в одному з коротких фільмів Гітлера викликала серед підсудних тривожну метушню. «Хіба ви не відчуваєте страшної сили, що криється у його особистості, — пролунало зауваження Ріббентропа, — як він прямо-таки зносить людей з ніг?». Сила особистості — це було «erschütternd». Приголомшливо.^{512}

Інші фільми викликали трохи стриманішу реакцію, особливо кадри, зняті у таборах і гетто по всій Європі. Одне з приватних відео, зроблене німецьким солдатом, який брав участь у погромі у Варшаві, було своєрідним акомпанементом до «текстів, які зачитували вголос з щоденника Франка, нацистського генерал-губернатора Польщі», — писав часопис «Нью-Йоркер»^{513}. Чи це поєднання тексту і зображення змусило Франка замислитися про мудрість, здійснених ним кроків у Варшаві, чи про рішення залишити і не знищувати свої щоденники? Чи він згадав наказ Гітлера «зрівняти Варшаву з землею»? Чи цю самовдоволену телеграму, яку він надіслав Фюреру, — знайдену пізніше більшовиками, — в якій описав дивовижну Варшаву, «охоплену полум'ям»? Чи блискучий звіт, підготовлений генералом СС Юрґеном Штропом, про успішну ліквідацію гетто? Чи свій візит до варшавського гетто у товаристві Курціо Малапарте? Чи дівчинку у червоній сукні, ту дівчинку, що посміхається на домашньому відео, яке він зберігав у себе аж до кінця свого правління?

Якщо у нього і були подібні думки, це жодним чином не відбивалося на обличчі Франка. Окрім випадкових проявів «удаваної цікавості»^{514}, він не виказував жодних емоцій, ховаючи очі за темними окулярами. Здається, це було не через те, що він відчував сором, а тому що він зосереджено обмірковував юридичні аргументи, діловито готуючи ноти протесту і коментарі до цих фільмів. «Стрічка про Варшаву показує лише один бік набагато складнішої історії», — сказав суддям його адвокат Зайдль і попросив, щоб Франку негайно надали право висловитися з цього приводу. Це клопотання було відхилено. Франк матиме можливість звернутися до трибуналу, але ще не зараз.

Ті фільми дивилися журналісти, а також усі, хто сидів на місцях для громадськості. Під час судових слухань тут бували такі видатні особистості, як Фіорелло ла Гардіа, колишній мер Нью-Йорка, письменники Івлін Во і Джон Дос Пассос, науковці, військові чиновники і навіть актори. Увагу громадськості до судового процесу привертали щоденні статті у газетах^{515}, багатьох вабила перспектива побачити «театральну енергію» Германа Герінга, який так яскраво виглядав у своєму «стильному вбранні». На місцях для публіки сиділи члени сім'ї суддів і прокурорів, була там також Енід Лоуренс, двадцятиоднорічна дочка лорда-судді Лоуренса, який головував на цьому процесі.

Енід Лоуренс, що стала леді Дандас і яку називали Роббі, запросила мене на чай до своєї затишної і впорядкованої квартири у Кенсінгтоні. Вона була однією з небагатьох, хто міг розповісти з перших уст про початок слухань. Вдова героя Битви за Британію^{516}, вона зі спокійною енергією та ясністю розповіла про свій перший візит до Нюрнберга у грудні 1945 року, коли мешкала з батьками. Роббі вела невеличкий кишеньковий щоденник, куди олівцем занотовувала свої думки і спостереження, і тепер використовувала його, аби відновити свої спогади.

Вона їздила до Нюрнберга у службових справах, тому що працювала на союзників під час війни, а після її закінчення діяла у справах подвійних агентів. Роббі приїхала до Нюрнберга, аби взяти інтерв’ю в обвинуваченого Альфреда Йодля, начальника операцій вермахту. «Доволі приємний чоловічок, — сказала вона, — і готовий співпрацювати». Він і гадки не мав, що молода жінка, яка ставила йому питання, була дочкою голови трибуналу, і що вона проводила свій вільний час, відвідуючи визначні пам’ятки Нюрнберга.

Роббі захоплювалася своїм батьком, «чесною людиною», незаплямованим ні амбіціями, ні ідеологією, який був мало зацікавлений у доктринерських дебатах щодо геноциду, злочинів проти людяності чи відмінностей між захистом груп і окремих осіб. На його призначенні наполіг Вінстон Черчилль, з яким вони були членами приватного обіднього клубу «Інший клуб» (Other Club).

Завданням батька, як він це бачив, було просто застосувати закон до викладених фактів, і зробити це справедливо і швидко. Він планував бути вдома через шість місяців.

«Головою трибуналу він став випадково, — додала Роббі, — тому що був єдиним суддею, який підходив усім: росіянам не підходили американці, американці не хотіли росіян або французів, французам не підходили росіяни». Її батько ніколи не писав ані про цей судовий процес загалом, ані про якісь його деталі, на відміну від Біддла^{517}, американського судді, який написав книгу, чи Фалько^{518}, французького судді, який вів щоденник, опублікований лише через сімдесят років після процесу.

«Мій батько не схвалював щоденника Біддла», — різко сказала Роббі. Рішення, прийняті суддями наодинці, мають залишатися закритими.

Вона була знайома й з іншими суддями. Генерал Никитченко був «повністю підконтрольний Москві». Його заступник полковник Волчков, з яким вона якось навіть танцювала, був «більш людяним». Він навчив Роббі казати «Я кохаю тебе» російською (її батько підтримував контакт з Волчковим і після завершення процесу, але одного дня листи перестали надходити, а міністерство закордонних справ порадило йому тримати дистанцію). Доннедьє був старим і «доволі неприступним». Її батько був набагато ближчим до Фалько, заступника французького судді, і вони стали добрими друзями після процесу. Біддл йому теж подобався, такий собі освічений «типовий американець з Ліги Плюща[38]».

З прокурорів Роббі найбільше захоплювалася Максвеллом Файфом, тому що він був «у всьому на висоті», відданий юрист, який під час процесу завжди був у залі суду. Я сприйняв це як докір Шовкроссу, який з’являвся на слуханнях під час ключових моментів, але не був присутній у судовій залі постійно, на відміну від Джексона, який залишався у Нюрнберзі цілий рік. Роббі не хотілося заглиблюватися, втім, вона була не першою, хто різко висловив своє неприязне ставлення до Шовкросса, якого багато хто вважав гордовитим і зарозумілим, навіть якщо він був хорошим адвокатом.

На початку грудня Роббі провела у судовій залі 600 п’ять днів. Вона була більшою за англійські судові приміщення, а переклад через навушники був технічною новинкою. Атмосфера була дуже «чоловічою»: усі судді, усі підсудні, усі прокурори — чоловіки. Єдиними жінками у судовій залі були стенографістки і перекладачки (одну з них, блондинку з пишною зачіскою, судді називали «пристрасна копиця»), а також кілька репортерок.

Вона згадувала про обвинувачених, як про «незабутню компанію». Серед них виділявся Герінг, тому що «мав такий намір», він був сильним лідером. Гесс був «дуже примітним», поводився «найбільш ексцентрично», з дивною і постійною мімікою на обличчі. Калтенбраннер мав «видовжене худе лице, здавався дуже жорстоким». Йодль був «милим», а його шеф Вільгельм Кейтель «виглядав як генерал, як солдат». Франц фон Папен мав «дуже непоганий вигляд». До Ріббентропа було прикуто багато уваги лондонської преси через впізнаваність імені. Ялмар Шахт був «поважним і охайним». Альберт Шпеер? Виглядав «просто надзвичайно» через свою манеру триматися і контроль над собою. Штрайхер? Мав «абсолютно жахливий вигляд». Роббі Дандас посміхнулася, коли сказала: «Він виглядав жахливо; у ньому усе було жахливим».

Франк? Так, вона пам’ятала Ганса Франка з його темними окулярами. Він здавався нікчемним, замкненим у собі. «Приблизно в той час британські газети опублікували злобну карикатуру на нього, — нагадала мені Роббі, — яку намалював Девід Лоу»^{519}. «Думки щодо того, хто отримає приз «найпротивнішого-з-присутніх», можуть різнитися», — писав Лоу, але він без вагань проголосував би за Франка, «Варшавського різника». Карикатурист віддав би свій голос за поєднання постійної зневажливої посмішки і тихого бурмотіння.

— Це не той, хто постійно плакав? — раптом спитала Роббі, і це нагадало мені, що й інші розповідали про Франкові сльози.

— Так, — відповів я.

Роббі була у суді в той день, коли показували фільм про Гітлера, який викликав у Ріббентропа та інших безконтрольний плач.

Картини жахіття зринали у пам’яті, наче усе відбувалося вчора. Роббі згадала свідчення жінки-коменданта з Дахау, тієї, що робила «абажури з людської шкіри». Моя співрозмовниця легко хитала головою, розповідаючи це, наче намагаючись позбутися цього спогаду, а її голос тихшав, аж поки її не стало ледь чути.

— Зазвичай усе було дуже нудно, тоді щось відбувалося, і моєю реакцією був жах.

Вона замовкла.

— Це було жахливо…

Роббі чула уривки звіту, який Штроп підготував Франку, під назвою «Варшавського гетто більше немає».

Вона сиділа на місцях для публіки і слухала, як зачитують уривки з щоденника Франка. «Те, що ми прирікаємо 1 200 000 євреїв померти від голоду, слід зазначити лише побіжно»^{520}, — такі слова вона почула.

Роббі бачила людську шкіру, яку, як повідомлялося, зняли з тіл у Бухенвальді. Вона згадувала про обговорення татуювань, зроблених на живій плоті.

Ті докази так глибоко вразили Роббі Дандас, що навіть понад сім десятиліть по тому вона відчувала неабияке хвилювання. «Я ненавиджу німців, — раптом дуже несподівано сказала Роббі. — Завжди ненавиділа». Тоді її серйозним обличчям пробігла тінь жалю. «Мені дуже шкода, — сказала вона так тихо, що я ледь розібрав слова. — Просто я їм не пробачила».

А що Лемкін? Два місяці слухань цілком достатньо для ідей, які він відстоював, але, здається, усі його зусилля минули намарно. Геноцид було згадано у перший день французьким і радянським прокурорами, що його дуже втішило. Після них виступали американці і британці, але вони уникали згадування цього терміну. На розчарування Лемкіна, решта листопада і увесь грудень — тридцять один день слухань — минули без озвучення цього терміна у суді.

Лемкін слідкував за розвитком процесу з Вашингтона, команда Джексона тримала його подалі від Нюрнберга. Йому було гірко читати щоденні стенограми, коли вони надходили до Комітету з питань воєнних злочинів, де Лемкін працював консультантом, читати новини, де не було й згадки про геноцид. Можливо, це сенатори з Півдня вплинули на Джексона і його команду, боячись наслідків звинувачень у геноциді у місцевій політиці, з американськими індіанцями і чорношкірими.

Команда Джексона вжила активних дій, аби тримати Лемкіна подалі від процесу. Але це нікого не дивувало після того, як він у жовтні наробив шуму у Лондоні своєю норовливою поведінкою. Натомість таланти Лемкіна планувалося спрямувати на підготовку іншого процесу щодо воєнних злочинів, відкриття якого очікували у квітні 1946 року у Токіо. Однак йому доручили розслідувати діяльність Карла Гаусгофера, німецького генерала Першої світової війни, який згодом став науковцем у Мюнхені, і був знайомий з письменником Стефаном Цвейгом. Стверджували, що Гаусгофер заклав інтелектуальні підвалини ідей «Lebensraum», задоволення потреб більшого життєвого простору для німців шляхом захоплення чужих територій, і що Рудольф Гесс був його науковим помічником. Лемкін рекомендував притягнути Гаусгофера до суду, але Джексон виступив проти, посилаючись на те, що його активність обмежувалася «навчанням і писанням». Раніше це питання втратило свою актуальність через те, що Гаусгофер і його дружина наклали на себе руки.^{521}

20 грудня трибунал оголосив у слуханнях різдвяну перерву. Доннедьє повернувся до своєї квартири на бульварі Сен-Мішель у Парижі, де на нього чекав лист від Лемкіна разом з примірником «Правління держав “Осі”». Відповідь, отримана Лемкіном у січні 1946 року, мабуть, розпалила в польського юриста бажання знову долучитися до судового процесу. «Можливо, я матиму приємність побачитись з вами у Нюрнбергу», — обнадійливо написав французький суддя. Вони були знайомі ще з 1930-х років, з часів засідань Ліги Націй. «Я був дуже радий отримати ваш лист і новини», — додав Доннедьє тонким почерком, дивуючись, що лист Лемкіна так довго йшов до нього. «Я — суддя Міжнародного військового трибуналу»^{522}, — продовжив він, наче Лемкін міг цього не знати.

Француз оцінив книгу Лемкіна як «важливу» працю. Доннедье не читав праці повністю, визнав він, тому що через свої обов’язки він мав час лише «побіжно проглянути» книгу. Але він дійсно прочитав розділ 9, і вважав, що «геноцид» є «дуже точним» терміном, що «чітко» відповідає «жахливим злочинам, що привертають увагу трибуналу». Лемкіна могли б ці слова підбадьорити, однак він був достатньо проникливим, щоб побачити їхню двозначність. Зрештою, Доннедьє був тим чоловіком, який вважав за можливе прийняти запрошення Франка і відвідати його у Берліні у 1935 році.

«На жаль, Польща була головною жертвою», — продовжив французький суддя. Таке формулювання було цікавим, тому що суддя ознайомився з доказами. Звісно, Польща була жертвою, але чи головною жертвою? Можливо, він був люб’язним з Лемкіном, поляком. Можливо, він не знав, що Лемкін був євреєм. «Чи ви чули щось про нашого друга Раппапорта»? — спитав суддя, маючи на увазі суддю Верховного Суду Польщі, чоловіка, який не радив Лемкіну їхати до Мадрида у жовтні 1933 року. (Раппапорт пережив війну^{523} і був призначений головою Верховного національного трибуналу Польщі, який проводив кримінальні судові процеси над Амоном Гьотом, якого зробив більш відомим фільм «Список Шиндлера», колегою Франка Йозефом Бюлером і комендантом Аушвіца Рудольфом Гьоссом — усіх засуджено до смерті.)

Доннедьє згадав у своїй відповіді, що він втратив на війні свого зятя, якого вбили рік тому за участь у «Русі опору», і що він підтримує контакт із Веспасіаном Пеллою, який зараз у Женеві пише книгу про воєнні злочини. Доннедьє відправив листа на лондонську адресу, з якої на кілька місяців раніше написав йому Лемкін, і звідти листа переслали до Вашингтона. Він дійшов до Лемкіна, який мешкав у маленькій квартирі у «Вордман Парк Хотел». Якщо поняття і термін «геноцид» і має якісь шанси на визнання у цій справі, Лемкін знав, що йому треба самому вирушати до Нюрнберга.

Коли я вперше запитав Елі про те, як чи коли його батько дізнався, що сталося з його батьками та іншими членами родини у Лембергу і Жовкві, він доволі грубо відповів, що не знає. Ця тема ніколи вдома не згадувалася:

— Я гадаю, він хотів мене захистити, тож я ніколи не допитувався.

Це була знайоме відмовчування, до якого вдавалися Леон та багато інших, і до якого ставилися з повагою їхні близькі.

Малоймовірний ланцюжок подій, що привів до возз’єднання Лаутерпахта і його племінниці Інки, не виник лише з розмови, яку я мав з Кларою Крамер, що була сусідкою Лаутерпахтів у Жовкві. Одним із тих, хто разом з нею ховався від німців, був п. Мелман, який після визволення поїхав до Лемберга, аби з’ясувати, хто б міг вижити. Він відвідав єврейський комітет соціального захисту, де залишив список імен тих кількох євреїв, які вижили у Жовкві, серед них були дехто з Лаутерпахтів. Цей список прикріпили до стіни в управлінні комітету, куди Інка теж заходила після того, як покинула монастир, який був її притулком під час німецької окупації. Вона побачила імена мешканців Жовкви, зв’язалася з п. Мелманом, а тоді поїхала до Жовкви. Там її познайомили з Кларою Крамер.

— Мелман повернувся з цією чудовою красунею, — емоційно розповідала мені Клара. — Вона була прекрасною, наче Мадонна, і стала моїм першим другом після того, як я вилізла зі схованки. Інка, що була на три роки молодша за Клару, стала її найкращою подругою, і вони залишалися протягом багатьох років близькими, «наче сестри». Інка розповіла Кларі про свого дядька, відомого професора у Кембриджі, чоловіка на ім’я Герш Лаутерпахт. Вони намагатимуться його знайти з допомогою Мелманів і п. Патронташа, ще одного з тих, хто вижив у Жовкві, і який був однокласником Лаутерпахта ще у 1913 році у школі Лемберга. Мелмани та Інка поїхали з окупованої більшовиками Польщі до Австрії, де опинилися у таборі для біженців біля Відня. Якось — Клара не пам’ятала, за яких саме обставин — п. Патронташ дізнався, що Лаутерпахт залучений до судового процесу у Нюрнберзі. «Можливо побачив у газеті», — сказала Клара. «Дядько Інки зараз у Нюрнбергу, і я спробую з ним побачитись», — сказав п. Патронташ п. Мелману.

Оскільки Патронташ жив за межами табору, він міг подорожувати вільно. «Він погодився пошукати відомого професора Лаутерпахта», — пояснила Клара. Він вирушив до Нюрнберга, де став біля входу до Палацу правосуддя, який охороняли танки. Чекав, не маючи можливості зайти досередини і не бажаючи створювати метушню навколо себе.

«Досередини його не впускали, — додала Клара, — тож він просто стояв там, з дня у день, впродовж трьох тижнів. Щоразу, як з будівлі суду виходив хтось цивільний, він шепотів: «Герш Лаутерпахт, Герш Лаутерпахт». Клара усім тілом намагалася відтворити поведінку Артура Патронташа, склавши свої ніжні долоні. Вона говорила так тихо, що я ледве міг її чути: «Герш Лаутерпахт, Герш Лаутерпахт, Герш Лаутерпахт».

У якусь мить біля нього проходив один чоловік і почув його шепотіння й знайоме ім’я, зупинився, щоб сказати Патронташу, що він знає Лаутерпахта. «Ось як Інка знайшла свого дядька». Через кілька тижнів після першого знайомства зав’язалися безпосередні контакти. Клара не могла згадати, який це був місяць, але це було у дні відкриття судових слухань. Перед самим закінченням року, у грудні 1945 року, Лаутерпахт отримав телеграму з інформацією про родину. Там не було подробиць, але достатньо інформації, яка давала надію. «Сподіваюся, що принаймні дитина жива», — писав Лаутерпахт напередодні Нового Року Рахиль у Палестину. На початку 1946 року він дізнався, що Інка була єдиним членом родини, якій вдалося вижити. Минуло кілька тижнів, тоді навесні між Інкою та Лаутерпахтом почалося безпосереднє листування.

Клара спитала, чи може вона поділитися зі мною ще однією думкою. Сказала, що не хотіла говорити, бо спілкувалася з англійцем.

— Чесно кажучи, був один момент, коли я ненавиділа британців більше, ніж німців, — вибачалася вона.

— Чому? — поцікавився я.

— Німці казали, що вб’ють мене і вони намагалися це зробити. Потім, набагато пізніше, коли я була у таборі для переміщених осіб і хотіла поїхати звідти до Палестини, британці не дозволили. Якийсь час я ненавиділа їх так само, як я ненавиділа німців.

Вона посміхнулася, додавши, що її погляди відтоді змінилися:

— Мені було сімнадцять; можна було мати такі почуття.

На початку 1946 року Франк знайшов собі повірника. За відсутності своєї дружини Бріґіт і коханки Ліллі Ґрау, його новим співрозмовником був д-р Густав Гілберт, американський військовий психолог, якому доручили наглядати за ментальним і духовним здоров’ям Франка. Гілберт вів щоденник, в якому описав багато розмов із Франком, і після завершення процесу надрукував великі уривки з цього щоденника («Нюрнберзький щоденник», опублікований 1947 року).

Франк довіряв цьому психологу, почуваючись з ним достатньо комфортно, аби обговорювати різні питання, що займали його думки, як особисті, так і професійні. Він розповідав про свою дружину і коханку, про самогубство і католицизм, про фюрера («Чи ви можете собі уявити, що цей чоловік холоднокровно усе це спланував?»). Він звіряв йому свої марення, а заразом і розповідав про непояснимі, гарячі сексуальні фантазії, що іноді закінчувалися «нічними викидами» (так назвав це д-р Гілберт).^{524} Гілберт охоче ділився відвертими подробицями, які почув від свого пацієнта, з іншими; під час званого обіду в домі Роберта Джексона він розповів судді Біддлу, що серед підсудних є три «гомики», один з яких Франк.^{525}

Під час різдвяної перерви в засіданнях трибуналу д-р Гілберт знову відвідував Франка у його маленькій камері. Колишній генерал-губернатор діловито готувався до захисту, як видно, незадоволений своїм рішенням не знищувати щоденники, які широко використовували прокурори. «Так чому ж ви їх не знищили?» — поцікавився д-р Гілберт. «Я слухав… ораторію Баха “Страсті за Матвієм”, — відповів Франк американцеві. — Коли я почув голос Христа, мені здалося, ніби хтось каже: “Що? Зустріти ворога, ховаючи обличчя під личиною? Правду не сховаєш від Господа!” Ні, правда має вийти на поверхню, раз і назавжди».^{526} Франк доволі часто посилався на монументальний твір Баха, втішаючись почуттям милосердя і прощення, які він відчував.

Ця розповідь спонукала мене сходити на кілька концертів, на яких виконували «Страсті за Матвієм» у Лондоні, Нью-Йорку і навіть у церкві Святого Томи у Ляйпціґу, де Бах написав цей твір. Я хотів зрозуміти, які частини твору могли зачепити Франка, і як він знайшов розраду у тюремній камері. Найбільш знайомою арією була «Erbarme dich, Mein Gott, um meiner Zähren willen», яку співає Петро. «Помилуй, Господи мій, заради моїх сліз». Мабуть, д-р Гілберт розумів, що Петро оплакував слабкість окремої людини, каючись, що благав про помилування, говорячи від імені усього людства. Чи Франк зумів оцінити намір Баха? Якщо так, він би точно обрав інший твір. На десять років раніше він протестував у Берліні проти ідеї прав людини; тепер шукав прихистку у музичному творі, який дуже добре розкриває право особи на каяття.

Д-р Гілберт порушив тему навернення Франка у католицизм, яке відбулося в його камері за кілька днів до початку судового процесу. Франк пробурмотів щось про відчуття відповідальності, про потребу бути правдивим. Можливо, це був радше істеричний симптом, реакція на відчуття провини? Франк ніяк не зреагував на це припущення. Американський психолог бачив, що у Франка залишалися позитивні емоції до нацистського режиму, втім він також відчував у ньому ворожість до Гітлера. На початку січня адвокат Франка спитав, чи Ватикан допомагає обвинуваченню і чи Франку слід покинути церкву. Це змусило Франка замислитися.

«Це так, наче в мені дві людини», — сказав Франк, коли д-р Гілберт його слухав. — «Є я, Франк, і є інший Франк — один з лідерів нацистів».^{527} Чи Франк грає у якусь гру, чи він є щирим? Мовчки розмірковував про це д-р Гілберт.

«Часом я запитую себе, як цей Франк міг робити такі речі. Цей Франк дивиться на іншого Франка і каже: “Гм, яка ж ти гнида, Франку! Як ти міг робити такі речі? Ти точно дав волю своїм емоціям, чи не так?”».

Д-р Гілберт нічого не сказав на це.

«Я впевнений, що вам як психологу мало б бути цікаво. — Наче я є двома різними людьми. Ось перед вами я — і ось там на суді той інший Франк, що виголошував великі нацистські промови».

Проте Гілберт мовчав. Що менше він говорив, то більше розповідав Франк. «Дивовижно, чи не так»? — сказав Франк, дещо безнадійно.

Дивовижно і шизофренічно, подумав Гілберт, і без сумніву задумано з метою врятувати свою шию від мотузки.

Впродовж наступного місяця слухання перейшли від розгляду загальних доказів до індивідуальних справ. У залі з'являлися свідки, щоб дати особисті свідчення з перших вуст. Одним із таких свідків був Самуель Райзман, бухгалтер, який розмовляв польською, єдиний, хто лишився живим після Треблінки.

Для мене розповідь Райзмана була особливо переконливою і особистою, тому що Треблінка — це місце, де було вбито Мальке. Леон дізнався про подробиці лише наприкінці свого життя, коли моя мати показала йому книжку, яка містила довгий список імен тих, кого тримали у Терезієнштадті. Серед тисяч імен була Мальке Бухгольц, також було зазначено, що її перевезли з Терезієнштадту до Треблінки 23 вересня 1942 року. Леон зачинився наодинці у своїй кімнаті разом з тією книжкою, згодом звідти мама чула його плач. Наступного дня він більше нічого не казав про книжку. Він ніколи не говорив про Треблінку, принаймні у моїй присутності.

Самуель Райзман з’явився на трибуні для свідків вранці 27 лютого, представився суддям як чоловік, який «повернувся з того світу»^{528}. Він був вбраний у темний костюм і краватку, дивився на суддів через окуляри. Здавалося, що на його вугластому, зморшкуватому обличчі написаний подив і потрясіння від того, що він живий. Він сидів у залі всього за декілька футів від Франка, який колись керував територією, де була розташована Треблінка. Дивлячись на цього чоловіка, навіть не можна було здогадатися, який йому довелося пройти непростий шлях і свідком яких жахіть він був.

Розміреним і спокійним голосом він розповідав про подорож з варшавського гетто у серпні 1942 року: залізницею у нелюдських умовах везли вісім тисяч людей у переповнених вагонах, призначених для худоби. Він єдиний з них, хто вижив. Коли російський прокурор запитав про прибуття, Райзман розповів, як їх змусили роздягнутися і пройтися вздовж Гіммельфартштрассе, «дороги на небеса», короткої дороги до газової камери, коли раптом його друг з Варшави покликав його і вивів звідти. Німцям був потрібен перекладач, але перед тим він завантажував одяг мертвих у порожні вагони, що відбували з Треблінки. Минуло два дні, тоді прибув транспорт з маленького містечка Вінегрова, який привіз його матір, сестер і братів. Він бачив, як вони йшли до газових камер, і не міг цьому зарадити. Кілька днів по тому йому віддали документи його дружини, серед яких була фотографія дружини з дитиною.

— Це все, що у мене залишилося від моєї сім’ї, — сказав він у залі суду, як публічне одкровення. — Фотографія.

Він запропонував красномовний звіт про вбивства у промислових масштабах, окремі жахіття і нелюдські дії. Десятирічну дівчинку привели у «Лазарет» разом з її дворічною сестричкою. В охороні був німець на ім’я Віллі Менц, молочар з чорними вусиками (потім Менц повернувся до своєї роботи, яку виконував, поки його не засудили до довічного ув’язнення під час процесу щодо Треблінки, який відбувався в Німеччині 1965 року). Старша дівчинка кинулася на Менца, коли той вихопив пістолет. Чому він хотів убити маленьку дівчинку? Райзман описав, як він бачив, що Менц схопив дворічну дитину, зробив кілька кроків до крематорію і кинув її у піч. Тоді він убив її сестру.

Підсудні слухали мовчки. Два ряди присоромлених облич… Чи Франк, здавалося, осунувся?

Райзман монотонно продовжував свою розповідь. Літню жінку привели у «Лазарет» разом з її дочкою, в якої почалися перейми. Її змусили лягти на траву. Охоронці спостерігали, як вона народжує дитину. Менц спитав бабусю кого б вона хотіла, щоб вони убили першою. Літня жінка благала убити її.

— Звісно ж, вони зробили навпаки, — сказав Райзман суддям, дуже тихим голосом. — Першим вбили щойно народжене немовля, тоді — матір дитини, і врешті бабусю.

Райзман розповідав про умови табору, про несправжню залізничну станцію. Заступник командувача Курт Франц побудував першокласну залізничну станцію з несправжніми вказівниками. Пізніше туди додали уявний ресторан і повісили розклад прибуття і відбуття. Гродно, Сувалки, Відень, Берлін. Це було схоже на знімальний майданчик якогось фільму. «Це для заспокоєння людей, — пояснив Райзман, — щоб не було жодних несподіваних пригод».

— Це було зроблено з психологічною метою, аби розвіяти тривогу, коли наближається кінець? — запитали свідка.

— Так, — голос Райзмана був спокійним, рівним.

— Скільки щодня знищувалося людей?

— Від десяти до дванадцяти тисяч.

— Як це відбувалося?

— Спершу у трьох газових камерах, потім — ще у десяти.

Райзман описав, як він був на платформі, коли привезли трьох сестер Зиґмунда Фройда. Це було 23 вересня 1942 року. Він бачив, як командувач Курт Франц зреагував на прохання однієї з сестер про ліки.^{529}

Прочитавши протокол зі свідченнями і подробицями приїзду сестер Фройда з Терезієнштадту, я шукав детальну інформацію про транспорт, яким вони прибули. Коли я знайшов її, почав проглядати списки імен, їх були тисячі, і врешті-решт я знайшов ім’я Мальке Бухгольц. Райзман мав бути на платформі, коли вона туди прибула.

Я вирішив відвідати Треблінку, чи те, що від неї залишилося. Нагода з'явилася, коли я отримав запрошення прочитати дві лекції у Польщі, одну у Кракові, а іншу — у Варшаві, яка була за годину їзди від місця, де був розташований табір Треблінка. Лекцію у Кракові було організовано в інституті Аллерганда, названому на честь професора, який навчав Лаутерпахта і Лемкіна, і якого вбили у Лембергу лише за те, що спитав у охоронця, чи той має душу. У Варшаві я читав лекцію у Польському інституті міжнародних відносин. І в Кракові, і Варшаві прийшло багато охочих послухати, було багато питань про Лаутерпахта і Лемкіна. Домінували питання ідентичності. Чи, на мою думку, вони були поляками, чи євреями, чи і тими, і тими водночас? «Хіба це важливо?» — відповідав я.

У Варшаві я познайомився з польським істориком права Адамом Редзіком, який розповів мені про Станіслава Стажинського, професора з Лемберга, який навчав Лаутерпахта і Лемкіна. Він вважав, що Стажинському треба віддати належне за несподіваний порятунок Лаутерпахта, тому що він підтримав іншого кандидата на посаду завідувача кафедри міжнародного права у Львові 1923 року. Це був професор Редзик^{530} — той, хто дав мені фотографію львівських професорів, зроблену у 1912 році, на якій вісімнадцять чоловіків, усі з вусами або бородою. Серед них був Макаревич, а також Аллерганд і Лонгшам де Бер’є, яких потім уб'ють німці у Лембергу.

На моїй варшавській лекції в аудиторії серед слухачів сидів колишній міністр закордонних справ Польщі. Пізніше ми з Адамом Ротфельдом поговорили про Львув і сусідське містечко Перемишляни, де він народився. Ми порушили тему прав меншин, згадали договір 1919 року, погроми проти євреїв, Нюрнберг. «Так, — сказав він мені, — Макаревич, мабуть, був тим викладачем, який надихнув Лаутерпахта і Лемкіна. Яка іронія, — розмірковував він, — що чоловік, який так сильно симпатизував націоналістичним ідеям, став тим, хто посприяв конфлікту думок Лаутерпахта і Лемкіна, конфлікту між індивідами і групами».

Згодом ми з сином відвідали новий Музей Варшавського повстання. В одній з кімнат була велика, на цілу стіну, чорно-біла фотографія родини Франка. Я впізнав цю фотографію, бо кілька місяців тому отримав її від Нікласа Франка. Тоді йому було три рочки, він був вбраний у картатий чорно-білий костюмчик і взутий у блискучі чорні черевики, тримався за мамину руку. Він стояв спиною до свого батька; він виглядав сумним, наче хотів бути десь в іншому місці.

З Варшави ми з сином вирушили на машині до Треблінки. Пейзаж за вікном автомобіля був невеселим, розміреним, сірим. Звернувши з головної автостради, ми їхали через густий ліс, повз села і церкви. Іноді монотонний пейзаж переривала окрема дерев’яна будівля, будинок або стодола. Ми зупинилися на ринку купити сухе печиво і горщик з криваво-червоними квітами. В машині була карта, де було вказано, що Треблінка знаходиться по дорозі на Вовковиськ.

Від табору у Треблінці не залишилися нічого матеріального, німці поспіхом усе зруйнували, коли відходили. Там був скромний музей, де зберігалося кілька фотографій і документів, пошарпаних і зернистих, дешевий макет табору, реконструйований зі спогадів кількох тих, хто вижив. Низка урядових постанов, встановлених під захисним склом, деякі з підписом Франка, одна з них — розпорядження про застосування смертної кари у жовтні 1941 року.

Інший документ мав підпис Франца Штангля, командувача, персонажа однієї тривожної книги, яку написала письменниця Гітта Серені. Поряд з підписом Штангля була знайома кругла печатка Генерал-губернаторства: Треблінка, 26 вересня 1943 року. Тут були неспростовні докази того, що владні повноваження Франка поширювалися і на цей табір. Чорний знак, незмивний і безумовний, щодо питань відповідальності.

Коли цей табір було виявлено більшовиками, Василь Гроссман відразу написав різку статтю «Пекло у Треблінці». «Ми ступили на землю Треблінки, — пише він, — тут фрагменти кісток, зубів, аркуші паперу, одяг, різноманітні речі. Земля не хоче ховати в собі таємниць».^{531} Це був вересень 1944 року.

За входом починалася земляна доріжка з втоптаною травою і бетонними шпалами вздовж колишньої колії, якою Райзман, сестри Фройда і Мальке прибули на кінцеву точку свого життя — платформу. Вже немає напівзогнилих сорочок і складаних ножів, про які писав Гроссман, немає дитячих капчиків з червоними помпонами. Немає кухлів, паспортів, фотографій і продовольчих карток, їх закопано у лісі. Усе розчистили для символічної колії і залізничної платформи, аби можна було собі уявити цю страшну подорож.

Під безмежним сірим небом викладено меморіал з грубо витесаних сотень кам’яних брил, наче проліски чи надмогильні камені, що закопані у землю. Кожен камінь символізує хутір, село або містечко, велике місто чи регіон, звідки сюди було привезено мільйон осіб. Це — місце для роздумів, де домінує небо, як і тоді, оточене зеленими соснами, що тягнуться у височінь. У тихому навколишньому лісі ховаються таємниці.

Потім ми подалися до сусіднього містечка у пошуках їжі. Ми проминули покинуту залізничну станцію Треблінка, за кілька миль від табору, ту, якою користувалися Віллі Менц та інші німецькі та українські робітники. Поблизу було містечко Брок, місце, де можна було пообідати у скромному ресторані. Тихенько грало радіо, приміщення наповнювали звуки знайомої мелодії, пісні, написаної у 1980-х роках під час заворушень у Лос-Анджелесі. «Не переймайтесь тим, що вже минуло, чи тим, що ще має статися».

Леонард Коен зі своїм посланням був у ті дні у Польщі популярним. Тріщини були скрізь; ось як світло проникало всередину.

Завершення свідчень Самуеля Райзмана збіглося з новою фазою судового процесу. Першим з обвинувачених викладати свою справу перед судом почав Герінг у березні 1946 року. Коли Франк чекав на свою чергу, він знав, що перед ним стоїть дуже непросте завдання, що врятуватися від шибениці буде дуже важко. Щоденники використали^{532}, щоб «пришпилити» його, повідомляв «Нью-Йоркер», більшовики часто посилалися на них.

У четвер, 18 квітня, настав день Франка у суді. Він виступав після Альфреда Розенберга^{533}, який зробив спробу переконати трибунал у тому, що слово «винищення» не слід розуміти буквально, і, ясна річ, воно не стосується масових убивств. Рудольф Гьосс, комендант Аушвіца, з’явився як свідок Розенберга, докладно розповівши про отруєння в газових камерах і спалення «щонайменше 2 500 000 жертв»^{534} впродовж трьох років. Франк уважно слухав, як Гьосс без жалю і жодних емоцій давав свої свідчення. Гьосс розповів д-ру Гілберту, коли вони були наодинці, що панівною позицією в Аушвіці була повна байдужість. Жодні інші почуття «у нас навіть не виникали»^{535}.

На цьому тлі Франк міг сподіватися, що він підійде більш обдумано і рішуче, і видаватиметься менш винним, ніж його сусід, що сидить по праву руку, якщо таке порівнюється за якоюсь шкалою. Аж до самої появи на трибуні він вагався, не знаючи, чи твердо відстоювати свої дії, чи застосувати тонший підхід, такий, що передбачає виправдання через те, що він нібито не знав про певні скоєні тоді жахіття. Ще одним варіантом, який не слід відкидати, була можливість виявити певний рівень відповідальності. Яке рішення він прийняв, коли виходив на трибуну?

Усі погляди були спрямовані на Франка. Він був без темних окулярів, ховав ушкоджену ліву руку, виглядав нервовим, дещо зніяковілим. Зрідка він дивився в бік інших обвинувачених, які тепер сиділи справа від нього, наче чекаючи на їхнє схвалення (якого не було). Д-р Зайдль поставив кілька запитань про його кар’єру до моменту призначення генерал-губернатором.^{536} Питання Зайдля були навідними. Читаючи стенограму слухань, переглядаючи кадри кінохроніки, які вдалося знайти, в мене склалося враження — з огляду на власний досвід участі у суді — що д-р Зайдль не знав, який сюрприз може викинути його клієнт у відповідь на питання.

Франк був на своєму коні. Він говорив дедалі впевненіше, сильним і гучним голосом. Я уявив собі його на трохи іншій трибуні. Д-р Зайдль спитав Франка про його роль у Польщі після того, як його призначив Гітлер. «Я несу відповідальність», — відповів Франк.

— Чи ви почуваєтеся винним у скоєнні… злочинів проти людяності?

— Це питання, яке має з’ясувати трибунал.

Франк пояснив, що за п’ять місяців слухань він дізнався такі речі, про які йому до кінця не було відомо, можливо, він натякав на Гьосса. Тепер у нього є «повне усвідомлення» тих жахливих звірств.

— Мене переповнює глибоке почуття провини.^{537}

Це звучало як своєрідне визнання і тривожний сигнал д-ру Зайдлю. Інші підсудні теж сприйняли його слова так само, як і решта присутніх в судовій залі.

— Ви запровадили єврейські гетто?

— Так.

— Ви запровадили розпізнавальні мітки для позначення євреїв?

— Так.

— Ви особисто запровадили примусову працю у Генерал-губернаторстві?

— Так.

— Чи було вам відомо про умови у Треблінці, Аушвіці та інших таборах?

Це було небезпечне питання. Франк чув докази, які виклав Райзман, і чув, які жахливі свідчення надавав Гьосс. Тож він ухилився.

— Аушвіц не був на території Генерал-губернаторства.

Строго кажучи, це було правдою, хоча табір був розташований достатньо близько до Кракова, де він працював, тому Франк міг відчути дух цього місця.

— Я ніколи не був ні у Майданеку, ні у Треблінці, ні в Аушвіці.

Не було жодного способу, щоб дізнатися, чи це відповідає дійсності. Уважні судді мали б зауважити коротке ухиляння, адже він не відповів на поставлене питання.

— Чи ви коли-небудь брали участь у знищенні євреїв?

Франк замислився, на його обличчі був здивований вираз.

Він надав ретельно підготовлену відповідь.

— Я кажу «так», і причиною, чому я кажу «так», є те, що після п’яти місяців цих слухань, а особливо після того, як я почув свідчення Гьосса, моя совість не дозволяє мені скинути усю відповідальність лише на цих другорядних людей.

Ці слова викликали в обвинувачених збентеження, яке він повинен був помітити. Франк хотів, аби його слова чітко зрозуміли: він ніколи особисто не встановлював винищувальних таборів і не сприяв їхньому існуванню.

Щоправда, Гітлер поклав страшну відповідальність на цих людей, тож це була і його відповідальність. Один крок вперед, один крок назад.^{538}

Зачитували слова з його щоденників.

«Ми роками боролися проти євреїв». Ці слова він мусив визнати. Так, він робив «найжахливіші заяви»; ці щоденники свідчили проти нього, від цього не втечеш.

— Тому це не більше, ніж мій обов’язок відповісти на ваше запитання в такому разі «так».

У залі суду усі замовкли. Далі він сказав:

— Навіть через тисячу років цю провину Німеччини не буде змито.^{539}

Для декого з обвинувачених це було занадто. Герінг роздратовано захитав головою, щось прошепотів сусідові біля себе і передав записку далі по лаві підсудних. Ще один підсудний висловив невдоволення тим, що Франк пов’язав свою індивідуальну провину з провиною усього німецького народу. Існує різниця між відповідальністю окремої особи і відповідальністю групи. Дехто з тих, хто почув цей останній коментар, міг зауважити його іронію.

— Ви чули, як він сказав, що Німеччину заплямовано на тисячу років?^{540} — прошепотів Герінгу Фріц Заукель.

— Так, я чув це.

Зневага до Франка була явною. Вечір у нього заповідався непростий.

— Гадаю, Шпеєр казатиме те саме, — додав Герінг. — Франк і Шпеєр були легкодухими. Боягузи.

Під час обідньої перерви д-р Зайдль закликав Франка зробити визнання своєї провини більш витонченим, звузити його. Франк відхилив це прохання: «Я радий, що висловив це, і дозволю собі продовжувати так само, як є».^{541} Пізніше він поділився з д-ром Гілбертом, що сподівається, що зробив усе можливе, аби уникнути шибениці: «Я дійсно знав про те, що відбувалося. Гадаю, суддів вражає, коли один із нас говорить від щирого серця і не намагається ухилитися від відповідальності. Як ви вважаєте? Я справді втішився від того, яке враження справила на них моя відвертість».

Інші підсудні зневажливо поставилися до його слів.^{542} Шпеер піддав сумніву щирість Франка. «Цікаво що б він казав, якби не віддав свого щоденника», — сказав він. Ганс Фріче переймався тим, що Франк пов’язав свою індивідуальну провину з провиною німецького народу. «Він винний більше, ніж будь-хто з нас, — сказав він Шпеєру. — Йому дійсно було відомо про ці речі».

Розенберг, який п’ять місяців сидів біля Франка, був приголомшений: «Німеччину заплямовано на тисячу років? Це вже заходить занадто далеко!».

Ріббентроп сказав д-ру Гілберту, що жоден німець не має права казати, що його країну заплямовано на тисячу років.

— Цікаво, чи справді це було щиро? — спитав Йодль.

Адмірал Карл Деніц поділяв занепокоєння Фріче. Франк мав говорити індивідуально, лише від себе. Не йому відповідати за усіх німців загалом.

Після обіду д-р Зайдль поставив ще декілька запитань, далі продовжував американський прокурор Томас Додд, порушивши тему розграбованих творів мистецтва. Франк вважав: припущення, що він має стосунок до цих правопорушень, є образливим:

— Я не збирав колекцію картин і не знайшов часу під час війни присвоїти собі мистецькі скарби. Усі твори мистецтва було зареєстровано і вони до кінця залишалися у Польщі.^{543}

— Це неправда, — сказав Додд, нагадуючи йому про рисунки Дюрера, вивезені з Лемберга.

— Це було зроблено до мене, — відрізав Франк.

— А як щодо картин, які ви взяли з собою до Німеччини у 1945 році, зокрема полотен Леонардо?

— Я оберігав їх, але не для себе. Вони були широко відомими; ніхто не може присвоїти такі картини. Ви не можете вкрасти «Мону Лізу».

Це був натяк на «Чечилію Галлерані». На одному кінці лави підсудних Герінг був незворушним; на іншому — було помітно, як дехто з підсудних глузливо посміхається.

Позиція Франка збурила присутніх у залі Палацу правосуддя.^{544} Ів Бегбедер, який того дня був присутнім у залі суду, підтвердив це мені — тепер, коли йому дев’яносто один, він на пенсії і мешкає у швейцарському Невшателі, після блискучої кар’єри в Організації Об’єднаних Націй і написання кількох праць з міжнародного кримінального права. Він і досі перебував під враженням від показань Франка, які почув тоді, коли він був двадцятидворічним випускником юридичного факультету, працюючи секретарем юриста, свого дядька, французького судді Доннедьє.

Доннедьє ніколи не обговорював зі своїм племінником цей процес, навіть під час перерви на обід: «Мій дядько був дуже стриманим; я міг питати що завгодно, але він не ділився зі мною жодними думками. Моя тітка була такою ж; вона просто намагалася мовчати», — згадував Бегбедер. Він не пам’ятав, чи зустрічався тоді з Лаутерпахтом і Лемкіном, але вже тоді знав їхні імена, був знайомий з їхньою репутацією і з аргументами, які кожен з них відстоював. Однак він не зосереджувався на битві ідей, які поділяли двоє чоловіків з Лемберга: ідей захисту окремої особи і групи. «Я був тоді надто молодим і невігласом!», — сказав Бегбедер. Тепер, через багато років, він визнав їхню важливість і життєву основу, точку відліку сучасного міжнародного права. Доннедьє і Фалько часом говорили про Лемкіна у легковажній манері. Цей чоловік був «одержимий» геноцидом; такі їхні слова запам’ятав мій співрозмовник.

Франк викладав аргументи на свій захист через місяць після приїзду Бегбедера до Нюрнберга. Ширилися чутки, що він обрав відмінний від інших підхід, тож Бегбедер зробив усе можливе, аби бути присутнім на слуханнях. Він згадував, що Франк був єдиним із підсудних, хто визнав хоч якусь свою відповідальність. Це вразило Бегбедера і підштовхнуло до написання статті для французького протестантського часопису «Реформе» (Réforme) — «Несподіване визнання провини»^{545}.

Я запитав про зв’язок його дядька з Франком. Чи Доннедьє коли-небудь згадував про те, що був знайомий з Франком у 1930-х роках, і навіть відвідував Берлін на запрошення Франка? На ці питання він спершу зреагував мовчанкою, а тоді: «Що ви маєте на увазі?». Я розповів йому про подорож Доннедьє до Берліна, щоб виступити на зібранні «Академії німецького права». Пізніше я надіслав копію промови^{546}, яку Доннедьє тоді виголошував, з доволі іронічною назвою «Покарання за міжнародні злочини». Франк зреагував на ідеї Доннедьє агресивно, сказавши, що «це велике джерело небезпеки і неясності». Я також надіслав фотографію, яка вочевидь була справжньою несподіванкою для Бегбедера: «Поки ви мені не сказали, я не знав, що мій дядько вже був знайомий з Франком. Це мене дуже здивувало».

Франк і Доннедьє були обидва зацікавлені у тому, щоб не розповідати про свої зв’язки. Суддя Фалько, однак, знав про це, зазначивши у своєму щоденнику, що його французький колега обідав з Франком і навіть зустрічався з Юліусом Штрайхером. Більшовики теж знали, і були проти призначення Доннедьє суддею трибуналу. «Ле Попульєр» (Le Populaire) — газета французьких соціалістів, опублікувала статтю з провокативною назвою: «Суддя-нацист на Нюрнберзькому трибуналі»^{547}.

Останнім днем Франка на трибуні була Страсна п’ятниця, на наступний день після того, як зазвичай у церкві Святого Хоми у Ляйпцигу виконували «Страсті за Матвієм». Додд написав своїй дружині до Америки, що він очікував, що Франк буде «затятим» з огляду на його «лиху» діяльність у Польщі, однак врешті потреби у перехресному допиті не було. Франк дійсно визнав свою вину. Це був один із найдраматичніших моментів процесу.

«Він став католиком, — писав Додд, — і, гадаю, це далося взнаки».^{548}

Франк був спокійний. Він віддав належне, він пройшов крізь чорну браму, почувався оптимістично. Французькі, британські та американські судді, здається, оцінили його прямоту.

— Бог є великодушним господарем, — сказав він д-ру Гілберту, який спитав, що підштовхнуло його піти тим шляхом, який він обрав.

— Газетна стаття була останньою краплею, — пояснив Франк.

— Кілька днів тому я прочитав допис у газеті про те, що д-ра Якобі, єврейського юриста з Мюнхена, який був одним з найкращих друзів мого батька, було знищено в Аушвіці. Тоді, коли Гьосс свідчив про те, як він знищив два з половиною мільйони євреїв, я усвідомив, що він був людиною, яка спокійно знищила найкращого друга мого батька — прекрасного, чесного і доброго літнього чоловіка — і мільйони невинних людей, таких, як він, а я нічого не зробив, щоб зупинити це! Дійсно, я не вбивав його власноруч, але ті речі, які я говорив, і ті речі, які говорив Розенберг, зробили це можливим!^{549}

Як і Бріґіт, Франк втішався думкою про те, що особисто нікого не вбивав. Можливо, це б його врятувало.

IX Дівчинка, яка вирішила не пам’ятати

Леон вирішив мовчати. Він нічого не розповідав про Мальке, своїх сестер Лауру і Густу, родину з Лемберга і Жовкви чи про інших членів родини у Відні, разом з чотирма його племінницями.

Однією з цих чотирьох племінниць була Герта, одинадцятирічна дочка його сестри Лаури, яка мала їхати до Парижа з міс Тілні і моєю мамою влітку 1939 року, але так не сталося. Леон ніколи про неї не говорив.

Він ніколи не розповідав і про свою сестру Густу та її чоловіка Макса, які залишалися у Відні аж до грудня 1939 року.

Я майже нічого не знав про трьох дочок Густи і Макса — Дейзі, найстаршу, Едіт — наймолодшу, і середульшу, яку теж звали Герта — крім того, що їм вдалося виїхати з Відня у вересні 1938 року. Ці троє дісталися Палестини і в 1950-х моя мати підтримувала зв’язок з двома із них.

Коли ми з матір’ю готувалися до першої поїздки до Львова, вона згадувала про цих трьох сестер, племінниць Леона, «яких давно немає». Двоє з них, Едіт і Герта, мали дітей; мабуть, варто було б дізнатися, де вони. У мене був далекий спогад з дитинства про це покоління, але нічого більше.

Тепер я хотів спробувати знайти їх, почути їхні історії. За іменами і старими адресами я врешті-решт знайшов телефонний номер, який привів мене до Дорона, сина Герти, середньої дитини Густи і Макса. Дорон мешкав у Тель-Авіві, і те, що він повідомив, стало для мене несподіваним сюрпризом: його мати, Леонова племінниця Герта, була жива і здорова, жила поблизу у будинку для літніх людей на березі Середземного моря. Вона була життєрадісною, жвавою дев’яностодворічною жінкою, яка щодня грала у бридж і щотижня заповнювала принаймні два кросворди німецькою.

«Були деякі труднощі», — додав Дорон. Вона вперто відмовлялася говорити з ним про події перед війною, не бажаючи розповідати про життя у Відні до грудня 1938 року, коли вона звідти поїхала. У нього було небагато інформації і він майже нічого не знав про цей період. Він називав це «таємницею». Мені було відомо, що Герта була єдиною живою людиною, яка була у Відні з Мальке та Леоном, і яка могла щось пригадати про ті часи. Вона не хотіла розповідати, але, можливо, її спогади можна було розворушити. Може, вона пам’ятала одруження Леона і Рити навесні 1937 року, чи народження моєї мами через рік по тому, чи свій від’їзд із Відня. Ймовірно, вона могла пролити світло на життя Леона у Відні.

Герта погодилася зі мною зустрітися. Чи захоче вона розповідати про ті часи — це вже було іншим питанням.

Через два тижні я стояв біля вхідних дверей Герти Грубер у Тель-Авіві у товаристві її сина Дорона. Двері відчинилися, і на порозі з’явилася тендітна пані з чудовою зачіскою і помальованим на руде волоссям. Вона причепурилася, була вбрана у білосніжну блузку, на вустах — червона помада, очі підведені коричневим олівцем.

Я провів у товаристві Герти два дні, серед родинних фотографій, документів і світлин з Відня 1930-х років. Я привіз їх з собою з Лондона, сподіваючись розворушити її спогади. У неї були і свої документи, а також невеличкий альбом, в якому було багато сімейних фотографій, яких я ще не бачив.

Першу було зроблено у 1926 році, коли Герті було шість років, на світлині дівчинка стояла біля алкогольної крамниці Макса. Був перший її день у школі. Літо 1935 року, відпочинок на Балатоні. Зима 1936 року, шкільні канікули на лижному курорті Бад-Аусзее. Симпатичний кавалер, сфотографований у 1936 році. Наступне літо — з друзями у полі Південного Тиролю, збирають квіти. Відпочинок у Деблінгу і Далмації, на югославському узбережжі Адріатичного моря, 1937 рік. Вид Відня, сфотографований у міському парку, поблизу ставка з човнами, початок 1938 року, перед аншлюсом. Життєві моменти задоволеного, щасливого підлітка.

Потім прийшли німці і владу захопили нацисти; нормальне життя було порушено. На наступних сторінках була сімейна фотографія: Герта зі своїми батьками і двома сестрами незадовго перед тим, як вона покине Відень. На світлині була Мальке, яка невдовзі залишиться сама. Далі сторінка, на якій Герта підписала дату — 29 вересня 1938 року — день відбуття з Відня. Вона вирушила зі своєю молодшою сестрою Едіт спершу потягом з Відня до Бріндізі у південній Італії. Звідти вони сіли на корабель до Палестини.

Між сторінками була вкладена непідписана фотографія її кузини, теж Герти, єдиної дочки Леонової сестри Лаури. Дівчинка, якої я досі не бачив, в окулярах, чимось схвильована, стоїть на вулиці, біля ляльки з довгими кісками. Обидві — у капелюшках. Це була Герта, яка залишилася на вокзалі тоді, коли рішення прийняли в останню хвилину: дівчинка, що не змогла розлучитися зі своєю мамою, яка вирішила, що Герта не поїде з міс Тілні. Два роки по тому вона і її мама були вже мертві у гетто Лодзі.

_{Герта Розенблюм (кузина Герти Грубер), 1938 р.}

Там також були фотографії з Леоном. Портрет у день весілля, без нареченої, зроблений відомою фотостудією Симоніс. Чотири фотографії моєї матері, зроблені у Відні під час першого року її життя, там вона на руках у Мальке. Це була зворушлива світлина, якої я раніше не бачив. Мальке виглядала змученою, втома відбилася на її обличчі.

_{Мальке і Рут, 1938 р.}

Поведінку Герти найкраще можна було б описати, назвавши її нейтральною. Вона не була ні рада зустрічі зі мною, ні не рада їй. Я просто був там. Вона пам’ятала дядька Леона, охоче говорила про нього, потепліла, її очі ожили.

— Так, — сказала вона, — я знаю хто ви — його онук.

Це було висловлено як факт. Герта не виявила при цьому хоч якогось натяку на емоції. Дійсно, жодного разу впродовж цих двох днів, які ми провели разом, вона не виявила ні печалі, ні радості, ані жодних інших почуттів, що лежать між двома крайнощами. Була ще одна дивина: за багато годин, коли ми були поруч, Герта не поставила мені жодного запитання.

На початку розмови з’ясувалося, що Герта нічого не знала про те, що сталося з її батьками. Вона знала, що вони були мертві, але як і коли вони відійшли, не знала. Я спитав її чи вона б хотіла дізнатися, що з ними сталося.

— Чи він знає? — Це питання було поставлено її синові, а не мені. Здавалося, що вона була здивована перспективою почути нову інформацію.

— Він каже, що знає, — відповів Дорон. Вони розмовляли між собою на івриті; я вловив тільки м’якість його відповіді.

Я порушив мовчанку і запитав її сина, чи вона б хотіла дізнатися правду.

— Спитайте її, — сказав Дорон, знизуючи плечима.

— Так, — відповіла жінка, вона хотіла знати подробиці, усі подробиці.

Від подій, які я описав, і до нашої зустрічі у невеличкій квартирі Герти у Тель-Авіві минуло багато років.

— Ваших батьків було вбито, — сказав я їй, — сімдесят років тому, після того, як ви з вашими сестрами покинули Відень. Обставини були страшенно несприятливими. Я з’ясував, що Густі й Максу вдалося знайти місця на пароплаві «Уран», який мав іти вниз по Дунаю до Братислави, забравши їх і ще кілька сотень інших єврейських емігрантів до Чорного моря. Звідти вони мали сісти на інший корабель до Палестини.

«Уран» вийшов з Відня у грудні 1939 року, але подорож було перервано через низку несприятливих подій, природних і неприродних, через кригу та окупацію. Під кінець року корабель дійшов до Кладово, містечка в Югославії (тепер у Сербії). Далі прохід було заблоковано кригою, яка прийшла з примхливою, холодною зимою. Густа і Макс провели морозну зиму на борті переповненого корабля, кілька місяців не маючи змоги зійти на берег, поки не настала весна. Їх забрали у табір поблизу Кладово, де вони залишалися впродовж кількох місяців. У листопаді 1940 року вони сіли на інший корабель, який повертався до Відня вверх по Дунаю, до містечка Шабац поблизу Белграда. Тут їм судилося бути у квітні 1941 року, коли Німеччина напала на Югославію і окупувала її. Там вони залишалися, не маючи змоги мандрувати далі.^{550}

Через якийсь час їх затримала німецька влада. Чоловіків і жінок розділили. Макса забрали до сербської Засавіци, вивезли в поле, вишикували і розстріляли разом з іншими чоловіками з того корабля. Це було 12 жовтня 1942 року. Густа прожила ще кілька тижнів, тоді її перевезли до концтабору Сайміште поблизу Белграда. Там її вбили восени 1942 року, у який саме день — невідомо.

Герта уважно слухала цю історію, яку я дещо схвильовано розповідав. Коли я завершив, я почекав, адже у Герти могли виникнути якісь запитання. Але жодних запитань не було. Вона все почула і все зрозуміла. Вона обрала цей момент, аби пояснити своє ставлення до минулого, чому вона вирішила мовчати і не пам’ятати:

— Я хочу, щоб ви знали: це неправда, що я все забула.

Ось що вона сказала, пильно вдивляючись мені в очі:

— Я просто дуже давно вирішила, що це період, який я не хочу пам’ятати. Я не забула. Я вирішила не пам’ятати.

Упродовж цих двох днів фотографії з її альбому та інші фотографії на моєму портативному комп’ютері змусили завісу пам’яті Герти трохи відхилитися.

Спершу здавалося, наче там повна темрява, тоді щось замерехтіло, блиснуло і заблимало. Герта пам’ятала деякі речі, але решта було поховано надто глибоко, щоб виринути на поверхню.

Я показав їй світлину з Лаурою, її тіткою, сестрою матері. Жодних спогадів. Тоді весільну фотографію Леона та Рити, світлину синагоги, де вони побралися. Ці зображення теж не справили жодного враження. Вона сказала, що не пам’ятає, хоча мала б бути присутньою на весіллі. Ім’я Рити нічого для неї не означало.

— Рита, — кажу я, — Регіна, — але жодного проблиску, жодної реакції.

— Ні, я не пам’ятаю.

Наче Рити ніколи не існувало. Герта не мала спогадів про народження моєї матері у липні 1938 року, за кілька місяців до того, як вона вирушила до Бріндізі. Вона знала, що в Леона народилася дитина, але більше нічого їй не було відомо.

Інші спогади повернулися до неї, але зовсім не відразу.

Обличчя Герти засвітилося, коли я показав їй фотографію Мальке.

— Моя бабуся, — сказала вона, — дуже, дуже добра жінка, хоч і не дуже висока.

Герта впізнала на фото будинок № 69 на Клостернойбургерштрассе, де вони мешкали.

Вона пригадала, яким було їхнє помешкання («три спальні і ще одна — для служниці, велика їдальня, де уся родина збиралася за столом»). Тема родинних обідів викликала ще один спогад, яким перед цим поділився зі мною її син: про те, що Герту змушували під час їжі підкладати по книжці під кожну руку, аби вона тримала їх рівно.

Я поклав перед Гертою фотографію цього будинку, зроблену кілька місяців тому, коли я був там з дочкою.

— Він не змінився, — сказала вона.

Жінка вказала на велике вікно на розі другого поверху.

— З цієї кімнати мама щоранку махала мені рукою, коли я вирушала до школи.

Крамниця її батька була на першому поверсі. Герта вказала на вікна, докладно описавши інтер'єр крамниці. Пляшки, келихи, запахи. Привітні покупці.

Тепер вона майже відкрилася, згадуючи літній відпочинок на австрійських озерах, катання на лижах у Бад-Аусзее («чудове»), поїздки до Бурґтеатру і Віденської державної опери («чарівних і захопливих»). Однак, коли я показав їй фото вулиці поблизу її дому, яка була прикрашена свастиками, вона сказала, що не пам’ятає такого. Складалося враження, що усе, що відбувалося після березня 1938 року, було стерто з пам’яті Герти. Вона була такого ж віку, як і Інґе Тротт, яка пам’ятала прихід німецького війська і захоплення влади нацистами. Герта нічого з того не пам’ятала.

Поринувши думками у минуле, з деякими моїми підказками, вона згадала місце під назвою Лемберг і мандрівку потягом в гості до родини Мальке. Назва Жолкєв здалася їй знайомою, але вона не могла пригадати, чи була там.

Ім’я Леон викликало найживіші зі спогадів про родину. Вона назвала його «любий дядько Леон», який був їй наче старшим братом, усього лиш на шістнадцять років старшим за неї. Він завжди був поруч, постійно десь поблизу.

— Він був таким милим, я любила його.

Герта зупинилася, здивувавшись тому, що сказала. Далі вона знову це повторила, в разі, якщо б я не почув.

— Я справді любила свого дядька.

Вони росли разом, пояснила Герта, жили в одному помешканні після повернення Мальке до Лемберга у 1919 році. Леон був там, коли вона народилася у 1920 році, такий собі віденський шістнадцятирічний школяр. Її мати Густа піклувалася про нього за відсутності Мальке.

У житті Герти Леон був поруч упродовж багатьох років. Коли Мальке повернулася з Лемберга, вона перебралася до іншої квартири у тому ж будинку, власниками якого були Густа і Макс (згодом я знайшов документи, які засвідчили, що цей будинок було продано місцевому нацисту за безцінь через кілька місяців після аншлюсу). Присутність Мальке наповнювала дитинство Герти відчуттям спокою і безпеки, особливо коли на релігійні свята збиралася уся родина. Наскільки Герта пам’ятала, в родині майже не було місця для релігії; вони рідко ходили до синагоги.

— Я гадаю, Леон дуже любив свою матір, — несподівано сказала Герта, хоч я і не питав. — Він був дуже уважним до неї, а вона до нього, адже Леон залишився єдиним її сином після смерті Еміля, який загинув на початку Першої світової війни. Батька поруч не було, — нагадала мені Герта.

Розглядаючи альбоми з фотографіями, на її обличчі з’являвся вираз ніжності щоразу, як вона натрапляла на світлини Леона.

Вона впізнала обличчя ще одного молодого чоловіка, який був на кількох фотографіях. Але ім'я пригадати не могла.

— Макс Купферман, — сказав я їй, — найкращий друг Леона.

— Так, звісно, — сказала Герта. — Я пам'ятаю його, він був другом мого дядька, вони завжди були разом. Леон завжди приходив до нас у товаристві свого друга Макса.

Це викликало у мене питання про подруг Леона. Герта твердо захитала головою, тоді посміхнулася теплою посмішкою. Її погляд теж був красномовним:

— Усі завжди казали Леонові: «Коли ж ти вже одружишся?» А він завжди відповідав, що не хоче одружуватися.

Я знову спитав про дівчат. Вона не пам'ятала, щоб у нього була дівчина.

— Він завжди був зі своїм другом Максом.

Це все, що сказала Герта, повторивши ще раз свої слова.

Дорон спитав, чи, на її думку, Леон міг бути геєм.

— Ми не знали про таке в ті часи, — відповіла Герта. Тон її голосу був рівним. Жінка не виглядала заскоченою чи здивованою. Вона не підтвердила цього; вона не заперечила цього.

Повернувшись до Лондона, я знову взявся переглядати Леонові папери, зібрав докупи усі, які міг знайти, фотографії, без якогось ладу. Я відклав на один бік усі зображення з Максом, поскладавши їх, наскільки це було можливо, у хронологічному порядку.

Першим був офіційний портрет, зроблений у віденській «Сентраль Ательє» у листопаді 1924 року. На звороті маленької квадратної світлини Макс написав коротку присвяту («Моєму другові Бухгольцу, на згадку»). Останнє фото Макса у Леоновому альбомі було зроблено через дванадцять років по тому, у травні 1936 року, двоє чоловіків лежать на трав’яному полі зі шкіряним м’ячем. Макс підписав його «Макі».

_{Леон (зліва) і «Макі», 1936 р.}

Між 1924 і 1936 роками, протягом періоду в дванадцять років, у Леона збереглося кілька десятків фотографій його друга Макса. Здається, жодного року не минуло без фото, а часто було й по кілька світлин на рік.

Двоє чоловіків на прогулянці. Грають у футбол. На якійсь офіційній події. На пляжній забаві з дівчатами, руки переплетені. Стоять разом біля якогось автомобіля у сільській місцевості.

Впродовж дванадцяти років, з двадцятирічного віку і майже до самого одруження з Ритою, за кілька місяців до шлюбу, коли йому було тридцять три, ці фотографії свідчили про близькі дружні взаємини між ними. Чи вони були інтимними в якійсь іншій мірі — невідомо. Якщо подивитися на ці фото зараз, беручи до уваги спогади Герти, можна припустити певну інтимність. Леон казав, що ніколи не хотів одружуватися.

Максові вдалося втекти з Відня, хоча як і коли — мені не відомо. Він подався до Америки, до Нью-Йорка, тоді до Каліфорнії. Макс підтримував зв’язок з Леоном, і через багато років, коли моя мама була у Лос-Анджелесі, вона зустрілася з ним. Він одружився пізно, розповіла мені мама, дітей у нього не було. Як він виглядав? «Щирий, привітний, веселий», — сказала мама. «І яскравий», — вона посміхнулася хитрою посмішкою.

Я повернувся до єдиного листа від Макса, який знайшов серед паперів Леона. Його було написано у травні 1945 року, 9 числа, у день, коли Німеччина капітулювала перед Радянським Союзом. Це була відповідь на лист від Леона, який він надсилав з Парижа на місяць раніше.

Макс написав про втрату рідних, про відчуття від того, що живий, і висловив переосмислене почуття оптимізму. Ці слова передавали відчуття надії. Як і Леон, він тішився життю, радів наполовину повному келиху.

Останній надрукований рядок впав мені в око, як і тоді, коли я читав листа вперше, хоча тоді по-іншому, без контексту, ще до розмов з Гертою. Чи Макс спирався на спогади про Відень, коли набирав ці слова, коли запропонував «щирі поцілунки», перед тим як поставити знак питання?

«Чи будуть поцілунки у відповідь, — написав Макс, — чи вони лише для твоєї дружини?».

X Вирок

Після Франка, який два дні виступав перед судом, аргументи на свій захист висловили решта підсудних, а тоді прокурори оголосили остаточні аргументи. Американці вирішили не залучати Лемкіна до своєї праці, але британці до Лаутерпахта, який працював з Шовкроссом, таки звернулися. З огляду на його «величезну допомогу» у підготовці вступної промови, Шовкросс попросив Лаутерпахта розробити кінцеві юридичні аргументи і застосувати їх до фактів: «Хай там що, але я щиро вдячний за ваші поради»^{551}.

Лаутерпахтові було потрібно трохи часу, щоб оговтатися від першої поїздки до Нюрнберга на кілька місяців раніше. Він занурився у лекції і писання, працював над статтею, в якій йшлося труднощі, що виникають в процесі, напруження, яке виникає між «реалізмом» і «принципами». На думку Лаутерпахта, необхідні і «розумний реалізм»^{552}, і прагматичний підхід, але у довгочасній перспективі набагато важливішим є дотримання «принципів», і воно має переважати. Він не звертався до ідей Лемкіна, втім, якби звернувся, то сказав би, що вони є помилковими і непрактичними.

Наприкінці зими 1946 року Лаутерпахт почувався втомленим і пригніченим. Рахиль хвилювалася за його здоров’я, психічний стан і безсоння, він почав надто перейматися незначними життєвими труднощами, як от витрати на членство у клубі «Атинеум» на вулиці Пел-Мел. Жахливі новини, які повідомила Інка про смерть його батьків і усієї родини, навіть без жодних подробиць лягли на нього важким тягарем. Рахиль сказала Елі, що посеред ночі його батько може «жахливо заволати уві сні»^{553}, це його реакція на «почуті описи звірств».

Усе ж променем світла було те, що Інка залишилася живою. Лаутерпахт не шкодував часу та сил, аби переконати її переїхати до Англії, щоб бути з ними у Кембриджі. Він мав право привезти Інку до себе, пояснював він, як найближчий живий родич, але не міг привезти Мелманів, які дбали про неї в австрійському таборі для переміщених осіб. Лаутерпахт розумів, що Інка схилялася до того, щоб залишатися з Мелманами, з парою, яка запропонувала їй безпеку і стабільність після «жахливих страждань», які їй довелося пережити. «Ми багато знаємо про тебе, — писав він п’ятнадцятирічній дівчині, — тому що твій дідусь Арон дуже тебе любив і часто про тебе розповідав».^{554} Він до певної міри хотів поважати її бажання. Їй самій вирішувати своє майбутнє, написав Лаутерпахт, однак їй слід перебратися до Англії, де умови життя будуть «більш прийнятними».

Щоб допомогти вийти з глухого кута, втрутилася Рахиль. «Я розумію твої побоювання і сумніви, — сказала вона Інці, — але Герш є твоїм найближчим родичем, братом твоєї мами. Я знала твою маму і дуже її любила, — написала Рахиль, — я гадаю, буде правильно, якщо ти переїдеш до нас як до свого рідного дому і до своєї сім’ї». Вона додала рядок, який, мабуть, вплинув на Інку: «Ти будеш нашою дитиною, нашою дочкою». Пізніше того року Інка вирушила до Англії, аби переїхати жити до них на Кранмер-роуд.

Під час листування з Інкою Лаутерпахт повернувся до Нюрнберга тепер вже озброєний інформацією про те, що його родину було знищено тими людьми, яких він переслідує у суді. Він вирушив у дорогу 29 травня, аби обговорити з Максвеллом Файфом і британською групою юристів підготовку кінцевих аргументів обвинувачення. Вони мають бути представлені перед трибуналом за кілька тижнів, наприкінці липня, тож Шовкросс запропонував розподіл праці: британські юристи у Нюрнебергу візьмуться за факти щодо окремих підсудних, а Лаутерпахт звернеться до «правової та історичної частини справи». Його завданням буде переконати суддів у тому, що немає перешкод для того, щоб визнати підсудних винними у злочинах проти людяності та усіх інших злочинах. «Ваша частина буде головною у завершальній промові»^{555}, — пояснив Шовкросс.

Лемкін у Вашингтоні почувався розчарованим, бо його умисне усунули від участі у слуханнях, він був до них непричетним. Лише тепер, коли «геноцид» випав з судового процесу і на цей термін ніхто не посилався, він зробив ще одну спробу знайти можливість повернутися до Європи. Лемкін вважав, що лише він здатен повернути поняття геноциду до справи, і для цього йому треба бути у Нюрнбергу.

Він працював як частково зайнятий радник у воєнному міністерстві США (з щоденною платнею у двадцять п'ять доларів), жив сам, переживав за долю своєї родини, — про яку досі не було новин, — і слідкував за процесом через інформаційні повідомлення і стенограми. Він мав доступ до деяких доказів і уважно вивчав деталі, викладені у щоденниках Франка. «Це були докладні записи, — писав Лемкін, які дають можливість простежити «кожне «офіційно» промовлене слово і вчинену дію». Іноді вони нагадують «поганий голлівудський сценарій»^{556}, це слова холоднокровного, цинічного, пихатого чоловіка без жалю у серці чи хоч якогось відчуття жахливих масштабів своїх злочинів. Ці щоденники привернули увагу юриста до Франка.

Але життя — це не лише робота і переживання. Лемкін бував у світському товаристві набагато частіше, ніж Лаутерпахт, і став кимсь на кшталт світського лева. Він провадив таке активне світське життя, що «Вашингтон Пост» включила інформацію про нього до свого газетного розділу про мешканців столиці, «народжених за кордоном», коли висвітлювала їхні погляди щодо американських жінок.^{557} З-поміж семи тих, хто погодився взяти участь, д-ра Рафала Лемкіна було згадано як «науковця», «поважного» польського фахівця з міжнародного права, який написав «Правління держав “Осі”».

Лемкін не прогаяв шансу поділитися своїми поглядами щодо американських жінок. Затятий холостяк, він вважав, що вашингтонські дами є «надто відкритими, надто старанними», щоб звабити його, що їм бракує, як він думає, «спокусливих, витончених рис європейської кокетки». Так, в Америці «майже усі жінки» є «привабливими», через те, що врода є «такою демократизованою». Європейські жінки, на противагу їм, зазвичай «безформні і часто неприємні», а це значить, що справжніх красунь слід шукати у «вищих верствах суспільства». Була й ще одна відмінність: на відміну від американок, європейські жінки, аби привабити чоловіка, вдаються до сили розуму і грають «роль інтелектуальної “гейші”». «Однак, — сказав він репортерові, — якими б не були недоліки американських жінок, він би охоче «зупинив свій вибір на одній із них».

Лемкін цього не зробив. Коли я підняв питання про сердечні справи з Ненсі Екерлі, «принцеси друїдів», яку він зустрів у нью-йоркському Ріверсайд-парку, вона нагадала йому його слова про те, що він «не має на сімейне життя ані часу, ані заощаджень, щоб його забезпечувати». Через кілька тижнів пошта доставила кілька сторінок поезій Лемкіна, тридцять віршів, які він написав і поділився ними з Ненсі. У більшості з них йшлося про події, що стосувалися роботи його життя, зображені у щасливій неясності, втім, частина з них зачіпала сердечні справи. У жодному з віршів не було явного звернення до жінки^{558}, а у двох він, очевидно, звертався до чоловіка. Вірш «Налякане кохання» має такі рядки:

Інший вірш, який був без назви, починався з таких рядків:

Що саме означали ці слова — питання дискусійне. Проте було зрозуміло, що Лемкін переживав самотність свого існування і мало з ким, хто був поруч, він міг поділитися розпачем через розвиток судового процесу. Можливо, коли навесні 1946 року у Польщі під керівництвом Еміля Раппапорта, його колишнього наставника, було відкрито кримінальні судові процеси, йому додавала сили надія, що підсудним німцям буде висунуто звинувачення у геноциді. Однак у Нюрнбергу цей термін просто зник, і після обмовок у перші дні слухань 130 днів процесу минули без жодної згадки про геноцид.

Тож у травні він почав нову кампанію інтенсивного листування з метою впливу на ключових осіб, які б могли допомогти змінити напрямок процесу. Листи, які мені вдалося відшукати, були багатослівні, сповнені відчаю, наївності і мало не підлещування. Все ж у них було щось привабливе, зокрема їхній вразливий, але правдивий тон. Лист на три сторінки було відправлено Елеонорі Рузвельт, голові новоствореного в Організації Об’єднаних Націй комітету з прав людини. Лемкін зазначив, що вона схвалює його ідеї, тому що розуміє «потреби вразливих груп»^{559}. Він подякував пані Рузвельт за те, що вона поділилася його ідеями з своїм чоловіком — «нашим великим полководцем», як він називав Рузвельта — і повідомив їй, що суддя Верховного Суду Джексон прийняв його «ідею формулювання поняття геноциду як злочину». Це твердження було точним лише частково. Закон «не є відповіддю на усі світові проблеми», але він дає засоби для розробки ключових принципів. Чи можна розраховувати на її допомогу у створенні нових інструментів для запобігання і покарання геноциду? Він додав до листа кілька своїх статей.

Аналогічного листа було надіслано Енн О’Хейр Маккормік з редакційної ради «Нью-Йорк Таймс», і ще одного — новообраному генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй, норвезькому юристу Трюгве Лі.^{560} Інші листи Лемкін розіслав тим, з ким він знайшов бодай якісь точки дотику: наприклад, Гіффорду Піншо, колишньому губернаторові Пенсильванії, з яким він познайомився кілька років тому через Літтелів, але з яким втратив зв’язок («Я дуже сумую за вами обома», — написав Лемкін^{561}). Керівник відділу міжнародних організацій у Державному департаменті отримав листа з вибаченнями («несподіваний виклик до Нюрнберга і Берліна»^{562} став на заваді подальшому спілкуванню). Лемкін, майстер плести сіті, закладав підвалини для відновлення своєї кампанії.

Що за «несподіваний виклик» до Нюрнберга він отримав, Лемкін не уточняв. Він вирушив до Європи в кінці травня, озброївшись посвідченням особи, яке нещодавно надрукували у воєнному міністерстві і яке могло відчинити двері у Німеччині, навіть якщо на ньому стояв штамп «не є перепусткою».^{563}

На цій фотографії Лемкін виглядав офіційно: у білій сорочці і краватці, вперше його таким побачили у статті на шпальтах «Вашингтон Посту», яка вийшла на два місяці раніше. Лемкін пильно дивиться у фотокамеру, губи щільно зімкнені, брови нахмурені, погляд цілеспрямований, збентежений. Це посвідчення зазначало, що Лемкін має блакитні очі, «чорне» волосся, якого вже торкнулася сивина, вагу — 176 фунтів, і зріст рівно п’ять футів та дев’ять з половиною дюймів.

_{Посвідчення Лемкіна від воєнного міністерства, травень 1946 р.}

Першою зупинкою Лемкіна був Лондон. Там він зустрівся з Егоном Швельбом^{564}, головою Комісії Організації Об’єднаних Націй з питань воєнних злочинів, чехословацьким юристом, який був його симпатиком. Перед війною він представляв німецьких біженців-антинацистів у Празі, він також мав паралельні контакти з Лаутерпахтом. Вони обговорювали геноцид і відповідальність, і Лемкін висловив ідею зробити фільм, аби відшукати зниклих воєнних злочинців. Нічого з цього не вийшло. З Лондона він вирушив до Німеччини і до Нюрнберга, куди прибув на початку червня, розминувшись з Лаутерпахтом усього на кілька годин. Того дня за трибуною був Фріц Заукель, відповідаючи на звинувачення у кримінальній відповідальності за примусову працю в Німеччині, розповідаючи суддям про свою зустріч з Франком у Кракові відразу після його повернення з Лемберга у серпні 1942 року. Франк повідомив Заукелю, що вже відправив до Рейху 800 000 польських робітників, але з легкістю знайде йому ще 140 000.^{565} До людей ставилися як до дешевого ресурсу.

У суботу, 2 червня, Лемкіну запропонували зустрітися з Робертом Джексоном для з’ясування мети його приїзду до Європи, йшлося про допомогу воєнному міністерству в оцінці наслідків звільнення есесівців з таборів тимчасового утримання. «Понад 25 000 есесівців уже було випущено на свободу»^{566}, — сказав Лемкін Джексону. Прокурор, з яким був його син Білл, висловив здивування, оскільки СС переслідували як злочинну організацію. Вони також обговорили роботу Лемкіна над токійськими судовими справами, і було б дивно, якби Лемкін не приплів до розмови слово «геноцид». Формально не бувши членом команди Джексона, Лемкін описав свою роль як «юрисконсульт Джексона», скромно прикрасивши реальність.^{567} Він отримав перепустку, яка давала доступ до офіцерської їдальні у Нюрнбергу, з привілеями полковника. Я не знайшов офіційної перепустки до зали суду, і ніхто не зміг мені показати фотографії Лемкіна у судовій залі 600. Багато годин, проведених в архівах «Ґетті Іміджис», теж не дали результатів.

Все ж очевидно, що він був присутнім у Палаці правосуддя, тому що активно полював на юристів групи обвинувачення, а також — що дивує ще більше — проводив розмови з адвокатами захисту. Бенджамін Ференц, молодший адвокат з команди Джексона, описував Лемкіна як розпатлану і дезорієнтовану особу, яка постійно намагається привернути до себе увагу прокурорів. «Ми всі були дуже зайняті, — згадував Ференц, — і не мали бажання слухати про геноцид, про тему, яка не була тим, на що знайдеться час для роздумів». Адвокати обвинувачення хотіли, аби їм дали спокійно «засудити цих хлопців за масові вбивства»^{568}.

Одним із прокурорів, який допоміг Лемкіну найбільше, був д-р Роберт Кемпнер, якому він подарував примірник своєї книжки за рік до того, у червні 1945 року. Герман Герінг звільнив його з посади адвоката у Німеччині, потім — вигнав з Рейху, тож Кемпнер тепер був важливим гравцем у команді Джексона: дивовижно, але вони помінялися ролями і Кемпнер тепер був обвинувачем Герінга у суді. Він дозволив Лемкіну користуватися своїм кабінетом, що знаходився у кімнаті 128 Палацу правосуддя («до запитання»^{569}), місцем, в якому Лемкін мав можливість обдумати план відновлення своєї кампанії.

Через три дні після зустрічі з Джексонами Лемкін написав об’ємний меморандум, аби викласти аргументи у справі геноциду. Невідомо, чи цей меморандум було написано у відповідь на запит американського прокурора, хоч я у цьому сумніваюся. Документ під назвою «Необхідність опрацювання поняття геноцид у судочинстві» було надіслано Кемпнеру 5 червня. Там доволі детально вказувалося на те, що «геноцид» є належним терміном для опису наміру підсудних знищувати народи, расові і релігійні групи. Інші терміни — такі, як «масове убивство» чи «масове знищення» — були невідповідними, оскільки були нездатні передати суттєвий елемент расової мотивації і прагнення знищити цілі культури.

Лемкін також чітко зазначив, що переймається питанням знищення будь-якої групи, а не лише євреїв. Він виділив поляків, циган, словенців і росіян. Наголошення «лише на єврейському аспекті» є тим, чого слід уникати, оскільки такий підхід буде запрошенням Герінгу та іншим підсудним «використати суд для антисемітської пропаганди». Звинувачення у геноциді має бути частиною ширшої стратегії судового процесу, аби показати підсудних як ворогів людства, адже це «особливо небезпечний злочин», який виходить за межі злочинів проти людяності.

Лемкін надіслав виправлену версію меморандуму Томасу Додду, американському юристу, обвинувачу Франка. До цієї версії він додав новий матеріал, підганяючи документ під потреби отримувача, включивши до списку тих, кого хотіли знищити німці — кілька чехословацьких імен (Бусса і Дворжака). Він також дописав новий розділ, аби підкреслити, що «німецький народ є Каїном, який убив Авеля», це мало підштовхнути до розуміння того, що нацисти знищували окремих осіб не шляхом спорадичних злочинних дій, а через інший намір — «вбивство братніх народів». Лемкін закінчив листа застереженням: якщо звинувачення у геноциді не потрапить до вироку суду, це створить враження, «що обвинувачення не довело свої аргументи»^{571}. Я не знайшов жодних доказів того, що цей лист якимсь чином вплинув на Додда.

Лемкін зустрівся з Джексоном знову наприкінці червня, аби цього разу переконати його визнати геноцид окремим злочином.^{572} У Сполучених Штатах і Британії він зіткнувся з політичними запереченнями, які виникли через відповідне історичне ставлення до чорношкірих в Америці і британської колоніальної практики.

Були також практичні труднощі, які озвучив Лаутерпахт: «Як насправді довести намір знищити групу?». І також були заперечення того, що Лемкін, як висловився Леопольд Кор, потрапив у пастку «біологічного мислення», зосереджуючись на групах у такий спосіб, що породив антисемітизм та антигерманізм. Перешкоди залишалися значними.

Попри ці перешкоди, зусилля Лемкіна мали деякий успіх. Упродовж чотирьох днів після другої зустрічі з Джексоном слово «геноцид» повернулося до судового розгляду. Це сталося 25 червня^{573}, а несподіваним білим лицарем Лемкіна був шотландець сер Девід Максвелл Файф, який проводив перехресний допит елегантного, поважного сивого дипломата Константіна фон Нейрата, першого міністра закордонних справ Гітлера. Молодий німецький дипломат у Константинополі під час різанини вірмен, фон Нейрат згодом став рейхспротектором окупованої Богемії і Моравії, і саме на письмовому повідомленні, що було з цим пов’язане, зосередив свою увагу Максвелл Файф. У серпні 1940 року фон Нейрат повідомляв про ставлення до чеського населення на окупованій території. Однією з пропозицій, які він озвучив і описав як «найрадикальніше і теоретично повне вирішення проблеми», було виселити усіх чехів з цієї території і просто замінити їх німцями за умови, що знайдеться достатньо німців.

Альтернативним варіантом було досягнення «германізації шляхом індивідуального вибіркового розмноження» частини чехів і вигнання решти. За обох підходів мета полягала у знищенні чеської інтелігенції.

Максвелл Файф зачитав уривки з меморандуму Нейрата. «Тепер, підсудний, — сказав він, звертаючись приглушеним тоном, — чи визнаєте ви, що вас звинувачують у геноциді, як ми називаємо знищення расових і національних груп?». Лемкін мав бути дуже втішений, а надто від того, що через кілька хвилин Максвелл Файф послався на «добре відому книгу професора Лемкіна» і зачитав з неї для протоколу визначення «геноциду». «Те, що ви хотіли зробити, — сказав Максвелл Файф фон Нейрату, — це позбавитися вчителів, письменників і співаків Чехословаччини, усіх тих, кого ви називаєте інтелігенцією, людей, які мали б передавати історію і традиції чеського народу іншим поколінням».^{574} Це — геноцид. Фон Нейрат у відповідь промовчав. Поїздка Лемкіна до Нюрнберга стрімко змінила ситуацію.

Пізніше Лемкін написав Максвеллу Файфу, аби у піднесеному тоні висловити свою «дуже щиру подяку»^{575} за підтримку британського прокурора звинувачень у геноциді. Відповідь Максвелла Файфа, якщо така була, загубилася. Після завершення слухань цей прокурор дійсно написав передмову до чудових спогадів про Нюрнберзький процес журналіста «Таймс» Р. Купера, де згадав геноцид і книгу Лемкіна. «Злочин геноциду відігравав вирішальну» роль у задумі нацистів, — писав він, — і призвів до жахливих дій». Купер присвятив цілий розділ «новому злочину», «геноциду», терміну, «поборником» якого був Лемкін, людина, «голос якого волав у пустелі». Купер зазначив, що опоненти терміна «геноцид» усвідомлювали, що він може бути застосований щодо «знищення червоних індіанців Північної Америки», визнаючи, що ідеї Лемкіна були «імперативною пересторогою білій расі».^{576}

Журналіст також згадав Гаусгофера, «варварство», «вандалізм» і мадридську конференцію, з якої Лемкіна «відкликали до Польщі»^{577} (що свідчить про те, що Лемкін продовжував прибріхувати, як і на чотири роки раніше в університеті Дюка). Було зрозуміло, що польський юрист використав Купера, аби вплинути на Максвелла Файфа, і, мабуть, таким чином слово «геноцид» повернулося до зали суду.

Оскільки Шовкросса і Лаутерпахта не було тоді у Нюрнбергу, Максвелл Файф у застосуванні аргументів геноциду міг діяти самостійно. Наслідки цього були потенційно значними: на відміну від поняття злочинів проти людяності, які стосувалися відповідальності за дії, пов’язані з війною, звинувачення у геноциді відчиняло двері до усіх дій, навіть до тих, що мали місце перед початком війни.

Поки Лемкін докучав, лобіював і наполягав на своєму, Лаутерпахт працював над підготовкою значної частини кінцевої промови Шовкросса. Він усамітнився на першому поверсі Кранмер-роуд, 6, а не базікав з журналістами у барі нюрнберзького Гранд-Готелю. Я уявляю, як звуковим тлом є «Страсті за Матвієм» Баха, і в голові Лаутерпахта зринають ідеї, він бере ручку і починає писати. Час від часу він поглядає у вікно, на будівлю університетської бібліотеки і футбольне поле.

Над цією промовою Лаутерпахт працював кілька тижнів. Він завершив короткий вступ і об’ємні першу та третю частину проекту виступу британського адвоката, виклавши юридичні аргументи (другу частину — факти і докази — він писав у Нюрнберзі). У мене була друкована версія тексту Лаутерпахта, але мені кортіло побачити рукописний оригінал, той, що Лаутерпахт дав видрукувати п. Лайонс. Елі мав цей оригінал у Кембриджі, тож я ще раз повернувся, аби подивитися на нього. Рукопис був мені знайомим, як і аргументи, які були настільки чітко й зрозуміло викладені, що трибунал був зобов’язаний відхилити можливі заперечення підсудних, що ці звинувачення є новими і безпрецедентними. Вступні сторінки були написані доволі стримано, вони були позбавленими емоцій і запалу. Як і в усьому іншому, Лаутерпахт тут був цілковитою протилежністю до Лемкіна.

Все ж кінцева частина цієї промови відрізнятиметься від тієї, що він написав для відкриття слухань — невідшліфованої, захопливої, емоційної. Не було, як на початку, вступу на дев’ять сторінок про мету судового процесу і потребу у справедливості. «Йдеться не про помсту, — писав Лаутерпахт, — а про здійснення правосуддя згідно з законом, про авторитетне, ґрунтовне і неупереджене встановлення» фактів злочинів. Завданням трибуналу було розробити закон для захисту окремих осіб, створити «найвагоміший прецедент для майбутнього Міжнародного кримінального суду»^{578} (це зауваження було далекоглядним, тому що, перш ніж МКС став реальністю, минуло п’ять довгих десятиліть).

Друга частина проекту промови, яку написав Лаутерпахт, займала понад сорок сторінок, де було переплетено разом багато ідей, які він продумував роками. У питанні воєнних злочинів він зосередився на вбивствах, військовополонених, злочинах проти польських інтелектуалів і російських політичних діячів. Він доклав максимальних зусиль, аби довести думку, що звинувачення у «злочинах проти людяності» жодним чином не були нововведенням, суперечачи тому, що він говорив у міністерстві закордонних справ всього кілька місяців тому. Це було радше точкою відліку для відстоювання «прав людини»^{579} з метою забезпечення захисту від «жорстокості і варварства з боку власної держави».

Такі дії були б незаконними, навіть якщо їх було дозволено німецьким законодавством. Викладена у проекті промові ідея полягала у тому, що фундаментальні права людини стоять вище за внутрішньодержавні закони, це був новий підхід, який служить інтересам окремих осіб, а не держав.

Таким чином, кожна окрема людська істота має право на захист в межах такого закону, який не зможе заплющувати очі на звірства. Слід зазначити, що Лаутерпахт лише побіжно згадав Гітлера і лише одного разу євреїв, п’ять мільйонів яких було вбито «лише з тієї причини, що вони були євреями за національністю чи за вірою»^{580}. Щодо подій у Лембергу, згаданих більшовиками у перші дні судових слухань, він не написав нічого. Лаутерпахт не посилався на питання, які могли б бути сприйняті як особисті, не написавши нічого про ставлення до поляків, і, звісно, він не вживав слово «геноцид». Він залишався вперто налаштованим проти ідей Лемкіна.

Далі він звернув свою увагу на підсудних, «жалюгідну» купку осіб, які, намагаючись врятуватися, посилалися на міжнародне право. Вони шукали порятунку у застарілих ідеях, згідно з якими окрема особа, яка діяла для держави, мала б якимсь чином мати імунітет від кримінальної відповідальності. З двадцяти одного обвинуваченого, які були у залі суду, він назвав п’ять прізвищ, виділивши Юліуса Штрайхера за його расові теорії і Германа Герінга за участь у «кривавій різанині», влаштованій у варшавському гетто.

Єдиним з підсудних, якого Лаутерпахт згадував неодноразово, був Ганс Франк. Мабуть, не випадково він був на лаві підсудних тим, хто найтісніше пов’язаний з убивством його родини. «Франк був безпосереднім виконавцем злочинів масового знищення, — написав Лаутерпахт, — навіть якщо особисто і не був залучений до страт».^{581}

Лаутерпахт зробив акцент на ролі Франка на останніх сторінках проекту промови, в останніх тактах цього майже симфонічного тексту. Новий Статут Організації Об’єднаних Націй був ще одним кроком вперед на шляху до інтронізації прав людини і ознаменував нову епоху, в якій «права і обов’язки людини було поставлено у самому центрі конституційного права світу». Це було втіленням усіх ідей Лаутерпахта, це була центральна тема роботи його життя. Однак на цих сторінках він також випустив потік затаєних емоцій та енергії. Почерк змінився, Лаутерпахт додавав, а потім закреслював слова, спрямовуючи свій чистий гнів на підсудних, які навіть не спромоглися на «просте визнання своєї провини». Так, вони зробили «огидні зізнання», можливо, навіть з виглядом щирості, але вони були фальшивими, і їхнє визнання більше скидалося на «майстерну хитрість».

Тоді Лаутерпахт повернувся до відповідача, який був найтісніше пов’язаний з трагічною долею його родини, до людини, яка нерішуче оголосила про визнання своєї відповідальності у квітні. «Свідок…. обвинувачений Франк, — писав він, — визнаючи відчуття найглибшої провини, промовив страшні слова — так, наче мали значення слова, а не жахливі вчинки. Те, що могло стати спокутою і претендувати на ознаку залишків людяності, проявило себе як підступна схема доведених до відчаю людей. Він, як і інші підсудні, до самого кінця стверджував на своє виправдання [sic], що не знав про це масштабно організоване і хитро заплутане розгалуження найбрудніших злочинів, якими коли-небудь було заплямовано репутацію народу».^{582}

Це була непритаманна для Лаутерпахта емоційність.

— Цікаво, — сказав Елі, коли я показав йому цей уривок. Він недооцінив значення цих слів. — Мій батько ніколи не говорив зі мною про ці речі, жодного разу.

Тепер, ознайомившись з цим документом у контексті, який я роз’яснив, Елі вголос розмірковував про стосунки між його батьком і підсудними.

Він також досі не знав, що губернатор Отто фон Вехтер, заступник Франка, який брав безпосередню участь в убивствах у Лембергу, був однокласником його батька у Відні. Кілька місяців по тому у нього з’явилася можливість зустрітися з Нікласом Франком і Роббі Дандас, можливість зустрічі дітей судді, прокурора і обвинуваченого. Елі відмовився.

Лаутерпахт непокоївся, що Шовкросс не використає того, що він написав. «Я, звичайно, схиляюся до думки, що [це] є доречним і необхідним»^{583}, — сказав він генеральному прокурору, нагадавши йому про потребу достукатися до аудиторії поза межами зали суду. Якщо промова є занадто довгою, Шовкросс може надати трибуналу повний текст, але зачитати лише «вибрані частини».

10 липня секретарка Лаутерпахта поклала ці супровідні нотатки і видрукуваний текст промови до великого конверта і надіслала його.^{584}

_{«Свідок… обвинувачений Франк», рукопис Лаутерпахта, 10 липня 1946 р.}

Поки промова, яку написав Лаутерпахт, мандрувала потягом до Лондона, Лемкін подвоїв свої зусилля. Допомога прийшла з несподіваного боку, від Альфреда Розенберга. «Я не брав участі у геноциді», — сказав суддям сусід Франка по першому ряду лави підсудних, звертаючись через свого адвоката. Д-р Альфред Тома шукав можливості переконати трибунал, що вклад Розенберга у політику, яку проводили нацисти, був лише «науковим» заняттям, що він немає жодного стосунку до геноциду у сенсі, визначеному Лемкіном.^{585} Навпаки, Розенберга надихала «боротьба між психологіями», додав адвокат, без наміру когось убивати і знищувати. Неочікуваний аргумент адвокат запозичив із рядка з книжки Лемкіна, в якому було процитовано слова з magnum opus Розенберга «Der Mythus des 20. Jahrhunderts» (Міф двадцятого століття), виданого 1930 року.^{586} Вважається, що ця книжка запропонувала інтелектуальну основу расистських ідей. Розенберг був засмучений тим, що Лемкін неправильно використав його слова, стверджуючи, що Лемкін пропустив ключову фразу з оригінального твору і що Розенберг не закликав до того, щоб одна раса знищувала іншу.^{587} Цей аргумент був спотворений і безнадійний.

Намагаючись зрозуміти, як ідеї Лемкіна дісталися Розенберга, я натрапив на відповідь, не шукаючи її, в архівах Колумбійського університету. Між небагатьох паперів Лемкіна лежала копія об’ємного клопотання, написаного д-ром Тома для Розенберга. Тома передав її Лемкіну разом з рукописною запискою, де висловив свою вдячність. «Ehrerbietig überreicht» («Звертаюся з усією належною повагою»^{588}), — написав Тома. Цей документ вказував на невпинні зусилля Лемкіна, навіть не гребуючи спілкуванням з підсудними через їхніх адвокатів. У наступні дні інші адвокати захисту теж посилалися на його ідеї, лише цього разу аби їх заперечити.

Можливо через те, що він був обтяжений відсутністю новин про свою родину, здоров’я Лемкіна ще більше погіршилося. Через три дні після заперечення Розенбергом своєї участі у геноциді, Лемкін ліг до ліжка і пролежав протягом шести днів, вживаючи седативні ліки. 19 липня американський військовий лікар виявив, що він страждав від гострої гіпертонії, нудоти і блювання. Після огляду його поклали до лікарні. Кілька днів він пролежав у 385-му госпіталі армії США^{589}; ще один лікар порекомендував йому без зволікань повертатися до Америки. Лемкін проігнорував цю пораду.

11 липня, коли д-р Зайдль викладав остаточні аргументи на захист Франка, Лемкін був у Нюрнберзі. З огляду на фактичне визнання Франком у квітні колективної провини і враховуючи докази із записів у щоденниках, перед адвокатом стояло непросте завдання. Не на користь також було й те, що трибунал був роздратований д-ром Зайдлем^{590}, який паралельно захищав Рудольфа Гесса (Зайдль розсердив суддів тим, що не надав англійського перекладу захисної промови, яку він зачитав для Гесса, і тим, що безупинно повторював, що причиною жахливих дій, у яких звинувачено його клієнтів, є Версальський договір).

Д-р Зайдль прагнув звести до мінімуму попередні свідчення Франка і численні недоречні уривки з щоденників. «За одним винятком, — сказав Зайдль суддям, — записи у щоденниках були лише секретарською стенограмою, а не словами, які дійсно надиктував Франк».^{591} Ніхто не знає, чи вони є точними, тому що Франк особисто не перевіряв того, що занотовували стенографісти. Це лише слова, а не докази дій чи фактів. Однак Зайдль був змушений визнати, що промови Франка тяжіли до певної «точки зору» на єврейське питання і не «приховували його антисемітських поглядів», що було дещо стриманим твердженням. Обвинувачення не встановило «причинно-наслідкового зв’язку» між словами Франка і заходами, вчиненими таємною поліцією, стверджував Зайдль, і ця поліція не підпорядковувалася його клієнту.

«Навіть більше, — продовжував Зайдль, — записи доводять, що Франк виступав проти найгірших крайнощів. Жахливі злочини було скоєно на території Генерал-губернаторства, не в останню чергу у концентраційних таборах. Франк цього не заперечував, але він не був відповідальним. Навпаки, він вів п’ятирічну боротьбу проти усіх насильницьких заходів^{592}», скаржачись фюреру, але марно. Зайдль додав на підтримку свого виступу численні документи.

Поки озвучували ці оптимістичні аргументи, Франк сидів тихо і не виявляв жодної реакції. Іноді було помітно, як він хитається, і хтось зауважив, що його голова трохи більше нахилена, ніж це було досі під час процесу.

«Франк не міг перевірити чутки про Аушвіц, — продовжував д-р Зайдль, — тому що цей табір був за межами підконтрольної йому території». Щодо Треблінки, яка була на території Франка, адвокат застосував іншу лінію аргументації. Чи може саме будівництво концентраційного табору і його управління на території Франка бути рівнозначним злочину проти людяності? «Ні», — відрізав д-р Зайдль. Як окупаційна влада, Німеччина була уповноважена здійснювати «необхідні кроки» для підтримки громадського порядку і безпеки.^{593} Будівництво табору «Треблінка» було одним з таких кроків, але це не те, за що мав би відповідати Франк. Д-р Зайдль не мав що сказати щодо свідчень Самуеля Райзмана.

Такий підхід викликав втручання з боку прокурора Роберта Кемпнера, помітно роздратованого. На його погляд, аргументи Зайдля є «цілком недоречними»^{594}, сказав він суддям, і наведені без жодних доказів на свою користь. Лорд-суддя Лоуренс прийняв заперечення, однак, д-р Зайдль просто продовжував далі у тому ж ключі.

Судді сиділи незворушно. Три місяці тому, у квітні, Франк промовив слова, що, як видно, відбивали певну міру колективної відповідальності, якщо не особистої чи індивідуальної відповідальності. Тепер його адвокат застосовував іншу тактику. Решта підсудних тиснула на нього, переконуючи у потребі бути солідарним з усією групою.

Адвокати захисту завершили викладення своїх аргументів наприкінці липня. Усе, що ще залишалося зробити кожному з двадцяти одного підсудного — це виголосити останню коротку особисту заяву. Але перед цим має висловитися обвинувачення.

Чотири групи обвинувачів виступили в такому ж порядку, як і з вступними промовами. Спершу виступали американці, які зосередилися на першому пункті і звинуваченні у змові.^{595} Далі британці — на злочинах проти миру з другого пункту з оглядом правових аспектів справи загалом, який підготував Лаутерпахт.^{596} Тоді французи^{597} і росіяни — на воєнних злочинах і злочинах проти людяності.

Роберт Джексон виступав від обвинувачення першим у п’ятницю вранці, 26 лютого.^{598} Лемкін ще був у Нюрнбергу, нетерпляче очікуючи, що скажуть про геноцид; Лаутерпахт залишався у Кембриджі. Джексон знову навів трибуналу факти про війну, її проведення, про поневолення окупованого населення. «Наймасовішими і найжахливішими» діями були переслідування і знищення євреїв, «остаточне вирішення», що призвело до вбивства шести мільйонів. Підсудні в один голос заявили, що не знали про ці жахливі факти. «Це звучить смішно», — заявив Джексон суддям. Герінг сказав, що він «нічого не знав» про крайнощі і не підозрював про програму знищення навіть попри те, що підписав «купу розпоряджень». Гесс був просто «невинним посередником» і передавав накази Гітлера, не читаючи їх. Фон Нейрат? Міністр закордонних справ, «який мало знав про закордонні справи і нічого не знав про зовнішню політику». Розенберг? Партійний філософ, який і «гадки не мав про насильство», породжене його філософією.

А Франк? Генерал-губернатор у Польщі, який «мав владу, але не керував». Він був «фанатиком» у верхніх ешелонах влади, юристом, який сформував повноваження нацистів, приніс беззаконня до Польщі і скоротив її населення до «жалюгідних залишків». «Згадайте слова Франка, — сказав Джексон суддям, — навіть через тисячу років цю провину Німеччини не буде змито».^{599}

Виступ Джексона тривав півдня. Його промова була потужною, гострою і відточеною, але мала один великий центральний недолік, принаймні з точки зору Лемкіна: Джексон нічого не сказав про геноцид.

Лемкін усвідомлював небезпеку: якщо головний обвинувач не підтримав геноцид, було мало надії на те, що його підтримуватимуть американські судді трибуналу Біддл і Паркер. Через це позиція британців ставала ще більш важливою, проте Лемкін не міг знати, що у проекті промови, яку Лаутерпахт написав для Шовкросса, зовсім не згадується про геноцид.

Після обіду на трибуну вийшов Шовкросс, його виступ тривав до кінця дня і продовжився наступного дня. Він звернувся до фактів, «злочинів проти миру» і недоторканості окремої особи.^{600}

Коли Шовкросс готувався виступати, Лаутерпахт знав, що його текст буде у Нюрнбергу кардинально відредагований британськими юристами, які були стурбовані напрямком судового процесу. «У нас викликає неабияку тривогу те, як судді обговорюють звинувачення і вирок, — сказав Шовкроссу полковник Гаррі Філлімор. — У неформальному оточенні, за обідом, вони зазначили, що, можливо, двох або трьох виправдають, і що багатьох може не бути засуджено до смертної кари». Шовкросс був глибоко занепокоєний. «Ми можемо собі уявити, що один або двоє уникнуть смертного вироку, — додав Філлімор, — але виправдання будь-кого з обвинувачених та імовірне винесення комусь з решти м’яких вироків перетворить цей судовий процес на фарс».^{601}

Шовкросс сказав Лаутерпахту, що його об’ємний проект промови викликав «деякі суттєві труднощі». Аби подолати ці труднощі, а також для самозахисту, генеральному прокуророві доведеться приділити більше часу фактам, а це значить, що треба буде скоротити правові аргументи Лаутерпахта: «Якщо я не послухаю поради Файфа і щось піде не так, то, очевидно, скажуть, що це моя провина»^{602}. Шовкросс також не був готовий передати для протоколу повний текст промови, а лише зачитати її частини. Він використає з того, що написав у проекті Лаутерпахт, якнайбільше. Зрештою три чверті Шовкроссового тексту на сімдесят сім сторінок було присвячено фактам і підтверджувальним доказам. Тому для правових аргументів залишилося шістнадцять сторінок, дванадцять з яких було повністю написано Лаутерпахтом. Проект, який написав Лаутерпахтом, було дещо скорочено, але невдовзі він дізнається і про доданий текст.

Шовкросс почав з хронології, з довоєнного періоду і змови підсудних з метою вчинення злочинів аж до розв’язання війни.^{603} Він розповів про події по всій Європі, відстежуючи розпорядження і документи, зібрані Лемкіном, починаючи з Рейнланду і Чехословаччини, просуваючись далі до Польщі, тоді — на захід до Голландії, Бельгії та Франції, далі — на північ до Норвегії і Данії, на південний схід через Югославію та Грецію, і врешті — на схід до Радянської Росії. «Описані воєнні злочини були одночасно і об’єктом, і джерелом інших злочинів», — сказав Шовкросс суддям. Злочини проти людяності мали місце, але лише в ході війни. Він зробив те, чого Лемкін боявся найбільше — промовчав про злочини, вчинені до 1939 року.

Проте ця промова також мала один блискучий, вирішальний для судових слухань факт. Шовкросс виклав суддям один акт вбивства, який дозволив відтворити в одній знаковій події десять років жахіть. Він зачитав свідчення, які підготував Герман Гребе, німецький керівник на підприємстві поблизу Дубно, на території, що була підконтрольна Франку, і яке було розташоване недалеко від дому пекаря, де у вересні 1939 року кілька днів переховувався Лемкін. Тембр голосу Шовкросса вичавив з тих слів усі емоції. Він говорив неквапливо і з кришталевою точністю виразно вимовляв кожне слово:

У судовій залі запала тиша, час сповільнився і слова справили свій вплив. Під час виступу Шовкросса письменниця Ребекка Вест, яка сиділа на місцях для преси, помітила, що Франк нервово крутиться на своєму місці, наче маленька дитина, яку насварив вчитель у школі. Шовкросс вів далі:

Шовкросс зробив паузу, аби окинути поглядом судову залу, подивитися у бік підсудних. Чи помітив він тоді Франка, який з опущеною головою втупив погляд у дерев’яну підлогу зали суду?

Це була мить «живого жалю», як описала той момент Ребекка Вест.^{605}

Шовкросс звернув свою увагу на Франка.^{606} Ці дії сталися на його території, і це факт, достатній для обвинувачення, тому далі він натиснув ще сильніше.

Ганс Франк, міністр юстиції Баварії, який отримував інформацію про вбивства у Дахау ще з 1933 року.

Ганс Франк, провідний фахівець з права нацистської партії, член центрального комітету партії, який запровадив бойкот євреїв.

Ганс Франк, міністр, який у березні 1934 року по радіо виправдовував расові закони.

Ганс Франк, підсудний, який просив суддів повірити, що інформація в його щоденниках занотовувалася без точного знання фактів.

— Цей проклятий англієць! — сказав Франк про Шовкросса достатньо голосно, щоб цю лайку почули у залі суду.^{607}

Ганс Франк, юрист, який публічно виступав і писав на підтримку «жахливої політики геноциду».

Це слово з'явилося зненацька, його не було у тексті, написаному Лаутерпахтом. Шовкросс, вочевидь, мав його додати, а тоді він ще раз повторив його. «Геноцид» як широка мета. «Геноцид» вчинявся щодо циган, польської інтелігенції, євреїв.^{608} «Геноцид» здійснювався «у різних формах» проти інших груп у Югославії, в Ельзасі і Лотарінгії, у Нижніх країнах і навіть у Норвегії.

Шовкросс промовляв емоційно, перейшовши до опису методів геноциду. Він описав схему дій, яка завершилася умисним убивством груп у газових камерах, масовими розстрілами, смертельно важкою працею. Він розповідав про «біологічні засоби» для зменшення народжуваності, про стерилізацію, кастрацію, аборти, розділення чоловіків і жінок:

— Докази були приголомшливі, — він продовжив, — кожен із підсудних знав про політику геноциду, кожен був винен у цьому злочині, кожен з них був убивцею. Єдиним належним вироком має бути найвища міра покарання.

Ці слова викликали нервову метушню на лаві підсудних.

Шовкросс використав термін Лемкіна, але утримався від охоплення усієї повноти його значення. Лемкін хотів криміналізувати усі групові вбивства, які відбулися з 1933 року, ще до початку війни. Шовкросс використав цей термін в обмеженому сенсі, він чітко це дав зрозуміти. «Геноцид» був поглибленим «злочином проти людяності», але лише за умови, якщо його вчинення пов’язане з війною. Обмеження накладала стаття 6 (с) статуту через горезвісну кому, додану до тексту в серпні 1945 року. Така дія розглядалася як злочин, якщо вона була пов’язана з війною. Це було «дуже важливе застереження», повідомив Шовкросс суддям, і те, що він дав однією рукою, забрав іншою — йдеться про повне визначення поняття «геноцид». Читаючи його слова, я зрозумів наслідки — вилучення з процесу усіх таких дій, які мали місце у Німеччині та Австрії до вересня 1939 року. Позбавлення майна та вигнання окремих осіб, таких самих, як Леон, у листопаді 1938 року, і мільйонів інших. Тобто конфіскація, звільнення з роботи, арешт, вбивство — усе це не потрапить під юрисдикцію трибуналу.

Разом з тим Шовкросс багато запозичив у Лаутерпахта. Питання про зворотну дію не поставало, тому що усі пов’язані дії — знищення, поневолення, гоніння — були злочинами у переважній більшості національних законодавств. Той факт, що вони були законними згідно з німецьким законодавством, не був підставою для захисту, оскільки ці дії мали вплив на міжнародну спільноту. Це були «злочини проти міжнародного права», а не лише внутрішньодержавна справа. В минулому міжнародне право дозволяло кожній державі вирішувати самостійно, як поводитися зі своїми громадянами, але тепер цей підхід було замінено на новий:

Війна з метою запобігання «звірствам, вчинених тиранами проти своїх підданців», була справедливою і законною. Якщо в межах міжнародного права дозволяється гуманітарне втручання через війну, то хіба можна казати, що «втручання через судовий процес» є незаконним? Шовкросс знову був на своєму коні. Він відхилив аргумент підсудних, що за міжнародним правом «лише держава, а не індивід» може вчиняти злочин. Немає такого принципу міжнародного права, тож ті, хто допоміг державі вчинити злочин проти людяності, не матимуть імунітету від відповідальності; вони не можуть ховатися за державою. «Людина повинна бути вищою за державу».^{610}

Це відповідало суті ідей Лаутерпахта і побіжно перегукувалося з ідеями Лемкіна щодо геноциду і груп. Однак Шовкросс завершив саме там, де хотів Лаутерпахт — у місці, де наголошувалося на тому, що окрема особа є «основною одиницею усього права»^{611}. Він відійшов від ідей Лаутерпахта до теми геноциду, і я помітив ще одну зміну: Шовкросс викинув усі згадки про Франка, які Лаутерпахт додав на останніх сторінках свого проекту промови. Немає сумнівів, що вони були надто особистими і надто емоційними.

Після Шовкросса виступав Оґюст Шампетьє де Ріб^{612}, старенький, тендітний головний обвинувач від Франції, який виголосив коротке вступне слово і передав його своєму заступнику. Тон аргументів Шарля Дюбоста був менш суворим, але француз давав чітко зрозуміти, що підсудні заслуговують на кримінальне покарання; вони були співучасниками дій Німеччини. Знову слова Франка повернулися проти нього: адже він визнав, що відповідальність тих, хто був в уряді, є більшою, ніж тих, хто виконував накази?

Француз приєднався до Шовкросса у висуненні звинувачень у геноциді. Знищення людей мали «науковий і систематичний» характер, мільйони людей було вбито лише через те, що вони виявилися членами національної або релігійної групи, чоловіки і жінки, що стояли на шляху «гегемонії німецької раси». Геноциду було «майже повністю досягнуто», людей знищували у таборах і в інших місцях, на вимогу гестапо і за підтримки підсудних, так чи інакше.^{613}

Французький прокурор відкинув аргумент д-ра Зайдля, що особи, які діяли для держави, не можуть нести відповідальність за її злодіяння. «Жоден з підсудних не був ізольованою особою, — сказав Дюбост суддям. — Кожен з них проявив взаємодію і згуртованість у цих діях. Будьте суворими, їм не потрібно співчувати»^{614}, — просив він щодо Франка і усіх решта, які спромоглися схвалювати ці жахливі дії. Вони винні, їх має бути засуджено до смертного вироку через повішання.

Далі виступали більшовики, так, наче були частиною узгодженого наступу. Генерал Роман Руденко, кремезний і жорсткий, як і висловлені ним аргументи, взявся за окремих обвинувачених. Він не мав часу на нюанси, хитромудру теорію чи іронію.^{615} Він засудив німців за вторгнення у Польщу, без жодного натяку на іронію щодо паралельної операції більшовиків на сході. Він критично проаналізував жорстоке правління Франка, нагадавши трибуналу про Львов і події серпня 1942 року. Руденко знайшов нові докази, новий радянський звіт про злочини у місті Львов, свідчення Іди Вассо, французки, яка працювала у дитячому будинку. Вассо описала, як маленьких дітей використовували для вправляння у стрільбі, «терор», що тривав до найостаннішого дня німецької окупації у липні 1944 року. Метою було цілковите знищення, не менше.

«Зовсім марно, — сказав Руденко суддям, — шукати можливостей позбавити нас права покарати тих, хто зробив поневолення і геноцид своєю метою».^{616} Він знову звернув їхню увагу на щоденники Франка, на радісні описи способів, якими його територію буде звільнено від євреїв! Франк знав про табори; він заслуговує на «найвищу міру покарання». Франк помилявся, коли у 1940 році казав Зейсс-Інкварту, що пам’ять про його працю у Польщі «житиме вічно». Позитивного спадку не залишилося, жодного.

Я згадав світлину Отто фон Вехтера, до рамки якої його син причепив фотографію Зейсс-Інкварта. «Зейсс-Інкварт був моїм хресним батьком, — якось розповів мені Хорст, — моє друге ім’я Артур».

_{Портрет Отто фон Вехтера (основний), із зображенням Артура Зейсс-Інкварта (у правому нижньому куті), замок Хагенберг, грудень, 2012 р.}

Приблизно тоді, коли я вперше читав промову Руденка з акцентом на подіях у місті Львов, з Варшави прийшов невеличкий пакуночок. Там були фотокопії сторінок давно забутої книжечки, написаної Гершоном Таффетом, шкільним учителем, який жив у Жовкві.^{617} Вона побачила світ у липні 1946 року, коли Руденко виступав перед трибуналом.

Таффет яскраво писав про історію містечка, про знищення його єврейських мешканців, про катастрофічні події 25 березня 1943 року, які описала мені Клара Крамер. «Того дня, — писав Таффет, — три з половиною тисячі мешканців гетто провели Східно-Західною вулицею містечка до «борека», гаю, де колись гуляли бавилися Лаутерпахт і Леон. Після окупантів ця вулиця була встелена мертвими тілами, капелюхами, аркушами паперу і фотографіями». Таффет з перших уст описав, як страчували людей:

Дехто відмовлявся від альтернативних варіантів:

Таффет описав знищення цілої групи нащадків мешканців Жовкви, які жили там ще з шістнадцятого століття. «З п’яти тисяч євреїв, яких було у Жовкві у 1941 році, — писав він, — лише, мабуть, сімдесят людей залишилося живих». Він вказав список вцілілих, серед яких була Клара Крамер, пан і пані Мелмани, Гедало Лаутерпахт. П. Патронташ теж був у цьому списку — шкільний товариш, який поїхав до Нюрнберга, аби допомогти Інці знайти Лаутерпахта. Я дізнався, що п. Патронташа, який шепотів ім’я Лаутерпахта, звали Артур. У списку не було Лейбуса Флашнера, Леонового дядька, чи хоч когось з решти п’ятдесяти чи більше Флашнерів, які жили у цьому містечку.

Таффет знайшов можливість дати надію на майбутнє. Він окремо згадав двох видатних сучасників з Жовкви. Одного вбили у Лембергу під час проведення «die Grosse Aktion» у серпні 1942 року. Інший — «д-р Генрик Лаутерпахт, відомий фахівець з міжнародного права, нині є професором Кембриджського університету»^{619}.

Прокурори Нюрнберга завершили свої виступи закликом засудити усіх підсудних до смертної кари. Суддям залишився місяць дебатів щодо здебільшого технічних моментів, пов’язаних зі злочинністю різних організацій Третього Рейху. Важливо зазначити, що це потягнуло за собою колективну відповідальність СС, гестапо і кабінету міністрів, але ще більш суперечливим було засудження генерального штабу і верховного командування німецьких збройних сил. Далі кожен з обвинувачених мав виголосити коротку останню заяву, потім судді мали оголосити перерву у слуханнях, аби піти до дорадчої кімнати для ухвалення рішення. Вирок суду очікувався на кінець вересня.

Розрив між ідеями Лаутерпахта і Лемкіна тепер був глибшим. Ідеї Лаутерпахта щодо злочинів проти людяності і прав людини міцно закріпилися у цьому судовому процесі, вплинувши на усю справу. Здавалося, що ідея про те, що юрисдикція трибуналу обмежиться діями у воєнний час і під неї не підпадатимуть Нюрнберзькі расові закони, вбивства, вчинені після січня 1933 року і «Кришталева ніч», набувала дедалі більшої підтримки.

Через таку перспективу Лемкін був сильно засмучений. Він усе ще сподівався, що хід подій можна змінити, що аргументи на користь геноциду отримають підтримку і трибунал зможе засудити попередні дії нацистів. Він мав певні підстави для оптимізму: після кількох місяців мовчання, злочин геноциду повернули до слухань завдяки Девіду Максвеллу Файфу, який відкинув скептиків, а разом з ними і Лаутерпахта. З цим не погоджувалися американці, однак навіть тут, здається, були певні перспективи, як я дізнався з архівів Колумбійського університету.

Серед документів Лемкіна^{620} я знайшов прес-реліз канцелярії Джексона від 27 липня, виданий на наступний день після його виступу перед трибуналом, але в якому не згадувалося про геноцид. У цьому документі під назвою «Спеціальне повідомлення № 1» зазначалося, що британці посилалися на «геноцид» під час допиту фон Нейрата, що цей термін вживав Шовкросс («кілька разів»), і що його буде «використано у презентаціях французів і росіян».

У цьому прес-релізі йшлося про те, що в разі засудження трибуналом обвинувачених за геноцид буде створено прецедент «для захисту таких груп людей на міжнародному рівні — навіть якщо злочин скоєно урядом проти власних громадян». Дехто з американської делегації підтримував Лемкіна. Він зберіг копію документа, який надихнув його тиснути далі.

Нагода продовжити цю справу несподівано з’явилася під час міжнародної конференції, що мала проводитися у серпні у Кембриджі, в Англії. Лемкіну дали зрозуміти, що його зусилля у справі геноциду будуть посилені, якщо йому вдасться переконати учасників конференції прийняти резолюцію, в якій буде висловлено підтримку його ідей.

Асоціація міжнародного права є поважною установою, заснована у 1873 році, з штаб-квартирою у Лондоні, але з корінням в Америці. Регулярне проведення конференцій було тимчасово зупинено після 1938 року, і поновлено через сім років під час сорок першої конференції, яка відкрила свою роботу 19 серпня 1946 року у Кембриджі. Триста юристів-міжнародників з’їхалися до міста з усієї Європи, окрім Німеччини, від якої не було жодного учасника.^{621}

На конференції запропонували зробити переклик її впливових учасників. Серед названих прізвищ було багато тих, на кого я натрапив у своєму розслідуванні, яке почалося з Лемберга 1919 року. Там був Артур Гудгарт з пагорба з видом на Львув. Також був наставник Лаутерпахта сер Арнольд Макнейр і Егон Швельб, з яким Лемкін зустрічався у Лондоні. Сер Гартлі Шовкросс мав бути присутнім, але негода завадила його приїзду з заходу Англії. Лаутерпахт був присутній, його прізвище вказане в офіційному алфавітному переліку учасників, вище від Лемкіна у списку на п’ять юристів (який вказав свою адресу як «Міжнародний військовий трибунал», Нюрнберг, без номера кімнати). Вперше я побачив інформацію, що Лаутерпахт і Лемкін одночасно перебували в одному місті і в одній будівлі.

Слабке здоров’я Лемкіна мало не завадило йому бути присутнім. Він був дуже знесилений^{622} після приземлення літака з Нюрнберга в аеропорті Кройдон у південному Лондоні. Через небезпечно високий тиск, він потребував невідкладної допомоги, але проігнорував пораду лікаря відпочити, і поспішив до Кембриджа, аби не пропустити відкриття конференції. Він був третім у списку промовців у день відкриття і виступав після вступного слова лорда Портера, судді і голови конференції. Портер закликав присутніх юристів бути «практичними» у своїй роботі і «стримувати свій ентузіазм» у вирішенні численних завдань, що стоять перед ними. «Невдала пропаганда поглядів схильна викликати ворожнечу», — нагадав він усім присутнім. Це був британський прагматизм^{623}, який так ненавидів Лемкін.

Лемкін проігнорував прохання лорда Портера. Він з притаманною йому пристрастю говорив про геноцид, докази з Нюрнберзького процесу, потребу в практичних відповідях, життєво важливу роль кримінального права. Він виступив проти загальних заяв про права людини, які обговорюватимуть згодом на першій Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, що мала відбутися пізніше того року.

«Як піратство і фальсифікації можуть бути міжнародними злочинами, — риторично запитував Лемкін, — а знищення мільйонів людей — ні?». Він спробував переконати учасників конференції, щоб «геноцид оголосили міжнародним злочином», нагадавши присутнім у залі про «Правління держав “Осі”». «Усі, хто долучився до «кримінальної філософії геноциду»^{624}, мають вважатися злочинцями», — сказав він присутнім учасникам конференції.

Лемкіна чемно вислухали і він чекав на реакцію. Кілька промовців заявили про загальну підтримку, але ніхто не схвалив його заклик до жорстких дій. Якби там був Лаутерпахт (він готувався до поїздки до Копенгагена), протокол конференції явно б свідчив про те, що він не мав потреби виступати проти Лемкіна. Можливо, він відчував настрій у залі, і він мав рацію. В проектах резолюцій, які підготували того тижня, не згадувалося про геноцид чи будь-які інші міжнародні злочини.

Розчарований, Лемкін повернувся до Лондона і написав Максвеллу Файфу, подякувавши за «моральну і фахову наснагу». Учасники конференції у Кембриджі дуже стримано поставилися до його ідей, писав Лемкін, але він не опускатиме руки:

Ця невдача викликала нову хвилю настирливого листування. Лемкін написав судді Паркеру, молодшому судді американської делегації, у доволі оптимістичному тоні: «Гадаю, мені вдалося переконати аудиторію у корисності такого правового поняття»^{626}, — пояснював він, як завжди, не втрачаючи надії.

Лемкін не знав, що його попередні спроби пропаганди своїх поглядів на декого вплинули успішно. 26 серпня, у день, коли він написав Максвеллу Файфу, у «Нью-Йорк Таймс» надрукували редакторську статтю, в якій позитивно відгукнулися про Лемкіна і геноцид було названо злочином «з чіткими методами і чіткими наслідками»^{627}. «Залишається, — повідомлялося читачам у газеті, — внести цей термін до міжнародного права, завдання, яке «професор Лемкін» вже наполовину виконав».

Лемкін повернувся до Нюрнберга саме вчасно, щоб почути короткі останні заяви підсудних. Д-р Гілберт помітив напруження і певне пригнічення у групі з двадцяти одного підсудного, після місяця жахливих історій про СС і пов’язаних з нею організацій, і вигляд «болісного здивування, що обвинувачення продовжує вважати їх злочинцями»^{628}. У своїй заключній промові Максвелл Файф заявив про повнокровне засудження «демонічних» планів нацистів. Відхиливши обмеження Шовкросса, він був сповнений сарказму щодо «жахливого злочину геноциду»^{629}, який відбився в ідеології Гітлера і в закликах з «Майн Кампфа» до боротьби між групами.

Лемкін вважав, що британці перемогли, залишивши американців ізольованими. Усупереч прес-релізу Джексона у липні, його колега, американський прокурор Телфорд Тейлор, не згадав про геноцид у своєму виступі після Максвелла Файфа.^{630} А француз, на противагу, відзначив «геноцид» як всеосяжний термін для позначення усіх згаданих злочинів — від влаштування концентраційних таборів до поневолення.^{631} Радянський прокурор Руденко змалював СС як геноцидне утворення, і таким чином кожен, хто мав стосунок до цієї організації, був співучасником геноциду.^{632} Таке твердження мало потенційно далекосяжні наслідки.

Нарешті в останній день місяця, 31 серпня, підсудні мали нагоду звернутися до суддів. Першим говорив Герінг, захищаючи німецький народ, який ні в чому не винен, і заперечуючи те, що йому було відомо про усі ці жахливі факти.^{633} Гесс впав у свою звичну непослідовність, але достатньо швидко оговтався, аби запевнити суддів, що якби йому потрібно було почати знову, він «би діяв точно так само, як і діяв»^{634}. Ріббентроп, Кейтель і Кальтенбруннер були наступними, тоді Розенберг, який здивував Лемкіна і багатьох, визнавши, що геноцид є злочином, але також захищав німецький народ як групу.^{635} Водночас він заперечив свою провину у геноциді чи будь-яких інших злочинах.

Франк мав виступати сьомим. Дуже багатьом у судовій залі 600 було цікаво, що він скаже, яку лінію промови обере з огляду на його попереднє визнання часткової відповідальності. Цього разу він почав з того, що усі підсудні відвернулися від Бога, не уявляючи собі наслідків. У такий спосіб він став «усе глибше і глибше переживати провину»^{636}, він відчув, наче через залу суду пройшли духи померлих, мільйони, що були вбиті «без суду і слідства». Він прагнув отримати зиск від свого рішення не знищувати щоденники і добровільно «здати» їх під кінець, у хвилину, коли втратив свою свободу.

Франк повернувся до відчуття колективної відповідальності, яку ясно сформулював кілька місяців тому. «Він не хотів залишити по собі у цьому світі жодної прихованої провини, за яку не відповів», — сказав він суддям. — Так, він відповідальний за речі, за які мав відповідати». Так, він визнає «ступінь провини». Так, він був «поборником Адольфа Гітлера, його руху і його Рейху».

Далі з’явилося «але», яке було широким і всеосяжним.

Він відчув потребу повернути увагу суддів до тих слів, які сказав у квітні, які тепер непокоїли його і вимагали додаткового уточнення. Він мав на увазі своє визнання «тисячі років», слова, за які вчепилися Джексон, Шовкросс та інші прокурори, але його неправильно зрозуміли. Після довгих роздумів Франк збагнув, що був недостатньо обережним і припустився помилки, промовляючи ті слова. З плином часу він побачив нову реальність, в якій Німеччина вже заплатила належну ціну. Тож він сказав: «Всяку можливу провину, яку ніс наш народ, уже повністю змито»^{637}.

У судовій залі усі уважно слухали, а Франк продовжував. Провину Німеччини змито «поводженням наших недавніх ворогів на війні з нашим народом і нашими солдатами». Ця поведінка була повністю вилучена з судового процесу, казав він, це однобоке правосуддя. Масові злочини «з найстрашнішими ознаками» були вчинені проти німців росіянами, поляками і чехами. Мабуть, несвідомо, але він знову зачепив тему протистояння між групами.

Дивлячись на своїх сусідів по лаві підсудних, він далі поставив запитання: «Чи судитиме хтось коли-небудь когось за ці злочини проти німецького народу?»^{638}. Питання зависло у повітрі. Це питання перекреслило попереднє визнання часткової вини.

Після Франка один за одним виступили чотирнадцять інших обвинувачених. Жоден з них не висловився про визнання відповідальності.

Після того, як виступив останній з них, лорд-суддя Лоуренс оголосив перерву у слуханнях до 23 вересня. Того дня буде оголошено рішення суду.

На момент завершення судового розгляду Лемкін все ще не знав жодних новин про свою родину. Тільки в середині вересня, під час перерви у слуханнях, він дізнався, що випало на долю Белли та Йозефа. Інформацію він отримав від свого брата Еліаса під час того, як вони возз'єдналися у Мюнхені. Він дізнався, що його родина була частиною «матеріалів справ Нюрнберзького процесу».

Те, що Еліасу вдалося вижити, було справжнім дарунком долі, і про це мені розповів його син Саул Лемкін. У липні 1941 року, коли вся сім'я поїхала з Вовковиська на відпочинок, Саулові було дванадцять. Він згадував: «Ми були на дачі, коли моя тітка сказала, що на війні щось сталося, і ми увімкнули радіоприймач». Вони почули, що Гітлер розірвав пакт про ненапад зі Сталіним і розпочав операцію «Барбаросса», що німці окупували Вовковиськ через тиждень, і що Белла та Йозеф потрапили у пастку, а разом з ними і решта родини, яка залишилася вдома.

Відпочинок на кілька днів перетворився на три роки у самому центрі Радянського Союзу. Вони знали, що «дядько Рафал» у безпеці у Північній Кароліні. Але напруження між братами Рафалом і Еліасом виникло через те, що Беллу та Йозефа за станом здоров'я не взяли на відпочинок, і їх убили: «Мій дядько був страшенно обурений, що ми лишили їх, але, на жаль, ми не знали, що мало статися». Саул здавався пригніченим навіть через сімдесят років після тих подій, і наче просив пробачення: «Ми лише поїхали в гості; ніхто не знав, що розпочнеться війна, навіть Сталін».

Саул і його сім'я залишалися у Москві до липня 1942 року. Коли у них закінчився термін віз, вони сіли на потяг і вирушили через Урал до Уфи, столиці Башкортостану, маленької радянської республіки.^{639} Звідти вони повернулися до Москви у лютому 1944 року. Після війни вони повернулися до Польщі і потрапили до табору для переміщених осіб у Берліні, там їх і знайшов Лемкін. «Мій дядько зателефонував до нас у Берлін у серпні 1946 року. Він тоді був у Нюрнбергу; він говорив зі мною, — розповів Саул. — Він сказав моєму батькові не затримуватися надто довго у Берліні, бо росіяни могли заблокувати місто».

За допомогою Лемкіна американці забезпечили переїзд родини з Берліна до Мюнхена, до іншого табору. Саул був у лікарні, одужуючи після видалення апендикса, коли у середині вересня до них приєднався Лемкін: «Він прийшов провідати мене у лікарню зі своєю секретаркою мадам Шарлет, американкою, яка служила у війську США. Вона трохи розмовляла російською, дуже мила жінка. Мій дядько виглядав дуже добре, гарно вбраний; ми обійнялися. Він сказав мені: «Ти повинен приїхати до Америки».

Вони поділилися тією мізерною інформацією, яку знали про події у Вовковиську: «Мій батько Еліас дізнався, що коли більшовики прийшли влітку 1944 року, там залишилося лише кілька євреїв, мабуть, не більше, ніж п'ятдесят чи шістдесят». Повторення подій у Жовкві, Дубно і десятках тисяч інших місць, великих і малих, по всій Європі, відбилося у каменях Треблінки. Саул делікатно говорив про ці речі, але світло в його очах потьмяніло: «Ми знали, що з ними сталося. Один єврей надіслав нам листа. Моїх дідуся і бабусю забрали у невідомому напрямку. Вони вже не живуть».

Чи має Саул фотографію Белли та Йозефа? Ні. Він дізнався, що останній транспорт з Вовковиська вирушив у січні 1943 року до Аушвіца, але його батьків раніше забрав інший транспорт до іншого місця, десь неподалік:

— Беллу та Йозефа повезли до Треблінки, тому що це було недалеко.

Він промовив ці слова з великою печаллю і глибоким сумом, а тоді пожвавився.

— Як звали того відомого журналіста, що написав «Життя і доля»? — спитав він.

— Василь Гроссман.

— Точно; це він писав про Треблінку. Я прочитав цю книжку, і думав про дідуся і бабусю.

Саул вважав, що дядько Рафал не знав, що їх повезли до Треблінки:

— Про це стало відомо тільки згодом, через багато часу після того, як він поїхав.

Розповідь Саул містила певну основу для іншої історії. Таким чином я дізнався, що моя бабуся Мальке Флашнер, яка жила у Жовкві на одній вулиці з Лаутерпахтами, була вбита у Треблінці на тій же вулиці, що й Лемкіни.

— Є одна річ, яку я повинен сказати про ті часи, — сказав Саул, раптово повеселівши на обличчі. — Німці у лікарні були дуже добрими до мене, дуже уважними. Якщо порівняти з життям у Польщі, Німеччина була раєм для євреїв.

Якщо Саул затаїв у собі недобрі почуття, то нікому їх не виявляв.

— Звісно, дядько Рафал мав іншу думку, — продовжив він. — У лікарні було багато німців, але мій дядько навіть не поглянув у їхній бік. — Саул подивився мені в очі. — Він ненавидів їх. Для нього вони були отрутою. Він ненавидів їх.

Вересень Лаутерпахт провів у Кембриджі, чекаючи на вирок трибуналу, який, як він сподівався, зможе запропонувати захист індивідів і підтримку Міжнародного білля про права людини. Менш балакучий, ніж Лемкін, не виявляючи помітних емоцій, все ж він хвилювався і переживав не менше. Цей процес глибоко зачепив його, але він не хотів цього показувати навіть своєму синові, який був з ним того місяця, готуючись до другого року навчання у Триніті-коледжі.

Озираючись назад, Елі тепер хвилювався про те, чи тоді щось не змінилося в його батькові. Суд і новини про сім’ю зашкодили його роботі і, мабуть, вплинули на її подальший напрямок. Елі відчував, що саме тоді він почав краще — чи принаймні більш свідомо — розуміти батькову роботу.

— Річ у тім, що я не лише більше думав про це все; я знав про щось інше, це був особливо важкий період.

Наближався приїзд Інки до Кембриджа, що підкреслював відчуття втрати, але також давав надію.

— Емоційно він дуже глибоко занурився у той процес, — додав Елі. — Батько не дуже хотів говорити зі мною про ті речі і ніколи нічого не розповідав мені про своїх батьків, жодного разу.

Елі останнім часом багато думав про це, зізнавшись, що ніколи не ставив перед собою тих питань, які я досліджував. Він прийняв ситуацію такою, як є, застосувавши підхід батька. Переживання і біль виявлялися у інший спосіб, не у чітко сформульованих словах.

Я спитав про думку його батька щодо терміна «геноцид».

— Йому не міг подобатися цей термін, оскільки він був надто «непрактичним», — відповів Елі, — і він навіть міг вважати його небезпечним.

Одним із тих, з ким Лаутерпахт тоді контактував, був Егон Швельб, той самий чоловік, який зустрічався з Лемкіном у травні 1946 року і підбадьорив його. Елі вважав Швельба твердим прихильником батькового підходу до прав окремої особи і шанувальником його інтелекту і праці. В одному листі Швельб відзначив переконання Лаутерпахта у «тісному зв’язку» між «злочинами проти людяності» у Нюрнберзькому процесі та «ідеєю фундаментальних прав людини та їхнього захисту у кримінальному праві». Цей лист від Швельба також підтверджував, що Лаутерпахт «не дуже схвалював» «так званий злочин геноциду», і пояснював, чому: Лаутерпахт вважав, що «якщо надто сильно наполягати, що вбивати цілий народ є злочином, це може послабити переконання у тому, що також вже є злочином — убити одну окрему особу»^{640}.

Швельб також знав, що Лаутерпахт був не дуже добре налаштований до Лемкіна особисто. Це не була ворожнеча, ясна річ, і немає сумнівів, що Лаутерпахт цінував «запал, ідеалізм і прямоту д-ра Лемкіна». Це були слова незначної похвали. Однак колишній професор Кембриджа не визнавав колишнього польського прокурора як науковця чи людину з серйозними інтелектуальними здібностями, і це мало значення. Лаутерпахт і Швельб зійшлися на думці, що було б «доречно» «врегулювати» відносини між злочинами проти людяності і геноцидом на користь перших. «Врегулювати» означало мовчати. Було б найкраще, якби трибунал нічого не сказав про геноцид.

Нікласові Франку у вересні 1946 року було сім років, він був уже достатньо дорослим, щоб пам’ятати атмосферу тривоги, яка панувала в рідному домі протягом тих кількох тижнів перед винесенням остаточного рішення суду. Того місяця він поїхав до Нюрнберга і побачив свого батька вперше за понад рік часу. Цей візит пробудив спогади без зайвих сентиментів.

На той час сім’я Франка була у доволі скрутному фінансовому становищі, вони як могли, діставали собі їжу та чекали на інформацію про судові слухання. Частково відсторонена від Франка, Бріґіт підтримувала зв’язок з баварським журналістом, який щовечора підбивав підсумки розвитку процесу по радіо. «Ми слухали його щовечора о сьомій», — згадував Ніклас. Вряди-годи цей журналіст навідувався до них у гості, часом приносив шоколадку — рідкісне задоволення для дітей. Він збирав уривки інформації для своєї радіопередачі.

Ніклас запам’ятав одну деталь — журналіст був євреєм: «Моя мати писала батькові до в’язниці: “Мені подобається цей пан Ґастон Ульман і я б хотіла, щоб ви могли познайомитися один з одним у в’язниці”».^{641}

Ніклас посміхнувся цій божевільній ідеї.

«Моя мама продовжила: «Він єврей, але я вважаю, що в нього є серце». Ніклас замовчав на хвилю. «Вона написала це, — вигукнув Ніклас, — можете собі уявити, що «в нього є серце»? Закінчувався судовий процес у Нюрнбергу, з радіопередач моя мати дізналася про усі злочини, які вчинили німці, однак вона все ще могла написати таке речення».

Він похитав головою.

— Неймовірно, — сказав він перед тим, як знову замовкнути.

— Це було правильно, що мого батька віддали під суд. Він був послідовним у своїх поглядах.

Так, його батько заявив про свою провину, хоч і часткову, коли вийшов на трибуну суду у квітні.

— Це був гарний вчинок, але чи був він щирим? — Ніклас мав щодо цього свої сумніви, які підтвердилися зміною поведінки батька у серпні. — Наступного разу батько виявив свою справжню вдачу, — різко сказав Ніклас; його батько був слабкою людиною.

У вересні вони з усією родиною поїхали до Нюрнберга. Ніклас показав мені фотографію, де була його мати у великому чорному капелюшку, чорному пальті і спідниці, з худими ногами, посміхалася, підганяючи його і сестричку.

_{Бріґіт Франк з Нікласом (зліва), Нюрнберг, вересень 1946 р.}

— Це було, здається, 24 вересня. Я пішов з матір’ю; нас, дітей, було п’ятеро. Ми увійшли до Палацу правосуддя, до великої зали, мабуть, зо двадцять метрів у довжину. З правого боку були вікна; з протилежного боку приміщення я впізнав Герінга, біля якого була його родина. Я сидів на колінах у матері; ми розмовляли з батьком через скляну перегородку з маленькими дірочками.

— Він усміхався, намагаючись виглядати щасливим. Я також пам’ятаю, що батько збрехав мені.

— Збрехав?

— Він сказав, що «за два чи три місяці ми святкуватимемо Різдво у Шлірзе, вдома, і ми будемо щасливі усі разом». Я подумав: «Чому ти обманюєш мене?». Я знав зі школи, з того, що казали мені друзі, що має статися. Не можна брехати семирічній дитині; таке ніколи не забувається.

Був останній тиждень перед винесенням вироку. Наскільки Ніклас міг пригадати, він не сказав батькові ні слова. Жодного слова.

— Я не попрощався. Уся ця процедура тривала не більше, ніж шість чи сім хвилин. Сліз не було. Я був дуже засмучений. Засмучений через те, що він мені збрехав. Засмучений через те, що не сказав мені правди про те, що може з ним статися. Засмучений через те, що буде з нами.

Вирок оголосили трохи пізніше, ніж очікувалося — через тиждень після того, як там були Франки. Оголошення рішення суду відбувалося впродовж двох славних золотих осінніх днів, 30-го вересня і 1-го жовтня. Атмосфера у місті була напруженою, заходи безпеки і танки навколо Палацу правосуддя були більш помітними, ніж зазвичай. На вході до судової зали, яка була переповненою, проводився суворий контроль.

Франку не треба було долати значну відстань від своєї камери у старій цегляній будівлі позаду Палацу правосуддя, оскільки її знесли. Військові конвоїри у білих шоломах провели його критим коридором, далі він піднявся ліфтом, увійшов крізь розсувні двері і сів на своє місце посередині першого ряду лави підсудних. Він був у звичних темних окулярах і ховав від цікавих поглядів свою ліву руку у рукавичці.

Лаутерпахт прилетів з Англії, з’явившись у Нюрнбергу за два дні до оголошення вироку. Він добирався сюди з групою дуже поважних британських персон, серед яких був лорд Райт, голова Британської комісії з питань воєнних злочинів. З ними був також Хакі Робертс, судовий адвокат, який на рік раніше активно виступив проти Лемкіна і звинувачень у геноциді.^{642} Вони всі поселилися у «Гранд-Готелі» і мали зібратися біля реєстраційної стійки вранці, у день оголошення вироку, о 9:15, звідки їх мали забрати машиною до Палацу правосуддя.

30 вересня Лемкін був у Парижі, беручи участь у мирній конференції.^{643} Він сподівався переконати делегатів конференції додати до прикінцевого тексту кілька слів про геноцид. Його здоров’я не покращилося; він знову скористався послугами американського військового госпіталю. Саме там він слухав оголошення вироку по радіо, яке стояло біля його ліжка.

Леон теж був у Парижі, неподалік від Лемкіна. Він працював з депортованими і біженцями. Багатьом у готелі «Лютеція» було дуже цікаво, чим завершиться цей судовий процес.

Рішення суду було поділено на дві частини. Перший день, понеділок 30 вересня, був присвячений загальним фактам і висновкам про належні до застосування правові норми; винність окремих підсудних мала бути оголошена лише на другий день.^{644} Що стосується фактів, то судді поділили їх на акуратні невеликі блоки (штучні, але переконливі) так, щоб це було зручніше для адвокатів. Складний характер історії подій і людських взаємин було спрощено до розповіді, в якій було детально описано захоплення нацистами влади, акти агресії по всій Європі, воєнні дії. Дванадцять років хаосу, жахіть і вбивств було висвітлено під час 453 відкритих слухань у залі суду. Перед судом надали свої покази дев’яносто чотири свідки, тридцять три — від обвинувачення, і шістдесят один — від захисту.

Судді швидко впоралися з організаціями. Провід нацистів, гестапо, СД і СС — усі вони були визнані винними, разом з підрозділами ваффен СС і півмільйона людей під їхнім командуванням. Це утворило дуже велике коло злочинців. СА, кабінет міністрів Рейху, генеральний штаб і верховне командування вермахту було знято з гачка, як акт судового компромісу.

Далі судді перейшли до актів змови, агресії і воєнних злочинів. Злочини проти людяності зайняли у рішенні суду центральне місце і, вперше в історії, були визнані невіддільною частиною міжнародного права. Судова зала мовчки слухала суддів: убивство, жорстоке поводження, грабунок, рабська праця, гоніння, — усе це породило міжнародні кримінальні злочини.

Мабуть, Франк та інші підсудні неабияк мордувалися, коли вони уважно прислуховувалися до будь-якого можливого натяку щодо їхньої майбутньої долі. Виправдання трьох організацій було для обвинувачення неприємною несподіванкою, але давало якусь надію підсудним, це було коливання маятника. У який бік він відхилиться для Франка? Чи достатньо зробив він для того, аби врятуватися від шибениці? Чи попереднє визнання колективної провини мало достатній вплив на суддів, чи воно знівелювалося його пізнішою заявою? Стривоженість Франка не втихомирилася від слів радянського судді Никитченко, який знову процитував слова з його щоденника, аби описати останній розділ історії нацистів і злочинів проти людяності. «Тисячу років», знову і знову.

Трибунал прийняв суть тези, написаної Лаутерпахтом, але озвученої Шовкроссом, йшлося про те, що міжнародні злочини «вчиняються людьми, а не абстрактними утвореннями». «Лише покаравши осіб, які вчиняли такі злочини, — сказали судді, — положення міжнародного права може бути дотримано. Окремі особи мали міжнародні зобов’язання, які є вищими за національні зобов’язання покори,^{645} накладені окремими державами».

Натомість про геноцид у перший день не згадали. І попри підтримку британських, французьких, радянських прокурорів і прес-реліз Джексона! Жоден із восьми суддів, які виступали у перший день, не вжив терміну Лемкіна, і жоден з них не послався на функцію права захищати групи. Лемкін мав бути спустошеним, лежачи у ліжку десь далеко у госпіталі Парижа, плекаючи надію на другий день оголошення вироку.

Чому пропустили цей термін, було незрозуміло, хіба що можна згадати кілька слів від судді Никитченка. Радянський суддя сказав, що дії, які можуть вважатися злочинами проти людяності, — це лише ті, які здійснювалися після початку війни у вересні 1939 року.^{646} Не було війни — не було злочину проти людяності. Таким чином трибунал не включив до свого рішення усе, що відбулося до вересня 1939 року, якими б жахливими ці дії не були. Зусилля Лемкіна оголосити поза законом усі звірства, незалежно від того, вчинені вони у мирний час чи під час війни, були відхилені через кому, яку згодом додали до статті 6 (с) статуту, така собі запізніла відмовка, якої боявся Лемкін. Вигнання Леона з Відня у січні 1939 року разом з іншими діями, вчиненими проти його родини і сотень тисяч інших до вересня 1939 року, не вважалося злочином.

Судді усвідомлювали, які труднощі це може спричинити. «Політичних опонентів убивали в Німеччині перед початком війни», — нагадав присутнім суддя Никитченко. Багато людей тримали у концентраційних таборах, в умовах страху і жорстокості, людей масово вбивали. Політика терору проводилася у великих масштабах, організовано і систематично, а гоніння, репресії і вбивства цивільних у Німеччині до початку війни 1939 року були немилосердними. Те, що проти євреїв злочинні дії вчинялися до війни, встановлено «поза всякими сумнівами». Однак якими б «огидними і жахливими» вони не були, кома, додана до тексту статуту, виводила злочини з-під юрисдикції трибуналу. «Ми безсилі щось вдіяти»^{647}, — сказали судді.

Перший день оголошення вироку завдав нищівного удару по Лемкіну. Лаутерпахт, який був у залі суду, не мав бути стурбованим. Завіса, що відділила вересень 1939 року від того, що відбувалося перед ним, була щільною, — такими були наслідки правил, погоджених у статуті Нюрнберга, і логіка закону. Практичний Лаутерпахт підкреслив необхідність такого результату у проекті промови, яку він підготував для Шовкросса у липні. Затятий Лемкін наступного місяця виступив проти цього у Кембриджі.

Після першого дня слухань присутні розійшлися по своїх конторах, домівках, тюремних камерах і готелях, аби проаналізувати почуте, спробувати передбачити, що відбудеться наступного дня. Ребекка Вест вийшла з Палацу правосуддя і вирушила до невеличкого села поблизу Нюрнберга. Там вона випадково наштовхнулася на німецьку жінку, яка, дізнавшись, що ця англійська письменниця була на процесі, пустилася довго нарікати на нацистів. Вони розмістили іноземних робітників біля її села, «дві тисячі огидних людожерів, страшних покидьків, росіян, балканців, балтійців, слов’ян»^{648}. Ця жінка цікавилася процесом, не заперечувала його потреби, але дуже шкодувала, що головним прокурором призначили єврея. На прохання пояснити свою позицію, ця жінка назвала Девіда Максвелла Файфа злочинним елементом. Коли Ребекка Вест заперечила їй, сказавши що вона помиляється, жінка різко відповіла: «Хто назве свого сина Девід, якщо не єврей?».

Лорд-суддя Лоуренс увійшов до зали суду рівно о 9:30 на другий день оголошення рішення, аби зачитати окремий вирок для кожного з двадцяти одного з присутніх підсудних. Він приніс із собою нотатку, яку написав на бланку Британської комісії з питань воєнних злочинів, шпаргалку з рішенням і вироком для кожного обвинуваченого. Марджорі Лоуренс пізніше покладе цей листок до сімейного альбому пам'яток.

_{Шпаргалка сера Джофрі Лоуренса, 1 жовтня 1946 р.}

Судді мали почати з викладення своїх причин для оголошення винуватості чи невинуватості кожного підсудного. Лорд-суддя Лоуренс говорив низьким голосом.

Франк сидів посередині першого ряду, ховаючи очі за темними окулярами. Лаутерпахт сидів за столом британців, всього за кілька кроків від обвинуваченого, який був безпосередньо відповідальним за убивство його батьків, братів і сестер, дядька і тітки. Лемкін чекав у Парижі, з радіоприймачем напоготові.

Лоуренс почав з Герінга, який іноді під час процесу «нагадував мадам борделю».^{649} Ребекка Вест з місць для преси спостерігала, як він увійшов через розсувні двері і «виглядав здивованим». Винний за усіма пунктами обвинувачення.

Далі сер Джофрі Лоуренс продовжив з наступними п’ятьма підсудними. Усі винні. Суддя Никитченко оголосив рішення щодо Розенберга.^{650} Його спроба пояснити справжню причину расової політики була нікчемною. Винен.

Тепер настала черга Франка. Він сидів нерухомо, втупившись у підлогу. Суддя Біддл, вплутаний у безладну любовну інтригу з Ребеккою Вест^{651}, зачитав заздалегідь підготовлений текст. Рішення було прийнято три тижні тому, хоча Франк про це не знав. Біддл підсумував роль адвоката, починаючи з його приєднання до нацистської партії у 1927 році, головування в Академії німецького права і до його призначення генерал-губернатором. Через відсутність доказів Франк уникнув засудження за першим пунктом, його участь у прийнятті рішення розв’язати загарбницьку війну не було доведено. Короткий перепочинок.

Біддл перейшов до третього пункту обвинувачення (воєнні злочини) і четвертого (злочини проти людяності).^{652} Обидва стосувалися подій у Польщі після початку війни, які підпадали під юрисдикцію трибуналу. Франк долучився до знищення Польщі як національного утворення. Він використовував її ресурси для забезпечення воєнних дій німців, придушивши опозицію з крайньою жорстокістю. Він розпочав панування терору. На підконтрольній йому території було влаштовано концентраційні табори, включно з «горезвісною Треблінкою і Майданеком». Тисячі поляків було ліквідовано, разом з ними і «провідних представників» інтелігенції. Людей вивозили для рабської експлуатації до Німеччини. Євреїв піддавали гонінням, дискримінації, зганяли у гетто, морили голодом, знищували.

Судді врахували вислів Франка про «жахливу провину» за звірства, скоєні на території, якою він управляв. Незважаючи на це, його захист спирався на спробу довести, що він не був відповідальний за злодіяння, оскільки безпосередньо не контролював їх проведення чи тому, що не знав про них.

— Так… цілком можливо, що деякі злочини, скоєні у Генерал-губернаторстві, вчинялися без відома Франка, — припустив Біддл, — і навіть подекуди вчинялися попри його спротив. Також можливо, що не усі злочинні дії починалися за його участі. Разом з тим він «охоче та свідомо» брав участь у терорі, економічній експлуатації Польщі, діях, що призвели до голодної смерті безлічі людей. Він мав стосунок до депортації до Німеччини понад мільйона поляків. Франк причетний до злочинного плану, згідно з яким було вбито не менше трьох мільйонів євреїв.^{653}

З цих причин він є винним у воєнних злочинах і злочинах проти людяності.

Біддл не вжив слова «геноцид».

Франк уважно і тихо слухав, як оголошували решту рішень щодо підсудних. З двадцяти одного присутніх обвинувачених трьох було виправдано.^{654} Ялмара Шахта, колишнього голову рейхсбанку, відпустили, тому що не було доведено, що він знав про плани розв’язання загарбницької війни. Франца фон Папена, який півтора року був віце-канцлером Гітлера, виправдали з тієї ж причини. Ганса Фріче, дрібну рибку у міністерстві пропаганди Геббельса і неповноцінного заступника у разі відсутності свого шефа, було виправдано за браком доказів того, що він був причетний до умисного підбурювання німецького народу вчиняти звірства. Кількох інших було визнано винними у скоєнні злочинів проти людяності, але нікого не визнали винним у геноциді. Цей термін не озвучили.

Трибунал оголосив перерву на обід. Вироки мали оголосити після перерви. Франк приєднався до привітань трьох виправданих підсудних.

Після обіду усі погляди були спрямовані на невеличкі дерев’яні двері позаду лави підсудних в очікуванні, як кожен з них увійде і почує рішення суду. «Відчинити, зачинити, відчинити, зачинити», — знову повідомляв читачам «Таймс» кореспондент Р. Купер.

Коли трибунал повернувся до роботи, була за десять хвилин третя. Вперше за рік судового розгляду вісімнадцять обвинувачених, яких визнали винними і які очікували лише почути деталі свого покарання, розглядалися як індивіди, а не притягнена до суду група осіб. Кожен чекав своєї черги біля ліфта, за межами зали суду 600. Вони по одному заходили до судової зали, вислуховували вирок і виходили.

Побачити цей найдраматичніший момент судового процесу змогли лише присутні у судовій залі 600. Оголошення покарання кожному підсудному окремо не фіксувалося на плівку з метою захисту гідності обвинувачених. Франк увійшов сьомим. З перших шести п’ятьох засудили до смертної кари: Герінга, Ріббентропа, Кейтеля, Кальтенбруннера і Розенберга.^{655} Рудольф Гесс уникнув шибениці — його засудили до довічного ув’язнення.

Коли надійшла черга Франка, він був сьомим, хто піднявся ліфтом і увійшов крізь розсувні двері. Увійшовши, він втратив орієнтацію у просторі і став спиною до суддів. Конвоїри змушені були розвернути його лицем до суддів. Ребекка Вест помітила це.^{656} Форма протесту? Ні. Вона розтлумачила це як «дивне свідчення» стану розгубленості Франка. Він стояв перед суддями і мовчки слухав, не без мужності, як дехто зауважив. Лорд-суддя Лоуренс оголосив вирок всього кількома словами.

— Відповідно до пунктів обвинувального акту, за якими вас звинувачено, трибунал засуджує вас до страти через повішання. У навушниках Франк почув: «Tod durch den Strang»^{657} (Страта на шибениці).

Франк так і не дізнався, що його знайомство з Анрі Доннедьє де Вабром давало йому проблиск надії, що француз спробував йому допомогти. До кінця Доннедьє виступав за довічне ув’язнення, а не страту, але його ніхто з інших семи суддів не підтримав.

Суддя Біддл був здивований, що його французький колега «на диво уважно» поставився до німецького юриста, якого тепер визнали міжнародним злочинцем.^{658} Можливо, американський суддя, як і Ів Бегбедер, не знав про запрошення відвідати Берлін, яке Доннедьє отримав від Франка у 1935 році.

Вислухавши вердикт, Франк повернувся до своєї камери. До нього, як і до усіх інших підсудних, заходив д-р Гілберт. Франк ввічливо посміхався, але не зміг подивитися психологу в очі. Уся його попередня впевненість розвіялася.

— Страта через повішання.

Франк тихо вимовив ці слова. При цьому він кивнув головою, наче на знак згоди: «Я заслужив на це і я очікував цього»^{659}. Більше він нічого не сказав, нічого не пояснюючи д-ру Гілберту, як і пізніше не пояснив своїм рідним, чому він так вчиняв.

Оголошення вердикту суду було для Лаутерпахта полегшенням. Його аргументи на користь злочинів проти людяності, схвалені трибуналом, стали тепер невід’ємною частиною міжнародного права. Захист окремої особи та ідея індивідуальної кримінальної відповідальності за найстрашніші злочини тепер стануть частиною нового правопорядку. Суверенітет держави більше не забезпечуватиме абсолютного ухиляння від покарання за злочини такого масштабу, принаймні теоретично.

Невдовзі після оголошення рішення суду Лаутерпахт отримав повідомлення від Шовкросса: «Сподіваюся, ви завжди відчуватимете певне задоволення від того, що активно долучилися до чогось, що може мати серйозний вплив на майбутнє міжнародних стосунків»^{660}. Якщо Лаутерпахт і відчував таке задоволення, він ніколи про нього публічно чи навіть приватно не згадував. Він не ділився таким ні зі своїм сином, ні з Інкою.

Реакція Лемкіна була іншою. Він був у розпачі через ігнорування геноциду, його попереднє відчуття «нюрнберзького кошмару»^{661} посилилося. У вердикті не згадувалося навіть про те, що звинувачення у геноциді розглядалося, чи про те, що його підтримали три з чотирьох груп обвинувачення. (Мій власний досвід участі в міжнародних судах свідчить про те, що стислий виклад усіх аргументів, навіть які не було схвалено, дає певне відчуття комфорту; це також відчиняє двері для майбутніх аргументів при розгляді інших справ.) Лемкіна вразило не менше і те, що цілковито знехтували злочинами, скоєними до початку війни.

Згодом Лемкін зустрівся з Генрі Кінгом, молодшим американським прокурором, який змалював поляка як «неголеного» і «розпатланого», в якомусь обідраному вбранні. Лемкін зізнався, що цей день оголошення вердикту був «найчорнішим днем»^{662} в його житті. Це було навіть гірше, ніж той момент, коли він за місяць до того дізнався про загибель Белли та Йозефа.

Леон отримав звістку про судове рішення, коли був у Парижі. Наступного ранку молода дівчина Люсетт, яка жила поблизу, зайшла за моєю матір’ю, восьмирічною дочкою Леона, аби відвести її до школи. Люсетт бачила, як Леон молиться — ритуал, якого він дотримувався щоранку, аби відчути зв’язок, як він розповість потім моїй матері, відчуття «приналежності до групи людей, яка зникла».

Леон ніколи не розповідав мені про свою думку щодо процесу у Нюрнберзі чи винесеного вердикту, а також щодо того, чи усе це могло б вважатися адекватною формою відповідальності. Водночас він був у захваті від того, яку я обрав собі кар’єру.

Дванадцять підсудних було засуджено до страти без права на оскарження вироку. Серед них були Франк, Розенберг і Зейсс-Інкварт, яким не довелося довго чекати на виконання страти через повішання. Папа Римський просив про помилування Франка, але це прохання відхилили.^{663} У покаранні не було моральної дилеми для лорда-судді Лоуренса; його дочка Роббі розповіла мені, що її батько в Англії вже засуджував кількох злочинців до страти на шибениці:

— Він вважав це лише карою для людей, які вчинили велике зло, — пояснила вона. — Він втішився, коли у Британії заборонили смертну кару, але я не думаю, що він коли-небудь мав сумніви у доцільності такого покарання у цій справі, для цих підсудних.

У період між днем оголошення вироку і днем виконання покарання президент Трумен написав лорду-судді Лоуренсу. Він висловив вдячність за «вірну службу», якою суддя долучився до «зміцнення міжнародного права і справедливості»^{664}.

Через два тижні, вранці 16 жовтня, у «Дейлі Експрес» з’явився заголовок: «Герінга стратили першим о першій ночі, — повідомляла газета, — а за ним ще десятеро підсудних».^{665} Ця стаття була відома своєю помилкою. Герінг уникнув зашморгу, наклавши на себе руки незадовго до призначеної години страти.

Першим повішали Ріббентропа; Франк перемістився у послідовному порядку вище на п’яту позицію. Смертний вирок було виконано у спортивній залі Палацу правосуддя, куди його супроводжував американський військовий священик Сікст О’Коннор. Знервований, він пройшов через внутрішній дворик суду до спортивної зали. Коли йому на голову вбирали чорний мішок, він заплющив очі і гарячково ковтав повітря. Він сказав кілька останніх слів.^{666}

Кореспондент «Таймс» Р. Купер, коли пізніше того дня з’явилися новини про повішання, був у Франції. «Звістка про кінець застала мене у невеличкому ресторані Парижа», — написав він у своїх спогадах. Музиканти бренькали композицію «Insensiblement», яка згодом стане улюбленою мелодією Джанґо Рейнхарда. Фотографії повішаних, зокрема й Франка, було надруковано на останній сторінці вечірньої газети, і в ресторані усі охочі могли їх побачити.

— Ça, c’est beau à voir, — пробурмотів господар. — Ça, c’est beau.^{667}

А потім ліниво перегорнув сторінку.

За кількасот миль звідти, поблизу невеличкого селища Нойгаус-ам-Шлірзе у Баварії, молодші діти Ганса Франка були у дитячому садку. Бріґіт Франк забрала їх після обіду у день повішання.

— Моя мати прийшла вбрана барвисто, по-весняному, щоб повідомити нам, що наш батько тепер на небесах, — згадував Ніклас. — Мої сестри і брат почали плакати, а я мовчав, тому що тепер знав, що це сталося. Гадаю, саме тоді я почав відчувати сильну образу і відтоді холодно реагував на це сімейство.

Через багато років Ніклас зустрівся з Сікстом О’Коннором, капеланом, який супроводжував Франка до спортивної зали. «Ваш батько ішов на шибеницю посміхаючись, — розповів йому капелан. — Навіть у тюремній камері Нюрнберга, — додав він, — ваш батько боявся вашої матері».

Ніклас не забув той день, про який часто думав. Разом ми відвідали порожнє крило Палацу правосуддя, де була в’язниця, і посиділи у такій самій камері, як та, де тримали його батька.

— Кумедна річ, — сказав Ніклас, — коли вони зайшли, щоб забрати мого батька на шибеницю і відчинили двері, мій батько стояв на колінах. — Ніклас клякнув, щоб продемонструвати мені це.

— Він сказав священикові: «Отче, моя мати, коли я був маленьким хлопчиком, моя мати перехрещувала мене щоранку, як я виходив з дому до школи». — Ніклас перехрестився на чолі. — «Будь ласка, зробіть зараз так само», — попросив Франк священика.

Ніклас запитував себе, чи це часом не була вистава.

— Можливо, це був один із тих моментів, дуже близьких до шибениці, до смерті… він знав, що не переживе ніч на шістнадцяте жовтня, можливо це було справді щиро, це була єдина і остання щира річ, яку він зробив».

Ніклас замовк на хвилю, а потім продовжив:

— Він хотів знову бути невинною дитиною, яким він був, коли мати вранці благословляла його хресним знаменням.

Він знову замовк, а тоді сказав:

— Я вперше про це подумав. Гадаю, він хотів бути знову маленьким хлопчиком, який ще не зробив жодних цих злочинів.

Все ж Ніклас не мав жодних сумнівів у нещирості батькового часткового визнання провини у залі суду і не вірив у жодні заперечення проти його повішання.

— Я проти смертної кари, — сказав він без емоцій, — окрім як для мого батька.

Під час однієї з наших розмов він згадав лист, який його батько написав д-ру Зайдлю, своєму адвокату, ввечері напередодні страти.

— Він написав: «Я не злочинець». — Ніклас з відразою вимовив ці слова. — Так що насправді він відмовився від своїх слів, від усього, у чому він зізнався під час процесу.

Коли ми говорили про їхню останню зустріч, про розмову з капеланом, про мовчазну твердість його матері, Ніклас запхав руку до нагрудної кишені свого піджака і дістав звідти шкіряний гаманець.

— Він був злочинцем, — сказав тихо, виймаючи з гаманця маленьку чорно-білу фотографію, потерту й вицвілу. Він передав її мені. На фото було тіло його батька, покладене на лаву, мертве. Фото було зроблено через кілька хвилин після повішання, на грудях — бирка з його ім’ям.

— Я дивлюся на неї щодня, — сказав Ніклас. — Аби нагадати собі і переконатися, що він мертвий.

_{Ганс Франк, повішеник, 16 жовтня 1946 р.}

Післямова У лісі

Судовий процес у Нюрнберзі мав наслідки.

Через кілька тижнів після його завершення в північній частині Нью-Йорка зібралася Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй. У порядку денному на 11 грудня 1946 року було кілька проектів резолюцій для створення нового світового порядку. Два з них стосувалися процесу.

Прагнучи закласти підґрунтя для Міжнародного білля про права, Генеральна Асамблея підтвердила, що принципи міжнародного права, визнані статутом Нюрнберзького трибуналу — включно зі злочинами проти людяності — є частиною міжнародного права.^{668} Резолюцією № 95 Генеральна Асамблея схвалила ідеї Лаутерпахта і вирішила у новому світовому порядку знайти місце для окремої особи.

Тоді Генеральна Асамблея прийняла резолюцію № 96.^{669} Вона виходила за межі рішень, прийнятих суддями у Нюрнбергу: зазначивши, що геноцид заперечував «право на існування цілих людських груп», Асамблея вирішила піти далі і ухвалити, що «геноцид є злочином з точки зору міжнародного права». Те, що побоялися зробити судді, уряди ухвалили як законодавче правило, що втілило працю Лемкіна.

Ця резолюція допомогла Лемкіну оговтатися від «найчорнішого дня» в його житті. Його сили відновилися, він підготував проект Конвенції про геноцид і шукав можливостей переконати уряди в усьому світі підтримати цей міжнародний інструмент. Це була виснажлива більш як дворічна праця. 9 грудня 1948 року Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію про запобігання злочину геноциду і покарання за нього^{670} — перша угода з прав людини нового часу. Ця угода набрала чинності, коли минуло понад два роки, дозволивши Лемкіну присвятити останнє десятиліття свого життя заохоченню країн приєднатися до цієї конвенції. На той час, коли він помер від серцевого нападу у Нью-Йорку 1959 року, до конвенції долучилися Франція і Радянський Союз. Об’єднане Королівство приєдналося у 1970 році, а Сполучені Штати — у 1988 році, після скандалу, коли президент Рейган відвідав могили офіцерів СС на кладовищі Бітбург у Західній Німеччині.

Лемкін помер бездітним. Кажуть, на його похороні було мало людей, але Ненсі Екерлі має інші спогади: «Там було декілька людей, але не п’ятеро чи шестеро, як дехто розповідає, мабуть, для більш драматичного ефекту», — сказала вона мені, і серед них було «досить багато жінок у вуалях». Його поховано у Флашингу, на околиці Нью-Йорка.

Герш Лаутерпахт повернувся до Кембриджа на наступний день після оголошення вироку, аби присвятити себе академічній роботі, своїй родині і побути з Інкою. Його праця «Міжнародний білль про права людини» стала поштовхом до Загальної декларації прав людини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, через день після Конвенції проти геноциду. Розчарований через те, що декларація не мала юридичних зобов’язань, Лаутерпахт сподівався, що вона зможе стати передумовою для більш інтенсивного розвитку. Зрештою, так і сталося: ухвалили угоду про Європейську конвенцію з прав людини, яку було підписано 1950 року.^{671} Нюрнберзький прокурор Девід Максвелл Файф відіграв засадничу роль у розробці тексту для створення першого міжнародного суду з прав людини, до якого могли звертатися окремі особи. За ним з’явилися інші регіональні і всесвітні інструменти із захисту прав людини, але так і не було прийнято жодної угоди з питань злочинів проти людяності, паралельно з Конвенцією про геноцид Лемкіна. У 1955 році Лаутерпахта обрали суддею від Великобританії у Міжнародному суді ООН в Гаазі, попри деякий спротив тих, хто вважав його «недостатньо британцем». Він помер у 1960 році, до закінчення терміну своїх повноважень, і похований у Кембриджі.

Лаутерпахт і Лемкін — двоє молодих хлопців з Лемберга, зі Львова. Їхні ідеї мали міжнародний резонанс, а спадок поширився на увесь світ. Концепції геноциду і злочинів проти людяності розвивалися поруч одна з одною — взаємини, що об’єднують окрему особу і групу.

Перш ніж ідея Міжнародного кримінального суду втілилася у реальність, минуло п’ятдесят літ, оскільки держави мали різні погляди і були не в змозі досягнути консенсусу щодо покарання за міжнародні злочини. Зміни нарешті сталися у липні 1998 року, спровоковані звірствами у колишній Югославії і Руанді. Того літа понад 150 держав домовилися про статут Міжнародного кримінального суду на зустрічі у Римі.^{672} Я брав участь у цих перемовинах, відіграючи другорядну роль, готуючи з колегами преамбулу, вступну частину договору, яка мала б на меті спонукати до дій. Працюючи в тіні, ми додали до преамбули простий рядок, в якому зазначається, що «обов’язком кожної держави є здійснення її кримінальної юрисдикції над особами, що несуть відповідальність за вчинення міжнародних злочинів». Цей, здавалося, безневинний рядок вцілів під час перемовин і став першим випадком, коли держави визнали такий обов’язок відповідно до міжнародного права. Через три покоління після того, як у Берліні 1935 року Анрі Доннедьє де Вабр і Ганс Франк сперечалися про ідеї міжнародного суду, такий новий міжнародний суд було врешті створено, і він мав повноваження розглядати геноцид і злочини проти людяності.

Через два місяці після досягнення домовленості щодо МКС, у вересні 1998 року, Жан-Поль Акаєсу став першою особою, яку коли-небудь було засуджено міжнародним судом за злочин геноциду.^{673} Після цього відбувся Міжнародний кримінальний трибунал щодо злочинів у Руанді.

Ще через кілька тижнів, у листопаді 1998 року, Палата лордів у Лондоні ухвалила, що сенатор Августо Піночет, колишній президент Чилі, не має права вимагати імунітету від юрисдикції англійських судів через те, що акти катування, до яких, як стверджувалося, він був причетний, були злочином проти людяності.^{674} Це був перший випадок, коли національний суд коли-небудь виніс таке рішення.

У травні 1999 року сербський президент Слободан Милошевич став першим чинним головою держави, якого звинуватили у скоєнні злочинів проти людяності у Косово.^{675} У листопаді 2001 року, після того, як він покинув посаду голови держави, до обвинувального акту додали звинувачення у геноциді у зв’язку зі звірствами у боснійській Сребрениці.^{676}

Минуло шість років. У березні 2007 року суддя американського окружного суду позбавив Джона Калимона його американського громадянства.^{677} Чому? Тому що у серпні 1942 року той перебував на службі в Українській допоміжній поліції і брав участь в облавах на євреїв під час проведення «die Grosse Aktion». Він допомагав переслідувати цивільне населення, вчиняючи злочин проти людяності.

У вересні 2007 року Міжнародний суд у Гаазі ухвалив рішення, що Сербія порушила свої зобов’язання перед Боснією та Герцеговиною, не перешкодивши геноциду у Сребрениці.^{678} Це був перший випадок, коли державу коли-небудь було засуджено міжнародним судом за порушення Конвенції про геноцид.

У липні 2010 року президент Судану Омар аль-Башир став першим чинним главою держави, засудженим за геноцид Міжнародним кримінальним судом.^{679}

Через два роки, у травні 2012 року, Чарльз Тейлор став першим главою держави, якого притягнули до суду за злочини проти людяності.^{680} Його засудили до п’ятдесяти років позбавлення волі.^{681}

У 2015 році Комісія з міжнародного права Організації Об’єднаних Націй розпочала активно працювати над питанням злочинів проти людяності, відкриваючи шлях до можливого супутника конвенції про запобігання та покарання геноциду.^{682}

Нові справи продовжують з’являтися, як і нові злочини. Нині я працюю над справами, пов’язаними з геноцидом і злочинами проти людяності щодо Сербії, Хорватії, Лівії, Сполучених Штатів, Руанди, Аргентини, Чилі, Ізраїлю і Палестини, Об’єднаного Королівства, Саудівської Аравії та Ємену, Ірану, Іраку і Сирії. Звинувачення у геноциді та злочинах проти людяності рясніють по всьому світу, навіть якщо ідеї, що надихали Лаутерпахта і Лемкіна, резонують тепер інакше.

Виникла неофіційна ієрархія. У роки після рішення Нюрнберзького трибуналу слово геноцид набуло широкої підтримки у політичних колах і публічних обговореннях, як «злочин злочинів»^{683}, посилюючи важливість захисту груп якщо порівняти із захистом індивідів. Можливо, такою є сила слова, запровадженого Лемкіном, але, як і боявся Лаутерпахт, серед жертв було чимало прихильників такої думки, що злочин проти людяності є меншим злом^{684}. Це не єдиний непередбачуваний наслідок паралельних зусиль Лаутерпахта і Лемкіна. Довести злочин геноциду непросто, і я сам переконався, як потреба довести намір знищити групу загалом або частково, як того вимагає Конвенція про геноцид, може мати сумні психологічні наслідки. Це підсилює почуття солідарності серед членів потерпілої групи і водночас поглиблює негативні відчуття щодо злочинної групи. Термін «геноцид», з акцентом на групи, здебільшого сприяє підвищенню відчуття «вони» і «ми», відшліфовує відчуття групової ідентичності і може мимоволі породити ті самі умови, проти яких призначений, — налаштовуючи одну групу проти іншої, і це залишає менше шансів на примирення. Мене хвилює те, що злочин геноциду спотворив судове переслідування воєнних злочинів і злочинів проти людяності через прагнення бути названим жертвою геноциду, яке спонукає прокурорів висувати обвинувачення у цьому злочині. Для декого бути названим жертвою геноциду стає «суттєвим елементом національної ідентичності»^{685}, проте не сприяє розв’язанню історичних суперечок чи зменшенню частоти масових убивств^{686}. Не дивно, що у редакторській статті провідної газети з нагоди столітніх роковин турецьких звірств проти вірмен припускається, що, можливо, від слова «геноцид» мало користі, через те що воно «радше розпалює національне обурення, аніж спонукає об’єктивно і суворо проаналізувати історію, що так потрібно країні»^{687}.

Однак на заперечення цих аргументів я мушу визнати, що відчуття групової ідентичності є фактом. Ще 1893 року соціолог Луї Гумплович у своїй книзі «La lutte des races» («Расова боротьба») зазначив, що «індивід, коли він приходить на світ, є членом групи»^{688}. Такий погляд існує і надалі. «Наша кровожерлива природа, — писав сто років по тому біолог Едвард О. Вілсон, — є закоренілою, оскільки принцип група-проти-групи був головною рушійною силою, що зробила нас такими як ми є».^{689} Здається, основним елементом людської природи є те, що «люди відчувають своїм обов’язком належати до групи і, приєднавшись до неї, вважають її вищою за групи-конкуренти».

Це створює серйозні перешкоди для нашої системи міжнародного права, яка стикається з відчутною напругою: з одного боку, людей вбивають через те, що вони належать до певної групи; з іншого боку, правове визнання цього факту сприяє збільшенню імовірності конфлікту між групами, посилюючи відчуття групової ідентичності. Мабуть, Леопольд Кор мав рацію, пишучи своєму другові Лемкіну у приватному листі сильні слова про те, що злочин геноциду зрештою «призведе до тих самих умов, які прагне виправити».

А що сталося з іншими головними персонажами цієї історії?

Після визволення Віттеля міс Тілні працювала на американське військо, перш ніж повернутися до Парижа. Вона прожила там ще два роки, а тоді повернулася до Англії. У 1950-х роках вона знову подалася у мандри, цього разу як місіонерка, до Південної Африки, а в 1964 році вона емігрувала до Сполучених Штатів. Її останній дім був у Коконат-Ґроув, у Маямі, неподалік від свого брата Фреда, колишнього культуриста і продавця шарлатанських засобів. Мені сказали, що до кола її знайомих належав Чарльз Атлас. Вона померла у 1974 році. У 2013 році я надіслав матеріали, які мені вдалося зібрати про неї, до меморіалу голокосту Яд Вашем у Єрусалимі, разом з двома письмовими підтвердженнями: одне написала моя мама, інше — Шула Троман. 29 вересня 2013 року міс Тілні було визнано Праведницею народів світу.

Саша Кравец, якого міс Тілні врятувала від депортації до Аушвіца, після звільнення Віттеля емігрував до Сполучених Штатів. 1946 року він дістався туди на кораблі з Бремена до Нью-Йорка. Я не зміг знайти хоч якоїсь інформації про те, що з ним було далі.

Еміль Лінденфельд залишився у Відні. Останні два роки війни він переховувався у своїх «друзів-неєвреїв» і в родини як «підводник». Він знову одружився у 1961 році, а 1969 року помер у Відні, де й похований.

Отто фон Вехтер після війни зник, потім йому вдалося отримати притулок у Ватикані. У 1949 році помер у Римі за загадкових обставин, перебуваючи під заступництвом австрійського єпископа Алоїза Гудала, і до кінця переховуючись від правосуддя, звинувачений польським урядом у масових вбивствах понад 100 000 поляків у Львові. Його син Хорст живе у замку Хагенберг разом зі своєю дружиною^{690}, і переконаний, що його батько був хорошою людиною з гідним характером, а не злочинцем, навіть попри постійні нові докази, зокрема докази явної крадіжки картини Брейгеля та інших творів мистецтва з Національного музею Кракова у грудні 1939 року.

Ніклас Франк виріс, став поважним журналістом, з часом став виконувати обов’язки іноземного редактора журналу «Штерн». У 1992 році він повернувся до Варшави і до будинку, де жив, коли був дитиною, аби взяти інтерв’ю у Леха Валенси, новообраного президента Польщі. Він не казав Валенсі, що ця кімната, де відбувалося інтерв’ю, і стіл, за яким вони сиділи, — це саме та кімната і саме той стіл, навколо якого за ним колись бігав його батько. Він живе у Гамбургу разом із дружиною, має дочку і двоє онуків.

Влітку 2014 року я їздив до Львова разом з Нікласом Франком і Хорстом фон Вехтером. Під час знімання нашого фільму — «Мій нацистський спадок: що вчинили наші батьки» — ми відвідали зруйновану синагогу у Жовкві, масове поховання неподалік і університетську аудиторію, де Ганс Франк виголосив свою велику промову 1 серпня 1942 року у присутності Отто фон Вехтера. Ніклас здивував нас, коли видобув із задньої кишені копію цієї промови і зачитав її вголос. Наступного дня ми разом втрьох спостерігали за церемонію на честь загиблих «дивізії Ваффен СС Галичина», створеної Отто фон Вехтером навесні 1943 року і яку досі шанує маргінальна група українських націоналістів, яка організувала цю подію. Хорст сказав мені, що це була найкраща частина подорожі, тому що літні чоловіки і молоді хлопці підходили до нього, аби вшанувати його батька.

— Ви не заперечували, — спитав я, — що багато з них були в одностроях СС зі свастиками?

— Чого б це? — відповів Хорст.

Леон та Рита Бухгольц жили разом у Парижі решту свого життя, у квартирі, яку я пам’ятаю з дитинства, неподалік Ґар-дю-Нор. Леон прожив до 1997 року, майже завершивши повне столітнє коло. Їхня дочка Рут вийшла заміж за англійця і у 1956 році перебралася до Лондона. Вона має двох синів, перший з яких — я, а другий має антикварну книжкову крамницю у центрі Лондона, що спеціалізується на ілюстрованих книжках для дітей. Я вивчав право у Кембриджському університеті, і там 1982 року слухав курс лекцій з міжнародного права, який читав Елі Лаутерпахт, дорослий син Герша. Влітку 1983 року, після закінчення університету, Леон та Рита приїздили до Кембриджа і ми разом сходили до Елі, який приймав гостей на свіжому повітрі у своєму садку. Там була його мати Рахиль, вдова Лаутерпахта, і я чітко пам’ятаю її зав’язане вузликом волосся. Я не знаю, чи вона і Леон тоді поспілкувалися між собою, але якщо і спілкувалися та обговорювали родинні зв’язки з Віднем, Лембергом і Жовквою, то Леон не відчув потреби поділитися цією розмовою зі мною.

Восени 1983 року я поїхав до Америки, де провів рік у Гарвардській школі права як запрошений викладач. Елі Лаутерпахт написав мені навесні 1984 року, запропонувавши академічну посаду наукового співробітника у новому науково-дослідному центрі з міжнародного права, який він створював у Кембриджському університеті. Тоді і ще чверть століття по тому, коли з колег ми перетворилися на друзів, ми не знали, що наші предки жили на одній вулиці понад століття тому. Минуло тридцять років, перш ніж Елі та я дізналися, що його батько і моя прабабуся жили у Жовкві в протилежних кінцях містечка на Східно-Західній вулиці.

Ми дізналися про це завдяки тому запрошенню зі Львова.

А як же Львів? Вперше я його відвідав 2010 року і відтоді повертався сюди щороку. Через сто років після свого розквіту він залишається чудовим містом, втім, з темним і таємним минулим, де його мешканці займають місця, підготовлені іншими. Розмах будівель, скрипіння трамваїв, аромат кави і вишень — все ще там. Різні громади, що змагалися між собою на вулицях міста у листопаді 1918 року переважно зникли, а українці стали домінувати. Водночас присутність інших відчувається всюди. Її відчуваємо у бруківці, з допомогою Віттліна, і її можна побачити на власні очі, якщо бути дуже уважним: у крилах лева, того, що «так войовничо дивиться вниз»^{691} зі свого сідала над входом до брами № 14 на площі Ринок, верхи на сторінках розгорнутої книжки, на яких можна побачити напис «Pax Tibi Marce Evangelista Meus» (Мир тобі, Марку, мій євангелісте!); ви побачите її у вицвілих польських табличках з назвами вулиць і у порожніх заглибленнях на куті біля входу до кам’яниць, де колись висіли медузи [так в оригіналі. — Прим. верстальника]; у вікні старої аптеки «Під Угорською короною» на площі Бернардинів, колись найгарнішої площі в усьому королівстві Галичини і Володимирії, і нині теж, особливо вночі, коли її підсвічено і на ній, як завжди, людно.

Після цих відвідувань Львова я краще розумію слова тієї юної студентки, що підійшла до мене під час мого першого візиту, аби тихенько пояснити, наскільки для неї особисто була важлива моя лекція. У сучасному Львові, де Лемкін і Лаутерпахт забуті, ідентичність і походження є питаннями складними і небезпечними. Місто залишається «чашею жовчі», як це було стільки разів у минулому.

Розмова з молодою дівчиною, яка розпитувала про родовід, не була єдиним випадком, коли зі мною ділилися такими речами у Львові. У ресторані, на вулиці, після розмови, в університеті, у кав’ярні, я чув думки, пов’язані з ідентичністю і походженням. Пам’ятаю, як мене познайомили з професором Рабиновичем, чудовим викладачем права Львівського університету, який викладав юридичні аспекти прав людини за найтемніших часів. «Це той чоловік, з ким вам варто поговорити», — сказали мені кілька людей. Зрозуміло, чому — через делікатне питання походження.

Хтось підказав, що, мабуть, мені було б цікаво пообідати у «Золотій Розі», що знаходиться у старій середньовічній частині міста, між ратушею і міським архівом, в тіні руїн синагоги, збудованої у 1582 році і зруйнованої за наказом німців влітку 1941 року.^{692} Заклад позиціює себе як єврейський ресторан, що виглядає дивним з огляду на відсутність нині єврейських мешканців у місті. Коли я вперше проходив повз «Золоту Розу» у товаристві свого сина, ми зазирнули у вікно і побачили відвідувачів, які справляли враження, принаймні поверхневе, наче їх перенесли сюди з 1920-х років. Багато з них мали великі чорні капелюхи на голові та інші атрибути, що викликають асоціацію з ортодоксальною єврейською громадою. Ми жахнулися — місце для туристів, де можна нарядитися євреєм, взявши відразу при вході з вішаків характерне чорне вбрання і капелюх. У ресторані пропонують страви традиційної єврейської кухні, — разом з свинячими ковбасками, — які можна замовити з меню, в якому немає цін. Після частування кельнер пропонує торгуватися за ціну з’їдених страв.

Сидячи у цьому ресторані, набравшись врешті сміливості увійти (зусилля, яке розтягнулося у часі на понад п’ять років), я знову загадувався питанням, чи я наблизився до ідей Лаутерпахта і Лемкіна, чи стояв рівно посередині між ними, чи сидів з ними обома. Лемкін, мабуть, був би за столом знадливішим компаньйоном, а Лаутерпахт — більш інтелектуальним, строгим співрозмовником. Обидва поділяли оптимістичну віру у силу законів робити добро, захищати людей і в потребу змінити ці закони, аби досягнути цієї мети. Обидва визнавали цінність життя окремої людини і важливість бути частиною громади. Однак вони мали фундаментальні розбіжності у поглядах на спосіб, який був би найефективнішим у досягненні захисту цих цінностей, чи то акцентуючи увагу на індивіді, чи на групі.

Лаутерпахт ніколи не схвалював ідеї геноциду. До кінця свого життя він зневажливо ставився до цього терміна і, можливо, трохи м’якше, до людини, яка його запровадила, навіть якщо й визнавав амбітні якості автора. Лемкін побоювався, що окремі проекти із захисту індивідуальних прав людини, з одного боку, і захисту груп і запобігання геноциду, з іншого боку, суперечать один одному. Можна було б сказати, що Лемкін і Лаутерпахт суперечили один одному.

Я побачив позитивні і негативні сторони обох підходів, які, коливаючись між двома протилежними полюсами, потрапили до інтелектуального чистилища. Тож я відклав ці роздуми і спрямував свою енергію на те, щоб переконати мера Львова зробити кілька кроків для вшанування досягнень обох видатних чоловіків, разом з вагомим внеском міста у міжнародне право і правосуддя. «Скажіть, куди нам причепити меморіальні таблички», — сказав мені мер, і він подбає, щоб це зробили. — «Покажіть мені; навчіть мене».

Я би взяв Віттліна, поета обнадійливих ідилій, захопленого ідеєю гармонії між друзями, що пронизує поділ груп, міфом Галичини і міста втраченого дитинства мого дідуся. Я б почав із Замкової гори, тоді вирушив би туди, де все почалося — у центр, на площу Ринок, з його крилатим левом. Я б промчав повз ворожі один до одного угруповання, навпроти дому Лаутерпахта на Театральній вулиці, з його замкненою металевою брамою, вздовж вулиці Третього травня до дому Інки Кац і вікна, з якого вона бачила, як забирали її маму, повз приміщення кафедри міжнародного права університету, недавно прикрашені портретами Лаутерпахта і Лемкіна, а тоді до колишньої будівлі юридичного факультету, вгору попри дім Юліуша Макаревича, догори звивистими вуличками у напрямку величного кафедрального собору Святого Юра, аби постояти на площі, де Отто фон Вехтер зібрав свою дивізію СС «Галичина». Ще трохи далі, на віддалі кинутого каменя, на вершині пагорба, я б затримався на хвильку, перш ніж піти до будинку, де народився Леон на вулиці Шептицьких.

Тоді спустився б вулицею до будівлі, де мешкав Лемкін у той рік, коли він дискутував з професором щодо вірмен і права держав вбивати власних громадян, далі до колишнього парламенту Галичини, де у серпні 1942 року Франк виголосив свою смертоносну промову, тоді вниз до Оперного театру, перед яким стояли діти з прапорцями і свастиками, далі до спортивного майданчика біля будівлі школи Собеського, де була облава на євреїв, під залізничний міст до гетто і першого дому Лемкіна, до кімнати у багатоквартирному будинку у найбіднішому районі міста. Звідти рукою сягнути до Янівського концтабору, де Маурицій Аллерганд мав нахабство спитати в охоронця табору, чи той має душу, — кілька слів, за які він поплатився своїм життям, — і далі до розкішного залізничного вокзалу, з якого б міг сісти на потяг до Жовкви і, якщо б захотів, далі до Белжеца і на край світу.

Я таки сів на потяг і поїхав до Жовкви, де мене зустріла Людмила, історик цього похмурого, змарнілого містечка. Саме вона пішла зі мною до місця на околицях, проігнорованого владою і усіма мешканцями містечка, за винятком небагатьох. Від її робочого кабінету у старому Жовківському замку ми пройшлися Східно-Західною вулицею, яка, якщо нікуди далі не звертати, приведе до лісової галявини. Ми рушили від зеленої ділянки на західному кінці тієї довгої вулиці, де колись стояв будинок моєї прабабусі Мальке, повз гарні католицькі та українські храми і напівзруйновану, душевну синагогу сімнадцятого сторіччя, до будинку зі схованкою під підлогою, де переховувалася Клара Крамер, просто навпроти старої дерев’яної церкви, через перехрестя, яке було, як я тепер знаю, місцем, де стояв будинок, в якому народився Герш Лаутерпахт. Ми собі йшли — один кілометр, а тоді ще один, через поле, крізь ворота, вийшли на втоптану стежку з дрібним піском, обабіч якої росли дубові дерева, ми чули цокіт цикад, кумкання жаб і відчували запах землі, а тоді увійшли до світлого осіннього лісу, там, де, можливо, колись бавилися Леон і Лаутерпахт. Ми зійшли з піщаної стежки на траву, через кущі, і дійшли до лісової галявини.

«Ми дійшли», — Людмила говорила тихо. Тут було два невеличких ставки, викопані у піску і наповнені темною водою, болотом, порослі очеретом, що хитався на вітрі. Місце, позначене самотнім білим каменем, встановленим не владою міста на знак скорботи чи жалю за загиблими, а з приватної ініціативи вшанувати їх пам’ять. Там ми сиділи на траві, спостерігаючи, як сонце відбивається у темній, нерухомій поверхні води, що вкривала викопані у землі ями. Десь глибоко, у неторканій більш як півстоліття землі, лежали рештки трьох з половиною тисяч людей, про яких влітку 1946 року писав давно забутий Гершон Таффет, кожен з них — окрема особа, разом — група.

Серед закопаних кісток змішалися останки Леонового дядька Лейбуса, Лаутерпахтового дядька Давида, які спочивають у цьому місці поруч один з одним, тому що їм не пощастило бути членами чужої групи.

Сонце нагрівало воду; дерева піднімали мене догори, подалі від очерету — у височінь синього неба. І тут, на якусь мить, я зрозумів.

_{A. Дім Леона Бухгольца, вул. Шептицьких, 12 (1904–1914)}

_{B. Дім Герша Лаутерпахта, вул. Театральна, 6 (1911–1919)}

_{C. Дім Рафала Лемкіна, вул. Глибока, 6 (1921)}

_{D. Дім Рафала Лемкіна, вул. Глибока, 6 (1922)}

_{E. Дім Рафала Лемкіна, вул. Замарстинівська, 21 (1923)}

_{F. Корпус юридичного факультету (1915–1926)}

_{G. Львівський університет ім. Івана Франка (2015)}

_{H. Театр Скарбека}

_{I. Високий Замок}

Подяки

Упродовж останніх шести років у своїй роботі я спирався на допомогу багатьох людей та установ з усього світу. Кілька разів траплялося, що ця підтримка була суттєвою і надавалася протягом тривалого часу; в решті випадків мені допомагали неофіційно і часом лише ділилися одним єдиним спогадом чи, як було одного разу, використанням одного слова. Я щиро вдячний усім, хто долучився до проекту, який виріс за межі того, що я очікував, коли на початку отримав те запрошення до Львова.

Я висловлюю особливу вдячність членам родин чотирьох центральних персонажів цієї історії. Моїй матері Рут Сендс, від якої я отримав надзвичайну і чудову підтримку перед лицем трагічних подій, що завдають тяжкого болю. Моїй тітці Енні Бухгольц, яка впродовж двох десятиліть була дуже близькою з моїм дідусем, і була такою ж щедрою на спогади, як і мій найчудовіший брат Марк. Іншим членам родини — моєму батькові Аллану Сендсу, його другові дитинства Емілю Ландесу, який був племінником мого діда, та іншим, таким, як Дорон Пелег, Алдо і Жанетт Наурі — вони допомогли дізнатися подробиці розмитої картини подій. Я радий, що мав можливість побути стільки часу з сером Елігу Лаутерпахтом, моїм вчителем і наставником. Саулу Лемкіну, останньому живому члену родини, який знав Рафала. Він був надзвичайно ґречним, як і Ніклас Франк, новий і найнесподіваніший з моїх друзів. Я також вдячний Хорсту фон Вехтеру за його великодушність у наданні великої кількості матеріалів і свого часу.

У певному сенсі можна було б сказати, що місто Львів є п’ятим головним персонажем цієї книги, або, можливо, й першим. Двоє людей були найґречнішими провідниками до таємниць міста, його архівів і кав’ярень, і стали мені близькими друзями: д-р Іван Городиський з Львівського університету був дивовижним, розумним, спостережливим і турботливим молодим юристом, з тих, хто неодмінно принесе місту великі заслуги; д-р Софія Дяк, директор Центру міської історії, відкрила багатства і труднощі історії міста у спосіб тонкий, відвертий і цікавий. З-поміж багатьох інших, яких важко перелічити, мушу виділити викладачів Петра Рабиновича та Оксану Головко, які надавали підтримку протягом усього цього часу; мені допомагали д-р Ігор Земан, якого мобілізували до війська проти Росії навіть попри те, що він працював над завершенням власної праці про Лемкіна і Лаутерпахта; Олексій Дунай; професор Зоя Баран; Людмила Байбула, сміливий і ґречний архіваріус з Жовкви, без якої я б ніколи не дізнався про борек і його таємниці.

Колеги з Університетського коледжу Лондона — на чолі з моїм деканом, професором Газель Дженн і професором Шерил Томас, керівником відділу наукових досліджень — невтомно підтримували мою надмірно розтягнуту письмову працю. Дякую за розум і корисну працю чудовим, яскравим молодшим науковим співробітникам з УКЛ: Ремі Райхолду, якому невідомий вираз «неможливо знайти» щодо документів; Маріам Кизилбаш і Луїсу Віверосу, які допомогли вичитати кінцеві примітки; Девіду Швайзеру, який допоміг з питаннями німецької культури і мови; Дарії Зигмунт, яка підкорила питання польської і знайшла оригінальну копію твору Віттліна «Mój Lwów»; і Хеджазу Хезбуллі, який знайшов «золоті» матеріали у документах Ліги Націй. Мені також допомагали Тесса Барсак (Париж), Ноа Амірав (Єрусалим), Мелісса Голке і Шон Лайонс (Джорджтаун), Ерік Сигмунд (Сірак’юс) і Асім Мехта (Єль).

Мені ґречно допомагали люди з усього світу. У Франції Люсетт Фінгерквайг докладніше і більш персонально розповіла мені про «Військо злочинців» (l'Armée du Crime), а пастор Рішар Желен відчинив двері архіву баптистської церкви в 14-му районі Парижа. Катрін Трує з благодійного фонду Шарля де Голля допомогла прояснити з фотографією, зробленою 1944 року; Даніель Ґройє надав мені доступ до архіву Медона; Жан-Мішель Петі і Ремон Бетрем’є познайомили мене з історією Куррієра.

У Польщі Марек Корнат з інституту історії Польської академії наук розповів мені про нетривале перебування Лемкіна в Ягелонському університеті Кракова; д-р Януш Фіолка запропонував свою безмежну підтримку у Кракові та його околицях; Аркадіуш Радван, Ян Фотек, Гжегож Пізон і Александра Полак з інституту Аллерганда зв'язалися безпосередньо з родиною Мауриція Аллерганда, який навчав Лемкіна і Лаутерпахта; а д-р Адам Редзік з Варшавського університету є провідним фахівцем з історії Львівського університету тих часів, про які я пишу. Ева Салкєвич-Маннерлін надала цінну інформацію щодо польських фахівців з міжнародного права у міжвоєнні роки, а Анна Міхта і Йоанна Вінєвич-Волська були моїми провідниками у Вавельському королівському замку. Аґнєшка Б’єньчик-Міссала перевірила частину мого рукопису, а Антонія Ллойд-Джонс запропонувала свою допомогу у перекладі з польської.

В Австрії мені пощастило зустрітися з неперевершеною Катею-Марією Кладек, фахівцем з питань родоводів і генеалогії. Маргарет Вітек, теперішня директорка гімназії Бріґіттенауер, до якої ходив мій дідусь, перейнялася моєю історією і надала всю необхідну інформацію; допомагали також посли Гельмут Тихі, Еміль Брікс та Елізабет Тихі-Фіссльбергер; і Карін Гефлер з музею «Третьої людини». Макс Вельде був моїм помічником у Віденському університеті.

У Німеччині також двері архівів було відчинено за сприяння Дірка Роланда Гаупта (міністерство закордонних справ) і Райнера Гуле (Центр прав людини у Нюрнберзі). Із судовою залою Нюрнберга мені вдалося познайомитися за сприяння Анне Рубезаме, Мікаели Лісовскі, посла Бернда Борхардта (з Міжнародної Нюрнберзької академії) і Генріки Центграф (з Меморіалу Нюрнберзьких процесів). Д-р Норберт Кампе особисто ознайомив мене з Будинком Ванзейської конференції. Розплутувати складні вузли розуміння німецької мені допомагали Даніель Александр, королівський адвокат, професор Йозеф Байєр (Констанцький університет), Сабіна Боз, Девід Корнвел, професор Клаус фон Гойзінгер (Кельн), д-р Джофрі Плов і Едді Рейнольдс.

Щодо ж судових процесів я отримав цінну інформацію з перших уст від д-ра Іва Бегбедера, Енід, високоповажної леді Дандас, Бенджаміна Ференца і Зігфріда Рамлера. Змогу ознайомитися з особистими паперами сера Джофрі Лоуренса, які зберегла у вигляді щоденника його дружина Марджорі, я отримав від лорда і леді Оуксі та королівського адвоката Патрика Лоуренса.

У Вашингтоні, що в окрузі Колумбія, мені дуже допомогли знання і досвід працівників Меморіального музею Голокосту США, і насамперед такі знання і досвід Рея Фарра, Анатоля Стека і Леслі Свіфт. У Міністерстві юстиції Сполучених Штатів Елі Розенбаум і д-р Девід Річ, останні мисливці на нацистів, знайшли дуже цінні документальні свідчення.

Елсі Тілні стала більш чітким і виразним персонажем завдяки допомозі Розамунди Кодлінг із Серрей Чепл, зразкового архіваріуса, і пастора Тома Чепмана. З подробицями дуже допомогли Сьюзан Мейстер; Кріс Хілл; Елінор Бречер, некролог Маямі Геральд; Джанетт Вінтерсон і Сьюзі Орбак; Сильвія Вітман і Джермейн Тілні.

Труднощі проведення аналізу ДНК мені роз’яснив Макс Бланкфелд з компанії «Родинне дерево» і д-р Турі Кінг з Лестерського університету.

Картами забезпечили Скот Едмондс, Тім Монтеньол, Алекс Тейт і Вікі Тейлор з Міжнародної картографії — королі картографічної справи. Допомогу з фотографіями надав мій дорогий друг Джонатан Клайн, покровитель пікселів, і Меттью Батсон, обидва з «Ґетті Іміджис» (Getty Images), а також Діана Матар, яка здатна вловити будь-який момент.

Міжнародна спільнота письменників, науковців, бібліотекарів, архіваріусів і хранителів музеїв виявили велику колегіальність. Дякую вам, Елізабет Асбрінк Якобсен (Стокгольм); професор Джон Барретт (Університет Сент-Джонс); Джон Купер (Лондон); професор Девід Крейн (Правничий коледж Сірак’юського університету); професор Джонатан Дембо (Бібліотеки Джойнера Університету Східної Кароліни); Мішель Детройт (Центр Якоба Рейдера Маркса Єврейського архіву Америки); Таня Елдер (Американське єврейське історичне товариство); Крістін Ешельман (Дослідницький центр Томаса Додда Коннектикутського університету); професор Донна-Лі Фріз (Університет Дікіна); д-р Джоанна Гомула (Кембридж); професор Джон-Пол Гімка (Університет Альберти); д-р Мартін Хаузден (Університет Бредфорда); професор Стівен Якобс (Університет Алабами); Валентин Джутнер (Кембридж); д-р Яраслав Крівой (Університет Західного Лондону); Крістен Лафоллетт (Колумбійський центр усної історії); професор Джеймс Леффлер (Університет Вірджинії); Маргарет Мост (Правнича бібліотека Гудсона юридичної школи університету Дюка); Ніколас Пенні (Національна галерея); д-р Ден Плеш (Школа східних і африканських досліджень Лондонського університету, SOAS); професор Дітер Пол (Університет Клагенфурта); д-р Раду Попа (Нью-Йоркський університет); Ендрю Сангер (Кембридж); Сабріна Сонді (Правнича бібліотека Артура Даймонда Колумбійського університету); Зофія Сулей (Бібліотека Вільяма Каллена Вітватерсрандського університету); Франческа Трамма (Fondazione Corriere della Sera); д-р Керстін фон Лінген (Гайдельберзький університет); д-р Ана-Філіпа Врдольяк (Технологічний університет, Сідней); почесний професор Артур Вензінгер (Весліанський університет).

Мене підтримували і ділилися своїми знаннями друзі та колеги, старі й нові. Стюарт Проффіт допоміг запустити процес ідей, який вилився у цю книгу. Джеймс Камерон і Гішам Матар завжди були там, де потрібно. Адріана Фабра, Сильвія Фано, Аманда Голсворсі, Девід Кеннеді, Шон Мерфі, Бруно Сімма і Джеррі Сімпсон перевіряли чернетки розділів. Ювал Шейні допоміг знайти давно зниклих членів моєї родини і давно забутий рукопис. Джеймс Кровфорд допоміг мені за деревами побачити ліс (вкотре). Девід Черап, Фінола Двайєр, Девід Еванс, Нік Фрейзер і Аманда Поузі ділилися своїми новими висновками і підказками, навіть тоді, коли ми працювали над фільмом «Що вчинили наші батьки: нацистський спадок». Виконання «Пісні добра і зла» з Лорен Наурі, Гійомом де Шассі, Ванессою Редгрейв, Еммою Паллант, Валері Безансон та Катею Ріман дало нові несподівані здогадки. Ева Гоффман допомогла мені зрозуміти життєві перепетії та переживання, а Луї Беглі (чий роман «Військова брехня» надихнув мене на самому початку), Роббі Дандас, Майкл Кац (познайомив мене з Алексом Уламом), Клара Крамер, Зігфрід Рамлер, Боб Сільверс, Ненсі Стейнсон (Екерлі), Шула Троман та Інґе Тротт були дуже люб’язні і поділилися зі мною спогадами про те, що насправді пережили. Аня Герлберт допомогла влаштувати зустріч із «Чечилією Галлерані», а Том Генрі підказав корисні книги про її довге життя; Ліз Джобі порадила кілька стилістичних засобів; Марко де Мартіно збагатив мої знання про Курціо Малапарте; Крістін Дженнінгз надала матеріали про давні конференції; Сара Берштель знайшла потрібних лінгвістів; Горан Розенберг познайомив мене з шведами; Денніс Маркс і Саллі Ґроувз відкрили для мене Ріхарда Штрауса; а Джонатан Скляр попередив про загрози для розуму на межі виснаження. У Дартінгтоні Селія Атертон і Воган Ліндсей запропонували мені чудове місце для роботи.

Я б ніколи не завершив свій рукопис без уважного, наукового передруку Луїзи Рендс, яка впродовж трьох десятиліть є моєю колегою і дорогою подругою. Вона також чорним по білому, зрозумілими словами, передала, здавалося б, нескінченні бесіди, щоб їх можна було використати у тексті.

Ґілл Колридж, мій ґречний, дивовижний і втішний літературний агент, присвятив чимало часу, навіть більше, ніж достатньо, аби презентувати ці переплетені історії, перш ніж спокійно передати естафету Джорджії Ґаррет, під чиєю опікою я тепер радо перебуваю. Їм обом, а також чудовим співробітникам видавництва «Роджерс, Колридж & Байт» моя глибока вдячність. Цю вдячність також жбурляю через Атлантику Мелані Джексон з Нью-Йорка, бо завдяки їй негайно знайшовся один редактор, якому вдалося звести все правильно докупи. До речі, так сталося, що Мелані має сімейну зацікавленість у цих сторінках, оскільки на них постають її батько і дідусь (що дозволило мені сформувати більш змістовну думку про те, яке з двох можливих значень її батько мав на увазі, коли називав Лемкіна «цей тип» у листі, написаному у 1947 році).

Вікторія Вілсон з видавництва «Альфред Нопф» була бездоганним редактором. Грізна, уважна, стратегічно мисляча, любляча і скептична, вона без упину переконувала мене у перевагах часу і більш повільного написання, за що я безмежно вдячний. Згодом під час роботи над текстом мені пощастило працювати з Бі Геммінг з видавництва «Вайденфелд & Ніколсон», чиї здогадливі і розумні поради суттєво покращили цей текст навіть на кінцевій стадії. Ті помилки, що у ньому залишилися, є винятково моєю відповідальністю.

І нарешті хочу висловити свою, найглибшу з усіх, вдячність моїй найближчій родині, головній п’ятірці, яка тепер повністю (і надмірно) занурилася у радості і мороки Львова. Лео, історик, розповідав мені про рух пієтистів; Лара, соціолог, нагадувала мені про мою хибну свідомість; Катя, художник, заохочувала мене дивитися на місця і речі іншими очима.

Наталія — це та, хто робить нашу невеличку групу такою неймовірно щасливою, водночас визнаючи і даючи раду з усіма тими примхами, що змушують нас бути такими різними, і яка несе на собі увесь тягар моєї одержимості, і жодне вираження їй вдячності і любові не може бути надмірним. Дякую, дякую і ще раз дякую.

Джерела

У своїй роботі я спирався на широке коло різноманітних матеріалів. Деякі з них були недавно виявлені та оригінальні, — з архівів Львова, які стосуються життя Лаутерпахта і Лемкіна, — але зазвичай я міг спиратися на роботи інших, ресурси, які вдалося отримати внаслідок величезних зусиль. Посилання на ці матеріали вказані у кінцевих примітках, але з-поміж значної кількості використаних джерел деякі заслуговують особливої згадки завдяки своїй цікавості та якісним ознакам.

Матеріали, що стосуються життя мого дідуся Леона Бухгольца здебільшого зберігалися в особистому родинному архіві та у спогадах інших, зокрема, моєї матері і тітки. Я плідно скористався доступом до таких установ: Австрійський державний архів (Österreichisches Staatsarchiv); Головний архів історичних актів у Варшаві (Archiwum Główne Akt Dawnych); Центр документації австрійського опору (Dokumentationsarchiv des österreichischen Widerstandes Vienna); Віденський міський і державний архів (Wiener Stadt und Landesarchiv); веб-сторінка JewishGen; Архів Яд Вашем, включно з центральною базою даних імен жертв Шоа; зібрання Меморіального музею Голокосту Сполучених Штатів.

Місто Лемберг/Львів/Львув є темою багатющої літератури, що охоплює також наукові історичні матеріали та численні особисті спогади. Серед наукових текстів дуже цінними для мене є низка статей у чудовій рецензованій збірці Джона Чаплічки «Львів: місто у перехресних течіях культури» (видавництво Гарвардського університету, 2005). Якщо йдеться про мемуари, то читач, мабуть, зауважив численні посилання на працю Йозефа Віттліна «Mój Lwów» (в-во «Czytelnik», 1946), яку має бути вперше надруковано у чудовому перекладі англійською Антонії Ллойд-Джонс «City of Lions» (в-во «Pushkin Press», 2016), з фотографіями Діани Матар. Першоджерелом інформації щодо подій німецької окупації (1941–1944) була праця історика Дітера Пола, де йдеться про Івана Калимона, Українську допоміжну поліцію та антиєврейську політику нацистів у Львові, упродовж 1941–1944 років: «Звіт, підготований для Бюро спеціальних розслідувань міністерства юстиції США, 31 травня 2005 року», і «Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941–1944», 2-ге видання (Ольденбург, 1997). Мені пощастило спиратися у роботі на таких авторів, як: Філіп Фрідман, «Знищення євреїв у Львові, 1941–1944» зі збірки «Шляхи до зникнення: есе про Голокост», за редакцією Ади Джун Фрідман (Спілка єврейських видавців Америки, 1980), 244–321; Крістоф Мік, «Несумісні переживання: поляки, українці та євреї Львова під радянською і німецькою окупацією, 1939–1944», Журнал сучасної історії 46, № 2 (2011), 336-63; Омер Бартов, «Стерті з лиця землі» (Видавництво Прінстонського університету, 2007); Рей Брендон і Венді Лоуер, редактори, «Шоа в Україні» (видавництво Індіанського університету, 2008).

Інші спогади, які я використав у написанні книги: Роуз Чорон, «Сімейні історії» (Джозеф Саймон/Pangloss Press, 1988); Девід Кахані, «Щоденник львівського гетто» (Видавництво Массачусетського університету, 1990); Володимир Меламед, «Євреї у Львові» (ТЕСОР, 1994); Еліах Йонс, «Дим у піску: євреї Львова у воєнні роки, 1939–1944 (Gefen, 2004); Ян Кот, «Каштанова рулетка» (Mazo, 2008); і Якоб Вайсс, «Мозаїка Лемберга» (Alderbrook, 2010). Чудова колекція карт і фотографій, що зберігається у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи у Львові (http://www.lvivcenter.org/en/) є багатим і легкодоступним ресурсом. Багато можна було знайти, якщо покопатися у Державному архіві Львівської області.

Сусіднє містечко Жовква/Жолкєв не є темою такої великої кількості літературних видань, однак його давня історія підказує, що така література повинна бути. Щодо історичних матеріалів, які стосуються подій 1930-х і 1940-х років, я спирався на Гершона Таффета, «Голокост євреїв Жовкви» (Лодзь: Центральний єврейський історичний комітет, 1946); Клару Крамер, «Кларина війна: історія однієї дівчинки, яка вижила», зі Стівеном Гланцем (Ессо, 2009); і Омера Бартова, «Білі простори і чорні діри», «Шоа в Україні» Брендона і Лоуера, 340-42.

Про життя Герша Лаутерпахта написано чимало. Відправним пунктом є енциклопедична довідкова праця його сина Елігу «Життя Герша Лаутерпахта» (Видавництво Кембриджського університету, 2010). Я також скористався збіркою есе під назвою «Європейська традиція у міжнародному праві: Герш Лаутерпахт», надрукованою у Європейському журналі міжнародного права 8, № 2 (1997). Елі Лаутерпахт надав мені доступ до особистого архіву його батька, включно з записниками, фотографіями, кореспонденцією та іншими документами, серед яких не останнє місце займають оригінали проектів двох Нюрнберзьких промов, які він написав для сера Гартлі Шовкросса 1945 і 1946 років.

Про Рафала Лемкіна і про термін, який він вигадав, написано ще більше. Здебільшого я покладався на мемуари Лемкіна, які довго не були опубліковані, починаючи з копії рукопису, який доступний у Нью-Йоркській публічній бібліотеці, але нещодавно отримав змогу користуватися версією, підготованою до друку Донною-Лі Фріз (Видавництво Єльського університету, 2013), — «Цілком неофіційно». Я використовував новаторську працю Джона Купера «Рафал Лемкін і боротьба за Конвенцію про геноцид» (Palgrave Macmillan, 2008), яка була першою повноформатною біографією Лемкіна (нещодавно перевидана у м’якій обкладинці), і також посилався на книгу Вільяма Корі «Епітафія Рафалу Лемкіну» (Jacob Blaustein Institute, 2001) і чудову добірку есе за редакцією Аґнєшки Б’єньчик-Міссала і Славоміра Дебскі «Рафал Лемкін: герой людства» (Польський інститут міжнародних відносин, 2010). Не менш багатою на інформацію є прекрасна стаття Джона Баррета «Рафал Лемкін і «геноцид» у Нюрнбергу, 1945–1946» зі збірки «Конвенція про геноцид: шістдесят років після прийняття», ред. Крістофа Сафферінга та Екарта Конзе (Asser, 2010), 35-54. Серед інших джерел, якими я користувався були: Саманта Пауер «Проблема з пекла» (Harper, 2003), дві роботи Стівена Леонарда Якобса «Погляд Рафала Лемкіна на геноцид нацистів» (Bloch, 2010) і «Лемкін про геноцид» (Lexington Books, 2012), також мені пощастило ознайомитись з рукописом Дугласа Ірвін-Еріксона «Рафал Лемкін і геноцид: політична історія «геноциду» у теорії і праві» (видавництво Пенсільванського університету, готується до друку), це важливий внесок у науку. Документи з особистого архіву Лемкіна які розкидані по всій території Сполучених Штатів, і їх можна знайти у збірці «Raphael Lemkin Collection», Р154, Американське єврейське історичне товариство у Нью-Йорку; «Raphael Lemkin Papers», МСб0, Американський єврейський архів у Клівленді; «Lemkin Papers», Нью-Йоркська публічна бібліотека; Бібліотека рідкісної книги і рукописів, Колумбійський університет; і дослідницький центр Томаса Додда Коннектикутського університету.

Перша розповідь про життя Ганса Франка, на яку я натрапив і яка залишила найяскравіше враження, — це та, яку написав його син Ніклас. Спершу, у 1987 році, її було видано під назвою «Der Vater» (Bertelsmann), а згодом у скороченому варіанті в англійському перекладі (надто скороченому, за словами Нікласа) під назвою «У тіні Рейху» (Alfred A. Knopf, 1991). Я посилався на Станіслава Пьотровскі, ред., «Щоденник Ганса Франка» (PWN, 1961), і перекладені уривки рукопису, який Франк написав у своїй камері нюрнберзької в’язниці, «У тіні шибениці» (виданої посмертно його дружиною у Мюнхені у 1953 році і доступної лише німецькою мовою); Пьотровскі стверджує, що цей рукопис і машинопис, який затвердив Франк, було змінено, деякі речення було пропущено, а інші — «спрямовані проти польського народу». Я почерпнув багато інформації з ґрунтовних досліджень Мартіна Гусдена «Ганс Франк: Lebensraum і Голокост» (Palgrave Macmillan, 2003) і Дітера Шенка «Ганс Франк: кронюрист Гітлера і генерал-губернатор» (Fischer, 2006), а також Леона Голденсона «Нюрнберзькі бесіди: розмови з підсудними і свідками» (Alfred A. Knopf, 2004). Докладний опис повсякденного життя Франка можна знайти в його щоденниках (Diensttagebuch), уривки з цих щоденників, перекладені англійською мовою, можна знайти у 29 томі зібрання «Судовий процес над головними воєнними злочинцями перед Міжнародним військовим трибуналом»(Trial of the Major War Criminals Before the International Military Tribunal).

У вивченні Нюрнберзького процесу нічим не можна замінити уважного прочитання стенограм судових слухань і документальних свідчень, які були на столі перед суддями, їх можна знайти у зібранні «Судовий процес над головними воєнними злочинцями перед Міжнародним військовим трибуналом» (Nuremberg, 1947), що налічує сорок два томи і доступне за веб-адресою http://avalon.law.yale.edu/subject_menus/imt.asp. Я активно користувався офіційною доповіддю Роберта Джексона на Міжнародній конференції з питань військових судових процесів (1945); «Robert Н. Jackson Papers» з бібліотеки Конгресу США, відділ рукописів, штат Вашингтон; і чотирма великими альбомами пам’яток, які складала Марджорі Лоуренс і які приватно зберігаються родиною Лоуренс вдома у Вілтширі.

Серед інших можна виокремити кілька одночасних описів цього процесу: «Нюрнберзький процес» Р. Купера (Penguin, 1946) — особисті спогади від кореспондента «Лондон Таймс», майже такі ж захопливі, як і «Нюрнберзький щоденник» американського військового психолога Густаве Гілберта (Farrar, Straus, 1947). До інших «обов’язкових до прочитання» текстів можна віднести три статті Джанет Фланнер у тижневику «New Yorker», передруковані у «Janet Flamer's World», ред. Ірвінг Дратман (Seeker & Warburg, 1989); есе Марти Геллхорн «Шляхи слави», «Перед лицем війни» (Atlantic Monthly Press, 1994); і розділ «Оранжерея з цикламенами І» з книги Ребекки Вест «А Train of Powder» (Ivan R. Dee, 1955). Я також скористався творами двох суддів: «Juge à Nuremberg» Робера Фалько (Arbre Bleu, 2012), і «In Brief Authority» Френсіса Біддла (Doubleday, 1962). Телфорд Тейлор подає багато інформації у своїй книзі «Анатомія Нюрнберзького процесу» (Alfred A. Knopf, 1993), яку плідно доповнює «Нюрнберзький процес», що його написали Енн Туса і Джон Туса (Macmillan, 1983).

Насамкінець мушу згадати низку інших наукових праць: важлива стаття Ани-Філіпи Врдольяк «Права людини і геноцид: праця Лаутерпахта і Лемкіна у сучасному міжнародному праві», Європейський часопис міжнародного права 20 (2010): 1163-94; «Геноцид у міжнародному праві» Вільяма Шабаса (видавництво Кембриджського університету, 2009); «Злочини проти людяності» Джофрі Робертсона (Penguin, 2012); і «Право, війна і злочин: судові процеси і переосмислення міжнародного права» Джеррі Сімпсона (Polity, 2007). Що стосується моїх робіт, то я спирався на дві опубліковані праці — «Від Нюрнберга до Гааги» (видавництво Кембриджського університету, 2003) і «Правосуддя для злочинів проти людяності», у співавторстві з Марком Латтімером (Hart, 2003) — і «Безправний світ» (Penguin, 2006).

Примітки

(У цій електронній версії авторські примітки рознесено до відповідних місць у тексті в якості коментарів у фігурних дужках. — Прим. верстальника.)

Ілюстрації та карти

Сторінки 16–19, 118, 325, 538–539: International Mapping, Елікот-сіті (штат Меріленд) / с. 33, 39, 50, 53, 55, 59, 63, 66, 70, 72, 77, 81, 83, 89, 99, 105, 125, 191, 196, 232, 240, 241, 291, 295, 305, 307, 375, 385, 390, 459: професор Філіп Сендс, QC / с. 68, 311, 317, 330, 334, 343, 348, 410–411, 507: Ніклас Франк / с. 95: Людмила Байбула / с. 113, 117, 142, 149, 166, 406, 479: сер Елігу Лаутерпахт, QC / с. 128: колекція Степана Гайдучка, родинний архів Крип’якевичів / с. 201: Серрей Чепл (Норидж) / с. 212: Шула Троман / с. 219: Hans Knopf/Collier’s Magazine / с. 95: 225: Ярослав Крівой / с. 95: 226: Інститут єврейських студій YIVO / с. 95: 238: професор Адам Редзик / с. 266, 469: Американське єврейське історичне товариство, Нью-Йорк (штат Нью-Йорк) і Бостон (штат Массачусетс) / с. 278: Документи Рафала Лемкіна, Бібліотека рідкісної книги і рукописів, Колумбійський університет у Нью-Йорку / с. 351, 353, 365: Національний цифровий архів (НЦА, Польський державний архів) / с. 359, 360, 493: Хорст фон Вехтер / с. 373: DEA Picture Library/Getty Images / с. 397, 461, 517: Патрик Лоуренс QC / с. 407, 409: Getty Images / с. 447, 451, 452: Герта Пелег / с. 522: Ullstein Bild Archive

Іменний та географічний покажчик

[Курсивні номери сторінок стосуються ілюстрацій]

Akademie für Deutsches Recht 320, 383

Comité d’Unité et de Défense des Juifs de France 102

Comité Juif d'Action Sociale et de Reconstruction 108, 387

Lebensraum 258, 426

«Led Zeppelin», «Stairway to Heaven» 64

Litzmannstadt (Лодзь) 90, 206

LSE — дивись Лондонська школа економіки та політичних наук 141

Mouvement National des Prisonniers de Guerre et Déportés 102

Service d’Aide aux Réfugiés 205

Sturmabteilung (CA; штурмові загони нацистів) 314

Union Générale des Israélites de France (UGIF) 100

A

Абісинія — дивись Ефіопія 152

Абхазія 47

Австрія — конституція після Першої світової війни 136; поява націонал-соціалізму 60, 67–68, 136–138, 318; аншлюс (1938) 73? 90–91, 139, 297; ухвалення расових законів 74, 87–88, 91–92; еміграція євреїв 74–75, 88, 454; депортації євреїв 74, 88, 91–92, 326–328, 408; див. також Відень

Австро-Угорська імперія, розвал 57, 126, 131, 136

Агід, Матильда 49, 52

Агнетендорф (Яґняткув) 378

Аддис-Абеба 162

Айхман, Адольф 74, 88, 90 ,208

Айхнер, Хільда 69

Академія німецького права — дивись Akademie für Deutsches Recht

Акаєсу, Жан-Поль 526

Алдерман, Сідні 283–284, 403

Алжир 200, 202

Аллерганд, Маурицій 126, 235–236, 436, 535, 542

аль-Башир, Омар 526

Американська асоціація юристів, конференція (1941) 268

Американський об’єднаний розподільчий комітет 102-108

Арагон, Луї «L'affiche rouge» 106

Аргентина 527

Асоціація міжнародного права 496; конференція у Варшаві (1928) 144; конференція у Кембриджі (1946) 496–497, 512

«Атинеум», клуб, Лондон 465

Атлас, Чарльз 198, 210, 529

Аушвіц-Біркенау (концентраційні табори) 92, 98, 101–102, 208, 214, 280, 335, 333, 382; Комісія США у справах біженців війни, доповідь 280

Аушвіц (Освенцим), князівство 31

Афганістан 29

Б

Бад-Айблінг 345, 378

Бад-Аусзее 450, 456

Байбула, Людмила (Люда) 94, 118, 536

Байкал, озеро 261

Балканські війни (1912-13) 56

Бальцер, Освальд 124

Бандера, Степан 94

Банчик, Ольга 107

Баран, Зоя 237

Барбаросса, операція (1941) 86, 267, 327, 418

Барбі, Клаус 101

Баркарес, табір 82–83

Баркер, сер Ернест 156

Басутоленд 197

Бах, Йоганн Себастьян 115, 122, 177; Страсті за Матвієм 115, 178, 382, 431, 475

Башир, Омараль 526

Башкортостан 502

Беверідж, сер Вільям (пізніше барон Беверідж) 155

Бегбедер, Ів 444–445, 516

Бедекера, путівник по Генерал-губернаторству (1942) 361-363

Бедекер, Карл 362

Безансон 207

«Безпека насамкінець!» (фільм) 144

Бек, Валентин 96, 158

Бек, Юзеф 78, 247

Белжец (табір смерті) 52, 355, 361, 363, 365, 535

Бельгія 56, 82, 255–256, 485

Бережани 245

Берлін 140, 231, 502; Філармонія 350; Рейхстаг 67, 245, 315

Берлінський, університет 344

Бернайс, Маррей 286–287

Бетрем’є, Луї 100

Беттауер, Гуґо — смерть 137; «Місто без євреїв» 137

Бетховен, Людвіг ван 122, 140, 332

Біблія, послання святого Павла до римлян 216

Біддл, Френсіс 168, 402, 422–423, 431, 484; Недовгі повноваження/in Brief Authority 553

Бізе, Жорж, Кармен 153

Білосток 23, 222, 226; погром (1906) 224

Бінг, Джофрі 322

Біркенау — дивись Аушвіц-Біркенау

Біркетт, Норман (пізніше перший барон Біркетт) 269

Біробіджан 261

Бітбург, кладовище, скандал (1985) 524

Блюм, Леон 43

Богемія і Моравія 473

Боденсдорф 65,69

Болгарія 56

Бомба, Абрам 93

Борман, Мартін 190, 326, 382, 401

Борнмут 202

Боснія і Герцеговина 136, 526

Брайсон, Таддеус 264

Брамс, Йоганнес 332

Браун, Єва 358

Брейгель, Пітер «Бійка між Карнавалом і Постом» 604

Бржецлав 62

Британія — Версальські перемовини і заснування Ліги Націй 132; Мюнхенська угода 248; оголошення війни Німеччині 157, 248; Союзницька декларація у Сент-Джеймському палаці 168, 171, 274; Комітет/Рада з воєнних злочинів 171, 178, 189, 510; перемовини про створення Нюрнберзького трибуналу 183, 399; приєднання до Конвенції проти геноциду 399

Британська імперія 474

Брілі, Пенелопа («Лопі») 211–112

Бріндізі 452

Броди 127

Брок 438

Брук, д-р (колишній священик у Кембриджі) 156

Бруннер, Алоїз 90, 101, 208

Бубер, Мартін 129

Бузек, Йозеф 130

Буковина 136

Бумке, Ервін 270

Буссар (паризька пара) 104

Буффало Білл Коуді 120

Бухарест, угода (1913) 56

Бухгольц, Амалія (Мальке; уроджена Флашнер) — зовнішність і риси характеру 23–25, 305–306, 452-453; сімейні обставини 45, 52; народження і ранні роки життя у Жолкві 45, 52–53, 116; одруження 52; народження дітей 52; смерть чоловіка 57; переїзд родини до Відня 57–58, 456; повернення до Львова 58; на весіллі сина 71; життя у Відні після аншлюсу 89–90, 450–451; депортація 92–93, 408, 433, 435; смерть 93–94, 433, 435, 503

Бухгольц, Густа — дивись Грубер, Густа

Бухгольц, Еміль 52–53, 56, 57; смерть 56, 57, 73–74, 110, 121

Бухгольц, Енні 47, 100

Бухгольц, Жан-П’єр 44, 104

Бухгольц, Лаура — дивись Розенблюм, Лаура

Бухгольц, Леон — зовнішність і риси характеру 14, 23, 30, 57, 63, 66, 70, 72, 83, 99, 455, 459; сімейні обставини 44, 51, 53–54; народження і ранні роки життя у Лембергу 45, 49, 51–52; смерть брата і батька 56–57; переїзд решти членів родини до Відня 57–58, 456; освіта 57, 60; робота у дядьковій алкогольній крамниці 60; подорож до Львова, аби отримати польський паспорт 60-61; торгівля міцними напоями 64; холостяцьке життя у Відні 67–71, 456–457; дружба з Максом Купферманом 64, 66, 69, 458; день весілля 42, 44, 72; життя у Відні після аншлюсу 74–75; спроби емігрувати 76; народження дочки 45, 75; втрата громадянства і вигнання з німецького Рейху 45, 187; покидає Відень без родини 77–78, 109, 296, 310, 387–388; прибуває до Парижа 44, 80; приїзд дочки 80, 81, 194–196, 205–206; вступає до лав французького війська 82–83; життя в окупованому нацистами Парижі 82, 84, 205–206; переховує дочку 84–85, 103–104; приїзд дружини до Парижа 91; знову разом з дочкою, після визволення 103–104; бере участь у церемонії вшанування бійців Опору 105–107; працює у Comité Juif у повоєнному Парижі 388; отримує пропозицію емігрувати до Сполучених Штатів 109; народження сина, 44; подальше життя у Парижі 41–44, 110, 295; відвідує весілля автора у Нью-Йорку 44; смерть, 44

Бухгольц, Мальке — дивись Бухгольц, Амалія

Бухгольц, Пінкас 23, 45, 51–52, 56, 57, 59, 110, 163; смерть 57

Бухгольц, Регіна (Рита; уроджена Ландес) — зовнішність і риси характеру 73, 76, 91, 98, 304–305, 308; сімейні обставини 71; день весілля 41, 71, 455; життя у Відні після аншлюсу 74–77; народження дочки 44; залишається у Відні після від’їзду чоловіка 45, 77-78, 82, 87–88, 110, 194, 301-304, 387–391; покидає Відень 78, 88; прибуває до Парижа 90; життя в окупованому нацистами Парижі 98–99, 103–104; знову разом з дочкою, після визволення 104, 387; отримує пропозицію емігрувати до Сполучених Штатів, 109; народження сина 44; подальше життя у Парижі 41–43, 110, 296, 304

Бухгольц, Рут — дивись Сендс, Рут

Бухенвальд (концентраційний табір) 425

Бюлер, Йозеф 327–329, 377, 427

Бялик, Хаїм 224, 243

В

Вайхсельбаум, П. 75

Валенса, Лех 333, 530

Ванзейська конференція (1942) 328–329, 346, 543

Ванкувер 262

Варсіті (студентська газета Кембриджського університету) 157

Варшава 26, 52, 92, 116, 133, 145, 249, 324; Бельведерський палац 92, 334, 337; палац Брюля 336; Вільний польський університет 246; гетто 87, 102, 130, 137, 174, 206, 231, 259, 279, 326, 328, 335; Польський інститут міжнародних відносин 551; Кафедральний собор Івана Хрестителя 268; Музей Варшавського повстання 437

Вассо, Іда 491

Ватикан 432

Ватсон, Джеймс 297

Ваффен СС (воєнізована організація нацистів) 50, 68, 358, 510, 513

Вашингтон, округ Колумбія 543, 272; Арлінгтонське національне кладовище 268; Джорджтаунський університет 280; Меморіальний музей Голокосту 88; Меморіал Джефферсона 275; Бібліотека Конгресу 266; Вордман Парк Хотел 428

Вашингтон Пост 281, 283, 466, 468

Вебб, Сідні та Беатрис 143

Везерлі, Ґрейс 216

Вейдліх, Фріц 350

Веллс, Герберт 182

Веллслі, Масачусетський коледж 162, 168

Веллс, Орсон 91

Вензінгер, Артур 545

Венс, Джон 266, 269

вермахт (німецькі збройні сили) 73, 249, 268, 314, 327, 422; Генеральний штаб і вище командування 510

Версальський договір (1919) 31, 60–61, 132, 133, 134, 138; (стаття 93), 133, 138

Верховний національний трибунал (Польщі) 427

Вест, Дейм Ребекка 512–513, 516, 553

Вехтер, Отто фон 363, 493; нацистський активіст в Австрії 68, 74, 319; губернатор Кракова 169, 329, 349; губернатор Галичини 50, 68, 335, 350, 354, 355, 363–368, 529; сімейне життя 356; здійснення die Grosse Aktion 355–356, 363-368, 529; створення дивізії Ваффен СС Галичина 50, 68, 382, 529; ідентифіковано як воєнного злочинця 169, 363; тікає з Польщі 378; подальше життя і смерть 529

Вехтер, Жаклін фон 356, 529

Вехтер, Хорст фон 15, 356–357, 360, 364–367, 491, 529

Вехтер, Шарлотта фон 354, 358

Вігмор-Холл, Лондон 296–297

Віденська битва (1683) 54

Віденський університет 298, 319, 356, 542

Відень — під час Першої світової війни 57–58; повоєнний занепад 131, 136; єврейські біженці 60, 97, 108; зростання антисемітизму 60, 67, 84, 137; прихід німецького війська (березень 1938 року) 73, 298; єврейська еміграція, 75, 454; Кришталева ніч (листопад, 1938 р.) 75–76, 358; депортації євреїв 74, 88, 92, 100, 188, 408; будівлі і визначні місця: залізнична станція Аспанг 92; аеродром Асперн 316; Брамс-плятц 309; Бріґіттенау 58; Коричневий будинок 318; Бурґтеатр 137, 456; школа Франца Йосифа 58; Хельден-плятц 74; Гофбурзький Імперський Палац 358; Леопольдштадт 67, 76, 316; північний вокзал 41; Нордвестбанхоф 62, 136; Віденська державна опера 139, 456; Віденська філармонія 140; музей Третьої людини 542; Вестбанхоф 75, 80, 206

Візенталь, Симон 364

Вілкі, Венделл 161

Вілкінс, Моріс 297

Вілсон, Вудро 33, 128, 131, 230; Чотирнадцять пунктів 131

Вільгельм, ерцгерцог Австрії 127

Вільдрак, Шарль 211

Вільнюс 253, 254

Вінегрова 434

«Віннер морген-цайтунг» (газета) 137

Вінсент, Анрі 204, 205

Вінтер, Хелен (уроджена Кравчик) 335

Вінфілд, сер Персі 156

Вірджинський університет, Школа військового управління 274

Вісник міжнародного права 150, 171

Вітгенштайни, родина 309

Вітек, Маргарет 58

Віттель, Фронтшталаг 199 (табір для інтернованих) 199, 207

Віттлін, Йозеф, City of Lions 32–35, 48, 120, 532

Владивосток 261

Вовковиськ 222, 226, 228, 245, 250–252, 254, 265, 273, 280–282, 346

Воґель, Стенлі 188

Во, Івлін 421

Воллес, Генрі 271–273

Волчков, Александр 401, 423

Врублевський, Броніслав 254

Всесвітній єврейський конгрес 179

Всесвітній союз єврейських студентів 139–140

Всесвітня організація сіоністів 288

Вуковар 47

Вулф, Леонард 162

Г

Гаага 47; Постійна палата міжнародного правосуддя 134, 146, 267; Міжнародний суд ООН 47, 147, 525

Гавр 206

«Газета Варшавська» 246

«Газета Львовска» 349, 352

Гайдельберг, університет 344

Галлерані, Чечилія 372, 375, 443 див. також Леонардо да Вінчі, «Пані з горностаєм»

Гамбург 332–333, 530

Гарвардський університет, правничий факультет 168

Гарфінкель, Сандра — дивись Зейлер, Сандра

Гасснер, Еміль 338

Гауптман, Герхарт 378

Гаусгофер, Карл 426, 474

Гданськ 155

Геббельс, Йозеф 356, 357, 515

Гейдріх, Рейнгард 327, 328–329

Гелбард, Інка — дивись Кац, Інка

Гелбард, Марсель 145, 164

Гелбард, Сабіна (Сабка; уроджена Лаутерпахт) 23, 116, 145, 173

Гелбрейт, Джон Кеннет 381

Гелхорн, Марта 408

Генерал-губернаторство (окупована нацистами Польща) 21, 32, 86, 102, 123, 173; путівник Бедекера, 363; карта, 325; див. також Краків; Львів; Варшава; Жолкєв

Геноцид вірмен (1915) 186, 226–227, 232-235, 473, 528, 535; Справа Тейлиряна (1921) 231–234, 244, 285

Геноцид, Конвенція проти (1948) 277, 523–527, 550

геноцид: творення терміна 109, 179, 277, 288; порівняння зі злочинами проти людяності 25, 27–29, 35-36, 111, 186–189, 228, 290; у Нюрнберзьких статутах і слуханнях, 109, 190, 284, 403, 414, 426, 467–468, 469-470, 480, 488, 494–495, 511; у подальшому розвитку міжнародного права 496–497, 523-524

Гербст, Бріґіт — дивись Франк, Бріґіт

Герінг, Герман 190, 371, 381, 471; судовий процес 400, 403, 407, 412, 419, 421, 424, 439, 442, 443, 472, 484; рішення суду і вирок 513, 520; самогубство 520

Гесс, Рудольф 323; судовий процес 403, 409, 424, 426, 481, 484; вирок 499, 516

Гестапо (таємна поліція нацистів) 58, 101, 108, 184, 215, 249, 345

Гілберт, Густаве 430–433, 439, 442–443, 499, 516; Нюрнберзький щоденник 552

Гілд, сер Лайонел 147

Гіммлер, Генріх 324, 327, 344, 345, 355, 357–358; стосунки з Гансом Франком 327, 332, 349

Гінденбург, Пауль фон 67

Гіршлер, Бланка 377

Гітлер, Адольф 316, 358; лідер партії націонал-соціалістів Німеччини 60, 140; прихід до влади 210–212; призначення канцлером Німеччини 21, 84, 137, 211; погляди щодо євреїв і марксизму 84, 124, 160, 357; приїзд до Відня після аншлюсу 28; Мюнхенська угода 159; призначення Франка генерал-губернатором у Польщі 216, 219, 233; забороняє Франку розлучитися 235; стосунки з Євою Браун 243; призначення Франка на посаду голови міжнародного центру юридичних досліджень 370; самогубство 54, 209, 259; демонстрація фільмів у Нюрнбергу 293, 297; Майн Кампф 84, 157, 160, 165, 243, 357

Гітлер, Паула 140

Глобочнік, Оділо 355

Глюк, Крістоф Віллібальд, «Орфей та Еврідіка» 377

Голландія 82, 418; див. також Гаага

Голль, Шарль де 46, 105, 542

Гольд-Фернек, Александер 139

Гомосексуалізм 276, 322, 380

Городиський, Іван (студент Львівського університету) 11–15, 122, 123, 541

Горький, Максим 244

Гофман, Генріх 358, 359

Гофман, Йозеф 358

Грац 319

Гребе, Герман 486

Греція 56

грип, епідемія (1918) 226

Грінберг, Хая 244

Гроссман, Василь «Пекло у Треблінці» 280, 438, 503

Грубер, Герта 58–59, 69, 75, 206

Грубер, Густа (уроджена Бухгольц) 52; народження і ранні роки життя 53, 56; шлюб і діти 156-59, 449; життя у Відні 156–157, 450, 455; на весіллі у брата 71; після Аншлюсу залишається у Відні 75, 449; спроба емігрувати 449; смерть 454

Грубер, Едіт 59, 69, 75, 449, 452

Грубер, Макс — продавець міцних напоїв 56, 57, 59; шлюб і діти 56–59, 449; життя у Відні 56, 57, 59, 450; свідок на весіллі Леона Бухгольца 71; після Аншлюсу залишається у Відні 74–75, 449, 456; спроба емігрувати 454; смерть, 454

Грубер, Тереза (Дейзі) 57, 449

Грузія 47

Грушевський, Михайло 239

Гуантанамо табір (військова в’язниця) 29

Гудал, Алоїз 529

Гудгарт, Артур 135, 230, 496

Гумплович, Луї, La lutte des races 528

Гьосс, Рудольф 323, 403, 427, 439, 439, 441

Гьот, Амон 369, 427

Ґ

Ґете, Йоганн Вольфганг фон, «Герман і Доротея» 251

Ґоветт, Роберт 200

Ґрау, Ліллі 315, 345, 370, 378, 430

Ґройє, Даніель 542

Д

Даладьє, Едуар 79, 84

Дандас, Енід, леді (Роббі; уроджена Лоуренс) 421, 424–425, 478, 545

Данія 256

Дарем, Північна Кароліна 264; див. також університет Дюка

Дахау (концентраційний табір) 74, 381, 487

Дворжак, Антонін 472

Дебенгем, Френк 157

Деблінг 451

Девіс, Бетті 171

Дейлі Експрес 520

Деніц, Карл 443

Джексон, Білл 285, 288, 470

Джексон, Роберт X. — генеральний прокурор 115, 402; перша зустріч з Гершом Лаутерпахтом 159–160; суддя Верховного Суду США 168; поради від Лаутерпахта 169, 171, 328, 414; промова щодо «міжнародного беззаконня» 168, 269, 414; призначення головним обвинувачем у Міжнародному трибуналі у Нюрнберзі 115, 183–184, 283, 422; підготовка статуту трибуналу 182–187, 283-284; в Англії на Лондонській конференції (липень-серпень 1945 року) 115, 183, 283–285; ідентифікація підсудних 381; вступне слово обвинувачення 408–409; судовий розгляд 422–423; зустрічі з Рафалом Лемкіном у Нюрнбергу 469–470; заключні аргументи 483-484

Джефферсон, Томас 275

Джорджтаунський університет, юридичний факультет 280

Дін, сер Патрик 407

Дітріх, Марлен 28

Дмовський, Роман 236, 247

«Довіра і праця» (журнал) 203, 205

Додд, Томас 443, 445–446, 472

Дольфус, Енгельберт 67, 316, 318–319; вбивство, 68, 319

Доннедье де Вабр, Анрі 321–322, 383, 401–402, 423, 426; у Нюрнбергу, 383, 399, 423, 516

Донован, Джеймс 287

Дос Пассос, Джон 421

Достоєвський, Фьодор, «Демони» 321

Дрезден 372

Друга світова війна — розв’язання 158, 249; перші роки конфлікту 158–159, 162-163, 249, 259, 454; закон про Ленд-ліз 160; німецьке вторгнення до Радянського Союзу (Барбаросса) 86, 268, 283, 327, 418, 501; вступ США 168; падіння Сінгапуру 170; капітуляція Італії 178; звільнення Парижа 100, 104, 209, 376; радянський наступ на Німеччину 283, 323; кінець війни 115, 181, 283

Дубно 250, 486

Дубнов, Шимон 256

Дунай, Олексій 51, 54, 541

Дюбост, Шарль 490

Дюка, університет 248, 255, 269, 275, 284, 402

дю Парк, Герберт (пізніше барон дю Парк) 249

Дюрер, Альбрехт 371, 443

Е

Еберштейни (Стокгольмська пара) 256, 260

Едуард VIII, King (пізніше герцог Віндзорський) 253

Ейнштейн, Альберт 140, 471

Екерлі, Ненсі (згодом Стейнсон) 221, 225, 251, 466, 524

Елізабет, Нью-Джерсі 94

Елліс Льюїс, Т. 419

Ельзас і Лотарінгія 488

Емерсон, Ральф Волдо 471

Епсомське дербі (перегони на конях) 119

Ерзурум 232

Ерліх, Людвік 231

Естонія 256

Еттлі, Клемент (пізніше 1-ий граф Еттлі) 401

Ефіопія (Абісинія) 152

Є

євгеніка 321

Єврейська автономна область (Росія) 261

Європейська конвенція з прав людини (1950) 524

Європейський суд з прав людини 235

Єльський університет, юридична школа 287

Ємен 527

Єрусалим, меморіал Яд Вашем 529

Ж

Желен, Рішар 205

Жовква — дивись Жолкєв

Жолкєв (Жовква) 53–54, 94; географія і міський пейзаж 47, 51, 85, 94, 95–96, 118, 363, 428; історія і підпорядкування 52, 85–86, 132, 163, 268, 319, 503; єврейське населення 85–86, 94, 118, 166, 356, 363, 428–429, 492; карта 118; зміна назви 21

Жолкєвський, Станіслав 54, 55, 94

З

Загальна декларація прав людини (1948) 524

Зайдль, Альфред 403, 421, 440, 442–443, 481-482, 490

Залкаускас, д-р (колишній суддя з Литви) 256

Зальцбург 319

Замок Стерлінг, MV 197

Зангвілл, Ізраїль 130, 136, 244

Засавіца 454

Затор, князівство 31

Заукель, Фріц 442, 469

Західноукраїнська Народна Республіка 31, 86, 123, 127

Зейлер, Аліса (уроджена Лінденфельд) 300, 301, 302-303

Зейлер, Альфред 300, 301

Зейлер, Говард 300, 301–303

Зейлер, Сандра 300–304, 308, 393

Зейсс-Інкварт, Артур 74, 400, 491, 493, 519

Зейхау, замок 378

Земан, Ігор (студент Львівського університету) 65, 67, 144

Зідман (власник Кріклвудської крамниці з ласощами) 162

Злочини проти людяності — творення терміну 25, 27; порівняння з геноцидом 26, 27, 35–36, 111, 186, 188; у Нюрнберзьких статутах і слуханнях 25, 188, 285, 290, 384, 400, 402; у подальшому розвитку міжнародного права 25, 400, 402, 413, 418–419, 474

І

Іврі-сюр-Сен — кладовище 105

Ізраїль 126, 211, 527; меморіал Яд Вашем 529

«Ільюстрейтед Лондон Ньюз», тижневик 407

Індіанаполіс, конференція Американської асоціації юристів (1941) 269, 413

«Інший клуб» (обідний клуб) 422

Ірак 29, 527

Іран 29, 527

Ірландія 151

Іспанія 79; громадянська війна 171; див. також Мадрид

Італія 22, 245; анексія Ефіопії (1936) 152; капітуляція (1943) 178, 369, 369; див. також Рим

Й

Йодль, Альфред 108, 422, 424, 443

Йокогама 262

К

Каґава, Тойохіко 262

Калимон, Джон/Іван 364, 526

Кальтенбруннер, Ернст — судовий процес 401, 403, 499; вирок 516

Камерон, Девід 416

Канада 133, 208; франкомовне населення 132

Караян, Герберт фон 297, 350

Карлсруе 23, 314

Карнеґі, фонд за міжнародний мир 180, 274, 276

Карнеґі, фонд з удосконалення навчання 158

Карскі, Ян 275, 280

Катинь, різанина (1940) 370

Каунас 255–256

Кац, Інка (уроджена Гелбард) 173, 355, 376, 428–430, 463, 504, 524

Кацнельсон, Ісаак 208

Кейтель, Вільгельм 424

Келлер, Ганс 296

Кельзен, Ганс 137–139, 145, 155, 319

Кембридж 115, 155, 159, 161, 168–170, 178; конференція Асоціації міжнародного права (1946) 496

Кембриджський університет 25, 155, 494; див. також Інститут полярних досліджень імені Скотта і Триніті-коледж

Кембриджський юридичний журнал 179

Кемпнер, Роберт 286, 470

Керзона, лінія 132, 230

Керуак, Джек 159

Київ 225

Китай 133, 160

Кільський університет 315

Кінг, Арчибальд 267

Кінг, Генрі 519

Кінгс-коледж, Лондон 397

Кіото 262

Кіплінг, Редьярд, «Стара проблема» 414

Кладек, Катя-Марія 298

Кладово 454

Клімт, Густав 136

Кодлінг, Розамунда 200–202, 214, 216, 543

Коен, Леонард 439

Коконат-Ґроув, Флорида 209-210, 529

Кокс, Альфі 119

Колумбійський університет 182; архів 277, 495

Колумбійський університет, видавництво 182

Кольрауш, Едуард 271

Конго 29

Концентраційні/винищувальні табори — дивись Аушвіц-Біркенау; Белжец; Бухенвальд; Дахау; Майданек; Плашув; Сайміште; Собібор; Терезієнштадт; Треблінка

Коперник, Миколай 471

Копичинці 299

Корінні американці 496

Кор, Леопольд 281, 528

Корнат, Марек 229

Королівський інститут міжнародних відносин, Лондон 162

Королівський коледж музики, Лондон 141

«Корріере делла Сера» (газета) 94, 329, 337

Косів 349

Косман, Мілен 296

Костюшко, Тадеуш 265

Коуді, Буффало Білл 120

Кох, Еріх 326

Кравец, Саша 208–209, 213-214, 342, 529

Кравчик, Хелен (пізніше Вінтер) 335

Крайський, Бруно 58

«Кракауер Цайтунг» 356

Краків 76, 340, 369; Інститут Аллерганда 436; музей Чарторийських 372; гетто 259, 279, 308; Ягеллонський університет 229; Національний музей 530; оперний театр 535; Базиліка Успіння Пресвятої Богородиці 371; Вавельський замок 323, 327, 330, 333, 336, 347, 365, 369, 371, 542

Краківське, князівство 31

Крамер, Клара 94, 96–98, 119, 163, 177, 428; Кларина війна, 96

Крилов, Іван 223

Крим 86, 122, 181

«Критий фургон», фільм 144

Кришталева ніч (листопад 1938) 75–76, 358, 495

Кріклвуд, Лондон 23, 144, 150

Крік, Френсіс 297

Крітцендорф 69

Круз, Джеймс 144

Кук, Артур Бернар 156

Кулидж, Арчибальд 132

Купер, Р. В. 27, 474; Нюрнберзький процес 474, 515, 520

Купферман, Макс 64, 66, 69, 458

Куррієр 98

Кюрі, Марі 471

Л

ла Гардіа, Фіорелло 421

Лайонс, пані (секретарка Герша Лаутерпахта) 415, 475

«Лайф» (часопис) 381

Ламур, Дороті 381

Ландес, Антонія 73, 75

Ландес, Бернхард 73–74

Ландес, Вільгельм 71, 73–74

Ландес, Еміль 73, 75–76, 78, 79

Ландес, Регіна (Рита) — дивись Бухгольц, Регіна (Рита)

Ландес, Роза 73, 76, 87, 92, 93, 328

Ландес, Сусанна 73, 75

Ландес, Юліус 73, 76

Ландхаузер, Отто 199, 208, 211

Ланцман, Клод 93

Ласкі, Гарольд 159

Латвія 256, 260

Лаутерпахт, Арон 116–118, 117, 120, 140, 146, 149, 151, 163–164, 173, 464

Лаутерпахт, Гедало 96, 98, 494

Лаутерпахт, Давид (Дунек; брат Герша) 117, 118, 120, 161, 173

Лаутерпахт, Давид (дядько Герша) 94, 118, 162, 536

Лаутерпахт, Дебора (уроджена Туркенкопф) 116–118, 117, 120, 140, 150–151, 154, 156, 164–165

Лаутерпахт, Еріка 145

Лаутерпахт, Рахиль (уроджена Штейнберг) — зовнішність і риси характеру 140, 141, 148, 166; музичні заняття 140, 142; шлюб 140, 141; пара перебирається до Лондона 140, 143–144; сімейне життя у Лондоні 144, 146; народження сина 144; сім’я переїздить до Кембриджа 155–156; життя в Америці під час війни 158–159, 160, 161, 165, 166–167, 178; повернення до Англії 177, 184, 187; роль чоловіка у Нюрнберзі 404, 415, 463; відвідує Палестину 430; племінниця чоловіка переїздить до Кембриджа 464; подальше життя 531

Лаутерпахт, Сабіна (Сабка) — дивись Гелбард, Сабіна (Сабка)

Лаутерпахт, сер Герш — зовнішність і риси характеру 113, 116, 120, 121, 140, 141, 142–143, 149, 156, 406, 436; сімейні обставини 11, 23, 94, 116–118; народження і ранні роки життя у Жовкві 116–118, 120; переїзд родини до Лемберга 120–121; навчання 120, 429; університетські дні у Лембергу 25, 28, 61–63, 122, 125–129, 235-238, 241–242, 436; працює перекладачем для комісії «лінії Керзона» 132; переїзд до Відня 131, 134–136; докторантура в університеті Відня 137–139; участь в єврейських студентських організаціях 138; шлюб 139–140; пара перебирається до Лондона 139, 141; сімейне життя у Лондоні 142, 147; подальші докторські студії у Лондонській школі економіки та політичних наук (LSE) 143–145; викладацькі посади у LSE 145–146, 147, 162; народження сина 147; отримує кваліфікацію судового адвоката (баррістера) 147, 151; реакція на поширення націонал-соціалізму 148–152; обрання головою кафедри міжнародного права Кембриджського університету 155–156, 157–158, 248; сімейне життя у Кембриджі 156–157, 176-177; лекційний тур у США (1940-41) 159–161, 265; перша зустріч з Робертом Джексоном 159-160; повернення до Кембриджа 160–161, 167-168; у Масачусетському коледжі Веллслі (1941-42) 162, 168; повернення до Англії 170–172; член Британського Комітету/Ради з воєнних злочинів 171, 178, 179, 188; відгук про книгу Лемкіна «Правління держав “осі"» 179–180; видання книги Міжнародний білль про права людини 182–183, 524; зустрічі з Джексоном у Лондоні і Кембриджі (липень 1945 року) 115, 182–184, 283, 412–413; використання терміну злочини проти людяності 184, 527; підготовка статуту Нюрнберзького трибуналу 184–189, 284; запрошення на судовий процес 188; перші дні процесу 400, 404–408, 412–413; повернення до Кембриджа 415–416; підготовка вступного слова для Шовкросса 415–418; лекція про Нюрнберг у Кембриджі 419; знову разом з племінницею 428–430; дізнається про долю родини у Польщі 428–430, 463–464, 518; племінниця переїздить жити до нього у Кембридж 464–465, 504; знову ненадовго приїздить до Нюрнберга 464–465; підготовка заключної промови Шовкросса 465, 475, 478, 484, 485, 486, 488–489, 490; на конференції Асоціації міжнародного права у Кембриджі 496–497; чекає рішення суду у Кембриджі 504–505; у Нюрнбергу, оголошення вироку 507–508, 513, 518-519; подальше життя і кар’єра 147, 162–163, 525; смерть 525; Функції права у міжнародній спільноті 150; Міжнародний білль про права людини 172–173, 178, 180–181, 283, 415, 525; «Міжнародне право, природне право і права людини» 113, 171-172; «Переслідування євреїв у Німеччині» 152; «Джерела приватного права та аналогії міжнародного права» 145

Лаутерпахт, сер Елігу 149; народження, 147; спогади про ранні роки життя і батька 151–152, 155, 157, 180–181, 404, 428; евакуація до Америки 158–159, 160, 161, 168–169, 178; навчання в США 159, 170–171, 332-333; повертається до Англії 181; роль батька в Нюрнберзі 415, 478, 504–505; навчання у Кембриджі 504; викладач автора 531

Лейпциг — церква Святого Томи 431; справа про державну зраду (1930) 315–316

Лей, Роберт 381, 400

Леман, Герберт 170

Лемберг — дивись Львів

Лемберг, Еріх 232

Лемберг, погроми (1918) 127–128; доповідь Моргентау 134, 236, 280

Лемберг (скаковий кінь) 119

Лемкін, Белла 232, 228, 248, 251–254, 260, 268; смерть 501–503, 518

Лемкін, Еліас 222, 250–251, 265, 501-503

Лемкін, Ісидор 251

Лемкін, Йозеф 222, 223, 228, 251–252, 254, 257, 260, 262, 267–268; смерть 501–503, 518

Лемкін, Рафал — зовнішність і риси характеру 219, 221, 224–225, 252, 265–266, 269, 504; сімейні обставини 222; народження і ранні роки життя 222–225; переїзд у Львув 23, 227, 228; університетські часи 23, 64, 227–239, 436; працює громадським обвинувачем у Бережанах і Варшаві 244–247; видає брошуру, де пропонує запровадити міжнародно-правові норми щодо покарання за злочини варварства і вандалізму 246–247, 249; приватна практика адвоката в сфері комерційного права 247–248; тікає з Польщі 248–252, 484–485; мандрівка до Швеції 254–257; отримує пропозицію посади викладача в університеті Дюка 158, 163, 166; подорож до Америки 167-9; викладач в університеті Дюка 269–273,3 27; виступає з промовою на зібранні асоціації юристів Північної Кароліни 269–270; працює консультантом Ради економічної війни у Вашингтоні 270–272; видає книгу «Правління держав “Осі”» в окупованій Європі» 178–179, 274-280, 529; творення терміну «геноцид» 109, 178-179, 277, 289, 416, 417, 444–445, 527–528; співпраця з американською групою обвинувачення Нюрнберзького трибуналу 283–289, 414; на Лондонській конференції (1945) 286–288; повертається до США 289–290, 400; слідкує за судовим процесом з Вашингтона 425–427, 463, 465–468; працює над підготовкою до Токійського трибуналу 321, 469; листування щодо Нюрнберга 426–427, 467-468; радник військового департаменту США 464–465, 467, 468; особисте життя у Вашингтоні 466–467; їде до Нюрнберга і лобіює обвинувачення у геноциді 469–474, 480-481, 482, 484–485, 487-488, 494–495; погіршення здоров'я 480–481, 496, 508–509; бере участь у конференції Асоціації міжнародного права у Кембриджі 496–498; повертається до Нюрнберга, 499; дізнається про долю родини, 501–503; слухає оголошення рішення Нюрнберзького трибуналу у госпіталі Парижа 508–509, 511, 512, 518; подальше життя 221–222, 523; смерть, 523–524; «Дії, що несуть в собі загальну небезпеку, вважаються порушенням міжнародного правопорядку» (брошура) 245; «Правління держав “Осі”» в окупованій Європі 179, 276, 282, 283, 284, 286, 288, 424 ,466, 497; Кримінальний кодекс радянських республік 244, 245; “Геноцид: злочин сучасності” 283; “Ной і Маринка” (Бялик; перекл.) 224, 244; “Цілком неофіційно” (спогади) 221–222, 550

Лемкін, Самуель 23, 224, 226

Лемкін, Саул 248–249, 252, 253, 501-504

«Ле Монд» (газета) 109, 387

Ленд-ліз, закон про (1941) 160

Леонардо да Вінчі, «Пані з горностаєм» («Чечилія Галлерані») 313, 372, 374, 376, 377, 378, 379

Леопольдсберг 65

«Ле Попульєр» (газета) 445

Лепсіус, Йоганнес 232

Лестерський університет, факультет генетики 394

Литва 222

Ліберія 526–527

Ліван 29

Лівія 29, 527

Ліга Націй 132, 134, 140, 238, 246, 254, 266, 427; вихід Німеччини 247

Лінденфельд, Аліса — дивись Зейлер, Аліса

Лінденфельд, Еміль 52, 73, 298–300, 302-303, 306, 309, 393, 529

Лінденфельд, Лідія (уроджена Штурм) 300, 302

Лінденфельд, Сара 300

Лінчберг, штат Вірджинія 263

Лі, Трюгве 468

Літтел, Кетрін 272–274, 276, 468

Літтел, Норман 272–274, 276, 468

Ллойд, Гарольд 144

Ллойд Джордж, Девід, 1-ий граф Дуйвор 133

Лодзь (Litzmannstadt/Ліцманштадт) 90, 206, 550

Лозанна 157

Лонгшам де Бер’є, Роман 130, 163, 230, 268, 327, 436

Лондонська конференція (1945) 283, 288

Лондонська угода (1913) 56

Лондонська школа економіки та політичних наук (LSE) 143, 145, 150, 153, 155, 159, 162, 179

Лос-Анджелес 438, 460

Лоу, Девід 424–425

Лоуренс, Енід дивись Дандас, Енід (Роббі) — леді

Лоуренс, Марджорі, леді (пізніше леді Оуксі) 513, 543, 552

Лоуренс, сер Джофрі (пізніше 1-ий барон Оуксі) — зовнішність і риси характеру 401, 423; призначення головним британським суддею у Нюрнбергу 401, 423–424; судові слухання 401, 408, 409, 483, 499; рішення суду і вирок 513–514, 515, 516, 518

Луізе, Шарль 106

Луїс, Джо 337

Львів (Лемберг; Львов; Львув) 21, 21, 31, 51, 124, 127; географія і міський пейзаж 47–49, 55–56, 61, 119–120, 135-136, 229–230, 351-352, 531–532; історія і підпорядкованість, 21–22, 61, 120, 127–129, 131-132, 158, 162–164, 181, 268, 277, 328, 377; єврейське населення, 127–129, 132, 133, 163–165, 173-175, 231, 235, 237, 352–355, 341–343, 403, 401, 532; література і культура 31–32, 119, 120, 351 ,371, 548–549; карти 18–19, 538–539; зміна назви 127–128; див. також Лемберг погроми (1918) Будівлі і визначні місця: аеропорт 48; площа Бернардинів 532; готель Бристоль 164; церква Пресвятої Євхаристії 123; міський парк 32; Домініканський собор 48, 362; готель Жорж 125, 164; Гродецька (Городоцька) вулиця 231; Гуманістична гімназія 120; Янівський концтабір 236, 281, 355, 403, 535; палац Любомирських 371; вулиця Третього травня 121, 150, 163–165, 534; площа Музейна 122; Оперний театр 48–49, 231, 351–352, 353; будівля парламенту 32–33, 235–236; Піскова гора 48; залізничний вокзал, 48, 51, 350, 535; площа Ринок 49, 120, 362, 532, 534; собор Святого Юра 48–49, 62, 231, 534; театр Скарбека 350; школа Собеського 535; державний архів 50–51, 228; вулиця Стебона (Глибока) 230–231; вулиця Сикстутська 165; вулиця Шептицьких (Шептицькіх) 13, 49, 50, 58, 61, 164, 231, 534; вулиця Театральна 49, 124, 127, 136, 150, 164; ратуша 48; Високий замок (Замкова гора) 48, 135, 230; вулиця Замарстинівська 31, 232 Львівський університет 11, 23, 28, 33, 35, 62, 227–229, 235, 237–243, 275, 532

Львов/Львув — дивись Львів

Люксембург 56, 381, 418

Ляш, Карл 327, 332, 334, 347

М

Мадрид, міжнародна конференція з уніфікації кримінального права (1933 р.) 245, 270–271, 427

Майданек (табір смерті) 361, 369, 377, 441, 514

Майнл, Юліус 61

Макаревич, Юліуш 126, 130, 228, 230-231, 237–239, 242-245, 436, 534

Макдермотт, Малкольм 248, 255, 259, 263, 265, 268

Макдональд, Джеймс Г. 151

Македонія 56

Маккормік, Енн О’Хейр 468

Макнейр, Марджорі (пізніше леді Макнейр) 143, 155

Макнейр, сер Арнольд (пізніше 1-ий барон Макнейр) 143–145, 147, 155, 172, 188, 496

Максвелл Файф, сер Девід (пізніше граф Кілмюр) 169, 187, 407, 524; у Нюрнбергу 402, 405, 407, 415, 423, 464, 473–474, 495, 498–499, 512; передмова до книги Купера «Нюрнберзький процес» 473

Малапарте, Курціо 325–334, 336–339, 342-344, 358, 421; Kaputt 336–339

Малер, Густав 136, 139

Манушян, Меліне 107

Манушян, Місак 106

Маркс, Ліна 102

Массапекуа, Нью-Йорк 301, 308

Маямі 197–199, 209, 529

Медон 84, 104

Мелмани (пара з Жовкви) 98, 428–429, 464, 494

Мельфі, Едмон 84

Менц, Віллі 434–435, 438

Милошевич, Слободан 526

Міжнародний конгрес виправних установ і пенітенціарної служби (1935) 320

Міжнародний кримінальний суд (МКС) 321, 476, 525

Міжнародний суд (Гаага) 147, 526

Міжнародний трибунал ООН з морського права 333

Міжеричи 224

Мій нацистський спадок «Що вчинили наші батьки» (фільм) 530, 545

Мілдмей, місія 203

Міленкович, Гофрат 137

Місбах 381

Місто Бенарес, корабель 158

Мітфорд, Ненсі; «Кохання у холодному кліматі» 106

Міцкевич, Адам 49

МКС — дивись Міжнародний кримінальний суд

Мозер, Ганс 377

Молотова-Ріббентропа пакт (1939) 86, 163, 249

Мондорф-ле-Бен 381

Монжен, С. 84

Монреаль 251

Моргентау, Генрі 227, 236, 280; доповідь Моргентау (1919) 134, 227

Моргентау, Генрі мол. 280

Мор (стенограф) 378

Москва 259–260

Муні, Пол 275

Муньє, П'єр 402

Муссоліні, Беніто 329, 369

Мюнхен 74, 313-316, 323, 344–346, 426, 446, 501–502, 550

Мюнхенська угода (1938) 248

Мюнхенський Пивний путч (1923) 314

Мюнхенський університет 344

Н

Надсон, Семьон 223, 260

Нарутович, Габрієль 141

Національне відродження Польщі (політична партія) 248

Національно-демократична партія (Польща) 236, 246

Нейрат, Константін фон 473–474, 484, 495

Нестеров — дивись Жолкєв

Никитченко, Іона 187, 401, 423, 511, 513

Нисько 76

Німецька імперія, Перша світова війна 56

Німеччина (Веймарська республіка) — поява націонал-соціалізму 314

Німеччина (нацистська) — призначення Гітлера канцлером 67, 148, 245, 316; Рейхстаг у вогні 67, 320; виходить з Ліги Націй 247; расові закони 71, 74, 148, 152, 171, 257–258, 318, 320, 322–323, 413, 487, 495; єврейська еміграція 151; анексія Австрії 44, 73, 91, 97, 248, 297; Мюнхенська угода 248; Кришталева ніч (листопад 1938) 75–76, 358, 495; пакт Молотова-Ріббентропа 86, 163, 249; розв’язання війни і перші роки конфлікту 158–159, 248, 256–258; політика Lebensraum 258, 426; операція «Барбаросса» 86, 163, 267, 282, 327, 418, 501; оголошення війни США 168; Ванзейська конференція 170, 173, 328; безумовна капітуляція 108, 181, 282

Ніцше, Фрідріх, «Походження трагедії» 277

Новосибірськ 260

Ноель Бейкер, Філіп (пізніше барон Ноель Бейкер) 155, 179

Нойгаус-ам-Шлірзе 313, 319, 378, 508, 520

Норвегія 151, 254–256, 486, 488

Норидж 194–195, 199-202, 204; Серрей Чепл 200–204, 207, 210, 214, 216–217, 543

Нью-Йорк 44, 71, 75, 108, 151, 158, 161–162, 168, 170, 179, 221, 268, 272, 300, 304, 413, 460, 523, 529, 551; Хораса Манна школа 159

«Нью-Йоркер» (часопис) 420, 439

«Нью-Йорк Таймс» 33, 56, 121, 128, 135, 160, 170, 244, 280, 363; повідомлення про табори смерті 280; про Нюрнберг 404

Нюрнберг — Гранд-Готель 404, 475, 509; Палац Правосуддя 28–29, 190, 383, 397, 399, 410–411, 461, 507–508, 520; Штілерштрассе 401

Нюрнберзький трибунал — заснування, 109, 116, 183–184, 188–189, 282-289, 400; статут і регламент 25, 182–190, 284–286, 488, 511–512; вплив і вага 28–29, 523; судовий процес: ідентифікація головних підсудних 190, 382; перший день слухань 400; доводи обвинувачених 409–412; перші тижні процесу 412–426; вступна промова американського прокурора 412–415; вступна промова британського прокурора 415–419; речові докази і покази фільмів 418–421, 424-425; перерва на Різдво 426,431; свідчення єдиного вцілілого з Треблінки 433–435, 439, 482; перші перехресні допити 439; перехресний допит Ганса Франка 439–444; перехресні допити решти підсудних 463, 469, 473, 495; заключні аргументи захисту 481–483; кінцеві аргументи обвинувачення 464–465, 475–479, 483-491, 498–499, 508–509, 512; обвинувачення вимагає смертну кару 485, 491, 494; особисті останні заяви підсудних 499–501; перерва перед винесенням рішення 501; рішення суду 25–29, 508–516; вироки, 512–516, 519

Нюрнберзькі расові закони (1935) 48, 152, 171, 320, 413, 495

О

Обама, Барак 416

Об’єднане Королівство — дивись Британія

Озерисько 23, 222-224

О’Коннор, Річард («Сікст») 520-521

Олександр І, король Югославії, вбивство 248

Ольга (літня мешканка Жовкви) 85–87, 97, 158

ООН — дивись Організація Об’єднаних Націй

Ополе 378

Оппенгайм, Ласа Френсіс Лоурес, Міжнародне право 150, 161, 171, 181

Організація Об’єднаних Націй (ООН) 414; Статут 182, 477; Комітет з прав людини 467; Конвенція про запобігання геноциду і покарання за нього 221, 524; Генеральна Асамблея 497, 523–524; Комісія з міжнародного права 527; Загальна декларація прав людини 524; Комісія з воєнних злочинів 169, 178–179, 186, 287, 469

Орак, Г. Клод 264, 269

Орландер, Барич 116

Османська імперія 54, 56; див. також Геноцид вірмен

Оссіях, озеро 65

Оуксі, Джофрі Лоуренс, 1-ий барон — дивись Лоуренс, сер Джофрі

П

Павло, св., послання до римлян 217-218

Падеревський, Ігнацій 133, 268, 336

Палевскі, Ґастон 106

Палестина 129–130, 140, 404, 430, 449, 452, 454, 527; єврейська еміграція 74-75

Пантон, Девід 203, 217

Папен, Франц фон 424, 514

Париж — баптистська церква (на проспекті Мен) 204–205, 209; Дрансі, табір для інтернованих 10, 199; готель «Лютеція» 108, 387, 509; мечеть 204; будівля Північно-африканської місії 204, 206; вулиця Броньяр 104–105, 108, 294, 387; вулиця де Мобеж 41; вулиця Тегерана 101–103; вулиця Мальти 80; вулиця Святого Лазаря 84; Зимовий велодром 98

Паризька мирна конференція (1919) 132–134; див. також Версальський договір

Паризька мирна конференція (1946) 509

Паркер, Джон 402, 484, 498

Патронташ, Артур 429, 494

Педон (видавництво) 246, 255

Пелег, Герта — дивись Грубер, Герта

Пелег, Дорон 449–458

Пелла, Веспасіан 246, 270, 320, 428

Перемишляни 436

Перл-Гарбор, напад японців (1941) 168, 270

Перша світова війна 32, 56, 121, 126, 226

Петен, Філіпп 252–253

Петлюра, Симон 94; вбивство 243–244

Петро, кронпринц Югославії (пізніше король Петро II) 48

Південна Африка 183, 197, 199, 202, 209, 529

Південна Осетія 47

Північної Кароліни, асоціація юристів 269

Пікчер Пост 405

Пілсудський, Юзеф 134, 150, 229, 243, 331

Піночет, Августо 29, 246, 526

Пінська різанина (1919) 133

Піншо, Гіффорд 468

Платен, Август фон 277

Платон 471

Плашув (концентраційний табір) 335

Плумільйо 210

Пол, Дітер 364

Польський Верховний національний трибунал (1946-48) 427, 467

Польські меншини, договір про (1919) 60, 78, 134, 138, 148, 152, 179, 238, 247, 268, 417

Польсько-німецький пакт про ненапад (1934) 148, 247

Польсько-радянська війна (1919–1921) 229

Польсько-українська війна (1918-19) 33–34, 85-86, 127

Пон-сюр-Іонн 82

Портер, Семюел, Барон 497

Постійна палата міжнародного правосуддя (Гаага) 134, 146, 152; див. також Міжнародний суд

Прага 62, 92, 170, 314, 469

Пресбаум 65

Принцип, Гаврило 56

Пяскі 102

Р

Рабинович, Петро 532

Рада економічної війни (США) 271, 274

Радянська академія наук 168

Радянський Союз: Польсько-радянська війна (1919-21) 229; пакт Молотова-Ріббентропа 86, 163, 249; вторгнення нацистів (Барбаросса) 86, 163, 267, 282, 327, 418, 501; перемовини про створення Нюрнберзького трибуналу 184–188, 401-402; приєднання до Конвенції про геноцид 524; див. також Москва

Райзман, Самуель 433–435, 439, 441, 482

Райт, Роберт, барон 509

Рамлер, Зігфрід 383

Раппапорт, Еміль 246, 270, 320, 427, 467

Рафаель, Портрет юнака 380

Рахманінов, Сергій 223

Редзік, Адам 436

Рейган, Рональд 524

Рейнхард, Джанґо 520

Рек, Фрідріх, «Щоденник людини у відчаї» 73, 321

Рембрандт ван Рейн 380

Ренан, Ернест 471

Реформа, клуб, Лондон 248

«Реформе» (часопис) 445

Рига 255

Рим 529; Статут Міжнародного кримінального суду (1998) 29, 525

Ріббентроп, Йоахім фон — пакт Молотова-Ріббентропа 86, 163, 249; судовий процес 403, 420, 424, 443, 499; вирок і страта 515, 520

Рідл, Едвард 61

Ріхтгофен, Вольфрам фон 378

Робертс, Джофрі Дорлінг («Хакі») 288, 407, 509

Робертсон, Едвард Г. 275

Роден, Огюст 471

Розенбаум, Елі 285, 543

Розенберг, Альфред, суд 400, 403, 407, 408, 439, 480, 484, 499; рішення і вирок 513, 515; Міф двадцятого століття 480

Розенберги (віденська пара у Жовкві) 97

Розенблюм, Бернард 59–60

Розенблюм, Герта 90, 206, 449

Розенблюм, Лаура (уроджена Бухгольц) 53; народження і ранні роки життя 23, 52–53; родина перебирається до Відня 56–57; шлюб і діти 59–60, 90, 449,452, 455; на весіллі братам 71; депортація і смерть 90, 206, 452

Росія (дорадянський період) 56, 121–122; революція (1917) 136

Росія (пострадянський період) — окупація Криму 86, 122; Російсько-грузинський конфлікт 47

Росія (радянський період) — дивись Радянський Союз

Рот, Йозеф (романіст) 127; Погруддя цісаря 242; “Lemberg, die Stadt” 31; Марш Радецького 261; Євреї блукають 7, 54, 58, 65

Рот, Йозеф (шкільний приятель Герша Лаутерпахта) 127

Ротсток, Отто 137

Ротфельд, Адам 436

Руанда 29, 525–527

Руденко, Роман 491, 499

Рузвельт, Елеонора 275, 467

Рузвельт, Франклін Делано 159-190, 181, 272, 274–275, 280, 467; смерть 181, 282, 379

Рузе, Алєн 85

Рундштедт, Герд фон 282

С

СА — дивись Sturmabteilung (Штурмові загони)

Сайміште (концентраційний табір) 454

Саймон, Джон (пізніше 1-ий віконт Саймон) 249

Сандомир 120

Сан-Франциско 181

Сараєво 56

Саудівська Аравія 527

Священна Римська імперія 54

СД (Sicherheitsdienst; розвідувальна служба нацистів) 350, 510

Сендс, Рут (уроджена Бухгольц) 81, 196, 452; народження 44, 75; дитинство 45, 77, 453; покидає Відень і прибуває до Парижа 77, 80, 110, 193–194, 206; раннє дитинство, переховується у Франції 84–85, 98; знову разом з батьками після визволення 98, 108; життя у повоєнному Парижі 108, 387, 519; питання батьківства 391–396; шлюб і подальше життя 104, 433, 529, 531; дослідження автора 44–46, 193, 216, 294–296, 387, 449, 459–460

Сен-Жермен-ан-Ле, договір (1919) 57

Сербія — Балканські війни 56; Перша світова війна 56, 137; Друга світова війна 454; Югославські війни 47, 525, 526

Серені, Гітта, Занурення в ту темряву 437

Сирія 29, 416, 527

Сіетл 260, 262, 263

Сілезія 152, 323

Сільверс, Боб 286

Сімпсон, Волліс (пізніше герцогиня Віндзорська) 253

«Сім років невдач» (фільм) 377

Сінгапур, падіння (1942) 170

сіонізм 128–129, 133, 287

Сіхув, замок 378

Скіпвіт, Софка 208–209, 211, 296

Скірмунти (білоруська родина) 224

Скіфія, RMS 158

Скотта, інститут полярних досліджень імені (Кембридж) 157

Скотт, Роберт Фолкон 157

Славна революція (1689) 414

Словенія і словенці 137, 275, 471

Сміт, Адам, Багатство народів 121

Собібор (табір смерті) 361

Сократ 471

Соммер, Жан-П’єр 85

Сочі, Лі 69

Союзницька декларація, Сент-Джеймський палац (1941) 169, 172, 274

«Список Шиндлера» (фільм) 343, 369, 427

Спілберг, Стівен 343

Спіноза, Бенедикт 471

Сполучені Штати — закон про ленд-ліз, 160; вступ у Другу світову війну 168, 271; чорношкіре і корінне населення 183, 263, 426, 472 ,474; Комісія у справах біженців війни 280; Комітет з питань воєнних злочинів 177, 284, 285, 426; перемовини про створення Нюрнберзького трибуналу 181–186, 282-285, 401; приєднується до Конвенції про геноцид 524; див. також Чикаго; Дарем; Маямі; Нью-Йорк; Вашингтон

Сребрениця 526

СС (Schutzstaffel — захисні загони; парамілітарна організація нацистів) 91–92, 99-100, 184, 249, 349, 524; обвинувачення 470, 494, 498–499, 510; див. також Ваффен СС

Стажинський, Станіслав 436

Сталін, Йосип 181, 261; показові процеси 402

Стейнсон, Ненсі — дивись Екерлі, Ненсі

Стокгольм 256–257, 259, 261, 273

Страсті за Матвієм 115, 178, 382, 431–432, 446; див. також Бах, Йоганн Себастьян

Суасон 82

Судан 526

Судетська область 136–137, 157, 248, 302; Сфорца, Людовіко, міланський герцог 372

Сьєрра-Леоне 29

Т

«Таймс» (газета) 27, 148, 176; уривки з «Майн Кампф» 148; повідомлення про Нюрнберг 176, 203

Талаат-паша 227; вбивство 231-233

Таффет, Гершон, Голокост євреїв Жовкви 492–494, 536

Тейлирян, Согомон, судова справа 231–234, 244, 284

Тейлор, Телфорд 284, 287, 499

Тейлор, Чарльз 527

Тель-Авів 449, 450, 454

Терезієнштадт (концентраційний табір) 92, 328, 408, 433, 435

Тернопіль 349

Тимчишин, Євген 51

Тироль, південний 137, 451

Тіксьє, Адрієн 106

Тілні, Альберт 197–200, 209

Тілні, Джермейн 197–200, 210

Тілні, Елсі 46, 111, 191, 219, 310, 342, 387, 396, 528

Тілні, Фредерік 198–199, 209, 214, 528

Тілні, Ханна 196

Токіо, Трибунал з воєнних злочинів (1946–1948) 426, 470

Толішус, Отто 280

Толстой, Лев 224–225, 252 ,471

Тома, Альфред 480

Томас, Девід Вінтон 156

Томкевич, Бенджамін 254

Трайнін, Арон 187

Треблінка (табір смерті) 93–94, 108, 280, 346, 361, 433–434, 436–438, 441, 482, 502–503, 514; суд над особовим складом (1964-65) 434

Трейсі, Спенсер 28

«Третя людина» (фільм) 91

Триніті-коледж, Кембридж 155, 168, 186, 418, 504

Троман, Морлі 211

Троман, Шула 210–214, 529

Тротт, Інґе 297–298, 388, 391–392, 456

Трує, Катрін 105–106

Трумен, Гаррі С. 115, 181, 282, 379, 519

Трускавець 47

Туле, товариство 314

Туніс 202–204

Туреччина 233; див. також Геноцид вірмен; Османська імперія

Туркенкопф, Дебора — дивись Лаутерпахт, Дебора

Турк, Симча 492

У

Угорщина 137; див. також Австро-Угорська імперія

Україна: Польсько-українська війна (1918-19) 33–34, 85-86, 127–128; Чорнобильська катастрофа 82; сучасні територіальні суперечки 86, 122; див. також Київ; Західноукраїнська Народна Республіка

Ульман, Ґастон 506

Ульманн, Ернст Вальтер 102

Управління стратегічних служб (Сполучені Штати Америки; УСС) 284, 286

«Уран» (пароплав) 454

УСС — дивись Управління стратегічних служб

Уфа 502

Ф

Файнс, Рейф 369

Фалько, Робер 109, 402, 422-423, 444–445; суддя у Нюрнбергу 402

Фегелін, Ерік 139

Фельдкірх 194

Фенске (стенограф) 378

Ференц, Бенджамін 470

Ферре, Лео 107

Фідлер, д-р Тадеуш (очільник Львівської політехніки) 135, 230

Філлімор, сер Генрі, 485

Філліпса, Академія, Массачусетс 171, 333

Фінгерцвейг, Люсетт, 107, 519

Фінгерцвейг, Люсьєн 107

Фінгерцвейг, Моріс 107

Фінк, Бертл 69

Фінч, Джордж 274, 275

Фіт, Кетрін 186

Фішер, Людвіг 338

Фланнер, Джанет (журналіст «Нью-Йорк Таймс») 553

Флашинг — околиця Нью-Йорка 300–301, 524

Флашнер, Амалія (Мальке) — дивись Бухгольц, Амалія (Мальке)

Флашнер, Арон 23, 53

Флашнер, Ісаак 45

Флашнер, Йозель 53

Флашнер, Лейбус 61, 87, 94, 97, 494; смерть 355, 494, 536

Флашнер, Мейхер 53

Флашнер, Натан 53

Флюре, Марсель 106

«Фолькішер Беобахтер/Volkischer Beobachter» (газета) 315

Фонд Шарля де Голля 105

Франк, Бріґіт (уроджена Гербст) — обставини, зовнішність і риси характеру 315–316, 323, 347–348, 507; шлюб, діти і сімейне життя 23, 315, 344, 349; дружина генерал-губернатора 323, 331–332, 334, 337, 342; чутки про стосунки з Карлом Ляшем 334–335; подружня невірність чоловіка і пропозиція розлучитися 345–346; чоловік тікає з Польщі наприкінці війни 379; суд над чоловіком 408,445, 505–506; відвідує чоловіка у Нюрнберзі 506–508; страта чоловіка 521

Франкель, Андре 204

Франк, Зігрід 342

Франк, Карл 314

Франк, Лілі 335

Франк, Ганс — зовнішність, риси характеру і сексуальна орієнтація 23, 25, 311, 315, 317, 330, 334, 349, 353, 365, 377–378, 381–384, 408; народження і ранні роки життя 23, 314–315; юридична підготовка 315; адвокат нацистської партії і особистий радник Гітлера 32, 313–314, 413; шлюб, діти і сімейне життя 23, 315, 334–336, 370, 379; міністр юстиції у Баварії 67, 316–319; відвідує Австрію (травень 1933) 67, 316–318; промова на Міжнародному конгресі виправних установ і пенітенціарної служби (серпень 1935) 311, 319–321, 324; генерал-губернатор в окупованій Польщі 32, 35, 86, 123, 258, 268, 277–279, 313, 323, 329, 337; впровадження расової політики 311, 326, 327–328, 352-355, 368–369, 376–377; зустрічі з Курціо Малапарте та імовірний візит до варшавського гетто 329-332, 336–344, 359-360, 421; виступи у чотирьох головних університетах (1942) 244, 245, 382; конфлікт з Гіммлером, 332, 344, 349; стосунки з Ліллі Ґрау і пропозиція розлучення 315–316, 345; відвідує Лемберг (1942) 23, 172, 349–351; оголошує про знищення євреїв міста 23, 172, 259, 352–355; видання путівника Бедекера по Генерал-губернаторству 362–363; визнано воєнним злочинцем 168, 190, 363–364, 368; призначення на посаду голови міжнародного центру юридичних досліджень 370; конфіскація творів мистецтва 313, 371–372, 380, 443; замахи на його життя 376; тікає з Кракова, 376–377; арешт і допит союзників 282, 313, 380–382; спроба самогубства 381, 400; обвинувачення 384; навернення у католицизм 384, 387, 431, 432; перший день судового процесу 400–406; не визнає себе винним 408–409; перші тижні судових слухань 409–412, 420, 422; розмови з Густавом Гілбертом 430–433; слухає свідчення єдиного вцілілого з Треблінки 433–435, 439,440; перехресний допит 439–445; заключні аргументи захисту 481–482; остаточні аргументи обвинувачення 475–476, 484, 487, 490–491; остання особиста заява 499–500; відвідування сім’ї 505–508; судове рішення 508, 509, 512–515; вирок 516; страта, 519–520, 522

Франк, Ніклас — зовнішність і риси характеру 333–334; народження 23, 316; дитинство 316, 323, 342, 347, 371, 375, 379, 437; питання батьківства 333, 343–346; шлюб батьків 345, 349, 378; відвідує батька, ув’язненого у Нюрнберзі 505–508; страта батька 520–522; подальше життя і кар’єра 333, 477, 530; зустрічі з автором 26–27, 28, 332, 360–361, 374-375, 399, 408; Der Vater 333

Франк, Норман 344, 372, 379

Франко, Іван 33

Франкфуртер, Фелікс 158

Франція — Перша світова війна 21, 31; і заснування Ліги Націй 78; єврейські біженці 204–205; окупація нацистами 48, 85, 94, 96, 102, 206; застосування расових законів 100–101; інтернування ворожих іноземців 207, 209–210; рух опору 106, 108; депортація євреїв 99, 102–103, 207-208; звільнення 104–109, 209; перемовини про створення Нюрнберзького трибуналу 183–186, 401; приєднання до Конвенції про геноцид 523; див. також Париж

Франц Йосиф, імператор 58, 119, 126

Франц, Курт 435

Францоз, Карл-Еміль 136

Франц Фердинанд, ерцгерцог, вбивство 56

Фріче, Ганс 443, 515

Фройд, Зиґмунд 93, 136–137, 145, 435

Фройд, Марія (Мітці) 93, 435

Фройд, Пауліна (Паулі) 93, 435

Фройд, Реґіна (Роза) 93, 435

Фуртвенглер, Вільгельм 140, 296–297, 350

X

Хагенберг, замок 356, 364, 493, 529

Хайле Селассіє, імператор Ефіопії 152, 162

Харгартен-Фальк 88

«Хейан Мару» (лайнер) 262

Хемпстед, Лондон 296

Хорватія 527

Ц

Цвейг, Стефан 56, 131, 426

Центнер, Ґрете 69

Цешанув 52

Цигани 277, 289, 322, 471, 488

Цуруґа 261

Ч

Чарторийська, княгиня Ізабела 372

Чемберлен, Невілл 157, 248

Чепман, Том 200, 217, 218, 543

Черчилль, сер Вінстон 168, 181, 184, 207, 422

Чехословаччина 62, 82; нацистська окупація 136, 157, 473; див. також Прага

Чечня 29

Чикаго 255; готель Моррісон 255

Чилі 29, 526–527

«Чоловік, який прийшов на обід» (фільм) 169

Чорнобильська катастрофа 80

Чорногорія 56

Чортків 349

Чурук, Болеслав 49

Ш

Шабац 454

Шама, Саймон 156

Шампер (водій Ганса Франка) 313, 344, 378

Шампетьє де Ріб, Оґюст 490

Шарлет, мадам (секретарка Рафала Лемкіна) 502

Шарлотсвілл, Вірджинія, Школа військового управління 273

Шахт, Ялмар 424, 514

Шварцбард, Самуїл, суд 244

Швельб, Егон 469, 496, 504-505

Швеція 254–255, 256

Шекспір, Вільям 471

Шептицький, Андрей 50

Ширах, Бальдур фон 88, 326, 358, 408

Шіле, Еґон, Дружина художника 54

Шлитер, Карл 255–256, 270

Шлірзе 313, 319, 378, 508, 520

Шмелінг, Макс 337, 339

«Шоа» (фільм) 93

Шоберхоф, Баварія 319, 378–379

Шовкросс, сер Гартлі (пізніше барон Шовкросс) — зовнішність і риси характеру 186, 404, 423; підготовка до Нюрнберзького трибуналу 186, 187, 188, 288; перший день судових слухань 403, 406; вступна промова 415–418; остаточні аргументи 463–464, 475-479, 484,495, 510; після процесу, 518

Шопен, Фредерік 332, 336–337, 471

Шостакович, Дмітрій 471

Шпеєр, Альберт 190, 419, 424, 442, 443

Штайн, Вальтер 313

Штайнгель, Оскар 362

Штайнер, Леон 388-389

Штайнхаус, Отто 76

Штангль, Франц 93, 437

Штейнберг, Мадлен 214

Штейнберг, Рахиль — дивись Лаутерпахт, Рахиль «Штерн» (часопис) 333, 530

Штрайм, Зігфрід 92

Штрайхер, Юліус 322, 381, 424, 445, 477

Штраус, Ріхард 25, 297, 370, 545

Штрізовер, Лео 139

Штроп, Юрґен 369

Штроп, Юрґен, Варшавського гетто більше немає 420, 425

Штуккарт, Вільгельм 366

Штурм, Лідія дивись Лінденфельд — Лідія

«Штурмовик», Die Stürmer (газета) 381

Шуман, Роберт 121

Шуст, Роман 235

Ю

Югославія 162, 248, 277, 454; розпад 29, 418, 525

Я

Яґняткув (Агнетендорф) 378

Якобі — (юрист з Мюнхена) 446

Ян III Собеський, король Польщі 54, 318

Яновскі, Оскар 151

Японія 168–170; Друга світова війна 167, 170; Трибунал з воєнних злочинів 426, 469

Яремче 349