Скарлет

1

Незабаром це закінчиться, і тоді я поїду додому, до Тари».

Скарлет О'Гара Гамільтон Кеішеді Батлер самотньо стояла оддалік від решти жалібників, що зібралися на похорон Мелані Вілкс. Періщив дощ, убрані начорно чоловіки й жінки тримали над головами чорні парасолі. Вони посхилялися одне до одного, жінки ридали, розділяючи спільні прихисток і журбу.

Скарлет ні з ким не ділилася ні своєю парасолею, ні своєю журбою. Від поривів вітру студені струмені дощу затікали під парасолю, збігали по шиї, та вона їх не зауважувала. Вона взагалі нічого не відчувала, вона заціпеніла від утрати. Побиватися вона буде потім, коли зможе витримати цей біль. Зараз вона нічого до себе не підпускала: ні болю, ні відчуттів, ні думок. Тільки одні слова знову і знову зринали в її голові, слова, що обіцяли втіху зболеному серцю і додавали сили, яка допоможе дочекатися цілющої відради.

«Незабаром це закінчиться, і тоді я поїду додому, до Тари».

— ...попіл до попелу, прах до праху... — Голос священика проник крізь панцир оніміння, слова закарбувалися у свідомості. «Ні! — Беззвучно кричала Скарлет. — Тільки не Меллі. Це не могила Меллі, вона завелика, а Меллі така тендітна, у неї кісточки, як у пташки. Ні! Вона не померла, не може такого бути».

Голова Скарлет сіпнулася вбік, щоб не бачити викопаної могили і дешевої соснової домовини, яку туди опускали. У м'якому дереві закарбувалися невеличкі півкола, знаки від молотка, що забивав цвяхи у віко, яке накрило ніжне, любляче, серцевидне обличчя Мелані.

«Ні! Не можна, не робіть цього, адже йде дощ, не опускайте її туди, там її намочить дощ. Вона так потерпала від холоду, не можна залишати її під холодним дощем. Я не можу на це дивитися, я цього не витримаю, я не вірю, що її нема. Вона любить мене, вона — моя подруга, єдина вірна подруга. Меллі любить мене, вона б нізащо не покинула мене саме тоді, коли потрібна мені найбільше».

Скарлет поглянула на людей, що стояли біля могили, у ній збурився гнів. «Жоден із них не побивається так, як я, жоден із них не втратив так багато, як я. Ніхто не знає, як сильно я її люблю. Але Меллі знає, адже так? Вона знає, я мушу вірити, що знає.

Однак вони ніколи в це не повірять. Ні місіс Меррівезер, ні Міди, ні Вайтінги, ні Елсінги. Погляньте, як вони скупчилися коло Індії Вілкс та Ешлі, наче зграя намоклих круків у жалобних шатах. Усі втішають тітоньку Дріботуп, хоча й знають, що в неї очі на мокрому місці, й вона готова розридатися через найменшу дрібницю, навіть через підгорілий хлібець. Їм і на думку не спадає, що мені також, можливо, потрібна розрада, адже я була найближча до Мелані. А вони поводяться так, наче мене тут навіть нема. Ніхто не звертає на мене жодної уваги. Навіть Ешлі. Він знає, що я була поруч протягом двох жахливих днів одразу після смерті Мелані, коли йому потрібна була допомога з організацією всього. Їм усім потрібна була допомога, навіть Індії, що мекала як овечка. Що будемо робити з похороном, Скарлет? А з поминальним обідом? А з труною? А хто буде її нести? А місце на цвинтарі? А що написати на надгробку? А подати некролог у газету? А тепер вони всі між собою згуртувалися, ридають і голосять. Що ж, я не дам їм такої втіхи, вони не побачать, як я плачу тут одна-однісінька, і нема нікого, щоб мене втішити. Я не стану плакати. Тільки не тут. Тільки не тепер. Якщо я розридаюся, то вже не зможу зупинитися. Коли я приїду в Тару, тоді зможу дати волю сльозам».

Скарлет задерла підборіддя, зціпила зуби, щоб не стукотіли від холоду і щоб не вирвалася грудка, яка наростала в горлі. «Незабаром це закінчиться, і тоді я поїду додому, до Тари».

Звіяні уламки пошматованого життя Скарлет були безладно розкидані по Оклендському цвинтарі Атланти. Високий гранітний обеліск, сірий камінь із сірими дощовими розводами, слугував понурим нагадуванням про зниклий назавжди світ, безтурботний світ її довоєнної юності. То був Меморіал Конфедерації, символ гордої, нерозважливої відваги, яка під яскравими знаменами штовхала Південь до власного кінця. Він стояв у пам'ять про численні втрачені життя, про друзів дитинства, про кавалерів, які вимолювали в неї вальси та цілунки у ті далекі дні, коли не було більшої турботи, аніж котру з кринолінових суконь одягнути на бал. Він стояв у пам'ять про її першого чоловіка, Чарлза Гамільтона, брата Мелані. Він стояв у пам'ять про синів, братів, чоловіків, батьків тих змоклих жалібників на пригірку, де хоронили Мелані.

Тут були й інші могили, інші спогади. Френк Кеннеді, другий чоловік Скарлет. А ще маленька, до болю маленька могилка, на надгробку якої вибито: Юджині Вікторія Батлер, а під ним — Гарні. Це її найменша донечка, найулюбленіша.

Її оточували живі й мертві, а проте вона стояла одна. Здавалося, прийшла половина Атланти. Увесь цей натовп не помістився у церкві, а тепер він з'юрмився чималим, нерівним чорним гуртом навколо єдиної кольорової плями на тлі сірого дощу — могили, виритої для Мелані Вілкс у червонявій джорджіанській глині.

Попереду стояли найближчі до Мелані люди. Сльози котилися їхніми білими й чорними обличчями, та Скарлет не зронила і сльозини. Старий візник дядько Пітер стояв поруч із Ділсі та куховаркою, утворивши захисний чорний трикутник навколо Бо, спантеличеного Мелліного синочка.

Там була вся атлантська стара гвардія і трагічно дрібна купка їхніх нащадків, що ще залишилися. Міди, Вайтінги, Меррівезери, Елсінги, їхні доньки та зяті, Г'ю Елсінг — єдиний живий син; тітонька Дріботуп Гамільтон та її брат, дядечко Генрі Гамільтон, які забули про свою довголітню ворожнечу у спільній скорботі за небогою. Молодша за віком, однак на вигляд така ж, як вони, стояла посеред цього гуртка Індія Вілкс і дивилася на свого брата Ешлі сповненими смутку та провини очима. Він, як і Скарлет, стояв самотою. З непокритою головою, під дощем, він не бачив простягнутих йому парасольок, не зважав на холодну мряку, не міг прийняти вироку священикових слів і вузької домовини, яку опускали в червону глину.

Ешлі. Високий, худорлявий, блідий. Його світло-русяве волосся майже зовсім посивіло, його безкровне стражденне обличчя було таке ж порожнє, як і застиглий, невидющий погляд сірих очей. Він стояв струнко, наче віддавав честь, як у роки офіцерської служби в сірому мундирі. Стояв непорушно, нічого не відчуваючи і не розуміючи.

Ешлі. Він був осердям і символом зруйнованого життя Скарлет. Заради любові до нього вона упустила щастя, що було в неї в руках. Вона відвернулася від свого чоловіка, не розгледіла його кохання до неї, не визнавала свого кохання до нього, бо на шляху завжди стояло жадання Ешлі. А тепер Рет пішов, і єдиний доказ його існування — похоронний вінок із тепло-золотих осінніх квітів серед багатьох інших. Вона зрадила свою єдину подругу, поглумилася з Мелліної впертої відданості та любові. А тепер Мелані не стало. Не стало й любові Скарлет до Ешлі, вона зрозуміла — однак було запізно — що звичка кохати його вже давно заступила саме кохання.

Вона його не кохала і вже ніколи не покохає. От тільки тепер, коли він їй був більше не потрібен, Ешлі належав їй, дістався їй у спадок від Мелані. Вона пообіцяла Меллі, що заопікується ним та їхнім сином Бо.

Через Ешлі її життя розлетілось на друзки. І він єдиний, хто залишився з того життя.

Скарлет самотньо стояча оддалік. Між нею та її атлантськими знайомими пролягла холодна сіра прірва, яку колись заповнювала Мелані, оберігаючи її від ізоляції та осуду. Лише пронизливий дощовий вітер завивав під парасолькою у місці, де мав стояти Рет і захищати її своїми широкими плечима і своїм коханням.

Вона підставила підборіддя назустріч вітру, приймаючи його пориви й ігноруючи їх. Усі її відчуття зосередилися на словах, що додавали їй сили і надії.

«Незабаром це закінчиться, і тоді я поїду додому, до Тари».

— Погляньте-но на неї, — зашепотіла дама під чорною вуаллю до сусідки, з якою ділила парасольку. — Ніби з каменю витесана. Кажуть, за весь час, поки клопоталася похороном, вона навіть сльози не зронила. Така ця Скарлет — хапається за всі справи, а серця не має.

— Ви чули, що кажуть? — прошепотіла інша у відповідь. — Що вона віддала те серце Ешлі Вілксу. Як думаєте, вони дійсно?..

Люди навколо зацитькали їх, однак думали про те саме. Усі про це думали.

Від моторошного глухого удару грудок землі об дерево Скарлет аж стиснула кулаки. Їй захотілося закрити вуха долонями, закричати, заверещати, заглушити цей жахливий стукіт землі, що падала на труну Мелані. Вона до болю прикусила губу. Вона не закричить, вона не закричить.

Крик, що нараз пронизав урочисту тишу, належав Ешлі.

— Меллі... Меллі-і-і-і! — і ще раз: — Меллі-і-і-і... — Це було розпачливе волання душі, осиротілої та наляканої.

Він попростував до глибокої глиняної ями, ніби щойно уражений сліпотою, простягнувши поперед себе руки у пошуку тендітної, тихої фігурки, яка підтримувала його все життя. Але зараз спертися не було на що, лише холодний дощ періщив срібними цівками.

Скарлет оглянулася на доктора Міда, Індію, Генрі Гамільтона. Чому вони нічого не роблять? Чому вони його не зупинять? Його слід зупинити!

— Меллі-і-і-і....

Боже милостивий! Та він же собі зараз в'язи скрутить, а вони просто стоять там і витріщаються, спостерігають, як він заточується на краю могили.

— Ешлі, стій! — закричала вона. — Ешлі! — Вона побігла, ковзаючи по слизькій мокрій траві. Парасольку, яку вона відкинула набік, підхопив вітер і був би поніс, якби вона не приземлилася на купі квітів. Скарлет схопила Ешлі за талію і спробувала відтягти його від небезпеки. Той запручався.

— Ешлі, не треба! — Скарлет програвала йому в боротьбі. — Меллі тобі зараз не допоможе. — Її голос прозвучав жорстоко, щоб пробитися крізь глуху, безумну тугу Ешлі.

Він зупинився, його руки опали. Він тихо застогнав, а потім зм'якнув в обіймах Скарлет. У мить, коли вона, здавалося, ось-ось не витримає його ваги, доктор Мід та Індія підхопили безвольного Ешлі попід руки і поставили на ноги.

— Іди вже собі. Скарлет, — сказав доктор Мід. — Більшої шкоди ти вже не зможеш завдати.

— Але ж я... — Вона оглянулася на спраглі нової сенсації обличчя. Потім розвернулася і попрямувала їсть під дощем. Присутні відсахнулися, ніби доторк її подолу міг їх заплямувати.

Воші нізащо не дізнаються, що її це зачепило, вона не покаже, що образилася. Скарлет зухвало задерла підборіддя, і дощ став періщити їй по обличчю та шиї. Випроставши спину і розправивши плечі, вона дійшла до цвинтарних воріт, де її вже ніхто не бачив. Там вона схопилася за залізний стовпець. Від утоми у неї паморочилося в голові і підкошувалися ноги.

До неї підбіг візник Елаяс і розкрив парасольку над понуреною головою. Скарлет пішла до карети, проігнорувавши простягнену для допомоги руку. Вона забилася в куток обшитого оксамитом салону і натягнула на себе вовняну повстину. Вона змерзла до кісток і налякалася власного вчинку. Як могла вона так привселюдно осоромити Ешлі, адже всього кілька днів тому пообіцяла Мелані, що піклуватиметься про нього, захищатиме так, як це колись робила Меллі? Проте що ж іще вона мала робити? Дозволити стрімголов кинутися в могилу? Вона мусила його спинити.

Карету кидало з боку набік, її високі колеса тут і там застрягали у вибоїнах, що утворилися в глинистому болоті. Скарлет ледве не злетіла з сидіння. Вона стукнулася ліктем об віконну раму, і руку пронизав дошкульний біль.

Цей біль був усього-на-всього фізичний, вона навчилася його витримувати. Однак іншого болю — відтермінованого, задавненого, забутого і примарного — вона витерпіти не могла. Тільки не зараз, тільки не тут, тільки не на самоті. Треба їхати до Тари, треба їхати. Там була Мамка. Мамка обійме її своїми темними руками, Мамка приголубить, покладе її голівоньку собі на груди, де вона виплакувала всі свої дитячі образи. Вона виплачеться у Мамчиних обіймах, дасть волю своїй журбі, зцілить своє зранене серце, зігріта теплом Мамчиної любові. Мамка пригорне її і заспокоїть, розділить із нею її біль і допоможе його пережити.

— Швидше, Елаясе! — гукнула Скарлет. — Швидше.

— Допоможи мені зняти мокрий одяг, Пенсі, — наказала Скарлет покоївці. — І ворушись. — Її обличчя було мертвотно-бліде, від чого зелені очі заблищали ще яскравіше, ще зловісніше. Від хвилювання юній чорношкірій дівчині все випадало з рук. — Я сказала, ворушись! Бо як я через тебе спізнюся на поїзд, то відшмагаю тебе різкою.

Вона б цього не зробила, і Пенсі про це добре знала. Рабовласницькі часи минули, вона більше не належала міс Скарлет і могла звільнитися у будь-яку мить. Однак відчайдушні, гарячкові блищики в зелених очах Скарлет похитнули упевненість Пенсі. Скарлет у цю миті» була здатна на все.

— Спакуй мою чорну кашемірову шаль, буде холодно, — сказала Скарлет. Вона задивилася у відкритий гардероб. Чорна вовна, чорний шовк, чорний ситець, чорна саржа, чорний оксамит. Вона могла б не скидати жалобу до кінця своїх днів. Вона й досі була в жалобі за Гарні, а тепер — і за Мелані. Слід пошукати колір чорніший за чорний, іще жалобніший, щоб можна було в ньому оплакувати саму себе.

«Не думатиму про це зараз. Я збожеволію, якщо почну про це думати. Подумаю про це, коли приїду в Тару. Там я це витримаю».

— Одягайся, Пенсі. Елаяс чекає. І не забудь чорну крепову пов'язку. Наша родина в жалобі.

Вулиці, що сходилися в районі Файв-Поінтс, перетворилися на баюру. Фургони, брички і карети потопали в багнюці. Візники кляли дощ, дороги, коней та зустрічних візників. Лунали чиїсь крики, ляскання батогів, галас перехожих. Тут завжди було людно, хтось кудись поспішав, сварився, скаржився, сміявся. Файв-Поінтс буяв життям, наснагою, енергією. Цей район символізував для Скарлет Атланту, яку вона любила.

Проте не сьогодні. Сьогодні Файв-Поінтс став їй перепоною, Атланта її не відпускала. «Я повинна встигнути на поїзд, я помру, якщо запізнюся, якщо не побачу Мамку і Тару, я не витримаю».

— Елаясе, — закричала вона, — навіть якщо для цього треба зашмагати коней до смерті, навіть якщо доведеться переїхати кожного пішохода на дорозі, достав мене на вокзал. — У неї були найсильніші коні, найдосвідченіший візник, найдорожча карета. Ніщо її не зупинить, ніщо.

На вокзал вона прибула завчасу.

Паровий струмінь зі свистом вирвався з труби. Скарлет затамувала подих, прислухаючись до стукоту коліс, що робили перші оберти, це означало, що поїзд рушив. Ось вони крутнулися раз. Ще раз. І ще раз. Застугонів, загойдався вагон. Нарешті вона була в дорозі.

Усе буде гаразд. Вона їде додому, до Тари. Перед нею постав осяяний сонцем білий будинок, що виднівся крізь променисте зелене листя кущів жасмину, помережаних казковим білим цвітом.

Коли поїзд рушив від станції, у її вікно затарабанив рясний осінній дощ, однак її це не засмутило. У Тарі вона застане вогонь у вітальні, в якому потріскуватимуть дрова і кедрові шишки, закриті портьєри захищатимуть від шуму дощу, від темряви і від усього світу. Вона покладе голову на широкі м'які Мамчині груди і розповість їй про всі жахіття, які їй довелося пережити. А тоді вона зможе зібратися з думками, знайти якусь раду...

Зашипіла пара, заскреготіли колеса, Скарлет рвучко підняла голову.

Хіба це вже Джонсборо? Вона, певно, задрімала, та й не дивно, адже вона так втомилася. Попередні дві ночі вона не стулила очей, навіть бренді не вгамовувало нерви. Ні, це станція Рафенд-Реді. До Джонсборо ще година. Добре, хоч дощ припинився, попереду заясніла смужка блакитного неба. Може, у Тарі світить сонце. Вона уявила обсаджену кедрами алею, що вела до будинку, широкий зелений травник і дорогий серцю будинок на положистому пагорбі.

Скарлет важко зітхнула. Тепер господинею Тари стала її сестра Сьюлін. Еге ж! Точніше, скиглійкою Тари. Сьюлін тільки те й робила, що скімлила, це було все, чого вона добре навчилася ще дитиною. А тепер у неї є власні діти, такі ж самі нюні, як і вона.

Діти Скарлет також були в Тарі. Вейд та Елла. Вона відправила їх туди разом з їхньою нянькою Пріссі, коли дізналася, що Мелані помирає. Треба було залишити їх і взяти з собою на похорон Мелані. Тепер старі атлантські кішки мали про що попліткувати: яка вона недбала мати. Хай пліткують досхочу. Вона б не пережила цих страшних днів і ночей після смерті Меллі, якби мала думати ще й про Вейда з Еллою.

Вона не думатиме про них та й годі. Вона іде додому, до Тари і до Мамки, вона не думатиме про неприємні речі. Бог свідок, у неї й без них купа неприємних думок. А вона так втомилася... Її голова впала на груди, очі заплющились.

— Джонсборо, мем, — повідомив кондуктор. Скарлет закліпала і випросталася.

— Дякую.

Скарлет пошукала у вагоні Пенсі зі своїми валізами. Вона з тої дівчини шкуру здере, якщо та повіялася в інший вагон. Ох, якби ж то дамі не треба було возитися з компаньйонкою щоразу, коли вона виходила з дому. Сама б набагато краще впоралася. Он і вона.

— Пенсі, знімай валізи з полиці. Ми приїхали.

До Тари залишилося всього п'ять миль. Незабаром вона буде вдома. Вдома!

Вілл Бентін, чоловік Сьюлін, зустрічав її на платформі. Вона була шокована, побачивши Вілла, перші кілька митей завжди супроводжувалися шоком. Скарлет щиро любила і поважала Вілла. Їй завжди хотілося мати брата, і вона уявляла його схожим на Вілла. Якби тільки не та дерев'янка замість ноги, якби тільки він не походив з дрібного фермерства. Вілла ніяк не можна було сплутати з джентльменом, з першого ж погляду було очевидно, що він з нижчого класу. Вона забувала про цей факт на відстані, як забувала і через хвилину спілкування з ним, адже то був порядний і добрий чоловік. Навіть Мамка високо цінувала Вілла, а Мамка ж була найсуворішим у світі суддею, коли йшлося про те, хто був дамою, а хто джентльменом.

— Вілле! — він зашкутильгав їй назустріч своїм звичним розгонистим кроком. Вона обвила його руками за шию і міцно обійняла.

— Ох Вілле. я така рада тебе бачити, що зараз розридаюся від щастя.

Вілл зніс її обійми без емоцій.

— І я радий тебе бачити, Скарлет. Давненько тебе не було.

— Аж занадто. Мені так соромно. Майже рік минув.

— Скоріше два.

Скарлет це приголомшило. Невже так давно? Зовсім не дивно, що її життя зійшло на пси. Тара завжди наснажувала її життям, коли вона потребувала поновити сили. Як вона так довго існувала без неї?

Вілл махнув рукою Пенсі і попрямував до фургона попід станцією.

— Якщо хочемо дістатися завидна, треба вирушати, — сказав він. — Ти не проти трохи потрястися, Скарлет? Щоб не їхати до міста дарма, я вирішив по дорозі закупити припасів. — У фургоні були з вершком поскл…