Скривджені й нескривджені

Був пиш­ний май­ський вечір. Сон­це за­хо­ди­ло за си­зу ле­геньку хмар­ку й не­на­че об­ве­ло її навк­ру­ги зо­ло­тим, лис­ня­чим об­ру­чи­ком. Синє не­бо бу­ло про­зо­ре та гли­бо­ке, не­на­че во­да ко­ло бе­ре­га в морі. На небі по­де­ку­ди пла­ва­ли білі хмар­ки, як білі ле­беді, і не­на­че гра­ли­ся й роз­ко­шу­ва­ли в тем­но­му повітрі. Не­бо на за­ході не­на­че сміялось, по­мальова­не делікат­ни­ми ве­се­ли­ми фар­ба­ми. Пок­роп­ле­на май­ським до­щи­ком зем­ля ніби ди­ха­ла па­хо­ща­ми вес­ня­них май­ських квіток. Якась делікат­на, ніби діво­ча, кра­са бу­ла роз­ли­та в тих пиш­них та делікат­них білих, опа­ло­вих, синіх та ро­же­вих фар­бах та сутінках не­ба. Зірни­ця зійшла на не­бо й ніби гу­ля­ла по ро­же­вих хма­рах. Ти­хий ро­же­вий світ об­ли­вав її чу­до­ве, ма­то­во-біле ли­це та ру­ки, одс­ло­нені до пле­чей, не­на­че ви­то­чені з сло­но­вої кості. Ве­ликі чорні очі бли­ща­ли, як зорі. Чорні густі ко­си ви­ли­ся ло­ко­на­ми по білих пле­чах. На го­лові в неї бли­ща­ла гірлян­да з тро­янд. Яс­но-зе­ле­на сук­ня спус­ка­ла­ся на хма­ри і бу­ла вся по­ви­та пиш­ни­ми гірлян­да­ми та бу­ке­та­ми з рож та нар­цисів. Зірни­ця ти­хо сту­па­ла по хмар­ках біли­ми ніжка­ми, і за слідом її ніг хма­ри вкри­ва­лись не­на­че ро­жа­ми та біли­ми леліями.

Саме в той час з півдня не­бо по­чорніло, не­на­че з не­ба до са­мої землі впа­ла завіса з тем­но-си­зо­го сук­на. Над тією тем­ною завісою нес­подіва­но ви­су­нув­ся на не­бо дов­гий, блідо-си­зий гребінь хмар, ніби вер­хи ви­со­ких гір нес­подіва­но ви­рос­ли з землі і гор­до підня­лись в яс­не не­бо. Сон­це ки­ну­ло за­ми­ра­ючі проміння. Дов­гий гребінь за­чер­вонів, як чер­во­на мідь, по­де­ку­ди об­ли­та кров'ю. Вер­хи хмар за­па­ла­ли пе­кельним світом. Над хма­ра­ми спах­ну­ла ве­сел­ка і увігна­лась в се­ре­ди­ну не­ба гост­рим кінцем. На чор­но­му фоні не­ба заб­ли­ща­ли стріла­ми блис­кав­ки; за­гур­котів в хма­рах грім. На хма­рах з'явив­ся чор­ний бас­кий кінь з ог­ня­ни­ми очи­ма. На коні сидів Іван Гро­мо­вик в чер­во­но­му уб­ранні. Йо­го гар­не смуг­ля­ве ли­це світи­лось чер­во­няс­тим од­лис­ком од хмар. Що­ки аж па­ла­ли рум'янцем. Ве­ликі блис­кучі очі си­па­ли ніби іскра­ми. Іван Гро­мо­вик ка­тав ко­нем по хма­рах. Кінь ба­су­вав, не­на­че грав­ся на хма­рах, з-під ко­питів си­па­лись на хма­ри іскри й зви­ва­лись блис­кав­ка­ми. Блис­кав­ки кру­ти­лись по хма­рах, мов ог­няні га­дю­ки, і си­па­лись на зем­лю, на ліси, на се­ла, мов ог­няні стріли. Гро­мо­вик гу­ляв і ми­лу­вав­ся не­бом. Нес­подіва­но він уг­лядів Зірни­цю і за­ди­вив­ся і спи­нив ко­ня на вер­шеч­ку хма­ри. Він по­ди­вив­ся на див­ну кра­су Зірниці і пус­тив по­во­ди сво­го ко­ня. Кінь заг­рав під ним, ніби по­летів з од­ної хма­ри на дру­гу, як орел, вда­рив зо­ло­ти­ми підко­ва­ми об хма­ри і вик­ре­сав блис­кав­ку. Блис­кав­ка бриз­ну­ла з хмар на чор­не не­бо, по­си­па­лась на зем­лю. Заг­римів страш­ний грім. Го­лос­на лу­на пішла по хма­рах. Кро­ваві хма­ри за­во­ру­ши­лись, мов живі. Блис­кав­ка по­си­па­лась ог­нен­ни­ми стріла­ми на зем­лю, на ліси, на се­ла, на го­ро­ди. Столітні ду­би роз­си­па­лись в лісах тріска­ми. Скелі роз­па­да­лись. Ха­ти за­па­ла­ли. Ог­няні стріли по­си­па­лись і влу­ча­ли в лю­дей, влу­ча­ли в ви­сокі дзвіниці і баш­ти. На землі підняв­ся плач, по­ли­лись сльози. А кінь ба­су­вав, літав ор­лом з хма­ри на хма­ру. Іван Гро­мо­вик чва­нив­ся своєю сміливістю та си­лою пе­ред чу­до­вою Зірни­цею.

Зірниця ди­ви­лась на Гро­мо­ви­ка і ми­лу­ва­лась йо­го чу­до­вою пос­тат­тю та бист­рим рушінням на хма­рах. Во­на ки­ну­ла очи­ма на зем­лю, вгляділа по­же­жу та людську смерть і її сер­це об­ли­лось жа­лем. Мах­ну­ла во­на ро­же­вою хус­точ­кою на Гро­мо­ви­ка. Гро­мо­вик при­дер­жав за по­во­ди сво­го ко­ня. Зірни­ця мах­ну­ла хус­точ­кою вдру­ге, - дов­гий гребінь кро­ва­вих хмар по­су­нув­ся кінцем до са­мих її ніг. На йо­му щез­ла фар­ба крові та чер­во­ної міді. Гро­мо­вик ско­чив з ко­ня і пус­тив йо­го на во­лю. Кінь, як пти­ця, пірнув в чорні хма­ри. Іван Гро­мо­вик наб­ли­зив­ся до Зірниці.

- Скажи мені, ти, шкод­ли­ва си­ло на­ту­ри, на­що ти чи­ниш лю­дям та­ке ли­хо? - спи­та­ла Зірни­ця у Гро­мо­ви­ка.

- Я і в думці не маю чи­ни­ти лю­дям ли­хо! Я по­си­лаю їм доб­ро на зем­лю. Ди­вись, як зе­леніють ни­ви, зе­леніють лу­ги, цвітуть сад­ки! То все моє діло! - ска­зав Гро­мо­вик.

- А при­ди­вись ли­шень луч­че до тієї бідної землі! Чи ти не ба­чиш, як че­рез твої іграш­ки он­деч­ки го­рять ліси, го­рять ха­ти, па­да­ють мерт­ви­ми лю­де, роз­ва­лю­ються па­ла­ци та баш­ти? Чи вже ж ти то­го не примічаєш? - спи­та­ла Зірни­ця.

Іван Гро­мо­вик спус­тив очі вниз і примітив по­же­жу та смерть. Він за­ду­мав­ся.

- Я не дог­лядівся, що я на­ро­бив шко­ди лю­дям. Але, бач, мені, мо­ло­до­му, так хотілось на­гу­ля­тись по небі, в хма­рах, по­ба­су­ва­ти на моєму див­но­му коні та ще пе­ред та­ки­ми пиш­ни­ми очи­ма, як твої… Як уг­ля­нув я те­бе всю в ро­жах та леліях і як уг­лядів твої чорні очі, то не вдер­жав сво­го ко­ня, пус­тив по волі… - ска­зав Гро­мо­вик.

- А я люб­лю лю­дей. Я кроп­лю їх сад­ки та ліси ро­сою, по­ли­ваю по­па­лені сон­цем по­ля, на­ли­ваю со­ком їх овощі, кроп­лю ви­ног­рад ро­сою. Ро­би й ти лю­дям доб­ре! На­що ти крив­диш їх, ро­биш їм шко­ду?

- Я ла­ден хоч і за­раз по­лю­би­ти тих лю­дей, ко­ли ти за їх встоюєш і ос­ту­паєшся, бо я те­бе по­лю­бив, як тільки вглядів твої дивні очі. По­лю­би ме­не, і я по­люб­лю лю­дей, по­люб­лю зем­лю і бу­ду ла­ден роз­ли­тись по світі іскра­ми, вли­тись в жи­вот­тя лю­дей; я ла­ден хоч і за­раз жи­ти з ни­ми, на­да­ру­ва­ти їх щас­тям… ко­ли ти то­го схо­чеш, навіть по­ми­ра­ти з ни­ми, - ска­зав Гро­мо­вик.

- Ми не вмре­мо, бо ми нев­ми­рущі і вічні, - ска­за­ла Зірни­ця. - Ти за це, ма­буть, й за­був­ся?

- Я те­пер за це за­був­ся… По­ди­вись на ме­не лас­ка­во твоїми чор­ни­ми очи­ма, і я за­раз впа­ду на зем­лю і на­да­рую лю­дей щас­тям. А як ме­не не по­лю­биш, то я з го­ря розіллю­ся, роз­сип­лю­ся в на­турі і зги­ну без сліду навіки… В ме­не огонь в серці, по­лум'я в душі. Я на­ро­бив ли­ха лю­дям, але я увесь доб­ро, як і ти вся доб­ро й ко­хан­ня й щас­тя!

Громовик ухо­пив своєю га­ря­чою, як огонь, ру­кою білу ру­ку Зірниці й поцілу­вав га­ря­чи­ми ус­та­ми. В синьому небі блис­ну­ли срібні блис­кав­ки і по­гас­ли. Грім заг­римів сти­ха, не­на­че ве­се­ленький сміх розлігся в хма­рах. Зірни­ця гля­ну­ла на чорні Гро­мо­ви­кові ку­чері, на блис­кучі очі і ска­за­ла:

- Я те­бе люб­лю, але жаль мені землі, шко­да мені без­щас­них лю­дей!

- Я розіллю­ся, роз­сип­лю­ся і впа­ду на зем­лю для людсько­го щас­тя, для доб­ра, тільки поцілуй ме­не хоч один раз! - ска­зав Гро­мо­вик.

- Як ти впа­деш на зем­лю, то й я впа­ду слідком за то­бою: без те­бе мені не­бо вже не бу­де не­бом, - ска­за­ла Зірни­ця, і її що­ки спа­лах­ну­ли рум'янцем. Во­на по­ло­жи­ла свої хо­лодні мар­мо­ряні ру­ки на йо­го дужі, міцні плечі. Гро­мо­вик об­няв Зірни­цю га­ря­чи­ми ру­ка­ми і поцілу­вав. І на землі в той див­ний май­ський вечір роз­пус­ка­лись, роз­ви­ли­ся й зацвіли мільйо­ни рож, тро­янд, лелій та нар­цисів. За­пах­ли квітки і роз­ли­ли свої со­лодкі па­хощі на всі сад­ки та сте­пи; жи­ве жи­вот­тя вда­ри­ло дже­ре­ла­ми по всій країні. Од­ра­зу ви­рос­ли в од­ну ніч зе­лені посіви на ни­вах. За­зе­леніли лу­ки буй­ною тра­вою. За­пах­ли зіллям та квітка­ми ліси та гаї. Зем­ля ніби за­куріла аро­ма­та­ми. Заспіва­ли за­ра­зом со­ло­вей­ки в са­дах, за­ще­бе­та­ли уся­кові пташ­ки, заспіва­ли дівча­та на ули­цях. Очі дівочі роз­ли­ли ніби ча­ри на мо­ло­дих хлопців. Зем­ля і не­бо на­ли­ли­ся ра­до­ща­ми, щас­тям та ко­хан­ням. Затріпав­ся, за­ки­дав­ся жив­чик на­ту­ри й са­мо­го жи­вот­тя, - і все, що бу­ло на землі жи­ве й мо­ло­де, по­чу­ти­ло в собі од­гук то­го жи­ву­чо­го жив­чи­ка.

Небо темніло. Зем­ля то­ну­ла в сизій про­зорій імглі. Пиш­на вечірня зірка за­ся­ла на го­лові в Зірниці між па­ху­чи­ми ро­жа­ми її вінка, мов блис­ку­чий діямент. Білий світ од зорі впав на мар­мо­ря­не чо­ло Зірниці, на її що­ки. Во­на вся світи­лась ти­хим світом в га­ря­чих ог­няс­тих ру­ках Гро­мо­ви­ка.

- Я бу­ду лю­би­ти те­бе довіку, до­ки сто­яти­ме зем­ля, жи­вотіти­муть лю­де й світи­ти­ме сон­це. Ти бу­деш навіки моєю! - ска­зав Гро­мо­вик, при­ту­лив­ши свою що­ку з пал­ким ог­няс­тим тем­ним рум'янцем до рум'яно­го лич­ка Зірниці.

- Тоді я бу­ду навіки твоєю, як ти на­да­руєш лю­дей щас­тям і не бу­деш їм шко­ди­ти своїм лег­ким сер­цем та ве­ред­ли­вою во­лею. Он глянь на ту зем­лю, що за­ку­тується в тем­ря­ву. Скільки сліз на тій землі! Я мен­ше ви­ли­ла ро­си на зем­лю, ніж лю­де ви­ли­ли сліз. Іди між лю­ди, нап­рав їх на доб­ро, і я твоя навіки! Та я оце крадько­ма вий­шла гу­ля­ти, не спи­тав­ши своєї ма­тері Сон­ця… Я по­таєнці од неї оце те­пер стою з то­бою. Ко­ли б ча­сом батько не вглядів та не ска­зав ма­тері. Моя ма­ти лю­бить ме­не, але вміє й гніва­тись…

Тим ча­сом з-за лісу схо­див ста­рий батько Зірниці - Місяць. З-за лісу виг­ля­ну­ла йо­го кру­та ли­са го­ло­ва, здо­ро­ва та блис­ку­ча, потім ви­су­ну­лись за­палі очі, не­на­че темні пля­ми, а далі ви­ко­ти­лось усе ли­це, чер­во­не та ши­ро­ке. Зби­ра­ючись на ро­бо­ту на усю ніч, Місяць лиг­нув доб­ру квар­ту горілки, і йо­го вид та кир­па­тий ніс по­чер­вонів. За ли­цем ви­су­ну­лась з-за лісу міся­це­ва си­ва та дов­га бо­ро­да, як по­лот­ни­ще біло­го лег­ко­го ту­ма­ну, а потім по­тяг­ла­ся по си­зо­му, фіоле­то­во­му небі йо­го ши­ро­ка та дов­га оде­жа і вкри­ла про­зо­рим ту­ма­ном ліси та сад­ки. Місяць оки­нув очи­ма зем­лю та не­бо, вглядів доч­ку в обнімку в Гро­мо­ви­ка й го­лос­но каш­ля­нув. Зірни­ця ог­ля­ну­лась, одс­ко­чи­ла од Гро­мо­ви­ка і схо­ва­лась за хма­ру. Гро­мо­вик пе­ре­ки­нув­ся блис­кав­кою і пірнув в гус­ту, мов дим, хма­ру.

- Прощай, моя зо­ре! Не­за­ба­ром я, неп­ри­ка­яний, впа­ду на зем­лю, вво­лю твою во­лю, а з землі вер­ну­ся до те­бе на не­бо вже інший! - крик­нув Гро­мо­вик, по­то­па­ючи з ко­нем у хма­рах.

Місяць пос­ва­рив­ся пальцем на Зірни­цю. Зірни­ця за­со­ро­ми­лась, по­чер­воніла й схо­ва­лась у хмар­ках.

- Потривай же, доч­ко! ска­жу я ма­тері! Дасть во­на тобі доб­рої про­чу­хан­ки, щоб ти не цілу­ва­лась з хлоп­ця­ми, - ска­зав Місяць сам до се­бе й пішов уго­ру на не­бо. За ним по­ви­ла­ся по землі і в небі дов­га, на­че вит­ка­на з ту­ма­ну, йо­го про­зо­ра оде­жа.

- Ой, ко­ли б же не за­бу­тись до ран­ку та ска­зать жінці про доч­ку; мо­же, тро­хи прис­лу­жу­ся жінці, щоб не так ла­ялась. Ой, ма­буть, за­бу­дусь! Чо­гось на старість у ме­не го­ло­ва ста­ла діря­ва. Що впа­де в го­ло­ву, то за­раз і ви­па­де, як з ре­ше­та висіється. Ой, за­бу­ду! - мим­рив собі під ніс Місяць, об­си­па­ючи зем­лю блідим зе­ле­ну­ва­тим світом.

На небі набігли дрібні, мов смуш­ки, хмар­ки і зас­ло­ни­ли Міся­це­ве ли­це.

- Одже ж за­бу­ду! Ой, за­бу­ду, - бу­бонів Місяць, од­га­ня­ючи ру­ка­вом хмар­ки.

Хмарки од­су­ну­лись набік. Місяць знов при­га­дав: «Бу­ду ду­ма­ти до са­мо­го світу, то, мо­же, й не за­бу­ду», - ду­мав він та все піднімав­ся вго­ру та вго­ру.

На землі, в сад­ках та в га­ях, го­лос­но ще­бе­та­ли со­ло­вей­ки та співа­ли дівча­та, їх пісні доліта­ли до Міся­ця. Місяць за­ту­лив ву­ха до­ло­ня­ми.

- Надав же дідько отим дівкам роїть пісні так, що аж в небі чу­ти! Од­же за­бу­ду! ой ли­шеч­ко! Ой, за­бу­ду!»

Замовкли на землі дівча­та. На тем­но-синьому небі за­во­ру­ши­лись ру­сал­ки, не­на­че білі хмар­ки. Світ Міся­ця об­лив їх білі ли­ця, сині очі та русі довгі ко­си, промк­нув наскрізь тон­ку про­зо­ру білу оде­жу. Ру­сал­ки, як хма­ри, за­во­ру­ши­лись кру­гом Міся­ця, жар­ту­ва­ли з ста­рим дідом, кру­ти­лись навк­ру­ги йо­го, не­на­че зграя ле­бедів. Од­на сміли­ва Ру­сал­ка пурх­ну­ла проз са­мий Місяців по­мор­ще­ний вид і за­че­пи­ла йо­го оде­жею по носі. Другі сіда­ли на йо­го ши­ро­ке уб­ран­ня. Од­на смик­ну­ла йо­го за бо­ро­ду, а най­про­ворніша ви­летіла йо­му на ли­су го­ло­ву та й сіла на ли­сині.

- Цур вам, пек вам! Чо­го ви чіп­ляєтесь до ста­ро­го? Ой, за­бу­ду!.. Ей, од­чепіться, бо як кот­русь впіймаю, то поцілую! - го­монів Місяць, спи­ха­ючи з го­ло­ви Ру­сал­ку. - Шко­да, що я вже ста­рий, а я вам дав би зна­ти се­бе!..

Русалки ре­го­та­лись, веш­та­лись, кру­ти­лись кру­гом Міся­ця, вис­тав­ля­ючи пе­ред ним свої білі, як сніг, плечі та що­ки, їх сині очі світи­ли­ся ча­ра­ми при світлі Міся­ця, а білі повні що­ки та круглі плечі аж тру­си­ли­ся, мов драглі. Місяць аж оч­марів од їх не­бес­ної кра­си.

- Одже вве­дуть у гріх ме­не, ста­ро­го! Та по­зас­ло­няй­те хоч плечі ту­ма­ном, ка­посні дівча­та! Че­рез ваші сині очі та білі що­ки втра­чу па­мо­ро­ки! - го­монів Місяць.

А ру­сал­ки поб­ра­лись за ру­ки, хмар­ка­ми по­су­ну­лись по­ма­ле­сеньку по синьому небі, потім ста­ли в та­нець, поб­рав­шись за ру­ки, й заспіва­ли ти­ху-ти­ху пісню про ко­хан­ня. Їх пісня зли­ла­ся до­ку­пи з Місяч­ним промінням, до­летіла до землі і на­ве­ла дивні, чарівні сни на мо­лоді душі.

- Ой, як я вто­мив­ся, йду­чи все вго­ру та вго­ру! Ко­ли б вже швид­ше йти зго­ри! - ска­зав Місяць.

Холод прой­няв йо­го наскрізь. Сон на­ля­гав на очі. Зорі по­ча­ли гас­ну­ти на небі. Од уто­ми Міся­це­ве ли­це зблідло; він позіхнув на все не­бо.

- Та й дов­га ж ся ніч! Цур їй! Пек їй! Не ка­пос­на ж тобі жінка! На до­ро­гу не да­ла мені теп­лої одежі, так і випх­ну­ла в одній со­рочці, а те­пер ха­пай дри­жа­ки, як ци­ган у шатрі… Ко­ли б уже жінка швид­ше ви­хо­ди­ла на зміну! Ой, спа­ти хо­чу!

Місяць зблід, по­чав дріма­ти й позіхнув з усієї си­ли. Товсті йо­го бро­ви прос­то од но­са полізли вго­ру по лобі, не­на­че дер­лись на го­ри­ще по стіні. Край не­ба на сході по­чав ясніти.

- Ой, я щось за­був! їй-бо­гу, за­був! Оту­ди к не­чистій ма­тері! позіхнув та й за­був! І що ж оце я був на­ва­жив­ся не за­бу­ва­ти! І на­дав же мені біс роз­дя­вить ро­та та позіхну­ти! Ов­ва! та й дов­го ж моя жінка вби­рається… От уже на­дав дідько взя­ти мо­ло­ду жінку, та ще й гар­ну! Як поч­не при­би­ра­тись, то аж нуд­но стає…

Тим ча­сом край не­ба за­чер­вонів. З-за лісу на не­бо вий­шла Зірни­ця, а на го­лові в неї блис­котіла ран­ня зо­ря.

- Ага, от що я за­був! Доб­ре, що ти, доч­ко, ра­но вста­ла та вий­шла гу­ля­ти. Ко­ли б же жінка швид­ше ви­хо­ди­ла! Але ж во­на ще цілу го­ди­ну бу­де чіп­ля­ти блис­ку­че діямен­то­ве на­мис­то на шию, а дру­гу го­ди­ну бу­де пан­чо­хи та зо­лоті че­ре­ви­ки взу­вать… Ой, сон на­ля­гає! - мим­рив Місяць і не ви­дер­жав далі. Проз йо­го пли­ла здо­ро­ва, як пе­ри­на, хма­ра. Не­руш­ли­вий і ле­да­чий на вда­чу Місяць вхо­пив її, рап­том ліг, ви­вер­нувсь та й зас­нув, ще й од­ра­зу аж захріп на все не­бо.

За Дніпром, за гус­тим, тем­ним лісом, заб­ли­ща­ло не­бо ти­хим світом; на небі з'яви­лась пиш­на па­ла­та ма­тері Зірниці - Сон­ця. Сон­це про­ки­ну­лось. Зірни­ця побігла в па­ла­ту, щоб по­нес­ти ма­тері ро­си вми­ва­тись. Як тільки Сон­це про­ки­ну­лось, па­ла­та засвіти­лась в небі, ве­ли­ка та ви­со­ка, з зо­ло­тою покрівлею, з ви­со­ки­ми стов­па­ми навк­ру­ги та ви­со­ки­ми баш­та­ми. Зо­лоті стіни засіяли. Криш­та­леві стов­пи та баш­ти роз­ли­ва­ли кру­гом білий, срібний світ. Зо­ло­та покрівля лисніла на синьо-жов­то­му небі. Во­да в Дніпрі за­ся­ла од бе­ре­га до бе­ре­га, не­на­че в йо­му ли­ло­ся роз­топ­ле­не зо­ло­то. Сон­це сиділо ко­ло здо­ро­во­го на всю стіну дзер­ка­ла. Два­над­цять служ­ниць в срібній одежі вби­ра­ли Сон­це. Во­ни за­ви­ли їй ку­чері і при­си­па­ли їх зо­ло­тим по­ро­хом, наділи на го­ло­ву вінок з чер­во­них тро­янд, приш­пи­ли­ли йо­го зо­ло­ти­ми шпилька­ми, а звер­ху пок­ла­ли дру­гий вінець з діяментів. Срібну сук­ню во­ни підпе­ре­за­ли зо­ло­тим дов­гим по­ясом, а на плечі на­ки­ну­ли зо­ло­тий ши­ро­кий сер­па­нок. На кра­ях то­го сер­пан­ку приш­пи­ли­ли кру­гом квітки, пе­ремішані з до­ро­ги­ми діямен­та­ми. Сон­це взу­лось в чер­воні че­ре­вич­ки з зо­ло­ти­ми за­каб­луч­ка­ми, гля­ну­ло на се­бе в дзер­ка­ло. Служ­ниці од­чи­ни­ли ви­сокі двері з до­ро­го­го криш­та­лю. Ца­ри­ця не­ба вий­шла з па­ла­ти й засіяла на все не­бо, на зем­лю, на мо­ре та ріки. Па­ла­та щез­ла в то­му по­лум'ї проміння, не­на­че по­то­ну­ла в світі. Служ­ниці го­лос­но заспіва­ли. За­ще­бе­та­ли со­ло­вей­ки в сад­ках, за­ще­бе­та­ли всі пташ­ки в га­ях. Все про­ки­ну­лось на світі. Про­ки­нув­ся й Місяць, ле­жа­чи на хма­рах. Світ Сон­ця вда­рив йо­му в очі. Він чхнув, витріщив очі на жінку та й зга­дав за свою ду­му.

- Жінко, чи ти пак знаєш, що на­ша донька вчо­ра вве­чері цілу­ва­ла­ся з тим ши­бе­ни­ком Іва­ном Гро­мо­ви­ком се­ред не­ба, пе­ред не­бом та зем­лею? - гук­нув він се та й пірнув з пе­ри­ною за го­ри.

Розсердилась ца­ри­ця не­ба й землі і впус­ти­ла дов­гий поділ ши­ро­ко­го зо­ло­то­го уб­ран­ня, кот­ре во­на дер­жа­ла в руці. Зо­ло­тий поділ роз­пус­тив­ся га­ря­чим, пе­ку­чим промінням над бо­ра­ми. Га­ря­че проміння впа­ло ог­нем на ліси. Ліси од­ра­зу зай­ня­лись і за­па­ла­ли. Пішла ти­хою хо­дою ца­ри­ця над Поліссям, - бо­ло­та й мо­чарі ви­си­ха­ли; йшла во­на по­над сте­па­ми, - сох­ла тра­ва в сте­пах. Пше­ниці та жи­та в'яли й жовк­ли. Квітки, котрі по­розцвіта­лись уранці, опівдні в'яли й за­си­ха­ли. За­ку­ри­ла зем­ля ди­мом та па­рою. Ви­си­ха­ли річки та став­ки. То­вар та усякі жи­во­ти­ни хо­ва­лись в ліси та оче­ре­ти, звір утікав у но­ри. То був страш­ний день спе­ки. Аж уве­чері ца­ри­ця сха­ме­ну­лась, опам'ята­лась і вхо­пи­ла в ру­ку поділ сво­го сер­пан­ку і спе­ка спа­ла.

Зоря знов вий­шла на не­бо на про­гу­лян­ня. Ма­ти вгляділа її, йду­чи до­до­му в свою зо­ло­ту па­ла­ту, й гля­ну­ла на неї блис­ку­чи­ми сер­ди­ти­ми очи­ма.

- Знаю, знаю! все знаю! Мені батько ска­зав. Не со­ром тобі цілу­ва­ти­ся з па­руб­ком пе­ред усім не­бом та усією зем­лею? Пот­ри­вай же! прий­деш ти до­до­му!

Зоря зля­ка­лась, стур­бу­ва­ла­ся і пус­ти­ла з рук розкішний пу­чок з рож та лелій. Во­на гля­ну­ла на схід сон­ця, де бу­ло Гро­мо­ви­ко­ве царст­во, й жда­ла од йо­го по­ра­ди й обо­ро­ни. Там уже сто­яла тем­на ніч. В тем­но­му небі ся­ли зорі.

Громовик сидів у своєму чер­во­но­му на­меті. Ви­сокі го­ри Гіма­лая ви­га­ня­лись за хма­ри і бу­ли вкриті снігом. На страшній най­вищій горі сто­яв яс­но-чер­во­ний на­мет і світив­ся наскрізь. Звер­ху на на­меті сидів орел в зо­ло­то­му тер­но­во­му гнізді і ма­хав кри­ла­ми. За кож­дим рушінням йо­го крил бриз­ка­ли пуч­ка­ми на всі бо­ки блис­кав­ки, си­па­лись по на­меті, па­да­ли на го­ри, роз­си­па­лись в чор­но­му небі. Кру­гом го­ри сто­яли не­по­руш­но хма­ри, не­на­че за­хо­ло­ли білі хвилі мо­ря, а за ни­ми навк­ру­ги підніма­лись хма­ри, на­че ви­сокі гре­бені гір, то шпи­час­тих, то круг­лих; по­де­ку­ди сто­яли во­ни, ніби ви­сокі скелі, стіни та баш­ти; де­котрі по­на­ви­са­ли звер­ху, по­на­хи­ля­лись набік, не­на­че якісь му­ри, що бу­ли на­по­го­тові впас­ти. Од ор­ли­них крил лив­ся світ то білий, як світ сон­ця, і всі хма­ри біліли, ніби вдень, - то знов лив­ся світ си­ню­ва­тий, і хма­ри, як і го­ри, вкриті снігом, синіли цвітом вранішнього не­ба. Лив­ся світ чер­во­ний, і всі хма­ри ста­ва­ли чер­воні, ніби об­литі кров'ю. А звер­ху чорніло не­бо, не­на­че зап­ну­те чор­ним сук­ном, і на йо­му горіли ясні здо­рові зорі.

Громовик сидів у на­меті на зо­ло­то­му стільці. На пиш­но­му ви­со­ко­му чолі ле­жа­ла ду­ма. Та важ­ка ду­ма по­хи­ли­ла йо­го го­ло­ву. Він спер­ся на зо­ло­те по­руч­чя стільця і підпер го­ло­ву до­ло­нею. Світ лив­ся на йо­го хви­ля­ми че­рез чер­во­не по­лот­ни­ще на­ме­ту. За на­ме­том сто­яло на­по­го­тові все йо­го військо, цеб­то всі вітри. По один бік сто­яли в опрічній купі хо­лодні вітри з дов­ги­ми бо­ро­да­ми та ву­са­ми, в білій, як сніг, одежі, з біли­ми ко­рог­ва­ми в ру­ках. Си­зий іній слав­ся по їх зброї, по ву­сах, по бо­ро­дах, висів на гус­тих бро­вах та віях. З їх уб­ран­ня та во­лос­ся си­пав­ся сніг. По дру­гий бік на­ме­ту сто­яли ок­ро­ми да­ле­ченько га­рячі вітри з смуг­ля­ви­ми ви­да­ми, чор­няві, з чер­во­ни­ми що­ка­ми та з пал­ки­ми, здо­ро­ви­ми, чор­ни­ми очи­ма. Во­ни бу­ли уб­рані й узб­роєні в усе чер­во­не, як жар, і дер­жа­ли в ру­ках чер­воні ко­рог­ви; од ко­ро­гов па­ла­ло ніби по­лум'ям. Пе­ред на­ме­том сто­яли теплі вітри, біляві, з білим ви­дом, і ру­сяві з ро­же­ви­ми що­ка­ми, з розкішни­ми ру­си­ми ку­че­ря­ми та синіми очи­ма. На них бу­ло зе­ле­не уб­ран­ня, а в ру­ках во­ни дер­жа­ли зе­лені ко­рог­ви, об­виті ро­жа­ми та чор­ноб­рив­ця­ми.

Громовик встав з стільця і вий­шов з на­ме­ту. Він мах­нув ру­кою нап­ра­во й наліво і ска­зав:

- Починайте гра­тись! Пог­раю й я на своєму коні, бо, мо­же, на дов­гий час пе­рес­та­ну виг­ра­ва­ти на коні!

Холодні і га­рячі вітри крик­ну­ли. Го­ра зад­ри­жа­ла й зат­ру­си­лась. Хма­ри, що сто­яли го­ра­ми та му­ром, ти­хо ру­ши­лись й за­ко­ли­ха­лись.

- Розпочинаймо страш­ну бу­рю, бо все вже зас­то­яло­ся тут! - ска­зав Гро­мо­вик. - Маю вас по­ки­ну­ти на якусь хви­ли­ну і впа­ду на зем­лю і піду між лю­де!

І од­ра­зу хо­лодні вітри по­летіли ни­зом, вітри га­рячі шуг­ну­ли, як ор­ли, го­рою. Хма­ри за­хи­та­лись, ру­ши­ли­ся, ніби страшні снігові го­ри ру­ши­ли з місця: одні по­су­ну­лись, другі впа­ли. Зда­ва­лось, ніби скелі па­да­ли, баш­ти на­хи­ля­лись, роз­ва­лю­ва­лись. Вітри гу­ли, як навіжені, то па­да­ли в мо­ре, сторч пе­ре­ки­да­лись, ва­ля­лись на скелі. А орел си­пав блис­кав­кою і об­ли­вав не­на­че кров'ю те пек­ло.

Громовик свис­нув. Пе­ред ним став чор­ний кінь з зо­ло­ти­ми підко­ва­ми. З очей та вух си­па­лись іскри. Гро­мо­вик ско­чив на ко­ня й пірнув з ним у хма­ри. З йо­го рук по­си­па­лись страшні блис­кав­ки. За­гур­котів страш­ний грім. Ог­няні сму­ги про­ни­зу­ва­ли го­ри та му­ри наскрізь, грім гримів, бив у скелі; блис­кав­ки біга­ли по чор­но­му небі, як змії, десь па­да­ли в хма­ри, си­па­лись на зем­лю та на мо­ре. Зда­ва­лось, ніби нас­тав кінець світу. А верх Гіма­лая сто­яв один не­по­руш­не з чер­во­ним на­ме­том звер­ху, а кру­гом йо­го сто­яли гарні, як вес­на, тихі, теплі вітри і ди­ви­лись на ті страшні рушіння то­ва­ришів в небі та на землі.

Палац раджі Ах­ма­та Вішни, гар­ний, як цяцька, сто­яв на горі на бе­резі Синього мо­ря. Ви­сокі баш­ти па­ла­цу ся­ли зо­ло­том; білі мар­морні стіни лисніли, мов срібло. Вікна бу­ли обк­ла­дені квітчас­тою мо­заїкою. Кру­гом сад­ки, як зе­ле­не мо­ре! Па­лац сто­яв над за­ли­вом. По обид­ва бо­ки за­ли­ва вга­ня­лись у мо­ре скелі, а на ске­лях стриміли дві ви­сокі зуб­часті баш­ти.

Була глу­па ніч. Бу­ря лю­ту­ва­ла на морі. Страшні хвилі ки­да­ли вго­ру ко­раблі, мов тріски. Блис­кав­ка біга­ла на небі. Грім гримів без­пе­рес­тан­ку. Ах­мат Вішна сидів ко­ло од­чи­не­но­го вікна, ди­вив­ся на ве­лич­ну кар­ти­ну і за­ду­мав­ся. В па­лаці йо­го жінка Фатьма му­чи­лась од ро­ди­ва.

Вдарив страш­ний грім над са­мим па­ла­цом. Блис­кав­ка змією впа­ла в од­чи­не­не вікно, Ах­мат Вішна впав мерт­вий… В той час ца­ри­ця по­ро­ди­ла си­на. Син був не­жи­вий. Зо­ло­та блис­кав­ка впа­ла на ди­ти­ну, ди­ти­на ожи­ла і зап­ла­ка­ла. То Гро­мо­вик упав блис­кав­кою, дав жи­вот­тя си­нові і, пе­ре­ле­том, жар­ту­ючи, вбив батька. Ма­ти да­ла си­нові імен­ня Саіб.

Почав Саіб підрос­та­ти. Ца­ри­ця прис­та­ви­ла до нього Га­ру­на-па­шу, щоб він дог­ля­дав си­на і виг­лядів, ви­хо­вав йо­го на рад­жу. Га­рун прис­та­вив до Саіба вчи­телів. Ма­ленький Саіб був ду­же ро­зум­ний хло­пець і вчив­ся так доб­ре, що не­за­ба­ром став тро­хи не ро­зумнішим за сво­го на­пут­ни­ка і вчи­те­ля, за­би­вав ба­ки в зма­ган­нях Га­ру­нові-паші.

«О, по­га­но! - по­ду­мав Га­рун-па­ша. - З Саіба вий­де ду­же ро­зум­ний рад­жа, а се для ме­не і для всіх пашів не на ру­ку».

Ото він на­го­во­рив Фатьмі, що вчи­телі вже ду­же мор­ду­ють ца­ре­ви­ча на­укою.

- Борони бо­же, ще ди­ти­на зас­лаб­не і ум­ре! - ка­зав він ца­риці. Ца­ри­ця пой­ня­ла віри й поп­ро­го­ни­ла вчи­телів, а книж­ки по­за­ми­ка­ла в скри­ню. Га­рун-па­ша звелів учи­ти Саіба муштрів.

- Тобі, ца­ре­ви­чу, тре­ба вчи­тись во­юва­ти. Меч тобі в ру­ки, а не книж­ка! - ска­зав Га­рун-па­ша до Саіба. - Ти ко­лись бу­деш слав­ним рад­жею. Тобі тре­ба бу­де во­юва­ти, землі за­би­ра­ти, царст­ва руй­ну­ва­ти та сла­ви до­бу­ва­ти.

Але Саіб ду­же ба­жав чи­та­ти книж­ки, бо в йо­го був ве­ли­кий по­тяг до кни­жок. Але ма­ти од­ня­ла книж­ки, і він му­сив щод­ня мушт­ру­ва­тись.

Раз пи­тає він у ма­тері:

- Хто то, ма­мо, жи­ве за стіна­ми на­шо­го па­ла­цу? А во­на ка­же:

- Городяни та се­ля­ни.

- А поїдьмо, ма­мо, та по­дивімось на тих го­ро­дян та се­лян! - ка­же Саіб. А ма­ти ка­же:

- Тобі, си­ну, не го­диться їзди­ти ніку­ди, хіба до ме­четі, бо ти бу­деш рад­жею.

- А мені, гос­по­ди, як хо­четься поїха­ти по на­шо­му царстві та по­ди­ви­тись на лю­дей! - ка­же раз Саіб до Га­ру­на-паші. - Хо­четься мені по­ди­ви­ти­ся, хто там жи­ве в тих се­лах, які там лю­де, що во­ни роб­лять?

А Га­рун-па­ша ка­же:

- Не мож­на, ца­ре­ви­чу, щоб му­жи­ки ба­чи­ли твої ясні очі, бо як во­ни по­ба­чать те­бе, то за­раз пом­руть.

- А як же во­ни жи­вуть? Чи так, як і я, як ти? - пи­тає ца­ре­вич.

- Трохи так, а тро­хи не так, бо во­ни му­жи­ки. Ми їмо з зо­ло­тих тарілок, а во­ни з срібних або фар­фо­ро­вих; ми їмо гу­ся­ти­ну та ку­ря­ти­ну, а во­ни ба­ра­ни­ну; у нас гроші зо­лоті, а в них срібні, - ка­же Га­рун-па­ша.

- Ого! то й їм не­по­га­но жи­ти на світі, - ска­зав Саіб, - а все-та­ки мені хотілось би по­ди­ви­ти­ся, як лю­де жи­вуть в моєму царстві.

- Не мож­на, не мож­на тобі й їзди­ти та швен­дять по се­лах, як прос­то­му чо­ловікові. Те­бе бог по­са­див на царст­во й панст­во і за­бо­ро­нив тобі ба­чи­тись з яки­мись там нікчем­ни­ми створіння­ми. Один бог на небі, а ти бог на землі, - нав­чав Саіба Га­рун-па­ша.

Саіб пой­няв віри, але все-та­ки йо­му ду­же хотілось по­ба­чи­ти світ та лю­дей. Ма­ти й Га­рун-па­ша не пус­ка­ли йо­го за стіни па­ла­цу, кот­ри­ми був об­му­ро­ва­ний ве­ли­кий та пиш­ний са­док на кільки верс­тов по­над бе­ре­гом мо­ря.

В той час, як Гро­мо­вик упав з не­ба блис­кав­кою на па­лац раджі Ах­ма­та Вішни, Зірни­ця гу­ля­ла на небі й ба­чи­ла, як Гро­мо­вик пе­ре­ки­нув­ся блис­кав­кою і впав на зем­лю. Її взяв жаль, і во­на з го­ря слідком за ним упа­ла на зем­лю зіркою - не­да­ле­ко од мо­ря і роз­си­па­лась зо­ло­ти­ми іскра­ми над ха­тою вбо­го­го се­ля­ни­на Чон­га­ра. В ту ніч Чон­га­ро­ва жінка Зінаїда по­ро­ди­ла доч­ку.

Маленька ди­ти­на, розп­лю­щив­ши оче­ня­та, не зап­ла­ка­ла, а засміялась. Од то­го сміху роз­лив­ся світ по хаті, не­на­че од яс­ної вечірньої зорі. Батько зля­кав­ся, ма­ти зди­ву­ва­лась, а ба­ба-по­ви­ту­ха про­мо­ви­ла:

- З цієї ди­ти­ни вий­де щось див­не: це, ма­буть, са­мо не­бо пос­ла­ло вам на втіху та на радість не ди­ти­ну, а вечірню зірку. Дівчи­ну наз­ва­ли Памірою, а лю­де проз­ва­ли її Зірнич­кою.

Ото рос­те Паміра ро­зум­на, гар­на та пиш­на, як у са­ду виш­ня. Очі карі, ве­ликі та ясні, як зорі, бро­ви чорні, тонкі, чо­ло біле, вид ве­се­лий, гу­би чер­воні, ко­са до по­яса, стан тон­кий та гнуч­кий. Всі лю­де за­див­ля­лись на неї та ка­за­ли, що та­кої кра­си ні зма­лю­ва­ти, ні в казці про неї роз­ка­за­ти. Ве­се­ла, як ран­ня зо­ря, мо­тор­на, жва­ва, як морська хви­ля, го­лос то­ненький та го­лос­ний. Паміра вста­ва­ла ра­но на зорі, йшла в бе­рег до річки по во­ду, ста­ва­ла до схід сон­ця, співа­ла і са­ма скла­да­ла такі ве­селі пісні так, що всі сусіди про­ки­да­лись од сну; всі пташ­ки в га­ях об­ви­ва­лись до неї. За­хо­ди­ло сон­це, Паміра ста­ва­ла на скелі над мо­рем, ди­ви­лась на гли­бо­ке чер­во­не не­бо на за­ході і знов по­чи­на­ла скла­да­ти й співать пісні, вже інші, сумні, жалібні, про людське го­ре. Во­на не співа­ла, а ніби ту­жи­ла. Всі дівча­та зби­ра­лись кру­гом неї, слу­ха­ли пісень, пе­рей­ма­ли, а потім самі співа­ли їх.

- Чи во­на царівна, чи ко­ролівна? - ка­за­ли лю­де, див­ля­чись на Паміри­ну кра­су та слу­ха­ючи її пісень.

Чонгар та Чон­га­ри­ха бу­ли ду­же вбогі лю­де й жи­ли в ни­зе­сенькій зем­лянці, не ма­ли ні ху­до­би, ні гро­шей. Але з то­го ча­су, як по­ча­ла підрос­та­ти Паміра, все їм пішло на ру­ку. Засіє й за­са­дить Паміра своєю ру­кою го­род, все схо­дить та рос­те, як на дріжджах; по­са­дить во­на де­ре­во в сад­ку, де­ре­во швид­ко прий­мається і за літо ви­же­не па­рост­ки ви­ще од ха­ти; пок­ро­пить бджо­ли ро­сою, рої йдуть, аж гу­дуть. Як ча­сом не бу­ло дов­го до­щу, Паміра до схід сон­ця обійде по­ле, і ро­са впа­де, не­на­че гус­тий дощ, і хліб вро­дить, як зо­ло­то. Став Чон­гар за­можніший, пос­та­вив собі в го­роді не­ве­лич­ку ха­ти­ну, розвів ху­до­бу, спромігся пос­та­ви­ти в сад­ку не­ве­лич­ку пасіку. Але все-та­ки він зістав­ся не­за­мож­ним чо­ловіком.

Раз Памірі хтось по­ка­зав, як чи­та­ти по книжці, і во­на од­ра­зу пос­те­рег­ла все і швид­ко вив­чи­лась чи­та­ти. До неї при­хо­ди­ли за по­ра­дою навіть старі ро­зумні лю­де. Паміра всім да­ва­ла по­ра­ду, бо не цу­ра­лась і най­бідніших лю­дей в око­лиці, і всі ка­за­ли, що не дур­но ж їй да­ли ймен­ня Паміра, цеб­то покрівля і за­хист усього ми­ру.

Ото вже Паміра ста­ла до­рос­ла. Всі хлопці на селі за­ли­ця­лись до неї. Двері од ста­ростів уве­чері сли­ве не за­чи­ня­лись. За­си­ла­ли до неї ста­ростів і з сусідніх сіл, навіть міща­ни та міські дрібніші купці. Паміра ні за ко­го не хотіла вий­ти заміж.

- За ко­го ж оце, до­ню, ми те­бе од­да­мо заміж? - пи­та­ла ча­сом у неї ма­ти.

- За то­го, ма­мо, од­дай­те ме­не, ко­го я щи­ро по­ко­хаю та хто ма­ти­ме спро­можність і си­лу ос­ту­пи­ти­ся за нас, прос­тих лю­дей. Я ба­жаю доб­ра всім лю­дям, але моє сер­це на­хи­ляється до вбо­гих та без­щас­них.

- Ет! це твої ви­гад­ки та прим­хи! А я оце сподіва­юсь кра­щих ста­ростів од яко­гось ца­ре­ви­ча або кня­же­ви­ча, бо хіба є в світі дру­га дівчи­на, кра­ща та добріша од те­бе? - ка­за­ла не раз ма­ти, запліта­ючи дочці довгі чорні ко­си в гарні дрібуш­ки.

- Я, ма­мо, зро­ду-звіку не пішла б за кня­же­ви­ча, як­би він був гор­дий та не лю­бив прос­тих лю­дей, - од­ка­зу­ва­ла завсігди Паміра, - я б од­да­ла кра­су свою і своє сер­це і навіть своє жи­вот­тя тільки за щас­тя вбо­гих лю­дей. Бач­те, як нам важ­ко жи­ти в світі, як ми марніємо, тра­ти­мо си­лу од праці.

- Але де ж нам, до­ню, та­ко­го же­ни­ха взя­ти? Підеш, сер­це, за та­ко­го сіро­го та ре­па­но­го му­жи­ка, як і твій батько. А ти ро­бо­ча та врод­ли­ва на вда­чу, то, мо­же, бу­деш луч­че жи­ти, як ми з батьком жи­ве­мо.

- А я, ма­мо, все ду­маю про те, щоб не тільки мені, але й усім убо­гим лю­дям бу­ло доб­ре жи­ти на світі, - смут­ним го­ло­сом од­ка­за­ла Паміра, і на її очах вис­ту­пи­ли дві сльози, як дві ро­син­ки на чор­них тер­но­вих ягідках.

Одначе час ми­нав. Прий­шла по­ра і для сер­ця мо­ло­дої дівчи­ни. Во­на частіше ви­хо­ди­ла вве­чері на скелі на бе­резі мо­ря, дов­ше сто­яла там, скла­да­ла смутні пісні про ко­хан­ня, пал­ке, га­ря­че, як літній світ сон­ця. Во­на не­на­че сподіва­лась ко­гось з-за мо­ря, ко­гось виг­ля­да­ла, чо­гось тур­бу­ва­лась…

Тим ча­сом ца­ре­вич Саіб виріс ви­со­кий та рівний, як явір над во­дою. Ста­ра ма­ти не мог­ла натіши­тись йо­го чор­ни­ми очи­ма, смуг­ля­вим рум'яним ли­цем та чор­ни­ми ку­че­ря­ми. Сміли­вий та про­вор­ний, він лю­бив ка­тать по сад­ку на бас­ко­му коні, пе­рес­ка­ку­вав че­рез ро­ви, че­рез кущі, че­рез по­то­ки, не­на­че блис­кав­ка че­рез хма­ри. Ма­ти по­ча­ла вмов­лять йо­го, щоб він оже­нив­ся.

- Мамо, як уг­ляд­жу будлі-де та­ку пан­ну, яка мені час­то сниться, то я ла­ден і оже­ниться, - ска­зав він ма­тері. - Мені час­то сниться якась нез­ви­чай­на дівчи­на: ли­це біле, ма­то­ве, як сло­но­ва кість, очі чорні, бро­ви мов ве­сел­ки на ви­со­ко­му чолі. Сниться мені ча­сом, що во­на та­ка ле­генька, як повітря або ту­ман, і ніби все хо­дить в квітни­ку по­верх лев­коїв та гіацинтів і ні од­на квітка не вги­нається під її ле­геньки­ми че­ре­вич­ка­ми; ча­сом сниться, що во­на хо­дить по хви­лях на морі, то ніби пли­ве на ро­же­вих хма­рах на за­ході сон­ця, в див­но­му зе­ле­но­му уб­ранні, вся в ро­жах та леліях, і співає такі дивні пісні, що в ме­не сер­це за­ми­рає. А в неї на го­лові вінок з рож, а над вінком сяє вечірня зірка…

Цариця звеліла всім па­шам при­вес­ти своїх до­чок в са­док, щоб син по­ди­вив­ся на їх. «Мо­же, знай­деться та­ка, кот­ра бу­де схо­жа на йо­го мрію», - ду­ма­ла ма­ти.

Всі доч­ки пашів пов­би­ра­лись в до­ро­ге уб­ран­ня, по­начіплю­ва­ли на се­бе зо­ло­та та лис­ню­чих до­ро­гих діяментів і вий­шли в са­док на про­гу­лян­ня на те місце пе­ред па­ла­цом, де розс­те­ля­лись, ніби до­рогі ки­ли­ми, уся­кові квітни­ки, де во­да бриз­ка­ла з фон­танів.

Саіб став ко­ло вікна і при­див­ляв­ся, чи не впізнає хоч сліду тієї кра­си, що йо­му сни­лась і при­вид­жу­ва­лась. Га­рун-па­ша ти­хенько підійшов до йо­го і ска­зав йо­му:

- Ож при­ди­вись ли­шень, ца­ре­ви­чу, до тієї чу­до­вої дівчи­ни, що на­хи­ли­лась, щоб зірва­ти тро­ян­ду! Пев­но, во­на тобі спо­до­бається, бо кра­щої од неї й на світі не­ма.

Царевич по­ди­вив­ся та й ка­же:

- Ота ви­со­ка та су­ха, на­че дра­би­на, чор­на, як ци­ган­ка, з та­ким дов­ге­лецьким но­сом, як у чаплі? Ну, знай­шов кра­су­ню!

Гарун при­ку­сив язи­ка, бо то бу­ла йо­го доч­ка. Він хотів, щоб йо­го доч­ка ста­ла ца­ри­цею.

- Ні, ма­мо, не та­ка кра­са мені сни­лась, яка в тих по­га­неньких до­чок пашів! Од­на гу­ба­та, дру­га кир­па­та, тре­тя чор­на, інша кри­во­бо­ка, - ска­зав Саіб.

Тоді ма­ти пос­ла­ла на­ку­пи­ти в ціло­му царстві най­кра­щих не­вольниць, уб­ра­ла їх в до­ро­ге про­зо­ре уб­ран­ня, пос­та­ви­ла їх ряд­ком кру­гом пиш­ної за­ли й звеліла Саібові впізна­ва­ти ту кра­су, що ма­ни­ла йо­го в сні ча­ра­ми. Чу­дові не­вольниці ся­ли кра­сою, як зорі в вечірньому небі, але Саіб не знай­шов між ни­ми та­кої, яка світи­ла в йо­го душі, мов вечірня зо­ря.

От Саіб і ка­же ма­тері:

- Поїду я, ма­мо, по своєму царстві й по чу­жих кра­ях: і свій на­род по­ба­чу, і, мо­же, де вгляд­жу або на­пи­таю та­ку царівну або князівну, яка мені при­вид­жується у сні, та й при­ве­зу вам невістку.

Мати не пус­ти­ла си­на з до­му, не пус­ти­ли йо­го й паші. Тоді він пок­ли­кав сво­го вірно­го то­ва­ри­ша, мо­ло­до­го си­на од­но­го паші, Му­ра­та, звелів йо­му наб­ра­ти уся­кої харчі та вночі прип­лис­ти чов­ном до однієї баш­ти в сад­ку. Му­рат по­таєнці прип­лив чов­ном в са­док. Саіб ти­хенько вий­шов на бе­рег, сів з Му­ра­том на чо­вен та й поп­лив­ли во­ни мо­рем по вольній волі.

Пливли день, плив­ли дру­гий… та все не­да­леч­ко од бе­регів, ба­чи­ли во­ни на бе­резі се­ла, але як во­ни зро­ду не ба­чи­ли сіл, то їм зда­ло­ся, що то якісь мо­гил­ки або здо­рові ко­ма­шині ку­пи.

Ото на третій день прип­лив­ли во­ни до скель, роз­ки­да­них ко­ло бе­ре­га. Сон­це вже сто­яло на за­ході. Во­да лисніла про­ти чер­во­но­го не­ба. Тихі хвильки плес­ка­ли­ся, ніби ла­щи­лись до мок­ро­го каміння.

Чують во­ни, який­сь див­ний дівча­чий го­лос співає пісні. Пер­ша пісня бу­ла ве­се­ла, як сміх. Дрібна лу­на ли­ла­ся між ске­ля­ми, не­на­че си­па­лись та дзвеніли пер­ли, па­да­ючи на скло. Їм вчу­ва­ло­ся, що го­лос ллється з во­ди, з хвилі. Во­ни ог­ля­да­лись навк­ру­ги й жда­ли, чи не вип­ли­ве ча­сом де з мо­ря ру­ся­ва ру­сал­ка, що співає та ре­го­четься в хви­лях. То знов їм зда­ва­ло­ся, що го­лос ллється з синього не­ба. На небі пли­ла, ніби лебідь, ро­же­ва хмар­ка, і ніби з неї лив­ся див­ний го­лос, со­лод­кий, як ко­хан­ня. Ко­ли це од­ра­зу нес­подіва­но роз­ляг­ла­ся пісня по­важ­на та сум­на. Саібові та Му­ра­тові зда­лось, що во­на ллється з ос­таннього про­ме­ня сон­ця, кот­ре роз­си­па­лось над мо­рем на небі кру­гом за­хо­ду, ніби горіло й жевріло шпи­час­те чер­во­но-зо­ло­те ко­ле­со. Во­ни по­вер­ну­ли чов­на до бе­ре­га. Пісня по­ли­ла­ся од скелі, кот­ра сто­яла над бе­ре­гом. Та жалібна пісня до­хо­ди­ла до сер­ця, ви­мов­ля­ла якусь втра­ту, який­сь сму­ток та жаль за вте­ря­ним щас­тям.

- Боже, чує моє сер­це якесь ве­ли­ке не­щас­тя! - про­мо­вив сли­ве ниш­ком Саіб. - Десь я чув цей го­лос, чув ко­лись… дав­но-дав­но, не­на­че у сні!

Мурат по­вер­нув чов­на до скелі і прис­тав до бе­ре­га. Саіб вис­ко­чив з чов­на і вглядів на скелі Паміру, об­ли­ту вечірнім світом. Він прий­шов до неї, по­ди­вивсь їй в вічі… Йо­го ду­ша од­ра­зу не­на­че заг­ра­ла, зве­се­ли­лась, сер­це ніби заспіва­ло. Він упізнав ту дівчи­ну, кот­ра йо­му час­то сни­лась. Йо­му зда­лось, що він вже десь ба­чив ті пишні зо­ряні очі.

- Чия ти, дівчи­но? Чи ти князівна, чи царівна? - спи­тав у неї Саіб.

- Ні, я не царівна і не князівна; я Чон­га­ре­ва доч­ка, Паміра. Ось не­да­леч­ко в са­доч­ку і на­ша ха­та, - обізва­лась Паміра.

- А чи не мож­на в вас пе­ре­но­чу­ва­ти? - спи­тав Саіб. - Ми ку­пецькі си­ни, їзди­мо оце по се­лах та ску­по­вуємо паш­ню.

- Прошу до гос­по­ди! Я спи­та­юсь в батька.

Ото пішли во­ни до Чон­га­ре­вої ха­ти. Чон­гар та Чон­га­ри­ха са­ме тоді сіда­ли за стіл ве­че­ря­ти. Саіб од­чи­нив двері в сіни і стук­нув­ся ло­бом об одвірок. Вія не звик на­хи­ля­ти го­ло­ву в две­рях. Увійшов він у ни­зеньку ха­ти­ну і лед­ве не дос­тав го­ло­вою до стелі.

Стара Чон­га­ри­ха пос­та­ви­ла на стіл мис­ку ва­ре­ної кар­топлі та пок­ла­ла чор­ний хліб.

Саіб поз­до­ров­кав­ся і ки­нув очи­ма по ха­тині. Йо­му зда­лось, що він увійшов у кур­ник або в хлів.

- А де ж ваші світлиці та кімна­ти? - спи­тав він у Чон­га­ря.

- Та тут же на­ша світли­ця й пе­кар­ня, бо дру­гої кімна­ти у нас не­ма, - ска­зав Чон­гар. - Про­си­мо по­до­рожніх ве­че­ря­ти!

Саіб згля­нув­ся з Му­ра­том. Їм обом хотілось їсти, а своя харч уже сли­ве вий­шла. Саіб з Му­ра­том сіли за стіл і пог­ля­да­ли на кар­топ­лю в гли­няній мисці. Саіб узяв скиб­ку чор­но­го, як зем­ля, хліба, вку­сив один не­ве­лич­кий ку­сень, жу­вав, жу­вав і не міг про­ковт­нуть, а далі вип­лю­вав під стіл.

- А мені ка­за­ли лю­де, що ви їсте щод­ня ба­ра­ни­ну на срібних по­лу­мис­ках! - про­мо­вив зго­дом Саіб.

- То, ма­буть, вас, мо­ло­дих, хтось ста­рий ду­рив, - сміли­во обізва­лась Паміра.

- Одже ж ти, дівчи­но, ска­за­ла прав­ду… Чи не мож­на зва­ри­ти нам з де­ся­ток яєць та зас­ма­жить гле­чик мо­ло­ка? - спи­тав Саіб у ма­тері, але ста­ра Чон­га­ри­ха спус­ти­ла очі до­до­лу і про­мо­ви­ла:

- Маємо тільки п'яте­ро яєць. Хіба піду та діста­ну яєць та мо­ло­ка десь на кут­ку…

Вона обійшла ку­ток і на­си­лу дос­та­ла де­ся­ток яєць. Паміра за­то­пи­ла в печі і зва­ри­ла яй­ця.

- А мо­ло­ка не­має у вас? - спи­тав Му­рат.

- У нас на все се­ло дві чи три ко­ро­ви, - ска­за­ла Паміра.

- А які у вас гроші, чи зо­лоті, чи срібні? - спи­тав Саіб. - Мені ка­за­ли лю­де, що в нас гроші зо­лоті, а у вас срібні.

- Та то який­сь ду­рисвіт, ма­буть, жар­ту­вав, - про­мо­ви­ла Паміра. - Ми і мідних гро­шей лед­ве маємо на хліб, а більше то­го, що ніяких не маємо.

- Мабуть, і справді з нас глу­зу­ва­ли якісь старі лю­де, нех­ту­ючи вас, се­лян, - ска­зав Саіб. - Ти, дівчи­но, ро­зум­на, ро­зумніша та кра­ща за до­чок пашів!

Паміра зир­ну­ла на ог­нисті Саібові очі й не­на­че впізна­ла Саіба після дов­гої роз­лу­ки. Во­на од­ра­зу йо­го по­ко­ха­ла, бо не ба­чи­ла ще та­ко­го кра­се­ня.

- Ти не ку­пець, ти й не пан. Ти або кня­же­вич, або ца­ре­вич, - ска­за­ла Паміра до Саіба.

- По чім ти, дівчи­но, ме­не впізна­ла? - спи­тав Саіб.

- По твоїх очах, по твоїх ре­чах, - про­мо­ви­ла сміли­во Паміра. - Я ба­чи­ла купців та панів, але ти не та­кий. Ти, пев­но, ще не ба­чив світу, ні лю­дей, бо, ма­буть, зріс в зо­ло­тих па­ла­тах, де, ма­буть, на те­бе і вітер не віяв, і сон­це не світи­ло.

Саіб осміхнув­ся і зди­ву­вав­ся, що мо­ло­да дівчи­на не­на­че по книжці чи­тає йо­го жит­тя.

- Ти, дівчи­но, і справді вга­да­ла: я ца­ре­вич, - про­мо­вив Саіб і ждав, чи не впа­дуть мерт­ви­ми од йо­го очей ці прості лю­де, як за це те­ре­ве­нив йо­му Га­рун-па­ша. Од­на­че во­ни не по­мер­ли й сто­яли мовч­ки. «Вбре­хав­ся Га­рун-па­ша! Ка­зав: як по­ба­чать ме­не му­жи­ки, то по­па­да­ють до­до­лу мерт­ви­ми. А во­ни сто­ять живісінькі!» - по­ду­мав Саіб.

- Чи ти пак маєш вже же­ни­ха? - спи­тав Саіб у Паміри.

- Та до моєї Паміри лю­де шлють та шлють ста­ростів, так що й двері в нас вве­чері сли­ве не за­чи­ня­ються, а во­на не хо­че та й не хо­че йти заміж, - ти­хо і бо­яз­ко обізва­лась Чон­га­ри­ха.

- Чом же ти, Паміро, не йдеш заміж? - спи­тав Саіб.

- Тим, що ніко­го ще не по­лю­би­ла, а мо­же, й тим, що те­бе жда­ла, - сміли­во ска­за­ла дівчи­на, осміха­ючись.

- Та й гост­ра ж ти, дівчи­но, на ро­зум! - обізвав­ся Саіб. - Ко­ли ти прав­ду ка­жеш, то я візьму те­бе за жінку. Бу­деш зо мною ца­рю­ва­ти і мені прав­ду ка­зать, бо кру­гом се­бе я чую тільки неп­рав­ду та об­лес­ливість, їдь зо мною, дівчи­но! Дав­но вже мені сняться такі пишні очі, такі чорні бро­ви, як твої. Якась си­ла приз­на­чи­ла те­бе для ме­не, а ме­не для те­бе; а яка си­ла, де во­на, звідкіль во­на, сього я не мо­жу зна­ти. Без те­бе і сон­це не світи­ти­ме для ме­не…

- Коли ти упо­до­бав так ме­не, то я поїду з то­бою хоч і на край світу, - про­мо­ви­ла Паміра, - а як у те­бе дум­ка, щоб узять ме­не тільки за не­вольни­цю, то спа­сибі тобі за та­ку лас­ку! Я люб­лю во­лю більше, ніж те­бе. Моє сер­це встоює за вольних, за вбо­гих та за без­щас­них.

- Та й моє сер­це до їх гор­неться. Ти в цьому мені до мислі, а як до мислі, то і до па­ри, - ска­зав Саіб і ви­тяг з ки­шені кап­шук червінців і пок­лав на стіл.

- Це вам, старі, на гос­ти­нець та ку­роч­ка, що не­се зо­лоті яєчка. Пос­тав­те собі гар­ну ха­ту, купіть во­ли та ко­ро­ви, - ска­зав Саіб. - Бу­вай­те здо­рові! Вби­рай­ся ж, Паміро, в до­ро­гу!

Паміра вий­ня­ла з скрині оде­жу, вий­ня­ла чарівний вінок з ру­ти, зе­ле­но­го барвінку та па­ви­но­го пір'я і за­ви­ну­ла йо­го в хус­точ­ку. Во­на поп­ро­ща­лась з батьком та з матір'ю та й сіла на чо­вен з Саібом. Чо­вен поп­лив, і Паміра заспіва­ла на про­щан­ня з батьком та матір'ю пісню. Го­лос поліг ту­гою по­над бе­ре­га­ми.

Пливуть во­ни день, пли­вуть і дру­гий. Третього дня во­ни доп­ли­ли до чу­жо­го царст­ва, де вже ца­рю­вав арабський емір Ка­ра­пет.

Над мо­рем підніма­лись ви­со­ко в не­бо дикі, стрімкі, ске­листі го­ри. Одні гострі вер­хи скель бу­ли чер­воні, не­на­че тліли, як жар, другі сто­яли чорні, як об­горілі, інші бу­ли фіоле­тові, а ви­ще од усіх вга­ня­лась в не­бо біла го­ра, за­ки­да­на льодом та снігом. В синьому чис­то­му небі вер­хи скель виз­на­ча­лись, ніби на­мальовані пенз­лем. А під го­ра­ми сто­яв па­лац з по­зо­ло­че­ни­ми ба­ня­ми. Кру­гом йо­го зе­ленів ста­рий див­ний са­док, кру­гом об­сад­же­ний пальма­ми.

Човен прис­тав до бе­ре­га. Саіб ска­зав Памірі:

- Постережи ж та гля­ди доб­ре чов­на, а ми з Му­ра­том забіжи­мо в гості до ца­ря Ка­ра­пе­та та по­ди­ви­мось, як про­жи­ває мій сусід. Але як я оце піду до нього в па­лац, ко­ли в ме­не не­ма до­ро­го­го уб­ран­ня?

- Скажи Ка­ра­пе­тові, що ти не зу­мис­не приїхав до йо­го, а ви­пад­ком всту­пив по до­розі, - ска­за­ла Паміра.

Саіб та Му­рат поп­рос­ту­ва­ли до па­ла­цу. Між дво­ма зуб­час­ти­ми баш­та­ми сто­яла ве­ли­ка бра­ма; ко­ло бра­ми ле­жа­ли два при­ко­вані лан­цю­га­ми ле­ви. Саіб та Му­рат прой­шли че­рез бра­му, пе­рей­шли са­док і увійшли в па­лац. Саіб ска­зав служ­ни­кам, щоб оповісти­ли Ка­ра­пе­та, що сусід ца­ре­вич Саіб, гу­ля­ючи чов­ном по морі, за­вер­нув до па­ла­цу і хо­че з ним по­ба­чи­тись. Служ­ни­ки вве­ли Саіба й Му­ра­та в па­ла­ту. На зо­ло­то­му троні сидів ста­рий цар Ка­ра­пет з си­вою дов­гою бо­ро­дою. На йо­му бли­ща­ла ви­ши­та зо­ло­том мантія, а на го­лові сяв зо­ло­тий вінець, об­си­па­ний до­ро­ги­ми діямен­та­ми. Саіб пок­ло­нив­ся йо­му і привітав­ся з ним.

Старий Ка­ра­пет гор­до­ви­то по­ди­вив­ся на Саіба з сво­го тро­ну, бист­ро оки­нув оком йо­го прос­ту бу­ден­ну оде­жу і не гля­нув навіть на йо­го то­ва­ри­ша. Він схи­лив го­ло­ву і щось ду­мав; потім звелів не­вольни­кам зас­те­ли­ти стіл, поп­ро­сив гос­тей на обід, сів і сам по­руч з ни­ми, але все на­суп­лю­вав бро­ви і більш мов­чав, ніж роз­мов­ляв.

Тим ча­сом Ка­ра­пе­то­ва доч­ка Ми­лек­си­та заг­ля­да­ла з своїх по­коїв в за­лу че­рез вікон­це з крат­ка­ми, кот­ре бу­ло зроб­ле­не ви­со­ко в стіні, сли­ве під сте­лею. Во­на бу­ла вже не­мо­ло­да, не­гар­на, ду­же чор­на, ще й гор­да, як і її батько. Вглядівши палкі Саібові очі, рум'яні що­ки та чорні ку­чері, во­на зра­зу по­ко­ха­ла йо­го так, що тро­хи не вис­ко­чи­ла з своїх по­коїв та не побігла до царсько­го сто­ла. Ста­ра нянька вхо­пи­ла її за ру­кав, вп'ялась ру­ка­ми, мов п'явка­ми, і на­си­лу вдер­жа­ла її за ру­ку.

Пообідавши з Ка­ра­пе­том, Саіб ска­зав:

- Вибачай мені, яс­ний рад­жо, що я так по-прос­тацькій заїхав до те­бе, гу­ля­ючи по мо­рю на човні, але смію спи­та­ти те­бе: чо­го ти та­кий сум­ний та не­лас­ка­вий до сво­го сусіди? Мо­же, те­бе будлі-чим прогнівав мій батько?

- Та то, Саібе, в ме­не з твоїми пред­ка­ми давнє во­ро­гу­ван­ня. Двісті год ми­ну­ло, як прап­радід тво­го батька во­ював з моїм пра-п­ра-п­радідом і од­няв од йо­го один го­род та двоє сіл, заб­рав сто волів, двісті ове­чок, три ко­ро­ви, два бу­гаї та три по­росні свині. Це за­пи­са­но в на­ших ста­рих пер­га­мен­тах. І я вчо­ра не­на­че зу­мис­не за це про­чи­тав. Це для мо­го ро­ду ве­ли­ка га­на й при­ни­жен­ня. Я не мо­жу бу­ти твоїм щи­рим при­яте­лем, хоч ти мій сусід…

Саіб при­ку­сив спідню гу­бу, ук­ло­нив­ся Ка­ра­пе­тові й мовч­ки вий­шов з па­ла­цу. Ми­лек­си­та не втерпіла і, зас­ло­нив­ши вид гус­тим сер­пан­ком, про­жо­гом вибігла в са­док, щоб ос­танній раз гля­ну­ти на Саіба. Во­на ди­ви­лась на йо­го з-за кущів тро­янд, як він ішов між квітка­ми, потім вхо­пи­лась за сер­це і впа­ла на тра­ву. Ста­ра нянька на­си­лу до­ве­ла її до по­коїв.

Саіб сів у чо­вен і поп­лив ко­ло бе­регів мо­ря до своєї сто­лиці. Діждав­шись ночі, він прис­тав чов­ном до бе­ре­га в сад­ку сво­го батька і повів Паміру до ви­со­кої баш­ти, кот­ра сто­яла на скелі над самісіньким бе­ре­гом се­ред ви­со­ких пальм. Він увів її в ма­ленькі, але гар­но і чис­то приб­рані по­кої в дом­ку, що сто­яв спостінь з баш­тою, і звелів їй там зос­та­тись. Му­рат пок­ли­кав од­ну служ­ни­цю, Се­ли­му, звелів їй зос­та­тись з Памірою в башті, слу­жи­ти їй і при­но­сить їсти й пи­ти, уся­ко­ву їжу й ви­но. Саіб обіцяв одвіду­ва­ти Паміру, по­ки він ста­не ца­рем та й візьме її за жінку.

Саіб з Му­ра­том ти­хенько вер­ну­лись у свої по­кої та й по­ля­га­ли спа­ти.

Вранці в па­лаці і в місті прой­шла чут­ка, що ца­ре­вич вер­нув­ся. В па­лаці все за­во­ру­ши­ло­ся. Збу­ди­ли ца­ри­цю. Ца­ри­ця про­жо­гом побігла до си­на в кімна­ту і ки­ну­лась і вхо­пи­ла в обнімок та цілу­ва­ти. Націлу­вав­шись, во­на ста­ла сер­ди­тись та до­ко­рять си­нові, що він поїхав в світи, її не спи­тав­шись. По­ча­ла во­на роз­пи­ту­ва­ти, де він був, що він ба­чив?.. Син роз­ка­зав все до­чис­та про свою мандрівку й при­го­ди, тільки нічо­го не ска­зав, що привіз з со­бою ту кра­су­ню, кот­ра все при­вид­жу­ва­лась йо­му у сні.

- Ото, ма­мо, наші паші наб­ре­ха­ли нам, що в на­шо­му царстві всім доб­ре жи­ти. Я ба­чив на свої очі свій на­род, і мені зда­лось, що то навіть не лю­де… а ніби якісь жи­во­ти­ни або мав­пи, щось тільки схожі на лю­дей. Ой ма­мо, ма­мо! Як во­ни жи­вуть! що во­ни їдять! як во­ни пра­цю­ють! Нігде прав­ди діти - по­га­но в нас!

Саіб роз­ка­зав, що заїздив до сусіди еміра Ка­ра­пе­та; роз­ка­зав, як той царьок гор­до і неп­ривітно обійшов­ся з ним. Ма­ти стра­шен­но зобіди­лась, розгніва­лась і пішла та й роз­ка­за­ла своїм па­шам. Паші роз­лю­ту­ва­лись і обіця­ли помс­ти­тись над Ка­ра­пе­том, як тільки Саіб ста­не рад­жею.

Минуло кілька день. Ма­ти приміти­ла, що її син хо­дить все смут­ний, все чо­гось за­ду­мується та час­то ку­дись утікає з па­ла­цу, не­на­че десь хо­вається.

- Чого ти, син­ку, ну­диш­ся? Мо­же, ти на­ди­вив­ся на всякі ди­ва на світі і тобі в на­шо­му па­лаці ста­ло не­ве­се­ло? Маєш во­лю, маєш зо­ло­то-срібло. Роз­ва­жай се­бе усім, чим тільки твоя ду­ша за­ба­жає!

Вона пок­ли­ка­ла мо­ло­дих синів пашів і веліла їм за­бав­ля­ти си­на кінським ска­ко­ви­щем. На ве­ли­кий ви­гон виїха­ли си­ни пашів на до­ро­гих ко­нях. Ви­ве­ли й Саібові та­ко­го арабсько­го ко­ня, кот­ро­му й ціни не мож­на бу­ло склас­ти. Ви­нес­ли йо­му до­ро­гий убір, об­си­па­ний до­ро­ги­ми діямен­та­ми. Саіб зир­нув на ко­ня і по­ве­селішав. Він не схотів вби­ра­тись в до­ро­гий убір, надів чер­во­ний прос­тий жу­пан і ско­чив на ко­ня. Кінь став диб­ки й захріп. Си­ни пашів ста­ли з ним по­руч на ко­нях, і всі во­ни по­ка­та­ли нав­ви­пе­ред­ки. Саібів кінь роз­пус­тив хвос­та по вітру, роз­дув ноздрі, нас­то­ро­чив ву­ха й по­ка­тав, як стріла. Всі зос­та­лись по­за­ду. Саіб по­чу­тив у собі жи­ву си­лу вітру та блис­кав­ки, торк­нув ко­ня в бо­ки зо­ло­ти­ми ост­ро­га­ми. Кінь ка­тав, не­на­че летіла стріла, не чер­ка­ючись ко­пи­та­ми об зем­лю. Чер­во­ний жу­пан на Саібові ми­готів, як блис­кав­ка. Саіб при­ка­тав до па­ла­цу, ки­нув по­во­ди, сів на східцях і знов за­ду­мав­ся. Вже навіть не ди­вив­ся на ігри­ще.

- Чогось мій син жу­риться. Він щось має на серці та не хо­че приз­наться. Тре­ба йо­го за­бав­лять, - ска­за­ла ма­ти па­шам. І во­на звеліла пок­ли­ка­ти в па­лац усіх пашів з жінка­ми й доч­ка­ми. Ще й сон­це не зай­шло, а па­лац на­че за­па­лав світлом. Ве­ли­ка світли­ця ніби па­ла­ла од світла. Ца­ри­ця сіла на зо­ло­то­му троні й по­са­ди­ла по­руч з со­бою си­на. Гості сіли за довгі сто­ли. Чорні не­вольни­ки та білі гарні не­вольниці роз­но­си­ли до­рогі стра­ви й усякі наїдки на зо­ло­тих тарілках та ви­на в зо­ло­тих куб­ках. Після обіду розісла­ли в залі перські ки­ли­ми. Увійшли не­вольниці з ар­фа­ми і заг­ра­ли чу­дові пісні до танців. Ба­ядер­ки ви­су­ну­лись ряд­ком неш­вид­кою по­важ­ною хо­дою з две­рей з дру­гої за­ли, за­ку­тані в легкі про­зорі індійські пок­ри­ва­ла, і по­ча­ли та­нець. Саіб схи­лив го­ло­ву, по­ди­вив­ся, а потім зго­дом вже й не ди­вив­ся на той та­нець.

Після танців знов од­чи­ни­лись двері і увійшла най­кра­ща не­вольни­ця. Во­на сіла се­ред за­ли на срібно­му стільчи­ку, заг­ра­ла на арфі й заспіва­ла пісню про ко­хан­ня.

Саме в той час в од­чи­нені вікна з сад­ка по­ли­ла­ся пісня ще го­лосніша й кра­ща, ще га­рячіша. Чу­до­вий го­лос лив­ся, ніби з не­ба, і заг­лу­шив пісню гар­ної не­вольниці. Го­лос лу­нав по сад­ку. Роз­ляг­ли­ся по залі трелі, ніби со­лов'їні. Зда­ва­лось, за­ще­бе­та­ла ду­жим го­ло­сом якась невідо­ма пташ­ка.

Саіб підвів го­ло­ву. В йо­го очах блис­нув ніби огонь. Га­ря­чий рум'янець вда­рив йо­му в що­ки. Всі в залі схо­пи­лись з місця. Не­вольни­ця за­мовк­ла й са­ма по­ча­ла слу­хать той спів. Саіб вибіг з за­ли у са­док. За ним ки­ну­лась ма­ти, а слідком за нею ру­ши­ли довгі ряд­ки пашів та па­ня­нок.

За баш­тою над сад­ком бли­ща­ла вечірня зірка, ве­ли­ка та яс­на. Світ, то чер­во­ний, то зе­ле­ну­ва­тий, ми­готів, дри­жав, пе­ре­ли­вав­ся. Зо­ря ся­ла, світи­ла на са­док, роз­ли­ва­ла кру­гом се­бе да­ле­ко світ. І звідтіля лив­ся той див­ний го­лос то ти­хо-ти­хо, як шу­мить потічок, то го­лос­но й ве­се­ло на ввесь сад, як вес­ня­на пісня со­ло­вей­ка.

- Це ти, ца­ре­ви­чу, привіз із-за мо­ря якусь рай­ську пти­цю та й пус­тив у са­док, - обізвав­ся Га­рун-па­ша.

- Я вга­дую, яку це пташ­ку привіз ти, си­ну. Це не зо­ря, це кра­са діво­ча, - од­ка­за­ла ма­ти.

І справді, од­на ма­ти вга­да­ла прав­ду. Саіб за­раз побіг в са­док. Він поп­ря­му­вав до баш­ти. На скелі сто­яла Паміра в ру­тя­но­му вінку і співа­ла пісню до зорі. Вінок тріпотів без вітру, тріпотів сам по собі і з йо­го лив­ся світ на са­док, на скелі, на мо­ре. Ли­це в Паміри світи­лось та­кою кра­сою, очі бли­ща­ли та­ким блис­ком, що Саіб при­пав до її пле­ча і не мав си­ли одійти од неї і вер­ну­тись до гос­тей.

- Зоре моя вечірня! Я, здається, лю­бив те­бе ще тоді, як і на світ не ро­див­ся. Десь ти з не­ба впа­ла на зем­лю на моє щас­тя, - ти­хо го­во­рив Саіб.

- Чи ти пак знаєш, що та не­вольни­ця, кот­ру ти прис­та­вив слу­жи­ти мені, во­ди­ла оце ме­не в па­лац. Я ба­чи­ла все. Яка там ве­ли­ка розкіш! Скільки там зо­ло­та та срібла! Яке до­ро­ге уб­ран­ня на твоїй ма­тері, на жінках та на па­нян­ках! Навіщо та­ка розкіш, та­ка пиш­но­та? Скільки-то гро­шей мар­нується на ту розкіш!

- Цю розкіш ма­ти ду­же лю­бить. Я бу­ду жи­ти простіше, як повінча­юсь з то­бою, - про­мо­вив ти­хо ца­ре­вич.

- Вертайся, ца­ре­ви­чу, до гос­тей! Вер­тай­сь, а то як во­ни дізна­ються, що я тут, то згуб­лять ме­не з світу.

- Як згуб­лять те­бе, то згуб­лять і ме­не, - ска­зав Саіб і вер­нув­ся до гос­тей.

Царевич вер­нув­ся в па­лац, пос­ки­дав з се­бе до­ро­ге уб­ран­ня, вбрав­ся в прос­теньку оде­жу і вий­шов до гос­тей. Ма­ти гля­ну­ла на йо­го і по­чер­воніла з ди­ва.

- Нащо ти, си­ну, вий­шов до гос­тей в та­ко­му прос­то­му уб­ранні? - ти­хо спи­та­ла у йо­го ма­ти.

- На те, ма­мо, що я не люб­лю роз­ко­шу­ва­ти та мар­но тра­ти­ти гроші, - ниш­ком обізвав­ся Саіб, але ма­ти не віри­ла і ска­за­ла: - Я до­га­ду­юсь, хто тобі на­шеп­тав такі дум­ки. Мо­же, ти ска­жеш, щоб і я уб­ра­лась в та­ке дран­тя, в яке оце ти вбрав­ся? Щось єсть! Щось тра­пи­лось!..

Син сидів мовч­ки. Ца­ри­ця на­ду­лась і на­су­пи­ла­ся. Гості по­ча­ли ше­потіть одні дру­гим на ву­хо, пе­ре­мор­гу­ва­лись. Вечір скінчив­ся якось не­ве­се­ло, і гості розійшлись.

Од то­го ча­су що­ве­чо­ра і що­ран­ку на горі чу­ти бу­ло по всьому ве­ли­чез­но­му сад­ку дивні Памірині пісні. Во­на гу­ля­ла по­над мо­рем і співа­ла та се­бе роз­ва­жа­ла.

- Сину! Хто то співає в на­шо­му сад­ку та­ким див­ним го­ло­сом? Ко­го ти привів в наш са­док? Чи царівну, чи князівну, чи, мо­же, при­ма­нив якусь ру­сал­ку? - пи­та­ла ца­ри­ця в си­на.

- Я, ма­мо, наг­лядів в од­но­му селі доч­ку се­ля­ни­на Чон­га­ра та й привіз її в човні. Там, ма­мо, та­ка кра­су­ня, про яку тільки в каз­ках роз­ка­зу­ють, яка мені час­то сни­лась у сні.

- Нащо ж ти її привіз? - пи­тає в йо­го ма­ти.

- Бо я її упо­до­бав, і во­на бу­де моєю жінкою.

- Хто? Ота Чон­гарівна? Ні, си­ну, цього ніко­ли не бу­де! Не­хай во­на бу­де твоєю не­вольни­цею, а же­ни­тись тобі тре­ба на царівні!

Цариця пок­ли­ка­ла Га­ру­на-па­шу та й ка­же йо­му:

- Чи ти пак знаєш, ко­го привіз мій син у мій са­док? Якусь му­жич­ку Чон­гарівну і хо­че її нас­та­но­вить ца­ри­цею. Ти ро­зумієш, що з то­го вий­де…

- О, ро­зумію! В па­лаці за­пах­не ду­хом Чон­гарів, і тоді од­ра­зу нам при­бор­ка­ють кри­ла. Пхе! я не люб­лю цього ду­ху! - ска­зав Га­рун-па­ша.

- Пхе! пхе! - пхик­ну­ла і собі ца­ри­ця і на­ли­ла в хус­точ­ку па­хощів та й при­ту­ли­ла хус­точ­ку до но­са.

- Коли б пак од то­го ду­ху мож­на бу­ло обо­ро­ни­тись хус­точ­кою з па­хо­ща­ми… - про­мо­вив Га­рун-па­ша, - а то муж­ва підійме но­са, а в на­ших ки­ше­нях бу­де - свись! От що! Це най­ст­рашніша річ!

- Піймаємо ту пта­ху в сад­ку та й… - про­мо­ви­ла ца­ри­ця і чик­ну­ла се­бе пальцем по шиї.

Стара ца­ри­ця за­ду­ма­ла згу­би­ти з світу Паміру. Од­но­го ран­ку во­на вста­ла ду­же ра­но, ще вдосвіта, як син ще спав, звеліла кільком па­шам та не­вольни­кам йти з нею і впійма­ти ту дівчи­ну, що співа­ла в сад­ку.

Тільки що блис­ну­ла зо­ря на небі, Паміра ста­ла на ви­сокій скелі і за­ли­лась піснею…

Стара ца­ри­ця по­тю­па­ла доріжкою до тієї скелі, аж за­са­па­лась. За нею бігли паші. От-от уже не­да­леч­ке бу­ла та ске­ля! Го­лос лу­нав близько. Але доріжка добігла до пе­че­ри в скелі. Далі не бу­ло навіть стеж­ки. Місце бу­ло за­рос­ле ку­ща­ми, ви­со­ким ба­дил­лям та бур'яном. Во­на сту­пи­ла но­гою на тра­ву й за­мо­чи­ла зо­ло­тий че­ре­вик. Во­на звеліла не­вольни­кам вист­ру­гать де­рен і про­чис­ти­ти зас­ту­па­ми доріжку. Не­вольни­ки ки­ну­лись стру­га­ти де­рен. Ца­ри­ця сіла на камінь і лед­ве ди­ха­ла.

- Я зве­лю за­ши­ти її в мішок та вки­ну­ти в мо­ре! - ска­за­ла ца­ри­ця з злістю. - Га­ру­не, піди та при­не­си мішка! Ми впіймаємо в мішок ту пташ­ку!..

- Ось є мішок і зав'язка! я взяв з со­бою, бо я знав, чо­го вам тре­ба, - ска­зав Га­рун-па­ша.

Він по­ка­зав през­до­ро­во­го мішка і мо­туз­ка.

Невольники прост­ру­га­ли доріжку, по­си­па­ли її піском. Пісок був вог­кий, і ца­ри­ця бо­ялась сту­па­ти че­ре­ви­ка­ми на вог­кий пісок. По­ки побігли за су­хим сук­ном, по­ки розс­те­ли­ли йо­го по доріжці, щоб ца­ри­ця не зас­ту­ди­ла ніг, Паміра пе­рей­шла на дру­ге місце, в до­ли­ну, над са­мий бе­рег мо­ря. Місце бу­ло за­рос­ле бур'яном. Ца­ри­ця ки­ну­лась прос­то по ро­сяній траві, зап­лу­та­лась в ло­пусі і зад­ри­па­лась тро­хи не по по­яс. Во­на добігла до бе­ре­га в до­ли­ну, а діво­чий го­лос по­чув­ся аж на другій скелі, а потім по­лив­ся в гу­ща­вині лісу. Ца­ри­ця та паші біга­ли, біга­ли, плу­та­лись у ви­сокій траві, по­зад­ри­пу­ва­лись по са­мий по­яс і з тим вер­ну­лись в па­лац. Сон­це зійшло. За­тих­ла й пісня діво­ча.

Тим ча­сом Се­ли­ма, прис­тав­ле­на за служ­ни­цю до Паміри, з-за кущів ба­чи­ла, як ца­ри­ця з па­ша­ми шу­ка­ла Паміру скрізь по сад­ку. Во­на за­раз побігла і все роз­ка­за­ла Памірі. Паміра по­ки­ну­ла по­кої в башті й пе­рей­шла жи­ти в од­ну пе­че­ру в скелі се­ред страш­ної гу­ща­ви­ни. Во­ни вдвох по­пе­ре­но­си­ли в пе­че­ру ліжка, стільці та стіл, обвіша­ли стіни ки­ли­ма­ми, зас­ла­ли зем­лю ци­нов­ка­ми.

Стара ца­ри­ця тро­хи не лус­ну­ла од злості, а потім її взя­ла страш­на цікавість - по­ба­чи­ти ту співу­чу дівчи­ну, кот­ру привів Саіб. Їй все уяв­ля­лось, що син її ду­рить; він десь вик­рав якусь царівну або князівну; ото во­на са­ма при­че­пи­лась при­че­пою до си­на.

- Приведи-бо та по­ка­жи нам те ди­во, кот­ре ти привіз з-за мо­ря, - аж про­си­ла во­на си­на, аж на­ма­га­лась щод­ня.

Пашихи та пашівни так са­мо не зна­ли, що й ро­би­ти од ціка­вості: і їсти пе­рес­та­ли, й спа­ти не спа­ли, і не вми­ва­лись, і не че­пу­ри­лись, та все про­си­ли ца­ри­цю, щоб во­на впро­ха­ла й вбла­га­ла си­на при­вес­ти в па­лац те ди­во див­не, що співає в сад­ку.

Саіб дов­го од­ма­гав­ся, а далі зго­див­ся при­вес­ти Паміру в па­лац.

Одного ве­чо­ра ца­ри­ця оповісти­ла про те всім па­ши­хам та їх доч­кам. Всі ду­ма­ли, що ца­ре­вич при­ве­де в па­лац якусь чу­же­земську царівну або князівну, пов­би­ра­лись в до­ро­ге уб­ран­ня, по­начіплю­ва­ли на се­бе зо­ло­та та до­ро­гих діяментів і прий­шли вве­чері в па­лац.

Саме в той час над­ворі бу­ла ве­ли­ка спе­ка. Сон­це підніма­лось вдень сли­ве до се­ре­ди­ни не­ба й шква­ри­ло не­ща­ди­мо. В па­лаці бу­ла ду­хо­та, як у лазні. Ста­ра рад­жи­ха звеліла усім двірським зібра­тись не в ве­ликій світлиці в па­лаці, а в другій світлиці в дворі, де не бу­ло й стелі. Кру­гом цієї світлиці, кот­ра бу­ла схо­жа на дво­рик, сто­яли з чо­тирьох боків ко­ло­ни і піддер­жу­ва­ли спа­дис­ту покрівлю й сте­лю. З од­но­го бо­ку між ви­щи­ми ко­ло­на­ми під ви­щою сте­лею сто­яв трон з кріслом, завіша­ний звер­ху аж до стелі чер­во­ним ок­са­ми­то­вим бал­дахіном з зо­ло­ти­ми то­роч­ка­ми. Ко­ло две­рей на при­ході з сад­ка був фон­тан се­ред зе­ле­но­го кру­жа­ла уся­ких квіток, обк­ла­де­но­го зе­ле­ний дер­ном. Вже смер­ком ца­ри­ця звеліла пус­тить во­ду в фон­тан. Во­да за­шипіла, за­би­лась в ключі і бриз­ну­ла дрібне­сеньким до­щи­ком вго­ру, ніби гус­тою мря­кою. В цій ши­рокій чудній гор­ниці ста­ло не так душ­но. Замість стелі синіло тем­не не­бо, а на небі заб­ли­ща­ли не­за­ба­ром ясні здо­рові зорі, не­на­че сте­ля в гор­ниці бу­ла з тем­но-синього сук­на, об­си­па­на ве­ли­ки­ми блис­ку­чи­ми діямен­та­ми. Ви­сокі пальми з двох боків тієї гор­ниці не­на­че заг­ля­да­ли звер­ху в ту гор­ни­цю своїми ку­че­ря­ви­ми вер­ха­ми, ди­ви­лись на фон­тан та на квітки в траві навк­ру­ги фон­та­на та сподіва­лись підглядіть якісь тай­ни, котрі діялись в цих по­таємних па­ла­цах індуських раджів, ча­сом і кро­ваві ду­шо­губст­ва й уся­кові прос­тупст­ва…

Як вже зовсім смерк­лось, ца­ри­ця вбра­лась і жда­ла з гістьми си­на та йо­го по­таємно на­ре­че­ної кра­суні, їм усім зда­ва­лось, що Саіб, блу­ка­ючи за мо­рем, вик­рав якусь за­морську царівну або князівну.

Ото зібра­лись во­ни у ве­ликій залі. Не­вольни­ки пос­та­ви­ли сто­ли з ви­на­ми та з до­ро­ги­ми стра­ва­ми й уся­ки­ми наїдка­ми.

Як тільки смерк­лось, Саіб узяв за ру­ку Паміру і повів до па­ла­цу.

На троні в кріслі з сло­но­вої кості під чер­во­ним бал­дахіном з зо­ло­ти­ми то­роч­ка­ми сиділа рад­жи­ха. Кру­гом неї й попід ко­ло­на­ми сиділи па­ши­хи з доч­ка­ми та паші. Всі не зво­ди­ли очей з две­рей. Ко­ли се не­вольни­ки рап­том од­чи­ни­ли двері, і на поріг сту­пи­ла Паміра по­руч з Саібом, ви­со­ка на зріст та гар­на, з див­ни­ми іскря­ни­ми очи­ма. Во­на бу­ла уб­ра­на в білу дов­гу со­роч­ку, ви­ши­ту чуд­ни­ми взірця­ми, в чер­воні че­ре­ви­ки й прик­ри­та білим дов­гим сер­пан­ком, а в руці дер­жа­ла зе­ле­ний вінок-трепіток. Саіб привів її до ма­тері. Рад­жи­ха гор­до­ви­то ог­ля­ну­ла Паміру і зди­ву­ва­лась: во­на не ба­чи­ла ще на своєму віку, за все своє жи­вот­тя та­кої кра­си. Всі гості за­во­ру­ши­лись і за­ше­потіли:

- Яка кра­са! Які лис­нючі чорні очі! Які бро­ви! Кра­са, як у царівни! Але ж убір! Який прос­тий та вбо­гий! Це, ма­буть, не царівна… це, ма­буть, якась прос­та се­лян­ка.

«Це та­ки прос­та му­жич­ка!» - по­ду­мав Га­рун-па­ша.

Саіб сів і по­са­див ко­ло се­бе Паміру. Не­вольни­ки роз­нес­ли куб­ки з до­ро­гим ви­ном.

Гарун-паша взяв зо­ло­тий ку­бок і по­дав на зо­лотій тарілці Памірі. Паміра про­мо­ви­ла:

- У нас, прос­тих лю­дей, та­кий зви­чай: гос­по­дар час­тує гос­тя і до гос­тя пер­ший п'є. Ви­пий, па­шо, до ме­не, а тоді я вип'ю до те­бе!

Гарун од­ра­зу зблід і спус­тив очі. Він не ви­пив до Паміри ні кра­пельки, а мовч­ки од­дав ку­бок ближ­чо­му не­вольни­кові. Не­вольник не втерпів і, од­хо­дя­чи до две­рей, сьорбнув трош­ки ви­на з куб­ка і на две­рях по­ко­тив­ся мерт­вий. Га­рун-па­ша по­таєнці вси­пав в той ку­бок от­ру­ти…

Невольники при­нес­ли до­рогі стра­ви і пос­та­ви­ли на столі пе­ред гістьми. Га­рун-па­ша взяв од­ну тарілку і пос­та­вив пе­ред рад­жи­хою, а дру­гу пос­та­вив пе­ред Памірою. Паміра про­мо­ви­ла:

- Я з прос­тої сім'ї, а в нас, прос­тих, та­ка по­ве­денція, що всі їдять з однієї мис­ки!

Вона й не до­торк­ну­лась до стра­ви.

Раджиху бра­ла не­на­висть та злість. Во­на по­ча­ла доріка­ти Памірі:

- Мабуть, ти доч­ка яко­гось ве­ли­ко­го раджі, що та­ка гор­да та пиш­на; нічо­го не їси, нічо­го не п'єш у нас, в на­ших по­ко­ях; де ж твої слу­ги, не­вольни­ки та не­вольниці? Пев­но, ти на­вез­ла їх ду­же ба­га­то! - про­мо­ви­ла рад­жи­ха.

- Я з прос­то­го ро­ду і не маю не­вольників і люб­лю, щоб і я бу­ла і всі кру­гом ме­не бу­ли вольні, - сміли­во ска­за­ла Паміра.

- Які по­гані сло­ва! - за­ше­потіли ти­хо паші та па­ши­хи.

- Де ж твої, царівно, до­рогі уб­ран­ня та діямен­ти?. Чи, мо­же, ти гор­дуєш на­ми, що не вбра­ла­ся до нас в до­рож­че уб­ран­ня? - знов ущип­ну­ла Паміру рад­жи­ха.

- Коли в ко­го ду­ша вбра­на в доб­ро, честь та лю­бов, то­му не­ма на що чіп­ля­ти на се­бе півпу­да каміння та зо­ло­та! - ска­за­ла Паміра. - В ме­не прос­тий убір, та й той я но­шу по­ти, по­ки не зно­ситься, аби був чис­тий. Я не роб­лю так, як інші, що раз надіне шов­ко­вий убір та й ки­дає, бо дру­гий раз йо­го надіва­ти йо­му вже не ли­чить.

Раджиха й па­ши­хи од со­ро­му аж по­чер­воніли і при­ку­си­ли язи­ки.

- Чи дов­го ти, князівно, про­бу­ва­ти­меш у нас в гос­тях? - спи­тав Га­рун-па­ша.

- Я лад­на й сьогодні по­ки­ну­ти вас, - ска­за­ла Паміра, - та моє сер­це ме­не не пус­кає. Тільки моє сер­це оце моя не­во­ля! бо при­бор­ка­ло мені кри­ла. І я не вольна летіти, ку­ди схо­чу.

- Чи зу­гар­на ж ти ро­би­ти яку ро­бо­ту: зо­ло­том ши­ти, шов­ком тка­ти, пер­ла­ми ви­ши­ва­ти? - насмішку­ва­то спи­та­ла рад­жи­ха.

- Я люб­лю пра­цю, - ска­за­ла в од­повідь Паміра, - вмію і на со­роч­ку собі нап­ряс­ти. Та як­би й ваші двірські самі пря­ли собі на со­роч­ки, самі ши­ли собі уб­ран­ня, то не впа­ли б у гріх. Мен­ше ма­ли б ча­су на усякі збит­ки. А то во­ни жи­вуть чу­жою пра­цею, а самі тільки бай­ди­ки б'ють та по­си­деньки й по­хо­деньки справ­ля­ють…

- Яка на­хабність! Які без­чесні мислі! - за­ше­потіли двірські стур­бо­ва­но. - Ви­га­да­ла якусь пра­цю! Що во­на пле­те? За­ший­те її за­раз у мішок та ви­киньте в мо­ре! В мішок її!

- Чом же ти, Чон­гарівно, не надіваєш сво­го до­ро­го­го вінка та дер­жиш йо­го в руці? Ма­буть, хо­ваєш на більше свя­то, - засміялась рад­жи­ха.

Паміра вста­ла й наділа на го­ло­ву вінок з барвінку, ру­ти та па­ви­но­го пір'я. Зе­ле­не лис­тя, па­ви­не пір'я затріпотіло; з вінка по­лив­ся див­ний брильянто­вий світ. Пиш­на кра­са Паміри заб­ли­ща­ла, як до­ро­гий ал­маз. Чорні ве­ликі очі засвіти­лись ро­зу­мом; біле чо­ло з тон­ки­ми бро­ва­ми за­ся­ло. На що­ках заг­ра­ли ро­жеві рум’янці. Ус­та зацвіли, мов тро­ян­да. Не­на­че вітром при­не­се­ний, впав на її пле­че білий, дов­гий, про­зо­рий сер­па­нок, об­си­па­ний ро­жа­ми, й опо­вив її ніби вес­ня­ни­ми хмар­ка­ми і пос­лав­ся кру­гом неї хви­ля­ми. Пе­ред усіма од­ра­зу за­ся­ла кра­са не­бес­на, ви­со­ка. Зда­ва­лось, ніби зорі впа­ли з не­ба на за­лу й впле­ли­ся в Памірин вінок. Світ од вінка лив­ся, дри­жав, розійшов­ся по всій світлиці. Ду­хо­та в залі щез­ла. Повіяло про­хо­ло­дою май­сько­го ран­ку. Звер­ху по­си­па­лась дрібна ро­са, мов бісер. Краплі па­да­ли на гос­тей, на сто­ли, і вкупі з крап­ля­ми по­си­па­лись дрібне­сенькі рожі та фіалки. Гор­ни­ця спов­ни­лась яки­мись не­ту­тешніми див­ни­ми па­хо­ща­ми, од кот­рих мліла ду­ша, а сер­це на­ли­ва­лось ко­хан­ням, доб­ром та щас­тям. Десь ви­со­ко в небі за­ще­бе­та­ли со­ло­вей­ки.

Всі гості схо­пи­лись з місця і мовч­ки з ди­ва ди­ви­лись на Паміру.

Паміра заспіва­ла тор­жест­ве­ну пісню про во­лю людську, про крив­ду та прав­ду на світі, потім прос­тяг­ла ру­ку до Саіба, взя­ла йо­го за ру­ку і попліч з ним вий­шла з світлиці.

Всі ос­товпіли… Усі двірські панії й пан­ни помліли. Ста­ра ца­ри­ця сто­яла ко­ло тро­ну і тільки ди­ви­лась пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма на слід Паміри. А че­рез двері та покрівлю дзвеніла з сад­ка Паміри­на пісня:

Я всім лю­дям даю щас­тя…

Всій волі ба­жаю!

Того-таки літа Саіб, вже до­рос­лий, став рад­жею. Ца­ри­ця та паші по­ча­ли дер­жа­ти між со­бою ра­ду.

- А що, мої любі паші! Те­пер час нам нап­ра­ви­ти мо­ло­до­го рад­жу на пря­му й доб­ру путь, бо че­рез ту свою се­лян­ку він зовсім збив­ся з пан­те­ли­ку, - ска­за­ла ца­ри­ця. - Як ти ду­маєш, мій лю­бий Га­ру­не-па­шо?

- Ти прав­ду ка­жеш! Тре­ба розд­му­ха­ти в йо­му бо­жу іскру, за­охо­ти­ти йо­го до вой­ни, до сла­ви, до слав­них побід, до пиш­но­ти та блис­ку. За­ду­май­мо й почнімо вой­ну. Саіба скрив­див арабський емір Ка­ра­пет. От ми й підкру­ти­мо під йо­го хит­ру та муд­ру штуч­ку.

- Добре ра­диш, Га­ру­не! - ска­за­ла ца­ри­ця і пок­ли­ка­ла на ра­ду Саіба.

Вчені браміни поп­ри­но­си­ли старі пер­га­ментні до­ку­мен­ти. Пе­ред Саібом роз­гор­ну­ли цілу ос­ля­чу шку­ру, схо­жу на ста­ру ганчірку, по­то­че­ну міллю та черв'яка­ми.

- Дивись, мо­ло­дий рад­жо, які тут давні наші й твої крив­ди спи­сані! - ска­зав Га­руя до Саіба. - За п'ятсот год пе­редніше один пра-пра-пра­щур-щур Ка­ра­петів на­пав на на­ше царст­во і од­во­ював од нас оті землі, по­ля та сіно­жаті, що сте­ляться над мо­рем до самісінько­го по­ро­га йо­го па­ла­цу. То все бу­ло ко­лись твоє!

Саіб по­чу­тив крив­ду в серці, не­на­че йо­го якась колька шпиг­ну­ла в сер­це, і на­су­пив­ся. Він зга­дав, як йо­го гор­до привітав у се­бе Ка­ра­пет.

Другий брамін приніс кільки ста­рих коз­ли­них шкір, спи­са­них неп­рав­да­ми Ка­ра­пе­то­вих предків. Десь в льохах поз­на­хо­ди­ли здо­рові кам'яні пли­ти, де бу­ли ви­дов­бані до­ло­том сло­ва про давні дії царст­ва. Де­сять не­вольників при­нес­ли ті пли­ти в гор­ниці і пок­ла­ли пе­ред Саібом.

- Читай, ви­со­кий рад­жо! які тут крив­ди спи­сані! - ска­зав Га­рун-па­ша. - За ти­ся­чу год пе­ред цим один пре­док Ка­ра­петів заб­рав у нас оті скелі, під кот­ри­ми стоїть йо­го па­лац, ще й опо­га­нив на­ше царст­во: звелів да­ти як по­дать стільки ослів, скільки у на­шо­му царстві пашів, а в своєму па­лаці звелів на­ма­лю­ва­ти се­бе на троні, а пе­ред со­бою на колінах усіх взя­тих в по­лон на­ших пашів з ос­ля­чи­ми та ба­ра­ня­чи­ми го­ло­ва­ми, а са­мо­го тодішнього рад­жу, цеб­то тво­го пра-пра-пра­щу­ра-щу­ра з дур­ною ку­ря­чою го­ло­вою. Оповісти Ка­ра­пе­тові вой­ну і помс­тись!

Саіб спах­нув, як при­сок. В йо­го душі зак­ле­котіла не­на­висть і жа­га помс­ти.

- Помщуся ж і я й до­бу­ду сла­ви! - аж крик­нув Саіб. - Моє слав­не ймен­ня про­не­сеться од краю землі до краю. Моє слав­не ймен­ня на віки вічні за­пи­шуть на ос­ля­чих шку­рах… «Але, - по­ду­мав він, - тре­ба пе­редніше спи­та­ти Паміри й по­ра­ди­тись, що то во­на ска­же…»

Він пішов до Паміри й роз­ка­зав їй за свою дум­ку.

- Брязнуть ваші шаблі, поллється людська кров ріка­ми. Заг­рим­лять гар­ма­ти, сто­го­ном зас­тог­не зем­ля. Ви за­ре­го­че­тесь побідним ре­го­том, а ваш регіт виллється людськи­ми сльоза­ми. За ва­ши­ми сліда­ми по­же­неться по­же­жа, го­лод та смерть. До­ки ви бряж­ча­ти­ме­те шаб­ля­ми? До­ки той брязкіт лу­на­ти­ме в світі смер­тю, кров'ю та сльоза­ми?.. Ви во­ро­ги людсько­го спо­кою, щас­тя, людсько­го ро­зу­му! Ви тем­на шкод­ли­ва си­ла: лю­би­те чу­жу смерть, не­на­че до­ро­ге якесь насіння… Чи за­воюєш же ти Ка­ра­пе­то­ве царст­во?.. А як не за­воюєш?.. Що тоді бу­де? Як ти за­ги­неш, то й я вмру за то­бою!

- Але ж Ка­ра­пет ме­не зо­би­див. Я цього йо­му не по­да­рую. В моїй душі не­на­че загра­ла бу­ря, заб­ли­ща­ла блис­кав­ка; хо­четься-та­ки по­гу­ля­ти. Раз по­гу­ляю, поб'юся з во­ро­га­ми та й за­ка­юсь! - ска­зав Саіб.

- Заіржуть твої коні, за­ви­ють го­лодні вов­ки в лісі, сподіва­ючись по­жив­ку…

І в Паміри на очах вис­ту­пи­ли сльози. Во­на втер­ла їх ви­ши­ва­ним ру­ка­вом.

Загриміли тру­би, за­гу­ли буб­ни: то мо­ло­дий рад­жа скли­кав військо і оповістив Ка­ра­пе­тові війну. Військо крик­ну­ло, аж в лісі за­ля­ща­ло, аж лу­на пішла го­ра­ми. За­рев­ли гар­ма­ти, зем­ля зад­вигтіла.

Саіб літав на арабсько­му коні по­пе­ред війська. На бен­кет кро­ва­вий він уб­рав­ся, як на ве­ли­ке свя­то. Ся­ло зо­ло­те уб­ран­ня, об­си­па­не діямен­та­ми. На шапці бли­ща­ли білі стра­усові пе­ра, об­си­пані ро­сою з ал­мазів та ізум­рудів. В Саіба дри­жа­ла кож­да жил­ка, кров гра­ла в жи­лах, кипіла, не­на­че в ключі вби­ва­лась. Ди­ка жа­до­ба руй­ну­ван­ня, жа­до­ба сла­ви та ба­гатст­ва, чванько­витість, гордість зак­ле­котіли в йо­го душі, на­че окріп. Він чув, як кров горіла в йо­го жи­лах якимсь надз­ви­чай­ним ог­нем, як сер­це ба­жа­ло блис­ка­вок та гро­му, од кот­ро­го ги­нуть ти­сячі душ, ллється річкою людська кров, стог­нуть од од­чаю ти­сячі ма­терів та жінок…

Три тижні йшло військо че­рез сто­ли­цю, три місяці слідком за військом їха­ли ка­ре­ти та во­зи воєвод-пашів з уся­ким доб­ром, з наїдка­ми, з ви­на­ми, з до­ро­ги­ми на­ме­та­ми, пу­хо­ви­ми бе­бе­ха­ми… Паші виїжджа­ли на війну, ніби на ве­селі вло­ви.

Військо ста­ло на гра­ниці Ка­ра­пе­то­во­го царст­ва. Саіб звелів пос­та­ви­ти свій шов­ко­вий чер­во­ний на­мет на при­гор­ку. На на­меті пос­та­ви­ли срібно­го ор­ла з зо­ло­ти­ми кри­ла­ми. Зо­лоті шну­ри спа­да­ли по на­меті до са­мої землі. Чер­во­на ко­рог­ва ви­со­ко мет­ля­лась над ор­лом. Білі та зе­лені пашівські на­ме­ти, прик­ра­шені зо­ло­ти­ми шну­ра­ми, роз­ки­ну­лись кру­гом Саібо­во­го на­ме­ту. По­ле на­че зацвіло кольоро­ви­ми на­ме­та­ми, ніби лу­ка квітка­ми.

Старий Ка­ра­пет вивів про­ти Саіба своє міцно­си­ле, бадьорис­те, хоч не­ве­ли­ке військо. Сам Ка­ра­пет виїхав прос­тенько уб­ра­ний, в чор­но­му уб­ранні. Військо йо­го ру­ши­ло ла­ва­ми і вда­ри­ло на Саібо­ве військо. По­ва­ли­лись лю­де, не­на­че тріски по­летіли під со­ки­рою зруч­но­го, жва­во­го дро­во­ру­ба. Річка­ми по­тек­ла кров з спа­дис­то­го при­гор­ка на лу­ча­ну зе­ле­ну місци­ну. Би­лись во­ни день од ран­ку до са­мо­го ве­чо­ра. На за­ході сон­ця Саібо­ве військо ос­лаб­ло, зне­си­ли­лось, по­да­лось. Ка­ра­пе­то­ве військо обс­ту­пи­ло на­ме­ти пашів і на­мет мо­ло­до­го раджі… Паші і Саіб по­па­лись в по­лон…

Сонце зай­шло чер­во­не-чер­во­не, не­на­че вмо­че­не в кров. Зда­ва­лось, ніби лю­де заб­риз­ка­ли своєю кров'ю йо­го зо­ло­те кру­жа­ло. Впа­ла на зем­лю тем­на ніч. Ще чорніша ніч впа­ла на Саібо­ву ду­шу. Саіб сидів в сво­му на­меті сум­ний та по­ну­рий і схи­лив го­ло­ву на ру­ки.

«Чи це сон був, чи прав­да? - не­на­че у сні май­нув пе­ред ним цей страш­ний кро­ва­вий день. - Де взя­ла­ся та кро­ва­ва бу­ря, що збу­ри­ла в мені кров? Де взяв­ся той огонь, що за­па­лив моє сер­це жа­до­бою сла­ви, честі, помс­ти! Схо­пив­ся той огонь в моєму сер­цю, а паші розд­му­ха­ли йо­го в по­лум'я… Не прой­де моя го­лос­на сла­ва од краю землі до краю; блис­кав­кою піде од краю світу до краю моя не­доб­ра сла­ва, зга­нять моє ймен­ня усі лю­де і малі діти… А те­пер гордість вга­му­ва­лась, сер­це про­хо­ло­ло, а ду­ша ніби гро­мом при­би­та. Я ніби орел, при­бор­ка­ний в клітці, в не­волі… Ох, яка ж гірка не­во­ля! Чи є що в світі гірше од не­волі? Усі скар­би з своїх скарб­ниць од­дав би за во­лю, тільки б хіба не од­дав однієї Паміри…»

Саіб вхо­пив­ся обо­ма ру­ка­ми за го­ло­ву. Го­ло­ва горіла не­на­че роз­пе­че­на в огні. Ко­ли це ти­хенько чи­ясь ма­ленька смуг­ля­ва ру­ка од­ки­ну­ла шов­ко­ве по­лот­ни­ще в две­рях на­ме­ту. Увійшла ви­со­ка пос­тать в одежі арабсько­го воїна. Ли­це бу­ло зас­ло­не­не тем­ним тон­ким сер­пан­ком. Че­рез дві проріхи бли­ща­ли білки ве­ли­ких очей.

- Добривечір тобі, Саібе! - за­ше­потів ти­хий го­лос. Го­лос був м'який, діво­чий. - Я Ми­лек­си­та, ца­ря Ка­ра­пе­та доч­ка. Не ля­кай­ся й [не] жа­хай­ся! Я всту­пи­ла до те­бе не по своїй волі. Я пи­та­лась доз­во­лу в мо­го батька і прий­шла те­бе виз­во­лить з по­ло­ну та за­хис­тить од без­чес­тя та нес­ла­ви. Ти вольний! Іди з сво­го на­ме­ту і вер­тай­ся до­до­му. Пам'ятаєш, як ти заїжджав до мо­го батька? Я ба­чи­ла те­бе че­рез вікон­це і по­ко­ха­ла те­бе на віки вічні. Я вми­раю за то­бою і вмру, як ти од ме­не од­кас­неш­ся…

- Я не піду по добрій волі з по­ло­ну, - ти­хо обізвав­ся Саіб. - Це бу­ло б не по-ли­царсько­му.

- Одже ж вий­ди та по­ди­вись! Військо сте­ре­же тільки на­ме­ти твоїх пашів. До тво­го на­ме­ту ніхто не насмілиться й прис­ту­пи­ти. Ти вольний! Батько мій не скрив­дить те­бе, не нак­ла­де на те­бе свої ру­ки. Про­щай, про­щай! Тікай та пам'ятай про ме­не! Ти бу­деш моїм, я бу­ду твоєю…

І Ми­лек­си­та вий­шла. Во­на уб­ла­га­ла батька ви­пус­тить Саіба, але за те поп­ро­си­ла в батька пос­та­но­вить йо­му та­ку умо­ву ми­ру: Ка­ра­пет ми­риться з Саібом, не од­бе­ре йо­го царст­ва ні клап­ти­ка по­ля і ро­бить честь йо­му, ве­ли­ку честь: бе­ре йо­го собі за зя­тя і од­дає за нього свою доч­ку. Ка­ра­пет знав про доч­чи­ну лю­бов до Саіба й прис­тав на про­хан­ня своєї єди­ної ко­ха­ної доч­ки.

Незабаром Ка­ра­пет всту­пив в Саібів на­мет і оповістив йо­му свою во­лю. Саіб ду­мав, дов­генько ду­мав, нічо­го не при­ду­мав та й прис­тав на вмо­ву по­ми­ри­тись з Ка­ра­пе­том. Ка­ра­пет лас­ка­во поп­ро­щав­ся з Саібом і ви­пус­тив йо­го на во­лю. Він обіцяв не­за­ба­ром прис­ла­ти до йо­го своїх пос­ланців і з ни­ми свою доч­ку.

«Невже для ме­не во­ля й честь кра­ще од ко­хан­ня? Що це я вчи­нив? Я про­дав своє сер­це! про­дав свою лю­бов! Я впав низько, впав на самісіньке дно якоїсь тем­ної ями… Чи ви­де­русь я з неї на яс­ний світ?» - ду­мав Саіб, вер­та­ючись у своє царст­во без війська, без пашів-по­рад­ників, про­дав­ши своє лег­ко­важ­не сер­це.

Не ба­су­вав кінь під Саібом, не­на­че по­чу­вав го­ре сво­го па­на, а йшов ти­хою сту­пою, спус­тив­ши ву­ха. Мо­ре і зем­лю кри­ла вечірня імла. На за­ході хмар­ки горіли на вечірньому небі, горіли і згас­ли. Зійшла пиш­на, як лю­бов, вечірня зо­ря. Саіб зирк­нув на зірку. Зірка ніби ска­за­ла йо­му докір…

Усіх пашів велів Ка­ра­пет за­ки­нуть в залізні клітки і з тріумфом вез­ти че­рез своє царст­во і че­рез свою сто­ли­цю. По­пе­ред усіх по­вез­ли в клітці Га­ру­на-па­шу, мов вед­ме­дя. Він сидів на по­мості, по­ну­рив­ся, підоб­гав­ши но­ги, і навіть на лю­дей не ди­вив­ся од ве­ли­ко­го со­ро­му. Після то­го Ка­ра­пет по­ви­пус­кав пашів з кліток і звелів ви­вес­ти їх на ба­зар. З пе­ре­ку­пок та пе­реп­ро­дух поздійма­ли старі па­тин­ки, по­роз­тя­га­ли пашів се­ред ба­за­ру і да­ли їм по сто по­ля­пасів па­тин­ко­вих. Старі си­ду­хи й пе­ре­куп­ки гна­ли їх ко­чер­га­ми че­рез тор­жок і виг­на­ли за бра­му з го­ро­да. Паші му­си­ли пішки плен­та­тись до гра­ниці, зап­ла­тив­ши Ка­ра­пе­тові ве­ли­кий ви­куп.

Саіб вер­нув­ся в свою сто­ли­цю з тяж­ки­ми ду­ма­ми. Він за­раз пішов до пе­че­ри, де в дом­ку жи­ла Паміра. Паміра при­ди­ви­лась до йо­го, зир­ну­ла на йо­го зблідле ли­це і все вга­да­ла. З її очей за­ка­па­ли сльози.

- Твоє військо по­би­те? - спи­та­ла во­на в Саіба.

- Побите! і я прис­тав на без­чес­ний мир з Ка­ра­пе­том. Чом я те­бе не пос­лу­хав, те­бе, прос­тої лю­ди­ни, але прав­ди­вої? Тільки од те­бе, Паміро, я чув прав­ду. Кру­гом ме­не од­на неп­рав­да та об­лес­ливість. Луч­че б я був прос­тим чо­ловіком і звіку­вав свій вік у цій пе­чері в сад­ку, тільки вдвох з то­бою!..

Саіб дов­го го­во­рив з Памірою, але не ска­зав, що обіцяв Ка­ра­пе­тові же­ни­тись на йо­го дочці.

Тим ча­сом після війни на­род в царстві зу­божів: од йо­го по­за­би­ра­ли до війни коні, ху­до­бу, паш­ню. Пішов по царстві помірок й по­шесті. Обідрані, го­лодні лю­де ги­ну­ли од чу­ми та од го­ло­ду. На­род не ви­терпів, ки­нув­ся в сто­ли­цю. Ве­ли­кий на­товп на­ро­ду підсту­пив під во­ро­та Саібо­во­го жит­ла. Лю­де про­си­ли хліба, до­ма­га­лись сво­го пра­ва нарівні з па­ша­ми…

Саіб та ста­ра рад­жи­ха зібра­ли в свою світли­цю усіх пашів на по­ра­ду. Двічі на день зби­ра­ла­ся ра­да.

Ввечері Саіб по­тай од пашів та од ма­тері хо­див на на­ра­ду до Паміри. Паміра, як се­лян­ка, на­мов­ля­ла Саіба, щоб він пос­лу­хав­ся на­ро­ду і поп­ро­га­няв од се­бе за­вис­них, не­чес­них та здир­ли­вих пашів.

Паші ре­пе­ту­ва­ли, щоб Саіб вда­рив на на­род військом і роз­пу­див йо­го. Саіб не знав, що по­ча­ти і що діять…

Одного дня він вий­шов на ви­со­ку баш­ту і гля­нув на май­дан. Скільки мож­на бу­ло ски­ну­ти оком, стов­пи­ще лю­дей чорніло, не­на­че по­ора­не по­ле. Бу­ло чу­ти гук, крик, плач смерті та од­чаю. В Саіба про­ки­ну­лось в гру­дях сер­це. Він вер­нув­ся на ра­ду пашів і ска­зав, що хо­че да­ти пра­ва на­ро­дові, да­ти хліб, просвіту…

Паші, як лю­де нес­тат­ко­виті, звиклі до гой­но­го жит­тя та ще й нез­дат­ливі і за­жер­ливі, за­го­моніли, зак­ри­ча­ли. Їх ве­ликі чорні очі страш­но й лю­то заб­ли­ща­ли. Ста­ра рад­жи­ха прис­та­ла до їх і дер­жа­ла за ни­ми ру­ку. Га­рун взяв під ру­ку Саіба й повів йо­го в рад­жині скарб­ниці. З ни­ми пішла й ма­ти.

Довгі, здо­рові скарб­ниці бу­ли повні зо­ло­та, срібла та до­ро­гих діяментів. На по­мості ва­ля­лись здо­ро­вецькі ку­пи срібних гро­шей, здо­рові шмат­ки ли­то­го срібла та щи­ро­го зо­ло­та. На сто­лах сто­яли повні мішки червінців. В ша­фах за шиб­ка­ми бли­ща­ли ряд­ка­ми зо­лоті, до­рогі вінці, об­си­пані ал­ма­за­ми, рубіна­ми, ізум­ру­да­ми. На по­ли­цях ся­ли ряд­ки зо­ло­тих тарілок, по­лу­мисків, здо­ро­вих кубків. Шаблі з ізум­руд­ни­ми рубіна­ми та зо­ло­ти­ми дер­жал­на­ми висіли на стінах. Всі скарб­ницькі гор­ниці бли­ща­ли, лисніли, світи­лись без сон­ця, не­на­че скрізь бу­ли роз­си­пані по скар­бах проміння сон­ця.

- Дивись, си­ну! Це скар­би на­ших дідів, прадідів. Як пос­ту­пиш­ся хоч трош­ки то­му чор­но­му на­ро­дові, то ці всі скар­би роз­та­нуть, як сніг на сонці, а хоч і не роз­та­нуть, то більше їх ми вже не збе­ре­мо!..

- Та й наші скар­би­ки роз­та­нуть, - обізвав­ся Га­рун-па­ша, - тоді ми бу­де­мо їсти з по­ли­ва­них по­лу­мисків та пи­ти з олив'яних кубків, а за зо­ло­то бу­де­мо тільки вга­ду­ва­ти, як за див­ний сон.

Саіба засліпи­ло зо­ло­то та ал­ма­зи. Знов в йо­му заг­ра­ла кров, заг­ра­ла пи­ха. Знов він вер­нув­ся до своїх по­коїв у ве­ликій три­возі.

- Синє не­бо з яс­ни­ми зо­ря­ми! свя­те сон­це! по­можіть мені! Що мені вчи­ни­ти? - крик­нув не­са­мо­ви­то Саіб.

Він по­чу­тив, що в йо­го душі зма­га­ються якісь дві си­ли і од­на дру­гої не пе­ре­мо­же. Він знов вий­шов на баш­ту і гля­нув на май­дан. Лю­де прис­тав­ля­ли до стін риш­то­ван­ня, прис­тав­ля­ли дра­би­ни. Вже й полізли по дра­би­нах.

Він вер­нув­ся до па­ла­ти, де все сиділи паші і го­моніли.

- Куди мені прис­та­ти? - крик­нув Саіб. - Що маю ро­би­ти? Ду­ша моя роз­ри­вається над­воє! Сер­це ниє й бо­лить. Міся­цю яс­ний! До те­бе здіймаю свої слабкі ру­ки! Зо­ре моя яс­на! дай мені по­ра­ду!

Саіб зга­дав щи­ре сер­це Паміри і знов вий­шов на баш­ту. Вже ве­чоріло. Гля­нув він на май­дан.

На май­дані з'явив­ся який­сь блис­ку­чий поїзд. Йшли ряд­ка­ми верб­лю­ди, в блис­кучій збруї, вкриті чер­во­ни­ми покрівця­ми з зо­ло­ти­ми то­роч­ка­ми. На верб­лю­дах сиділи ли­царі, уб­рані в зо­лоті шли­ки й пан­цирі. За верб­лю­да­ми заб­ли­ща­ла на сонці зо­ло­та колісни­ця. Колісни­цю вез­ли два­над­ця­те­ро білих ко­ней в срібній та зо­лотій збруї. За колісни­цею тяг­ся дов­гий ря­док верхівців на ко­нях.

Заграли на тру­бах.

- Одчиняйте бра­му! Іде царівна Ми­лек­си­та! - по­чув­ся го­лос під бра­мою.

Народ за­ди­вив­ся на той пиш­ний блис­ку­чий поїзд і вга­му­вав­ся. Ста­ра рад­жи­ха пос­ла­ла пашів зустріча­ти Саібо­ву на­ре­че­ну. В ве­ли­ку світли­цю без стелі увійшов Саіб в до­ро­го­му ри­царсько­му уб­ранні і сів на троні з щи­ро­го зо­ло­та. Ко­ло нього на троні з сло­но­вої кості сіла ма­ти.

Паші і па­ши­хи обс­та­ли па­ла­ту ряд­ка­ми. За­па­ла­ло світло. Па­ла­та ніби зай­ня­ла­ся. В од­чи­нені двері всту­пи­ли Ка­ра­пе­тові еміри, смуглі, аж чорні, з чор­ни­ми дов­ги­ми бо­ро­да­ми. За ни­ми в двері всту­пи­ла Ми­лек­си­та, ви­со­ка, рівна, як то­по­ля, але смуг­ля­ва, як ци­ган­ка. Во­на бу­ла смуг­ля­ва, але в неї бу­ла кра­са якась ок­ремішня, на­га­ду­юча кра­су­ню в книзі Со­ло­мо­на «Пісня піснів». На білках здо­ро­вих очей на­че кру­ти­ли­ся чорні зіньки. Очі аж блис­ка­ли на­че іскра­ми. Во­на вся ся­ла в зо­лоті. Дов­гий шлейф важ­кої сукні нес­ли чорні араб­чи­ки. На го­лові у неї ся­ла діяде­ма з уся­ких бри­лянтів.

Саіб та ма­ти вста­ли і пішли їй на­зустріч. Саіб гля­нув на її не­гар­ну вро­ду і тро­хи не впав на східцях тро­ну.

Тим ча­сом Се­ли­ма про все довіда­лась і роз­ка­за­ла Памірі. Паміра вбігла про­жо­гом в світли­цю без стелі в ру­тя­но­му вінку і ки­ну­лась до Саіба.

- Дай пра­ва тим, [що] мруть од чу­ми й го­ло­ду! Стань за на­род!

- Не мо­жу! - крик­нув Саіб. ла­ма­ючи ру­ки.

- Ти маєш дру­гу ми­лу! Ме­не по­ки­даєш! Про­щай же навіки! - ска­за­ла Паміра.

Вона заспіва­ла сум­ну-сум­ну пісню на про­щан­ня. Паміра по­ча­ла по­ти­хеньку та по­ма­леньку підніма­тись в не­бо. Див­ний світ од її вінка лив­ся звер­ху. Во­на підніма­лась вго­ру і все співа­ла. Пісня ста­ва­ла все тихіша. Паміра все йшла на захід сон­ця і заб­ли­ща­ла на небі вечірньою зо­рею.

- Ти ме­не по­ки­ну­ла і вже ніко­ли-ніко­ли не вер­неш­ся до ме­не, моя вечірня зо­ре! - крик­нув не­са­мо­ви­то Саіб, з од­чаю вхо­пив­ся ру­кою за сер­це й нес­подіва­но впав мерт­вим на східцях тро­ну.

Милексита, вра­же­на пиш­ною кра­сою Паміри, од­ра­зу вга­да­ла, що в її волі бу­ло Саібо­ве сер­це, що Саібо­ве жит­тя й лю­бов по­ли­ну­ли на не­бо слідком за Памірою.

Тільки що Саіб впав мерт­вим, Ми­лек­си­та за­го­ло­си­ла, зас­тог­на­ла, впа­ла до­до­лу, при­па­ла ли­цем до хо­лод­них гру­дей Саіба, і са­ма вмер­ла.

В той час в синьому небі десь взя­ла­ся чор­на хма­ра, освіче­на пе­кельним мідно-чер­во­ним кольором. Блис­ну­ла та­ка страш­на блис­кав­ка, що всі паші, всі Ми­лек­си­тині поїжджа­ни по­зап­лю­щу­ва­ли очі. Вда­рив страш­ний грім раз, дру­гий. Ши­ро­ка ог­ня­на сму­га впа­ла з не­ба, зве­ре­те­ни­лась, як змія, і пот­ра­пи­ла прос­то в ве­ли­ку баш­ту па­ла­цу.

Вдарив та­кий грім, що баш­та роз­си­па­лась на шма­точ­ки. Па­лац зай­няв­ся од­ра­зу.

- Народ ви­са­див бра­му і про­ло­мив стіну! -крик­ну­ли в па­лаці.

Паші по­рос­ну­ли, як на­мис­то з пор­ва­но­го раз­ка, розбігли­ся з па­ла­цу і по­хо­ва­лись у сад­ках, в пе­че­рах. По­лив дощ як з відра. Підня­ла­ся бу­ря і розд­му­ха­ла по­лум'я. Па­лац за­па­лав і вкрив­ся ди­мом. Іван Гро­мо­вик літав по хма­рах яа бас­ко­му, ог­нис­то­му коні. Кінь виг­ра­вав, ста­вав диб­ки, а з-під йо­го ко­пит си­па­лись жму­та­ми страшні блис­кав­ки і об­си­па­ли і зем­лю, й мо­ре, й пус­тині. Од то­го гро­му од­во­лог­ло й по­чистіша­ло повітря: за­раз пе­рес­тав помір на лю­дях. Од ве­ли­ко­го туч­но­го до­щу вро­див хліб, пе­рес­тав го­лод. Не­бо спас­ло на­род од наг­лої смерті й по­шесті. Він ути­хо­ми­рив­ся.

Паші з пе­ре­ля­ку втек­ли од роз­лю­то­ва­но­го на­ро­ду, по­розбіга­лись в кам'яні го­ри, в дикі ліси та по­хо­ва­лись в ске­лях, в пе­че­рах. В ди­ких го­рах та ске­лях не бу­ло ко­му на їх ро­би­ти, а самі во­ни бу­ли не­зу­гарні й нез­датні до будлі-якої праці. Во­ни му­си­ли жи­ти вкупі з ди­ким звіром і зго­дом потім жи­ви­лись ово­ща­ми й ло­пуцька­ми, самі об­рос­ли шерс­тю, як звірі. В Га­ру­на-паші навіть виріс вов­чий хвіст та ца­пині ро­ги од лісо­во­го по­жив­ку.

Покинувши зем­лю, Зірни­ця вер­ну­лась у свою не­бес­ну надх­мар­ну па­ла­ту.

Палата з біло­го та зе­ле­но­го криш­та­лю сто­яла ви­со­ко-ви­со­ко над го­ра­ми Гіма­ла­ями. Легкі білі хмар­ки дво­ма дов­ги­ми ряд­ка­ми ста­ли по обид­ва бо­ки до са­мої па­ла­ти, на­че дов­га га­ле­рея. Там сто­яли ряд­ка­ми біляві та ру­сяві ру­сал­ки хмар та цілю­щої й жи­ву­щої не­бес­ної во­ди. На сході сон­ця вже роз­лив­ся ро­же­вий світ. Довгі ряд­ки хма­рок ста­ли ро­жеві. А на­ни­зу, не­на­че ота­ра білих ове­чок. стов­пи­лись вер­хи Гіма­лаїв, вкриті снігом. І хмар­ки, і білі снігові го­ри заб­ли­ща­ли ро­же­вим світом. Гли­бокі зе­лені до­ли­ни вкри­лись про­зо­рим ту­ма­ном. Озе­ра в до­ли­нах лисніли, на­че дзер­ка­ла, вправ­лені в зе­лені ра­ми. І го­ри, і до­ли­ни, і озе­ра ніби ди­ха­ли свіжою вог­кою про­хо­ло­дою. Синьо-ро­же­ве не­бо не­на­че роз­ли­ва­ло здо­ров'я, ди­ха­ло щас­тям на зем­лю, вли­ва­ло міць в рос­ли­ни, квітки та де­ре­ва, в розкішні до­ли­ни, в го­ри, поп­лу­тані, як фан­тас­тич­ний сон.

Зірниця од­по­чи­ва­ла дов­го і опізни­лась світи­ти на небі. Вже сон­це зійшло, як во­на про­ки­ну­лась. Ру­сал­ки заспіва­ли пісень. В небі набігла хмар­ка і заг­римів ти­хий грім: то заіржав білий кінь, на кот­ро­му з'явив­ся Гро­мо­вик. Зірни­ця вий­шла з па­ла­ти, мах­ну­ла хус­точ­кою і до са­мих ко­питів Гро­мо­ви­ко­во­го ко­ня розіслав­ся дов­гий міст з хма­рок, зас­те­ле­ний та обвіша­ний ро­же­ви­ми та оран­же­ви­ми ки­ли­ма­ми та хуст­ка­ми. Гро­мо­вик по­ка­тав до то­го мос­ту, ско­чив на міст, дос­ка­кав до па­ла­ти, ско­чив з ко­ня і привітав­ся до Зірниці.

Тим ча­сом ма­ти Зірниці, Сон­це, виг­ляділа Зірни­цю й мах­ну­ла до неї пуч­ком зо­ло­то­го проміння. Зірни­ця ук­ло­ни­лась Гро­мо­ви­кові, зблідла в промінні Сон­ця і побігла до ма­тері. Ма­ти об­ня­ла її та й поцілу­ва­ла.

- Вибачайте, ма­мо, що я оце так дов­го за­га­ялась, бо зас­па­ла, - ска­за­ла Зірни­ця.

- Еге, доч­ко, дов­го! Те­бе не бу­ло до­ма вже двад­ця­ти літ та двад­цять зим. Я з не­ба ог­ля­да­ла зем­лю й мо­ре, шу­ка­ла те­бе і нігде не най­шла. На твоє місце я пос­та­ви­ла в небі ве­ли­кий ізум­руд, що світив вранці та вве­чері. Це ти, до­ню, пев­но, десь блу­ка­ла, по­манд­ру­вав­ши в не­бес­ний простір з тим Гро­мо­ви­ком?

- Це прав­да, ма­мо! Мені снив­ся сон, що я бу­ла на землі, десь ніби ста­ла дівчи­ною, дов­го біду­ва­ла й по­невіря­лась між убо­ги­ми людьми на землі, ко­ха­ла ко­гось, схо­жо­го на Гро­мо­ви­ка. Ма­мо! я йо­го і в сні ба­чи­ла, бо люб­лю йо­го й лад­на хоч за­раз піти за йо­го заміж!

- Як хо­чеш, то йди за йо­го, але вдру­ге не тікай з не­ба! - ска­за­ла ма­ти і мах­ну­ла зо­ло­тою па­лич­кою до Гро­мо­ви­ка.

Громовик блис­нув блис­кав­кою, ти­хою, ніби срібною, що лед­ве бу­ла примітна в зо­ло­то­му промінні сон­ця. Заг­римів дрібний грім, ве­се­лий, сріблис­тий, не­на­че регіт мо­ло­до­го хлоп­ця. Гро­мо­вик став пе­ред ца­ри­цею не­ба.

Зірниця по­да­ла йо­му ру­ку. Ру­сал­ки в хма­рах заспіва­ли пісню на за­ру­чи­ни. Блис­кав­ка блис­ну­ла й опо­ви­ла, не­на­че зо­ло­тий перс­тень, ро­же­вий па­лець Зірниці. Птаст­во в га­ях та в сад­ках за­ще­бе­та­ло аж за­ля­ща­ло, квітки та де­ре­ва за­ма­яли, за­ше­лестіли лис­том. Хвилі в морі ти­хо за­во­ру­ши­лись й за­ше­лестілись ко­ло бе­регів. Все зраділо радістю жи­вот­тя, ра­до­ща­ми здо­ро­во­го по­год­ли­во­го дня. І ніко­ли со­неч­ко не ся­ло, не світи­ло так привітно та радісно, як в той день!

Настав пиш­ний вечір. Зірни­ця за­ся­ла в своїй криш­та­левій па­латі всіма кольора­ми ве­сел­ки й бри­лянтів: во­на справ­ля­ла за­ру­чи­ни. Всі зорі тієї ночі ста­ли більші, світи­ли ясніше, ми­готіли, дри­жа­ли світом, ніби горіли. Во­ни зібра­лись на за­ру­чи­ни кру­гом па­ла­ти Зірниці, спліта­лись у вінки, в гірлян­ди та бу­ке­ти. Більші зорі бу­ли зап­ро­хані в друж­ки та світил­ки. Не­бесні ру­сал­ки заспіва­ли. Тихі вес­няні вітри повіяли на срібні та бри­лян­тові дзво­ни­ки, кот­ри­ми бу­ла навк­ру­ги обвіша­на па­ла­та. Тихі вітри ко­ли­ва­ли дзво­ни­ки, і во­ни дзвеніли і роз­ли­ва­ли в небі райські мо­ти­ви. Не­бесні ру­сал­ки по­ча­ли танці. Узб­роєний Гро­мо­вик при­ка­тав на біло­му коні. За ним летіли на ко­нях усі вітри в чер­во­но­му, зе­ле­но­му та біло­му уб­ранні.

Саме тоді нес­подіва­но зійшов Місяць і заг­ля­нув в па­ла­ту.

- А батька за­бу­ли поп­ро­си­ти в гості! Оце так! Ко­ли б тобі хоч чар­ку горілки да­ли батькові! - за­го­монів Місяць. - Бач, яка ти, доч­ко, гор­да та пиш­на!

Місяць вхо­пив здо­ро­вий криш­та­ле­вий ку­бок і на­лив собі з півквар­ти. То бу­ла ро­са Зірниці. Ста­рий хильнув і скри­вив­ся:

- Чорти батька зна, що п'ють оті зорі! Щось со­ло­деньке та нуд­неньке… А дос­тань лиш, зя­тю, доб­рої горілки, тієї, що зап­рав­ле­на блис­кав­кою! - про­мо­вив Місяць.

І Гро­мо­вик за­раз на­лив йо­му квар­ту горілки, зап­рав­ле­ної пер­цем. Місяць ви­хи­лив усе до­чис­та, до су­хо­го дна, гик­нув, цмак­нув і втер гу­би хмар­кою. Горілка вда­ри­ла йо­му в самісіньку ли­су го­ло­ву: він по­чер­вонів, а потім зблід і по­тяг­ся на не­бо, але тієї ночі світив ду­же по­га­но. Лю­де ка­за­ли: бу­де дощ, бо місяць світить, ніби крізь си­то, не­на­че йо­му зас­ну­ва­ло очі, мов п'яний чо­ловік лу­пає без­тям­ни­ми дур­ни­ми очи­ма.

1886 ро­ку