Собор Паризької Богоматері

Віктор Гюго СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ Роман

^© _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{З французької переклав Петро ТЕРНЮК}

_{Передмова В. І. Пащенка}

_{Редактор О. М. Федосенко}

_{Коментарі Б. Буніч-Ремізова}

_{«СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ» ВІКТОРА ГЮГО}

_{У центрі Парижа на острові Сіте, що омивається Сеною і в давні часи називався Лютецією, височить стометрове громаддя величного Собору Паризької богоматері. Будівництво цієї старовинної пам’ятки готичної архітектури почалося ще 1163 року на місці, де в 1 ст. н. е. стояв давньоримський олтар, присвячений Юпітеру, а пізніше — кафедральний собор часів меровінгів. Хоча зведення собору завершилося ще в 1240 році, він добудовувався до 1330 року, а потім неодноразово реставрувався, зокрема, в середині XIX ст. Споруда й досі вражає не тільки своїми монументальними розмірами, а й чіткістю архітектурного задуму, гармонійною довершеністю горизонтальних і вертикальних частин, незрівнянним мистецтвом невідомих зодчих і стародавніх майстрів.}

_{Французький письменник Андре Моруа так писав про Собор у своїй книзі «Париж»: «Його західний фасад, увінчаний з обох боків двома могутніми вежами висотою 69 метрів, розчленований на три яруси. Нижній ярус з масивними стінами править за надійну опору горішнім ярусам. Три глибокі портали, прикрашені скульптурами, ведуть у середину храму. Вище розташована аркада із статуями біблійних царів і пророків, а над нею — другий ярус, у центрі якого панує величезна розета — кругле вікно з кольоровим вітражем 10 метрів у діаметрі. Обабіч нього здіймаються стрілчасті арки, кожна з яких об’єднує по два великих вікна над бічними порталами. Висока і прозора аркатура вінчає будівлю, зв’язуючи водночас основи двох веж».}

_{Собор становить цілу епоху в історії Франції. Його неодноразово намагалися сплюндрувати і знищити, проте соборні мури стояли непохитні і витримали навальні й часом дуже жорстокі хвилі людської люті. За свій вік вони вдосталь побачили крові, страждань і людських сліз.}

_{Саме тому і обрав Віктор Гюго Собор Паризької богоматері не тільки місцем подій великого історичного роману, а й його героєм. «Собор Паризької богоматері» відіграв важливу роль у творчій біографії письменника. До появи на початку 60-х років «Знедолених» він лишався найзначнішим твором В. Гюго і став свідченням того, що у французьку літературу прийшов оригінальний і талановитий письменник.}

_{До створення «Собору» його автор пройшов короткий, але досить складний шлях. Його соціально-політичний світогляд формувався у похмурі часи реставрації Бурбонів. Спочатку молодий письменник-початківець, що честолюбно мріяв швидко вписати своє ім’я в історію французької літератури, займав дещо суперечливі позиції щодо монархії та католицької церкви. Одна з перших поетичних збірок — «Оди і балади» (1826) — свідчила про певні симпатії В. Гюго до королівської влади. Разом із тим перші його історичні романи — «Ган Ісландець» (1822) і «Бюг-Жаргаль» (1826) — доводили, що в молодого письменника дедалі більше зростає непримиренність до жорстокості й паразитизму феодально-дворянської верхівки, прагнення в романтичній формі відтворити історичну правду, показати силу народних мас і їхню здатність вести боротьбу за справедливість і добро.}

_{На ідейні позиції письменника особливо вплинуло наближення революційних подій 30-х років у Франції, що яскраво виявилося в його повному розриві з роялістами. В. Гюго віддаляється і від старшого покоління романтиків з їхніми релігійно-містичними настроями, як це було у Рене де Шатобріана. Передмова молодого письменника до драми «Кромвель» (1827) стала своєрідним маніфестом нового напряму в романтичному мистецтві. Водночас вона була недвозначним викладом власних ідей щодо обов’язків і завдань письменника. Відкидаючи принцип класичної поезії і трагедії зокрема, він вимагав неухильно дотримуватися історичної правди, завжди зберігати «місцевий колорит», без якого історичні події втрачали б свою яскравість, доказовість і реальність, поєднувати трагічне і комічне, зосереджувати увагу на винятково сильних характерах. Здійснюючи свої теоретичні міркування на практиці, В. Гюго згодом створює драми «Маріон Делорм» (1829) та «Ернані» (1830), що мали, до того ж, чітко виражене антимонархічне спрямування. В його творах усе виразніше виявляється співчуття жахливому становищу бідного і безправного люду, пригніченого соціальним злом і несправедливістю. На сцені з’явилися невідомі до того герої. Це благородні й великодушні вигнанці несправедливого суспільства, певною мірою бунтарі, що сприймались як виразники передових ідей. Нові принципи творчості знайшли своє втілення у віршах, драмах і повістях 30-х років. Поетичні збірки «Осіннє листя», «Пісні присмерків», «Промені й тіні», повість «Клод Ге» мають виразно політичний зміст. Історичні драми цього періоду — «Король бавиться», «Марія Тюдор», «Рюї Блаз» — несуть у собі риси демократизму і об’єктивно були революційними. В історії письменника найбільше цікавить боротьба знедолених мас із темними силами феодальної реакції, які знайшли художнє втілення в його образах монархів, придворних і церковників.}

_{З 1841 року, коли В. Гюго був обраний членом Французької академії, почався найменш плідний період його творчості. Власне, він пережив досить глибоку кризу, викликану спадом народного руху, кризу, що тривала до початку революційного 1848 року, коли письменник цілком поринув у політичну боротьбу.}

_{Він стає палким прихильником республіки. Того ж року його обирають в Установчі збори, наступного — в Законодавчі. В. Гюго веде сміливу кампанію проти кліки Луї-Бонапарта, який готував криваву розправу з Другою республікою. Після грудневого перевороту 1851 року реакція починає переслідування активних республіканців, під репресії підпав і В. Гюго. Він змушений був залишити батьківщину й емігрувати. Двадцять років провів письменник у вигнанні, невтомно борючись з деспотією Луї-Бонапарта, і повернувся до Франції лише після встановлення республіки.}

_{1852 року з'явився знаменитий памфлет «Наполеон Малий», в якому В. Гюго різко засуджує Луї-Бонапарта, вбачаючи в ньому єдину причину падіння буржуазної республіки і встановлення диктатури. Проте письменник не спромігся дати правильний аналіз політичних причин перевороту, розкрити соціальний характер бонапартизму. Помилки В. Гюго відзначив К. Маркс у праці «18 брюмера Луї-Бонапарта». Шедевром політичної лірики В. Гюго був цикл віршів «Розплата». Гнів і ненависть до «бандитів грудневого перевороту» звучить у кожному рядку поета. Водночас він співає гімн усім тим, хто наклав головою, захищаючи республіку, усім, хто зберіг мужність для дальшої боротьби.}

_{На початку 60-х років, після майже тридцятирічної праці, В. Гюго завершив свій найкращий роман «Знедолені». Широке епічне полотно відтворило епоху гострих класових конфліктів і революційних вибухів, страшних злиднів французького народу першої половини XIX ст. Він став свідченням того, що письменник вже досить чітко уявляв причини соціальної несправедливості. Саме тому цей твір набуває такого політичного спрямування і викривального пафосу.}

_{В інших романах цього періоду В. Гюго, і далі порушуючи насущні суспільні проблеми, шукає образи своїх героїв серед трудівників. Його роман «Трударі моря» (1866), присвячений боротьбі з морською стихією, героїзує працю простих людей. Дно суспільства, безодня горя й злиднів розкриваються в романі «Людина, що сміється» (1869).}

_{У період вигнання до В. Гюго приходить слава палкого захисника пригноблених народів. Як тільки з найвіддаленішого кутка земної кулі долинав заклик про допомогу, стогін придушеного колонізаторами народу, у відповідь звучали гнівні слова великого гуманіста, що таврували ганьбою злочинців, збуджували прогресивну думку різних країн на захист скривджених. «Віддамо йому належне, — писав про нього один із засновників Французької компартії Марсель Кашен, — він боровся за права пригнічених усього світу — негрів, «кольорових» народів, пролетарів Європи».}

_{5 вересня 1870 року, після оголошення франко-прусської війни, В. Гюго повернувся до Парижа й поринув у боротьбу проти ворога. Він пише цикл віршів «Грізний рік», у якому звучить ненависть до загарбників, до зрадників на зразок кривавого Тьєра, звеличує стійкість захисників Парижа, з пошаною згадує подвиг паризьких комунарів. У роки другої світової війни, у трагічні часи окупації Франції гітлерівцями майже вся підпільна преса друкувала патріотичні вірші цієї збірки.}

_{Діяльність Гюго-романіста закінчується появою «Дев’яносто третього року» (1874), в якому письменник аналізує найвищий етап розвитку Великої французкої революції 1789–1793 років. На першому плані — повсталий народ, що захищає свої завоювання від контрреволюції. Останній великий твір В. Гюго — поетична збірка «Легенда століть» (1883) — має глибоко оптимістичне звучання. У фіналі поет висловлює впевненість у кінцевому визволенні людства від гніту і рабства.}

_{22 травня 1885 року В. Гюго помер. Він був похований у Пантеоні, поруч із великими співвітчизниками — Вольтером і Руссо.}

_{Події роману «Собор Паризької богоматері» відбуваються протягом шести місяців, з 6 січня до липня 1482 року, тобто за рік до смерті французького короля Людовіка XI. На той час, після завоювання Франш-Конте, як тоді називалося розташоване на сході Франції Бургундське герцогство, завершувалося об’єднання країни в національну державу з централізованою королівською владою. Але ще залишились окремі області, які користувалися особливими політичними й фінансовими привілеями, і це давало змогу великим феодалам чинити опір королю, створювати проти нього союзи і навіть перемагати в окремих битвах. Таким чином, незважаючи на активні дії французької монархії, яка спиралася на дедалі зростаючу міську буржуазію, великі феодали ще не склали зброї і лишалися найнебезпечнішими ворогами об’єднання країни. Проти них виступали маси закріпаченого селянства, що вже не могло зносити тягаря феодально-церковних податків, а також ремісництво й буржуазія у містах, розвиткові яких заважали старі економічні відносини.}

_{Ведучи запеклу боротьбу з непокірними феодалами, Людовік XI охоче використовував у своїх корисливих цілях вороже ставлення народу до аристократії. В. Гюго вдало підмітив двоєдушність у діях короля і зобразив її у сцені розмови Людовіка XI зі своїм лікарем Жаком Котьє про напад паризьких низів на будинок головного судді Палацу правосуддя. Спочатку король схвально поставився до цих подій — адже завдяки їм він звільнявся від одного з тих, хто домігся надто великих прав і, за словами Людовіка XI, став «лжевладикою». Прагнення стати єдиновладним монархом країни примушує Людовіка XI розкрити свою таємну мрію: «Пора вже настати дню, коли у Франції буде один король, один владар, один суддя і один кат, як у раю є лише один бог».}

_{Монарха не хвилювало саме повстання — він ніколи не вважав народні маси серйозним супротивником і завжди ставився до них з відвертою зневагою. Він знав, що, виконавши своє завдання і виправдавши його, короля, приховану надію, «юрба простолюду» відразу буде розгромлена силою зброї вірних йому найманців. Та як змінюються наміри Людовіка XI, коли він дізнається, що парижани штурмують не будинок судді, а Собор, щоб визволити якусь дівчину-чаклунку! Короля вражає висловлена кимось із придворних думка, ніби облога Собору означає виступ проти нього самого, адже Паризька богоматір — його особиста покровителька. Тоді він починає діяти рішуче й велить виконавцеві своїх найжорстокіших наказів Трістанові-Самітнику «хапати отих мерзотників», «знищувати простолюд», «чавити голоту».}

_{У романі В. Гюго Людовік XI, а також його похмурий поплічник, начальник придворної варти Трістан-Самітник, — персонажі історичні. В постаті цього монарха письменник підкреслює лише негативні риси, змальовуючи його носієм тиранії і зла. Історичний Людовік XI був значно складнішим. Передбачливий політик, тонкий і вправний дипломат, він сприяв розвиткові міського ремесла й економіки держави, об’єднанню країни.}

_{Своє ставлення до нього В. Гюго висловив дуже чітко. Це деспот, який за найменшу провину чи навіть без неї, скориставшися слушною нагодою, відсилає людей на катування або страту, жорстоко розправляється з народом. Фламандський посол Гійом Рім так визначив політику французького короля: «… він хоче покарати народ за його бажання, а потім виконати це бажання». З неприхованою іронією змальовує В. Гюго жалюгідну особу скупого короля, який ходить у старому капелюсі «з найгіршого чорного сукна», у «брудній ярмулці» і старому каптані, «отороченому облізлим хутром», і водночас витрачає величезні суми на пенсії вірним йому аристократам та на утримання двору. Для того, щоб підкреслити вбогість одягу Людовіка XI, письменник протиставляє йому розкішне і вигадливе вбрання королівського радника метра Олів’є. Вичерпну характеристику французькому монарху автор укладає в уста П’єра Гренгуара, якого той мало не повісив: «Це якась губка для висмоктування грошей з народу… Під владою цього благочестивого святенника пшениці тріщать від тисяч повішених, плахи гниють від крові страчених, в’язниці тріскаються, мов переповнені утроби. Однією рукою він грабує, другою — вішає».}

_{У конфлікті «король — народ» В. Гюго беззастережно стає на бік останнього. Щоправда письменник не показує виступів народу проти феодальних вельмож. Та й поняття народу він обмежує зображенням мешканців Двору чудес або «королівства Арго», — найбіднішого і найбезправнішого міського населення. Однак у романі досить чітко виучить переконання автора в тому, що саме народ є головним творцем історії, всіх матеріальних і культурних цінностей. Надзвичайно показовою в цьому плані стає розмова Людовіка XI з ремісником із міста Гента Жаком Копенолем, який пророче попереджує короля, що народ з часом все одно здобуде перемогу, стане тією силою, яка зруйнує королівську владу разом в її оплотом — Бастілією. Мабуть, Копеноль висловив думку самого В. Гюго, котрий вважав народні маси вирішальною силою в боротьбі з монархічним ладом. Сам Копеноль, представник нідерландської буржуазії, змальований письменником як виходець з народу. Не випадково його перемога після сутички з кардиналом Бурбонським викликає захоплення серед натовпу парижан, котрі вітають його як близьку людину. В. Гюго розглядав третій стан як силу, що вже в ті часи боротьби короля з феодалами ставала найбільш революційною, хоч і не розрізняв у ньому буржуазію і народні маси.}

_{Симпатії письменника до народу найбільш відчутні в чудових сценах, де головними дійовими особами стають вихідці з низів. Ці найчастіше епізодичні персонажі подані автором надзвичайно колоритно і правдиво. З доброзичливою усмішкою розповідає він про дотепні жарти школярів Жеана Фролло, Робера Пуспена, змальовує веселощі під час свята блазнів. Народ у зображенні В. Гюго постає безкорисливим, щирим у своїх почуттях приязні чи ненависті, готовим боротися проти насильства й несправедливості. Так, безправним, брутальним і часто жорстоким злидарям Двору чудес Есмеральда уявлялася сонячним променем, що осявав їхнє жалюгідне існування і щедро обдаровував короткочасною радістю. Вони вбачали в ній джерело Добра і Світла, яких їм так не вистачало. Вони радо виконували всі її бажання, вважали своєю володаркою і водночас піклувались як про доньку, ставилися до неї з глибокою шанобливістю й любов’ю. Всі ті знедолені намагалися оберегти дівчину від навколишнього бруду й жорстокості. Тому, коли надійшла звістка, що Есмеральді загрожує небезпека, всі вони повстали й пішли на штурм неприступного Собору, аби врятувати її.}

_{У «Соборі Паризької богоматері», як і в драмах, нові тенденції Гюго-романтика виявилися з особливою чіткістю. Власне, цей твір практично ілюстрував усі теоретичні положення романтизму. І якщо В. Гюго, виступаючи проти класицизму з його суворою регламентацією, що мертвими путами зв'язувала, творчі задуми поета чи драматурга, писав: «Ударимо молотом по теоріях, поетиках і системах… Немає ні правил, ні зразків; вірніше, немає інших правил, крім загальних законів природи, що панують над усім мистецтвом», — то ці слова повною мірою відбивають його ставлення і до жанру романа.}

_{Романтична спрямованість «Собору» знайшла свій вияв і в незвичайному сюжеті, і в виборі героїв, у численних гіперболах, барвистому змалюванні епохи тощо. Головні герої роману — чарівна і ніжна Есмеральда, охоплений пристрастю архідиякон Клод Фролло, потворний дзвонар Собору Квазімодо — здаються нетиповими. До того ж ці персонажі діють у виняткових обставинах. Змальовуючи їхні образи, письменник, як правило, вдається до прийому контрасту чи перебільшення. У нього добро завжди протистоїть злу, огидне — прекрасному, мізерність — величі. Цей метод стане властивим для всієї дальшої творчості В. Гюго.}

_{Одним з найкращих у творі став образ Квазімодо. З жахом дивлячись на нього, люди ще змалку називали його «мерзенним страховиськом», «напівмавпою», «малою потворою». Горбатий, глухий і кульгавий, Квазімодо схожий на одне з кам’яних страхіть, які оздоблюють Собор; він наче й сам став часткою Собору. Але і в такій істоті, вважав В. Гюго, можуть жити чисті й сильні почуття. Більше ніж себе, ніж Собор із його дзвонами, він любив свого господаря Клода Фролло, котрий урятував його й виховав. Та справжнім носієм високих моральних якостей Квазімодо стає тоді, коли закохується в юну Есмеральду. Облагороджений коханням Квазімодо робить усе можливе, щоб урятувати Есмеральду. Те саме почуття перетворює його і на месника. Зрозумівши, хто був дійсним винуватцем загибелі дівчини, він розправляється з Клодом Фролло. Смерть Есмеральди стає і його власного смертю.}

_{Отже, незважаючи на огидну зовнішність, Квазімодо надзвичайно близький духовним пориванням народу, у цьому персонажі мовби зосередилася його могутня внутрішня сила, переконаність у правоті своїх дій. Він показовий серед персонажів цього твору В. Гюго, зовнішність яких дуже відмінна від їхнього внутрішнього світу.}

_{Така ж невідповідність виявляється і в образі Клода Фролло, тільки різниця в тому, що його врода і поважність приховують похмуру, сповнену темних пристрастей душу, покалічену фанатичним бузувірством і релігійним аскетизмом середньовічної церкви. Складна натура, Клод Фролло до того ж талановита людина, з великими для тих часів знаннями. Адже він вивчав не лише теологію, а став і досконалим знавцем стародавніх мов, багатьох галузей медицини, «у вісімнадцять років закінчив усі чотири факультети Сорбонни».}

_{Замолоду Фролло ще мав багато гарних людських рис, був замріяним філософом, полум’яною й зосередженою людиною, що співчувала стражданням інших. Він щиро полюбив молодшого брата Жеана і замінив йому матір, врятував і виховав маленького Квазімодо, був здатним на високі почуття й поривання. Але з роками в ньому відбулися глибокі зміни. Набуті знання користі йому не дали, навпаки, викликали в його душі глибокі сумніви, оскільки суперечили догматам християнської релігії. Під впливом церковного оточення молодий архідиякон ставав усе суворішим, і згодом сама його постать викликала жах у забобонних обивателів. Він зрозумів безплідність середньовічної науки, але здобуте знання таємних істин породило в ньому почуття гордині і зверхності. Розчарування в людській приязні, зречення Жеана, що не виправдав його надій, викликали гіркий смуток.}

_{Так поступово, крок за кроком розкриває письменник духовне й моральне падіння свого героя, який втрачає все краще, чим обдарувала його природа. Не випадково автор підкреслює похмурість Клода Фролло, на обличчі якого «душа світилася наче крізь темну хмару». З характерною для романтиків таємничістю В. Гюго лише натякає на причини, що викликали в абата внутрішню розгубленість і сум’яття й перетворили його в напівдемонічну натуру. Письменник лише констатує, що в душі його героя нуртують невідомі іншим людям бурі, несамовиті пристрасті. Лише в кінці розділу про Клода Фролло можна здогадатися, що вони викликані болісними сумнівами щодо людських почуттів,…}