Спогади українського повстанця і багаторічного в'язня ГУЛАГу

Невільниця ковтала воду помаленьку, бо кровоточили побиті ясна, губи, язик, в роті позасихали грудки крові і через побите горло з болем проходила життєдайна рідина. "Дуже дякую, тьотю, ви добра жінка", — з тяжким болем та сльозами на очах сказала полонянка. Милосердна жінка поклала під голову потерпілої клунок і накрила її хусткою.

Через деякий час змордована поринула з глибокий тривожний сон, час від часу з її побитих грудей та горла виривався глибокий стогін, тіло здригалося від різкого болю, а покалічені уста шептали уривками щось недоспіване чи нерозка-зане, а може, її думки витали там, де вона стала на шлях нерівної визвольної боротьби проти смертельних ненависних ворогів нашого народу.

Та це був не справжній сон, це тільки здавалось, що вона спить. Побиті опухлі повіки, тяжкі, як свинець, закрили очі, якщо виникала потреба дивитись, то треба було їх піднімати руками, та й все покалічене тіло налилось болючим тягарем і при найменшому рухові нестерпно боліло, руки та ноги дерев'яніли, не можна було вільно володіти ними, не слухались побиті члени — надто багато ударів завдали озвірілі чекісти, зганяючи свою тваринну лють та ідеологічну ненависть не на полі бою, де треба помірятись з ворогом силою, а над замкненою в клітці безборонною, беззахисною невинною жінкою. Тамуючи нестерпний біль, лежала вона нерухомо з заплющеними очима, не слухаючи, що діється в камері. Пам'ять попровадила її в отчий край, на нескорену Волинь, в Лановеччину, де побачила світ і де з молоком матері всмоктала незрадиму любов до своєї другої матері — такої ж самої дорогої, любої та закутої в кайдани неньки-України.

В селі Ванжулові проводився вишкіл підпільних активістів ОУН. В господарстві патріота підпільного руху в садку, під горою розставили столи, і інструктор навчав сільських хлопців з усього району тактики підпільної боротьби. Курсанти були підібрані сіткою ОУН і були такі, які зарекомендували себе з найкращого боку, віддані справі відновлення української державності, їх було багато, і їм треба було створити відповідні умови, тому-то сільським активістам ОУН треба було заготувати продукти харчування, організувати нічліг, а жіночій сітці треба було назбирати по селі столового посуду, приготувати триразове харчування, щоденно напекти хліба, помити посуд і взагалі підтримувати чистоту і порядок, окрім того, забезпечити зв'язок та охорону від раптового нападу ворогів. Дівчину запросили чергувати з іншими подругами на кухні, роздавати сніданки, обіди та вечері.

Сільській дівчині перший раз в житті довелося бути в молодечій компанії, де курсанти один від другого кращий; кожний старався гарно і вишукано заговорити, пожартувати, щось приємне запропонувати, чимось на себе звернути увагу, — і всі молоді, вродливі, прагнуть чимось подобатись, завести знайомство, а вона встидається, рум'янець пече обличчя, не знає, куди діти очі, боїться щось не до ладу сказати. Вона найгарніша серед своїх подруг і тому привертає до себе найбільшу увагу курсантів. Кілька десятків очей милувались її дівочим станом, пожадливі молодечі погляди, зітхання, шляхетні жарти, багатообіцяючі зауваги та пропозиції збивали дівчину з пантелику. Вона розносила страви на столи і не вміла чи не встигала відповідати кожному, а ті, в свою чергу, старалися собі завоювати увагу чи прихильність, щоби мати надію на інтимні розмови в майбутньому. Але найгірше було попереду, бо після вечері знаходилось багато залицяльників відпроваджувати додому, доводилось користатися іншим ходом, бо не до любовних романів було в той час.

Досмертну жалобу і печаль принесли в її родину німецькі завойовники, бо під час одного з набігів в село Ванжулів вони вбили її батька. Окупанти стріляли по всіх, хто не встиг заховатися або втекти з села, бо не скорилися і не схилили голови перед нападниками горді волиняки і на кривавий режим відповіли мовою зброї. Нескорена Волинь запалила смолоскип відродження державності, розбудила приспаний десятиліттями відвічний дух невмирущої нації, здивувала світ легендарною козацькою звитягою, створила повстанську армію без держави, вписала золотими літерами нову сторінку національно-визвольної боротьби в історію України, а вірні сини і дочки вели нерівну визвольну боротьбу проти двох великих світових імперій — гітлерівського III рейху та більшовицької тюрми народів. Не було ніякої вістки і про брата Йосипа, якого перед початком війни мобілізували в Червону армію. Війна точилася на східному фронті, і часто через Волинь німці гнали великі колони полонених, то мама завжди старалася дізнатися, коли і куди гнатимуть окупанти полонених, і була готова бігти на край світу, щоби переконатись, чи нема там її сина. Завжди брала з собою клунок з харчами і, якщо не знайшла сина, кидала харчі голодним полоненим, а сама зі смутком і печаллю в серці верталася додому, ночами не могла заснути і в тривозі та молитвах просила Всевишнього життя для своєї дитини.

Тож не одну гірку вдовину сльозу пролила, не одну ніч не доспала по втраті мужа та в невідомості про долю сина. Залишились дві жінки на господарстві, робили чоловічу та жіночу роботу, та ще й викроювали час допомагати підпіллю вночі, бо вся підпільна праця провадилась ночами, все робилося таємно, щоби не стало відомо ворогам, бо окупанти жорстоко розправлялися. Обидві порались по господарству і після вщент заповненого всякими клопотами дня пізно ввечері лягали спочивати, призиваючи Небесного Творця допомогти їм подолати всі життєві труднощі, які важким тягарем лягли на тендітні плечі не пристосованих до воєнного часу жінок. Без господаря в хаті чи по господарству впоратись було не так легко.

Кілька днів підряд падав дощ. Пізно вночі зв'язковий привів підпільного пропагандиста, і його терміново треба було відпровадити в село Оришківці. Наша героїня поспіхом одяглася, бо якщо це терміново, то не повинно бути ні в чому затримки — такий закон підпільної тактики ОУН. Вийпіли з хати на двір, падає дощ, пропагандист ввічливо вибачається і просить взяти його під руку, бо в нього дуже поганий зір і він вночі майже не бачить. Не важко було здогадатись, де той повстанець втратив зір — чи в Березі Картузькій, де наших політв'язнів польська дефензива мочила по коліна в холодній воді, чи "славні" дзержинці в підземеллях ЧК застосовували нелюдські тортури, чи гестапівські кати-косто-ломи нівечили голови нескореним нащадкам скіфів. Дівчина зніяковіла, але, подумавши, взяла його під руку, і обоє вирушили в глуху ніч. Дуже тяжка ця подорож, бо всюди темрява, нерівні польові дороги та стежки, часто в пітьмі спотикались, одне одного оббризкували грязюкою, намок одяг, промокло взуття — по цих дорогах навіть за доброї погоди не легко йшлося — а тут розмокла земля прилипає до взуття, весь час треба спостерігати за дорогою, щоби не заблудитися, та й іти треба мовчки, за всім спостерігати, прислуховувати-ся, чи нема чогось підозрілого.

Зайшли без пригод до села, а там навіть собаки не гавкають — поховались від дощу. Дівчина віднайшла в темряві хату, де знаходився зв'язок, оглянула кругом, чи нема чогось підозрілого, бо сюди прийшла не вперше, а потім підійшла до вікна, теж не до найближчого, а до того, що визначене заздалегідь, постукала в шибку умовними легенькими ударами один раз, а оскільки ніхто не відзивався, постукала вдруге. Щось там зашаруділо в хаті, з'явилась у просвіті вікна голова і запитала: "Хто там?" Дівчина відповіла: "Свої", — а після того сказала кличку-пароль. Через кілька хвилин хатні двері відчинилися, і нічних гостей, промоклих до нитки, змучених дорогою, запросили до хати. Завішали вікно ряднами і засвітили каганець. Наша зв'язкова передала повстанського пропагандиста своїй подрузі, а сама, перекинувшись кількома словами і не прийнявши запрошення дочекатися в хаті світанку, пішла в ніч, прямуючи тією самою дорогою додому, щоби встигнути до ранку добратися назад, щоби ніхто із сусідів не бачив, куди ходила в ніч.

Скільки-то треба було мужності чоловікові в літах ночами переходити з одного району в другий, виступати перед вояками, перед боївками, перед працівниками підпільної мережі ОУН, перед юнацтвом та жіноцтвом. В підпіллі це називалося "відправа". Такі заходи були вкрай необхідні, бо підпільний актив був теж своєрідним розповсюджувачем ідеї незалежності, вони перебували безпосередньо в масах і мусили, ідейно підготовлені, вести за собою патріотів на визвольну боротьбу з ворогами. Пропагандистів було мало, і тому підпілля їх особливо пильно охороняло. А скільки-то кілометрів пішки треба було пройти, на ходу готувати виступи, десь діставати свіжу інформацію, орієнтуватися в складній військовій обстановці і своїми емоційними промовами запалювати серця бійців священним вогнем ненависті до наших поневолювачів.

У нашому підпіллі мало було повстанців-пропагандистів, але тих, що були, варто було послухати, бо це були ті, хто якимось чудом вирвався з пазурів окупантів, утік з-під шибениці, вижив, посічений ворожими кулями і простромлений багнетами ворогів. Вони дуже добре знали ціну волі, ціну незалежності і старалися передати слухачам віру в перемогу, поклик до бою за святу справу — тим всім, хто став на шлях визвольної боротьби. Вони не мали навіть запасного одягу чи взуття, а жили як Христові апостоли — ті, яких Христос посилав проповідувати Святе Євангеліє і яким казав: "Не беріть з собою нічого, ані торби, ані грошей". Так само і наші підпільні апостоли не мали коло себе нічого, а жили тим, що їм давали щирі патріоти українського відродження.

...Ішла додому з полегшенням, немовби тягар звалився з плечей, бо хоча погода і не змінилася, але настрій був кращий. Завдання виконане, легше було на душі; тепер тільки скоріше добратися додому та трохи поспати, відпочити, бо завтра чекають труднощі по господарству. Різноманітні думки заполонили голову, згадувались недавні події; думала про маму, що десь не спить, чекає на неї, молиться Богу, щоби все було гаразд, та й гордиться, яка дочка в неї відважна, бо не кожний чоловік відважиться в таку негоду, серед глухої ночі полями піти на чуже село — одна-однісінь-ка, в непроглядній темряві, відважно крокує по розмоклій дорозі. А душею бажала якнайскоріше опинитись в чистій теплій постелі і в молодечому міцному сні забути про всі щоденні труднощі.

Тішилася думкою, що переборола страх, і самій було дивно, що за всяких обставин, в усяку пору дня і ночі, по наказу несе естафету терміново, чи, як в ті часи писалося на естафеті, "Алярм" — це означало, що естафету треба без затримки нести за адресою, відомою тільки зв'язковим. Було багато випадків, що треба було переводити боївки, то з ними було безпечно, бо вояки були озброєні — з ними хоч у вогонь чи воду. Траплялося, що і відділи УПА треба було переводити на другі села, куди пролягав їх маршрут, часто по лінії зв'язку курсували керівники жіночого підпілля, що організовували або контролювали жіночу сітку ОУН, то з такими залюбки йшлося, бо всю дорогу про щось говорили, ділилися думками, тривогами, згадували коханих, будували плани на майбутнє — і так час скоро минав, здавалося, що і дорога якась коротша.

Цієї ночі вже була добре втомлена, помалу йшла дорогою, заглиблена в свої думки, і нараз зовсім близько почула тупіт кінських копит, інстинктивно кинулась бігти в сторону, щоб зникнути в темряві, та далеко не вдалося відбігти, бо коні скоро наближались, а бігти не можна було. До взуття поналипало на ріллі багато болота, і не було змоги швидко рухатися. Взуття так засмоктувала розмокла рілля, що воно залишалося в болоті, а ноги витягались. Вона побачила силуети кількох верхівців, що невпинно наближались. Далі вже сенсу не було втікати, бо перший верхівець побачив її, відразу ж повернув коня і погнав до неї. Вона стояла як укопана, і через її уяву промигтіло багато варіантів того, що робити. Верхівець, не доїжджаючи, направив на неї зброю і гукнув: "Стій, хто іде!" Вона відповіла: "Свій". Верхівець під'їхав ближче і спитав: "Хто ти і куди ти йдеш?" Вона відповіла: "Вертаюся додому". Більше по голосу, ніж по постаті, верхівець упізнав її, бо він багато разів був на зв'язку у Ванжулові і знав її особисто.

Тим часом до них під'їхала решта повстанців, і старший запитав: "Друже Лебідь, хто там?" Стрілець Лебідь відрапортував: " Друже командир, це наша подруга-зв'язкова з Ванжулова іде з завдання додому", — а потім звернувся до зв'язкової: "Подруго, ви не боїтеся?" Вона відповіла: "Ні". Лебідь продовжував: "Ми їдемо з Ванжулова, дорога вільна, нікого не стрічали, сміло ідіть додому, а нам ніколи, ми спішимо. До побачення!" — повернули коней на дорогу, і темна ніч поглинула безстрашних лицарів нескореної Волині.

Нервова напруга спала, але вона не могла простити собі, що дала волю спогадам, не прислуховувалась до нічних звуків, а то можна було здалека почути, що їдуть коні, бо ж тупіт і чалапання чути було здалека. Вийшла на дорогу і, вдивляючись в нічну темряву, щоби не збитися з дороги, пішла в напрямі до Ванжулова. Хоча народилася в селі, але ночами не доводилося ходити, бо ж таки дівчина — як десь вже підлітком гралася з подругами до темної ночі, то мама виходила і кликала: "Доню, іди вже до хати, бо вже темно, ще, не дай Боже, чогось настрашишся або щось привидиться тобі, то я ще буду мати клопіт водити тебе по знахарях". Та нагрянула несподівано війна, закрутилася диявольська машина масового нищення народу, настало пекло. Було спершу червоне безбожне, душогубне, за два роки знищило мільйон мешканців Західної України, а потому настало коричневе християнське пекло — гітлерівська армія носила на пряжках напис: "З нами Бог!" — а хто був не з ними, того після звірячої розправи спалювали в газових камерах, а попелом удобрювали землю над Рейном.

До червоного пекла мобілізували старшого брата Йосипа, щоби він відстояв "серце Родіни" Москву, а коричневе пекло вбило її батька Микиту, бо не хотів допомагати зайдам завойовувати "Лєбенсраум" — життєвий простір на сході для німців. І така доля спіткала майже кожну родину. Почалося ходіння по муках волинських ратаїв, що ще не встигли як слід подобудовувати свої хутори, не встигли довести перевагу хутірної системи, бо перешкодила війна. Зайди почали по-своєму господарювати, молодих ловили і насильно вивозили на каторжні роботи до Німеччини та під англійські бомби, а старі повинні були вести добру господарку, а все вирощене та вигодоване треба було здавати окупантам. Хто відважувався щось узяти для своєї потреби, то за той гріх попадав у концтабір або в газову камеру. Такий стан речей не влаштовував гордих волелюбних волиняків, і там, де війна залишила зброю, вони її підбирали, озброювались і почали з окупантами боротьбу не на життя, а на смерть. У селі Ванжулів господарство Микити Твердинюка знаходилось далеченько від головної сільської дороги, під горою. Рядом поле та яруги, велика хата, хліви, стодола та садок. В 1942 р. для станиці ОУН в зв'язку з тим, що формувалася УПА, виникла потреба мати надійний зв'язок і надійне приміщення, хату — тож активісти попросили Твердинюка посприяти в тому, і він, як щирий українець — прихильник відродження української державності, дав на це згоду. Таким чином, тут почали збиратися активісти ОУН на всякі організаційні засідання при затемнених замаскованих вікнах, і сюди і вдень, і вночі приходили і відходили зв'язкові, несучи по лініях зв'язку підпільну пошту — естафети, писані провідниками та командирами сотень на цигарковому тонесенькому папері, складені в пакетик якнайменшого формату для того, щоби можна його сховати десь в рубець одягу чи в якесь потаємне місце взуття. А зв'язкові дівчата прилаштувались заплітати пакетик у коси. Зрештою, зв'язкові кожний на свій смак ховали естафету в потаємне і зручне місце, щоб у хвилину небезпеки можна було скоро дістати і, якщо неможливо надійніше переховати, то або непомітно викинути, або знищити чи з'їсти, щоби ця пошта не попала в руки ворогів. Цей малесенький пакетик був з одного боку запечатаний сургучем, а на другому боці було написане псев-до провідника або командира, хто повинен його одержати. Цей метод, перевірений роками, діяв безвідмовно.

Підпільний інструктор часто збирав на відправу зв'язкових, ознайомлював їх, вчив-навчав цьому хитрому і надійному ремеслу. Система діяла по всій Західній Україні від часу заснування ОУН. Цю небезпечну підпільну і дуже відповідальну працю запропонував нашій героїні станичний, її познайомили із зв'язковими сусідніх сіл, які вже працювали — треба було добре знати в обличчя кожну зв'язкову чи зв'язкового, знати хату, куди треба зайти чи когось привести, кличку — і ще, крім того, добре придуману легенду, на випадок, якщо би попастись до рук ворогів. Літом і вдень не було проблем, а як дійшло, що треба йти вночі на друге село 6—8 км, тоді стало страшно, бо то не кожен юнак відважиться, а іти треба, бо наказ, і цей обов'язок на себе брали добровільно. Треба було за всяку ціну перебороти страх, та й не один раз маршрут тривав цілу ніч, і вже не було часу відпочивати — набиратися сил, а своє господарство теж треба було пильнувати, бо це було головне джерело існування. Ось так помалу, з трепетом, з напруженою до краю психікою, мирячись із примхами погоди, з негараздами та труднощами вдома, треба було за всяку ціну перебороти в собі боягузтво і звикнути до нічних подорожей. Наші дівчата та юнаки добровільно відмовлялися від радощів щоденного життя, позбавляли себе товариських вечорів з забавами, веселощами та розвагами, а посвячували себе служінню Великому Чину, найвищій ідеї поневоленого народу — боротьбі за створення Української Держави.

Згадувала, як одного разу пізно веосени — вже сніг накрив землю, вечорами примерзало і все вкривалося інеєм, хоч удень була відлига — треба було терміново занести естафету в сусіднє село, Москалівку. Заховала естафету в надійне потаємне місце і вирушила в дорогу. Минула своє село і вийшла в поле, — і здавалося, що опинилася не знати де. Всі кущі та кущики, малі і великі, лопухи та будяки, висо-коростучі посохлі трави — все в інеї і здалека нагадувало якісь примарні, химерні силуети людей, звірів, будівель та чогось неіснуючого, такого, чого нема в природі. Страх огортав підходити до такого казкового силуету, бо уява малювала якусь фантастичну істоту, одну за іншою, одну на другу не схожу. А дівчина одна-однісінька серед ночі, в полі, в оточенні чудернацьких силуетів, що лякали своєю неприродністю, вражали своєю страхітливою формою, досі не баченими прозорими відтінками та візерунками.

Але вона ішла вперед, як заворожена тими дивними видіннями, а ті силуети рухалися від вітру, немов оживали, гойдались, і здавалося, що воно все живе. Це лякало, але перемагало прагнення йти тільки вперед, бо то була та сама дорога, якою вже не вперше доводилося ходити. Іній створив фантастичні картини примар, що заставляли в перші хвилини здригатись, по спині пробігав неприємний холодок, а при наближенні до наступного куща чи великого скупчення бур'янів знову поставав якийсь новий загадковий силует, що навіював інше страхітливе враження. Півкілометра здавалися вічністю. За якийсь час трохи привикла до тих витворів природи, переконалася, що вони не такі страшні, і відважно долала відстань. Але скільки страху з'їла, скільки нервів коштувало перебороти в собі боягузтво, якому не було місця в підпіллі ОУН та лавах УПА — це була би ганьба перед друзями. Хотілося чи не хотілося, а мусила пройти і це випробування на міцність, цей атестат на зрілість.

Назад додому поверталася урівноважена, вже ті химерні силуети, витвори природи не викликали страху, бо по дорозі попалася палиця, і, коли її взяла і збивала з тих чудернацьких химер іній, то вони ставали нормальними кущами чи будяками, не тими, що викликали на початку подорожі страх. Віднести естафету на друге село на зв'язок було завданням відповідальним і завжди пов'язаним з ризиком і всякими випадковими обставинами, які можуть статися в дорозі, бо час воєнний — постійної загрози нема, але раптом можуть з'явитися німці чи більшовицькі партизани, і вже є халепа, що не раз коштувала життя зв'язковим.

Окрім естафет, треба було виконувати і інші завдання, пов'язані з підпільною діяльністю. Прийшов наказ заготувати перев'язочні матеріали для поранених вояків. Тож треба було ходити по хатах сільських заможніших господарів і випрошувати все, підходяще для перев'язки. Марлі чи бинта в ті часи в селах ніхто не мав, то дівчата-зв'язкові випрошували старі полотняні домоткані сорочки, які вже відслужили свій строк. Сорочки були, як правило, з тонкої льняної пряжі, за довший час вони зношувалися, від частого прання робилися м'які і розпушені — то з них дівчата ножицями різали смужками стрічки, а щоб вони були трохи довші, їх зшивали, ще раз прали, дуже добре прасували, змотували в пакетики і обшивали міцнішою тканиною. Коли вдавалося заготувати достатню кількість пакетиків, їх відносили на станицю, а вже звідти станичний по зв'язках відсилав у сотню чи курінь.

У 1943 р. в селі Молотків на Лановеччині зав'язався бій між відділом УПА та німцями, яких приїхало багато на автомашинах та підводах. Сили були нерівні, і наші змушені були відступити перед переважаючими силами ворогів. Німці оточили село і всіх мешканців, і старих, і немовлят, зігнали до церкви, а решту — в стодоли. Багатьох селян вбили або спалили живцем там, де позаганяли, також спалили дотла всі оселі. З того бою привезли трьох тяжкопоранених повстанців. В поспіху не можна було надати їм першої медичної допомоги, то по дорозі вони порвали на собі натільну білизну і перев'язали рани хто як міг. У Ванжуло-ві була дівчина, яка проходила підпільний курс медичних сестер Українського Червоного Хреста. В селі не було в той час медичного пункту, тож поранених помістили в господарській хаті, і санітарка попромивала рани, поперев'язувала, а станичний алярмово дав запит у районний Провід, що далі робити з пораненими, де їх розташувати і кому лікувати, бо в підпіллі лікарів було дуже мало. Тим часом треба було створити для поранених можливі умови, подумати про висококалорійне харчування — тож знову дівчата-зв'язкові повинні були, переборюючи сором'язливість, ходити по заможніших господарях і збирати м'ясо, молоко, масло, мед, яйця для поранених, щоби якомога скоріше поставити їх на ноги. Також для них треба було організувати заміну натільної білизни та інших побутових речей щоденного вжитку, бо не всі вояки мали все необхідне — часто було так, що однією бритвою брилися кілька десятків вояків. Так само було з милом та іншими речами, бо їх не можна було ніде дістати, хіба відвоювати у ворогів. Якщо це були німці, то у них було все до найменших дрібниць, а у більшовицьких партизанів можна було взяти тільки зброю, бо цього у них було вдосталь. А щодо побутових речей, то вони не мали нічого, при зустрічі з ними складалося враження, що то ватага лісових бродяг — зарослі, немиті, обірвані. Одні тільки політруки та комісари вирізнялися з-поміж них, "люди з чистою совістю", як вони самі про себе говорили. Фактично вони були послані на західноукраїнські землі штабом партизанського руху в Москві не для боротьби з німецькими окупантами, а для ліквідації УПА і своїми провокаційними діями завдали величезної шкоди Західній Україні, спричинились до руїни багатьох сіл і осель, а також до вбивств тисяч людей цивільного населення і вояків УПА.

(Розділ не закінчений)

Розділ XIII (окремий)

ВИБРАНІ ПРОМОВИ

МОЯ МАТІНКА-УКРАЇHА

Моя люба Україно, матінко рідна, яка ти прекрасна, яка ти люба моєму серцю. Як ми любили тебе в юності, як ти чарувала нас загадковим відгомоном минулих історичних століть, овіяних легендами, оспіваних в козацьких думах, стрілецьких піснях, в повстанських, на марші створених, в коротких боях обпалених співанках, в яких прославляли тебе твої вірні сини та дочки як матір незрадливу, як неньку дорогу, як матінку любу і прекрасну. Ти нам життя дала, ти нас злеліяла, ти нас напоїла чарами дрімучих карпатських лісів, духмяним леготом наддніпрянських степів, сріблястими туманами волинських озер, тихим дзюркотом поліських річок, суховіями донецьких степів, безхмарним небом чорноморського півдня та життєдайним хлібним запахом Поділля. Ми доклали нелюдських зусиль, щоби звільнити тебе, Україно, з невольничого ярма, щоби скинути з тебе тяжкі кайдани, щоби зняти з тебе ганьбу неволі, щоби ти встала з колін, щоби усміхнулась ласкаво до своїх синів та дочок благотворною життєдайною усмішкою, щоби прояснилося твоє згорьоване чоло, щоби запалали радістю і любов'ю твої очі.

Та не вистачило в нас сил, щоби подолати твоїх диких лютих ворогів, бо нас було мало, а їх — незліченні полчища топтали своїми брудними ногами твоє шляхетне тіло. На кожного повстанця наступали до зубів озброєні, добре вишколені кілька десятків озвірілих і кровожерливих більшовицьких людоїдів, яких століттями навчали московські колонізатори грабувати, ґвалтувати, вбивати, русифікувати сусідні народи. Проти такої численної дикої більшовицької орди не могла встояти УПА, хоча нерівна кривава і жорстока боротьба ОУН-УПА тривала вісім років. Вісім років Західна Україна платила за волю своїми діточками, найкращим цвітом, кров'ю свого серця, гордістю нації. Одних, кого не вбила німецька куля, тих спалили в газових камерах, кого не вбила черга з "дегтяра", той пройшов нелюдські тортури в підземеллях НКВС, був засуджений на каторжні роботи і помандрував невольничими тернистими шляхами в дику тундру Заполяр'я. За колючим дротом, в пеклі сталінських концтаборів ми не забували, хто ми, чиї ми сини, яких батьків, а продовжували нещадну боротьбу проти найзапеклішого ворога людства — червоної диявольської тиранії, якій назва Радянський Союз.

Ми поступово розхитували підвалини жорстокої імперії страйками, протестами, диверсіями та всіма іншими доступними нам засобами руйнування, включаючи пропаганду. За це ми платили дуже дорого. Нами заповняли примусові психіатричні лікарні, так звані централки, штрафні тюрми з неймовірно жорстоким режимом і побутовими умовами, на холоді і голоді, стараючись таким чином зламати непокору, бунтівний дух, вирвати з наших сердець віру в перемогу, віру і надію в те, що Україна воскресне, встане з небуття, возвістить світові гомоном Софійських дзвонів, що вона є і буде, і що волею і звитягою своїх синів і дочок відродиться з руїни і займе гідне та достойне місце в колі вільних народів. За колючим дротом, у "психушках" та "централках", у тундрі й тайзі ти, наша ненько Україно, додавала нам сили, терпіння, витривалості в нелюдських страхітливих умови-нах, де топтали людську гідність нащадки московських тиранів. Ми мусили вистояти, не схибити, не зламатись, не вагатись, бо ми з материнським молоком всмоктали в свої серця незрадливу любов до тебе, пресвята, до тебе, єдина і незамінна, до тебе, страждуща і непокірлива, всепрощаюча, осоромлена і знекровлена, але здатна зігрівати нас, своїх діточок, материнським животворним теплом, зігрівати наші, часом збайдужілі, серця, заповняти наше єство любов'ю і непохитністю в боротьбі за Володимирів тризуб, вірою в справедливість нашого святого синівського обов'язку відродити державність, надією створити грядущим поколінням нашим омріяну незалежність, волю, соборність та добробут.

Будні за колючим дротом супроводжувались виснажливою каторжною працею, глумом та збиткуванням табірних посіпак, прислужників та запопадливих виконавців фізичного нищення нашого народу. На кожному кроці нас звинувачували у зраді більшовицької батьківщини, яка настільки "гуманна", що нас усіх не повбивали, а дозволили нам жити за колючим дротом, насолоджуватись всіма "благами" червоного комуно-більшовицького "раю" і чесною та самовідданою працею спокутувати свою нібито непрощенну провину перед "радянською батьківщиною". Боже всюдисущий, тільки Ти один відаєш, яку ганьбу неволі ми пережили, як нас мучили неперевершені кремлівські майстри кривавих справ та деградовані злочинці — вихованці Сталіна та Берії. Як глумливо і з презирством нас схрещували і буржуазними націоналістами, і бандитами, западниками, петлюрівцями, бандерівцями, німецькими союзниками та безчисленними прізвиськами, щоби нас зганьбити, осоромити, викликати до нас ненависть інших народів, спотворити, сфальшувати, перекрутити нашу визвольну боротьбу, спробувати довести, що УПА — це банда, купка зрадників та запроданців. Роками нас шельмували, зневажали, принижували, глумилися над нами тільки за те, що ми тебе, рідна Україно, любили, що в наших серцях горів священний вогонь ненависті до твоїх лютих ворогів, що ми, твої діти, боронили нашу рідну землю, що ми бажали свободи і незалежності для тебе, наша ненько, для тебе, наш народе, і за цю самопосвяту ми були переслідувані, осквернені, оббріхані, мордовані фізично і психічно.

Нас багато залишилося навічно лежати в чужій землі, в могилах без хрестів, захоронених як худоба, без панахиди і священиків, без заупокійних молитв та надгробних ридань рідних. З надзвичайною жорстокістю, садизмом та нелюдськими тортурами, перед якими бліднуть інквізиції середньовіччя, зі злобою та ненавистю мучили та мордували помічники червоного диявола вояків УПА. На нас оскаженілі червоні упирі виливали більшовицьку гадючу отруту, бо для сатанинської імперії ми були особливими, надзвичайними та страшними ворогами, бо ми замахнулись на кремлівську святая святих, заговорили мовою зброї, що ми не бажаємо бути підніжками Москви, силою зброї хочемо вирвати Україну з московських кайданів, створити свою незалежну державу і жити вільно в колі народів світу.

В найтяжчі хвилини нашого мученицького буття, тоді, як здавалося, що нема шансу вижити, ми звертались до тебе, наша велична матінко Україно, за підтримкою, за порадою та розрадою. Ми не чекали від тебе чуда чи підбадьорюючої ласкавої усмішки, бо знали, що ти і сама в смутку та скорботі, а твою благословенну божественну постать заслонила, обкутала непроглядна північна темрява московська, темрява, яка оповивала нашу рідну землю багато десятиліть, щоби наш народ не бачив іншого світла, окрім червоних кривавих зірок Кремля. Ці зірки своїми отруйними променями вбивали, руйнували свідомість нашої нації, витравлювали пам'ять про минуле нашого народу, бо ця пам'ять, яка передавалася з покоління в покоління, світила, як вранішня зоря на світанковому небозводі, нагадуючи підростаючим поколінням про синівський святий обов'язок докласти всіх зусиль, щоби відновити омріяну багатьма поколіннями наших славних предків Українську Незалежну Соборну Державу.

Україно, мій раю земний, не всім нам, воякам, всміхнулася доля вернутись до Тебе, милуватися Тобою, Твоєю земною красою, вдихати Тебе і, якщо би була потреба, то ще раз боротись за Твою волю, ще раз пройти всі круги кривавого сталінського пекла за колючим дротом, тільки щоби Ти була, щоби Ти наповнювала наші серця гордістю за те, що ми Твої діти, Твої квіти, Твої оборонці, готові в кожну мить заступити Тебе своїми грудьми, бо Ти для нас найдорожча, і ми в своїх молитвах звертались до Небесного Творця, прохаючи в нього життя, щоб уклонитись Тобі, щоби повернутись до Тебе, наша ненько, поцілувати ту святу землю, яку ми боронили, не жаліючи життя, щоб уклонитися могилам наших предків, наших бойових побратимів, могилам невідомих лицарів волі і честі, що пішли в безсмертя, залишаючи незаповнену героїчну сторінку восьмилітньої боротьби на спомин та на приклад прийдешнім поколінням.

Не судилося нам любуватися рідною природою, традиціями, духовною спадщиною, бо ми не народились плазувати, не могли терпіти чужинецького ненависного ярма і за те, будучи переможеними, мусили по несправедливих, негуманних правах деспотичної Москви коритися, животіти на межі життя і смерті по ведмежих закутках кривавої імперії. Хоч би куди нас доля закидала, ми, свідомо чи несвідомо, порівнювали наш прекрасний край, наші чудові краєвиди, нашу надзвичайну природу з чужими краями. Господи, та це ж як небо і земля — така величезна різниця, і тут завжди пригадувались Шевченкові слова, які він написав у засланні в диких степах Казахстану: "І тут степи, і там степи, та тут не такії, руді, руді, аж червоні, а там голубії". Матінко наша рідненька, та ж нема ніде в світі такої краси, як у нас, нема такого голубого неба, нема таких гаїв, лісів, дібров, річок та озер — і все це квітує, і все це пахуче, п'янке, калейдоскоп кольорів, пташиний щебет, різноманітні плоди — не можна зору відвести від цього дива, від цієї краси, а ми раніше цього нічого не бачили, не звертали уваги, а там, на чужині, все це пригадалось, все повернулось у свідомості, і невимовна туга стискала серце — чому ж ми були такі неуважні, чому ми не насолоджувались тим дивом з див, подарунком від Бога, не жили благами, на які така щедра наша мила Україна.

В неволі Ти приходила до нас щоночі. У наших снах ми бачили всі ті величні, чудесні краєвиди, ми ходили любуватись ними, ми жили в тій надзвичайній чудо-красі, і було невимовно тяжко, боляче і прикро, коли ми прокидались і дивовижні сни зникали, це повторювалось, і ми жили половинчасте — половина в цім реальнім проклятім пеклі за колючим дротом, а половина — у снах, у цій чудо-красі, у велично незрівнянній любій Україні. Моя Україно, скорботна і печальна, давно вже не було веселості на твоєму шляхетному обличчі, бо Ти була століттями в ганебній неволі, на Твоїх руках і ногах волочилися невольничі пута, а голова у терновому вінку — тільки ореол нескореного духу підкреслював Твою життєдайну силу. Твоя краса і невичерпні багатства притягували до тебе, як магнітом, наших сусі-дів-завойовників, і вони захоплювали наш край і топтали все, що для нас було любе, дороге і святе, — вікові традиції, мову, духовність, культуру, а нас заковували в кайдани, позбавляли нас слова і вільної думки, не рахуючись з нами як людьми, прагнучи зробити нас безсловесним бидлом, перетворювали нас на без'язиких невільників і батогом примушували нас створювати для них казкові багатства, а хто чинив опір, тих нещадно мучили, заповнювали ними в'язниці, холодом, голодом і нелюдськими знущаннями поступово допроваджували до могили.

Україно наша люба, Ти вічно жива, Тебе не змогли знищити найжорстокіші кати, найкривавіші тирани, бо ти була, є і будеш, а ми, Твої вірні сини і дочки, будемо завжди стояти на сторожі та обороні землі нашої, а як настане потреба — то і голови свої зложимо на олтар незалежності, щоби бути вічно в Тобі, щоби бути часточкою Тебе, славити Тебе, гордитись Тобою і вічно жити в Тобі, бо Ти пресвята, все наше життя ти зогріваєш наші серця незгасаючою любов'ю, моя Україно!

ПРОМОВА НА ВІДКРИТТІ ПАМ'ЯТНИКА ПОЛЕГЛИМ ВОЇНАМ УПА

Подорожній, зупинись на мить біля цього пам'ятника, не проходь мимо, не віддавши, хоч подумки, шани тим, які окропили цей клаптик нашої благословенної землі своєю невинною кров'ю. Сьогодні ми тут зібралися, щоби вшанувати їхню пам'ять добрим словом та щирою молитвою, бо, окрім цього, ми не маємо що їм дати, а вони за нас віддали все, що мали найдорожчого, — своє життя, а своєю смертю пішли у вічність. Поки буде жити наш народ на цій землі, він повинен вічно пам'ятати про своїх синів та дочок, героїв-мучени-ків, безстрашних борців за волю України. Щоби не було свідків кривавого бандитського злочину, наші ненависні запеклі вороги захоронювали невинних жертв під покровом нічної темряви, сподіваючись таким чином затерти, заховати, замаскувати сліди жорстокої нелюдської розправи над синами та дочками українського народу, які боролися не на життя, а на смерть з окупантами нашої землі в лавах УПА.

Ніколи не загояться криваві рани, що їх завдали нам наші люті кати. Ці рани будуть кровоточити і нагадувати нам про ті грізні, повні завзяття і відваги роки, про тих завзятих, відважних, повних самопосвяти лицарів-героїв, які у вогні національно-визвольних змагань не похитнулись, не здригнулись перед лицем видимої смерті, а сміливо зі зброєю в руках змагалися з чужинецькими завойовниками землі української, змагалися, щоби вогонь безсмертя нашої нації не згасав, а щоби розгорався та запалював до боротьби за свободу прийдешні покоління.

Ми прийшли поклонитися їм не просто як покійникам, а як символам невмирущості і незалежності, як символам відвічного нескореного і незламного духу нашого народу. Вони не схилили свої голови перед дикими окупантами, вони не стали на коліна, їх не зламали ані тюрми, ані кайдани загарбників землі української. Вони розмовляли з ворогами мовою зброї, яку одержали з рук нації, і вони цю зброю не осоромили, і прийдешнім поколінням передали свої імена, вкриті безсмертям і славою. Вони буття української нації ставили вище свого життя. Герої, яким ми прийшли поклонитися, не мали змоги доторкнутися до України як держави, бо її тоді ще не було і за неї треба було боротися, але вони вірили, що вона буде, що воскресне, встане з небуття, скине зі своїх рук та ніг залізні окови, помолиться, вмиє криваві рани в Дніпрі-Славуті, збере під свої шати вірних синів та дочок, зігріє їх своїм життєдайним теплом і займе належне і гідне місце в колі вільних народів світу.

Пам'ятаймо і передаймо прийдешнім поколінням, що на цім місці похоронені спотворені, постріляні, поламані, покалічені останки героїв-членів ОУН та вояків УПА, яких наша рідна матінка-земля прийняла в своє лоно, бо в їх серцях горів вогонь священної ненависті до наших ворогів і гаряча незгасна любов до рідного краю і свого народу. Щасливі ті, хто своєю кров'ю засвідчив свою любов до рідного краю.

Вічна слава героям, котрі віддали своє життя в боротьбі за волю України! Слава Україні!

ПРОМОВА НА ПОСВЯЧЕННЯ ОБЕЛІСКА ПОЛЕГЛИМ УКРАЇНСЬКИМ ПАТРІОТАМ

На горі Хорив сказав Господь до Мойсея: "Здійми взуття з ніг своїх, бо те місце, на якому стоїш, то земля свята". Ми стоїмо на землі святій, бо вона полита кров'ю героїв, вона прийняла в своє лоно на вічний спочинок мучеників — повстанців-героїв, учасників національно-визвольних змагань 40-х — 50-х pp. Невблаганний дикий ворог руйнував Храм Духу нашої нації, та даремно старався червоний упир — не вдалося їм убити нашого одвічного, невмирущого, незламного духу, бо він зберіг нашу націю ще від татарської навали, від московської кормиги, від гітлерівської чуми, від комуно-фашистської тиранії — і буде жити вічно, поки сонце сяє. Нескорені лицарі волі і честі засвідчили свою ненависть до кремлівських людоїдів, боролися до загину і віддали на вівтар незалежності все, що мали найдорожчого, — своє життя. Ми повинні свято зберігати пам'ять про наших героїв, і пам'ять повинна зберегти у віках їхні подвиги. На подвиги їх направляв палаючий вогонь любові до рідної землі, вони кров'ю своєю написали героїчну сторінку в історії нашої нації і цими своїми подвигами збагатили духовну скарбницю нашого народу.

Ті, хто тут спочиває вічним сном, не побачили Україну як державу, але вони боролися з лютими ворогами до кінця, їм було байдуже, скільки їх загине в тяжкій та жорстокій боротьбі; вони вірили, що встане Україна, світло правди засвітить і "помоляться на волі невольничі діти". Всі ті безіменні герої, які знайшли вічний притулок на цьому місці, керувались першою Заповіддю Декалогу — "Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї", їм не вдалося здобути незалежності України, проте вони заклали духовний фундамент сучасної Української Держави. Бунтівні, нескорені лицарі-повстанці відреклися від радощів буденного життя, і збагачення не було їхньою метою, бо вони боролися за вільну самостійну соборну незалежну Українську Державу. Своїми подвигами вони заслужили собі правдивий подив і щиру вдячність сучасних і майбутніх поколінь.

Вічна слава героям, що полягли в боях за волю України!

ПРОМОВА В РІЧНИЦЮ СТВОРЕННЯ УПА ТА ПАМ'ЯТІ ПОЛЕГЛИХ ВОЯКІВ

Чим далі відходять у небуття історії ті трагічні, але легендарні роки, в які дух відвічної стихії покликав наше покоління зробити чергову спробу відновити свою державність, тим усе менше залишається тих живих свідків та дієвих учасників бандерівської національної революції. В ті часи для нас, молодих, та взагалі для цілого покоління, Бандера був символом відродження наших історичних та духовних традицій, символом відродження нашого нескореного лицарського духу славних предків, символом відродження невмирущої нашої нації, яка перебуває на межі двох світів і відіграла в історії людства величезну роль, бо об наші груди розбивались дикі орди азіатів, що сунули з Центральної Азії, намагаючись завоювати Європу.

Наш народ створив багато пісень про Бандеру, які співали таємно прихильники визвольних змагань. Якщо про це ставало відомо репресивним органам німецького рейху та більшовицької імперії, то таких людей жорстоко карали. Я належав до тих волелюбних, нескорених, бунтівних лицарів підпільної епопеї, що не рахувалися з вигодами та розкошами щоденного життя, а мали за основну мету боротьбу за волю України. Я був з ними поруч у всіх життєвих ситуаціях, бо повстанче життя не було з медом — кожний день, кожна година приносила нам величезні труднощі, які треба було долати мовчки, без нарікань, бо ми всі взяли свідомо цю нелегку ношу на себе і усвідомлювали, що це буде тернистий шлях, усіяний не квітами, а устелений смертельними небезпеками. Між тими легендарними лицарями я жив і поділяв з ними радощі перемог і прикрощі невдач. Тільки сьогодні можна вповні усвідомити колосальні ворожі переваги двох світових імперій над горсткою сміливих, відважних західноукраїнських воїнів, що поклали на терези безмежну палаючу любов до матері України та безжальну ненависть до лютих ворогів нашої нації. Ніхто з нас не уявляв собі повстанського життя сповненим добробуту та безхмарним, бо ми знали з історії підпільної боротьби ОУН, що кожного, хто ступив на шлях боротьби за незалежність, чекають тортури, тюрма, неволя, а в кращому випадку — смерть у бою з окупантами.

Протягом багатьох днів я мав змогу жити з такими, хто вже спізнав пекельні муки катівень Свєнтокшиської тюрми, Берези Картузької, холодних підземель НКВС, хто вирвався з пазурів костоломів, чудом уникнувши смерті — і такі в розмовах ознайомлювали нас з усією підступною ворожою тактикою нищення нашого народу, а в першу чергу провідників. Я обожнював тих лицарів визвольної боротьби, бо вони служили для нас, молодих, еталоном мужності, відваги та незгасної любові до свого народу, їхні вчинки, шляхетна поведінка, як у бою, так і в щоденному житті, пригодились мені в майбутніх життєвих випробуваннях, бо ж і багатьом з нас довелося пройти пробу на міцність та незламність духу в катівнях та в пеклі сталінських концентраційних таборів за колючим дротом. З любов'ю і пошаною згадую тих старших віком вояків, які мені годились у батьки, про їхнє турботливе ставлення до нас, молодших віком, бо вони хотіли бачити в нас спадкоємців козацької слави та нев'янучої пам'яті безприкладних подвигів Українських Січових Стрільців.

Пройшло більше півстоліття, а в моїй пам'яті живуть ті безіменні герої такими, як я їх пізнавав, бо вони мали в собі надзвичайну притягальну силу, випромінювали національну гідність, повагу до всього, що українське, та безмежну ненависть до лютих ворогів нашого народу. Без сумніву, вони належать до золотого фонду героїв визвольної боротьби за волю України, бо більшість з них загинули в нерівних кривавих боях або, оточені переважаючими силами ворогів, боролися до останнього патрона і, щоби не попасти на поталу ворогам, тим останнім набоєм обривали своє героїчне життя. Мене Небесний Творець не наділив таким таланом, щоби я міг описати, розкрити їхні духовні якості, бо кожний з них заслуговував того, щоби показати в повній красі його незбагненну любов до України, самопожертву та безприкладну відданість справі відродження української державності.

В моїй пам'яті стерлися більшість псевд моїх духовних наставників та побратимів по зброї, я пригадую тільки їхню зовнішність та щире батьківське ставлення до нас, молодших, ще добре не обстріляних, без достатнього життєвого досвіду, який був нам так потрібний. Повстанець повинен був орієнтуватися в найскладніших ситуаціях — в нас не було фронту і запілля, ми перебували в оточенні ворогів, і кожний з нас мусив бути готовим кожної миті до кругової оборони, до наступу і відступу. Попіл загиблих стукає в наші серця, і ми, що залишилися живі з тих легіонів безстрашних месників, повинні донести правду про нашу звитягу до сьогоднішнього покоління, про тих, які пішли в безсмертя, вкривши себе славою. По збігу півстоліття у нас стріляють другий раз, пером і брехливою пропагандою — в тих, хто пережив ганьбу неволі, а стріляють ті, хто безжально нищив нас і наш народ, стріляють і ті, хто боїться відповідальності за злочини, бо енкаведисти у формі вояків УПА, прикриваючись нашими символами та ідеологією, роздмухували ненависть, настроювали населення проти нас, щоб очорнити нас, перекручували правду, щоби національно-визвольну боротьбу представити як бандитизм, а повстанців як зграю бандитів. Для цього півстоліття радіо, преса, телебачення червоної імперії змагалися між собою, хто краще вміє спаплюжити, скомпрометувати, обезславити наш національно-визвольний рух.

Та пам'ять вічна, народ пам'ятає своїх вірних синів і дочок, що своїми безприкладними подвигами золотими літерами написали нову сторінку нашої трагічної історії, бо хоч ми не перемогли своїх лютих ворогів, наших захланних сусідів, але ми дали доказ, що наш народ має право на свою державність і має одвічне право бути господарем на своїй землі. Мій святий синівський обов'язок донести до сьогоднішнього молодого покоління, що 55 років тому в горнилі Другої світової війни зродилась УПА, а вояками в ній були вірні сини і дочки нашого народу, які любили Україну понад усе і в боротьбі за визволення віддали найдорожче в світі — своє життя.

Слава героям!

ПРОМОВА В РІЧНИЦЮ ЛИСТОПАДОВОГО ЗРИВУ 1918 р.

В XX столітті Україна пережила справжнє пекло. Щоби зрозуміти велику трагедію України, треба знати свою історію, бо вона наше коріння, що нас живило, гартувало та спрямовувало на боротьбу за святу справу, орієнтувало на непереможність ідеї і підштовхувало, щоби не загубитися на задвірках розвитку цивілізації. Сьогоднішньому поколінню необхідно доторкнутися до величі наших славних предків, щоби бути гідними спадкоємцями Українського Січового Стрілецтва, стрільців Української Галицької Армії та вояків Української Повстанської Армії. Листопадовий зрив 1918 р. засвідчив перед світом, що українська нація невмируща, а її сини та дочки кожної хвилини готові на подвиг, готові своїми грудьми заступити прабатьківську землю від лютих ворогів. В час смертельної небезпеки ми знаходили в собі силу і волю, мужність і відвагу дати відсіч поневолювачам та нападникам. Листопадовий зрив сколихнув приспану десятиліттями мрію нашої нації про відновлення Української Держави. Наші батьки та діди залишились для нас у пам'яті як символ незламності духу, їхня самопосвята та відвага служать для нас взірцем, гідним наслідування. Вдячні нащадки оспівали їх у своїх піснях як нескорених лицарів волі і честі, як оборонців рідного краю, як захисників скривдженого народу, які не жаліли свого життя, щоби зберегти ідею визволення України, не дати їй загинути.

Пожирателі свободи волелюбної української нації, яка ніколи не посягала на чужі землі, гальмували культурний, фізичний та духовний розвиток нашої нації, внаслідок чого ми залишилися на десятиліття відкинуті назад в порівнянні з іншими цивілізованими народами. Новітні Пилати хочуть відняти у нас завойовану кров'ю, визнану міжнародним суспільством ідею справедливої боротьби за волю і демократію. Безприкладний подвиг наших славних предків житиме в пам'яті грядущих поколінь і служитиме символом незламності вільного духу на віки. Хоч вони не здобули волі і самостійності, проте були одержимі ідеєю незалежності, довели непереможність нашої нації і залишились вірні цій ідеї. Відгомін минулого спонукає нас звертатися до джерел фізичного та духовного відродження нашого народу, що має свою двотисячолітню історію, однією з яскравих сторінок якої були події Листопадового зриву 1918 р.

Українські Січові Стрільці та вояки УГА не змогли встояти перед переважаючими силами ворогів і змушені були залишити батьківський поріг, свої родини, могили предків, рідну землю — з гірким болем та смутком переходили Збруч під натиском ворожої зброї. Але в боях, не боячись, ішли під багнети денікінських банд, під штики п'яних озвірілих матросів Кронштадта та Петрограда, які несли Україні на своїх закривавлених кров'ю героїв Крут штиках сімдесятирічну пекельну неволю, голод 1922 p., колективізацію 30-х pp., голодомор 1932-1933 pp., "розстріляне відродження" 20-х — 30-х pp., насильницьке переселення мільйонів українців із західних земель в 1945 p., криваве придушення національно-визвольних змагань 40-х — 50-х pp., насильницьку колективізацію на Західній Україні 50-х pp. і примусову русифікацію, яка почасти триває і до сьогоднішнього дня.

Наша свята прадідівська земля здригнулася від мате-рин-ського плачу, вдовиних сліз, від лементу діточок, страждань та мук, які спричинили нашому народові будівники комунізму. Наша матінка Україна була розіп'ята на хресті з колючим терновим вінком на голові, з невольничими кайданами на руках і ногах, а її вірні сини та дочки були мордовані в тюрмах, на багатих родючих чорноземах мільйонами вмирали від штучного голоду, матері їли своїх діточок, а більшість насильно переселяли, вивозили за колючий дріт у вічну мерзлоту Сибіру будувати "червоний диявольський рай" у богопротивній більшовицькій імперії. Українські патріоти вкрили своїми шляхетними кістками у могилах без хрестів простори від Сяну до Колими. Безбожна більшовицька орда руйнувала наші святині, церкви, монастирі, пам'ятники нашої історії, винищила духовенство та єпископів, обезглавила нашу націю, вбивши Петлюру, Коновальця, Шухе-вича, Бандеру та майже всю нашу інтелігенцію.

Сьогодні вдячні нащадки повинні добрим словом та щирою молитвою вшанувати світлу пам'ять наших батьків та дідів, вклонитися хоч символічним могилам, висипаним в їхню пам'ять. А пам'ять повинна зберегти у віках їх подвиги, які вони звершили в обороні рідної землі.

Вічна слава борцям за волю України!

ПРОМОВА НА СВЯТКУВАННІ 5 РІЧНИЦІ УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

5 років тому над Українською землею засяяло сонце волі і розвіяло темряву багатолітньої ненависної смертельної небезпеки, яка загрожувала існуванню нашого народу. 5 років над просторами нашої любої матінки України лунає наш національний гімн "Ще не вмерла Україна", гімн, за який протягом десятиліть мордували, мучили у в'язницях наших патріотів люті вороги. 5 років над столицею України, містом Києвом, майорить жовто-блакитний прапор та блищить золотом на сонці Володимирів тризуб. 5 років Україна піднімається з колін, щоби зайняти своє гідне місце в колі вільних народів світу. 5 років вільна незалежна Українська Держава крокує в майбутнє, сповнена найкращих надій, з вірою в щасливу долю, на яку заслуговує. 5 років обкрадена пограбована Україна, без золотого запасу, без алмазного фонду, долає неймовірно тяжку фінансову та економічну кризу.

5 років ми живемо, не боячись, що за правдиве слово, сказане проти комуністичної сваволі, нас посадять за колючий дріт й вивезуть "на білі ведмеді" в Богом забуті закутки більшовицької імперії. 5 років як перестали привозити тисячі цинкових гробів з пошматованими, спотвореними, обгорілими останками наших синів та тисячі калік-солдатів з Афганістану, В'єтнаму та інших гарячих точок нашої планети, де їх насильно примушували захищати інтереси комуно-за-гарбницької імперії, яка несла неволю і кайдани всім народам землі. 5 років нашу матінку Україну не топчуть брудними ногами дикі чужинецькі орди, що на своїх забагрянених кров'ю штиках принесли нам неволю та спустошення. 5 років над нами не тяжіє кривава загроза комуно-фашистської сваволі, яка за любов до України платила шибеницями, в'язницями, голодомором та кулями в потилицю. 5 років не руйнує червоний упир наших святинь та храмів, не отруюють нашу націю атеїстичною безбожною пропагандою, що призвела до духовного спустошення нашого народу.

5 років маємо змогу вільно та привселюдно віддати належну шану нашим національним героям, яких підступно арештовували, мучили, мордували в підвалах ЧК, НКВС та КДБ, де вони в передсмертних муках звертались до Небесного Творця, волаючи — Боже, дай Україні волю! 5 років не принижують чужинецькі заброди гідність, волю і честь України, і нам треба все зробити для того, щоби ми без сорому дивились у вічі прийдешнім поколінням. 5 років як здійснилася заповітна мрія, вистраждана, виплекана багатьма поколіннями наших славних предків — постала вільна незалежна Українська Держава, і ми це сприймаємо як нагороду від Бога за мільйони замучених штучним голодомором, за багато десятків тисяч розстріляних в потилицю патріотів та за криваве придушення національно-визвольного руху ОУН та УПА 40-х — 50-х pp. 5 років як Україна живе без смертельних обіймів "старшого брата" і всупереч твердженням Леніна і його послідовників, що Україна не може існувати самостійно, а тільки в союзі з "великим російським народом" — вона живе, назло цим брехливим та фальшивим твердженням більшовицької пропаганди, якою отруювали наш народ протягом багатьох десятиліть.

Відроджується сплюндрована, упосліджена, цвяхована і мотузована, катована і ґвалтована Україна і своїм шляхом впевнено прямує в третє тисячоліття. Попри всі негаразди, не будемо впадати у зневіру та розпач, теперішнє становище зовсім інше в порівнянні з голодомором, з установленням совєтської влади в Україні, що опиралося на багнети, масові розстріли, вивезення в Сибір, приниження гідності цілого народу, руйнування храмів та святинь, насильство, терор, переслідування за любов до України, до Бога, — все це наш народ пережив, переборов, заплативши за всі окупації мільйонами життів своїх найкращих синів та дочок, які, не вагаючись, у нерівній смертельній кривавій боротьбі віддавали своє життя, щоби без сорому глянути у вічі прийдешнім поколінням. Вони все зробили, щоби наша слава не пропала, щоби ми не залишились на задвірках історії і щоби наші грядущі покоління знали, чиї вони сини, яких батьків.

Пишаємося тим, що не марні були героїчні змагання національно-визвольної боротьби 40-х — 50-х pp., бо якби не ця боротьба ОУН та УПА, не було б сьогоднішньої вільної незалежної Української Держави, і ми повинні бути вдячні долі, що не опинилися в становищі Білорусії, народ якої зрікся своєї материнської мови, державних символів та добровільно натягнув на свою шию московський зашморг. Україна починається з нас, вільна Україна всміхається до нас, молоденька, незалежна, бо її Бог поцілував і благословив. Наш добробут в наших руках, треба розраховувати тільки на свої власні сили, не піддаватись чужій протиукраїнській ворожій і зрадливій пропаганді, не слухати тих, які нашіптують нам з-за кожного рогу, що за совєтів було краще, бо була дешева ковбаса і горілка. Але ми не забуваймо, що за ту дешевизну наш народ платив кров'ю і тисячами вбитих і покалічених наших синів, яких гнали відстоювати загарбницькі московські інтереси.

Будьмо вірними синами і дочками свого народу! Писав Шевченко: "Свою Україну любіть, любіть її во врем'я люте, в останню тяжкую минуту за неї Господа моліть". Відроджуймо наші вікові традиції, нашу багатющу духовну та культурну спадщину. Гуртуймося, єднаймося, бо в єдності сила народу!

Боже, нам єдність подай!

Слава вільній незалежній Україні!

ПРОМОВА З НАГОДИ МОГО ВИЗНАННЯ ПОЧЕСНИМ ГРОМАДЯНИНОМ м.СКАЛАТА

Я дуже вдячний всім, хто причетний до моєї нагороди, а в першу чергу Союзу українок, бо в нашому Скалаті це воістину передовий загін українського національного відродження, і хоча їх не вельми багато, але їхня просвітницька подвижницька праця гідна всякої похвали. Я нагороджений цим почесним званням, може, перший в історії нашого міста і ясно усвідомлюю, що в моїй особі також нагороджені і ті всі підпільники ОУН та вояки УПА Скалатчини, які згоріли в полум'ї національно-визвольної боротьби 40-х — 50-х pp. і пішли у безсмертя, залишивши грядущим поколінням свої імена, вкриті славою. Мої вчинки бліді в порівнянні з подвигами наших героїв, я тільки виконував свій синівський обов'язок, в лавах УПА зі зброєю в руках боровся з ворогами України і за ту причетність до Великого Чину був засуджений на 10 років каторжних робіт за колючим дротом.

Волею Небесного Творця я не зламався в катівнях НКВС та пеклі сталінських концтаборів, переніс ганьбу неволі та глум катів і сьогодні тут, перед вами стою, як живий учасник тих далеких трагічних та легендарних подій, щоби засвідчити, що ми боролися до загину з нашими лютими ворогами. Ми не перемогли, бо сили були нерівні, але ми запалили смолоскип відродження лицарської звитяги наших предків, ми дали доказ того, що ми є великий народ, маємо свою історію, духовну спадщину, прекрасну співучу материнську мову, велику скарбницю національної культури, і ми не дамо топтати себе чужинецьким московським азіатським диким полчищам, які несли нам смерть та руїну.

Окупантам не вдалося зламати наш бунтівний "дух, що тіло рве до бою, мільйони зве з собою, він живе, він ще не вмер". Це дух відвічної стихії, що зберіг нас від монгольської навали і поставив на кордоні двох світів творити нове життя. Нас не зламали ані тюрми, ані тортури, ані кайдани окупантів нашої землі, їм не вдалося загасити полум'я національно-визвольних змагань, запалене в наших серцях нашими дідами та батьками, петлюрівцями та Українськими Січовими Стрільцями. Золотими літерами ми написали нову сторінку нашої історії, бо це був подвиг всього народу, і хоч він не увінчався успіхом, але ми наблизили сьогоднішній день. Блаженні ті, хто не бачить, а вірують, — ми не бачили України як держави, але ми боролися за її відродження і вірили, що вона встане, "світ правди засвітить, і помоляться на волі невольничі діти". 6 років ми прожили в незалежній вільній Українській державі, 6 років над нашою Батьківщиною майорить жовто-блакитний прапор і блищить золотом на сонці Володимирів тризуб, 6 років наш день починається гімном "Ще не вмерла Україна".

Щиро дякую за нагороду і усвідомлюю, що наша шановна громада дала справедливу оцінку моєму поколінню, що з безкорисливою любов'ю, героїзмом та безприкладним високим синівським патріотизмом боролося за волю України.

РЕКВІЄМ НА 80-у РІЧНИЦЮ ЖОВТНЕВОЇ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

В цей день Україна в смутку і печалі відзначає трагічну подію в історії нашого народу, бо в цей день прийшли до влади комуно-фашистські сили на чолі з одним з найбільших злочинців людства, Леніним. В цей день революція в Петрограді принесла всім народам Російської імперії небачені досі в світі та існуванні людства на планеті криваві репресії та занепад духовного і культурного розвитку на ціле століття. З усіх поневолених народів московської тиранії найбільше постраждала Україна. З пекельною ненавистю, із звірячою злобою плюндрували кремлівські азіатські дикі полчища українську націю. На козацьких кістках побудований Петроград, у вогні і крові Батурина втопили полтавську спробу гетьмана Мазепи відродити Українську Державу, була розграбована та зруйнована Запорозька Січ, знищена Козацька держава та Гетьманщина. В тюрмах, казематах, у сибірських засланнях, в казахстанських пустелях гноїли, гнобили, переслідували національних пророків, які за генетичним покликом піднімали сплюндровану духовну спадщину нашої нації.

Відроджена в горнилі Першої світової війни Українська Народна Республіка була розшматована закривавленими штиками банд Муравйова під Крутами, потому була знищена чекістами Холодноярська республіка в козацькім краю, нарешті — розстріляні кіннотою червоного бандита Котовського останні вояки УНР під Базаром. А залишки борців-патріотів підступно виарештували та в потилицю розстріляли вихованці та вірні спадкоємці кривавого ката України Фелікса Дзержинського. Останню надію нації, інтелігенцію та священиків, тисячі кращих, найбільш відданих синів і дочок України замордували в Карелії, урочищі Сандармох, та поховали в підводному цвинтарі на Соловецьких островах. Обезглавлену та знекровлену націю доконали штучним голодомором 1932-1933 pp., а в тих, що залишились живі, відібрали майно і насильно загнали в колгоспи та радгоспи, на чорну панщину, або переселили на безземелля. В роки другої світової бойні під німецькі кулі на гарматне м'ясо гнали невишколених нащадків Петлюри, щоби таким чином позбутися "впертих хохлів", які в царині інтелекту були на голову вищі "старшого брата". Врешті — геноцид на західноукраїнських землях 40-х — 50-х pp. Оце неповний перелік етапів нищення української нації російським царатом та комуно-фашистським режимом під керівництвом злочинної партії більшовиків.

В цей день ми повинні оглянутись на тернистий шлях, пройдений нашими волелюбними предками, що не жадали чужих земель, а на своїй прабатьківській землі волочили ганебні кайдани та з петлею на шиї, в поті чола тягнули чужинецьке ярмо. Не дождавшись сподіваної волі, умирали в катівнях та на шибеницях, на засланнях та в смертоносних шахтах Заполяр'я тільки за те, що любили і боронили свою землю. В цей день, як ніколи, ми повинні бути згуртовані навколо державної незалежності, омріяної, вистражданої багатьма поколіннями наших предків, які, мучені та мордовані нашими лютими ворогами, в останні передсмертні хвилини свого мученицького життя зверталися до Небесного Творця зі словами — Боже, дай Україні волю. В цей день ми повинні пам'ятати, що наші вороги не сплять і в потаємних кабінетах розробляють злочинні загарбницькі плани повторного поневолення нашого народу, бо не можуть змиритися з реаліями нашого часу. Вони шаленіють, скаженіють, захлинаються від злоби, бо втратили ласий шматок імперії, втратили рабів, яких десятиліттями безкарно визискували, глумлячись та принижуючи нашу національну гідність. Будьмо пильні, не даймося обдурити себе фальшивими обіцянками червоних апостолів, бо ми вже були в тому "червоному більшовицькому раю", де 99 чоловік плаче, а один сміється. Народи світу переконалися, що комуно-більшовицька диктатура войовничого пролетаріату з фальшивими та оманливими закликами, керована звироднілими політруками та комісарами, знищила десятки мільйонів невинних людей по тюрмах, засланнях по всіх ведмежих кутках проклятої імперії, що трималася на закривавлених штиках чекістів і плавала в кривавім морі сліз вдів та сиріт замордованих.

Пам'ятаймо завжди і передаваймо своїм дітям та онукам, що наші ненависні вороги не щадили нікого, мордували з люттю старих і молодих, жінок і немовлят, не мали милосердя ні до кого, бо свої дикі звірячі інстинкти вгамовували тільки на замучених нелюдськими методами невинних жертвах. Попіл загиблих, замучених героїв стукає в наші серця і попереджує: українці, сини та дочки нашого народу, будьте пильні, бережіть свою державність як зіницю ока, ми вже доволі настраждалися від чужинецької неволі, ще не зажили рани від кайданів на руках і ногах матері-України, ще не вернулись твої сини і дочки з далекої чужини на батьківський поріг, ще не вивітрився з нашої свідомості страх бути арештованим, вивезеним, мордованим, бо наші вороги брутально топтали нас, нівечили, калічили, грабували, ґвалтували, насміхались з нашої співучої материнської мови, глумилися над тим, що для нас святе, дороге, нищили нашу землю, побудували величезну атомну станцію в самому серці України, щоби при нашій спробі вирватись з смертельних обіймів "старшого брата" спалити невидимими вбивчими променями матір міст українських — півторатисячолітній Київ.

Україна сумує, Україна в скорботі і печалі, Україна-вдова, сирота, бо багато мільйонів її діточок винищив двоголовий хижий орел та серпасто-молоткастий вампір. Нищили найкращих, мудрих, будівничих, непокірливих і бунтівних, щоби впиватися, насолоджуватися, тріумфувати над загнаними насильно за колючий дріт, щоби посіяти в їхніх серцях страх і кволість, зневіру та байдужість, рабську покірність та невольничу безхребетність. Ті, кому воля подарувала життя, хто пройшов через всі круги червоного пекла, повинні на всіх перехрестях нагадувати сьогоднішньому поколінню — бережіть як зіницю ока свою державність, свою незалежність, бо один з найбільших подарунків Всевишнього людині — це воля і вільний розум, а за волю наша нація заплатила дуже дорого, мільйонами жертв невинних людей. Люби ближнього, як самого себе, і ця євангельська християнська істина нам дуже потрібна сьогодні, щоби не втратити той шанс, вистражданий багатьма поколіннями наших предків, які усвідомлювали, що тільки в своїй хаті — своя правда, і сила, і воля.

ПРИРЕЧЕНІ НА БЕЗСМЕРТЯ (ПРОМОВА НА РІЧНИЦЮ ГЕРОЇЧНОЇ СМЕРТІ ПРОВІДНИКА ОУН-УПА СКАЛАТЧИНИ)

Ця трагічна подія мала місце в селі Городниця, що коло Скалата, в 1949 р. Районний провідник ОУН—УПА Лука Барановський та його заступник Михайло Садовський попросилися на днювання в оселю господаря Поради. Чи довіряли йому, чи знехтували перевірену повстанську тактику, але господар виявився юдою. Ще не встигли як слід влаштуватися на днювання, як господар побіг у сільраду та подзвонив у райцентр (Скалат) і повідомив, що в нього перебувають двоє повстанців. В райцентрі зчинився божевільний гармидер, душогуби-окупанти заметушились, гарячково лаштуючись до майбутньої перемоги над підпільниками, твердо надіючись на цей раз на удачу, яка, здається, сама лізла їм у руки, бо вони витратили чимало зусиль, щоби поквитатися з "бандітами". Проходили роки, а їм так і не вдавалося "ліквідіровать банду", як вони казали, і не допомагали їм ні малі, ні великі зірки на погонах, ні нашпиговані антиукраїнською ненавистю політруки-комісари та працівники генштабів з вищими військовими академіями. А Лука Барановський та Михайло Садовський — мешканці Скалата та села Кривого, відповідно, звичайні собі "хлопи з села" — працювали і продовжували роками підпільну боротьбу з ненависними завойовниками.

Тепер трапилася їм така нагода тріумфувати перемогу, бо, здавалося, не треба буде надто великих зусиль спіймати, зв'язати та під багаточисельним конвоєм через Городницю і Скалат перепровадити до катівні двох нескорених "буржуазних націоналістів", похвалитися і показати населенню свою силу в боротьбі з бандерівцями. Віддавались останні накази, в поспіху збігались на збірний пункт "сталінські ребята", і ця вимуштрувана ватага людоловів поспішно направилась в Городницю. До військового окупаційного гарнізону приєднались і решта воєнізованих відділів: військкомат, КДБ, міліція, райфінвідділ, райвиконком та всі залоги-трутні, які утверджували радянську владу в районі.

Оточили оселю і почали штурм. Повстанці чинили відчайдушний опір, і штурм затягнувся. Розрахунок на легку здобич не здійснився, хоч вже подумки ділили мізерні повстанські трофеї, бо у повстанців, крім зброї, ненависті до ворогів і незрадливої любові до рідної України, більше нічого не було. Тоді на допомогу прибули військові гарнізони з сусідніх районів, Гримайлова та Теребовлі. З трьох районів злетілися хижі круки, прагнучи повстанської крові. Продовжували штурмувати оселю зрадника юди, без яких рідко обходились такі криваві трагедії. В бою загинув Михайло Садовський.

О Україно, свята мати героїв! Один з твоїх синів, ніким не перевершений у повстанській звитязі — Лука Барановський, цілий день боровся проти трьох гарнізонів! Не знаємо достеменно, яке число ворогів штурмувало повстанців, але щонайменше сотня ворогів нашого краю силкувалася зламати непокірного раба "советского отечества". В його бік летіла сотня смертоносних ворожих куль — у відповідь летіла одна повстанська грізна куля, сповнена ненависті та помсти за смерть мільйонів невинно убієнних мучеників за волю України. Від одного пострілу холонули спини пихатих "сталінських орлів", кожна куля призначалась непро-шеним гостям — окупантам, заволокам, катам України. Червоні завойовники трусились, тут, перед лицем смерті їх охоплював тваринний страх, десь випарувалось чванькувате геройство, мурашки повзли по спинах душогубів. Боягузів покинула напускна сміливість, ніхто не хотів вмирати ні за "родіну", ні за Сталіна. Вони були тільки герої глухої ночі оточувати сільську оселю, вриватись у сонну хату, стягати з постелі невинних людей, брудними московськими матюками будити дітей, немовлят та перестарілих немічних дідусів та бабусь, кидати всіх у вантажні машини, не давши змоги нічого захопити з собою, везти на станції, заганяти в заґратовані товарні вагони і без їжі та води везти в дикий холодний Сибір.

А тут, перед лицем смертельної небезпеки, навіть не спрацював фальшивий партійний клич: "Комуністи, вперьод!". На фронті комісари-партійці гнали заляканий безвільний натовп зневірених плебеїв на смерть, щоби після бойової удачі приписати собі перемогу. А тут їм пощади не було, тут була інша ситуація. Повстанська куля платила за сльози, кров, за невинно вбитих людей, за злочинну руїну проти українського народу. Повстанець дорожив кожною кулею, бо УПА не мала своїх фабрик виробляти зброю і боєприпаси. Вся повстанська зброя добувалася у нерівних боях, не раз її здобували голіруч. І тому воїн УПА був свідомий, що кожний набій треба берегти і кожна куля повинна вразити ворога, бо вона здобута у ворогів часто ціною життя. Кожний повстанець шанував і дбайливо оберігав свою зброю, бо тільки зброєю можна говорити з ворогами, тільки зброєю можна поставити на коліна ворога і тільки зброєю можна знищити ворога, якщо він не здається. Ніхто не марнував набоїв, бо тільки їх добрий запас гарантував перемогу, а часто бій був довгий, до останнього патрона. А в безвихідній ситуації повстанець останній набій приберігав для себе, щоби не здаватися на поталу ворогам, а самому відчинити двері у безсмертя, піти з життя свідомо, з піднесеною головою, не залишивши ворогам шансу для тріумфу.

Лука Барановський, певно, усвідомлював, що це його останній шанс звести рахунки з лютими ворогами, бо таким бажанням він жив усе своє творче життя у лавах ОУН-УПА. Він міг передбачити таку зустріч, але не допускав, що стане на прю з такою стократ переважаючою силою окупантів і опиниться в такій ситуації, де відступати не було куди, бо навкруг — смерть. З усіх сторін лунали залпи смертоносних куль, а думка працювала невпинно — якнайбільше знищити ворогів, якнайдорожче продати своє життя, якнайдовше протриматись — а може, в сутінках вдасться вирватися з оточеної оселі. Завойовники запалювальними кулями підпалили хату, надіялися викурити димом та полум'ям нескореного сміливця, та це не допомогло їм. Приречений на смерть не здавався, бо вирішив боротися до останнього удару серця. До такої фатальної події повстанець був готовий весь час підпільної праці. Колись треба буде зустрітися віч-на-віч у смертельному двобою з ненависним ворогом, який весь час вистежував його, робив засідки, наставляв пастки, хотів взяти живим і полонити, бо живий повстанець для них набагато дорожчий. В них була надія, що через страшні нелюдські муки майстрам-катам вдалося би вирвати в нього відомості про підпільну мережу ОУН, про всі зв'язки та про патріотів, які допомагали озброєному підпіллю в жорстокій боротьбі з окупантами.

До цього останнього нерівного бою він був готовий кожної миті по законах повстанської тактики, бо повстанці жили в постійному оточенні ворогів, тому кожний нерв роками натренованого організму реагував на всякі ворожі заходи, спрямовані на знищення. Не уявляв собі, коли така ситуація станеться, бо роки, прожиті в підпільній боротьбі, навчили всяких запобіжних заходів: передбачувати ворожі наміри, розкривати і наперед аналізувати ворожу тактику, випереджати ворога, зводити нанівець всі його задуми. Роки в німецькому підпіллі, а потім роки граничного напруження в совєтському підпіллі навчили досвіду змагатися з кадровими військовими командирами, офіцерами-випускниками вищих совєтських академій, груди яких були обвішані орденами та медалями за участь у боротьбі з ворогами "ро-діни". Вони роками ганялися за ним, і йому треба було весь час водити їх за ніс, обводити кругом пальця. І це робив звичайний собі мешканець маленького містечка, який не мав ніякої спеціальної військової освіти, але зате мав велику незрадливу любов до свого краю і до свого, народу.

Найвищою метою свого життя він вважав відновлення Української Держави, дотримувався першої заповіді Декалогу — "Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї". Щоби не перервалася ідея відновлення української державності, Лука Барановський створив у скалатській середній школі молодіжну підпільну організацію під назвою "Мета". Вона була покликана готувати молодіжні кадри революціонерів для продовження національно-визвольної боротьби. "Мета" довго не проіснувала, бо в її ряди пробрався провокатор, агент КДБ, і в результаті всі члени-патріоти були тортуровані і засуджені на довгі роки тюремного ув'язнення. Доля розпорядилася так, що всі вони після смерті кривавого диктатора Сталіна були звільнені з-за колючого дроту, а декотрі з них дожили до сьогоднішніх днів.

Штурм оселі Поради продовжувався. Провідник зробив спробу вирватися з оточеної і напівспаленої хати. Задум виявися фатальним, черга з кулемета "дегтяра" обірвала жертовне і героїчне життя вірного сина нескореної нації. Не кожен край і не кожен народ може похвалитися таким героєм, якого зродила Скалатська земля. Будемо плекати надію, що хтось з патріотів-скалатчан, кому дорога наша історія, хто не байдужий до нашого славного минулого, візьметься за перо і детально опише життєві шляхи Луки Барановського та Михайла Садовського, поки є ще багато живих свідків, які співпрацювали з районним Провідником у підпіллі, особливо тих останніх 5 років в умовинах більшовицької окупації. Та праця була би пам'ятником відчайдушній людині, героєві, якому на Скалатській землі не було рівних. Така книга була би взірцем у сфері духовного виховання молоді, бо цей подвиг був приспаний часом та сфальшований більшовицькою брехливою пропагандою.

Подвиг двох повстанців фактично закінчив національно-визвольні змагання озброєного підпілля ОУН-УПА на Скалатчині. Для грядущих поколінь Барановський і Садовський будуть еталоном мужності та геройства, адже ця визначна подія сколихнула суспільство нашого краю і послужила імпульсом для переорієнтації сил. Ті, хто з учасників ОУН-УПА залишився живий, пішли в глибоке підпілля, а разом з ними ті люди, які підтримували їх, брали активну участь у національно-визвольних змаганнях, чинили опір насильницькій колективізації, русифікації та іншим репресивним заходам "червоної імперії". А перевертні та покручі, лояльні підніжки та сучасні яничари допомагали окупантам укріплювати радянську владу, не боячись відплатних заходів підпілля. Закрутилось колесо "високої комуністичної ідеології" та моралі. Зі сходу нахлинула могутня хвиля "великої совєтської культури", яка базувалась на великодержавному російському шовінізмі, алкоголізмі, розпусті та войовничому безбожництві. ...Та ніколи Сатана не поборе істини — Бога.

Вічна слава героям, що поклали свої голови в боях за волю України!

--- КІНЕЦЬ ---

Текст звірено з виданням: Василь Паливода. Спогади українського повстанця і багаторічного в'язня таборів ГУЛАГу. - Вид. "Смолоскип", Київ 2001. ISBN 966-7332-70-5.

Оригінальний текст взято з е-бібліотеки Exlibris:

www.exlibris.org.ua