Стережися вовка

Стережися вовка (Вовчий легіон – 2)

Адам Пшехшта

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.

Чоловік попросив “Барикади”. Кіоскер, дебелий чолов’яга з агресивним виразом обличчя, гостро зиркнув на нього – всі знали, що редакція газети, яка видавалася в Любліні, має комуністичні переконання.

-- Давно пора ліквідувати цю ганчірку, -- гаркнув він.

Кинув газету на прилавок, немов мав справу з чимось брудним і смердючим. Клієнт провів рукою по зім’ятому потужною долонею папері, сумно похитав головою.

-- Бачте, я волів би не погнуту газету, -- пояснив. – Бо звик до послуг найвищої якості.

Кіоскер зірвався з крісла з сердитим хрипом, схопив чоловіка за рукав піджака. А вірніше, хотів схопити. Він приголомшено спостерігав, як одягнене в шовкову тканину передпліччя, яке досі вільно спочивало на прилавку, зникає немов хтось махнув чарівною паличкою, а незнайомець делікатним, майже елегантним рухом хапає один з його пальців. Пролунав неприємний хруст виламаного з суглоба великого пальця, продавець закусив губи, стримуючи окрик болю. Він сам не знав чому, спрацював якийсь древній інстинкт. Адже кільканадцять метрів далі, вулицю патрулював поліціант.

-- Я ж сказав, -- обізвався з докором клієнт. – Тільки найвищої якості…

Він розгорнув поданий кіоскером новий екземпляр, який ще пахнув свіжою фарбою і пробіг поглядом розділ приватних оголошень. За якусь мить, зі зневажливою посмішкою, викинув газету в кошик для сміття. Продавець почекав, поки незнайомець зникне з поля зору, і постогнуючи від болю, витягнув газету з урни. Серед оголошень, автори яких шукали братньої жіночої душі (“бажано з великим бюстом”), виділялося одне, небанальне: “Зірки кажуть, що Мисливець повинен стерегтися вовка”. Під текстом підписався якийсь Іоанн де Монте Реджіо.

***

Не дивлячись на навколишню зелень, не дивлячись на сповнений сонячного жару вітер, що пахнув квітами, навкруги відчувався якийсь холод. Холод, що не мав нічого спільного з температурою, та все одно пронизливий. Запах літа, на який накладався сморід вологого моху, також був іншим. Не таким гострим. Тіні, які падали згори від корон дерев, зливалися з тінями могильних плит, що виростали з землі. Широкоплечий чоловік, років десь під тридцять, вдивлявся задумливим поглядом в фотографію, розміщену на кам’яному цоколі. Його споглядання обірвав делікатний кашель. Пара, що з’явилася з-за сусідньої плити, виглядала, як батько з донькою. Обоє були одягнені скромно, проте елегантно, рухалися з гідністю, притаманною тільки аристократам чи багатіям. Або і те, й інше.

-- Дуже перепрошую, -- обізвався новоприбулий. – Можна запитати, що Вас так… зацікавило? Може Ви родич, -- він схилився, щоб краще прочитати дещо затертий напис. – генерала Маркграфського?

-- Дядьку… -- спробувала зупинити його супутниця.

Той, до кого вони звернулися, досить довго придивлявся до непроханих гостей, немов повернення до реальності вимагало зусилля і часу.

-- Ви… -- він підвів красномовно брови.

-- Густав Корнт, -- легко схилився старший чоловік з припорошеними сивиною скронями. – А це моя небога, Марія.

Дівчина витончено зробила реверанс, на її обличчі засяяла легенька, напівнасмішкувата посмішка.

-- Дядько нудьгує, -- пояснила вона. – Щоб розвіяти нудьгу, він зробить все, навіть зачепить незнайому, Богу душу винну людину, -- пробурмотіла.

-- Єжи Пренглер, -- представився у відповідь незнайомець. – Вас цікавить історія генерала Маркграфського, чи потрібна якась допомога? Ви заблукали?

-- Заблукали? – пирхнула Марія.

-- Я гадав, що лівонська шляхта рідко відвідує Варшаву, -- пояснив з ледь помітною іронією Пренглер.

-- Ви нас знаєте? – запитала гордовито дівчина.

-- Чув фамілію. Моя мати з дитинства навчила мене трохи про геральдику і познайомила зі своїми аристократичними родичами. Справжніми й вигаданими. Бачте, мій батько не був шляхтичем.

Старший чоловік похитав тростиною, пирснув сміхом.

-- Не смійте звертатися до мене за титулом, юначе! Повертаючись до справи: що робить поляк, і, як здогадуюсь, католик на православному кладовищі біля могили російського шефа поліції з часів поділу Польщі?

Пренглер не мав наміру пояснювати особі, з якою щойно познайомився, як глибоко можна зануритися в застигле минуле, пірнути в історію, не велику, яку пишуть науковці, і в якій йдеться про долю народів і держав, а особисту, навіть інтимну історію людей, що спочивають на території некрополя, скласти картину минулих часів, використовуючи виставлені на загальний огляд долі.

-- Вам знайомі обставини смерті Маркграфського? – запитав він коротко.

Корнт покрутив головою. Він вдивлявся в Пренглера холодними, блакитними очима, немов дитина, що чекає на свою улюблену казку. Не дивлячись на свій похилий вік, він не справляв враження недолугого, тростина під пахвою здавалася швидше реквізитом, ніж необхідним аксесуаром.

-- В серпні 1906 року, я називаю дату за нашим літочисленням, його вбили бойовики ПСП.

-- Але на фотографії видно також якусь дитину! – вигукнула Марія. Вказівним пальцем вона доторкнулася до круглого личка, зображеного біля генерала, хлопця.

-- Саме до цього ми доходимо, -- сказав з ледь помітною посмішкою Пренглер. – Маркграфський був шефом поліції в Польському Королівстві. Керував діяльністю охранки… Знаєте, що таке охранка?

-- Звичайно, -- фиркнула дівчина. – Царська таємна поліція, яка безжально придушувала будь-яку революційну діяльність.

Її дядько демонстративно закотив очі.

-- Пробачте її, -- сказав. – Начиталася різних дурниць. В певному віці важко відрізнити правду від пропаганди.

Не дивлячись на, здавалося б, легкий тон, посмішка Корнта була дещо вимушеною. Так, наче погляди небоги турбували його більше, ніж він хотів визнати. Марія гнівно зморщила брови, але не обізвалася на його слова.

-- Охранка боролася також проти рухів за незалежність, -- обізвався Пренглер, задумливо придивляючись до дівчини. – Хай там що, ліквідовуючи ворогів царя, Маркграфський був ефективним, компетентним і безжальним. Його засудили до страти. Проблема полягала в тому, що в системі охорони генерала було важко знайти слабу ланку. Фактично, знайшли тільки одну. Його сім’ю... Маркграфський працював у Варшаві, а жив у невеличкому палаці на околиці Отвоцька. Він повертався з роботи додому потягом, в спеціальному вагоні з охороною. На станції в Отвоцьку на нього чекала карета. Звичайно, жандарми конвоювали його до самого палацу, але переважно залишалися на певній відстані від карети, бо нею часто приїжджала жінка генерала з дітьми. Важко сказати, чи вони воліли не лізти в його приватне життя з власної ініціативи, чи виконували наказ Маркграфського, достатньо, що це був найкращий момент для нападу. От вони й напали… Бойовики розстріляли карету зблизька. Справу полегшило те, що захоплена зненацька охорона втекла. В перехресному вогні загинув Маркграфський і його син Кока, дивом врятувалися жінка, між іншим полька, донька і гувернантка.

-- Що це за зменшувальна форма: Кока? – запитав Корнт.

-- Від Миколая, а може Константина, -- пояснив Пренглер. – Хлопцю було дев’ять років.

-- Вам його шкода? – в голосі Марії пролунала непідробна цікавість.

-- Шкода, -- підтвердив він. – Але понад все, я замислююся, де проходить межа поміж боротьбою за незалежність, за свою країну і тероризмом.

-- Ви були на війні? – несподівано змінив тему Корнт.

-- Був.

-- Як гадаєте, чим відзначається переможна військова операція?

-- Я не зовсім розумію… -- Пренглер стурбовано закусив губи.

-- Розумієте, розумієте, -- кинув Корнт звинувачувальним тоном. – Швидкістю, брутальністю, вмінням пристосуватися до ситуації. Одним словом – силою.

-- Силою? Маючи чисельну перевагу, кожен дурень може перемогти, -- фиркнув Пренглер.

-- Я не про таку силу, не в цьому значенні. Йдеться про відсутність докорів сумління, прагматизм. Мабуть, бойовики ПСП могли вбити Маркграфського і в іншому місці, але з великими власними втратами. Вони прийняли правильне рішення. На ворога потрібно нападати, коли він слабий, а не готовий до бою. Комуністи, -- ствердив він задумливо. – Комуністи це розуміють. Тому їхня сила зростає, тому вони такі ефективні. Бо їхні вороги стоять перед дилемами, задумуються про мораль і етику, а вони повністю ігнорують ці питання, їх цікавить тільки результат, -- закінчив він похмуро. – І, зрештою, вони переможуть…

- Може, аж так погано не буде? – запитав Пренглер, міряючи поглядом явно спохмурнілого співрозмовника. Старший чоловік вбив кінець тростини в землю і, делікатно знявши руку небоги з плеча, похитався на п'ятах, повільно покрутив головою. Якийсь час вони стояли мовчки, тишу обірвала Марія.

-- Може Ви все-таки проведете нас до виходу? Щоправда, ми не заблукали, але охоче оглянемо по дорозі інші цікаві… місця. На якусь мить її обличчя набрало бешкетного виразу, як в малої дівчинки, яка домагається солодощів. Засяяли очі смарагдового кольору, вона чарівно наморщила носик.

-- Радий служити, -- засміявся Пренглер, вказав на одну з алейок. – Сюди ми дійдемо до іншої цікавої могили.

-- Так? – пробудився з задуми Корнт.

-- Дуже романтична історія, -- відповів молодший чоловік, звертаючись до Марії. – Велике кохання…

-- Можна, дядечку? – Дівчина просунула долоню під руку Пренглера.

Запитаний відповів посмішкою і кивнув на знак згоди. Вони рушили вперед, молоді люди випередили старшого пана на кільканадцять кроків. Біля самої огорожі, що оточувала кладовище зупинилися навпроти дивного чи то пам’ятника, чи то надгробка – на підставці неправильної форми було розміщено плиту з барельєфом, який зображав двох молодих людей. На плечах чоловіка можна було зауважити офіцерські еполети. Марія присіла перед епітафією.

-- Гєоргій Яшин і Вєра Островська, -- прочитала вголос. – Чому в них різні фамілії, якщо вони були одружені?

-- Не були, -- відповів коротко Пренглер.

-- І їх поховали в одній могилі?!

-- Мабуть, що ні, це символічна могила. Хоча…

-- Розкажіть, що трапилося, -- попросив Корнт, який долучився до їхнього товариства. Він зняв елегантні рукавички з телячої шкіри, задумливо доторкнувся до плити.

-- Розповідати майже нічого, -- Пренглер знизав плечима. – Їй було вісімнадцять, йому двадцять один рік, познайомилися, закохалися, однак не могли одружитися.

-- Чому? – Марія поправила капелюшок, відкинула з чола пасмо темного волосся.

-- Класова різниця? Але це двадцяте століття. Вони померли в 1906 році, -- додала, поглянувши на стертий дощами напис.

-- Обоє походили зі шляхти, однак… Він був всього лиш поручиком елітарного Кексгольмського піхотного полку, який тоді був дислокований у Варшаві, Вєра з огляду на родинні зв’язки, займала значно вище становище в світському товаристві.

-- Що трапилося? – Марія закусила губи.

-- Вони закінчили життя самогубством. Навіть не відомо, як саме, родичі Вєри були надто впливовими, щоб факти стали надбанням громадськості. Подейкували про отруту, інші казали, що юнак подарував коханій смерть, взяв гріх на себе… В прощальному листі Вєра попросила, щоб хоч після смерті вони спочивали разом. З багатьох причин виконати це прохання було… важко. Чужих людей не ховають у спільних могилах, до того ж самовбивць на освяченій землі… Зрештою, було знайдено компроміс, родичі Вєри могли дійсно багато. Вони поставили цю могилу. Ходять чутки, що…

-- Так? – підвів брови Корнт.

-- Нібито родичів Вєри мучили докори сумління, тож вони поховали тут обидвох. Вночі, нишком. Але це тільки чутки. З очевидних причин, цього ніхто не перевіряв. Набагато ймовірніше, що вони спочивають окремо на різних кладовищах.

-- Хто Ви за фахом? – раптом запитала дівчина. – Звідки Ви стільки знаєте про це місце?

-- Маріє… -- жахнувся старший пан.

-- Нічого не трапилося, -- засміявся Пренглер. – Я архітектор. Тому й знаю варшавські кладовища. Сепулькральна архітектура – теж архітектура.

-- Гм… -- дівчина була спантеличеною. – Сепулькральна?

-- Могильна, -- підказав їй дядько.

-- Ви будуєте кладовища? – здригнулася Марія.

-- Та де там! – Пренглер знов засміявся. – Кладовищ не будують, вони самі з’являються, хоча певні речі можна, а навіть потрібно запланувати. Я будую готелі.

Подальшу розмову перервав звук швидких кроків, майже бігу. Чоловік, що наближався, посміхнувся ще здалеку, однак його посмішка не торкалася очей – ті надалі залишалися холодними й сірими, немов осінній туман. Грубо витесані, майже брутальні риси обличчя могли подобатися жінкам, так само як худорлява, хоч м’язиста постать, яка випромінювала тваринну енергію. Незнайомець курив сигару, перш, ніж підійти, кілька разів демонстративно струсив попіл на стежку.

-- 'Demoiselle Marie... – здавалося його не обходить ніхто, крім дівчини. Пренглер зауважив побілілі пальці Корнта, що стискали тростину. В погляді старшого чоловіка відчувалися гнів і тривога.

-- Моє шанування! – продовжив новоприбулий, цілуючи руку почервонілої Марії. Пізніше, з вдаваним здивуванням, ніби щойно його побачив, повернувся з легким поклоном до Корнта, нарешті оцінив поглядом Пренглера.

-- Бачу, Ви заводите нові знайомства, -- зауважив він насмішкувато. – Ну, але нічого дивного, Марі така… жадібна до знань.

-- Пан Єжи Пренглер, Альфред Жарський, -- представив з явною неохотою Корнт.

-- Авжеж, авжеж, якщо йдеться про мене, то без “панів” та інших буржуазних церемоній, -- сказав іронічно Жарський.

Недбалим рухом протягнув руку Пренглеру.

-- Я почекаю, поки Ви докурите сигару, -- процідив архітектор. – Взагалі-то, неввічливо вітатися, коли чимось зайнятий. Так само, як курити на кладовищі. От, ще одне, буржуазне упередження, якого дехто з нас дотримується.

-- Він має рацію, Фреде, -- Марія смикнула товариша за рукав. – Викинь сигару.

-- Твоє бажання для мене закон, -- Жарський кинув недопалок у розташовану на відстані кількох метрів урну зі сміттям. Тоді привітався з Пренглером коротким рукостисканням, після чого Марія відтягнула його в бік могили коханців-самогубців. Перед цим запитавши дядька, чи можна відійти. Як і попереднього разу, Корнт дозволив, однак було неможливо не зауважити, що він робить це наперекір собі та з тривогою спостерігає за небогою, що стоїть під ручку з Жарським.

-- Ця дівчина зведе мене в могилу, -- пробурмотів він нарешті.

-- Так? – проявив ввічливе зацікавлення Пренглер.

-- Що думаєте про цього… про товариша Марії? – голос старшого чоловіка душився від гніву.

-- Вольовий, не дбає про дотримання церемоній, -- відповів нейтральним тоном запитаний.

-- Більшовицький агітатор, ось він хто! – гаркнув Корнт. – Мені доводиться миритися з ним, бо вони знаються з Марією з дитинства, маєток його родини по сусідству з нашим, і дівчина звикла відноситися до нього, як до старшого брата… Ну, зараз це змінюється, -- признав, побачивши вираз обличчя співрозмовника. – Вона в нього закохана.

Якусь мить він важко дихав, намагаючись стримати хвилювання.

-- Ви справили враження на Марію, -- обізвався несподівано. З усмішкою поглянув на явно стурбованого архітектора.

-- Я був би неймовірно щасливим, якби Ви могли з нами ще колись зустрітися, -- заявив Корнт. – Гадаю, Марія теж буде не проти… -- закінчив він хитро.

Пренглер марно намагався зберегти поважний вираз обличчя.

-- Отже, Ви, графе, вважаєте, я можу стати… протиотрутою від більшовицької агітації?

-- Вважаю, -- підтвердив Корнт. – І попрошу без титулів, -- нагадав.

-- На жаль, -- Пренглер розвів руками. – Панна Марія чарівна, але наступного тижня я виїжджаю до Любліна, керувати ремонтними роботами в готелі “Вікторія”.

Обоє перевели погляд на захоплену конфіденційною розмовою пару, що саме поверталася.

-- Як все чудово складається! – вигукнула, підвівши голову, явно задоволена Марія. – Невдовзі ми й так збиралися провідати тітоньку Аню!

-- Ти завжди мала довгі вуха, -- буркнув старший пан.

-- Дядечку, благаю…

-- Твоє бажання для мене закон, -- відповів шанобливо Корнт. Його очі весело блиснули.

-- Ви дійсно вважаєте, що я… симпатична? – Марія звернулася до Пренглера. Чоловік мовчки простягнув руку, поцілував подану йому долоню.

-- Чекаю з нетерпінням нашої зустрічі, -- запевнив він. – Що скажете про історію Вєри та Гєоргія? – запитав ввічливо Жарського.

-- Зараз ми довідаємося, що кохання – це ще один буржуазний забобон, -- фиркнув Корнт.

-- Ні, -- заперечив Жарський. – Кохання – не забобон.

Цим разом в його голосі не було насмішки, він пролунав щиро.

***

Цілком таємно! Відділ II секція R. Шифрована депеша, перехоплена станцією прослуховування в Могилянах, передана до Генерального Штабу 23 числа цього місяця Хьюсом зі станції Здолбунів.

За точність розшифровки та інтерпретацію змісту відповідальний керівник секції H.

А. Грудецький – майор Генерального Штабу.

Шифровка. Терміново. Цілком таємно. Уповноваженому до справ укріплення кордону тов. Тютюнику.

Директива – негайно укріпити район Берездів. З цією метою зібрати 40 вершників, згідно з наказом направити їх на маєток розташований між Корцем і Межиріччям, розграбувати його і з відібраним майном повернутися на вказане місце.

Перші, ранкові промені сонця падали через велике, прямокутне вікно, воювали зі світлом, яке кидала вмонтована під стелею лампочка. Як офіцер, що сидів на підвіконні, так і машиністка з волоссям зібраним в охайний хвостик, виглядали на виснажених. Їхні очі з темними кругами свідчили, що не дивлячись на запроваджений восьмигодинний робочий день, вони давно перевищили всі норми. Нічого надзвичайного для II відділу Генерального Штабу. Така специфіка розвідки й контррозвідки – сфер діяльності “двієчників”. Офіцер з відзнаками капітана припинив диктувати, почекав, поки машиністка закінчить писати, й зі стогоном попросив кави. Машиністка важко встала з-за столу і підійшла до невеличкої, електричної кухоньки, по дорозі загасивши світло.

-- Багато ще залишилося? – запитала, подаючи капітанові каву в потертому, бляшаному кухлі. Свою, у вишуканому, фарфоровому горнятку, поставила біля друкарської машинки.

-- Ще один рапорт, -- буркнув капітан, шукаючи щось в невеличкій, розміщеній біля вікна шафці. – От мерзотники! – процідив зі злістю за якусь мить.

-- Що? – зацікавилася машиністка, зовсім не збентежена прокляттям.

-- Ви тільки погляньте, пані Геленко, це переходить всі межі! – він показав порожню пляшку.

-- Пляшка, як пляшка, -- відповіла машиністка непевно.

-- Порожня пляшка! – гаркнув офіцер. – А ще вчора була наполовину повна. Як нам боротися з більшовицькими шпигунами, якщо навіть тут нишпорять диверсанти? – запитав гірко.

Пані Геленка затулила скромно рот рукою, приховуючи позіхання або посмішку.

-- Гадаєте, це зробила совіцька агентура?

Капітан кинув на неї похмурий погляд і підійшов до етажерки, що стояла біля стіни, дістав теку з написом “Статистика венеричних хвороб на території DOK IX”. За мить в його руці з’явилася пляшка – цим разом повна.

-- Краплинку до кави? – запропонував значно спокійнішим тоном.

-- Що це? – жінка недовірливо відступила. – Минулого разу, коли майор Обара почастував мене абсентом, я ледь не…

-- Це тільки ром, -- перебив її капітан. – І ніколи не пийте з Обарою, -- порадив.

Долив трохи алкоголю до горнятка з кавою, значно більше до бляшаного кухля.

-- Це все одичні апарати, -- кинув іронічно. – Виконали його найпотаємніші мрії…

-- Правда? – В голосі машиністки не було особливого зацікавлення.

Вона сіла за стіл, закинула ногу на ногу, помахала черевичком, що підкреслював тонку щиколотку і струнку лінію гомілки. Скромний, проте елегантний одяг натякав, що вона хоче подобатися чоловікам на свій, спокійний лад. Жакет і спідниця походили від доброго кравця, тонкі риси обличчя підкреслював ледь помітний макіяж.

-- Кожен працівник “Двійки” повинен регулярно проводити сесії з такими апаратами, -- пояснив капітан, змірявши пані Геленку повним поваги поглядом. – На жаль, неможливо передбачити, яким буде ефект, ми досі орієнтуємося в цих питаннях тільки в доволі загальних рисах. Навіть сам винахідник, доктор Йодко-Наркєвмч, висловлюється досить неясно… Гра варта свічки, -- признав. – але часто довго не можна зрозуміти, що відбулося під час сесії.

-- Щось я не дуже розумію, -- заявила жінка.

-- Одичні апарати Наркєвича посилюють певні риси… здібності людини, яка перебувала під їхнім впливом. Інколи все просто: більша сила, кращий зір чи слух, після кожного сеансу проходиться серію тестів. Однак інколи все набагато складніше. У випадку Обари, підвищилася його толерантність до алкоголю. Я сам бачив, як він випив дві літри горілки й поводився немов це був лимонад.

-- Ви самі бачили?

-- Звичайно, що під час тестів, -- поспішно запевнив офіцер.

Йому відповів скептичний погляд пивних очей, проте їхня власниця вирішила не заглиблюватися в цю тему.

-- Повертаємося до роботи, -- зітхнув офіцер, впевнившись, що машиністка допила каву. – Цілком таємно! Особисто для шефа відділу. Рапорт розвідки в справі Мисливця.

Ритм стуку клавіш змінився, руки жінки затремтіли. Офіцер не звернув на це уваги, диктував далі:

-- Підозрюваний купив газету “Барикади”, в рубриці приватних оголошень прочитав об’яву, підписану Іоанном де Монте Реджіо. Не відомо, чи псевдонім, що базується на імені німецького астролога кінця середньовіччя, має якесь значення. Те, як він розправився з кіоскером, який продавав газети, вказує, що його ймовірно слід віднести до еліти совіцьких агентів, в класифікації російської розвідки – Істрєбітєлі (Винищувачі). Володіння САМ робить його особливо небезпечним і вимагає надзвичайної обережності при спробах спостереження чи затримання. Вчора підозрюваний ходив на православне кладовище, де його бачили в товаристві лівонського аристократа Густава Корнта, його небоги та інженера Єжи Пренглера.

Граф Густав Корнт – шістдесят три роки, не судимий, бере активну участь в діяльності кількох благодійних товариств, відомий підприємець в паперовій галузі. Дотримується правих поглядів, налаштований проти більшовиків. Під час війни росіяни вбили його брата, Францішка Корнта. В свій час інтенсивно придушував спроби комуністичної агітації на території свого маєтку.

Марія Корнт – дев’ятнадцять років, донька Цецилії з роду Вєлєцьких і Францішка Корнта, вбитого під час польсько-совіцької війни. Знаходиться під впливом комуністичної пропаганди. Досі не підтверджено участі в комуністичних акціях. Була присутня на кількох мітингах, в товаристві Альфреда Жарського.

Єжи Пренглер – двадцять сім років, інженер, архітектор, не судимий. Брав участь в польсько-більшовицькій війні, звільнився з війська в званні підпоручика. Політичні погляди – невідомі. Скидається, що з підозрюваним зіткнувся випадково. Рекомендовано подальше спостереження.

Альфред Жарський – тридцять два роки, відомий також, як Магент, Ройський, псевдонім в даній операції – Мисливець. Може мати співучасників. Брав участь в комуністичній агітації на Волині й Поділлі, замішаний в диверсійній діяльності на території Камінь-Каширського повіту, замішаний в нелегальному перевезенні людей в СРСР, співпрацював з ОМС – Отдєлом Мєждународной Связі. Не судимий. Жодне зі звинувачень не доведено.

***

Молодий вартовий привітав жінку посмішкою. Та мовчки висипала вміст сумочки на простий, сосновий стіл, дозволила, щоб спритні, тонкі пальці перевірили всі шви, сковзнули по делікатній, зміїній шкірі. Від виходу з будинку її відділяли дві стіни з броньованого, зміцненого сталевою сіткою скла. Між ними сиділи чотири солдати, озброєні дробовиками та автоматами Томсон. Жоден з солдатів не виглядав особливо грізно, але жінка розуміла, що це тільки видимість. Одного разу вона була свідком, як до будинку увірвався шаленець з пістолетом. Він був мертвим, перш ніж зробив два кроки. Вартових, що охороняли будинки в яких містився II Відділ Генерального Штабу старанно добирали серед солдатів з найбільшим бойовим досвідом і неймовірно швидкими рефлексами. Імовірно, додатково підсилених спеціалізованими одистичними апаратами. Махнувши рукою, вартовий дав зрозуміти, що поминає особистий обшук. Забринів соленоїд, хтось ввічливо притримав двері. Жінка полегшено зітхнула, намагаючись відповісти посмішкою на салют солдата. Вийшовши з будинку, підкликала таксі, назвала водію адресу. На півдорозі повідомила таксиста про зміну маршруту, втихомирила його, пообіцявши додаткову оплату. Пройшла пішки пару сотень метрів, зупиняючись перед магазинами з одягом. Вдаючи, що оглядає найновіші, щойно привезені з Парижа, сукні Шанель, вона довго вивчала постаті перехожих, що відбивалися у вітрині. Не зауважила нічого підозрілого, однак, згідно з інструкцією, ще двічі міняла таксі, перш, ніж доїхала до місця зустрічі.

Район був небезпечний, тому, коли вона побачила знайоме обличчя, то з полегшенням втулилася в турботливі, сильні обійми.

-- За тобою спостерігають, -- сказала поспішно. – Вони ще не здогадалися, але знають…

-- Шш, -- чоловік поклав палець їй на вуста. – Спокійно, Геленко.

-- Я все запам’ятала, так, як ти мене вчив, -- Вона підвела погляд, чекаючи на його схвалення.

-- Так?

-- Я все пам’ятаю, -- повторила жалюгідно.

-- Пренглер?

-- Здається його не підозрюють. В рапорті було щось дивне, щось про САМ і Винищувачів…

Чоловік весело пирхнув.

-- Хочеш знати, що таке САМ?

-- Я хочу знати про тебе все.

-- Закрий очі, -- попросив.

Торкнувся її вуст делікатним, немов дотик крил метелика, поцілунком, поклав руку на підборіддя. Різким рухом скрутив жінці шию, а потім зробив крок назад, дивлячись на тіло, розпростерте біля його ніг.

-- Так буде краще, -- пробурмотів. – Для всіх…

***

Пренглер зиркнув на годинник, скрупульозно перевірив час – до дев’ятої залишалося кілька хвилин. Штовхнув глазуровані двері, зайшов у вестибюль і поклавши у стояк свою тростину, вступив всередину кондитерської крамниці. Головне приміщення любельської кондитерської Хмєлєвського було облаштоване в модерному стилі – його оптично збільшували дзеркала, якими вкрили всю протилежну до входу стіну, гості сиділи за столиками з білого, з прожилками, мармуру. За прилавком, у скляних вітринах, розмістили різноманітні кондитерські вироби. Корнт разом з небогою чекали на Пренглера в затишному кутку, біля великої, кахельної пічки. В приміщенні було багато гостей: різнокольорові, літні сукні та капелюшки жінок контрастували з пастельними костюмами чоловіків. Частина клієнтів чоловіків відразу направлялися на другий поверх, де, як проголошувала мальовнича вивіска, знаходився більярд.

Марія першою схопилася на ноги, протягнула архітектору руку для поцілунку, очі смарагдового кольору радісно блищали.

-- Нарешті! – вигукнула вона. – Я вже боялася, що Ви не прийдете.

-- Маріє, так не личить, -- докорив їй старший пан, але в його голосі чулося задоволення. Він привітався з Пренлером, сердечно потиснув руку, запросив до столика.

-- Що будете замовляти? – запитав. – Запевняю, що тутешні пончики кращі ніж у Блікле.

-- В такому разі, хай будуть пончики, -- посміхнувся Пренглер. Марія також замовила пончики й морожену каву по-віденськи.

-- Розтовстієш, -- звернув їй увагу Корнт. Дівчина гнівно фиркнула, звернулася по підтримку до архітектора.

-- Скажіть йому, що це неправда, -- попросила. Пренглер відповів їй довгим, оцінюючим поглядом, здавалося, що він дійсно обмірковує це питання, замість того, щоб зробити банальний комплімент.

-- Гадаю, навіть кілька кілограмів Вам не зашкодить, -- Марія явно зашарілася, Корнт красномовно кашлянув.

-- Щиро перепрошую, -- Пренглер схилив голову. – Це прозвучало як зухвальство.

-- Нічого не трапилося, -- старший пан махнув рукою. – Але краще, давайте змінимо тему. Може розповіси пану інженерові місцеву легенду, -- запропонував, звертаючись до Марії.

-- Легенду?

-- О, так, вже кілька сотень років по Любліні кружляє розповідь про диявольський суд і відбиток долоні, який залишив один з пекельних суддів.

Заохочена посмішкою Пренглера, Марія розповіла кілька версій легенди про скривджену продажними суддями убогу вдову і незвичному втручанні пекла на захист справедливості. Пообіцяла показати стіл з відбитком лапи чорта, що зберігся до наших днів.

Якийсь час вони вели легку, світську бесіду, насолоджуючись витонченими солодощами. Зрештою Корнт красномовно поглянув на годинник.

-- Дядечку, тільки не це, -- зойкнула Марія. – Мені так рідко випадає нагода порозмовляти з кимось цікавим. Тобто… Я не хотіла тебе образити…

Корнт якусь мить суворо дивився на небогу, нарешті несподівано розсміявся.

-- Ну, гаразд, -- сказав. – Однак в мене зустріч з юристом, бізнес. Мені потрібно зустрітися з ним, тут недалеко, у Радзимінського, тож якщо маєте бажання прогулятися по Краківському Передмістю…

-- Я до Ваших послуг, з великим задоволенням, -- запевнив Пренглер, відсуваючи дівчині крісло. Вийшовши з кондитерської, вони ліниво крокували найбільш репрезентативною вулицею Любліна, інколи зупиняючись, коли Марія розповідала супутникові плітки пов’язані з якимось магазином чи рестораном.

Пренглер нишком спостерігав за дівчиною, вона – не дивлячись на безтурботну поведінку – починала його приваблювати. Здавалося, в ній дрімало, щось значно більше, ніж видавалося на перший погляд, якась старанно прихована, передчасна зрілість. Їхню прогулянку перервав багато одягнений чоловік з чітко вираженими семітськими рисами.

-- Пане поручнику! – вигукнув з непідробною радістю.

Здавалося, він хотів підійти й порозмовляти, але Пренглер відповів лише холодним поклоном. Вони рушили далі.

-- Ви не любите євреїв? – запитала Марія через деякий час. Пренглер зітхнув, але промовчав.

-- Чому він назвав Вас поручником? – продовжила вона не збентежившись. – Адже на Вас немає мундира.

-- Ви завжди говорите те, що думаєте? – відповів він грубо.

Марія стала навпроти нього, зняла з голови капелюшок. Легенький, теплий вітерець скуйовдив її густе, темне волосся, сонце відбилося в зелених, крапчастих, як у кота очах. А шмаркачка гарна, признав подумки Пренглер. Дуже гарна.

-- Я не завжди така… невихована, -- сказала дівчина вагаючись. – Однак…

-- Ви в жодному випадку не невиховані, хоча в тому, що кажете, є певна brusquerie, -- відповів роззброєний Пренглер.

-- Нестримність? – замислилася дівчина. – Ви дуже люб’язні. Однак, я не питала просто так, мені дійсно цікаво.

-- Можна запитати, чому?

-- В жодному випадку ні! – вигукнула Марія.

Чоловік коротко засміявся, але за мить його обличчя спохмурніло, немов він пригадав собі щось, про що волів би забути.

-- Це відбувалося в 1919 році, -- розпочав він. – Тривала війна і почали мобілізувати молодь. Я саме був у відпустці й гуляв по Краківському Передмістю в новенькому мундирі підпоручика, -- докинув Пренглер іронічно.

-- Чому в мундирі? Хіба не зручніше було б у цивільному вбранні? – здивувалася дівчина.

Пренглер нерішуче кашлянув, покрутив тростиною.

-- Я був молодим і марнославним, -- промимрив. – До того ж знаєте приказку: ”Панни мліють за мундиром”…

-- Ох… -- обурилася Марія, однак відразу на її обличчі з’явилася пустотлива посмішка. – І як? Справдилося?

-- Ми не будемо це обговорювати, -- буркнув він. – Коротко кажучи, дійшло до заворушень. П’яні призовники напали на місцевих євреїв. Їх лякала перспектива відправки на фронт, а деякі євреї відносилися до комуністичних ідей з надмірним… гм… ентузіазмом. До них приєдналися всякі покидьки й натовп почав бити євреїв, грабувати їхні магазини. Жителі Любліна рішуче виступили проти, на вулиці вийшли посилені патрулі поліції, відреагували також польські офіцери й солдати… -- Пренглер знизав плечима. – За два дні заворушення припинилися.

-- Чому в мене складається враження, що Ви щось не домовляєте?

-- І гадки не маю, -- пожартував архітектор. – Ходімо, я бачу Вашого дядечка, -- сказав з полегшенням. В нього не було наміру розповідати дівчині, як разом зі жменькою солдатів захищав від п’яного мотлоху будинок Якоба Крафта, а тим більше звірятися про вдячність, яку виявила йому донька Якова, Ребека…

***

Йоган Кроне пройшов повз вартових біля головного входу, на ходу показав перепустку, проігнорував солдатів, що витягнувшись в струнку, салютували йому і помчав по сходах наверх. Кілька осіб привітало його дружньо, однак, здавалося, що більшість непокоїть сама присутність високого, худорлявого офіцера з шрамом на обличчі. Нічого дивного – Кроне був легендою. Всі знали, що операція в якій він бере участь, або неймовірно важлива, або щось пішло не так, геть не так…

Скидалося, однак, що начальника варти на другому поверсі, худого поручика в окулярах, цей візит не схвилював. Він докладно перевірив документи Кроне, тим часом два солдати тримали майора на мушці. Холодний блиск в очах за лінзами свідчив, що краще не робити жодних різких рухів. Нарешті Кроне пропустили далі. Він зупинився перед оббитими грубою, сталевою бляхою дверима, натиснув кнопку електричного дзвінка. Хтось глянув у вічко і двері відчинилися. Однак перш, ніж Кроне зайшов до sanctum sanctorum – кімнати управління операціями, йому в груди вбилися дула двох автоматів Томпсона. Чоловік, що тримав зброю був схожий на перерослу мавпу: лиса, вкрита шрамами голова, кремезне тіло вагою далеко за сто кілограмів і обличчя, яке виглядало, немов застигло в гримасі люті, могли налякати будь-кого. З-під майже позбавлених вій повік, на майора дивилися водянисті, блакитні очі, в яких було не більше життя, ніж в сталевих кульках.

-- Томчак! – гаркнув Кроне.

-- Тихо! Я думаю, -- відповів на диво приємним баритоном чоловік у формі сержанта. Автомати в здоровенних лапах виглядали як дитячі забавки, Томчак був єдиним знайомим майора, здатним влучно стріляти одночасно з двох Томпсонів. Сьогодні він становив останню лінію оборони, головний захист приміщень, в яких зберігалися таємниці “Двійки”. Вирішальним в тому, що він виконував саме цю функцію, було не стільки вміння сержанта поводитися з “фортепіано з Чикаго”, скільки його видатний, зовсім непомітний на перший погляд, розум. Томчак був одним з найкмітливіших працівників контррозвідки, а його розум міг зрівнятися тільки з нехіттю до кар’єрного росту, який змусив би його до праці в офісі.

-- Твій ідеал жінки? – запитав Томчак.

-- Я… -- не зрозумів спочатку Кроне.

-- Давай, Швабе, -- підігнав сержант. Він один з небагатьох міг собі дозволити вільно вживати прізвисько Кроне. Майору не подобався псевдонім, який йому дали колеги й кілька разів він довів це до їхнього відома. Дуже болісним для жартівників шляхом.

-- Пишна, розпусна блондинка без мізків, -- відповів він полегшено, пригадавши собі нарешті якусь п’яну розмову.

-- Проходьте, Ваше високоблагородіє, -- дозволив з глузливим поклоном вартовий.

-- Що тобі стрілило в голову з цим питанням? – сикнув розлючено Кроне.

-- Ваше високоблагородіє не в курсі останніх подій, -- проголосив сержант з вдаваним жалем у голосі. – Прогрес не стоїть на місці й потрібно пристосовуватися.

-- Що ти пиздиш?! Я читаю всі повідомлення!

-- Не ті, що треба, -- велетень вишкірив зуби. -- Жіночі журнали вже два тижні в захваті від відкриття такого собі доктора Фрітша. Цей тип винайшов спосіб вигладжувати зморшки. З допомогою одичного апарата.

-- Справді? В мене не вигладжені, -- запевнив майор.

Сержант кинув на товариша погляд сповнений співчуття.

-- Подумай трохи, йолопе, -- запропонував. – Якщо можна позбутися зморшок, відмолодити, то чому не можна змінити вигляд обличчя?

Кроне грубо вилаявся.

-- Потрібно негайно змінити заходи безпеки, -- простогнав. – Знову. Йобані одичні апарати.

-- Йобані одичні апарати, -- повторив за ним Томчак. – Сходимо сьогодні до Іцка? – запитав, змінюючи тему.

Кроне демонстративно закотив очі. В розташованому на Празі шинку подавали чудові флячки й приготовані за єврейськими рецептами наливки. Однак район був – м’яко кажучи – не дуже. Заклад був популярним в колах, які мали поважні проблеми з законом. Звичайно, присутність Томчака робила таку вилазку абсолютно безпечною. Сержант народився дві вулиці далі й ще до того, як йому виповнилося шістнадцять, здобув в околиці славу людини, в якої на шляху краще не ставати.

-- Я подумаю, -- буркнув Кроне, заходячи до кімнати управління операціями.

Всередині, у відгороджених скляними плитами боксах, працювали аналітики, всю одну стіну займав ряд сейфів. Вздовж інших на етажерках лежали гори файлів.

-- Пане майоре… -- з крісла зірвався огрядний чоловік з круглим, немов у моржа, обличчям. Схожість до цього симпатичного ссавця збільшували пишні, потемнілі від нікотину вуса.

-- Вітаю, комісаре, -- Кроне схилився, подав руку асистентові поліцейського і одному з техніків “Двійки”. – Навіщо Ви мене сюди викликали?

-- В нас докази, які не можуть залишити цю кімнату, -- пояснив технік. Старший, сивий чоловік не приховував задоволення. Жестом запросив майора до столу, показав на розкладений під окуляром величезної лупи шматок звичайного, сірого паперу.

-- Принесли з поліції, -- пояснив.

-- І?

-- Його знайшли в сумочці вбитої вчора Гелени Дарницької, Вашої працівниці… Хтось скрутив їй шию, фахово, одним рухом, -- сказав комісар. – Папір… Дехто так економить, що не викидає упаковок, якщо вони ще можуть стати в пригоді. Ця… На зарплату Дарницької не порозкошуєш, правда?

Кроне кивнув, придивився до паперу, вилаявся.

-- Я нічого не бачу, -- гаркнув з докором в голосі.

Технік з посмішкою нахилив трохи лупу, вступив майорові місце.

-- Ми використали препарат, який застосовують, коли беруть відбитки пальців, завдяки цьому… -- офіцер рухом руки зупинив пояснення.

-- Бачу, -- буркнув. -- Брилья-Саварен “Фізіологія смаку”, здається перше видання. Я розумію, Ви проявили диявольську винахідливість, щоб встановити назву книжки, загорненої в цей папір, однак і далі не розумію, що з цього?

-- В квартирі покійної ми знайшли апаратуру, що дозволяє зменшувати фотографії. Більш-менш у відношенні триста до одного. Таким чином картку друкованого паперу можна зменшити до розмірів крапки.

-- Вона виносила звідси документи? – здивувався Кроне.

-- Швидше за все, ні, -- обізвався нерішуче комісар. – Зі схованки під підлогою ми витягнули кілька сторінок з таємною інформацією, але аналіз показав, що текст написано на машинці, яка знаходилася в неї в квартирі. Здається, вона запам’ятовувала документи, які друкувала, а повернувшись додому, переписувала їх по пам’яті, фотографувала і…

-- І? – підігнав нетерпляче майор.

-- Поміщала їх в тексті якоїсь зовсім невинної книжки. Потім було достатньо перевезти її через кордон. Таким чином, завдяки мікрофотографії, в одній книжці можна заховати десятки, а то й сотні томів документів.

-- Ви впевнені, що йдеться про Брилья-Саварена? – Кроне нахилився вперед, риси його обличчя загострилися, як у хижого птаха, шрам посинів. Поліцейський рішуче кивнув.

-- Це не може бути будь-яка книжка. Вона надто цінна, щоб відправити поштою, чи випустити з рук. Факт, що хтось весь час тримає її при собі, не повинен викликати здивування. Роздуми Брилья-Саварена саме такі. Якийсь інтелігент або шляхтич, який вдає з себе естета, чи витонченого гурмана, міг би постійно читати її, не викликаючи жодних підозр.

-- Мисливець, -- прошипів Кроне. – Мисливець…

***

Не дивлячись на заможність дядька, що впадала в очі, і доступ до найновіших нарядів, Марія Корнт не стала невільницею панівної моди. Пишне, зав’язане у, здавалося, недбалий вузол волосся, зовсім не нагадувало стереотипної зачіски “під хлопчика”. Також легка сукня з атласу не приховувала фігуру, а підкреслювала спокусливі форми дівчини. Ансамбль доповнювали черевички зі зміїної шкіри й тоненькі, сірі панчохи. Марія нарядилася, подумав Пренглер.

-- Як я Вам подобаюсь? – запитала вона, ніби прочитавши його думки.

Крутнулася на п’яті, насупила гнівно брови, дивлячись на мовчазного архітектора. Вони домовилися піти погуляти, Марія чекала на нього біля будинку, що належав її тітці.

-- Ви гарненька, -- сказав він нарешті з вимушеною посмішкою. На незграбний комплімент вона відповіла гнівним блиском зелених очей. Пренглер опустив погляд.

-- Сердечно перепрошую, -- пробурмотів він. – Здається, я сьогодні не в настрої.

Дівчина завмерла, тільки зараз зауважила блідість і змучене обличчя компаньйона.

-- Щось поважне? – обізвалася вона цілком іншим тоном.

-- Сімейні справи, -- зітхнув Пренглер. – Не хочу про це говорити.

-- Ви виглядаєте так, немов потребуєте чогось… підбадьорливого.

Архітектор знизав плечима, затиснув пальці на тростині.

-- Сердечно перепрошую, -- повторив.

Марія взяла його під руку, повернулася до будинку тітки.

-- Вип’єте чайку, ну… може знайдеться щось міцніше, -- додала, коли вони підіймалися наверх. Дівчина відчинила двері власним ключем, запросила Пренглера всередину.

-- Тітки немає, дядечко, як завжди, зайнятий справами, а в служанки вихідний, -- пояснила вона, проводячи його до салону. – На чай доведеться трохи почекати.

Коли вона вийшла на кухню, Пренглер пішов за нею.

-- Як Вам не терпиться… попити чайку, -- зауважила з легкою іронією.

-- Мені подобається дивитися, як працюють жінки, -- парирував він.

Марія не відповіла на провокацію, якийсь час поралася біля кухні, нарешті налила запашний чай в елегантні горнятка.

-- Посидимо тут чи в салоні? – запитала.

-- Може краще в салоні, -- запропонував він.

Пренглер пропустив дівчину вперед, забрав їй з рук повний чайник. Марія передавала йому посудину з надмірною, здавалося б, обережністю, їхні руки зустрілися і на якусь мить залишилися разом.

-- Тримаю, -- запевнив він з вдаваною повагою. У відповідь пролунало гнівне фиркання, вони повернулися до салону. Не дивлячись на напускне невдоволення, вона щедро налила йому віскі.

-- З запасів дядечка, він твердить, це цілюще діє на нерви…

-- Цілком можливо, -- усміхнувся Пренглер. – Вас цікавить теорія смаку? – підняв брови, споглядаючи на книжку Брилья-Саварена, що лежала на столі.

-- На жаль, мушу Вас розчарувати, -- відповіла вона їдко. – Мої зацікавлення не такі витончені, це Фреда або дядечка.

-- Пан Жарський…

-- У пана Жарського гострий приступ параної, -- перебила вона його. – Він твердить, що за ним стежать. Вилетів звідси з самого ранку так, немов хтось за ним гнався.

-- Можна поглянути? – запитав він. – Здається, це перше видання.

-- Звичайно, -- дозволила вона з мученицьким виразом обличчя. – Цікаво, скільки алкоголю потрібно у Вас влити, щоб Ви спробували вкрасти в мене поцілунок, -- буркнула під носом.

Пренглер не відповів, він напружено розглядав титульну сторінку, витягнув з кишені невелику, проте сильну лупу. Двері до кімнати з тріском відчинилися, всередину забіг Жарський.

-- Звідки ти… -- почала Марія. Вона не договорила, Жарський одним рухом відкинув важкий стіл і повалив Пренглера.

-- Фред!

-- Заткнися, дурепо! – гаркнув Жарський.

Пренглер вже вставав, вони зійшлися посередині салону, якийсь час обмінювалися блискавичними ударами. Нарешті архітектор відкинув суперника потужним копняком в груди. Марія схопила його за руку.

-- Перестаньте! – вигукнула. – Перестаньте обидвоє!

Замовкла, брутально відштовхнена на стіну. Жарський витягнув револьвер, але перш, ніж натиснув на гачок, Пренглер болісним прийомом вибив у нього зброю. Наступної миті йому довелося відступити, під запеклими атаками противника. Обоє обережно рухали руками, намагалися заспокоїти дихання, готуючись до вирішальної сутички. Розпочав Жарський. Серією завданих з нелюдською швидкістю ударів. У відповідь Пренглер спробував копнути того у промежину. Безуспішно. Пролунав сухий тріск і архітектор відскочив з безвольно відвислою рукою, Жарський зламав йому ключицю.

-- Це кінець, -- сказав з мстивим задоволенням.

Він скочив уперед, затиснув пальці на горлі Пренглера, з усмішкою поглянув у напівпритомні, затуманені болем очі. А за мить болісно зітхнув, зблід. Ніж, який зненацька з’явився в здоровій руці архітектора, вбився йому в живіт, а потім ще раз і ще…

-- Ні…!

Марія, з залитим сльозами обличчям, підняла револьвер Жарського. Пренглер метнув ножем з-під руки й дівчина захиталася, намагаючись схопитися за рукоятку, що стирчала їй з горла. Почувся гуркіт вибитих дверей, до кімнати забігли поліцейські. Відчувався запах крові й смерті. Як завжди.

***

Чоловік незграбним рухом витягнув перепустку, подав вартовим. Молодий капрал відчинив перед ним двері, люб’язно притримав. Охоронці на першому поверсі пропустили його без перевірки, відсалютували. Він старанно віддав честь, намагаючись не пошкодити другу руку, що висіла на перев’язі. Енергійно постукав, зайшов до кабінету начальника.

-- Капітан Пренглер-Вільчинський прибув для…

-- Сідай, -- перервав його змученим голосом Кроне. – Сідай.

Майор виглядав на виснаженого, переглядав якісь документи.

-- Як самопочуття? – запитав.

-- Почуваюся так, як виглядаю, -- відповів, зітхнувши, Пренглер. – Перший раз в житті я вбив жінку. Не те, щоб я шкодував, -- застеріг він відразу. -- Безперечно, вона хотіла застрелити мене, та, все одно… Мене гризло сумління, коли я підступно напрошувався до її дому, -- додав глухо. – Мабуть, Жарський затягнув її в це лайно, вона кохала його.

-- Приблизно так, -- буркнув неохоче Кроне. Він явно не мав бажання розмовляти на цю тему. – Тепер нам не вдасться встановити певних речей, але безсумнівно вона перебувала під його впливом. Ну, і дядька.

-- Дядька?!

Майор кивнув головою.

-- Дядька, -- підтвердив похмуро. – Справжній Мисливець – Корнт. Жарський був тільки його посіпакою. Хтозна, як загинув брат графа, він отримав всю його спадщину.

-- Але… Адже кіоскер…

-- З кіоскером розправився Жарський, але Дарницьку, машиністку, вбив Корнт. Ми знайшли на її сумочці відбитки пальців графа, -- докинув сердито. – Якщо хоча б половина того, що нам вдалося вияснити про Мисливця, це правда, залишається загадкою звідки, не дивлячись на поважний вік, в нього така неймовірна фізична форма. З іншого боку, всі ті одичні апарати… Він зробив свою роботу і зник, наказавши Жарському перевезти книжку. З його фахом, або дуєш на холодне, або швидко закінчуєш кар’єру. Якби ти не зауважив книжку Брилья-Саварена, він напевно прислав би телеграму, що хворий чи поїхав у справах і залишив дівчину в тітки. У Жарського був білет на експрес з Варшави до Москви, він залишився в них вдома, тільки щоб пильнувати книжку. Через годину від’їжджав швидкий поїзд до Варшави. Класична пастка в пастці. З самого початку Жарський прикривав Корнта, складалося враження, бо так було задумано, що він Мисливець. А тим часом Корнт, вільний від підозр, мав повністю розв'язані руки: отримав від Дарницької книжку з мікрофотографіями й зрештою, зваживши всі за і проти, назавжди заткнув їй рота.

-- Отже, ми програли, -- констатував Пренглер.

-- Ні, -- заперечив майор. – Вважатимемо це нічиєю. Ти вбив російського агента, може, -- він явно завагався. – Двох агентів, ми здобули книжку з мікрофотографіями. Завдяки цій справі ми взяли ще трьох машиністок і одного прибиральника, замішаних у шпигунську діяльність. Як і Дарницькій, ми вже місяць поставляли їм фальшиву інформацію. З іншого боку, Корнт втік, не відомо, скільки документів він вкрав раніше за допомогою своєї коханки. Ми також не знаємо, хто попередив Мисливця.

-- Дарницька була…

-- Так. Саме тому й померла, якби вона зрозуміла, що була для нього тільки джерелом інформації, нам не довелося б довго схиляти її до свідчень.

Кроне витягнув пачку цигарок, почастував молодшого офіцера, дав припалити. Невдовзі вони попрощалися, майор побажав Пренглеру швидше видужувати, потиснув здорову руку, ще раз похвалив за участь в операції. Коли той вийшов, довго сидів мовчки, слухаючи, як по підвіконнику барабанить літній дощ. Краплини спливали по шибах, розмиваючи все, що назовні. Нарешті він відчинив вікно, впустив всередину повітря, що пахло грозою, дозволив, щоб волога зросила йому обличчя, обмила, як сльози. Це тільки дощ, подумав він. Тільки дощ…

Кроне підійшов до пічки, що знаходилася в кутку кімнати й рішучим рухом кинув у отвір невеличкий, витягнений з шухляди зошит. Щоденник. Полив витягненою звідкись горілкою, підпалив. Солдатові не личить плакати за дурною, закоханою шмаркачкою. Дівчиною, яка немов гімназистка, описала своє захоплення чоловіком, з яким щойно познайомилася, почуття настільки сильне, що перемогло сімейні узи й дружбу, яка тривала з дитинства. І загинула, намагаючись врятувати коханого. Від його руки.

-- Це тільки дощ, -- пробурмотів Кроне. – Тільки дощ.

(Далі буде)

Adam Przechrzta

Strzeż się wilka (Wilczy Legion – 2)

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.