Історія Юхима - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Room (Начало книги) #1

РОМАН КВАНТ

ІСТОРІЯ ЮХИМА

2015

Розділ I

Здача екзамену

Тонка, ледь помітна грань ще сильніше зменшувалася, поки царство сновидінь остаточно розламалось від удару твердої, звичної стіни пробудження. Безглузді обривки сновидіння, як шматочки пазлу перемішувалися, а потім зникали. Після солодкого, млосно-ніжного відпочинку, момент усвідомлення власного буття здається якимось незвичним і несподіваним. Відлуння будильнику ще досі лунає у моїх вухах, дзеленчить десь у голові, руйнує усю райську насолоду від липких обіймів сну.

Розкривши свої очі, я на коротку мить таку загадкову і оманливо-швидкоплинну, фокусую свій неясний погляд на довгій стелі. Тоді ж у голові відроджується світла здогадка, що мені варто поспішати на іспит. Я роблю один судомний рух, який допомагає перейти моєму тілу від горизонтального до вертикального положення. Після цього я намагаюся прийти до тями. Недбало протираючи заспані очі, я повільно почав рухатися у напрямку вмивальника. На виході з кімнати, я зупинився і одягнув капці, а лише потім почапав по коридору. Наближаючись до мети, я зачепив дівчину, яка проходила в інший бік.

– Дивись куди преш, сновидо! – пробурмотіла вона невдоволено і пішла далі, тримаючи рушник у руці.

Я і не думав вибачатися і навіть не озирався на неї, бо ще недостатньо прокинувся. Помивши лице холодною водою, я витер його рушником і вже більш жвавим, упевненим кроком попрямував назад до кімнати. Цього разу траєкторія мого руху була більш чітка та врівноважена.

– Ласкаво просимо в реальний світ, – пролунало ззаду.

Позаду стояв Гаврило (в миру – Гавр) – такий собі гладкий хлопець, із тонесенькою щіткою чорних вусиків, маленькими сірими очима та жвавими жестами кінцівок. Коли він говорив або кудись йшов, то усі його жести та рухи нагадували якогось дивовижного птаха, що різко дивився навкруги, міг наполохано злетіти у небо, а потім заспокоївшись, приземлитися на дах будинку або гілку дерева і спокійно собі чистити пір’я. Гавр ніколи не сидів на місці. Його непосидючість іноді дратувала. Ось, наприклад, він щось мені розповідає, а сам ходить по кімнаті, дивиться у вікно і лише рідко може подивитися людині в очі, наче таку честь він дуже рідко дарує співрозмовникам.

– Щось цей світ занадто реальний, – я спробував посміхнутися.

– Думаю, кава наразі допоможе це з’ясувати. Ти йдеш, чи хочеш знову запізнитися на екзамен?

Я навчаюсь в ДНУ, на спеціальності українська філологія. Наразі вчуся на четвертому курсі, наблизившись до літніх іспитів. Часом навчання мені набридає, викликає нудьгу, але моя любов до книжки (я великий книголюб), допомагає подолати величезні списки літератури, які потрібно прочитати та засвоїти кожному починаючому філологу. Ким я буду працювати далі – ще не вирішив, хоча у двадцять один рік потрібно більш точніше визначатися із планами на майбутнє. Можливо, після закінчення університету і отримання диплому, піду працювати редактором або професійним філологом. Одне знаю точно, що вчителем з української мови ніколи в житті не буду. Ця професія нудна, непрестижна і малооплачувана.

Зараз мені потрібно збиратися на іспит, від якого залежить багато речей. Оскільки я вчився на бюджеті, а мої батьки не були багатими, то ж усі мої кишенькові гроші на забаганки в основному фінансувалися із стипендії, а також невеличкі суми поступали від рідних. Звісно, можна було підробити, як це роблять багато студентів. Наприклад, піти розвантажувати вагони, попрацювати промоутером або оператором контакт-центру, але річ втім, що мені було ліньки відривати дупу від дивану і раненько пертися на роботу. Це і так доведеться робити, але вже після закінчення навчання. Мене і так жахала довга і важка праця за копійки в проміжку від двадцяти двох до шістдесяти років. Це ж цілих тридцять вісім років рабства! А зараз я ще планував насолоджуватися незабутніми, вільними студентськими годинами, що летіли швидко, але залишали приємні відчуття.

Родом я із села Глибоководне. Може ви чули про таке? Воно знаходиться у Дніпровській області, недалеко від Кривого Рогу. Це таке маленьке, богом забите село, де живе не більше кількох сотень (насправді від сили півтори сотні) жителів, завше літні люди, адже молодь віддавала перевагу мегаполісам: шумним кварталам, старим, зруйнованим кладовищам, брудним вуличкам, фабрикам, заводам, з яких йшов величезний стовп диму.

Мої батьки народилися в цьому селі і провели усе своє свідоме життя. Найкращі роки мого дитинства та юнацтва також проходили на полонині, коли пасеш корів, граєш з хлопцями у карти, залицяєшся до файних дівчат, порсаєшся у городі, допомагаєш татові латувати дах, кормиш свиней, курей, гусей, мандруєш понад річкою, або купаєшся в озері. Так, це були чудові миті мого життя – незабутні миті, що залишили свій приємний відбиток у моїй свідомості, створюючи коктейль не лише з приємних вражень, а й з розчарувань, невдач, проблем та надій. Це були живі, приємні, часом сумні спогади, але вони надихали рухатися вперед. Такі спомини були нечіткими, як старі фотографії, які втрачали свою палітру кольорів, проте геть не змінювали саме зображення. Так же мої спомини – як, миттєві фото, рухливі картинки, звуки, запахи і відчуття – були у моїй голові.

У Глибоководному була невеличка школа, в якій я провчився усі десять років. Я б не сказав, що навчання мені так подобалося – більше забавляло розважатися з однокласниками на уроках, розігрувати вчителів, жартувати з дівчат, та байдикувати, – але середня освіта являлася загальнообов’язковою, то ж мені довелося прикласти зусилля та закінчити школу, отримавши середній атестат, у якому рясніли четвірки та п’ятірки. Тільки кілька поодиноких трійок, як бідні, облізлі деревця у степу, дещо псували картину старанного учня, заставляли брови тата здійматися угору, а кутки губ неприємно опускатися вниз, створюючи незадоволену міну. Але, навчання у школі щасливо відбулося. Я відстрілявся, як кажуть.

За цей час я дуже багато читав наукової фантастики, містики та пригодницької літератури. Окрім цього, мені легко давалися гуманітарні науки: українська мова та література. То ж, у одинадцятому класі в мене не виникало сумнівів яку спеціальність слід обрати. Я вирішив подавати документи до ДНУ на українську філологію. Вибір був зважений і неодноразово схвалений батьками. Так я і поступив в університет. Позаяк він знаходився у великому місті, а я мешкав у маленькому, віддаленому від цивілізації селі, то на сімейній раді ми одностайно вирішили, що я буду переїжджати у Дніпро, щоб отримати вищу освіту, а якщо вдасться, то й залишуся там працювати. Отримавши, місце проживання в гуртожитку, я чотири роки міг користуватися свободою існування без контролю з боку батьків, без моралей та критики.

Сподіваюся, вільне студентське життя не зробило з мене пройдисвіта, а хоча б сформувало засади та фундамент для більш дорослого життя.

Я мешкаю у гуртожитку університету на другому поверсі. У кімнаті розташовано чотири ліжка – два на першому і два на другому ярусі. Окрім мене та вищезгаданого Гавра, тут же жило двоє студентів: Максим та Петро.

Перший хлопець вчився на географа на другому курсі, а більшість часу віддавав алкоголю, дівчатам та картам, відсуваючи глобус на останнє місце. Такий патлатий юнак із довгим, витягнутим обличчям, худими вилицями та шаленим блиском очей міг гуляти усю ніч до світанку, а наступного дня спокійно прийти на лекції та хропіти, не зважаючи на нудну, монотонну розповідь викладача, що захоплений самим процесом міг не помічати, як хтось з його студентів впадав у царство Морфею.

Одного разу його така любов до нічного гуляння та пияцтва довела до того, що викладач змушений був потривожити його міцний сон та важке проспиртоване дихання, що мов би п’янило усю аудиторію своєї концентрацією алкогольних парів. Максим підскочив, вигукнув, що «він свою зупинку не проспить» і вирішив далі хропіти. Спектакль завершився лише тоді, коли викладач вдруге його розбудив і попросив покинути аудиторію під загальний сміх. Як розповідають свідки, більше ніхто ніколи не бачив, як Максим спить на заняттях. З того часу усі його відвідування лекції та семінарів були лише у рівному, сидячому положенні, з широко розплющеними очима та цілковитою увагою до слів викладачів.

Петро був напрочуд його протилежність. Спортивна фігура, веселий характер, бажання досконало гризти граніт науки – його з дівчатами бачили лише у вихідні, а всі лекції юнак старанно відвідував, – любов до спорту та повна байдужість до алкоголю, цигарок, наркотиків, що робили його успішним студентом, та перспективним хлопцем, що планував йти до аспірантури та стати викладачем. Я навіть підозрював, що його амбіції можуть сягати таких висот, як стати завкафедрою чи деканом, а може дійти до самого ректора? У будь-якому разі, Петро ставив цілі, як от збільшити об’єм грудей та біцепса, качаючи м’язи, здати іспити на відмінно чи переспати із Юлею із паралельної групи. І більшість таких цілей він досягав.

Що стосується Гавра, то він відіграє свою роль у моїй історії, про що я буду казати далі. А зараз лише розповім те, що сталося минулого року, коли він ще зелений першокурсник поступив до наших лавр розбещених, заплямованих поганою репутацією студентів від понаднормового вживання алкоголю, голосного співання пісень та заборонених ігор у карти на гроші. Одного вересневого дня, ми вирішили колективно провести Гавру бойове хрещення, через яке проходить кожен студент. Як годиться, ми взяли горілку, пиво, канапки з маслом, сиром та ковбасою і почали усю церемонію активного вливання алкоголю у свої молоді, ще незвичні до цього діла організми. В перервах між чарчинами, ми виходили курити у туалет, травили анекдоти, жартували та розповідали кумедні історії із життя, часом правдиві, а більше вигадані побрехеньки.

Отже, ми всі в дупель нализалися до такого стану, коли увесь оточуючий світ починає тремтіти, кружлятися навколо тебе, у вухах лунає сильний шум, як під час вітру, а розум повністю затуманений зеленим змієм, який заволодів здоровим глуздом та вивільнював назовні усі приховані, заборонені поклики, безумні бажання. Ми веселилися, ходили до дівчат, але в такому вигляді нас не пустили до них, то ж, коли горілка і пиво закінчилися, ми завалилися спати.

Нас розбудив крик Гавра.

– Що це, за музика серед ночі?! – невдоволено вигукнув він і скочив із ліжка.

Ми здивовано між собою перезирнулися. Принаймні я на той час жодного звучання пісень не чув. Гавр швидко вийшов з кімнати і постукав до сусідів.

– Агов, вирубайте музон нафіг! Спати хочеться.

Він гупав у двері, горланив до хрипоти, аж поки двері не відчинилися і у коридор вийшов заспаний хлопець з п’ятого курсу.

– Який музон, п’яничка! Зараз я тебе вирублю! Вали звідси. І свої навушники дебільні зніми.

Як виявилося, Гавр просто п’яним заснув (точніше – відключився) з навушниками, у яких гучно лунала музика, а потім прокинувся серед ночі і забув про це. Наступного ранку він вибачився перед сусідами. Остаточне прощення наступило після того, як він у сусідню кімнату поставив хлопцям кілька літрів пива.

Коли до початку іспиту залишалося менше години, я раптово пригадав, що не встиг ще поснідати. То ж, я пішов на кухню, яка була загальною для усього корпуса гуртожитку, де перестрічалися хлопці та дівчата різних курсів та спеціальностей. Це було невеличке приміщення з великим холодником, столом по середині, кількома стільцями, тумбочкою, у якій зберігалися заварна кава, чай, цукор, тощо. Зранку це місце завжди перетворюється на галасливий, метушливий мурашник, у якому усі швиденько хапають щось поживне (іноді це чужа їжа), якесь питво (частіше кава з цикорієм, або чай), миттєво закидають усе в свій шлунок з такою космічною швидкістю, що кілька таких випадків могли стати всесвітніми рекордами із поїданням смаженої картоплі, макаронів, канапок, яєчні або каші. Особливо багато метушні виникає під час сесії, коли більшість студентів вечорами старанно вчать підручники, або точніше пишуть шпори до ранку, а потім мають від сили дві-три години поспати, щоб встигнути на складання заліку або екзамену. Хоча, частенько бажання гризти граніт науки бодай в останню передекзаменаційну ніч чомусь поступається місцем колективному процесу щільного, дуже близького знайомства із алкоголем. Окрім цього, студенти, відчиняють вікно, протягують залікові книжки і волають: «Шара, прийди! Шара, прийди»! Не всім і не завжди воно допомагає, але тут головніше правильність ритуалу і віра у сам процес.

Я потрапив на кухню саме вчасно. Кілька хлопців та дівчат вже встигли зайняти вільні стільці і впевнено наминали похапцем їжу, запиваючи це чорною, міцною кавою – найліпший друг перед екзаменом для тих, хто провів безсонну ніч. Чимдужче діставшись до холоднику, я мав намір створити собі канапки з сиром та ковбасою. Але, відкривши дверцята, обклеєні назвами модних гуртів та короткими, смішними фразами, мене спіткало розчарування таких масштабів, що можна було крушити навколо себе усі оточуючі предмети. Ковбаса зникла. Цього слід було очікувати, якщо живеш у гуртожитку. Час від часу, у нас з’являються «щури», котрі тихенько беруть чужу їжу, бо у самих не лежить душа щось готувати.

Вилаявшись у голос – це звичайна справа рано вранці, – я захватив кусок хліба, масло (не задумуючись, кому це належить), чашку з кавою і попрямував у кімнату. Максим збирався в університет, одягнувши охайний, сірий костюм.

– Максе, куди це ти зібрався у такому вигляді? Невже одружуєшся? – пожартував я.

– Звичайно. Скоро весілля, інакше Ангеліна Петрівна завалить мене на екзамені.

– Сподіваюся, в тебе повний бойовий комплект?

Я мав на увазі, цілу купу шпаргалок, які він ховав у декількох кишенях піджака.

– Кількох відповідей не вистачає. Дівчата обіцяли принести шпори.

– Ні пуха, ні пера! – побажали ми вдачі товаришу.

– До біса! – вигукнув Максим і вийшов з кімнати.

Ми з Гавром допивали каву та доїдали останні канапки.

Екзамен мав відбутися о дев’ятій ранку на третьому поверсі університету. Відверто кажучи, я трохи спізнювався. Тролейбус, у який мені довелося сісти повз повільно наче равлик, зупиняючись біля кожного світлофору та на кожній зупинці. Можна було скористатися маршрутками, але у годину пік вони вже були вщент забиті так, що у вікнах стирчали лише п’яті точки людей. Тому, моя поїздка була повільною, а якщо ще додати, що я пізно вийшов з гуртожитку, то у сумі маємо моє невелике запізнення.

Швидко піднявшись на третій поверх, я зупинився біля кабінету, перевести подих. Постукавши у двері, я зайшов у аудиторію, де сиділи усі студенти з моєї групи. Я добре знав більшість з них, адже ми навчалися разом вже понад три роки і лише декілька з них за цей час були звільнені за не здачу заліків і величезну кількість прогулів.

– Вибачте за запізнення, – відповів я, привітавшись.

– Юхиме Вербицький, ви завжди у своєму стилі, – зауважив Леонід Дмитрович. – Гаразд, сідайте.

Я подякував і сів за парту. Мені попався важкий білет. Я взагалі майже нічого не вчив, а лише пробігся очима по сторінках підручника, але точно знав, що питання попалися складні, а відповіді не знаходилися. Я силою примусив себе зібратися з думками і намагатися написати іспит. За півгодини я зрозумів, що провалю його, якщо не знайду спосіб списати. Мобільний телефон з відповідями в окремому текстовому файлі я залишив вдома. Із заздрістю я спостерігав, як декотрі одногрупники спокійно сховали шпаргалки в рукав сорочки (навіть улітку вони одягнули сорочку з довгим рукавом) або під аркуш паперу і повільно списували, не привертаючи зайвої уваги. Викладач сидів за своїм столом і періодично кидав погляд на усіх присутніх. Іноді він вставав з місця і проходив по рядах між партами, уважно дивлячись, хто що робить. Лише одну дівчину він піймав з мобільним телефоном, в якому були заготовлені відповіді на білети. Їй довелося вимкнути телефон і віддати на час викладачу.

Дочекавшись, доки Леонід пішов у інший бік, я швидко обернувся і помітив позаду Настю, яка вправно писала на папері.

– Настю, – зашепотів я, щоб не привернути увагу інших. – В тебе є шпори на питання 7, 42 і 65?

Вона зашаруділа аркушем паперу.

– Ого, який спритний! Як я тобі їх дістану, якщо прєпад ходить?

– Ну дай хоч на одне чи два питання відповіді, будь ласка. Інакше я усе завалю і не отримаю стипендію. Виручай, прошу тебе!

Настя почала перебирати шпаргалки під партою, дивлячись періодично в сторону викладача. Нарешті вона просунула мені руку з маленьким папірцем, на якому дрібним шрифтом були надруковані речення.

– Дякую, я це не забуду.

Я сховав шпаргалку під сам аркуш і почав писати, іноді висовуючи кінчик роздруківки, щоб побачити наступну частину речення. Об’єм написаного поступово почав зростати, що додавало мені впевненості, але зовсім не забирало обережність. Леонід Дмитрович все ще продовжував спостереження за студентами, хоча його могло відволікти газета на столі, у яку він також трохи зазирав, щоб почитати цікаві статті або розгадувати кросворди. У такі проміжки, коли уся його увага була зосереджена на газетних шпальтах, політичних та світських новинах, декілька студентів наважувалися нахабно діставати з під парти підручника і прямо з нього переписувати готові речення. Коли викладач підіймав погляд на аудиторію, усі, як по команді ховали підручники під парту, шпаргалки на коліна чи під сам папір, на якому писали. Мені навіть здавалося, що він усе чудово бачив і розумів, як не по дивних, швидких рухах, так точно по обличчям, на яких важко було відразу приховати емоції вини і страху. Це додавало відчуття адреналіну, коли існував ризик, що в тебе можуть забрати екзаменаційну роботу і направити на перескладання вже тет-а-тет з екзаменаційною комісією, де не буде жодної нагоди списати.

Час складання іспиту поступово наближався до завершення. У мене ще залишалося одне питання, на яке я прагнув знайти відповідь. Настя вже дописувала свою роботу, тому я попрохав дати мені шпаргалки, щоб я теж міг добре написати. Вона передала мені усю стопку, обмотану гумкою. Я почав швидко гортати листочки з номерами питань, доки не знайшов потрібний. Витягти його було не легко. Листочок з такою бажаною і потрібною відповіддю, зачепився за інші папірці. Я зняв з них гумку і майже витяг його, коли неочікувано вронив усе на землю. Це було таке дилетантство, що мені стало вкрай прикро.

Леонід Дмитрович звернув на мене увагу, подивившись критично крізь стекельця окулярів. Я непомітно зіштовхнув ручку, яка впала на підлогу і тепер міг без підозр туди нахилитися.

– Шпаргалку вронили? – викладач до мене наближався, а я відчував, що в мене серце гупає, як навіжене.

– Лише ручку, – відповів я, намагаючись заглушити паніку.

Я непомітно перемістив ногу вправо і обережно накрив черевиком зверху шпори, намагаючись їх повністю приховати. Леонід підійшов ближче і попросив мене встати. Я зробив цю дію повільно, не зрушуючи з місця. Він подивився, що на стільці і під партою немає шпаргалок чи підручника і лише тоді схвально кивнув.

– Прошу вибачення. Я помилився.

– Нічого.

Коли він втратив до мене всяку цікавість, я тихо підняв купу шпор, сховав її у кишені, залишивши собі маленький папірець, який міг значно допомогти написати екзаменаційну роботу на п’ятірку чи хоча б четвірку. Антон, який сидів зліва, лише посміхнувся з моєї винахідливості. Я йому дружньо підморгнув, а тоді повернувся до роботи. У мене залишалося зовсім мало часу, тому варто було поспішати. Я писав швидше, ніж звичайно, від чого почерк виходив менш охайним, розмашистий і трохи крупний. Лише, коли підійшов час здавати роботи, я встиг написати майже все. Тоді, я з полегшенням поклав аркуші на стіл до основної стопки, що росла прямо на очах. Викладач сказав, що за дві години усе перевірить і виставить оцінки.

Нарешті можна вийти з душної аудиторії і провітритися.

На вулиці почався дощ. Маленькі краплі почали барабанити по вікнах, падати на асфальт, створюючи неприємні, брудні калюжі. Я стояв під навісом, вдихаючи свіже повітря. Засунувши руки в кишені куртки, я спостерігав, як люди ховалися під парасольками, а тих, кого дощ застав зненацька бігли у крамниці, доки повністю не намокли. Екзамен я повинен здати на хорошу оцінку. Звісно, я не був у цьому впевнений на сто відсотків, але щось мені підказувало, що сьогодні має пощастити.

Дві години я згаяв майже бездарно. Спочатку прогулявся парком Шевченко, спустився на набережну, пройшовся до цирку, а потім ще походив трішки по крамницях, хоча ніякої конкретної мети не переслідував. Просто хотілося подихати свіжим повітрям, відволіктися від усіх заліків, які нещодавно почалися, а також ні про що не думати. Нагулявшись досхочу, я повернувся в університет, дізнався, що написав на відмінно, і лише тоді спокійно поїхав в гуртожиток. Настрій у мене був чудовим, адже я планував здати усі іспити на відмінно, щоб отримати підвищену стипендію.

Розділ II

Аномалія часу

Наступний день після іспиту став для мене незвичним та містичним у повному сенсі цього слова. Детальніше на цьому я зупинюся пізніше.

Вчора ми із одногрупниками святкували здачу екзамену, випивши пару пляшок пива, а потім це свято продовжилося у гуртожитку, де нас оточували більш міцні напої із вищим градусом. Правда, вранці я себе почував не дуже добре. Апетит до мене не приходив. Філіжанка міцної кави і цигарка в руці – це був перший крок зустріти цей новий день і спробувати втиснутися у життєвий, бурхливий потік ріки, що несе нас уперед. Оскільки до наступного екзамену у мене було три дні, то я не мав бажання готуватися зараз.

Минулий екзамен пройшов успішно. Але цього разу я планував хоча б один день присвятити тому, щоб погортати підручники, спробувати хоч щось вивчити, а для повної впевненості підготувати шпори. У нас було так заведено, що відповіді до білетів готували кілька чоловік, щоб знизити навантаження та підвищити КПД праці.

У кімнаті було тихо. Макс і Петя мирно спали, а Гавр сидів за своїм ноутбуком і дивився якийсь фільм, одягнувши навушники. Я вирішив себе чимось зайняти, бо байдикобиття не може довго тривати. Спочатку я спробував читати Борхеса, але потім зрозумів, що не в змозі зараз осилити бодай кілька сторінок, тому відклав книжку вбік. Тоді вся моя увага сконцентрувалася на айфоні.

Кількома простими рухами пальців я запустив Інтернет, завантажив сторінку у Фейсбуці і почав переглядати новини, які відбулися з моїми друзями, завше віртуальними друзями, бо справжніх друзів насправді небагато, а інші лише товариші та знайомі. Передивляючись фотографії, статуси, надписи на стіні, коментарі, я помітив, що нічого не змінилося. Здається, вчора були схожі новини. Мені стало сумно, що цей день такий же бляклий, невиразний, як і вчорашній, повністю нагадуючи день байбака.

– Може покуримо? – раптом запропонував Гавр, відволікшись від перегляду фільму.

Він взагалі був кіноманом; його смаки були різнобічні від дешевих комедій і жахів до фільмів Куросави, Хічкока, Годара, Кустуріци, Іствуда, Скорсезе. Якщо день пройшов без фільму, то Гавр вважав його даремно втраченим. Я міг спокійно спитати в нього про будь-яке кіно і почути чітку відповідь, яка містила конструктивну критику і мала свою точку зору.

– Гаразд, – погодився я.

Ми вийшли в туалет і запалили цигарки. До ароматів хлорки додалися відтінки тютюну, який повільно плив у повітрі у вигляді химерних форм. На підвіконні стояла стара, поржавіла бляшанка у яку ми скидали недопалки. Комендатша частенько сварила нас за це, але студенти продовжували тут курити, деякі навіть наважувалися це робити в кімнаті, якщо їх сусіди були не проти.

– Ти знаєш Сєрого Бояна?

Я кивнув. Боян походило від прізвища Бояновський. Але ми всі Сєрого називали «Боян». Він вчився на п’ятому курсі юридичного факультету, але славився тим, що міг послати викладача на три літери, а потім з коньяком йти на перемир’я, вмовляючи того не ставити двійку. Боян був взагалі дуже емоційною та неврівноваженою людиною, а ще авантюрною та сміливою.

– Нещодавно Боян поспорив з викладачем на коньяк, що зможе у нього списати на екзамені. Звісно, той погодився на спор, але запевнив студента, щоб він готувався бігти в крамницю, де торгують спиртними напоями. Ну ось, Боян приходить такий на іспит впевнений у собі, зібраний, хитро так посміхається. Викладач спокійно дивиться і каже: «Я не дам тобі списати і крапка». Ну, Боян не дурень, просто промовчав у відповідь. Викладач сів навпроти нього, коли почався екзамен. Сидить прямо і спостерігає, щоб студент не скатав. Можливо, у нього і були шпори, але він ними не міг скористатися. Мобільним телефоном теж не дозволяється користуватися. Сидить так Боян черкнув кілька абзаців, але ж списати немає змоги. Викладач сидить навпроти нього за метр і уважно дивиться. Навіть інші студенти мають змогу списати. Раптом, у аудиторії гасне світло. Усі заметушилися, запанікували. Але викладач не розгубився, а хутко схопив Бояна за руки, тримаючи їх, щоб він не зміг витягти шпори з кишені. Хоча, у темряві і так нічого не видно! Прєпад попрохав, щоб хтось збігав у коридор та дізнався, що сталося зі світлом. Може проводку вибило. Поки його прохання почали виконувати, світло вже ввімкнули. І уяви собі таку картину. Викладач здивовано, витріщивши очі бачить, що перед Бояном лежить аркуші паперу з написаними відповідями. Але ж їх не було. А виявляється, хтось у темряві підклав до нього написані відповіді. Саме смішне, що листочки були проштамповані старостою групи за проханням викладача. Отже, як не крути, а викладач проспорив. Сьогодні Боян частує коньяком нас, який йому купив перепад, уяви?

– Ніфіга собі, – вражено промовив я.

Звісно, історія була смішною та вражаючою. Тільки Боян міг додуматися до такого шаленого, але водночас сміливого вчинку. Але мене засмутило те, що це було нещодавно. Я точно був впевнений, що кілька днів тому Гавр розповідав історію. Здається, ми тоді теж курили.

– До речі, ти вже розповідав мені цю історію, хіба ні?

Він подивився на мене якось здивовано.

– Юхиме, ти чого? Глюк піймав чи як?

– У мене було дежав’ю, ніби ця подія нещодавно відбулася. Я десь чув, що такий ефект з людьми іноді трапляється.

– Я коли вперше накурився анаші, то в мене і не таке було.

– Значить мене пре і без травки, – зробив висновок я.

Плавний, приємний початок такого спекотного, засушливого, літнього дня несподівано почав видозмінюватися у щось сюрреалістичне. Звичайно, певні механізми та сумніви були запущені це зранку, коли я розмовляв із Гавром, але ці дрібниці були поглинуті оточуючим театром абсурду, якому позаздрив би сам Беккет. Все почалося із телефонного дзвінка на мобільний. Чомусь завжди так: усі неприємності з’являються в найнесподіваніший момент, у час коли ти або беззахисний, або просто розслаблений та маєш гарний настрій, а тут бац – і з’являється вона – непрохана гостя – прикрість, страх та відчуття повної поразки, а ще безнадія та холодний, противний доторк безумства.

Дзвінок пролунав різко, руйнуючи мирне хропіння сусіда. На дисплеї висвітився номер старости моєї групи – Іри Криничко.

– Юхим на дроті, – промовив я досить жваво, ще не очікуючи, як саме мусить змінитися акт п’єси під назвою життя.

– Дивися не впади. Ти не забув, що повинен принести сорок гривень на кафедру. Ми всі збираємо на день народження Донченко.

От холера, що ж це в біса відбувається! У мене від хвилювання перехопило подих. Невже це знайоме явище знову повторюється? Адже я пам’ятаю, як дня два-три тому здавав гроші на день народження викладачу, а заздалегідь перед цим Ірка телефонувала мені. Сьогодні, начебто не перше квітня, але мені чомусь здається, що всі ніби змовилися, щоб мене розігрувати цілий день.

– Ти не заснув там? – поцікавилась вона.

– Ні, просто думаю…

– А що тут думати. Усі вже здали гроші, окрім тебе, Антона та Тані. Але вони обіцяли сьогодні на консультацію принести.

– Яка ще консультація? – глухим голосом, що зраджував мене, додаючи невидимі нотки паніки, запитав я.

– З французької мови. Хіба ти забув?

Сказати, що я був вражений – це нічого не сказати. Спочатку я подумав, що вона мене розігрує, але це не було в стилі Іри. Та й нащо їй так жартувати?

– Взагалі-то, консультація давно пройшла. Вчора навіть екзамен з французької я склав на п’ятірку. Іро, ти під кайфом?

Вона важко видихнула.

– Боюсь, це ти під кайфом. Обкурився, нє? Бо такої маячні я ще ніколи в житті не чула. Екзамен буде завтра. Подивись на календар. Сьогодні дев’яте червня. А тепер скажи мені, ти принесеш сьогодні гроші на консультацію?

Її голос звучав спокійно і трохи стривожено. Я добре почув нотки здивованості і міг лише гадати, що вона про мене зараз думає. Хоча, якщо чесно, я теж міг багато чого про неї думати. Наприклад, про те, що десяте червня було вчора, отже, у неї щось негаразд з головою.

– Стривай, ти щось наплутала. Сьогодні одинадцяте червня. Адже, я вчора склав іспит.

– Якщо тобі так погано, то я можу позичити гроші, але ти мені їх потім повернеш, добре?

– Так, мені погано. Давай я потім передзвоню.

Я відбив зв'язок, і відчув, що починаю втрачати опору реального світу. Що ж це в біса виходить? Я десятого числа склав екзамен, а тепер Іра каже, що наступило дев’яте число. То хто із нас двох з’їхав з глузду? Будучи впевненим, що мене це не стосується, я відкрив календар на айфоні і подивився на сьогоднішню дату: 09.06.2015.

Що за хрінотінь?– подумав я. –Невже у мене галюцинації?

Зізнаюся, мені стало дуже моторошно і не затишно від таких думок. Я ще ніколи не чув за своє життя – нехай ще і у ніжному віці, – що вчорашній день може несподівано повернутися. Такого ніколи не було, то ж у мене виникло певне непорозуміння. Краще всього усе розвіяти.

У кімнаті я застав Макса, який складав речі у сумку.

– Максе, яке сьогодні число?

– Що так погано? – співчутливо спитав він без жодного натяку на іронію.

– Бувало і гірше.

– Дев’яте червня, дві тисячі п’ятнадцятий рік. Ти знаходишся в галактиці Чумацький Шлях, у сонячній системі на планеті Зем…

– Максе!

– Ну, добре. Ти ж просив допомогти.

– А вчора… – почав я.

– Вчора було восьме число.

– Але ж я пам’ятаю, як здав іспит по французькій мові на відмінно!

Максим склав сумку і тепер здивовано подивився на мене. Він зробив невпевнений крок назад, наче боявся стояти поруч із людиною, яка починає казати геть божевільні речі.

– Чуваче, навіть я пам’ятаю, що твоя французька буде завтра. Мабуть, сьогодні у тебе консультація по ній.

Я відчуваю сильне напруження і водночас розгубленість. Такого повороту подій я ніяк не чекав.

– Юхиме, не пий більше ніколи, гаразд? У мене дядько любитель бухнути. Вечорами горілочку ганяє. Може півлітра запросто видути чи більше. Якось він так напився, що почав бачити марсіан. Вони ввижалися йому по всій хаті: в кімнатах, у шафі, на кухні, в ванній і навіть на балконі. Він їх віником ганяв, доки його не скрутили і не забрали на Ігрень. Біла гарячка – страшна річ, скажу тобі. Краще покинь бухло, доки не пізно.

Максим, перекинув сумку через плече і вийшов з кімнати, залишивши мене наодинці із власними страхами та безумством. А в тому, що це було безумство, я починав впевнюватися кожної секунди. Хоча, розум і продовжував усе заперечувати та запевняти мене, що цим загадковим подіям обов’язково знайдеться якесь наукове чи псевдонаукове пояснення. Головне, набратися терпіння. Я вилаявся у голос і пішов провітритися на вулицю.

Погода була надзвичайно спекотною та сухою. Сонце нещадно палило у незахищену макітру, сліпило очі своїм неймовірним, золотистим блиском, а повітря нагадувало подих вогняного дракона – таку собі міфічну істоту із якихось стародавніх легенд. Я одягнув темні сонцезахисні окуляри і увесь світ став дещо спотвореним, трохи затемненим, наче невидима рука творця у фотошопі додала до картини зайві п’ятдесят відтінків сірого.

Купивши собі морозива, я сховався у тіні величезного дуба, якому могло бути сто років і спостерігав за тим, як люд поспішав по власних справах. На зупинці стояв тролейбус, у який сіло кілька пасажирів, аж поки рогатий не попрямував вверх по проспекту. Мимоволі пригадалася буддистська приказка у новій редакції: «Якщо довго стояти на зупинці, то можна помітити, як останній тролейбус везе твого ворога у невідому далечінь».

Морозиво тануло швидше, ніж я його їв, тож у кінці трапези, мені довелося вологою серветкою витерти руки. Лише тоді я дочекався маршрутки і поїхав в університет. По дорозі я кілька разів занурювався у думки про дежав’ю, але це мені нічого не давало. Можливо, такі дивацтва бувають, хоча я вперше відчував, коли увесь день повторюється до найдрібніших деталей. Уся поїздка міським транспортом, ті ж самі пасажири, знайома музика у салоні – шансон, аварія на проспекті Гагаріна, смс від мобільного оператора, одним словом, усе це фатально повторювалося з диявольською точністю. Це навіювало якоюсь інфернальною атмосферою алогізму та безпорадності. Якесь перманентне, невидиме відчуття, що могло йти з далеких глибин підсвідомості, нагадувало мені, що це лише початок і тепер слід бути готовим до нових сюрпризів.

На потрібній зупинці я вийшов і відразу запалив цигарку. До учбового корпусу залишилося кілька метрів. Проте, я сильно знервувався і тому робив короткі, імпульсивні затяжки, що спричинило моє кашляння. Я ніби бачив себе зі сторони: молодий хлопець, нервово затягується, очі виражають безпорадність, а уся фігура трохи згорблена. Мені все здавалося нереальним сном. То може вже час прокинутися? Звичайно, я вважав себе нормальною людиною, але цей день точно повторювався нещодавно. Я міг змінити деякі декорації, свою лінію поведінки, але в цілому світ наче повторював певний запис, зроблений заздалегідь.

Жбурнувши недопалок у смітник, я зайшов у корпус. Мене трохи попустило. Якесь тривожне відчуття і розуміння того, що усе безглузде, потроху розсіювалося, зникало, поступаючи місцем стриманості та навіть відчуженості. Такий стан речей мене наразі влаштовував.

Усередині було затишно і більш прохолодно, ніж ззовні. Я зробив кілька глибоких вдихів та видихів, щоб прийти до тями, а потім неспішно попрямував на другий поверх, шукаючи очима аудиторію, у якій ось-ось мала розпочатися консультація. Двері були трохи відчинені, а у приміщенні лунав веселий гомін знайомих голосів. Я розчинив двері ширше, пустивши у коридор широку лінію світла і привітався з своїми однокурсниками.

У мої групі навчається двадцять шість чоловік: сім хлопців (разом зі мною) та, відповідно, дев’ятнадцять дівчат. Кілька студентів були відсіяні ще на перших сесіях, які повністю проігнорували навчальний процес і ставилися до заліків та іспитів геть безвідповідально. Мабуть, такий розхристаний, безвольний спосіб життя панує у крові певних осіб, що не в змозі довести важливу справу до кінця. Ті, що залишилися гризти граніт науки і далі, намагалися успішно впоратися із сесією, тримати хороші чи принаймні нейтральні стосунки з викладачем. Декотрі вже навіть працювали за фахом чи то перекладачем чи коректором у видавництві. А одна пафосна краля – так я називав про себе крашену білявку – повністю підходила під слова пісні Скрябіна: «Пальці з манікюрами, а дури, дурами, їх життя – машини, фітнес клуб, магазин». Незважаючи на величезний список книг для філологів вона усе читала із хрестоматії у скороченому вигляді або ще краще шукала по можливості відповідну екранізацію. То ж, часом їй доводилося складати іспит не знаннями, а гаманцем, (а може і тілом – хтозна) що зовсім її не засмучувало.

Моя поява одразу зацікавила старосту. Іра повністю була схожа на ідеальну українську жінку, оспівану у народних пісня. Чорні брови, карі очі, надзвичайна врода, навіть коса у неї була заплетена за спиною. Ніби підтверджуючи цей образ, вона походила родом з Тернополя, тож її галицький говір міг шокувати москалів у місті, але приємне здивувати такого українського парубка, як.

– Юхимчик, гроші приніс?

Оце її «Юхимчик», «Олежик», «Тарасик» дратувало нашу сильну половину групи, але ніхто більше кількох разів не прохав її так не називати хлопців. Мабуть, зрозуміли, що то марна справа.

– Ти совість маєш. Тільки прийшов, а ти мене грабуєш, – кинув я.

– Не збіднієш. Тим паче здали майже всі.

Оскільки мені не хотілося плисти проти течії, тому я відкрив свій гаманець і простягнув старості дві двадцятки. Купюри із зображенням Івана Франка відразу потрапили у її ціпкі пальці, а потім взагалі зникли з мого полю зору. Іра записала у журналі моє прізвище. Не здивуюся, якщо вона покаже цей список викладачу, а він вже буде навмисне валити на екзамені тих, хто не здав гроші на його день народження. Хабарництво, що тут поробиш.

– Ну як, тобі полегшало після ранку? – раптом спитала вона.

Я здивовано подивився на її обличчя, на якому було написана лише формальна цікавість. Аж тоді у мене замайоріла здогадка, що це питання стосувалося вранішньої бесіди по стільниковому телефону.

– Аякже.

Ми повсідалися на місця, бо прийшов викладач і почалася консультація. Студенти нашої групи задавали йому незрозумілі питання з екзаменаційних білетів, а він терпляче давав пояснення. Я це слухав неуважно, адже дев’яте червня для мене вже пройшло, хоча я намагався про це не думати. По закінченні консультації, до мене підійшов Іван, з яким ми дружили і запропонував підготувати шпори.

– Немає сенсу їх робити.

– Чому це? – щиро здивувався він.

– Та тому, що я знаю, який мені трапиться білет. Чотирнадцятий.

Іван зупинився і кинув на мене недовірливий погляд.

– Ти цього не можеш знати.

– На що споримо?

– Е-е… ти міг заплатити прєпаду за іспит. Тому зараз і знаєш номер білету. Я в такі ігри не граю.

– Бо знаєш, що я виграю.

Іван знизив плечима.

– Мене це не гребе. Якщо я не здам цей екзамен, то мене виженуть. У мене вже є дві не здачі, а сесія лише добігла екватора. Добре, я побіг. Бувай.

Ми потисли один одному руку і розійшлися. В принципі цей день нічого нового мені не дав, але таким чином я згаяв час, що наближався до вечора. А після сутінок у гуртожитку ніхто не нудьгує.

Ввечері ми усі зібралися в кімнаті, в якій мешкав Боян. Оскільки, йому проспорив викладач коньяк, то Боян збирався нас частувати ним, а також проводити звичний, студентський ритуал перед здачею екзаменів. Нас було дев’ятеро: четверо дівчат та п’ятеро хлопців. На столі стояли пляшки з пивом, засушена риба, а до коньяку дівчата порізали маленькі, тонесенькі шматки лимону. Оскільки місця не вистачало сидіти на ліжках, то ми принесли стільці із сусідніх кімнат. Власне, ми не збиралися напиватися до чортиків, бо у більшості з нас наступного дня повинен буде проходити іспит.

Максим встав, щоб оголосити тост.

– Сьогодні, Сєрий зробив сміливий вчинок. Не кожен наважиться поспорити з викладачем, ще й виграти угоду. Це було круто, чувак.

Боян спробував відмахуватися, наче ці слова були зайвими та занадто пафосними у такій простій, молодіжній атмосфері. Ми усі випили трохи пива і почали їсти канапки.

– Мєжду пєрвой і втарой, пєрєривчік небальшой, – пробурмотів хтось із дівчат і ми її підтримали.

На цей раз нам налили коньяку. Я взяв скибочку лимону.

– За нас. За те, щоб ми відстрілялися по повній на сесії і заслужено пішли на канікули, – урочисто проголосив Боян і наші склянки у руках зустрілися між собою із дзенькотом.

Рідина потрапила у мій шлунок, приємно обігріваючи зсередини. Я з’їв лимон, відчувши трохи кислуватий присмак у роті. Максим ввімкнув Ремштайн, але трохи прикрутив звук, бо в вечорі заборонялося влаштовувати гомін.

– Уявляєте, яка сьогодні ситуація трапилася з моєю подругою, – почала розповідь Таня, яка жила у сусідньому блоці, але частенько до нас навідувалася. – Отже, дівку звати Даша. Коли вона їхала зранку у транспорті, то з нею трапилася одна пригода. Вона живе у неблагополучному, заводському районі на Західному серед диму із Петровки та інших заводів. Сьогодні вона їхала на навчання маршруткою до ДНУ. Ну, Даша, взагалі ексцентрична. У неї дреди, купа тату по тілу. Як зайде у маршрутку і сяде, то відразу одягне навушники або читає, ну всякі там «Сутінки» чи «П’ятдесят відтінків сірого».

– Типове бабське чтиво, – прокоментував Боян.

Таня насупилася.

– Ну, а вона хіба не баба? Читає те, що подобається.

– Очі лише псує у транспорті. Взагалі читають лише задроти.

– Бояне, то може ти за мене розповіси історію, якщо такий розумний?

– Та розповідай вже. Я слухаю.

– Дякую, що дозволив, – саркастично зауважила Таня і продовжила. – Отже, Дашка всілася із книжкою і читає собі. Так вона доїхала до інституту і збирається виходити, коли щось відчула недобре. Мац себе по кишенях, а мобілки то немає. Водій вже каже, що пора їй виходити на зупинці, але вона вирішує їхати далі. Даша перевірила усю сумку, а потім так заплакала прямо у маршрутці. Люди до неї: що трапилося. Вона: так-то і так, загубила мобільний, здається тут. Ну, хтось кмітливий докумекав і запропонував набрати її номер. Вона продиктувала. Раптом мобільний дзвонить поруч. Даша помітила, що на неї усі якось здивовано дивляться. Ви чого? Нарешті хтось починає сміятися. До неї доходить, що стільниковий телефон дівчина тримала у руці весь цей час. Тоді вже сміх переростає у дикий, нестримний ржач, до якого приєднується водій разом з усіма пасажирами. Він навіть маршрутку зупиняє. Даша теж гомерично реготала, але вирішила швидше зійти на зупинці. Один чоловік встигає їй кинути навздогін: «Дєвушка, спасибо вам. Ви здєлалі мой дєнь»!

– Танюша, ти зробила мій вечір, – раптом каже Боян і садить її собі на коліна.

Він взагалі вже давно до неї залицявся і лише нещодавно дівчина почала показувати йому знаки симпатії. Деякий час вони переглядаються, а потім виходять з кімнати. Ми палимо цигарки, травимо анекдоти. Я пив лише трішки коньяку і в цілому задоволений, що не затуманив розум алкоголем.

Через десять хвилин парочка повертається. Вони червоні та спітнілі. Усе ясно – діло молоде. Максим пропонує усім почати ритуал. Ми дістаємо залікові книжки, підходимо ближче до вікна і простягаємо їх до кватирки, починаємо одностайно вигукувати такі знайомі і близькі будь-якому студенту слова:

– Шара, прийди! Шара, прийди! Шара, прийди!

Ми впевнено помахали заліковками, а потім задоволені від самого процесу, повертаємося на свої місця. Дехто пропонує продовжити банкет і посилати одного з нас за алкоголем у найближчий супермаркет. Але таку пропозицію мало хто підтримує. Треба і міру знати. Лише Боян та два хлопця зостаються і далі вживати гарячі напої, зовсім не засмучуючись тим, що їх компанія так поменшала.

Я себе ловлю на думці, що за цей час жодного разу не згадав про усі дивовижні та неприємні відкриття зранку. Це мене надихає. Можливо, завтрашній іспит усе розставить на свої місця, а я буду лише сміятися із своїх страхів та забобонів. Повертаючись у свою кімнату, я відчуваю, що на мене накотилася втома. Таке буває, коли віки починають наливатися важким свинцем, у всьому тілі якась апатія, а голова стає геть порожньою. У мене ледве вистачає сил роздягнутися до трусів та завалитися у ліжко, накрившись простирадлом. У такому стані сон непомітно, але впевнено охоплює своїми міцними обіймами, уносячи мене далеко-далеко зі світу реальності, у певний казковий світ, де панує безмежні можливості та фантазії.

Розділ III

Спроби адаптації Юхима

Незважаючи на мої найщиріші сподівання та проблиски оптимізму, те що мало статися далі, сталося само по собі без жодних пояснень чи попереджень. Усе відбувалося швидко, несподівано, місцями жорстоко, збиваючи мене з ніг. Вчорашні сумніви та роздуми тепер вже здавалися дитячою забавкою, а нові подарунки долі приносили лише розчарування та нищівну силу безнадії, яка може руйнувати усю віру та надію, оголюючи безпорадну, беззахисну душу. Вона – моя душа – ще не встигла загрубіти, загартуватися під впливом всіляких перепитій, пертурбацій, тож у своєму ніжному віці доводилося наосліп рухатися вперед стежкою життя.

Літній ранок був по-справжньому задушливий, але досить тихий. Вітерець завмер в невідомому очікуванні, а серія сірих дощових хмар обіцяла тимчасову прохолоду та надійне укриття від прямих сонячних пальців, що сильно обпікали шкіру, розпеченим залізом. У нас в кімнаті функції кондиціонеру виконував вентилятор, що лише ганяв повітря у приміщенні, змішуючи холодні та теплі маси. Вночі це могло бути відчинене вікно, на яке було натягнута сітка від комарів та інших набридлих комах.

Деякий час я ліниво із заплющеними очима лежав у ліжку, трохи розкрившись. Перебуваючи у такому солодкому напівзабутті, я прагнув залишатися якомога довше у такому стані. Але сильний шум і падіння чогось важкого на підлогу заставив мій світ заворушитися, руйнуючи усі оманливі, мінливі рештки видінь, відкриваючи справжню реальність світу. Неохоче я розплющив очі і помітив, що Гавр скривився лицем і напружено дивитися униз. Нахилившись, він щось підняв з підлоги, взяв у руку і, перш ніж я встиг поцікавитися, вийшов з кімнати.

Я чудово розумів, що неможливо довгий час перебувати у невідомості. Рано чи пізно все стане на свої місця, а правді у вічі все одно доведеться поглянути, навіть якщо це принесе сильний біль. Я зітхнув, як старець, потягнувшись угору, а потім хутко скинув ковдру, натягнув штани, одягнув зелену сорочку з довгим рукавом і попрямував до вмивальника. Усі ранкові процедури я навмисне розтягував, наче сподівався, що усе само по собі розтане та розв’яжеться. Але доля лише терпляче чекала від мене кроку. Це повинен бути рішучий, впевнений крок, інакше бути не може.

Я витерся рушником, повернувся в кімнату і тоді вже вирішив: пан або пропав, все або нічого. Відкривши меню на айфоні, я подивився на сьогоднішню дату: восьме червня. І чому це мене зовсім не дивує? Мабуть підсвідомо я здогадувався, що аномалія з часом – це не випадковість. В моєму випадку відбулося щось надприродне, настільки ірраціональне та складне, що це не можливо було вкласти в обмежений людський розум і знайти усі прості пояснення. Ні, пані та панове, цей прикрий випадок може і не безнадійний, але вже точно паскудний. Від нього лише стає лячно.

Під час своїх роздумів, до кімнати повернувся Петро. Він почав ранкову гімнастику: розтяжки, присідання, різні повороти корпусом, качання пресу, а на останок він почав відтискатися від підлоги. Це мене трохи відволікло, бо я завжди заздрив людям, у яких є сила волі та бажання займатися своїм здоров’ям, тримати себе у чудовій формі, а головне байдуже ставитися до цигарок та алкоголю. Скільки себе пам’ятаю, усі мої спроби зайнятися гімнастикою та фізичними справами закінчувалися трохи пізніше, ніж вони, власне, починалися. Тому, не дивно, що я мав худорляву, зовсім не спортивну фігуру, а біг на уроках фізкультури у мене викликав шалений ритм серця і таку втому, що дистанцію на кілька кілометрів я не міг подолати. А смаління сигарет ще додавало сильний кашель вранці.

– Чого це ти скис, наче наївся кислих помідорів? – спитав Петро у перерві між підходами в відтисканні.

– Та оце голову всякими дурницями забиваю.

Він уважно на мене подивився.

– То займися фізичними вправами. Будь-яка дурниця вийде з голови. Хандра буває лише у ледацюг, хто нудьгує цілими днями. Знайди собі справу. Спортом займися чи вчи відповіді на білети до іспиту.

– Краще прогуляюся, – відповів я, несподівано прийнявши це рішення, яке промиготіло у голові в останню мить.

Навіть не поснідавши, я чимдуж вискочив на вулицю.

Прогулюючись проспектом вздовж височезних будинків, одиноких дерев, я занурився у невеселі роздуми. Навіть увесь місцевий шум – цей гуркіт трамваю, шум автомобілів, окремі вигуки перехожих, гавкіт собак – не могли стати мені на заваді і все більше віддаватися міркуванням, занурюючись у власне «я», що було сховане за сімома замками у надійному і хитросплетеному лабіринті душі. Моя внутрішня імперія була бездонною, як океанський простір і тримала у собі купу всіляких загадок, частину з яких я б ніколи б не захотів дізнаватися. Зараз переді мною постало одне-єдине питання, що стало квінтесенцією мого існування на цей період. Що слід робити далі? Вже два дні я плив у часовому потоці річки, але цей напрямок був проти загальної людської течії. Тобто усі жили нормальним життям, очікуючи наступного дня, а в мене було усе навпаки вчорашній день починався завтра. Така нісенітниця могла трапитися хіба що з божевільною людиною, адже наукових пояснень немає усім паранормальним явищам.

Що робити і хто винен? Класика жанру, прямо по Чернишевському. Якщо перше питання ще можна більш-менш розв’язати чи принаймні спробувати прикласти героїчні зусилля у правильному напрямку, то друге взагалі залишається відкритим. Моєї провини точно немає у тому, що відбувається. Власне, відбувається щось дивовижне, таємниче, що вже давно вийшло за тривіальні рамки світосприйняття, тому мені залишається лише коритися долі і сподіватися, що вдасться міцно триматися на ногах.

Закуривши цигарку, я вирішив детально зупинитися на першому питанні, а про друге забути на довгий час, відправивши його у далеку шухляду своєї пам’яті. Гадаю, мені залишається лише жити далі, незважаючи на усі аномалії з часом. Ну дійсно, який у мене є вибір? Лише сісти у крісло в театрі і уважно спостерігати за сценою, де відбувається життєва драма. Чорт, але ж так збожеволіти можна? Кожного дня прокидатися з думкою, що ти повертаєшся все далі і далі назад у часі. Усі родичі, товариші, друзі та знайомі живуть собі спокійно, навіть не підозрюючи, що з Юхимом трапилася така негода. А може, я дійсно хворий, га?

Зізнаюся мені стало так незатишно і моторошно від останньої думки, що виникло лише цілком природне бажання нализатися у найближчому генделику дешевого пива і такої ж дешевої та паленої горілки, а потім завалитися десь дрихнути кілька годин, розповсюджуючи навколо себе важке проспиртоване повітря, від якого навіть мухи будуть падати п’яні. Проте, розум зупинив мою гарячкуватість. Безумство, яке засліплює – то прерогатива юності. На жаль, я чудово розумів, що пияцтво у такому випадку – це рити собі самому яму. Це не вирішить моєї проблеми, а лише більше усе ускладнить, коли я прийду до тями і буду страждати від тяжкого похмілля. Тим паче, я ніколи не напивався сам, а в усіх студентських компаніях завжди намагався знати міру, хоча іноді доходив до веселого та пофігістичного стану, коли на всі проблеми стає байдуже. Цього разу зусиллям відкинув усі безглузді думки про Джона – Ячмінного Зерна і повернувся до первинних роздумів власного буття.

Отже, пане Юхиме, як слід жити далі? Кілька хвилин до моєї голови не приходило жодної продуктивної думки. Я вже просто йшов вулицею, ні про що не думаючи, аж раптом дещо замиготіло на задньому плані свідомості, подаючи сигнали. Припустімо, усе залишається, як є. Нехай, для мене час йде у зворотному напрямку, але ж у цьому мусять бути плюси. Наприклад, минулий екзамен тепер вчити не потрібно, бо я його вже здавав і тепер варто лише скористатися в черговий раз шпорами, пам’ятаючи навіть номер екзаменаційного білету. А ще я тепер знаю багато подій заздалегідь, що вже відбувалися зі мною раніше, але тепер вони лише мають відбутися знову. Господи, як подумаєш про усі ці негаразди із часом, то можна одуріти і потрапити у шосту палату до психлікарні.

Під час самотньої літньої прогулянки по Ботанічному саду у студентському містечку, у моїй кишені заграла мелодія мобільного телефону. Я неохоче витягнув його на боже світло, але побачивши номер відразу незадоволений вираз обличчя трансформувався у приємний. При чому цей процес відбувався природно і швидко.

– Привіт, мамо!

– Привіт. Як справи? Що робиш?

– Та оце вирішив трохи прогулятися парком, бо голова йде обертом.

Я завжди шанував своїх батьків і намагався ніколи їм не брехати. Не скажу, що постійно був чесний з ними, але іноді траплялися випадки, коли краще було щось недоговорити, ніж нахабно обманювати найдорожчих людей, які мені подарували життя. То ж і цей раз я не брехав, а лише не уточнював від чого у мене «голова йде обертом».

– Правильно. Не можна цілий день сидіти над підручниками. До речі, як йде підготовка? – поцікавилася мама.

– Ще зранку не сідав за білети. Але цей предмет я краще знаю і впевнений, що зумію його добре здати.

– Дивися. Краще зараз добре постаратися і повчити питання, ніж потім жалкувати за поганими оцінками або йти на перездачу. А вже після сесії можна відпочити. Ми з татом навіть допоможемо грошима, щоб ти зміг з друзями поїхати на море в липні.

– Добре. Буду старатися, – пообіцяв я ще не знаючи, як все буде відбуватися, якщо дні для мене минають задом наперед.

Ніякої логіки я в цьому не вбачав, а втім вирішив терпляче чекати.

– Тут ще тато хоче сказати кілька слів.

Через кілька секунд я почув життєрадісний, впевнений голос батька. Він у нього був трохи хриплим та дуже низьким, хоча батько ніколи в житті не палив цигарок.

– Вітаю, синку. Що в тебе нового?

– Привіт. Намагаюся не впасти лицем у багнюку під час сесії.

– Правильно робиш. У тебе там все гаразд?

Я не знав, як сказати краще. Брехати не хотілося, але я не міг розповісти батькам про часові аномалії, бо не хотів їх засмучувати і давати привід думати, ніби я божевільний. Тому довелося взяти себе в руки і спокійним тоном мовити, що все добре.

– До речі, хотів в тебе спитати дозволу. Можна мені взяти збірку поезії Бодлера з твоєї кімнати? – запитав тато.

– Авжеж. Але я не повірю, що ти таке читаєш?

– Я в молодості багато читав поезії, коли був напрочуд романтичний та ще носив рожеві окуляри. Любив театри, поетичні вечори. Хочу, хоча б зараз пригадати, як то було. Ностальгія, розумієш?

– Думаю, що так.

– Добре, не буду тебе більше відволікати. Бажаю добре підготуватися.

– Дякую.

Поклавши стільниковий телефон назад до кишені, я із неприхованим болем зрозумів, що не зможу з ними поділитися своїм відчаєм та існуючою проблемою. Усе було таке несправжнє, сюрреалістичне, що хоч бери та плач, кричи від розпачу та рви на собі волосся.

Цього робити, я, звісно, не став, але душевний біль все одно не зменшився.

А навпаки збільшувався.

Вже зовсім з іншим настроєм, іншими думками, я повернувся у гуртожиток. Нічого особливого наче не відбулося, але всередині себе я відчував якесь умиротворення на певний час. Я мав намір знайти підробіток, щоб збільшити трохи фінансове становище і також згаяти час від дурних думок. Петро був правий, що усі погані думки лізуть саме тоді, коли ти розслаблений і ліниво відпочиваєш. Тільки праведний труд (фізична чи розумова праця) можуть цього монстра на певний час затримати, щоб він не заполонив мою свідомість, не почав хватати за ниточки маріонеток розуму та скеровувати їх у бік ідіотизму.

За час прогулянки апетит у мене прокинувся звірячий. Я накинувся на зупу з бульйону із кількома шматками хліба, а потім випив чашку міцної кави, та викурив цигарку після смачної трапези. Лише тоді я вирішив якомога швидше знайти тимчасову роботу. Я почав свої пошуки через Інтернет, продивляючись сайти відповідного тематичного спрямування. Кілька дзвінків були мимо цілі – на тому кінці тітонька або дядько солодко розповідали про бізнес, десятки тисячі доларів на місяць. Все, що потрібно було зробити – це вступити у мережевий маркетинг, накупити купу БАДів підозрілого виробництва, а потім усе це потрібно було впарити наївним та довірливим покупцям, яких ти просто підло обманюєш. Таких шахраїв т.зв. роботодавців я посилав трьохповерховим матом. Чомусь з їхнього боку не було жодного заперечення чи бодай спроби ще вмовити в останню мить підписатися на покупку їхньої паскудної продукції, які не лише не виліковують людей, а викликають стільки побічних ефектів, що їх перелічення може зайняти більше сторінок, ніж у романі Томаса Мана «Чарівна гора».

Але я не падав духом і не страждав на чорний песимізм. Намагаючись до усього ставитися із деякою долею гумору, я уперто продовжував свої пошуки. Кілька роботодавців пропонували мені розвантажити КАМАЗ, але я лінувався тягати важкі мішки, та й не хотів надривати спину. Нарешті, мені вдалося віднайти одне чудове місце. Я мав працювати промоутером: розповсюджувати листівки на світлофорах, вулицях, біля торгових центрів. По телефону пообіцяли, що платитимуть відразу після робочого дня. Тобто, така щоденна оплата мене цілком влаштовувала, адже тепер мої уявлення про плин часу і більшості людей знаходилися геть у протилежних площинах.

Я надів бейсболку, щоб сховати макітру від пекучого сонця і схопивши наплічник, поспішив на співбесіду. Правду кажучи, це була навіть не співбесіда, а проста зустріч. Поки я їхав маршруткою до ЦУМу, то зрозумів, що не так вже все й погано в житті.

– Робота неважка, але відповідальна, – говорив вусатий дядько, коли я дістався до офісу і зараз розмовляв з ним у маленькому кабінеті. – Нам потрібно, щоб ви не просто тикали листівки людям у руки, а пропонували купити у нас кондиціонери. Потрібно все робити вправно, швидко. Нас цікавить результат, ясно?

– Ясно.

– Хочу зробити одне застереження. У нас деякі приходять, беруть листівки, а потім їх викидають за найближчим рогом у смітник і думають, що ми заплатимо за це. Таким ми гонимо в шию і заносимо у чорний список. То ж, працюйте сумлінно. Наша людина прийде перевіряти.

– Я завжди працюю на результат.

– Побачимо. Якщо це так, то гроші ви свої отримаєте ввечері.

Отже, я мав працювати сьогодні з другої дня до сьомої вечора. Ця контора обіцяла платити за годину двадцять гривень, то ж я себе тішив, що ввечері зможу отримати новеньку сотню. Для бідного студента за малу кількість годин – це чудова пропозиція.

До обіду я нічим особливим не займався. Білети вчити не було сенсу, адже, як я вже казав, повторення тих же самих заліків та іспитів мене не надихало до них повертатися. Більшість студентів у гуртожитку дружньо готували шпори: писали відповіді, друкували на принтері аркуші паперу, а потім їх розрізали до менших розмірів, щоб можна було їх сховати від викладача у кишеню піджака чи штанів.

Після обіду я відразу поїхав на проспект Слобожанський, де мусив роздавати людям листівки та пропонувати купити кондиціонери у фірми, яка їх представляє. Скажу чесно, що перші півгодини я дуже старанно та активно це робив: майже під ніс пхав рекламні, розфарбовані папірці, намагався зацікавити чоловіків та жінок привабливою пропозицією. Більшість люду реагувало негативно. Воно й і не дивує, коли тобі намагаються дати непотрібну листівку, яку ти потім викинеш у найближчий смітник, або навіть тупо на брудну землю. Таких вже зім’ятих папірців у калюжах, та придавлених взуттям було багатенько.

Через півгодини я вирішив, що вже напрацювався і зробив собі відпочинок. Я викурив одну сигарету, випив склянку кави із найближчого автомату, але до виконання своїх обов’язків не хотів поспішати. Чомусь ця спека зробила мене таким апатичним та байдужим. Хотілося десь сховатися у затінку та випити холодного пива чи на крайній випадок квасу.

Я зайшов усередину торгового центру і сів на вільну лавочку. У залі було багато людей, які йшли скуплятися у крамниці одягу, техніки або в супермаркет за провізією. Спокійна, приємна музика створювала затишну атмосферу цього приміщення. Я дістав з наплічника рідер – електронну книгу, яка замінює мені паперовий варіант – і почав читати. Книга мене настільки захопила, що я навіть забув про роботу, коли вже задзвенів телефон.

– Алло?

– Юхиме, ти де зараз?

Голос видався напрочуд знайомим, а попри те я ніяк не міг пригадати, кому він може належати. Подивившись на годинник, я здогадався, що це може дзвонити роботодавець, який вирішив сюди приїхати та перевірити, як відбувається роздача листівок і заохочення людей купити ці довбані кондиціонери.

– Я в туалеті. Зараз буду на робочому місці, – відповів я.

– Давай скоріш.

Я вже збирався бігти до виходу, аж раптом пригадав, що дійсно не ходив в туалет, тому швиденько побіг в іншу сторону. Лише через кілька хвилин я зумів повернутися на вулицю.

– Щось ти дуже довго ходив в туалет, – підозріло сказав вусатий чоловік, який тримав у руці фотокамеру.

– Даруйте, у мене живіт прихопило. Не було вибору… – дивлячись в очі збрехав я, сподіваючись, що все прокотить.

– Ну, гаразд. Але наступного разу попереджай, коли йдеш випити каву чи в туалет, щоб я знав. А зараз стань от напроти світлофору і давай людям листівки, а я зроблю кілька знімків. Цей фото звіт потрібно відправити клієнту, який зробив замовлення.

Я почав роздавати рекламу перехожим. Одна бабка почала критикувати молодь і казати щось про золоті часи радянської епохи, але я почав шукати інших перехожих. Василь зробив кілька знімків на цифровий фотоапарат (в миру – «мильниця»), а потім сказав далі активно працювати, щоб клієнт був задоволений тою кількістю звернень, які будуть робити люди, що бажають собі придбати кондиціонер.

Приблизно через п’ять хвилин після того, як перевірка закінчилася і Василь поїхав контролювати інших промоутерів, що працювали в різних районах міста, я знову забив на цю маячню і пішов у торговий центр. Спочатку я з’їв морозиво, потім походив по всьому центрі, подивився, як катаються люди на льодовому катку, а потім знову почав читати. Я вже втрете читав «Бхагават-гіта, як вона є», але впевнений, що навіть і половину не зумів зрозуміти із індуської релігії. Тим паче, це не дешеве чтиво, а високодуховне та дуже важке для сприйняття раціональним західним мисленням, що вирізняється від східної філософії.

Коли маленька стрілка на наручному годиннику дійшла до відмітки без п’яти сім, то я вирішив помалу-потроху рухатися у бік офісу, сподіваючись, що отримаю свою платню, навіть, якщо «на халяву». Трохи поміркувавши, я зрозумів, що краще залишити трохи рекламних листівок, щоб не викликати підозри. А от іншу, більшу частину я спокійно викинув у великий сміттєвий бак, що стояв біля старої, як цей світ, п’ятиповерхової хрущівки.

У конторі було тихо. Лише Василь стояв біля письмового столу і збирав сумку. Взагалі в кабінеті було неохайно: окрім вищезгаданого столу, шафи, кількох стільців, увесь інший простір займали коробки з рекламою, якісь ящики, вміст яких був схований від мене. Складалося враження, ніби господар зекономив видатки на оренду приміщення, бо сам бізнес ледве-ледве тримався на плаву.

– Ось гроші, – Василь протягнув мені дві купюри по п’ятдесят гривень. – Але май на увазі. Якщо інший раз я прийду, а тебе не буде на місці, то я візьму штраф десять гривень, ясно? Тому, коли робиш перерву, то повідомляй дзвінком чи смс мені.

– Дякую, я так і зроблю.

Прикол був втому, що завтра, тобто, вчора він навіть не буде знати мене, тому цей трюк знову може пройти. Насправді, аномалія з часом не така вже і погана річ.

Бачте, я вже пристосовуюся до нових умов.

З цими думками я сів у тролейбус та поїхав у гуртожиток. Зароблених грошей було небагато, та я й не прагнув великих статків. Мене більше цікавила зайнятість, щоб менше перейматися гнітючими думками, менше займатися рефлексуванням. Тому, робота допомагає від іпохондрії і спроби пожаліти себе.

Я собі пообіцяв, що за будь-яких умов, навіть, якщо ці дивацтва із часом будуть продовжуватися, я буду тримати себе в руках та не падати духом. Зізнаюся, мені довелося порушити свою обіцянку. Правда, це сталося трохи пізніше, ніж я цього боявся.

Розділ IV

Зустріч із Пенелопою

Кілька днів промайнули зовсім непомітно і якось аж занадто швидко. Я повністю ігнорував заліки та екзамени, незважаючи на те, що викладачі ставили пропуски. За цей час я щодня працював промоутером, роздаючи ті ж самі кляті листівки, які вже остогидлі до такого ступеня, що я ладен був взагалі їх покинути. Тільки грошова винагорода в вечорі зупиняла мій імпульсивний вчинок. До того ж, на роботі я багато байдики бив, хоча мене ще не викрили за це.

У гуртожитку я поводив себе природно, намагаючись не привертати зайвий раз до себе увагу. Тому, усі сусіди по кімнаті та інші студенти в корпусі навіть нічого не підозрювали. Принаймні я намагався жити, як усі: спілкуватися з одногрупниками, друзями, ходити гуляти в парк або в кінотеатр на чергову прем’єру. Час так і линув уперед, відкидаючи усі сподівання, надії та бажання у непотрібний кошик, адже минуле лише емоційно тебе прив’язувало до конкретного місця чи людини, але прожити пройдений етап я не міг в жодному разі.

Отже, промайнуло декілька сірих, одноманітних днів, які нічим не вирізнялися і нічого приємного не залишали після себе. Я вже майже звик, що прокидався кожного разу у минулий день. Мені навіть здавалося, що я почав молодшати. Хіба таке буває? Але згадавши фільм «Загадкова подія із Бенджаміном Баттоном», я розумів, що іноді фантазії та реальність можуть знаходиться поруч біля тонесенької межі, яку легко перетнути одним кроком та стерти усі видимі та невидимі границі. Декілька разів я придивлявся до себе, але не помічав жодних дивних ознак на обличчі. Ніякого зменшення росту волосся на голові чи руках, зникнення недавніх вугрів чи порізів. Ні, усе проходило нормальним чином. Для мене рухався лише час навпаки, а все інше наче існувало у правильному та звичному напрямку, не змінюючи вектор руху.

У мене було багато часу над цим розмірковувати – на лекціях також була можливість відволіктися від монотонного голосу викладача, – але я прагнув відсторонитися від наболілої теми.

Я ввімкнув комп’ютер, перевірив електронну пошту, а тоді вирішив провести один експеримент. Зазвичай, я не люблю заходити на всілякі тематичні форуми, де обговорюють різноманітні питання. Та цього разу, я вирішив описати свою проблему в всесвітній павутині і дочекатися коментарів. Я зареєструвався щонайменше на п’яти форумах під нікомСтеповий вовкі описав детально проблему, з якою зіткнувся два дні тому. Повідомлення я написав майже без прикрас, намагаючись додати усі найменші деталі. Цим я не розраховував на якесь одкровення чи миттєву допомогу. Ні, це був психотерапевтичний жест, що дозволяв трохи очиститися душевно, скинути бодай частку важкого тягаря, який я ніс на своїх плечах стежкою життя. Я був готовий до нищівної критики, жорстоких насмішок і недотепних жартів. Адже на таких форумах, присвячених магії, окультизму, виходу в астрал, не можна бути серйозним і вірити у всіляку маячню. Мабуть, тут люди просто розважаються, відводять душу після важкого виснажливого дня. Хоча, не виключаю, що деякі відвідувачі дійсно піддалися чарам окультизму і сприймають всі ці химери дуже серйозно. В такому випадку мені шкода тих людей, які реальність підміняють Інтернетом та вивченню всіляких онтологічних питань, із-за яких пролітає швидко справжнє життя.

Повідомлення почали сипатися майже відразу. Я кілька з них прочитав, але вони були настільки дурними, що я вирішив полишити цю справу. У мене лише одна надія жевріла, що хтось із парапсихологів може дати доцільну пораду. Хто його знає, що буде, адже наука далеко не все може нам пояснити. Хоча, звичайно, як я казав, це психотерапевтичний жест. Я його зробив і мені дійсно стало легше.

Через кілька годин, я не витримав і знову зайшов перевірити електронну пошту. Це були чергові коментарі на тих форумах, на яких я описував свою реально існуючу проблему. Більшість з них були настільки недолугими, що не варті моєї уваги, але декілька з них виділялися серед сірої маси тим, що вони давали доцільні поради. Наприклад, звернутися до церкви, сповідатися у священика, освятити кімнату від нечистої сили. Звичайно, це також не найкраща порада, але на фоні таких перлів, як: «аффтар, убейся ап стену и віпєй яду», вона здавалася більш-менш адекватною. Та найбільше мене здивувало повідомлення відМарго у зеленому капелюсі: Степовий вовче, перевір особисті повідомлення.

Я прислухався до її поради і знайшов повідомлення, яке було не видиме для усіх користувачів. Воно було лаконічне і змістове:

Впевнена, я тобі зможу допомогти. Це не жарт. Передзвони мені.

Попервах, я подумав, що це одна із повій, що працює в салоні, хоче мене заманити до себе, щоб заробити грошей. Але трохи подумавши, я зрозумів, що втрачати мені немає чого. Принаймні, вона не написала якісь безглузді поради. А при зустрічі з нею можна отримати значно більше, ніж повідомлення в Інтернеті. Довго не вагаючись, я набрав її номер. Через кілька гудків я подумав, що не потрібно було цього робити, але назад не хотів відступати. Та й мені немає більше чого робити. По голосу вона не дізнається про мене нічого особистого. Нащо втрачати малесенький шанс?

– Алло, – пролунав приємний жіночий голос.

– Добрий день! Це Степовий вовк телефонує. Як ся маєте, Марго у зеленому капелюсі? Чи ви зараз без капелюха?

– О, привіт! На мені взагалі нічого не має. Ви подзвонили як раз тоді, коли я приймала душ.

– Пардон, мадам. Тоді я передзвоню пізніше.

– Не хвилюйтесь про це. Поки я не втопила свій телефон, ми можемо говорити. Я чекала на ваш дзвінок.

– А який інтерес у вас до мене?

– Я знаю про цю проблему значно більше, ніж вам здається.

Остання фраза трохи здивувала мене. Пані розмовляла дещо зухвало, викликаючи у мене одночасно два бажання: продовжувати вести розмову та відразу відбити цей дзвінок. Проте, перше бажання подолало друге.

– Ви там не заснули часом? – поцікавилась вона.

– Ні, просто думаю, хто ви така і чому вирішили, що зможете допомогти мені? Ви якась особлива?

– В певному сенсі так.

– Як це розуміти?

– Коли зустрінемося, вам все стане зрозуміліше.

– Ви дуже загадкові. Що за цим ховається?

– Ви завжди такий нерішучий?

Мене це питання заділо за живе і я вирішив взяти бика за роги.

– Гаразд. Давайте зустрінемося у кав’ярні «Білий лев» о сьомій годині.

– Це нейтральна територія. Добре, мене влаштовує. Тільки відразу хочу вас попередити про одну річ.

– Яку? – насторожився я.

Співрозмовниця, обличчя якої я не міг бачити, зробила коротку паузу. Мені здалося, що вона посміхається, хоча я не міг це знати достеменно.

– Якщо мені щось не сподобається. Наприклад, ви будете підозрілі, або я не повірю у щирість ваших слів або ще щось, то я залишаю за собою право відразу встати і піти назавжди. Вам це зрозуміло, Степовий вовче?

– Цілком.

– Тоді до зустрічі. Я можу спізнитися. І ще одне: ви повинні бути самі. Інакше я до вас не підійду.

Вона відбила дзвінок, перш ніж я встиг поставити ще одне запитання. А як ми впізнаємо один одного? Я вже схватився за стільниковий, маючи намір передзвонити їй і уточнити це питання, але передумав. Мабуть, дівчина усе продумала, тим паче у нас є номери для зв’язку.

Збираючись на зустріч із незнайомкою, я постійно ставив собі одне й те саме питання: хто вона така? Воно було настільки банальне та водночас важливе, що я його прокручував у голову знову і знову. Наскільки їй можна довіряти? Це мене також хвилювало. Пройшло хвилин п’ять перш ніж я вирішив усе віддати на волю випадку.

Я прийняв душ, поголився, побризкався парфумами, одягнув чистий одяг – дії, які я часто робив перед побаченнями. Звичайно, і в будні дні я виглядав чистим та охайним, але при зустрічі з дівчатами, моя охайність була в квадраті чи в кубі. Подивившись на своє відображення у дзеркалі, я залишився задоволеним. Охайна зачіска, голене підборіддя, легка посмішка… Стоп, а це що? Я зробив для себе неприємне відкриття. У моєму темному волоссі ледь помітно проглядало кілька сріблястих волосинок на скронях. Я точно був впевнений, що ніколи раніше їх не бачив. Та й не могли вони бути у двадцять один рік, якщо я тільки не переніс сильне потрясіння. На жаль, останнє як раз нещодавно і захопило мене у свої обійми. Простоявши біля дзеркала кілька хвилин і, уважно придивляючись до цих сивих волосків, я запевняв себе, що їх лише декілька і вони так не помітні. Але, якщо я їх побачив, то спостережлива людина також може їх помітити. А якщо їх вирвати, то на цьому місці більше виросте сивих волосків. Це мене засмутило, ніби уся юність, квітуча молодість почала трохи тьмяніти завдяки душевним травмам і тяжким випробовуванням.

Припини скиглити. Тобі двадцять один рік. Не переймайся фігнею.

Нарешті я повністю зібрався і вийшов з гуртожитку. Погода була перемінливою. Ще вчора була сильна спека, а зараз небо затягнулося темно-сірими загрозливими хмарами, а прохолодний вітерець нещадно обдував обличчя, тріпав волоссям у повітрі, наче граючись ним і створював ледь чутний шепіт листів. Я успішно забіг у маршрутку, яка щойно збиралася від’їжджати. Одягнувши навушники, я ввімкнув пісні Океан Ельзи і під рок-музику дивився у вікно, спостерігаючи однотипні, дуже знайомі пейзажі, що здебільшого складалися із житлових будинків, магазинів, університетів тощо. Так протривала уся моя поїздка.

Наближаючись до кав’ярні, я подумав, що зараз почало усе так легко складатися. Лише сьогодні зранку я писав на форумах, шукаючи поради, а вже ввечері отримав підказку у вигляді телефонного номеру і можливості поговорити віч-на-віч про це із незнайомкою. Наскільки б дивним це мені не здавалося, я в думках подякував долі, що принаймні є шанс покращити своє становище і поговорити про наболіле. Незнайома людина навіть краща, ніж родич, бо вона тебе не знає і не буде користуватися цим у подальшому. Це, як у поїзді: зустрілися попутчики, потеревенили між собою, розповіли моторошні чи сумні історії, а потім назавжди розійшлися. Але кожен отримав ефект зцілення або бодай полегшення.

«Білий лев» був розташований на розі вулиці Гоголя та проспекту Дмитра Яворницького. Цей заклад відкрили нещодавно, але він уже встиг набути популярності серед студентів, викладачів та інших людей, що полюбляли випити каву та посидіти у комфортному, спокійному місці. Я зайшов у середину і швидко окинув поглядом усю присутню публіку. Наразі люду було небагато. Принаймні кілька вільних місць привернули мою увагу. Швидким, впевненим кроком я направився до найближчого столику і сів за нього. На годиннику було без п’яти сім. Що ж, почекаємо.

Кілька повільних і дуже нудних хвилин я дивився за вікно або кидав погляд на присутніх, але був більше занурений у власні думки. В основному у кав’ярні була присутня молодь. Вона гуртувалася компаніями по три-чотири чи більше людей, сідали за столики, пили каву з тістечками, реготали з анекдотів, про щось шепотіли між собою або просто тихо розмовляли про теми, які становили інтерес лише для їх мікрокосму. Я навіть помітив двох своїх знайомих, які сиділи в іншому кінці кафе, але вони були занадто заклопотані розмовою. Мені стало трохи сумно і нудно. Чому це так я навіть не міг собі пояснити, але усе викликало байдужість.

У мене задзвонив мобільний телефон.

– Марго, ви на місці?

– Ви за столиком? А-а, я вже побачила. Зараз підійду.

Я озирнувся навсібіч, сподіваючись помітити незнайомку першим, але цей намір у мене не вдався. Вона підійшла тихо і несподівано. Я це відчув периферійним зором і обернувся. Переді мною стояла молода дівчина, що виглядала на кілька років старша за мене. Її біле волосся розсипалося на плечах і блищало в промінцях люмінесцентної лампи. Легка посмішка показувала рівні, білосніжні зуби, а ледь помітні зморшки на лобі додавали їй лише шарм загадковості. Блакитні, широко розплющені очі, ховалися за невеликими окулярами. У неї лице було трохи бліде з кількома родинками. Дівчина тримала у руці шкіряну сумочку. За синьою футболкою та білими, літніми штанами, важко було не помітити, досить-таки ніжну, тендітну фігуру, яка ідеально підійде для балерини або моделі. Звичайно, я міг перебільшувати, але її ніжне лице, висока та струнка фігура справляли на мене лише самі приємні враження, викликаючи з глибин серця найкращі бажання бути з нею поруч якомога довше.

– Ось ми і зустрілися, Степовий вовче.

Вона протягнула мені руку для знайомства. Спочатку я розгубився, бо не знав як себе вести. В Україні не прийнято потискати руку жінкам, та й цілувати руку якось вже старомодно і смішно. Та я наважився на другий крок: злегка торкнувся вустами її ніжної шкіри на руці, відчуваючи себе галантним принцом, що можуть існувати лише в книжках.

– Називайте мене Юхим.

Дівчина сіла за стіл навпроти мене і поставила сумку на вільний стілець. Мобільний телефон вона поклала на стіл, як це роблять більшість людей. Ніби кожен демонструє публіці свій соціальний статус.

– А мене – Пенелопа.

– Ви дочекалися вже свого Одіссея?

– Ще ні. Щось він довго блукає морями.

– Так, його шлях нелегкий, коли він прогнівав богів. Але все ще попереду. Кави будете?

Пенелопа пронизливим поглядом окинула мене.

– Скільки тобі років?

– Двадцять один.

– Студент. Отже, грошей не багато. Не хвилюйся, за мене платити не треба, ми не на побаченні.

– Добре, як скажете.

Вона поправила окуляри на переносиці.

– І не викай мені більше! Я старша за тебе не набагато, – дещо ображено зауважила вона.

– Без проблем.

Коли прийшов офіціант, ми замовили дві філіжанки кави та круасани із полуницею на додачу. Він доброзичливо кивнув і поспішив виконувати замовлення.

– Ну, розповідай. А я подивлюся, чого варта твоя історія.

– А як ти про неї можеш багато знати? – спитав я.

– Розповідай вже. Я потім своє слово скажу.

Мене не потрібно було вмовляти кілька разів. Я переповів усю історію в повній версії без жодних скорочень чи недомовок. Розповідав я неквапливо, намагаючись не пропустити логічний зв'язок у послідовних подіях. Пенелопа слухала уважно, жодного разу не перебиваючи. Місцями вона покусувала нижню губу зубами і постукувала пальцями по столу, але більше нічим не виказувала своєї стурбованості.

– Ну що тут сказати – дуже вражаюча історія, – мовила вона після хвилинної паузи, яка порушувалася лише сьорбанням кави.

– Ти мені не віриш?

Вона трохи образилася після цих слів.

– Якби я тобі не повірила, то пішла б зараз з кав’ярні. Ні, річ не в цьому. Просто вже дуже складно. Коли час для тебе почав йти у зворотному напрямку?

– Десятого червня, – не вагаючись, відповів я.

– А до цього нічого подібного в тебе ніколи не було?

– Ніколи. Я б таке пам’ятав. Після десятого числа, настало дев’яте, а тоді все пішло шкереберть. Мені досить лячно від цього. Я думаю, що це щось на зразок шизофренії.

Пенелопа допила каву і відставила філіжанку у бік. Вона взяла чисту серветку і витерла вологі вуста, а потім задумливо подивилася у вікно.

– Не думаю так.

– Отже, ти не вважаєш, що це шизофренія?

– Я не психіатр, щоб ставити діагнози, але скажу одну річ. Якою б дивною та фантастичною ця історія не здається, я тобі вірю. Вірю, хай йому грець! Ти цього не вигадав.

Я здивовано витріщався на неї.

– Чому ти так вирішила?

– Жіноча інтуїція.

– А чим ти тоді можеш мені допомогти? – задав я чи не найважливіше питання за усю нашу зустріч.

– Не поспішай, тут не все так просто. Нам знадобиться час, щоб з усім цим розібратися і спробувати знайти вихід із цього лабіринту.

– Пенелопо, чому ти мені хочеш допомогти? Який інтерес ти переслідуєш в цій справі?

Вона легко посміхнулася і поправила волосся.

– Ти дуже кмітливий, юначе. Давай домовимося. Я тобі допомагаю за умови, якщо ти не ставиш таких питань і повністю мені довіряєш.

Я уважно подивився у її блакитні очі, намагаючись помітити щось приховане, але бачив лише щирий погляд та здоровий блиск очей. Вона і досі залишалася незнайомкою, бо ім’я і кілька хвилин розмов не робить її дівчиною, якій можна повністю довіряти без жодних сумнівів.

– Як я можу довіряти, коли тебе не знаю?

– Ти назвав себе на форумі Степовим вовком. Отже, ти заблукав на шляху. Тобою починає керувати темна сторона душі – вовк. Як, Гаррі довірився Герміні і у всьому її слухався, так і я прошу мені лише довіряти. Тобто, не став поки зайвих питань, а лише слухайся моїх порад.

– Не доречно порівнювати нас з тобою та книжкових персонажів з роману Германа Гессе. Чому ти створюєш навколо себе таку таємницю?

Пенелопа серйозно на мене подивилася.

– Тому що я знаю більше за тебе. Цього досить.

– Ну, добре, я не ставитиму тобі таких питань. Але чим ти мені допоможеш?

Вона відсунула свій стілець вбік і встала.

– Зараз ми прогуляємося, а по дорозі я тобі дещо розповім. Тут стає незатишно – прийшло багато людей.

Пенелопа дістала гаманця і розплатилася за нас обох. Я мав сперечатися, як справжній чоловік, але помітив у гаманці кілька купюр по двісті та п’ятсот гривень і замовк.

Ми вийшли на проспект і пішли по зеленій алеї униз, вздовж високих дерев та окремих брудних лавочок. Поруч пролунав гуркіт трамваю, що підіймався угору, заповнений пасажирами обома вагонами. Деякий час ми йшли мовчки, не поспішаючи. Я не наважувався ставити запитання своїй ексцентричній попутниці, бо не хотів її цим відштовхнути. Якщо вона добровільно запропонувала допомогу, то якими б дивними не здавалися умови, потрібно погоджуватися.

– У тебе зараз існує безліч проблем. Головне – це питання фінансів, рух часу навпаки, неможливість поділитися цим з родичами та друзями і відчуття того, що ти починаєш дуріти. Я нічого не пропустила?

– Здається ні. З грошима я вже вирішую питання. Стосовно інших проблем, я ще не знаю.

– От психологічні моменти найтяжчі. Звичайно, тобі в жодному разі не можна звертатися до психіатра. Ніхто тебе не зрозуміє, а лише привернеш увагу і ще можеш потрапити у психдиспансер.

– Але вихід має бути? Як мені нормально жити тепер, коли я щодня стаю молодший? – розгубився я.

– У мене немає чарівної пігулки, проковтнувши яку ти вирішиш усі питання. Для розв’язання цих задач потрібно багато наснаги і часу. Я зараз не готова сказати, що потрібно робити далі. Над цим варто поміркувати.

– Слухай, скільки це буде коштувати? Ти така загадкова у всьому. Назви хоч свою ціну. Адже ти не будеш добровільно допомагати мені у такій аномальній і, можливо, небезпечній ситуації.

Пенелопа похлопала мене по плечу.

– Ти занадто усім переймаєшся. Не бери в голову. Я ніяких грошей з тебе не візьму. Мене цікавить історія. Може я напишу про це книжку.

– Що мені тоді робити зараз?

– Намагатися жити нормальним життям. Я кажу намагатися, бо нормального життя вже не буде. Це лише існування. Ти можеш спробувати познайомитися з новими людьми. Спробувати змінювати минуле, яке ти пам’ятаєш. Все одно втрачати нічого. До речі, мені треба йти.

– Дякую тобі, Пенелопо. Я у вічному боргу перед тобою.

– Та немає за що дякувати. Побачимося трохи пізніше. До речі, я сама наберу тебе, коли буде нагода. Бувай.

– До зустрічі.

Я подивився, як Пенелопа сіла в тролейбус і поїхала через Новий міст. Отже, вона мешкала десь на Лівому березі. А втім, це мені нічого не дає. Яка різниця де вона живе? Хіба що мене цікавить можливість з нею ще раз зустрітися, запросивши на побачення. Але вона дуже загадкова. Чому Пенелопа усе приховує і поводиться підозріло?

Це питання я в думках ставив собі щонайменше разів десять.

Розділ V

Весь світ – театр

Цілий тиждень промайнув, як мить. Я кілька разів згадував Пенелопу, але не наважувався їй дзвонити, адже рухаючись із майбутнього в минуле, я лише віддалявся від цієї зустрічі. Вона точно мене не пам’ятає, а точніше не знає зовсім, бо наше знайомство для неї лише відбудеться через сім днів, а для мене ця зустріч вже відбулася. Тому, я вирішив її не турбувати, розуміючи, що немає сенсу з нею ще раз бачитися і знову нагадувати про розмову. Цей час я заповнював тим, що пив пиво у гуртожитку, слухав музику, ходив на вулицю гуляти, кілька разів купався з хлопцями у Дніпрі, навіть повторно ходив здавати заліки, бо все одно нічого було робити.

Так непомітно я наблизився до кінця травня, коли були останні лекції та семінари в університеті. Тридцятого травня мав пройти семінар з іноземної літератури, до якого я вирішив підготуватися. По-перше, я дуже любив літературу, а, по-друге, минулого разу я прогуляв цей семінар, а тому планував надолужити пропущене. І взагалі, Петро був правий, що лише зайнятість найкращі ліки від нудьги. На жаль, Ренуар цього не зрозумів, тому постійно відчував нудоту.

У гуртожитку було не цікаво. За часи існування аномальності часу, я зробив для себе деякий висновок. Усі події та явища відбувалися з неймовірною точністю, від чого мені часом ставало зле і хотілося усе покинути і побігти кудись у ліс, сховатися там, сидіти і довго-довго дивитися на блакитне, безхмарне небо, слухати спів птахів, ніжний, таємничий шепіт дерев і відчувати приємний, свіжий аромат лісів – ні з чим не зрівняний аромат життя, наснаги та любові. Кілька разів я лише стримував у собі цей імпульсивний порив, душевне сумятіння, але бачив лише один вихід. Щось змінити. Наприклад, пам’ятаючи певні факти за тридцяте травня, спробувати провести день інакше: змінити плани, робити те, чого ніколи не робив, намагатися відкрити щось нове, що дасть змогу цьому дню пройти у нових, самобутніх митях, що додають більше відтінків тепла та надії.

Саме такі роздуми і підштовхнули мене підготуватися до семінару. Я з нетерпінням поснідав і хутко побіг на тролейбусну зупинку, сподіваючись, що мені вдасться встигнути на заняття.

Семінар із зарубіжної літератури мав розпочатися о дев’ятій тридцять ранку. Я прибув на місце навіть за десять хвилин заздалегідь, що вже було для мене нетиповим, героїчним вчинком, що несподівано ламає стереотипну лінію поведінки, додаючи від себе щось приємне та цікаве.

На вулиці почався дощ. Маленькі краплі почали барабанити по вікнах, падати на асфальт, утворюючи неприємні, брудні калюжі. Я стояв під навісом, вдихаючи свіже повітря. Засунувши руки в кишені куртки, я спостерігав, як люди ховалися під парасольками, а тих, кого дощ застав зненацька бігли у крамниці, доки повністю не намокли.

– Маєш запальничку? – спитав я, Антона який вийшов з корпусу університету і став збоку, щоб його не зачепили краплі дощу.

Це був міцний хлопець, але дуже маленького зросту – кордупель, як кажуть на Західній Україні. Він відпускав невеличку еспаньйолку, що додавала йому трохи імпозантності та індивідуальності. У вухах частіше всього лунали пісні групи The Doors або Beatles.

– Ти ж знаєш, що я не палю.

– А я й забув, – я почав мацати свої кишені, але так і не знайшов чим прикурити цигарку.

Нарешті вийшло двоє дівчат, які відразу дістали тонкі сигарети. Я позичив запальничку і затягнувся, пускаючи дим уверх.

– Юхиме, пам’ятаєш ту Настю, яку ми бачили на день народженні два дні тому? Ти ще до неї лип тоді.

Зробивши кілька затяжок, я пригадав дівчину. Ми з нею познайомилися на дні народженні, але окрім п’яного поцілунку та затискання у темному коридорі, нас нічого не поєднувало.

– Так, а що? Ти поклав на неї око?

– Можливо. Ти виграв її чи ні?

Я здивовано подивився на нього.

– А яка тобі різниця?

– Та я й сам не проти з нею пошпрехатися, але от думаю, чи є в неї хтось чи немає…

– Поки будеш думати, хтось більш нахабний та самовпевнений вставить їй, а ти усе проґавиш, розумієш?

– Чуваче, ти діло кажеш. Чого це я гальмую? Треба запросити її на побачення. Тим паче, якщо вона тебе не цікавить…

– Та мені вона пофіг. Запрошуй, якщо хочеш, – я кинув недопалок. – До речі, зараз заняття почнеться. Треба йти.

Антон залишився на вулиці, подзвонивши комусь по телефону. Я пересік фойє і піднявся на третій поверх. Дзвінок на пари почався саме тоді, коли я встиг скинути наплічника і зручно всістися на передню парту.

Семінар проводив похилого віку чоловік – Василь Семенович Духовецький. Він мав дуже античні риси обличчя – велика сива борода, вуса, а також зачіска, – які нагадували бюст самого Гомера елліністичної доби, що можна лише побачити у Музеї класичної скульптури, розташованому у Мюнхені. Тому не дивно, що викладача ми стали кликати між собою просто Гомер. За іронією долі він чомусь дуже полюбляв античну поезію (не лише «Іліаду» та «Одіссея», але й «Енеїду», «Метаморфози» тощо), а також (ходили чутки) любив віддавати частину дозвілля ропсодомантії, тобто ворожіння на стародавніх книгах, яке спостерігалося, як у древніх греків за часів того ж Сократа або у стародавніх слов’ян, які віддавали перевагу Псалмам.

Гомер привітався з усіма та почав по списку викликати і ставити запитання. Першим під його немилість потрапила Аня.

– Яка головна ідея роману «Процес» Франца Кафки? – спитав викладач.

– Не люблю Кафку. Він дуже нудний, – раптом вимовила вона, що навіть мене вивело із задумливого трансу і заставило посміхнутися.

І це вона так сміє казати на семінарі про одного з найкращих австрійських письменників? До того ж про мого улюбленого письменника!

– Е-е, пані, ви ще не подолали сім томів «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста. Що б тобі ви казали? На жаль, в університетській програмі дозволяється читати один том, а це погано. Або спробувати прочитати знаменитий роман Джеймса Джойса «Уліс» Двійка, сідайте, – Гомер старанно вивів оцінку в журналі, а потім хитро, примруживши очі, подивився на усю аудиторію. – Так… Продовжить це цікаве питання Вербицький.

Мабуть мені сьогодні пощастило. Із легкістю на душі я підвівся на ноги і вже збирався йти до дошки, коли викладач махнув рукою, мовляв: можна з місця відповідати.

– Отже, ідея роману «Процес» доволі багатогранна, – почав я не поспішаючи, адже це була моя стихія, улюблена царина літератури – театр абсурду, який до біса мене цікавив своєї безвихіддю. – Я вважаю, що саме життя – це процес. Ми народжуємося, ставимо цілі, на щось сподіваємося, чекаємо, плануємо, віримо, любимо і не знаємо, коли закінчиться Процес. Йозеф К. – це алюзія на самого Кафку. Автор любив символізм у своїй творчості. К. був одинаком, сором’язливим, сірим чоловічком, який працює у банку та раз на тиждень ходить до дівчини. Коли до нього приходять наглядачі, то починається справжнісінький театр абсурду. Його за щось заарештовують. У романі дуже багато підтекстів. Перший – це ідея бюрократизму, панівного ладу тоталітарного режиму, неможливість одній людини подолати цілу систему. Інший підтекст – метафізичний. Увесь сюрреалізм починається з того моменту, коли К. збираються у чомусь судити. Майже всі знайомі чимось причетні до цього суду. У чому полягає злочин К.? Якщо зачепити християнство, то всі люди апріорі грішні вже при народжені, а Великий Суд за Кафкою – це і є довгий, незрозумілий процес розбору життя. К. вважав себе невинуватим, але хіба бувають люди без гріха та провини? Правда, оточуючі радили йому визнати себе винуватцем і тоді процес піде швидше. Автор відобразив страх героя, його безсилля щось змінити у цьому світі, його безпомічність, безпорадність та, часом алогічність реальності. Гадаю, не помилюся, якщо скажу, що цей роман – віддзеркалення нашої реальності. Це такий собі макрокосм у сучасному вигляді. Ось моя інтерпретація, як я зрозумів книгу.

Декілька студентів у аудиторії зааплодувало. Гомер посміхнувся.

– Бачу, ви детально проаналізували твір. Цікава версія. Але наша реальність не настільки жорстока, наскільки була понівечена психіка Кафки. На жаль, він бачив цей світ у дуже темних відтінках. Якщо ви почитаєте його щоденники, то краще це зрозумієте. А світ не лише поганий, а й прекрасний. Дякую, Юхиме. Відмінно з плюсом без заперечень. Дуже рідко вдається мене так приємно здивувати. Хто ще наважиться на таке?

Моя душа тріумфувала від такого успіху. Я повністю задоволений початком дня, спокійно сів на місце і уважно слухав відповіді інших однокурсників. Цього семінару мій виступ затьмарив усі інші, але я не задирав голову і не почував себе пихато, а просто радів.

Після семінару у мені щось змінилося. Не в сенсі зовнішність, а саме внутрішня частина – мислення. Я збагнув, що на прикладі К., котрий почував себе безпорадним (власне, як і Грег, що перетворився на жука), я сам себе заганяв у обмежений внутрішній світ. Ну хіба так можна, відмовлятися від усього того, що мені дарує доля, дає шанси, можливості, знаки? Це треба бути справжнім паяцом, який не розуміє, від чого відмовляється в житті. Якщо доля дала мені можливість хоча б раз зустрітися із Пенелопою, то відмовлятися надалі – це безумство. Варто хоча б спробувати ще раз зустрітися із дівчиною. Вона здалася мені чудовим, милим створінням, яке випромінювало невидимі, але приємні флюїди спокою та блаженства. Можливо, мене тягнуло до неї тому, що більше місяця я порвав стосунки із іншою кралею, але зараз це несуттєво.

Та більше всього мене турбувала її дивна поведінка. Пенелопа не хотіла зізнаватися, звідки вона знає багато про мою проблему і який має зиск від безкоштовної допомоги мені. Невже вона аматор у надприродних явищах чи просто знає те, що від мене так старанно приховує? Майже відразу я збагнув, що у неї знайдуться скелети у шафі. Наскільки їй можна довіряти? Це питання лунало у моїх думках вже неодноразово. Я так і не вирішив його, набравши її номер.

– Привіт! Як справи?

– Непогано. Я вже хотіла сама тебе набрати.

– Дякую. Я вже думав, що ти мене забула. Тоді давай зустрінемося, – я назвав їй час і місце.

Пенелопа замислилася.

– Давай пізніше. Я о шостій годині звільнюся.

– О шостій? Чудово. Як раз у театрі Шевченка буде йти вистава «За двома зайцями». Я дізнавався стосовно квитків.

– Сто років не була в театрі. То ти запрошуєш на побачення?

– Це лише театр. Тим паче, ти не була там давно.

– Добре, біля входу. Але не розраховуй ні на що. Зараз я дуже ризикую, спираючись на жіночу інтуїцію, майже не знаючи тебе. Це навіть не побачення, а зустріч, щоб ти відволікся від дурних думок. Український гумор Старицького тобі покращить настрій і мені також, – зауважила вона.

Я поклав стільниковий на стіл і посміхнувся сам до себе. Похід на п’єсу це оригінальний варіант побачення, хоча більшість віддає перевагу провірених, стереотипним варіантам. Те, що вона легко на це погодилася багато про що говорить. Наприклад про те, що Пенелопа любить мистецтво та приємні несподіванки. І хоча, у нас зустріч носить більше діловий характер, але хто заважає простий вечір завершити чимось незабутнім.

Вистава в театрі почалася із невеликим запізненням. Ми прийшли трохи заздалегідь, щоб зручно влаштуватися. У нас навіть був час походити по залах, подивитися портрети артистів України. Почитати цікаві довідки про них, дізнатися про розклад інших вистав вітчизняного чи іноземного виробництва. Але мені було зручніше посидіти і дочекатися вистави.

Шанувальників мистецтва було багато. В основному приходили люди середнього віку та літні, але і серед молоді можна було помітити вдосталь хлопців та дівчат, які гуртувалися, сідали компаніями і перед початком щось гарячкувато обговорювали.

– Після завершення ти зрозумієш, чому я люблю ходити в театр, – мовила Пенелопа, коли майже усі відвідувачі розсілися по своїх місцях.

– Ти казала, що рідко ходиш.

– Для мене раз в місяць – це рідко.

– Ого! – я здивовано на неї подивився. – А норма для тебе щодня ходити на вистави?

– Ну хоча б раз на тиждень. Така вже я театроманка.

Світло у залі погасло, а на сцені почали з’являтися перші декорації, а за ними і актори. Публіка жваво зааплодувала, після чого почалася п’єса про пройдисвіта, гульвісу і шахрая Свирида Петровича Голохвастова. Я дуже обожнював однойменний фільм і першоджерело – п’єсу Старицького ще зі школи, а тепер випала нагода подивитися вживу на гру артистів. Я повністю прикував свою увагу до вистави, ніби на ній зійшовся цілий всесвіт. Тому, коли оголосили антракт, це мене навіть трохи розчарувало, адже я забув про час і простір і не хотів так швидко повертатися до дійсності.

Під час перерви ми виходили у широку залу, повільно ходили роздивлятися портрети артистів, які приймали участь у цій п’єсі. Потім, я запропонував Пенелопі спуститися вниз і випити каву. Ми заплатити автомату і дочекалися, доки вийде дві порції подвійної кави з цукром. Я ще купив одне тістечко, хоча не був сильно голодний.

– Ти зараз щасливий? – спитала вона.

Питання застало мене зненацька, та я лише зараз усвідомив наскільки мені було добре знаходитися тут серед натовпу людей, які чекають другого акту п’єси, жваво обговорюють кумедні моменти, порівнюючи їх з фільмом. І в ту мить, я збагнув, що ось вона проста життєва радість – радість, яка не вимагає чогось складного, занадто розумного та недосяжного; вона лише приходить несподівано, перебуває у тебе в гостях зовсім мало, а потім, як поважна пані йде собі далі, навіть не попрощавшись. Важливо зрозуміти, коли ця мить настала і бути щасливим найменшим дрібницям, які становлять основу нашого життя. Якщо ці миті навіть не помічати, будучи заклопотаним у побуті, та очікуючи лише чогось величного та надзвичайного, то так і пройде усе життя, а ти не пізнаєш справжнє щастя чи бодай його крихітки, які миготять та сяють у непроглядній темряві життя.

– Так, дуже. Я теж давно не ходив сюди.

– Тоді не впускай це щастя ні на мить. Воно швидкоплинне і рідко приходить. Спробуй його тримати довше. Особливо це стосується вражень після якоїсь приємної події.

– Ти фахівець із щастя?

– Ні, це лише мої спостереження, – сказала Пенелопа.

Ми повільно пішли назад. Я йшов від неї зовсім близько, моя рука один раз навіть випадково зачепила її стегно. Пенелопа зробила вигляд, ніби не помітила цього, але по її дещо збентеженому вигляді і водночас радісному блиску блакитних очей, було ясно що не вербально вона це схвалює. Більше я до неї не торкався. Принаймні до кінця вистави.

По закінченню п’єси овації тривали декілька хвилин. Люди піднялися з своїх місць, та радісно вигукували: «Браво», плескали в долоні та посміхалися. Я відчував поруч лише одні позитивні флюїди, які додавали енергії, запалювали іскри жадоби до життя, покращували настрій. У такому відчутті я виходив з Пенелопою із театру на зустріч теплому, літньому вечору.

– Ти вже так критично не сприймаєш свої проблеми? – запитала вона, коли ми йшли по вулиці.

– Ні, але хороший настрій швидко розтане під тиском проблем і випробовувань від долі, – поділився я своїми міркуваннями.

– Знаєш, чому так відбувається? Проблема не в тому, що в людському житті багато страждань та мало радостей. Проблема полягає лише в тім, що весь наш світ – це театр. Ми усі актори, як казав Шекспір. На жаль, я у цьому все більше переконуюся.

Ми проходили через дорогу і на слизькому місці, Пенелопа ледь не втратила рівновагу. Я встиг підхопити її за руку, підтримуючи, від чого вона подарувала мені вдячний погляд.

– Звідки у тебе такі переконання? – поцікавився я.

– Я зараз поясню. Розумієш, Юхиме, річ в тім, що люди дуже часто усе перебільшують. Вони занадто захоплюються емоціями: гнівом, печаллю, радістю, сумнівом, смутком тощо. Частенько вони настільки проживають ці емоції, як актор вживається у чужу роль, граючи в театрі. Якщо придивитися, більшість з них занадто багато приділяють увагу дрібницям, вони кричать, махають руками, театрально закатують очі, підвищують голос. Іноді дратуються через найменші дрібниці, а потім самі розуміють наскільки прояви їхньої агресії чи злості були абсурдними та зайвими. Бачив, як у комедійних фільмах сімейні свари виглядають безглуздими. Так же і звичайні люди захопившись, починають грати, забуваючи, що зі сторони це може виглядати кумедно. Тому, весь світ – театр. Граючи у цьому театрі, ми дійсно забуваємо, що потрібно жити, а не грати.

– А чому тоді в цьому театрі, для мене драма розгортається у протилежному напрямку?

– Ну… – розгублено потягнула Пенелопа. – Гадки не маю.

– Щоб жити, а не грати, потрібно більше усвідомленості. Здається, ще Ошо казав, що більшість людей спить, не усвідомлюючи, що вони роблять. Їдять, ходять на роботу, спілкуються, слухають музику, але все це вони роблять, як увісні, не усвідомлено. І так проходить усе життя.

– Сумно. Сподіваюся, що я усвідомлено зробила вибір, коли довірилася інтуїції і вирішила з тобою зустрітися. Для мене це перша зустріч формально. Але підсвідомо я відчуваю, що такі зустрічі вже були. Слухай, Юхиме, у тебе були ефекти дежав’ю?

– Бували і неодноразово. Особливо зараз, коли я пливу назад до минулого і пам’ятаю, що вже відбувалося раніше.

– От у мене таке вже почалося сьогодні, коли ти зателефонував. Не знаю, може ми дійсно вже бачилися. Насправді твоя історія найбожевільніша із усіх, які я коли-небудь чула. Але я не можу тобі не вірити, хай йому грець! Розумієш, мені здається, ніби ми в паралельному житті десь зустрічалися неодноразово. Можливо це і так, бо зараз я відчуваю, що ми добре знаємо один одного. І тому я дуже хочу тобі допомогти чи навіть дати підтримку. Можеш з мене сміятися, але я сліпо вірю в цю історію, бо мені здається, наче ти вже багато разів її розповідав у інших реальностях. Вибач, я стільки наговорила…

Промова з її вуст лунала незвично. Пенелопа говорила тихо, роблячи короткі паузи, наче розмірковуючи над словами, або збиралася з духом. Її слова викликали у моїй душі емпатію, відчуття душевної близькості, довіри, духовного катарсису, що я виявився не єдиний на цілій планеті з такою проблемою. Після цієї короткої, але дуже важливої і несподіваної промови, що мене ошелешила, я відчув, як щось заворушилося невидиме навколо нас, наче цілісінький всесвіт огортав нас своїми обіймами, мов би спала завіса ілюзій та зникло почуття безпорадності. Тепер уся беззахисність, увесь відчай та бажання втопити смуток на дні бокалу, почали танути, розсипатися на друзки, оголюючи зовсім іншу дійсність – полегшення та подяку.

Я міцно обійняв Пенелопу, відчуваючи, що зараз вона для мене найдорожча, найважливіша людина у світі, з якою мене так несподівано звела доля. Це були дружні обійми, які ні до чого не спонукали, ніщо не обіцяли та не могли нас завести до інтимної близькості. Дружне взаєморозуміння знаходилося на одну соціальну сходинку нижче від любові. Та зараз мене і не цікавило щось більше, відвертіше та тепліше, ніж дружня розмова, підтримка та спроба разом протримати оборону від такого жорсткого, нищівного удару долі, яка відібрала у мене майже все.

Нарешті я подивився їй у вічі і помітив там легкий смуток.

– А як ти вважаєш, чому усі ці фантастичні події взагалі зі мною відбулися? Адже інший люд живе собі і навіть не здогадується, що у мене такий сюжет, який можна зняти для передачі «Паралельний світ».

– Треба знайти точку відліку, коли це почалося.

– Десяте червня. Ця дата міцно закарбувалася у моїй пам’яті клеймом. Та й взагалі, що воно таке не зрозуміло. Живеш собі, живеш і тут тобі – бац і на голову впав такий подарунок. Я навіть тлумачити це не буду, бо можна мільйон припущень будувати, але не факт, що серед них буде істина. Не люблю такі загадки. Я весь час думав, що став божевільним. Ну які ще можуть бути пояснення?

– Будь-яке. Мені зараз бракує уяви, – промовила Пенелопа.

– Я не про це. Я веду до того, що ми нічого не знаємо про своє життя. Наука відкрила настільки дріб’язкову частину всесвіту, що не можливо стверджувати, ху із ху. Я не хочу собі в цьому зізнаватися, але нас може пов’язувати щось містичне, що виходить за межі розуму. Мені страшно від цього, але усе може бути.

Я проводив Пенелопу до дому. Ми зупинилися біля її вікон. На мокрому асфальті дивно блищало у світлі вуличних ліхтарів лимонне сяйво. І цей лимоновий, рожевий та червоний кольори утворювали різноманітні візерунки та цікаві переходи відтінків.

– Дякую за цікавий вечір, – мовив я, взявши її за руку.

– Навзаєм. Мені дуже сподобалося.

Я нахилився до неї ближче, подивився у вічі, а потім несподівано поцілував у ніжні, вологі вуста, відчуваючи на щоці тепле дихання. Пенелопа оповила мою шию, а наші тіла щільніше притиснулися один до одного і наче почали вести свою невербальну мову між собою, яка не зрозуміла свідомості. Я ніжно подивився на її лице і відчув, що тепер між нами спалахнула іскра. Нас багато чого поєднувало, але саме цей вечір приніс бажану насолоду, яка полонила мою душу, витісняла із голови брудні, погані думки, додаючи у свідомості більше світла та тепла.

Пенелопа наостанок помахала мені рукою і зникла у під’їзді.

Я повертався назад у піднесеному, натхненному настрою, наче мав крила за спиною і зараз міг літати у просторі, розвивати шалену швидкість і відчувати незбагнену радість, що лилася із мене цілим потоком.

У гуртожитку було шумно. Багато студентів слухали музику, грали в карти, пили якісь напої, курили чи дивилися фільми, завантажені безкоштовно з Інтернету. Я показав пропуск на вахті і піднявся на другий поверх. Двері були замкнені, коли я невпевнено посмикав ручку. Я потягнув її на себе сильніше, але результат був такими самим, точніше не було жодного результату. За дверима почулися незрозумілі звуки, що нагадували сопіння та стогін. Лише через мить до мене дійшло, чому двері замкнені зсередини і що там відбувається. Це – гуртожиток, де хлопці та дівчата весело проводять час не лише за досконалим вивченням знань, а й за частими сексуальними забавами, після яких можна знайти в унітазі використані презервативи.

Я постукав сильніше, але ніхто не збирався відкривати, відволікаючись від такого приємного задоволення. Махнувши на це рукою, я пішов на балкон курити цигарки. Там вже стояла руда дівчина-першокурсниця, яка курила ні що інше як тонкі, суперароматичні сигарети «Kiss».

– Тебе теж не пускають у кімнату? – поцікавився я.

Вона зміряла мене поглядом, а потім кивнула.

– Ага. Галька, замкнулася з пацаном і кувиркаються там у ліжку.

– А тобі заздрісно, тому ти пішла курити.

– Нє, не заздрісно, просто кумарить це.

– Звикай. Це ж гуртожиток!

– А хіба у мене є інший вибір, – погодилася руда дівчина, жбурнула недопалок на асфальт і повернулася у приміщення.

Я теж докурив і зайшов у сусідню кімнату, де кілька знайомих хлопців пили пиво. Мене хотіли почастувати, але я наголосив, що дуже втомився і лише чекаю, коли відчинять двері в кімнаті.

– Завтра вранці. Ти ж не зелений, щоб думати наївно.

Я знизив плечима і вирішив, що через півгодини знайду спосіб потрапити у кімнату, щоб поспати. На щастя, мені не довелося вдаватися до радикальних дій, бо якесь розхристане дівчисько із лахматим волоссям з розчервонілим обличчям вискочило у коридор і швидко зникло з мого поля зору, перш ніж я встиг розгледіти фігуру.

У кімнаті сидів Максим в одних трусах і палив цигарку. На його обличчі блукала лукава посмішка.

– Максе, якого хріна?! Не міг знайти інше місце, – образився я.

– Яка кралечка. Оце бомба! Як, я з нею розважився, ти не уявляєш!

– Максе!

Він байдуже загасив цигарку у скляній попільничці і подивився на мене.

– Я думав, усі гуляють. Гавр тусується у Бояна. Там хлопці бухають конкретно. Я навіть чув, що вони хочуть накуритися гашишу. Петро пішов у нічний клуб, знімати дівчат. Я думав, що й ти собі дав раду і мені ніхто не буде заважати. Але ні, ти оце приперся.

– Гуртожиток – це прохідний двір.

Тут важко усамітнитися. Твоє «я» належить колективу, індивідуалізм геть з очей.

– Але така дівка – гріх було її не виграти, розумієш? До речі, ти теж когось почепив?

– Почепив, але не трахнув. Є дівчата, які варті лише сексу, а є ті, з якими ще цікаво спілкуватися і відчувати духовну єдність.

– Це ти, брате, загнув. Дівчата хочуть, щоб їх драли постійно. Їх для цього створила природа.

– От бачиш, ми стоїмо по різні боки річки. Але мене не влаштовує твоя така цинічна оцінка дівчат.

Максим встав, одягнув штани і футболку і пішов з кімнати. У мене з’явилася можливість побути наодинці в тиші. Кілька разів я прокручував у думках нашу зустріч із Пенелопою і все більше переконувався, що вона не проста дівчина. Щось у ній було таке загадкове та недосяжне. Я чудово розумів, що моє теперішнє життя (маю на увазі рух назад у часі) дуже розходиться із життям інших людей. Навіть важко собі уявити, як віднесеться Пенелопа до мене наступного разу. Чи буде вона знову покладатися лише на власну інтуїцію або голос розуму виявиться сильнішим?

Перед сном я зайшов на сторінку у Фейсбук, перевірив особисті повідомлення та глянув останні новини у друзів. Лише тоді вирішив, що пора розпрощатися цього вечора із надією, що завтра, точніше вчора буде цікавим на відкриття.

Розділ VI

Дослідження Юхима

В університеті було, як завжди гомінливо, але досить весело. Більшість студентів ще безтурботно жартували, про щось розмовляли між собою, пили каву у пластикових стаканчиках, які видавав автомат і навіть не переймалися, що скоро мусить початися сесія. Позаяк для мене все йшло задом наперед, то заліки та екзамени залишилися в минулому.

Наразі закінчувалася одна пара із іноземної філології, яку проводив Гомер у паралельній групі. Я чекав у коридорі, зручно вмістившись на підвіконні, скинувши поруч наплічник. У руці в мене було зелене яблуко, яке я час від часу відкушував, активно пережовуючи зубами смачну, соковиту м’якоть. Нарешті пролунав дзвоник і усі студенти почали вискакувати із кабінетів, наче оті щури покидають тонучий корабель.

За хвилину вийшов у коридор і викладач. Я відразу підійшов до нього, маючи намір поговорити.

– Даруйте, Василю Семеновичу, можна вас на хвилинку?

– Гаразд, зайдемо у кабінет, – погодився той.

Гомер поклав теку на стіл і зручно сів біля вікна. Я обрав першу парту.

– Розумієте, я намагаюся писати оповідання, – почав я свою брехливу промову, яка мала логічну ціль, – але трохи заплутався…

Він недовірливо на мене подивився, примруживши очі. Чорні, густі брови, як у Брежнєва, злетіли вверх від подиву.

– Отже, ви починаючий літератор?

– Можна і так сказати. Письменник – якесь хвацьке слово. Дуже пихато звучить, якщо я просто пишу у шухляду. У мене є оповідання, яке торкається теми аномалії часу. Головний герой живе так, що кожного дня прокидається і бачить, що завтра настає вчорашній день…

Ось так я розповів йому про себе історію, вигадавши химерного персонажа, з яким нібито відбуваються найдивовижніші речі, які можна лише уявити. На жаль, я не лише уявляв їх, а проживав, але щоб не виглядати вар’ятом, доводилося посилатися на вигадані факти. Я намагався говорити спокійно і переконливо без жодного натяку на патетику.

Гомер почухав свою знамениту довжелезну бороду, кілька разів покахикав, а потім задумливо спитав:

– Ви хочете, щоб це оповідання було надруковано у журналі?

– Воно ще не дописано. Василю Семеновичу…

– Я просив казати, пане Василю.

– Добре. Пане Василю, я його ще не дописав. Це – перше. А, по-друге, мені потрібна ваша допомога. Ви досвідчений викладач. Порадьте, які книжки, може науково-фантастичні чи містичні містять подібний сюжет, пов'язаний із часом, який рухається навпаки?