Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори

Владислав Івченко, Юрій Камаєв Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори

Лауреат ІІІ премії

конкурсу романів, кіносценаріїв,

п’єс та пісенної лірики про кохання

«КОРОНАЦІЯ СЛОВА – 2011»

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2012

Електронна версія створена для Книжкового блогу http://knygypirat.blogspot.com

ISBN 978-966-14-3047-0

Провокаційний роман, що гострою сатирою підриває стовпи самодержавства!

Початок ХХ століття. Київ — провінція Російської імперії. Дванадцять справ агента царської охранки Івана Підіпригори — то не подвиги Геракла, а сам Ваня — не бездоганний Фандорін, але й на його будні припадають бомби! Чорна магія, скарби Полуботка, попіл спалених «Кобзарів», валізи грошей і наркотики — з чим тільки не доведеться стикнутися Підіпригорі! І разом із ним до боротьби з розпустою в літературі стане юний Булгаков…

УДК 821.161.2

ББК 84.4УКР

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Юрій Логуш,

ініціатор і засновник проекту

Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс

«Коронація слова» був заснований за підтримки бренду

найпопулярнішого українського шоколаду «Корона».

Головна мета конкурсу — сприяння розвитку

новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково,

адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури,

що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен,

видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру,

і як наслідок — наповнення українського ринку

повнокровною конкурентоспроможною літературою,

а кіно й театру — якісними українськими фільмами

й п’єсами.

www.korona.ua

Перш ніж поринути в читання захопливої книжки двох молодих українських авторів, написаної в жанрі історичного детективу, варто дізнатися, як вона створювалася. Юрій Камаєв із Кременця (Тернопільщина) і Владислав Івченко (Суми) не приховують, що писали роман у Мережі. Якби вони жили в ті часи, під які стилізують свою розповідь, тобто на початку ХХ століття, то змушені були б мешкати поряд. Але зараз Юрію з Владиславом вистачило єдиної зустрічі в реалі — у львівській кав’ярні, задовго до написання книжки.

А потім був довгий інтернет-діалог, який став можливим завдяки технічному прогресу. Десять років тому більшість із нас навіть уявити не могла, що людина в Китаї за лічені секунди спокійнісінько обмінюватиметься файлами з людиною в Південній Африці, не відчуваючи при цьому жодного дискомфорту, як не могла уявити спілкування за допомогою програм голосового та відеозв’язку.

Література, звичайно, не стає ні кращою, ні гіршою від подібних технічних засобів, бо пишемо ми не руками, а серцем і розумом. Однак погодьтеся, що в комп’ютеризовану еру нас вабить романтичне світло газових ліхтарів, хочеться почути неквапливу розважливу оповідь людини, яка чимало побачила на своєму віку. Колишній агент київської охранки (поняття це зникло з нашої мови вже скоро буде як сто років), сидячи десь у вишневому садочку, розповідає комусь із приятелів про свої пригоди. І навіть не може уявити собі, що ось-ось «враги отєчества», проти яких він так успішно боровся, зруйнують і саме отєчество, і покарають його захисників. Він не може передбачити свого майбутнього, а ми — свого. Що нас чекає в світі, де немає ні самодержавства, ні стовпів, що його підпирають, але де люди здатні все знищити, щоб здобути владу і гроші, — ніхто не знає.

Бурлескний типаж головного персонажа Івана Підіпригори вималюваний так само рельєфно, як біцепси під шкірою атлета. Певна річ, Геракл із охранки, розповідаючи про свої дванадцять подвигів-справ, намагається навіть поразку перетворити на перемогу. Так вчинив би кожен на його місці. Згадаємо лишень Санчо Пансу чи Тартарена із Тараскона. Критичний реалізм із його класовим підходом тут не годиться. Часом хочеться спересердя сказати: «Ну й негідник ти, Ваню! Ну й манкурт із тебе!», коли послухаєш його розумування про малоросійськоє нарєчіє. А часом думаєш, який він класний, почувши його дотепні характеристики «професіоналів». Так-так, ви не помилились: декорації й костюми давні, а проблеми ті самі, й той, хто мешкає в Україні, безпомилково знайде в романі пародійні портрети сучасних українофобів, політичних діячів та журналістів. А спершу здавалось, ніби автори наступають на п’яти легендарному Ерасту Фандоріну. Я маю на увазі перші історії, які могли трапитися як у Києві, так і в Москві чи Петербурзі. Потім українська лінія стає чіткішою. Наш Підіпригора починає відчувати, що, незважаючи на всі вдалі розкриття змов, замахів, спійманих власноруч злочинців, він ніколи не зможе зробити кар’єри, піднятись на вищу сходинку станового суспільства. Мрія маленького українця про садок і млинок дедалі голосніше озивається в його серці. Автономне тихе життя на Батьківщині — ось воно, справжнє, за що варто боротись. І тоді риторика патріота отєчества звучить уже не як мантра, а як підтвердження лояльності. Про всяк випадок. Перед вами типовий середньостатистичний українець з усіма його традиційними недоліками й достоїнствами: лукавий, обережний і з глибинним почуттям порядності.

Тому мені здається, цей роман попри свою бурлескність, карнавальність і розважальність має підводні підступні течії, здатні розтрощити не один човник стереотипів, що їх намагаються нав’язати нам історики й політологи. Перевага Івана Підіпригори в тому, що він не піддається ані масовим психозам, ані гіпнозам, а керується виключно власним інстинктом виживання. І коли він йде у відставку — не зразу, через кілька років, самодержавство гине. Хоча сам він, звичайно, цього не здатен усвідомити. Не тому, що не є інтелектуалом, а тому, що не може побачити зв’язку між цими двома подіями. Просто інший тип мислення, у якому відсутня манія величі.

Окремо хочу звернути увагу читача на дві речі. Чи є там у нас детективи, які було б так само приємно читати, як імпортовану класику жанру? Немає, на жаль. Критики пояснюють це тим, що досі не створено персонажа, який би розкривав злочини так само елегантно, як Еркюль Пуаро чи комісар Мегре, що був би особистістю, яку впізнаєш. Чи можемо ми сподіватись, що Іван Підіпригора розповів ще не всі свої історії? Бо життя у відставці теж сповнене пригод і несподіванок.

І друге. У літературному меню нашої доби дуже мало творів про початок ХХ століття, написаних не в стилі критичного реалізму чи соцреалізму. А якщо і є, то лише у вигляді коротких містичних екскурсій або дуже вже ідеологізовані. Тому спільне творіння Юрія Камаєва та Владислава Івченка, народжене в глибинах Мережі, мало б викликати інтерес не лише у читачів, а й у літераторів, які перебувають у творчих пошуках.

Галина Пагутяк

Філер повинен бути політично та морально благонадійним, міцним у своїх переконаннях, чесним, тверезим, хоробрим, спритним, розвинутим, кмітливим, витривалим, терплячим, наполегливим, обережним, правдивим, відвертим, але не базікалом, дисциплінованим, стриманим, серйозно та свідомо ставитися до справи…

Витяг із інструкції начальникам охранних відділень з організації зовнішнього стеження

А гарне ж яке наше місто сьогодні. Вулиці чистенькі, заметені, дощиком нічним вмиті. Будинки, як нова копійка, сяють на фасадах свіжою фарбою вздовж секретного маршруту. Конки та візники не їздять, лише прошмигне вряди-годи випадковий перехожий, бо скрізь поліцейські урядники суворо питають документи. А все чого? Бо государ наш любий приїздили на прощу до Лаври. Літерним поїздом прибули зі столиці, з государинею та цесаревичем, великими княжнами та усім своїм почтом — генерал-ад’ютантами, камергерами, фрейлінами і ще цілою купою різного вельможного люду.

Народ наш радісно вітав осіб царствуючих. Та щоб ви знали — ніяк не можна допустити, щоби государя абихто зустрічав. А раптом якийсь бомбіст десь між мирних обивателів вскочить та справу свою чорну зробить? Не можна, ой не можна життям царствуючої особи ризикувати. Тому государя вітали вбрані у цивільне солдати та поліція, а попереду ще ряд із поліції, всі у білих парадних мундирах, вусаті, вогонь в очах, косий сажень у плечах! А як зустрічали государя, з якою любов’ю! Справжнє свято!

Але кому свято, а нашому відомству візит государя — то такий ґвалт, що хоч службу кидай і тікай світ за очі. Набігалися напередодні — досі ніг під собою не чую. Добряче ми місто підмели — всіх людців непевних та підозрілих у адміністративному порядку за місто вислали — і есерів, і соціалістів-демократів разом із бундівцями, максималістів та анархістів-синдикалістів вкупі із сочуствующим. Підмели так Київ, що зразковим містом став. Ото б острів який в окияні купити, щоб з усієї імперії туди бунтівну наволоч звезти і нехай там собі мітингує та бомби рве, а в нас тут лад та спокій буде, як то і належиться під благословляючим покровом дому Романових.

Ну, то вже не мій клопіт про таке патякати, то для державних мужів турбота, а я маю своє робити. Вже й потяг государів відбув, здається, і дихнути можна з полегшенням. Хоч люблю я государя нашого всією душею, але скажу — добре, що хоч не часто вони навідуються до нас у Київ. Бо дуже вже заморився я від височайших гостей. І думав же відпочити, коли послали стежити за зібранням товариства Просвіти. Штабс-капітан Мельников і їх хотів вислати адміністративно, але папір гербовий у околотку скінчився, тому мене про всяк випадок послали приглянути за ними. Але то люди мирні, нічого поганого не замишляють і співають гарно, аж за душу бере. А потім сваряться між собою незрозуміло через що, але так завзято, як дві погані сусідки на межі. Тож яка від таких шкода? От сиджу собі на лавочці, чоботи зняв — ноги аж вогнем пашать. Відпочиваю, спів слухаю, що лине крізь відчинене вікно. Аж тут раптом підходить до мене філер Скоробагатько і каже, що мене штабс-капітан викликають у нагальній справі.

— А що за справа? — питаю.

— Та бозна, сказали покликати, — знизав плечима той.

Прибув до околотку, заходжу в кабінет.

— Викликали, ваше благородь?

— Сідай, Ваню, — каже Мельников.

М’яко каже, але нічого доброго це не обіцяє, бо коли його благородь мене Ваньою лагідно називає, значить якась справа важка знову намітилася.

Дивиться їх благородь на мене поглядом своїм котячим, яким вже не одній жінці серце розтопив, як сонце мед.

— Ось ти чув про останню постанову обер-прокурора Святійшого Синоду?

От дідько, за тією біганиною, за государевим візитом, висповідатися не встиг, а сьогодні ж був останній день, щоб довідку про проходження церковного таїнства покаяння начальству здати. Та й ні про яку нову постанову я не чув, але казати, що чогось не знаєш, начальству ніяк не можна. Хіба коли знаєш, що винен і тебе на цьому за руку схопили, тоді тільки «нє могу знать» і «віноват» треба відповідати зі скорботним обличчям, щоб більшого лиха не накликати. А так треба вдавати, ніби все знаєш. Тому сміливо киваю головою.

— Як не чути, чув. Ось вчора був на сповіді у ієрея Волобуєва, він потім про ту постанову згадував. Але ви ж самі знаєте нашого батюшку. Йому б тільки попліткувати, а не про справи поговорити. А довідку про сповідь я вдома забув.

— То дурне, завтра, Ваню, довідку принесеш, — каже Мельников ласкаво і далі веде, — Ця постанова Святійшого Синоду про обществєнну мораль і протидію поширенню атеїзму та порнографії, — просвіщає мене їх благородь. — Навіть цілий департамент відповідний створили, щоб, як то кажуть, докорінно знищити твар, яка підгризає основи імперії, — каже їх благородь, а у самого голос ну просто медовий, наче у кота, який вже примітив, де шмат ковбаски поцупити.

Ніби про щось дуже приємне розповідає, тільки яка ж із того приємність, коли хтось підгризає основи любого отєчєства. Ет, дивлюся, щось тут нечисто. Про атеїзм я знаю, це ті ханатки, які у Господа нашого Ісуса Христа не вірують. А ось про цю, прости Господи, графію якусь не дуже розумію.

— Яка грахвія, ваше благородь? — перепитую не для того, щоб показати своє недоуміє, а щоб дати керівництву можливість засвідчити знання свої багаті й розуміння докорінне.

— Порнографія, Ваню, порнографія, запам’ятовуй це слово. Будемо боротися з нею, Ванюшо, жорстоко боротися, не жаліючи живота свого і вдень, і вночі боротися! — каже їх благородь і сам регоче, наче божевільний. Ну, тоді й мені можна трохи посміхнутися, скласти компанію. Бо як начальство сміється, не можна стояти серйозним.

— Наказали — значить будемо боротися, ваше благородіє. А що таке та пірнограхвія? — питаюся.

— Порнографія, Ваню, це величезна небезпека для незміцнілих душ та слабкого тіла людського.

— Опій чи що? Я ось чув, що це зілля у нас занадилися купці з Бухари продавати з-під поли на Сінному базарі, — намагаюся вгадати.

— Гірше, Ваню, гірше.

Довго водили мене їх благородь манівцями, аж поки не пояснили, що ця страшенна порнографія не що інше, як картинки фотографічні, на яких жінки зображені. І не просто зображені, а у чому мати народила, а то і ще гірше!

— Тю, так це раз плюнути, ваше благородь! — зрадів я. — Ми порнографію до нігтя за день! Бродячі продавці цигарок майже усі сороміцькими картинками приторговують. Я за півгодини їх зо два десятка приведу. А там Скоробагатько раз-другий у зуби їм дасть — враз розкажуть, де беруть ту похабщину і хто її друкує. Таку справу розкрутимо… А знали б ви, ваше благородь, що гімназисти другої городської гімназії у парку з проститутками виробляють на шкільних перервах, те навіть розказати бридко! Така, не при людях буде сказано, порнографія, що вже половину лавок поламали, жеребці.

Бачу, що якось засмутив я штабс-капітана. Насупився він, як миша на крупу. І чого?

— Ось подивлюся на тебе, Ванька, — ніби в роботі гарно метикуєш, але коли починаєш розумувати — дубина дубиною. Ніякого розуміння, — аж зітхає їх благородь, вражений моїм невіглаством. — Якщо почнемо фривольними картинками займатися і гімназистів по парках ганяти, то нас кури засміють — ми ж охранне отдєлєніє, мать його, стовп самодєржавія та опора імперії і тому займаємося важливими політичними справами, а не всякими дурницями. Для дріб’язку цього поліція існує. Розумієш?

Та не встигаю за вихилясами начальницької думки. Кудись Мельников веде, а куди — бозна, наче той руський герой Іван Сусанін польське військо. Іншого разу я б промовчав, а сьогодні дуже втомлений і тому запитав просто в лоба.

— То, ваше благородь, ми будемо політикою чи сороміцькими картинками займатися, бо я щось не добрав?

Мельников посміхається звисока.

— Дурень ти, Ванько, село репане. Думаєш, що порнографія то лише фривольні картинки? Ти ж подивися куди котиться наша сучасна література? У прірву мерзоти і гріховності падає, оспівує самогубства та адюльтери, отруює юні душі й не виховує нашу молодь у дусі справжнього патріотизму та любові до нашого государя і любого отєчєства, штовхає у різні єресі, безбожжя та статеві збочення. От почитай хоча б Купріна, не кажучи вже про єресіарха Толстого та оту босоту Горького. Навіть у наших великих письменників, властителів дум так би мовити, класиків за життя, Стасова і Арцибашева не усі книги неокріпшим умам читати можна.

Ну я книжок не дуже читаю, часу немає на них. Бо я думаю, що все добре в міру, а коли багато читати, то жодної користі від того немає, а навпаки — одна шкода. От подивлюся на тих паничиків-студентів… Папінька з мамінькою грошей на науку і книжки не шкодують, пилинки з нього здувають, а те щеня невдячне в революціонери йде супроти государя нашого… Звичайно, є книжки корисні та потрібні. Я дві такі прочитав — Святе Письмо та Уложеніє законів Російской імперії о наказаніях адміністративних і уголовних. Оце книги так книги, їх кожному прочитати потрібно.

— То з книгами шкідливими боротися будемо? — наче намацую дно під ногами.

Посміхається їх благородь — значить вгадав я.

— Ну що, Ванько, ми ж люди свої, скажу як є. Книжечка тут у нас одна вийшла, в книгарню потрапила. Не те щоб вона і продавалася добре. Але, як на ту біду — потрапила до рук Пуришкевичу, голові Союзу Михайла-Архангела. А той ґвалт зчинив та й із тією книжкою до обер-прокурора Святійшого Синоду — Побєдоносцева — хто дозволив? А він, щоб відкараскатися від того навіженого, одразу створив департамент по боротьбі з атеїзмом та порнографією на чолі із статс-секретарем Соколовським. А той дурень давай старатися… Скандал на усю імперію роздули, тому тираж миттю весь розлетівся, навіть вилучити з книгарень не встигли. Взагалі, книжечка ця вийшла випадково — цензор запив тоді і з п’яних очей підмахнув не читаючи. А він свояк мій, хоч непутьовий, але все одно родич. Треба допомогти, Ваню, знайти автора цього неподобства. Бо як буде автор, то його шмагатимуть, а не цензора. Як рідного тебе прошу, знайди того писаку. Ось цей непотріб. Мельников пальчиком якусь книженцію притиснув і посунув по столу. Що ж це за книга така? Узяв я її. «Сладострастноє путєшествіє по прелестям Надєнькі Таракановой» називається, в авторах значиться якийсь Жорж Нєзабудкін. Я почухав потилицю.

— Та тут, ваше благородіє, наче і нескладно. Там же на книжці прізвище писаки зазначене.

Мельников сердито хмикнув.

— Ти, мабуть, думаєш, що розумніший від усіх? То не прізвище, а літературний псевдонім. Ми, було, до видавця, а він кричить, що все законно, книжка підписана цензором і видавати персону автора третім особам забороняє контракт. То знайди ти того бузувіра, що підриває моральні устої нашого суспільства, — каже їх благородь, та так дивно, що і не зрозумієш, чи дійсно йому родича врятувати хочеться, чи просто з автором зустрітися.

— Добре, знайду. Тільки ви ж тойво, книжечку мені дайте.

Дивиться на мене штабс-капітан підозріло.

— Не дам, — крутить головою їх благородь. — Шкідлива вона для людей необразованих.

— Так, ваше благородіє! Собаці поліцейській і то дають щось понюхати, щоб слід узяла! Як же можна шукати автора, коли і книги не читав? — дивуюся я, а самому цікаво, що за твір такий, бо назва хвилююча. Воно, звісно, в цій справі фотографічні картинки краще. Але може, цей Незабудкін неабиякий талант до того має, що словами краще описує, аніж на картинках. Хто зна…

— Гаразд, Ванько, бери. Тільки, щоб ніхто у тебе її не бачив, а по закінченні розслідування, щоб забув усе, що там написано. І повернеш, бо то є речовий доказ!

— Слухаюсь!

Так і отримав я книжку. Почитав її за вечір, а зранку до роботи. Довідався від знайомих двірників, що усякі писаки збираються у ресторані «Ліра», і бігом туди. У ресторані порожньо, лише буфетник стакани витирає. Підсів я до стійки і одразу водочки із бутербродиком за три копійки замовив. Хлопнув стопку і питаюся — чи тут, мовляв, пісатєлі бувають?

— Та тут і збираються, — відповідає буфетник якось не дуже поштиво. — Тільки ти зарано прийшов. Вони по обіді вже злазяться.

— От як цікаво, — кажу, — мабуть, вони люди виховані й благородні?

— Та де там! — лише махнув рукою буфетник. — Благородні теж трапляються, але здебільшого зовсім навпаки. Ось один, такий собі пан Ялиновський, так бокали пивні занадився виносити у своєму саквояжі. А ті ж бокали грошей коштують, власник із платні моєї вираховує. «Не може бути, — кричить, — щоб такий відомий і солідний чоловік та й бокали пивні тирив». А я сам те бачив! Він же не з бідних, поганець, депутат міської думи і в дім самого генерал-губернатора вхожий… І краде бокали, хай йому грець!

— От лихо, — кажу, — але мене більше молоді пісатєлі цікавлять. Надія нашої славетної літератури.

Тут буфетник взагалі скривився, наче гнилого кавуна вкусив.

— Та ті ще гірші, ніяких моральних устоїв. Все норовлять у борг напитися. Водочку хлищуть без закуски, а то ще й обряд йорша вчиняють — водку з пивом змішують. От раніше письменники були — і в коньячку доброму смак знали, і у винах дорогих, а на закуску рябчиків замовляли… Повеселитися вміли культурно, й не напивалися до положення риз. От недавно сам Купрін навідався по старій пам’яті, подивився строго на цю молодьож, махнув мовчки біля стійки стопку коньяку, приложив міцним слівцем і пішов геть, навіть не присів, хоч колись тут частенько бував.

— Чекай, — питаю, — то, бува, не той самий Купрін, що написав «Сладострастноє путєшествіє по прелестям Надєнькі Таракановой»? Чудова, скажу, книжка, життєва…

Буфетник зиркнув на мене з-під лоба, як на невігласа.

— Ти що, дурний? Це ж сам Купрін! Не буде він такого лайна писати. А ти ще щось замовлятимеш?

— Аякже, дай-но, любєзний, штоф водочки і два бокали пива, — дивлюся, прийшов один, із прикмет, описаних буфетником, — мій клієнт, пісатєль. Молодий, але виду пом’ятого, на обличчі втома шляхетна від учорашнього, ще й читає якусь книжечку. Ну, не то щоб читає, а так, гортає з нудьгуючим поглядом. Оце такий погляд є лишень у панів, бо в них багато вільного часу на дурне, через те й нудяться. А коли мені нудьгувати? Вранці прокинуся о п’ятій, вмиюся, поголю мармизу, приведу себе до уставного вигляду і біжу на службу. А бігти ж годину, більше навіть. Прибіжу, а там вже завдання роздають. Отримаю і біжу до клієнта. Добре, як спокійний якийсь, а бувають же такі літуни, що все місто десять разів перетнуть. Так бувало набігаєшся, що аж язик за плечима. Увечері доповіси штабс-капітану Мельникову, той, як у доброму гуморі, може горілки чарку налити, а як у поганому, так ще й лається. А потім ще додому пертися через усе місто. Прийдеш, ніг під собою не чуєш, ледь чоботи скинув і впав спати. Куди тут нудьгувати? А пани, вони такі, з жиру казяться.

Узяв я своє пиво та горілку і підійшов до хлопця.

— Чи можна присісти біля вас, пане? — питаю. Він глянув на мене здивовано, бо ж порожньо у ресторані.

— Як бажаєте, — відповідає байдуже.

— Чи не складете товариства, пане? Бо православній людині, щоб тугу розігнати, ніяк не можна без компанії. Ось у мене все з собою є. Може, пивка? — і так колотнув трохи бокалами, а в них пиво як заходить, жовто-бурштинове, із білосніжною шапкою піни, і кухлі аж у паморозі — із льодника щойно дістали бочку. Не витримав хлопець і киває головою.

Дав йому пива, сам водочки усугубив, удаю, наче вже п’яненький. Хлопець між тим бокал пива висмоктав за раз, видно, палить його як у полудень у Туркестанській пустелі.

— А ви письменник? — кажу і таким п’яним поглядом дивлюся на хлопця, що він аж троїтися починає.

— Письменник, — каже хлопець, гордо так, наче то титул не менше барона.

— А я саме одного з ваших шукаю.

— Кого саме?

— Жоржа Незабудкіна. — Як я це сказав, так хлопець у мене поглядом підозрілим втупився. Хіба ж ото можна так викриватися, щоб так одразу в лоба? А я вам скажу, що можна інколи, якщо очі у тебе бувалі й погляд витримають. Ось письменник дивиться на мене, а у мене в очах такий захват розквітає, наче я десять червонців на дорозі помітив!

— А навіщо він тобі? — питає хлопець, відвівши погляд, і вже не так вороже.

— Хочу на коліна перед ним впасти і руки цілувати, — кажу, а сам аж сльозу пустив.

— Руки цілувати? — дивується письменник.

— Руки! І ноги! Землю на якій він стояв! Доброчинець мій! Він же мені очі відкрив! Я оце з самого Куп’янського повіту причимчикував до Києва, щоб вклонитися йому, послухати і мудрості преісполниться!

— У Жоржа мудрості? — реготнув письменник. — А ви, люб’язний, нічого не наплутали?

— Та що ви! Що тут плутати можна? До самого Жоржа Незабудкіна йшов! Пішки йшов, як на прощу до Лаври. Аж підошви стер! — показую йому чоботи. А вони в мене дійсно збиті, наче я не те що з Куп’янська, а з самого Владивостока чи Харбіна пішки волочився. Що поробиш, бігова в мене робота, підошви за пару місяців горять.

— Прелюбопитний ти персонаж, братчику. А що ж ти читав із Жоржевих проізвєдєній? — питає мене письменник, а сам усмішку іронічну ховає за бокалом пива. Ну пий, пий, як вигорить, штабс-капітан Мельников мені все поверне. Я так беру і починаю озиратися, наче змовник якийсь. Потім тягнуся і шепочу йому на вухо:

— Читав я велику і сонцесяйну книгу «Сладострастноє путєшествіє по прелестям Надєнькі Таракановой»! Чули про таку?

Письменник мене делікатно так відстороняє, з подивом дивиться.

— І що, сподобалася ця книга?

— Так як же не сподобатися! Вона мені все життя перевернула! Я ж тепер іншою людиною став!

— Зачекай, а де ти її у своєму Куп’янську узяв? — питає письменник. Я удаю, наче ніяковію. Починаю у підлогу дивитися, руки розминати, наче соромно мені, хоч скрізь землю провалися. — Ну кажи вже! — сміється він.

— Та тойво, вкрав я її. Працював я на економії в купця Коростіна. А до нього синок приїхав із Харкова, здоров’я поправити на сільських харчах та повітрі, бо в нього сухоти лікарі знайшли. Ото ціле літо жив він на природі, парне молочко з-під корівки, яйця свіжі пив, медок та сало споживав. Так і вилікувався. А я при ньому на побігеньках був — Ванько, піди принеси те, Ванько, піди принеси се. Ну, воно, звісно, краще, аніж у полі в спеку. А потім помітив я, що синок хазяйський якусь книгу ховає. От тільки я заходжу, а так він одразу прибирає її. Спочатку подумав, що то якась заборонена книжка, ну там, знаєте, революція всяка, прости Господи. Тепер тої зарази багато розвелося. А то якось вранці застилав ліжко, коли дивлюся — лежить під подушкою. Я й розгорнув.

— А де ти грамоті навчився?

— А мій дядько рідний, Агапій Севастіянович, панотець у Свято-Михайлівській церкві, у селі Крижанівка, от він мене по Святому Писанню і навчив у грамоті розбиратися. Я єдиний із-поміж братів та сестер грамотний! Так! Ось узяв я ту книгу, почав читати і як загубився! Ото знаєте, буває так, що після Великодня за стіл сядеш розговітися, закладеш за комір добряче, а наступного дня ще усугубиш, а потім прокинешся і не розумієш, де ти і хто ти, і чого на голові баняк, а сам спиш межи свинями! Так і тоді, загубився я! Кілька годин просидів, поки мене кухарка наша Зінка кликати не почала, щоб я допомагав стіл накривати — до хазяїв гості приїхали. Так мене книга та захопила, що тільки про неї і думав! Через це перечепився за поріг і гепнувся із супницею, яку гостям ніс. А вона, холера, із саксонської порцеляни була. Стала мені у чотири місячні платні! А я і не переймався тим, все про книгу думав. Наступного дня просто забрав її і сховав. Панич увечері хватилися, шукати почали. Його питають, що за книга, а він тільки червоніє. На тому й скінчилося, ну хіба що мені в зуби дав, здогадувався, видно. А що мені, коли така книга є!

Я мружуся і дивлюся кудись у далечінь замріяно.

— Чим же вона тобі сподобалася? — питає письменник.

— Та тим, що очі відкриває. Я ж ото, як у темряві жив! Завалиш якусь бабу у сіннику, чи у млині на мішки з борошном, туди-сюди і розбіглися. Аби тіло заспокоїти! А воно ж, виявилося, що крихти клював, а повз хлібину смачну, пряник справжній, проходив! А ну дай нам, чєловєк, біленької штоф та пива по парі! — замовляю половому.

— Та я, тойво, гроші на роялі забув, — знітився письменник.

— Нічого! Мені з розумною людиною поговорити приємно! — кажу я. — А от якби самого Жоржа побачити! Після цього, хоч на каторгу до Сибіру, хоч лягай та вмирай!

— А навіщо тобі той Жорж, невже книжки не вистачає?

— Та не вистачає. Бо вона ж така цікава і про таке! — Я знову озираюсь, наче шукаю чужі вуха, що нас підслуховують. — Але ось там цілий розділ про той французький поцілунок! Так все красиво і смачно описується, тільки ж незрозуміло, як робити! Воно б хоч малюнок який. Ото коли лубок дивишся, про того ж Єруслана Лазаревича, так там не треба уявляти. Ось стинає він голову Кандаулі-змію — і малюнок відразу. Як стинає, чим. А ось французький поцілунок, поезії там багато, читаєш і аж серце вистрибує. А що до чого — не дуже ясно. Або ж ось той, як його, — озираюся, — або ж як він красиво пише — її кармінні чувствєнні губи облобизалі його могучий нефритовий стрижень…

— А тут що неясно? — дивується письменник.

— Та все ясно. Тільки ж ось у нас у Куп’янську дівчата цього робити не хочуть, бо кажуть, що то страшний гріх і за це потім у пеклі смолу розплавлену пити доведеться!

— Тоді на якого нефритового стрижня тобі цей Незабудкін здався?

— Понад усе хочу, щоб книжку він мені надписав — Вані від Жоржа Незабудкіна, із найкращими побажаннями, чи ще якось, і щоб написав обов’язково, що ніякий то не гріх і смолу розплавлену за те пити не треба! А то ж знаєш, начитаєшся того «Сладострастного путєшествія», до дівчат прийдеш, а вони знати нічого не знають. Темні й неписьменні, не хочуть так, як у книжці! А від цього сумую я. Ну, давай.

Налив чарки повні. Випили. Точніше письменник випив, а я вилив. Ні, не під стіл. Це я раніше дурень був, під стіл лив, переводив продукт. А зараз у мене у чоботі пляшечка така пласка. Туди вилив обережно, закрутив, буде чим вечором розговітися. Ще одну чарку туди налив. А ось пиво вже п’ю. І письменник п’є. Дивлюся, вже добряче захмелів він. Бурмоче щось.

— Що скажете?

— Та дивуюся я з тебе, Іване. Закінчений ти гедоніст. Я ж думав, що та книга для нероб усіляких із міста, хто подумати міг, що вона серед трудового народу піде?

— Ніякий я не комуніст, а зовсім навіть навпаки, і Куп’янськ це місто, а не село. До того ж трудовому народу теж щастя хочеться! Це у вас, панів, задоволень купа. Сьогодні у театр, завтра в сінематограф, післязавтра прийом, потім пікнік за містом і ще на книжки гарні часу читати лишається. У нас, у простих людей, або горілочка, або з якоюсь Манькою злягтися. Більше нічого і не маємо, безпросвітне життя трудового народу… То нам такі книги дуже цікаві, бо надію дарують і радість. Тому оце і йшов пішки до Києва, щоб цілувати руки Жоржу Незабудкіну. Не знаєте, як знайти цю визначну людину?

Питаю і плачу, носом шморгаю.

— Та навіщо тобі це? Я і сам тобі розповім, бо Жорж зовсім непублічна людина, із читачами зустрічатися не любить, — каже письменник.

— Але все ж хотів би я Жоржа побачити! Подякувати йому, впасти в ноги, руки цілувати за книгу його чудодійну. — Замислююся, знову наливаю. — Я ж його так і уявляю! Красивий, мабуть! Наче лейб-гусарин мальований! Дамам і баришням він подобається, і вони ото біля нього так і в’ються, так і в’ються, наче бджоли біля вишні квітучої! Ото життя! Ех! Давай вип’ємо за великого Жоржа Незабудкіна!

Письменник підсміюється наді мною, але чарку підіймає. Я далі розповідаю, яким уявляю собі Жоржа та його майже райське життя. Письменник стає чомусь все сумнішим.

— Невже ти думаєш, що як людина пише веселі книжки, то вона і сама весела, а як про тілесну любов, так тільки те і робить, що з баришнями у ліжку кувиркається? — питає він у мене.

— Аякже! Ніяк не можна без правди життя в літературі! — кажу я і роблю вираз обличчя якомога тупіший. Але сам вже розумію, що, мабуть, у житті все по-іншому. Ось штабс-капітан Мельников ізволять віршики писати, і все такі сумні, хоч вий — про зашморги та осінь, про нещасне кохання і страждання. А сам же і випити не дурень та бабій неабиякий, ще й анекдоту сороміцького в офіцерській компанії майстер розказати.

— Не так! — дратується письменник. — Зовсім не так!

— Дозвольте не погодитися. Як вас звати? — цікавлюся. Ім’я знати завжди потрібно, але я з тим не поспішав.

— Михайло.

— Прошу, як по батькові, бо не можу так запанібрата письменника по імені звати.

— Опанасович.

— Михайло Опанасович! — у нас на цукровому заводі інженер працює Михайло Опанасович! Культурна людина, журнал «Нива» виписує! Ви теж інженер?

— Ні, я на лікаря вчуся. І пишу трошки.

— Так ви Жоржа Незабудкіна повинні знати! І що ж ви скажете, що він не красень і не улюбленець всього жіноцтва Київської губернії? — не вірю я.

— А ну пішли! — зненацька підхоплюється Михайло.

— Куди?

— Пішли, покажу кому ти руки збирався цілувати.

— Зараз, допити треба!

Довелося трохи посидіти, бо пан письменник ніяк не хотів іти. Аж здалося мені, що дурить він мене. Ну нарешті випили залишки горілки, пивом закусили і пішли.

— Куди йдемо?

— Та тут неподалік!

Поспішає письменник, збуджений такий. Я і думаю, що, може, запідозрив мене? Чи не погрожує мені небезпека якась? Потім дивлюся, як він хитається, як шепоче щось, і заспокоююся. Такий п’яний, що якби і хотів щось погане вдіяти, то не зміг би. Йшли ми хвилин двадцять, потім зупинилися біля якогось задрипаного доходного дому. Квартири там тісні й темні, люд живе бідовий.

— Підсади, — каже Михайло, який зупинився біля одного з вікон. Дивуюся, але підсадив. — Ага, є, — шепоче Михайло і сплигує. Ледь не впав, я його втримав, бо добряче пісатєль вже зволили набратися з моєю поміччю.

— Тепер дивися на свого кумира, — каже і посміюється.

Заплигнув я на парапет, дивлюся у вікно. Бачу, як за столом сидить дядько якийсь. Йому років під п’ятдесят вже, підтоптаний, у сорочці брудній і щось пише при гасовій лампі.

— Бачиш його? — питає Михайло.

— Кого?

— Жоржа Незабудкіна!

— Жоржа немає! — шепочу. — Якийсь дядько сидить, пише.

— Дурню, то Жорж і є!

— Як Жорж?

Я зліз, стою, тупцюю на місці, наче розгубився.

— Зрозумів тепер? — шепоче Михайло.

— Що?

— Те, що як у кого чого немає, то він про те і пише!

— Як це?

— А так! Ти по темноті й малообразованості своїй ототожнюєш автора із його героєм. А насправді, коли читаєш роман, а там герой перемагає всіх, то це напевно, що автор його малий та кволий, кого і в гімназії, і в університеті усі кривдили. А коли герой — дамський угодник, так це у автора із жінками не щастить!

— Не вірю я, що це Жорж Незабудкін! Він більше на якогось чиновника дрібного схожий!

— Він і є дрібним чиновником, колезький асесор Пробної палати. Одружений, жінка страшна і сварлива, четверо дітей, ледь перебивається родина на його мізерне жалування. А щоб втекти від цієї кошмарної дійсності, він романи еротичні пише.

— Не вірю! — кажу я. Деруся знову на парапет. Дивлюся у вікно і дивуюся. Ну як ось могла така нікчемна людина таку книгу цікаву написати, ну як? Лисе, у зморшках, перо гризе. Опудало якесь! Потім у кімнату жінка зайшла.

— Не настачишся керосину на твої дурниці, дітям їсти нічого, а він керосин палить, гаспид, — верещить так, що аж на вулиці чути. Чоловік зітхає і квапливо прибирає зі столу товстий зошит, ховає перо з чорнильницею і гасить лампу.

Зліз я, стою вражений.

— Невже це дійсно він?

— Він, він. Василь Степанович Обляпухін. Власне ім’я здалося йому нецікавим, то став Жоржем Незабудкіним. Під цим псевдо і прославився. То що, підеш йому руки цілувати? — питає Михайло.

— Та тепер вже не знаю навіть. Слухайте, а звідки ж він ото все знав, про що книгу написав?

— А ти як думаєш?

— Мабуть, у молодості погуляв славно?

— Так він і в молодості такий був.

— Так а звідки тоді він оте все узяв?

— Вигадав!

— Тьху! — не стримуюся я. Щиро роздратувався, бо така ж книга хвилююча, коли ж не знати, який бовдур її написав!

— А давай вип’ємо, в мене ще тут фляга за халявою знайшлася, — пропоную, бо розчарувався я неабияк. Всякого чекав, але не такого.

— А давай, — каже Михайло. Він розповідає, що хоче написати про життя лікарів у провінції, серед простих людей. Я йому доводив, що про столицю треба писати, про яскраве тамтешнє життя, губернаторські бали та прийоми, красивих баришень і лейб-гвардійських офіцерів.

— Про простих людей нецікаво, і так всі все знають! А от про князів усяких та багатіїв-міліонщиків, ото так! — кажу я.

Михайло не погоджувався. Потім йому стало погано. Потім мені. Не пам’ятаю, де і розійшлися, та як додому дійшов. Пригадав тільки, що він мене знову гедоністом називав і казав, що коли що — до його папіньки, доктора-венеролога, звертатися. Та цур йому…

Наступного дня лежав до обіду, зле було, у голові гуло, ніби у Лаврській дзвіниці на Великдень. Потім, як тільки попустило, поплентався в околоток. Там Мельников давай на мене верещати, аж із чобіт від люті вискакував, мерзавцем називав, звільненням погрожував, навіть про ту мою довідку про сповідь не забув, аж доки я адреси тієї не згадав.

Виявилося, що дійсно той дядько і був Жоржем Незабудкіним. Зізнався, що напиюжилися тоді з Мельниковим свояком-цензором до синіх ґудзиків і тоді той підписав рукопис просто у трактирі. Скандал, звісно, був, але Мельников таки пристарався, щоб справу по гальмах спустили. Відбувся письменник Незабудкін лише штрафом. Але наступного дня після суду його зі скандалом звільнили зі служби без вихідного пособія і пенсії, бо начальник його дуже вже моралістом великим виявився. А через два місяці вкоротив собі віку письменник Жорж Незабудкін, повісився через злидні. Бо у нас мітлою більше заробиш, ніж тією писаниною. Ото і будь письменником. Та ну його…

А все почалося з того, що в Києві з’явився Сергій Залевський, досить відомий революціонер, який чотири роки тому був засуджений до довічної каторги і звідти втік. Та не просто втік, а покинув кордони нашого любого отєчєства на китобійному судні й дістався до Америки. Звідти був висланий за революційну діяльність, потім з’явився на Ямайці, де підбивав тамтешніх негрів (це такі дикуни чорного кольору, наче сажотруси після роботи, тільки п’ють менше) на бунт проти англійської адміністрації. Успішно закликав, а на погане повести справа не хитра. Ті бунтівники навіть захопили кілька містечок, однак англійці — люди суворі щодо порядку, і кинули війська, розгромили негідників і загнали у ліси. Генерал-губернатор острова оголосив нагороду в чотири тисячі фунтів за голову Залевського, однак виплачена вона не була, хоч багато хто з колишніх повстанців охоче б виконав замовлення. Казали, що революціонер захворів малярією і загинув у схованці в горах.

Та як виявилося, не загинув, а повернувся на батьківщину і об’явився у Києві. Знайшов його я випадково, але це та випадковість, яка стає можливою завдяки спостережливості й наполегливості. Я тоді стежив за гуртком революціонерів, який очолювала Ольга Карпова, донька багатого купця, котра вже відбула кілька років на засланні, але своїх протизаконних справ не покинула. Однак гурток Ольги Карпової був досить мирний, зброї у них не водилося, друкарні теж, збиралися частенько, щось там все обговорювали, сперечалися. Штабс-капітан Мельников схопив одного студента, який ходив на ті зібрання. Студент мріяв про революцію, а потім закохався в одну курсистку, батько якої був запеклим монархістом та членом Союзу Михайла-Архангела. Між суспільним і особистим студент вибрав останнє, бо дуже йому вже дівчина подобалася, та й посаг за неї непоганий давали. Вже, було, про вінець мріяти почав, а штабс-капітан тут як тут. Сказав, що може розповісти батьку дівчини про неблагонадійні захоплення майбутнього зятя, і не бачити тоді студенту коханої, як своїх вух. Хлопець молодий був, ще смаленого зайця не бачив, то злякався, почав божитися, що тепер нічого проти государя-імператора не має, тоді Мельников і запропонував довести це не словом, а ділом. Тобто доповідати, що там у гуртку відбувається. Студент спочатку трохи покомизився, що ніколи не буде донощиком, але коли почув, що може не стати чоловіком своєї коханої, погодився. Почав писати доповідні записки про кожне зібрання. Мельников за те йому ще і грошей трохи підкидав, щоб підтримати асигнаційними дровами патріотичне вогнище.

Той гурток назагал нас не дуже цікавив, і вів його штабс-капітан більше заради звітності. Коли ось студент розповів, що чекають у Карпової якогось гостя, чекають із надією, що ось тепер нарешті почнеться справжня робота. Що саме почнеться і для чого, студент не знав. Але доповів, що у гуртку почався збір грошей. Знову ж таки невідомо для чого. Мельников зацікавився тим і поставив мене стежити за Ольгою Карповою, а ще кількох філерів за іншими членами гуртка. Три дні ходив я за пані Карповою. Ходити за жінками, скажу я вам, досить приємно. Бо вони не бігають, не норовлять заскочити в трамвай на ходу чи стрибати через паркани. Як на відпочинку — ходиш, не поспішаєш, роздивляєшся навкруги і не нервуєш постійно від думки, що об’єкт може втекти.

Ото ходив я за нею, ніби на променаді, але пильності все одно не втрачав. Якось вийшла вона зі своєї квартири, сіла на візника і поїхала на Бесарабку. Там походила базаром, дещо купила з їжі, склала все у кошик, який мала з собою, і поїхала на вокзал. Ось це вже цікаво. Когось зустрічатиме? Чи сама кудись поїде? На вокзалі вона вийшла на перон, а тут саме потяг з Одеси прибув. Натовп цілий вивалив, пані Ольга йде, жінка вона статна, осанки прямо царської, всі її обходять, як вода скелю. А вона все крокує. До кінця перону пройшла, а ніхто до неї так і не заговорив. Потім вона геть пішла звідти. Не дочекалася? Чи відчула, що стежать? Хоча я ж завжди працював чисто, так, що не помічали мене навіть досвідчені конспіратори.

Дивлюся я за Ольгою, коли бачу, що хода у неї змінилася. То вона трохи на правий бік хилилася, бо ж важкенький кошик. Там і шинки шматок, і хлібина, сир і дві пляшки пива, і ще якийсь дріб’язок. А тепер іде рівно, хоча кошик при ній. Придивляюся і розумію, що кошик порожній! Он як мантиляється у руці легко! Помінялася вона з кимось! Ось для чого і приїздила! А я це навіть не побачив!

У нашій справі філерській реакція дуже важлива. Як ото в боксі, англійській забавці, де кулаками один одного гамселять. Там теж, не зівай, Химко, поки ярмарок. Ледь ґаву піймав, тут же і отримав по зубах. Це тобі не шахи, чи доміно, коли можна посидіти, потилицю почухати. А в нас — щось помітив і тут же вирішив, а потім одразу виконав. Їх благородь любить говорити, що хибне рішення, але виконане швидко, у нашій роботі краще за правильне рішення, яке виконували не поспішаючи. Оце я перед вами зараз розбалакався, а тоді, на вокзалі, тільки діяв. Як побачив, що корзина не та, бігом помчав до виходу з вокзалу. Бачу попереду якийсь чоловік чимчикує, а в руках у нього кошик, майже такий, як у Карпової. Мій клієнт! Не встиг втекти, голубчик!

Сів він до візника і поїхав. Я кинувся вільного шукати, щоб за ним простежити. Та де там… Пасажирів багато з Одеси, всі екіпажі встигли розібрати. Ну, Ваня не велике цабе, можу і ніжками. Побіг за їхнім екіпажем, але, мабуть, поспішав той пан сильно, бо ж погнав візник коня так, ніби за ним чорти гналися. Довелося повертатися на вокзал та чекати доки візник, що ним той підозрілий тип із корзиною поїхав, повернеться. Візники ж по місцях працюють. Оце якщо возить від вокзалу, то сюди і повернеться за наступним пасажиром.

Таки дочекався, дав візнику гривеник, розпитав про того пана. Виявилося, що відвіз візник його на Солом’янку, висадив там на перехресті. Попросив я і мене туди відвезти. Приїхав, понишпорив навколо, розпитав рознощиків, але того пана ніхто не запам’ятав. Я і сам бачив його здалеку, тільки й розгледів, що борода у нього була.

Повернувся до околотку, доповів Мельникову. Той давай лаяти мене, що випустив об’єкт стеження. Я головою киваю — винен, ваше благородіє, голову з пліч. Дійсно ж винен… Потім пішов до хлопців, які гуртком Карпової почали опікуватися, коли Мельников про гостя почув. Розпитав їх. І виявилося, що ще тиждень тому один із революціонерів їздив на Солом’янку.

— Хату знімав. Навіть не хату, а кімнату окрему без пансіону, — доповів Євстахій Муха, молодий філер, але не без таланту. З усіх молодих він мені найбільше за всіх подобався своєю старанністю.

— Поїхали, Сташе, покажеш.

Поїхали ми, знайшли хатку. Стояла вона трохи осторонь, на краю ярку.

— Хороше місце, — кажу. — Є куди тікати, як поліція прийде.

— А ще господиня глуха, — шепоче Євстахій.

— Так це взагалі рай для бунтівника!

Вже темно було, ми обережно у двір зайшли, почали у вікна заглядати. У всіх темно, лише в одній світло наче горить, але штора зачинена. Однак кватирка відчинена була. Прислухався я, наче тихо в кімнаті. Хотів вже дубцем шторку трохи посунути, зробити щілину, в яку б дивитися. Коли чую:

— От чорт! Лайно! — лається чоловік. Через кілька хвилин ще так. Чи пише щось, чи читає, що гнівається так? А потім допер я, що він голиться! Оце коли гострим лезом водиш по шиї та вріжешся, то так і лаєшся час од часу.

Постояли ще під хатою, потім я Євстахія залишив, а сам додому — цілий день гарував, не залізний же, відпочити хоч кілька годин мушу. Із самісінького ранку знову пішов я до цікавої мені хати. Євстахій доповів, що ніхто не виходив і не заходив. — Ну, хіба що квартирант до вітру ходив. А ще оце зовсім нещодавно вийшов у одних кальсонах і вилив на себе відро води у дворі!

— Мився, чи що? — питаю, хоча люди у лазнях миються, або у баліях вдома, а не так, що воду з відра на себе лити.

— Ні, не мився. Бо вода холодна, форкав, як кінь! І без мила ж, яке то миття? — Євстахій аж плечима стинає. Ну й дійсно, не те щось.

— Ну, добре. Почекай тут, піду познайомлюся.

Пішов у двір, постукав у двері. Не відчиняють. Ще раз постукав. Тиша. Відступив на крок від дверей, побачив, як фіранка на вікні сіпнулася. Хтось на мене дивився. Потім хазяйка вийшла. Я давай пояснювати, що хочу кімнату зняти, чув, що в неї є. Гучно так балакаю, наче щоб вона почула. Але хочу, аби і той квартирант мене почув. Коли виходить він.

— Все, зайнята кімната, я вчора вселився. — Свіжопоголений, бо ж обличчя засмагле, а шкіра там, де борода була, біла. І кілька порізів видно. Точно, голився він тоді, збривав бороду.

— От прикрість. Ну, зайнято, так зайнято, піду далі шукати, — зітхнув я і подивився винувато на чоловіка, мовляв, вибачався, що потурбував. А насправді роздивився його добре. Хвалитися не буду, але у мене погляд, як у фотографічного апарата. Одного разу вистачить, щоб потім портрет людини у мене завжди у пам’яті був. Обличчя пам’ятати у філерській справі важливо.

Поїхали з Євстахієм до контори, там я засів архів дивиться, щоб по фотографії впізнати, що за птиця до нас залетіла. Що був той чоловік у архіві, сумнівів не мав, бо ж дуже вже в нього погляд вольовий і звички конспіратора. Передивився я усе, а немає його. Вже хотів піти, коли узяв ящик, де були складені картки загиблих бунтівників. Не знаю для чого й узяв, але от буває у мене таке, що ніби керує хтось зсередини. Ось там я його і знайшов!

Читаю: Сергій Залевський, із поляків, революціонер, каторга, втеча до Америки, повстання на Ямайці, де і загинув. А ось і не загинув!

Побіг я з його особовою справою до Мельникова. Той як побачив, аж зрадів.

— Ванько, виграшна це справа! Залевський цей, неабияке цабе, дрібницями не займається. Узяти його під негласне спостереження, та так, щоб як на долоні був!

От ми й узяли. Вісім філерів по цій справі працювало! І Залевський, і гурток, наче під лупою у аптекаря! І дійсно, щось у них відбувалося. По-перше, зібрали в одного з товаришів у підвалі невеличку друкарню. Але прокламацій поки не друкували. Потім замовили десять пудів воску! Ну не свічки ж робити до Різдва! Штабс-капітан спеціалістів розпитав, кажуть, що для жодного виду вибухівки віск не використовується. Тоді для чого?

Далі ще веселіше! Виписали з Москви скульптора! Не зброяра, не хіміка, не печатника, як то завжди у бунтівників бувало, а скульптора! Їх благородь тричі у Москві перевіряв, що, може, скульптор то так, вивіска, а насправді чимось іншим людина займається. Але скульптор той був чоловіком благонадійним, політикою не цікавився, ще й самому генерал-губернатору літній сад оздоблював торік.

Приїхав скульптор, йому зняли майстерню і почав він роботу.

— Нічого не розумію! — казав штабс-капітан Мельников і гилив кулаком по столу. — Зовсім! Що це вони витворяють, із нас знущаються, сучі діти, чи що? Навіщо їм скульптор?

— Не можу знати, пане штабс-капітане! — стинаю я плечима, бо і сам не знаю.

— Так дізнайся!

Ну, як начальство наказало, то треба дізнаватися. Розпитав я Євстахія про те, як той скульптор день проводить.

— Зранку п’є чай, потім десь о дванадцятій приносять йому обід із трактиру Шпалинського, о третій знову чаює, а о сьомій йде в трактир вечеряти та випиває кілька чарок горілки.

— З кимось балакає?

— Та ні, мовчки сидить. П’є та зітхає. Мабуть, сумно йому тут.

Увечері пішов я до трактиру. Там людно було, побачив і скульптора, який у кутку сидів наодинці з графином. Підсів я поруч, сам горілки замовив. Мольберт із фарбами поруч поклав. Мольберт я у конторі узяв. Якось одного революціонера брали, а він, дурень, застрелився. Так його мольберт у нас і залишився. Оце я пилюку з нього протер і узяв. Мовляв, художник.

І спрацювало. Засмоктав наживку, наче свиня помиї. Тільки мольберт побачив, одразу пожвавішав скульптор. Дивився, дивився, потім спитав, чи не художник я.

— Художник, — кажу. І давай заливати, що з села сам, талант із народу, розповів, як не взяли мене до училища, бо ж із «кухарчиних дітей», то оце сам намагаюся навчитися.

— Бо як ото у серці щось нудить, то хіба ж можна не писати? Як воно тебе переповнює так, що ось-ось луснеш! — брешу я, знаю, що казати, бо частенько по роботі у всіляких трактирах сиджу, а там же митців, наче собак нерізаних, і кожному, коли вип’є, виговоритися треба.

— Це ж творчість, хлопче, творчість! — аж кричить скульптор, сідає поруч і замовляє ще штоф горілки.

Так ми і зійшлися, поговорили по душах, аж побраталися, я, коли вже побачив, що скульптор розплився, наче масло на сковорідці, спитав, чим він зараз займається.

— Та так, халтура! Грошики заробляю. Оце зроблю замовлення, отримаю платню і зможу три місяці творчості присвятити! Бо це, брате, головне, без цього митцю не можна! Як продаватися часто, як за грошима бігти, то увесь талант просрати можна! — аж кричить скульптор, мабуть, багато про се думав.

Я все киваю-підтакую, далі знов питаю, що за замовлення таке, що це він із Москви (а вимова ж чується) аж до Києва приїхав.

— Та дивне якесь замовлення, — стинає він плечима і кривиться. — Ще такого не було у мене, хоч я вже тридцять років, як скульптурою займаюся.

— А чим воно дивне? — питаю і хитаюся на лавці, наче п’яний як чіп і ось-ось гепну на підлогу.

Я прикидаюся, а скульптор дійсно набрався, але тут озиратися починає навколо, чи ніхто розмову нашу не підслуховує. Але у трактирі народу багато, шумно, хто там що підслухає. То нахиляється скульптор до мене і шепоче ледь чутно:

— Та треба мені відлити царя.

— Кого? — дивуюся я.

— Царя, государя імператора нашого відлити! — шепоче скульптор і очі так вирячив, що ось-ось випадуть.

— Тобто — відлити? — знову дивуюся я, бо ото знаю, що у інтелігентних панів, як пива надудляться, є такий вислів «сходити відлити», це по-людському значить «до вітру». Але до чого тут государ і скульптор до чого?

— З воску відлити, — пояснює московський гість. — Оце зараз форму роблю.

— З воску? Як свічку? — дивуюся я. — Що і з гнітом?

— Та ні, просто з воску, за гніт нічого не казали, — крутить головою скульптор.

— Царя з воску? — про всяк випадок перепитую я.

— Ага. Потрібна портретна схожість. І щоб у парадному мундирі був, з орденами та аксельбантами. Не просте замовлення.

— І на коні?

— Та ні, без коня. Це б задорого було, у замовників і так грошей ледь вистачає. Пішого царя роблю.

— Дива які.

— Та і я ж кажу. Оце б скоріше закінчити із цією дурнею і потім творчістю зайнятися. Я, братіку, про творчість мрію, щоб створювати образи людей із народу і…

Як пішов далі чесати, мабуть, і до ранку балакав, якби не випив ще дві чарчини та під стіл не впав. Відтяг я його до квартири, яку йому знімали, а сам побіг доповідати штабс-капітану Мельникову. Бо надто вже це все дивно, щоб не викликати підозри. Побіг доповідати в околоток.

— Царя, кажеш, із воску? — питає Мельников недовірливо.

— Атож, як є, государя нашого любого у повний ріст замовили.

Штабс-капітан дістав із сейфа штоф коньяку дербентського, налив собі чарку і одним духом випив. Вміє він пити красиво, що тут скажеш. Інша справа, що міри не знає і тоді вже некрасиво може бути, але то справа панська, начальству дозволена.

— Здається, голубе, навішали вони на вуха твої довірливі локшини довгої, — хмикнув Мельников.

— Так перевірте того скульптора, ваше благородіє, — кажу, — йому які резони брехати? Він за гроші на них працює. Сам із того замовлення дивується. Каже, різне бачив, але щоб таке — ніколи.

Замислилися штабс-капітан.

— Можна було б їх усіх із міста вислати в адміністративному порядку, а Залевського ми й так заарештувати можемо за попередні гріхи. Але темна якась це справа, Ваньку, і незрозуміла. Злякаємо ми їх — заляжуть, принишкнуть, а потім знову за своє. Ось полковник Скуратівський, минулого року, як приїхав із Лондона, говорив, що є там музей такий — фігури із воску людей різних відомих — ніби живі вони. Казав — схожість разюча. Тобто роблять таке, роблять.

— А може, Залевський із Карповою дійсно збираються музей відкривати? — питаю.

— Підіпригоро, не ламай дурня! І годі вже мені очі мозолити, — гаркнув Мельников.

Та і сам знаю, що про музей то дурниця. Горбатого могила виправить, а бунтівника — шибениця. Не вірю, щоб він раніше повстання піднімав, а потім музеєм зайнявся. Якась там червивина точно є, тільки знайти її треба.

Пішов я до тої квартири, до хлопців наших.

— Теслю викликали вони, щоб стовп у хаті поставив, — каже Євстахій.

— Який ще стовп? — запитую недовірливо.

— Звичайний, дубовий. Просто посеред кімнати, — веде далі Євстахій, — дивина та й годі. У вікно заглянув — наче із стелею все гаразд, а тут тобі стовп стоїть. Із теслею тим переговорив, що його ставив. Та що з нього візьмеш? Каже — заплатили добре, то й роблю, як сказали. Смаглявий той, себто Залевський, керував. А потім квітів три кошики привезли, троянд червоних.

Ну щодо троянд — то таке. Ті пани ціни грошам не знають і, щоб враження на баришню справити і свого доп’ясти, ще не таке витворяють. Ось навіть штабс-капітан Мельников свого часу мало не щодня тій своїй актрисці кошик червоних троянд на сцену виносив, ще й із записками любовними. Мабуть, бігме — й віршики писав його благородь. Може, той Залевський на Карпову теж хоче враження справити. Але навіщо там стовпа поставили? Але Мельникову доповідати про це не став — висміє.

Ввечері революціонери знову збиралися на тій квартирі. Тільки вбрані були якось дивно — Карпова і ще одна баришня, із курсисток прийшли в білому, ніби наречені, а паничі навпаки, геть усі в чорних костюмах і циліндрах, навіть нехлюї-студенти так вирядилися. Всередині достеменно відбувалося щось підозріле, чутно було якісь дивні звуки — чи то співи, чи якесь завивання. Ну назагал, ця публіка любить співати своїх революційних пісень, але то було щось інше. Слів не розібрав, бо близько підійти не було жодної змоги — один із них сидів на призьбі весь цей час і палив папіроску. Отже, вони стали обережнішими.

Зранку доповів про ті вихиляси Мельникову, і, на моє здивування, він не на жарт стривожився.

— Вчора студентик той приходив. Наляканий він дуже, слізно просився більше туди його не посилати. Якусь дивну молільню вони влаштували на тій квартирі, посередині неї стовп трояндами обвитий, навколо той приїжджий ходить і щось бурмотить, у дикунські барабани б’є. Усім якісь слова чудернацькі Карпова роздала і веліла напам’ять завчити. Казав студентик, що страшно йому, бо вони государю щось лихе заподіяти хочуть і зараз шукають якусь річ особисту, чи навіть дрібничку якусь — ніготь, кілька волосків чи недопалок його величності. І чекають на якогось барона Суботу чи Суботіна — він толком не розчув, гамірно було. Я перерив усю Оксамитову книгу. Немає таких баронів, тільки князь Субарідзе, але він камергер його величності і йому років під вісімдесят. Мабуть, кличка якась. Але у картотеці нашій теж не проходить. Що скажеш?

Ну що тут сказати? Це ж ясно як божий день, я зітхнув із полегшенням.

— Брати їх треба негайно. То, ваше благородь, вони на государя нашого порчу на смерть навести хочуть. Ось у нас у селі баба одна була…

— Ти що, пив, скотино? Яка порча, до дідька, посміховисько з нас хочеш зробити на усю охранку? — аж заверещав Мельников.

Налився червоним, наче буряк, хоч у борщ кидай, з очей блискавки сипле, ох і лютий, холера!

— А давайте, ваше благородь, дамо їм ту річ, котру вони шукають, — кажу, бо відчуваю, що треба щось вигадати, щоб гнів мельниковський збити. Бо коли начальство гнівається, то підлеглим це не на користь.

Дивиться на мене їх благородь. Збив я їх, наче качку на зльоті.

— Ти при своєму розумі? — питає вже тихо, без крику і в очі дивиться строго.

— Ну недопалок дорогої сигаретки чи кілька волосків знятих із гребінця. Звідки ж їм знати, що то не государеве? Ми тому студентику нашому розкажемо до пуття, де він їх взяв, навіть у Петербург звозимо на день-два для вірогідності, бо раптом за ним стежитимуть. Все можна влаштувати у кращому вигляді. Подивимося, що вони з тим робитимуть.

Почухав Мельников потилицю.

— Дубина ти, Ванько, але часом діло кажеш, хай так і буде. Подивимося, що вони тоді утнуть. Дурнувата, але все ж — хоч якась версія, іншої поки не маємо.

За три дні з майстерні двоє наших підопічних винесли велику скриню і перевезли на квартиру до Залевського. Трохи згодом скульптор взяв візника до вокзалу, а за дві години вже мав прибути петербурзьким поїздом наш студент із недопалком папіроски улюбленої государем англійської марки Честерфілд із золотообрізним мундштуком, котрий йому буцімто роздобула коханка одного його друга дитинства, що служить фрейліною при дворі.

Я трохи за студента хвилювався — слабкуватий він, боїться — блідий як смерть туди пішов. Аби тільки не викрили його, а то шукай потім вітру в полі — розбіжаться ті господа революціонери по усьому нашому безкрайому отєчєству, ще й того дурня закатруплять. Але ні — здається, спрацювало. Заворушилися, забігали. Першою Карпова з’явилася — прямує вулицею, вся у біле вбрана, зосереджена, а в руках клітку із чорним півнем несе. Ну не холодець же буде варити з нього ця панна освічена? Та й на холодець навіщо живого брати? Краще вже обскубаного та випатраного.

Потім інші почали сходитися — чоловіки знову геть усі в чорних костюмах та циліндрах, жінки в білому.

Я ходжу із лотком на шиї — папіроски продаю, Євстахій Муха куняє на козлах брички, ще кілька наших поруч крутяться босяками. Аж тут сам Мельников підходить до мене, у цивільному, блідий як смерть. Ото б янголи на трубах у небі заграли і то б я менше здивувався, аніж побачивши Мельникова. Мабуть, сталося щось важливе. Надважливе, що він сам прибіг, а не послав нікого.

Відійшли ми з ним за ріг, бачу, аж тремтить їх благородь. Таке і раніше траплялося, коли не просихав він кілька днів і потім ґудзик у петельку засунути не міг. Але зараз тверезий, хіба що трохи коньячком навіває, любить їх благородь вранці чарочку потягнути. «Отрезвляюща» — називає цю першу.

— Слухай, Ванька. Я тут щойно від професора Сологуба, — каже їх благородь і голос у них такий, що наче він на дивані з голою курсисткою в службовому кабінеті, а тут полковник Скуратівський зараз зайде. Переляканий голос, знервований. — Той професор — знаний фахівець у етнографії тубільців Південної Америки. Хотів я розпитати про ті барабани та стовпи з трояндами. Спочатку він слова крізь зуби цідив, ліберал чортів, не люблять вони нашого брата. Але коли я згадав про барона Суботу, то його наче в дупу шилом штрикнули — скочив на рівні ноги, загорівся весь. Каже, що це не що інше, як один із маловивчених і таємничих негритянських культів Карибських островів і називається він чи то Вода, чи то Вуда, якось так, а барон Субота то не людина, а їхній дух мертвих. І подейкують, що шамани Води цієї навіть мертвих із могил підняти можуть, і ті мертвяки там просто так поміж живих людей серед білого дня тиняються. А що вже зі світу людину звести, то їм раз плюнути! Сучасна наука цього феномену пояснити поки що не може, але це є доведений факт.

І дуже просився професор заради слави нашої російської науки поговорити з цим Залевським, коли ми його заарештуємо, бо той достеменно є не хто інший, як справжній посвячений шаман Води. І відомо, що для наведення порчі на смерть їм конче потрібен чорний півень.

Тут мене аж підкинуло!

— Ваше благородь, так Карпова понесла щойно того півня. Я ж ще здивувався, холодець вона варити з нього зібралася чи що?

Дивиться на мене їх благородь, наче баран на нові ворота, хоч і не можна таке про начальство казати. Очі вирячив, метикує. А що тут метикувати, діяти тут потрібно! Я он уже за пістолетом поліз.

— Ванько, будемо їх негайно брати, життя государеве і доля отєчєства в наших руках! — шепоче Мельников. Ну слава Богу, додумався!

Брати так брати, але їй-бо, гарячкує штабс-капітан — малувато нас для цього, можемо дров наламати. Але тут, як він каже, — або грудь у хрестах або ж геть навпаки…

Вирішили покластися на несподіваність. Я сторожа з призьби прибрав, Митрофан Скоробагатько плечем своїм широким вивалив двері, увірвалися ми до тієї хати. А там дійсно справжнісіньке капище, біля стовпа государ наш прив’язаний, звісно, не живий, а копія воскова, навкруг нього Залевський із Карповою скачуть і завивають, ніби навіжені, а Залевський ще козачою шашкою при тому розмахує. А інші довкола сидять навпочіпки і виспівують якусь тарабарщину зі скляними очима. Тхне чимось, солодкий такий запах, дурманить.

Оте голосіння і ще запах трохи нас із пантелику збили. А ще й государ, ну точно один в один, як на портреті. Я й сам мимоволі на якусь мить во фрунт витягнувся, хоч знав, що то лялька воскова, але ж як вона дивовижно на государя нашого схожа… А хлопці ж не знали того — стали й роти пороззявляли. Хоч це лише мить тривало, але Залевському цього вистачило. Він одним помахом шашки стяв голову півню, встромив закривавлене лезо в груди восковій ляльці й шугонув у вікно. Я за ним, бо наказ був живим брати, але у Євстахія Мухи нерви здали від такої наруги над царствуючою особою — застрелив він Залевського на смерть…

У тому безладі Карпова встигла випити щось із синього пуделка, що стояло на столі, й тут же впала замертво.

Заарештували ми усю цю компанію, але нічого від них дізнатися так і не змогли — не знали вони нічого, окрім тої тарабарщини, яку їм Карпова роздала завчити. Звинуватити до ладу їх особливо ні в чому було, але ж і відпускати не годилося. То Мельников інкримінував їм оскорблєніє царствуючої фамілії. А такі справи розглядає особисто государ-імператор, тож за тиждень повернулася наша справа із царською резолюцією на берегах — чінамъ Кієвского охранного отдєлєнія впредь глупостямі нє заніматься.

Що тут почалося… Полковник Скуратівський верещав так, що, мабуть, у сусідніх домах люди ті непотребні слова чули, хоч він особисто папери підписував. Ну і я тоді під гарячу руку потрапив, та не виную за те штабс-капітана, бо сильно засмучений він тоді був. Ну і що, що зуба вибив? Я ж за государя не те що зуба, а життя свого не пошкодую, бо замах той був справжнім, хто б що не казав.

Я ж недопалки, ті що наче царські, підібрав у попільничці в закладі Розочки Шпільман. Якесь там цабе відпочивало, на другий поверх нікого не пускали. Казали, що то чи не сам генерал-губернатор смуток тілесний приїхали втішати. А того дня, коли ми Залевського з компанією брали, синок генерал-губернатора просто там на повії й помер. І в кишені піджака покійного була пачка тих самих англійських папірос… І на тілі рана ніби від шаблі була, хоч сорочка цілою лишилася. Та папінька вирішили слідство припинити, щоб не було поголосу. Нехай уже краще серцевий напад вдома, ніж нагла смерть у борделі. Оце такі дурощі…

Сьогодні наче розверзлося небо — ллє та й ллє, пальто стало, як мокра онуча, либонь, викручувати можна. У такі дні я думаю про відставку, щоб сидіти у теплі та чаї ганяти. Бо оце ж по такій погоді завиграшки можна й інфлюенцу підхопити. Як тільки закінчиться день, одразу склянку горілки з перцем треба перехопити, найліпші ліки від зарази усякої. Мені ж хворіти не можна, я ж не кравець чи лимар, що захворів і вдома лежить. Я людина служива, мені отєчєство треба захищати, то і думати не смій про хворобу.

Бо ж робота моя дуже потрібна державі. Важка і небезпечна, за неї б, здавалося, треба платити більше. Однак, якусь копійчину я вже відклав. Не так за жалування, як за проїзні на візниках, що заощадив. Хоч їх благородь неабияка скнара і частенько викреслює із моїх звітів то полтиник, а то й цілий рубль — брешеш, каже, Ванько, злодійська твоя пика. Я ж не кінь ямський, спробував би ти, ваше благородіє, за бричкою три-чотири квартали побігати. І не обманюю я, а економлю. Не люблю я цієї міської суєти і смороду, хочу купити будиночок у селі та землиці, де буду сам собі начальник, і кину тоді службу в охоронному відділенні, бо ж всяке на ній буває. Не хочу, щоб колись знайшли мій труп десь на околиці з ножем у животі чи кулею в серці. Нині революціонер вже не той пішов, що колись. Раніше були все благородні пани, раз одного з них Мельников під слово честі відпустив, що арештований більше не займатиметься антидержавною діяльністю, і той слова дотримав. А щоб просто отак — ножакою служилу людину в живіт, то вони навіть думки такої не припускали. А тепер… Ет, куди той світ котиться…

Взагалі, я більше люблю соціалістів-революціонерів. Ні, вони, звичайно, теж запеклі бунтівники проти держави та царствуючого дому, однак люди переважно культурні й стежити за ними приємніше та безпечніше, ніж за есдемами, тобто соціалістами-демократами. А розвелося тих — як собак не різаних. І ще жидки з Бунду — йдеш, бувало, Подолом, аж там гвалт страшенний — а то господа талмуд того Маркса на мітингу обговорюють на своїй мові, аж допоки козачки з нагайками їх не розженуть. Та й інші, із тієї робочої партії, ще гірші. Студенти ще так-сяк, а ось фабричним порядного чоловіка зарізати, як добридень сказати.

Мені сьогодні доручили стежити за якимось офіцериком, начебто з есдемів. Звичайно, мабуть, він не справжній офіцер, а перебиранець, утім, це вже не мій клопіт. Він зійшов із потяга Варшава — Київ, купив газету в хлопчика-рознощика, запалив папіроску і пробіг очима по передовицях. Здається, крім мене, його ніхто не зустрічав, і з багажу мав лише невеликий саквояж. Поводив офіцерик себе цілком природно і, вочевидь, бував тут не раз. Ґречно допоміг донести до виходу з вокзалу валізу якійсь літній дамі з маленькою дівчинкою, вочевидь — онукою. Це треба буде записати до звіту, хоч мені видається, що вони незнайомі. Далі він вийшов на привокзальну площу, вилаявся на негоду, надів башлика поверх фуражки і пройшов крізь гурт якихось військових, що очікували перед вокзалом.

Пообідати він вирішив у ресторані за два квартали. Поручик сидів обличчям до мене і поволі, зі смаком, їв великий, товщиною з долоню, недосмажений біфштекс, що аж цвиркав і сотався кров’ю під тупим столовим ножем, і запивав цю страву келихом темного червоного вина. Я таке їдло кинув би в морду половому, бо кров із м’яса пирскати не повинна, але хто ж тих господ зрозуміє? Та й такі ресторації мені не по кишені. Дивлюся за ним крізь скляну вітрину, мокрий як хлющ, аж дрижаки беруть, і за цілісінький день встиг перехопити лише два пиріжки з лівером, куплених у лоточника. Тож шлунок мій зрадницьки грає щось бунтівне, чи то варшав’янку, чи то інтернаціонал, а може, ще які марші, не менш червоні, ніж вино у келиху того офіцерика.

Ех, як закінчиться день, зайду-но до трактиру Філімонова, хляпну стопку горілки, замовлю червоного борщу та котлетки деволяй, і щоб були із хрусткою шкоринкою, а потім зайду в салон «Жозефіна» до Розочки Шпільман. Хто ж із наших не знає ім’я Рози? До Жозефінки всі наші ходять, навіть офіцери з одружених. Я такого не схвалюю, бо шлюб — це святе, та й нащо дарма гроші витрачати, коли благовірна вдома? І проти Бога те, і проти глузду. Ось як одружуся, то тоді дорогу до Жозефінки забуду, а зараз — як же ще здоровому чоловіку без жіночого тепла обійтися? Та й для чоловічого здоров’я це шкідливо. Он був у нас філер, що на жінках економив. Економив-економив, а потім замислюватися почав про засади світобудови, несправедливе облаштування суспільства й таке інше. А воно завжди погано, коли проста людина, а замислюється, наче професор. Бо у простої людини голова не для замислювання, а щоб поїсти, випити, а часом і заспівати, але аж ніяк не замислюватися. Ото філер той замислювався, замислювався, а потім у штунди пішов і звільнили його без вихідного пособія, бо до філерів приймали лише людей православних, а сектантів всіляких гнали, як гниллю битих. Тому краще на «Жозефінці» не економити, тим більше, що Розочка недорого бере. Для наших у неї знижка, бо розуміє людина, що ми государя-імператора та любе отєчєство захищаємо, а не абищо.

Ото трохи замислився я, але пильності не втрачаю. Он мій поручик пообідав, розраховується. Великі асигнації, при грошах. Офіцер вийшов із ресторану і роззирнувся. Швидкий гострий погляд ковзнув по вулиці, наче черга кулеметна. Еге ж, не помилився штабс-капітан Мельников, коли наказав стежити, — цей поручик наш клієнт. Їх ніщо так не видає, як оце озирання. Справжній офіцер, навіть коли до коханки прямує, не озиратиметься, наче крадій. А ось бунтівники все озираються, стеження побоюються. Ну, дивіться, дивіться, побачимо, ваше благородіє, хто із нас кращий конспіратор…

Офіцер сів до екіпажу, що чекав на нього, і швидко поїхав, я одразу зупинив наступного ваньку-візника. Поручик вийшов біля синематографу «Ренесанс». Сеанс якраз розпочинався, я ледь встиг квиток купити. Звісно, міг би чекати офіцерика на вулиці, але то було б уже занадто, я ж не залізний — мене вже почало лихоманити від холоду. Та й мусить мені штабс-капітан Мельников гроші відшкодувати, я ж квиток пред’явлю. Треба ж подивитися, чи той офіцерик із кимось тут не здибається. Вони зараз полюбили по синематографах зустрічі призначати, бо в залі темно і всі на екран дивляться.

Мій офіцерик сидів на два ряди нижче, як на долоні в мене. Поруч із ним нікого не було, не підходив ніхто, то навряд чи це була якась зустріч. Вочевидь, прийшов таки дивитися фільму. Сьогодні у «Ренесансі» давали «Франкенштейна». Я взагалі люблю синематограф, хоч нечасто можу собі дозволити таку розкіш. Однак такі фільми мені не до душі. Аж дрижаки брали від жаху, особливо, коли з казана з хімією всілякою постає потвора, створена схибленим професором. Яке ж воно страшне і огидне, прости Господи. Я більше люблю фільми про кохання, особливо, коли у головній ролі грає красуня Софія Пальцева. У Розочки є одна дівчина, Фрося, так дуже схожа на Пальцеву. Як не зайнята вона, то до неї завжди ходжу, щоби пристрасті були наче у кіно.

Оце думаю про своє, а справу не забуваю, на поручика зиркаю. Втім, поведінка його якась дивна. Он вся зала аж стогне від страху, а він регоче, наче дурний. Всі коли затихають у жахливому передчутті, воно посміхається і само собі шепоче щось. Дивний він якийсь, навіть як для революціонера. Однак моє діло — теляче, мені потрібно за ним лише стежити.

— Думати вам, філерам, зайве. Ваша задача — стежити. Думаю тут тільки я, і цього цілком достатньо! — полюбляє казати їх благородь. Правий він, бо, як каже Митрофан Скоробагатько, не треба брати тяжкого в руки та дурного до голови…

Сиджу, вгрівся. Хоч кіно і дурне, однак я трохи вдячний цьому офіцерику за те, що прийшов сюди і дав перепочити трохи. Вже не страшно було знову під дощ виходити. Після кіна клієнт мій відвідав перукарню, де провів близько години. Заклад цей був цілком респектабельний і дорогий й працював над офіцериком сам власник салону — Георг Дюбуа, в миру — Грицько Дубовий. Я те знаю, бо він із нашого села, розбитний чолов’яга, із хлопчика на побігеньках вибився у власника модного закладу, який велике панство полюбляє. Тепер Грицько таким цабе став і так кирпу дере, що нікого із земляків не впізнає, лише з панами знається. Хоча зі мною вітається. Бо якось бачив, як мені довелося бунтівника одного арештовувати. Не знаю, чи зрозумів, ким я працюю, але браунінг мій запам’ятав і тепер мене поважає. Сам Грицько навряд чи хоч якось пов’язаний із антидержавними справами, він звичайний міщанин, зразковий батько великого сімейства, що переймається лише власною справою.

Красиво ж Грицько працює! Гострі ножиці сталевими метеликами так і пурхають довкола голови того офіцерика. Потім ще завили йому щипцями і нафарбували тонкі вусики, поголили, пилочками відполірували нігті на руках — що, як на мою думку, було заняттям виключно дамським і не личить чоловікові. Далі господар перукарні обдув офіцерика хмарою парфумів із пульверизатора. Це така пшикалка, як ото на борошно чхнути. Схоже мій клієнт радше до дамочки збирається, тет-на-тет, аніж на якусь підпільну сходку. Хоча ці бунтівники, шельми, вигадливі. Ось на перше травня свої сходки маскують під маївки, наче звичайні обивателі. А там, у їхніх корзинах під пляшками з горілочкою та різними закусками всілякі листівки і брошури нелегальні.

Цікаво було б поглянути, що у саквояжі цього поручика. Закладаюся на місячне жалування, щось там мусить бути цікаве. Адже офіцерик жодного разу не випустив його з рук і не здавав до гардероба у ресторані. Однак затримувати його не веліли, поки що треба взнати адреси, де він буває, та людей, із якими спілкується, щоб одночасно накрити мокрим рядном усю їхню підпільну організацію.

Врешті той офіцерик підвівся, усміхнувся своєму відображенню в дзеркалі та, розрахувавшись із Георгом-Грицьком, вийшов із перукарні та знову озирнувся. Ич, яке обережне. Тільки я за ним йшов іншим боком вулиці. Спробуй мене побач. От і не побачив, думав, що чисто, пройшовся далі, а потім різко повернув у парадну довгого п’ятиповерхового будинку. Чорт, здається, цей дім прохідний, так і загубити його недовго. Я перебіг вулицю й забіг до будинку. Знав же, що зопалу нічого робити не треба й інструкція службова не дозволяє. Але я зробив. А в нашій роботі помилки коштують дорого і платити за них доводиться одразу. Тільки зайшов, як отримав такий удар у живіт, що аж у очах запаморочилося, а ще повітря не стало. Хапаю його роззявленим ротом, а проштовхнути до легенів не можу, наче та риба на піску. А чиїсь швидкі пальці вже кишенями моїми нишпорять. Стою, ледь на ногах тримаюся, скрутився, наче червак на сонці, кахикаю, немов сухоти в мене, дивлюся на морду свою скривлену, що віддзеркалюється у наваксованих до блиску офіцерських чоботях.

— Оце так здобич! — дивується офіцерик.

І є ж чому дивуватися, бо он мій поліцейський свисток, посвідка, семизарядний браунінг та гаманець перекочували до кишень поручика. Ось так, був філер, а став босяк. Ох Ваня, Ваня, сам же дурень, що у таку халепу вляпався! Потроху випрямився, дивлюся на супротивника мого. Бачу погляд його зневажливий. Ну так, поважати мене немає за що, попався, наче курка на борщ. Офіцерик мене тикає револьвером у бік.

— Вперед, пішов!

Пішов, зі стволом не сперечаються. Плентаюся і зубами скриплю. Лютую сам на себе. Оце вляпався. Бо ж розумію, що з цієї квартири мені живим не вийти. Може, кинутися на нього? Що втрачати? Але ж бачив його впевнений погляд і як він револьвер тримає. Такий не схибить і шансу не дасть. Подумати треба, що робити, не поспішати, бо вже раз поспішив.

Піднялись сходами на третій поверх, офіцерик постукав у двері з номером 12. Не просто так стукав, а вибивав якусь мелодію, щоб знали, що свій. Відкрив нам якийсь нервовий хлопець, який вирячився на мене, наче привида побачив. Офіцер штовхнув мене повз хлопця, до квартири. Почув, як за спиною клацнули замки. Ми зайшли до вітальні. Тут сиділа доволі дивна компанія. Дамочка — її можна було б назвати гарненькою, хоч як на мене, так тараниста занадто і бліда якась, наче давно вже світла сонячного не бачила. З панночками часто таке, бо ж сидять вдома, а як на вулицю і виходять, то прикриваються капелюшками та хустинками, щоб, борони Боже, не засмагнути, бо засмаглі тільки селянки.

Поруч із жінкою присів той хлопець, який нам відчиняв. Вбраний неохайно, з довгим масним волоссям, у сюртучку, скоріше за все, студент. У руках крутив невеликий швейцарський ножик. Чомусь нервував, бо його довгі тонкі пальці помітно тремтіли, наче у старого пияка.

У кутку, закинувши ногу на ногу, сидів геть сивий, однак ще не старий чоловік у мундирі статського радника міністерства юстиції з орденом Святої Анни на шиї. Оцей мене здивував, бо не чув я, що серед бунтівників такі високопосадовці трапляються. А ще засмутив, бо як показали мені його, то значить уже живим неодмінно не випустять. Ну, я і раніше не дуже то сподівався врятуватися.

Зайшли ми, офіцерик залишився при дверях, а мене штовхнув вперед, до середини кімнати. Тиша. Сиділи вони мовчки і дивилися то на мене, то один на одного. Офіцерик задоволено посміхався, наче щасливий мисливець, що повернувся з успішного полювання, а я — дичина впольована. Аж роздратувався трохи, але потім заспокоївся. Дратуватися не можна, навіть коли ти револьвера тримаєш. А коли на тебе наставили, то й поготів. Треба спокійно думати. Виходу наче немає, але я ніколи не здамся. Цьому я ще у Туркестані навчився, що до останнього треба битися, зубами за життя чіплятися, у будь-яку шпарину лізти, тоді, може, і врятуєшся.

— Навіщо ви, поручику, притягли сюди цього клоуна? — врешті втомлено запитав статський радник.

— Цей екземпляр стежив за мною від самісінького вокзалу, — відповів офіцер. — Я навмисно перевіряв, чи це бува не випадковість, протягнув його ледь не через усе місто. Але цей спритник ходив за мною, приліпився, наче реп’ях до собачого хвоста!

— Поручику, ви брудні калоші зазвичай перед дверима лишаєте, чи несете грязюку просто до дому? — сердито запитала білявка.

— Даруйте? — не зрозумів поручик.

— Поручику, графиня хотіла запитати, чому ви не позбулися цього типа десь дорогою, а приволокли сюди? — із неприхованою зневагою запитав студент.

— Тому що цей тип може дещо знати про речі, які нас цікавлять. І, я маю надію, розповість усе нам. — Поручик дивиться на мене. Я, може, і з села, але у людях розбираюся. Поручик зі студентом у пікіровках за білявку, яку вони «графинею» звуть. Невже насправді графиня? Ти диви, ще не бачив таких бунтівників, щоб і статський радник, і графиня! Он як офіцер зі студентом один на одного дивляться з ненавистю, наче сусідські півні на вулиці, того й дивися, наскочать битися.

— То як, розповіси? — питає в мене офіцерик та посміхається. Револьвер ані на мить із мене не зводить, навіть коли на студента дивиться.

Питання. Розумію, що от якщо зараз не схоплюся за щось, то так і полечу у провалля. Вигадати щось треба, план якийсь карколомний, «хід конем», як любить казати Митрофан Скоробагатько. Несподіване щось, бо мене зараз тільки диво врятує.

— Ні, — кажу я. І кривлюся, наче протухлої камси понюхав.

— Ні? — насміхається офіцерик. — А чому, ні? Невже ти монархіст? За царя-батюшку і життя готовий віддати?

Я ще більше кривлюся. Потім зітхаю.

— Давайте, пане, кінчайте вже мене. Навіщо вся ця вистава? — кажу заморено, дивлюся в бік. Але краєм ока помічаю, що здивувався поручик, та й інші на мене дивляться, не розуміють до чого я веду.

— Думаєш, не зможу вбити тебе? — хизується офіцерик, але якось невпевнено. Мабуть, звик, що в ноги падали, чоботи цілували, щоб врятуватися, а не ось так.

— Зможете, пане, зможете. Краще моїм браунінгом, бо він не хибить. Тільки швидше давайте, не тягніть кота за яйця.

Тиша. Дивляться всі на мене. Здивувалися. Офіцерик, так той навіть розгубився трохи.

— По-перше, я тобі не пан! — аж кричить і голос трохи затремтів. — Для мене всі люди рівні!

— Брешете, — кажу тихо, але всі почули.

— Що? — лютує поручик. — Що ти сказав?

— Брешете ви про рівність.

— Та як ти смієш! — Як підскочить, як дасть мені ляпаса. Вдарив несильно, а по-жіночому якось, але я губу собі закусив. Боляче, однак жити хочеться. Кров заюшила, я її сплюнув на килим.

— Ну ось бачите, — всміхаюся гірко.

— Що? — далі лютує офіцер.

— А те, що ви такі ж як жандармські офіцери. Я що для них, що для вас холоп, кропив’яне насіння, бруд із чистеньких ваших чобіт!

— Що ти мелеш?

— А те що є! Те що сам бачив! Ледь тільки не по-вашому, як одразу кулаком у зуби! Знай, Ванько, своє місце! Отака рівність! Бо ви кажете одне, а робите інше! Кажете, що за народ, за щастя його, за справедливість! А самі народу не довіряєте анітрохи! Вважаєте, що темний народ, не розуміє нічого. Треба його вести, сам не піде! — аж кричу, і всі дивляться на мене, здивовані.

Тиша. Офіцерик он знітився, кусає свій вус, крутить головою.

— Слухай, це тебе в охранці навчили так співати? — поручик вирішив піти в контратаку. А я далі гірко всміхаюся.

— Ага, в охранці! Де ж ще? Хіба ж я міг сам до цього дійти! Я — селянський син! Мене тільки навчити можна, вбити щось у голову, бо сам же нічого не зрозумію, ні до чого не дійду! — я важко дихаю, в очах сльози, кілок у горлянці стає. В кімнаті тиша. От вже не чекали такого. А я далі веду: — Може, і селюк, може, і порох із чобіт ваших начищених, але свою голову на плечах маю! І серце маю! Яке стискається від образи і відчаю! Знаєте, що з моїм дядьком зробили? Га? Борці за народну долю, знаєте? Розстріляли його! Коли в нас у Миколаївці заворушення почалися, щоб землі пан дав, то прислали поліцію спочатку. Вони давай хапати та шмагати! Мужики образилися, за вила схопилися і прогнали поліцію. Тоді солдатів прислали! Люди їх вийшли зустрічати хресним ходом, з іконами та хоругвами, у святкове вбралися, з дітьми йшли, з квітами, бо ж свої хлопці, а їх кулями зустріли! Племінниці моїй око вибили, дивом вижила, калікою стала! Дядька вбили! Зарубали шаблею, наче нехриста, браві наші донські козачки! А двох синів його, братів моїх, Карпа та Федора, до Сибіру, на каторгу, як бунтівників! Ось так! Навіть не поговорили з людьми, а як із худобою, вбивати одразу! Що з холопами балакати, вони тільки по зубах розуміють!

Кричу останні слова і плачу. Гірко та голосно, за дядька вбитого, за сестру скалічену, за братів у кайданах!

Тиша в кімнаті. Дивляться всі на мене і вже по-іншому дивляться.

— І як же ти в охранці залишився? — питає жінка. Ох, як у неї голос змінився! Жодної зверхності, тремтить від хвилювання!

— Дурний був, думав, що тут у нагоді стану! Почав шукати виходи. Знайшов Вигилянського, напросився стежити за ним. Підійшов, розповів, запропонував допомагати! А він розсміявся мені в обличчя! Плюнув і геть нагнав! Кричав на мене, Іудою називав! Бо ж я плебей, селянський син, яка до мене довіра? Я йому кажу про Коритька, що провокатор він, доноси пише до нас у відділок, а Вигилянський мене по обличчю — лясь! Мовляв, мовчи, погань! Не смій наводити тінь на наших товаришів! Ну, звісно ж! Коритько з дворян, хіба може він провокатором бути! А от я — бидло, з холопів, я брехав і прислужував, більше ні на що не здатний! Мало того, що мені не повірив, так ще і Коритьку тому розповів! А Коритько злякався і вбив його!

— Брешеш! Брешеш, сучий сину! — зненацька вибухає студент. — Не смій таке казати! — біжить до мене, однак поручик перестріває його і відштовхує, наче кошеня.

— Не лізь!

Я посміхаюся мляво.

— Не захищайте мене, пане поручику, не захищайте. Нехай ще пан студент дасть мені в зуби, як хотів. Бо хто я — смерд, а він — пан. Має на те право, вищий за мене, а оті балачки про братерство та рівність, це все полова словесна.

— Коритько — мій дядько, і він не провокатор, і не вбивав Вигилянського! — кричить студент.

— Ну так, звісно. Хіба ж твій дядько може бути зрадником? Ви ж біла кістка, у вас такого не має, щоб зраджували. Це я, холоп, у мене дядька вбили, а я служу царю-батюшці, бо смерд, бо ані гордості не маю, ані честі! Ванька!

— Кого ще з провокаторів знаєш? — питає статський радник. Сидів він тихенько та дивився все на мене уважно.

— Нікого. Бо я — холоп, а вони всі — пани. Думаєте, їх благородь мені хоч про когось скаже? Ні! Вони ж такі точно, як і ви. І в зуби теж можуть дати. А довірити хіба чаю принести, чи коньяку, а щоб розповісти — та ніколи. Холоп і є холоп. Смерд огидний. То кінчайте вже скоріше мене, щоб вам не заважав, і боріться далі за щастя народне своїми білими ручками.

— Ти про ручки дарма! Я, коли від поліції переховувався, то два місяці у кузні працював! Гепав молотом! — ображається поручик.

— А я на станку працювати вмію, на токарному! — додає студент.

— Як тебе звати? — питає графиня. Голос у неї приємно схвильований. Гарненька вона, хоч і худа, мабуть, не один по ній сохне.

— Іван. Як і положено. Ванька.

— Ти, Ванько, дурня не валяй, — каже графиня.

— А я і не валяю. Набридло мені все. Не вірите мені, то вбийте мене і забудьте. Це вам неважко.

— Важко тобі повірити, Ваню.

— Звісно, важко. Ви вже треті, кому довірився. Ніхто ще не повірив, всі за провокатора тримали. І ви ж такі самі. — Я знову кривлюся. — Ніколи мені не повірите, бо для вас я був і є чужий. Холоп. Ось і все.

— Розкажи про провокаторів, — каже радник. Він тут найдосвідченіший, і його мозок думками про графиню не забитий. — Когось мусиш знати.

— Професор Сальніков. Він же два роки на нас працює. Не знаю, як його узяли, можливо, за картярські борги. Любить професор у карти перекинутися, а платити нічим. Ось і став на жалування. Бахтін, він — студент. Я чув, що йому не дали бойову групу очолити, ось він і образився, здає потроху. Капустянський, його ви, може, і не знаєте, він з есерів. Цього на содомії спіймали. Щоб не було розголосу, погодився на нас працювати. Ще кількох знаю, але тільки в обличчя і за агентурними прізвиськами. Кажу ж, мені штабс-капітан Мельников так само, як і ви, не довіряє. Хоч я ж йому життя врятував! Коли на Подолі брали ми кількох бундівців, що з Одеси приїхали. При зброї й такі шибайголови, що ого-го! Один вбив поліцейського, потім із каторги втік, зарізавши двох охоронців. Небезпечні люди. Я казав Мельникову, що треба почекати козаків, та куди там, полізли їх благородь. На город їм хотілося. Але мене першого послали, а самі за мною вже йшли. Бо я ж хто? Ніхто! Пристрелять мене, іншого візьмуть. Чого мене берегти. Ото вламалися ми до квартири, жидки давай із револьверів пухкати, ми у відповідь, а потім гупнуло щось на підлогу. Дивлюся, а біля штабс-капітана бомба крутиться. Він на неї вирячився і не ворухнеться. Я кинувся під кулі та ногою вибив. Я футбол люблю, гра така англійська. У нас на Осокорках команда є, одного разу першість міста вибороли, перемогли самих англійців із заводу «Арсенал»! Вибив я гранату в сусідню кімнату, там вона і вибухнула. А сам упав на підлогу, а з боку кров хлище. Влучили в мене жидки. Добре, що хоч не вбили, але майже місяць у лікарні пробув. Все думав, що нагородять мене. А потім читаю в газетах, що, виявляється, то Мельников під кулі кинувся і вибив гранату, самотужки одного бундівця убив, а трьох заарештував. За це йому орден і від генерал-губернатора грошова премія. Сім тисяч рублів! І знаєте, скільки Мельников мені дав? Червінець на горілку! Вони ж мене навіть у лікарні не провідали жодного разу! Гроші дали, коли я вже сам до контори причапав. Червінець! Ось моя красна ціна! Червінець! І не копійки більше! То що оце вам, таким поважним людям, зі мною, дешевкою, ляси точити? Стріляйте та займайтеся далі своїми справами.

Я зморено зітхаю і відвертаюся. Несподівано поручик кидається до мене і приставляє мій же браунінг до скроні.

— Стріляти? — питає тихенько.

— Стріляйте, пане, стріляйте, — відповідаю теж тихенько. І відчуваю холод дула, але не боюся.

— Я ж вистрелю! — аж шипить поручик. — Вистрелю!

— Трошки опустіть браунінг, — кажу.

— Що? — розгублюється поручик.

— Якщо так вистрелити, то можу живий залишитися. У нас у полку один офіцерик стрілявся, наче і до скроні приставив, але куля вниз пішла, вийшла з щоки. Він потім тиждень мучився у лікарні, поки помер. Навіщо це мені й вам. Трохи опустіть браунінг, щоб надійно, — кажу, і залягає тиша. Чутно тільки, як поручик важко дихає. Воно ж важко людину вбивати. Особливо, коли вперше. Я, пам’ятаю, коли у Туркестані першу людину вбив, пачкаря на кордоні, то кілька днів мучився. Ні їсти, ні спати не міг, все ввижався він мені.

— Прибери зброю, — нарешті наказує радник. Здається, він тут головний, бо поручик слухняно ховає револьвера. — І що ж, ти пропонуєш просто тебе відпустити?

— Ні.

— А що?

— З собою узяти.

— То ти хочеш на нас працювати?

— Не на вас, а на себе. За дядька хочу помститися. Я перед Богом за те присягся. Гидко мені дядьковим катам прислужувати! Іудою себе відчуваю! Як згадаю небогу мою, яка тепер крива і нікому не потрібна, так серце кров’ю обливається. А ще одна небога від управителя завагітніла. Той потім втік, прихопивши хазяйську касу, а вона втопилася бідолашна. Бо кому потрібна покритка? Ось від цього і жити сам не можу, що одним життя, а іншим — мука. Одним — усе, а іншим — нічого, тільки прислужувати та зуботичини отримувати! А хіба Бог людей створив не рівними? Хіба чимось гірший я за того ж штабс-капітана Мельникова?

Важко дихаю я, у роті пересохло, скривився в обуренні, ледь не плачу від праведного гніву, кулаки стиснув і в очі раднику дивлюся. Так дивлюся, що аж печу вогнем свого погляду.

— Обговорити нам дещо треба, — каже радник.

Вони виходять із кімнати. Я стою і важко дихаю. Головне не розслабитися. Щоб тобі повірили — ти мусиш повірити. І я повірив. За ту віру тримаюся, бо вона мене врятувала. Стою серйозний та задумливий. Відчуваю, наче дивиться на мене хтось. Це для філера важливе вміння, чужі погляди відчувати. Мабуть, десь є дірка у стіні, спостерігають вони за мною. Чи не видам себе якось, що насправді брешу, що мелю казна-що, тільки б врятуватися. Дивіться, дивіться. Я впав на коліна і почав Богу молитися. Воно ніколи не зайве і враження певне справляє.

Краєм ока подивився на вікно. Третій поверх. А що як кинутися зараз, скло висадити і на вулицю? Високо, звісно, можна і ногу зламати. Потім ще і кулю отримати, бо нема чого бунтівникам втрачати. Ні. Дурня.

— Дядьку, дядьку! — аж стогну. І хоч немає в мене дядька, але я так у нього повірив, що аж серце болить за ним і вогонь помсти випалює зсередини.

Бунтівники радяться довго. Повертаються десь хвилин за десять, стають переді мною. Поручик руку подає.

— Повірили ми тобі, товаришу.

Дивлюся я на нього.

— Давай руку. Рівний ти нам, а ми тобі. Разом будемо боротися, разом до революції йти! — каже поручик і голос його бринить від хвилювання. Я наче вагаюся, наче не вірю, але подаю руку. Тиснемо. І з іншими так само, навіть із графинею. Вона ще мене у чоло цілує. Уста в неї тонкі, але такі ніжні, наче квіткою доторкнулася.

— Тепер давайте до справи, — каже радник. — Ми сьогодні плануємо революційну експропріацію в одному банку провести. Іване, знадобиться ваша допомога.

— Слухаю, — кажу я.

Починаємо обговорювати план. Вони досвідчені люди, з ними приємно працювати. Все передбачили, розрахували, підготували. Я буду за візника, який підвезе графиню і радника. Студент і офіцер будуть вже у банку, я чекатиму на вулиці. А вони наставлять зброю і заберуть гроші. Там багато повинно бути, сподіваються, тисяч сто, не менше. Потім вийдуть графиня і радник, сядуть до мене, я поїду, а студент і поручик відступлять пішки прохідними дворами. За годину зберемося на квартирі.

— Ось ваша зброя. Але стріляти тільки у крайньому випадку, коли іншого виходу не буде, — повертає радник мій браунінг.

— Працюємо тихо, — погоджуюся я.

— І спокійно! — це радник каже поручику, який помітно нервує. — Спокійно.

— Так, так! — поручик киває головою. Ох, не довіряю я йому. Занадто нервовий, може наробити справ.

Але все відбувається, наче по нотах. Ось вже я на бричці під’їхав до банку. Графиня та радник пішли всередину. Я спокійно сиджу, лускаю насіння, озираюся навколо. Спокійно все. Он на перехресті стоїть городовий, навіть не здогадується, що відбувається. Знову відчуваю погляд. Хто на мене дивиться? Я ж бороду приклеїв, шапку на очі насунув. Ніхто б мене не впізнав, але хтось дивиться. Посміхаюся. Мабуть, поручик мене на мушці тримає. Не довіряють, перевіряють. Тільки смикнись, Ваню, як отримаєш кулю. Напевно ж, і до мого браунінга холості набої зарядили. Молодці, молодці, серйозні люди.

Чую постріл. Ледь чую, бо ж у будівлі, в якій банк, стіни товсті, все приховають. Бачу он кілька людей зупинилося, прислухаються.

— Наче постріл? — питаються.

— Та ні, то я, — кажу і ляскаю батогом по бруківці. Воно і дійсно схоже. Заспокоїлися люди, пішли собі.

Коли виходять графиня і радник із повним саквояжем. Студент на дверях залишився.

— Поїхали, — спокійно наказує радник.

Їдемо. Он бачу і поручика, дійсно за мною слідкував, а зараз тікає. Швиденько відводжу графиню і радника, потім відганяю бричку подалі, швидко перевдягаюся у підворітті. Коли йду, то бачу, як побільшало на вулицях поліції і козаків. Кажуть, що щось пограбували, вже розповідають, що зі стріляниною і вбиті є, та не один. Постріл, значить, один, а вбитих багато. Люблять наші люди язиками чесати.

Заходжу до квартири. Студент вже прийшов, чекають поручика. Далі план такий — передати гроші бойовим групам, щоб ті закупили зброї, а самим залягти на тиждень-другий на дно. Бачу, як студент йде до туалетної кімнати. Вичекав півхвилини, потім йду за ним. По дорозі заходжу на кухню і беру ножа — довгого та гострого. Ось студент виходить, бачить мене, посміхається, а я б’ю його ножем. Ще в селі вмів свиней різати, колієм був, то скажу я вам, що людину зарізати легше. Один удар — і все. Студент сповзає по стіні вже мертвим. Виймаю ножа і повертаюся до кімнати. Там спокійно підходжу до радника зі спини і перерізаю йому горлянку. Графиня кричить, я б’ю її, валю на підлогу і затикаю рот, в’яжу руки. Коли підводжуся, радник у агонії соває ногами по підлозі.

У двері дзвонять. Я відкриваю, поручик дивиться на мене здивовано — мабуть, у крові я забруднився.

— Студент поранений, у нас городовий стріляв, — кажу, — ледве відірвалися від погоні.

Поручик кидається до квартири, я чіпляю його за ногу, він падає, кидаюся зверху, б’ю по потилиці руків’ям свого браунінга. Б’ю, допоки поручик ще сіпається. Потім підводжуся, зачиняю двері, вмиваюся у ванній. Витираю відбитки своїх пальців. Хто зна, а раптом слідчим потім забагнеться робити дактилоскопічні дослідження? Метод сумнівний і новий, але все одно треба бути обережним.

Далі дивлюся на графиню. Все ж красива баба, шкода вбивати. Беру килим, закатую в нього графиню. Перев’язую кінці, щоб не видно було, що всередині. Відчиняю саквояж. Гроші, багато грошей, я стільки ще не бачив разом. Пачки асигнацій!

З килимом на плечі й саквояжем на руці виходжу та зупиняю візника. Потім змінив візника, згодом ще трьох змінюю, щоб заплутати сліди. Заходжу з чорного ходу до Розочки Шпільман.

— Мадам, я чув що ви збираєте овес до Аргентини.

Вона дивиться на мене.

— Ваню, ви ж з охранки, яке вам до того діло?

— Маю я дещо для вас, пані Розо. — Кладу килим на підлогу, розмотую. — Ось. Скільки дасте?

Розочка починає ретельно обдивлятися графиню. Звісно, що то ніяка не графиня, вони ж усі ряджені були.

— Одного зуба немає, — каже Розочка.

— Передні усі цілі, а того, що немає, — не видно, то яка різниця? Вона ще на роялях грати навчена, — набиваю я ціну.

Торгуємося. Розочка неабияка скнара, але я теж не дурень і розумію, що цю білошкіру та ніжну панночку можна продати кудись у закордонний бордель дуже дорого. Нарешті домовляємося. Розочка платить і я йду.

В мене залишилася ще одна справа у маленькій підвальній квартирці неподалік від Бібіковського бульвару. Стукаю у старі, вкриті пухирями старої фарби, двері. Відкриває Войцеховський, колишній професор університету, давно вже звільнений за розповсюдження серед молоді шкідливих думок.

— Ваню? — дивується екс-професор. — Ти що тут робиш?

— Я зробив, — кажу і заходжу. Не люблю на порозі балакати.

— Що зробив? — дивується він, а потім дивиться із зацікавленням. — Що?

— Пам’ятаєш, ти мені про того німця розповідав? Що ото голова в нього боліла, а він про надлюдину торочив.

— Ніцше! — згадує Войцеховський.

— Ага, про Ніцше.

— То й що? Що ти зробив? Ну кажи, не тягни, що?

— Вбив. Чотирьох. Ні за що, — кажу.

— Чотирьох! Вбив! — чомусь радіє Войцеховський, аж слиною з тонких, вкритих брунатною плівкою губ. — І що, відчув? Відчув, як став надлюдиною, що знаходиться поза добром та злом? Га? Ну, кажи, кажи, Ваню! Чотирьох! Ні за що вбив! Це ж просто чудово! Ти відчув? Відчув себе Богом? — він аж витанцьовує переді мною, збуджений та нервовий. Бачу краплю поту, що виступає на його чолі. Він — огидний.

— Ну, Ваню, ну, кажи, розповідай, що відчув? Сподобалося тобі? Крила виросли! Відчув себе боголюдиною! Бо ж ти долями керував! Питання життя та смерті вирішував! Без усяких там обставин! А просто вбивав! Ну, розкажи, Ваню, розкажи, я ж давно про це мріяв! Стати надлюдиною! Але я слабкий, я не міг наважитися! А ти, ти зміг! Ти — сильний, ти — надлюдина, Ваню! Про тебе Ніцше писав, про таких, як ти! Про білявих бестій, що зруйнують цей огидний буржуазний світ! Ваню, вклоняюся тобі, як майбутньому, що виблискує світлом сталевої волі та залізних м’язів! — Войцеховський і дійсно вклоняється мені, ледь руки не цілує. — Що ти відчув, Ваню, ну, кажи, кажи! Я хочу це почути! Коли вбив ні за що? Що почув? Політ? Крила за спиною? Ваню, не мовчи! Що?

— Ніби у лайно вступив, — кажу я правду.

— Що? — Войцеховський вирячився на мене.

— Дурень твій Ніцше. І правильно тебе з університету вигнали, щоб ти людям голови не задурював.

— Ваню… — встигає сказати Войцеховський, а потім я його б’ю по голові браунінгом. Він непритомніє і падає. Відношу його на диван, заглядаю у невелику шафу на стіні. Там беру шприц і морфій. Войцеховський вже давно на морфії, за нього і працював на охранку. За ампулу готовий розповісти будь-що. А знав він багато, бо був вхожий до кіл бунтівників. Набираю повний шприц. Шукаю вену на руці, але там все сколото. Доводиться задирати брудні штани, знаходити вену на нозі. Роблю укол і вкладаю шприц у руку Войцеховського. Вколов потрійну дозу, після такої до Страшного суду не прокидаються. Зачекав, поки він не припинив дихати, тоді пішов. Ставлю у тій справі крапку. Потрапив у халепу, але врятувався, підчистив все так, що комар носа не підточить. Повертаюся додому, висипаю саквояж на ліжко. Там пачки грошей. Починаю рахувати їх. Виходить під сімдесят тисяч. Вже думаю про те, що напишу рапорт на звільнення і поїду до села. Коли одна з пачок розсипається. І я бачу, що в них газетний папір. По купюрі зверху і знизу, а між ними папір. Рву інші пачки, а там так само. Дивлюся на цілу купу паперу і починаю реготати. Чув же, що банки, налякані частими нападами, почали робити ось такі дулі грабіжникам. Справжні гроші ховаються десь, а в сейфі лежить ось таке. Їжте, не обляпайтеся. Оце тобі й відставка, і будиночок у селі, й садочок, і жіночка, і дітки, і щасливе та тихе життя до самої смерті.

Аж закричав із відчаю і пересердя, підхопився і…

І прокинувся. Сиджу в ліжку і кричу, наче корова недоєна. Аж самому перед собою соромно. Замовчав, у вікно дивлюся, а там глупа ніч. Згадав, що увечері ходив за тим самим Войцеховським на збіговисько якесь. Ото там про Ніцше багато балакали, потім ще про поляка одного, Достоєвського чи що. Надлюдина, чи твар тремтяча, чи право маю, поза добром та злом, інша маячня. А потім Митрофан Скоробагатько після служби покликав у гості. Йому свіжини батьки з села передали, дві торби смаколиків. Посиділи ми гарненько, випили горілочки, поспівали. Добрі були і кров’янка, і сальтисон, і ковбаска домашня. Смачна та жирна. Ото через таку їжу, мабуть, і верзеться вночі бозна-що! Скількох людей убив! Тьху! Наснилося ж таке.

Пішов до цеберка з водою, випив кухоль, постояв, щоб маячня всяка з голови вийшла. Далі вже спав добре. І снився мені садок вишневий у квіті, самовар та миска колотого цукру. Оце і я розумію сон, а не всяке там патякання бузувірське.

Ось уже і до Нового року йдеться. У нас в околотку затишшя — у такі дні жодна падлюка нічого поганого не замишляє супроти нашого любого государя і отєчєства. Навіть бундівці, що Новий рік не святкують і в Христа не вірують, тихо себе поводять. На вулиці тріскучий мороз, сипле дрібним сніжком. Сидимо із хлопцями у філерській, у дурня ріжемося знічев’я — сьогодні штабс-капітан Мельников нікуди нас не послав, а сам папери розбирає. Якісь сердито до кошика викидає, інші на різні купки розкладає, наче пасьянс. Марудиться його благородь, на годинник поглядає. Воно і не дивно, бо сьогодні вранці прибув кур’єр від самого генерал-губернатора і вручив йому конверт. Розцвів його благородь, ніби орден йому вручили, прибрав таємничий і значущий вид. Теж мені великий секрет — прислали йому запрошення на новорічний губернаторський бал, бо ми два місяці тому замах на генерал-губернатора попередили. Мені Федька, що письмоводітєлем у канцелярії губернатора служить, ще тиждень тому про це розповідав, коли ми у трактирі випивали разом із ним та Митрофаном Скоробагатьком.

Ось і день збіг, виходить його благородь із кабінету і каже — усе, хлопці. Біжіть, Новий рік зустрічайте, тільки міру знайте, високу честь мундиру нашого не ганьбіть перед обивателями. Я теж за шапку, а його благородь тут і каже — а тебе, Ваню, я попрошу залишитися.

Ой, не люблю, як він мене так лагідно Ваньою кличе. Невже знову цілу ніч під якимось парадним мерзнути, допоки пани революціонери горілочку питимуть? От же щастя… Ну воно і зрозуміло, хлопці всі одружені, дітей мають. Кого послати — Івана Підіпригору, бо одинак він, ні з ким йому Новий рік зустріти, нікому подаруночки дарувати, ніхто його вдома не чекає. Взяв пляшку горілочки та навіть випити ні з ким буде. Прикро так стало. Не за Мельникова, за себе дурного. Але не подаю виду.

— Тут, Ваню, ось яка справа. Я гаманця вдома на роялі забув, навіть на візника із собою не маю. А мені ж на бал губернаторський треба потрапити.

— Еге ж, ваше благородь, — думаю, — знаю я той рояль. Коли минулого тижня, випивши із ротмістром Фірксом, сідали у карти грати, то мене не питали. А якби спитали, то сказав би, що з тим Фірксом грати, несповна розуму треба бути, йому не раз вже за шахрайство господа офіцери морду били. От і просадив його благородь по-дурному все своє жалування за місяць, у «Абісинському королі» буфетнику на бороду пишеться.

— Виручи, Вань, не в службу. Візьми з нашої стайні екіпаж службовий, завези мене до губернаторського палацу, буцімто ти мій кучер.

Ну що робити? Не відмовиш начальству. Приїхали ми до палацу… Ой нене, які ж ми злидні — люд у великих чинах, при орденах, хто автомобілем розкішним прибув, інші на баских конях лихачами лакованими з оксамитовими сидіннями і хутряними пологами. Як бідні родичі ми з нашою пошарпаною службовою бричкою і сумною сивою кобилою Маруською. Побіг його благородь до палацу, а я сиджу, насіння лускаю, дивлюся довкола. Аж ось під’їздить авто, червоним деревом оздоблене, нікелем блищить, клаксоном дудить вимогливо — поступись, злидото. Звідти офіцер вискакує — підполковник — гоноровий такий, обличчя пещене, вуса напомаджені, шинеля соболем підбита. Говорить крізь зуби, ніби кожне слово дарує. Аж тут серце в мене шпигнуло — змінився він із того часу, роздобрів, у чинах виріс, але не забуду цього поганця, до кінця свого життя пам’ятатиму. Це ж Щербатов, той, із Туркестану, він тоді ще ротмістром був. Через цього виродка я мусив кинути військову службу.

Вискакую я з брички і во фрунт перед ним:

— Здравія желаю, ваше благородіє! Пам’ятаєте мене?

Дивиться на мене олов’яними очима, бачу — не впізнає.

— Я ж Дерещук, колишній унтер-офіцер драгунського полку, де ви ще ротмістром мали честь служити, — дідько його знає, в обличчя наче не впізнав, але прізвище, може, пам’ятає, тому і назвався я чужим.

— Ізвозом, значить, займаєшся? — питає байдуже.

— Так точно! — відповідаю.

— Ну-ну! — протягнув він.

— Ваше благородь, дозвольте запитати…

— Пшол вон, дурак, — кинув він презирливо.

Даремно ви так, ваше благородь, із Іваном Підіпригорою. Дістану я тебе, опудало напомаджене, скільки б зірочок у тебе на погонах не було, тільки зажди трохи. Все одно щось вигадаю, щоб тобі дошкулити…

Тоді цього павича прислали до нас із Петербурга, перевели з кінногвардійського полку, де якісь золоті верби за ним виросли. Вочевидь, вирішили папінька його переховати нащадка у нас до часу, поки не вляжеться скандал у столиці. Але він у нашому полку теж швидко відзначився — за якусь дрібницю вишикував сотню на повну викладку. Півдня простояли на осонні, троє чоловік на той світ тоді пішло — це ж Туркестан. Та йому минулося, папінька у нього генералом при міністерстві двору служить. Та це я потім взнав. А тоді здуру написав скаргу на ротмістра до штабу округу. Все одно нічого йому ніхто не зробив, лише мені довелося лиха за це стерпіти. Ось так я і пішов з армії.

Ноги трохи стерпли, вирішив прогулятися. Вікна великі у тому палаці, до самої землі, все добре видно. Дами і баришні у сукнях розкішних оксамитами шелестять, діамантами сяють, паничі вельможні у статському і військовому походжають, музика грає. А штабс-капітан мій коло дамочки однієї упадає, гоголем круг неї ходить. Гарненька вона, наче і подобається їй Мельников, сміється із його розповідей. Аж тут той Щербатов підходить — не чути нічого, але видно, як він презирливо щось крізь зуби цідить. Навіть руки не подав штабс-капітану, хоч наче вони і знайомі. Ну для таких гвардійських павичів жандармський офіцер — то порожнє місце. Але ж, схоже, вони справді знайомі? Зачекай, Мельников у жандарми з кінногвардійського полку потрапив, допоки папінька його в карти всі статки родини не просадив та не застрелився. А у гвардії служити дорого, там все синки міліонщиків та вельмож, забави у них дорогі — на жалування не проживеш. Бідні у кінногвардійцях не служать, тому мусив Мельников у охранку податися з імператорської гвардії, бо хоч жалування у жандармів не більше, але витрати скромніші. Бачу, Щербатов теж коло тієї дамочки крутиться, пір’я розпускає, ручку її тендітну в білій рукавичці цілує. Ох, не вигорить вам, ваше благородь, нічого супроти підполковника гвардії. Смутний Мельников, стоїть осторонь, вуса закусив…

Прогулявся я трохи, підходжу до хлопців, які своїх хазяїв дожидаються.

— Добридень вам, — кажу, — ось глянув, як пани наші веселяться, аж завидки взяли. А чия то така баришня гарна, чорнявка у блакитній сукні?

— Наша баришня, Дашенька, донька професора Дубровицького. Та не про твою честь, — буркнув сивий дядько-кучер.

— Та куди нам сірим навіть мріяти про таке, але ж хоч краєм ока крадькома глянути на таку красу можна? — кажу.

— Та дивися, нехай хоч повилазить, — великодушно дозволив старий.

— А ось що я тобі, батьку, скажу. Чи не дербулизьнути нам при святі по чарочці? — питаю, а сам пляшчинку з-за пазухи витягаю.

Дядько враз подобрів, посміхнувся у сиві вуса.

— А чом би й ні? Пани довго бавитимуться, а ось у мене і закусити знайдеться — дістає торбинку з хлібом та салом нарізаним, стаканчик.

Налили ми по разу, випили за свято. Тут й інші почали підтягуватися — хто теж мав щось випити чи закусити, а хто й не мав. Випиваємо, регочемо. Тільки шофер щербатовський сидить у автівці, лихий, як сич. Чи то боїться Щербатова, чи себе за цабе велике має через те, що шофер, а не якийсь там візник.

Налили ми знову, випили.

— А що, — кажу старому, — я чув, ніби ті професори окрім книжок своїх нічого за душею не мають, у злиднях живуть?

— Сам ти злидень, барин мій — один із найбагатших поміщиків Чернігівської губернії. Землі у нього — день можеш їхати. Спитай — чия земля? Знаєш, що скажуть? Пана Дубровицького земля. Ось так. Із самим Мілюковим мій пан дружбу водить, його навіть раз Пуришкевич водою облив просто на засіданні Державної Думи, так вони сперечалися з аграрного питання.

Ось такої, мало того, що багацюра той професор, так ще й ліберал. Не вигорить Мельникову тут нічого — у нього за душею лише чоботи, вуса та любов до государя. А от государя ті ліберали недолюблюють, вони конституцію хочуть. Що це таке не знаю, але щось поважне, хоч і звучить схоже на проституцію.

Підходжу я чортом-спокусником до автівки щербатовської, в одній руці чарочка, в іншій скибка хліба із салом.

— Чого ж ви, кажу, до товариства не підійшли? Хоч зігрілися б на тому холоді собачому. Випийте, чоловіче добрий, за свято новорічне.

Глянув той шофер на мене, потім на чарочку.

— Ех, була не була.

Махнув за один ковток, витер вуса рукавом і каже:

— Я б підійшов, не подумайте, що погордував товариством, але як пан мій горілку від мене зачує — одразу в зуби.

Еге ж, не змінився Щербатов із тих часів… Але з іншого боку — це добре, бо ліберали такого не люблять…

— А давай-но ще, братчику, — кажу шоферу, — я ось теж хочу водієм автомобіля стати, щоб до прогресу ближче. Бо машина — то не кінь, машина — майбутнє, кажуть, що будуть скоро такі часи, що взагалі коней не буде, а одні машини. Тільки тоді не зрозуміло, що з циганами буде? Невже машинами торгувати будуть?

— Е ні! Машина — справа серйозна і поважна! Які там цигани? — каже шофер. І давай розповідати, скільки у машини переваг над конем. Я слухаю, головою киваю, а сам все підливаю. Я через раз випиваю, а шофер чарку за чаркою — захмелів він неабияк. Але то мені на руку.

Вже дивлюся, виходити починають гості губернаторові. Он і панна, що Мельникову в око впала, з папінькою під ручку йде, і його благородь поруч. А Щербатов спинився на хвилю, з якимось генералом бесідує. Я до Мельникова підійшов:

— Ваша благородь, нічого не питайте, тільки прилюдно мене на ви й Іваном Карповичем звіть, потім зрозумієте…

— Ванько, мерзотнику, ти що надумав? — шепоче Мельников сердито. Аж тут пан професор із донькою до екіпажа сідають. Втямив Мельников, мені підморгує, — ну що, не змерзли бува, Іване Карповичу, бо морозець ізрядний? — питає голосно, щоб усі чули.

— Дякую, пане штабс-капітане, ми люди звичні, звольте сідати, — відповідаю бадьоро.

Аж тут Щербатов нарешті до свого авта добрався, а шофер лика не в’яже. Виволік він того бідолаху з машини та давай по матушці його крити і в морду кулаком у лайковій рукавичці тицяти.

А я не так на ту атракцію дивлюся, як косую оком на Дубровицьких. Баришня носика трохи зморщила і каже папіньці своєму — фі, яка огидна дикість. Але у самої оченята горять. Бо дуже вже Щербатов ефектно виглядає. Такий сміливий та сильний при світлі ліхтарів. І чому тільки такі мерзотники жінкам подобаються?

А професор лише прокашлявся в бороду і зітхнув сумно, — скільки ще реформ потребує наше любе отєчєство, скільки ще повсюдно тут пережитків дикості та азіатчини…

Роз’їжджаються гості, а Щербатов і далі товче морду своєму шоферу, потім нахилився, щось питає. А водій чи то зо п’яну, чи то з переляку якось головою як крутоне і вдарив його в носа. Впав Щербатов у сніг поруч з автомобілем, за обличчя схопився, верещить, як свиня недорізана. Тут уже галас здійнявся, свистки двірників засюрчали, а шофер, дотумкав, бідолаха, що наробив, підхопився і, п’яно спотикаючись, побіг до темного парку.

— Ловити будемо, ваше благородь? — питаю.

— Жени додому, люб’язний Іване Карповичу, то не наша компетенція. Пройда ти, Ванька, якої світ не бачив, — регоче Мельников.

Наступного дня послав мене його благородь до свого кабінету, забувся він якісь папери, коли на доповідь до полковника Скуратовського біг. Зайшов я туди, знайшов ті бумаги, аж тут випадково глянув на листок, що у ремінгтоні штабс-капітановому недодрукованим залишився, і тут мене мало шляк наглий не вхопив. Там віршик був. Сумний і про кохання:

Я, жизни путь пройдя до половины, Вдруг очутился в месте незнакомом, Но столь прекрасном, Что я сразу понял, что это рай. В том месте восходило солнце Двух Ваших ягодиц столь прекрасных Не видел прежде у девиц Вашего прекрасного лица. Цвели цветы улыбок Ваших, Ведь Вы и есть рай, всеблагая Даша! Сосуд блаженства Пить я вас готов И день, и ночь. И спереди и сзади многие лета Копился я Вас ради Сомненья прочь! О, Даша, Вы — моя принцесса, Вас бы унес под полог леса, И с Вами б мял траву Устами б собирали землянику Я б восхищался Вашей попой луноликой Где мы б служили любви мессу. Я только с Вами мог бы Заслужить блаженство. О Даша, форма совершенства И содержанье Ваше Не имеет край. Даша, Вы — рай! О как хочу попасть я к вам, Припасть устами к жизни вечной. Что у Вас под юбкой цветет безпечно Увы, судьба бесчеловечна, Смеется дерзко надо мной И даром встал товарищ мой И жизнь моя укрыта мглой, И сердца моего пробит Защитный слой. Страдает серце, Бьется в клетке тоски. Когда представлю Ваши соски Любить Вас буду До гробовой доски. Дашенька, Вы самый чудный цветок В этом райском саде. Без Вас я, как святой Иоанн Лествичник Держу свой ум во аде!

Стурбували мене ці віршики не на жарт. Ну добре, коли всілякі там поетики римоплетінням переймаються, а коли ж такий серйозний чоловік, як штабс-капітан Мельников, сідає папір віршиками псувати, то це до добра не доведе. Або запоєм закінчиться, а то, може, і чим гіршим. Он же як розпалила ця баришня мого начальника! Як та Єва, тицьнула перед очі яблучком спокуси, та не одним, а двома відразу! І тут вже мушу визнати, що яблучка у тієї Даші такі, що будь-кого з розуму зведуть. А там же ще на кожному і по малинці!

Трясонув головою, щоб відігнати цю маячню, що мене обступила. Почав про справу думати. Якби воно все зробити по-розумному та нишком, щоб і вашим і нашим, одним махом, сімох побівахом. Сидів, чухав потилицю, як мені до того поганця Щербатова підібратися. Коли нарешті згадав, що це авто бачив я коло одного закладу цікавого на Хрещатику. Тому одразу і подався туди зі швейцаром переговорити. Поважний той швейцар і неприступний, галунами золотими розшитий, ніби камергер його імператорської величності. Навіть не сам двері відчиняє відвідувачам, а хлопчик, що у нього на побігеньках. Спочатку ні в яку говорити зі мною не хотів. Довелося цілого рубля дати. Тоді він Щербатова згадав, розповів, що зволять їздити пан підполковник сюди по вівторках та п’ятницях і завжди одразу двох дівчат замовляють: Люсьєнку та Жульєнку.

— І що за дівчата?

— Дорогі дівчата, тобі не по кишені. Вони зараз кохвей п’ють, тільки прокинулися.

Воно хоч вже і полудень, але я не дивуюся, бо ж робота у дівчаток закінчується пізно, ось і сплять довгенько.

— Ну, я піду побалакаю з ними, — кажу. А швейцар руку переді мною поставив.

— Не можна туди, ще не працюємо.

Довелося тому жмикруту ще рубля дати. От гад, звик з усіляких купців та цукрозаводчиків дерти чайові, совісті геть немає, а куди ж мені до них братися! Втім, на таку святу справу і двох рублів не пошкодую.

Поговорив я з дівчатами, цукерками шоколадними пригостив їх, вони мене кофієм. Побалакали ми душевно. І недаремно я потратився — мене здивувати нелегко, та від розповідей Люсьєнки та Жульєнки я аж присвиснув. По тому одразу побіг на Поділ до фотосалону Гюнтера Шульца.

— Доброго дня, пане Гюнтере, як ваш синок поживають?

Хороший чоловік той Гюнтер — працьовитий, не дурний. Та син його свого часу в університеті не з тією компанією зв’язався, мало до каторги не загримів, але ми допомогли йому викрутитися. Тож зустрів мене пан Шульц як рідного, навіть шнапсу по чарочці налив, хоч німці до випивки строгі.

Розказав я йому, що і як. Трохи скривився Шульц. Каже, не до душі мені така робота, Іване Карповичу, але мушу, бо до кінця життя вам винен за сина.

Повернувся я до околотку вже під кінець дня. А хлопці кажуть, що штабс-капітан у кабінеті зачинилися і стогнуть. Не інакше, як зуб болить у його благородія, тому й не потикаємося.

Пішов я туди, постукав у двері:

— Це Ваня, пане штабс-капітане, — кажу тихенько, — можна до вас?

— Пішов геть! — гримає Мельников, але я не йду, стою.

— Ванька! — кричить десь за хвилину штабс-капітан. — Зайди!

Заходжу. Сидить його благородіє сумний та вже геть нетверезий. Опустив голову, а на столі револьвер лежить розібраний. У барабані лише один набій. От лишенько, чув що то забава така у панів офіцерів наших є, коли нап’ються. Закладуть кулю до барабана, крутнуть і до скроні долю випробовувати. Не один дурний собі так голову розніс — бо не треба Бога гнівити. Та й штабс-капітан ніби не юнкер шмаркатий, мав би вже у свої літа якийсь розум нажити.

— Принеси мені з «Абісинського короля» водки, — каже штабс-капітан.

— Не поможе у цій справі горілка, ваше благородіє.

Подивився на мене штабс-капітан, примружив одне око.

— У якій такій справі?

— Ясна річ якій. Із донькою професора Дубровицького.

— А-а-а-а! — кулаком по столу. — Навіть ти знаєш!

— Аякже, у мене ж робота така, щоб усе знати і вам доповідати.

— І що ти тут можеш доповісти! Що? — кричить штабс-капітан, а потім дивиться на мене, з надією такою невеличкою.

— Можу вам доповісти, ваше благородіє, що мета ваша непроста, але вона того варта. Бо придане неабияке за баришнею професорською буде.

— До чого тут придане, дурню! Це ж почуття! Кохання! Ти хоч знаєш, що це таке, морда ти необразована!

— Знаю, що коли є хороше придане, то воно почуття тільки зміцнює, а ось коли голий та босий, то глядь — куди і поділося те кохання, а залишилися самі злидні.

— Селюк ти, Ванька, приземлена істота! Немає в тобі польоту душі! Все рублем міряєш! Я ж її кохаю! Як згадаю, так серце і тьохкає. Дашенька, любов моя… — каже він тихенько, очі закриває, збирає губи сердечком і наче цілує свою кохану.

— Що селюк, то селюк, ваше благородіє, але послухайте мене дурного.

— Що ти можеш порадити, щоб тебе слухати?

— Ну, як всю справу влаштувати.

— Чи ти здурів? Як ту справу облаштуєш, коли професор Дубровицький багатій і до того ж охранку на дух не переносить, ліберал чортів! А ще поруч той мерзавець Щербатов крутиться, грошей має багато і зв’язки при дворі!

— Ваше благородь, так ви ж, бувало, самі з револьвером на бомбістів йшли, у хлопців за спинами ніколи не ховалися, а тут якогось хлища напомадженого злякалися.

Стрепенувся Мельников, вуса сторчака стали, очі загорілися, кричить — я його на дуель викличу, застрелю як собаку, мерзавця.

Ну от, скажи дурному Богу молитися, так він і лоба розіб’є і підлогу подряпає. Яка там дуель, до дідька? Замість у карти грати, краще б у стрільбі практикувалися час від часу, бо за десять кроків із револьвера у відро через раз влучають… Наглядати за його благородієм треба, щоб дров не наламав, а то ще та дурна кров його до могили чи Сибіру доведе, а мені потім до нового начальства з усіма його новими тарганами у голові звикай…

— Це протизаконно, ваше благородь, і насмілюсь додати — просто по-дурному. Не буде він із вами стрілятися, самі знаєте, як такі лейб-гвардійські павичі до жандармів ставляться. Посміється з вас та й по всьому, — кажу обережно.

— Все марно, Ваню, — каже, і носом шморгає, — ех, жизнь — індєйка, судьба — копійка. Немає сенсу в моєму існуванні на цій землі без Дашеньки! Краще вже вмерти! З її іменем святим на вустах. І не смій мені заважати, чуєш — гримає на мене.

Дивлюся, до револьвера тягнеться. Крутнув барабан театрально його благородь і до скроні ствол приставив.

— Заждіть, ваше благородь, — кажу, — обіцяйте, що вислухаєте мене, якщо Господь наш не дасть вам загинути по-дурному.

— Гаразд, — каже Мельников, — на всяк випадок прости мене, Ваню, часом не за діло тобі від мене діставалося.

Підніс він револьвера до скроні й курок повільно натискає, очі заплющив. Страшно, мабуть, це і гріх великий. Сухо клацнув курок револьвера. Ще б пак, чи могло бути інакше, коли я ту кулю щойно нишком із барабана витрусив?

— Ну то що ти можеш запропонувати, — питає штабс-капітан, який помітно зрадів, що не вбився, і життям зацікавився.

— Дайте краще я Щербатовим займуся, запевняю — чухатиметься він там, де раніше і не свербіло. А ось на папіньку-професора вже вам, ваше благородіє, особисто треба враження справляти.

— Як те враження справляти, якщо він закінчений ліберал? Професор, коли дізнався, що я в охранці служу, аж скривився!

— До будь-якої людини підхід є, треба тільки пошукати.

***

Пішов я до архіву, в якому теки були по всім хоч більш-менш неблагонадійним. Батько Даші там теж був і значився як співчуваючий соціалістам. Щоправда, доказів його зв’язку з бунтівниками не було, але школи по селах будував, кооперативи створював, заснував комерційну школу для хлопчиків, щоб на селі торгівлею займалися місцеві й зі своїх же кров не пили. А це для нашої установи завжди підозріло.

Вечором пішов я до закладу Розочки Шпільман, а там — ґвалт страшенний, бачу швейцар Петрович б’є когось, не на жарт розійшовся, вже ногами лежачого гамселить і кричить, що у салоні Рози Шпільман дівчата у борг не дають. Дивлюся, а то ж знайомий мій давній — репортер Колобилін. Утихомирив я Петровича, розрахувався за борги вільної преси. Колобилін мало мені руки не цілував, клявся, що віддячить, то я про статтю попросив. Про дві…

На ранок пішов до бібліотеки, взяв почитати журнали, в яких професор Дубровицький свої статті з різних питань друкував. Цілий день просидів, що не розумів — у людей питався. Складно те все, багато слів незрозумілих, але наче думку вловив…

Вже увечері прийшов до околотку, але їх благородіє так зволили накушатися, що до спілкування були непридатними. Накинули на нього пальто цивільне, щоб честь мундира не ганьбив, і ледве удвох із Митрофаном Скоробагатьком запхали до брички службової. Намучилися — добре, що Митрофан Скоробагатько колишній цирковий борець, а то б не справилися. А пан штабс-капітан і далі поводили себе геть погано. Кричали на багатіїв та вельмож всяке образливе, диви, ще до образи царствующої фамілії договоряться.

— Жени швидше, — гукаю Митрофану. Вже майже доїхали, але біля мануфактури Гінзбурга, звідки не візьмись, урядник поліцейський нас зупиняє. Каже, нарушаєм, шановний, правила їзди візників, це ж бо вулиця, а не іподром, щоб так гнати. Я йому й кажу, що давай полюбовно вирішимо, без протоколу, і тихо рубля в руку пхаю. Ніби все владнав, аж тут штабс-капітан як не загорлають:

Віхрі враждєниє рєют над нами, Тьомниє сіли нас злобно гнєтут.

Урядник аж підскочив, за револьвером поліз, кричить: бунтівники! Арештую!

Я рота намагаюся затиснути його благородію, та марно. Волає — свободу не спинити! І давай далі «Варшавянку» співати. А тут натовп витріщак потихеньку починає збиратися довкола нас. Виявляється мастєрові цієї мануфактури страйкували, платні більшої вимагали від хазяїна і робочий день зменшити до десяти годин.

— Що ж то робиться, взагалі поліція озвіріла, людей серед білого дня на вулиці хапають, — чути голоси. Ремствують фабричні, нам співчувають. Тут хтось підхоплює за штабс-капітаном і за якусь мить дружно лунає:

На бой кровавий, Святой и правий Марш, марш впєрьод, Рабочий народ.

До урядника нарешті дійшло, що його справи геть погані, озирнувся він як зацькований заєць і швидко чкурнув, залишивши мені мого рубля. Та мене це геть не втішило — натовп щільно обступив нашу бричку. По голеній потилиці Митрофана рясно стікають краплинки поту, бачу — руку до кишені запхав, за револьвера тримається. Господи, аби тільки той п’яний дурень нічого не встругнув несподіваного, бо роздеруть мастєрові нас на шматки і револьвери нам не допоможуть. Я зриваю кашкета з голови, вскакую і кричу:

— Товаріщі! Час революції не за горами, прийде розплата багатіям-кровопивцям за їхні злодіяння та знущання над трудовим людом! Геть антинародний режим! Владу у робочі руки, які нічого не крали! Фабрики — робочим, землю — селянам, ріки — рибалкам, тюрми — бандитам, а буржуям — палку! Для нас найважливішим із мистецтв являється кіно! А де з такими зарібками до кіна підеш? Дайош підвищення зарплатні! Я вам аплодую, товаріщі! Учитися, учитися і ще раз учитися! Бо за одного вченого двох невчених дають!

Притихли вони, мене слухають. А я верзу казна-що, що в голову приходить, кашкетом у кулак затиснутим розмахую і думаю, як звідси вибратися, бо скоро генерал-губернатор сюди козачків пришлють, тоді нам теж непереливки буде, а його благородію взагалі великі неприємності від начальства. Натовп аплодує мені, вже десь позаду кричати почали «долой самодєржавіє».

Розкланявся я і кажу:

— Звиняйте, товаріщі, нам ще треба на мітинг трудящих вагоноремонтного депо потрапити, люди там вже нас зачекалися. Пропустили вони нашу бричку, розступилися, як море перед Мойсеєм.

Не встигли ми за ріг заїхати, як з’явилися козаки. А люди взялися за руки і завели:

Кровью народной залітиє трони! Кровью ми наших врагов обагрім! Смєрть беспощадная всєм супостатам! Всєм паразитам трудящіхся мас!

Ой лишенько, що тут зараз буде, що його благородь заварив… А як приїхали, тут на нас господарка квартири напала, бо виявилося, що їх благородіє вже за чотири місяці заборгував. Довелося від неї відбиватися, потім пічку розпалювати, бо ж холодно у квартирі, як у псарні, заборонила палити господарка і дров не дала. Добре, що знайшов я стос різної бунтівницької літератури, то розпалив пічку нею. Не те щоб жарко стало в квартирі, але дух теплий пішов. Поклав я їх благородіє на диван, бо він біля пічки був, а у спальні зовсім холодно. Сам сів за стіл далі думати. Так і заснув сидячи. Вже зранку чую, як кличуть мене.

Прибігаю, а їх благородіє стогнуть.

— Води дай, голова!

Побіг по воду, а як повернувся, то штабс-капітан зиркає на мене сердито.

— Навіщо мене облив вночі, мерзавець?

— Кого? — дивуюся я.

— Он, весь диван мокрий! — скаржиться він.

Довелося пояснити пану штабс-капітану, що ніхто його вночі не обливав, а що сталося, так то наслідки розслаблення організму від зайвого спиртоузу. Розчервонівся Мельников із сорому, а я побіг до господарки. Та знову давай кричати.

— А ну замовчи, стара карга! — як гримну на неї. Вона і сіла. Знаю я, як із ким балакати.

— Грій воду, помитися пану треба.

— Яка вода? За чотири місяці…

— Мовчати! Борг отримати хочеш? Якщо хочеш, то грій воду. Пан помиється і на сватання поїде. Як одружиться, то буде в нього стільки грошей, що і борги віддасть, і ще приплатить. Розумієш?

Киває вона головою.

— Швидко тільки!

Води нагріли, Мельникова у ванну, помив я його, потім відвіз до перукаря, далі додому, одяглися. Підніс дзеркало, подивились їх благородіє і задоволені лишилися — бо вже на людину схожі стали.

— А тепер ось вам на візника, їдьте до університету.

— Навіщо?

— Там буде дискусія про аграрну реформу. Поспілкуєтесь із професором Дубровицьким. Ось, по дорозі почитаєте.

Дав йому аркуш, який вчора в бібліотеці навиписував. Професор Дубровицький багато чого з аграрного питання писав, але не все я зрозумів. Що второпав, так те, що пропонував він знижувати обсяги продажу збіжжя за кордон, замість того тут його використовувати, хоч борошно молоти, хоч на корм худобі й потім уже м’ясо продавати. Стверджував, що дасть це велику кількість робочих місць, дозволить працевлаштувати селян у перенаселених губерніях, а ще казні будуть прибутки великі. Чи справді так, чи ні, не знаю, та й не моя то справа.

Побіг я у фотосалон, бо якраз вівторок сьогодні був. Про все домовився, в обід прибіг у контору, а там Мельников, аж сяє весь. Схопив мене і розцілував у губи, чого ніколи ще не траплялося.

— Ну, Іване Карповичу, ну й хитрун ти! Вдалося все!

— Вдалося?

— Ще й як! Спочатку виступав один професор із Петербурга, відомий чорносотенець. Все доводив, що тільки великі господарства годують країну і Європу, тому змінювати нічого не треба. А селяни, замість працювати на благо отєчєства, п’ють горілку і через те бідні.

І на мене дивиться ласкаво через окуляри — либонь, тому що я жандармський офіцер і повинен поділяти його погляди. А тут я встаю, і як припечатав його — кажу, що саме через бідність і безземельність нашого селянства почалися заворушення по усій імперії, тому що коли селянин має землю — він господарюватиме собі на дохід та на славу отєчєства, а не бунтуватиме проти государя. І далі як по писаному я з аркуша твого напам’ять як видав тираду!

А після мене професор виступив, розповідав про потребу реформ, а потім навіть у гості мене сьогодні запросили на чай увечері. Даша там буде!

Аж підстрибує на місці їх благородіє, очі горять, ну наче не досвідчений офіцер, а хлопчик якийсь. Побажав я йому успіху, а сам побіг у справах, яких було достатньо.

Увечері приїхав Мельников у контору знову сумний і похнюплений. Скаржився, що Щербатов уже Дашу зовсім охмурив і збирається до Італії везти, показувати тамтешні пам’ятки.

— Чим я Італію переб’ю, чим? — аж кричить мені Мельников.

— Переб’єте, переб’єте, ваше благородіє, — заспокоюю, — велике діло та Італія.

Вночі зустріч у мене була. Приніс я на неї вісім пачок листівок. Приймав їх один прикажчик із Подолу. Він поза роботою в есерів завідував розклеюванням прокламацій. На гачку в нас був і тому відмовити мені не міг. Вже зранку увесь Київ обвішаний був листівками, в яких розповідалося про походеньки одного багатого отприска Щ., який у публічному домі катався на дівчатах верхи і лупцював їх нагайкою, називаючи кріпачками, а себе государем. Щоб уже не наплутали читачі, в листівках згадувався автомобіль «Хорх» цього Щ. А внизу листка ще й промовиста карикатура намальована.

Скандал був страшний, але листівки — річ сумнівна. Ось вже коли наступного дня про це в місцевих газетах надрукували, ось тоді вже дійсно почалося. Щербатов подав газети до суду за образу, однак у адвокатів тих газет звідкілясь несподівано з’явилися промовисті фотографічні знімки. Як же реготали присяжні з тих світлин… А потім це і у петербурзьких виданнях з’явилося, бо преса смажене любить.

Офіцерський суд честі його полку почав вимагати переведення, а государ-імператор, як довідалися про цю історію, то дуже роздратовані були, аж ногами тупотіли. Де і подівся Щербатов із Києва. Заслали його аж у Красноярськ, із підвищенням, звісно. Там його через рік убили місцеві мешканці, яких він швидко налаштував проти себе характером своїм собачим.

А Мельникову, без головного конкурента, дорога до серця Даші Дубровицької була відкрита. Навіть мене на весілля запросили. Це професор наполіг, щоб челядь хоч і за окремим столом, але поруч сиділа. Ліберал. І першим тост сказав, просто цілу промову, ніби на засіданні думи.

— Шановні гості. У цей знаменний день я дуже радий, що моя донька Дар’я вибрала собі в чоловіки чесну, патріотичну, люблячу свій народ людину. Дашенько, я тобі аплодую! І сподіваюся, що родина, яку ви створите, буде ревно і наполегливо служити на благо нашої батьківщини, якій належить стати прикладом для всього світу, як потрібно розвиватися в гармонії, праці та суспільному мирі. Любі мої друзі! Гірко!

Молоді почали цілуватися, і так це вправно робили, що аж завидки взяли. Видно, що вже тренувалися поміж відвідинами театрів. Ну, то справа молода.

Вже після весілля їх благородіє покликали мене до кабінету.

— Слухай, Ванько, весілля весіллям, а робота роботою. Збігай узнай, що то за одні біля мануфактури Гінзбурга народ баламутили, бо вранці полковник Скуратівський мені за це добряче вичитав.

Я мало не зареготав, та втримався і кажу серйозно:

— Так то зальотні якісь були, погорланили й утекли. Ми із Скоробагатьком їх аж до поїзда вели, сіли вони на європейський експрес першим класом, квитки до Берліна. Не чіпали ми їх, бо наказу арештовувати ви ж не давали.

— Ну і дідько з ними, зловимо тих голубчиків, коли знову поткнуться до нас, — каже його благородь і тицяє мені сторубльову асигнацію. Я відмовлятися було почав, а штабс-капітан і каже:

— Бери! Заслужив! Твій же план був!

— Та який мій? — бідкаюся. — Ваш був план, а я тільки виконував.

— Ну так і мій теж, — киває Мельников. — Добре ж я все вигадав, га, Ваню? Сам би Макіавеллі позаздрив.

Та я не знаю, що то за Макіавеллі, я інше у тих журналах читав і багато звідти для себе узяв. Ось, наприклад, те, що нехай тебе сприймають дурнішим, ніж ти є. Бо розумніших бояться і палки в колеса вставляють. Тихіше їдеш, далі будеш, як кажуть у нас. Та книжка якимось китайцем давнім написана — «Мистецтво війни» називається…

Під’їхав віз із труною, хлопці її узяли й віднесли до потяга, де поклали у багажний вагон. Всі були серйозними та сумними. Штабс-капітан Мельников покликав мене і сунув у руку два конверти.

— В одному гроші на похорон. В іншому ми з панами офіцерами зібрали для батьків. Передай їм і допоможи, чим можеш. На три дні даю тобі відпустку.

— Дякую, ваша благородь.

Він кивнув головою. Я бачив сльози в його очах. Це ж так нечасто бувало, щоб потверезу і не через власні закоханості, а по комусь чужому плакав. Тим більше підлеглому, філеру. Казали, що Мельникову на нас начхати, аж ось дивися, і він розчулився. Бо любив покійного, як і всі інші. Та і як було не любити Євстахія Муху, коли він був такий завжди веселий, вправний і добрий? А ще отой погляд його блакитних очей із-під рудого волосся простий, щирий. Такий погляд, що як грошей попросить, так і даси йому. Для філера таке обличчя не дуже підходить, інструкція велить філеру обличчя мати непримітне. От глянула людина, ковзнула поглядом — і в ту ж мить забула. Ось як у мене. Інколи гляну в дзеркало і дивуюся, чи я то, чи не я, бо ні за що оком зачепитися, нічого згадати. А руду шевелюру Стахову було за версту в натовпі видно, тому штабс-капітан Мельников Євстахію й відмовив. Той аж розплакався. Мені його шкода стало, бо побачив я у ньому самого себе молодого. Сам теж із села, приїхав до міста після війська, де за мене думали батьки-командири. Важко було спочатку, поки знайшов роботу, до самостійного життя призвичаївся. Допомагали мені добрі люди.

То я його відвів до себе, нагодував, потім попросив, і узяли його в один трактир на кухню. Там він спочатку попрацював, потім офіціантом став. Я до нього час від часу заходив, а він мені розповідав, що чув. Пам’ять у Стаха була чудова. Розумів він мало, але запам’ятовував, хто що балакав, переказував цілими реченнями. Через фізіономію його просту та наївну перед ним патякати не боялися. Звісно, що здебільшого різні дурниці житейські, але часом і цікаве траплялося. Попросив його якось за одним відвідувачем подивитися, так Стах не просто прислухався, а ще потім повів його, вистежив, куди той ходив, із ким зустрічався. Послухав я його доповідь, і почав він у нас працювати. Штабс-капітан Мельников мені довіряв, раз уже я за людину поручився, то нехай працює.

Потяг рушив із місця, неквапливо від’їхав від вокзалу, хлопці дістали з корзини графин горілки та закуску, розклали на ящику біля труни і сіли пом’янути бідолашного Євстахія.

— Іване Карповичу, підходьте, пом’янемо Стаха, — кличуть хлопці. Я підійшов, чарку за упокій випив, тільки аж пече горілка, скрегоче по горлу, наче кіт по деревині. Яка тут горілка, коли мене злість душить, що і з моєї провини загинув Стах.

А поганого ніщо ж не віщувало. Вели ми один гурток бунтівників, слідкували, що і як. За агентурними даними скоро мусив приїхати до Києва якийсь гість, точно невідомо хто, але якесь революційне цабе з-за кордону. Той гість мав активізувати роботу есерів у південних губерніях, а ми за ним повинні були слідкувати і в потрібний момент схопити. Штабс-капітан Мельников кинув на цю справу найкращих філерів.

— Ванько, дивися, не впусти дичину! — сказав мені й налив коньяку зі свого штофу.

Траплялося таке рідко, то зрозумів я, що справа серйозна й відповідальна. Почали працювати. Чотири дні нічого цікавого, а то якось зібралися есери в одному трактирі неподалік Лаври. Щось там довго засідали, потім почали розходитися. Вийшли всі, хто пішки пішов, хто на візниках по домах роз’їхались. Знову день дарма пройшов. Я вже хотів йти, коли Євстахій каже, що залишиться.

— Та що чекати, Стаху, коли всі, хто прийшов, вже вийшли? — дивуюся.

— А може, хтось там їх заздалегідь чекав? — каже Євстахій.

І таке може бути, але малоймовірно. Та тільки молодець Стах, що не спішить додому. У нашій філерській справі затятість потрібна, щоб допрацювати до краю, щоб себе не жаліти, а справу любити, тоді й успіх буде. З такими думками, як я міг додому піти? Який би приклад Стаху подав? То й залишився з ним. Сховалися в сторонці й дивимося. Коли виходить із будинку чоловік у чорному плащі, накульгує трохи і з горбом помітним.

— А я його бачив, коли водив свого клієнта, — несподівано каже Євстахій. — Вони у трактирі за сусідніми столиками сиділи.

— Точно він?

— Ага. Хіба ж його переплутаєш? Кульгавий же і з горбом!

Все це виглядало підозріло. У трактирі один з есерів і цей горбатий могли обмінятися листами чи просто знаками, тепер от і зустрілися. То ми пішли за горбанем. Він неквапливо човгав собі, зайшов за ріг, а там його вже візник чекав, мабуть, раніше домовилися. Ми тільки вийшли, а горбатий наш вже далеко був. Євстахій за ним кинувся навздогін, а я тим часом іншого візника зупинив. Таки нагнали горбатого, трималися на відстані. Ось він зійшов, пірнув у підворіття. Євстахій слідом пішов, а я на вулиці залишився на випадок, коли кульгавий Євстахія обдурить у дворі й знову на вулицю вибіжить. Це правило таке філерське, коли удвох працюємо. Не подумайте, що Іван Підіпригора злякався і дитину на вірну смерть послав. Та якби я знав, що так все буде, то сам би пішов чи хоч удвох!

Та нічого наче небезпечного. Горбань, нехай і пов’язаний з есерами, але вже точно не той грізний гість, бо ж не на каліку чекали, а на бойовика. Коли гримнули постріли. Два. Як грім серед ясного неба. Я за браунінг свій схопився й у двір. Забігаю, там же темно, чую стогін. Кинувся, знайшов на землі Стаха, усього у крові, щось хрипів він, мені говорив, але тільки кров у роті булькала, не розбереш нічого.

— Він туди побіг! — із сусіднього будинку чоловік визирнув. У кальсонах, із лампою гасовою.

— Куди? — аж закричав я.

— Он туди, через паркан плигнув! — показує на кінець двору.

— За пораненим подивися! — кричу. Полишив я Стаха і побіг. З такою люттю у серці, що на тисячу шматків хотів розірвати негідника. Лють та застила мені всі очі, забув я, що холодне серце повинно бути, думати треба перед тим, як діяти. Стрибнув через паркан, а за ним яр виявився, та глибокий, як упаду, як покочуся, наче м’яч! І браунінг мій із руки випав. Те падіння сам собі не можу вибачити! Досвідчений же філер, міг би і передбачити, що за парканом не подушки наслано. Але охопила мене лють, забила памороки, збила з шляху. Спочатку котився ледь не донизу, потім нагору дерся, шукав зброю, знайшов, але час було втрачено. Ще побігав трохи, та нікого навколо. Повернувся у двір. Там уже людей повно, городовий прибіг.

— Де поранений? — питаю.

— Там, у лікаря.

Провели мене. Той чоловік, що з ліхтарем вийшов, лікарем виявився. Намагався Стаху кров зупинити.

— Але одна куля ось прямо у серце, — показує на мертвого вже Стаха. Задер йому сорочку і показує. — Без шансів, — зітхає.

— Та наче ж збоку! — кажу я. — Наче ж не повинна була зачепити серце куля!

— У кожного внутрішні органи по-своєму розташовані. Іншому б це просте поранення, а тут смерть, — говорить це, а у самого аж голос затремтів. Витирає сльози з очей. Мені дає хусточку. Бо я теж плачу. Дивлюся на Євстахія і плачу. Він же мені як молодший брат був! І ось не вберіг!

Так мені погано зробилося, хоч вий. Вийшов я з будинку, пішов до найближчого трактиру і напився горілки з горя. Вночі заарештували есерів, але вони казали, що ні про якого горбаня не знають. Вже і так їх і сяк, але стояли на своєму. І по картотеках ніяких горбатих серед революціонерів не було. Виходило так, що скоріше за все зачепили ми випадково кримінальника якогось. Той злякався і стріляти почав, убив Євстахія.

А мені тепер ось випало труну батькам його везти, під Лубни. Я ж і його батьків знав! Після візиту государя-імператора до Києва, коли два місяці працювали ми і вдень, і вночі, дали нам відпустку на тиждень та премію. І Стах запросив у гості до батьків. Віддячити хотів мені. Батьки в нього були бідні, але тепер ось син допомагав, то й хату нову поставили, корову купили, зажили більш-менш по-людськи. Зустрічали нас гостинно, напували, годували, ледь не руки мені цілували, бо ж Євстахій розповів їм, наче я його благодійник. Мені аж ніяково було перед ними. Аж ось тепер везу їм сина. У труні.

Заклекотав я весь.

— Іване Карповичу, та не побивайтеся ви так, — кажуть мені.

А як же тут не побиватися, коли я винуватим себе почуваю! Як мені в очі батькам Євстахія дивитися, коли через мене він загинув? Спочатку я у двір не пішов, а його послав, потім ще не наздогнав вбивцю! Замість того, щоб переслідувати, браунінг у кущах шукав, немов інститутка якась неуважна!

Гилю себе кулаком по голові.

— Іване Карповичу… — намагаються мене заспокоїти, але тільки дратують.

— Мовчати! — рикаю я.

А сам згадую, як тримав Євстахія на руках, а він хрипів мені на вухо. Сказати щось хотів. Мабуть, щоб не кидав його. Страшно людині самій вмирати. Тварина — та ховається перед смертю від усіх, намагається вмерти на самоті, а ось людині потрібно, щоб поруч хтось був, провів до воріт на той світ. Я б Стаха не покинув, але ж лікар той мені дав шанс наздогнати, навіть вказав, куди вбивця побіг! А я!

Знову б’ю себе у голову. Так мені погано, що вже і про кулю у скроню думав. Як уявлю, що доведеться батькам Євстахія у очі дивитися, так мене наче ножем ріже!

— Випийте, може, Іване Карповичу.

Не п’ю. Зараз мені горілка тільки на зле буде. Згадую Стаха на ліжку в того лікаря. Мертвий, із сорочкою задертою. Ті два поранення. Одне не страшне, у руку, а інше у груди, в серце.

Стогну.

— Дайте покурити, — кажу хлопцям. Дають мені цигарку. Я до дверей вагону підійшов, відчинив трохи, а двоє хлопців за мною. Бояться, мабуть, щоб не виплигнув. Браунінг штабс-капітан Мельников особисто забрав, наказав пильнувати за мною.

— Та відійдіть, дурні, у мене он конверти з грошима для батьків Євстахія. Що ж я з ними стрибатиму, чи що? — кажу їм докірливо. Відходять.

Викурюю цигарку за три затяжки. І чомусь згадую, що лікар у черевиках був. Зашнурованих. Це така філерська звичка — запам’ятовувати все, що бачиш. Раз подивишся на людину — і пам’ятаєш усе. Так само пам’ятаю, як і Євстахій лежав. На ліжку, голова відкинута, бо подушки не було. Обличчя скривлене, сорочка задерта. Такий вже нещасний, такий бідолашний — скривився, ніби дитина мала, що заплакати хоче.

— Дайте ще цигарку, — прошу, щоб хоч тютюном ті спогади притлумити.

Далі палю, димом гірким давлюся. Мені б треба думати, як вбивцю шукати, та не думається щось. Все той вечір у голові крутиться. Вже тисячу разів я його обміркував, а знов і знов у голові те саме крутиться, ніби пропустив щось, чогось недобачив. Наче знущання…

Тут мені аж горлянку стис здогад страшний. Лікар той розповідав, що спав, почув постріли і вибіг із ліхтарем на двір. Я залишив на нього Стаха, побіг за вбивцею, стрибнув із паркану, покотився, кілька хвилин браунінг шукав, ще кілька хвилин бігав у темряві, сподівався таки знайти вбивцю, а потім повернувся. Не більше десяти хвилин пройшло, а коли повернувся, то лікар у зашнурованих черевиках був! У кальсонах і зашнурованих черевиках! Хіба не дивно? Коли встиг? Не тоді ж, коли постріли почув? А потім коли? Я ж йому Євстахія залишив, він його заніс до хати, поклав на ліжко, задер сорочку, почав рани обробляти. Не міг же він все те облишити та сісти черевики взувати! І потім, коли я вже прийшов, він же стояв і плакав! Ну не може ж людина біля вмираючого черевики взувати, а потім плакати! Тоді як? Як так вийшло, що черевики у нього були зашнуровані?

Заболіла в мене голова. Скривився я, і така прикра думка прийшла, що я вбивцю випустив, а тепер присікався до того лікаря. Ловлю себе на тому, що сам із собою вголос говорити почав.

— Іване Карповичу… — бачать мої хвилювання хлопці.

— Мовчати! — гримаю на них, бо десь же поблизу хвіст потрібної думки, тільки не злякати, схопити її.

Ще раз згадую. Ну точно ж черевики зашнуровані були! Тоді, у хаті, коли лікар рани показував на вже мертвому Стахові. Закриваю очі й бачу все як на долоні. Ну точно ж так! У черевиках! А ще ось що дивно — ліжко, на якому Стах лежав, застелене було. А це як? Що, перед тим, як на вулицю бігти, то він застелив ліжко? Чи потім, коли пораненого Євстахія заніс? Ну не міг же! А заслане ліжко було! Це ж точно! Сам же бачив! Дихаю часто, хапаюся за лівий бік. Ось там, де серце, там, де куля пройшла, яка вбила Євстахія! Стогну, стискаю пальцями двері вагону, аж нігті побіліли. У щілину свіжий вечірній вітерець задуває.

А ще ж подушка? Чому подушки не було на ліжку? Куди вона поділася? Наче ж пораненим завжди подушку під голову підкладають, а тут ні? Він лікар же, знати це повинен! Мішаються думки у голові, бігають, як мишва перелякана, а потім раз — і зупинилися! І стало мені все зрозуміло! Так ясно, наче білий день! І заволав я! Як звір поранений заволав, бо поранили мене у саме серце, пошили в дурні мене, Івана Підіпригору! Через дурість власноруч Стаха безпомічного вбивці полишив…

— Іване Карповичу! — лякаються хлопці.

— Сокира є? — питаю.

— Навіщо вам? — лякаються вони ще більше.

— Треба! Є сокира? — аж рикаю на них.

— Немає сокири. Може, ніж підійде?

Дають мені ніж, яким закуску різали. Перелякані такі. Я з ножем кидаюся до труни.

— Ви що робите? — кричать мені.

— Що треба! — всадив ніж під кришку, цвяхи забиті ледь-ледь, щоб же батьки могли попрощатися. Скинув кришку з труни.

— Іване Карповичу! — підхопилися хлопці, тремтять усі. Мабуть, думають, що збожеволів я через розмови, що боягузом і негідником виявився Підіпригора. Сам у кущі, а хлопця під кулі послав. Чув я і таке, бісився, але стримувався.

Та зараз не до тих думок. Дивлюся на Стаха. Білий він, аж посірів. Одягнений у жандармський мундир блакитний, комірець до підборіддя застебнутий. Я розстібаю, пальці тремтять, серце гепає.

— Іване Карповичу! Зупиніться! — благають мене хлопці.

Ні, братці, вже не зупиниш Івана Підіпригору, ой не зупиниш! Бо побачив я те, що й думав!

— Ось конверти, передайте батькам, із похороном самі справляйтеся! — кинув конверти їм у ноги, а сам до дверей.

— Іван Карповичу, стійте!

Ні, й так я вже настоявся дурнем! Тепер треба бігти, щоб встигнути, щоб наздогнати! Стрибнув на ходу з потяга, покотився з насипу, підхопився і побіг у зворотному напрямку. Наче станцію нещодавно проїздили, то до неї.

Біг і реготав страшно, ніби божевільний. І ножем махав, який із собою прихопив. Не там же серце! Куля таки повз пройшла. Але життя Стахове на ниточці тонкій висіло, як свічка на протязі мерехтіло. Дмухнути — й усе, погасло. Він і погасив. Лікар клятий!

Ось нарешті й станція, маленька, в глушині. Тут не всі потяги зупиняються, швидкі так пролітають і хід не стишують. Богу дякувати, ще віконце світиться. Я влетів до будинку. Вочевидь, ніхто із присутніх мене не очікував — станційний наглядач із місцевим поліцейським приставом мирно випивали чарку і при моїй появі їх заціпило.

— Мені необхідно терміново потрапити до Києва, справа державної ваги!

Пристав поклав надкушеного огірка на стіл і обережно поставив налиту чарку.

— Ти, голубе, не спіши, зараз ми все вияснимо, що то за справа, чому ти з ножем по ночах бігаєш… Чи то не ти, бува, зарізав тиждень тому купця Федора Спиридонова? З ярмарки він вночі повертався, а ти його взяв і зарізав, гроші забрав і крам недопроданий — три сувої білого ситцю в квітку…

— Якого, до дідька, купця в квітку, я з охоронного відділення, філер Підіпригора! Телеграфуйте штабс-капітану Мельникову, терміново!

— А ти, голубе, ножика спершу поклади, документ пред’яви. І не знаю я ніякого штабс-капітана Мельникова, — усміхається пристав недобре і до кобури лізе.

Еге ж, кепські справи. Вони ж мене тиждень тут можуть протримати, я ж посвідки не взяв із собою, на похорон їхав. У нас, у Києві, фараони не дуже кмітливі, а у цій глушині взагалі барани. Як не лютую я, але розумію, що не можна зараз по серцю вчиняти, бо нароблю справ.

— Ви не хвилюйтеся, ваше благородь, — кажу так заспокійливо, бо і сам розумію, що виглядаю серед ночі дивно, забіганий та з ножем.

— Ось ножичка кладу обережно, не душогуб я ніякий, а теж із поліції, документ, мабуть, випав, коли з поїзда стрибав. Виявіть сприяння, бо впізнав небезпечного державного злочинця, він одного з наших вбив, треба негайно доповісти начальству, — кажу я, але дивлюся, усміхається далі той пристав, паскуда. Ні, бачу не звариш каші з цим дурнем, їй-бо, не звариш. Треба викручуватися якось, бо до цього аби на третій день дійшло, а мені чекати стільки не можна.

Тут підводиться пристав і до мене йде.

— Не надуриш ти мене, голубе, не схожий ти на поліцейського, а тим більш на жандарма. Я тебе затримую до з’ясування особи.

Таким тільки дай із людини позбиткуватися. Не люблю я таких, їй-бо, не люблю. І часу в мене не було, то вдарив. Мого удару кулаком у перенісся пристав, вочевидь, не очікував і лантухом звалився на землю. Мабуть, і не чув про бокс, зайняття таке шляхетне, якими англійські інженери на Михайлівській гірці по вихідних займалися. Я якось проходив, зацікавився, попросився навчити. Спочатку важко було, побили на синю сливку та сміялися ті англійці. А я терпів та вчився, і потім вже бив їх сам. Так міг прикластися, що яка б людина не міцна була, а впаде і ні мур-мур.

— Якби я на поліцейського був схожий, тоді гріш мені ціна була б у базарний день, сидів би таким, як ти дурнем у якомусь глухому закутку. Просив же, як людину тебе, допоможи, — кажу приставу.

Потім витяг у нього з кобури револьвера і запхав собі до кишені.

— Коли буде поїзд на Київ? — питаю залізничника.

Станційний наглядач зблід, сидить, наче йому обличчя сметаною помазали. Тремтить, перелякався.

— З першого разу питання не розуміємо? — трохи дратуюся я.

— За дві години харківський пасажирський! — доповідає залізничник. — А товарняк ось-ось вже буде, тільки не зупиняється він у нас.

— Зупиниться, голубе, зупиниться. Тобі наш государ любий саме для таких оказій семафор довірив, — кажу я і револьвером для переконливості помахую. Як любить казати їх благородь, добре слово і револьвер завжди переконливіше, аніж просто добре слово.

Залізничник затрусився весь, на ствол дивиться.

— Це злочин, кримінальний — втручання у роботу залізниці, — каже пошепки, а сам очей із револьвера не відводить.

— Не переймайся, чоловіче, то моя морока. І свідок он твій лежить, вже до тями прийшов. Підтвердить потім, що я тобі зброєю погрожував. Зупиняй, голубе, поїзд.

Все пішло, наче по маслу. Потяг зупинили, я у паровоз заскочив і поїхав до Києва.

Під містом вже попросив машиніста збавити хід і зістрибнув перед Сортувальною, бо ж напевно чекали на вокзалі мене. Знайшов візника і подався одразу до квартири лікаря. Порожня вона була, навіть не зачинена. Обнишпорив усе. Шухляди порожні, шафи теж. У попільничці кілька недопалків дешевих папірос і хрусткий чорний попіл від якихось спалених паперів. Нічого… А подушка в прихожій лежала, в кутку біля вішака. Ось із чого він горб собі робив. Горб же фальшивий був, він ту подушку під плечі намощував, артист чортів. Напевно, одразу за нами і втік душогуб. Стах, царство йому небесне, молодцем був, виявив небезпечного гостя. А той просто перевіряв місцевих есерів, чи немає за ними стеження. Обережний і розумний, гад. Обвів круг пальця нас усіх, як дітей малих і, напевно, вже встиг із міста чкурнути. Якщо так, то зараз вже австрійський кордон перетинає.

Я подався до власника будинку. Той був не вельми привітним, бо вже спав, та мені не до китайських церемоній було. Втім, нічого особливого я від нього не дізнався. Два дні тому якась дамочка зняла квартиру на прізвище Дуліна Івана Миколайовича, заплатила за тиждень вперед. Приваблива чорнявка, вбрана добре, не з бідних. Пожилець на наступний день з’явився. Як положено, паспорт пред’явив, нічим підозрілим не займався, вів себе тихо, горілки не пив, іншим мешканцям дому не заважав, візитів до нього не було.

Не густо наловив, паспортів у такого закордонного фрукта може бути ціла купа. Одне що є — в обличчя його знаю. Тут нарешті сяйнуло мені — серед заарештованих немає жодної дамочки. І взагалі — дивний якийсь цей гурток. Ніхто з них раніше не притягувався, всі чисті, молодняк шмаркатий із інтелігентів, переважно побазікати збиралися про лиху долю простого народу, ми таких зазвичай і не чіпаємо без потреби, часу шкода. Чим вони цього смаленого вовка могли зацікавити? На допитах сипалися один за одним, як стиглі груші в серпні, але про цю чорняву дамочку ніхто не прохопився. Тоді виходить, що вона не їхня, і є ще одна добре законспірована група, про яку ми нічого не знаємо. Бо з якого доброго дива буде справжній досвідчений бойовик із такими шмаркачами на справу йти? Тоді він їх як телят на заріз нам залишив, той гурток — машкара, не більше. А наші й поліція зараз із ніг збиваються, горбатого ловлять. Та не поїхав він, нутром чую — лишився в місті й планує щось серйозне, тільки із справжніми досвідченими бойовиками, допоки ми ганяємося за привидом неіснуючим.

На планування більш-менш значної акції їм не менше трьох-чотирьох днів треба, а той фальшивий доктор і є організатором. Нічого, любий, я тобі світ як рукавичку зроблю. Глянув на годинника. Ще є час, трактири о першій зачиняються.

Трактир Шльоми Гусинського на Солом’янці був місцем непривітним і навіть небезпечним для простого обивателя. Та й поліція сюди навідувалася не так щоб часто, бо публіка тут збиралася вкрай сумнівна, а кому хочеться ножакою у живіт заробити, за мізерне жалування дітей своїх сиротами лишити?

Трактир мав вже скоро зачинятися, на брудних столах лежало мордами кілька відвідувачів, в кутку допивала пляшку компанія щипачів. Я підійшов до полового:

— Мішка Бритва у себе?

— А тобі що до того? — сердито запитав той. Чим дрібніший клоп, тим більше гонору. З таким балакати треба грізно, щоб гонор той обламати. Схопив його за комір сорочки та стволом револьверним вперся під щелепу.

— Ти мені, тля миршава, ще питання ставити будеш! — шепочу так грізно й очима виблискую. — То є Мішка?

Злякався половий, головою закивав.

— У кабінеті він… Під сходами.

В трактирі кілька кабінетів окремих було, де серйозні люди засідали. Пішов я у потрібний. Там сиділо п’ятеро суб’єктів кримінального виду. Мабуть, на усіх каторги мали більше ніж мій покійний прадід Тихін років прожив, мерзотники ще ті.

— Добридень вам, люди добрі, — кажу й усміхаюся дурнем, а сам курок револьвера звів тихенько.

— Хто тєбя ваще пустіл сюда, дєрєвня. Валі, покуда цел, — буркнув лисий, котрий посередині сидів. — Косой, вивєді гостя.

Підвівся один, здоровий, із рубцем через всю морду і до мене.

— Еге ж, люди добрі. Я ж до вас по-хорошому, а ви ось так, — засмутився я, — ну тоді і я по-поганому буду.

Та як стрельну з револьвера. Воно, може, можна було б і не так круто брати, поговорити ще, але не було в мене на те часу, зовсім не було. То доводилося отак-от, із пострілом. Он як присіли кримінальники, злякалися, хоч фасон намагаються тримати.

— Рученьки ваші білі на стіл поклали, щоб я їх бачив, і без дурниць, бо я з цієї пукавки за десять кроків туза б’ю і вам життя вкорочу, як погано себе будете поводити.

Поклали вони руки на стіл, як овечки слухняні, нервують, бояться.

— Чого тобі нада, міл чєловєк? — питає лисий.

— От, — кажу, — то вже інша мова. Я із охранки і, загалом, мене ваші справи не обходять, але як треба буде, ми на вас усіх щось маємо, просто не завжди ділимося з поліцією. Ось ти, Бритва, думаєш, не знаємо ми, хто банк селянський пограбував минулого тижня? Знаємо, голубе, знаємо. Загримиш кайданами пішки до самого Нерчинська і надовго — присяжні таких як ти не люблять. Прихлопнемо враз всі ваші кодли та малини. Воно вам треба?

Думає лисий — а він і є тим Бритвою, нервує.

— Дик ми теж государя нашого любимо і до політики немає у нас інтересу, — каже.

Усміхаюся їм єлейно.

— Це дуже добре, хлопці. Тому й у допомозі нам не відмовите. Мене ось що цікавить — як тільки хтось за зброєю питатиме чи вибухівкою, скажімо, піроксиліном чи динамітом, одразу до мене гінця пришліть. Мене звати Підіпригора, Іван Карпович Підіпригора. А контора де наша, ви знаєте. То як, працюємо?

Тут бачу, що той із покраяною мордою щось лисому шепоче.

— Ану, хлопці, ми ж тепер ніби як компаньйони, і тому таємниць між нами не має бути, — я наставив револьвера на Бритву.

— Косий каже, що сьогодні по обіді фраєр один заходив сюди. Купив три волини, револьвери системи кольт і набоїв до них цілу торбу.

Мене смикнуло. Ось воно…

— Як виглядав?

— Та фраєр як фраєр, темноволосий, років сорок, трохи з черевцем, борідку носить. Вдягнутий пристойно, ніби купчик із дрібніших, чи доктор який, — сказав Косий.

— Якщо за два дні про цього фраєра я від вас нічого нового не почую, то ви мене дуже тоді засмутите. А з політичних будь-хто вам скаже — не можна засмучувати Івана Карповича Підіпригору, бо від цього і вам невесело буде. На цьому бувайте здорові, хлопці.

Пішов я ночувати до Митрофана Скоробагатька — він одинаком живе і не розпитуватиме, бо хто зна, чи мене досі вдома цілий гурт поліцейських не дожидається, таки наламав дров добряче. Спав зле, цілу ніч Стах снився покійний. Йде мені назустріч, блідий, у сорочці білій і дивиться мені в очі, мовчить, а поглядом немов каже: «Що ж ти, Іване Карповичу, душу мою загубив? Гірким той хліб наш був, Іване Карповичу, і неправедним. Тепер буду на тім світі мучитися через тебе».

Прокинувся, ніби і не спав. Тяжко на серці. Мабуть, мучиться ще душа Стахова на землі нашій грішній. Помщуся я тому душогубу, до Сибіру піду, але і він не житиме… Пішов я до околотку, стукаю тихенько до кабінету штабс-капітана Мельникова. А він газетку ранкову читає, лихий бачу, як чортяка. Як тільки зиркнув мене, одразу в крик.

— Це що за лайно, мать твою! Я тебе куди посилав? До Сибіру підеш! — сам аж побуряковів і мені газету кидає. Я за ту газетку. В колонці «Події» читаю:

Нападение на полицейского пристава

Сегодня на 5 інженєрной дистанции неизвестним бил жестоко ізбітъ полицейский приставъ Курочкинъ. У потерпевшего сломанъ нос. Злоумишленикомъ билъ похищенъ его револьверъ, а затем под угрозой оружия им бил остановленъ поїздъ, на которомъ он сбежал. Неизвестний назвался служащимъ охранного отделения Іваном Подопригорой, однако никакихъ удостоверяющихъ документовъ им пред’явлено не было.

Стрельба в трактире

Сегодня неизвестнимъ был учиненъ погромъ і стрельба в трактире Гусинского. Пострадавшихъ нет. Злоумишленникъ так же назвался служащимъ охранного отделения Іваном Подопригорой, что позволяетъ предположить, что это одна и та же особа. Злоумишленику удалось скрытьса с места проишествия.

Я газетку ту до кишені крадькома — бо скільки живу, а ніколи ще про мене газети не писали. Про штабс-капітана частенько — Мельников заарештував, Мельников виявив, а про мене — жоднісінького разу.

— Ваше благородь, знаю, що наламав дров, винуватий, але була на те вагома причина. Той лікар, який Стаха начебто рятував, і є закордонний гість. Він Стаха вбив і зараз у місті щось готує. Дійшло в поїзді, що не так щось. Вернувся на квартиру, з двірником переговорив, до кримінальників навідався. Не було ніякого горбатого, це той доктор фальшивого горба собі подушкою намощував. А із приставом погарячкував трохи, дуже вже важко до нього доходило, а справа не терпить. І зброю той доктор фальшивий купував сьогодні — три револьвери системи кольт, кримінальники сказали. Значить, ще одна бойова група є.

Мельников аж підскочив.

— Як — бойова група? Не брешеш, Ванько?

— Ловити того гада треба, всіх на ноги підняти, ваш благородь.

Ми одразу весь архів перерили, не лише відомих нам есерів, а й з інших партій — немає там нашого клієнта. Наче з небес спустився і одразу у верхівку їхню, есерівську, потрапив. Дивно це все і незрозуміло, бо по есерах ми багато знали.

Всі наші на вулицях, вокзалах та інших людних місцях пасуть того доктора, навіть поліції прикмети передали. Пусто. Наче розчинився він у місті. Штабс-капітан нервує, сердиться. Але врешті, під вечір, коли Мельников вже наказав згортатися, якийсь босяк до мене підбіг і папірця в руку ткнув. Я розвертаю, а там адреса написана. Постаралися таки кримінальники, не схотіли до Нерчинська.

— Є, ваше благородь, — кричу, — їдьмо брати душогуба.

Вскочили ми із штабс-капітаном у прольотку, ще кількох хлопців взяли із собою, і туди. Не обдурили кримінальники, таки добряче я на них страху нагнав. Підкрався я до вікна тої хати і заглянув обережно — так і є. Сидять вони, щось обговорюють. Той доктор і ще троє — дамочка у чорному, чолов’яга — з виду майстровий і студент якийсь.

— Братимемо, як виходитимуть із будинку, — шепоче Мельников. Знає свою роботу його благородь — там, може, і лабораторія бути з вибухівкою. Якщо якийсь нервовий трапиться, або стрілянина почнеться, злетимо усі в повітря до дідькової мами.

За кілька хвилин почали виходити вони з будинку, як годиться, по одному. Знають конспірацію. Вийдуть, пройдуть трохи, а ми тут вже їх приймаємо, і до контори. Останнім вийшов той доктор. У дорогому пальті, пуховому капелюсі, тростина із золотим набалдашником, у руках валізка шкіряна із штемпелями багатьох митниць. Йде, не поспішає, впевнено. Тут я йому назустріч. Він мене побачив і посміхається. А у мене аж нутро від цього закипіло. Посміхається! Замість того, щоб перелякатися, посміхається. Ну і зарядив я йому кулаком у щелепу. Впав той доктор, а я на нього. Не знаю, щоб і було, якби не відтягнули мене їх благородь зі Скоробагатьком.

Заюшеного лікаря відвезли до контори, допитувати почали, а він поводиться нахабно, вимагає полковника Скуратівського. Викликали полковника, той щось поговорив із доктором і наказав його терміново відпустити, ще й грошей дати з каси.

Як же відпустити, коли вони замах готували на генерал-губернатора? Стріляти мав Цибуленко, мастєровий мануфактури Гольдштейна, дамочка і студент мали підстраховувати. У Цибуленка передсмертне письмо знайшли — «Товаріщі, иду на вєрную смерть за наше правоє дєло…» Той Цибуленко темінь неписьменна, на протоколах допитів хрести ставив, куди йому писати так складно і по-вченому. За нього той лист доктор писав, щоб потім репортери по газетах друкували. І тепер доктора відпускають.

Їх благородь, мабуть, розуміли, що я можу і не витримати, то послали з контори подалі по якійсь дрібній справі. Коли повернувся я, то доктор вже поїхав. А Мельников до себе викликав. Чарку велику коньяку дербентського налив, сидить, гризе собі вуса.

— Сідай, Ваню. Випий, поговоримо.

— Дякую, не п’ється мені якось, — кажу.

— Ваню, тут така справа. — Їх благородь очі ховає, як кіт, що нашкодив. Мовчу я, чекаю. — Виявилося, що той доктор, який Стаха вбив, агент наш. Дуже цінний, на псевдо Горський. Його ще сам Зубатов вербував. Тисячу рублів на місяць йому асигнують із міністерства. Він до центрального комітету есерів входить. Тому і в картотеці нашій про нього нічого не було. І відпустили ми його, бо через нього у столиці всю інформацію щодо есерів мають. Розумієш?

— Себто він Стаха убив, а йому за те нічого?

— Цим вбивством він тільки репутацію свою зміцнив. Там уже пішли розмови, що хтось в есерівському ЦК зраджує. Але після цього вбивства ніхто на Горського не подумає.

— А якби він мене, а не Стаха вбив, те ж йому б нічого не було?

— Ні, Ваню, за тебе було б, тебе б я не вибачив, — каже Мельников, тільки не вірю я йому. Вибачив би. Наказали б з Петербурга — і вибачив би.

— Я знаю, що ти Стаха любив і помститися хотів, але треба тобі зупинитися. Це наказ. Горський потрібен керівництву і його чіпати не можна. Обіцяю лише, що в Києві його більше не буде. Щодо батьків Стаха, то про пенсію я поклопотав, платитимуть. І твої всі справи владнав, за напад на поліцейського карати тебе не будуть. Хоча це важко мені було, ти ж офіцеру в морду дав, а це підрив устоїв нашого государства і все таке. Розумієш? Ваню!

— Розумію, ваше благородь.

— Забудь цю справу. Хай їй грець. Забудь. Не переймайся нею, не печися. Стаха тим не повернеш і немає в тому сенсу. Добре?

— Так точно, — кажу. Дивляться їх благородь мені в очі. Уважно дивляться, прискіпливо.

— Ох і очі у тебе, Ваню, каламутні! Нічого в них не побачиш, — сумнівається Мельников. — То домовилися?

— Так точно.

— Ну то йди.

Я і пішов. Зуби зчепив, аж до хрусту. Ніби вже немолодий, а істину просту тільки зараз зрозумів. Лайно ми для начальства і життя наші для них копійки не варті, розміняють як гривеник у своїх ігриськах. Та тільки не такий чоловік Іван Підіпригора, щоб забути те, що пам’ятати мусить. Собаку вдар і та пам’ятатиме, а людині як же забувати?

Не забув. Пам’ятав. Вичікував. За кілька місяців був у Києві один петербурзький журналіст, теж із есерів, тільки легальний. Чистенький, як скельце — ні за що вчепитися, але відомо було у нашому відомстві, що він із їхньою верхівкою знається. Тому треба було за ним подивитися. Я і узявся. Мовляв, справа нескладна, а я прихворів трохи, якраз по мені. Ходив за журналістом півдня, а потім зручного моменту дочекався, підійшов і конвертик до кишені сунув. Потім знову за ним ходив. Он журналіст той до кишені заліз, за папіросками. Дістав конверт, дивиться на нього здивовано. Розкрив, читає папірці, а в самого аж очі на лоба лізуть. Бо там же розписка товариша Горського про отримання двохсот тридцяти рублів у бухгалтерії Київської охранки. Наша бухгалтерія строга — просто так грошей не дають, тільки під підпис. І зберігається у сейфах, але мені розписку таки вдалося роздобути.

Сховав журналіст конверт у кишеню і побіг. Так захопився, що мені довелося його за комір вхопити, щоб він під коня не потрапив. Того ж дня він сів на поїзд до Цюриха. Цілий місяць не було жодних звісток, я вже хвилюватися почав, невже знехтували моїм повідомленням. Але, виявилося, товариш Горський у Женеві втонув. Випадково упав із яхти, бідолашний. Можливо, у тамтешньої поліції сумніви були, чому це у пана Горського кишені набиті камінням, а на шиї синці. Але кому там потрібен черговий мертвий росіянин? Тому галасу не піднімали.

Ту газету мені їх благородь вручили і дивляться уважно. А я руками розводжу, мовляв, от же дивина яка, кому написано на роду втонути, того не повісять…

— Ваню! — гримає їх благородь.

— Слухаю! — стаю я струнко.

— Ох, Ваню! — грозить мені пальцем.

— Чого ізволітє? — наче не розумію я.

— Пшол вон!

Я і пішов. Потім газету з тим листом відвіз Стаху на могилу. Якраз рік виповнився. Воно то, хоч панотці й кажуть, що мститися — гріх, але забувати — гріх ще більший. І я Стаха не забув, газетку йому залишив і чарку повну з хлібцем. Що б не так нудно йому було в очікуванні життя райського, яке Євстахію Мусі після Страшного суду гарантоване.

Дивно якось сьогодні на вулицях. Людно, гамірно, натовпи збираються, люди збуджені, газети читають. А коли натовпи збираються, це нашому відомству завжди підозріло. Бо де натовп, там і безлад. Знову православні жидів мордувати зібралися, чи що то таке, до дідька, робиться? А може, бунтівники банк який пограбували, чи, борони Боже, висадили когось у повітря? Бо витріщакам все одно про що базікати… Треба буде про це начальству доповісти.

Іду я, кривлюся, бо у голові ніби найбільший лаврський дзвін гудить. Ще й нудить трохи і ноги ніби чужі — хилитає, наче тополю на вітрі. Зле мені, недобре. І сам же дурень винен, нащо було п’ятий графинчик брати. Про шостий вже й не кажу, а потім ще хтось сьомого замовив… Добре що хоч неподобств ніяких не чинили, як то з нашими хлопцями трапляється. Лише Митрофан каторжанські пісні рвався співати, що нам службовими інструкціями заборонено.

Набрався вчора, як жаба намулу, от тепер і караюся похміллям. Ось би хоч свого браунінга холодненького до чола прикласти… Але не положено мені зброєю службовою розмахувати перед мирними обивателями. Тільки б їх благородь від мене спіртуозного духу не зачули, бо гніватися будуть.

Узяли ми вчора цілий гурт анархістів, за якими полювали три місяці. Анархісти, ті неабиякі башибузуки, тільки що — одразу за зброю хапаються, а то й завиграшки можуть при арешті служителя закону бомбою дибанути, разом із собою на той світ спровадити. Тому працювати з ними нервово і важко. А тут ми чисто, без жодного пострілу, взяли цесориків. Ну і по трудах відпочили. Тим більше, що їх благородь виписали нам премійку на пропій. Але навіщо було той п’ятий графинчик брати? Є ж правило, що скільки голів, стільки і графинчиків. А нас же четверо сиділо. Так ні, узяли п’ятий. А далі вже понесло, наче коней у кручу. Оце тепер карайся, сучий сину, за те, що розум втратив.

І палить немилосердно, у роті сухо, як у Туркестанській пустелі. Поткнувся було до трактиру попити чаю, але там людно і гамірно. Кричать, галасують, що цигани на ярмарку. А я тиші хочу, бо кожен звук ніби цвях у голову, тому поплентався до найближчої аптеки і взяв склянку зельтерської.

— А про що це народ гомонить? — питаю у аптекаря, старого сивого німця.

— Як, ви не знаєте? Війна ж почалася! — аптекар он аж зі стільця підскочив, витягся у фрунт і очі палають праведним гнівом. От, морда німецька, хоч би дочекався, доки доп’ю, а то зельтерська та мені аж носом пішла, бо ж здивувався я.

— Яка війна? З ким війна? — питаю. Навіть не знаю, хто це посмів напасти на наше любе отєчєство. Чи то германець, чи турок-агарянин? А може, це інтрига британського кабінету чи підступ австро-угорського генштабу? Про все це газети часто пишуть. Бо отєчєство наше з усіх боків ворогами оточене, що хочуть від його неосяжних просторів собі шмат відхопити і вдарити у саме серце православній монархії.

— Та як же з ким! — аптекар аж ногою тупнув, обурившись моїй необізнаності. — З японцями, з варварами косоокими! Ось! — дає мені свіжий номер «Ниви», а в ньому спеціальним додатком на першій сторінці височайший маніфест. «Божою милістю ми, Ніколай Второй, імператор і самодержець… і прочія, прочія, прочія». Виявляється, що японець на наш флот напав у Порт-Артурі. Як дикунам і личить, напали вночі, наче таті ганебні. Бо то давно розумні люди казали, що від японців добра не чекай, але якось все були сподівання, що злякається японець російської моці та величі, схилиться перед багнетом православного воїнства. Але ж ні, посягнув азіят косоокий на нашу ісконну землю.

— Як я вам заздрю! — каже аптекар і зітхає з таким сумом, наче оце я жити залишаюся, а йому помирати.

— Чому ж тут заздрити? — не втямив я, бо воно з похмілля думки, наче риба з солітером: неквапливі й лише поверху ходять.

— Бо ви молодий, підете добровольцем до армії, будете ворога бити, станете героєм японської компанії, а мені сиди та газетки читай про подвиги наших воїнів! Ех! Та був би я хоч на десять років молодшим, пішов би на війну! — старий аж кулаком по столу грюкнув, потім за кулак свій схопився і засичав. Боляче.

Дивлюся я на нього і дивуюся. Наче стара людина, мав би розуму досі нажити, а таке верзе. Мабуть, ніколи у війську не служив, якщо війною марить. У нас у Туркестані наче й війни не було, і газети про нас не писали, та кулі біля вуха подекуди співали, й не одного сіромаху з нашого полку ми у тамтешній гарячий пісок зарили. То якось на війну мені не дуже хочеться.

Коли на вулиці натовп завів «Боже, царя храні». Ну це правильно, бо про Бога і про государя ніколи не зайве згадати.

— У мене два племінники, так уже побігли у добровольці записуватися. З самого ранку! Кажуть, страшні черги у прийомних пунктах! Усі ж бажають на війну, щоб героями стати! — знову старий зітхає. — Я ж ще на турецьку війну хотів піти, але не зміг через хворобу. Запалення легень, звідки й узялося! А коли одужав, наші вже турка побили. Думав, може, ще якась війна буде, але так і не пощастило мені. Тепер же старий я, так і не побачу війни!

— Ну, воно як так, то і так, — кажу йому заспокійливо, а то бачу, що розійшовся дід, наче вовк у вівчарні.

Розкланявся я з аптекарем і вийшов на вулицю. А там всі бігають, кричать, у гурти збиваються. Ну, як подуріли люди. Коли хапає мене хтось за рукав.

— Іване Карповичу! Там Митрофан той-во! — кричить мені хлопчина з наших. Він наймолодший в околотку, і йому зі справ поки хіба що самовар розпалити довіряють та за пиріжками збігати.

— Що, Митрофан? — не розумію.

— Та у чайній крамниці! Японців стріляти зібрався! — кричить малий, а я аж очі закриваю від того крику. Та як не закривай, а скрізь землю не провалишся, хоч і хотілося б.

— Веди! — кажу хлопцю. А сам здогадуюся, що з учорашнього Митрофан спати ще не лягав, десь всю ніч волочився кабаками і до такого стану дійшов, що не те що японців у Києві, а й африканських слонів чи град Кітєж, що з вод Дніпра виступає, уздріти міг спиртовими своїми очима. Він, загалом, чоловік незлостивий та сумирний, але по п’яній справі такий дурний робиться, що нехай Бог милує та заступить.

Хлопець біжить, я за ним ледь встигаю, пробиваюся через натовп. Забігаємо до тієї чайної крамниці, а там всі прикажчики біля стіни поставлені з піднятими руками. Вигляду вони азіатського, в одежах якихось дивних та бліді, наче смерть. Поруч походжає Митрофан та браунінгом своїм розмахує.

— За зраду государя і отєчєства та за підлий напад на наші православні броненосці у Порт-Артурі приговорюю вас, япошок проклятих, супостатів жовтошкірих, нечисть косооку, до смерті! — кричить він. У ногах у нього плазує господар крамниці, вигляду європейського, та молить змилуватися.

— Не стріляти, змилуйтесь! Не японці це ніякі! Не японці! Вони киргиз-кайсаки з Семиріччя! Це я їх за японців видавав, бо люди думають, що справжні японці на чаї добре знаються. Знаєте, як важко зараз колоніальним товаром торгувати, що тільки не зробиш, щоб покупця заманити! І звідки я тут, у Києві, справжніх японців міг узяти? Не японці! Піддані государя-імператора! — верещить господар, наче різаний, та цілує Митрофану чоботи. Тільки невмолимий той.

— А мені вони всі на одну морду, гади косоокі! Жовта загроза! На Білого царя руку підняли! Ну я вам покажу, як на наш православний флот нападати! — і наводить браунінг на прикажчиків, які тремтять, як три волосини на лисині у вітряний день. Бо ж бачать вони, що вистрелить же, дурень, вистрелить, нехай йому грець!

— Митрофане, облиш, це не японці, а наші добропорядні піддані, — кажу тихенько, щоб не перелякати гаспида.

— Ваню! — дивиться він на мене і посміхається. А очі в нього порожні та бездумні, як у немовляти. Так розумію, що вгамувати не вгамую, тут тільки обдурити треба. То зробив серйозний вигляд і як рикну, аж голова ледь на тисячу шматків не розлетілася:

— Я з наказом, Митрофане! Японці десант висадили з Дніпра, зараз Лавру штурмують! Хочуть святі реліквії забрати і Лавру осквернити! Нам із тобою обороняти її доручено, на смерть стояти велено, до останнього набою, за вєру, царя і отєчєство! Хлопці та їх благородіє вже з останніх сил відбиваються! Мерщій на підмогу!

— Лавру хочуть осквернити? — заревів він люто.

— Не дай, Боже! — і давай я хреститися. Митрофан на мене глянув і сам давай хреститися. Але ж браунінг у руці хресне знамення творити заважає, тому Митрофан його в кишеню сховав. А я тільки цього і чекав. Як загилю йому в щелепу щосили. Так він і ліг. Ну, щоб не сильно падав, я його підхопив, поклав обережно, щоб не забився Митрофан.

Голову піднімаю, дивлюся, а господар крамниці вже поруч стоїть із мисливською берданкою за плечима, патронташами обвішався, очі з-під окулярів виблискують рішучо — наче то не він щойно у ногах Митрофана повзав і змилування просив.

— Ви чого? — вирячився я на це диво.

— Не маю права осторонь бути, коли на святе посягають! З вами йду Лавру від японця боронити! — каже крамар рішучо. — Кістьми ляжемо, та не дамо супостату святині нашої осквернити! — останнє кричав уже, голос аж бринів від хвилювання.

Тут вже я не стримався.

— Вам що, сьогодні пороблено усім? Яка ж полова мусить у головах у людей бути, щоб у цю маячню повірити! Японці! У Києві! Взимку з Дніпра висадилися! Лавру штурмують! Я це верз, щоб п’яного дурня роззброїти! Але ж ви, чоловіче, наче тверезі та при розумі… Мотузки давайте мерщій, поки не отямився! — кричу я йому.

Сповили ми з ним Митрофана. А прикажчики все під стіною стоять, тремтять. Тут якраз у крамницю забігає пристав Воронько з поліції, видно, хтось із прохожих викликав.

— Поліція! Що тут діється? — кричить він із порога громовим голосом.

— Та вже нічого. Допоможи витягнути це одоробло до візника, — киваю на Митрофана.

— Який візник, Ваню, всі вулиці забиті! Війна ж!

Довелося Митрофана залишити у чайній крамниці. Велів власнику його не ображати, а як прокинеться, то запитати хто зараз міністр внутрішніх справ і скільки буде, якщо узяти три яблука, до них додати ще чотири, потім два з’їсти, а одне викинути і ще два знайти. Власник крамниці аж у нотатнику записав питання.

— Якщо відповість правильно, то значить вже тверезий. Розв’яжіть його і відпускайте. А як ні — то ще горілка тримає, нехай відпочине. І якщо про це непорозуміння хоч слово у газетах з’явиться — на порох зітру. І Митрофану дам розвіяти. Зрозуміло?

— Так точно! — господар аж честь віддав, диви, салдафон який.

Вийшли ми з приставом Вороньком на вулицю, а там натовпи снують, кричать люди, обнімаються.

— Ти вже, Ваню, у добровольці записався, чи тільки збираєшся? — питає Воронько. — Я — вже. Може, завтра і поїду на війну.

Дивлюся на нього здивовано.

— А ти чого? — питаю.

— Ну як чого, війна ж! Отєчєство захищати, славу йому добувати. Орден який чи медаль, аби було, що дітям показати! А ти наче на війну і не збираєшся? Ніби й не радий? — дивиться вже він на мене, теж здивовано.

— А чому радіти? Війна, вона штука не солодка. Коли служив у Туркестані, в нашому полку був фельдфебель один, котрому довелося ще в останню турецьку кампанію повоювати. На Шипці. Так розказував, що з їхньої роти тільки він та ще троє хлопців живими залишилися. А інших — кого багнет, кого куля скосила, а решту вночі лютий мороз забрав, бо одягу теплого не було, розікрали все інтенданти. А ті хлопці теж ішли за отєчєство воювати, слави і медальок хотіли. Тільки лежать вони тепер на чужині за тисячі верст від дому, навіть на провідну неділю на могилку крашанки тепер нікому покласти.

— Щось ти, Ваню, не те кажеш, їй Богу! — ображається Воронько.

— Не знаю, Микито, як думаю, так і кажу. Призвуть мене — воюватиму, а сам у пекло не полізу.

— Та яке там пекло! Та ми тих мавп косооких в одну мить в океан скинемо! І буде там Японаросія, намісництво наше! Чим погано?

— Та все добре. Похмілля у мене, ось що погано.

— А! Ось воно в чому справа! А то дивлюся, що ти, Ваню, якийсь не такий! Може, пішли пропустимо по чарці для підняття патріотизму?

— Ні, мені до контори треба, і так запізнюся.

— Ну добре, іншим разом. А ти як у добровольці надумаєш, ну, коли похмілля пройде, так звертайся до мене. Кум мій записом відає, скажу я йому, зможе вписати у перші рядки!

— Добре, подумаю.

Пішов я до контори. Наче почало трохи в голові розвиднюватися. Навіть пиріжок гарячий із лівером купив по дорозі, бо голод відчув. Це добре — значить пройде скоро похмілля. Зайшов я до контори, а там порожньо. Піднявся до кабінету їх благородія.

— Хто там? — питає він голосом п’яним. Оце так так! Ще корова води не пила, а їх благородіє вже накушатися зволили.

— Це я, ваше благородь.

— Заходь, Ваню.

Заходжу і бачу, що сидить Мельников у позі крайнього суму на дивані, а поруч пляшка коньяку, вже майже порожня. Сидить штабс-капітан і дивиться в нікуди, як ото в них буває, коли в карти дуже програються чи перед супругою завинять.

— Війна, Ваню, — каже і зітхає, наче з вечора програв у карти всі статки і ще винний залишився.

— Війна, — киваю.

— А мене не пустили. Я ж добровольцем хотів! У Порт-Артур! А не пустили! Ех, Ваню, ну що за життя таке! — сумно питає Мельников.

— Та навіщо вам та війна потрібна? У нас і тут є чим любому отєчєству прислужитися.

— Та що там є! Бунтівники оці? Щоб одного спіймати, так місяць полювати треба! Інша справа, коли на передовій! Шашки наголо, алюр три хрести, риссю марш-марш! Вперед, братці! За отєчєство, за государя-імператора! І медалі з орденами, і в газетах про тебе пишуть, й баришні з твоїм ім’ям на вустах засинають! Бо ти герой! А не хробак паперовий, що тут копошиться! — їх благородь взяв пляшку, перехилив і витрусив у горлянку останні краплі. — Ваню, моє покоління нещасливе, бо ми не застали війн! Кавказ замирений, турки на колінах, Індію государ підкоряти не хоче, оце був один шанс із японцями повоювати, та й туди не пускають! Якби у мене зв’язки були, тоді б поїхав би! А так, хто ти такий, штабс-капітан Мельников? Нишпорка з охранки? Ото і займайся своїми жидками-бундівцями! А війна нехай без тебе! Не твоє свято! А життя ж проходить, тече як вода скрізь пальці, Ваню! За паперами, звітами, плануванням! А я ж не якийсь там сірий чинушка, штафірка, паперова душа! Я ж, Ваню, офіцер, митець! Поет! Вірші писав! Але покинув, бо ж треба було гроші заробляти! Життя примусило! Якби папінька мій, покійний, тоді у карти не програвся, то ніколи б я віршування не покинув, вже б, може, і прославився! А так мені до слави один шлях — воєнний. Але не пускають мене, не пускають! — аж плаче Мельников.

— Ну що ви оце так бідкаєтеся? — намагаюся я його заспокоїти. — Не треба. Війна, то, звісно, до чинів та нагород веде, але частіше до каліцтва чи могили. А так ви вдома, у теплі, добрі, з коханою жінкою і…

— Мовчи! Мовчи, Ванько, не рви мені душу, гад такий! Мовчи! — вибухає Мельников. — Кров із мене п’є, кров! Ото і на війну хочу, бо вдома у мене така сама війна! Тільки за японців, може, хоч медаль якусь дадуть, може, здобич якусь захоплю, ніжну наложницю-гейшу приведу. А тут хіба то життя?

— Та ви б ото, ваше благородь, дуже наложницями не захоплювалися, бо ваша супруга благовірна через те і хвилюється… — вказую я на очевидне.

— Та як же не захоплюватися, коли я поет! — їх благородь аж підхоплюється, стає у позу урочисту, хоч і хитає його трохи, прикладає праву долоню до серця і декламує:

Бунтарський дух митця в мені вирує і вимагає виходу, польоту! Зморився плентатися, вже відчуваю крила, що понесуть мене у творчі піднебесся! Та скутий я мундиром і статутом! У сумі проливаю сльози! І лише мед прекрасних дам, той гіркий смак неволі може перебити! О жінки! Ви двері в рай і водночас у пекло! Кохаю вас і ненавиджу палко. Особливо вас, о кригосердна Дашо! У тонких рисах вашого обличчя я бачу іноді зловісний вищір самурая! Убивці косоокого з мечем, що ріже грішну плоть мою! Терзаєте мене і кров мою п’єте! Але настане час і ви збагнете, що втратили ви щастя. Яким був я!

Їх благородь шморгнули носом і витерли сльозу. От же вміють! Оце так слова плести! Ну я ж теж, хоч без освіти, але з розумінням, то відповідаю:

— Не треба, пане мій, так сумувати. Кохання то не рівна гладь води, кохання — це шаленство і стихія, це шторм морський, що трощить кораблі об скелі, це глибочінь, що поглинає мореплавців. То любить вас супруга благовірна подібно до шаленої стихії…

Тут Мельников аж звівся і рота розкрив.

— Ваню, ти чого? — вирячив очі Мельников.

— Нічого, ваше благородь, — трохи зніяковів я.

— Ти щойно віршами говорив?

— Та боронь боже, — відмовляюся, бо краще нехай тебе керівництво за дурня має, аніж за розумного. — Я ж у гімназіях не вчився, щоб віршами говорити. Думаю, то від перевтоми вам причулося. Вам, ваше благородь, відпочити треба.

— Мабуть, дійсно треба. А то сил вже ніяких немає, — пробурмотіли їх благородь, вляглися на дивані й за хвилю вже захропіли. Ну і нехай відпочине, вояка. Я і сам пішов полежати трохи на лаві, щоб до тями прийти. Звідки воно вирвалося, вірші ті? Напевно, через те, що кілька тижнів тому по театрах день у день ходив, за одним критиком театральним стежив, чи то соціалістом, чи то мазепинцем. Ото і приблудилося.

Коли за кілька годин навідався до їх благородія, то вони води попросили кволим голосом.

— Слухай, Ваню, там донос прийшов від двірника одного з Дорогожичів. Пише, що якогось чоловіка підозрілого він примітив. І той підозрілий з українствующими все плутається. То сходи до будинку професора Ігнашевича, подивися, що там і як. Потім доповіси.

Наказ дав мені Мельников і далі лежить. Добре все-таки офіцером бути. Ніг не зіб’єш. А мені наказали: піди, Ваню, — і піду, хоч у голові таке робиться, що краще б лягти й аніруш. Але така наша доля, філерська, то пішов. Нічого цікавого від справи не чекав, бо ж ті українствующі, переважно люди сумирні та законослухняні, зброї в них не водиться, проти государя нічого поганого не замишляють. Одне, що хочуть, то мужицькою мовою говорити і пісень співати у вишиванках. Ну той що? Я коли чарку вип’ю, теж тих пісень поспівати люблю у гарній кумпанії. Як на мене, то нехай би собі говорили та співали, у нас і без них мороки вистачає. Але начальству видніше, раз вже послали стежити за мазепинцями, то буду стежити.

Прийшов на місце, раз, другий, чи не тиждень ходив. Якось прибув, а вони якраз співають. «Реве та стогне Дніпр широкий» виконують — голоси в них чудові, баси нутро пробирають так, що хочеться все кинути і до них приєднатися. Я ж свого часу запєвалою цілого полку був. У мене голос гарний, на панський манер тенором зветься — це мені колись один професор, у якого донька з есдемами вешталася, казав, а він на тому знався. Ото ледь не заспівав, але не положено мені без крайньої потреби з бунтівниками пісні виспівувати і про службу забувати. І саме вчасно схаменувся, бо одного типа підозрілого запримітив поруч. Не сподобався він мені з першого погляду. Шинелька студентська не по розміру, дрібний сам, на носі сині сонцезахисні окуляри, шарфом замотаний, капелюха на очі насунув. Стоїть собі, й теж ніби газетку читає та від холоду пританцьовує. Чого ж він, коли мерзне, в трактир через дорогу свою газетку читати на зайде? Підозріла персона та й годі. Ет, шкода, що нікого з поліції поруч не вештається, а то б я шепнув перевірити документи у цього жевжика. Стою собі осторонь, щоб він мене не бачив.

Аж ось мої мазепинці наспівалися і почали розходитися, то я за одним пристав, у чорному пальті з єнотовим коміром. Я київських мазепинців майже усіх в обличчя знаю, а його персона мені невідома. І що дивно, зовсім не схожий він на мазепинця, бо пика у нього азіатська.

Йду за ним, а той, у шинельці студентській, за мною рушив. Де це таке бачено, щоб за філером охранки стежили? Тут тільки мені государем довірено зовнішнє стеження. Зажди-но, голубе, хвильку, зараз ти мені розкажеш, хто тебе приставив до мене і чого тобі треба. Забіг я у крамничку.

— Що ізволітє? — питає прикажчик.

Роззирнувся я — а що я ізволити можу, коли тут дамськими панталонами торгують, та ще й недешевими?

— Та я так, погрітися, — кажу.

А прикажчик відразу давай мені на двері показувати.

— Тут тобі не грілка, а серйозний заклад, йди звідси, Ванько!

Схопив мене за комір кожуха і штовхає до виходу. Я й не пручаюся, мені зовсім трохи часу треба було виграти. А ось і хвіст мій щойно промайнув у вікні. Вискочив я з лавки і за ним. Бачу, роззирається, сердега, не розуміє, куди це я подівся. А я ось, тут я. Підкрався на м’яких лапах, а потім як стрибнув на нього і в підворіття затягнув. Та він теж не промах виявився, одразу садонув мене головою в носа і вирвався. Та я йому підніжку встиг підставити. Він гепнув на землю, але я теж на ногах не втримався. Та одразу браунінга вихопив і цілюся йому просто межи очі.

— Давай документи свої і викладай швиденько, чого ходиш за мною, — кажу строго. Але мовчить він, лише з-під окулярів своїх люто зиркає.

— Ну тоді тебе арештовано, іменем государя. В околотку розкажеш, чому перешкоджав роботі поліції, — кажу. Тут пожвавішав він, усміхається радісно, ніби друзяку старого зустрів.

— Що ж ви одразу не сказали, що є блюстителем закону?

— Бо не положено на таємному завданні кожному стрічному таке розпатякувати, — буркнув я сердито, — так якого дідька ви, дорогенький, перешкоджали мені виконувати службовий обов’язок?

— Токмо по прикрому непорозумінню, а не зі злого умислу. Бо як патріот щиро хотів допомогти нашому любому отєчєству і віддати у суворі руки правосуддя небезпечного японського шпигуна, за яким вже третій день пильно стежу, — каже той тип у студентській шинельці.

От же правду люди кажуть — краще з розумним загубити, ніж із дурним знайти. А я з дурним загубив свого клієнта. Як тільки війна з японцем почалася, немає нам спокою від тих пильних обивателів, що самотужки ворожих шпигунів у нас, у Києві, ловлять. І ті вихрести із «Союзу руського народу» щодня з іконами та портретами государевими містом ходять. Ось сьогодні мало не забили до смерті двох бухарських купців, що були тут у торгових справах. Довелося сотню козаків викликати і нагайками розганяти патріотів, бо, бач, примарилося їм із п’яних очей, що то японці. А про Митрофанові витівки вже не згадую.

Потім ще двох підозрілих ми арештували за доносом — бо, мовляв, пики не руські й зброю мають. Так, і пики в них азіатські були в наявності й мали вони зброю — шашки поліцейського зразка. Бо виявилися ті двоє персами-вогнепоклонниками. Фокуси вони на ярмарках показували — ті шашки на потіху публіці ковтали. Ох і підняли нас на глум газети! Після того випадку Мельников до пильних обивателів ставиться з пересторогою. Воно, може, й правильно, бо таки далеченько ми від військових театрів та столиць, до яких японці інтерес мають. Тому я пістолета з того типа не зводжу і кажу строго:

— А вам, шановний, відомо, що за перешкоджання роботі охранної поліції належиться три роки каторжних робіт у адміністративному порядку? — брешу, звісно, бо в нас народ темний і законів не знає. А настрахати треба, щоб надалі тому пильному обивателю більше займатися дурницями не закортіло.

— Як же так? — каже він ображено. — Я ж за отєчєство життям ризикував, а мене на каторгу!

— Дура лекс, сед лекс, закон суворий, але це закон, — зітхнув я. Дивна та мова латина — «суворий» на ній значить «дура». Ну то воно, може, і правда, що дурні здебільшого суворі, не мають милосердя у серці.

— Та знаю, що дурень, — обхопив він голову, — може, якось домовимося?

— Хабар пропонуєш? — як гримну на нього.

— Ні, ні! — зіщулився він.

— Ну гаразд, — кажу, — тоді розкажи-но, голубе, що ж ти такого дізнався цікавого про того пана у чорному пальті з єнотовим коміром і чому вирішив, що він є японським шпигуном?

— Дуже вже він підозрілий. Фізіономія у нього азіатська і зброю має, та не пістолет якийсь там чи револьвер, а найсправжнісінький японський меч. Я в газетних карикатурах такий бачив. А ще, — тут той тип стишив голос, — він малоросійським нарєчієм розмовляє і з мазепинцями знається.

— Ну то й що? — кажу. За пику азіатську ми півімперії могли б заарештувати, а ще третину за малоросійське нарєчіє. Ти, люб’язний, його документи бачив?

— Не бачив, — каже фальшивий студент, — але він у готелі «Гранд» зупинився, записався Тамерланом Аскеровичем Вєліхановим, родом із-під Оренбурга. Але скільки там того паспорта підробити? Япошка він, шпигун!

— Скажи-но, чоловіче хороший, — перериваю його, — може, він із якимось військовими зустрічався чи, може, до наших заводів, що зброю виробляють, інтерес виявляв? Чи, може, цікавився торгівельними справами, що стосуються військових підрядів?

— Ні, але він із мазепинцями зустрічається, а це ще гірше! А ще гімнастичний зал відвідує і бібліотеку. Щодня, о десятій у гімнастичному залі вправляється у фехтуванні, а о другій — до бібліотеки поспішає. І все книжками про малоросійську історію цікавиться. Чого б це азіат із-під Оренбурга українствующим раптом зробився?

— І чого?

— Бо ж японці мазепинців хочуть використати для організації безладу в імперії. Газета «Кієвлянін» про це писала, що у Східній Галіції, неподалік Львова, японці таємно проводять військовий вишкіл мазепинців, із тим, щоб закинути їх сюди, підняти заколот супроти государя, відторгнути южноруські губернії і оголосити свою вузькооку Україну! А на допомогу мазепинцям японці одразу нападуть на Севастополь та висадять десант в Одесі при сприянні англійського кабінету! Ось як! — кричить це опудало.

— Пив, мерзотнику? — як гаркну я.

— Токмо для зігрівання єдину чарочку, бо ж морозець ізрядний! — тремтячим голосом доповідає жалісливо студент.

— Пішов геть, дурню. Ще раз трапишся мені на очі — заарештую і підеш до Нерчинська у адміністративному порядку за перешкоджання роботі поліції.

Миттю здимів той студент. А я собі міркую. Таки геть підозрілий тип той Аскер Тамерланович Вєліханов. Шпигун він японський чи ні, але з якого це дива йому українствувати надумалося? І наші рідко коли українствують, а тут прибулець азіатський. Щось тут не те. Побіг я до контори, щоб доповісти начальству.

Та виявилося, що Мельников і всі офіцери на нараді у полковника Скуратівського.

Хлопці усі вже повернулися, гомонять про те, про се. Федька розповідав, що підслухав під кабінетом полковника — пани офіцери про війну говорили. Начебто за кілька тижнів наші чудо-богатирі дадуть прикурити косооким і окупують Японію. Начебто є план такий поділити її на губернії й заснувати нове намісництво Морська Жовторосія і столицю їхню, Токіо, перейменувати у Ніколаєвськ-Тихоокеанський, на честь государя-імператора. А намісником буде призначено великого князя Кирила Володимировича. І нібито наше відомство вже таємно набирає людей для роботи у Японії.

— Ось ви, Іване Карповичу, поїхали б до Японії? — питає Федька.

— Та ні, — кажу.

— Чому? — всі дивуються.

— По-перше, філер мусить бути непомітним. А якщо там всі косоокі, то мене за версту бачитимуть. Що то за робота? А по-друге, і країна не дуже, бідні вони там як церковні миші. Я ж он у журналі «Навколо світу» читав. Їдять один рис, а рибу лише по великих святах. П’ють гарячу рисову горілку, столів не мають, наче свині з підлоги їдять! Що там казати, навіть самовара не знають! Тьху! Навіщо таке комусь потрібне, — дивуюся вже я.

— А от люди кажуть, що як завоюють ту Японію, то всі косооких поділять і віддадуть у кріпацтво. Солдату кожному по десять душ, офіцерам по сто, а починаючи з полковників, так по тисячі! Уявляєш! — Федька аж слину розпустив. — Оце б на війну потрапити! А ще там, кажуть, золота багато! Коштовностей всіляких!

І всі давай про це балакати. Ну зовсім люди показилися. Яке ж там золото та коштовності, коли у людей не життя, а піст суцільний без розговіння? Ані тобі холодцю, ані шиночки, ані сальця вудженого чи ковбаски домашньої або хоча б кров’янки якої. Тьху!

Я аж вийшов, щоб не слухати, як дурні думкою багатіють. Тут бачу Митрофан повертається. Обличчя аж сіре, погляд переляканий, голову в плечі свої широченькі втиснув, виглядає, наче цуцик побитий.

— Доброго дня, Іване Карповичу, — каже.

— Доброго. Де це ти подівся? Вже хвилюватися почали за тебе.

— Та той, відлежувався.

— Після чого це?

— Та не повірите.

— Що?

— Ото пам’ятаєте, як гуляли ми після анархістів?

— Пам’ятаю. Ти ж після того і зник.

— Ага, зник. А до тями прийшов зв’язаний у чайній крамниці на Подолі.

— І що ти там робив?

— Та і сам не знаю. Мене розв’язали, чаєм напоїли і на візника дали.

— Хто це такий щедрий?

— Та власник крамниці й прикажчики його косоокі. Я в них питати почав, що трапилося, та хазяїн мовчить, а вони по-своєму кудахкають, годі те зрозуміти.

— Та що там розуміти? Живий і добре.

— Та добре, але не добре, Івану Карповичу, — кривиться Митрофан.

— Що таке?

— Браунінг я свій просвистів, — киває головою винувато. — Оце останні дні тільки і робив, що шукав його. Але не знайшов.

— Як просвистів? — суплю я брови.

— А так. Немає браунінга. Ех! — розводить руками.

— Ну, Митрофане, тоді готуйся. Зараз же за законами військового часу за втрату службової зброї розмова коротка — повісять тебе на Лисій горі за вироком військово-польового суду. Наказ такий прийшов зі столиці.

Митрофан вирячився на мене, наче баран на нові ворота.

— Як же повісять? У мене ж батьки у селі старенькі та немічні, як вони житимуть без мене, я ж один син у них! Я їм половину жалування свого щомісяця надсилаю. А матуся моя все невістку чекала побачити. Вона завжди мене шпетить, коли я їх провідую, чому я досі одинаком живу…

— Бідні моя мама, вони ж мені казали тоді, щоб я в жандарми не йшов… — аж завив Митрофан.

— Авжеж, бідна, бо син дурень. А ну припини скиглити! — наказую йому. Простягнув Митрофану його браунінг і кажу суворо. — Дивися, Митрохо, цього разу я тебе врятував, бо так і знав, що гульбенити підеш і голову загубиш, не те що пістолета казенного. Але запам’ятай, це востаннє я тебе рятую. Наступного разу підеш під трибунал.

Ох як він зрадів, підхопив мене на руки, наче пушинку, і давай витанцьовувати.

— Іване Карповичу! До кінця життя пам’ятати буду! Віддячу, віддячу! — волав. Ледь відправив його подалі, щоб зі своїми дикунськими радощами у такий важкий для отєчєства час на очі начальству не втрапив.

Тільки з Митрофаном розібрався, коли Мельников прийшов. У шинелі, при шашці, блідий та серйозний.

— Ваню, їду до столиці! Буду височайшої аудієнції просити, бо не дозволяє мені офіцерська честь у такий час у тилу відсиджуватися! — і пішов трохи нетвердою ходою. Я побіг, двері відчинив, потім візника зупинив. Мельников наказали на вокзал їхати.

— Ваше благородь, а речі? — питаю.

— Які там речі, Ваню! З палаючим серцем їду на захист Вітчизни і цього має вистачити!

Так і поїхав. На місце Мельникова призначили такого собі ротмістра Добрянського, що раніше у Варшаві служив. А той ротмістр неабиякий мудрагель, наскрізь людину бачить. Боронь боже, у звіті якісь зайві витрати дописати, одразу на чисту воду виведе. Мельников теж не дурний був, але трохи давав хлопцям скрутити. А цей — ні. Горілки не вживає, до баришень та карт інтересу не виявляє, за що інші пани офіцери його не дуже поважають, а за очі навіть посміюються над ним. Але на службі сидить ротмістр Добрянський до глупої ночі, ані собі, ані іншим спуску не дає, бо дуже вже мріє кар’єру зробити і шукає гучну справу, та таку, щоб на усю імперію прогриміла.

— Знаєш, Ванько, — каже ротмістр, — красиво ти вмієш дурня ліпити, можна сказати — артистично. Але зі мною таке не пройде, бо я тобі не Мельников. Не дурень ти, Ванько, а зовсім навіть навпаки, хитра шельма і першокласний агент. Я твоє досьє щойно читав. То якого чорта, Ванько, ти мені голову всілякими дурницями морочиш? Ти справу принеси мені красиву, гучну, щоб наче бомба та справа була. Не скривджу!

Тиснув на мене і тиснув той ротмістр Добрянський, все справу вимагав. Ну я йому і доповів про того азіата з українствующих. Але Добрянський скривився, ніби кислицю вкусив.

— Хіба з тих українствующих якусь справу зліпиш? Тільки ліберальним газетам на сміх. Співають собі під Шевченком із рушниками та і все. Нехай той навіжений Шульгін чи несповна розуму чорносотенці ними переймаються! Ти мені справжню справу давай!

Я під козирок узяв, оббігав своїх людей — двірників, полових по трактирах, швейцарів із борделів, але ніякої іншої справи в мене не було, не те що бунтівники, а навіть кримінальники присіли, бо ж такий патріотичний підйом у населення пішов, що якби тільки хтось що сказав не те про государя, то роздерли б на місці.

Тому, щоб без діла не сидіти, займався я тим Аскером Тамерлановичем Вєліхановим. За два наступні дні я нічого особливо цікавого не взнав. Сходив до «Гранду», поговорив зі швейцаром тамтешнім. Той розповів, що живе постоялець тихо, у скандалах не помічений, дівчат не водить, пляшки порожні з номера не виносять.

— Щоранку вимагає холодної води, щоб обливатися. А ще шабля у нього дивна якась, неправославного фасону.

Ну про шаблю дивну я вже знав і без нього. Ходив за цим Тамерланом Аскеровичем із ранку до ночі. Робити це було не важко, бо він зранку у фехтувальній залі, де вправлявся з шаблею, потім у бібліотеці, все читав про Україну, а ввечері ходив на ті зібрання до українствующих. Він зайде, а я стовбичу під вікном, годину чи дві, чекаю. А тут морози почалися такі, що плюнеш, а в сніг вже крижинка падає. Горобці на льоту замерзали, дерева лускалися. Ото спробуй на такому морозі та в моєму кожусі обідраному постояти. Чую, що треба буде щось робити, бо перемерзну і захворію.

Та, дякувати Богові, не захворів. Коли викликає мене ротмістр Добрянський.

— Перевірив я того пана Вєліханова, відбивав телеграму до Департаменту, — каже його благородь. — Народився він у степах під Оренбургом у знатній, але бідній родині аборигенів. Його батько продав залишки отар і оселився в Оренбурзі, віддав сина до гімназії, але рано помер через схильність до відомого пороку — пристрасті до горілки. Хлопця виховувала бабця, яка домоглася, щоб він закінчив гімназію. Потім він навіть вчився в Академії художеств у Петербурзі, але кинув, хоч мав певні успіхи. Був у двох експедиціях від Імператорського географічного товариства як художник. Ні в чому особливо підозрілому помічений не був. До Японії ніяк не причетний, після смерті бабці зі своїми родичами зв’язків не підтримує, до того ж прийняв православ’я, хоч до церкви не особливо вчащає. А натомість водить знайомства з петербурзькими українствующими. Сюди він прибув із рекомендаційним листом до професора Ігнашевича від директора Академії художеств Рєпіна.

— А шабля як же? — питаю на всяк випадок.

— На ту шаблю в нього дозвіл є. Вона від предків, що знатними людьми були й у кара-кайсацькій орді колись головували. А у японців, щоб ти, Ванько, знав, не шаблі, а мечі. Та й то були колись, а зараз у них європейська зброя не гірша від нашої. Кидай ти цих мазепинців і займися чимось серйозним.

От Добрянському немає інтересу до цього, а мене, наче щось зачепило в тому Вєліханові. Тому попросив я прикажчиків із чайної крамнички, де Митрофан наробив справ, щоб поговорили з ним, бо ж наче земляки. Прикажчики мені вдячні були за порятунок, тому радо погодилися. Доповіли, що Вєліханов зустрів їх привітно, але відповідав ухильно і нічого цікавого не розповів. Ще прикажчики розповіли, що в номері Вєліханова портрет якогось чоловіка вусатого висів, а сам Вєліханов увесь час тримав у руках книгу. Думали Коран, а воно ні.

— Схоже називається, але не Коран, — пояснив один із прикажчиків. — Козар, чи що?

— Може, «Кобзар»? — питаю, бо вже непогано українствующих знаю. А в них той «Кобзар» — головна книга. Її Шевченко написав, із мужиків дядько, віршики писав. Наче що там, віршики, але такі ті віршики були, що через них до заслання той Шевченко загримів. Довгий язик гірший за дурні руки.

— Ага, «Кобзар»! — кивають прикажчики. — Ото він звідки все щось зачитував. Не по-руськи, але схоже.

— А що, не збирається він додому, до Оренбурга?

— Та ні. Каже, що тут жити буде.

Ще порозпитував, але нічого цікавого. Мабуть, і справді пуста справа, приїхав якийсь дивак, вештається з українствующими і все. Перестав я Вєліхановим займатися, почав шукати іншу справу, бо ж теребить Добрянський, вислужитися хоче, поки Мельникова немає. Але бунтівники сидять тихо, бо ж війна, ніхто не хоче японськими поплічниками стати.

Коли знову викликає мене Добрянський. Сидів він тепер у кабінеті Мельникова, порядок там навів, павутину з кутків прибрав, пилюку витер, порожні пляшки повиносив, аж виблискує все. Заходжу і бачу старого знайомого, студентика того в пенсне, який шпигунів японських ловив. Це зараз у Києві перша справа. До того дійшло, що навіть божевільні на це перекинулися. То раніше були наполеони, а тепер усі стали ловцями японських шпигунів. Це мені санітар із божевільні розповідав знайомий. Каже, що половина у японські імператори пішла, а половина у рятівники вітчизни.

Коли студент побачив мене, то підхопився, у стінку втиснувся. Чи бігти кудись хотів. Аж смішно.

— Спокійно, спокійно! — каже йому Добрянський. — Ану сідай, сідай! — Потім до мене звертається: — Що це ти, Ваню, так людей лякаєш, що тікають від тебе, наче від чорта?

— Нікого не лякаю, ваше благородь! — відповів і став у фрунт.

— Ти теж сідай, послухай, що наш товариш розвідав, — каже Добрянський.

— Та що там слухати? Знову про японських шпигунів маячня? — кривлюся я.

— Слухай, я сказав! — дратується Добрянський.

— Слухаю!

— Кажи, — дивиться він на студентика, а той аж тремтить весь. — Кажи, кажи. Про Вєліханова цього. Давай, не бійся.

— Та каже, що він онук Шевченка. — І сам тремтить, і голос у нього тремтить, у студентика цього.

— Розумієш, Ваню? — питає Добрянський.

— Та не дуже.

— Онук Тараса Шевченка! Поета, якого українствующі ледь не за святого мають!

— А як це азіат якийсь онуком може тому Шевченку бути? — не розумію я.

— А так, Ваню, що Шевченко же у засланні в Оренбурзьких степах був і там здибався з дівчиною місцевою. Він був до жінок небайдужий, кажуть і сифілісом хворів, хоч українствующі це не визнають. Так ось, завагітніла там дівка місцева, кара-кайсачка, від нього. І народила батька Вєліханова. Була вона з родини знатної, кажуть, що предки її від самого Чингісхана походили!

— Від кого? — знову дивуюся я.

— Ти що, не знаєш, хто такий Чингісхан, не знаєш? — дивується Добрянський.

— Ні? З есерів чи анархістів?

— Тю, темінь! Які, до дідька, есери! Чингісхан — це колись давно такий полководець був у степовиків. Наче Наполеон. Про хоч Наполеона чув?

— Це отой, що Москву спалив, а потім на острові сконав? — згадую я, що читав лубок про Дениса Давидова, як він того Наполеона, наче хорт зайця ганяв.

— Він самий, Ваню. Сконав, бо з Росією схотів воювати, а це ж самогубство, бо сильна наша православна імперія і японці косоокі про це ще дізнаються! Так от, той Чингісхан ще сильніший за Наполеона був, півсвіту підкорив. Навіть Святу Русь.

— Святу Русь? — дивуюся я неабияк. — Та не може бути! Хіба може хтось наше Отєчєство любе підкорити? — не вірю я.

— Зараз — ні. А тоді могли, бо Свята Русь була тоді слабка та розділена, ще не збита золотими обручами дому Романових. Це тепер би дали Чингісхану прикурити, а тоді значить підкорив він нас. Півсвіту підкорив, Китай, Туркестан увесь і ще багато чого. Після Чингісхана залишилося багато дітей, онуків і так далі. Вони всі знатні, біла кістка, але багаті не всі. Оце з таких знатних та бідних і мати Вєліханова була.

— Так, а що цей Вєліханов у Києві робить? — питаю я, бо ото не розумію до чого тут Шевченко, або отой хан, якого й ім’я не вимовиш.

— І ось тут, Ваню, ми підходимо до найцікавішого. Давай, Ігнате, розповідай.

— Він вчить українську мову та звичаї, читає «Кобзаря».

— Ну, про це я і так знаю, — кажу. І якось мені неприємно, що оце пуцьвірінок, дурень зелений, щось мені розповідає.

— Про це ти знаєш, але от скажи, навіщо він мову вчить і чому до Києва приїхав? — питає мене Добрянський. — Що це він за цирк влаштував?

— Не знаю, — чесно відповідаю.

— А ось Ігнат знає, бо він за власною ініціативою до українствующих пішов, а вони йому повірили, прийняли! Ось на таких людях, як Ігнат, сміливих та ініціативних, імперія і тримається! — Добрянський плескає хлопця по плечах, а той аж розквітає. От же і вміють їх благородь локшину на вуха дурням вішати, вміють!

— І навіщо ж він у Києві? — питаю у цього Ігната.

— Каже, що до нього у сні приходив дід і наказав їхати до України і там чекати наказу. Тобто тут, у Києві.

— Який із дідів — Шевченко чи Чингісхан, бо я щось недобрав? — питаю.

— Шевченко, звісно! Тарас Григорович, який в українствующих за головного.

— А він хіба не помер?

— Помер!

— Як же він приходити міг?

— Так уві сні ж приходив! Вєліханов каже, що батьки йому про Шевченка не розповідали нічого, то він і не знав. А колись прийшов до нього уві сні якийсь чоловік у свитці і з книгою, щось забалакав незнайомою мовою. Вєліханов нічого не зрозумів, а вранці бабусі розповів. Та захвилювалася, потім попросила намалювати людину, що приходила. А він малював добре, зобразив умить. Бабуся розплакалась, бо Шевченка у малюнку впізнала! Розповіла онуку, чия кров у ньому. Тоді Вєліханов українську почав вчити. В Оренбурзі ніхто її не знав, але коли до Академії мистецтв вступив, то там були українствующі. Сам же Рєпін не без того.

— Так, ти на кращий пензель імперії рота не розкривай. У Рєпіна сам государ-імператор картини купує! — гримнув Добрянський, і студентик одразу принишк.

— Та я так, я ж нічого, я і в думці не мав і…

— Далі, розповідай.

— Ага, ото вчився Вєліханов у Академії, добре вчився, йому навіть стипендія була покладена, щоб до Італії їхати. А перед самим від’їздом знов явився йому Шевченко і наказав усе покинути та їхати до Києва, і там готуватися, чекати наказу.

— Якого наказу?

— Про це не сказав. А може, Вєліханов сам не каже, — стинає плечима студентик. — Поки вони нічого не роблять, тільки пісні співають та про Шевченка говорять, якого вони Кобзарем звуть або Батьком. Не просто батько, а з великої літери — Батько.

— Негідники! Забули, що в них один Батько рідний Отець — наш государ-імператор! — Добрянський аж кулаком по столу гупнув.

— Я до них ходжу і як тільки помічу щось підозріле, то доповім! — киває Ігнат.

— Добре. Тепер можеш іти.

Пішов студентик, а їх благородь на мене дивиться.

— Розумієш, Ваню, що за риба до нас припливла? — питає. Тільки я щось ніякої риби не бачу. Здається, прибило до берега оте, що не тоне. Це є, а де ж риба?

— Не дуже розумію, ваше благородіє.

— Ех, Ваня, немає в тобі польоту думки!

— Та який політ, ваше благородь, я ж людина проста, пішки ходжу, до польотів не здатний, — пояснюю, мовляв, не літаю не через нестачу завзятості, а через простоту походження.

— Тоді слухай, пішоходе. Ось приїхав цей азіат і чекає наказу від Шевченка. А хто такий Шевченко?

— Мертвий він вже багато років, — доповідаю я. — Могила у нього в Каневі, туди українствующі їздять час від часу.

— Ет, дурень ти, Ванько! Неважливо, що Шевченко мертвий, важливо, що бунтівник! Проти правлячого дому дозволяв собі інвективи злобні, до сокири закликав простолюдинів та інше! Який від нього може наказ бути, окрім бунтівного? Та ніякого! Ніякого! А зараз же війна! Зараз он як ворогам нашим хочеться в спину ніж увігнати! І тут же навіть не ніж, а багнет цілий вийде, якщо українствующих підняти!

— Ваш благородь, та скільки там тих українствующих! Хоч би і всіх їх підняти, так сотні козаків вистачить, щоб розігнати! — не розумію я. А Добрянський із того нерозуміння тільки дратується.

— От же бовдур! Ти, Ванько, про Марію Магдалину чув?

— Це та, що ото по жовтому квитку працювала, а потім увірувала? — згадую я щось із проповідей церковних.

— Який жовтий квиток, Ваню? Це ж євангельські часи, не було тоді квитків!

— А як поліція таке допустила?

— Та не було тоді поліції!

— Як не було? — тут вже аж захвилювався я. — Хіба може таке бути, щоб поліції не було? А як же люди тоді жили? Можна без гімназії прожити, ну ще так-сяк без трактиру, але без поліції ж безлад почнеться. Хто буде основи імперії охороняти?

— Мовчати! — волає Добрянський. — Ти мені зуби не заговорюй, а слухай!

— Слухаю! — Я підскочив, у фрунт витягнувся, стою, наче на параді.

— Так ось, що Ісус про Марію Магдалину сказав?

— Що?

— Слухай, а не запитуй!

— Слухаю!

— Так ось, Ісусу дорікати почали, що він блудницю до себе наблизив, грішну жінку. А Ісус сказав, що треба бачити не тільки, чим людина є, а й те, чим може стати! Розумієш? Чого мовчиш?

— Ви наказали мовчати, ваше благородь!

— Але коли питаю, то відповідай!

— Слухаю!

— Зрозумів, про що Господь наш казав?

— Ніяк ні, ваше благородь!

— Тьху! І це найкращий філер! А дурень дурнем! Він це до того сказав, що тим, що є, картина світу не вичерпується! От сьогодні та Магдалина блудниця, а завтра святою стала! Так само і з українствующими! Сьогодні їх гурток, а завтра натовп! І тут вже треба попередити!

— Так точно!

— До того ж цей Вєліханов! Він же не простий, він же Чингізид! А Чингісхан досі в Туркестані популярний. А що як до українствующих ще й різні азіати туркестанські додадуться? Та за японські гроші! Не тільки японські, але й англійські та австро-угорські!

— А ці до чого?

— А до того, що Англія боїться, щоб ми Індію в неї не забрали, то шкоду нам радо робить. Так само і австро-угорський генштаб. Думаєш, звідки оті українствующі узялися? На австрійські грошики куплені! І сам той Шевченко, не виключено, що був австрійським агентом!

— Так він же мертвий.

— На це уваги не звертай! То такий ворог імперії, що і з того світу шкодити буде! Отже, Ваню, берись за цю справу і стеж. Нам не тільки бунтівники потрібні, але й їхні зв’язки з закордоном. Треба нам не тільки вітчизну врятувати, але й контррозвідці носа втерти! Займайся!

Знову я почав стежити. За Вєліхановим особливо. Щоправда, ніяких зв’язків знайти не вдалося. Бо тримався він самотньо, в готелі тільки книжки читав, спілкувався лише з українствующими та у гімнастичному залі з товаришами. Що з шаблею витворяв! Страшне прямо! Через це навіть власник залу мсьє Лагранж із нього грошей не брав. Я в Туркестані навчився на шаблях битися, тому дещо на цьому знався. Так цей Вєліханов прямо майстер у рубці був, такий, що не приведи Господь із ним у бою зустрітися. Покришить наче капусту на борщ.

Два тижня я за ним ходив, коли якось уранці вибіг Вєліханов із готелю раніше, аніж зазвичай. І побіг! Не просто побіг, а вбраний так, що наче з палаючого будинку вискочив! А це ж на нього не схоже було, бо завжди одягнений солідно, в дорогому пальті, пуховому капелюсі, пенсне на носі — директор банку, та й годі. А тут розхристаний весь і біжить, наче босяк за екіпажем. Тут вже і мені бігти довелося. Біг Вєліханов аж до будинку Ігнашевича, прибіг, дзвонить, у двері стукає, сам збуджений весь якийсь, аж на місці підстрибує. Відчуваю, що трапилось щось. Так мені серце каже, а серце мені ніколи не обманює, чи коли каже, що не треба п’ятий графин брати, чи коли підказує, яким ходом клієнт із будинку виходитиме.

Дивлюся, зчинився у будинку Ігнашевича переполох. Он сам він вискочив, візника схопив, поїхав кудись. І донька його, і жінка теж кудись поїхали. Години дві не було, коли почали всі українствующі збігатися. Набився повний будинок, людей, може, півсотні, а то і більше. Побачив і студентика того, Ігната, який усередину пішов. Що ж це воно там відбувається? Дві години довелося на морозі чекати, і щоб зовсім на крижаний стовп не перетворитися, зайшов до трактиру. А там порожньо, вже ніхто на війну не збирається і пісень не співає. Бо якось не так пішла війна. Думали, що до весни вже імператора японського у клітку посадять та містами отєчєства нашого по ярмарках показувати будуть, наче мавпу якусь. Та виходило, що б’ють косоокі непереможного російського солдата, наступають. І якось все тривожно та принизливо, хоч не думай про те зовсім.

Випив я стакан чаю, з’їв пиріжок, пішов знову стежити. Мені б ото зараз полежати у теплі, бо застудився я. Вже котрий день шмарклів повний ніс, не продихнути. Та не полежиш тут. Бо ось бачу, повалив люд із будинку Ігнашевича. Виходять усі серйозні та мовчазні, наче зі служби. Перестрів я у провулку студентика.

— Нумо, розповідай, що там сталося.

А він дивиться на мене очима ошелешеними, наче по голові його вдарили.

— Кажи, кажи!

— Приходив Шевченко, віддав наказ, — промовляє це, а сам наче непритомний.

— Куди приходив?

— До Вєліханова, уві сні.

— І що за наказ?

— Купити десять возів «Кобзарів».

— Кого?

— «Кобзарів», книг його.

— Навіщо?

— Про це Вєліханов не розповів. Сказав тільки, що після 9 березня повстане Україна.

— Проти государя-імператора?

— Ні, казав, що з руїн.

— А в яких це руїнах Україна? — дивуюся. — Вона не в руїнах, а під богоданною владою дома Романових!

— Так Вєліханов сказав. А ще доручив кільком людям їхати до Александрівська.

— Навіщо?

— Кістки козацькі збирати у місцях, де Запорізька Січ була.

— Кістки?

— Кістки. І з могил печерських теж доручено кілька кісток святих узяти.

— Для чого?

— Не сказав. Лише наказав звезти те все на пагорб під Каневом до 9 березня. І там усім зібратися.

— Навіщо?

— Теж не сказав, зауважив лише, що дуже важливо те, а ще треба бути всім у вкраїнському вбранні, чоботах, вишиванках, кожухах.

— Що за вистава така?

— Не знаю, — каже студентик і плечима стинає. Якийсь дивний він.

— Гаразд, йди. Як щось дізнаєшся, то бігом до мене. Чуєш?

— Так. — І пішов собі, як приморожений.

А я бігом до Добрянського. Доповів про заворушення серед українствующих.

— Кістки, «Кобзарі», збір під Каневом дев’ятого березня? — перепитав мене їх благородь. — І для чого це все?

— Не можу знати!

— Тоді поїхали до професора Бузинова-Семиножкова, він має знати.

Поїхали ми. Той професор, Бузинов-Семиножков, головний спеціаліст був по українствующих, казали, що на нюх міг пізнати, або по гівну. Лише чайну ложку варто було йому з’їсти, як міг професор з’ясувати чи то українствующий срав, чи патріот нашого отєчєства. У нас того Бузинова-Семиножкова запрошували іноді, коли щось незрозуміло з мазепинцями було. Раніше запрошували Шульгіна, теж великого спеціаліста по українствующих, але він останнім часом почав ціну велику заламувати, то ми перейшли на Бузинова-Семиножкова, на якого малися якісь гачки, тому він задарма працював.

Приїхали до професора, той сам нам двері відчинив, запустив до будинку. Тхнуло там добряче псиною і гавкіт чувся.

— Що це ви, професоре, собаками зайнялися? — спитав Добрянський.

— Та оце виводжу породу собак, щоб могли українствующих розпізнавати. Воно ж зручно, що от береш собачку таку, заходиш, наприклад, в університет, там уже всіх студентів та викладачів вишикували. Йдеш уздовж рядів із такою собачкою, на кого вона гавкне, того і виганяти треба, бо українствующий. Зручно та швидко!

— Ну так, все ж не гівно їсти, — погоджується Добрянський, а Семиножков від цих слів червоніє і дратується, але стримується.

— Спробував вівчарок, але вони не підійшли, тому пуделями зайнявся. Вже є один, який майже стовідсоткову точність дає, — веде про собак професор. — Зараз от покажу. Табачок! Табачок! — кличе.

З-за дверей вискакує пудель, огидний такий, із борідкою і сумними, многомудрими очима неодноразово битого. Дивиться на Бузинова-Семиножкова.

— Фас, Табачок, фас! — кричить професор.

Пудель кидається до нас із Добрянським, обнюхує всіх, якось підозріло на мене дивиться, а я непомітно руку на браунінг свій поклав. На мить подивилися ми з собачкою очі в очі, й відбігла ця потвора хвостата.

— От бачите! Чисті ви від українства, не відчув Табачок у вас цієї зарази! Хороший Табачок, розумний Табачок, — професор дає пуделю кісточку, з якою той тікає.

— Ми до вас, професоре, у справі, — каже Добрянський і розповідає про плани українствующих. — Що б це воно все значити може?

— Не знаю, але нічого хорошого! Змова це, змова! — аж кричить професор, який, поки слухав Добрянського, то дуже збудився. Руки ламає, дихає важко. — На пагорбі у Каневі могила Шевченка, апостола українствующих! А 9 березня — день його народження!

— А кістки та «Кобзарі» навіщо?

— Цього не знаю. Але щось недобре готують! Зупинити їх треба! Арештувати негайно! Козаків викликайте! — аж кричить Бузинов-Семиножков. Від криків тих і Табачок починає гавкати, мало не розривається.

— Тихо! — гримає Добрянський. — Тобто не знаєте, що вони можуть із «Кобзарями» робити?

— Не знаю. Але знаю, що погане щось і противне государю-імператору!

Професор би і далі кричав, але Добрянський йому дав у лоба кулаком і наказав мовчати.

— Якщо хоч слово комусь скажеш, підеш до тюрми. Сам знаєш, за що!

З тим ми і поїхали. Добрянський наказав очей із Вєліханова не спускати.

— Подивимося, що це вони замислили.

— Може, арештувати їх і все? — пропоную я.

— А за що арештовувати? «Кобзар» — книга не заборонена, кістки теж до справи не пришиєш. Нема за що, поки брати, почекаємо. А ти зв’язки шукай іноземні! Щоб змова іноземних держав була!

— Слухаюсь!

Тільки ніяких іноземних зв’язків не виявилося. Самі українствующі старанно готувалися. Спочатку накупили тих «Кобзарів», з усього Києва звезли, потім повантажили їх на потяг, мало не вагон вийшов, повезли до Канева. Туди ж і кістки доправили. А ще гарматку невеличку, козацьких часів. Казали, що колись у війську Івана Сірка вона була.

Восьмого березня увечері зібралися у Каневі всі українствующі, навіть з інших міст багато приїхало. Кількістю двісті тридцять сім осіб! У Канів і Добрянський приїхав, узявши про всяк випадок професора.

Мазепинці трохи в готелі поспілкувалися, а як темніти почало, то пішли на пагорб, який звався Чернеча гора і де саме могила Шевченка була. За мазепинцями поїхали вози з книгами та кістками. А ще дві бочки самогону-перваку.

— Пиячити збираються? — здивувався всьому цьому Добрянський і наказав сотні козаків бути напоготові.

— Діяти за моїм наказом. Якщо подам червону ракету, то атакувати, — нагадав Добрянський козацькому осавулу.

— Арештувати їх треба, арештувати! — бубонів поруч Бузинов-Семиножков, а собачка, Табачок його, дзявулила.

— Пащу їй закрий, щоб не видала нас! — наказав Добрянський.

Піднялися ми на Чернечу з іншого боку, залягли неподалік, почали спостерігати за мазепинцями. Ті стали на самій горі, почали мішки з книгами звантажувати. Склали з них цілу піраміду, потім і мішки з кістьми зверху поклали, далі облили все те перваком. Вєліханов, у білій вишиванці, підперезаний, узяв шаблю та щосили вдарив ним по гарматці. Задзеленчала вона, іскри як посипалися і з тих іскор вогник з’явився. Який швиденько розрісся і ось вже вся піраміда палала. Українствующі ж стали навколо вогню, узялися за руки і вголос почали читати якісь вірші.

— «Кобзаря» читають, гади. Богопротивний твір того свинопаса! — прошепотів поруч Бузинов-Семиножков.

Потім мазепинці дістали з мішків ліри, бандури, торбани, калинові сопілки й взялися на них грати і співати пісень, таких, як ото сліпі каліки-лірники у нас селами співають. Про козака Голоту та Гонту із Залізняком, Марусю Богуславку та трьох братів азовських, та й інших, яких я й не чув раніше. Все співали та співали, а як вогнище догоріло, замовкли, і тут Вєліханов як закричить:

— Повстань, Україно! Прокиньтеся, українці!

Потім Вєліханов набрав попелу в долоню і дмухнув ним на своїх товаришів.

— Нехай цей попіл святий стукає у наших серцях! Прокиньмося! Нехай повстане Україна! — гучно промовив він.

— Ви чуєте, що говорить? Арештувати його, негайно! — зашепотів поруч Бузинов-Семиножков.

— Мовчати! — рикнув на нього Добрянський.

А Табачок, як почав вириватися, наче оскаженів, професор його ледь стримував.

— Табачок, що з тобою? Чого ти, Табачок? Спокійно, спокійно! Ви чуєте запах? Це той попіл, попіл розвіяний смердить! Ото собачка українство і чує! — шепоче професор.

— Справді смердить? — питає в мене Добрянський.

— Не можу знати, в мене нежить. Повний ніс шмарклів, дихати навіть не можу, — відповідаю.

— А тепер кожен візьміть цей святий попіл і розвійте по містах та селах, щоб прокинулися українці й повстала Україна! — урочисто промовив Вєліханов. І почав насипати попіл мазепинцям у кишені та торбинки.

— Я зрозумів! — зашепотів Бузинов-Семиножков, притискаючи до себе Табачка, який наче геть збожеволів, все намагався вирватися.

— Що? — скривився Добрянський, якому набридло всю ніч лежати та чекати бозна-чого.

— Це вони отруту зробили! Не отруту, а інфекцію! Українство, то ж хвороба! Хвороба! Наче чума, або холера! Заразна хвороба! Але зараз хворіє нею мало, то вони оце зробили багато інфекції, щоб рознести всією імперією і заразити, якомога більше людей! Треба їх зупинити! Терміново! — наче у гарячці шепоче Бузинов-Семиножков.

— Дурня! — не вірить Добрянський. — Кого ти попелом заразиш?

— Це не просто попіл, а з «Кобзаря»! І спалений не абиде, а на могилі того свинопаса! А ще кістки козаків, теж бунтівників відомих, і при тому вони ще й своїх кривавих гайдамацьких пісень співали! Той попіл дуже небезпечний! Здорова людина від нього захворіє та перетвориться на українствующого! Треба їх зупинити! — професор весь тремтів, на Табачка і взагалі страшно було дивитися, бо божеволіла собачка.

Між тим Вєліханов розсипав ще гарячий попіл все новим мазепинцям, які підходили до нього.

— Сійте насіння майбутньої України! Не бійтеся, бо Батько з нами! Там, де впаде цей попіл, повстануть українці й будуть вони боротися за свою, Богом дану, землю! — кричав Вєліханов.

— Не тягніть! Не тягніть! Арештовуйте, бо пізно буде! — сичав на вухо Добрянському професор. Ротмістр сплюнув.

— Хер його знає. Виглядає як дурня, але, може, і справді так. — Дістав сигнальницю і вистрелив у небо червоною ракетою.

Мазепинці здивовано подивилися на неї. Добрянський підвівся.

— Охранне відділення! Всім залишатися на своїх місцях! Ви заарештовані за спробу бунту проти государя і отєчєства. — Добрянський почав підніматися до мазепинців.

— Тікайте, люди! Рятуйтеся! І розсипте попіл! — зненацька закричав Вєліханов. — Беріть попіл і рознесіть його! У попелі наша перемога!

І мазепинці, хто вже набрав попіл, починають розбігатися, а хто ні, так самі набирають і кидаються навтьоки.

— Стояти! — кричить Добрянський. — Припинити! Ви оточені козаками!

Але українствующі тікають із пагорба, не слухають ротмістра. Знизу чутно тупіт козачої сотні.

— Всіх затримати! — кричить Добрянський, коли на нього з шаблею кидається той Вєліханов.

— Прийми смерть як личить шляхетній людині, у чесному бою! — вигукнув він і розмахує мечем своїм гострим. Немає сумнівів, що порубав би він нашого ротмістра на дрібну локшину, але Добрянський не дурнем був і не збирався з ним на шаблях битися. Просто вихопив револьвера і застрелив Вєліханова. Той впав, а меч із правої руки не випустив, а лівою рукою продовжував міцно тримати «Кобзаря».

— Всіх арештувати! Всіх! — кричав козакам Добрянський. Десятку козакам наказав стати біля кострища, щоб ніхто більше попелу не брав.

— Ніс, ніс затисніть! — закричав професор Бузинов-Семиножков, який прибіг, притискаючи до себе Табачка. — Щоб не заразитися, ніс прикривайте! — сам дихав через носову хустку.

— Геть звідси! — гримнув на нього Добрянський і далі віддавав накази козакам, які зганяли на гору затриманих мазепинців. — Двісті п’ятдесят два мусить бути! Щоб жоден не втік! Підняти поліцію! Охороняти човни на березі! — кричав ротмістр. — А цього відпустіть! — указав він на студентика, якого козаки пригнали з черговою групою затриманих.

Нашого агента випустили, ротмістр ще щось наказував, коли той студентик, замість йти собі додому, тремтячими руками вихопив револьвер і з криком «помри ж, кате України!» вистрелив у Добрянського. Чого-чого, але такого ніхто не чекав. Хтось із козаків тут же поклав студентика пострілом у голову. Впав він, а за ним і Добрянський.

— Ротмістра поранено! Ноші сюди! — закричав я і кинувся до ротмістра.

— Чого він у мене стріляв? — прохрипів той.

— Не можу знати, — зітнув плечима я, бо і сам не розумів, що це сталося з нашим добровільним шпигуном.

— Отруїли його! Він тим попелом надихався! Заразили і став він українствующим! — закричав професор. — Не дихайте! Не дихайте! Закрийте носи! — кинувся він до козаків щось пояснити, але ті огріли його нагайкою по плечах і поскакали далі мазепинців арештовувати.

Щоб усіх арештувати, попіл зібрати у мішки до останньої крихти і до Києва! — кричав Добрянський. Тут приїхав віз, повантажили ми Добрянського і повезли до лікаря.

Вижив він, хоч поранення було важке. Мазепинців ми всіх затримали, останніх ще вдень ловили по навколишніх селах, але жоден не втік. Попіл повантажили і відвезли до Києва на хімічний аналіз, який робили найвідоміші вчені. Знайти вони нічого не змогли, але після тих досліджень Університет Святого Володимира став просто таки кублом українствующих. Тому прийшов наказ перенести той попіл до одного з казематів київського форту і замурувати його там, щоб нікому туди доступу не було. Так і зробили.

Затриманих мазепинців вислали з Києва адміністративно на місяць, бо до ладу пред’явити їм було нічого, окрім незаконного зібрання.

А попіл і справді виявився небезпечним. Вся сотня козаків, яка тоді на Чернечій горі мазепинців ловила, разом з офіцерами перетворилася на українствующих, хоч були ж вони з Сибірського козачого війська. І коли їх послали придушити селянські заворушення у Волинській губернії, вони натомість повстання підняли. Довелося викликати війська і застосувати проти них артилерію, а коли по них гармати гатили шрапнеллю, ті козаки «Ще не вмерла» волали з гидким кацапським акцентом, доки їх усіх не поклали.

Професор Бузинов-Семиножков, коли почав вишиванки носити та по-мужицьки балакати, сам поліз у зашморг із сорому. Перед тим Табачок його покусав сильно, мабуть, відчув українствующий дух, тому він і Табачка повісив поруч. Що там казати, коли навіть ротмістр Добрянський про кар’єру забув, перестав любе отєчєство та государя любити, і почав вільною Україною марити — самостійною та соборною, від Сяну до Дону. До пори до часу це якось терпіли за минулі ротмістрові заслуги, думали, що то наслідок поранення і швидко минеться. Але коли він у своєму службовому кабінеті зняв портрет государя, а натомість повісив парсуну Шевченка у вишиваних рушниках, то терпець начальству урвався і ротмістр був заарештований полковником Скуратівським та відправлений на каторгу в Наримський край. Трьох філерів, що брали участь у тій операції, звільнили, бо хтось доніс, що вони вечорами після служби ходять на зібрання «Просвіти».

— Дуже небезпечний попіл. Страшенно мені пощастило, що нежить у мене тоді була, повен ніс шмарклів. Вони мене і врятували, — розповідав я про те, що відбулося, штабс-капітану Мельникову, який тільки-но з війни повернувся, худий та змарнілий.

Він тепер знову наш начальник, тільки тихим зробився — чарку-другу вип’є і плакати починає, згадуючи про Порт-Артур і полеглих товаришів.

— Страшна штука війна, Ваню, ой страшна! — шепотів його благородіє.

От так дивина, наче я йому того не казав…

(Кажуть, каземат, де зберігався той попіл, був зруйнований під час вибуху артилерійських складів на Лисій горі у червні 1918…)

Їх благородіє сьогодні в доброму гуморі — вчора ми заарештували цілу купу соціал-демократів разом із клятою їхньою типографією. Одних шрифтів п’ять пудів вилучили у зловмисників, а шрифти примітні були, косі. Ті листівки з косим шрифтом допекли вже нам неабияк — навіть у присутствії самого генерал-губернатора їх розклеїли, бузувіри прокляті. А в тих же листівках карикатури були образливі на нашого любого государя та віршики пасквільні проти царствуючого дому.

То ж лихі були їх високопрєвосходітєльство генерал-губернатор, аж ногами тупотіли на полковника Скуратівського, вимагали схопити і перетворити на пил. А потім їх високоблагородіє полковник Скуратівський розпікали його благородь, штабс-капітана Мельникова, і у виразах геть не соромилися. Ну, а потім, згідно службової субординації, його благородь нам завдання ставив, та так, що аж перехожі на іншому боці вулиці на наші вікна озиралися. З ніг тоді ми збилися, але знайшли й заарештували зловмисників.

Тому його благородь герой дня сьогодні. Сам генерал-губернатор йому дякували і подарували золотий годинник, усі газети про штабс-капітана Мельникова написали — чорносотенні героєм та патріотом називали, а нелегальні — держимордою і сатрапом самодєржавія, що для їх благородія прямо як пісня солов’їна. Усім ті газети в очі тицяв та читав уголос:

— Дер-жи-мор-да! Сат-рап са-мо-дер-жа-вія! Ось як шельмеци приклали! Ну що, ребятушки, вип’ємо по чарці за государя і отєчєство! — і наливає нам шампаню.

Ну, як начальство велить, то відмовляти не можна, тим більш, що п’ємо за государя. Але кривимося потай, бо ж та шампань дурна, як сало без хліба. Шампань — воно, як жиди на Подолі — шуму-ґвалту багато, а в результаті обдурений. Наче компот якийсь із бульбашками скаженими, піна одна — несерйозний напій. Коштує дорого і удовольствія від нього ніякого, тільки в голові паморочиться. Словом, панська забавка. Інша справа — горілочка. Ось це напій змістовний і серйозний. Наллють тобі в чарочку, нічого не шипить, не піниться, тільки виблискує потроху на світлі, запрошує до себе, не на ґелґотіння торжеське, а на поважну бесіду. Як любить казати Митрофан Скоробагатько, горілочка — напій православний, урочистий і величний. Є, звичайно, такі, що міри не знають, нап’ються і лежать при дорозі, собаки їм морду лижуть, свині вуха обгризають. Так не дарма ж кажуть, що примусь дурня Богу молитися, то він лоба розіб’є і підлогу подряпає.

— Ребятушки, чого ви такі сумні, наче бунтівники перед зашморгом! Невже вас шампань не веселить? — кричить їх благородь. Он як старанно штабс-капітан веселощі зображує, регоче та цапки скаче. Але очі в нього сумні, бо тих годинників нагородних у його благородія вже декілька, а на урочистий прийом до генерал-губернатора не запросили. Тепер замість того, щоб із найкращими людьми Києва спілкуватися, вимушений оце з нами радість удавати. І йому маркітно, і нам не дуже. Бо ж збиралися ми піти в трактир та нормально посидіти, відпочити по трудах. Бо це ж від Бога закон: шість днів працюй, а сьомий — відпочинь.

Але куди тут підеш, коли он скаче штабс-капітан, заливає тою шампанню очі й собі й нам. Коли чую, як під столом мене Митрофан ногою штурхає. Дивлюся на нього, а він показує з кишені свого піджака мерзавчика. Федька відразу головою замотав, подумав, що Митрофан при їх благороді пити горілку пропонує. Дурний Федька, не розуміє, що головне в людини очі й на очі треба завжди дивитися. А очі Митрофана косують на келих начальника. Ось побігли їх благородь до туалетної кімнати, бо той шампань не лише голову каламутить, а ще й до вітру гонить, ніби удовичку в гречку. І тут Митрофан швиденько свого мерзавчика відкрив і долив горілочки у недопитий келих їх благородія.

— Ви що робите? — злякався Федька.

— Цить, босото! Їх благородь до ранку тут скакати буде, якщо його не заспокоїти! — каже Митрофан. Федька на мене дивиться, бо ж я тут за старшого. Киваю головою, що нормально все. Не отруту ж налили, а горілку. Тут прибігає Мельников і нумо знову веселитися. Сьорбнув із келиха. Дивлюся, Федька аж зблід із переляку. Дурне, не розуміє, що на третій пляшці шампаню, вже і помиї питимеш — не помітиш, лишень би зі спиртоузом.

— О, це куди краще шампанське! — кричить задоволений Мельников. — Який букет і розкіш смаку! Ви тільки скуштуйте!

Поскакав він ще кілька хвилин, а потім впав на лаву і захропів. Бо коли їхню шампань із нашою православною горілочкою змішати, то суміш виходить пекельна. Наче жидів із німцями. Віднесли ми свого начальника до кабінету, поклали на диван. Я ще й штани з нього зняв і мундир, залишив у спідньому.

— Це ще навіщо? — здивувався Федька.

— Бо шампань людину розслабляє, щоб не довелося зранку бігти мундир до пральні здавати, то хай краще так, — кажу.

— А то знову буде їх благородь по конторі бігати і допитуватися, який ханаток їх облив, — сміється Митрофан.

Пішли ми з околотку, як жиди з полону єгипетського. Зайшли до трактиру Поломойського, взяли відразу графин горілки та наїдків різних тарелів п’ять. Не скасували, бо ж їх благородь виписали нам премійку. Як по третій випили, так наче розвиднілося усе після тої клятої шампані. Сидимо, балакаємо. Після шостої Федька співати поривався, але ж у нього голос, як у кози на окоті, то йому сьому налили, по самі вінця, випив він і заснув. А ми з Митрофаном балакаємо про життя. Він розповідає про плани свої, що хоче назбирати грошей і побудувати на Оболоні будинок дохідний. В одній половині самому жити з родиною, а іншу здавати кімнатами.

— Бо, Іване Карповичу, треба про майбутнє думати — місто зростає, людей сюди все більше їде і треба тим людям десь жити. А Оболонь місце хороше, тихе.

— Та далеченько якось, на висілках, — сумніваюся.

— Так і земля там дешева, не те що на Подолі.

— Ну, давай, за те, щоб усе збулося.

Випили, коли Митрофану покурити закортіло.

— Та ти ж не куриш.

— Після десятої можна! — регоче він.

Ну, ми вже по півтора десятка випили, але виправляти товариша не став, бо не для бухгалтерії ж п’ємо. Пішов він курити, а я собі про свою мрію думаю, щоб купити землиці десь у Полтавській губернії, де ґрунт — хоч на хліб масти, найкращий чорнозем. Хату побудую і одружуся, щоб жити у достатку, тихо та праведно, як то людині й належить.

Після горілочки мріється приємно, наче на хвилях гойдається, коли чую на вулиці крик. Бійка якась. Ну тут таке частенько траплялося, бо ж горілка лише крила дає, а голова своя мусить бути.

— Там скандал, товариш ваш… Тойво, — прибіг до мене половий.

Пішов я подивитися. Коли бачу, що на вулиці стоїть Митрофан, а напроти нього якийсь офіцер — чорний та вусатий, ніс як кавуля — видно, що східних кровей. Одне око у нього перев’язане. Кричить той офіцер на Митрофана. З крику того годі щось зрозуміти, окрім матюків непотребних, бо вимова в офіцера жахлива. А позаду нього дама огрядна. Ну, дамочку цю я знаю. Машка Буреломова, повія вулична. Відома тим, що в ній вісім пудів живої ваги, через що користується вона небувалою популярністю серед поціновувачів розкішних тілес. Особливо таких багато чомусь серед людей східних. Окрім тілес своїх непересічних, відома Буреломова і гарячим норовом. Он минулого року якомусь мандаринському купцю ногу зламала, бо впала під час блуду. Хвойда рубльова, а тут он руки заламує і кричить, що Митрофан її, порядну даму, за сраку щипнув. Та якби та порядна дама кожного разу, як хтось її за сраку щипне, кричала, то давно б уже голос втратила!

А Митрофан дивиться на того офіцерика і зрозуміти нічого не може. Це, мабуть, шампань клята Митрофана погубила, стоїть він, хитається, хоча ми тільки третій графин почали. Гаспидський напій той шампань, що там казати. Он і я, наче і не п’яний, але думки повільні, ніби риба заснула. А офіцер як замахнеться — і в зуби Митрофану. Той і так стояв непевно, а то зразу гепнувся на підлогу і лежить, устати навіть не намагається. Тільки ось рука Митрофана лізе до внутрішньої кишені. А там же браунінг службовий. От лихо, це ж скандал на всю імперію буде, коли філер офіцера вб’є.

Кинувся я до Митрофана, руку його перехопив і потягнув його від гріха подалі. А те стерво, офіцер, ще й чоботом мені під сраку дав. От наволоч! Не люблю я, коли мене отак, чоботом! Відтягнув Митрофана за ріг, потім Федьку вивів, зупинив візника і велів йому, щоб відвіз він моїх товаришів по домах. Бо ж не можуть філери охранки під парканом валятися обивателям на сміх і честь мундира нашого ганьбити.

Повернувся я до трактиру розрахуватися, а там вже той офіцерик із Буреломовою шампань п’ють і сміються. Мабуть, із нас. Пече мене слід від того чобота, все думаю, як тому офіцерику віддячити.

Коли ось думаю, а чому це всупереч уставу аксельбант не на тому боці у нього начеплений? Дивно це. Коли служив, бувало таке, що сп’яну офіцери могли штани замість шапки одягти, але щоб аксельбант не на той бік начепили, то не бачив такого. Щось сіпнуло мені всередині. Ніби я звідкись знаю того азіата кривого, наче пика його мені звідкись знайома.

Почекав поки та парочка вийде і обережно пішов за ними. Таки дійсно не простий той офіцерик. Ідуть вони під ручку, наче на променаді, а він крадькома по вітринах пасе, як досвідчений конспіратор, чи не йде, хто позаду. Закладаюся, що проходить він по нашому відомству, і з поведінки видно, що смалений вовк.

Зайшли вони з тією дамою у якісь меблірашки середньої руки. А я в трактир навпроти, чаю замовив із бубликами. Чай випив, а бублики не можу їсти, бо щось вирує в організмі. Клята шампань! Чай гарячий сьорбаю та на двері тих меблірашок зиркаю. Ось і Буреломова вже вийшла, усміхається задоволено. Мабуть, щедрий той гість східний. А його самого я мало не пропустив, бо перебрався він із військового мундира в черкеску зі срібними газирями та каракулеву папаху. Ну як на картинках про Кавказьку війну! З собою він ніс дебелий саквояж та чимале барильце, у яких люди з Кавказу зазвичай із-під поли своє дешеве вино безакцизно продають на базарі.

Він вийшов, а я миттю кинувся до тих меблірашок, тицьнув консьєржу посвідку і мерщій до книги постояльців. Мій клієнт записався сєятільним князем Дадіані-Імеретінським. Так, саме сєятільним. Сєєт смуту, так це треба розуміти?

Кривий одразу взяв візника. Я теж бігом на стоянку. Підходжу до старшого, соліднішого. Кажу:

— Жени, батьку, щодуху за тим чортом, який щойно поїхав, бо розмова у мене до нього чоловіча є! Спокусив мою жінку законну той люципер чорний, мушу з ним поквитатися за це, — я аж кулаки стиснув від люті.

Візник мене зрозумів і погнали ми за тим князем. Наздогнали біля вокзалу. Візник навіть гроші з мене брати відмовився. Що не кажіть, а не перевелися ще добросердні та щирі люди у нашому отєчєстві…

Горець той швидко зник у натовпі, людно сьогодні, публіка поважна на вихідні по імєніях роз’їжджається. Тому я одразу до розкладу: за дві хвилини петербурзький відходить, наступний за півгодини до Харкова. Всяке може бути, може, й до Харкова той бунтівник намилився, але, закладаюся, що він на петербурзький сідатиме, бо ті конспіратори кляті завжди намагаються так, щоб в останню мить до вагона вскочити. Квитки довелося взяти в перший клас, дешевших не було. Сів, віддихався трохи, потім пробігся вагонами. Знайшов я свою згубу в сусідньому — в карти він різався з якимось паном, із виду провінційним поміщиком. На цьому я і повернувся на своє місце — не треба більше тому азіату очі мозолити, щоб ще чого доброго він на якомусь полустанку не зіскочив, почувши, що тхне паленим.

Вже й сутеніти почало, то ж я вклався спати. А у сусідньому купе компанія офіцериків горілку п’є. Шмаркаті ще ті благородія, видно, щойно з військового училища їх випустили, а гонор аж через край лізе. Добряче вони галасують, кондуктор прийшов їх до порядку закликати — одна літня дама поскаржилася. Та вони його вигнали стусанами.

Мій сусіда по купе, з виду — чи то купчик із дрібних, чи то прикажчик із дорогого магазину, газетку читає та ніжкою в лакованій штиблеті нервово смикає, та боїться, видно, їм щось сказати. Я б сказав, та вони мені не заважають, я звичний до шуму та галасу. Ледве задрімав, коли тут поїзд як сіпнеться — так і вилетів я зі своєї полиці та ще й головою вдарився, аж іскри з очей посипалися.

Біжить вагоном кондуктор, за ним ще якісь залізничники та поліцейський пристав. Виявляється, господам офіцерам шампані забаглося серед ночі й вони вирішили прикупити, стоп-кран зірвали, дарма, що ніч глупа та ліс за вікном. Скандал, лайка. Криють офіцерики того пристава в купі з залізничниками по матушці. Якби пасажири не допомогли тих офіцериків втихомирити, не справився б пристав. Ну і я теж допоміг, особливо, коли довелося їх випхати з поїзда на якомусь глухому полустанку не зовсім чемним способом. От що я скажу — не там пристало панам офіцерам героїзм виявляти. Хай би вже для війни себе поберегли, для супостата.

Вляглося все, втихомирилося у вагоні. Ліг я, і тут у мене в голові шампань остаточно розсіявся, і наче лампочку електричну хтось увімкнув. Якого дідька я тут роблю? Чого мене до того Петербурга чорти понесли? Кривий горець, що рядився в офіцера, і ще й аксельбанта не на той бік вчепив… Це ж пограбування казначейства в Тифлісі, головний підозрюваний! Нам знімок фотографічний показували. Він із підручними там двісті п’ятдесят тисяч рублів казенних грошей забрав та шістнадцять служивих — козаків та поліцейських на той світ спровадив, а вкупі з ними ще трьох мирних обивателів.

Оце такий люципер! Вб’є і як звати не спитає! Тобі, Іване Карповичу, що, більше всіх треба? Вирішив сам-один любе отєчєство врятувати від цих бунтівників? От доїду до столиці, проведу клієнта до місця, де він зупиниться, і, згідно службових інструкцій, передам цю справу місцевій охранці. А тоді додому, на ясні очі його благородія з рапортом.

Та не так сталося, як гадалося. Не зупинився той кавказець у столиці, а швиденько перебрався з Київського вокзалу на Фінляндський і сів на поїзд до Гельсінгфорса. А я не встиг за ним, бо замість бігти до каси, попхався до лінійного жандармського відділення — у них завжди бронь має бути для таких оказій. Та ті господа чаї з баранками попивають, давай мої документи перевіряти неквапливо так, допитуватися, якого дідька київському філеру в Петербурзі треба, коли тут і своїх вистачає. Ще й над хохлами-недотепами посміюються. От не люблю я тих столичних, зажерті вони та балувані. І це ще подивитися треба, хто государя і отєчєство більше любить! Закипів я, наче тульський самовар. Кажу, негайно білет давайте, а то рапорт напишу на самого міністра внутрішніх справ, що ви операцію важливу зірвали, яку ми цілих три місяці готували. Ну тут вони давай свого начальника викликати, а поки той начальник відобідали і соізволили повернутися на службу, поїзд мій вже застукотів на захід.

Тут я вже розійшовся. Ні, хлопці, не треба з Івана Карповича дурня-недотепу робити, якщо скандал, то скандал. Я вже для цього і настрій маю і часу достатньо, тому не буду якомусь там ротмістру розповідати за ким я йшов. А у того ротмістра мало пара вухами не йде — червоний, лютий. Він би в зуби мені дав із превеликим задоволенням, та не положено, для цього до мене своє начальство приставлене, щоб зуби рахувати.

То відвезли мене до департаменту, якомусь полковнику здали. Культурний він, не на обер-офіцера жандармського, а на доктора більше схожий. Борідка клинчиком, на носі пенсне у золотій оправі. Одразу запитав, як мене звати, руку подав, присісти запросив. І не Ванькою величає, як усі, а лише Іваном Карповичем. Доповів я йому про все і бачу, що в нього очі за скельцями загорілися.

— Одноокий кавказець? — перепитав він і аж зі стільця вскочив. — Це ж не хто інший, як Семен Аркашович Петросов, або ж товариш Камо власною персоною! Організатор тифліської експропріації! Та ви, батінька, молодець, архіважливого лиходія вистежили самотужки! — каже і аж руки потирає. — Отєчєство цього не забуде.

— Рад старатися! — гаркнув я. Ще б пак, за арешт такого фрукта полковнику орден світить, а то й укупі з генеральськими погонами. А попри нього, може, й мені яка премійка перепаде.

Задумався він на хвилинку, потім глянув на мене пильно і каже.

— А може, то й на краще склалося, бо не справилися б ви там, любезний Іване Карповичу, а тільки дров би наламали. Тут є така заковика. Велике князівство Фінляндське — це вам не якась там малоросійська губернія. Воно ніби і наше отєчєство, та не зовсім наше, там свої закони і своя поліція, й у їхнього парламенту треба видачі офіційно просити, а вони виконувати наші прохання з ніг не збиваються, не люблять нас ті чухонці. Поки допросимося, втече той голубчик. Тому це все треба провернути неофіційним чином. Я пошлю туди трьох своїх найкращих людей. А ви з ними, батінька, поїдьте, бо бачу ви агент досвідчений, а ще ж того бандита зблизька бачили, це не те що на фотографії. То їдьте, за те вам, голубчику, потрійна оплата, ну а коли спіймаєте, то буду просити про нагородження, — дивляться на мене пан полковник і так лагідно дивляться, що не можна відмовити.

Не те щоб дуже мені хотілося їхати до Фінляндії, але ж якщо керівництво на тебе такі надії покладає, то краще не розчаровувати. Тому я перечити не став. Викликав полковник своїх людей, видав нам усім відрядні по офіцерському чину, посадили нас в автомобіль і привезли просто на пристань, а там якраз пароплав відходив. Ледь встигли. Петербурзькі відразу всілися в карти різатися, а я приліг, бо й досі в голові шуми траплялися та слабкість накочувала, через шампань прокляту. А як прибули, хлопці відразу до портового трактиру пішли, наче пообідати. І там штоф горілки узяли.

— А це ще навіщо? П’яним і себе втратиш, не те що когось знайдеш, — кажу їм, а вони регочуть.

— Ну ти, хохол, зовсім дурний. Кого ти тут шукати зібрався? Земля чужа, люди не по-нашому балакають. Нікого ти тут не знайдеш, то краще відпочити, аніж без толку бігати, — вчать мене.

А поруч кумпанія сидить, чоловік вісім. Молоді, кремезні — мабуть, студенти, пиво п’ють, балакають по-своєму. «Ула-ула Суомі» горлають, це як ото у мазепинців «Ще не вмерла Україна», бунтівна пісенька, як я потім довідався. Та воно і так зрозуміло було, що не государя хвалять, бо так вже завзято келихами стукалися та на нас із такою люттю косували, ніби ми на чужу сторону прийшли на танці.

— Хлопці, а як же служба? Робота ж, — питаю, бо у мене при таких поглядах і чарка не піде. До того ж дисципліна. Я по трудах можу, а щоб оце нічого не зробивши пиячити, то якось не правильно.

— Од роботи коні дохнуть, — кажуть і вже наливають по першій чарці.

Ось воно як! Та що ви про коней знаєте, злидота міська? Коні дохнуть від того, що довго в стійлі стоять. Серце у них від того жиром запливає.

З тим і пішов я під їхній сміх. Не звик я так працювати. Вийшов до міста, а воно і дійсно чуже, наче не нашій благословенній імперії належить. Балакають по-чужому, біляві всі, червонопикі, вайлуваті. Кого не запитаєш — всі «ен іммерре», «міне ен іммерре» буркотять у відповідь недоброзичливо, мовляв, не розуміють нашої мови і розуміти не хочуть. Походив я трохи вулицями і відчуваю себе дурнем. Коли чую, що хтось по матушці пройшовся, наче гвардійський полк центральним проспектом. Руська людина! Чоловічок такий миршавий та п’яненький, у шинельці розтріпаній. Я його за рукав спіймав.

— Добродію, розкажіть мені про місто, бо я тут у торговій справі й потрапив сюди вперше, плутаюся.

— А наллєш? — питає і дивиться одним оком, бо інше синцем запливло. Потвора, а не людина, та все одно радий я йому, бо ж ходжу наче німий.

— Наллю, братчику, із задоволенням!

Зайшли ми до трактиру, я собі пива узяв, знайомцю чарку. Він випив і давай розповідати про долю свою важку та поневіряння на чужині, як тут руських людей ці кляті чухонці ненавидять, наче не під нашим царем сидять.

— Ти про місто розповідай, — перериваю я його.

— Ще налий, — просить він.

А вже і так лика не в’яже.

— Слухай, брате, а от чи є тут де розважитися з дамами? — питаю так, наче просто для розмови.

— А що, публічними домами цікавишся? — посміхається він гнилими зубами.

— Цікавлюся, — кажу я правду. Бо от що мені надумалося. Той офіцер липовий, він же гарячої крові й при грошах. Якщо вже у Києві не витерпів, між потягами встиг потягатися, то точно ж піде і тут до закладу веселого, щоб гарячість свою тілесну притлумити у жіночій компанії.

— Тобі дорогий чи подешевше? — питає чоловіче.

— А ти розповідай, які є. І куди руські люди переважно ходять?

Судячи з усього, чоловік на будинках розпусти знався добре, бо про кожен видав всі відомості. Де, хто, скільки коштує, радив, яких дам краще замовляти.

— Тільки шампанського не купуй там, бо воно в них страшні гроші коштує.

— Так без шампанського наче і не свято, — удаю я, що сумніваюся.

— А ти шампанське у винній лавці купи, видудли на порозі всю пляшку, а потім у заклад іди, святкуй! І весело, і гроші збережеш, бо ж там тебе облуплять, наче збіжжя на млині!

Я йому ще чарку налив і пішов. З усього, що він розповів, я обрав заклад «Рожевий фламінго», бо неподалік порту він, та не дуже дорогий, а дівки в тілі. Судячи з усього, знайомець мій любив дам пишних. Ну воно і правильно, тараня тільки до пива гарна, а у ліжку навіщо ж?

Пішов я до «Рожевого фламінго». Знайшов швидко — там навіть вивіска російською була. Виявилося, що фламінго, то птаха така, як наш лелека, тільки рожева і дзьоб інший, не довгий такий, а гачкуватий, як у сіятєльного князя Дадіані.

Підійшов до швейцара, бо швейцар у таких закладах, то справжнє джерело відомостей усяких. А він хоч із чухонців, але ще й по-руськи нормально балакав.

— Без руської мови ніяк, бо вашого брата тут багацько проходить. Люди різні, морячків багато, бо ж Гельсингфорс — город слави руського флоту, — киває він і курить цигарку, якою я його пригостив. — Як хочеш, то й ти заходь. У нас до четвертої для клієнтів знижка. Можу порадити тобі дівчинку чисту та лагідну.

— Та ні, красно дякую. Я раз у Петербурзі сходив, так потім три місяці лікувався ртутною маззю потай від жінки, бо вона в мене строга. Добре, що не взнала, бо тоді Великий піст був. То вистачило мені гречки, наївся досхочу.

Ще побалакали, коли чуємо, торохтить екіпаж. Швейцар до дверей побіг, дивлюся, їде трійка баских чорних коней. Я відразу зрозумів, хто пожалував, бо ж місцеві люди тихі та культурні, а тут видно, що душа така широка, що аж у ворота не лізе.

І дійсно, вистрибнув з екіпажу мій знайомець, кинув швейцару цілого рубля і побіг всередину. Там миттю зчинився переполох, залунали радісні жіночі верески, забринькав рояль, залускали корки з шампанського і почалося свято життя.

— Хто це такий? — питаю здивовано.

— Це ж сам сіятєльний князь Дадіані веселитися зволять, — каже швейцар.

— Розпитай-но, братчику, у візника, звідки той сіятєльний князь приїхав, бо чув я наче він нещодавно в Петербурзі автомобіль придбав. А я саме роботу шофера шукаю, бо мій попередній хазяїн, граф Маєвський, у карти зволили програтися сильно, тому залишилися без автомобіля, а я без роботи.

Швейцар метнувся до екіпажу, перебалакав із візником.

— З вокзалу він сіятєльного князя привіз. А туди князь прибув потягом із Куоккали. То село таке курортне на узбережжі.

Подякував я швейцару гривеником і пішов собі ночівлю шукати, а вранці поїхав потягом у ту Куоккалу. Ну як вам ото сказати. Непогані там місця. Ліси соснові, тиша та повітря чисте. Митрофану Скоробагатьку тут, мабуть, сподобалося б, хоч від Києва і далеченько.

Спочатку я заглянув у єдиний місцевий готельчик — «Товариш» називався. Назва дуже вже підозріла, бо товаришами один одного бунтівники називають. Але мій клієнт там і не з’являвся. Потинявся я ще тим селом. Лахмітника зустрів і купив задешево якісь обноски — облізлу хутряну шапку та пальто на ваті. Мені у тому не на дівки йти, зате тепер на місцевого я став схожий і підозри не викликатиму.

Нарешті впала в око мені дача одна. Називалася вона «Вааза» (тут вулиць чи прошпектів немає, зате дачі всі імена мають) і, судячи з таблички, належала вона якомусь пану Емілю Енгестрьому. Зараз не сезон, дачників небагато, а тут із кватирки труба самоварна димить і по-руськи за вікном розмовляють.

Я прислухався — не просто розмовляють, а сперечаються, кричать, кулаками по столу гупають. Я зупинився за парканом послухати. Говорив чорнявий чоловік із борідкою. І дивна річ, наче балакає по-нашому, а я мало що з того розумію. Ну, слово «революція» я знаю — це бунт. А ще експропріація — це коли банки чи поштові вагони грабують, але не просто так, а задля тієї самої революції. Ну ще він товариша Мартова згадував і опортуністом його лаяв та Маркса постійно поминав у розмові. То не той Маркс, що на Хрещатику дешевими книжками торгує, а інший. Теж жид, але він книжки не продавав, а писав. А одну написав особливо зловредну, «Капітал» називається. Та так, зараза, вміло написав, що багатьом розумним людям баки забив. Щось там про революцію та комунізьм, коли все задарма і жінки зі всіма сплять. Проста людина, як почує таке, то одразу уявить, що ото зайшов у трактир, горілки випив, пивом зверху усугубив і все надурняк, а потім баришню на вулиці схопив і в кущі, так вони відразу за комунізьм обома руками. Сниться їм прямо комунізьм, дурням таким. Отаку отруту той Маркс посіяв. Що й казати — дурень думкою багатіє, а дурнів у нашому любому отєчєстві стільки, хоч в інші країни за гроші продавай.

Стою, слухаю далі. Щоправда, більше нічого з того не зрозумів, бо слів вчених багато, простому чоловіку те годі зрозуміти. А ось про того Мартова я чув, він наш клієнт, колись навіть до Києва таємно приїздив, тоді ще Митрофан за ним три дні ходив.

Потім той князь фальшивий підхопився, аж чашку розбив. Цей всіляких розумних слів не дуже знав і російською говорив погано, зате дуже запально, щось заперечувати співрозмовнику почав. А коли вони вже стомилися лаятися, почав говорити один пан. На ріст він миршавий, трохи косоокий — чи то татарин, чи то калмик, із цапиною борідкою і лисий, наче бубон. Говорив він щось тихо, а його слухали усі, наче панотця з амвону. А ще той пан гаркавив помітно.

Ото стояв я і дивився через щілину в паркані, коли чую, йде хтось. Озираюся, бачу дама якась йде, балухата трохи, ніби її в дитинстві чимось злякали й так і залишилося. Чимчикує вона і про щось думає, сама з собою тихо розмовляє, наче сперечається. З боку подивишся, так схожа на божевільну. Майже впритул до мене підійшла, аж поки помітила.

— Хуваа пайваа, — кажу чемно. Я вже знав, що це по-чухонськи «Доброго дня».

— Здрастуйте, — відповідає мені. — Ви — пічник?

— Міне ен іммерре, — розводжу руками, мовляв, не розумію, і посміхаюся дурнувато. Вона показує руками, наче розчин на цеглу намазує. Я кивнув головою про всяк випадок.

— Тоді ходімо, — каже. І пішла собі. Навіть не оглядалася.

Я на мить замислився. Це ж ризиковано, вони нелегали і, напевно, всі озброєні. Але ж більше такої нагоди не буде. А нагода в нашій справі — все. Втратиш нагоду — і все, хоч лікті потім кусай. То пішов я з тією жінкою у двір, а далі в хату, в саме лігво бунтівників. Йдемо ми, бачу, що косоокий замовк і всі дивляться на мене, як вовки на собаку.

— Хуваа пайваа, — кланяюсь їм і знову усміхаюся дурнувато. А сам думаю: мабуть, дійсно тоді в поїзді пошкодився головою, коли сюди попхався. Та що робити? Відступати вже пізно. Міркую, що робитиму, коли карта погано ляже і доведеться за зброю хапатися. Гаркавий — чи то писака, чи то мітинговий горлопан, біля нього сидить той чорнявий із борідкою — усміхається єлейно, долоньки у нього білі, пухкенькі. Мабуть, крім пера нічого тими руками й не тримав. Мій знайомець, сіятєльний князь Дадіані-Імеретинський — достеменно бойовик, біля нього сидить ще один пан — вбраний дорого, за модою, у краватці шпилька з діамантом. Але погляд важкий — дивиться, наче з револьвера цілиться в тебе. Ця парочка дійсно небезпечна, за ними дивитися треба.

— Володінька, пічник прийшов, піч подивитися, — каже жінка. — Можете говорити, він руської не розуміє.

— Добре, Надінько, — киває чоловік і продовжує свій виступ. Щось там про революційну доцільність та якийсь там критицизм. Що воно таке не знаю, це не моя парафія, хай начальство у тій премудрості халдейській розбирається, на те у них і жалування більше. Ось їх благородіє штабс-капітан Мельников часом як візьмуться, бува, сперечатися з марксистом якимось на допиті, то так розійдуться, що і Маркса пом’януть, і Каутського якогось із Лібкнехтом та Жоресом вкупі згадають та ще й підозрюваного ревізіоністом та опортуністом лають. Як не знаєш, то одразу і не добереш хто з них більший марксист — затриманий чи їх благородіє.

Роздивляюся я у будинку. Гарний будиночок, кам’яний, на два поверхи, меблями дорогими обставлений. Не бідують товариші, що там вже казати. Пішли ми до кухні.

— Ось, — жінка, Надя її звати, показує на пічку, — у кількох місцях диміти почала.

Я головою кивнув, із розумним виглядом підійшов до пічки, почав її обдивлятися, всередину заглянув. Вугіллям палили, он відро з ним стоїть. Масне, лискуче, сорту антрацит. Його для паровозів чи пароплавів використовують, бо жару дає багато. Ото і не витримала пічка, бо на дрова розрахована була. Дістав я нотатник, із розумним виглядом щось записую.

— Я піду, Володіньку послухаю, а ви працюйте, — каже мені. Кивнув їй, що зрозумів, а сам біля пічки рачкую. Нікого більше в хаті нема, ті у залі сидять, а гаркавий розійшовся, аж сюди чути. Я тим часом нишком у шухлядах столу глянув. Нічого цікавого, якісь папери. Той Володінька, мабуть, до бунтівницьких газеток пашквілі пописує проти нашого государя та отєчєства.

Тут двері рипнули — то Надінька повернулася з якоюсь дамою, приперли кошики повні. Ця, друга, гарненька, трохи, цур йому, на благовірну їх благородія, незрівнянну Дашеньку, схожа. Мабуть, на базар ходила дамочка, за харчами. Бо он таку кагалу спробуй прогодувати, а кухарки не тримають із міркувань конспірації. Поставили жінки корзини і сіли перепочити. Я так скоса подивився на них і далі біля пічки плазую, коли зауважив, що дві пляшки дешевого вина сорту Лафіт принесли. І навіщо? Адже той товариш із Тифлісу начебто ціле барильце привіз? Ну не зажилив же він їм свого вина, у нього душа широка! Значить немає вина у тому барильці, щось інше він віз, аж захвилювався я. Коли відчуваю погляд на собі.

— Надю, а це хто? — питає красуня з цікавістю.

— Та це, Олінько, ми пічника викликали. Пічка ж димить, ще вчадіємо.

— Може б, сказати товаришам, щоб не балакали зайвого?

— Та він із місцевих, по-руськи не розуміє.

— А інтересний мужчина цей пічник, — каже жіночка і аж пропалює мені спину поглядом.

— Ольго, припини! — обурюється подруга.

— Чому, Надю? Як ми народ звільнимо, коли самі лишилися рабами буржуазних цінностей?

— Ольго, так не можна! В тебе чоловік законний є!

— Мій чоловік зараз у Нерчинську на каторзі. Це по-перше, а по-друге, ми відразу домовлялися, що не будемо сковані дурною дрібнобуржуазною мораллю. Він — вільний, і я — вільна.

— Це недобре! — помітно нервує Надя.

— Ага, ще скажи, що блуд, і що жінка мусить бути вірна своєму чоловікові, бо такий закон божий!

— Ольго, просто це не мусить відволікати нас від боротьби!

— А це і не відволікає! Навпаки, допомагає. Знаєш, Надю, після гарячої нічки таку силу в собі відчуваєш, наче той Архімед, готова планету усю перевернути. Бо ж хороший важіль, він на дива здатен! — у Ольги голос стає хрипким і глибоким.

— Ну припини! Так не можна! — нервує Надінька.

— Це саме мені мамінька торочила, коли я їй сказала, що боротимуся проти самодержавія. Значить проти державного рабства ми боремося, а особисте залишимо? Думаєш твій Володя, коли жив без тебе, доповідями одними обходився?

— Він відданий революції!

— Авжеж, відданий. Але ж тіло у нього, як у всіх інших чоловіків, і стоїть вранці так само. Якщо проблем немає, — сміється Ольга.

— Ну що ти таке кажеш! Слухати соромно! — аж кричить Надя.

— А ти з кимось ще була? Чи він у тебе перший і єдиний? — сміється Ольга.

— І слухати це не хочу! — Надя вибігає, гримнувши дверима. А я далі біля пічки рачкую і вдаю наче нічого не розумію, щось там мугикаю. Коли бачу перед собою поділ сукні. Той поділ раптом кудись догори піднімається, як ото у театрі завіса, і відкриває ніжки. Та такі ж красиві та стрункі, ще й у шовкових панчохах! Ось такі ось акторки в цьому театрі! Дивлюся я на те видиво і думаю, що тут не те що фінський пічник, тут би навіть святий старець афонський не встояв. І я ж не заради блуду, а лише задля службової необхідності мушу в гречку вскочити, щоб підозри у бунтівників не викликати.

Десь тільки через півгодини вибрався я з тих густих гречаних хащ. Дамочка лежить поруч, дивиться замріяно і тонку ароматну сигаретку курить. І мені вперше після служби у Туркестані теж затягнутися схотілося, аж замлоїло… Та робота є робота. Підхопився я та й показую їй, що за інструментом сходжу і тоді вже повернуся справу робити. Вийшов за ріг подих перевести. Думав, що ж далі робити. Але буває так, що на ловця і звір біжить. Бачу йде якийсь чолов’яга, несе інструмент мулярський у ящику, захляпаному глиняним розчином. Я до нього. Виявилося, що він три роки у Петербурзі працював і тут руським будинки будував, то російською так-сяк розмовляв. Дав я йому три рублі відступного за ту дачу і попросив інструмент на день позичити. Тільки з інструментом він вперся — не дам і все. Довелося ще два рублі накинути та у трактирі горілки йому штоф купити. Чухонці, як я помітив, випити не дурні, зовсім як жителі великоруських губерній. Тільки б зранку і хлистали.

Я з годину почекав і повернувся до дачі. Там вже пусто було, розійшлися кудись товариші, тільки той Володінька сидів за столом та щось зосереджено писав. Я йому вклонився, він кивнув у відповідь, не відриваючись від своєї писанини. На кухні Надя з Ольгою готували обід.

— О, красунчик повернувся, — зраділа мені Ольга.

— Припини! — сердито зиркнула на неї Надія.

— А ти знаєш, він чоловік — пречудовий. Ну, звичайно, не вистачає елегантності та манер, а ось чоловічого здоров’я не позичати. Так мене заморив, що все з рук валиться, — мрійливо зітхнула Ольга.

— Та я бачу! Ось чому я і проти блуду, бо після нього яка там революція! — сердиться Надя.

Ольга усміхнулася зверхньо.

— Революція, Надінько, — це не розведене вино, це жага і свобода, коли небезпека гріє кров і кожен день проживаєш як останній. Це коли в кишені фальшивий паспорт і револьвер у сумочці, а на п’яти наступає охранка. Ось коли я була в бойовій організації есерів, це було справжнє…

— Ольго, ти випадкова людина у нашій партії, я взагалі не розумію, як ти в нас опинилася з такими поглядами, — дивується Надя.

— Я пішла від есерів, коли порвала з попереднім коханцем. Він був есером і виявився мерзотником. Взагалі, мені нецікаво сперечатися, хто правий — Маркс чи Каутський, і нудно слухати ваші безглузді дискусії, схожі на суперечки талмудистів. Я своїх поглядів не приховую, але твій Володінька чомусь, попри це, вважає мене корисною для партії й мені у вас теж подекуди буває цікаво. Ось як зараз… — Ольга дістала срібний портсигар і припалила папіроску. Я зловив на собі її погляд — гострий, пронизливий…

Вони балакають між собою, а я починаю пічку ладнати. Зробив розчин глиняний, затираю дірки. Потім Ольга пішла на станцію за газетами. Залишилися ми з Надею. Вона щось біля плити шпорталась, а потім сіла і зітхнула. Я тим часом дірки всі замастив, прикрив їх капустяним листям, щоб коли підсихали, не тріскався розчин. Помив руки і показую, що можна приймати роботу. Надя подивилася на ту пічку неуважно, видно, що про щось інше думала. Показую їй, що розплатитися було б добре. Полізла вона до скриньки, яка на полиці за книгами стояла. Дістала звідти гроші. Кладе на долоню мені монети, а потім як схопить мене за руку. І як подивиться! А очі аж палають. Що то за вогонь, я знаю. Розпалилася жіночка від балачок та прикладом Олиним. І з того, як вона палає, видно, що революція у її чоловіка всі сили забирає, на жінку вже не залишається. Не можна так, бо як сам жінку не глядітимеш, так інші знайдуться. Ось у нас теж таке трапилося кілька років тому. Служив у нас ротмістр Кандауров — хорошим офіцером був, у зуби підлеглих не бив, отєчєство та государя понад усе любив, підлеглим спуску не давав і сам мало не ночував на службі. А через те жінка з якимось гусаром заїжджим втекла і записку лишила, мовляв, пробач, любий, не можу я так більше жити. Так і пустив бідолаха-ротмістр собі кулю в скроню. Ось так буває…

А та Надінька як кинеться мене цілувати. Її м’які та вологі губи пожадливо хапають мене… От дідько, я ж не заводський жеребець, що ж мені тепер робити? Ну не красуня писана, але й наче не така вона вже страшна, переконую себе. Ну видно, що за революцією забракло часу на себе — губки підвести, припудритись та й убратися елегантніше — їй наче статки дозволяють. Та нічого, думаю, вже якось вийде. Притиснув її до стіни, давай сукню задирати. А тут її Володя з залу гукає. Вона, наче з маячні випірнула. Подивилася на мене перелякано, відштовхнула і побігла на двір. Перед тим ще й ляпаса вліпила ні за що. Ось так — за моє жито мене ж і бито. Ото зрозумій тих бунтівниць…

Ну, баба з возу, кобилі легше. Я швиденько поліз на полицю, звідки Надя гроші діставала. А там паспорти, один німецький на ім’я Людвіга Ріхтера та російський на ім’я такого собі Ервіна Вайкофа. А ще купа листів на це прізвище. Тільки всі листи починаються чомусь надписом «Товаришу Л-ну».

Ну то вже нехай начальство розбирається, хто такий той Л-н. Збираю собі інструмент неквапливо. Не те щоб великий майстер, але щілини замастив, скількись та потримається пічка.

У вікно дивлюся, що Надя пішла кудись із двору, узявши корзину. Мабуть, купувати щось. Це у жінок таке є правило, що коли погано їм, розхвилюються через щось, то до крамниці йдуть. Їх благородь п’яні розповідали, що як завинять перед Дашею, то одразу ведуть до магазину, щоб там вже відвела душу на покупках і вибачила.

Ну і мені тут вже нічого робити, вшиватися треба від гріха подалі. А на вулиці все товариші революціонери сперечаються про роль пролетаріату у світовій революції та якусь диктатуру, дідько його знає, що то таке. Тут гаркавий мене побачив і махає, щоб підійшов я. Той чорнявий усміхається собі в борідку єхидно, інші дивляться здивовано.

— Ну що, зробив пічку? — питає той Володінька.

Я розводжу руками, мовляв, не розумію.

— Дякую, товаришу! — підхопився він, підбіг до мене і нумо руку тиснути.

— Володимир Ілліч, він же російської не розуміє, — посміюється той із борідкою..

— Ось, товариші, справжній пролетарій, могильник капіталізму і гегемон революції. І мені щоб говорити з робочою людиною, перекладачі не потрібні! Дякую, дорогий товаришу пічник, за твій труд. І знай, що прийде час, коли вийдеш ти з рабства буржуазії і станеш господарем на своїй землі! А нам, товариші, треба пришвидшувати революцію всіма засобами! Бо ж без революції, без боротьби перетворимося ми на попіл! Наче армія Ганібала у Капуї.

— А що сталося з тою армією? — цікавиться сіятельний князь Дадіані.

— Розклалися вони повністю. Ганібал, коли з Римом воював, то одержав купу перемог і зупинився у Капуї на зиму, щоб навесні добити ворога. Але клімат у Капуї був м’який, їжі та вина повно, жінки там всякі. І так його війську ледаче життя сподобалося, що втратило воно бойовий дух і навесні розбили його римляни. Так і для деяких наших товаришів є небезпека, що мирне та тихе життя загойдає їх, приспить і загасить запал боротьби! Не можна цього допустити! — майже кричить Володя, наче на мітингу. Я собі стою чемно, а той гаркавий розійшовся не на жарт, руками розмахує, як сигнальник на імператорському флоті. Потім зиркнув на мене і рукою махнув сердито, мовляв, забирайся.

Ну це я з радістю, бо не скажеш, що компанія та мені вельми приємною була. Розкланявся і пішов собі. Віддав реманент справжньому пічнику і одразу з легкою душею на станцію. Я ж бо свою роботу зробив, час за обіцяною потрійною оплатою з’явитися в департаменті й одразу додому. Купив квитка до Санкт-Петербурга. Мій поїзд прибуває аж за годину, тому пішов собі тинятися пероном.

Ось гельсингфорський прибув, люду чимало вийшло. І тут я обличчям до обличчя зі столичним полковником зіткнувся. Навіть спочатку і не впізнав його, бо він у цивільному був. Я здуру мало во фрунт не витягнувся, коли краєм ока Ольгу побачив — у соболиній горжетці й елегантному капелюшку, у вологій імлі танув знайомий аромат її парфумів — кличних і терпкувато-жагучих. За нею носій сунув дві великі дорогі валізи, обліплені штампами митниць. Коли Ольга сідала до вагону, вона підморгнула і усміхнулася мені кутиками губ.

Дивиться на мене полковник здивовано, не одразу признав спочатку мене у цій личині.

— Як ви тут опинилися? — питає гучно. А я ж не можу конспірацію порушити.

— Хуваа пайваа, — відповідаю йому і роблю обличчя здивоване, мовляв, не розумію, про що мова.

— Як ви тут опинилися? — питає.

— Міне ен іммерре, — відповідаю голосно.

— Не розумієш, значить, — зітхнув полковник, наче здогадався, що не можна мені по-нашому балакати. — Ну тоді бери валізу.

І мені пальцем на чемодан свій показує. Вхопив я ту валізу і суну за ним. Відійшли ми трохи і питає він сердито:

— Якого чорта ви тут робите і що за балаган влаштували? Операція вже згорнута через прикре непорозуміння з місцевою поліцією. І взагалі по цьому інциденту завели службове розслідування. Я взагалі тут як приватна особа, дачку знімаю і ось вирішив від службових неприємностей трохи відволіктися.

— Як згорнута, яке розслідування? — дивуюся.

Дивиться на мене той полковник підозріло.

— Проти наших людей фінські сепаратисти провокацію влаштували й усіх, крім вас, звісно, місцева поліція арештувала за бійку в трактирі. Мене більше всього ваша роль у цьому інциденті цікавить.

— То ті студенти були фінськими мазепинцями? — питаюся.

Мабуть, щось не те я бовкнув, бо полковник аж зареготав.

— Еге ж, — каже, — саме так, то були фінські мазепинці, — й далі регоче.

— Та ні при чому тут я, ваше високоблагородіє, — кажу, — я ж нічого не бачив. Сіли хлопці пообідати, а я пішов, бо на порожній шлунок ноги краще носять.

— Ось вже й прийшли, — каже полковник.

Дачка в нього невеличка, куди йому до тих бунтівників братися. Я швидко пічку запалив та самовар, і між тим розказую що і як.

— Я таки знайшов того тифліського терориста та вкупі з ним ще цілий гурт бунтівників. Тут вони сидять усі, в Куоккалі, на дачі Ваза. Головний у них лисий, він ще гаркавить трохи. Бачив його паспорти — німецький на ім’я Людвіга Ріхтера та російський на ім’я Ервіна Вайкофа. На адресованих йому листах підписано «товаришу Л-ну». Крім кавказця там мешкає ще двоє чоловіків та дві жінки, одна з них, вочевидь, дружина гаркавого. Про інших не знаю нічого, але всі вони виглядають бунтівниками затятими.

— Нічого собі! — дивується полковник. — А ну розповідай про них.

Я все, що бачив, доповів, задумався полковник. Запалив папіроску, кімнату кроками мовчки міряє. Потім каже мені:

— Для початку ви, голубчику, Іване Карповичу, мене високоблагородієм не називайте. Мене величати Всеволодом Іполітовичем, бо сусіди мої люди дуже милі та інтелігентні й не знають про характер моєї служби. А їм, мабуть, дуже неприємно було б дізнатися, що їхній сусіда та партнер по преферансу — жандарм, бо, знаєте, вони ліберали і не схвалюють наших методів роботи. А ось із цим товаришем Петросовим цікава комбінація виходить. Адже ми могли б накрити їх усіх разом із грошима з тифліської експропріації. Ми ж на самого Ульянова вийшли, з ним схоже ще Красін та Житомирський — не останні люди у більшовицькому крилі РСДРП. Процес би на всю імперію був би, і не політичний, а кримінальний. Зрештою, при такому розкладі нас той Петросов менше всього цікавить, він лише малоосвічений кримінальник-бойовик, його і так, рано чи пізно, піймаємо, або ми, або кримінальна поліція. Давайте-но, батінька, мерщій мчіть на станцію та відбийте шифровану телеграму. Завтра вранці першим поїздом прибудуть наші люди, будемо брати голубчиків, фіни навіть спохватитися не встигнуть, як ми їх до Петербурга переправимо, тут рукою подати, в Куоккалі в гарну погоду навіть дзвони Ісакія чути.

Написав полковник мені папірця, що відправити і кому, я бігом на станцію. Відбив телеграму — приїздіть зпт бабушка при смерті тчк. Повертаюся, вже сутеніє. Йду собі, насвистую пісеньку місцеву, що до мене причепилася ще в Гельсингфорсі, аж тут перестріває мене той чорнявий, із борідкою, що на дачі Ваза був. Випивши він міцно був, вхопив мене за комір, дихає перегаром в обличчя і свердлить очима. Я мовчу і посміхаюся дурнувато, а сам міркую — чого йому від мене треба?

— Досить ліпити дурня. Хто тебе послав? Чому тут постійно крутишся, — питає сердито.

От лайно, невже мене викрили? Бачу, що він праву руку в кишені тримає на револьвері.

— Мінне ін імере, — кажу і розводжу руками.

— Я скільки раз казав, щоб не заважали, а вони постійно своїх дурних шпиків підсилають. Забирайся, бо пристрелю.

А я все посміхаюся якомога тупіше і налякано й далі своєї правлю: — Мінне ін імере.

Глянув він на мене пильно ще раз, відпустив і зітхнув.

— Мабуть, дійсно ти, братець, чухонський болван. Ні до дідька нерви стали, треба в Баден-Баден поїхати на води і нерви підлікувати, — тицьнув він мені гривеника і пішов нетвердою ходою. Що це за проява була? Якщо він мене запідозрив, то чому іншим не сказав? Чи з п’яних очей верзлося йому казна-що, як то з начальником моїм часом трапляється?

Та щось не думається мені, я ж зранку ще не їв нічого. Шлунок он аж виє, наче вовк на місяць. А тут неподалік дачі полковника шинок якийсь. Як пахне звідти смакотою, ну просто ніяких сил у мене не залишилося, щоби його минути.

Зайшов, всівся за стіл, замовив кухоль пива та м’яса шматок із капустою квашеною. Вони тут у закладі розуміли трохи по-людськи. Поки м’ясо готувалося, поставили мені тарілку з хлібом і блюдечко з вишкварками. Щоб не нудився. Оце я розумію. Захрумтів я вишкварками, пиво допив, ще замовив, коли і страву мені принесли. Тільки узявся їсти, як заходять у шинок полковник мій і з ним ще якийсь чолов’яга. Так років за сорок, рум’яний, балакучий і видно, що давній знайомий полковника. Сіли вони, тут же графинчик узяли і страву місцеву, щось схоже на нашу кулеб’яку. По їхньому зветься смішно — «калакукко», а як придивитися, то ото звичайний чорний хліб із начинкою з риби та сала. Смачне, мабуть, он жують, аж за вухами тріщить.

Я швиденько доїв, думав вийти тихенько, щоб панству не заважати, та коли йшов до дверей, побачив мене товариш полковника. Та як вирячиться! Наче я йому грошей винен був.

— Ви тільки подивіться, Всеволоде Іполітовичу, який типаж! — закричить, ще чарку закинув у рот і до мене йде. — Братіку, ти ж Полтавської губернії? З тих країв? — питає мене. Як тільки здогадався? Ото розповідали мені, що є у Англії такий відомий сищик Шерлок Гольмц, так тому достатньо на людину тільки глянути, щоб сказати, хто вона і що вона, де живе, чим займається, що полюбляє. Картину повну намалювати. Оце б того Гольмца нам до контори, навели б ми у Києві шереху! Але цей звідки про Полтавську губернію здогадався? Я йому за спину дивлюся, на полковника, а той підморгує. Ага, зрозумів.

— Мінне ін іммере, — відповідаю і руками розводжу.

— Ілле Юхимовичу, чухонець це, місцевий, він мені на дачі пічку ладнав, — каже полковник.

— Та не може бути! — кричить цей дивак і аж мацає мене. — Такий же типаж козацький! От якби його раніше зустрів, обов’язково б у запорожцях написав! Ну козак же!

— Та чухонець, чухонець. Хоча щось є! — киває полковник, ледь стримуючи посмішку.

— Та ну який чухонець! Козарлюга ж! — не може заспокоїться чоловік. — А ну кожуха скинь! Скинь! — показує мені, що робити. Дивуюся я, він мені гривеник дає. Полковник киває. Гаразд, зняв я кожуха, так той пан, ще й сорочку на мені задер. Всеволоде Іполітовичу! Ви подивіться, які м’язи! Це вам не те, що ото у цирках атлети наганяють! Там ото м’язів багато, а сили мало. Бо сила в ось таких, в жилавих! — плескає мене по плечах, наче я кінь якийсь. — Ну козак же, козак! Я б його замість Еварніцького писав би! Ну козарлюга ж! Ось ця позірна простакуватість ховає гострий розум, саме той типаж, генеральний писар, — аж підскочив і розцілував у самі губи. От же дивак який. Видно, вони до шинку ще десь посиділи добре, бо очі аж горять. З трьох чарок так їх не розпалиш.

— Та схожий, схожий. Може, і тут запорожці комусь спідницю задерли, то таке і вродилося! — сміється полковник. Забирає товариша, а мені киває, щоб забирався. Ще і ключ від дачі сунув нишком.

Я пішов, влігся відпочити. Воно, як ситий, то спиться добре. Чув, що серед ночі полковник із товаришем своїм пісні волали, наші, полтавські. Бо ж нашого землячка на чужині тільки і взнаєш, коли нап’ється, бо тоді співає українських пісень. Потім прийшли їх превосходітєльство, впали на диван і навіть сил не мали, щоб чоботи зняти. Довелося допомогти.

Вранці важко було полковнику, а він тримався, бо тут же операція, готовим треба бути. Зброю перевірили, почистили та чекаємо на підмогу. Та замість агентів кур’єр прибув із пакетом. Зламав полковник печатку, читає листа і аж зблід від люті. Як поїхав кур’єр, полковник того пакета до пічки кинув і каже:

— Збігайте-но, батінька, купіть пляшку горілки та закусити на ваш смак. Дякую за службу. Не буде ніякої операції.

Ну я чоловік служивий, не питаюся, хоч дивно мені це все. Метнувся швиденько, накрили стола по-простому, випили по першій.

— Скасували нашу операцію у Департаменті, щоб не компрометувати цінного агента. Генерал Гартінг — дрібний авантюрист і пройдисвіт. Вони на верхах нічого не розуміють. Ми б накрили одним махом найнебезпечніших людей у імперії, нехай би навіть і пожертвували цим агентом. Ну зробили б йому новий паспорт, та жив би він собі спокійно десь у Калузі чи Самарі, подалі від столиць та університетських міст на пристойний пенсіон. А хто б у них після цього залишився? Мартов, Богданов, Аксельрод, Плеханов? Це не революціонери, а полова, махрові опортуністи. В них вогню немає. Пан Ульянов посередній публіцист, його економічні теорії взагалі суцільна маячня. Але він природжений інтриган і ще й із породи вождів. У нього є вогонь, та ще і який! Він швидко передушить їх усіх, наче вовк ягнят у кошарі. І ми, охранка, ведемо власними руками його до мети, бо саме ми колись закинули у революційне середовище вже підтоптану в Європі ідейку марксизму, щоб розколоти народників. Ми самі виростили його, так як раніше виростили монстра Азефа. Наше отєчєство котиться до дідькової матері й ми, охранка, його туди самі штовхаємо.

Ось ви, люб’язний Іване Карповичу, любите наше отєчєство? — питає мене несподівано.

— Так точно, ваше превосходітєльство! — гаркнув я.

— А я, шановний Іване Карповичу, вже ні. Сил не маю більше його любити. Бо знаєте, дуже малосимпатична у нього фізіономія, можна сказати — морда звірина. Я й сам, коли був студентом університету, в революцію бавився. Підпільні гуртки, романтика, різні там високі ідеї, свобода, рівність, братерство. Немає там нічого, у них як у гностичній секті — високі ідеї для екзальтованих дурників — виконавців. А на верхівці в них циніки та прагматики, що прагнуть абсолютної влади, та наші провокатори. І навіть не знаю, хто із них огидніший!

Дивлюся я на того полковника здивовано, бо від того, що він верзе, чарка в горлянку не лізе. А полковник плескає мене по плечу, заспокоює.

— Ви, батенька, не бійтеся, я особливих таємниць не вибовкав. Крім того, я вже майже особа приватна і маю право вільно побазікати про судьби отєчєства. А першим поїздом повертаюся до Петербурга, подаю прошеніє про відставку та їду у своє маленьке помістя у Чернігівській губернії. Нехай це все без мене відбувається.

Попрощався я з полковником, скинув те дрантя, у якому був, і пішов на станцію. Якраз повз ту дачу Ваза проходив. А там вікно світиться на першому поверсі. Дай, думаю, ще гляну, що там робиться. Переліз через паркан та підкрався до хати. А там розмова серйозна йде, на столі грошей пачками ціла купа.

— Де ще п’ятдесят тисяч? В газетах писали, що було двісті п’ятдесят тисяч, а тут лише двісті, — цей голос я знаю, це той, Ульянов, який за головного.

— Слухай, тобі що, мало? Навіщо ти такий дріб’язковий? Я тобі що, мало привіз? — ага, це не хто інший, як сіятельний князь Дадіані.

— Ви, товаришу, не плутайте гроші партії з особистими!

— Я з общака не крисятничаю! — запалюється кавказець.

— Ви, батенька, киньте цю каторжанську люмпен-пролетарську лексику, звольте загальнозрозумілою розмовляти.

— Не брав я для себе, тільки на дорогу та конспірацію. Розумієш, товаріщ, на конспірацію, щоб шпиків заплутати…

Ага, це ж вони гроші ділять. І грошики ті немалі. От часом буває, що сяде чоловіку чорт на плече і шепоче всілякі капості. Отак і шепоче — це ж, Іване Карповичу, ото на столі лежить твоя землиця омріяна, хата, пара вороних та пожиттєвий пенсіон. Бо ж ні на що добре вони тих грошей не пустять, зброї та вибухівки накупляють та на друк своїх прокламацій розтринькають. А так і собі допоможеш, і любому отєчєству цим тільки послугу зробиш. Тим більш, що охранка до цієї компанії інтерес втратила, а до фінської поліції вони не побіжать.

Сів я на лавці неподалік і міркую. В будинок прокрадатися марна справа, вони всі озброєні. Треба дочекатися, коли роз’їжджатимуться, вони зазвичай на одному місці довго не засиджуються. Але скільки вони тут бути збираються? Може, ще тиждень, може, й більше, я стільки чекати не можу. Треба налякати їх якось, але обережно, бо серед них агент охранки є, може донести генералу Гартінгу, а той Гартінг велике цабе, керує закордонною агентурою охранки. Він не те що мене, а й полковника в порох зітре.

Повернувся я до дачі Ваза. Довго там стовбичив, наче приклеєний, а коли Гаркавий кудись вийшов, то за ним пішов. Бачу, нервує той Володінька, озирається повсякчас. Чи відчув, що паленим запахло? Отак цілий день і проходив я. Вже й темніти почало, як дивлюся — той Гаркавий вийшов із дачі, але не до хвіртки пішов, а за будинок та через паркан лізе і саквояж із собою тягне. Важенький такий саквояж. На голові у того Володєньки шапка хутряна, яку фінські селяни носять, на носі сині окуляри. Бороду й вуса поголив і ще й хусткою перев’язався, ніби зуб болить. Оце так конспіратор! І так швиденько чапає, тільки встигай. Та куди звідси подінешся, тільки на станцію, тому я туди швидше встиг, ніж він манівцями. Там Гаркавий ускочив на гесингфорський поїзд, я з ним. Ох і помотав він мене по усьому Великому князівству Фінляндському, де ми тільки не були. Петляв, крутив, як заєць. Таким крученим виявися, що у ступці не вцілиш. Врешті на перекладних добрався він до якогось фінського села біля моря і винайняв кімнату. Я зайшов до трактиру поруч, замовив вечерю, взяв чарку горілки. Відвідувачів споглядаю, розмови слухаю, хоч і не розумію, про що йдеться, та назви вловлюю іноземні, на німецькі схожі. А ще морди у місцевих такі, що як побачиш, то одразу перевіряєш, чи гаманець на місці, й на мене дивляться підозріло. Авжеж, як я раніше не зрозумів. Це ж був колись я у Волинській губернії в містечку одному, що на самому австрійському кордоні. Місцевий пристав, казав мені, що тут у кожного по дві кулі в сраці сидить, але все одно вони перемитники невиправні. І тут такі ж. Кордон поруч, промишляють люди різним безакцизним товаром. А моєму клієнту, мабуть, провідника треба, щоб із нашого любого отєчєства вибратися. Я перекусив і до буфетника тихо — мовляв, чи не можна якось за кордон потрапити, бо є потреба нагальна.

Той по-нашому розумів, зиркнув на мене підозріло, але я йому одразу в руку полтиника поклав. Він кивнув у бік двох хлопців, що вечеряли в кутку. Підсів я до них, узяв графин горілки. Один із них російською розмовляв трохи. Погомоніли — каже, що коли хочеш, сьогодні вночі йди з нами, кригою вісім верст перейдемо до острівця одного, там пароплав зупиняється, що до Стокгольма йде, а паспорти вже ніхто не перевіряє. Щоправда, з нами ще один клієнт буде.

— Та нічого, — кажу, — я не гордий і компанію приємну люблю. Давайте-но, хлопці, ще по чарочці.

Хороші ті фіни люди, небалакучі, працьовиті, але до горілки дуже ласі. Випили ми вже третій графин, я виливаю потроху, щоб не розібрало, але бачу, що один із провідників вже з-за столу встати не може, а йти вже скоро. Ну що, кажу іншому, треба міру знати. Вже ніби час. Тільки холодно, замерзну я у своїй одежині, яка не для того, щоб по морозу ходити.

— Замерзнеш, — піддакує фін.

— Ну то давай я поміняю своє пальто і капелюха на шубу і шапку твого товариша. Гарне пальто, майже нове.

Полапав фін сукно, поторгувалися трохи, я доплатив два рублі, на тому вдарили по руках. Я шапку на очі натягнув, комір шуби підняв, а тут гаркавий спустився із номера. Аж закипів від люті, мовляв, напилися, наче свині. А фін той каже йому, мовляв, не подобається, пане, сам йди. Попустився гаркавий, куди ж подінешся. Суне вперед, розмахує пухким саквояжем. А там двісті тисяч рубликів! Усі мої мрії у тому шкіряному ковчезі. Ой же оселюся, ой же заживу! — йду і слинку ковтаю, бо сильний диявол, знає, чим людину спокусити.

Пішли ми. Наче провідник на ногах тримався, але місцева горілка міцна, зараза, і бере не за столом, а за селом. Тільки вийшли за останню хату, як розвезло мого провідника, ноги у нього вигадливі кренделі вимальовують і все пісні свої чухонські співати рветься. Пхаю я його під руку, гаркавий перед нами суне і все питає куди йти. Тут провідник упав. Хропе, зараза, я йому одразу давай морду снігом терти, до тями приводити, та марно, розібрало його не на жарт. Холодно, вітер дме пронизливий, в обличчя сніжною крупою січе, а йому, бач, поспати закортіло. Ну, оце так вляпалися!

Коли Володенька той хапає мене за руку. Угледів він у темряві сарайчик якийсь рибальський поруч. Холодно, однак хоч вітер не дме. Поклав я фіна, сіли чекати, поки до тями прийде. Він же, зараза така, тихцем із собою ще пляшку горілки прихопив і поки йшли ми селом, видудлив її майже повністю. А то я думав, чого він все пику в кожух свій ховає. А він собі потягував!

Сидимо, слухаємо, як вітер гуде. Коли фін застогнав. Я ж, добра людина, підійшов подивитися, а та морда чухонська як почне ригати! Та прямо мені на шубу! А щоб тебе! Я шубу кинув, давай чистити. Дивлюся, що і на сорочку потрапило. Роздивився пічку в сараї, кремінь знайшов, трісок трохи. Розпалив багаття, шубу розвісив, сорочку зняв, обтер, повісив сушитися. Сам присів, гріюся. Воно вогонь у пічці гуде, жити можна. І Володенька поруч сидить. Щось дивиться на мене. Потім показує, наче розчин на цеглу маже. Пізнав таки, гад, хоч я ж шапку на очі насунув.

— Ти ж муляр, що нам пічки лагодив? — питає. — І тебе, значить, самодержав’я так допекло, що тікаєш! Дарма, брате, боротися треба! Про революцію чув?

Я руками розводжу, мовляв, не розумію, що каже.

— Нічого, що не розумієш! Нічого! Ти просто серце відкрий! Відкрий серце! І все зрозумієш! Бо революція, брате, це така річ, що всі народа розуміють, якщо розповісти правильно! — він ото каже, очі в нього заблищали, а сам до мене доторкнувся, там, де серце. Руки в нього холодні, неприємні. — Революція, брате, це пісня, а пісня ж усім зрозуміла, пісню перекладати не треба! Її співати треба, усім серцем співати, тоді тебе кожен зрозуміє і пісню підхопить! Нумо, давай заспіваємо!

Вставай, проклятьєм заклєймьонний Весь мир голодних і рабов, Кіпіт наш разум возмущьонний І в смертний бой ідті готов!

Ото виводить цапиним своїм голосом, очі вирячив і дивиться на мене якось дивно. Ще ніколи так на мене не дивилися.

— А ти красивий. Справжній пролетар. Народна кістка. Людина майбутнього! Сильний, впевнений, немає в тобі інтелігентської гнилизни! З тебе б чудовий боєць революцій вийшов! Такі люди нам потрібні! Сильні, впевнені, від сохи! Ти — майбутнє, милий, світле майбутнє! — торочить ото, потроху наближається до мене і далі наспівує.

Вєсь мір насілья ми разрушим До основанья, а затем Ми наш, ми новий мір построім, Кто бил нікєм, тот станєт всєм!

— І буде всесвітнє братство! Коли всі, як рідні! Чоловіки! Бо саме чоловіки — вінець творіння. Баби то так, мотлох! Потрібні, щоб тільки народжувати! Але це тимчасово! Потім у нас будуть машини, спеціальні машини для цього! Вони будуть народжувати людей майбутнього! Таких, як ти, брате! Сильних, впевнених, красивих! — шепоче хрипко, як ото бабка, коли наврочує. І знову співає.

Ето єсть наш послєдній І решитєльний бой С Інтернаціоналом Воспрянєт род людской!

Ото доспівав, та як кинеться! Цілуватися! І добре б по-людськи, як ото поважні люди при зустрічі лобизаються, а то, як шльондра якась, слину пускати та язиком куди не треба лізти. Я такого не чекав. Тобто чув, що є такі богоборці, що з чоловіками тойво, але щоб у житті таке, то навіть подумати не міг! А воно ж лізе, обнімає мене, язиком ото у рот штрикає. Ну я і не витримав. Як зацідив кулаком, так той Володенька і ліг, наче сніп під серпом.

Я підхопився і до саквояжа, витрусив усе на сніг. Думав, що там гроші будуть, капітал. А там і був капітал — книжка така, а на ній так і написано великими літерами — «Капіталъ», кілька російських та іноземних газет, купа зошитів та записників, зміна білизни, дві пари шкарпеток, бритва, коробка зубного порошку, кілька бутербродів із ковбасою. Все, що завгодно, окрім грошей. Навіть кишені його обшукав, та там дріб’язок і то не в наших рублях. Це ж Ольга ті гроші в мене під носом пронесла, ще й підморгнула, зараза, а я як дурень за гаркавим погнався. Ну де в мене тоді розум був, це ж ясно було як божий день — не міг Гаркавий гроші везти, надто велике він цабе у більшовистів, йому б не дозволили ризикувати. Товариші Красін та Житомирський теж там не останні люди, лишаються Петросов і Ольга. Петросов відпадає, їм треба було кур’єра змінити, бо Петросова за ту експропріацію в Тифлісі видала б будь-яка країна. Мені той саквояж пухкий тоді розум затьмарив, коли Гаркавий із ним через паркани тікав. Серед них усих тільки Ольга могла бути кур’єром!

Я усе ще раз перетрусив, коли з «Капіталу» випала банкнота у п’ятсот рублів. Чи то він як закладку використовував, чи на дорогу узяв. Забрав гроші й пішов я до села. А на душі так гидотно, наче обшахраювали мене цигани на ярмарку.

Коли повернувся до Києва, то наслухався від їх благородія всього. Тільки коли згадав про полковника Всеволода Іполітовича, то Мельников заспокоївся. Сказав, що добрячий спеціаліст у відставку пішов, за ним вся охранка шкодує.

П’ятисотку мені довелося спалити, бо номери їх були переписані й розіслані по усьому світові. Не гроші то були, а білет на каторгу, — тільки розплатися, як одразу візьмуть тебе під білі ручки. Підвели ті купюри й наших марксистів під Іванову хату — взяли голубчиків із тими п’ятисотками, кого в нашому отєчєстві, кого закордоном. А того Гаркавого я більше не бачив. Кажуть, що десь за кордоном бузувірствує, все революції роздмухує, але в наше любе отєчєство чомусь більше їхати не хоче, все інших, дурніших посилає.

Я зайшов у трактир біля контори поснідати трохи. Узяв чайник чаю і пиріжків із лівером. Пиріжки тут просто чудові — великі, лисніють золотавою скоринкою, з порепаними від рясної начинки боками, а що вже пахнуть, то райський сад прямо! І зроблені не з якогось там безпритульного собаки чи кота, як ото буває, коли продають на великих торжищах із рук, а з добірного ліверу, бо дбає власник трактиру за свою репутацію. Хоча це не завжди так було. Але якось потруїлися хлопці тут пиріжками. Та що там хлопці, їх благородь теж пиріжок зволили викушати з похмілля, а потім до обіду з офіцерської вбиральні не виходили. Звісно, що розлютилися та пішли до трактиру з револьвером і провели виховну бесіду зі стрілянням біля вуха. Від того спілкування з моїм начальником у трактирника трапилася ведмежа хвороба просто у штани. Їх благородь із цього реготати почали і заспокоїлися, а з тих пір у цьому трактирі все найсвіжіше. Та й у трактирника після того справи краще пішли, бо люди потяглися.

Ох і смачні тепер тут пиріжки — духмяні, соковиті. Батюшка каже, що гріх ось так їжею милуватися. Може, воно й так, а може, просто заздрить він, бо виразка у панотця. Тільки і їсть, що супчики терті та кашки на воді. Ото якби спробував він, так, думаю, зрозумів би і не засуджував.

Не встиг було я взятися за другий пиріг, коли тут, наче Пилип із конопель, посильний з околотку і шепоче мені на вухо, що їх благородь викликають мене у нагальній справі.

Ну, наче у їх благороді колись справи були не нагальні. От же ж, і поїсти по-людськи не дадуть. А як на мене, так краще і не їсти, аніж давитися похапцем. Їжа уваги потребує і часу, наче людина поважна, бо інакше від того жодної користі, а навпаки, лише шкода організму і потерпання настрою.

— Зараз прийду, — кажу й узявся за другий пиріг.

— Та їх благородіє вже в екіпажі, за рогом чекають, разом із супругою, — повідомляє посильний.

Від Мельникова я ще якось би відбрехався, а от його благовірну Дашеньку краще не змушувати чекати, бо вона жіночка з характером, і таким, наче у бомб нітрогліцеринових, якими бунтівники раніше користувалися. Тепер не користуються, все більше беруть динаміт чи піроксилін, бо з нітрогліцерином ніколи не знаєш, коли і від чого він дибанути може. А вже як дибане, то так, що ховайся, хто в бога вірує, а хто не вірує, той увірує.

Розплатився я швиденько, руки під рукомийником помив і побіг.

— Ну де ти там лазиш, ледащо? Досить вже тобі пельку набивати! — кричить мені штабс-капітан. У присутності жінки він завжди грізний, волає та очима зиркає, наче блискавки пускає. А я вже підіграю, переляк зображую і передначальствінне тріпотіння.

— Виноват, ваше благородіє! — вклоняюся і роблю смиренну мармизу, хоч це і важко вдається, бо перед очима пироги стоять, які я похапцем у себе заштовхав, бо ж не залишати ж. І такі ж пироги, що у кишеню не кинеш, бо дебелі, а ще є жирні, одразу одяг промочать.

— Сідай та поїхали! — кричить Мельников. Тут вже я здивувався, бо коли це таке бувало, щоб возили мене з собою у власному екіпажі?

Ну, мені наказали, я виконую. Заліз у візок, сів спиною до візника, навпроти їх благородія з дружиною.

— А чи чув ти, Ванько, про живий магнетизм? — питає мене Дашенька ласкаво.

Намагаюся згадати, але важко це після тих пиріжків. Мені один фельдшер знайомий казав, що як людина поїсть, то кров у неї з голови до живота тікає, тому і думати тоді важко. А ще буває, що у деяких кров із голови ще нижче відливає, тоді взагалі людина нічого не думає, а тільки блуд чинить.

— То чув, чи ні? — повторює Дашенька вимогливо.

Не знаю, що і відповідати. Про комунізм чув, про анархізм чув, навіть про сіонізм чув, це у жидків якась нова напасть, надумали їхати з нашого любого отєчєства, а натомість собі своє власне будувати (хоча це смішно, де вони царя візьмуть?) А ось про живий магнетизм ніколи не чув. Невже якась нова секта бунтівників з’явилася? І що це нам їх чорти на вилах все підкидають?

— Не чув. Це що, бомбісти якісь нові? — питаю обережно, бо не люблю, коли не розумію про що мова. А Дашенька давай сміятися, наче в цирку на клоуна дивиться. Бачу, їх благородь вуса собі гризуть, він ото завжди при жінці напружений, наче при генерал-губернаторі.

— Дурень ти, Ванько! — аж кричить.

— Так точно! — підтверджую радо, бо керівництву суперечити не можна. Як у нас у селі казали: «Дурний і не журиться». Після таких пиріжків мене хоч як називай, а нічим мого щастя не зруйнуєш.

— Живий магнетизм, Ваню, це такий дивний природний феномен, — пояснює Дашенька, коли насміялася. — До Києва приїхав сам професор Йоган Каспер із Ревеля, великий спеціаліст із цього предмета. Він відомий на усю Європу, виступає з масовими сеансами.

— Мені що, постежити за ним? — питаю, бо вже бувало таке. То за братом Дашеньки, гімназистом Колінькою слідкував, бо вона підозрювала його у карточній грі, то за покоївкою їхньою, яка начебто срібні виделки крала. Але навіщо за професором якимось Дашеньці знадобилося слідкувати?

— Ні, Ваню, ні! — знову сміється вона, а їх благородіє аж тремтять від роздратування. Ото у них завжди так. Як одне похмуре, то інше аж світиться. І частіше за все буває так, що світиться Дашенька, а Мельников брови супить. — Мені цікаво стало подивитися на можливості професора і я з ним домовилася про приватний сеанс.

— За сто рублів! — скрізь зуби шипить Мельников.

— Звісно, що недешево! Професор Каспер, він відомий на всю Європу фахівець. Це нам ще пощастило, що він погодився, дуже пощастило. Про таке годі й мріяти! — захоплено каже Дашенька, а їх благородіє так хмуряться, що, здається, брови зараз із місця злізуть і підуть обличчям гуляти. Минулого тижня напилися їх благородіє і почали мені вичитувати, що ось подлєц я і негідник, що втравив його у сей шлюб. Ось тепер знову я винуватий.

— Так, а навіщо я вам потрібен? — питаю.

— На тобі професор буде можливості свої демонструвати, — каже Дашенька і посміхається, наче янгол. А в мене аж спина похолола, бо згадав, як одного разу був присутнім, коли професор один труп різав, щоб докази отруєння знайти. Це за що ж мене так?

— Різати будуть? — питаю я приречено.

— Ну, що ти, Ваню, навіщо тебе різати? Це жорстоко і негуманно. Ти ж у мого чоловіка найкращий агент, хіба тебе різати можна? Просто професор на тобі дію магнетизму показуватиме. Це безпечно і не боляче, а після всього отримаєш ще й червінця, — обіцяє Дашенька.

Їх благородь аж зубами при цих словах скрипнули. Мабуть, жаба за сотню давить, а тут ще і червінець віддай. Вони дратуються, а я посміхаюся, бо червінець то ж таки приємні гроші. Що ж, подивимося, що це за магнетизм такий.

Незабаром візник зупинився біля готелю «Ельсинор». Там був просторий номер, біля дверей якого нас зустрів секретар професора, величезний хлопець із білим обличчям і виряченими очима. Був він на дві голови вищий за мене та кремезний, наче цирковий борець. Дашенька щось сказала тій щоглі по-ненашому, він запросив нас увійти. Вже коли я поруч проходив, то здивувався, який же він величезний. Мені, щоб у нагрудну кишеню його зазирнути, треба було навшпиньки ставати.

Пройшли у одну з кімнат, де нас зустрів пан років за п’ятдесят, міцної статури, з коротким чорним волоссям, тоненькими, наче мишачі хвости, вусиками та моноклем в оці. Професор Каспер (а це був саме він) ледь вклонився, так, наче робив нам велику честь.

— Вітаю вас, — вимовив він майже без акценту.

— Ми дуже вдячні вам, пане професоре, що ви погодилися провести для нас сеанс, — почала Дашенька. Вона чомусь розхвилювалася, знітилася та розчервонілася, як каже Мельников — наче Наташа Ростова на першому балу. Хто така та панна Ростова я не знаю, мабуть, якась давня коханка його благородія, запальна бестія, бо він той бал і її часто згадує. А ще була якась Ганна Кареніна, там щось із потягом пов’язано, мабуть, що теж не київська, але прізвища запам’ятав, бо в мене на них пам’ять тренована.

— Я стільки читала про ваші роботи і дива… — продовжує Дашенька.

— Не дива! Ніяких див! Це лише наука і сила людського інтелекту! — грізно балакає професор, он аж палець до стелі підняв. — Дива показують у цирках, а я — вчений!

— Так, так! Звісно, ви ж вчений, відомий вчений. І ось ми прийшли, щоб побачити ваші надприродні вміння на власні очі, — нетерпляче сказала Дашенька.

— Гонорар, — тихо сказав Каспер. Видно, він хоч і професор, а життя знає.

— Ну, звісно! — Дашенька дивиться на чоловіка. Їх благородь скривився, але дістав із кишені конверт і віддав Касперу.

— Сідайте, — вказав на два фотелі біля стіни. — З ним працювати? — цього разу вже вказав на мене.

— Так, із ним. Його звати Ваня, — відповіла Дашенька.

— Підійдіть, — наказав мені професор. Я підійшов. Він почав дивитися мені в очі. Погляд у нього був важкий. Він підняв руку і підніс долоню мені до лоба. — Слухай мене! Слухай мене! Слухай мене! — заговорив він строгим голосом, який потроху робився тихішим.

— Так точно! Слухаю! — відповідаю.

— Мовчи і слухай! — професор подивився на мене так, наче хотів спалити поглядом.

— Так точно!

— Не відповідай! А слухай!

— Слухаюсь!

— Та стули пельку, негіднику! — гарикнув його благородь. Видно, йому самому цікаво стало, що далі буде, за що немалі гроші заплачено.

— Єсть стулити пельку, ваше благородь! — витягнувся я во фрунт.

— Ідіот, немислимий ідіот! — професор відбіг і від злості аж гепнув по стіні своїм немалим кулаком. Ти диви, який запальний.

Професор повернувся і дивиться на мене люто. Кулаки стиснув, зуби теж, поглядом просто свердлить. Праву руку підняв, кулак розтиснув і долоню підніс мені до лоба. — Ти відчуваєш тепло! Тепло! Ти відчуваєш тепло! Тобі стає тепло! Тепло розливається по всьому тілу, тепло пронизує тебе, ти відчуваєш тепло! — бубонить Каспер і дивиться мені в очі.

— Так, звісно, відчуваю тепло! — погоджуюся я і не брешу, бо дійсно тепло у готелі, а ще й перекусив незле. Як же тут не тепло?

— Ідіот! — верещить професор. — Ідіот! Я сказав мовчати! Мовчати! Накажіть йому мовчати! — Каспер звертається до Дашеньки, та штурхає ліктем у бік чоловіка.

— Ванька, мовчати! — наказують його благородіє, але голос у них не сердитий, бо самі вже посміюються з тієї вистави. А Дашенька навпаки, вже губку закусила спересердя, бо його благородь не раз їй ті сто рублів марно витрачені згадає. Але професору вже заплатили, а мій червінчик може і втекти, тому думаю, що краще робити, як кажуть.

— Слухаюсь! — відповідаю я. Ну мовчати, так мовчати. Дивлюся, як професор ходить під стіною, наче тигр у клітці. Я тигра бачив, коли в Туркестані служив. Якось, пам’ятаю, командир нашого полку полювання велике влаштував для командування округу. Ми дичину заганяли, а офіцери стріляли. Сімох тигрів вбили. Красиві тварини і небезпечні. З сусідньої роти хлопець відійшов у очерет відлити, так потім знайшли лише дві ноги у чоботах та голову. З’їв його тигр, а той бідолаха навіть крикнути не встиг.

— Слухай мене! — гримить на мене Каспер. Професор дивиться на мене, потім підносить долоню до моїх очей. Біла долоня, пухкенька — видно, що важкої роботи не бачила.

— Ти відчуваєш спокій. Спокій. Спокій. Хвилі спокою. Одна за одною. Хвилі спокою. Оточують тебе. Тобі приємно. Приємно. Спокій, — професор починав говорити гучно, а тепер потроху стихає. А я дивлюся лінію життя на його долоні. Мене цьому одна циганка навчила. Онде та лінія переривається зовсім рано, закінчується серед білої шкіри, як та річка в пустелі. Оце скільки професору років? Ну десь п’ятдесят. Якщо долоні вірити, то це вже він скоро і помре. Бідний професор, чи хоч знає він про це? — Спокій розливається по тілу. Ти сам спокій. Спокій. Спокій. Спокій. Зчепи руки, — зненацька каже професор.

— Навіщо? — дивуюся я. І тут же ледь ляпасу по морді від нього не отримую.

— Дурень! Ти що мене не слухаєш? Ти про що думаєш? — верещить професор.

— Та ото у вас лінія життя… — починаю було я пояснювати.

— Мовчати! Мовчати! Ти — тупа скотина! Тупа, товстошкіра скотина! — верещить професор.

— Я ж казав! — говорить Мельников жінці, а та набурмосено мовчить.

Каспер із ненавистю дивиться на мене і дістає з кишені жилетки золотого годинника на ланцюжку.

— Дивися сюди. Мовчи і дивися на годинника, — каже професор і хилитає перед очима тим годинником.

Мовчу і дивлюся. Гарний годинник, дорогий. Навіть його благороді він не по кишені, бо це «Брегет» швейцарський, такий же самий, як у полковника Скуратівського. Бо полковник загубив його раз і так засмутився, що ми мусили всім околотком його шукати. І шукали, аж поки я не знайшов його у офіцерській вбиральні, де він, мабуть, випав із кишені.

— Ріка тече. Тепла ріка тече. Ти у ріці. Вода як молоко. Ти плаваєш повільно, перевертаєшся і плаваєш далі. Тепла ріка. Неглибоко. Ріка. Ти пливеш. Тобі добре, — говорить професор, навіщось розтягуючи слова, які звучать смішно з його акцентом. Він дивиться мені в очі. Говорить і дивиться, а я дивлюся і мовчу. Професор усе торочить про свою річку і хитає тим годинником. Що за річка? До чого тут річка? Ото у нас біля села річка тече, Псел. Дійсно хороша річка. Коли ото після сінокосу пірнути у неї і плавати. — Річка, вода тече, дзюрчить, тобі добре, ти гойдаєшся на маленьких хвилях, тепло, добре, тихо, благодать, — вже майже шепоче професор. А я згадую про Амударью, річка така, тільки у Туркестані. У ній ніхто не купався, бо вода в ній жовта та брудна страшенно. Але там на берегах дині росли. Великі вони, соковиті та солодкі. Одріжеш собі скибку, як вкусиш, і аж по щоках сік тече, солодкий, наче мед. І кавуни теж там були незлі. Вони не такі, як у нас, зелені й смугасті — у Туркестані кавуни білі. Наші хлопці з полку ходили туди. Виберуть хлопці великого кавуна і обов’язково, щоб на сонці лежав, дірку в ньому зроблять, ложкою трохи м’якоті вигребуть, а дріжджів, які у кухарів виміняли, додадуть. Потім дірку закриють обережно і підуть. За тиждень-два приходиш, кавунчик візьмеш і йдеш із ним до кущів. Там вже хлопці з кухлями сидять. Знімеш із кавуна верх, а всередині, наче у чавунку, бовтається напій червоний. Бражка така солодка та п’янка, що вип’єш кухоль-другий і на співи вже тягне. Але співати не можна, особливо наші пісні, бо офіцери, як почують, так на гауптвахту одразу потрапиш. З іншого боку, випити і не заспівати, то ж дарма пити. То співали після кавуна десь третього, завжди співали. Ну, а гауптвахта — хто там не бував, той армії не бачив. Навіть його благородь часом згадує, як відпочивав на ній після різних офіцерських розбишацтв по ресторанах та веселих закладах, коли ще у Кінногвардійському полку служив.

— Пане професоре, — кажу я, коли він вже зійшов майже на шепіт.

— Що? Я ж наказав мовчати! Мовчати! — вибухає професор, бачу, як Дашенька нервово закусює собі губу.

— Та мені тойво, у туалетну кімнату треба. Ви ото про воду та про річку, а я чайник чаю перед тим випив, — винувато кажу я. — Дозвольте, а то ну ніяк не витримаю з вашою водою. — І кинувся до туалетної кімнати. Чую, як регоче Мельников.

— Я ж говорив, що він шахрай! Найзвичайнісінький шахрай! — шепоче штабс-капітан жінці, та тільки так шепоче, що чутно на всю кімнату. Дашенька сердито мовчить, вже, мабуть, і сама так вважає.

— Я — шахрай? — вибухає професор і кидається до Мельникова. — Я — шахрай?

— Ви — шахрай! — каже той. — Сто рублів узяли, а нічого не показали! Прошу повернути гроші, милостивий государю.

— Просто він — тупа, примітивна істота! — кричить професор і киває на мене. — Тварина! А гіпноз діє на людей! Саме на людей!

— Не існує ніякого гіпнозу, це все вигадки та марновірство, — сміється Мельников і зверхньо дивиться на Каспера.

— Ну, добре! — професор піднімає руку і тримає її біля голови штабс-капітана. Починає казати оте своє про тепло, про хвилі тепла, які оточують і розливаються. Мельников сміється.

— Досить цього цирку, пане клоуне.

— Дивіться на руку! — шипить професор і веде свою розповідь про теплу воду далі. Мельников дивиться. Поступово посмішка зникає з його обличчя. Він стає серйозним. Потім вже вирячився на руку професора, наче на ній наказ про переведення Мельникова у полковники написаний! Професор бубонить і бубонить, а потім взагалі таке починається! Професор потроху починає відводити руку, а штабс-капітан тягнеться за нею, при цьому ноги залишаються на місці, а тіло просто нахиляється! Потім професор робить різкий рух вперед і каже: «Впади!» Він не торкається до Мельникова, але їх благородь гепаються з розгону на спину. Штабелем просто гепаються! Дашенька аж скрикнула! А Мельников упав і лежить із виряченими очима.

— Встати! — наказує професор, і Мельников підводиться, та не просто підводиться, а підхоплюється, наче опечений. Витягується перед Каспером струнко, як перед генералом.

— Кажи, чого боїшся? — зненацька питає професор.

— Боюся, що Дашенька дізнається, — гучно і чітко, як на доповіді у начальства, каже Мельников.

— Про що дізнається? Говори! — каже професор вимогливо, а Дашенька насторожилася, вуха нашорошила.

— Про Софію Яківну, актрису. І про Мімі з кафешантану. І про Зіночку з закладу Розочки Шпільман. Дуже боюся, — каже Мельников, сам каже! Ото вважай яму могильну собі копає, голову на плаху кладе, у зашморг лізе! Тут вже і я очі вирячив. Бо ж знаю, як їх благородь жінки бояться, і щоб при ній ось таке казати!

— Але вони такі милі, такі хороші, такі ніжні й мене не пиляють, — бубонить Мельников і аж сльозу пускає від милування. — Мої дівчаточка! — каже він і губки так складає бантиком та цілує повітря. Ну, це вже занадто було.

— Ах ти мерзотнику! — кричить Дашенька і кидається на чоловіка. Ото я вже казав, що бачив тигра, так тигр той — домашня кішечка у порівнянні з Дашенькою у гніві. Професор хотів їй завадити, так відштовхнула його, наче і не було його. Плигнула на Мельникова і давай на ньому патли рвати і по фізіономії гамселити. — Негідник! Мерзотник! Тварюка! Блудодій! Розлучення! Зараз же! Без копійки залишу! Кобель! — верещить. Тут Мельников до тями і прийшов та сам як закричить від болю та переляку. Професор кинувся між них і ледь розвів.

— Припинити! Припинити негайно це неподобство! Мій номер не для сімейних сцен! — заволав Каспер.

— Душенько моя, що трапилося? — перелякано спитав Мельников.

— Уб’ю! — крикнула Дашенька і знову кинулася на чоловіка. Але на шляху став професор. Цього разу виставив руки і крикнув: — Стій!

Дашенька і стала. Професор давай бубоніти ото своє щось про річку. І за хвилину стала Дашенька, очі непритямні, геть така ж як щойно її благовірний супруг був.

— Ти забула. Ти все забула, — каже їй професор.

— Що забула? — не розуміє Мельников.

— Цить! — шипить Каспер, і їх благородь навіть слова сказати не сміють, стоять перелякані, тримаються рукою за голову, де видно, що не один жмуток волосся вирваний.

— Ти все забула, — торочить своє професор. Дашенька киває головою і рухається, наче прив’язана невидимими мотузками до руки Каспера. — Прокинься! — різко каже він. Дашенька трясе головою, потім здивовано оглядається.

— Що тут було? — дивиться на чоловіка. Мельников сам здивований. Ось вони удвох вже дивляться на мене.

— Що тут було, Ваню? — питають хором. І що мені відповідати? Щоб не сказав, а погано буде. Мені погано, бо бачив я їх такими, якими краще не бачити.

— Ваню!

А я очі вирячив і застиг, як соляний стовп із Біблії. Стою, наче кам’яний, і дивлюся невідомо куди. Мені говорять, а я наче не чую.

— Ваня!

— Ванько!

Наче нічого не чую.

— Що це з ним? — питає Дашенька. Професор на мене здивовано дивиться, а я стою деревом.

— А, це на нього нарешті гіпноз подіяв! — здогадується професор. — Мій магнетизм пробив товсту шкіру його примітивної свідомості. Ну, знаєте, як кабана дріб не бере, бо шкіра занадто товста. Так і тут. Підніми руки! — каже професор мені. Піднімаю. — Маршируй на місці! — марширую. Нехай тільки гад скаже на спину падати! Плюну йому в очі.

Але професор не наказує. Підходить до мене близько, нахиляється, в очі зазирає, наче вивчає мене, а потім підморгує, і відчуваю, як щось у кишеню пхає.

— Прокинься, Ваню! — каже. Я, наче дійсно прокидаюся, отетеріло дивлюся навколо.

— А що це було? — сам непомітно лізу до кишені, а там червонець. Золотий!

— Професоре! Ви просто чаклун! — у захваті каже Даша. Мельников мовчить, вже не сміє сумніватися, лише тримається за голову і здивовано дивиться на власне волосся, що пуками розкидане підлогою, а на обличчі в нього ніжні Дашенькині долоньки червоним пашать.

— Нічого, нічого, — гордо посміхається професор захопленню Дашеньки. — А зараз я вимушений іти готуватися, у мене скоро виступ.

— А чого це в мене волосся повипадало? — їх благородь ошелешено торкається чоботом жмутка свого волосся на підлозі.

— Ой, дійсно повипадало! — дивується Дашенька, бо таки напатрала багато.

— Це наслідки впливу магнетизму. Побічні ефекти, в останній своїй монографії знаменитий віденський професор Фройд згадує подібний випадок. Таке трапляється переважно із чоловіками з високим лібідо, — авторитетно каже Каспер. Не знаю, що таке те лібідо, але молодець професор, гарно сплітає.

— О! А я і не здогадувалася про таке лібідо! — чомусь сміється Дашенька. — Дуже дякую, професоре! Ви мене геть здивували! — Дашенька ледь руки професору не цілує. А їх благородь тільки голову собі чухає. Ми йдемо, вже на сходах Дашенька знову питає мене, чи пам’ятаю я щось.

— Нічого не пам’ятаю. Наче хтось все стер. От як у трактирі був — пам’ятаю, як ви червінець обіцяли — пам’ятаю, і як пан професор сказав «прокинься» — пам’ятаю, а поміж тим наче і не було мене. І як таке може бути? — дивуюся я.

— Це ж гіпноз і живий магнетизм, — пояснює Дашенька. — А ти казав, що не може такого бути! — звертається до чоловіка.

Мельников не відповідає, все чухає свою голову, мабуть, досі боляче там, де волосся вирване. Висадили мене по дорозі, я знайшов лавку і сів подумати про те, що бачив і відчував. Ні, достеменно не шахрай той професор. В останній раз, коли мене заговорював, то майже ж заговорив, відчув я, що зараз закрию очі й попливу кудись за течією. Аби ті кавуни не наверзлися і до вітру не приперло, то і поплив би за течією, наче лайно річкою. Ледь врятувався від того магнетизму. А ось Мельникова професор легко на чисту воду вивів. І Дашеньку підкорив. Оце б навчитися, як професор! Це ж у моїй справі велика річ була б! Загіпнотизував бунтівника, він тобі все розповів, і вже знаєш, що робити. Або ось побачив він тебе, викрив, а ти підбіг, сказав «Забудь!» — і він забув. Наче нічого і не було! Ну хіба не чудово? Та ще й як! Ой, треба цього професора нам би у відомство. Та ми б тоді всіх бунтівників би швиденько до нігтя притиснули б!

Оті думки мені спокою не давали, та так не давали, що наступного дня вирішив я піти до професора Каспера, хотів попросити, щоб він мене навчив гіпнозу. Виключно для службових потреб, а не те, щоб у трактирі горілки брати задарма, чи дівчат із закладу Розочки Шпільман дурити. Хотів пояснити професору, що для любого отєчєства стараюся. Виступати з цирковими номерами не збираюся і гроші в нього не відбиратиму. Прийшов я до «Ельсінору» і на сходах зустрів вантажників, які тягнули вниз сходами великий килим. Один із них наче мені видався знайомим, але я про професора думав, то й не звернув уваги. Зупинився перед дверима номера, стою, збираюся з духом, коли чую, що наче стогне хтось усередині. Я двері відчинив і бачу на підлозі секретаря професорового, того здорованя з білим обличчям. Борсається він у калюжі крові, а у боці ніж стирчить. Я до велетня, ножа не виймаю, бо такі поранення є, коли краще не виймати. Шепоче щось бідолашний, але не по-нашому. Коли рукою показує на кімнату, де нас Каспер приймав.

— Пане професоре! Пане професоре! — забіг я у кабінет і дивлюся, а там перевернуто все догори дригом, а Каспера немає. Потім чую постріли внизу, при вході до готелю. Я туди. Вибігаю, а там поранений швейцар. Каже, що крадії якісь килим виносили, він зупинити хотів, а ті стріляти почали. Вибігли на вулицю, а там їх бричка вже чекала. Сіли і немає їх.

Коли я вибіг, на вулиці тільки кізяки кінські купкою лежали. Ото, кажуть, у Англії є знаменитий сищик Гольмц, так він би ото присів біля тих котяхів, подивився б у збільшувальне скло і зміг би з’ясувати, де того коня, що купу наробив, шукати. Як? — спитаєте. А бозна-як, але міг. Про Гольмца їх благородь розповідали, вони у Петербурзі були, ходили до Суворинського театру на виставу. Штабс-капітан казали, що аби того Гольмца та нам у контору, так ми б за місяць усіх бунтівників би переловили. Їх благородь навіть у міністерство писали, щоб запросити Гольмца, але у міністерстві відмовили, бо не можна іноземцю справи державної безпеки довіряти. Та коли він дійсно такий вправний, як пишуть, то за місяць все зробить, а що потім поліції з охранкою робити? Ні, ми вже краще самі.

Та позаяк я на котяхах не знаюся, то побіг до Мельникова.

— Професора Каспера викрали! — доповідаю, коли до кабінету залетів.

— Та навіщо він кому здався? — питає невдоволено Мельников.

— Та ви що! Та як же! Та його ж ого-го як використати можна! — кричу. — Магнетизм! Живий магнетизм!

— Не твоя справа! Закрив писок і пішов звідси! — кричить на мене штабс-капітан. — Розумник знайшовся!

Дивлюся, а у їх благородія обличчя подряпане. Мабуть, не все забула Дашенька, або потім щось пригадувати почала. Ось чому штабс-капітан злий і на професора зуб має.

Ну, як керівництво каже вийти, то я вийду. Пішов по своїх справах, коли по обіді повернувся, бо викликав мене Мельников.

— Ваню, вберися візником, бери дрожки, повезеш мене, — наказує.

— Куди? — дивуюся. Невже знову на блядки? От же Казанова (це такий відомий блудник італійський, про пригоди якого люблять їх благородь розповідати, коли вип’ють добре), морда вся роздряпана, наче на ній коти рилися, а він не нагуляється.

— Агент мій у есдемів термінової зустрічі вимагає.

— Есдемів? — дивуюся я. Бо їх благородь агентів своїх береже, ніхто окрім нього про них не знає. А тут ото покаже мені одного. — А що ж трапилося?

— Та бозна. Знак подав, що терміново зустрітися треба.

— Хоч не пастка? — хвилююся, бо від цих есдемів усього чекати можна. Он у Одесі був один, писав доповіді тамтешній охранці. Навіть грошей не брав, що дивно, бо всі ж агенти заради грошей зраджують. А той — ідейний. Та викрили його свої ж. Убити хотіли, а він попросив дати хоч загинути з честю, коли вже жив без оної. Пішов до куратора свого, якому доповіді писав, і там, прямо у кабінеті, висадив себе бомбою. Куратор на смерть, ще двоє офіцерів поранені. Отаке от буває з цими бунтівниками.

— Та бозна. Зброю не забудь про всяк випадок, — каже їх благородь. Та я вже з браунінгом котрий рік і днюю, і ночую. Підігнав екіпаж, їх благородь всілися і поїхали ми. На Дорогожичі. Там повернули на якусь вуличку вузьку, потім гайок невеличкий, і там як стрибне хтось із кущів у бричку.

Я вже за зброю схопився, але його благородь одразу наказав не повертатися, так що я пики того агента не побачив. Сидять вони, шепочуться.

— Викрили мене, викрили! Уб’ють! Через вас усе! Через вас! Сьогодні збирають всіх. Сказали, що будуть виявляти зрадника! — шепоче якийсь нервовий чоловічий голос.

— Тобто не знають, хто саме?

— Не знають, але дізнаються! Марат сказав по секрету, що сьогодні обов’язково викриється, хто щур! Вони ж давно підозрювали, шукали, але знайти не могли!

— І сьогодні не знайдуть! Лякають, сподіваються, що нерви не витримають! Не бійся! В них немає жодних доказів! — заспокоює Мельников.

— Ні! Не лякають! Щось вигадали, — шепоче чоловік, і по голосу видно, що дуже переляканий він.

— Так, а ну припинити паніку! — гримає Мельников. — На тебе подивишся і одразу зрозуміло, хто зрадник! Зберися, заспокойся!

— Від вас витоку не могло бути? — питає агент підозріло.

— Ти що, зовсім здурів! — кричить Мельников. — Який витік? Припини дуріти! Заспокойся! Нічого вони не знають і не дізнаються, якщо сам не викриєшся! Вони тебе просто на нерви беруть! Крути їм дулі подумки і будь спокійним! Чуєш?

— Чую, — відповідає агент. Наче, дійсно, заспокоївся трохи.

— Що там по Штройбруду? — питає Мельников. Тему змінює, щоб остаточно заспокоїти.

— Готуються до чогось, пограбування якесь, мабуть. Наказали дістати револьвери, набої і кілька бомб. А ще купили бричку і пару добрих коней. Мені доручили знайти надійного перекупника на цінні папери, — голос у агента вже не тремтить.

— Звідки ті папери?

— Не знаю, мабуть, когось грабувати зібралися.

— Дізнайся, кого!

— Та як же дізнаєшся, коли цим Штройбруд сам займається і нікому нічого не каже. Він підозрює, що у нас в організації зрадник є. Але пообіцяв, що сьогодні про операцію все розповість.

— Чому, сьогодні?

— Бо каже, що сьогодні щура знайдуть! Викриють вони мене, викриють! — аж стогне чоловік. Знову перелякався.

— Нікого вони не знайдуть! Заспокойся!

— Не піду я увечері на зібрання!

— Дурню! Вони ж цього і чекають, що злякаєшся ти! Підеш! І не бійся нічого! Бо в них на тебе нічого немає! Нічого! Чуєш? Заспокойся і нічого не бійся!

Ще вони трохи побалакали, потім їх благородь наказав їхати до центру. Десь по дорозі агент і вистрибнув. Я його навіть роздивитися не встиг. Роздивився вже наступного дня, бо знайшли агента з перерізаним горлом на березі Дніпра. Щоб не подумали на кримінальників, вирізали у бідолахи на лобі слово «Іуда». На живому ще різали. Їх благородь, як про це дізнався, так аж побіліли.

— Ну, гади!

Потім взагалі дивно, наказав їх благородь лікарю вийти, а сам почав руки оглядати покійному. І на правій, нижче ліктя, знайшов видряпане «фон Шпіл».

— Фон Шпіл, — прочитав їх благородь і замислився. — Що за фон Шпіл такий?

В мене і не питали, але тут вирішив я ініціативу проявити, бо дуже вже мені було шкода стукача нашого, який за государя та любе отєчєство життя віддав.

— Фон Шпіл — це великий землевласник з Охтирки. Економії у нього, цукрові заводи, в залізниці та банках долю має. У нашому селі цегляний завод йому належить.

— І до чого тут цей фон Шпіл? Невже він із бунтівниками?

— Не можу знати, ваше благородь. Але навряд чи, бо ж людина серйозна і багата.

Замислився Мельников, щось метикував, але ні до чого не додумався. І як же вони агента вирахували? Мабуть, через нерви сам себе і видав. Спікся він, перелякався, дурень.

— Слухай, Ванько, а ти кажеш, що фон Шпіл — багатий? — питає Мельников.

— Страшенно. І відлюдник.

— Це як?

— А побудував собі на пагорбах у лісі величезний будинок і сам там живе.

— Як сам? — дивується штабс-капітан. — А родина, прислуга?

— Родина його загинула під час заворушень. Спалили селяни фон Шпілу його будинок у селі Шпилівка. Він дивом врятувався, а родина — ні. Після цього збудував фон Шпіл собі будинок на пагорбах, просто серед лісу, і там живе один. Навіть прислуги не тримає.

— Диви, як, — замислюється Мельников. — Слухай, а от ти кажеш, що фон Шпіл багатий. Так?

— Звісно, що багатий. Такою силою усього володіти! Та в нього землі тільки тисячі десятин, і усього іншого багато.

— Тобто вдома у нього, може бути грошей і дорогоцінностей до біса? — розумує Мельников.

— Та ні, навряд чи, — кажу я.

— Це чому? — аж трохи дратується їх благородь, наче я їм у чомусь зашкодив.

— А тому, що він же ділок, а такі гроші вдома не тримають, бо гроші мусять працювати і ще більше грошей плодити. Он у нас у селі торгівець був, Сава. Худобу скуповував та на ярмарки ганяв. Так той частенько по сусідах позичався, бо ані копійки вільної не мав, хоч тисячами крутив, наче циган сонцем.

— Тоді ж навіщо бунтівникам цей фон Шпіл? Не столове ж срібло їх цікавить? — роздратовано питає штабс-капітан.

— Не знаю.

— Не знаєш, так і мовчи! — гримають на мене їх благородь. Ну треба, так мовчатиму.

Хотів ото нагадати про викраденого професора Каспера, але ж розумію, що не можна зараз. Коли привіз Мельникова до контори, то побіг дізнаватися. В поліції не знали, що і думати. Навіть не здогадувалися, що викрали Каспера. Вважали, що кримінальники увірвалися до номера, але чомусь викрали тільки дешевий готельний килим, а сімсот рублів, які були у секретері в номері професора, не взяли. Куди ж дівся сам професор, навіть не здогадувалися. Поки вирішили у поліції, що сам професор кудись подався, а слуга на ніж нахромився, коли спротив чинив. Не люблять у поліції заплутаних справ.

Повертаюся я до контори, а тут вже їх благородь.

— Ваню, на вокзал! — верещить, наче різаний. Я швиденько візника зупинив і поїхали.

— Що трапилося, ваша благородь? — питаю в нього.

— Ось, дивися! — тицяє мені газету якусь пом’яту. А там невеличкий допис про те, що барон фон Шпіл нещодавно продав свою частку в двох цукрових заводах, щоб купити машинобудівні майстерні у Сумах. — Розумієш? — питає в мене збуджений Мельников.

— Ні.

— Зараз у Шпіла вдома купа грошви! І есдеми пограбувати його вирішили! Барон сам живе, у лісі, приходь і бери! — кричить мені Мельников. — Чого ти головою крутиш, наче дурень?

— Тому що не візьмеш нічого у фон Шпіла.

— Чому це?

— Ну… — і сам не знаю, як те воно сказати. — Озброєний він.

— Тю! Так туди ж сам Семен Штойбруд їде! А ти знаєш, що це за жидок? З двох рук стріляє, бомбами кидається. Якось у Самарі оточили його солдати, так дванадцятьох положив, а втік! Та проти такого, хоч кулемет удома постав, а все одно може не вистачити! — вміють їх благородь захоплюватися. Он аж кулаками трясуть, наче не про ворога государя та вітчизни розповідають, а про героя якогось.

— Там не кулемет, там гірше, — кажу.

— Що, гармата? — регоче штабс-капітан. А я не знаю, як і сказати. — Не дури, Ваню. Зараз їдемо до Охтирки. Там візьмемо поліцію і будемо жевжиків на гарячому брати. Вони, думаю, як сутеніти почне, полізуть. А тут ми! За Штойбруда ж орден дадуть!

— Ваша благородь, а Каспер же як?

— Та забудь ти того шахрая! Магнетизм, чорт його забирай! Аж волосся повипадало і голова палає! Та таких за грати треба! Злодії! — дратується їх благородь. — Жінку он як розбурхав. Підозрювати мене почала, каже, що наче снилося їй, що я сам у всьому зізнався.

— Тю, дурниці які.

— Та і я про що! Ось тобі й магнетизм! Нічого, Штойбруда спіймаю, а потім і цьому Касперу непереливки буде!

Ото приїхали ми на вокзал, ледь встигли до потяга. А він, зараза така, по дорозі на чотири години затримався, бо на потрібній станції водонапірна башта зламалася. Паровозу води б долити, а ні з чого. Довелося вручну по цеберку з колодязя носити. Поки приїхали, вже сутеніти почало. А до Шпилівки ще ж їхати і їхати. Їх благородь нервував, кричав, погрожував, але місцевий поліцейський пристав, як почув про Шпилівку, так навідріз їхати в ніч відмовився і людей не дав. І зранку теж не поїхали, мовляв, справи у них важливі. Дали у допомогу тільки провідника та два десятка козаків.

— Ну і добре! Не розуміють, дурні, що втрачають! Сам Штойбруда візьму! — зраділи їх благородь. Посміхаються, руки потирають, збуджені. За кілька годин доїхали ми до Шпилівки.

— Ото он будинок барона, — показав провідник на високі пагорби, порослі лісом. Серед високих сосен інколи видно було дах якогось будинку. — Далі дорога прямо, піднімайтеся на пагорб і все, — каже провідник і коня повертає.

— Ти куди? — хвилююся я і за повідець хапаю.

— А мені наказано було тільки до пагорбів довести, а потім негайно повертатися, — каже провідник, а сам очі ховає.

— А ще дорога є з пагорбів? — питає їх благородь.

— Ні, немає. Там ліси навколо такі, що не продерешся. Тільки цей шлях до будинку веде, — смикає провідник за повідець, їхати хоче, але тримаю я його.

— Та пусти ти його, нехай їде до дідька, самі справимось! — наказує їх благородь. Он як очі в них палають. Відпустив я провідника, а штабс-капітан наказав зброю приготувати. — І стріляти лише за наказом. Цілитися точно! Бо як не ви їх, то вони вас. Зарізяки там досвідчені, не схибте. А коней залишимо, пішки підемо.

— Ваша благородь, може, не треба… — кажу. Бо чув погане я про цей будинок фон Шпіла. А їх благородь мене і не помітили. Дуже вже кортіло їм того Штойбруда схопити. Поперлися на пагорби. Козаки гвинтівки наставили, їх благородь одразу з двома револьверами, ліземо.

Дивлюся я на сліди. Учора увечері їхала на пагорб бричка. На два коні. Точно увечері, бо вночі дощ накрапував, сліди трохи змив.

— Тихо! — шепоче їх благородь і все застигають зі зброєю. Прислухаються. Наче суцільна тиша, але потім чутно, що наче плаче хтось. Що за дива? Один із козаків на кущі показує. Наче звідти плач. Їх благородь наказує подивитися. Але сам туди не поспішає. Молодець, а що як пастка це? Три козаки побігли до кущів, пірнули у них, кілька секунд тривожної тиші, коли тягнуть когось. Людину, чоловіка, що голову руками обхопив, і плаче, та так гірко, що аж самому плакати хочеться.

— Ось, він плакав, — кладуть чоловіка перед штабс-капітаном.

— Чорт забирай! Та це ж той професоришка! — дивується Мельников. — Він то що тут робить?

І точно, професор Каспер це. Він, тільки дивний якийсь. Посивілий і тремтить весь, наче цуценя змерзле, і квилить, як дитина.

— А ну припини плакати! — наказує Мельников і ляпасу дав, щоб заспокоїти. — Розповідай, що тут робиш!

Та ну, яке там розповідай, коли Каспер тільки труситься і зубами цокотить, перелякався він неабияк. Я переляк бачив. Якось у Туркестані, в горах, на двох хлопців із нашого ескадрону чудовисько напало. Наче людина, тільки волохате, що бібізьян, яких ото по цирках показують, кричало нелюдським голосом і кусало. Так один із хлопців від розриву серця помер, а іншого схожим на Каспера знайшли. Сивим та у сльозах, два тижні тремтів та мугикав, аж поки до тями прийшов і зміг щось до ладу розказати.

— Та що це з тобою! Ану кажи, що тут робиш! Чи кулі захотів? — тицяють їх благородь у обличчя Касперу, а тому хоч чортовими рогами тицяй, не злякається. Не в собі людина.

— Ваша благородь, та не чіпайте ви його, все одно нічого не скаже, — кажу я. Мельников і сам бачить.

— Так, зв’язати його, потім допитаємо. І вперед! — штабс-капітан побіг, а козаки чогось на місці тупцюють. — Що таке?

— Та, той, — урядник козацький мнеться. Злякалися хлопці, розуміють, що не просто людину так нажахати. — Не треба туди йти, нечисто там.

— Це наказ! Вперед! — аж кипить Мельников. — Вперед!

Тільки стоять козаки, наче чоботами у землю вросли. Не підуть, козаки ж вперті. Мельников скаче коло них, кулаками розмахує від люті. Хоч би кеби вистачило тому дурню комусь у зуби не тицьнути, бо козаки такого не подарують, можуть і кинджалом віддячити. Врешті перейшовся мій начальник: — Тьху! Боягузи! Ваню, за мною!

Деремося ми далі на пагорб вже самі.

— От козаки пішли! Тьху! Мотлох! Якби такі козаки раніше були, так всі б війни супостатам просрали! І це ж як козаки такими стали, то що там про інших казати! Тільки ми, охранка, Ваню, залишилися опорою отєчєства! — бубонить під ніс їх благородь.

— Ваше благородь, — тихенько шепочу, коли вже близько ми до будинку фон Шпіла. — Не можна нам туди.

— Ваню! Не дратуй мене! — шипить Мельников. Он вже і огорожу кам’яну видно, високу, наче у фортеці. В огорожі ворота відчинені.

— Ваше благородь! — мушу я сказати, бо ж загинемо ми.

— Мовчати! — шипить мені штабс-капітан, а потім як перечепиться і гепнеться. — Чорт забирай! — лається гучно і тут сам собі рота закриває. Підхопився, озирається навколо. А я на дорогу дивлюся. — Чого став, вперед! — пошепки наказує Мельников, розлючений власною недолугістю. — Ну, давай!

Але я стою на місці, киваю на те, об що їх благородь перечепилися. А то рука. Ага, людська рука, з м’ясом відірвана від тіла. Їх благородь ошелешено дивиться на неї, аж револьвери опустив.

— Це ще що таке? — питає, хоч знає, що це. З чим людську руку сплутаєш? Але як керівництво питає, то треба відповідати.

— Насмілюсь доповісти — це людська рука, чоловіча. Відірвана. У піджаку була і сорочці. Ось рукав залишився, — доповідаю. Бачу, що Мельникову повітря стало мало, задихав він важко.

— Як рука? Чому рука?

— Я ж ото хотів вам сказати, — починаю було.

— Про що?

— Про чудовисько.

— Про яке чудовисько?

— З будинку фон Шпіла.

— Слухай, Ваню, ми ж у двадцятому столітті живемо! Які чудовиська? — дратується Мельников. Але якось непевно дратується. Бо воно століття хоч яке, а коли ось рука відірвана на дорозі валяється, то страшно. Чутно, що і сам сумнівається, бо ж усім зрозуміло, що просто людина відірвати її не змогла, навіть кілька людей.

— Маячня! Пішли! Вперед! Штойбруда треба брати! Орден дадуть! — нарешті кричить Мельников. Ото я бачив таке, коли з переляку люди сміливими робляться.

До того ж їх благородь про орден давно мріють. Переймаються, що засиділися у штабс-капітанах, кар’єри не роблять. Ото мрія, що про гучну справу, яка все змінить. Тільки не судилося. Ще пройшли ми і вже під самою кам’яною огорожею побачили трупи. Людські. І страшні. Бо розчавлені, наче спілі груші під колесами. Жах. Наче всяке бачити доводилося, але не таке. Погано мені стало, кинувся до кущів, де мене знудило.

— Штойбруд, — шепоче їх благородь і носаком чобота торкається відірваної голови. Кучерявої, чорнявої. Від чобота голова перекидається і стає видно обличчя. В очах у покійника неймовірний жах. Перед самою смертю дуже злякався бідолашний.

— Підете туди? — киваю за огорожу. Їх благородь вирячився на голову Штойбруда і наче не чує мене. Дивимося.

Бунтівники на справу пішли уп’ятьох. Добре озброєні: он револьвери валяються, у двох і бомби за поясами. Тільки не допомогло.

— Ваню, хто це міг так?

— Чудовисько. Велетень у три людини заввишки. Кажу ж, що коли родина фон Шпіла загинула, він кудись поїхав і повернувся вже з ним. Кажуть, що чаклунством воно зроблено, та не простим, а жидівським. Зветься по-їхньому Голем, бо голе ходить і жахливе. Воно будинок будувало і охороняє тепер. Ніхто сюди не поткнеться, що там сюди, навіть у ліси фон Шпіла місцеві не ходять, гілочки не виламають, бо бояться. А ось ці вирішили, що найрозумніші, думали, що револьвери чи бомби їх врятують. Дурні, — кажу я пошепки. — Ходімо звідси, ваше благородь, — пропоную, бо якось страшно тут мені.

— Ходімо, — з легкою душею погоджується Мельников. Кілька кроків робимо, як він зупиняється біля якоїсь ями. — Дивися!

Я дивлюся, спочатку не розумію, в чому справа, а потім дотумкую. Аж крякаю з переляку. Бо та яма, окопчик цілий, у якому б я помістився, то слід величезної босої ноги. І навіть уявляти не хочеться, яке завбільшки те чудовисько, що сей слід залишило.

— Пішли! — наказує їх благородь і зривається бігти. Мені двічі наказувати не треба…

Ось і козаки. Чекають нас, перелякані.

— Повертаємося до міста. Як там цей фокусник, живий? — питає їх благородь, який старанно вдає, що не злякався і все відбувається за планом. Козаки зайвого не питають, коли чують, що повертатися, помітно радіють. Швиденько скочуємося з пагорба, далі на коней і вперед.

У Охтирці здали професора Каспера до лікарні. Десь за два тижні він почав говорити. Розповів, що був викрадений есдемами, які під загрозою смерті примусили його гіпнотизувати кожного з членів київської групи, щоб з’ясувати зрадника. Далі ще примусили впливати на одного фабриканта, щоб той переписав заповіт на свого молодшого сина, який злигався з бунтівниками. Ну, а потім вже повезли до будинку барона фон Шпіла.

— Вони знали, що там є. То хотіли, щоб я гіпнозом його зупинив, приборкав, поки вони гроші заберуть. Але воно ж чудовисько, воно само може будь-кого загіпнотизувати! На нього нічого не подіяло і воно вбило, усіх вбило! — Каспер почав плакати, з ним трапилася істерика. Його слуга, який вижив після поранення і навіть навчився трохи розмовляти по-нашому, казав, що істерики ті трапляються тепер із професором щодня, а ще й кошмари нічні. Через все це Каспер мусив покинути зайняття гіпнозом, повернувся до Ревеля і що там із ним далі, невідомо. Їх благородь впевнені були, що Каспер — шахрай і ніякого гіпнозу немає. А ось Дашенька, та сумнівалася і якось розпитувала мене про Софію Яківну, Мімі та Зіночку. Казала, що от у голові ті імена крутяться, а звідки не знає.

— Перший раз чую, пані, — збрехав я.

— Ну, добре, піду тоді до медіума. Є тут один, духів померлих викликає за допомогою тарілочки з буквами, минуле і майбутнє розповідає. Спосіб ефективніший за гіпнотизм із магнетизмом. Ось він все розповість.

Але судячи з того, що наступного дня пика у їх благородія була ціла, медіум той був справжнім шарлатаном. Це вам не ревельський професор Йоган Каспер…

Ну того злодійчука я помітив відразу, ще як він йшов вагоном. Прикидався п’яним, а у самого очиці тверезі, хитрі — бігають, нишпорять довкола. Потім він зник і знову повернувся, коли вже майже всі у вагоні спали. І я дрімав, але почув, як хтось смикає мене за чоботи. А чоботи в мене хороші — хромові, дорогі, на замовлення шиті й, либонь, не дешевші, ніж у їх благороді. Інакше не можна, бо робота в мене вся на ногах і без добрих чобіт всі ноги зітру. То я їх беріг, сушив, мастив, чистив — наче вершник біля свого коня, так я пораюся коло чобіт. А тут стягають їх із мене, поволі так, ніжно так, щоб не розбудити. Я підхопився та іншою ногою просто в пику і припечатав негідника, аж у нього перенісся хруснуло. Гепнувся мерзотник на підлогу, стогне, кров із носа юшить, як із поросяти — мабуть, носа йому зламав.

— Пішов звідси, поганцю. Ще раз тут побачу, на додачу до носа ще й руки переламаю, щоб знав, як людей православних босими залишати, — прошипів тихо.

Як вітром його здуло, навіть стогнати перестав, руками за ніс схопився і побіг геть. Це ж треба, спритник який, хотів обікрасти мене! Шкода, часу не маю, щоб до поліції його пристроїти. Хоч душу трохи відвів на цьому вилупку, бо сердитий був страшенно і на службу свою, і на штабс-капітана Мельникова. Ще й на пероні, перед потягом до Одеси, у тій тисняві якогось полковника випадково штовхнув. Вибачився, звісно, бо хоч іншого відомства, але ж цілий полковник. Та бач, мало йому моїх вибачень виявилося, ще й вичитувати мені взявся у виразах, що вихованим баришням чути зовсім не варто. Наче і знайомим мені той полковник здався, ніби бачив його десь, а згадати не можу… Втім, чи мало дурнів наша земля багатостраждальна носить? Всіх і не пригадаєш…

Не збирався я до Одеси їхати, мав зараз на весіллі гуляти. З нашого околотку хлопець один одружувався. Це, звичайно, не схвалюється в нашому ремеслі, бо замість про любе отєчєство думати та про службовий обов’язок, одружений більше своєю родиною перейматиметься — то жінка не в настрої, то діти хворіють. А який ти філер, коли в тебе сторонні турботи в голові, а не об’єкт, за яким слідкуєш? Жонатий філер, наче ситий вовк, нікого не вполює. Але ж і заборонити одружуватися не можна, бо ж не ченці ми, щоб без жінок жити. Так ось, один із наших хлопців вирішив одружитися. Каже, що закохався, аж жити без милої не може. Навіть пісні вечорами під вікнами коханої співав, на гітарі грав, бо казав, що так в Італії чи Гишпанії роблять, щоб вразити кохану. Ну, коханій, може, і добре, а ось двірнику не сподобалося, городовому поскаржився, й того закоханого дурня затримали за порушення громадського порядку. Те довелося мені заминати. Вийшло, що комусь кохання і пісні під місяцем, а комусь довелося до півночі горілку хлистати з тим городовим за свій кошт…

А я ні в яке кохання не вірю, тим більше серед нижчих чинів. То пани та панночки закохуються, дуріють, гроші на квіти та конфетки викидають, по театрах під ручки ходять, вірші читають і все таке. А нам, простим людям, треба не голову втрачати, а майна набувати, щоб, вийшовши у відставку, створити міцну родину і хазяйнувати собі в радість та дітей ростити. Однак це починаєш розуміти, коли поживеш трохи на світі, а коли молодий, то все більше на тілесні спокуси зважаєш, як то губи ніжні та шкіра біла. Хвилювання тілесні їство людське каламутять і розум застилають, через що люди дурниці роблять.

І той хлопець узяв гарну та бідну, бо не розумів, що краса за кілька років де і подінеться, а грошики, якщо з ними поводитися розумно та ощадливо, ще більше грошиків наплодять. Ну то вже жениха клопіт, нехай у них все добре складеться…

Їх благородь дозволили усім філерам на день весілля відгул узяти, щоб на службі тихцем не пиячили й начальству на око випадково не потрапили в нетверезому стані. Ото нам свято зробив штабс-капітан, а сам поїхав до Одеси, де збирали офіцерів охранки з усієї імперії на виїзну колегію міністерства внутрішніх справ.

Минулого разу з такої колегії Мельников приїхав аж синій від пиятики. Казав, що як першого дня засіли в ресторані, так і не просихали. Всі гроші просадив, у борги заліз, вдома грандіозний скандал жінка зчинила, мало на вулицю не вигнала. Тому цього разу казав його благородіє, що ні-ні, ані краплі в рота. Ну то таке, цим обіцянкам навіть супруга його законна, прелєстна Дашенька, не дуже вірила, не те що я. Тож, як тільки його благородь до поїзда сіли, перехрестилися ми нишком і дихнули з полегшенням, бо допоки начальство горілочку з коньяками кушають, то кров із підлеглих своїх не п’ють. Дякувати Богові, що один рот у начальства, а не два, як у тої потвори, яку спіймали десь у Африці. Газети про це писали, що там дві пащі. Ото вже, борони Боже…

Третього дня, як їх благородь поїхали, ми за весільний стіл сіли, я тільки чарку підняв, як старший товариш жениха, та ще не встиг ще й слова вимовити, коли звідки не візьмись — кур’єр із контори.

— Телеграма вам, Іване Карповичу, від їх благородія, — каже. Не втримався я, в серцях обложив того кур’єра і так і перетак, розтак, хоч, звісно, він Богу душу винен. Узяв телеграму, читаю: «Партія тютюну підмочена тчк прикажчику Підіпригорі прибути до Одеси негайно знокл». Що це за лайно? Чому Мельников службовим кодом телеграфує, він же не на завданні? Але якщо підмочений тютюн — значить справи погані, як москаль каже — дєло-табак. Їхати треба. А як їхати, коли он стіл накритий, всі хлопці зібралися, тепленькі, аж гарячі, молодята на чолі столу квітнуть, і таке душеспасіння, наче в раю?

Та кому рай, а кому служба. Розкланявся я чесній компанії і візником додому. Взяв зброю та тривожну валізку, яка в мене завжди зібрана стояла під ліжком, і на вокзал. Якраз встиг на одеський і оце торохчу третім класом. Наче і перекусив, і випив чарочку, бо дали зі святкового столу сидора в дорогу, але якось невесело. І ще той полковник чортів, що мене лаяв… Ні, я чини почитаю і старших по званню слухаюся, але он так вже мені той полковник дошкулив. Щур тиловий. Поки я тут на передовій боротьби з бунтівниками ноги збиваю, буває, що і життям ризикую, воно живе собі, й вусом не веде, а потім ще і норовить за вухо схопити і провчити. Ну, звісно, бо вони ж — пан, а я — холоп. Споконвіку так ведеться, але от зараз стало мені так прикро, аж загірчило у роті.

Перевернувся на інший бік, щоб заснути, та не йде сон. Щоб у бунтівні думки не поринути, почав думати про телеграму. Що за чортівня, навіщо це знадобився я їх благороді в Одесі? Там же своя охранка є, свої філери, навіщо мене туди тягти? Може, свіжа людина потрібна, якої там ніхто не знає? Чи когось упізнати із наших старих знайомців? Але звідки така квапливість? Що за справа невідкладна? І якого дідька Мельников телеграфував шифром? У них в Одесі революціонери телефонну станцію захопили чи що?

До ранку так і не спав до ладу, крутився з боку на бік, ледь дочекався, поки приїхали. Вокзал в Одесі дивний, не так, як у людей, що прийшов потяг і пішов далі. Тут же впирається паровоз ледь не у стіну. А ось будівля вокзалу красива, розкішна, недарма ж кажуть, що місто багате і торгове. Людно на пероні, пасажири, зустрічаючі, носильники, хлопчиська з газетами штовхаються. Галасливий і суєтний південь, але мені після Туркестану не звикати. Іду пероном, коли чую, що наче хтось сіпає мене за полу. Одеса — місто велике, грошовите, тут кишенькових злодіїв повно, за гаманцем та валізою тільки дивися, а то пошиють у дурні й скажуть, що так і було. То я розвернувся зненацька і схопив за руку якогось підозрілого суб’єкта. Вже замахнувся, щоб йому в морду дати для виховання, коли той як заволає:

— Ванька, мерзавець, ти що надумав!

Я аж підстрибнув від подиву, бо ж крадій той виявився ні ким іншим, як самим штабс-капітаном Мельниковим. Тільки яким! Я його тільки по голосу і впізнав. Вбраний він був у піджачок, та такий, що руїна суцільна, а не піджачок! Витертий, у плямах та латках, я б такий ні за що не одягнув, бо ж ганчірка якась, а не піджак! Та і без піджака є на що подивитися. На носі дивакуваті темні окуляри, запилюжений і м’ятий капелюх, насунутий на самі очі, та ще й бороду лопатою, як у великоруських купців-старовірів, собі його благородь приладнав. Кумедія та й годі, я ледве стримався, щоб не зареготати. І як же його у такому вигляді не затримав перший-ліпший городовий? Бо ж видко, що злодюжка.

— Ваше благородіє, що це з вами? — питаю, а сам думаю, чи не занадто перехиляв чарки весільні у дорозі, чи голову напекло, може, оце ввижається мені?

— Тихо! Йдемо звідси, тут небезпечно, — шепоче Мельников.

Ще коли роздивлявся я штабс-капітана, то помітив, що у нього все обличчя в синцях, прихованих дешевою дамською пудрою, і накульгує Мельников на обидві ноги. А який же був орел, який танцюрист! Ох і побували ж у бувальцях їх благородь! Оце так побували!

Вийшли ми з вокзалу, звернули у сусідній сквер, сіли на лавці під крислатою білою акацією. Я згадав, як на весіллі молодий під гітару співав якраз про акацію, коли я вже йшов:

Белой акации гроздья душистые Вновь аромата полны, Вновь разливается песнь соловьиная В тихом сиянии чудной луны!

Так же добре співав, що я аж сльозу пустив, хоч і не схильний до такого. Оце зараз подивився на акацію і знову сльози на кілочку. Але я ж на службі, мені плакати не можна, то з акації перевів погляд на їх благородь. Вони дістали з кишені коробку копійчаних папірос і закурили, нервово затягуючись деручким димом. Сам блідий, пальці у нього помітно тремтять, очі горять якимось недобрим блиском.

— Значить так, Ваню. Потрапив я у халепу. Таку халепу, що як не допоможеш ти мені, то, як офіцер і людина честі, мушу я кулю у скроню пустити. Бо ж мертві сраму не імуть.

— Ну, стрілятися — то діло дурне і гріх великий, — відповідаю. Щось здалеку заходить його благородіє, не інакше начудив щось мій начальник.

— Пограбували мене, — зітхає Мельников, — і побили жорстоко.

Оце так-так, думаю. Мабуть, п’яні дуже були їх благородіє, бо інакше ж не уявляю, як їх можна пограбувати. Вони ж не боягуз, при зброї завжди, самі сильні та вправні, не штафірка цивільна, що кулак покажи і знепритомніє.

— Спиртоузу перебрали? — питаю делікатно.

— Та яке там! Я ж казав, що не питиму, чесне і благородне слово дав моїй любій дружині Дашеньці. І не п’ю, хоч так зараз хочеться в дим напитися, щоб про все забути! — їх благородіє аж кулаком по лавці вдарив, — Не пив я ані краплі!

— Тоді ж як? — дивуюся.

— А так. Йшов я пізненько, повертався з колегії. Інші в кабак посунули, а я до готелю, бо ж не п’ю. А тут перестріли мене трійко. Я на них пістолет, а вони на мене три! Пограбували і потім ще й побили, мерзавці!

Ось тобі й тютюн підмочений. І заради цього мене із-за весільного столу забрали? Чи то Мельникову по голові сильно вдарили ті башибузуки, що він дурня клеїть?

— Ваше благородь, я ось що думаю. Вам би до поліції звернутися.

— Ех, Ванька, — зітхнув Мельников, — думаєш, я дурніший від тебе? Яка поліція, Ваню? Ніяк не можна мені до поліції!

Бачу, голос у Мельникова починає тремтіти.

— Чому ж не можна? — питаю здивовано.

— А тому! Тому, Ваню! — аж кричить штабс-капітан і замовкає, бо поруч проходять якась дама з дитиною і здивовано дивиться на нас.

— Вкрали в мене саквояж, — додає штабс-капітан тихо, майже пошепки, — а в тому саквояжі, Ваню, секретні документи. От потраплять вони до ворогів нашого любого отєчєства — знімуть мені голову за державну зраду! Розумієш, Ваню! На ешафот піду, в Нерчинськ пішки загримлю кайданами! Я ж офіцер, скільки бунтівників арештував, а тут якісь босяки пархаті у мене секретні документи відібрали. Яка ганьба…

— Та то звичайні кримінальники. Ну вкрали саквояж, випатрали його, все цінне забрали, а папери викинули. Ось і все, знайдуться за день-другий, — намагаюся заспокоїти його благородіє, бо бачу, що з ним істерика може статися, як із нервовою дамочкою.

— Ваню, це ж Одеса! Тут іноземних консульств купа та резидентур шпигунських і кожна собака знає, що секретні документи продати добре можна. А в Одесі ґешефт вміють робити, — голос Мельникова тремтить і зривається на високі ноти, як у п’яного дячка на похоронах. — Знайди саквояж, Ваню. Як знайдеш, то що хочеш проси — все зроблю. Рятуй, Ваню! Рятуй мене! — трусить мене за лацкани піджака штабс-капітан. А потім якось згасли їх благородь, обм’якли і заплакали гірко-гірко. Та й мені несолодко. Оце так завдання. Знайди щось у цій Одесі. Ще б у Києві, де я кожну собаку знаю, і то було б непросто, а тут місто чуже. Але не відмовиш їх благородію, коли їм так погано і отєчєство наше любе у небезпеці через цю прикрість.

— На коли вам саквояж той потрібен?

— Не саквояж, Ваню, Бог із тим саквояжем. Мені тека шкіряна з документами потрібна, яка у саквояжі була. Дали нам для ознайомлення під розписку, усе під грифом цілком таємно. Про те, як німці наших бунтівників фінансують, доповіді нашої агентури та військової розвідки із закордону. Післязавтра треба ці папери здати. Як не здам — то застрелюся. Не хочу ганьби та суду, краще вмерти! — сказали це їх благородіє і дивляться на мене з надією. Видно, що не хочуть вони стріляться, на мене сподіваються.

— Пошукаю я, ваша благородь. Однак нічого не обіцяю, бо ж місто велике, незнайоме.

— Ваню, якщо знайдеш, то буду я твоїм боржником на все життя! Точно кажу! — і тут їх благородіє узяли та й стали на коліна. Переді мною. Оце так! Інший би розплився від радості, коли начальник, дворянин, офіцер, перед тобою на коліна стає. Але я ж не дурень. Я знаю, що от зараз він на коліна стає, а потім буде це приниження до кінця життя пам’ятати і мститися. Борони Боже, бути свідком чужого приниження! То їх благородіє на коліна — і я на коліна. Він плаче — і я сльозу пустив, під акацією білою. Отак і стоїмо, як дурні.

— Розкажіть мені, як це все сталося, — кажу. — Тільки давайте сядемо, а то увагу занадто привертаємо.

Ми сіли, і їх благородіє розповіли, що поверталися вони із засідання колегії увечері, вже затемна, йшли Французьким бульваром, коли вискочили з провулку невідомі й трапилося, що трапилося.

— Я ж тепер і в готель не можу показатися, з такою-то пикою! Набрехав, що занедужав шлунком і лежу в лікарні, а провідувати мене не можна, бо є підозра на холеру. У цій Одесі завжди якась холера трапляється. Але як сам не здам, то післязавтра кур’єр за текою з документами прибуде і тоді все викриється!

Ще порозпитував я їх благородіє, відвів у мебльовані кімнати, де вони тепер жили, точніше ховалися, і пішов ту теку з документами шукати. Потинявся Французьким бульваром, погомонів із двірниками та швейцарами, однак до пуття нічого не дізнався. Так, пограбували босяки якогось офіцерика, але більше нічого нового для себе я не взнав. Зупинився я біля закладу Елеонори Рейсмус. Дорогий бордель, дівулі з усього світу там працювали на будь-який смак. Коштували їх послуги немало, а ще ж шампанським напоїти та минтусами усякими нагодувати, музикам заплати і таке інше. Як комарі кров, так гроші тут хоч які висмокчуть. Любили їх благородь такі місця, дуже навіть любили. Тим більше тепер, коли пити покинули. Нізащо не повірю, щоб оце пішли вони з засідання до готелю і нікуди не повернули. А раз не до ресторану, то сюди вже точно. Або в інший заклад. То треба розвідати.

Швейцар ліврейний, набундючений і неговіркий, навіть цілим рублем не спокусився — мовляв, наш клієнт конфіденційності хоче, тож іди, чоловіче, зі своїми питаннями, куди йшов. Аж тут дивлюся, прибиральниця з чорного ходу вийшла брудну воду вилити. Я одразу до неї, хляпнув по сідниці, мадам, кажу, ви своєю красою полонили мою делікатну і тонку душу, запалили вогонь кохання у моєму серці, схильному до прекрасного. Вона сама товста, вусата, як лейб-гусар, та жінка є жінка — компліменти вони люблять. Посміхатися почала, волосся поправляти. Погомоніли ми про те, про се. Цигаркою її пригостив. Сам я не палю, але завжди з собою цигарки ношу про всяк випадок. Питаю між іншим, чи багато клієнтів сюди ходить.

— Та багато. Воно, як гроші до тебе легко приходять, ти їх і не тримаєшся. Важать вони тобі кишеню, на волю просяться. Ось і розкидають їх люди, — каже вона.

— А що за клієнти? Комерсанти чи благородні?

— Та ті й інші, ще й іноземців багато ходить, бо ж це на всю Одесу відомий заклад. Як пароплав який прийде, так вже і біжать сюди капітани та купці заморські.

— Це тут, мабуть, і бійки, і крики, і стрілянина трапляються?

— Та ні, що ви! Тут солідний заклад, а не припортова забігайлівка, в нас охоронці є. Гості приходять і усю зброю залишають у гардеробній. До того ж наші клієнти люди солідні, не босота якась.

— Ну, воно як шампанське в голову вдарить…

— Та буває і таке. Он нещодавно приходив один офіцерик. Замовив Любу. Узяв її на годину, а вийшло аж на три. Тут до Люби ще клієнт прийшов постійний, а офіцер її не відпускає. Скандал вийшов, але без бійки.

— І чим закінчилося?

— Та не вийшов офіцер, як просили, залишився скільки хотів. Вже поночі пішов тільки. А Любку потім побили, бо сама двері не відчинила. Та хіба вона винна, коли її офіцер тримав? Та пани ж б’ються, у холопів чуби тріщать. Хоча, кажуть, і офіцерику тому перепало.

— А що то за клієнт до Люби приходив, якому офіцерик той завадив? — питаю я, а сам чую, що узяв слід.

— Та ви у неї і спитайте. Он вона, — киває прибиральниця. Дивлюся, йде по вулиці дама. Ох і красива ж, стерво! Рум’яна така, волосся світле, зібране красиво, сукня підкреслює і талію тонку, і груди пишні, й вигин стегон привабливий. Як тут за годину з таким скарбом управитися, та тут цілого життя замало! Розумію я їх благородь, до того ж не давали вони чесного і благородного слова своїй благовірній супрузі по борделях не ходити. Не пити — обіцяв, а про борделі й слова не було. То нічого не порушили їх благородь. І не дурень вони по жіночій справі, он яку кралю узяли! Ця рай покаже, про все забудеш.

Підійшов я до неї на м’яких лапах. Кажу, що служу одному шановному пану, який цікавиться, чи не хоче пані Люба відбути з ним у вояж до Баден-Бадена.

— Ваш пан лікуватися на води їде, я йому до чого?

— Та ви ж краще усіх ліків можете подіяти, шановна Любо, — відповідаю і вклоняюся, а сам на ніжки її у черевичках позираю. Ледь виглядають вони з-під сукні, але ж і полум’я з іскри береться!

— Не можу я поїхати, бо я ж працюю у закладі. З пані Елеонорою домовляйтеся, — відповідає мені Люба і так аж трохи шаріється.

— Вона ціни ломить неправедні, — кажу їй. — Мій пан не скнара, заплатив би і більше, але ж знає, що гроші підуть тій жадібній старій жабі, а вам, сонцесяйна, з того лише мідяки перепадуть. Тому послано мене поговорити з вами особисто.

Дивиться Люба на мене, бачу, що вагається. А потім наче згадала щось, аж злякалася.

— Ні, ні! Скажіть вашому пану, щоб і думати забув! Тільки через пані Елеонору, а то і мені зле зробить, і на себе біду накличе.

— Від кого це? Мій пан — із родовитих, герой війни і нікого не боїться.

— Був вже тут один такий герой… — зітхає Люба, — до мене пан Бенціон прийшов, а офіцер його не пустив. Так потім друзі пана Бенціона ледь його не вбили. А я ще і ляпасів отримала, наче винна, що той офіцерик голову втратив.

— Що то за Бенціон такий страшний? — цікавлюся. Бачу, зблідла вона, перелякалася.

— Не можу я тут із вами розмовляти, мені до пансіону треба, — і побігла. Я ще постояв, подихав глибоко, бо ж красива, стерво, аж серце калататися почало. Потім пішов до трактиру, що примітив неподалік. Бачу, туди, куди треба, потрапив — тут у кожного на лобі стаття зі зводу законів про покарання адміністративні та кримінальні написана, за кожним каторга плаче. Потроху розпитував про того пана Бенціона. Цю загадкову персону тут знали всі, але як тільки я заводив про нього мову, одразу замовкали. Вочевидь, неабияке цабе той Бенціон для одеської босоти, коли всі його так бояться. Замовив я собі пива, сиджу, п’ю, коли підходять до мене двоє. Жиди по вигляду, але одягнені не по-своєму, а по-панськи — в лакованих штиблетах, годинники на грубих золотих ланцюжках, жилетки модні, самі молоді, здорові, дивляться нахабно. Вочевидь, їх тут добре знають та й бояться, бо як побачили їх, хтось у тарілку з наїдками втупився, хтось відвернувся, а хтось геть із трактиру вибіг.

Ті двоє підійшли до мене з-за спини. Один, не витягуючи руки з кишені, встромив мені під ребро щось тверде. Я не рипаюся, не вчора зроблений, розумію, що підпирає мені бік не абищось, а ствол револьвера. Усміхаються мені хлопці.

— Підемо з нами, добрий чоловіче, розмова до тебе є.

— Ну, як розмова є, то чому б і не поговорити. Пішли, погомонимо, — відповідаю.

Вийшли ми з трактиру, зайшли у підворіття, там у двері якісь шмигнули. Мене до стіни поставили, обшукали, забрали мій браунінг.

— Ти хто такий?

І у груди одразу кулаком. Добряче б’ють, мерзотники! Аж закахкав я.

— Кажи, чому про пана Бенціона розпитуєш?

— Бо справа до нього є, — хриплю.

— Фіма, ви тільки подивіться на цього поца, — один каже іншому. — У нього є справа до самого Бенціона!

Регочуть, гицелі. Не заважаю, хай регочуть, сміх же він відволікає, розслабляє. Кривлюся собі й стогну, бідний та нещасний. Вороги мусять думати про тебе гірше, аніж ти є.

— Ванька, яка в тебе справа може бути до пана Бенціона? — питають презирливо. Я дивуюся, звідки вони знають, як мене звуть. Документів при мені не було. Невже заклав хтось? Але хто? Потім тільки дотумкав, що для них всі православні люди — Ваньки.

— Чого мовчиш, поце?

— Важлива справа, — кажу. — Така важлива, що кожному дурню знати того не треба. Тільки самому Бенціону і скажу.

— Пан Бенціон до твоїх справ інтересу не має. Рибам будеш розповідати на дні морському, — каже той, який револьвера мені до спини приставляв, і регоче. Друзяка його Фіма теж регоче.

Розслабилися ті веселуни, пильність втратили. А це дарма, бо ж не те, що у полі, а те, що у коморі. Як крутнуся я, руку заломив, револьвер вихопив, по голові руків’ям приложив і на другого вже дивлюся цівкою просто в чоло.

— Тільки поворушися — пристрелю, як зайця!

Він уже не сміється, лупає очима на непритомного товариша, руки слухняно підняв. Зрозумів, що я не жартую і рипатися не варто, бо одразу кулю пущу.

— На коліна ставай.

Цей парубійко став. Забрав я у нього з-за пояса свій браунінг.

— Тепер веди мене до пана Бенціона.

— Та він не буде з тобою розмовляти, село! — каже Фіма. Я йому чоботом у живіт, щоб до тями привести.

— Не твоя собача справа, чи буде він зі мною розмовляти, чи не буде. Твоя справа — відвести.

— Ні, не поведу! Я своїх не здаю, — кахкає він із землі.

— Це ти молодець, Фімо, — посміхаюся. — Але тут ось яка справа. Скажи мені, вухо тобі потрібне? — питаю, а сам йому револьвер до вуха приставив. — Потрібне? Як потрібне, то веди. А як ні — то відстрелю його прямо зараз. Будеш потім всім показувати, який ти сміливий і своїх не здаєш.

Мовчить він, зблід. Мабуть, не мав ще справ із серйозними людьми, серед курей царював, півник.

— Я до трьох рахую. А ти про вухо подумай. Раз.

На «три» він погодився. Красень же, мабуть, дівчата за ним так і впадають, як же йому без вуха? Я його напарника зв’язав, щоб як до тями прийде, не втік одразу, і пішли ми.

— Тільки ти тойво, дурниць не роби. А то не без вуха залишишся, а без голови — я добре стріляю.

Він і не рипався, привів у якийсь генделик, зайшли у задню кімнату. Там дивляться на мене двоє. На мене, потім на провідника мого. Той блідий весь, аж труситься.

— До пана Бенціона йому потрібно, — киває у мій бік.

— Хто такий? — питають вже у мене.

— Іван Підіпригора. У важливій справі, багато часу не заберу, — кажу, а сам тримаю на мушці провідника. Один із чоловіків зайшов за невеличкі, оббиті залізом двері. За хвилину вийшов.

— Приймуть тебе пан Бенціон. Тільки зброю залиш.

Віддав я і свій браунінг, і чужий револьвер, зайшов до кімнати. Сидить там за різьбленою конторкою жид, здоровий такий, із поглядом нахабним, і дивиться невдоволено.

— І що тобі треба? — питає.

— Теку з документами, що у саквояжі була і яку ваші башибузуки в офіцера на Французькому бульварі відібрали. Краще повернути, щоб не було вам неприємностей. Бо з охранки він, самі розумієте.

Тут як зарегоче Бенціон, аж зайшовся, вже батистовою хусточкою сльози витирає. Люблять же пореготати тут в Одесі, веселі тут люди, дивлюся.

— І які нам охранка може неприємності зробити? — питає нахабно.

— Доки не повернете цю теку, ми вам світ як рукавичку зробимо. Бо багато чого можемо, у тому числі й на закон іноді начхати. Та й у поліції до вас, пане Бенціоне, запитання можуть виникнути, — лякаю його трохи. Але я лякаю, а йому, чортяці такому, не страшно, знову регоче.

— Поліція нас осторонь тримається. Після того, як на Молдаванці відділок згорів, не лізуть до нас фараони. А полізуть, знов отримають. І охранка отримає, коли пхатиметься у мої справи.

— Навіщо вам війна, пане Бенціоне? Займайтеся своїми гешефтами, допоки вони нас не цікавлять, та не пхайтеся в політику, бо карка зламаєте.

— Той офіцерик образив мене. Я до Люби прийшов, а він кричати почав, лаятися, жидом пархатим обізвав. Я б його вбив, тільки це б йому дуже легко було. А я хотів, щоб він помучився. То нехай мучиться. Не бачити йому тієї теки. Таке моє останнє слово, поце.

Сказав і нахилився до бюро, якісь папери вивчати.

— Як забажаєте, пане Бенціоне, — вклонився я йому і вийшов. Охоронці мені зброю повернули і вивели на вулицю.

— Щоб більше ми тебе тут не бачили.

Та і я не те щоб мріяв ще їхні мармизи споглядати. Відійшов я на кілька кварталів і присів на лавці. Ох і калатає серце та піджилки трусяться. Все ж таки не до кума на чарку ходив, а у саме лігво бандитське. І скажу вам, що це ще страшніше від шабельної атаки, коли кулі біля вуха свистять… Почекав, поки заспокоюся, і посміхнувся.

— Не хочете по-людськи, будемо по-поганому. І ніхто не має права Івана Підіпригору поцом обзивати, — кажу сам собі. Я достеменно і не знаю, що це таке, але розумію, що погане щось.

Дістану вас, навіть як їх благородіє застрелиться, все одно дістану…

Перепочив трохи, та й у ноги. Оббігав Привоз, найбільший базар одеський. Тинявся, прислухався до розмов, пив пиво у припортових кабаках. Ген-ген, нелегко ж буде. Цей Бенціон — некоронований король одеської босоти, на нього мало не молиться місцева жидівська голота, бо щедрий він, схильний до такого собі форсу бандитського. Ще й немало городових і урядників поліцейських у нього друге жалування отримує. Розумний той Бенціон, хитрий та жорстокий. Немало інших душогубів зараз на дні морському рибу собою годують, бо колись йому дорогу перейшли.

Приплентався я ввечері на дальній рибальський причал, зняв чоботи, опустив находжені ноги у воду, сиджу і думаю. Теплі хвилі лагідно плещуть, сонце багряне за обрій сідає, стежка золота на хвилях — хоч до раю нею іди. Краса і благодать, та думки мої геть про інше. Не за нами зараз сила, та й того Бенціона місцева поліція вже давно впіймати не може. Точніше впіймати може, а посадити немає за що. Бо ж ні до чого непричетний, живе собі птахою небесною, не сіє, не оре, а гроші має. Хороші гроші, яких вистачає на все. Чи на всіх. Вода камінь точить, а гроші — людину. Ось і сточив той Бенціон тут усіх на мотлох, як міль крупу.

І так і сяк я прикидав — нічого на думку не спадає, куди не кинь — скрізь — клин. Якось перехитрувати того лиса треба і вберегтися від його громил. Одне ясно — намагатиметься він ті папери якомога швидше продати, купця шукатиме, бо ж добре розуміє, що вони руки печуть — як накриють його з тією текою, то каторгою не відбудеться, це вже буде державна зрада та військово-польовий суд. Втім, може просто спалити, але то був би не Бенціон, цей жид відступати не любить.

Нічого я не надумав, поплентався до Мельникова.

— Ваню, ну як? — питає його благородіє з надією.

— Даремно ви Бенціона жидом пархатим обізвали, — відповідаю, — не можна так. Якби не це — могли б і домовитися. А так образився він, помститися вам хоче. А він же король місцевих кримінальників, у Бенціона тут скрізь вуха та очі, а громил озброєних немало, ще й поліцію на своєму жалуванні тримає.

Скис Мельников, знітився, очі згасли.

— Як п’яний я був, дурний. Запаморочилось мені в голові від тієї Люби, — каже, а сам аж схлипує. Ну так, важко ж йому, бо перший раз по мордасі отримав, не звик ще. Сам кулаки частенько тицяв у зуби, а як його, так он і скис. Ніжні, ці паничі. — Ти, Ваню, пообіцяй, що хоч тіло моє довезеш додому, супрузі моїй любій Дашеньці, щоб поховала як слід, за християнським звичаєм. Бо ще зариють мене тут в одній ямі з якимись безхатченками та волоцюгами.

— Та, звісно, довезу як треба буде, ваше благородіє. Тільки зачекайте трохи, може, щось придумаємо, — кажу, хоч сам у це вже не дуже вірю.

Вранці знову подався я до міста, може, нашукаю щось чи вигадаю, щоб і самому не зневіритися. Аж тут на Дерибасівській обличчям до обличчя стикаюся з тим самим полковником, який мене на вокзалі у Києві за вухо хапав. Йде павичем, вуса напомаджені, рука бубликом, а під ручку веде даму. Старшу за нього, пишну. Вона в діамантах, шовками шелестить. Щось розказують люб’язно його превосходітєльство, дама хихоче дурнувато. Із купчих, вочевидь, ця мадам і не з бідних. Мабуть, у полковника справи грошові похитнулися, коли шукає таких амурів… Тут мене наче блискавкою вдарило. Я згадав, звідки я знаю його.

— Ваше прєвосходітєльство! — кричу. — Скільки років минуло! Як здоров’ячко супруги вашої Лізавети Федорівни? Як синочок, Мітєнька, в гімназії вчиться? Вже, мабуть, атестат скоро отримає? А донечка ваша, красуня Кіті?

Дама застигла, наче мумія єгипетська, яких ото в цирках показують. Полковник очі вирячив, розчервонівся, наче рак у казанку, і шипить, наче закипає:

— Ви помилилися, милостивий судар, я вас не знаю!

Не знаєш? Зара взнаєш!

— Як же не знаєте, ваше прєвосходітєльство? Я ж Ванька, син вашої покоївки і братець ваш по крові, бо в нас папінька один!

Дама розвернулася, та як відважить полковнику ляпасу, той аж бідний ледь не покотився! Купчихи, вони такі, їм під гарячу руку не потрапляй!

— Вікторе, як ви могли! — простогнала вона пораненою тигрицею, розвернулася і пішла геть, колихаючи своїми щедрими принадами. Полковник ошелешено дивився на мене. Хоча який там він полковник! Він же Ляпа!

— Пам’ятаєш справу купчихи Зуєвої? Ти тоді вдівцем-бароном працював. Поліція хотіла те вбивство на тебе повісити. І повісили б, якби не ми. Бо ти купчиху не вбивав, а тільки обікрав. А вбили анархісти-комуністи. Вони прийшли після тебе з метою революційної експропріації і не знайшли не те що грошей, а й срібних виделок у буфеті. Тому з спересердя і вбили її. Бо анархісти-комуністи зарізяки й бандити, а ти шлюбний аферист, а не вбивця. Я так і казав штабс-капітану Мельникову — Ляпа не вбивця, купчиху хтось інший закатрупив. Ти ще тоді співпрацювати з нами зголосився.

Бачу міниться в лиці Ляпа, то ледь не з кулаками на мене кидався, а то сумирний зробився, наче бичок кастрований.

— Ляпо, я ось що подумав. А Бенціон знає, що ти на його вотчині промишляєш? Тут Одеса, на промисел дозвіл треба брати в Бенціона і половину здобичі віддавати, бо карає він строго. Але ж ти не брав дозволу, ти жадібний. Тобі б зірвати куш і в ноги.

— Чого вам від мене треба? — питає Ляпа. А я сміюся, сам собі: полковник! І як я його у Києві не впізнав? Запорошив він мені очі мундиром та бородою!

— Ось це вже розмова, — кажу і сміюся. Весело мені стало, регочу ніби причинний, — ти ж артист, Ляпо, такий талантище марнуєш, тобі б в імператорському театрі грати головні ролі. Навіть я тебе не пізнав! А в мене око гостре! Значить, талант у тебе. А таланти мені зараз потрібні. Пішли, поговоримо.

Запропонував я йому дещо. Спочатку він так злякався, що довелося за ним бігти і за полу ловити. Потім довелося гори золоті наобіцяти, нарешті й браунінг до голови приставляти, допоки він зголосився. Ну і пішло.

За столом ресторану сидів підпилий полковник у компанії офіцерів.

— У тій охранці одні дурні працюють, знову секретні документи загубили. І не просто загубили, а в одного дурня-жандарма ті папери відібрали просто на вулиці одеські босяки. Яка ганьба, уявляєте? А у тих паперах компрометується не лише агентура охранки, а ще й наша, військова. Наша мережа у Європі під загрозою викриття! Та за таке під трибунал віддати мало, — він гупнув кулаком по столу. — А тепер нам, військовій контррозвідці, це неподобство розгрібати треба. Тим більш, є відомості, що ними зацікавилися германці. Та ми тих босяків одеських у баранячий ріг скрутимо, ми не будемо з ними миндальничати, як ті жандарми. Догори дригом перекинемо Молдаванку та Пересип, як треба буде, козачків вулицями пустимо і шмагатимемо нагайками всіх підозрілих. Государ вже надав необхідні повноваження. Ми телеграфували до Херсона, звідти два козачі полки сюди вирушили та жандарми, бо до місцевої поліції жодної довіри не має. Час вже нарешті навести тут лад!

Розмова панів офіцерів згодом повернула в інший бік, про дамочок та полювання. А з-за дальнього столика нічим особливо непримітний чоловік розрахувався і вийшов. На столі він лишив газету «Одєссітъ», де на останній сторінці з оголошеннями було обведене олівцем одне повідомлення: «Розшукується чорна шкіряна тека з важливими документами комерційного характеру. Того, хто поверне, очікує ВЕЛИКА винагорода».

У двері будинку на одній із тихих вуличок добропристойного району подзвонив якийсь босяк, однак, коли господар відчинив двері, він одразу прожогом чкурнув геть.

— Scheisse! Wieder diese wilden Russen… — презирливо кинув чоловік у мундирі фрегатен-капітана германського військового флоту, вставив у око монокля на золотому ланцюжку і запалив папіроску. Він наче на когось очікував. Незабаром до будинку під’їхав лихач і з екіпажу вийшло двоє чоловіків із шкіряною текою. Візник безтурботно гриз насіння, сидячи на козлах. Раптом із-за рогу вибіг жандармський офіцер і ще один чоловік у цивільному з пістолетами в руках.

— Всім стояти, іменем государя! — закричав офіцер.

— Шухєр, фараони, — заволав візник. Двоє гостей, які щойно зайшли до будинку, вистрибнули у відчинене вікно разом із пухкою валізою та вскочили у бричку. Баскі коні щодуху рвонули від небезпеки.

— Я є особа недоторкана, я є помічник германський військовий аташе і кайзер цього так не залишить. Це є неподобство та немислимо у цивілізований держава, — галасував російською з жахливим німецьким акцентом фрегатен-капітан, та ця парочка не надто переймалася тим і безцеремонно запхала його до брички, котра під’їхала з-за рогу. Тут засюрчали свистки і звідусіль бігла поліція.

Жандарми пред’явили посвідки поліцейському приставу.

— Шпигуна затримали, купував секретні документи. Цього фрукта не посадиш, доведеться вислати. Тільки шкода, що продавців згубили, — зітхнув жандармський офіцер.

За рогом на подив перехожих із брички викинули німецький офіцерський кітель та фуражку…

А на ранок штабс-капітан Мельников у парадному мундирі з чорною текою під пахвою увійшов у приміщення одеського жандармського управління і за півгодини повернувся до готельного номера із пляшкою шампанського. Синці на обличчі у нього були, але добре притрушені пудрою, а зараз і зовсім непомітні, бо виблискували їх благородіє неабиякою радістю, наче дівка на Великдень.

— Давай бокали, Ваню! Ми це зробили! Ми це зробили! Шкода, розказати нікому не можна. Але як ми їх круг пальця провели! І полковника з контррозвідки Ляпа для них зобразив, щоб у Бенціона ті папери почали руки пекти, і купця секретних паперів — германського фрегатен-капітана. Ляпа — артист яких мало. А як він кричав — «це є немислимо у цивілізований держава», справжній дипломат! І ми ще й поліцію викликали для більшого, як вони кажуть, шухєру, — реготав Мельников.

Добре його благородію тішитися, а я не на жарт злякався, коли за Ляпою почали стежити Бенціонові посіпаки. Тому треба було йому в германському консульстві з’явитися хоч кілька разів, кров із носа треба було, щоб навіть не сумнівався Бенціон, що Ляпа дійсно з їхнього дипломатичного корпусу. Тому для германців ми сплели байку, що в Ляпи, себто фрегатен-капітана германського військового флоту Зігфріда фон Рогге, одеські босяки гаманця витягли разом із паспортом. Та німці його за свого відразу прийняли, консул навіть кофієм пригощав — мовляв, не дивуйтеся, багато наших підданих тут у такі халепи потрапляє, бо навіть у цій дикій Росії Одеса є найжахливішим місцем. Ось нещодавно тут в одного нашого моряка навіть парадного мундира поцупили. Обіцяв консул Ляпі новий паспорт швидко зробити і з грошима допомогти, щоб той міг повернутися на любий фатерлянд із цієї жахливої та дикої країни. А ще більше я боявся і Бога молив, щоб бандити не зазирнули у ту валізу, на яку Ляпа документи міняв, бо вбили б його на місці й теку оту ми більше б ніколи не побачили.

— А як тобі вдалося німецький мундир роздобути? — питає Мельников.

— То дурниці, ваше благородіє, навіть мови не варто, — відповідаю ніяково.

— Та ж кажи вже, що тут таїтися, — регоче Мельников.

— Я позичив у сусідній пивнушці кашкета посильного із пральні, потім прийшов у готель до одного німця. Він сам і віддав мені свого мундира, ще й черевики. Казав, щоб я добре їх наваксував, а на чай тільки п’ятака дав, скнара. Тепер нехай знає, що тут йому не якийсь там Берлін, а Одеса, і речі свої треба пильнувати.

— Чортяка ти, Ванька, — сміється Мельников. — Ну, давай вип’ємо!

Націдив він повний келих шампанського і випив. А я тільки пригубив, бо і не люблю того кисляччя, та й не п’ється мені, бо знаю з якими людьми і в які ігри почав грати. Такі не вибачають, коли їм газету порізану замість грошей підсунули. Не так за втрачені гроші, як за те, що дурнями їх виставили. Тому не п’ю та час від час у вікно зиркаю.

— Ваша благородь, гляньте у вікно, тільки обережно.

Визирнув Мельников і зблід. Пасуть нас, стоять громили Бенціонові, чекають. Зараз вони розлючені, церемонитися не стануть, просто тут можуть покласти. А воно вмирати не хочеться, а коли врятувався дивом, то й поготів.

Заклякли їх благородь, думають, що робити. А я тим часом постукав до дверей, що вели у сусідній номер. Мельников і не помітив, стоїть, вус гризе, коли голос із-за спини жіночий.

— Доброго дня, панове. — Та ще який голос! Любушкин! А в неї не голос, а мед, та що там мед, із дікалоном мед, чи чим там у раю поять! Ох і Любушка! Та вона одним голосом і розстріляти може, і воскресити!

— Ось ви, Іване Карповичу, казали, що ваш пан дівчат із борделів визволяють, відколи його наречену викрали злодії та продали до Константинопольського борделю, де вона і померла від туги за коханим. А ваш пан просто звичайний жандарм, та ще й парсуна його мені неабияк знайома. Всі ви, мужчини, брешете, щоб свого добитися…

Мельников аж підскочив.

— Ванько, мерзавець, це що таке, до дідька?

— Так ваше благородіє, ви ж самі казали, що за ту теку проси, що хочеш. Так я одне у вас прошу — визволіть Любу із борделю. Вона хороша і нове життя хоче розпочати. Ми ж їй можемо паспорт зробити замість того жовтого білета?

— Ванька, ти що, маку наївся? Нам звідси не вибратися, перестріляють нас бандити, а ти дурницями займаєшся, ще й цю проститутку нам на шию повісив! — кипить Мельников.

— Всі ви мужчини одинакові, у вас одне на умі — попользуватися і кинути дєвушку напризволяще. А я думала що ви, Іване Карповичу, інший, — ображено протягнула Люба і так сіпнула носиком, що в мене і земля з-під ніг. Оце був колись у Туркестані землетрус, так то, я вам скажу, дрібниці у порівнянні з тим, як Любушка носиком сіпнула!

— Ваше благородіє, — кажу. — За бандитів не ізвольтє хвилюватися. З ними я щось придумаю. А ось Любушці паспорт потрібен. Вона нам неабияк допомогла, саме вона і закинула Бенціоновим людям, що її клієнт, німецький офіцер, цікавився вашими паперами. Їй після цього не жити.

— Так, так, — підтвердила Любаша. — Вб’ють, вони зради не пробачають.

Глянув Мельников на мене, на Любу.

— Навіщо тобі паспорт, красуне? Все одно ж на панель йти доведеться, бо що ти вмієш?

— Та дещо вмію, ваше благородіє, — каже Люба і посміхається. Так посміхається, що от наче в кишеню жменю червінців кладе! Хоча я і за посмішками її про гроші не забуваю. Лежать вони у мене при серці, Любушка розуміє, до кого який підхід потрібен. — Принаймні тут капітан один англійський руку та серце пропонує. Сьогодні корабель його відходить до Портсмута. Там він буде чекати, каже, що заради мене і море, і службу покине, — каже Любушка.

Заради такої і любе отєчєство покинути можна, думаю я, хоча думати цього і не дозволено служивій людині.

— А ти, дивлюся, дівка не промах, — кивають головою їх благородь.

Який там промах, думаю сам собі. Пряме влучення у серце, а не дівка! Дивлюся у вікно — один із тих громил відіпхнув швейцара і пішов до готелю.

— В нас зараз гості будуть, ваше благородь, — кажу. Сам став за дверима, Мельников з іншого боку. — А ти, Любушко, стій там, де стоїш, та гостю посміхайся спокусливо, як ти умієш. Щоб людина танула, наче свічка, а гніт палав та пнувся. Їх благородіє паспорт тобі зробить. Так же? — вже пошепки питаю у штабс-капітана. По коридору вже чути важкі кроки. — Буде ж паспорт? — шепочу.

— Та буде, буде! Тихо! — нервує Мельников, схопився за револьвера, наче мале за цицьку.

— Слово честі? — вже самими губами питаю.

— Слово честі! — так само відповідають їх благородіє, а сам блідий, зосереджений. Ні, не боягуз Мельников, просто знає, з ким справу має, а поважати супротивника завжди потрібно.

Принишкли ми, і в коридорі принишкли. Слухають. Бачу, як поволі повертається дверна ручка. Тихо прочиняються двері, з’являється рука з револьвером. А потім і власник руки.

— Фімочко, милий, ти що тут робиш? — наче дивується Любушка і посміхається. От кажу ж, що такий у неї голос, що будь-кого у дурні пошиє, а ще як посміхнеться, так взагалі, наче оклунком по голові, наче рядно на очі! Фіма думати про все забув, зброю опустив. Тут я плигнув, руку з револьвером перехопив і як дам у груди, а Мельников руків’ям револьвера свого та по потилиці. Затягли Фіму до кімнати, чекаємо. За хвилину розплющив він очі, дивиться на мене люто.

— Либонь, ти, Фімо, найдурніший бандит на цілу Одесу, якщо знову до мене з револьвером лізеш, — сміюся, — чи тобі таки треба вухо відстрелити?

— Не жити тобі! — сичить він, — Обложили вас, як вовків позорних! Тільки висуньтеся, одразу положать разом із курвою вашою! — і з ненавистю так дивиться на Любушку. — Бенціон від тебе не відстане! З-під землі дістане, сучко…

Щоб далі його не слухати, запхав рушник у рота, бо що там він розумного скаже, той Фіма. Зв’язали його, потім сповили у простирадло і у ванну поклали. З одним розібралися, але як з іншими бути? Бо ж добряче я допік Бенціона з різаним газетним папером замість грошей у валізі, мабуть, із нього зараз вся Одеса сміється. За таке, що обдурили його, як православного, не вибачить Бенціон. А тут ще і Любушка…

— Тікати треба, — кажу я.

— Не тікати, а відступати на заздалегідь підготовлені позиції у рамках тактичного маневру! — повчально каже Мельников. — От видно, Ванько, що ти у кадетському корпусі не вчився.

— Та куди вже нам, гречкосіям, — зітхаю, але зовсім не через походження. — Як же мені вивести вас, ваше благородіє?

— Іване Карповичу, я тут в одному романі читала, — зненацька встряє Люба. — Що благородний герой втік від негідників у жіночій сукні…

Спершу хотів вилаятися на неї, щоб не верзла бозна-що. Бо яка там жіноча сукня, коли що я, що їх благородіє — справжні чоловіки і з дамами нас хіба сліпий сплутає. Тим більш, що і в мене, і у їх благородія вуса. В мене вони хоч маленькі, німецького фасону. А у штабс-капітана розкішні, доглянуті, чорним нафарбовані, бріоліном намащені! Та то ж його офіцерська честь, а не вуса! Дивлюся на них. Їх благородіє погляд мій помітили.

— Ти чого, Ванько? — схвильовано так запитують.

— А що робити, ваше благородіє? — стенаю плечима. Без слів він мене розуміє, аж підхоплюється.

— Та ніколи! Чуєш? Ніколи на таку ганьбу не піду!

— У вікно подивіться. — А там вже з десяток громил стоять. Чекають, поки сутеніти почне, і тоді вже прийдуть по наші душі.

— А як впізнають? Загинути у жіночому вбранні? Це безчестя! Та ніколи! Ніколи! — шепоче Мельников. — Ніколи! — додає ще, але чую я слабину в його голосі.

— Справа ваша. А я от людина проста, до офіцера не дослужився. Мені врятуватися важливо, так я спробую.

Пішов у ванну, намилив вуса свої й ну голити. Дивиться на мене Мельников.

— Невже покинеш мене, Ванько?

— Ваше благородіє, я вже вас рятував, скільки міг. А зараз тільки один вихід, вислизнути звідси. Як вирішили геройськи померти, то нехай, ваше право. Я людина не горда, краще вже жіночу сукню одягну.

І далі голю вуса. А штабс-капітан їх крутять.

— Ванько, а оце ж від бандитів загинути — ганьба?

— Так точно, ваше благородіє, — киваю, сам вже доголився майже.

— А ще і жиди!

— Найсправжнісінькі! — вмиваюся.

— Давай сюди лезо! — кричить Мельников. Чутно, як Любушка у кімнаті регоче. От шибайголова, а не дівча, тут смерть поруч ходить, а їй смішно!

— Давайте я вас поголю, так краще буде, — кажу їх благороді, бо ж це я сам голюся, а вони все по цирульниках ходять.

Зголив. Та як, без жодної подряпинки, хоч їх благородіє сіпалися, наче кінь, що вовків почув. Важко було штабс-капітану з вусами розлучатися.

Потім Любушка з валізи своєї дістала одяг.

— Ні, панталони не треба! — запротестував Мельников.

— Одягайте, а то замерзнете ще, протягне, де не треба, — каже Любушка. Вміє вона переконати.

Одягли ми і панталони, і корсети, і сукні, й капелюшки. Тільки зі взуттям вийшла біда, бо в черевички Люби ані я, ані їх благородіє не влазили.

— Може, у чоботях пройдемо? — спитав Мельников.

— Ризиковано, — захитала головою Любушка, — а давай їх зубним порошком намажемо, щоб білі були!

Наквацювали ми зубним порошком чоботи, стали перед дзеркалами. Ну що, огрядні такі дами, не красуні писані, але дами, як не дуже пильно придивлятися. Ось так і вийшли ми втрьох під ручку — Люба посередині, а ми із штабс-капітаном по боках і руки в ридикюлях на пістолетах тримаємо. Просто так не здамося, компанію собі на той світ забезпечимо.

— Панове, заради Бога, ви зараз дами, а не гренадери на параді, — шепоче Люба сердито, — хоч крок не карбуйте і посміхайтеся.

Я й сам не дуже вірив, що вдасться, та Господь наш, видно, зглянувся — якраз із готелю виїжджала трупа театру-шансоньє мадам Мімі. Тож ми проскочили у тому галасливому натовпі мадамів повз громил, хоч зізнаюся — в мене тоді палець стерп на куркові пістолета… Вже як під’їздили до Києва, переодягнулися у вбиральні.

Щоправда, його благородь ще мав вдома неприємності від дружини, бо необачно забув вийняти з кишені мундира один делікатний предмет жіночого туалету, і до ладу не міг пояснити, звідки він взявся. Та то таке, потім якось помирилися. Мельников все зробив, як обіцяв, паспорт Любушці видав і з ним вона вже з Петербурга відпливла. Наче у Англії стала аж баронесою, бо не простому капітану голову закрутила. Їх благородіє потім бачили Любушку на перегонах у Парижі.

— Як королева стала! — у захопленні розповідав штабс-капітан. Підійти до неї не насмілився, бо був із Дашенькою, яка б за такі знайомства могла б любому супругові й очі видерти. Я тільки подумав, що Любушка королевою і була, хоча й із простих. Так і я ж не з Гедиміничів, а ось їх благородіє врятував.

Вони тепер до Одеси ані ногою і по борделях більше не ходять. Завели коханку білошвейку, обережні зробилися. А я чув, що невдовзі після нашого від’їзду одеська охранка згоріла. Казали, що внаслідок якогось ганджу електричної проводки, але ось мене щодо цього сумніви беруть.

Припхався я до околотку аж над ранок, зморений, наче пес. Ще б пак, усю ніч стежив за двома важливими бундівцями із закордону. Хитрими вони виявилися і місто добре знали — спочатку довго плутали Подолом, потім зайшли до знайомих і послали хлопчика за харчами та горілкою до сусіднього трактиру, наче збиралися залишитися надовго. Та я теж не в тім’я битий, вже знав такі фокуси, тому оббіг будинок і таки знайшов чорний хід, яким ті бундівці, перевдягнуті на фабричних, вийшли. Теж мені фабричні! Роби вдягли, а руки хоча б вугіллям помазати забули. Йдуть та біліють, пальчики ніжні, наче сосиски у німця Йогансена на Прорізній. Та і хода в них інша, й осанка. Хоч десять роб одягни, а досвідченій людині за версту видно, що то за робітники такі.

Довів їх до квартири, де вони зупинилися, зачекав для впевненості, щоб не чкурнули ті голубчики ще кудись, бо дуже вже меткими виявилися. А тут вже й сонечко встало, двірники мітлами шурхотять, невиспані служниці спішать на базар за свіжими вершками до панського кохфію. Витяг я свого срібного годинника — п’ята ранку. Наче і додому вже пізно йти — поки доплентаюся через усе місто, то вже на службу час збиратися. А околоток рідний зовсім поруч. Козирнув черговому і пішов до філерської. Зняв чоботи, ліг на лаву, накрився кожухом. Ще буде час передрімати якусь годинку-другу, а там хлопці розбудять. Що не кажіть, а не можу в чоботях спати, і раніше через це частенько у халепи потрапляв, особливо на початках служби. Любили тоді мої старші товариші пожартувати з мене, особливо Митрофан Скоробагатько. Якось сховали мої чоботи, поки я дрімав, а тут їх благородіє заходить до філерської. Митрофан як гаркне — смірно! Всі люди як люди — смірно стоять, а я як дурень спросоння чоботи шукаю. Зараз воно зовсім інакше, тепер ніхто такого не утне. Навпаки, он молоді філери і чоботи почистять, і на столі залишать хліба з ковбасою та огірком солоним, щоб коли прокинеться старший товариш, то мав що перехопити.

Добре воно поважною людиною бути. А тут ще спалося мені солодко, наче пикою у миску з медом впав. Сон такий наснився, що й прокидатися не хотілося. Наче я не у місті, не в задушливій філерській, а у рідному селі дрімаю, та не просто в селі, а на сіннику, ото такому, що тільки туди сіно привезли і духмяніє воно, аж у голові паморочиться. А ще й жайвір десь у високості співає. Рай, одним словом. Наче цього мало, ще чую голос знайомий. Приємний, але не можу згадати чий саме. І каже той голос ласкаво так:

— Ваню, прокидайся.

Дивлюся, а то Одарка, донька мельника з нашого села. Така, знаєте, дівчина у тілі, пишна, наче паска великодня, і всі на неї дивляться, наче одразу десять Великих постів відбули. І я дивлюся, тим більше, що з одежі на ній лише наопаш офіцерський кітель із погонами штабс-капітана. Тут би мені й злякатися, звідки на дівці з нашого села кітель офіцерський, але ж забило мені усі баки тіло Одарчине розкішне і думати нічого не можу, тільки сопу, наче паровоз перед відправленням. А дівка далі веде.

— Кохаю я тебе, Ваню. До смерті кохаю!

Шепоче, посміхається і цілуватися лізе. А губи то в неї холодні. Такі холодні, наче земля взимку. Ох тут мені лячно стало! Бо ж згадав, що не топче більше рясту Одарка, померла вона позаминулої зими — випала на ковзанці з санчат, та головою об лід, бідолашна. Казали, ціла калюжа крові натекла, але тут Одарка була ціла і своє далі торочила:

— Прокидайся, Ваньку, під холеру!

Кричить і голос її став грубим, чоловічим, вимогливим. Таким, що аж вуха дер, то прокинувся я у холодному поті, очі продер, ротом повітря хапаю, наче риба на пісочку. Коли дивлюся — біля мене сидить його благородь штабс-капітан Мельников. Тьху, насниться ж таке… Підхопився, вскочив у чоботи, витягнувся во фрунт, і як положено, доповів про тих бундівців. Але його благородь якось те слухав без особливого інтересу, хоч ще вчора кричав, щоб кров із носа знайти бунтівників. Ось і зрозумій те начальство…

Зиркнув сердито Мельников на тих філерів, що затрималися, і вони миттю здиміли з грізних начальственних очей.

— Слухай, Ваню, — каже мені й голос якийсь у нього дивний. Лагідний, чи що. Невже просити буде. У їх благородія завжди голос лагідний, коли просять щось. Наче медом ллють. — Сідай, Ваню, ми ж не на параді. Є в мене до тебе доручення приватного характеру. Зробиш? — дивиться так уважно на мене. А я мовчу. Бо людина серйозна, спочатку хочу почути, що робити треба, а потім вже обіцянки даватиму. — Мені брат мій, Ніколаша, написав. Ну, ти знаєш, він артилерист, аж у Порт-Артурі служить. Пам’ятаєш, приїздив минулого року?

— Пам’ятаю, — киваю. Як же не пам’ятати? Тоді на Трійцю два братчики так горілки нарізалися на радощах, що буянити затіяли. Вже поліція в’язати їх почала. Добре, що знав городових у центрі, сунув на лапу і відволав панів офіцерів, а то б не минути їм відпочинку на гарнізонній гауптвахті.

— Так ось, пише Ніколаша, що товариш його по полку, поручик Багдасаров, поїхав до нареченої своєї, доньки полковника Стасова, і не повернувся. Замість цього у відставку подав, шле якісь дивні листи, і за нього в полку хвилюються. Бо підозріло це все.

Тут вже я здивувався. Чого тут підозрілого, коли ясно все, наче божий день.

— Ваша благородь, може, той поручик того, горілочки перепив. Трапляється таке. Ось коли я служив у Туркестані, так там один ротмістр і не таке вчудив. Якось схопив шаблю свою та накинувся на череду овець, яку до Самарканду на базар гнали. П’ятьох зарубав, інші втекли. При цьому кричав «Ізиді, сатана!», «З нами хресна сила!» та «Православному воїнству побєду даровав!» Ледь схопили його та водичкою холодною полили. Коли до тями прийшов, то розповів, що здалося йому, наче череда овець — то воїнство нечистої сили, яке кричить «З’їмо Русь, з’їмо!» і на святу Москву рухається. А вогняний янгол із неба сказав тому ротмістру, що він остання надія православ’я і мусить те нашестя зупинити тут і зараз. Після чого і схопився ротмістр за шаблю. Коли ж з’ясовувати почали, чого ж це вогняні янголи з небес висходити почали, то виявилося, що ротмістр три дня без висмички пиячив. А воно ж спека. Потім ще якихось кізяків покурив, які місцеві курять, ну ото і сплутав овець із чортами. Потім довелося платити за них. Горілка, вона і не ті дива робить, — кажу. Мельников тільки хмикає.

— Цікава, Ваню, байка, тільки не про нашого поручика. Багдасаров не п’є. Зовсім.

— Чого ж тоді залишився?

— Ну, може, закохався і не схотів розлучатися. Справа молода, зрозуміла. Але брат просить з’їздити і перевірити, що воно там насправді відбувається. Їхати недалеко, до Чернігівської губернії. Я б сам з’їздив, але ж ти знаєш, що ми готуємося до візиту государя-імператора, весь Київ на вухах, не можу і на день відлучитися. А ти, голубчику, поїдь, роздивися, чи все воно добре. Потім доповіси. Ось тобі лист до Багдасарова і гроші на дорогу.

— Слухаюсь, ваша благородь.

Вже за годину їхав я у потязі. Виходити довелося на якомусь полустанку в лісі. Виплигнув, а тут навіть візників немає. Глушина. Постукав до першої хати.

— Доброго дня. Чоловіче, до маєтку полковника Стасова далеко? — питаю у мужика, який із хати вийшов.

— Вісім верст, — каже і нумо за двері ховатися.

— Та почекай! — кричу йому. — Відвезеш?

— Ні! — аж крикнув дядько і за дверима сховався, наче я йому не заробити пропонував, а витратити.

Пішов до другої хати. Ціну назвав, потім збільшив, подвоїв, потроїв, та куди там. Не хочуть везти і край. У кілька дворів стукав, та тільки почують про полковника Стасова, так відразу насуплюються місцеві й везти відмовляються, хоч їм палю на голові теши. Бачу, що не буде діла, плюнув на все і пішки пішов, ходити мені не звикати. Дорога спочатку непогана була, бруківкою вкладена, потім вже путівець звичайний. І чим далі, тим все більш зарослий. Таке враження, що майже і не їздили ним. Дивно це, бо ж наче маєток великий, кілька тисяч десятин, як мені у потязі казали. Може, яка інша дорога є і нею їздять?

Вже аж заморився йти. Взагалі-то, рілля повинна була початися, але навколо лише зарослі кущами, а подекуди і деревами, лани. Видно, що плуга тут не було вже років десять. Дивно це. Звісно, земля тут так собі, то пісок, то глина, та у людей і гірша трапляється, але перелогом все одно не стоїть. Що за господарі такі погані, що і ріллю запустили, і дороги не пробивають?

Йшов собі, коли і будинок побачив. Великий, палац цілий, але сумний якийсь, чорний, із вікнами, наче очниці у черепі. Стояв будинок у оточенні тополь височенних. Знову таки дивно. Навіщо ті тополі під будинком? Від них же тільки тінь та сміття і нічого більше. От колись, як назбираю грошенят, то куплю собі хутірець. Поруч садок посаджу. Яблуньки, вишеньки, груші, сливи, щоб серце раділо і прибуток був. А з тих тополь і дрова погані, не кажучи вже про інше.

Далі йду і оце помічаю, що якось дивно тут. Похмуро і занедбано, більшість вікон у будинку забиті, дах іржавий, по карнизах берізки молоді ростуть, наче їм там і місце. Жалюгідне видовище. А ще біля дому руїни. Мабуть, колись були тут стайні та комори, двір цілий, де вирувало життя, а зараз покинуте і занедбане все. Немов цвинтар старий. Як міг тут молодий поручик Багдасаров залишитися? От якби за діло узявся, щоб лад тут дати… Але паничики-офіцери до цього не годні, мрійники вони. Немає у них ані запалу до роботи, ані жилки до торгової справи, як у тих же німців, або жидів. Тільки б шампанське дудлити та на бали їздити, і все.

Підходжу ближче і бачу, що будинок — руїна руїною. Либонь, і лагодити тут вже нічого, легше новий звести. Аж не віриться, що люди тут мешкають. Але таки живуть. Он на тому брудному віконці горщик із квіткою, а там білизна на мотузках сушиться, а онде димок йде з труби. Постукав у двері, а сам згадав картинку лубочну. Схожий цей будинок на хату на курячих лапах. Того і чекай, що на бік впаде.

— Хто там? — запитав стривожений жіночий голос.

— Мене звати Іван Підіпригора. Я щодо купівлі лісу прийшов, — брешу потроху, бо чим менше про тебе знають, тим більше в тебе козирів.

— Не продаємо ми нічого, вибачте, — відповідає жінка крізь двері. Як же це не продають? Он же у лісі справжньому сидять. Та й бачив я кілька вирубок свіжих при дорозі. Навіщо ж брехати?

— А ще в мене лист до поручика Багдасарова від штабс-капітана Мельникова, — кажу. А сам так відчуваю, що щось у цій справі нечисто.

— Лист? — наче вагається жінка за дверима.

— Так, від штабс-капітана Мельникова. Терміново! Депеша! — кажу я строго, переконливо.

— Ну, добре. Зараз, — наважується жінка.

Чутно кроки. Скриплять мостики, потім шепіт якийсь, знову кроки. Клацає замок і відчинилися двері з таким іржавим стогоном, наче вже століття не відчинялися. На порозі стоїть молодик, років двадцяти п’яти. Високий, худий, блідий і сивий майже увесь. Дивиться на мене підозріло, очі якісь непевні, хвилюється.

— Я — поручик Багдасаров, чим зобов’язаний?

— Лист веліли передати вам, по оказії, — кажу, а сам роблю мармизу просту, як двері. Бо чим простішим тебе вважають, тим краще. — Вибачте, а чайком не пригостите? Цілий день на ногах, пити страшенно хочеться.

— Чаю? — чомусь нервує поручик, наче я в нього грошей попросив. Озирається до будинку, щось собі микитує. Далі зітхнув.

— Ну, гаразд, заходьте, добродію. Зробимо вам чаю, відпочинете трохи.

Запрошує до будинку. Тільки то ж хіба будинок? Сарай для худоби, або печера якась. Пріллю тхне, сліди води усюди, наче тут річки по стелі та стінах течуть. Дах дірявий, а його і не думають латати. Через вологу он стеля провисла, штукатурка зі стін валиться шматками, підлога прогнила, давно вже такої руйнації не бачив.

— Ви обережно, щоб не провалилися, — каже Багдасаров. — Олінька, а чай у нас є?

Заходимо у кімнату, мабуть, кухню, бо он піч стоїть, а біля неї жінка порається. Молода, але якась бліда, хвороблива на вигляд. І погляд у неї колючий, наїжачений якийсь.

— Це моя наречена, Ольга, — знайомить Багдасаров. Він хвилюється чомусь, а жінка навіть уваги не звернула, порається далі. Дивуюся я, що ж панна, а сама хазяйнує! І пере сама, он руки які червоні, натруджені. І ще синці на шиї. Ну це справа молода, хоч до шлюбу і не схвалюється, та життя є життя. Однак надто вже делікатний той паничик Багдасаров, не схоже, що то його робота. Та й губи в нього тонкі, нервові, хіба цими губами таку он квітку поставиш на шиї. Для цього губи потрібні, як у сома. Або у полковника Тівєрцева, який, бувало, поцілує перед фрунтом солдата, якого нагороджує, а потім солдат із синцем ходить від тих губ. Ще жартували тоді, що Тівєрцев замість однієї медалі завжди дві вішає.

Ну, то давно було, а от зараз що відбувається? Дуже дивна сімейка, відлюдники якісь.

— Ви казали про лист? — питає Багдасаров.

— Ага, ось, — віддав йому конверт, що мені їх благородь дали.

Поручик прочитав листа від Мельникова і каже байдуже:

— Перекажіть пану штабс-капітану, що не маю жодної можливості зробити йому візит, оскільки не хочу покидати наречену та її батька. Полковник Стасов зараз дуже хворіє, прислуги немає, а Оленьці самій важко буде. І ліс ми не продаємо.

— Ось ваш чай, пийте та йдіть собі з богом, — баришня Стасова сердито поставила чашку переді мною. Поручик втупився в підлогу, мабуть, ніяково йому за неґречність своєї нареченої.

— Дякую, — кажу і сьорбаю той чай. Ох і чай! Тільки назва, змивки якісь. Я ж бо теж не дуже шикую, але на чаї вже не економлю, бо то ж остання справа. Купую у колоніальній лавці хороший чай, заварюю тільки раз, а потім хлопцям віддаю. Ті скеси, що після мене, ще тричі заварюють, тільки-но б гроші не витрачати. Але навіть і той їхній вже третій краще цих помий, якими пригостили мене. Якби не справа, то і не пив би, пішов би звідси куди подалі. Але я людина служива, є наказ, то є наказ. Ще нічого не знаю про справи тутешні, значить, мушу якось залишитися та дізнатися. Чайок попиваю та посміхаюся доброзичливо, як умію.

— Якщо буде ваша добра ласка, то залишуся тут на ночівлю. Бо вечір вже, а потяг буде лише вранці. Ви не хвилюйтеся, я людина бувала, мені аби прилягти десь, хоч і на підлозі. Клопоту зі мною не буде.

— Ні! — різко каже Ольга.

— Оленько! — втручається поручик, який ще совість має і розуміє, що не можна людини у ліс викидати, коли вже сутеніти починає.

— Ні! — стоїть на своєму вона. Диви, яка жорстока!

— І ногу я натер, поки йшов. Ліву, — кажу і мармизу роблю нещасну. — Невже виженете православного християнина, як собаку, до лісу? — аж голосом затремтів, щоб переконати таки.

І хоч Ольга мовчала насуплено, а Багдасаров махнув рукою.

— Та залишайтеся вже, коли так.

— Ой, дякую! А то ніг під собою не чую, набігався, наче собака, — ото дякую, а сам чай у бік відставив, щоб не пити.

Коли чую — віз якийсь приїхав. Кінь заіржав, крикнув хтось «Тпру!» голосом грубезним, майже скандальним. Поручик аж здригнувся, коли почув.

— Олю, це Ігнатій Євсеєвич, — сказав Багдасаров голосом стиснутим, наче хтось йому горло душив. Стасова одразу надвір побігла, стрибала через провалля у підлозі, наче козеня. Ну і я вийшов подивитися, хто це приїхав. Онде на вулиці стоїть фіра, біля неї здоровезний чорнявий дядько у картузі й жилетці. Ольга до нього підходить, він її хапає і цілує, жадібно, по-господарськи так, наче ото господар корову за роги бере. Бородище у гостя чорне, лопатою, очі гнівливі, грізні. Ольга з його лапищ довгих виривається, щось шепоче йому.

— Добридень вам, — вітаюся.

— А ти хто? — питає бородань сердито.

— Іваном кличуть. Ліс я приїхав дивитися, але пани кажуть, що не продають. Оце переночую і піду завтра на станцію.

— Переночуєш? — питає в мене і дивиться так важко, наче по два пуда у кожному оці в нього.

— Ага, а то ж заморився я тут. Візника не знайдеш, все пішки та пішки.

— Давай я тебе зараз відвезу, — несподівано запропонував бородань.

— Потяг тільки зранку буде, — розводжу я руками, мовляв, і радий би був, та не вийде ж.

— На станції і поспиш! — аж розлютився чомусь чорнявий гість.

— Ні, дякую, я краще тут, — посміхаюся я примирливо. — Може, допомогти? — питаю і киваю на кілька кошиків, що стоять на возі. Видно, що там продукти різні, свічки, ще щось у мішках.

— Не треба, ми самі якось без тебе вправимося! — гримить мужик. І чого такий злий? Оце ж бувають такі, що гірші за собаку.

— Ну то справа хазяйська, як забажаєте, — розвів я руками і пішов собі прогулятися. Накульгую, бо ж сказав, що ногу натер. За рогом будинку зупинився, прислухаюся до розмови. Та звідси годі щось почути. Дивлюся на будинок, який незрозуміло як і стоїть, плюю в землю спересердя на дурість людську. От лайдаки, як це до такого довести можна було? Дурні ці пани. Бог їм все дав, а вони гублять. Мені он кожну копійку заробити треба, вигризати, вибігати, а їм на дурняк прийшло і так само відходе. Дерева он підступають до будинку майже впритул, залишається вузенька стежка під стінами. Добряче витоптана, наче хтось постійно навколо будинку ходить. Потім он драбина для чогось на горище веде. І пахне звідти якось дивно, ніби димком якимось, тільки незвичним, не тутешнім. Наче знайомий запах, але щось не можу згадати, де я той запах раніше чув. Даремно я браунінга свого не захопив. Якось тривожно, моторошно тут. А ще сутеніти почало швидко. Ліс же навколо, хащі справжні. Повернувся до будинку, а там вже Стасова мене чекає. Строга та невдоволена.

— Йдіть за мною, у кімнату для гостей, — буркнула непривітно. Повела темними коридорами, а я за нею нога в ногу йшов, щоб не потрапити у провалля в підлозі.

— Ось тут, — показала на двері й пішла. Потім чутно було, як вони з поручиком розмовляли, мабуть, він прийти до мене хотів, але вона не пустила. А кімната — либонь, у нашому околотку в холодній затишніше. Волого, темно, повітря затхле, ніби у підвалі, каганець ледь жевріє. Ліжко під стіною якесь провалене, на ньому постіль брудна. Вікно дошками забите, шпалери давно облізли, тиньк сиплеться, стіни в тріщинах. Зачинив двері на гачок на всяк випадок. Тільки той гачок тримається на чесному слові. Чхни добряче і відпаде. Так само і вікно, порохно суцільне, пальцем ткни — розваляться. Зовсім тут невесело. Не роздягався, ліг на ліжко, погасив каганець, поскрипів ліжком, посопів трохи, наче заснув. Тільки не сплю, лежу, прислухаюся. Стало тихо у будинку, заснули всі. Тихенько підвівся, намостив ліжко, наче там хтось спить, а сам у кутку сховався. Зі зброї в мене тільки складаний швейцарський ніж, який колись Мельников подарував по затриманні бомбиста. Не зброя то, сміх один, але вже що є. З годину просидів, коли знову відчув той дивний запах, який на вулиці, біля драбини до горища чув. Звідки ж мені той запах знайомий, де я його раніше чув?

Намагаюся згадати, коли відчуваю, що від того духу почала потроху паморочитися голова. Ох ти, лишенько, та що це ще таке, до дідька? Потім наче смішки якісь пішли, потім бігати щось почало нагорі, потім кричати чи співати. Хотів підхопитися, а сил немає! Ноги ніби чужі, ватяні, в голові мартопляс якийсь! А воно щось кричить та стогне, вітер якийсь дме, шипить щось! Почали морди чортячі ввижатися, регочуть, кпинять із мене. Мене злякати нелегко, а тут стало страшно, як малій дитині у лісі, захотілося закричати і бігти кудись. Тіло наче пропасниця б’є. Ну його до дідька, тікати звідси треба, вшиватися, доки живий! Кинувся я до дверей, наче несамовитий і бозна, щоб воно було, коли тріснула в мене під ногою мостина. Провалилася нога, я впав, та як гепнуся головою об бильце ліжка, і тут наче світло вимкнули.

Мабуть, треба було таки головою вдаритися, щоб згадати… Я ж служив у армії, в Туркестанському військовому окрузі. Місцина — чистісінько тобі чортяча пательня, до кінця дня сорочка від солі як бляха стає, а онучі хоч викручуй. Не з медом було, та любив я військову службу — сироті й армія як ненька. Якби ж не ротмістр Щербатов, то не покинув би військо й досі.

Ми тоді жили у кімнаті вдвох із унтером Дерещуком, що писарем був у штабі полку. Ото прийдеш додому, скинеш чоботи, завалишся на ліжко і наші вишневі садочки згадуються, осокори край шляху, ставки прохолодні… А унтер Дерещук наб’є люльку тим чудним тютюном, котрий купував у афганських купців і пихкає димком солоденьким. А сам якісь дивні речі розповідає, розумні аж страх. А то просто сміється тихенько. Від щастя, чи що. Тому і знайомим мені цей запах здався — пахло люлькою Дерещука.

Звідки? Валяюся на підлозі, до тями прийшов, думаю, версії вигадую. Із цієї сімейки старий полковник Стасов у південних краях міг бувати, може, бавиться старий тим дурманом? Але він, зі слів поручика, тяжко хворий і себе не може обходити, не те що дертися по крутій драбині на горище. І те зілля не купиш просто так у крамниці колоніальних товарів. Тоді лишається бородатий, Ігнатій Євсеїч. Особа темна і незрозуміло, що його пов’язує з мешканцями цього дому. Але чому цю сімейку так люд місцевий не любить, що за потрійну ціну везти відмовилися? Бояться, чи що? От же дурень я! Треба було б розпитати, що тут і як. А я без розвідки поперся. Помилився.

Усівся я на підлозі, бачу, що ранок вже, скрізь дошки у вікно промені пробиваються. Озираюся по кімнаті й щось мені мозолить очі, щось не так у цій кімнаті. Аж тут нарешті осяяло. Образів святих немає тут! Хоч мали б бути у кімнаті для гостей! А були! Он де плями від них на стіні у кутку є. Плями є, а образів немає. Буває, що ото пани у вольнодумствующі подаються, замислюються, куди не треба, але образи завжди є. А у Стасових — немає.

Як є — моторошна місцина і люди непевні. Сектанти якісь, чи що? Сектанти, взагалі-то, не наш клопіт, ними поліція займається і Священний Синод. От лайно, аби тільки не скопцями виявилися, а то ще візьмуться мене серпом у свою віру навертати, а я навіть зброї не маю. В наших краях їх не дуже чутно, зате, скажімо, у Харківській губернії цілі села є. Та вони багаті як чортяки, а тут злидні не переводяться. Скоро вже дерева у будинок проростати почнуть.

Ото все сиджу, розумію, коли у двері постукали, чи, радше, пошкреблися. Відчиняю — поручик на порозі.

— Як спалося? — питає. Перелякано якось і сам мене роздивляється, наче перший раз побачив і вирішив на все життя запам’ятати.

— Та ось, пане поручику, — скаржуся, — до вітру серед ночі захотілося, було пішов, та мостина гнила піді мною провалилася. На ногу встати геть не можу, вивихнув, мабуть, чи зломив. Мені би лікаря, щоб подивився, бо болить немилосердно. Мабуть, через це і спав погано: всю ніч чорти снилися. Ніби я у пекло потрапив, дим довкола сірчаний, стою я неприкаяний, у самих кальсонах, а ті чорти величезні такі, морди огидні свинячі й десь згори реготом сатанинським наді мною сміються. А так нічого, добре все, дякую, що прихистили, а не в ліс вигнали. Бо у лісі ж то вовча справа жити, людині ж хата потрібна, — ото белькочу, посміхаюся.

Замислився поручик. Гризуть його сумніви щодо мене. Я ж на людях добре знаюся — непоганий бачу він хлопчина, та, видно, добре голову йому задурили.

— Так потяг ваш скоро. Ігнатій Євсеїч завезти вас зголосився на станцію, — нарешті каже Багдасаров.

— Так куди ж мені на той потяг, коли на ногу навіть стати не можу? Я б і сам із радістю додому поїхав. Думаєте я тут по своїй волі? Я ж для купця Митрофана Скоробагатька ліс купити мав, бо він великий тартак будувати зібрався поблизу Дарниці. А того листа взявся передати по оказії, бо штабс-капітан, який його надіслав, якісь справи має із Скоробагатьком, то й мене попросив. Та звідки мені було знати, що ви ліс не продаєте? Люди казали, що у вас того лісу найбільше в окрузі. А я тут лише час змарнував і ще й покалічив ногу. Якби знаття, то і не поїхав сюди. Мене ж як вовка, ноги годують. Я баришник, на комісійних живу. То тут пару рубликів зароблю, то там. І тут ось така халепа, — вже ледь не плачу я, на долю скаржуся.

Дивлюся, сумнівається поручик — і лишити мене у домі боїться чомусь, і вигнати хворого совість не дозволяє.

— Я людина проста, вас не обтяжу. Мені на день чайку чашку та скибку хліба вистачить, допоки доктор приїде ногу глянути. А доктору я заплачу, не хвилюйтеся, бо бачу, що не дуже багато ви тут живете. Дозвольте мені хоча б ще одну ніченьку у вас перебути. Буду вам за те дуже вдячний, — кажу ото й у очі Багдасарову зазираю. Бо коли у очі дивишся, то важче і брехати, і ницість якусь робити.

— Гаразд, — каже поручик, — нехай по-вашому буде. Ще раз заночуйте, а вже завтра вранці відвезуть вас на станцію. Вже не ображайтеся, але не до гостей нам.

— Дякую, пане поручику, одразу видно, що ви російський офіцер, по доброті вашій і людинолюбію!

Пішов поручик, коли чую за дверима якусь суперечку. Хоч і пошепки, та затяту. Сваряться пан поручик із нареченою своєю не на жарт. Радше, не він свариться, а вона, поручик же ледь відбивається. Ох і баба! На перший погляд, наче така вже баришня тиха і смиренна. А он скубти може, як лисиця курку!

Прислухаюся — про мене йдеться. Стасова вимагає, щоб їхав я, а поручик уперся рогом у землю, на своєму стоїть:

— Олю, лишиться той чоловік у нас, допоки доктора не привеземо. А там і поїде собі з богом, звідки приїхав.

Ото так і залишився. Валяюся на ліжку і думаю собі. Що влип цей хлопчина не на жарт. Сімейка більш ніж дивна. Цікаво, хто ж тут головний? Бо навіть у тих бунтівників, які кажуть, що всі люди рівні, все одно завжди головні є. Баришня? Наче не схоже. Тоді її папінька або Ігнат Євсеїч. От із полковником Стасовим би перебалакати. Але то пізніше, хай поки думають, що я ходити не можу. Ще доктор має бути. Привезуть доктора, як пити дати привезуть, аби мене швидше скараскатися.

Та тут мої роздуми баришня перервала. Чай принесла із куснем хліба, а сама зиркає на мене очиськами недобрими. Мабуть, заважаю я їм неабияк.

— Гарний у вас жених, красень писаний, офіцер, — кажу я їй. — То є щастя велике, коли кохання таке між людьми вінцем щасливо закінчується. А скоро вінчаєтеся?

Вона поставила тацю з чаєм біля ліжка.

— А вам що до того? — питає.

— А що мені? Я людина стороння, як приїхав, так і поїду. Просто щастю такому заздрю трохи, бо у самого не склалося. У нас, людей простих, кохання — то справа остання. Колись був покохав Мельникову доньку. Красуня писана, на усе село, та полюбила чомусь мене, сироту вбогого. Але її батьку що до того? Як взнав, що зустрічаємося, виставив могорича ісправніку та забрили мене у солдати, ще й відправили туди, де Макар телят не ганяв. А кохану мою за сусіду мого її батько видав, бо той хоч старим вдівцем був, зате десять моргів землі мав. Допоки я з війська повернувся, в неї вже двійко дітей було. А зустрілися якось випадково, привіталися, наче чужі. Та тут раптом шепоче вона мені гаряче: не забула я тебе, Іванку.

Дивлюся, слухає баришня мене з цікавістю. Тож далі веду.

— Та як же, кажу, ти ж жона вінчана, гріх це перед Богом і людьми. Але вона не слухає, знай цілує мене. Не витримав я. Зустрічалися ми потай, кохалися гаряче, аж допоки благовірний її не дізнався і нас не вистежив. Він взагалі чоловіком тихим був і богобоязним, та як те взнав, ніби звіром зробився. Ще й братів із собою привів. А вони здорові, як бугаї, й кийки із собою прихопили. Відходили мене мало не до смерті та вмирати кинули, але я міцним виявився, вижив. А її, сердешну, таки до смерті забили, гироди. Пішов її чоловік за те на каторгу до Сибіру. Ось із тих пір, як бачу щасливих молодят, сльози самі собою на очі навертаються.

— Повчальна історія, — каже. Але бачу, зблідла баришня, хоч намагається виду не подати.

Влучив я у самісіньке яблучко, ніби на призових стрільбах. Винуватою себе почуває — не жених їй ті сліди на шиї лишив. Аж тут бачу — знов бородатий бричкою приїхав. Заходить по-хазяйськи до будинку. Поручик щось розказує йому і, видно, нервує Ігнат Євсеїч. Либонь, неабияк я заважаю цій компанії. Заходить він до моєї кімнати, бороду свою погладжує.

— Ногу, кажеш, зламав? Зараз подивимося, — і рукави закочує.

— А ти що, доктор? — питаю.

— Доктор не доктор, а коло коней якось вправлявся. А нога вона і є нога, що у коня, що в чоловіка, — буркнув бородатий, — знімай штани.

— При баришні, чи як? — питаю.

— Вийди, — наказує він панні Стасовій.

Еге ж, на короткій нозі він із баришнею, а сам із мужиків. Дивина та й годі. Лапнув він мені ногу в одному місці, потім в іншому. А далі я як заволаю.

— Хай тобі грець! Ти що твориш? Я ж тобі не худоба безсловесна! А ти нічого не тямиш у переломах кісток. Кажу ж доктора пришліть, я заплачу! — кричу, сам скривився, аж тремчу, наче моя нога ось-ось відпаде.

— Щось здається мені, що дуриш ти нас, чоловіче. Сідай, завезу тебе на станцію, поки я не передумав, — недобре усміхається той Ігнат Євсеєвич у свою чорну бороду.

— Що ж за люди ви? — кажу. — Гірші за нехристів! Колись, як служив у війську, під Кокандом мене перемитники підстрелили. Вискочив із-за гори просто на них. Поки втікав, кулю отримав та ще й у те місце, що ні самому подивитися, ані іншим показати. Ніби і дрібниця, а верхи їхати не міг. Тому мусили хлопці мене у тубільців лишити на кілька днів. А ті люди хоч у злиднях страшних жили, але останнім шматком хліба зі мною ділилися. Декому із християн варто у тих магометан милосердю і співчуттю повчитися! — скиглю я, за ногу тримаюся, шиплю, наче самовар розігрітий.

— Під Кокандом, кажеш… — хмикнув чорнобородий, — гаразд, буде тобі доктор.

Ось він, вражина, і є головним тут. І Коканд для нього, здається, слово знайоме. Нехай закурите ви вночі знову тієї трави афганської, а я тоді ще по будинку пройдуся. Закладаюся, немало тут є ще цікавого для нашого відомства.

Невдовзі баришня доктора привезла. Старенький, із борідкою клинчиком, свого саквояжа медичного до грудей тулить. Видно, побоюється чогось. Здається, не з їхніх, але хто зна…

Ногу мені промацав.

— Немає перелому, батенька, — каже. Ну я й сам те знаю. Тихенько смикаю його за рукав.

— Насправді я з поліції, докторе, — шепочу. Він киває мовчки — молодець, бо напевно, що нас підслуховують під дверима. — Докторе, допоможіть слідству, телеграму відправте, — і тицяю йому папірець.

— У вас, батенька, вивих був. Вам до завтра ніяк на ноги вставати не можна, — каже голосно, щоб вони чули.

Я лежу собі в ліжку. Ніхто не зайшов до мене аж до самого вечора. Навіть чаю не запропонували. Собаці й те б помий винесли, а мені — нічого. Вже сутеніти почало, коли знову отим солодким запахло. Я до стіни, знайшов трубу, через яку ото навіювали мені. Ну нехай, я обличчям до вікна і свіжим повітрям дихаю, а вже вся кімната у диму. Потім чую, голоси якісь за вікнами гомонять, наче люди якісь збираються. Далі вони усі на горище перебралися, вже й димком знайомим потягло. Тоді я тихенько, щоб не рипнути, вибрався з кімнати. Темінь, хоч у морду дай. Аби тільки десь не провалитися і дійсно ногу не зламати. Перша кімната — чиркнув сірником — просто звалище якихось старих меблів. Далі знову пустка, павуками заснована. Тут наче молоді живуть, там квітка на вікні стояла. Далі знову порожньо. Господи, як можна було до такого будинок довести? І ось нарешті в ніс вдарив важкий дух. Ніби несвіжою білизною, сечею і ще чимось, наче ліками. Я запалив сірника. На ліжку лежав старий чоловік із запалими очима, блідий, як полотно. Я вже думав, що то мрець, та він поворухнувся.

— Полковнику, — прошепотів я.

Він лише кліпнув червоними запаленими очима. От лихо, він не при собі, мабуть, паралізований. Я кинувся до старого бюро і почав відчиняти шухляди. Мишачий послід, якісь уривки старих паперів, різний старий мотлох. Нічого цікавого. Та ось на дні останньої щось брязнуло — нарешті, зброя. Великий револьвер, кольт старого армійського зразка і жменя набоїв насипом. Так і знав, що у старого вояки мусить зброя залишитися. Я швидко зарядив його. Бо Ігнат Євсеїч не той чолов’яга, щоб із ним голіруч розмовляти. Аби тільки стріляти не довелося, бо той револьвер може бути занехаяним не гірше за будинок, ще чого доброго в руках рознесе при пострілі або осічка вийде. А на горищі вже співати почали. Що ж там, до дідька, робиться? Пробрався я поближче, слова почав розбирати.

— Істину кажу вам, той хто гріха не пізнав, той спасіння не знайде, бо не відчув відрази до нього справжньої, а лише лицемірну. Усю мерзість гріха самому спробувати слід, щоб потім відмовитися від нього, і проклясти батька його, сатану, — гримів голос бороданя.

З відчинених дверей горища валив густий білий дим. Я виліз на драбину і обережно заглянув туди. На кількох жаровнях тліло те зілля, повсюди горіли свічки. Пульсуюче плетиво спітнілих від хіті тіл, годі у цьому розібрати де хто. Хлисти чи хто вони, до дідька, такі, але, вочевидь, що у височайшому циркулярі про віротерпимість государ про них згадати забули. Нарешті, вони потомилися вкушати гріха і тоді бородатий прорік:

— А тепер, браття та сестри, треба очистити молитвою наші душі від мерзоти тілесного гріха.

Я миттю злетів донизу і сховався у кімнаті, щоб можна було у вікно виглядати. Дивлюся, а довкола хати голяса ходять ті сектанти зі свічками в руках та співають якісь свої чудні співанки. Що вразило, то це їхні очі. Скляні, бездумні. Мабуть, у паралізованого полковника в погляді було більше людського. Ось панночка йде, за нею бородатий, а вже геть далі — поручик.

Аж тут я відчув на потилиці холодний метал револьверного ствола.

— А ви, батінька, цікавенний персонаж, — почувся єхидний докторський голосок.

От лайно, як же я так помилився. Ось чому Ігнат Євсеїч так швидко на доктора зголосився.

— Я тут довідки навів, — продовжує той старий. — Штабс-капітан Мельников не простий фараон. Чим же наша маленька релігійна община могла зацікавити політичну поліцію?

— Ми вами давно цікавимося. Навіть поручика Багдасарова сюди до вас підіслали. Він фахівець по сектах різних, його з Петербурга нам у поміч відрядили. Може, чули, як хлистів у Архангельську арештували нещодавно? Його робота. А після цієї справи поручику вже зірочка світить — штабс-капітаном буде.

— Поручик? Та ви що, він же як телятко нерозумне… — регоче доктор.

— Ну як знаєте, я вам сказав, а ваша справа думати. Мені нема резону під револьвером брехати, — ображаюся я, хоч знаю, що під револьвером саме і брешуть.

— Ну, батенька, ви мене і розсмішили. Мені саме ви одразу видалися особою цікавою і вартою уваги. І про Коканд нібито обмовилися — а хто там служив, цей димок впізнає одразу. І про ревнивого чоловіка баришні Стасовій натякнули. А вона сердешна цим немало переймалася, всю ніч плакала. Дуже, знаєте, вразлива вона і нічого не може із собою вдіяти, бо її душа любить поручика, а тіло — Ігнатія Євсєїча.

— Докторе, якось незручно так розмовляти спиною до вас стоячи, — кажу і все думаю, як свого револьвера вихопити. Бо щось дуже доктор балакучий, видно, не збирається мене живим випустити.

— Та повертайтеся, голубчику, в мене ж є револьвер, а у вас немає. Ігнат вас обшукав минулої ночі, коли ви непритомні лежали. То ж куди ви, до дідька, подінетеся, — усміхається.

Ото добре, коли супротивник посміхається, коли впевнений. Впевнених краще бити, бо не бачать вони нічого окрім своєї впевненості.

— От дивуюся я з вас. На якого дідька вам цей цирк? Просто з дурнів посміятися? — киваю я на оті ходіння зі свічками.

— Ну я був про вас кращої думки, — реготнув доктор, — це ж одне з найбільших помість у губернії. І уявляєте — на нього жодної закладної не має. Тому воно хоч занехаяне, та все одно великих грошей варте. А полковник Стасов заповіт таким робом вчинив, що успадкує не дочка, а майбутній зять, допоки житиме з його донькою. І щоб він обов’язково з дворян був, бо підозрював старий, коли ще при тямі був, що дочка з Ігнатом плутається. Тому довелося цього поручика знайти. А далі просто — вдова все одно по смерті чоловіка успадкує маєток. А секту було неважко придумати. У Ігната в голові й до того неабиякі таргани водилися, він раз із місцевим попом побився через тлумачення якогось місця зі Святого письма. Тому мені лише довелося підіграти, трохи ідейок підкинути у його кволі мізки. Трохи від маніхейства, трохи від гностичної єресі, дрібку від хлистів, дещицю від марксизму і додати фіміаму із чудодійних середньоазійських трав, — посміхається доктор. Клоп, а не людина, однак царем себе почуває, он як груди випнув, як півень перед куркою. Просто таки геній кримінальний. Зажди-но, дорогенький, не кожному Івана Підіпригору надурити вдавалося.

— Я ось із чого дивуюся, докторе, — кажу так здивовано. — Ви людина розумна і вчена та все на світі знаєте. А що ви робитимете зараз, як он наші вже йдуть?

— Як? — здивовано озирнувся доктор.

Хіба ж можна переді мною озиратися? Гучно гримнув постріл кольта, і доктор впав. Процесія зі свічками зупинилася ошелешено, і за мить вони усі кинулися до мене зі страшенним виттям і криками. Чорт, вони непритомні, їх револьвер не зупинить. Ну вб’ю ще кількох, а інші тоді мене просто на шматки роздеруть. У хаті не сховаєшся, то я кинувся до лісу. А ніч, холера, місячна, ясна, видно, хоч голки збирай. І я, наче олень, за яким женеться зграя панських хортів, помчав у бік станції. Ви не знаєте, як вміє бігти Іван Карпович Підіпригора — красиво, ледь торкаючись грішної землі носаками своїх чобіт.

Біжу, чую, що погоня поступово відстає. Он кричить той бородань, щоб бігли за мною, лається на когось. Мабуть, люди провітрилися і вже не задурманені, не хочуть за мною бігти. А ще і пальнув для страху. Бажаючих на кулю нарватися вже не стало, і вони відчепилися. Дійшов я до станції, а там вже нікого. Довелося чіплятися до товарняка та до більшої станції їхати. Там відбив телеграму їх благородію, що треба те кубло розворушити.

Наступного дня десь по обіді вже з двома десятками солдатів прибули ми до маєтку полковника Стасова. Виявилося, що доктора я застрелив на смерть. І не доктор то був, а відставний чиновник акцизного відомства Олексій Бурлаков, який звільнений був із ганьбою зі служби за махінації і в тюрмі сидів, але темних справ не покинув: секту придумав організувати, щоб захопити майно Стасових. Сказав, що лікар, почав старого полковника лікувати та так залікував, що коли ми приїхали, то він і слова не міг сказати, тільки тремтів та мугикав. Справжні лікарі казали, що поїли старого якимись відварами, для голови руйнівними. Помучився бідолашний ще кілька місяців і помер. Що ж до Ігната Євсеєвича, то він втекти спробував, але його арештували, судили і до Сибіру спровадили. Доньку ж полковника до божевільні відправили, бо теж ті відвари пила і ввижалося їй тепер бозна-що час від часу. Поручик Багдасаров заради неї службу таки покинув, квіти щодня носив. А як тільки випустили її, так побралися вони з поручиком того ж дня. Молоді одразу продали маєток і виїхали за кордон. Там, кажуть, інші сектанти їх обшустали. Що і не дивно. Голова, вона ж як фортеця. Коли зламають стіни і увійдуть раз, то і другий увійдуть. Ось так.

— Ну, годі спати, солдатику, ранок вже настав.

До чого ж приємний жіночий голос — м’який, оксамитовий із низькими нотками, либонь, наснилося мені це все у солодкому сні. Я розплющив очі й побачив, що валяюся в ліжку, зовсім голий та ще й не сам. Поруч лежала жінка, вбрана лише в ажурні шовкові панталончики. Вона пестила мій живіт, пробігаючи своїми ніжними пальчиками рубці та шрами, отримані мною під час служби у Туркестані.

— Ти наче спортсмен. Які м’язи! Невже гімнастикою займаєшся? — поцікавилася незнайомка.

Яка там гімнастика! Просто філера, як вовка, ноги годують, увесь час бігаєш, то жирком не запливеш. Ну і гантелі вдома тягаю, щоб не важко було чи на дерево залізти, чи паркан перескочити, а то й при необхідності й проміж очі дати якомусь дуже вже непосидючому бунтівнику.

Її рука поволі опускається вниз по животу…

Ну, про те, як воно буває у Ялті та на інших курортах, я чув. Що приїздять відпочивальниці, які прагнуть відпочити не тільки душею, а й тілом, бо мужі їхні заклопотані серйозними справами і, вочевидь, чоловічої уваги приділяють їм недостатньо. Але щоб ось так, щоб майже силою, ніби розбишакуватий парубійко нетямущу сільську дівку, затягти співробітника охранки, ще й при виконанні службового обов’язку, до себе в номер! Куди ж наше любе отєчєство котиться? Це вже зовсім падіння нравів та кінець світу!

Обурююся я, але якось мені не обурюється. Лише б’ють дрижаки від тих ніжних дотиків, і моє грішне тіло знову жадає, бо ж слабка людина, особливо супроти таких принад.

— Ох, який же ти ненаситний! — сміється вона і цілує мене. Її тіло пахне солодкими п’янкими південними квітами, і саме цей запах збив мене тоді зі шляху істинного, відволік від виконання службового обов’язку.

Я ж у цей готель «Ельсінор», поруч із набережною, прийшов по справі — слідкував за одним суб’єктом, який тут проживав. Зупинився перевести трохи подих, коли двері сусіднього номера зненацька тихо відчинилися і чиїсь руки потягли мене всередину. Я від несподіванки аж за пістолетом потягся, бо думав, що викрили мене, та від запаху того південного та гарячих цілунків відразу сп’янів і вже опору жодного не чинив, а зовсім навіть навпаки сприяв гріхопадінню зі всієї сили. Ось тепер лежу в ліжку втомлений, розм’яклий, поруч із розкуйовдженою і замріяною дамочкою. Вона палить тонку дамську папіроску і цей духмяний димок приємно лоскоче мої ніздрі…

Тут, мабуть, трохи пояснити треба, як я, співробітник київської охранки, опинився у Ялті. Та за наказом, як же ще! Бо не по кишені мені такі відпочинки, дорого тут, у Криму, знаєте, простій людині. Тому я тут за казенний кошт. Викликав тиждень тому мене штабс-капітан Мельников і наказав супроводити одного суб’єкта, який нібито на курорт зібрався. Ми його підозрювали у зв’язках із бунтівниками. За ним ще й кримінальна поліція йшла, бо вважала, що він причетний до пограбувань банкірського дому «Шепарович і Фукс». Але то не наша підслідність, тому досі нас це не обходило, а ось зв’язки цього суб’єкта з різними бойовими групами викликали в нас неабиякий інтерес.

— Їдь, Ваню, подивися за цим паном Гусєвим, — наказав мені штабс-капітан. — Тільки обережно, голову під кулі не пхай, бо кажуть, що він за зброю швидко хапається і стріляє добре. Його вже кілька разів заарештовували, та жодного разу не змогли довести причетність. Чисто працює і свідків не залишає. Я б його і не чіпав, але наші агенти доповіли, що він пообіцяв своїм товаришам допомогти зі зброєю. Аж ось купив квиток до Сімферополя. Може, їде на море відпочити, а може, і у справах. Подивися за ним, чи дійсно він зброю шукатиме і де саме. У них зараз зі зброєю погано, після того, як ми штабс-капітана Рахматова викрили, — їх благородь задоволено потирають руки.

Рахматов був офіцером київського гарнізону, якого бунтівники обплутали і примусили продавати їм зброю. За копійки, бо не грошима діяли, а використали жінку, проти якої Рахматов не міг встояти. Оці бунтівники, вони ж наче біси, вишукують у людині слабину і тоді вже б’ють по ній. От і примусили того штабс-капітана красти їм зброю з полкового арсеналу. Після одного невдалого нальоту на ювелірну крамницю на місці злочину лишився револьвер, і ми швидко з’ясували його походження. А коли прийшли арештовувати Рахматова, той бідолаха при нашій появі одразу все зрозумів і тут же кулю собі в скроню пустив, бо ж офіцер — людина честі й не хотів суду та ганьби. Тому бунтівникам урвалося, і в них тепер проблеми зі зброєю. Може, аж у Тавриді шукатимуть, думаю я, а їх благородь веде далі:

— У Ялті будеш працювати сам. Із місцевими жандармами намагайся не зв’язуватися, хіба тільки у крайньому разі. Бо справа цікава, нагороди і службове підвищення обіцяє, тому як тільки вони довідаються, так одразу схопляться за неї, а нам тоді — дулю. Тому працюй тишком-нишком. Коли потреба буде заарештовувати, сповісти мене, виїду на місце. Все зрозуміло? — спитав Мельников.

— Той Гусєв, із яких бунтівників буде? — питаюся я, бо в них усіх свої повадки та методи, тому знати зовсім це не зайвим буде.

— Гусєв — есер-максималіст, — буркнув його благородіє, — Це така нова революційна секта, відкололися від есерів.

Отже ж, спасибі вам, ваше благородіє, за завдання, — думаю. Знаю я, хто такі максималісти і що вони такі харцизи, що супроти них наші старі знайомці, як то Савенков чи Гершуні, здаватимуться шмаркатими лібералами. За повадками ті максималісти — чисті кримінальники. Он якось у Харкові поліція перевіряла документи в готелі, шукала жидків, щоб потрусити їх за перебування поза смугою осілості. Постукали в один номер, сказали, що з поліції, а тут постріли. Одразу ж навіть балакати не стали, навіть хабара не запропонували! Одного поліцейського вбито, двох поранено. Ось такі душогуби, за ними тільки дивися.

— Будь обережний, — наставляють їх благородь.

— Так точно! — відповів я і вже за годину був на вокзалі. Купив квиток у другий клас і того ж дня відбув до благословенної Тавриди, де судилося мені мати справу з людьми зовсім неблагословенними.

Тоді мені дійсно все було зрозуміло, а зараз не дуже. Бо замість того, щоб чергувати під номером Гусєва, який зареєструвався під ім’ям Дмитра Дмитровича Гурова, лежав я поруч із прекрасною дамою Ганною Сергіївною, на прізвище Салтикова-Айвазова, дружиною не абикого, а голови дворянства Нижегородської губернії! Цю подробицю я знав, бо встиг перевірити її документи, поки мадам ванну приймали. Як би не був я запаморочений квітковим ароматом її тіла, але остаточно голови не втратив — хто знає, чи то просто курортна пригода, чи в неї які інші наміри? Ось підсипле хлоралгідрату в горілку і обчистить до нитки. Тоді шукай-свищи цю дамочку по усьому нашому необ’ятному отєчєстві, ще й хлопці засміють — самого Підіпригору обдурили, наче п’яницю у шинку. І ще й хто? Баба! Навіщо мені такий сором?

Коли сам у ванну пішов, то одяг свій жмутом завернув так, щоб помітити, якщо вона копирсатися в ньому буде. Мився старанно, бо палкі пристрасті то одне, але гігієна у південних губерніях нашого любого отєчєства є справою першорядною, що я ще під час служби у Туркестані запам’ятав. Та й сама Ганна Сергіївна це розуміла, бо перед тим, як впасти на ложе кохання і поплисти бурхливим потоком пристрасті до чертогу насолоди (це так їх благородь зволять висловлюватися про свій блуд), примусила вона мене одягти деяку штучку, щоб запобігти і собі клопоту, і мені. І не якусь там «Екстру з резервуарами» по рублю двадцять за дюжину, а кондоми з риб’ячого міхура «Эфъ-Эфъ» аж по сім рублів за дюжину! Дорогі такі, бо робилися не з карасів якихось, а з сьомги та інших благородних порід риб, про що на коробці чесно і написано — «із благородних риб для благородних людей». Ото і я серед благородних людей волею випадку затесався.

Вийшов коли з ванни, краєм ока зиркнув на свій одяг. Так само і лежить, як я його залишив. Тому зовсім мої підозри розвіялися. Ген-ген, із тією чортовою службою доживуся скоро до того, що сам у себе ще документи запитуватиму і підозрюватиму…

— Ой, Ваню, Ваню, — шепоче і солодко потягується лінивою кішкою Ганна Сергіївна. Оці дамочки з дворян або вже тільки про революції та всесвітню перебудову думають і тоді до чоловіків у них інтересу немає, або навпаки, вже такі чуттєві, що просто полум’я. Ось і ця, справжня чарівниця, таке витворяла, що й дівулі з закладу Розочки Шпільман позаздрити їй можуть. І тіло в неї ніжне та доглянуте. Шкіра так така вже біла та тоненька, так її губами м’яти і м’яти. — Не зупиняйся, Ваню, не зупиняйся! — шепоче мені. А куди тут зупинишся, тут вже як із гори котитися, навіть як схочеш, то ніхто тебе не зупинить…

Лежимо розімлілі на зім’ятих простирадлах, солодка втома розморила, лінь навіть поворухнутись.

— Лафіту хочеш, Ваню? — нарешті питає, коли націлувалися. Я киваю, підводиться вона, іде за вином — гола-голісінька. А я погляду від неї відірвати не можу. Не іде, а пливе, наче пава. Ось вже дива! Вдома за нею десяток прислуги ходить, а тут вона мені, якомусь простому мужику, вино підносить!

Принесла два келихи, сіла поруч, обійняла мене. Я її трохи відволік, келихи поміняв на той випадок, якщо підсипала щось. Наче і немає причин для підозр, але звик я бути обережним. Сидимо, п’ємо терпке червоне вино. У тьмяному світлі воно видається темним, аж чорним, ніби кров. Її очиська зелені, затуманені, ніби якийсь тонкий серпанок ховає безодню, у яку коли глянеш, навіки втопишся. От я людина досвідчена, і Крим і Рим бачив, у мідні труби сам дув, а погляд ховаю і аж шаріюся трохи… Ну і відьма!

Цілує мене, потім на годинник стурбовано дивиться.

— Ой, Ваню, пора тобі йти, а то чоловік мій приїздить за годину, — говорить спокійно. Оце нерви. А якщо раніше чоловік пожалує? Мені що накажете робити — голяса з номера тікати на потіху публіці чи до села Кулачного Мородобійської волості Стусановської губернії їхати? І добре б мужик якийсь, а тут же поважна людина, очільник губернського дворянства! Та за такого мені голову знімуть. Ет, жінки, жінки… Їм голова тільки, щоб зачіски на ній робити та помадами різними мастити, а думають іншим місцем. Хоча я теж, дурень, зовсім голову втратив за цими гімнастиками постільними.

Підскочив, збираюся швиденько, як тут на мене шпіц Ганни Сергіївни, як загарчить. Він із самого початку дивився на мене, як панотець на жида. Приревнував до господарки, чи що. От зараз ледь у штанину не вчепився. Показав я йому кулака, тільки тоді ця тварюка зрозуміла і під столом сховалася. Я штани натягую, а Ганна Сергіївна мене обійняла і шепоче на вухо розімліло:

— Ваню, ох, Ваню! — а мені той шепіт, наче шторм у морі з ніг збиває. Не можу ногою в штанину потрапити, руками у ремені заплутався, наче каліка якийсь. От скажу я вам, що бувають такі жінки, що наче дурман афганський, геть людині розум затьмарюють.

Ледь вирвався я з того виру отруйного. Побіг до портьє, спитати, де ж мій Гусєв.

Я ж його тоді на набережній втратив. Йшов собі спокійно за ним, коли на мене отой шпіц проклятий, як давай гавкати. Всі дивляться, сміються, а шпіц ледь штани мені не рве, паскуда така. Я б йому ногою дав такого стусана, що зі шпиця одразу б на чайку перетворився і полетів через огорожу аж до моря. Та не можна такого у людей на очах творити, бо ще поліцію викличуть та й оштрафують. Навіщо мені неприємності?

Я піти хотів, але той шпіц клятий, мале та люте, скаче як зінське щеня — тільки я крок хочу зробити, так одразу кидається на мене, наче навіжений. Всі стали навколо мене і дивляться, що воно далі буде. Я озираюся і бачу, як Гусєв повертає за ріг. Хотів за ним кинутися, коли тут голос:

— Що, солдатику, налякав тебе мій шпіц? — запитала чарівна білявка, кліпнула на мене очима своїми зеленими і наче обомлів я. Стою ні живий ні мертвий. А вона шпіца узяла на руки, по голові гладить і посміхається мені. — Ви злякалися, чи що? Та не бійтеся. Мікі добрий, не кусається.

Люди розходитися почали, а дама підійшла до огорожі та почала морем милуватися. А я нею милуюся — ну просто лялечка. Теплий вітерець її білими кучериками грається, біла сукня талію тонку підкреслює і голос її бринить у вухах. Той голос мене й запаморочив, що я і думати про Гусєва забув.

Коли озирнулася незнайомка і здивовано дивиться на мене, бо я стовбичу, наче дурень посеред порожньої набережної.

— Солдатику, чого ти стоїш, наче на параді? Не дивуй людей, — і сміється, та так, наче сріблом сипле.

Я трохи отямився, питаю, звідки вони зволять знати, що із солдатів я.

— По виправці. Спину он як рівно тримаєш. Ані селянин, ані міщанин так спину тримати не будуть. Та й фігура в тебе атлетична, тренована, черевця немає… Легко здогадатися, що ти із служилих.

Тільки дивуюся я. Ось у Англії є сищик такий — Шерлок Гольмц. Так він як тільки подивиться на людину, так вже все про неї знає. А тут панночка не згірш того Гольмца. Захоплено дивлюся на неї, а шпіц її знову гарчати починає. От не люблю оцих панських цуциків. Який-небудь Сірко хоча б двір стереже, а з оцієї паскуди дзвякучої взагалі жодної користі, окрім гівна та шкоди різноманітної. Он благовірна їх благороді завела таку заразу, так Мельников скаржитися заморився. То на килим персидський навалить, то меблі погризе, то у черевики їх благороді напудить. Так би і кинув гада у море!

— Він не кусається, — каже жіночка.

— Може, кістку йому дати? — питаю і червонію, бо ж згадую, що це стерво панське ще костей може і не їсти, подавай йому паштети чи ковбаси. Щоб цю недоречність загладити, питаюся: — Чи давно ви у Ялті?

— Та днів п’ять, — нарешті каже й уважно на мене дивиться. Чи я щось не те ляпнув? Що тут сказати потрібно? А бозна.

— А я тут уже другий тиждень дотягую, — кажу я з таким виразом обличчя, наче набридла мені ця Ялта, просто в печінках вже сидить. Дамочка ще більше стурбувалася якось, аж ридикюльчика свого взяла в руки і мне його нервово. Невже боїться, що я грабіжник якийсь?

— Час минає так швидко, а, до речі, тут така нудьга! — каже вона тихенько та хрипко, уся напружилася, аж скам’яніла. Диви, що це з нею робиться?

— Нудьгу вашу, пані, можу спробувати розвіяти, — кажу якомога впевнено, бо жінки тюхтіїв не люблять, із жінками, як із супротивником, швидкість та натиск потрібні. Жіночка дивиться на мене, усміхнулася. Потім зітхає з полегшенням.

— Як дивно море освітлене, ви тільки подивіться, — питає вона мене і знову дивиться з якимось очікуванням, наче від того, що я зараз скажу, багато чого залежить.

Ну часом краще й змовчати трохи, бо той, хто мовчить багатозначно, завжди розумнішим здається. Споглядаю собі на те море мовчки, бо що тут сказати — море як море, таке ж як і вчора. А вона все дивиться і дивиться на мене своїми зеленими очиськами.

— Атож, — кажу, — вельми красиве море.

Жіночка аж на місці підстрибнула, ледь шпіц у хвилі не полетів, так вона зраділа. Одразу заспокоїлася, сміятися почала.

— Мене звуть Ганна Сергіївна. А тебе як? — питає.

— Мене Іван Карпович, — кажу.

— А чи не бажаєте, Іване Карповичу, скласти мені кумпанію й відобідати піти, бо від цього морського повітря я страх як зголодніла?

Хіба міг я відмовити? Тим більше, що вона одразу попередила — сама платить. У нас про гроші якось не заведено так балакати, бо ж наче непристойно, але вона ж бо розуміла, що я не з багатіїв.

Вже десерт нам принесли, фрукти різні й вино, коли спитала вона, чи не чув я про письменника Чехова.

— Звісно, чув! — кажу. — Він же відомий на усю імперію наш малоросійський поет.

Вона усміхнулася якось дивно і питає:

— Звідки ви оце узяли про Антона Павловича Чехова, люб’язний Іване Карповичу?

— Так у нашому селі всі про Чехова чули, бо він живе неподалік, у помісті Линтварьових. Будиночок знімає і відпочиває там влітку. Смішний такий, худенький і в окулярах, а ще капелюх завжди носить. То по річці човном плаває, то у садочку біля самовара сидить, пише щось. Кажуть, що на всю імперію відомий письменник і за його писання у Петербурзі платять золотом, ледь не по червінцю за сторінку. Але я думаю, що брешуть, бо дорого щось як за писанину. Не Святе Писання ж він пише.

— А чи читав щось із творів його?

— Ніяк ні, бо воно ж для панства чтиво, а ми люді прості.

— А чи знаєш, що помер Чехов?

— Помер? То з’їли таки їх сухоти. Панська хвороба.

— Ну, не будемо про сумне, — сказала Ганна Сергіївна і налила вина у келих.

Дві пляшки випили, потім пішли до готелю. Вона жила у Ельсінорі, на тому ж поверсі що й Гусєв, навіть номери сусідні. Я ще хотів попрацювати, послідкувати за тим Гусєвим, та куди там. Схопила мене, наче кота шкідливого за шкірку, і затягла до себе в номер. Якби не цілувала, то, може, ще б я і вирвався, але ж цілувала, то запаморочилося мені й пропав Ваня, наче у темну воду пірнув. За тими пристрастями забув про службовий обов’язок. Тепер згадав, та тільки запізно. Портьє сказав, що пан Гуров нещодавно були, але вже зволили поїхати.

— І куди?

— Та бозна, — тільки знизав плечима портьє.

— А коли?

— Та з годину тому.

Вибіг я з готелю і до візників, що неподалік стояли. Ті завжди знають, куди їх товариші поїхали.

— Хлопці, а тут виходив пан з валізкою, такий високий, у білому костюмі та солом’яному капелюсі. Куди поїхав? — гривеник даю. Одразу розповіли, що до Гурзуфа.

— Ну хіба не дивно! І мені туди ж потрібно!

Поїхали. Візник-татарин балакав по-нашому поганенько, але охоче. Розповідав про палаци, повз яких ми проїздили, скаржився на дороги, постраждалі від чергового землетрусу, і на бандитів, яких останніми часами тут розвелося багато. Грабують відпочивальників і тікають у гори. Поліція нічого вдіяти не може, а люди балакають, що потім на жонах поліцейських викрадені коштовності бачили. Такі ось дива. А минулого тижня напали якісь зарізяки у масках на відомого сибірського лісопромисловця Кардашова, що їхав у свою дачу в Ореанді. Кардашов у тайзі виріс, всяке бачив і просто так здаватися не збирався, тим більш, що озброєний був. Почав відстрілюватися, та не його щастя було. Сам загинув, ще й візника бандити застрелили.

— Кисмет… — зітхає візник. Це доля по-їхньому, по-татарськи.

Від тих розмов я аж перевірив, чи на місці мій браунінг. Бо це ж зовсім ганьба буде, коли якийсь розбійник службову зброю у мене відніме. Опісля такого, хоч у зашморг лізь.

Але про зашморг тут не думалося. Бо ж курорт. Повітря тут чисте, бабки літають. Дихається легко і глицею гарячою пахне, бо ж ліси довкола соснові. У лісовій тіні й спека не так дошкуляє.

Попросив я візника зупинити, коли побачить свого знайомого, і запитати, куди відвіз він пана з готелю. Десь на півдорозі я вже знав, що відвезли Гусєва до будинку Ришельє, як мені пояснили — найрозкішнішого у Гурзуфі. Туди і я подався. Розплатився з візником, почав шукати Гусєва, але марно. Сонце пекло немилосердно, хотілося спати, і я вирішив випити міцного чаю, як звик ще за часів служби у Туркестані.

Здається, наче у спеку краще б холодненького чогось випити, квасу чи кисляку з льоху. Але то в наших краях краще. А на півдні тільки чаєм гарячим від спеки і рятуються. Тому зайшов я у невеличку татарську чайхану, замовив чайничок чаю, сам все дивився на вулицю, щоб Гусєва не пропустити, коли почув знайомий сміх і аж сам посміхнувся. Ти ба! Кому щастить, у того і бичок народить! Знайшлася моя згуба.

Ніби і уваги не звернув, дочекався чаю, зробив кілька ковтків, а потім вже почав роздивлятися потроху навколо, що і як. Побачив, що Гусєв сидить в окремій кімнаті й балакає з кількома татарами. Їхньою мовою балакає. Торгуються вони чи що, принаймні сперечаються. Потягував я свій чай і прислухався. Наче якісь знайомі мені по Туркестану слова чулися, але зрозуміти, про що балакали, не міг. Але от точно торгувалися за щось, довго і запально, як люблять на Сході. І ображалися, і руку до серця прикладали, і виходили, вистава ціла, аж поки не вдарили по руках. Значить, домовилися… Про що?

Он вже понесли у кімнату баранця молоденького та плов у казані. Святкувати угоду збираються. Я допив свій чай, Гусєв із татарами ще їли та балакали. Я, щоб не викликати зайвих підозр, розрахувався і вийшов із чайхани. Гусєв закінчив свої справи десь за годину і подався на пляж. Це таке місце, де люди купаються. Але не так купаються, як ось у селі, коли пішов із поля, пірнув у річечку, прохолонув і далі до праці. На морі довго купаються, бо у нероб різних часу багато на всілякі задоволення. Буває, що і цілий день панство на тому пляжі валяється, наче свині в пилюці. Книжки читають, пасьянси розкладають, час від часу і купатися ходять до моря у спеціальних костюмах для купання. Їй-богу! Воно ж голяка на публіці ніяк не можна, тому для таких оказій вони спеціальні костюми мають, щоб у воду заходити. А ще он деякі на пляжі не в тіні сидять, а на сонце випираються. Засмагають. Це зараз у панів мода така дурна. Дурна, бо де це бачено, щоб людина по добрій волі на сонце лізла? Нехай селянин, йому в полі треба працювати, яка б спека не була. Засмагне, наче чайник трактирний. Але ж панам лізти на сонце потреби немає, то вони через моду ту дурну лізуть під сонце. І в результаті виглядають, наче мужики якісь. Бо ж панський привілей білим бути, кров з молоком, а не засмаглим, наче циган.

Он і Гусєв той, недарма, бунтівник, одяг верхній скинув і давай на сонці стояти. Потім до моря пішов. Пірнув у хвилі й поплив. Так, як пани плавають, у нас мужики в селі по-іншому. Далеко поплив. Я підійшов до стільця плетеного, де речі, Гусєва лежали. Поволі озирнувся. Народу на пляжі багато, ніхто на мене і не дивиться. У кишеню заліз, дістав аркуш, який бунтівник із собою від татар узяв. А там список цілий, зброї. Револьвери, набої, вибухівка, навіть гвинтівки! А це ще їм навіщо?

Аркуш поклав на місце і відійшов. А Гусєв усе плив та плив від берега. Повернувся лише за годину. Неквапливо йшов по піску, грав м’язами, наче не поважний пан, а якийсь борець із цирку. І хоч би хто йому зауваження зробив! Та ні! Пани усі відверталися, а дамочки вирячилися з захопленням, пальцями тицяють, обговорюють. Куди котиться наше любе отєчєство? Ніякої ж моралі, лише блуд…

Гусєв одягся, пішов до центру Гурзуфа, там зупинив візника і поїхав до Ялти. Я за ним. Виходить, хочуть бунтівники купити зброю у татар. Ті ж займаються тут контрабандою, а може, і від Османської імперії якась допомога йде, бо ті яничари до сих пір мріють повернути собі й Крим, і Кавказ, а для цього радо допоможуть всіляким бунтівникам. Звісно, що коли у справі іноземні держави з’являються, то треба повідомляти контррозвідку. Але їх благородь цього робити не стануть, бо ж хочуть медалей та слави лише собі. Бажання це ще більше загострилося після повернення з японської війни, де нічого завоювати не вдалося, окрім дизентерії, шпиталю та поганих спогадів. Ну, то вже справа їх благородія, хоч як на мене, їм за це годилося б не одну свічку святим угодникам поставити, що живі залишилися.

Приїхали до Ялти, Гусєв одразу до готелю пішов, замовив собі у номер шампанське. Мабуть, святкуватиме успішну покупку. У коридорі сховатися ніде було, то я спустився до фойє. Там поговорив зі швейцарами, які доповіли, що чоловік Ганни Сергіївни ще не прибув, але очікується з хвилини на хвилину.

Ну і я почекаю. Вийшов на вулицю, купив у хлопчика пиріжка з рисом. Були й пиріжки з м’ясом, але у спеку м’ясо швидко псується, тим більше на півдні. Пам’ятаю, якось у Туркестані виступив наш полк на маневри і в дорозі поїли плову. А потім всім як засвербить у шлунку. Справжня картина вийшла — ми праворуч шляху сидимо, господа офіцери ліворуч — бо де ж те бачено, щоб офіцери разом із нижчими чинами нужду справляли? А проміж нами командир полку бігає із револьвером — і лає нас по-страшному, трибуналом грозить. Його та неміч не взяла, бо виразку мав і нічого окрім кашки вівсяної на воді не вживав. Командир полку не дарма ятрився, бо ж знав, що ось-ось штаб дивізії нас нагоне. А як той штаб нас нагнав, тоді вже генерал лаявся на полковника, та такими словами, що у нас у Києві й ломові візники не знають. Словом, весело було, я тоді два місяці у шпиталі провалявся…

Поїв пиріжки, у фойє трохи на дивані закемарив, коли чую, як той шпіц клятий загавкав. Дивлюся, Ганна Сергіївна вийшла з тою кудлатою потворою на руках і поспішає до дверей. А до готелю входить такий високий чолов’яга з чорною бородою лопатою і окулярах, трохи накульгує.

— Ганнушко! — кричить басовито. Вона кидається до нього у обійми та так ластиться, наче теля до мамки. Ох ці жінки! Ще ж сьогодні зі мною була, а тут он така ніжна та рідна чоловіку своєму!

— Жорже, милий! Я так за тобою скучила! — каже вона, аж сльозу ронить. Ну акторка! Цілу виставу зробила.

— Мила, поспішай, ми з’їжджаємо з цього блощатника. Я вже домовився щодо будинку в Місхорі, — гримить бородань.

— В мене вже все зібрано! — Ганна Сергіївна кличе швейцарів, наказує виносити речі.

Якось мені аж сумно трохи стало, що їде Ганна Сергіївна. Все ж таки сподівався, що ще зустрінемося ми з нею. З іншого боку, і добре, не буде заважати мені працювати.

Швейцари речі носять, вантажать у велике ландо, де Ганна Сергіївна з чоловіком сидять, а я піднявся на поверх до Гусєва. Став до дверей, слухаю. Тихо. Чи спати влігся? Походив-походив я, знову до дверей повернувся. Щось мені підозріло якось стало. Вухо приклав — тиша, ще сильніше притиснув, а двері відчинятися почали. Я відскочив, дивлюся, як поволі вони повзуть. Нікого за ними. Постояв я трохи, боявся, що пастка якась. Потім таки зайшов. А там нікого. Ані Гусєва, ані речей його! Втік! Як, коли? Кидаюся я до балкона, який у парк невеликий при готелі виходить. Бачу кілька простирадл зв’язаних. Ну гад! На простирадлах зліз. Але ж речі! В нього кілька валіз було! Речі де подів?

І тут згадую я дещо дивне. Що от коли до Гусєва піднімався, проносили повз мене валізи Ганни Сергіївни. І з одної пляшка шампанського стирчала. А Гусєв же у номер собі замовляв! І не випив, немає порожньої пляшки! Вискочив я знову на балкон. І тут тільки дотумкав, що обдурили мене, наче дурня на ярмарку. Гусєв із Ганною Сергіївною у парі працював! Він їй речі через балкон передав, потім сам зліз, перевдягся, бороду наклеїв і з вулиці у готель зайшов, наче чоловік її! Речі повантажили і поїхали, мене тут залишивши. Удвох пошили в дурні Івана Карповича!

Побіг, на вулиці узяв візника, крикнув, щоб гнав щодуху до Місхора, а потім згадав, як гучно Гусєв із Ганною Сергіївною про той Місхор балакав. Так, щоб я вже напевно почув. І тут обдурити схотіли.

— Братіку, чи не знаєш, куди поїхали двоє з готелю? Чоловік такий чорнобородий та жінка білява? — питаю у візника.

— Та у порт наче.

— О, і мені туди потрібно.

— Не в Місхор?

— Ні, до порту.

Поїхали туди. Коли вже в порту були, то сутеніти почало. Я візника зупинив подалі й пішки пішов, щоб не так помітно. Коли дивлюся, що яхта одна відпливає. Часу думати довго не було, так вирішив, що вони, бо хто це ще у ніч попливе? Скинув я свій сюртук і стрибнув у воду. Добре, що яхта не одразу повний хід узяла, а ще маневрувала, на чисту воду виходила. Тому зміг я доплисти і схопився за якір, що на носі висів. Ото за нього зачепився і десь із годину теліпався, поки остаточно не стемніло. Далі виліз обережно на палубу. Дивлюся — капітан яхти у рубці люльку смалить. Ще мусять бути один-два матроси коло машини. Але мені не вони потрібні, а пасажири. Роздягся я, одяг викрутив, щоб вода не хлюпала, обережно всередину спустився. А там чую регіт і як шампанське відкорковують.

— Серже, це вже четверта пляшка! — пізнаю я голос Ганни Сергіївни.

— Мері, ми маємо що святкувати! — гримить Гусєв. Мері? То Ганну Сергіївну звати Мері? Ну, звісно ж! От дурень, як я не здогадався! Чого б це вона справжнім іменем називалася? Та ніколи! Вони, бунтівники, навіть між собою партійними псевдами називаються, а не хрещеними іменами, як порядним людям личить. Так Мері, значить!

— Поки що ні! Ми витратили частину партійних грошей на цю яхту, а зброї досі немає!

— Зброя буде, Мері, багато, дуже багато новенької сучасної зброї!

— Серже, ви схильні до зайвої мрійливості! Треба було доводити до кінця справу з татарами!

— Мері, та вони ціни не складуть на зброю! До того ж про татар знає той нишпорка з охранки.

— Як знає? Звідки?

— Вистежив. Ви занадто рано його відпустили, Мері!

— Тримала скільки могла!

— Все заради революції? — сміється Гусєв.

— Серже, нам вкрай потрібна зброя! — змінює тему жінка.

— Зброя буде! І це не ті жалюгідні крихти, які пообіцяли татари! Буде багато зброї, різноманітної зброї! Та головне не це!

— А що?

— Революція, Мері! Революція! Ви розумієте, що на нашому боці цілий панцерник із дванадцятидюймовими гарматами та озброєною командою! Ми можемо узяти Одесу, озброїти народ і почати великий похід на північ! А далі візьмемо Петербург та скинемо царя! І не треба чекати якоїсь там революційної ситуації, про яку люблять патякати мудрагелі зі Швейцарії чи Лондона! Вона вже є, знали б ви, Мері, які настрої зараз у флотських екіпажах та казармах! За це і вип’ємо!

Вони чокаються, а потім шпіц починає люто гавкати. Відчув мене, клятий собака. Біжить із каюти, вискакує до коридору. І там я дивлюся на нього такими страшними очима і так показую кулак, що те мале стерво піджимає хвіст і тікає.

— Мікі, що там? — питає Ганна Сергіївна, точніше, Мері.

— Зараз подивлюся. — Я чую кроки Гусєва. Він виглядає у коридор. Чутно, як гуркотить машина, як плюскотять хвилі. Я встиг сховатися у темноту закутку, присів, сховав обличчя в коліна, виглядаю покинутим оклунком. Сподіваюся, що так. Довгі секунди, нарешті голос Гусєва. — Нікого, ваш шпіц, мабуть, хвилюється через морську хворобу.

— А я вже подумала, чи не наздогнав нас той Ваня.

— Мері, це неможливо. Ваня зараз нишпорить у Місхорі й рве на собі волосся.

— А непогано було б його перевербувати. Такий би боєць нам знадобився.

— Це неможливо, Мері. Зі свого досвіду знаю, що ось такі, як він, люди з народу, що вигризли собі невеличку кар’єру, майже не здатні змінюватися. Їх мозок заточений під просту схему вигоди. Що вигідніше, те і правильно. Зараз вигідніше служити імперії, а не боротися з нею. І ви його не переконаєте в іншому. Ще якогось офіцера можна спіймати на ідеї, на служінні високому чи святому…

— Або на тіло, як того Рахматова.

— Не на тіло, Мері, не на тіло. Він же закохався у вас і переступав через присягу задля великого і святого кохання. Дурнуватий ідеаліст. Його можна було на цьому спіймати, а цього Ваньку — ні. Та й не треба. Не такий вже він добрий спеціаліст, коли ми так легко його обдурили, — регоче Гусєв.

— А знаєш, що я почала йому плести?

— Що?

— Діалог з оповідання Чехова «Дама з собачкою». Я говорила слова Ганни Сергіївни!

— Мері, ви ще та жартівниця. А я думаю, чому ви записали мене, як Гурова!

— І перші дві репліки Ваня відповідав, як герой Гурова! Я аж злякалася, що він мене розкусив! Але виявилося, що він не читав Чехова! Просто співпало.

— «Дама з собачкою»? Блискуче, Мері, блискуче! А пам’ятаєте, як я говорив зі слідчим словами Родіона Раскольнікова? Слідчий вже знав, що то я вбив того негідника, який доносив на нас. Слідчий думав, що вже вивів мене на чисту воду і з подивом слухав мою промову про твар тремтячу.

— А коли сказав: «Ви і убілі-с», ти дістав револьвер і застрелив його! — аж кричить Мері й вони дружньо регочуть. Мудрагелі. Думають, як я Чехова не читав і з якимось Родіоном не знайомий, так не спіймаю їх? Спіймаю! На хвості сиджу і нікуди не дінуться!

Вони знову чокаються келихами, п’ють своє шампанське.

— Тепер, Мері, нам треба розіграти не якийсь там діалог чи сценку, а цілий роман. «Спартак»! Велике повстання, що знищить імперію!

— Хіба Спартак не програв?

— Програв, бо в нього ж не було ідеології! Він був темний забитий чолов’яга, який просто хотів перевернути піраміду, щоб раби стали рабовласниками. Ось і все. Наша ж задача — зруйнувати піраміду власності! Знищити її повністю!

— Серже, імперія сильна, як ніколи. Ми сподівалися на японців, але і програш нічого не змінив!

— Мері, імперія — колос на глиняних ногах, із якого вже почала сипатися потерть! Панцерник «Князь Потьомкін-Тавричєскій» підняв повстання і відбув до Одеси! Царизм тримається на військовій силі! І ось ця сила починає повертатися проти царизму! І тут головне використати момент! Бо ж неважко повстати, важливо направити повстання у потрібному руслі. Більшість повстань отримували поразки саме через нерішучість керівництва! І тут може бути таке саме! Тим більше, що повстання, скоріше за все, було непідготовлене, просто бунт! І тепер вони не знають, що робити далі! Мені якомога швидше треба прибути туди і очолити повстання, направити його на переможний шлях! Ось чому я і найняв яхту за партійні гроші! Так ми доберемося до Одеси найшвидше! І повернемося до товаришів не з мішком зброї, а з цілою армією повсталих, із якою переможемо! За перемогу, Мері!

Чутно, як Гусєв наливає шампанське, чокаються, випивають.

— Ти відчуваєш, що ми потрапили у мить, у яку робиться історія! І підручники майбутнього будуть знати наші прізвища, Мері!

— Серже, спочатку зробимо справу, а потім будемо думати про історію.

— Маєте рацію, моя розумна і практична Мері, маєте рацію.

Далі якесь сопіння, потім чую звук поцілунків і розумію, що бунтівники перед Одесою вирішили стрибнути у гречку. Одеса! Чорт забирай, яка Одеса? Я обережно виходжу на палубу, ховаюся на кормі. Одеса! Я ж думав, що Гусєв поїде у море шукати шхуну з контрабандою. Потім доправить зброю до берега, буде повертатися до Києва, а там їх благородь і зустріне бунтівника. А замість цього робилося бозна-що. По-перше, браунінг і документи мої залишилися у сюртуку в Ялтинському порту, то пливу я без зброї і посвідчення. По-друге, пливу до Одеси, де могли ще пам’ятати мої витівки з поверненням теки їх благородія. І одеські бандити раді будуть зустрітися зі мною. А я — ні! По-третє, ще оця розповідь Гусєва про бунт. Люблять бунтівники вбивати співробітників охранки. Філер для них — найкраща здобич. Ось і виходить, що пливу я у саме пекло, і без нічого. Тьху, от дурень!

Почув, як Ганна Сергіївна, чи то Мері, стогнати почала. Це вона вміла, така вже голосиста у ліжку була, борони Боже. Дівчата у Розочки Шпільман теж могли кричати, наче труби ієрихонські, якщо клієнт бажав, а коли попросиш, то лежали тихенько і анічичирк.

Послухати Мері й капітан вийшов. Закурив трубку. Яхта швиденько йшла у морі, десь далеко, по правому борту час від часу видно було вогні якихось селищ. Значить, там берег. Навіть подумував, чи не стрибнути. Плаваю наче непогано, вода тепла. Але це ж тобі не річенька, навіть не Дніпро. Тут не одну версту плисти треба. І хвилі, течії, вітер. А головне, можна орієнтир втратити і пливти не до берега. Вирішив залишитися на яхті, вранці вже щось робити. Сховався під брезентом і там заснув.

Прокинувся від криків.

— Не піду до порту! Он бачите сигнал, заборонено туди входити! — кричав капітан.

— Мені потрібно до порту! Везіть до порту, я ваш пасажир! — волав Гусєв.

— Не можу! Заборонено!

— Пішов до керма і вези нас до порту! — це вже Мері втрутилася. Я у дірку в брезенті подивився і побачив її у світлі дня. З револьвером. Тримала його впевнено і видно було, що стріляти вміє.

— Що ви робите, пані? — щиро здивувався капітан, який не чекав побачити зброю в руках гарної жінки.

— Поки нічого, але якщо не станете до керма і не відвезете нас до порту, то зроблю у вас дірку. Чи дві. То як? — Вона так подивилася на капітана, що той більше не сперечався, пішов до рубки, і яхта рушила з місця.

Я трохи задер брезент, визирнув з-за борту і побачив, що порт одеський майже порожній, тільки в центрі стояв великий сірий військовий корабель, що наїжачився навсібіч гарматами.

— Ось він, Мері, ось він! — аж закричав Гусєв. — Наш панцерник! Це тобі не якісь там револьверчики! Гармати, броня, мінні апарати, цілий арсенал легкої зброї, навіть десантні гармати! Та що там, на борту є бездротовий телеграф Марконі. Ми сповістимо весь світ про початок революції!

Корабель і справді був великий та грізний, височив у порту, наче фортеця. Невже Гусєв має рацію і моряки славетного імператорського флоту піднялися проти государя-імператора? І це в такий важкий момент, коли війна з япошками ще триває, а різні там бунтівники намагаються паралізувати країну страйками і заворушеннями? Страшно було і повірити у таке. Але ж он, стоїть панцерник, прапор на ньому спущений, по палубах бігають моряки, порт порожній, наче вимер, тільки на пагорбах стоять натовпи і дивляться, що буде. Точно бунт.

Ото тільки подумав, коли як шубовсне щось у воду.

— От мерзотники! — кричить Гусєв і біжить із револьвером на корму. Я під брезентом принишк. — А ну стійте! Стійте, стріляти буду! — волає бунтівник. Так розумію, що матроси з машинного відділення зрозуміли, до чого справа, і вирішили втекти. Пірнули прямо в море. — Ну сволота! — Гусєв дратується і стукає ногою по брезенту. Мені боляче, але я стиснув зуби і мовчу. Тиша. Потім: — Чорт забирай! — Гусєв смикає брезент, мабуть, щось запідозрив. Я розумію, що в мене тільки один шанс. І стрибаю з брезентом на бунтівника. Валю на палубу. Чую, як випав і зацокотів револьвер. Ми борсаємося. Цей Гусєв міцний і крутиться у руках, наче маслом намазаний, не схопиш його. Я лізу до револьвера, а Гусєв відтягує мене, я рвуся, мені залишається зовсім небагато.

— Руки догори! — каже мені знайомий голос. Це Мері. Стоїть наді мною і спокійно цілиться. — Швидко.

Я піднімаю руки, стою на колінах.

— Серже, ти подивися, які в нас гості, — сміється вона. Серж вилазить із-під брезенту і здивовано вирячується на мене.

— Що за чортівня? Як він тут опинився?

— Бачиш, Серже, Ваня виявився хитрішим, аніж ми думали.

— Негідник! Все стежиш! — Гусєв кидається до мене з кулаками.

— Припини! — наказує Мері й робить рух револьвером. Ось вже його дуло дивиться не стільки на мене, скільки на Гусєва. Це діє, бунтівник зупиняється, дивиться на мене, наче жид на сало, кулаки стиснув, ніздрі роздуває. Образився. Думав, що пошив мене в дурні, а виявилося навпаки.

— Дивися, Ваню, непоганий ти хлопець, особисто проти тебе нічого я не маю і відпущу тебе, якщо скажеш, хто у нашій київській групі сексот, — каже Мері.

— Та звідки ж я знаю? — дивуюся. — Я ж філер простий, мені службова інструкція забороняє знати про секретних агентів!

— Брешеш ти, Ваню, непогано брешеш, хоч до театру тебе бери. Але мене не обдуриш. Знаєш ти, Ваню, і скажеш, або кулю отримаєш у живіт. То як? — питає мене і посміхається. Така ж була ніжна та солодка, а зараз наче стовп соляний, кам’яна та гірка ця Мері. І вистрелить же. Отак от, серед білого дня, у порту, на очах у багатьох! Вистрелить! Якось по-дурному помирати ось так від баби. Але і сказати не можу, бо зраджу і все одне застрелять. Розумію це, і розумію, що мить у мене є, чи кілька, не більше.

І тут спало мені на думки, що інколи чим дурніше, тим краще. По-простому. То я очі вирячив, дивлюся на капітанську рубку, наче на неї янгол зійшов.

— Капітан! — не кричу, а так промовляю вкрай здивовано. І Мері, й Гусєв обертаються. Мабуть, подумали, що капітан втекти намагається, але той переляканий стоїть, за кермо схопився. Капітан стоїть, а я — ні. Стрибнув у море щучкою, увійшов у воду і нумо гребти убік. Повітря випустив, щоб догори не тягнуло. Чую постріли. Один, два, три. Очі відкрив, бачу, як кулі у воді білі сліди залишають. Дихати хочеться, але знаю, що не можна мені зараз на поверхні з’являтися, бо вб’ють. Десь із хвилину плив під водою, коли вже легені пекти почали без повітря, тоді випірнув. Вдихнув і знову під воду. Глибше, глибше. Здається, знову стріляли. Коли наступного разу випірнув, яхта вже далеченько була. Не стали зупинятися, мене шукати. Розуміли, що ходу в них трохи залишилося, бо ж вугілля кидати вже нема кому.

Вони у порт, а я до берега. Доплив, виліз на пірс і лежу, хекаю. Почув, наче двері ламають. Дивлюся, якісь хлопці сокирами гепають по воротах складу. Грабіжники? А потім бачу кількох знайомих, тих бандитів, у яких я теку їх благородія колись виручав, Бенціонових прихвоснів. Добре, що воротами вони захопилися, на мене і не дивляться. Але якщо побачать, то годувати мені риб на дні морському. Підбіг я до купи клунків, що лежали на пірсі. Дивлюся, а в них вугілля, мабуть, приготували для пароплава якогось. Я один оклунок розв’язав, намазав собі обличчя вугіллям і руки старанно натер. Виглядаю, а хлопці вже підігнали вози і вантажать на них ящики. Швидко працюють. Пара якихось босяків спробували і собі щось потягнути, а їх побили і нагнали. Коли все винесли, то склад підпалили. Горить він, а всім байдуже. Ані команди пожежної, ані поліції.

Я звідти пішов, дивлюся, що й інші склади грабувати починають, але не так організовано. Он в одному вино знайшли, хлищуть прямо з горла і тут же падають п’яні. Бійки виникають, суперечки, то тут, то там ляскають револьверні постріли — мабуть, громили між собою розбираються. Чув я про згубність відсутності єдиноначалія, а тепер наочно те побачив. Не можна нашому народу волі давати, ой не можна. Бо без поліції, жандармів та козаків у нашому любому отєчєстві одразу ж таке починається, що просто Содом і Гомора, а бо й гірше.

Ото крадуся поміж складів та пакгаузів, серед натовпів грабіжників і дивуюся, де це влада поділася. Де поліція, козаки, солдати? Чому не вживають рішучих заходів? Невже так панцирника бояться? Ну не цих же босяків, що он грабують поспіхом. Примітив я одного, що тягнув величезний лантух добра. Ледь двома руками тримав, а за поясом у нього револьвер. Я підійшов, револьвер вихопив, показав босяку і пішов далі. Бо без револьвера воно тут якось дуже вже не затишно, а тутешня босота тільки зброю і розуміє. Та і коли бандити Бенціонові полізуть, то буде чим відповісти. А вони тут так і нишпорять, але на мене навіть уваги не звертають, бо кому якийсь замазура-кочегар потрібен?

Іду портом, коли помічаю яхту. Бунтівників на ній вже немає, набігли грабіжники і виносять усе, що можуть потягти. Онде капітан скривавлений лежить поруч. Живий наче, але не рухається, боїться, щоб не добили. На пагорбах побачив козаків, але вони там стоять, униз, до порту не спускаються. Хоч тут же треба порядок наводити. Мабуть, бояться, бо он панцерник стоїть, вищирившись гарматами.

Я від панцирника вбік повернув. Думаю, що закінчилася моя справа, тепер би до міста вибратися, телеграфувати їх благороді, щоб вислали грошей на зворотній квиток, та їхати до Києва. Бунт, це не нашого відомства парафія. Ми працюємо, поки бунтівники до бунту готуються, а як вже повстали, то нехай тим армія з поліцією займається. Вже майже виходив із порту, коли перестрів мене патруль. Матроси, з гвинтівками і без офіцерів. А на рукавах смужки червоні намотані. Точно бунтівники.

— Хто такий?

— Кочегар я, з яхти. Капітан наказав відпливати, але я втік, коли про повстання почув. З вами хочу бути, хлопці мої рідні! — кричу й аж пританцьовую, наче ось так зрадів, що їх зустрів.

Придивилися до мене уважно, бачать, що весь у вугіллі, свій.

— З нами, ну то пішли, — каже старший патруля, кремезний унтер, по-флотському — кондуктор. Навіть не обшукали мене. Я давай їх розпитувати, як же воно все те сталося. Розповіли, як офіцери збиткувалися, особливо старпом лютим був.

— Що, в зуби бив? — питаюсь.

— Ні, він у білих рукавичках завжди був, гидував. Старпом із боцманом завжди ходив. Коли щось йому не до шмиги, тоді одразу боцману — дай-но, люб’язний, цьому мерзавцю в зуби. А коли нас та наволоч гнилим м’ясом захотіла нагодувати, то терпець і урвався. Офіцери налякати нас спробували, що тих, хто не їстиме смердючий борщ, розстріляють. А тут кондуктор Вакуленчук схопив гвинтівку і вистрелив. Вбив офіцера, потім Вакуленчука вбили і завертілося.

— А що ж далі, хлопці? — питаю і посміхаюся мрійливо. А хлопці сумні.

— Та, подивимося, що далі.

Вже підходимо до панцерника, коли бачу я Гусєва, якого теж матроси зупинили. Щось він кричить, сперечається.

— Терміново пропустіть до корабля!

— А ти хто такий?

— Я вже казав!

— А ти повтори.

— Я — Сергій Гусєв, уповноважений представник партії есерів-максималістів, прибув, щоб очолити повстання по завданню ЦК! Що ви у порту сидите? Атакувати треба! Захопити місто і продовжувати наступ аж до самого Петербурга! Вперед! — кричить Гусєв. А подруги його щось не видно. — Ну, чого вирячилися? Пропустіть! — гнівається він, і дарма. Бо он набичилися матроси, не до вподоби їм такий тон.

— Що тут таке? — питає старший патруль, із яким я йшов. Йому доповідають, що ломиться якийсь підозрілий тип на корабель. Гусєв повертається, дивиться на старшого, потім оглядає інших. А тут вирячився на мене, впізнав гирод. Зараз закричить, і ці башибузуки вб’ють мене на місці, бо як вже власних офіцерів постріляли, то філера охранки і поготів не помилують. Я вихопив револьвера і випустив у нього три кулі, а потім кидаюся на нього, б’ю, кусаю, гарчу, як навіжений. Коли відтягують мене матроси, дають по голові, щоб трохи я заспокоївся, бо ж вдаю справжнього божевільного.

— Ти чого? — строго питає старший патруля.

— Гад! Ніякий він не революціонер, а з охранки, штабс-капітан Мельников власною персоною. Я його на усе життя запам’ятав — він брата мого заарештував за страйк у доках! Так бив, сволота, що мій брат калікою став! Я впізнав його, впізнав! Ненавиджу! — я знову кидаюся до мертвого Гусєва, наче розірвати його хочу на частини. Мене матроси схопили, а я далі рвуся мстися як навіжений.

— Заспокойся! — наказує унтер і бере руки Гусєва. — Ага, панич, руки білі. — Потім на мене дивиться. А я у вугіллі весь, сльози його розмазали, стогну, рвуся.

— Як він бив! Як він бив! — скиглю. — Вбивав, а не бив! Брата калікою зробив!

— Ну ось і отримав те, що заслужив, негідник. І диви, який відчайдушний, попер куди! У саме ж пекло! Орденів, мабуть, схотів їх благородіє, — унтер презирливо сплюнув.

— Ну, добре, скиньте, хлопці, це падло у море. А мені на раду екіпажу треба.

Старший пішов, я залишився з матросами, які охороняли причал біля панцерника. Посидів трохи, їм якраз обід принесли. А там того обіду, кашка ріденька і хліба шматочок. Я розповів, що на складах поруч харчу повно. І м’ясо, і масло, і консерви.

— Може, сходимо, наберемо для всієї команди? — запропонував. — А то грабіжники жеруть, а революційним матросам лапу смокчи!

З десяток зі мною пішли, але по дорозі я чкурнув убік, сховався серед складів, знайшов кран, помився під ним. Бо при бунтівниках краще у вугіллі, а в місті ліпше чистеньким. Почав вибиратися з порту. До міста вели великі кам’яні сходи, але ворота були зачинені, а на горі козаки стояли. Ще почнуть допитуватися, куди я і звідки. А в мене ж документів немає. То я поліз навпростець, через стіну. Дерся довго, аж нарешті виліз. Сів перепочити трохи на якійсь вулиці, бо від цих всіх пригод дуже заморився. Робота у філера і так нелегка, але щоб так, щоб по два рази за день ледь не вбивали, так такого в мене ще не було.

— Вибачте, а ви з порту? — питає тут мене якийсь хлопець. Високий, із красивими доглянутими вусами, у піджачку, картатих штанях і легких штиблетах. Мабуть, поспішав, бо он на лацкані піджаку щось біле. Розчинений зубний порошок. Раз зуби чистить, то жид, це прикмета надійна.

— А тобі чого? — питаю. Сам дивлюся за спину хлопцю. Чи не від бандитів Бенціонових посланець?

— Я журналіст, з «Одеських новин», Корнієм звати. То ви з порту? Розкажіть, що там відбувається? — хлопець зошит дістає й олівець, сідає поруч, готовий писати. — То що у порту?

— Грабують там.

— Матроси?

— Та ні, з міста набігло всілякої босоти.

— А матроси, що матроси?

— Так розумію, що не знають, що далі робити.

— А що за постріли там чулися? Розстрілюють когось? — він питає і похапцем записує на аркуш мої слова. Швидко пише, легко. Я ото так не можу. Мені, щоб звіт скласти, так за стіл треба сісти, подумати, а потім вже писати. А тут строчить, наче з кулемета. Ну точно жид, вони до цієї справи вдалі.

— Ага, розстріляли там одного.

— Кого?

— Та негідника. Поганця останнього, мерзотника, зміюку, паскуду, шибеника клятого, плюгавця отруйного, супостата, підлотника, недовірка огидного, — кажу і згадую Гусєва. Аж вивертає мене. Бо воно ж нелегко людину вбити. Нехай і для того, щоб самому врятуватися, нехай і бунтівника, але все одно нелегко. Кинувся я до паркану і проблювався.

— Що, склади винні розграбували? — питає хлопець. По-своєму моє блювання зрозумів.

— Еге ж, розграбували, — кажу.

— А правда, що там люди Бені складами займаються?

— Не знаю я ніякого Бені, — кажу. — Я вчора тільки у порт зайшов, а тут таке.

— Слухайте, а як до порту спуститися, щоб не сходами, бо там козаки?

Я почав пояснювати, як сам дерся, коли тут дід якийсь прибіг. Кинувся до кількох хлопчиків, що з дерева на порт дивилися. Як залопотить щось по-чужому. Дід — жид, то значить, по-жидівськи. Один із хлопчиків із дерева зліз, дід йому стусана дав, за руку схопив і повів. Хлопчик плаче, щось пояснює.

— Пустіть його! — втрутився Корній. — Нехай дивиться! Дітям потім буде розповідати про ці величні події! Це ж революція! — ото таке і каже! Мабуть, сам бунтівник.

— Дурень! — гримить суворо дід вже по-нашому. — Дурень! Від революції кому тільки і користь, та тільки не євреям! Бо нас перших вбивати почнуть за ваші революції! Ізю, ану марш додому! — старий спересердя вліпив хлопчиську потиличника і потягнув далі.

— Залякане у нас старше покоління! Бояться революції, не розуміють, що тільки з нею ми зможемо стати повноправними громадянами, а не затурканими ізгоями зі смуги осідлості!

Слухаю я цього Корнія і дивуюся, як тут в Одесі погано все. Щоб у нас у Києві журналіст оце таке балакав? Та ніколи! А тут диви, верзе он що. Хоча ж чому дивуватися, коли жид. Жиди вони здебільшого проти царя-батюшки.

— Ну, я пішов до порту. Ми переможемо, товаришу, — сказав і поліз через паркан. Я ж сидіти залишився, відпочивати. Коли чую крики, свист. Корній той із-за паркана вистрибує, наче за ним вовки женуться. — Тікай, там поліція! — кричить мені. І так запально кричить, що я і побіг. Хоча чого мені бігти? Та вже коли почав тікати, то тікай. Пробігли ми за ріг, а там натовп стоїть, обговорює, що там у порту. У натовпі мені ховатися, наче рибі у воді. Раз і немає мене. Вирішив трохи ще тут походити, а потім вже телеграф шукати.

Ходив, ходив, слухав розмови. Здебільшого про те, що на складах робиться. Начебто люди Бенціона ходять по торгових компаніях і вимагають заплатити за охорону складів та пароплавів. У тих, хто відмовляється, склади та пароплави геть розграбовуються. Ну і спритник той Бенціон! Що ж до панцерника, то кажуть, що з Севастополя вже вийшла ескадра і завтра буде атакувати «Потьомкіна». Ціла війна буде. Але ніхто з міста не їде, навколо порту натовпи стоять. Бо ж цікаво, а одесити такий народ, що хлібом їх не годуй, тільки б дай витрішки продавати.

— Козаки відходять! Козаки відходять! — пролітає в натовпі. Невже злякалися козачки і тікають? Люди кидаються до сходів, всім же хочеться до порту. Тиснява велика, поруч зі мною якийсь чоловік у мундирі інженера, з хлопчиком років семи і жінкою. Схожі на відпочивальників, яких нелегка принесла сюди.

— Мішо, Серьожу тримай, Серьожу! — хвилюється жінка. Інженер підхоплює хлопчика на руки, щоб не затоптали. Натовп суне на сходи, де козаків вже немає, а лише один ряд поліцейських, який людей не спинить. Намагаюся дертися від сходів, бо до порту мені не треба, так куди там проти течії людської борсатися! Несе вона тебе, наче листок сухий. Ось вже і на сходах я, натовп потроху сунеться вниз, поліція відступає, коли крик. Видно, як покотився сходами дитячий візок. До нього кидається поліцейський, але не встигає, візок котиться вниз, набирає швидкості.

— Не дивися! — наказує інженер своєму синові й закриває йому очі долонею. А візок перевертається і з нього вивалюється якийсь пакунок. Натовп охає, бо здається, що то дитина. Он поліцейські підбігають, здивовано дивляться на пакунок і розбирають його. Пачки з цигарками. Звідки пачки з цигарками у дитячому візку?

— А, так то контрабандними торгували, у візку ховали, — каже хтось у натовпі, всі регочуть. Тут на сходах з’являються солдати, примикають на ходу багнети до гвинтівок. Натовп кидається зі сходів і несе нас в інший бік. Інженер все затуляє сину очі, важко дихає. Чіпляється за щось і ледь не падає. Падати у натовпі — то майже вірна смерть. Але я підхоплюю його. Десь за спиною тріщать постріли і чути зойки та прокльони.

— Дякую, — каже інженер. — Приїхав із родиною з Риги відпочити, а тут таке. То страйк, то бунт. Сьогодні ж повертаємося додому!

— Я теж, — кажу. — Немає тут чого робити.

Вже з натовпу вибрався, коли хапає мене за руку журналіст, Корній.

— Розповіли мені, як до порту пробратися! Ходімо!

— А що мені у порту робити? На те тарганище дивитися? — згадую я панцерник із його гарматами-вусами. — Ні, дякую!

— Тарганище? — дивується Корній. — А й дійсно, схоже! — сміється він. — Ну, не хочеш, як хочеш, тоді я сам.

Побіг. Ох ці жиди і неспокійні, завжди пригод шукають. Мені ж пригод вже досить, тому вирішив забиратися подалі від порту. Зайшов у найближчу поліцейську дільницю, там всі перелякані й слухати мене не схотіли. Довелося по дорозі у якогось роззяви гаманець витягнути. Хоч це протизаконно і мені не до душі було, але що ж мені було робити? У тому гаманці трохи грошенят було, пішов на вокзал, хотів квиток купити. Але квитків катма. Всі, хто мав у голові клепку і трохи грошенят, тікали з Одеси, бо якщо тут наші адмірали будуть із бунтівниками з важких корабельних гармат розбиратися, то рознесуть місто до дідькової матері. Ну, нічого, думаю, був би потяг, а я вже якось влізу.

До потягу час був, то пішов я погуляти. Більше скверів тримався, щоб на бандитів місцевих не нарватися, бо вони сквери лише у нічний час люблять. Щодо бандитів милував Бог, а ось зустрів Мері. Вона в невеличкому готелі неподалік вокзалу зупинилася. Якраз сиділа у ресторані на першому поверсі, каву пила з тістечком еклер. Видно, що хвилювалася. Мабуть, через Гусєва, від якого вістей не було.

Згадав, як вона на мене з револьвера цілилася, і зітхнув. Ото у нас у селі правило таке було, щоб палок у гілках не залишати. Прийдемо груші збивати, назбиваємо, а потім всі палки приберемо. Бо інакше, неодмінно на голову впаде пізніше. Так і в житті, краще палки не залишати. Щоб гірше не було.

Пішов я від готелю, думаю, що робити. Коли бачу, мчить той хлопець, якого старий жид забирав. Задихався, мабуть, знову до порту біжить. Зупинив я його.

— Бенціона знаєш? — питаю.

— Якого Бенціона? — дивується наче перший раз чує. Молодець, хлопчик, вчений.

— Один тут Бенціон в Одесі. Так ось, передай йому, що тут справа є цікава. В готелі «Монте-Крісто» живе одна красуня, а у неї партійна казна. Кілька тисяч рублів. Якщо не боїться Бенціон прекрасної жінки, то нехай заробить. Так йому і передай.

— А ти хто? — питає хлопчик, Ісааком, здається, звати.

— А я — людина божа. Не важливо, хто я, важливо, що кілька тисяч. А тепер біжи.

Ну він і побіг. Я, звичайно, розумів, що якогось шмаркача до самого Бенціона ніхто не допустить і він розкаже якимсь дрібним бандитам. А у дрібних замість розуму жадібність. Не втримаються. За рогом я сховався і став чекати. Десь за годину постріли почулися. Стрілянина ціла. Бандити озброєні, але Мері — теж не промах. Крики якісь, зойки, лайка, скло задзеленчало. Десь за хвилину вийшов я з-за рогу, дивлюся, на вулиці вже натовп зібрався. Підійшов я, подивився, а біля готелю лежить скривавлений бандит. З вибитого вікна кричать, що там ще два трупи. Ну і Мері! Трьох поклала! Оце так жінка!

Он вона з готелю вийшла, йде, хитається. Поранена, мабуть.

— Жінці погано! — крикнув я і показав на Мері. Натовп до неї кинувся. Тут поліція прибула, їй Мері й передали. Думаю, що на ній багатенько справ і так просто її не відпустять.

Дочекався потягу, ледь домовився з кондуктором, але у вагон заліз. Спати сидячи довелося, та краще вже так. Коли наступного дня прийшов до контори, то побачив там труну красиву, купу квітів. Аж злякався, невже кляті супостати когось із хлопців убили? Хотів спитати, та нема в кого, бо жодного філера у конторі. Де це вони поділися? Пішов до їх благородія, у двері постукав.

— Що? — гнівно запитав Мельников. Я зайшов, хотів доповісти по справі. А їх благородь, коли мене побачили, як підстрибнуть, наче вершників Апокаліпсису узріли — Свят, свят, свят! — шепоче, хрестить мене і на кріслі відсовується. Вже у стіну вперся, де портрет государя-імператора.

— Що з вами, ваша благородь? — питаю, бо нічого не розумію. Видно, знову Мельников із самого ранку заправляються, але чого ото біліти та мене хрестити?

— Пропади, сатано! Пропади! — як заволає Мельников, як сіпнеться, з крісла впав, підхопився миттю, на диван заплигнув, весь тремтить і далі мене хрестить, наче навіжений.

— Ваша благородь, може, вам лікаря?

А Мельников вирячився на мене і мовчить. Ну і я мовчу, не знаю, що сказати. Отак от у мовчанку погралися, потім зітхнули їх благородь.

— Ваню, ти чи що?

Оце так питання! Чи зовсім штабс-капітан із котушок зірвалися?

— Я, ваша благородь, я. Дозвольте звітувати щодо поїздки.

— Як, Ваню, як? — питає їх благородь, а в самого така мармиза, що борони Боже.

— Що, як?

— Ти живий?

Ще одне питаннячко! Тобто, звісно, не раз міг я мертвим стати, але ж зараз хіба не видно, що живий?

— Так точно, насмілюсь доповісти, що живий та у доброму здоров’ї, ваше благородь!

— А оце тоді що? — їх благородь із дивана так обережно злізли, наче не я в кабінеті, а ведмідь голодний. Ледь не навшпиньки до столу підійшли, узяли там якусь газету. — Ось, що це? — дає мені ту газету. Газета зветься «Ялтинські відомості» й у ній статейка невеличка, що на причалі порту було знайдено документи, зброю й одяг, що належали співробітнику київського охранного відділення Івану Підіпригорі, який зник за нез’ясованих обставин. Не зважаючи на ретельні пошуки, наразі тіла не знайдено. Начальник зниклого агента, штабс-капітан Мельников, повідомив, що його підлеглий поправляв у Криму здоров’я після поранення і, ймовірно, втонув, бо плавати не вмів. — Ваню! — перелякано питає мене Мельников.

— Ваша благородь, живий я, живий. Ніхто ж мого тіла не бачив, то живий. А щодо того, чому посвідчення і зброю залишив, так я поясню. Були на те вагомі причини!

Почав розповідати, а їх благородь все дивиться перелякано на мене.

— Та ви вже торкніться мене! Хіба бувають мертві теплими? А я ж теплий! — ледь переконав їх благородь торкнутися, потім ще чарку перехилив, теж виключно, аби довести, що живий.

— Живий, мерзавець! — нарешті вигукнув їх благородь. — Ванько! — І полізли обніматися. Ще пару чарок і заснули. Я їх на диван поклав, щоб відпочивали, і повернувся до філерської. А там хлопці сидять, всі хворі, бо вчора мене так поминали, що ледь трактир не спалили. Як мене побачили, то двоє знепритомніли, а ще двоє так забігли, що лише увечері їх знайшли. Труну змогли повернути в крамницю, а ось хрест — ні, бо викарбувано там було моє прізвище і надпис — «героїчно загинув, виконуючи службовий обов’язок». Довелося ставити, щоб гроші не втрачати. Пам’ятник рано чи пізно усім знадобиться.

Ох який же сьогодні чудовий день. Весняно, гарно. Птаство вже прилетіло, цвірінькає по скверах. Сонечко лагідно пригріває, кличе на маївку. Ось взяти б у кошик пляшечку горілочки, бутербродиків, оселедчика, знайти гарну затишну галявинку за містом над Дніпром. Мабуть, у неділю так і зробимо. Зберемося з хлопцями — вони небалакучі. Вип’єш чарчинку, заїси оселедчиком керченським і мовчки споглядаєш поважні дніпровські хвилі. Що супроти тих хвиль людське життя? Мить швидкоплинна… Нас не буде, а ті хвилі й далі котитимуться до самого Чорного моря. Відчуваєш себе комахою дрібною супроти вічності неосяжної…

Аби тільки їх благородь не погнав нас при святій неділі виловлювати революціонерів, що свою бунтівницьку пасху в такі дні влаштовують і ще й під добропорядних обивателів маскуються. От дивишся — ніби пристойні люди, у корзині й пляшка горілки квітне, і закуски різні повітря благорозчиняють. Здається, що ще треба? Пий чарчину, кусай ковбаску і життю радій, краєвидами нашого премилого отєчєства милуйся. Так вони замість того бунтівницьку заразу розповсюджують супроти государя і того самого любого отєчєства, пісні свої заборонені співають, листівками капосного змісту обмінюються, гомонять про страшні речі на кшталт революції чи всесвітнього братерства. А кажуть, що іноді й революційні весілля роблять, коли злягаються усі з усіма, мовляв, браття ми та сестри, то мусимо жити однією революційною родиною, а не ділитися на пари. Я такого не бачив, але чув, до того ж від бунтівників тих усього чекати можна. Хто проти государя пішов, той і Бога не поважає і законами його нехтує.

Та то вже їхні справи, кожен за себе буде чи в пеклі палати, чи в раю посміхатися. Сьогодні ж їх благородь дали мені трохи перепочити, наказали простежити за професором одним, що перебував під негласним спостереженням. Він наче і не був особливо до чогось причетний. Так, десь у газетці якій вряди-годи свої статейки єхидні публікував, кпинив над імперією та государем, втім до образи царствующого дому ніколи не скочувався і зі справжніми бунтівниками — есерами чи соціал-демократами різного штибу, ні з сепаратистами — поляками чи мазепинцями начебто не знався, тому прихопити його не було за що…

Взагалі, професори — люди поважні, ходять неквапно, через прохідні двори не бігають, тим більш — із револьвера в живіт ушкварити їм навіть на думку не спаде. Та я, мабуть, зурочив — мій клієнт був геть не схожий на професора. Здоровий сам, ніби борець цирковий, морда засмагла, бакенбарди руді, погляд зухвалий, як у візника якогось. Такого у темному провулку побачиш — злякаєшся. Я вже засумнівався, чи не наплутали чогось його благородіє, чи за тим я чоботи казенні збиваю. Тому, коли він до університету заходив, я навіть перепитав якогось студента, чи то дійсно професор Сологуб.

— Так, це він власною персоною.

— Поспішає кудись, — вказую на ходу його гренадерську.

— Так сьогодні ж доповідь славетного дослідника малоросійських старожитностей професора Давидченка. Кажуть, що він має виступити із сенсаційною доповіддю. Навіть сам Еварницький збирався приїхати на цю оказію, але несподівано занедужав.

Хто такий Еварницький? Почав згадувати я це прізвище, та у нас у картотеці він наче не записаний. Ну, а якщо так, то мені до нього інтересу немає. І добре, що не приїхав він, бо й так надто людно. Ціла хмара до зали суне, професорів поважних, приват-доцентів різних і студіозів без числа туди пхається. Я питаю — чи можна простій людині із села хоч скраєчку присісти, послухати мудрих вчених людей, бо неабияк цікавлюся премудрістю людською.

— Чому ж не можна, звісно, можна, якщо щось второпаєте, шановний, — посміюється студент.

Що там мені торопати? Мені дивитися за людиною треба. Пробрався я до зали, під стінкою став, бо вже всі місця зайняті були, слухаю. Той професор Сологуб усівся у першому ряді. Дивно — зала набита, наче оселедці в діжці, а обабіч Сологуба обидва стільці вільні. І ніхто там не сідає. Бояться його, чи що?

Стою, спостерігаю. Спочатку якийсь тип із сивою козлячою борідкою, теж із науковців, хвилин сорок гугнявив щось про якогось там Петра Могилу, я з того мало що второпав, бо сипав він незнайомими словами та різними прізвищами, переважно духовного звання. Могила у нас один на обліку був. Гришка Могила, гравер. Документи фальшиві робив. До Сибіру на каторгу його послали та, кажуть, втік разом із двома бунтівниками із соціал-демократів. Міг і до Києва повернутися, то чи не про його родича мова? Прислухався, але там щось все про сиву давнину та про давнину — нецікаво мені.

От, може, я людина неосвічена і мені спати схотілося, але й професор Сологуб відверто нудився, позіхав, а згодом витяг газету і почав читати, чи робити вигляд, що читає. Я часом теж так роблю, тільки у газеті треба дірку зробити невеличку і спостерігати, хто там ходить. Коли той із козлиною борідкою розкланявся, двоє приват-доцентів ввели професора Давидченка. Дуже вже він старенький, як кажуть — аж порохня сиплеться з нього. Тільки чхни сильніше — змете професора. Та публіка ледь не стоячи вітала старого. Навіть Сологуб газетку свою відклав.

Почав Давидченко розповідати про якогось гетьмана та його життя. Багато говорив. Із того всього я зрозумів, що той гетьман теж бунтівником був, супроти государя зраду замишляв, навіть грошенят вже встиг назбирати на ту справу. Та схопило його наше відомство. Ну, може, і не охранка, але ж і до охранки щось було, бо як же інакше? Без нас ніяк не можна — у державі порядок мусить бути. Словом, схопили того гетьмана, сам государ допитували його з повним пристрастієм. От які тоді государі були, не те що нинішні, які все милують та просвіщають. Але і той государ як не старалися, а розговорити не змогли бунтівника. Кремінь був той гетьман, нічого не сказав. Ще й поводив себе зухвало, государя ображав різними непотребними словами. Бувають і тепер такі гаспиди, особливо серед бойовиків есерівських.

Замислився я, коли ось проголошує Давидченко урочистим голосом.

— А тепер, панове, я маю оголосити абсолютно сенсаційне наукове відкриття, доленосне для нашого любого отєчєства та науки… — Тут Давидченко паузу зробив, ніби актор драматичний. Я вже давно у місті, не зовсім село темне, бо за службовою необхідністю не раз по театрах доводилося бувати, то знаю, як воно робиться. Всі завмерли, подих затамували — чутно як муха в залі бринить.

Та не дали договорити Давидченку, і наукового відкриття не відбулося. Якби хтось сказав, що таке буває між професорами, — в морду би йому плюнув. А тут, у цей хвилюючий момент, підводиться з крісла професор Сологуб і заявляє нахабно, що все це дурня. Отак і каже: «Дурня!», наче візник на Сінному ринку! Більше того, обізвав Давидченка кабінетним хробаком і заявив, що справжня історична наука робиться у полі, на розкопках, а все те, що говорив професор Давидченко, нічого не варте і нічим не підтверджене антинаукове базікання старого маразматика. Що тут сталося, ой нене…

Давидченко, значить, задихатися почав, за серце схопився, його підхопили під руки, а на Сологуба кинувся з кулаками один із професорових приват-доцентів. Але даремно він те зробив, у того Сологуба рука важка, б’є він геть не по-професорськи. Такого ляпасу відважив, що полетів той приват-доцент шкереберть, наче акробат цирковий. Аби не стіна, так до Дніпра б котився. Але за приват-доцента вступилися студенти. Почалася справжня бійка, геть як у шинку на Подолі, а не у храмі науки. З десяток студентів кинулося на Сологуба. Парубійки міцні, видно, що гімнастикою займаються. А той Сологуб регоче та відмахується від них ніби ведмідь від собак. Не б’ється він, а наче бавиться з тими студентами розлюченими. Я нишком вислизнув із зали, бо ще або в морду дадуть, або поліція затримає. А воно мені зовсім не треба. Стою собі під дверима, чекаю на свого клієнта.

Он винесли професора Давидченка, візника зупинили і повезли старого до лікаря. А ось і Сологуба виштовхали із зали, слідом і валізку його викинули. Синець під оком у професора, сорочка подерта. Ганьба наче, а професор Сологуб тим не сильно переймається, а зовсім навіть навпаки — був у доброму гуморі. Обтрусився і пішов собі, весело насвистуючи пісеньку з опери. Знаю я цю пісеньку, їх благородіє насвистує, коли в околотку жалування дають — «Люди гинуть за метал! За метал!» Далі там щось про чорта та танці, воно якось пов’язано. Бачили б ви, які зараз танці безсоромні стали! Ото хлопець із дівчиною притиснуться один до одного і сіпаються, наче скажені. Блуд один, а не танці, точно від диявола!

Оце думаю, а сам йду за Сологубом. Він пообідати зайшов до ресторану. Його спочатку пускати не хотів швейцар, бо ж був професор розхристаний і з синцем.

— Нікак нєт, шановний, не пущу, — каже басом. Дебелий такий швейцар, із бородою, у чорному однострої з блискучими ґудзиками.

— Ой пусти мене, братику, інакше буду з тобою битися смертельним боєм, бо душа моя широка шампані бажає. А як душа моя бажає, то ти проти душі моїй не стій. Змету, як поїзд корову!

Каже це Сологуб і показує швейцару кулаки свої. А вони у нього ніби гирі пудові, ще й рудою шерстю поросли. Подивився швейцар на свої кулаки, потім на професорські, аж зблід. Але служба є служба, за свисточком своїм срібним потягся, щоб свистіти, кликати городового на допомогу. Аж тут розтискає Сологуб свій кулачисько — а там цілий рубль виблискує. У цирку треба того мартопляса показувати, фокусник чортів. Замислився швейцар. Чи звати городового і ризикувати в пику отримати, чи рубля заробити.

— А бузувірити не будете? — питає у професора.

— Та що ти, братчику, я шампані хочу, а не у відділок, — посміхається Сологуб.

Вклонився швейцар професору шанобливо і провів за стіл у кутку, щоб публіка менше бачила, бо рубль рублем, а скандалу нікому не треба.

Професор пляшку шампанського замовив та устриць дюжину. Минулоріч, на двадцять третє лютого, коли по усій імперії охранка день свого тезоіменитства святкує молебнями, парадами та щедрими возліяніями, ми після банкету панів офіцерів чаркувалися тим, що залишилось, то хлопці погидували, а я скуштував. Слимак він і є слимак — їй-бо, дурні ті паничі, що такі гроші за них платять. Як на мене, так краще ковбаску німецьку купити, на вогні підсмажену. Ото смакота, а не ця гидота!

Між тим з’їв Сологуб устриць аж дві дюжини, випив шампанського, ще принесли йому біфштекс добрячий, такий, що як із нього підошву робити, то чи не на два чоботи вистачить. Умолов той біфштекс, як за себе кинув, розплатився і далі пішов. Зупинився біля одного особнячка. Відчинила йому прислуга. Пробув мій клієнт там зовсім недовго. Шкода, що мені не вдалося почути, про що йшла мова, лише бачив за портьєрою у вікні другого поверху дві тіні. Одна кремезна — мого клієнта, інша — невисокого зросту, вочевидь, належала вже старій людині. Мабуть, розмова була не з приємних, обоє емоційно жестикулювали, несогірше від циганів на кінському ярмарку.

Розмовляли вони недовго, а по закінченню розмови навіть руки один другому не подали. Вочевидь, ні до чого не домовилися, і за якусь мить із дверей того будинку вийшов професор Сологуб.

Він, мабуть, був добре розлючений бесідою, йшов широким кроком, войовничо розмахуючи ціпком. Я відразу його зауважив — не піжонська тростинка, щоб дамочкам пил в очі пускати, а цілий замашний дубець — із чорного дерева, ще й сріблом кутий. Таким, коли приголублять, то без костоправа потім не обійдешся. А мо’ і без трунаря, це вже дивлячись, куди поцілить. Добрячий ціпок, що там казати.

Захопився я спогляданням того ціпка і трохи запізно помітив маневр професора. Біля свого будинку Сологуб зупинився, дістав із кишені портсигар і почав шукати сірники. Ну мені ніяк зупинятися. Тут розуму великого не треба, навіть професор зрозуміє, що я за ним слідкую. Тому я іду собі повз нього ніби сторонній прохожий. А той Сологуб, як схопить мене за комір.

— Що, — каже, — поганцю, чи ти за мною ходиш? Якщо пограбувати хочеш — то не раджу. В мене на таку оказію револьвер припасений у кишені, здам я тебе, голубе, зараз до поліції!

Я ж чоловік не миршавий, під п’ять пудів ваги маю. А ось цей професор схопив мене за комір і підняв, ніби я лялька ватяна.

— Та що ви кажете таке, шановний! Я мирний обиватель і сам боюся громил різних, і до поліції мені ніяк не можна! Відпустіть мене, добродію, бо за вами не ходжу, а просто випадково йшов поруч, коли оце схопили ви мене, наче яструб каченя, я так злякався, що ледь не знепритомнів!

— Якого дідька тут ходиш? — питає Сологуб недовірливо і кулачище свій не розтискає.

— Та мені й казати ніяково, — аж ковтаю важко, наче спіймали мене на гарячому.

— Кажи, а то зараз язик тобі розв’яжу! — каже Сологуб і кулака мені показує. Я тут аж затремтів наче з переляку.

— Не треба! Не треба! Я прикажчиком у бакалійній крамниці працюю, мені для торгової справи фізіономія ціла потрібна, бо не продам нічого!

— Тоді кажи!

— Кажу, кажу! Тут така справа, що люблю я Маруську, кухарку з дому Жураховських, що тут неподалік мешкають. Пристрасть, знаєте, охопила, і нехай би просто так, а то ж до заміжньої жінки! Знаю, що то гріх, та не можу нічого із собою вдіяти. Як тільки чоловік її з міста їде, так я одразу до Маруськи. Вже й сам думаю — мабуть, обсипала мене маком, чи ще якось зурочила. Завжди я спокійний був і врівноважений, а тепер тільки про неї і можу думати! Ось тому і проходив тут. Намагався нікому в очі не впасти, бо ж знаєте, які люди недобрі та язикаті, одразу чоловіку її донесуть! А він у неї здоровий, оце як ви, шабай, худобою займається, у селах купує, до Києва гонить, сам ріже та розбирає і кров свіжу стаканами п’є. Ох, бідний, я бідний! Зведе мене гріх до могили!

Так я розчулився, що аж заплакав. Відпустив Сологуб мене і зареготав.

— Та йди вже собі, Ромео чортів, до своєї Маруськи, тільки дивися, щоб її чоловік завчасно не повернувся. Бо якщо він різник, то розпотрошить тебе, як кабанчика на Різдво, і присяжні його виправдають, бо ти ж блудодій, родину руйнуєш!

— Ой, я і сам за те думаю! В холодному поту посеред ночі прокидаюся, клянуся, що більше ані ногою до неї, а як тільки чоловік її поїде, так і тягне мене туди. Боюся, та йду, ніби на заклання. Ось ви, пане, чоловік же, мабуть, освічений, скажіть, може, це гіпноз якийсь чи ворожба? Як мені від цієї напасті врятуватися?

Знову Сологуб регоче.

— Блуд це, дурню, блуд! Не ти прутнем керуєш, а він тобою! Тут вже нічого не вдієш. Горбатого могила випростує, блудника теж.

— Ой, не треба про могилу! Не треба! — аж зойкаю, наче злякався.

— Та біжи вже, Казанова різночинський!

Піддав мені рукою по спині, аж на рись я перейшов. За рогом став, віддихався. От ганьба… Мене досвідчені конспіратори не помічають, а тут якийсь професор за коміра схопив. Ні, цього у звіт не писатиму, щоб потім не мати від їх благородія прочуханки. Кожна людина має право на помилку, головне виправити її. Почекав, доки мій об’єкт зайшов додому і у вікнах погасло світло, зітхнув із полегшенням, постояв ще півгодини для порядку і сам пішов спати.

На ранок пішов я в контору просити їх благородь, щоб когось іншого приставили до професора Сологуба, бо мені не можна — він вже мене знає в обличчя. Тому одразу до начальственного кабінету.

Сидить Мельников у кріслі, папіроску палить і газету читає. Не знаю як хто, але я завжди починаю газету читати з кримінальної хроніки. Там історії з життя, а не розумування пустопорожнє. І ось дивлюся на газету, а там на останній сторінці заголовок — «Таинственное убийство профессора Давыдченко». А далі — адреса будинку, де покійний жив. Я прочитав і аж перед очима в мене запаморочилося, бо це я ж там під парадним Сологуба чекав, коли він із невідомим зустрічався! Значить, із Давидченком і балакали, згоди не дійшли!

— Ваше, благородіє, кричу, я знаю, хто вбив його!

Поклав Мельников газету і дивиться на мене здивовано.

— Хто кого вбив, Ванько?

— Та професора ж, Давидченка!

— То не наша підслідність, — каже Мельников і позіхає байдуже, — доповіси приставу Вороньку, він тією справою займається.

— Ви не розумієте, ваше благородіє, це сама що не є наша справа, бо вбив Давидченка не хто інший, як професор Сологуб, а він — наш клієнт!

Дивляться на мене їх благородь, зацікавилися.

— Нічого не наплутав, Ваню? — питає штабс-капітан. Та хіба я можу про серйозні речі перед начальством плутати? Та ніколи!

Підняли ми справу по професору Сологубу. Виявився він ще тим фруктом. Займався наукою етнографією. Що воно таке я не знав, їх благородіє почали пояснювати, але й самі заплуталися. Ну, науки то справа темна і невдячна, для жидів забавки. Головне, що цей Сологуб об’їздив півсвіту. І не те щоб по країнах панських мандрувати, у Париж чи в Баден-Баден, як усі люди, так ні, ліз до чорта на роги, куди ще Макар телят не ганяв. Мав наукові роботи про звичаї індіанців Юкатану (це не знаю і де) та гірських афганських племен (а з цими у Туркестані достатньо навоювався — люд злий та затятий), про міфологічні чудовиська у фольклорі південного Поділля (це у нас, біля Бессарабії) та побут бедуїнів Північної Африки (це десь за Кримом, як сказали їх благородіє). Розмовляв професор безліччю різних мов, був чудовим стрільцем, володів прийомами японської боротьби та хвацько вмів метати ножі. Ось тобі й професор! Кажу ж, у цирк йому треба, ось там би був улюбленцем публіки! Бо який він там професор? Тим більше, що якщо з дикунськими племенами він дружив, то з професорським плем’ям ужитися не зміг і в академічному середовищі був ізгоєм. Його б давно вигнали, якби не оті польові здобутки, за які поважали його чи не по всій Європі. Були у справі й доноси, що от наче на Юкатані Сологуб брав участь у тамтешніх кривих культах із вириванням серця і вживанням свіжої людської крові. Але сам професор те спростовував, а інших доказів не було, то залишили донос без реагування. Так і лишався Сологуб у професорах. Дивним було те, що більш-менш ладнав він лише із покійним Давидченком і був вхожим у його дім. То чого ж тоді вони горшки побили?

Одразу по тому поїхали ми з Мельниковим на місце злочину. Там ще поралася поліція.

— Доброго дня, Іване Карповичу! — простягнув мені руку пристав Воронько. — Якого дідька тобі тут треба, Мельников?

До поліцейського пристава Воронько дослужився із простих урядників, горбом своїм посаду здобув і недолюблював благородних, яким кар’єра сама до ніг падала.

— Ця справа надто серйозна для вас, тому переходить у нашу підслідність, — каже Мельников гонорово. Їх благородіє Воронька теж не люблять, вважають мужиком репаним, негідним офіцерського звання.

А ось мене Воронько, після одного випадку поважає і навіть тихцем пропонував перейти до нього. А що? Підлеглих не гнобить, хороший сищик, та й до офіцера в поліції можна дослужитися, що він сповна і довів. Та що з того, як у них жалування менше? Жалування менше, але коли у поліції на одне жалування жили? Вони ж не з бунтівниками справу мають, а зі всілякими охочими допомогти служителям закону.

— Звольте, з превеликим задоволенням поступаюся, — сміється Воронько. — Хоч вряди-годи чимось корисним займешся, Мельников. Бо у мене і без того купа роботи.

З тим пристав взяв під козирок і пішов, а їх благородь почали опитувати доктора, який труп оглядав. Розповів, що смерть настала від пострілу в голову. Поранення наскрізне, кулі немає, тільки дірка у шибці лишилася. Стріляли, ймовірно із револьвера, бо гільзи не знайшлося. Слідів зламу теж немає, грошей та цінних речей не взято, однак вбивця шукав щось у квартирі й учинив неабиякий гармидер: папери та книги на підлозі валялися, на килимі осколки порцелянової вази, навіть гіпсовий бюстик якогось древнього мудреця лежав на долівці розколотий, наче хотіли подивитися, чи немає всередині його чогось.

Далі допитали служницю та двірника. Звісно, нічого ніхто не чув і не бачив, а про візит Сологуба я й сам знав. Гнила це справа, тут і до ворожки не ходи. Грошей у того Давидченка не водилося, політикою він не займався, амурні мотиви теж відпадають із причин поважного віку і загрозливого тілесного стану. Ні за що зачепитися. Тож ми склали папери з підлоги у ящик і поїхали до контори.

Наступного ранку йду я на службу. Сіро, дощик накрапає. Дивлюся — а люди всі на небо дивляться. І я зиркнув. А там — диво. Хрест на небі над Лаврою світиться. Якийсь монах із засаленою рудою бородою горлає:

— Люди покайтеся! Бо кінець світу зараз буде!

Хтось на коліна у калюжі попадав, поклони б’є, а я дивлюся зачудовано. Аж тут бачу — знайомець мій йде. Сам професор Сологуб власною персоною.

— Люди, ви що подуріли? Це просто атмосферний феномен, час від часу таке зустрічається у різних місцях, за якусь мить він розсіється. Не слухайте того дурня дрімучого, не буде сьогодні кінця світу.

Невдовзі той хрест дійсно розтанув у повітрі і я побіг на службу. Відчиняю двері до кабінету Мельникова і аж оторопів — а це ще що за атмосферний феномен? Сидить його благородіє — френч розстебнутий, із-під нього вишивана сорочка виглядає. В руках гітару тримає, ще й акорди підбирає до пісні «Гоп мої гречаники, гоп мої милі», яку в нас у селі любили співати.

Став я, вирячився на те диво і стою соляним стовпом, наче жінка Лотова. Побачив його благородіє мою мармизу отетерілу і каже мені так ласкаво:

— Добридень, Ваню.

По-мужицьки каже, тобто на малоросійському нарєчії, яке є умисно спотвореною поляками російською мовою, як усі знають.

— Проходь, лебедику, — кажуть їх благородіє. А я вже й засумнівався, може, й правду казав той монах і кінець світу ось-ось буде. Бо вже як штабс-капітан охранки мужицькою починає балакати та у вишиванку вбирається, то тепер тільки і можна чекати, що руйнування небесного склепіння та появи вершників апокаліпсису, як то у святих книгах описано.

— Сідай, Ваню, — каже Мельников, — є розмова конфіденційна…

Замкнув його благородь двері кабінету на ключ, дістав зі свого сейфу пляшку коньяку дербентського та у стакани налив на три пальці. Такі три пальці, що у деяких і всіх п’яти не вистачить, якщо скласти. Я все мовчу та не можу збагнути, що це з моїм начальником діється.

— Знаєш, Ваню, я ж насправді щирий українець, — каже його благородь пошепки. — Ну, не повністю, але наполовину. Моя матуся, в дівоцтві Гудим-Левкович, походила із давнього козацького роду. Ми навіть через те трохи у родичах зі Скоропадськими і Ханенками та навіть із самими Милорадовичами, що не останні люди при дворі. Але ті мільйонщики за злиднів нас мають і знатися не хочуть. Та моя матуся завжди Україну любила і мову розуміла, а її батько, себто мій дєдушка, Агапій Сільвестрович, навіть сам розмовляв українською… З прислугою, звісно, бо ж його сусіди-поміщики не зрозуміли б.

Дивлюся я на Мельникова і дивуюся, яка це муха їх благородіє вкусила? То тупотів ногами, кричав, що українців придумали в австрійському генштабі з метою вчинити капость нашому любому отєчєству, а тут таке править. Чи перевірка якась? Придивляюся до пляшки. Та ні, майже повна і не тхне від їх благородія. Та й щоки в них не рум’яняться, як яблуко «Ранет» у жовтні.

— Ваше благородіє, я ось тут не можу зрозуміти. То ж раніше ви … — питаю здивовано. Та Мельников навіть договорити мені не дав!

— Знаю, Ваню, знаю, що ти хочеш спитати. Але українці то одне, а мазепинці то зовсім інше. Українцем тепер бути цілком законно, бо нещодавно імператорська Академія наук визнала з різницею в два голоси українців окремим народом. А Академія наук то є установа офіційна. Як постановили, то так воно і є. Окремі, значить окремі.

— Окремі від кого? — питаю обережно, бо нічого не второпав із того, що його благородь городить.

— Ні від кого! — розсердився Мельников, аж кулаком по столу гепнув. — Ти, Ванько, тут мазепинство не розводь. Просто окремим! Краще кажи чого приперся?

— Так, ваше благородь, я по справі Давидченка.

— І що?

— Гнила це справа, ваше благородь. Даремно ви її у поліції забрали. Нехай би краще у пристава Воронька голова за те боліла. Бо той Давидченко політикою не займався, з бунтівниками не знався. Та й те, що його професор Сологуб вбив — тепер сумнівно. Не поводять себе так вбивці. Не було взагалі за що йому Давидченка вбивати — грошей той особливих не мав, для ревнощів та всякого такого він застарим був, та й заздрощі відпадають — покійний іншою наукою займався. Мотиву не було, ваше благородь…

— Мотиву, кажеш не було? — питає Мельников. — Ось він, мотив! — потряс штабс-капітан стосом паперів. — Є мотив, Ваню! Та ще й який! Недаремно ми за це взялися. Там про сотні мільйонів рублів йдеться. Ти чув щось про скарби малоросійського гетьмана Полуботка?

— Це той, що колись зрадив государя? — питаю.

— Той, Ваню, той. Професор Давидченко якраз займався пошуками тих скарбів. Усе тут, у цих паперах! Дві скрині з золотими червінцями під охороною сотні козаків відправив бунтівник Полуботок до Лондона і поклав у банк Ост-Індійської компанії. І вони там довгенько лежали та відсотками приростали. І так приросли, що тепер це вісімсот мільйонів рублів золотом, Ваню! Уявляєш?

Та як таке можна уявити? Я й одного мільйона не уявлю, в голові він мені не вміщується. Якось мені написали його на папері, так від тих нулів аж в очах замиготіло.

— Ні, завелика то для мене цифра. Ось тисячу ще можу уявити, а більше, то вже важче.

— Неважливо! Я встиг навести деякі довідки щодо цього. Тож ми, Гудим-Левковичі-Мельникови тепер є законними спадкоємцями цих грошей, як і Сологуби, бо, виявляється, ми з ними далекі родичі, у нас у жилах гетьманської крові дещиця є! А прямих нащадків не залишилося, урвався рід Полуботків ще півстоліття тому. Ось тобі й мотив! Сологуб вбив Давидченка, щоб ніхто про скарби не дізнався та щоб їх одноосібно привласнити!

— Тоді це ж чисто кримінальна справа, — кажу.

— От, Ванько, немає в тобі польоту думки! Яка, до дідька, кримінальна, коли Сологуб може ті гроші потім мазепинцям передати, або ще на якісь капості антидержавні! Ось у одній із статейок своїх він пропонував викупити острів у Тихому океані, заселити туди українців і створити Південну Січ та ще й під гарантіями великих держав.

— І що?

— А те, що це державною зрадою пахне! Українці мусять в імперії жити, а не по всяких островах, та ще й під іноземними гарантіями! Бери хлопців і їдемо брати того Сологуба ще тепленьким, я за ордер вже поклопотався!

Ну, дурне діло — нехитре, цього ми добре навчені. Але увірвалися ми до квартири Сологуба, а там лише служник, азіат косоокий, щось по своєму ґелґоче, мовляв, моя твоя не понімай. Ну таке ми вже проходили. Дав раз-другий Мельников йому в зуби — одразу мову згадав. Виявилося, що прогавили ми того Сологуба, поїхав він дві години тому, а куди не сказав. Обіцяв за кілька днів повернутися. Перетрусили ми його квартиру. Цікаво там наче в музеї — зброї чудернацької дикунської по стінах розвішано, глеки різні дивні та ще багато всяких чудасій. Та нічого з того, що для нас би службовий інтерес становило, ми не знайшли, навіть якоїсь газетки завалящої бунтівницької — чисто все.

Вже пізно ввечері прийшов я додому, впав у ліжко, та сон не йде. Кручуся з боку на бік — щось муляє мені у цій справі, ніби цвях у чоботі. Не так тут все просто. Шукав щось важливе вбивця у квартирі професора Давидченка, а по тих паперах, якими його благородь так тішиться, ногами ходив. Виходить, не їх шукав. Мабуть, та річ якось пов’язана з тим, що мав оголосити покійний тоді в університеті. Значить, Сологуб знає що, раз не дав Давидченку це зробити, влаштувавши скандал і бійку. Може, він і вбив — сам же мені сказав, що револьвера носить, із покійним мав серйозну сварку і чолов’яга геть непростий. Але тоді чому Сологуб, помітивши стеження за собою, так спокійно поводився і навіть не запідозрив у мені філера? Ні, мабуть, не він…

Але готовий закластися — Сологуб знає, за що вбили Давидченка, а може, навіть і знає хто. І тут мене осяяло, що в квартирі вбитого не так було. Навіщо ту вазу було бити чи бюстик гіпсовий ні в чому неповинний трощити? Тому й лютував убивця, бо не знайшов того, що шукав. Чорт, треба було Мельникову сказати, щоб засідку залишив, бо повернеться душогуб далі шукати!

Вскочив я з ліжка ніби ошпарений, похапцем одягнувся, запхав револьвера до кишені, захопив із собою ліхтаря і помчав до квартири покійного Давидченка. Пішки, бо ж пізно, візників вже не знайдеш. Поки добіг, аж засапався. Присвітив до дверей — ще ціла наша печатка, значить, не спізнився я. Трохи покопирсався в замку англійською шпилькою, відчинив двері. Філеру всяке треба вміти. І замок відчинити, і в кишеню залізти. Звісно, що без криміналу, а тільки заради справ службових.

Зайшов всередину, оглянув пильно кабінет ще раз — нічого. Ані сейфа потаємного, ані якогось секрету в бюро англійської роботи не знайшов. Аж тут чую кроки чиїсь обережні по рипучих сходах. Задув свого ліхтаря, витяг браунінга і чекаю на гостя дорогого під дверима, бо страшенно з ним побалакати хочеться. Той потупцявся трохи біля дверей, потім почав у замку чимось копирсатися. Потім зрозумів, що не зачинено. Ось відчинилися обережно двері, бачу — постать висока, худа. Обличчя за світлом ліхтаря не видно. Зайшов гість, а я йому за спину і дуло до хребта.

— Стій, — кажу тихо. А гість бере і сунеться на мене. М’яко так, як ото падає людина, коли непритомніє. Бачив я таке, коли у натовпі стояв під час візиту государя-імператора до Києва. Підхопив я гостя, а той змій, як вдарить мене по руці, пістолет вибив і тут же клацнуло щось. Знаю я, що так клацає — ножі викидні. Я йому кулаком у голову зацідив і стрибнув убік. Он як повітря засвистіло, де ще мить тому я був. Знову блиснув ніж і знову трохи не наздогнав. Я ще кулаком, а потім ногою туди, де лезо у темряві виблискувало.

Покотився ніж паркетом, а на мене плигнув із темряви його господар. Повалив на землю, лобом у перенісся тицьнув, що мені аж зорі в очах засвітилися, і давай душити мене. Та я одразу йому коліном поміж ніг за те подякував. Аж заскавчав, гаспид. Я його скинув, та тут вже він мене, як штовхне ногами. Відлетів я, а той поганець тікати кинувся. Я схопив його за ногу, та одразу отримав по голові. А у того розбійника черевики важкі з підборами кованими — аж в очах мені все замиготіло. Я на нього кинувся, встиг схопити за бороду, але гість крутнувся, мене скинув та втік. Занадто вже спритним виявився, гаспид.

Ох вже і вдарив той гад мене по голові… Я на підлозі посидів трохи, щоб до тями прийти. Потім запалив ліхтар, підібрав свій браунінг і підняв ножа трофейного. Дивний той ніж. Гарна криця, такою волосся навпроділ рубати можна. Пощастило мені, що не знайшов мене ніж цей, інакше співали б сьогодні по мені в церкві.

А ще ножик той без жодних позначень чи маркувань, тільки вісімка випалена на дерев’яній колодці та хрест. Ось і все, що залишилося от нічного гостя. Та ще жмут рудого волосся з його бороди. Хто ж то такий був, звідки такий зарізяка узявся?

Посидів я кілька хвилин, віддихався. Потім підпер двері стільцем, щоб без несподіванок обійтися, і пошуки продовжив. Так до самого ранку і шукав.

Коли ходив, почув, що біля столу професорського якось паркет дивно порипує. Відсунув килим, подивився. Наче паркет, як паркет. Підважив ножем одну паркетину, потім ще кілька. Схованку знайшов, а у тій схованці коробка бляшана з-під чаю. В тій коробці папери якісь, схоже листи, але дуже старі — пожовклі, тонкі, деякі аж наче павутиння, ледь разом тримаються. Писані вони іноземною мовою — може, польською чи німецькою. Я ж у гімназіях не вчився… І печатка на них якась дивна внизу прибита — серце, проткнуте двома стрілами. Ніби в альбомах гімназисток, де вони дурнуваті віршики про кохання пишуть — бачив такі при обшуках. Тільки ті баришні малюють одну стрілу, а тут аж дві у серці стримить. І рука чоловіча писала — письмо рівне, тверде, без завитушок. Та ще один листок, із шкільного зошита, щільно у кілька стовпчиків якимось цифрами списаний. Може, борги? Ні, де там тому Давидченку з його професорським жалуванням, надто великі гроші для нього… Тоді що це?

Почухав я потилицю, узяв ту коробку. Незрозуміло це все, може, це за нею гість нічний приходив?

Відніс її додому, сховав, потім пішов до Мельникова, доповідати почав про нічні пригоди, та той лише рукою махнув — золоті дукати гетьманські в очах його благородія стоять, нічого не чує та не бачить, лише якісь папери строчить гарячково. Підглянув я краєм ока — прошеніє до геральдичної комісії офіційно підтвердити родичання Гудим-Левковичів із малоросійським гетьманом Полуботком.

Ген-ген, не звариш зараз каші з його благородієм, їй-бо, не звариш. Ну нічого, може, попустить згодом. Вхопив я нишком свіжу газету з його столу.

Начальство зайняте, хлопці розбіглися по завданнях, а за мене Мельников забув. Сів я у філерській, відкрив газету і мало не підскочив. Сьогодні ж похорон Давидченка! А там завжди навколо покійного багато різного люду збирається, почути щось цікаве можна. Побіг я на цвинтар, приєднався до процесії, велелюдної досить. Розмови тихі слухаю. Всі покійного добрим словом люди згадують, дивуються дикунському вчинку Сологуба та гадають, хто ж убив старого. Ворогів чи заздрісників покійний не мав, поважали Давидченка університетські. Той приват-доцент із козлячою борідкою виступив із промовою, все бідкався, яку втрату понесло любе отєчєство та наша славетна наука. Він говорить, а я все озираюся нишком. Люду тут чимало, переважно публіка університетська. Тільки двоє жевжиків мені одразу не сподобалися. Чужі вони у цьому натовпі. Обом років по тридцять, стрижки короткі, військову виправку видно, хоч у цивільні костюми вбрані за останньою модою. З іншими вони тут, вочевидь, не знайомі. Служба йде, а вони хрестяться через раз, очима по натовпу пасуть, наче когось видивляються. Ну я тут теж не зовсім свій і виділяюся посеред професорів, тому я бочком-бочком до хористів. Службу я знаю, голос у мене добрий, тож тягну з ними — «вічная пам’ять». Батюшка хоч косує здивовано, але нічого не каже, робить свою справу. Хористи почали було штовхатися, але я шепнув, що ані на гроші, ані на горілку по трудах не претендую, просто співаю з величезної поваги до покійного. То й залишили вони мене в спокої.

А місце тут вигідне, всіх видно. Ось іще один — монах, той, що кінець світу на вчора обіцяв. І борода в нього руда. Чи не з неї я жмут уночі вирвав? Придивляюся, але не помітно. Та й мало у кого ще руда борода в нашому місті… От хоча б у отця-ректора духовної академії, що поруч стоїть. Але він хоч особа духовного звання, однак теж професор і, мабуть, знав покійного. А цей монашок мені не сподобався. Хреститься собі та зиркає довкола спідлоба злодійкувато. Очі недобрі, колючі… Ну що такого з покійним могло пов’язувати? Та й статурою він із тим нічним візитером схожий. Але ж наче особам духовного звання із ножакою на службовців охранки кидатися не пристало…

Відспівали професора Давидченка, університетські пішли пом’янути чаркою за православним звичаєм. Хоч невіруючі вони переважно і до церкви особливо не вчащають, але ж наші, православні невіруючі, у горілочку вірують.

А я тихцем за тією парочкою молодців у цивільному — дуже вже не сподобалися вони мені, навіть більше ніж той монах. Кого вони виглядали? Чи не Сологуба, бува?

Простежив я за ними до готелю. Не місцеві ті двоє, знімали номери в «Марселі», зареєструвалися під іменами Іван Генрихович Гаккен та Павло Альфредович Мільке, комерсанти з Петербурга. Авжеж, комерсанти, ще б хористками записалися… Офіцери вони та ще й не з таких сіромах, під орудою яких я у Туркестані служив. Треба буде доповісти про них Мельникову…

Ще бігав у конторських справах, потім зайшов до трактиру, замовив стопку горілки, щоб день важкий запити. Тут до мене пристав Воронько, підсідає з кухлем пива. Він полюбляє оце трактирами вештатися у цивільному, послухати за пивом про що люди гомонять та з половими пошептатися.

— Ну, як справа Давидченка просувається? — питає.

— Таємниця слідства, — відповідаю ввічливо і плечима стинаю, мовляв, що тут скажеш, коли нема чого казати.

— Значить, ніяк, — сміється Воронько, а я лише зітхаю.

Запалив Воронько папіроску.

— Знаєш, Іване Карповичу, як Мельников у мене цю справу забрав — я перехрестився нишком. Погана то справа.

— Чому погана? — питаю, наче здивовано, а сам анітрохи не дивуюся, бо й сам знаю, що гнила якась справа.

Глянув на мене Воронько серйозно.

— Як Мельников на ній в’язи скрутить — мені того пихатого панича не шкода, а ти, Іване Карповичу, шануйся. Погана це справа. Чому — не знаю, але маю таке відчуття. А відчуття у нашому ремеслі річ важлива.

— Це точно, — погоджуюся. — Слухайте, Микито Гурійовичу, от ви в поліції давно служите. Може, десь бачили ось таке? — і показую йому ножа, якого нічний гість залишив. Воронько узяв, покрутив у руках, заточку пальцем перевірив. Потім побачив вісімку та хрест на колодці й побілів. Сахнувся він того ножа, ніби отруйного гада, і швидко під руку мені засунув, щоб ніхто не побачив. Мовчить, озирається. Якби хто сказав, що Воронько якогось там ножа злякався, то не повірив би. Озброєних душогубів не раз сам-один арештовував, а минулого року про нього всі місцеві газети писали — злодії вбили хазяїна і дім підпалили. А там діти малолітні лишилися. Двох вже непритомних дітлахів виніс пристав Воронько з палаючого будинку! Одразу за ним вже дах обвалився. Обгорів тоді він та диму наковтався — дивом живий лишився. Вогню людина не боїться, а ножа якогось злякався. Чи не дивина?

— Де це ти узяв, Ваню? — питає Воронько і голос у нього зробився чужим, переляканим, наче не бравий пристав то говорить, гроза злочинності, а якийсь дрібний шахрай під слідством.

— Подарували на іменини, — кажу.

— Подарували? — перепитує з підозрою.

— Та хотів мене почастувати цим ножем один добродій, але не його тоді взяла, однак затримати не вдалося. Тільки ножик лишився. Ніж як ніж, тільки от ніколи я таких раніше не бачив. Оце з хрестом і вісімкою. Може, ви щось знаєте?

— Не знаю, Ваню, нічого не знаю і знати не хочу! Все, бувай здоровий, — Воронько схопив кашкета і в двері, ніби за ним чорти женуться.

Ось тут мені не по собі стало. Куди ж ти вліз, Іване Карповичу, що аж самого пристава Воронька від того дрижаки беруть? Може, воно б краще і не пхатися, що, мені більше від усіх треба? Але ж є в моїй натурі таке — як за щось візьмуся, то вже не можу покинути. Як ото буває задирку зробиш біля нігтя і сіпаєш її, сіпаєш, вже і боляче, а дереш, поки не відірвеш. Погано це, треба міру знати. Але як тут зупинишся, коли ж цікаво, що так пристава Воронька налякало у тому ножику!

Взяв я ще стопку горілки, аж тут Воронько повернувся, присів поруч і каже тихо.

— Слухай, Іване Карповичу. Повернувся, бо останньою падлюкою себе відчув. Мушу тобі це розповісти, а там — роби собі, як знаєш. Це сім років тому було. З Лаври вкрали оклади золоті, ікони, чаші, хрести, книги старовинні. Злодіїв ми швидко узяли, бо дурні вони були, почали по кабаках грубими грошима сипати та усіх шльондр шампанським поїти, тож нам про них швидко донесли. Зальотні то були, двоє з Ростова, двоє з Одеси, ще один аж із Тифлісу. Але встигли лиходії збути крадене. Ми не миндальничали з ними, тиснули як слід, але ті кажуть, що не знають справжнього покупця, бо його жодного разу не бачили — спілкувалися тільки через комісіонщика. Цей фрукт був персоною нам відомою, однак відразу по тому як розрахувався зі злодіями, щез без сліду. Підозрювали ми одного купця. Донесли, що нібито з ним той зниклий комісіонщик зустрічався. Та й купець цей сектантом виявився, зі скопців. Але доказів катма, а без доказів нічого йому не зробиш. Та хтось зробив. Бо на другий день убили купця разом із трьома його слугами. Не просто вбили, а ножем, як курей перерізали і навіть грошей не взяли, хоч їх там чимало було — кілька тисяч в асигнаціях. Але так виходить, що забрали щось важливе, бо покоївка казала, що з коридору щез великий кошик, куди брудний одяг складали. Опитали ми свідків і хтось згадав, що бачив, як двоє монахів щось вантажили на віз — начебто той самий кошик. Почали візника шукати. Коли я згадав, як днем раніше одному кишеньковому злодію очі вирізали. Він розповідав, що хотів обікрасти монаха, запхав руку йому під рясу, думав хрест вкрасти чи гаманець. А під рясою виявилася кобура зі зброєю і ланцюги залізні на голе тіло намотані.

— Ланцюги? — перепитую я і згадую, що як ото борсалися ми з нічним гостем, так щось я таке відчував на його тілі дивне. Бува, не ті ж самі ланцюги?

— Ланцюги! Я б і не повірив, бо злодіям не можна вірити. Тільки ж його осліпив той монах. Вихопив ножа і прямо по очах різонув. Злодій закричав, люди збіглися, а нікого поруч немає. Це біля Арсеналу було. Поїхав я туди, розпитав місцевих. Сказали, що неподалік двоє якихось монахів кімнату винаймають у дохідному будинку. Я туди, постукав у двері. Коли чую, наче шибка вікна вдарилася. Знову постукав, тримаю револьвер напоготові. Не відчиняють. Я двері плечем виламав, а в кімнаті пусто. Тільки мотузка з вікна. Я до вікна, бачу, що двоє монахів вже візника зупинили і їдуть, а на колінах тримають валізу велику. Я б стріляв услід, але там перехожих багато було. Збіг вниз, підняв візників, щоб товариша свого швидко знайшли, а сам тим часом оглянув кімнату. Нічого цікавого не знайшов, тільки ніж на підвіконні. Ось такий самий, як ти показуєш, з вісімкою і хрестом. Я тоді його навіть не роздивився, бо знайшли того візника і він розповів, що на вокзал повіз ченців. Там вони сіли на перший же потяг. Він до Харкова йшов. Я швиденько телеграму дав, щоб лінійна поліція арештувала їх. Попередив, що озброєні й небезпечні. Коли викликає мене сам обер-поліцмейстер.

— Сам? — дивуюся я, бо ж то велике цабе і щоб викликав когось із молодших офіцерів? Йому за посадою полковниками поганяти покладено!

— Сам! Прийшов я, а він наче собака злий, аж гарчить і слиною бризкає. «Уволю!», — кричить, — «До Сибіру підеш, мерзотнику!» Наказав мені справу закрити, про монахів забути, наче їх і не було, а ніж віддати.

— А звідки про ножа знав поліцмейстер?

— А здогадайся! Я нікому про нього не казав.

— То, значить, монахи? — шепочу я і Воронько тільки киває. Знову озирнувся, але поруч нікого, можна говорити.

— Я потім дізнавався. Телеграму мою по арешту монахів обер-поліцмейстер скасував. З Харкова поїхали вони до Петербурга першим класом, а на поїзд їх проводжав харківський прокурор власною персоною.

— І що то за монахи такі?

— Ось цього я вже не знаю і знати не хочу. Бо наказали забути, то я і забув. Розумієш, Іване Карповичу, я й сам ту погань, що на святе руку підняла й ікони викрала, ненавиджу. Але ж ми не в Абісінії якійсь дикій живемо, де навіть суду присяжних немає. А тим — монахи вони чи ні — плювати на закон, їх високі чини вигороджують, дозволяють смертовбивства чинити. Оце все розповів тобі, щоб попередити. Зрештою, свою голову на плечах маєш, Іване Карповичу, сам вирішуй.

— Дякую, Микито Гурійовичу.

— Все, будь здоровий, Іване Карповичу, — підвівся з-за столу Воронько, а я його за руку.

— Чув, Микито Гурійовичу, що панича одного в готелі «Відень» пограбували. Гучна справа, кажуть?

— Та газетярі життя не дають і начальство розкриття вимагає, бо папінька потерпілого у чинах неабияких і по п’ятницях у преферансик із нашим генерал-губернатором грають.

— Ви у Шломи Гусинського, у якого трактир на Дорогожичах, поцікавтеся. Може, знає він що, — кажу йому.

Посміхнувся Воронько.

— Дякую, Ваню.

— Та немає за що.

— І послухай мене, не лізь. Нічого ти їм не зробиш, хіба солі на хвіст насиплеш, а вони тебе зі світу звести можуть, і їм за те нічого не буде.

Розкланялися ми з Вороньком, побрів я додому. Є в мене така звичка, що от хоч не на службі, а час від часу дивлюся, чи ніхто за мною не йде, бо немало бузовірів мають на мене зуба. Тому я обережний, бо ж хочу ще послужити государю і любому отєчєству та у відставку вийти живим та здоровим, щоб пожити десь у селі тихим родинним життям, по якому маю іноді тугу.

Бо таке життя від Бога, і має людина до нього потяг і тугу за ним. Це я одного розумника у трактирі слухав. Ви не смійтеся, мовляв, хіба хто розумний буде в трактирі балакати. Як тверезий, то не буде, а горілка вона ж язик розв’язує і серце відкриває. Так ось той розумник казав, що було колись так, що чоловік та жінка були одною істотою, чудовиськом о двох спинах, а потім Господь їх розсік навпіл вогняним мечем, який випалив на людині усю шерсть, а ті подвійні істоти були волохаті, залишивши лише на причинних місцях, де поєднувалися дві половини. Ні, ну от я якось у лазнях бачив одного вірменина, так того наче меч Господень і не торкався, волохатий був, як собака, чи отой звір бібіз’яна, від якого деякі дурні вчені себе поводять. Ну, чого тільки в житті не буває. Але ось є факт неодмінний, що сумує чоловік за жінкою і шукає собі пару, щоб приліпитися плоть до плоті й поновити колишню єдність.

Я ото теж іноді прокинуся вранці, у кімнатці своїй, і хочеться мені комусь слово привітне сказати, чи за цицьку наливну узятися, або посміхнутися просто. Тільки живу сам і від того іноді туга береться.

Ось назбираю грошенят, вийду у відставку, куплю в селі маєточок, із якого б жити можна, тоді підберу собі жінку, молоду та чорноброву, щоб шкіра біла, а норов тихий, і заживемо як люди.

Ага, знаю, що скажете — дурень думкою багатів. Багатів, та не дрімав! Бо ото мріяв собі, мріяв, та побачив у віддзеркаленні вітрини крамнички колоніальних товарів, що йдуть за мною. Чоловік якийсь довгов’язий у плащі — комір піднятий, капелюх на очі насунутий. І добре ж ішов — якби хтось із наших, так премію б я дав за таке вміння. Де треба на другий бік вулиці переходив, на прямих прошпектах відпускав мене подалі, щоб в очі не впадати, коли повертав я — він майже поряд йшов.

Вирішив я тому типу трохи променад по місту влаштувати, щоб додому не вести — бо й так останнім часом із пістолетом під подушкою сплю. Поводив його годинку різними темними завулками, а потім в одному місці за ріг забіг у підворіття, зачаївся. Ось чую кроки — поспішає хвіст, озирається, бо загубив мене.

Плигнув я з темряви і руків’ям револьвера щосили дав йому по потилиці. Тричі довелося повторити, доки памороки йому забив — міцний, зараза. Сірником присвітив, дивлюся — рудіє борода. Та то ж монашок той, що кінець світу обіцяв і ножем на квартирі покійного професора розмахував!

Обшукав я того странника божого. Хрест тільки натільний при ньому, револьвер у кобурі та кілька дрібних асигнацій у кишені. А ще грубими залізними ланцюгами на голе тіло обмотаний. Так туго, що і не дзеленчать вериги ті. Жодних документів при ньому. Добре хоч візник швиденько трапився — запхав я рудобородого у бричку і до контори.

Доправив монаха до холодної, щоб зранку вже розбиратися. Коли бачу, ще горять вікна у їх благородія, то пішов доповісти.

— Узяв одного типа. У рясі ходить, наче монах, але не монах він, бо при зброї, ланцюгами на голе тіло обмотаний і за мною слідкував.

— Цікавий субчик, — позіхає Мельников і видно, що зовсім йому те нецікаво, — завтра зранку подивлюся, бо зараз ніколи — клопотання пишу до Міністерства закордонних справ, щоб посприяли у отриманні спадку, бо ті кляті англійці страшенні сутяги і не хочуть грошики мої повертати.

— А ще той странник божий до квартири Давидченка приходив вночі, шукав щось. І з ножакою на мене кидався, гаспид, а я ж при ісполнєнії був, — додаю.

— То ж по справі Давидченка! Що ж ти раніше не сказав! Ану веди сюди голубчика! — аж заволали їх благородіє. — Або ні! Я сам у підвал спущуся, веди його в кімнату для допитів!

Все їх благороді цікаво, що Давидченка стосується, бо покійний професор нібито щось про скарб гетьмана Полуботка дізнався. Ну Мельников — зрозуміло, а чому той монах у цю справу вчепився? Чи, до дідька — він теж нащадок гетьмана і якийсь там далекий кузен їх благороді? Хоча, як справді гроші такі великі, як Мельников каже, то зацікавлених буде багато. З усієї імперії сотнями посунуть ті легкобитники, родичі вони чи ні бунтівному гетьману. Спустився я в холодну, дивлюся — вже прийшов до тями арештований, стогне і за голову тримається. Я його за шкірку і до штабс-капітана.

— Іди, Ванько, додому, а в мене вся ніч попереду, допитуватиму підозрюваного, — аж руки потирає його благородіє. Я зачинив двері й чую — як гаркне Мельников:

— За що ти, негіднику, професора вбив? Що шукав у його квартирі?

А той наче мимрить щось тихо у відповідь, але крізь двері не чути.

— Мерзотнику, ти людину вбив! — знову кричить Мельников.

Їх благородь кажуть, що коли ведеш допит, треба підозрюваному електричною лампою в обличчя світити і при тому питати строго. Це начебто в північноамериканських штатах їхні сищики придумали і натішитися тим не можуть, розкривають справи, наче горіхи лускають. Та я думаю — брешуть ті американці, бо ані гірше, ані краще не стало у Мельникова із розкриттям від тієї лампи електричної.

Зранку я пішов на Бібіковський бульвар, до готелю, де оті двоє офіцерів жили, яких я у цивільному на похороні угледів. Підозріле оте одягання їх. Офіцер завжди своїм мундиром пишається, бо дамочкам мужчини при мундирі куди більше подобаються, аніж цивільні. А тут же видно, що офіцери, а у цивільному. Та у готелі я їх не застав.

— Ось тут сиділи ті паничі, кофій пили та газетку читали. Навіщось порвали її. А потім спіймали лихача і погнали кудись, — бідкався офіціант із готельного ресторану. І дійсно, дивлюся, що вирваний шматок на одній сторонці.

— Братіку, а чи немає в тебе такої газети, тільки цілої? Стаття там цікавенна, — скосував я оком, — «Біржеві новини хлібних ринків Півдня Росії» називається. Дочитати страх як хочеться.

— Та не знаю, чи є ще, це ж дивитися треба, а може, й хлопчика посилати доведеться.

— А ти подивися, дорогенький, уважно, — кажу і даю йому гривеник. Бачу, мармиза в нього, наче у кота, якому в воду лізти. Балувані вони тут. Ще гривеник додав — приносить він на таці ту газету. Перекинув я сторінку — а там об’ява була, що цирк до Києва приїхав. Мсьє Тікка та мадам Полі. У програмі проїздом зі столиці злий клоун Путя з дресированим ведмедем Дімкою у номері «Вставання з колін», заклиначка отруйних змій, незрівняна Юліана з номером «Коса смерті», силач Віктор зупиняє коней у номері «ПРУ-У-У-У!» і збиває шапки зусиллям волі, карлик Онаній рятує сміхом, добрий клоун Трутя жонглює глечиками, факір Симонелло викликає страшних демонів минулого і ще багато іншого.

То добре, цирк я люблю, це тобі не театр. У цирку все зрозуміло і весело, тільки шкода, що там рідко буваю, бо мій клієнт переважно драматичний театр та оперу відвідує. Я швидко спинив візника і до цирку. Оббіг перші ряди — немає моїх паничів. Ну не на гальорку ж вони квитки купили…

Але цирк це ж не тільки шатро, дав п’ятак якомусь здорованю в розшитій мішурою уніформі й вискочив за куліси. Ген-ген, думаєте, цирк — то лише блискітки та софіти? Як би не так. За лаштунками там брудно, тісно і лайном смердить. Але навіщо поважній публіці те все бачити?

Крадусь тихенько, аж тут як гарикне щось над вухом, аж покотився по землі мій картуз. Вже і револьвер вихопив, а то ведмідь у клітці сидить, дивиться на мене, наче кіт на холодець. Аж у горлі пересохло, ледь же не пристрелив ту скотину від несподіванки. Уявляю, який би скандал всілякі писаки ліберальні підняли. «Охранка полює на тварин!», «Вбивці за фахом» і таке інше. Вони вміють, гади такі, розбурхувати те, що не треба.

Від клітки з ведмедем відійшов, нахилився підібрати картуза, коли бачу ноги знайомі. Визирнув обережно, а це ж вони, соколики мої, заходять в один із фургончиків. І до кого це вони? Якби ще один, можна було подумати, що до незрівняної Юліани. Але ж удвох на побачення не ходять. Прокрався, припав вухом до стіни і слухаю.

— Давай документи! — цідить хтось. Вимова не тутешня, так начальство петербурзьке розмовляє, що сюди приїздить із перевірками крівці з нас попити.

— Немає в мене ніяких документів, — а цей голос я знаю! Це ж професор Сологуб, що він тут робить?

— Ти з нами не жартуй. Ти вбив професора, то й документи в тебе! — шиплять ті гості, а Сологуб на їх слова обурюється.

— Старого Давидченка ви вбили, а ще комедію ламаєте… Ну ви й мерзотники, панове, це ж все одно що дитину вбити. Загинув старий мрійник, я ж йому казав…

— Ми не вбивали, не клей дурня. Де документи? — торочать пітерські.

— А хто тоді вбив?

— Ти і вбив, на тебе вже й ордер на арешт виписали! Де документи?

Оце так-так! Звідки про ордер знають? — дивуюся я.

— А що ви тут робите, дядю? — шепоче мені хтось на вухо, я знову смикнувся від несподіванки і вдарився головою, аж будиночок дерев’яний загудів.

— А ну подивися, що там! — каже інший голос всередині. Я озираюся, де б сховатися.

— Сюди! — шепоче мені дитячий голос. Там поруч сіно було в тюках, у ньому я і сховався разом із якимось замурзаним хлопчиськом. Це він мене налякав. Удвох сидимо, скрізь сіно дивимося, як вийшов один з офіцерів. Руку в кишені тримає, мабуть, на револьвері. Пройшовся навколо будиночку, під нього зазирнув. Не знайшов він нічого підозрілого і повернувся.

— Чого вони до Рудика причепилися? — питає хлопчик.

— До кого?

— До Рудика. Хто вони такі й чого від нього хочуть? — питає хлопець, а я згадую шевелюру руду Сологуба. Він, чи що?

— А що цей Рудик у вас робить?

— З гирями виступає, він сильний! А ще показує фокуси дикунські, — шепоче хлопча. Ну, тоді точно Сологуб, думаю, згадую, як він мене граючи підняв, а в мене ж кістки важкі.

— А ти хто такий?

— Я — Павлуша. Сирота, при цирку живу.

— Значить так, Павлушо, більше до мене зі спини не підходь і не лякай! Бо я чоловік нервовий та озброєний, і випадково застрелити можу. А тепер сиди тут, а я послухаю, про що ті жевжики з твоїм Рудиком балакають.

Підкрався я до будиночку, слухаю розмову.

— Як у тебе немає, то де ж тоді документи професора? — питають офіцери.

— Не знаю. Мабуть, не ви єдині ті папери шукаєте. Можу припустити, що ними зацікавилися вісьмаки.

— Хто? — здивовано питають.

Сміється Сологуб.

— Ви, панове, мабуть, даремно за це взялися, якщо ніколи не чули про таємний Відділ протидії схизмам та єресям або просто Восьмий відділ Священного Синоду.

Що то за дива? Ніколи не чув про такий. Хоча у нашому любому отєчєстві все може бути, як його благородь часом каже — умом його не збагнути.

— До чого тут синодальники? Здається нам, що ти вбив і просто морочиш нам голову, — каже один із гостей недовірливо.

— Слово дворянина! — каже Сологуб таким тоном, наче знущається.

— Мерзотнику, як ти можеш про дворянство своє згадувати, коли в цирку виступаєш! — гримить прокурорським голосом інший.

— Імператори римські на аренах виступали, з дикими звірами билися та рабами, я тільки гирі кидаю та фокуси показую, — сміється Сологуб.

— Немає до тебе довіри! Ставай до стіни!

Коли чую я, що наче скрипнули сходи, які до будиночка вели. Я припав до землі й бачу — дійсно ноги чиїсь видно. А черевики мені неабияк знайомі — з кованими підборами. Голова і досі від них болить. Та це ж монашок мій! Тільки як він з околотку вибрався? Невже втік? Ніколи такого ще не було, щоб хтось від нас тікав!

— І ви теж до стіни. Нумо! — наказує монах, пізнаю його голос! Я вже за сьогодні стомився дивуватися. Чи в нього що — брат-близнюк ще є? Що носить такі самі черевики? Та що ж це таке відбувається?

Чую, як Сологуб регоче.

— А ось і святий отець із восьмого відділу. Тільки-но про вас згадали. Чого це ви ще досі не в Петербурзі? Професора Давидченка вбили, документи забрали, наче саме час вже поклони бити та гріх смертовбивства відмолювати?

— Ставайте до стіни, грішники. Кайтеся і кажіть, як на сповіді — у кого з вас документи професора Давидченка? Я довго допитуватися не буду, панове сашківці та інші скоморохи. Враз упокою, — каже чернець.

Знову регоче Сологуб.

— Немає в мене документів. Ось ці добродії вже все обшукали і вбивати зібралися. Вони ж такі, що як не потрібна їм людина, то одразу вбивають. Що за звичка така неввічлива, га, панове?

Молодець професор, інший би злякався, а цей он сміється, хоч при смерті під револьвером стоїть.

— Скажіть, отче, навіщо Давидченка вбили?

— Не вбивав я його. Сам він.

— Як це сам?

— А так! Я йому револьвер до лоба приставив, щоб він сказав, де сховав документи. А він візьми, та й удар лобом об ствол. В мене палець і натиснув на гачок. Ви ж знаєте, панове, який м’який хід курка в бельгійських револьверів. Опирався грішник старий і упокоївся без покаяння, та нічого не розповів. Тому ви, панове, тепер ви мені це мусите розказати, — усміхається єлейно чернець.

— Ну ти ж і негідник, старого чоловіка вбив! — каже Сологуб. — У пеклі тоді горітимеш!

— Ти тут, єретику, не патякай! — зле озивається монах. — Не в ложі масонській у себе засідаєш, жидовствуюча потолоч! Мовчати!

— Мовчу, мовчу! — якось дуже слухняно обіцяє Сологуб. — Тільки ось тут стану і мовчатиму як риба.

Став він при стінці поруч зі мною, навіть чую, як дихає. Та тут Павлуша мене тягне.

— Мерщій звідси, він провалиться зараз, — шепоче малий.

— Що?

— Провалиться! — шепоче і тягне мене Павлуша за руку. Відбігли ми за сіно. І вчасно, бо щось як клацне, відпадає ляда, а звідти падає Сологуб. Покотився, підхопився і тікати. Вискакують за ним гості, а його вже і слід простиг за возами. Вони кричать, револьверами розмахують. Кинулися знову назад, хотіли монаха схопити, але і той втік. Не чекали вони такої розв’язки. Поховали зброю, запалили папіроски. Сердиті їх благородія страшенно, як ломові візники лаються. Тільки це ще не кінець вистави — тут я із-за сіна вискакую до них.

— Руки вгору!

Вони вирячилися на мене, наче барани на нові ворота.

— Давайте, давайте! А ти, Павлушо, піди забери у них револьвери. Тільки обережно.

— Ти хто такий? — питають мене нахабно.

— Охранка! Вас затримано за підозрою у вбивстві та замаху на вбивство.

— Та як смієш, хаме! — кричать вони обурено. Мало не з кулаками на мене кидаються.

А я з револьвера в небо стрільнув і на них наставив ствол. Враз до тями прийшли паничики, стали як укопані. А на постріл ніхто й уваги не звернув, бо ж то цирк, тут весь час музика гучно грає і ще з гарматки невеличкої стріляють час від часу по горобцях.

— Тільки спробуйте сіпнутися! Застрелю! — кажу їм і револьвером підтверджую, щоб не сумнівалися.

— Дурню, відпусти нас, інакше гірше тобі буде! Ти не знаєш, із ким зв’язався! — киплять паничики.

— Мовчати! Павлушо, ану шукай мотузку та в’яжи руки гоноровому панству!

— Не смій! Ти кому руки в’язати зібрався, холопе! — шиплять, як змії, тупотять ногами, наче коні, очами зиркають, як орли. Ну чисто звіринець якійсь.

— В’яжи, Павлушо, в’яжи! — кажу хлопцю, а той радий старатися.

Так і доправив їх зі зв’язаними руками до контори. Ще й навмисно людними вулицями пішки провів, щоб обивателів потішити — народ наш таке любить. Гигочуть, свистять, жартують, а ті, пітерські, аж шиплять від люті.

— Ваше благородіє, узяв ось двох субчиків. По справі Давидченка, до документів покійного неабиякий інтерес виявляли, — кажу Мельникову, — а у монаха того з веригами, мабуть, брат-близнюк є, але його схопити не зміг, шустрий він не по сану.

Я кажу, а їх благородіє скривився, ніби лимон жує без цукру. Тут один із затриманих почав розмовляти. Не по-нашому і ще й таким тоном різким, аж кричить на Мельникова. А його благородь замість того, щоб гримнути на нього і на місце поставити, побілів весь, став у фрунт і очі вирячив, ніби перед самим обер-поліцмейстером. А затриманий все щось говорить і киває на мене.

— А ну вийди! — кричить до мене Мельников. Ну, вийшов. Чую крізь двері, як по телефону розмовляє їх благородіє з кимось. Спочатку так бадьоро говорив, а потім згас його благородь, наче місяць перед молодиком, все більше мовчить та лише «єсть!» та «віноват, ваше високопревосходітєльство!» каже. Та що ж то за напасть така? За хвилину виглядає у коридор Мельников.

— Ванько, поверни панам офіцерам зброю!

— Офіцерам? — дивуюся я.

— Швидко! — гримає Мельников, блідий та схвильований, наче його благовірна Дашенька на гарячому застала.

Віддав я револьвери. Не звичайні армійські нагани, а французької роботи — системи Лефош, нікельовані, з перламутровими накладками та золотою інкрустацією. І надпис вигравіюваний на руків’ї — «Imperium uber alles» та великою літерою А, зробленою з двох мечів. Наче не зброя, а дамські пудрениці у тих вояк із петербурзьких паркетів.

Так і відпустили тих двох жевжиків, Мельников вклонявся, ледь не руки цілував, аж до виходу проводив власною персоною. Потім повернувся, злий, аж слина капає:

— Забирайся, і щоб я тебе довго не бачив, бо власноруч пристрелю мерзавця! — сичить Мельников і по очах його бачу, що не жартує. Ну, мене двічі просити не треба у таких випадках, миттю здимів із розлючених начальственних очей додому.

Не знаю, що про це і думати. Ми ж охранка, стовп самодєржавія, а не меблірашки для побачень із погодинною оплатою, щоб отак затримати і тут же відпускати з реверансами всяких мерзотників. Монаха того самого, який ледь мене не вбив, виходить, він теж відпустив! І хто це все такі? Той монах? Ті офіцери? Яку гру вони ведуть, до чого там Сологуб із Давидченком?

Вдома сів я ті документи дивитися, але так нічого не зрозумів із них, бо мови не знаю, а показувати комусь лячно, коли довкола них така катавасія зчинилася. Хтозна, що там написано. Мабуть, щось дуже важливе, коли стільки до них охочих. Тим більш той монах називав Сологуба масоном. Взагалі, чорносотенці усіх, хто їм не до душі, жидомасонами називають, можна не зважати. А раптом дійсно масон? Оце так затіялося!

Від всієї цієї складності в мене голова розболілася і я ліг спати. А вранці чую — хтось у вікно тихо шкребеться. Дивлюся — Павлуша, хлопчик із цирку. Ото я здивувався.

— Чого тобі?

— Вас Рудик на зустріч запрошує.

— А ти звідки знаєш, де я живу?

— Та пішов за вами.

— А чого я тебе не бачив?

— Як мене побачиш, коли я малий? На малих ніхто уваги не звертає, — сміється він. Оченята хитрі, під одним синець.

— А це хто тебе прикрасив?

— Та б’ють мене у цирку, я ж сирота. Поки Рудик був, не чіпали, бо він мене захищав, а як втік, так тепер і заступитися нікому.

— Ну, воно сироті завжди важко. Гаразд, пішли до Рудика.

Коробку з паперами сховав у потайному місці, узяв браунінг і пішов. Як то кажуть, якби знати, де впадеш — соломки б підстелив. Виходжу з будинку, а малого немає. Дивно, думаю, де ж подівся? Коли чую мотор автомобільний неподалік деренчить. Тут би мені й насторожитися, бо ж у цьому закутку автомобілі рідко їздять. Але я Павлушу видивлявся, думаю, може, за рогом він мене чекає, конспіратор малий? Та тільки я завернув, аж тут машина біля мене зупиняється і з неї мої знайомці-офіцери вискакують. Один із них як загилить кулаком у живіт, щоб аж переламало мене навпіл. Запхали в машину, витягли зброю, під ребро револьвера встромили, щоб не рипався.

Відвезли у ярок неподалік, мотора не глушать. Розумію, що геть погані мої справи, як стрілятимуть, ніхто і не почує. Викинули мене з машини і знову давай духопелити.

— Це тобі, мерзавець, що на офіцерів зброю підняв, — кажуть і гилять.

Посміюються поганці.

— Знай своє місце, смерде! — знову б’ють.

Кастетом душу вибивають, наче якісь мастерові з передмістя, а не благородні паничики.

— Це тобі наука, бидло, щоб не смів більше панів офіцерів вулицями водити, — цідить один із них.

Далі б’ють. Потім заморилися трохи.

— А зараз у нас до тебе розмова є, — каже один.

А я вже впав, шмарклі криваві по землі розмазую. Ховають вони кастети свої до кишень. А кастети ті особливі, посріблені, і з гербом нашого любого отєчєства — орлом двоголовим.

— Де документи професора Давидченка?

Ось воно що… Продав мене його благородь із потрохами, розказав про те, що я теж був у квартирі Давидченка та ще й видав, де я живу. Це ж секретна інформація, на злочин службовий пішов, сволота, заради тих примарних грошей гетьманських…

— Які документи? Я їх в очі не бачив, паперами штабс-капітан Мельников займався… — починаю було дурня клеїти, а вони давай мене ногами гамселити. Нещадно, не стримуючись. Добре хоч штиблети у них легкі, м’якенькі, з підошвами тонкими. Аби важкі та з підковами, так весь би дух із мене вибили.

— Де папери, мурло? — стервеніють.

Зараз, панове хороші, так я вам і сказав, щоб ви мене тут же і пристрелили, як того професора Давидченка. Час на моєму боці, я в житті й не таке терпів, а раптом хтось тут ітиме та ґвалт здійме чи якимось дивом городовий загляне. Лише витерпіти…

Знепритомнів я, наче у мороку здавалося мені, що сталося щось. Крики якісь, останнє, що бачив — роз’юшену в кров морду одного із моїх знайомців, котрий чомусь лежав поруч зі мною, та срібну підошву грубого дубця із чорного дерева, інший кінець якого губився десь в осяйній височині.

Прийшов я до тями у якійсь незнайомій кімнаті, все немилосердно боліло. Обстановка бідненька, схоже на дешеву найняту квартиру. За столом сидів Сологуб і зосереджено дивився на шахову дошку із кількома фігурами. Поруч лежав величезний чорний револьвер системи «Сміт і Вессон» та стояла масивна склянка, наполовину налита брунатно-бурштиновою рідиною. Мій ніс вловлює знайомий аромат — мабуть, професор, як і їх благородіє, теж коньячок полюбляють. Сологуб скосував оком на мене.

— У шахи граєш, Ваню? — запитує. Дивне питання і недоречне, як на людину, яка щойно прийшла до тями. Однак я чоловік служивий, звик, що як питають, то треба відповідати.

— Та куди нам, простим людям, то панська забавка. От в шашечки ще трохи граю, хоч більше в дурня полюбляю перекинутися, бо веселіше це якось, — кажу, а сам відчуваю, що якось у роті порожньо. Особливо коли ото «шашечки» треба казати, так шиплю, наче паровоз, виходить повітря скрізь вибиті зуби, шепелявлю, як старий дід на призьбі.

Запалив папіроску Сологуб, пригубив зі свого стакана. Не регоче він, серйозний.

— Шахи цікава гра, на життя наше схожа. Ось, наприклад, цікавий етюд. Якщо на другому ході білі жертвують свого пішака, вони виграють за два ходи. Однак, якщо чорні відхиляють жертву, білі самі потрапляють у скрутну ситуацію. Вся справа у пішакові…

— Пане професоре, я чоловік простий, у шахи (знов-таки та «ш» клята, не дається мені!) не граю і тому, про що ви балакаєте, не дуже розумію. От якби ви на картах пояснили мені те, що хочете сказати, то я б враз би допетрав, — скрушно зітхаю.

— Атож, розкажу, — усміхнувся криво професор, — бо бачу любите ви в дурня грати, Іване Карповичу. Навіть я тоді купився на ту виставу із закоханим Ромео і недооцінив ваш інтелект.

— Кого, кого? — дивуюся я. Що за інтелект такий? — Слухайте, я бідна людина, ані копійки за душею, на одному жалуванні живу, — кажу і так сумно зітхаю, що не важко, коли в тебе боки нам’яті, а у роті порожньо, як на вечірній вулиці. Сміється Сологуб.

— Інтелект, Ваню, то розум, а вже розум у тебе є.

— Ну як же без розуму, — киваю головою. — Не тварина ж.

— А вбити тебе хотіли, як тварину. Мені, як Павлуша сказав, що сашковці вбивають того самого агента поліції, який їх нещодавно заарештував, я уявляв такого собі билинного богатиря Еруслана Лазаревича, як із лубків народних. Як же я здивувався, коли побачив, що то є той самий доволі кумедний Ромео, що начебто ходить до кухарки Маруськи. Артист ти, Іване Карповичу, театри за тобою плачуть.

— Та мені це вже казали колись, — киваю головою, — так, а в чому справа? Може, скажете по-простому?

— Гаразд, поясню на картах — те, що відбувається зараз із вами, схоже на те, коли граєш у дурня із озброєними кримінальниками, а в них ще й до того всі козирі на руках. Виходячи з останніх подій, я можу зробити висновок, що документи професора Давидченка у тебе. Тільки одного не можу збагнути — на якого дідька вони тобі здалися?

— Та ні до чого вони мені. Були в мене, та віддав своєму начальнику, штабс-капітану Мельникову, згідно службовій субординації та уставу, — кажу. — Навіщо вони мені, коли ті папери мовою іноземною писані? А я в гімназіях не вчився. Тому віддав його благородію, — відповідаю.

А Сологуб лише сміється з того.

— Ти, Іване Карповичу, вдруге мене не проведеш. Якби ж віддав, то сашковці тебе б не пестили у ярку кастетами по обличчю, а їхали б зараз у поїзді до Петербурга із паперами Давидченка, котрі люб’язно віддав би їм твій начальник. Хочеш — іди звідси на всі чотири боки, лікуй свої два побиті. Ось твоя службова посвідка і браунінг. Тільки звиняй — не маю до тебе особливої довіри, тому набої я звідти витяг. Але не зайдеш ти далеко, Іване Карповичу. Бо є до тебе претензії у людей впливових. А коли великі світу цього невдоволені малими, то перетирають їх на порох і сліду не залишають. На одну долоню поставлять, іншою прихлопнуть. Була людина, та вся вийшла.

Сологуб витяг із кишені мій браунінг та посвідку, поклав на стіл. Ген-ген, хитрий же він, чортяка. Дійсно, куди ж мені тепер іти, коли мене навіть Мельников продав, падлюка? Звівся я якось із ліжка, дошкутильгав до столу, забрав свою зброю та посвідку і сів на вільний стілець.

— Ви, пане професоре, ось так конем спробуйте і тоді за три ходи мат чорним буде, — вказую на дошку.

Глянув Сологуб на шахові фігури, почухав свої кудлаті бакенбарди і дивиться на мене здивовано.

— Так, у мене папери Давидченка, — кажу, — сховав надійно, ніхто не знайде. Мені вони, як коняці віяло. Я тут подумав і вирішив — вам їх віддам, бо ви, професоре, єдиний із цієї компанії, хто не намагався мене вбити і більше того — життя врятували. Але віддам за декількох умов. По-перше, хочу знати, про що в тих паперах йдеться і чому за ними така катавасія вчинилася.

— Певен, що хочеш знати? — питає професор. — Бо ж знання умножає печалі.

— Певен. В мене зараз на боках живого місця не залишилося, то можна і печалуватися.

— Ну, гаразд, — каже Сологуб, — тут ось яка історія. Давидченко історією українського козацтва все життя займався і йому пощастило знайти заповіт гетьмана Полуботка. Довкола цього заповіту багато всіляких дурниць наплели. Говорять про кілька діжок із золотом, котрі він начебто сховав від царя у англійському банку. Ця байка відома кожному, хто займався історією тих часів, однак ані підтвердити, ані заперечити її досі ніхто не міг. Та професору Давидченку вдалося добратися до істини, розшифрувавши таємні записи гетьмана. У розшифруванні я допоміг покійному, бо мав у цій справі неабиякий досвід. Я і письменами майя займався і рунами. Так ось, виявилося, що насправді скарб Полуботка існує, однак це не гроші. Діжки із золотом — це всього лиш блискуча містифікація гетьмана для відволікання уваги шпигунів государевих. Сотня козаків везла діжки, набиті залізом. І хитрість спрацювала, бо діжки ті потягли за собою до Англії цілу тічню агентів Таємної канцелярії, твоїх попередників. А справжні скарби тієї ж ночі з гетьманського палацу таємно вивезли троє найдовіреніших людей і надійно сховали. Ці скарби — старовинні реліквії, а не гроші. Однак, на жаль, я не знаю, де вони заховані, усіх документів я не бачив, лише кілька листків із тайнописом, — розводить Сологуб руками, відпиває коньяку. — Хочеш?

— Та можна трохи.

Сологуб наливає мені келих і продовжує.

— А тепер за цими паперами полюють сашковці та синодальники. Давидченко був мрійником і, мабуть, не зовсім усвідомлював, що знайшов. Я намагався завадити йому оголосити публічно про цю небезпечну знахідку, та, напевно, старий встиг бовкнути кому не слід. Ось його і прибрали, — зітхнув Сологуб.

— А хто такі ці два молодики і той чернець?

— Ті двоє з сашковців, або як вони себе називають — Товариство рєвнітелів імперії імені святого благовірного князя Олександра Невського. Це таємне офіцерське товариство, що прагне великої європейської війни та звільнення ісконно руских людей у Галіції, що томляться під австрійським ігом, а в майбутньому — розповсюдження влади імперії аж до Парижа, як було то у 1813-му році. Подейкують, сашковці навіть хочуть відречення царя на користь його брата, великого князя Михайла, оскільки вважають Миколу Другого занадто м’яким та ліберальним для втілення своїх планів. У них потужні зв’язки при дворі та у колах вищого офіцерства, серед них є і високі чини охранки.

— Так ось чому його благородіє так злякалися! — розумію я.

— Так. Йому, мабуть, такі прізвища назвали, про які він і подумати боявся.

— А чернець, що за цабе?

— Чернець той — чиновник із особливих доручень Священного Синоду. Точніше, емісар таємного восьмого відділу Священного Синоду, він же відділ по протидії схизмам та єресям імені апостола Фоми, того самого, який ні в що не вірив. Синодальники не менш цікаві екземпляри, ніж сашківці. Вони вважають себе священною інквізицією Третього Риму і в методах дуже неперебірливі. У тих синодальників є ціла міфологія, якщо її звести до головного — не за горами друга отєчєствєнна війна та кінець світу, і в останній бій із вселенським злом демократії та соціалізму піде православне воїнство на чолі з государем на білому коні. І це в епоху броненосців та аеропланів — сміх та й годі, але до них благоволить дехто з височайшого сімейства і вони теж мають своїх високопоставлених покровителів у різних відомствах. І хоч самого восьмого відділу формально на паперах не існує, вплив його досить серйозний. І там, де поліція діяти не може, вони діють дуже нахабно і рішуче, не дивлячись на те, що переступають закон. Вони вважають себе вищими за людські закони, бо думають, що захищають закон Божий. Ось такі справи.

— І чого це вони схопилися за ті скарби Полуботка, тим більше, як їх і немає?

— Грошей немає, золота…

— А що є?

— Ой, Ваню. Навіщо воно тобі, усе це знати? Менше знаєш — довше живеш.

— Це коли як, пане професоре. Інколи тільки якщо знаєш, то живим залишаєшся. Казав мені колись один розумник, що тільки правда людину вільною робить. То вже розповідайте.

— Ну, як хочеш, Ваню, як хочеш. Справа в тому, що залишив по собі гетьман Полуботок Шаблю та Хрест.

— Що, що?

— Шаблю та Хрест. З великої літери, Ваню, і те й інше. Бо це не пересічні антикварні витрибеньки, а святі реліквії українські. За ними Москва давно полювала і Петро Перший теж їх шукав. Але як не крутив він жили Полуботку, та не розповів гетьман, де їх сховав. Багато часу з тої пори минуло, але як тільки почули круки московські, що знову віднайшлися реліквії полуботківські, то відразу наскочили, бо ж знають їх ціну.

— Що то за Шабля і що за Хрест такі?

— Хрест той самий, котрий Святий апостол Андрій Первозванний поставив на пагорбах київських, коли приніс сюди християнство. Щодо Шаблі, то її появу пов’язують із постаттю гетьмана Сагайдачного, який схотів мати таку шаблюку, якої ні в кого не було, щоб нищити нею ворогів українських. Для того щоб зробити Шаблю, запрошено було кілька десятків якнайкращих ковалів зі всієї України, зібрано багато шабель ворожих, які дісталися козакам у якості трофеїв, навезено кількадесят возів вугілля з Низу. Цілий тиждень палали вогні та гупали молоти, аж поки не з’явилася Шабля та така пречудова, що одразу помчали до гетьмана гінці з радісною звісткою. Сагайдачний був тоді у поході на Московію, то повернувся, маючи надію отримати всепереможну зброю. Але коли гетьман узявся за Шаблю, то виявилося, що він не в змозі її підняти, хоч був муж у військовій справі вправний і якою тільки зброєю не володів. Та ось тут похекав-похекав, а Шаблю підняти не зміг. Залишили її, але багацько було охочих і Шаблю, і Хрест прихопити,

Гетьман Полуботок, коли викликав його Петро до Москви, наказав Шаблю добряче сховати, а щоб відволікти імперських псів, вигадав, що відсилає до Лондона золото своє, яке потім багатьом очі тьмарило. Після арешту дуже катували Павла Леонтійовича, кажуть, сам Петро у цьому участь брав, хотів дізнатися, де Шабля схована, сам її підняти не сподівався, то збирався чи сховати її, чи переплавити, аби залишити Україну без зброї. Та Полуботок нічого не сказав, помер від тортур, а Батьківщину не зрадив. Скільки по Україні посланці імперські не нишпорили, а не знайшли вони Шаблі, то по смерті Петровій пошуки було припинено і таємним указом заборонено взагалі згадувати про Шаблю, наче й не було її ніколи. Покійний Давидченко хотів розповісти про знахідки, бо був затятим матеріалістом і не вірив у духовні сутності. Для нього і Хрест, і Шабля були лише цікавими археологічними знахідками, в яких не було жодного містичного значення. Але ж світом править дух, його еманації рухають життя!

— Хто кого рухає? — кривлюся я. Чи не можна простіше балакати, без слів оцих незрозумілих?

— Та не важливо. Головне, що інколи речі можуть бути вагомішими, ніж є на перший погляд.

— Все одно не розумію, навіщо комусь ті Шабля та Хрест? Ну нехай є такі пани, котрі старі непотрібні речі дорого купують. Але ж не вбивають людей за те…

— Хрест потрібен синодальникам, бо знають вони, що на чужому місці сидить Москва. Вкрала вона митрополичу катедру в Києва і не минеться їй те. Як засіяє над Києвом Хрест, так за кілька років впаде Московія в язичницьке пекло, де їй і місце! Третій Рим — то Київ, а Москва, блудниця вавилонська, вкрала тіару, на голову одягла і на чуже місце сіла. Вкрала та озирається, як злодій, боїться, що спіймають. А ще боїться, що постане Хрест над Києвом і стане той Третім Римом, столицею світового християнства, а Москва, чим була, тим і залишиться, окраїною дикою, азіатською. Цього бояться синодальники, тому потрібен їм Хрест, щоб вкрасти його, як вкрали вони всю славу київську.

— А Шабля?

— Шабля сашківцям потрібна, бо без неї неможлива переможна війна. Тепер Шабля мусить повести імперію до Атлантичного океану, приєднати країни європейські і сприяти тому, щоб здолала імперія в собі азіатчину, переробилася на Європу, єдину Європу під Гольштейн-Готторпським домом.

— Під чим?

— Романових насправді давно вже немає. Ще після шлюбу Анна Петрівна з герцогом Карлом Гольштейн-Готторпським перейшли Романови у цей дім. Так ось сашківці шукають Шаблю, щоб із її допомогою розповсюдити владу імперії по всій Європі. Вони гадають, що без них захиріє Європа, впаде у атеїзм, гріх та іншу демократію, не стане спроможною протистояти варварам. Росія мусить влити свіжу кров у старі артерії Європи, а остання цивілізувати дику Московію, поставивши на шлях технічного прогресу. Сашківці вважають себе рятівниками Європи, тому і шукають так завзято ту Шаблю. Ось так. Тепер кажи, де документи Давидченка.

— Ні, ще трохи поспитаю. А ось ви, професоре, звідки все те знаєте і чого синодальник вас масоном звав?

— А тому і звав, що я дійсно є масоном, ще й високого градусу посвяти.

— А тоді навіщо масонам Шабля та Хрест?

— Ми вважаємо, що вони потрібні Україні.

— Кому?

— Україні. Є такі люди — українці. Як ти чи я.

— Я? Ні, я не українець, я місцевий. З села Яструбеного.

— Українець ти, Ваню, українець. Як є народ, так мусить бути і держава. Та сама, яку апостол Андрій освятив, Володимир Великий заснував, а гетьман Полуботок відвоювати її мріяв.

— Є у нас держава, — кажу, — Російська імперія з домом Романових на чолі.

— Не наш то дім, чужий, і ми лише служники в ньому. Тому ми свій хочемо мати, де будемо господарями.

— То ви таки бунтівник?

— Ну з точки зору охранки — так, — киває професор.

Збентежило це мене. Оце на тобі. Жив ти собі, Іване Карповичу, спокійно, не думаючи. Лямку чесно тягнув і любому государю та отєчєству служив, а тут насипалося на тебе. Оце так вплутався — якщо одні не закатруплять, так інші вб’ють. А ще ж бунтівники життя рятують, а свої відбирають. Ну хіба не диво?

— Мені щось про тих сашківців і синодальників треба, якісь документи. Щось таке, щоб відчепилися вони від мене, — кажу.

— Еге ж, просто так не відчепляться, Ваню. Знаєш ти забагато, вб’ють вони тебе. Ось тому і кажу, що треба тобі на наш бік приставати, — спокушає Сологуб.

— Ні, звиняйте, я государю і отєчєству присягав.

— Ну тоді як знаєш, — стинає він плечима.

— То дістанете документи якісь на них?

— Намагатимуся.

— І ще одне, пане професоре, раз вже така справа — не вважайте мене нескромним, але ходити мені важкувато після тої пригоди із сашковцями, тому мені ціпок потрібен. Мені без ціпка ніяк. А у вас он який ціпок чудовий.

— Ціпок так ціпок.

На цьому вдарили по руках. Другого дня зустрілися ми в сквері, як і домовилися. Я і не признав спочатку Сологуба — сюртук довгополий, на голові крислатий чорний капелюх — чисто тобі жидівський рабин. Присів він на лавку біля мене і поставив собі на коліна саквояж із жовтої шкіри із знайомою мені золотою монограмою у вигляді літери А з мечів.

— Цей саквояжик я з автомобіля сашковців ще тоді прихопив. Цікавенні там папери виявилися, користуйся, Іване Карповичу, на свій розсуд, дай Бог, щоб допомогло. Ще додав на синодальників, на них не густо, та теж є дещо цікаве, — каже професор.

Передав я Сологубу коробку з паперами, яку в кабінеті Давидченка знайшов, і перехрестився нишком, що скараскався я нарешті тих скарбів. Погортав трохи папери, котрі на Давидченкові виміняв, схопив валізку і мерщій до фотосалону свого давнього знайомця Гюнтера Шульца.

Він ото все перезняв.

— Пане Гюнтере, я не маю друзів, а із моїх знайомців, мабуть, лише ви є людиною порядною та чесною. Тому мушу просити вас зберігати цю валізку, допоки зі мною нічого не трапилося. Якщо почуєте, що я пішов із цього світу з будь-якої причини — розішліть ці папери по газетах ліберального спрямування. А ще краще — до іноземних — англійських чи французьких. Наше знайомство я ніколи не афішував, тому це вам небезпеки не становитиме. І ось вам п’ять червінців на можливі поштові витрати.

Дивиться на мене Гюнтер. Інший би схопив гроші й що хоч пообіцяв, але цей вагається. Бо чесний. Зараз таких вже і не залишилося, чесних.

— Ну, добре, Іване Карповичу. Лише з поваги до вас.

— Дякую, Гюнтере. Сподіваюся, що турбуватися вам не доведеться.

По тому побіг я на Бібіковський, до «Марселю». У дверях із доктором зіткнувся, розкланявся із ним чемно. Зайшов у номер і дивлюся, а у панів офіцерів і очей не видно, так усе порозпухало. Бинтами перемотані їх благородія як мумії єгипетські, в номері карболкою тхне, на тумбочці пуделки з ліками. Один на тахті лежати зволять — йому, здається, більше перепало. Краса, та й годі — таки добряче їх Сологуб відлупцював, дісталося ж сердешним ще більше, ніж тоді мені від них.

А коли мене, ще й із ціпком неабияк їм знайомим, побачили ті благородія перебрані — аж остовпіли з переляку. Один було до шухляди поліз, мабуть, за револьвером, та я одразу приложив йому по руці тим дубцем. Принишкли вони, сумирні стали, ніби агнці божі.

Витяг я свій браунінг, сів на стілець.

— Ну що, панове офіцери, давайте без дурниць. Бо я домовлятися прийшов до вас, а ви одразу за зброєю лізете. Ось, ознайомтеся, — кидаю їм фотознімки.

Дивляться вони ті фотографії й мармизи в них такі робляться, наче я їх зелені яблука жерти примушую.

— Ну що скажете, панове? Мені ось найбільше до вподоби чорновик книжечки «Протоколи карпатських мудреців», начебто викраденої із львівської «Просвіти» одним патріотом, що проник у ворожі лави. Та книжечка ще й із помітками на берегах. Може, підкажете мені, селюку репаному, хто то такий Михайло Олександрович, який протоколи ці старанно коментує? Чи я зараз сам здогадаюся?

— Не жити тобі, — шипить злостиво один.

— Е, ні, панове, — сміюся, — тепер настав час вам мене боятися. Бо якщо щось зі мною станеться — чи заріжуть у п’яній бійці в кабаку, чи потону під час купання в Дніпрі, чи від пиріжка несвіжого з лівером або ж навіть від інфлюенци преставлюся — підуть ці папери у білий світ. Ліберальні газети багато за таке віддадуть. Але головне — це англійські та французькі газетярі залюбки надрукують — надто високі персони тут замішані, скандал вибухне вселенський. Так що думайте добре, панове, чи варто мене чіпати. Та й документів Давидченка в мене немає, професор Сологуб куди меткішим від вас виявився. На цьому бувайте здорові, панове.

Я за кашкета та бігом на пошту — у Священний Синод на ім’я обер-прокурора листа надіслав, теж із фотознімками та від себе додав трохи про вбивство професора Давидченка і за справу про пограбування Лаври не забув. Натякнув, що якщо щось станеться зі мною, знайдеться кому про це на всю імперію галас здійняти і є кому засвідчити на суді присяжних про причетність чиновників Священного Синоду до вбивств.

Ото зробив і перестав я про те думати. Бо як смерті чекати, то неодмінно вона прийде. Але не помер я. Мабуть, вирішили у високих сферах петербурзьких, що мене чіпати не варто. Сологуба вони шукали, але професор безслідно щез.

Павлушу я з цирку забрав, пожалів сирітку. Віддав його до школи, щоби грамотним був. Бо без грамоти зараз нікуди. А він хлопчина розбитний і на покійного Євстахія Муху схожий. Я за Євстахія досі гріх на собі маю, а як Павлушу побачив, то вирішив, що допомогти зобов’язаний дитині. Щоб людиною став і не на таких собачих хлібах, як я жив. Ось на батюшку, наприклад, вивчився — у панотців життя спокійне та неголодне і не стріляють у них різні бунтівники-соціалісти. Не хочу я йому такої долі, яка Стаху покійному випала. Та й мені ще не знати, що там на небесах написали…

Так ото ми і жили разом. Сусідам прохопився, що Павлуша нібито син мій позашлюбний і як його мати померла від сухот, то він до мене прийшов. Та Павлуша мені за сина і став.

Мельников ще довго на мене вовком дивився, та потім попустило його благородіє. Думав я вже забулося те все, перемололося та затихло. Як газетам набридло те перемелювати, справу Давидченка тихо закрили «ввіду нєвозможності раскритія». Але згодом знову ті скарби виплили…

Вже літо закінчувалося, коли якось викликає мене Мельников і наказує сходити в трактир вірменський, узяти там корзину із закусками та випивкою. Ну це з його благородієм частенько трапляється останнім часом. Але сьогодні він у цивільному і знов у вишиванку вирядився. Зачув я тут недобре.

— На маївку зібралися, ваше благородіє? — питаю обережно.

— Ага, Ванько, на маївку. Лист мені надійшов у приватному порядку від одного архіваріуса із геральдичної комісії, що віднайшов він якісь документи, що стосуються гетьманського спадку. Той архіваріус на сам спадок ніяких прав не має, однак може допомогти і свою винагороду згодився отримати після того, як справа вигорить.

— То ви, ваше благородь, ще не покинули ті скарби полуботківські?

— Ти що, Ванько, це ж вірняк! Мільйони рублів! Як отримаю їх, нехай тільки Дашенька знову згадає про посаг свій і про те, що узяли мене з бруду в люди! Та що там, тоді супроти мене ті Ханенки зі Скоропадськими будуть, наче старці на паперті! — люблять їх благородь мріяти.

Збігав я, приніс із трактиру корзину випивки та їжі. Їх благородіє одягли зверху плаща, щоб тої вишиванки в околотку ніхто не примітив, і пішли.

Вийшов я надвір повітрям свіжим дихнути, коли Павлуша підбігає, захеканий.

— Ти чого тут? Чого не в школі? — питаю його строго, по-батьківськи, бо ото частенько треба строгим бути, а то й ремінцем коли по м’якому місцю приложити, щоб дурне з голови вийшло і розуму туди додалося.

— Я Рудика бачив, — шепоче Павлуша.

— Рудика? Де?

— Він на візника сідав. Тільки він зараз не Рудик, — дивиться на мене Павлуша і очима кліпає.

— Так, ану не дури мені голову! Рудик то був, чи ні?

— Рудик! Тільки не рудий він, а чорний, наче циган!

— Перефарбувався, лис Микита! — сміюся я. — І де він зараз?

— Та сів на візника і на пристань поїхав.

— На пристань?

— Ага, ще крикнув візнику, щоб гнав, бо на пароплав запізнюється.

Чого ж це повернувся Сологуб? І тут згадую, що їх благородіє казали, що зустрітися з кимось мали щодо гетьманських скарбів. Теж на пристань поїхали! А чи не із Сологубом бува Мельников зустрічатиметься? Підхопився я.

— Так, Павлушо, ану мерщій додому!

— Я з тобою хочу!

— Додому, я сказав!

Я на візника і теж погнав до пристані. А пароплав відплив уже. Розпитав місцевих, де він зупинятися може. Один рибалка каже, що якась кумпанія сідала, так ті на острові виходити збиралися.

— Це звідси півгодини ходу, — каже рибалка.

— А коли наступний пароплав?

— Та години за дві. А що тобі потрібно, чоловіче?

— Та на острів той потрібно.

— А скільки даси? — питає рибалка.

— А скільки хочеш?

Сторгувалися за тридцять копійок.

— Тільки ти гребти допомагатимеш. Проти течії все ж!

— Гаразд! — киваю.

— А хлопець із тобою? — питає рибалка.

Дивлюся, а Павлуша за спиною стоїть, мабуть, чортеня, ззаду на зап’ятках екіпажу їхало.

— Ти що тут робиш, лобуряко?

— З вами хочу, Іване Карповичу, ну будь ласка!

— Ет, трясця твоїй матері! Сідай вже!

Так утрьох і попливли. Ми з рибалкою на веслах мінялися, а Павлуша на кормі ноги мочив. Поки пливли, розбалакалися з рибалкою. Він сам був із моряків, тих, що на щоглах працювали з вітрилами.

— Тільки не залишилося більше вітрил! Зайняли все оті копчуни-пароплави! Я і списався на берег, бо не по мені в трюмі вугілля в топку кидати і світу білого не бачити. Я звик на висоті бути, біля неба.

Ну тих моряків слухати — не переслухати. Як почав він різні байки травити про те, як ходив на кораблях по Чорному морю — страшенно цікаво. А я йому давай про службу свою у Туркестані розповідати. Незчулися, коли і припливли.

— Почекати вас тут? — питає.

— А почекай. Я тобі доплачу, — кажу.

— Та борони Боже, з цікавою людиною побалакати, так краще будь-яких грошей, — сів він на моріжку в тіньочку, люльку запалив, хвилями дніпровськими милується, мабуть, море своє згадує.

А я пішов углиб острова з Павлушею. Той малий, як вже прив’яжеться, так не відчепиться, хай вже краще біля мене буде.

— Тільки мовчки йди і прислухайся, — шепочу йому.

Покружляли ми тим островом півгодини, коли я запах диму почув і наче чимось смачним пахне. Вже й голоси чиїсь чутно. Хто зна, може, то просто звичайні рибалки юшку собі варять, щоб під неї чарчину випити, а може, й ні… Аж тут дуб кремезний, крислатий — такий, що його втрьох не обхопиш. Підсадив я Павлушу на дерево й сам за ним подерся. Височенько ми залізли, аж страшно, натомість вид на галявину просто чудовий. І тут я таке побачив, що ледь не впав, — на галявині стоїть із десяток людей у вишиванках довкола великого багаття. На вогні казан великий висить, а біля того казана Сологуб порається. Дійсно, чорний, як циган. Але не те диво, а диво, що поруч із ним стоїть штабс-капітан Мельников. Прив’язаний до стовпа їх благородіє, обдертий та побитий. Ой, не з тим архіваріусом його благородь зустрівся!

Сологуб великою ложкою в казані своє вариво помішує, ніби кухарка якась. Потім набрав ложку тої страви, подмухав та скуштував.

— Ну що, браття, настав час головну приправу в наш борщ додати! — каже Сологуб похмуро та урочисто і кинджал кубанський дістає. Я розумію, що зараз буде, і Павлуші очі закриваю, бо не повинне дитя невинне такого бачити. А Павлуша мене за рукав смикає і вниз показує. А там йдуть двоє, у вишиванках, поясами червоними підперезані, як свати на весіллі, а за пояси ті револьвери заткнуті. Вартують, дивляться, щоб ніхто не завадив. Пройшли, дякувати Богові, нас не побачили.

— А чи можна якось обійтися без цього варварського ритуалу? — питає один у Сологуба.

— Ні, — відповідає професор різко, — ритуал цей і мені неприємний, я теж цивілізована людина. Але іншого шляху немає. Нам потрібно оживити містичну силу Шаблі, вивести її з вікового сну. Зробити це можна лише вражою, злою кров’ю. Ось для цього ми і заманили сюди цього штабс-капітана, бо де ж знайти ворога лютішого і запеклішого, як не в охранці? Вицідимо ми з нього кров і зваримо кривавий козацький борщ за старовинним рецептом запорізьких характерників, котрий віднайшов у старовинних книгах і передав нам один наш брат. Причастимося ми тим борщем і зійде на нас та сама містична сила, яка у давні часи відводила в лютих боях ворожу шаблю та кулю від наших предків, запорожців. І узявши до рук Шаблю та Хрест, порвемо ми, вільні каменярі, кайдани московські та збудуємо Україну, яка насправді є нашим Святим Сіоном, землею Господа і зосередженням світла! В ім’я України — нашої землі обітованої! Нехай кров зрадника і ворога проллється на Шаблю, поверне її до життя і почне він знову свій переможний шлях до української слави!

Промовив це Сологуб і вже заніс кинджал над штабс-капітаном, а я аж вуса закусив. От що мені робити накажете? Устав велить їх благородіє рятувати, хоч і мерзотник він. Але як тільки я сіпнуся, то тут же застрелять вони мене, як качку на полюванні. Якби я ще сам був, то вже щось би таке втнув, бо як вилізе звідкись, що я тут був і нічого не зробив для порятунку свого начальника — Сибір мені до кінця життя світить. Але ж Павлуша зі мною! І так хлопця життя било достатньо, нічого хорошого не побачив, як я міг його на смерть вести? Знову Стах покійний ніби живий переді мною явився, дивиться на мене з докором…

Стис я браунінг, аж нігті побіліли, сиджу на гілляці й смерть наглу їх благородія наче в театрі спостерігаю. Коли бачу тінь якась нас накриває..

— Іване Карповичу! Іване Карповичу! — шепоче мені Павлуша і вгору пальцем тицяє. — Дивіться, що це?

Зиркнув я вгору і оторопів… Цепелін! Величезний сріблястий, товстою лінивою рибою поволі повзе небом. На борту напис великими чорними літерами — «За Русь святую» і трохи нижче, дрібнішими — «Градъ горній». Тут цепелін і на галявині помітили.

— Зрада! — волає Сологуб, вихоплює свого револьвера і починає стріляти по дирижаблю. А з гондоли дирижабля вже стрибають якісь люди в чорному. Проти сонця погано видно… Та то ж монахи у рясах спускаються на мотузках! У мене ж аж щелепа відпала, бо усяке бачив, а ось монахів на цепеліні ще не доводилося.

— Це синодальники! — кричить Сологуб. — Не підпускати їх! Рятувати святі реліквії!

Хлопці у вишиванках стріляють по монахах, багатьох збивають, але ще більше їх таки досягає землі. Вже подекуди в рукопаш зійшлися хлопці з монахами. Поміж ними літає кремезна постать Сологуба і, там де він пройшов, люди в чорних рясах падають наче ганчір’яні ляльки.

Коли тут пролунав із Дніпра гудок, потім ще один. Озираюся я і бачу, що до острова на усіх парах мчать катери.

— Ой, хто це? — шепоче Павлуша. Я йому рота затуляю, а сам думаю, що не інакше, як то сашковці прибули.

Так і є, з катерів вистрибують військові — самі офіцери, не те що солдатів, навіть унтерів серед них немає. Бій у лісі триває, я Бога молю, щоб ніхто випадково голови догори не задер і не побачив нас на дереві. Перечекали ми доки пройшли сашківці, злізли з дерева і пробираємося до берега. Деремося крізь очерети, коли чую тихий свист.

— Тут я, хлопці! — шепоче нам рибалка, Антоном його звуть.

— А я вже думав, що ти чкурнув геть звідси! — дивуюся.

— Ти що! Я ж моряк вітрильного флоту, а наше слово — залізне! — образився рибалка.

— Просто стрілянина он яка, думав я, що ти злякався.

— Атож, стрілянина славна, — погоджується рибалка, — сім катерів із військовими прибуло і ще й цепелін прилетів. Та один зух таки зумів, проскочив повз них очеретами.

— Як він виглядав? — питаю.

— Кремезний чолов’яга і чорний, наче циган. На якомусь дивному човні плив, я такого скільки живу не бачив.

— Чим той човен дивний? — не розумію я.

— Та і сказати важко. Наче на довбанку схожий, але не довбанка.

— Пирога це, — каже Павлуша авторитетно.

— Якого ще пирога? Може, ще вареника? — дратуюся я.

— Човен індіанський, у книгах Рудика про нього було!

— Та ти ж читати не вмієш! — сумніваюся я.

— Я не читав, а картинки дивився! Ось точно такий човен був! — аж кричить Павлуша, хапає тростину і малює човна на піску. Рибалка на той малюнок дивиться і головою киває.

— Еге ж, правду малий каже, точно такий човен.

Так значить Сологуб на човні в останній момент з острова втекти зумів.

— А що, той чоловік встиг, думаєш, до берега добратися? — питаю у рибалки.

— На все воля Божа, але навряд, він, мабуть, поранений був, бо погано тримався — хитало його, гріб через силу. А ми попливемо?

— Ні, краще від гріха подалі перечекати тут, в очеретах.

Так до ночі сиділи. Вже стрілянина давно стихла, а островом все нишпорили монахи ті летючі та офіцери, шукали щось. Як сутеніти почало, то ліхтарі їм завезли.

А коли вже добряче стемніло, ми тихенько відпливли. Наступного дня по Києву тільки і розмов було про стрілянину на острові. Але в газетах повідомляли, що одна кумпанія після обільних возліяній необережно повелася із феєрверком і звуки вибухів, що чули обивателі, помилково сприйняли за стрілянину. Постраждалих, звісно, немає.

Тіло Сологуба з двома стріляними ранами наступного дня на Оболоні виловили. Поліція вирішила, що він став жертвою пограбування, і невдовзі ту справу теж закрили, теж «за нєвозможностю раскритія».

Мельников за два дні з’явився. Переляканий, але живий і скроні у нього посивіли. Проте у яких бувальцях побував, не розповідав. Втім, ще довго жовтий дідько трусив його благородієм. За кілька днів після того такий собі професор петербурзької консерваторії Рубець написав статтю у газету про скарби гетьмана Полуботка. Що тут почалося! З усього нашого безкрайнього отєчєства посунули хмарою гетьманські онучата вбогі. Їх благородіє теж відпустку собі випросив у начальства і поїхав до Катеринослава. І там за ним, як завжди, золоті верби виросли. Професор Еварницький палкою його з музею гнав і у виразах не стримувався, так допекли йому ті шукачі скарбів, хоч кажуть, що той професор зазвичай чоловік стриманий та доброзичливий. А потім їх благородь вчинили в трактирі п’яну бійку ще з одним спадкоємцем, якимось акцизним чиновником із Самари, внаслідок чого був затриманий місцевою поліцією і просидів тиждень у холодній, бо у нашому любому отєчєстві офіційні папери чомусь дуже неквапно ходять, так ніби їх не поїздом, а сивими волами возять.

Та це тільки на користь Мельникову пішло, нарешті вилікувала катеринославська поліція його від золотої лихоманки. Тільки тепер, коли вишиванку побачить чи мову українську почує, нервовий тик на його благородіє нападає, одразу око сіпатися починає. Добре, що він не знає, від кого той Рубець взнав про скарби гетьманські. Може, тому професору ще раз написати і подякувати?

А Шабля та Хрест, думаю, лежать десь на дніпровському дні неподалік Оболоні. Бо коли відчув професор Сологуб, що його життя покидає, то, мабуть, втопив їх, щоб не дісталися ворогам. Може, то і добре, бо хто за них не брався, а всім вони смерть приносили. Нехай лежать у Дніпрі ті скарби гетьманські, а ми вже якось без них житимемо.

А я прошеніє про відставку подав. З легким серцем, бо пенсіон я вже заробив, трохи грошенят відклав. Його благородіє спочатку лютували, потім вмовляти взялися, коньяком поїли, соловейком співали, службове підвищення обіцяли, золоті гори і навіть офіцерські еполети. Та я відмовився, бо не маю права тепер голову під кулі підставляти, а натомість буду хазяйнувати собі в радість, бо вже домовився із графом Осикою-Маєвським щодо купівлі землиці у Полтавській губернії. Навіть завдаток дав…

Джерело http://knygypirat.blogspot.com