Поки ото сиділи ми за столом, поки слухали діда Гогоню, уже й звечоріло. Дід Гогоня попрощався, пішов.
Елеонора Іванівна встала з-за столу, відчувалося, що тільки-но й чекала цієї миті, і якомога лагідніше сказала:
— Зараз будемо вкладатися. Я, мамо, Вітасику постелю отам у малій кімнатці, добре?
— Добре-добре. Там усе чисте, я недавно міняла, — одгукнулася баба Манефа.
— Іди, Вітасику, сходи, куди треба, почисть зуби і — спати, — наказала Елеонора Іванівна.
Я вийшов на ганок.
Небо було зоряне, як у планетарії. Оно Великий Віз, Малий Віз, Чумацький Шлях… На небі все знайоме. А от на землі… Де «куди треба» — хто його зна. Навкруги темно. Лише ліворуч од хати бовваніє повітка. Вийшов на ганок Борис Борисович.
— О! Ти чого став? Боїшся? Ех ти! — він обернувся в хату. — Мамо, ввімкніть йому лампочку, будь ласка.
У сінях клацнув вимикач, і в глибині саду, за повіткою, спалахнув вогник. Я побіг туди.
Пробігаючи повз повітку, почув за стіною зітхання корови.
«Куди треба» було точнісінько, як у поїзді. І двері з ручкою, і вікно, і все інше — просто перенесене з вагона. Меткий був отой залізничник, колишній господар.
І от я вже лежу в маленькій кімнатці біля вікна на вузькому твердому тапчанчику і згадую всі події цього надзвичайного дивовижного дня.
Чи міг я сьогодні вранці, ідучи до школи, подумати, що ввечері у подобі Вітасика Граціанського лежатиму десь у селі далеко від рідного міста?
І хоч на донці душі муляла мене думка: «А як же там тато з мамою?» — але в животі лоскотало оте нетерплячо-радісне почуття цікавості: а що ж буде далі? Як під час перегляду детективного фільму. Адже не просто так приїхали Граціанські до баби Манефи. А через отой несподіваний приїзд вусатого дядечка, схожого на Михайла Боярського. Щось їм тут треба. Дуже терміново. Але — що?..
А дід Гогоня симпатичний. Він мені одразу сподобався. Веселий, і говорить те, що думає.
Потім я подумав про тебе. Чого це я з тобою посварився? Як було б здорово, якби ти зараз був поряд зі мною. Удвох значно веселіше, цікавіше й безпечніше було б переживати цю неймовірну пригоду. Але для цього, мабуть, треба було б, щоб ти перетворився на когось іншого. От якби на діда Гогоню. От було б класно, якби дід Гогоня — це був ти, мій друг Женя Кисіль.
Я не можу сказати, скільки я так пролежав. Вже, мабуть, почав засинати, бо думки переривались і плуталися.
Та раптом я почув голос. Отой самий таємничий голос за спиною.
— Не спи! А слухай, що там говорять! Бо проґавиш.
Я здригнувся. І почув цокіт копит, що віддалявся. Чи то я заснув на мить, і це мені наснилося. Чи то справді…
У сусідній кімнаті горіло світло, і по підлозі тяглася жовта смужка від дверей, що були нещільно зачинені.
Я нашорошив вуха.
— Мамо, Лиску треба вивести так, щоб не мукнула, щоб тихо було. І пильнуйте ж там… — голос Бориса Борисовича звучав наказово.
— Не бійсь. З боку саду ніхто не зайде.
— А ти, Норо, стань біля воріт. І дивись, щоб з вулиці був порядок.
— Ти б надів, може, щось із татового старого.
— Ні. Краще я в плавках. Потім просто помиюся. І все.
— Замерзнеш же.
— Дивись, щоб не впрів. Перевір, як там Вітасик? Спить?
Смужка світла на підлозі враз розширилася. Я миттю заплющився й засопів носом.
— Спить.
Голоси замовкли. Усі троє вийшли з хати. Серце в мене стукотіло, як кулемет. Починається! А я ледве не заснув.
Обережно-обережно я одкинув ковдру, сів на тапчанчику. Прислухався.
Тихо. Тільки у сусідній кімнаті хрипко цокав на стіні годинник — старі ходики з гирею і бляшаним циферблатом, на якому був намальований Дніпрогес.
Баба Манефа чатує зараз у саду разом з коровою Лискою. Елеонора Іванівна біля воріт. А Борис Борисович, значить, у повітці. Що ж він там робить? Голий, у плавках. Заради цього він же й приїхав. Що? Що він робить? Я мушу подивитися. Недаремно ж мені не дав заснути отой таємничий голос за спиною.
Тремтячими руками я натягнув штани, сорочку і, не взуваючись, босоніж (щоб було тихіше) підійшов до дверей. Хотів уже прочиняти. Потім передумав. Ганок якраз навпроти воріт. У кімнаті горить світло. Елеонора Іванівна одразу побачить мене, як я буду виходити.
Я тихенько, щоб не клацнути, одсунув шпінгалети, розчинив вікно. Висунувся, озирнувся. Вікно виходило в сад. Ніде нікого. Баба Манефа з Лискою, видно, з того боку, за хатою. Тільки дерева стоять якісь нашорошені, наче прислухаються. Ну, прислухайтесь, прислухайтесь. Вас я не боюсь…
Переліз через підвіконня і, дряпаючи живіт, повільно сповз на землю. Стрибнути побоявся, щоб не почули. Відчуваючи з незвички босими ногами всі нерівності й прохолоду землі, пішов навшпиньках до повітки. Крізь щілини задньої стінки пробивалося світло.
А що я скажу, як мене побачать?
Ну що? Скажу: іду «куди треба». Захотілося. Не буває, чи що… Якраз же за повіткою оте «куди треба» й вимальовується на тлі зоряного неба. Не вб'ють же мене «рідні» тато з мамою та бабусею.
Знайшов я круглу дірочку у стінці — вибитий з дошки сучок, — припав оком.
Борис Борисович уже одгріб гній і копав яму на тому місці, де стояла корова. Копав швидко, поспішливо, наче солдат, що окопується під шаленим вогнем ворога. І хоч був він у самих плавках, холодно йому не було. Навпаки. Крапелька поту раз у раз зривалася з носа.
Дивно було бачити пещеного чистенького Бориса Борисовича за таким заняттям.
Чого це він?
І раптом до мене дійшло. Та він же заховати, закопати щось хоче! Якийсь скарб, цінності якісь! Ох же хитрюга! І вибрав же місце. Кому на думку спаде шукати у корівнику, під гноєм…
Отже, він злочинець. Чесні люди хіба скарби ховають? Чесні люди тільки шукають скарби.
А що? Може, й злочинець. Мої батьки чесні люди. І твої чесні. А маємо ми плейєри, машини, отой весь імпорт, яким завалена квартира Граціанських? Не маємо. І переважна більшість із нашого класу не мають. Бо чесні.
То виходить, я зараз стаю співучасником злочину.
Що ж робити?
Вже тільки голову Бориса Борисовича видно над ямою.
Аж от зникла й голова. Він схилився в ямі, щось там робить — мені не видно.
І враз з ями вигулькнуло щось велике, пласке, загорнуте у поліетиленовий мішок, перемазаний землею.
Тю! Значить, не закопує, а відкопав!
І тут…
Те, що сталося у наступні хвилини, було таким неймовірним, що я навіть дихати перестав. Мені здалося, що я сплю, і це мені сниться.
Двері повітки розчинилися, і на порозі з'явилися двоє — високі, атлетичні, з потворними жахливими обличчями (бо на голови були натягнені чорні капронові панчохи).
Обоє в рукавичках. У одного в руці пістолет. У другого — велосипедний ланцюг.
Наставивши пістолет на Бориса Борисовича, вони мовчки взяли з його рук поліетиленовий мішок, рвонули, бо він не одразу одпустив.
Потім той, що з ланцюгом, нахилився, зачерпнув рукою гній, швиргонув Борису Борисовичу в очі, засміявся. І вони зникли.
Ну, просто кадр із зарубіжного детективу.
Наступної миті Борис Борисович дико верескнув і, схлипуючи, почав гарячково видряпуватися з ями. Кілька разів зривався, падав назад. Нарешті, видряпався й кинувся до дверей.
Те, що відбувалося потім, я вже бачив з кущів порічки, сховавшися там.
Борис Борисович підбіг до воріт, визирнув на вулицю, тоді схилився до Елеонори Іванівни, що лежала зв'язана біля хвіртки.
— Я не винна! Я не винна! — важко дихаючи, заговорила вона. — Накинулися на мене ззаду, зв'язали, заліпили рота пластирем.
— Забрали! Забрали!.. — не своїм голосом простогнав Борис Борисович. Сльози струменіли по його обляпаному гноєм обличчю.
Я вперше бачив, як плаче дорослий здоровий чоловік, відповідальний керівний товариш. Це було неприємне видовище.
Світло падало на них з дверей ганку, як прожектор на сцену, і все здавалося театральною виставою.
— Негідники! Мерзотники! — скреготіла зубами Елеонора Іванівна, теж плачучи.
— Звідки вони зайшли? З вулиці? — спитав, схлипуючи, Борис Борисович.
— Ні! Я якраз визирала з хвіртки, а вони накинулися на мене з двору.
— Вони, мабуть, прибули сюди ще до нашого приїзду. Вистежили і накрили. У-у!..
— Жах! Що ж тепер буде?! Що тепер буде?!
— Пропав я! Пропав! — скрушно захитав головою Борис Борисович.
І тут на сцені з'явився… дід Гогоня. Він вийшов з саду і став, вражено позираючи на голого забрьоханого Бориса Борисовича та скуйовджену Елеонору Іванівну.
— Що тут у вас робиться?..
Борис Борисович і Елеонора Іванівна тільки злякано, розгублено перезиралися і нічого не відповідали.
— Гм… — дід Гогоня почухав потилицю. — А я сидів на ганку, не спалося щось, дивлюсь — якась машина попід мої ворота під'їхала. Тихо так, з погашеними фарами. А тоді двоє з вашого городу — шасть, з якимось пакунком. У машину. Дверцята тільки — клац, клац! З місця рвонули і — до соші на повному газу. Я до вас. У саду Манефа припиначкою зв'язана біля корови лежить. А тут — ви… Що — злодії, грабіжники?..
— Ага-га!.. — закивала, шморгаючи носом, Елеонора Іванівна.
— Так треба негайно до сільради! У міліцію дзвонити, їх ще на трасі перехопити можна…
— Ах! Яка там міліція… — махнув безнадійно рукою Борис Борисович. І раптом завмер, глянув на Елеонору Іванівну. Та розпачливо схопилася рукою за рота.
— Чого це ви? Даремно! От я зараз… Побачите! — дід Гогоня зробив рішучий крок до воріт.
Борис Борисович рвонувся вперед:
— Діду! Не треба!.. Я… я вам потім все поясню… Але… ви нічого не бачили, нічого не чули… нічого не було… Благаю! Ви ж не хочете нас погубити?
Дід Гогоня примружився на Бориса Борисовича, зітхнув:
— Казав я тобі — кидай к бісовому батьку оту свою контору. Бери землю…
Він помовчав трохи, тоді спитав:
— А як там Вітько? Бо то такі, що й хлопця викрасти могли. Мішок був чималий.
— Ой! — стрепенулася Елеонора Іванівна.
Я підхопився і навшпиньках прожогом кинувся до вікна.
Ледве встиг, не роздягаючись, пірнути під ковдру, натягнути її на самісінькі вуха, як за дверима почулися кроки, і потім голос Елеонори Іванівни:
— Слава богу! Спить!
Більше я нічого не бачив і не чув. Вони ще довго про щось гомоніли, але як я не прислухався, нічого розібрати не міг.
Я роздягнувся, знову ліг, і сон, нарешті, зборов мене.
Так закінчився цей перший незвичайний день мого чарівного перетворення.