Таємничий голос за спиною

РОЗДІЛ V

Прокинувшися вранці, Женя вже не був певний — чи справді усміхався й підморгував йому козак Мамай, чи це йому наснилося.

На чистому безхмарному небі сяяло сонце, наче й не було вчорашньої негоди. З телевізора лупала бадьора естрадна музика ранкової передачі «120 хвилин». А з картини дивився, не усміхаючись і не підморгуючи, звичайнісінький намальований козак. Все було нормально.

Біжучи до школи, Женя був сповнений бадьорості й оптимізму.

Але в школі настрій у нього знову зіпсувався. Місце поряд з ним за партою порожніло. Вітасик не з'явився.

Граціанського не було теж.

П'ятий «б» принишк. На уроках сиділи мовчазні, зосереджені, похмурі. Ніхто вже нічого не говорив. Все повибалакували вчора.

Було ясно — щось таки трапилося. Всіх охопила справжня тривога.

Після уроків Женя Кисіль прожогом кинувся у парк до алеї, де вчора почув таємничий голос. З трепетним серцем він кілька разів пройшов по алеї туди й назад. Але сьогодні ніякого голосу за спиною не було. Може, тому, що алея не була безлюдною. На лавках сиділи якісь бабусі, біля яких гралася дошкільняча малеча. Відчувши на собі здивовано-підозріливі погляди бабусь, коли він уп'яте чи вшосте проходив повз них, Женя нарешті облишив свої експерименти і вийшов з парку.

Треба було йти додому — обідати. Але і їсти не хотілось, і він відчував нагальну потребу щось робити, діяти. Він не міг сидіти склавши руки і спокійно чекати, коли невідомо, що з другом. Треба хоч у батьків спитати, може, є якісь новини. Але спитати не було в кого — батьки, мабуть, були на роботі. На його дзвінки ніхто з квартири не відгукнувся.

І Женя пішов до нового будинку, де жив з батьками Вітасик Граціанський. Може, хоч вони з'явилися. Може, щось знають. Не випадково ж вони зникли одночасно.

Білий, обкладений плиткою будинок стояв на схилі гори. З фасаду була вулиця, а у дворі починалася обросла деревами й кущами гора. Після появи у класі Граціанського і його розповідей про незвичайні квартири того будинку у хлопців розпалилися почуття. І хоч це було не дуже гарно — зазирати у чужі вікна, цікавість перемагала виховні настанови. Хлопці крадькома дряпалися на гору і, ховаючись за деревами та кущами, намагалися зазирнути у квартиру Граціанських. Правда, з цього майже завжди нічого не виходило. Вікна була щільно занавішені візерунчастими тюлевими шторами, а то й важкими, блискітливими парчевими портьєрами. Хіба що коли балкон був відкритий, вони бачили м'які стільці на гнутих ніжках навколо овального полірованого столу і у глибині — скляну шафу з безліччю кришталевих ваз, бокалів, фужерів і чарочок…

І все-таки зазирати було неприємно. Наче злодій чи шпигун якийсь. Женя не хотів, щоб його бачили. Тому він обійшов будинок, здерся на гору з іншого боку, а вже тоді почав обережно спускатися туди, куди визирали вікна й балкон квартири Граціанських.

Спускаючись, Женя дивився під ноги, щоб не зірватися, і не одразу помітив його.

Від несподіванки Женя хапливо смикнувся, гілка, за яку він тримався, з тріском вломилася, і кремезний дядько, що, ховаючись за деревом, у бінокль спостерігав за вікнами й балконом Граціанських, різко обернувся.

Кілька секунд тривала німа сцена.

— Ой!.. Ви… з міліції? — здогадався нарешті Женя.

— З міліції? — якось здивовано перепитав дядько і враз нахмурився. — А… авжеж. А ти що тут робиш?.. Ану, киш звідсіля! Не заважай!.. Киш, кажу! Киш!

Женя поспішливо подерся на гору.

«Він не з міліції! Не з міліції! Точно! Здивувався, коли я сказав». — Женю охопив страх. Дядько був здоровенний, мускулястий (це відчувалось навіть під курткою), зовсім лисий, з настовбурченими вусами і чорною неголеною стернею. І очі — витрішкуваті, сердиті, нахабні.

Райвідділ міліції містився зовсім поряд з новим будинком.

Може, якби кабінет капітана Горбатюка не був би на першому поверсі, і вікно не було відчинене, і Женя не побачив капітана, він би й не наважився. А так…

Женя кахикнув, щоб привернути до себе увагу.

Капітан звів очі.

— О! Це ти? Що таке? — Він одразу відчув, що Женя хоче щось сказати.

— Ви… не надсилали… свого працівника… з біноклем… до квартири Граціанських? — оддихуючись, спитав Женя.

— Що? Якого працівника?

— Там… хтось підглядає зараз…

— Що? Хто?.. Стривай, я зараз вийду…

Збиваючись, Женя розповів про лисого дядечка з біноклем.

— Ану, ходімо…

Незнайомця вони зустріли на вулиці біля нового будинку, він виходив з подвір'я. Глянув на Женю, на капітана, трохи зблід, але пішов прямо на них.

На вулиці він здавався ще вищим і могутнішим. Легка спортивна куртка була розстебнута, з-під неї виднілась майка з яскравими іноземними написами, що облягала широченні груди культуриста, на яких висів бінокль.

— Пробачте! — Капітан козирнув, — Дозвольте кілька питань.

— А що таке? — «Культурист» глянув на Женю, і якби поглядом можна було спопеляти, від Жені лишилася б на тротуарі жменька попелу.

— Та от… хотілося б, пробачте, дізнатися, з якого ви райвідділу?

— Що?.. — Він знову блиснув на Женю. — А-а… То я пожартував…

— Дотепний жарт. Будь ласка, ваші документи.

— Що-о? А з якої це речі? — Дядько дивився нахабно й визивно.

— Пробачте, ми розслідуємо зараз одну справу, і, думаю, вас не образить…

— А причому тут я до ваших справ?

— Ваша агресивність починає здаватися підозрілою, — капітан говорив дуже ввічливо, але твердо. Здоровань не витримав і потягся своєю величезною рукою до кишені. Витяг посвідчення, простягнув капітанові. І тільки тут Женя помітив на його куртці значок майстра спорту.

— Ще раз пробачте, товаришу Шипуля, але чи не будете ви ласкаві пояснити, чим вас так зацікавили вікна й балкон квартири Граціанських?

— Яких Граціанських? Не знаю ніяких Граціанських. — Шипуля явно нервував, — Я нікуди не дивився… Та що ви мене допитуєте? Що вам треба? Я нічого протиправного не робив. Пацан вам щось наплів, а ви… Не маєте права! Недарма, недарма пишуть про зловживання міліції.

— Та ви не гарячкуйте. Ніхто вас не допитує. Можете не відповідати. Ще раз пробачте. Будь ласка! — Капітан простягнув Шипулі посвідчення. — А документ, між іншим, не дійсний. Ще позаторік треба було продовжити.

Шипуля нічого не сказав, мовчки взяв посвідчення, мотнув головою й пішов.

— До побачення! — у спину йому гукнув капітан. Шипуля обернувся.

— Мені з вами бачитися ні до чого. Прощайте!

І, вже не обертаючися, завернув за ріг.

— Хто він? — спитав Женя.

— Тренер з боротьби самбо. По-моєму, колишній. Спасибі тобі, Женю, за оперативність. Молодець. Цей Шипуля Василь Іванович, може, й не просто з цікавості дивився у бінокль. Але не будемо надто підозрілими. Може, ми й помиляємося. А що ти там робив на горі? Чого ти поліз зазирати?

— Хотів дізнатися, чи не приїхали… — почервонів Женя.

— Я тебе дуже прошу. Ти, будь ласка, власного розслідування не проводь. Бо ще, чого доброго, й тебе шукати доведеться. — Капітан Горбатюк подивився Жені просто у вічі. — Я тобі наказую, чуєш! Сам, без мого дозволу, нічого у цій справі не роби. Домовилися?

— Ну… добре… — не дуже охоче погодився Женя.