Турист стояв на автостанції Покровська і ловив на собі здивовані погляди місцевих. Дівчина в наметі военторгу привітно щебетала до хлопців із Західної України. В маловідомих містечках Донбасу, в які раніше навіть з Донецька заїжджали доволі нечасто, тепер вирувало життя, мов на заморському курорті. Люди з усієї країни заполонили вулиці колишнього Красноармійська, перейменованого в Покровськ у рамках декомунізації.
Хто приїжджав на фронт, хто їхав у відпустку, хто зустрічав волонтерів, хто патрулював вулиці, намагаючись зберегти примарний спокій міста. "Всі шляхи Донбасу сходяться в Покровську," — любив жартувати Ваяр, який ніколи раніше не бував на Сході України, тож уяви не мав, як раніше вирувало життя навколо Донецька. А Турист знав.
Раніше він сам був одним із тих місцевих, що, розсівшись на брудному бордюрі автовокзалу, чекають на заводського автобуса. Тепер вони ж на нього показували пальцями і зловісно сичали під ніс: "Бандерівець, фашист!". Навіть проукраїнська дівчина з военторгу щиро здивувалась, коли почула що він — місцевий...
Після півроку на фронті Дніпро нагадував мегаполіс. Широкими вулицями мчали блискучі іномарки, змагаючись між собою в швидкості та дороговизні. Блищали вітрини торгівельних центрів. І зовсім розслаблені ходили люди — не присідаючи від кожного гучного звуку, не озираючись на випадкові спалахи автомобільних фар, не опускаючи очі при виді військових.
Цим мегаполісом повільно повз брудно-білий мікроавтобус з дірками від уламків по боках. За чи то розстріляним, чи то розбитим склом виднівся напис від руки "Покровськ — Дніпро", на тлі закресленої таблички "Донецк — Днепропетровск". Ваяр був не єдиним військовим в салоні маршрутки, що, здавалось, повзла десь із минулого тисячоліття в такий дивний, яскравий та блискучий сучасний світ. Ще один хлопець в заштопаному "мультикамі" сидів навпроти, замисленим поглядом вивчаючи синю далечінь мирного неба.
Вони з Антоном не перемовились ні словом, проте час від часу зустрічались поглядами порозуміння. Молодий цивільний парубок з Горлівки все підозріло косився на солдатів, тож Ваяр, ніби випадково, прикрив шторкою свій шеврон — сову з мечем, що протинає Росію. Це був новий шеврон української розвідки.
На багатолюдному вокзалі білорус намагався швидше загубитись у натовпі, проте не втримався, щоб не допомогти дівчині, що необережно послизнулась на сходах і впустила гаманця у вузеньку щілину водостоку.
— І чому наші містяни бояться військових? — прощебетала вона зі щирим здивуванням. — Як на мене — найдобріші люди, яких я зустрічала...
Хлопець всміхнувся. Дійсно, зміна обстановки та тепле весняне сонце підняли настрій розвідникові настільки, що хотілось робити добро усьому світові...
Поїзд ритмічно хитався в такт патріотичній пісні, що грала Афіні в навушниках. Дівчина мрійливо споглядала верхівки вікових ялин, що повільно пропливали за вікном, де-не-де змінюючись на невеличкі озера та круті схили гір. Потяг наближався до Карпат — місця, яке розвідниця обожнювала розглядати на фотографіях, але так і не наважилась з'їздити сама. Яскраво-синє небо, оперезане сонячним сяйвом, вабило вискочити і пірнути в бурхливий струмок, розкидаючи веселі бризки кришталевої води на столітні каменюки. Попутники в купе про щось жваво спілкувались, але Афіна їх не слухала. Звичайні мешканці Ворохти, вони поглядали на неї з острахом і трохи зі здивуванням. Ніби в двох паралельних світах мешкали фронтовики і ті, хто жив спокійним життям за тисячі кілометрів від найстрашнішого явища сучасного світу — війни.
Це вже не та війна, що раніше — коли стикаєшся з супротивником лише на полі бою. Це була гібридна потвора, де підступний супротивник міг чатувати де завгодно — навіть в тому самому вагоні поїзда, що їде з Дніпра. Бо хто його зна, що на думці у деяких мешканців блискучого мегаполіса.
Дівчина замислилась, краєм ока роздивляючись недешеві будинки карпатських селищ, що виросли тут, мов гриби після дощу, за останні пару десятків років. Перед очима примарою стояв такий же дорогий будинок у Водяному, що його розвідники використовували як спостережний пункт — адже на совість збудовані стіни з товстої цегли витримували навіть бронебійні кулі. Правда, якщо на західних теренах країни таку красу собі міг дозволити майже кожен, то на Донбасі лише де-не-де височіли заміські котеджі донецьких олігархів поміж звичайними пошарпаними хатинками шахтарів та заводчан...
Камуфльований позашляховик, виїхавши за межі «зони АТО», нарешті вчепив свої рідні білоруські номери та полетів степом, весело переливаючись свіжовимитими вікнами, на яких де-не-де охайними отворами зяяли сліди ворожих куль. Степан наспівував собі під ніс веселу українську мелодію, легко кермуючи автомобілем. Розуміючи, що сепари мешкають не лише в межах Донецької області, тож розслаблятись не варто навіть на відпочинку, командир прийняв рішення — їхати у відпустку всім поодинці, різними шляхами, хоча хитро прилаштовані сидіння в кузові автівки, за потреби, дивом вміщували туди всю групу, навіть зі зброєю та боєкомплектом.
Трохи покружлявши запорізькою трасою і відчепившись від «хвоста» з луганськими номерами, Степан вирулив на рівненьку дорогу і помчав у бік Києва, здіймаючи куряву. Здивовані люди, що ніколи не бачили справжньої війни, проводжали розстріляний джип ошелешеними поглядами, а особливо — набожні бабці: навіть хрестились вслід...
Фантом приїхав додому першим і вже готував свою затишну хатинку до зустрічі побратимів. Свого слова він дотримав — тепер вся група їхала на Західну Україну, аби провести відпочинок в Карпатах, подалі від сторонніх очей. Веселий струмок дзюркотів у кількох метрах від подвір'я, жадібно поглинаючи теплі промені весняного сонця. Поки на Донбасі поранені війною дерева несміло випускали ніжно-зелені бруньки, ніби відчуваючи, що ворожі кулі щомиті можуть вкоротити їхні життя, карпатські смереки остаточно скинули торішню хвою та тепер гордо височіли на схилах, надійно закриваючи від палючого сонця дерев'яну хатинку Фантома.
Маскувальна сітка над верандою додавала прохолоди й такого звичного фронтового затишку. «Цвірінь-цвірінь!» — весело щебетали пташки, зустрічаючи розвідників на вході до помешкання. Дружина-волонтерка накривала смачний обід на застеленому вишитою скатертиною столі, а Фантом вдоволено розглядав свою мисливську рушницю, що висіла на стіні ще з минулого тисячоліття, і зовсім рідко використовувалась за призначенням.
Фантом не любив убивати звірів. Він сприймав природу як щось цілісне і непорушне. Людина для природи була чужим, хижаком, тож безжальні степи завжди видавали чужинця з блискучим автоматом на тлі закривавлених бур'янів. Фантом — досвідчений мисливець, вмів одразу побачити звіра в густих лісах та безкрайніх степах. Особливо гарно відчував присутність найстрашнішого хижака на планеті — людини.
— Звір не стане нападати просто так. Він це робить або для того, щоб з'їсти, або — відчуваючи смертельну небезпеку. Людина ж може вбити, навіть коли ти без зброї, — розповідав Фантом, розставляючи глиняні глечики на запашному дерев'яному столі.
Розвідники розслаблено сідали коло столу та заходились їсти, бо знали: де-де, а в хатинці Фантома їм точно нема чого боятись...
Теплими весняними днями розвідники блукали мальовничими лісами Карпат, насолоджуючись спокоєм та ароматом хвої, незнайомим степам Східної України.
— От чим тобі не розвідка, — всміхався Малий, стоячи на вершині Говерли та здіймаючи руки назустріч сонцю, що не шкодувало своїх лагідних променів для дивних мандрівників.
Їм подобалось прокладати нові стежки крізь чагарі, годинами блукати серед тисяч схожих одне на одне дерев, аби околицями дістатись до нової вершини, дивуючи навіть досвідчених туристів. Людей, що бачили на власні очі смерть, чули її запах зовсім близько — той приємний і трохи страшний аромат пороху, коли ворожа куля пролітає в кількох сантиметрах від твоєї голови, — гори анітрохи не лякали. Але на Сході важкими вибухами продовжувала гуркотіти війна, тож після короткотривалого відпочинку бійці так само непомітно, один за одним, повернулись на фронт.