Ти тільки простягни руку…

(розповідь «модного» письменника)

Ми з моїм приятелем Коляном йшли до успіху різними шляхами.

В школі між нами встановилася та модель стосунків, яка зветься на сучасному сленгу — «криша» та «чердак». Колян явно випередив час, ставши моїм захисником в нашому піонерському дитинстві. Я працював за обох головою, а він — кулаками. Тому наш тандем був непереможним аж до самого випускного.

Опісля урочистого обмивання новеньких атестатів зрілости (пляшку «чорнила» крадькома від батьків та учителів ми виглушили в кущах за рідною школою Верхньоострівного селища) наші шляхи розійшлися. Я поступив на факультет журналістики Київського університету, а Колян залишився в Z, і слід його, як-то кажуть, загубився.

Вперше опісля незабутнього випускного я побачив Коляна аж на порозі нового століття. Я йшов по Володимирській у напрямі Софійського майдану, коли поруч різко загальмував «шестисотий мерс» і з нього вискочив типовий «крутий» — голений здоровило з золотим ланцюгом на шиї. Замість знаменитого малинового піджака, оспіваного у безлічі анекдотів, на «братку» був дорогий костюм, але піджак був тут присутній, як то кажуть, віртуально.

Коли здоровило згріб мене в обійми, першою моєю думкою було — кому я що винен. Коляна я пізнав лише через кілька хвилин, коли вже сидів у його «мерсі». Як він пізнав мене — і досі дивуюся, все ж таки пройшло стільки років.

У найближчому ресторані ми підбили рахунки прожитим літам. Я на той час був письменником, з тих, кого називають «модними». Мої історичні детективи про середньовічну Іспанію та інквізитора падре Ігнасіо, котрому окрім духовних справ доводилося розплутувати і суто кримінальні, користувалися великим успіхом, а я мав серед шанувальників заслужену славу «українського Акуніна». Цей бізнес приносив мені стабільний і непоганий прибуток, тож пішки я ходив не через відсутність машини, а лише з бажання прогулятись.

Колян почав з дрібного рекету, а закінчив директором великої фірми «Сталкер». Фірма, як туманно пояснив мені приятель, займалася «металом». В подробиці вникати я не хотів і сам — знав бо з газет, що метал в Z був з тих, за який гинуть люди, і перетворювався без усякої алхімії як не в золото, то принаймні в бакси.

З того часу ми знову заприятелювали. Безпосередній Колян дуже скоро посвятив мене в усі подробиці свого родинного життя. Слухаючи його, я дякував Богові, що одружився свого часу лише задля київської прописки і дуже швидко здихався своєї благовірної. Нині я мав незле обставлену холостяцьку трикімнатну квартиру на Солом’янці і мріяв про більш престижний район. Колян же геть заплутався в стосунках, з яких не можна було зробити навіть сценарію для найбанальнішого серіалу.

Вперше мій однокласник одружився одразу після школи, ще перед службою у війську. З якимось дурним дівчиськом, котре мало необережність від нього завагітніти. Допоміг з одруженням батько дівчини, який почав з того, що розквасив нареченому носа і зламав руку. До шлюбу Колян йшов у гіпсі і з перев’язаною головою, наче фронтовик, що завітав додому у перерві між боями. Опісля армії молодята таки розлучились — Колянове дівчисько виявилось не тільки гуляще, а ще й полюбляло випити.

Другою дружиною Коляна була наша з ним однокласниця Вероніка, яку ми в шкільні роки звали просто Вікою. Колян зустрів стару знайому вже коли почав «підійматись» і взяв економістом у новонароджену фірму.

Вероніку я добре пам’ятав, бо сам колись був у неї закоханий. Її батьки приїхали в Z звідкись з Західної України, тож їхня донька мала характерний для тих місць тип вроди — величезні карі очі, витончений носик, маленький ротик-вишеньку. Через неї наш з Коляном тандем трохи не розпався — перший хуліган класу теж закохався у скромницю Віку. І, як ви гадаєте, кого обрала красуня та відмінниця? Ясно, що не мене, а Коляна… Що може бути банальніше.

Опісля свого швидкісного шлюбу Колян довго не бачив Вероніки. Коли ж зустрів її знову, старі почуття спалахнули з новою силою… Тьху, просто дамський роман — напиши про таке, ніхто ж і не повірить. Вони одружились. Колян забрав до себе сина, позбавивши першу дружину-алкоголічку батьківських прав. Матір’ю хлопцеві стала Вероніка. Саме завдяки їй Колян-молодший мав через кілька літ навчатись в Англії.не тільки через батькові гроші.

І от вам ще одна банальність — три роки тому Колян взяв на роботу нову секретарку.

Далі продовжувати, сподіваюсь, не треба. Колянову пасію я бачив кілька разів, коли заходив до його офісу. Колір її волосся змінювався трохи не щотижня, а очі у дівки були різнокольорові — одне сіре, друге каре. Коли ми розпивали в кущах попід школою свою першу пляшку, дівуля з різнокольоровими очима ще мочила пелюшки. Сімнадцять років різниці — це вам не щось. І мій бідолашний друг був щиро впевнений, що закохана вона не в його «шестисотий мерс», а в нього самого.

Про те, що босс крутить любов з Ларисою (так звали різнооку дівицю), за три роки дізналися усі працівники фірми, окрім Вероніки. Думаю, розумна жінка просто закривала на все очі, сподіваючись на те, що коханий порозумнішає. Та врешті знайшлися доброзичливці, котрі раді були просвітити дружину шефа. Опісля короткої але гострої розмови Вероніка забрала речі і поїхала до Z, а в Коляновій квартирі стала хазяйнувати Лариса.

Дітей у Коляна з Веронікою не було, якщо не рахувати виплеканого нею пасинка, котрий не розмовляв з батьком через мачушин від’їзд і переховувався у друзів в студентському гуртожитку. Жити під одним дахом з Ларисою пацан не хотів «конкретно».

На приятеля мого шкода було дивитись. Він то вихваляв Ларису, то лаяв невдячного сина, то згадував Вероніку, більше лихом, ніж добром. Колишня дружина, за Коляновою характеристикою, «про все мала свою думку, горда була, незлагідна, клятої бандерівської породи…» А от Лариса… Дивлячись, як Колян заводить очі і воркоче на адресу різноокої дівулі «мой катьоночек», я не знав чи плакати мені, чи сміятись. Падре Ігнасіо, мій улюблений герой, сказав би, що жінок з різними очима не потрібно перевіряти ні вогнем ні водою. Відьма з Божого попусту і ніяк інакше.

Колянова «історія кохання» згадалася мені в подробицях по дорозі до Z. Рідне місто я навідував раз на рік, навесні у поминальний тиждень. Ритуал цей було усталено з того часу, коли мої батьки в один рік померли від раку.

Батьківська хата стояла на самому краю Верхньоострівного селища. За Мінусінською вулицею, яку ми називали «висьолками», вже простирався степ. Так було до початку нового століття. Зараз вікна моєї «вілли» дивилися просто на цвинтар, званий у народі Степовим.

Романтичний вид на кладовище був одною з причин, через яку я ніяк не міг продати осиротілу хату. Лише скінчений мазохіст захотів би жити на вулиці, по якій кілька разів на день проїжджають катафалки, і милуватися виглядом гробків. Втім, сусіди мої до цього скоро звикли. Одній з сусідок, пенсіонерці тьоті Полі, я платив за те, щоби вона доглядала хати і городу. Тьотя Поля сумлінно стежила за будинком і обробляла город, а також очікувала на покупців. Таких не з’являлося вже кілька літ, з чого бабулька певне потайки раділа.

Приїхав я пізно ввечері, загнав «Тойоту» у двір, і тут таки з’явилася тьотя Поля зі старезним «Філіпсом» у руці. Мобільника бабулі купив я, і я ж таки поповнював його рахунок. Телефонів бо на «висьолках» не водилося зроду.

Вислухавши сусідчин звіт, я зайшов у чистенько прибрану хату, де наче витали тіні моїх батьків, закрив шторами вікно, з якого було видно цвинтар, місце їхнього останнього спочинку, і провалився в сон.

Наснилася мені Колянова Вероніка. Нібито ми з нею стоїмо біля якоїсь дивно знайомої мені хати, з хати лунають дикі верески того типу, коли не розбереш, чи ще гуляють, а чи уже вбивають, на Вероніці вечірня сукня кольору бордоського вина, з тих, де комірець під горло, а ось спина відкрита зовсім, жінка щось говорить мені з дивним загадковим усміхом, слів я не чую, але тон голосу не залишає сумнівів… тільки простягни руку, і пані в червоному впаде в твої обійми, наче стиглий плід.

Сон був зрозумілим — я думав про цю жінку. Де вона, що робить зараз. Навряд чи зосталася в Z — частина Колянового майна була записана на неї. А цікаво було б побачитись… згадати дитинство. Думка про можливий реванш над Коляном теж приходила мені до голови. Словом, я уже зловив себе на думці сходити на вулицю Шушенську, де жила колись Вероніка і може про щось дізнатись.

Зранку я подався на переповнений людьми цвинтар. Була саме поминальна неділя і прикрашені штучними квітами могилки нагадували мені якийсь страхітливий карнавал. Степовим кладовищем опікувалась місцева церква святого Пантелеймона, і в ту опіку входила заборона ставити біля могил лави і столики та саджати дерева.

Щодо столиків та лав я ще міг зрозуміти — поминки в наших краях часто перетворювались на огидну пиятику. Але саме відсутність будь-якої рослинності придавала Степовому моторошний вигляд. Старі кладовища завжди навіювали на мене легкий сум навпіл з жалем, а от місце спочинку рідних — жах, що й мене колись зариють у цьому пласкому, мов таріль, степу. Якщо це була психологічна атака з боку душпастирів, то дуже вдала. Я не витримав там і десяти хвилин. Помив пам’ятник, поклав квіти і трохи не підтюпцем побіг до воріт, за якими лишив «тойоту»

Ввечері я вивів машину з двору і рушив у бік центру селища. Якраз на перехресті з Шушенською світло рефлекторів вихопило з сутінок жіночу постать. У вечірній сукні темно-червоного кольору…

Я загальмував швидше від несподіванки, ніж від радості. Але це таки була Вероніка. Я не бачив її дуже давно, але ще застав той період, коли на столі в Коляновому офісі стояло її фото. Співпадіння було просто містичним… Та й обставини зустрічі… Жінка у вечірній сукні, що стоїть біля кіосків з пивом, довкола яких тусується різна потолоч… Чомусь мені стало моторошно, але дверцята я відчинив.

— Доброго вечора, — всміхнулась Вероніка, — пізнав мене, Олесю?

Лише одна вона у всьому світі звала мене Олесем. В дитинстві друзі здебільшого кликали Льохою, батьки — Альошею, а нині я звався Алєксєєм Леонідовичем N. майже для всіх, окрім хіба що Коляна.

— Я знала, що ти приїхав, — продовжувала жінка, — і оце їхала до тебе… Зупинилася, аби взяти щось до кави… Це, звісно, не столиця…

Вона ледь гидливо повела рукою у бік кіосків.

— Взагалі-то я теж… їхав до тебе, — пробурмотів я ніяково, — часом не знаєш, де тут можна посидіти… в безпеці?

— Тут неподалік є нічний клуб, — озвалася Вероніка, — якщо бажаєш… Я відішлю водія з машиною, а сама сяду до тебе. Холодно…

За хвилину ми вже кривуляли по темним вуличкам Верхньоострівного. Вероніка зателефонувала з мобільного якомусь Андрію, аби він їхав до «Ями» і там чекав на неї.

— «Яма» — це і є нічний клуб? — спитав я, — це часом не щось в стилі класика російської літератури?

— Не бійся, — засміялася Вероніка, — я не поведу тебе в бордель. Це цілком пристойний заклад. Трохи неформальний, згодна, але я люблю все незвичне. У мене є охоронець, і там безпечно.

Ми виїхали на вулицю Томіна, переїхали її і зупинилися біля якоїсь будівлі. Я врешті згадав, що тут було раніше — книжкова крамниця. Схил за нею обривався в балку з болотистим дном. «Яма»… Я почав шкодувати про поспішне рішення, але Вероніка вже виходила з машини.

Вікна будівлі були затемнені і звідти долинала музика. До нас швидко підійшов здоровань, звісна річ, голений, але у справжньому смокінгу. З рота у нього стирчали вампірські ікла, з тих, що продаються у відділах дешевих страшилок.

— Це я, Андрію, — тихо мовила Вероніка, — а це — зі мною. І сховай ікла…

Охоронець провів рукою по губах і за хвилину всміхнувся по-людськи.

— Гуморист, — буркнула Вероніка, — ходімо, Олесю…

Зала виявилась несподівано великою. Обставлена вона була в стилі «horror» — така собі трансильванська пивничка з голлівудського фільму. Стіни завішені червоним, на столах з червоними ж скатерками — світильники у формі свічок. Замість стільців — важкі дубові табурети. Посередині зали вихилялася у танку стриптизерка, розмальована під «вамп».

Публіка й справді мала досить неформальний вигляд. Просто переді мною за сусіднім столиком сиділа молода дівчина, весь білий топик якої був у плямах від червоного вина, а може й крові. Вона похитувалась у такт музиці, яка лунала невідомо звідки. Я пізнав саундтрек до фільму «Від заходу до світанку». Стильно, однак… Цікаво, що привабило Вероніку у цій забігайлівці…

Офіціантка з таким білим лицем, що воно могло бути тільки загримованим, принесла нам з Веронікою по «Кривавій Мері». Чим далі, тим краще. Багряні завіси на стінах коливалися від протягу. «Від заходу до світанку» замінила музика до «Дракули» Френка Копполи.

— Славетний Влад Цепеш, — сказав я, — не люблю цей стиль… Занадто заяложено.

— Ти пишеш про інквізиторів, — всміхнулася жінка, — і не віриш у вампірів?

— В Іспанії вони не дуже розповсюджені, - пожартував я, — може саме завдяки інквізиції. А чим тут закушують «Криваву Мері»? Сподіваюсь, не письменниками, котрі блукають по Верхньоострівному в компанії сеньори, схожої на портрет роботи Гойї?

До дівчини навпроти підсіло двоє якихось жевжиків. Розмова у них пішла явно на підвищених тонах. Дівчина розхитувалася з боку в бік все сильніше і сильніше. На її обличчі було написане повне нерозуміння ситуації.

— Наркомани, — озвався я до Вероніки, котра зовсім не звертала уваги на крики за спиною, — може ходімо звідси? «Інтурист», сподіваюся, ще не переробили на супермаркет як ресторан «Суомі»? Поїхали десь в пристойне місце… Це… Ця забігайлівка негідна тебе.

— Можливо, — мовила жінка, всміхаючись, — але я — господиня цього закладу… І хочу провести час саме тут… Не звертай ні на кого уваги. Дивись тільки на мене, Олесю…

Мені здалося, що світильник-свічка спалахнув справжнім полум’ям. Губи Вероніки були солоні від томатного соку. Коли вона сіла мені на коліна — я проґавив. Але з відповіддю не розгубився.

За сусіднім столиком вже не кричали — вили… Достоту як у моєму сні.

— Ти тільки простягни руку, — прошепотіла Вероніка, — і матимеш все… Безсмертя, Олесю…

— Я хочу тільки тебе! — вирвалося у мене, — я кохаю тебе, Віко!

***

«Я кохаю тебе, Віко…» — пробурмотів я в подушку. Тоді раптово підскочив. Стара батьківська канапа зарипіла всіма пружинами. Крізь щілину між шторами світило веселе травневе сонечко.

Дивовижний сон ще стояв у мене перед очима, коли я голився й одягався. Може тому й не помітив, коли порізався. Довелося терміново змінити сорочку і заліпити пластиром ранку під щелепою. Коли вийшов на двір — з літньої кухоньки визирнула тьотя Поля і погукала мене снідати.

— Тьотю Полю, — почав я, чомусь без усякого апетиту колупаючись у мисці з варениками, — ви часом не пам’ятаєте нашу з Миколою однокласницю… Вероніку, ну Віку… Пєтєлькіну…Ні, це Колька Пєтєлькін, а вона була…

— Смок, — озвалася сусідка, — дак чого ж… Я і батька її пам’ятаю… Всі чогось його Гришею звали, а по пашпорту він був цей… Орист…

— Орест?

— Еге ж… Орест Смок… Так і на пам’ятничку написали… Він недавно помер…На Степовому й поховали. А жінка його давно покинула…Ще до перестройки. І його, і дитину та й кудись подалася. Він чуднуватий був, Гриша. А кинула його жінка через те, що він в дурдом потрапив. Ненадовго, але якраз після того вона й подалася геть.

— Я цього не знав, — мовив я ошелешено, перебираючи в голові дитячі спогади. Те, що у Віки не було матері — пригадалося. Але, щодо батька…

— Якось гуляли ми, — продовжувала тьотя Поля, — мого чоловіка день народження. А мій з Гришею в одному цеху робив і наче дружили трохи… Ось він і запросив Гришу, мужик-то мій. Випили, і став Гриша хвалитися, що він панського роду. Що десь у Карпатах його предок-князь жив, і ворог лютий на його країну війною йшов. І ніби, Гришин прапрадід, чи хто він там був, продав дияволу душу, аби ворогів тих подолати. І той нечистий поміг йому, але харчуватись той чоловік мав однині тільки людською кров’ю і жити при місяці, а не при сонці. Та ворогів тих все одно було забагато, і пішов той князь у гори, ліг у труну, а з рідної землі собі постіль зробив. Та й досі спить, а раз на сто літ прокидається, аби напитись крові. І хто з його нащадків знайде той схрон, тому він дарує безсмертя… Ото наплів Гриша отаке, а серед наших гостей було «вухо». Хто — не знаю й досі. Та як почали його у «органи» тягати, Гришу-то. На казки їм було начхати, а от родичі Гришині за кордоном дуже зацікавили. А Гриша і «органам» почав отакі байки плести. За що і оформили мужика в дурдом. Життя поламали, сім’ю розбили… Він самашедшим не був, Гриша… Може і справді якісь пани у його в роду були, вони ж западенці — і він, і жінка. А чого ти раптом згадав за Смоків, Льошо?

Я відбувся якоюсь загальною фразою. Історійка мене зацікавила. Орест Смок, батько жінки, котра являлася мені в дивацьких снах, виявляється, вважав себе нащадком трохи не графа Дракули… Ну, певне… Смок… На діалекті — змій, або дракон… Не дивно, що донечка тримає таку кнайпу, як ота «Яма». Стривайте, люди добрі! Але ж все це мені наснилося… І охоронець з іклами і в смокінгу, і кав’ярня, стилізована під вампірське кишло, і дівчина в закривавленому топику… І сама Вероніка в бордовій сукні під горло… «Безсмертя… ти тільки простягни руку…»

— Ти сьогодні їдеш, Льошо, — спитала тьотя Поля, — до батьків не сходиш проститись? Я оце зібралась до свого чоловіка… Кажуть, що по-церковному правильно не в неділю на могилки йти, а в поминальний понеділочок.

Я згадав, як утік вчора із цвинтаря, і мені стало соромно.

— Піду, — сказав, — звичайно.

Могила чоловіка тьоті Полі була в іншому ряду, і до батьківських гробків я дійшов уже сам. В понеділок на цвинтарі не було нікого. Я постояв біля пам’ятника, поправив вінок і кошик з квітами, які приніс учора. Намагався думати про своїх старих, але їхні образи ніяк не асоціювались у мене з цим місцем. Я зітхнув і потиху пішов між могилками у напрямку застиглої постаті тьоті Полі.

Погляд мій зупинився на багатому надгробку з чорного мармуру. Надгробок привернув мою увагу тим, що в ньому було щось незвичне для місцевого цвинтаря. Замість традиційних пірамідки чи хреста на мармуровому ложі згорнувся сплячий дракон.

«Смок Орест Владиславович» — прочитав я і раптом заціпенів… З сусіднього надгробка, простої плити з білого мармуру, на мене дивилась Вероніка…

Я протер очі. Але фото нікуди не зникло, як і лаконічний напис. «Смок Вероніка Орестовна». Дата смерті — півроку тому… Через рік після розлучення з Коляном.

— Льошо!

До мене дріботіла тьотя Поля.

— А, — сказала, — ти побачив. А я хотіла якраз показати. Ось вони, Смоки… Віка батькові шикарний пам’ятник поставила. Вона, бідна, захворіла малокровієм. Од того і вмерла. За границю їздила, певно, лікуватись. Та все одно не помогло. Рядом з батьком і похоронили.

До машини я трохи не біг. Кинувши погляд на спідометр, зрозумів, що вночі я таки кудись їздив. Висадив тьотю Полю біля хати і рвонув прямо, а тоді вниз. Проїхавши через Томіна я зупинився біля колишньої книжкової крамниці, напівзруйнованої, з забитими залізними іржавими листами вітринами. Будівля вщерть заросла амброзією. Якщо хтось і міг тут випивати, то лише бомжі.

Я вже хотів знову сісти до своєї «Тойоти», коли раптом мою увагу привернуло щось біле. Я придивився і обімлів. На здоровенній бур’янині лежав білий дівочий топік геть заляпаний рудими плямами.

Додому я вже не поїхав. Зателефонував тьоті Полі, що терміново їду до Києва, попрохав прибрати в хаті та закрити її. І рвонув так, наче за мною і справді гналися вампіри.

«Пояснення може бути тільки одне, — шепотів дорогою здоровий глузд, — виїхав увечері прогулятись і побачив зграю наркоманів… Може спостерігав і вбивство… Провал у пам’яті — найнадійніші ліки від стресу… До чого тут Вероніка? Бачив когось схожого… Якусь іншу жінку. Решта — галюцинація. Сон.»

«А кров на шиї? — прошепотіла підсвідомість, — на твоїй шиї…»

«Поріз, — відповів здоровий глузд, — ні, я знаю, що дорогим касетником порізатися проблематично. Але у принципі — можливо.»

Підсвідомість, однак, методично пригадувала всі відомості про вампірів. В одному з моїх романів падре Ігнасіо таки довелося зустрітися з цими істотами. Тож я знав, що від одного укусу вампіром не стають. Для того, щоб дійсно мати безсмертя, про яке шепотіла Вероніка, потрібно, аби вищий вампір сам запропонував напитись його крові. Саме так, а не навпаки. Решта ж упирів, якими стають ті, хто помер від втрати крові під час вампірського харчування, нічим не відрізняються від зомбі. До того ж вампірами стають не всі жертви, а лише ті, в яких зоставили так би мовити «останню порцію» червоної вологи. Тож мені нічого не загрожувало. Поки що.

— Головне — не запросити її додому, — пробурмотів я і раптом схаменувся. Якби хтось почув мої думки — моїм домом могла б надовго стати психіатрична лікарня.

Потім мені до голови прийшла ще одна думка. Я вийняв мобільний і зателефонував Коляну.

З зони покриття «Київ-стару» я ще не виїхав, тож Колян озвався одразу ж.

— Ти гдє, братан? — спитав він бадьоро, — все ще в Z?

— Тільки що звідти виїхав, — сказав я, пильно стежачи за голосом, — відвідини цвинтаря — заняття не з веселих.

— Ага, — озвався Колян співчутливо, — слава Богу, мої старікі єщьо нє там, а тут.

— Бачив могилу твого тестя… Вона недалеко від моїх. Оригінальний пам’ятник.

— Та да, Віка вбахала в нєго кучу бабок, — пирхнув Колян, — лучшє би чащє навєдивалась к старіку, пока жіл.

— А Віка зараз де? — спитав я обережно.

— Виєхала за граніцу, — бадьоро пробасила мобілка, — на ПМЖ. Нашла сєбє какіх — то родствєнніков. В Руминії, куйош? Всє в Америку єдут, в крайнєм случає — в Гєрманію… А она — в Руминію… Всьо нє так, как у людей

Я поклав мобільника і замислився. Отже, Колян не знав про смерть колишньої дружини… До Румунії… «Раз на сто років… Дарує безсмертя…» Ні, краще не думати і не згадувати.

У дзеркалі заднього виду вже з півгодини маячив сірозелений джип. Потужна машина міцно сіла на хвіст моїй «Тойоті». Ще через півгодини я впевнився, що за мною стежать.

Всі спроби відірватись не принесли успіху. Джип супроводжував мене до самої столиці. До мого будинку ми під’їхали разом глибокої ночі. Я зупинився, вимкнув двигун, але продовжував сидіти. Поруч хряпнули дверцята джипу.

— Олесю, — почув я знайомий голос, — не треба від мене тікати…

Падре Ігнасіо вірував в силу хреста і молитви. Але я, на відміну від свого героя, був атеїстом.

Вероніка була в тій самій сукні. Коли я її побачив, то згадав надгробок на Степовому і мені стало моторошно.

— Та могила порожня, — всміхнулась жінка, — а мене звати Вероніка Думітраш, громадянка Румунії. Погодься, що Вероніка Дракула звучить занадто одіозно… Хоча мій пращур був зовсім не таким нелюдом, як про нього оповідають.

— Домнуло Вероніко, — спробував я усміхнутись, — чи не дозволите запитати, чому саме я…

— Бо ти, Олесю, завдяки твоєму фаху не збожеволів від зустрічі зі мною, — сказала Вероніка спокійно, — бо у тебе занадто багато амбіцій і замало совісті й сентиментів… Бо ти не розміняєш мене на безмізку кицьку, котра тільки і вміє вуркотіти: «Так, коханий…» Ти будеш гідною парою румунській князівні, для якої місяць є сонцем… То ти запросиш мене до себе? На філіжанку кави… Тільки простягни руку…

Її рука була холодна мов лід. Але я раптом перестав боятись. Безсмертя…

— Ходімо, — вишептав я, — Віко…

Вона усміхнулась…

На вечірку з приводу мого весілля я запросив лише Коляна з Ларисою. Закоханий дурень нарешті розписався зі своїм «катьоночком». Звістку про моє одруження він сприйняв «на ура»

— Круто! Наканєц рєшілся! А кто она?

- Іноземка, — мовив я ухильно, — велика оригіналка… Весілля не буде, лише вечірка. Ми з нею — і пара друзів.

— О’кей! — загорлав у трубку Колян, — ми ужє єдєм!

Колян ввалився у передпокій, як завжди веселий і громіздкий наче шафа. Лариса висіла у нього на руці як шарфик.

— Показувай сваю красавіцу! — зажадав він і раптом заціпенів з відкритим ротом.

— Вітаю, Миколо! — озвалася Вероніка з дверей вітальні, - заходьте, що ж ви…

Колян, однак, швидко отямився. Він навіть вирішив, що так воно й краще. Совість видно його трохи мучила весь цей час.

Ми з Веронікою домовились, що залишимо Коляну «останню порцію». З нього буде гарний охоронець, до пари Андрію. Та й грошики його не будуть зайвими. Що ж до Лариси, то вона мала стати головною стравою на нашому бенкеті.

Наприкінці двадцять першого століття ми плануємо стати найбагатшими людьми планети. Тобто… не зовсім людьми. І підготувати гідне пришестя Великого Влада… найгрізнішого вампіра. Безсмертний імператор, чому б ні… З цього б вийшов гарний сюжет для містичного роману. Але я більше не пишу про містику, я в ній живу.

Перемогти нас неможливо… Проти вищих вампірів безсилі всі «народні засоби» типу часнику, осикових кілків та хрестів. Нас може здолати лише могутній дух і віра. Не обов’язково християнська — будь-яка.

Та дух і віра мертві в наші дні. А отже — майбутнє за нами!

К і н е ц ь