Тореадори з Васюківки

ВСЕВОЛОД НЕСТАЙКО

"Т0р*Л40|»1Л.

з шн

ТРИЛОГІЯ ПРО ПРИГОДИ ДВОХ ДРУЗІВ

Для середнього шкільного віку

Малюнки ЄВГЕНА СЕМЕНОВА

Київ

«Веселка»

Тернопіль «Навчальна книга — Богдан»

ББК 84.4УКР6 Н56

У трилогії «Тореадори з Васюківки» відомого українського письменника, лауреата Літературної премії імені Лесі Українки Всеволода Нестайка розповідається про нерозлучних друзів Яву й Павлушу, про їхні веселі, незвичайні пригоди.

1979 року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія «Тореадори з Васюківки» внесена до Особливого Почесного списку Г.-К. Андерсена як один з найвидатні-ших творів сучасної дитячої літератури.

7-ме видання

Друкується за виданням: Нестайко В. Тореадори з Васюківки.— К.: Веселка, 2002

Передмова Богдана Чайковського

ШВЫ 966-01-0285-2 (Веселка) ГвВК 966-692-196-0 (Навчальна книга — Богдан)

© Всеволод Нестайко, 1973 © Богдан Чайковський,

передмова, 1990

© Видавництво «Веселка»,

підготовка видання, 2003

ЗНАЙОМЕЦЬ ІЗ КРАЇНИ СОНЯЧНОГО ДИТИНСТВА

ЧАСТИНА ПЕРША,

яку починає розказувати автор передмови, а закінчують Ява і Павлуша

Вогнище пригасало.

Та чиясь дбайлива рука підкинула трохи сухого хмизу - і враз міріади іскор злетіли високо в небо, розсипавшись на його темному тлі букетом барвистих світлячків, ніби у святковому салюті. Довкола залунали дзвінкі вигуки захоплення і гучний сміх...

Було це не так давно, хоч і збігло чимало років відтоді, коли в одному з таборів на березі Чорного моря зібралися діти з багатьох країн світу. Минуло вже зо три тижні, тож дівчатка і хлопчики різних національностей встигли добре роззнайомитись. Того вечора, що про нього тут йдеться, вони влаштували біля вогнища своєрідну читацьку конференцію - кожному хотілось похвалитися улюбленою книжкою, улюбленим письменником. І чи то говорив німецький хлопчик, чи шведська дівчинка - юні читачі сходились на думці, що їхніми найулюбленішими книжками є казки Шарля Перро, братів Грімм, Ган-са-Крістіана Андерсена, повісті та романи «Дон Кіхот», «Пригоди Гуллівера», «Робінзон Крузо», «Пригоди Тома Соєра». Коли ж почали називати книжки сучасних письменників, то для багатьох виявились відомими «Пригоди Цибуліно» Джанні Ро-дарі, «Малюк і Карлсон, який живе на даху» Астрід Ліндгрен, вірші Чуковського, Маршака, Наталі Забіли...

На жаль, до останнього часу за кордоном ще мало перекладають твори наших письменників, і можна лише пошкодувати, що чимало дівчаток і хлопчиків в інших країнах і досі не мають змоги читати кращі книжки наших майстрів дитячої літератури.

Аж ось одна дівчинка, дуже схожа на Гребенючку (з повісті «Тореадори з Васюківки»), а вона тихенько сиділа в групці українських дітей, підняла вгору руку і попросила слова. Її чемність і вихованість усім сподобались, і навкруг запала тиша. Гребенючка (була це, мабуть, вона) проказала:

- А мені дуже сподобалась книжка «Тореадори з Васюківки». - Скосила оком на Яву (васюківський «тореадор» також був там) і додала: - Вона дуже весела, ця книжка.

- О, тореадор?.. О, Нью-Васюківка... - залунали навперебій голоси.

Павлуша (Явин друг із Васюківки) глянув на Яву і мало не пирснув од сміху: обличчя того розпливлося в такій солодкій усмішці, наче він щойно уникнув удару корови Контрибуції ( (теж з Васюківки), яка цілилася йому в... одне дошкульне місце. Не скидаючи зі свого лиця усміхненої маски, Ява крізь зуби, щоб ніхто зарубіжний не почув, процідив до Павлуші: «Ну, що я казав! Знають нас уже в усьому світі!» А та Гребе-нючка чи то хотіла присоромити хлопців, чи просто сумління у неї прорізалось, як зуб мудрості, раптом некультурно вказала пальцем на Яву й Павлушу:

- Це вони - тореадори з Васюківки.

Далі автор передмови надає слово «тореадорам»

Ой, що ж тут зчинилося! Всі посхоплювалися, кинулись до нас, вигукуючи: «Колосаль!», «Віват!», «Буно дзіво!» А яке ж тут диво? Ну, я в тій книжці розказав перші дві частини, а Ява вже дорозказав третю частину. Ну, то й що? Ми ж такі хлопці, що... ого-го-го! Але тут Ява урвав перебіг моїх міркувань і прошепотів на вухо: «Бач, як вони шаліють... наче на відеотеку потрапили... Ти їм, того... розкажи, як ми удвох «Тореадорів» писали». Я аж присів: «Ну, ти даєш, Яво!.. Так уже й писали. Ми ж тільки розказали...» Та коли подумати, хіба ж то велике діло записати. Треба мати кебету, щоб розказати, а записати - то вже й відмінник Карафолька зможе. І я здався на Явину милість. Лише прошепотів: «Якою ж їм мовою розказувати?» А він мені: «Ну, звісно, нашою. Пригадуєш? «Енеус, ностер маг-нус панус, шмигляв по морю, як циганус». Бачиш, як нашою можна говорити на інших мовах... Якщо не хочеш, я й сам утну, хоч би й по-французькому». І він раптом, ступивши крок уперед, урочисто почав:

- Орле франсе: сам-пан-теля-пасе, а Марина-льон-тре...

Мабуть, крім отієї Гребенючки, ніхто нічого не второпав, однак усі вибухнули оплесками (французи, здається, також). Ті оплески вже могли б перерости і в бурхливу овацію, якби я вчасно не спохопився: годі! Чужої слави нам не треба!..

- Ми з Явою,- відтягнувши його за руку, ступив наперед я, - тільки розказали письменникові Всеволодові Нестайку, а він уже потім написав. Додав, щоправда, трохи того, чого ми й не розказували. Зате став тепер відомим письменником у Європі. Бачите, ви ж читали книжку «Тореадори з Васюківки»... А взагалі вона про нас із Явою, ми - герої...

Ой, що тут знову почалося!.. Нас уже вітали не як авторів, а як героїв...

Кажуть, що коли ми ото з Явою наробили того шелесту в причорноморському таборі, то дорослі дяді прислухалися до думки нашої зміни, і Міжнародна рада з дитячої та юнацької

літератури у зв’язку з Міжнародним роком дитини 1979 року внесла книжку нашого київського письменника Всеволода Не-стайка «Тореадори з Васюківки» до Особливого Почесного списку Г.-К. Андерсена як видатний твір дитячої літератури у світі.

Ми з Явою раділи несказанно!.. І не тільки ми.

Але ми забули ознайомити вас із тим, що завжди розказує про себе на зустрічах з читачами сам письменник Всеволод Не-стайко.

ЧАСТИНА ДРУГА,

яку розказує автор «Тореадорів з Васюківки»

Все своє свідоме життя я прожив у Києві. Знаю його і в далекі довоєнні часи, і в страшну годину лихоліття - в роки фашистської окупації, і в щасливу мить звільнення, і в тяжкі роки відбудови, і в наш час...

І хоч би де мені довелося побувати, хай навіть у найцікавішій подорожі, коли я повертаюсь до Києва, серце у мене б’ється від радісного хвилювання. Так було завжди, навіть у дитинстві. А тоді я і моя старша сестричка жили з мамою на вулиці Річній, 6/8.

Кожному на все життя запам’ятовується той урочистий день, коли мама або тато беруть тебе за руку і проводжають до школи - ти йдеш перший раз у перший клас. І я запам’ятав -тато мене за руку не взяв, бо він загинув разом з іншими січовими стрільцями (були такі українські патріоти в Галичині), і йти до школи мені не довелося, бо квартира наша була в приміщенні самої школи, де моя мама вчителювала. З одного боку - це було весело - жити в школі, а з іншого... Я заздрив моїм друзям, яким наша вчителька Ліна Митрофанівна записувала у щоденник: «Завтра прийди з батьками!» Мені до щоденника нічого не писали: моя мама була поряд.

І все-таки яке воно було довге і безтурботне, оте молод-шошкільне життя - перші чотири класи!

Та закінчилося воно раптово, враз, одного дня - у сорок першому. Довгими, дуже довгими були ті два роки окупації Києва. Півкласу нашого тоді полягло в Бабиному яру...

Скільки років минуло, а наче вчора...

У п’ятому класі я так і не вчився, а після визволення пішов у шостий до школи на Підвальній вулиці, сьомий, восьмий «пробіг» у школі на вулиці Гоголівській. Самотужки пройшов курс дев’ятого і перескочив у десятий вечірньої школи робітничої молоді на Солом’янці. Може, саме тому, що таке ненормальне було моє шкільне життя, і захотілося мені пізніше повернутися до школи і пожити у ній бодай у своїй уяві. От і став писати про дітей для дітей. Це вже після закінчення університету, коли працював у журналі «Барвінок», ніжність до якого відчуваю і донині. Там 1954 року було надруковане моє перше оповідання «Шурка і Шурко» - про дружбу дівчинки Олександри (Шурка) і хлопчика Олександра (Шурко). Побачивши вперше своє оповідання в журналі, я вже не міг відмовитися від того, щоб моє ім’я та прізвище надалі з’являлося в журналах та газетах. Спитайте Яву Реня і Павлушу Завгороднього, вони скажуть, що то за щемливе відчуття в душі, коли тебе називають автором, письменником. І я писав удень і вночі, аж поки написав цілу книжку, що й вийшла у світ під назвою мого першого оповідання у видавництві «Молодь».

Коли відновив роботу довоєнний Дитвидав (тепер «Веселка»), я почав працювати завідувачем редакції літератури для дітей молодшого шкільного віку і протрудився там не мало не багато - аж понад чверть століття!..

Вже тут, у Дитвидаві, я видав свою другу книжку про моє улюблене місто, про життя юних киян в дореволюційні часи, воєнні та в наш мирний час. Називалася книжка «Це було в Києві». Так став я письменником для дітей.

Але...

Коли я був маленьким хлопчиком, страшенно хотів якнайшвидше вирости і стати великим, дорослим. Може, тому, що я був справді малий на зріст, чи не найменший у класі. Малий, худий та ще й рудий. Як вогонь червоний. Мене дражнили «Море горить!», «Пожежна команда». А ще в класі мене називали Рудий африканський їжачок. Чому, спитаєте, їжачок? А тому, що руде волосся на моїй голові стирчало, як голки в їжачка. А прозвав мене так Філя Шпиндель. Було це на уроці географії, коли ми проходили Африку.

А за однією зі мною партою сиділа кирпата красуня і відмінниця Маня Корчемська, портрети якої я повсякчас нищечком малював на промокатці. Почувши, що Філя Шпиндель назвав мене Рудим африканським їжачком, вона так весело, так заливисто зареготала, що я... Ах, не будемо згадувати!.. Не будемо згадувати!..

Коротше кажучи, я страшенно хотів якнайшвидше вирости. І така мене брала нетерплячка, така нетерплячка, що я вам розказати не можу! Я годинами стояв і мокнув під дощем, підставляючи зливі свою руду довірливу голову, бо мій сусіда і приятель Вітасик Дяченко запевняв, що від дощу швидше ростуть. Він нещодавно переїхав до Києва із села і уособлював для мене народну мудрість. А мама лише дивувалася, чого це я повсякчас шморгаю носом...

Мені часто тоді снилося, що я літаю. Отак підскочу, смикнуся всім тілом угору і... лечу. Знову смикнуся - і ще вище. І так мені легко, так хороше! А поряд, як янгол, летить Маня

Корчемська. А Філя Шпиндель стоїть, мов пігмей, на землі, роззявивши рота, дивиться на нас. Підскакує, смикається, а злетіти не може. Я показую йому носа і лечу собі, лечу, лечу... Гарно!..

Про нічні польоти я розказував мамі (не згадуючи, звичайно, з ким літав). І мама сказала, що коли дітям сниться, ніби вони літають, то це означає, що вони ростуть.

Отже, люди ростуть уві сні. Отже, що більше спати, то швидше виростеш! І я почав лягати спати... о сьомій годині вечора. Скільки отого золотого, неповторного часу дитинства я ось так проспав!

У сні, нетерплячці я не зогледівся, як несподівано виріс. Витягнувся майже під два метри, і ото дивина - перестав бути рудим. І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство — найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілось повернутися назад! Назад — у дитинство. Та нема у часу дороги назад. Час іде тільки вперед...

Ні, все-таки вона є, та дорога. Вона пролягає через уяву, фантазію. І я почав подумки повертатися у дитинство, придивлятися до дітей і уявляти себе таким, як вони. Мені здавалося, що я заново переживаю зі своїми героями і своє, і їхнє дитинство водночас. А оскільки я у дитинстві багато спав і мені снилося багато різних неймовірних снів, я почав згадувати оті сни і писати казки. Відтак до рук юних читачів потрапила моя нова книжка - повість-казка «В країні Сонячних Зайчиків ».

ЧАСТИНА ТРЕТЯ,

яку розказує автор передмови

Він мріяв стати капітаном. Капітаном далекого плавання. Та як було не мріяти про море, коли зовсім недалеко, за базаром, на велетенському заводі вдень і вночі безупинно спалахували іскри електрозварки, осяваючи все навколо, клепали молоти, лунко гупаючи по залізу. Там народжувались нові кораблі, які потім спускали на воду, і вони пливли Дніпром аж до Чорного моря, а може, ще й далі, далі...

Як же було не мріяти, коли, закінчуючи четвертий клас, перечитав уже стільки книжок про море і Станюковича, і Житкова, і Стівенсона, і Дефо, і Марієтта...

Але однієї сонячної неділі, коли хлопчина вкотре збирався вирушити зі своїми друзями до Дніпра, у блакитне вранішнє небо увірвалася зграя хижих літаків з чорними свастиками на крилах.

Запала довга ніч окупації. Холод. Голод. Та мати-вчитель-ка, попри всі незгоди, організувала у своїй кімнатці підпільний клас, щоб її недавні учні не забували набутих раніше знань. Разом з ними навчався і хлопчина.

Ще лежав у руїнах визволений Київ, коли він з хвилюванням переступив поріг неопалюваної, незатишної школи. Підпільні мамині уроки допомогли — його прийняли зразу до шостого класу. І хлопчина спрагло потягнувся до високих ідеалів вітчизняної літератури, до безсмертної поезії Шевченка, до сумовитої і з веселими іскорками водночас, глибокої творчості Чехова. І щойно настав час обирати майбутню професію, вирішив - тільки література. І він вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету.

Нелегкі були повоєнні роки, голодні, та все ж то були роки юності, роки студентства, які запам’ятовуються на все життя.

Одного дня^-старший товариш, котрий активно брав участь у художній самодіяльності університету, запропонував юнакові роль статиста у театрі імені Лесі Українки. Хоч, як відомо, статистам не дають слів, та грати випало з народними, заслуженими артистами. Хто ж не погодиться на таку роботу, коли ще й у кишенях порожньо? І він подався в театральне мистецтво.

Успіх був шалений! Аншлаг!!! (Звісно, то народних, заслужених осявала слава, проте ж і на статистів упали її відблиски). Таке вражає глибоко. Чи не таке хвилювання проймало ва-сюківських тореадорів на прем’єрі «Ревізора»?! Чи не таким захопленням світилися їхні очі перед виходом на сцену?!

Звісно, безпосереднє прилучення до світу мистецтва подвоює, потроює сили. І юнак з небувалим завзяттям, енергією береться за перо.

Але кому розказати, коли в дорослих такий величезний життєвий досвід, вони пережили страшні роки війни, окупації, невимовні муки, страждання, невигойні рани втрат, пройшли тяжкими фронтовими дорогами а його світ, хоч і з часточкою тих болів, проте дуже маленький, замкнутий у собі. Хіба що спробувати розказати тим, хто не пізнав цього, у кого зовсім малий досвід життєвих вражень і труднощів. Тож юнак пише, пише і випускає одну за одною свої книжки: першу - «Шурка і Шурко», другу - «Це було в Києві», потім «Супутник - ЛІ-РА-3», «Космо-Натка», а там - і казку «В країні Сонячних Зайчиків» .

І ось...

Ви, друзі, звісно, полюбляєте все надзвичайне, неймовірне і, головне, щоб було весело, смішно. Тож письменник Всеволод Нестайко (а про нього ж ми розказуємо), знаючи про це, пише свої повісті й казки, як кажуть, в гумористично-пригодницько-му стилі - з вигадливим сюжетом, смішними ситуаціями, незвичайними пригодами. Ти захопився, смієшся з персонажів, та, перегорнувши останню сторінку, раптом усвідомлюєш, що це ж ти сміявся з самого себе, зі свого боягузтва, зі своєї безпорадності тощо. Але тихо. Ніхто про це не чує і не знає, письменник (спасибі йому!) твого імені не назвав, то мерщій-но глушити в собі, нищити, вбивати ці незугарні риси. А як же інакше? У нашому житті багато такого, що сам не помічаєш, а письменник, дивись, і показав його тобі, ще й посміявся. Тільки весело, незлобиво, і тобі стає легше. А на думку глибоко шанованого Нестайком письменника Марка Твена, «тільки той гумор буде жити, який виник на основі життєвої правди. Можна смішити читача, але то буде пусте заняття, якщо в основі твору не лежить любов до людей». В основі Нестайкових творів лежить любов до дітей. До дітей, яких він знає в житті, які стають прообразами його героїв, і до дітей, які потім стають читачами його творів. У нього все йде від життя і повертається в життя.

Справді-бо, пригляньтеся пильніше до Нестайкових героїв. Ось хоч би й до васюківських тореадорів Яви Реня і Павлуші Завгороднього. Хто вони? Звичайнісінькі бешкетники, зривщи-ки дисципліни, адже стільки «гріхів» на їхньому сумлінні. Проте не поспішайте з висновками, ще й ще придивіться до них, до себе - хіба не було чогось подібного в кожного з вас, якщо навіть ви зразкові школярі. Було, було, і це не біда, говорить письменник, бо життя складне, он навіть дорослі часом роблять помилки, а то й негарні вчинки, а ви ж іще не дорослі, без життєвого досвіду. Найстрашніше - це не сам поганий вчинок, а невміння і небажання самому його правильно оцінити, не чекаючи зауважень вчителя чи батьків. Головне в такій неприємній ситуації - зрозуміти, яка причина того вчинку, які були наміри - лихі чи добрі.

Бачите, васюківські тореадори завжди мають благородні наміри, але через малий досвід і брак знання потрапляють у прикрі ситуації. Проте нерозлучні друзі, обмірковуючи вчинене, вміють усвідомити свої помилки й стараються більше їх не повторювати, хоча ж частенько зразу із позиції доброго наміру вигадують і знову здійснюють нову «авантюру»...

Герої Нестайкових творів не поділяються на лише гарних -позитивних та лише поганих - негативних, вони такі, які бувають у житті,- у кожного є щось добре, і того доброго більше, ніж не зовсім доброго. Вони активні, а тому-то можуть помилятися, потрапляють у кумедні ситуації (це і у вас, і у нас викликає сміх), але ж вони ростуть, набираються досвіду, стають іншими, кращими. І вони вам починають подобатись, і вам стає радісно й весело у їхній компанії, бо, читаючи, ви самі потрапляєте на сторінки книжки, в гурт її персонажів, спілкуєтесь зі своїми літературними друзями, такими ж, як і ваші однолітки, вам і видається, що все це відбувається з вами...

Завдяки таким якостям творів, завдяки природному обдарованню письменника, який тонко розуміє гумор і вашу вразливу душу, ваше добре серце, його повісті й казки здобули мільйони прихильників як в Україні, так і за її межами, стали улюбленим читанням ваших зарубіжних ровесників. Крім того, за повістю «Тореадори з Васюківки» знято фільм, що одержав «Гран-прі» на Міжнародному фестивалі у Мюнхені та Головний приз на Міжнародному кінофестивалі в Австралії.

Дбаючи, щоб читачам було цікаво й весело, Всеволод Нестайко начебто навмисне уникає драматичних сторін шкільного чи «дворового» життя. Що тут сказати? Вчені-психологи справді вважають, що для емоційного насичення людині, як висловлюються вони по-науковому, потрібні не лише позитивні, а й негативні переживання. І це вірно. Згадайте, з яким захватом - аж дух забивало - злякано вигукували ви, коли вас, іще зовсім маленьких, підкидав тато на руках угору, а проте ви знову просили підкидати й підкидати. І якщо хтось із вас ніколи не відчув голоду, то можна вважати, не відчув і справжнього смаку їжі. Недарма ж ті самі вчені-психологи твердять, що людина не може вирости повноцінною, коли душа її не зазнала бодай найменших переживань.

Але кожному своє - один письменник володіє даром відтворювати драматичні сторони життя, інший - світлі, оптимістичні. Всеволод Нестайко вважає, що денна норма радощів і веселощів для вас майже завжди не виконується. Тим-то веселі книжки ви не тільки читаєте, а й перечитуєте, тим-то письменник з року в рік прагне подарувати вам нову книжку, ще веселішу за попередню.

Всеволод Нестайко виявив себе талановитим майстром веселих книг. Він добре знає і розуміє, що так реагувати на гумор, так сміятися, як у дитинстві, пізніше вже вам ніколи не вдасться, і через те створює якнайбільше веселих пригод, смішних ситуацій у кожній книжці, хоч буде та книжка про сьогоднішніх школярів чи про вигаданих казкових героїв.

Так, Всеволод Нестайко володіє цінним природним даром вести з вами, дорогі читачі, цікаву, захоплюючу розмову, легко переходити від реальностей вашого життя до вигадки, фантазії, казковості, повсякчас зберігаючи у своїй оповіді стриману усмішку. Саме усмішку, доброзичливу усмішку. Та ви, вже заразившись тією усмішкою, смієтеся, часом навіть регочете від прочитаного. Сміх не такий гіркий, як бувають пілюлі, зате зціляє, лікує він справді безболісно...

Всеволод Нестайко цього року відсвяткував своє доросле сімдесятиліття. І йому вже не треба, як у дитинстві, прагнути рости швидше. Хіба що творчо зростати - далі й вище, залишаючись у чарівному світі свого і вашого сонячного дитинства, який витворило його перо.

Богдан ЧАЙКОВСЬКИЙ

ЧАСТИНА ПЕРША,

яку розказує Павлуша Завгородній

Іл*р1ЛД«0^ІА'

"Ро^іифоил \лЯл їдкого ‘бірнлго

і (унЛісЛЛС/нЛАДсА