У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся.

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої,

Що в мир наш бога принесла…

Тепер їй любо, любо жити.

Вона серед ночі встає,

І стереже добро своє,

І дожидає того світу,

Щоб знов на його надивитись.

Наговоритись. «Це моє! Моє!» –

І дивиться на його,

І молиться за його богу,

І йде на улицю гулять

Гордіше самої цариці,

Щоб людям, бачте, показать

Своє добро. «А подивіться!

Моє найкраще над всіми!»

І ненароком інший гляне.

Весела, рада, боже мій!

Несе додому свого Йвана.

І їй здається, все село

Весь день дивилося на його.

Що тілько й дива там було,

А більше не було нічого. Щасливая!…

Літа минають.

Потроху діти виростають,

І виросли, і розійшлись

На заробітки, в москалі.

І ти осталася, небого.

І не осталося нікого

З тобою дома.

Наготи Старої нічим одягти

І витопить зимою хату.

А ти не здужаєш і встати.

Щоб хоч огонь той розвести.

В холодній молишся оселі

За їх, за діточок.

А ти.

Великомученице?

Села Минаєш, плачучи, вночі.

І полем, степом ідучи,

Свого ти сина закриваєш.

Бо й пташка іноді пізнає

І защебече: «Он байстря

Несе покритка на базар».

Безталанная! де ділась

Краса твоя тая.

Що всі люде дивувались?

Пропала, немає!

Все забрала дитиночка

І вигнала з хати,

І вийшла ти за царину,

З хреста ніби знята.

Старці тебе цураються,

Мов тії прокази.

А воно таке маленьке,

Воно ще й не лазить.

І коли-то воно буде

Гратись і промовить

Слово мамо. Великеє,

Найкращеє слово!

Ти зрадієш; і розкажеш

Дитині правдиво

Про панича лукавого,

І будеш щаслива.

Та недовго.

Бо не дійде

До зросту дитина,

Піде собі сліпця водить,

А тебе покине

Калікою на розпутті,

Щоб собак дражнила,

Та ще й вилає.

За те, бач.

Що на світ родила.

І за те ще, що так тяжко

Дитину любила.

І любитимеш, небого.

Поки не загинеш

Межи псами, на морозі,

Де-небудь під тином.