Україна і жиди

Мені тяжко забирати слово до питання українсько-жидівських відносин, бо на підставі мого республікансько-демократичного креда та політичної і особливо воєнної діяльности в часі ІІ-ї світової війни, німецькі нацисти, на основі інформації українських антисемітів, уважали мене юдофілом і польонофілом. Я ж ніколи не вважав себе жодним «філом», а коли на початку німецькосовєцької війни, в районах, де до 15-го листопада 1941 року, в обійдених німцями багнистих теренах Полісся, була наша воєнна адміністрація, не був не тільки розстріляний, але навіть ограбований якоюсь бандою жоден поляк та жид, то це випливало з нашого воєнного обов’язку забезпечити життя і майно всього населення даної території. Натомість пізніше, коли контрольовану нами територію посіла німецька адміністрація, а ми пішли в протинімецьке підпілля — і звідти протестували проти винищування німцями жидів і поляків на українській території як національних меншин України, то це також не було ніяке «філство», а державні методи дії.

Одначе сьогодні я почуваюся до обов’язку забрати слово до українсько-жидівського питання. Причиною на те є нова антиукраїнська кампанія жидівської преси, яку започаткував напад на полк. Андрія Мельника (часопис «Джуїш Пост» у Вінніпегу 2-го травня 1957р.), що її підхопила масова інша преса. Полк. Мельник — наш ідейний супротивник, але там, де діло стосується гідности цілої нації та зневаги чесної людини явною неправдою, — ми являємося абсолютними союзниками полк. Мельника. Бо, на превеликий жаль, він не є першим і останнім об’єктом таких кампаній з жидівської сторони. Вчора ними були Симон Петлюра та всі його міністри й генерали. Сьогодні на чергу прийшов Андрій Мельник, завтра прийде Степан Витвицький і так — до безконечности. Протягом останнього десятка літ жиди українців не зачіпали, а УНРада оприлюднила в англійській мові спеціяльну брошуру про українсько-жидівські відносини, яка ставила за свою мету нормалізацію тих відносин. По цьому питанні ведуть постійні наради зацікавлені люди з обох сторін, але в центральних керівних органах світового жидівства це питання стоїть на мертвому пункті. З уваги на те, що жиди, це народ, котрий живе і діє в світовому розпорошенні, але централізовано, ми маємо всі підстави боятися, що випад редактора «Джуїш Пост» не припадковий, як це думає українська преса, а — планомірна кампанія з директив якогось жидівського центру.

Коли ми хочемо нарешті цю проблему так або інакше розв’язати, мусимо холоднокровно і серйозно поставити всі питання руба:

1. Яка причина, що світове жидівство вже кілька сот літ веде явно ворожу акцію проти українського народу та його політично-державних аспірацій? Усі докази української вини — ставити на стола.

2. Чи існує серед українського народу антисемітизм? Українці такий факт заперечують, а жиди стверджують. Приймаємо твердження супротивної сторони, але тоді мусимо вияснити ХТО, КОЛИ і ЯК той антисемітизм там породив? Усі докази жидівської вини — ставити на стола.

3. Чи не змінилися радикально всі відносини обох народів, від Богдана Хмельницького до Бен Ґуріона, в котрих пора підходити до всіх проблем по-новому, як це диктує сучасна ситуація України та Ізраїля і всього жидівського народу?

4. Чого хоче світове жидівство: нормалізації українсько-жидівських відносин та дружнього співжиття обох народів чи дальшої ворожнечі та війни?

Коли жиди хочуть мирного співжиття, тоді українці розглядатимуть це питання на лінії міжнародньої дружби з Ізраїлем та всіх прав державними законами жидівській національній меншині в Україні. Коли ж жиди будуть дальше вести війну проти України, — тоді в українців вистане досить сил і засобів відповісти на війну війною. Українців не злякає той факт, що жиди мають багато капіталу та пропагандивних засобів, котрими можуть за одну мить очорнити будь-яку націю світу та всюди домагатися тільки того, що є їм до вподоби. ПРАВДИ НІХТО НЕ ЗАКОПАЄ НА ВІКИ ВІЧНІ. Не сьогодні, то завтра вона вийде на гору. В історії бувають моменти, коли золото не вартує своєї ваги з чорного сухаря, а найсильніші постаті цього світу стають мокрим кошеням на смітнику. Жиди повинні нарешті зрозуміти, що сучасна Україна — це не «дике поле» польської аристократії з ХVІ—ХVІІ ст. та царських генерал-губернаторів, з анальфабетами, а модерна країна з великими природніми багатствами, широко розвиненою індустрією та багаточисленним високопрацездатним і нормально освіченим населенням. Це населення знає чого хоче: 1917 року створено свою суверенну державу і від тої пори жидам про всі українсько-жидівські справи треба говорити з українським народом, а не білою чи червоною Москвою.

На превеликий жаль, жиди тримаються послідовно іншого курсу. Після українсько-польської війни в ХVІІ столітті, Мойсеєва Церква щороку проклинає Гетьмана України Богдана Хмельницького — поруч з Аманом, котре практикують і досі. Цими прокльонами розпалюється ненависть цілого жидівського народу не до одного Богдана Хмельницького, а до цілого українського народу. За модерних часів елементи цієї релігійної помсти перенеслися на політичну площину. Жиди вважають, що інтереси жидівської людности в Україні можуть бути найкраще захищені тільки тоді, коли Україна не матиме своєї державної суверенности, а буде під якоюсь чужою окупацією, Тому вони раніше трималися Польщі, а коли виросла нова Російська імперія, що завоювала цілу Україну, жиди автоматично стали найвірнішими прихильниками російської великої держави, перебуваючи на українській землі. А коли 1917 року впала царська влада, а на її місце прийшла комуністична система, жиди найактивніше стали на її стороні.