Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс

Стаття була підписана повним іменем і прізвищем автора й спершу надрукована в мюнхенському тижневику «Український Самостійник», рік І, чч. 4, 5, 7, 8, 10–13 і 15 за 1950 р., згодом передрукована під скороченим заголовком (без слова «тільки») в місячнику «Вісник», Нью-Йорк, вид. ООЧСУ, рік III, чч. 2/37 до 12/47, лютий-грудень 1950, а згодом у збірці «Україна проти Москви», вид. 34 ОУН, Мюнхен, Бібліотека Українського Підпільника, ч. 2, 1955 р., стор. 338–388.

Уривки чи розділи з цієї статті були друковані: під заголовком «Наша визвольна концепція» у «Вояцькій Варті», сторінці Т-ва кол. вояків УПА в Канаді й ЗСА, рік VIII, ч. 5/35, додатку до тижневика «Гомін України», рік XVI, ч. 43/805 з 17 жовтня 1964; під заголовком «Наше становище до Росії» в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік XV, ч. 41/764 з 13 жовтня 1968 р. і в «Гомоні України», Торонто, рік XXI, чч. 23/1046 і 24/1047 з 31 травня і 7 червня 1969 р.

Український визвольний рух, мотором якого є ідеологія і концепція українського революційного націоналізму, єдиний в цілому нашому політичному житті останніх двох десятиріч, іде послідовно своїм шляхом, постійно зростає, продовжує і поширює свою боротьбу через усі величезні потрясення і зміни, що їх переживає наша Батьківщина. Він переборює всі намагання ворогів України знищити його.

Большевицька Москва слушно вбачає в українському націоналістичному, революційно-визвольному русі найнепримиреннішого, найнебезпечнішого ворога, що безупинно веде боротьбу з нею на всіх фронтах і відтинках, який все наступає, не тільки підтримує, але й успішно поширює, скріплює протибольшевицьку визвольну революцію. Наша боротьба з Москвою ведеться скрізь, в Україні, серед інших народів поневолених большевизмом, і на закордонних теренах. Рівнорядно з нашим наступом на позиції московського імперіялізму й комунізму, большевики ведуть усильні намагання, щоб знищити наш рух усюди, докорінно. Головний фронт боротьби проходить на Українських Землях. На закордонних теренах існує його продовження, скрізь діє націоналістичний рух, як одностайна сила й акція.

Всі намагання Москви знищити український націоналістичний, революційно-визвольний рух ОУН-УПА фізично, тотальним наступом з чола — виявились даремними. Не зважаючи на найтяжчі умови боротьби й великі жертви, наш рух продовжує боротьбу, розвивається далі. Велика, чиста ідея української нації, змагання за волю України й за Божу Правду на українській землі — це невичерпне джерело сили нашого руху, а витворені в боротьбі високовартісні прикмети націоналіста-революціонера, досконалі методи організації і способи дії дають йому незламну снагу, міць і гарт. Бог благословить і спомагає нашу боротьбу за правду, проти червоного царства сатани.

Ворог розуміє, що самим фізичним винищуванням йому не зламати української революції, українського націоналізму. Тому він докладає всіх зусиль, щоб заатакувати самі джерела й головні внутрішні підпори його міці, конечно намагається нищити саму ідею українського націоналізму.

Проти націоналістичного руху, як в Україні, так і на чужині, большевики ведуть вперте намагання знищити його, розкласти. Але пряме атакування його з большевицьких позицій є безуспішне. Тому ворог намагається досягти своєї мети з допомогою тих проти-націоналістичних чинників і явищ, які існують в українському політичному житті за кордоном. Він старається різними способами використовувати їх для себе, підсилювати і спрямовувати на потрібні йому рейки. Бити націоналістичний рух таки українськими руками — це головна напрямна большевицької диверсії.

До таких самих наслідків, корисних большевицьким бажанням, ведуть на ідеологічному й політичному відтинку всі тенденції наближення до комуністичних позицій, будування на них перехідних помостів. Затерти чітку межу поміж: самостійницьким, визвольним рухом і російщиною чи комунізмом, засипати провалля поміж ними — це перша мета ворожих намагань по лінії ідейної демобілізації українського самостійництва. Кожне того роду явище, що творить вилім у непримиренності супроти ворога і його позиції — шкідливе визвольній справі, без уваги на те, з яких мотивів воно походить.

В українському політичному житті за кордоном існує багато таких проявів, які сприяють большевицьким намаганням знищити націоналістичний рух і підривати його визвольницьку дію. Вони мають різнородні причини, а серед їхніх заступників і виконавців часто недостає належного усвідомлення й розуміння того, яку шкідливу роботу вони виконують у відношенні до визвольної протимосковської боротьби. Але таке нерозуміння ані трохи не зменшує шкідливости таких явищ. Вони за своєю суттю ідуть на користь ворожим намаганням. Навпаки, це часто збільшує ту шкідливість і покривається з головною тенденцією большевицької Москви — атакувати, підривати й нищити самостійний націоналістичний рух з нібито українських позицій, українськими руками, впрягти до того й використовувати українські сили. В оцінці й у трактуванні таких явищ мусимо дивитися в першу чергу на їхнє діяння і наслідки, а не тільки на спонуки й наміри їхніх спричинників.

Боротьба на ідеологічно-політичному фронті проти всіх родів московського наступу й підступу має першорядне значення в цілому визвольному змаганні. Націоналістичний рух мусить виступати цілком чистий і революційно-безкомпромісовий проти всього, що походить від московського большевизму, або до нього доводить, хоч би в дальших, зразу невидних наслідках. Усі питання ідеологічного й політичного порядку треба розглядати передусім з погляду боротьби з московським імперіялізмом і його формою-інструментом — комунізмом. Все, що послаблює наші позиції в тому відношенні, що притуплює, зменшує чи затемнює діяметральну протиставність, революційну непримиренність, ідейно-моральну й програмово-концепційну вищість українського націоналізму супроти московського большевизму — треба викривати й усувати з нашого політичного життя. У такому теж пляні мусимо розглядати те, що діється на міжнародньому форумі, й розшифровувати справжній, глибоко прихований сенс усього того, до чого большевики прикладають руки, большевицьку стратегію на ідейному форумі в світовому масштабі.

Ставимо собі завдання докладніше висвітлити деякі намагання з боку відкритих і притаєних противників українського націоналізму звести визвольний рух з його властивого шляху, підсунути йому неправильні і шкідливі позиції. Не займаємося тут тим, що відкрито поборює, опрокидує революційно-визвольний рух. Хочемо виявити справжню істоту таких явищ, які роблять це при сповидному прихильному до нього відношенні.

Провідна, і для всіх того роду намагань спільна, лінія полягає в тому, щоб сучасну визвольну боротьбу звести з її націоналістичного шляху, шляху повноцінної Української Національної Революції — на шлях тільки протирежимного спротиву-резистансу. Ця лінія спільна і для тих, які з різних причин відійшли від українського націоналізму чи не спроможні його сприйняти й хотіли б потягнути за собою на протинаціоналістичні манівці цілий визвольний рух, як і для тих, що уважають таку лінію за перехідний, тепер конечний етап до підкошення і повного знищення визвольного руху.

Намагаючись збити визвольний рух з його націоналістичного революційного шляху, його противники часто послуговуються методою фальшиво зображувати й пояснювати справжні позиції сучасної визвольної боротьби в Україні, як теж обосновувати такі намагання фальшивим висвітлюванням потреб та умов розвитку визвольних змагань. Однією з таких фальшивих суґестій, що намагаються причепитись до нашого руху і впливати на дальший його розвиток, є наступна комбінація тез і висновків.

У 1941-43 роках, мовляв, виявилося, що на Осередніх і Східніх Українських Землях ідеологія і програма українського націоналізму та його концепція української національної революції — несприємливі. За двадцять літ панування большевизму в Україні сталися такі зміни в суспільно-політичному думанні широких мас українського народу, що світогляд, ідейно-програмові цілі марксо-большевизму в теорії знайшли загальне визнання, прийнялися як правильні, найпоступовіші, а ввесь найкращий, найактивніший елемент середнього й молодого покоління, вихований на большевицькій ідеології, є з переконання ідейно-комуністичний. Все незадоволення — ґрунт для мобілізації мас до революційної боротьби — серед подавляючої більшості народу йде не по лінії принципового заперечення комунізму, його цілей і основних засад, а по лінії заперечення тільки актуальної практики большевицького режиму, що стоїть у повній протилежності до «приємливих, шляхетних» ідей теоретичного комунізму. В площині національно-політичної свідомости і таких же прагнень в масі українського народу нема тепер принципового глибокого заперечення самої істоти імперіялізму й духу Москви, яка намагається задушити духову культуру, національно-державну й суспільно-економічну самобутність української нації. Відчуття й освідомлення того, національний інстинкт ніби вже притуплені. Існує лише заперечення суспільно-економічного визиску, економічного упослідження України й терористичного тоталізму большевицького режиму.

Тому боротьба за визволення України, щоб залучити до активної участи широкі маси, а передусім динамічний, здатний до революції молодий елемент, — мусить нібито бути в цілій постановці, отже і в програмово-концепційній, пристосована до тих даних, мусить завернути з націоналістичного шляху на шлях тільки протирежимної боротьби. Боротьбу за повалення большевицького поневолення України годі сперти в основі на національне свідомий, рішуче протимосковський і протибольшевицький революційний елемент, бо такого, буцімто, в Україні дуже мало. Її треба сперти на все, що наставлене проти самого режиму, проти існуючого стану. І в тому треба розраховувати не тільки на тих, хто в засаді є проти московського імперіялізму і проти комунізму, але так само й на тих, хто є за комунізм, за його здійснення, а ворожо ставиться до режиму й його практики за «зраду комунізму». Замість «непопулярного» заперечення цілости большевизму, треба визнати за позитивні «здобутки жовтневої (тобто большевицької) революції», і виступити в ролі їхніх захисників перед режимом, який їх зрадив.

Все це ставиться не як допоміжні, тактичні засоби для підсилення чи відтяження головного нашого фронту, але навпаки, — як основну концепцію визвольної революції. Отже, це вже не проблеми політичної тактики на окремих відтинках, в праці серед деяких середовищ, а тільки питання власної, основної програми. Мовляв, нам треба саме такі основні положення прийняти за головні лінії і на них будувати все. Відповідно до того треба відкинути дотогочасні, «вже пережиті» засади українського націоналізму, викоренити їх у власних рядах, змінити свою ідеологію і програму.

Що це значить?

Сама діягноза політичного ґрунту на ОСУЗ, яка служила за вихідну для такої концепції, базується на невірній оцінці ґрунту, національної свідомости, політичного наставлення народніх мас і революційних, динамічних елементів. Вона заперечує націоналістичну визвольну концепцію, достатню живучість і динаміку природних націоналістичних потенцій в українському народі та спроможність ідеології українського революційного націоналізму захопити народ, підняти його на боротьбу за «бути чи не бути». Замість національної революції в повному сенсі, вона висуває концепцію тільки протирежимної боротьби, ідучи за самообманом, що програмовий мінімалізм — усунення самого режиму і виправлення, а не докорінна зміна — суспільно-політичного ладу, гасло рятування «здобутків» жовтневої революції, а не повного відокремлення її теорії і практики, — швидше поведе народні маси на боротьбу, ніж максимальна програма нашої революції. Така концепція заперечує спроможність українського й інших поневолених большевицькою Москвою народів визволитися спільною революційною боротьбою, вона ставить на всі незадоволені з режиму елементи, на комуністичні й російські такою самою мірою, як на здецидовані проти-московські й протикомуністичні сили.

Ціла революційно-визвольна боротьба визначена двома основними процесами: будування власної сили визвольного фронту і поборювання ворога, нищенням його сил і позицій. В цих рамках існує широка скаля похідних і перехідних процесів, як, напр., приєднання співдії чи прихильносте різних сторонніх, чужих сил; відтягування їх від ворога; порізнювання його з третіми чинниками; демобілізування, невтралізування різних елементів у ворожому таборі: перетворювання цілої обстановки зударів з ворогом на найсприятливішу для нас, а трудну для ворога; активізування, посилювання одних площин і відтинків боротьби, а зменшування інших — відповідно до відношення сил і важливости одних і других для обидвох сторін. Багато таких питань з засягу стратегії і тактики визвольної революції має дуже велике значення. Для їх доцільного, найуспішнішого розв'язання застосовуються методи, завжди відповідні до обставин, і проводяться різні політичні акції, започатковуються і підсилюються різні процеси і в чужому, ворожому середовищі.

В осередку організування визвольної революції треба ставити кристалізацію, удосконалення і поширення серед мас націоналістичної ідеології, програми, визвольної концепції та підбирання, вирощування і формування на тій базі власної сили, її підстави — кадрів непохитних визнавців і борців. Необхідним є глибинно простежувати те, що живе й нуртує в народі, не тільки на поверхні, вже виявлене, але не менш те, що часто є приховане, в підґрунті. Тоді незмінний за своєю суттю зміст націоналістичної ідеології формується у найпромовистіші на актуальному етапі конкретні положення. Підбираються, залучуються і формуються такі сили, які за своєю глибокою природою є націоналістичні й революційні. Знову ж: при однобічному наставленні праці тільки на актуальні акції і мобілізування до них якнайбільше учасників на перший плян виступають тактичні міркування. У правильному ставленні нашої революційної роботи завжди мусять вестися в гармонійному погодженні обидва процеси: ґрунтовне формування рушіїв і головної сили революції у широкому масштабі, послідовно, через різні етапи, і — ведення актуальної революційної боротьби у формі різних акцій, які дають відсіч ворогові і мобілізують маси.

Дехто не розуміє і нехтує важливість процесу ґрунтовного формування елементів власної сили, зводить революційну діяльність тільки до актуальних проминаючих акцій, тому він усе розглядає під одним кутом — мобілізації до цих акцій такими засобами й гаслами, які дають швидкий, найбільший ефект. Через таку однобічність легко загубити напрямок розвитку національної революції на довшу мету, прийняти окремі вимоги тактики одного періоду діяльности за основну концепцію, за генеральну лінію.

Процес збирання, плекання, формування і вирощування власної сили визвольної революції мусить відбуватися на правильних засадах українського революційного націоналізму, на його ідеологічних, програмових істинах. Тому супроти власних рядів, перед українським народом мусять бути належно поширювані й висвітлені наші цілі, наша ідеологія і програма, наша визвольна концепція в цілій своїй суті, повністю. Наші основні засади мусять бути не тільки збережені й розвинені, але й з'ясовані у власному середовищі в повній чистоті, без жодних викривлень під впливом різних тактичних міркувань. Тільки на такій підставі, в такому дусі можна формувати ряди борців за визволення, які не піддадуться жодним атакам ворога. Тільки поставивши перед українським народом цілком ясні, чисті безкомпромісові цілі визвольної національної революції, можна повести його на найтяжчу боротьбу, яка вимагає незмірних жертв і яка єдина може принести волю нації.

Всілякі пристосування власних ідеологічних і програмових засад до зовнішніх впливів, викривлювання чи применшування їх відповідно до тактичних вимог на відтинках нашої діяльности в чужому чи ворожому середовищі підкопує самі основи визвольної боротьби. Через ідейно-програмову опортунізацію, через відступлення від повноти й чистоти власних цілей, замазання їх в очах народніх мас ставиться під знак запиту успішність і доцільність визвольної революції, прищеплюється сумнів, чи можлива й доцільна така боротьба за применшені, половинчаті цілі, які цілком не відповідають духові і потребам України.

Наша визвольна концепція, ідеологія і програма українського націоналізму мусять чітко відбивати найістотніші прагнення українського народу, в найчистішій формі, без сторонніх і ворожих суґестій і викривлень, а одночасно формувати національно-політичну свідомість.

Натомість в усій політичній, пропаґандивній праці на чужому ґрунті й супроти чужого середовища лише моменти тактичної доцільности вирішують про те, як треба підходити, які відтинки й цілі української визвольної боротьби та в якому насвітленні їх треба підносити. Тільки частина цілей нашої визвольної боротьби відповідає прагненням сторонніх чинників, чужих народів і деякі їх елементів, які — волею чи неволею — є складовими частинами чи знаряддям ворожої сили. Такі універсального значення елементи нашої програми виставляємо і пропаґуємо скрізь однаково, на всіх відтинках. Натомість деякі наші програмові постанови, які мають засадниче значення в цілій націоналістичній ідеології, відбиваючи питоменні прагнення і потреби українського народу, для деяких сторонніх чинників, до яких теж звертається наша діяльність — є не важливі, байдужі. Наголошування перед тими сторонніми чинниками саме таких цілей і гасел було б цілком недоцільне, безуспішне. Для здобуття прихильности і співдії чужих сил, а також саме для ідейно-моральної демобілізації у ворожому таборі треба підбирати й висувати такі з-поміж наших гасел, які переконливо й притягаюче промовляють до тих чужих елементів. Натомість, якщо б ставити як програмові цілі для власного табору, перед українським народом тільки ті гасла, обмежитися лише на них, — то це, замість мобілізувати, лише вносило б баламутство, розгублення.

Мірою щораз ширшого розгортання дії української визвольної національної революції, мірою активізування і посилювання щораз нових відтинків боротьби в широких масштабах, з впливом не тільки серед українського народу, але з перенесенням нашої офензивної революційно-політичної акції на чужонаціональні терени й у вороже запілля, в парі з тим, як українська національна революція стає аванґардом та організатором спільної визвольної протибольшевицької революції багатьох народів — арсенал нашої політичної зброї мусить відзначатися дуже широкою скалею. Великого значення набирає розрізнення поміж властивою, повною програмою, на якій мобілізується і формується власні сили, і політично-пропаґандивною тактикою на окремих відтинках. У процесі розгортання революційної дії Організація виробила собі високоякісні політичні здібності в застосовуванні різноманітної політичної тактики, вона влучно й успішно підбирає методи і кличі, відповідно до середовища, терену й цілої конкретної обстановки. Широкий діяпозон політичної праці і відповідаюча йому широка скаля тактичних засобів характеризують сучасний етап революційно-визвольного руху в Україні.

В революційній концепції визвольна боротьба провадиться на всіх ділянках життя, широким фронтом, різними формами, як постійно діючий і всезростаючий процес, аж до повної перемоги. Революційне змагання — це національна боротьба в площині духовости, культури, боротьба суспільно-політична й мілітарна, за повне знищення існуючого стану, його змісту й за побудову цілком нового, під кожним оглядом кращого стану, який відповідає потребам і бажанням українського народу. Збройна боротьба творить суттєву складову частину цілої революції. Всенародне повстання, збройний зрив цілого народу й остаточне повалення фізичної підстави та сили ворога у відповідний момент має завершити визвольну боротьбу, забезпечити будування самостійної держави, ладу, національної і соціяльної свободи.

Повстанчі дії й усяка збройна боротьба мілітарної сили революції має завдання давати відсіч ворогові, а захист народові, творити опору й охорону рушійних сил революції, посилювати й увидатнювати цілість революційного процесу, плекати, формувати й розвивати збройну силу революції, щоб на відповідному етапі мобілізувати в повстанчій армії всі сили революції. В цілому розвитку революційної боротьби величина, форми організації, засяг і методи дії збройних сил можуть мінятися, вони пляново нормуються в застосуванні до цілости революційного процесу.

При многогранності й складності революційної дії мусить панувати єдність і пляновість. Заповнює її ідеологічна єдність, одна програма й одна стратегічна концепція, політична й організаційно-оперативна координація. Ідейно-політична й організаційно-оперативна єдність є запевнена від початку органічною єдністю цілого руху.

Дехто визнає сенс визвольної мілітарної боротьби, нехтуючи всі інші ділянки й види революційної дії. Зневіра в можливість та успішність широкої, затяжної революційної боротьби підказала деяким одиницям узалежнювати справу визвольного змагання від розвитку міжнародньої ситуації і від постави сторонніх сил. Такі люди трактують цілу революційну боротьбу в Україні не як властивий шлях до визволення, а тільки як фактор, що привертає увагу зовнішнього світу на українську справу, з'єднує їй прихильників і пособляє нашій зовнішньо-політичній праці. Розцінюючи під цим єдиним кутом крайову боротьбу, такий погляд признає вартість мілітарним діям УПА тільки тому, що вони найголосніше і найбільше притягають увагу чужинецьких чинників. Але властивий революційний процес, залучування щораз ширших народніх мас до визвольної боротьби не має суттєвого значення в очах тих людей, які не вірять у власні сили й у можливості визвольної протибольшевицької революції. Такий погляд може видаватися оправданим тоді, коли поверховно дивитися на справи революцйної дії, на її зовнішні вияви і на зовнішній ефект, а не на її внутрішні розвоєві потреби і закономірності.

Загальна політична ситуація, яка складалася після війни, зробила неможливим щораз більше поширення мілітарних дій, розгортання повстанчих операцій. Прийшов період всебічного й глибинного революційного процесу, в якому мілітарний бік служить передусім підсиленню суспільно-політичних секторів революції. У цілісній стратегії революції звуження дійової мілітарної сили і її акції ніяк не є рівнозначне з послабленням, применшенням сили революції, цілого революційного процесу. Бо повстанча армія і мілітарні дії — це складова частина, одна з функцій і форм революційної боротьби, а не єдиний, сам у собі замкнений фактор. Мілітарні дії УПА повністю капіталізуються на користь зросту революції теж тоді, коли вони самі не зростають і кількісно не поширюють сили УПА. Капіталізуються в тому, що зростає, посилюється революційний процес в інших видах поширенням ідеї визвольної революції, зростанням суспільно-політичних революційних акцій. Коли — зважаючи на цілісну ситуацію і вимоги внутрішнього розвитку, — загальний плян диктує звуження мілітарного сектора, тоді сили цього сектора не демобілізуються, а переводяться до інших секторів для їхнього підсилення і там продовжують ту саму боротьбу іншими формами. Зріст сили революції в інших видах завжди несе в собі такі потенції, які у відповідний час виступлять у мілітарній формі. Цю правду найкраще потверджує створення і блискучий розвиток УПА у висліді цілої попередньої діяльности УВО-ОУН. У найтіснішій співдії та ідейно-політичній єдності ОУН й УПА з самого початку була забезпечена одностайність і пляновість цілого визвольного руху та найдоцільніший за всяких обставин уклад окремих форм революційної сили і дії.

Ідеологія, програма, визвольна концепція і революційна боротьба українського націоналістичного руху творять одноцілу, гармонійну будову, засновану на завершеному українському світогляді. Ця архітектурна одностайність і гармонійність дає рухові внутрішню силу, дійову динаміку та відпорність на всі наступи й удари ворога.

З другого боку всякі шкідливі, неправильні та невдалі концепції і почини в українському політичному житті мають своє коріння в чужому, протиставному для українства, світогляді, або в світоглядовому безґрунті, чи є вислідом розбіжностей між теоретично визнаними світоглядовими засадами та життєвою політичною практикою. Хто будує на невластивих для нашого ґрунту світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих намаганнях, не поставить нічого тривкого, тільки помножить руїни. А хто в практичній політичній дії не звертає уваги на те, щоб закріпити основні філяри на непорушному ґрунті, того кон'юнктурні конструкції і почини хиляться за вітром, хитаються і від змінних чи сильніших вітрів валяться.

При глибшій застанові можна переконатися, що найбільше лиха в українському політичному житті, найбільше внутрішніх суперечностей і шкідництва для визвольних змагань походить з матеріялістичного світогляду, з чужих, соціялістичних ідеологій і концепцій та з хиб характеру одиниць і цілих гуртів. Український націоналістичний рух не приймає жодної з філософських систем, створених чужинецькими мислителями, не займається ними. При тому ж для українського націоналізму є притаманний український світогляд, що є витвором українського духу, природи і цілого українського народу, посталий на базі загально-християнського світогляду. Він не створений одним мислителем чи якимсь науковим напрямком, не вкладений науково у філософську систему, але виразно віддзеркалений і діючий в усьому житті й творчості української нації та української людини, як упорядкована, гармонійна і завершена система вартостей, яка виросла органічно. Український світогляд є християнський.

Матеріялістичний же світогляд — витвір цілком іншого, чужого духу, на відмінному ґрунті, в своїх засадах і висновках цілком незгідний з українським світоглядом, з українською духовістю, протилежний їм. Матеріялістичний світогляд є принесений в українське життя почасти ворожим пануванням в Україні, почасти соціялізмом, а впродовж останнього чвертьстоліття його накидає українському народові большевизм усіма засобами насильництва й терору. Сьогодні він є не тільки однією з існуючих у світі світоглядових доктрин, але найголовнішим, основним чинником-засобом ворога, щоб знищити душу, істоту, самобутність української нації, перетворити український народ, українську людину в податливий для цілей Москви об'єкт. Тому ставлення до матеріялістичного світогляду будь-якої організації має в аспекті визвольної боротьби проти большевизму суто політичне значення.

У визвольній боротьбі України проти большевицької Росії найбільше шкоди приніс соціялізм, який найгірше причинився до ідейної, політичної і мілітарної демобілізації України в змаганнях з большевизмом. Ця сама бациля і тепер діє в українському політичному житті на еміґрації. Але у відкритій формі сьогодні вона не має приступу до українських мас, наявні соціялісти, соціялістичні партії доживають свого віку. Натомість велику шкоду наносять замасковані, приховані соціялістичні тенденції, які проявляються в різних формах, скрізь просякають, навіть намагаються запустити коріння в революційно-визвольному русі, внести в нього ідеологічний розклад.

Приписуючи соціялізмові монополію на захист соціяльного становища робітництва, ідентифікуючи його з програмою соціяльної справедливости і поступу, дехто робить намагання поширити в цьому відношенні баламутство, паралізувати чуйність до всіх розкладових елементів соціялістичної доктрини. З'являються партійні новотвори, оформлені під власним іменем і замасковані, які зловживають назвою революційно-визвольних чинників. Одні й другі підшиваються під революційні, протибольшевицькі вивіски та намагаються поширити опортуністичні щодо комунізму тенденції. Вони визнають здобутки марксизму-комунізму й говорять про їхнє збереження в Українській Державі. Зокрема вони протиставляться катеґоричному відкидуванню колективізації, шукають у ній позитивних сторінок для національного господарства. Одні пропагують збереження колективного господарства поруч із приватним землеволодінням, а інші йдуть ще далі й обстоюють збереження колективізації всього сільського господарства.

Всі ці соціялістичні й прокомуністичні тенденції відзначаються таким ставленням, немов би боротьба українського народу, яка ведеться і за соціяльне визволення, мала справу не з соціялістичним, комуністичним ладом, а з капіталістичним. Приймаючи за свій большевицький погляд, вони трактують той соціальний лад, який існував в Україні під російською окупацією до 1917 р., а на ЗУЗ під Польщею до 1939 р., чи який існує в інших країнах — як діючий ще фактор. Вони займаються ним і різними його інституціями так, немов би нам доводилось боротися з капіталізмом, а не з комунізмом. Комуністичний, соціялістичний лад, силоміць накинений большевизмом, вони трактують як поступовий. За зразком большевицької пропаґанди в трактуванні соціяльних питань вони відтворюють мариво поміщиків, капіталістів і т. п. колишніх, уже неіснуючих в Україні, факторів і явищ так само, в такій самій постановці, як це робить большевицька демагогія і гореславна з часів визвольних змагань 1917-20 рр. соціялістична аґітка.

Що большевики це роблять для того, щоб являтися перед народніми масами захисниками від капіталістично-поміщицького нещастя і щоб большевицьке тотальне покріпачення зобразити як рай — це зрозуміле. Натомість намагання спрямувати визвольний рух у соціяльних питаннях на такі рейки, якими йде большевицька пропаґанда, є в своїх наслідках рівнозначне з дією ворожої диверсії. Скеровання самостійницької енергії на фальшиві рейки боротьби з вітряками відвертає увагу від властивого, найстрашнішого й актуально єдиного ворога і поневолювача, як національного, так і соціяльного — від московського комуно-большевизму. Нові попутники соціялізму говорять про соціялістичну програму 1917-20 рр., як про прогресивні засади, які мали б лягти в підставу суспільно-економічної програми визвольного руху. А большевицька жовтнева революція, в їхній інтерпретації, несла прогресивні, позитивні здобутки, яких не треба відкидати, а тільки зберегти й закріпити, очистивши їх від викривлень і надужиття режиму. Такі позиції є в цілій своїй основі фальшиві й шкідливі.

Ми боремося проти московського большевизму в усіх його проявах, на всіх ділянках. Наша боротьба — революційна, безкомпромісова, тобто ми заперечуємо, відкидаємо і поборюємо все суто большевицьке, що він приніс і накинув українському народові, відкидаємо принципово, повністю. Дошукуватися, відрізняти в большевицькій системі позитиви — неслушно, а з погляду революційної стратегії шкідливо. Якщо в підбольшевицькій дійсності е речі, окремі явища чи процеси, які самі собою є вартісні, позитивні, то цього ніяк не можна зарахувати на користь большевизму. Бо при всій своїй тоталітарній безоглядності і большевизм не є такий всевладний, щоб уся діяльність, усе життя формувалися тільки його волею і плянами. Навпаки! Спротив большевизмові, намагання формувати життя в різних ділянках по лінії природного розвитку поневолених ним народів і потреб людини виявляється в різних формах і на всіх ділянках, без уваги на большевицький терор. Большевизм не є спроможний повністю опанувати все і переламати, він примушений тут і там іти на поступки.

Большевики зображують природний ріст і розвиток, а навіть вимушені поступки, як свої власні досягнення, як реалізацію програмових цілей комунізму, щоб їх використати пропаґандивно й піднести в очах мас свій авторитет. Всі справжні досягнення здорових життєвих прагнень народів московський большевизм намагається в кінцевому ефекті повернути на свою користь, на протинародні цілі. Але в усіх своїх проявах і наслідках, на всіх ділянках він має супроти українського народу тільки неґативне значення. Говорити проти позитивні сторінки й здобутки жовтневої,

большевицької революції, зараховувати на їхнє конто ті позитиви, які є вимушені й здійснені непереможними життєвими силами народу, а які та большевицька революція намагається повернути на згубу народу, — це вияв повного нерозуміння дійсности або не-припущеного легкодушного сприймання ворожих суґестій. Так салю неправильним і шкідливим є затирати ріжницю, протилежність між визвольною українською революцією 1917-20 рр. і такими ж національними революціями інших народів — з одного боку, та жовтневою большевицькою — з другого.

З погляду визвольної національної революції, яка має з коренем усунути московсько-большевицьке панування і тотальне закріпачення, все, що своїм змістом чи походженням є большевицьке, реакційне, антиреволюційне, — кожна тенденція; яка намагається виправдати, зберегти будь-які прояви і залишки большевицького ладу, є реакційна, протинародня.

Большевицька пропаґанда намагається накинути погляд, що всяка боротьба проти большевизму і його ладу прагне відновлення того стану, зокрема соціяльного, який існував до 1917 р. Так ніби існують лише дві можливості: большевицький лад або такий, який був накинений в Україні царською Росією й іншими окупантами. Таким способом большевики намагаються використати живу ще в нам'яті народу здорову ненависть до старорежимного стану, компромітувати визвольний рух і створити почуття безнадійности, безвихідності! становища.

Український націоналізм так само категорично відкидає і поборює московський большевизм-комунізм, як і всяке намагання привернути стан національно-політичного і суспільно-економічного поневолення білою чи будь-якою іншою Росією, або іншими окупантами. Ті соціяльні відносини, які були накинені Україні попередніми окупантами, й усяка спроба їх відновити знаходять в українському націоналізмі непримиренного ворога. Його метою є побудувати в Українській Державі свій власний суспільний лад, відповідно до потреб і бажань усього українського народу, що запевнить українській нації найкращий розвиток, усім громадянам України — всебічну свободу, справедливість і добробут. Тут український націоналізм іде своїми власними шляхами, беручи за підставу і вирішальні критерії: український народ, українську родину, природні дані, життєві умови і потреби України. З чужих прикладів і досягнень український націоналізм приймає те, що відповідає українському народові. З минулого бере він за підставу ті вартості й засади, що їх витворив сам український народ у свобідному своєму розвиткові, а які відповідають сьогоднішньому життю і його рівневі. А все те, що накинене йому чужим пануванням проти його волі і прагнень упродовж цілого історичного розвитку, як давніше, так і в останнє чвертьсторіччя — відкидається.

Ведучи тепер боротьбу проти большевицької Москви, мусимо туди спрямовувати всю увагу, всю енергію. І на відтинку боротьби за соціяльне визволення, яке є неможливе без визволення національного, в центрі уваги мусить стояти заперечення, поборювання існуючого ворожого, большевицького ладу. Тотальне повалення і знищення большевицького тотального закріпачення народу і людини мусить стояти в свідомості і настанові народніх мас як головна істина і вимога в усій суспільній проблематиці. І це мусить робити, цього мусить досягти революційно-визвольний рух усією своєю політичною діяльністю. Справжній самостійник не може говорити про «здобутки» жовтневої революції, про деякі позитиви комунізму, про правильність соціялістичної програми, не сміє відвертати уваги мас від боротьби з комунізмом у бік примар неіснуючого в нас приватного капіталізму. Бо таке ставлення соціяльної проблематики іде шляхом підривання протибольшевицької революції, ворожого наставлення до большевизму і до «всіх діл його».

У розвитку української політичної думки і політичних сил такі тенденції є рецидивом тих соціялістичних хворіб, які підточили й знесилили національно-політичне відродження і визвольні змагання 1917-20 рр. Вони цілим своїм внутрішнім змістом, духом, способом і тлом свого виникнення повторюють те саме, що тоді робили соціялістичні партії. Одне й друге — це витвір ідеологічного опортунізму супроти ворога, опортунізму, який хоче здаватися революційним. Це діяння таких елементів, які в процесі тотальної боротьби за національне визволення і самоствердження націй знайшлися у воюючому національному таборі, але духово не визволились від ідейного тиску ворога, або наново йому піддалися і хотіли б, щоб національна боротьба пішла по лінії якогось компромісу з «вартостями і надбаннями» ворога. Як у 1917-20 рр., так само теперішній явний і закаптурений соціялізм хоче виконати у визвольному таборі ролю політичного проводу, світити тим, що переймає готове від чужих або й від ворога, і на такі рейки спрямувати визвольний рух.

Якщо йде про розміри, фактичний вплив і значення в сучасному політичному житті, то ці явища є незначною мініятурою того, чим були соціялістичні партії в 1917-20 рр. Однак саме виникнення такого рецидиву, такої соціялістично-опортуністичної тенденції в сучасності є явищем шкідливим і його належить повністю усунути з українського політичного життя.

Висування на перше місце в програмі визвольних змагань гасла «За демократичний лад в Україні», замість гасла «За самостійну національну державу» має ще інший мотив і вкрай шкідливий аспект. Концепцію тільки протирежимної боротьби висувається у формі проекту, щоб сучасні визвольні змагання ставити як боротьбу за устрій української держави, а не за здобуття самостійної держави. Ця концепція скристалізувалася на еміграції і настійливо підносилась у той час, коли УССР прийнято до ОН. Той факт викликав чимале захоплення в деяких людей і скріпив їхні погляди, що відповідно до того треба змінити постановку нашої визвольної політики.

Хід думок і арґументів за тією концепцією такий: дуже важко вести на міжнародньому форумі українську зовнішню політику в умовах недержавної нації, яка щойно змагається за створення своєї держави. В таких умовах не можна виступити як самостійний політичний чинник, бо в розумінні засад міжнародньої політики, України як самостійного фактора не було. Через прийняття до ООН (тепер ОН) УССР дістала міжнародне визнання як українська держава і тепер Україна є суб'єктом у міжнародньому житті. Хоч вона не може вести своєї незалежної політики і на ділі є колонією Москви, інструментом російської політики, користь із того така, що світ визнає в принципі українську державу, зживається з фактом її існування, з підметною позицією України в міжнародніх взаєминах. Це полегшує міжнародне визнання української держави в майбутньому (самостійної), заздалегідь його запевнює. З погляду міжнароднього права існуватиме тяглість української державності! майбутня самостійна, справжня Українська Держава в тому відношенні автоматично переймає спадщину до УССР. Будування УССД матиме в міжнародньо-правному сенсі характер державного перевороту, зміни режиму й устрою. Тепер буде куди легше вести самостійницьку зовнішньо-політичну працю, коли Україна має право громадянства на міжнародньому форумі. Відповідно до цього — кажуть речники цієї концепції — нам треба в закордонній діяльності інтерпретувати сучасні визвольні змагання, як боротьбу за зміну державного устрою і режиму в СССР, а не як боротьбу за саму державу, за її існування. Зокрема перед зовнішнім світом нам не можна заступати становища, що УССР не є українською державою. Тепер, мовляв, треба справу ставити так, що УССР не має повної суверенности і ми боремося за ту суверенність, за повне відокремлення від СССР, від Москви, а так само за зміну влади й устрою держави на демократичний, за усунення комуністичної диктатури. Така постанова потрібна для того, щоб не підривати користей для справи української державности на міжнародньому форумі, які можна витягнути з факту міжнароднього визнання УССР.

Такі погляди найсильніше акцентуються у два перші післявоєнні роки. Тепер уже надто очевидна помилковість тих міркувань і самі їхні речники охололи в своєму захопленні і рожевих сподіванках, що присутність УССР на міжнародній шахівниці, в ролі шахової фігурки в грі Кремля допоможе самостійницькій зовнішньо-політичній праці. Але суттєво такі заложення залишились в основі кон'юнктурно-опортуністичною концепцією в українському політичному житті на еміграції. Концепція протирежимної боротьби за саму зміну системи товчеться далі в тому колі, як і виразне уникання того, щоб чітко, послідовно ставити, що т. зв. УССР не є жодною українською державою.

Це і є спільним знаменником усіх протинаціоналістичних тенденцій на еміграції, від явних соціялістичних, ніби революційних протибольшевицьких, до псевдонаціоналістичних. Намагаючись виплисти на політичну поверхню на хвилях кон'юнктури, силкуючись виступити в українській самостійницькій політиці проти націоналістичної лінії зі своєю «прогресивною» концепцією, вони на ділі впадають у стару колію опортунізму проти ворога, приймаючи приховані наміри його гри в новому, «прогресивному» виданні. Шкідливість такого напрямку є багатобічна. Передусім він вносить повне баламутство в українську самостійницьку політику, в якій становище супроти УССР і всієї большевицької гри в цьому відношенні мусить бути принципово витримане й послідовно проведене. Єдино правильним є таке становище, яке відповідає фактичному станові й випливає з наших основних цілей. Отже — УССР не є ніякою українською державою, це тільки вивіска, оманна форма, що нею большевицька Москва намагається приховати перед зовнішнім світом імперіялістичне поневолення і колоніяльну експлуатацію України. Перед українським народом Москва хоче скомпромітувати, знецінити ідею української державности, підвівши під назву й форму УССР найгірше поневолення і визиск. Таким чином большевизм намагається підірвати, ідейно обеззброїти змагання за українську державу. Будь-який опортунізм, компромісовість, невиразність у цьому питанні є неприпустимі в самостійницькому русі, бо вони вносять дезорієнтацію і демобілізацію, ведуть до того, чого хоче ворог.

Правда, піти на такий шлях Москву примусила незламність змагань українського народу до державної самостійности. Не маючи сили зламати його, большевизм пішов на обман, на підступне підривання. Однак, зробивши це, ворог намагається повернути таку тактику на свою користь.

Виведенням УССР на міжнародній форум большевицька Москва хоче зразу досягти кілька вигід: випровадити в поле, забурити змагання України до повної суверенности й обдурити світ щодо справжнього становища т. зв. союзних республік СССР. В міжнародньому житті, в світовій опінії большевики намагаються зв'язати ім'я України з усією політикою Москви, і то не в сенсі поневолення, а тільки так, ніби самостійна УССР добровільно солідаризується в усьому з СССР; таким способом на міжнародньому форумі невтралізувати, здушувати правду, що Україна є головною революційною силою проти московського імперіялізму, що вона змагає до розсадження, знищення СССР; нарешті, большевики намагаються мати ще одну, дуже вигідну позицію в своїй грі на міжнародніх форумах. Такі користі є для большевицької Москви.

А чи для справи української державности є якась користь з того, що Україна є репрезентована Мануїльським, що в світову опінію втискається уявлення про Україну, як про підголоска Москви? Чи не краще, щоб ім'я України не стояло як одна з большевицьких фігур, але виключно було синонімом і символом протибольшевицької і протимосковської революції, яка несе розвал СССР, зламання московського імперіялізму, смерть большевизму? Чи краще, щоб слово Україна лунало в світі тільки безкомпромісовою визвольною боротьбою, що Москва боїться самої згадки про Україну в світі, чи щоб Мануїльські представляли світові осідлану, слухняну Україну, що її большевики вже можуть спокійно показувати? Чого важче досягнути на міжнародньому форумі, в світовій опінії: чи здобути визнання для справжньої революції, розправи з большевицькою Москвою, — а іншого шляху немає, — чи направити, відродити все те, чим обтяжить ім'я України так звана УССР?

Чи для справи побудови УССД може мати серйозне значення т. зв. тяглість української державности з УССР як останнім вогнивом? Для чиєї справи в спадщині після УССР знайдеться більше корисного для натягання в міжнародньо-правдивому змислі: для справи суверенности і соборности Української Держави, чи для нового московського загарбницького імперіялізму? Та загалом, коли, який народ здобув чи забезпечив свою державну незалежність самою об'єктивною рацією своєї справи перед міжнароднім правом? Пощо ж зводити на манівці самостійницьку думку?

І нарешті, чи доцільно й припустимо казати, що українська держава має добровільно брати на себе гіпотеку по УССР, усі ті зобов'язання, обтяження різного роду, що їх большевики роблять і ще зроблять під фірмою УССР? Всі обтяження внутрішнього й зовнішнього порядку, а серед них, крім того, що вже зроблено, можуть бути різні договори, воєнний стан УССР супроти інших держав і т. п.

Що ж то мала б бути за самостійницька та ще й революційна політика, яка готова так скоро і легко зміняти генеральну лінію супроти ворожого стану в зв'язку зі зміною політичної декорації ворога? І то тільки тому, що, може, колись вдасться мати з того якусь користь.

Намагання з'ясувати перед зовнішнім світом сучасну визвольну боротьбу за тією ж концепцією веде до її знецінення. Надати українській революції характер тільки протирежимної боротьби, державного перевороту, а не історичної боротьби України з Росією — значить здеґрадувати її з погляду міжнародньої політики до якости таких протикомуністичних сил, як, напр., російський антибольшевицький рух.

У сучасному міжнародньому житті домінує многобічний конфлікт між СССР і рештою світу. Цей конфлікт складається з двох головних елементів: боротьби з комунізмом, який прагне опанувати ввесь світ, і з експанзивним, загарбницьким імперіялізмом Росії. Ці обидва чинники є сплетені в одну цілість, діють по одній лінії, підсилюючи один одного. Але в дальшому розвитку вони можуть існувати й діяти відокремлено, а таке розділення ще не ліквідує жодного з них. Тобто, усунення большевизму в Росії ще не збиває російського імперіялізму, який може існувати й виступати так само в іншому вигляді, але з такою самою загрозою для зовнішнього світу. І комунізм ще цілком не згине з своїм падінням у Росії, він може ще існувати в різних країнах. Відповідно до цього в міжнародній політиці клясифікуються сучасні протибольшевицькі сили в аспекті розвитку на дальшу мету. Вони оцінюються згідно з тим, по якій лінії протиставляться большевизмові: чи тільки як експанзивному комунізмові, чи теж як формі російського імперіялізму, а особливо — чи вони так само будуть протиставитися кожному наступаючому російському імперіялізмові, без уваги на те, в якій формі він не виступав би. Ще іншу оцінку мають сили, які прагнуть повного знищення російського імперіялізму, унеможливлення йому відродитися.

Коли світ розумітиме українську визвольну політику лише як змагання до перевороту в УССР, до зміни ладу, усунення самого большевизму, тоді він буде враховувати її до складу таких чинників, які активно виступають проти большевизму, до його розвалу, але роля яких в дальшому розвитку ще не є детермінована, ще може бути різною. Для нашої визвольної політики важливим є, щоб українська визвольна революція була повністю оцінювана, як продовження історичної боротьби України з Москвою, з московським імперіялізмом, і то всякої породи, не тільки большевицької. Ця боротьба не припиниться аж до повного зреалізування нашої мети, якою є цілковий розрив між Україною і Москвою, відбудова Самостійної Соборної Української Держави, розвалення СССР і побудова самостійних, національних держав у підсоветській Европі й Азії, повний розгром російського імперіялізму та створення навколо Росії, замкненої в її власних кордонах, такої системи держав, щоб вона не могла більш виступати з імперіялістичною агресією. І далі, щоб світ знав, що Україна буде продовжувати боротьбу проти всяких сил, які хотіли б її поневолювати, нищити її державну незалежність і суверенність, або які посягали б по українські землі.

Маючи таку правильну оцінку своєї ролі, Україна буде зараховуватися в міжнародній політиці не тільки як сила в поборюванні большевизму, але як тривкий фактор, що протиставиться всякому російському імперіялізмові, як противник всякого стану поневолення, як активний чинник і наріжний камінь цілого укладу на Сході Европи й у підбольшевицькій Азії. В такому розумінні українська революція стає подвижником далекосяглих і тривких змін у тому просторі, які створять цілком нову констеляцію. Щоб така належна оцінка української справи закріпилася в міжнародній політиці, треба, щоб світ побачив, що українська національна визвольна революція е відповідно сильна і має за собою готовість, вирішення українського народу боротися по тій лінії до кінця, до перемоги за всяку ціну. Вся революційна боротьба, яка тепер ведеться, дає належний доказ, що так е. Вона дає теж найкращу базу для відповідної зовнішньо-політичної праці.

Українська закордонна політична акція мусить належно впоратися з завданням. При цьому дуже важливим є те, щоб у постановці закордонної роботи, в репрезентуванні генеральної лінії визвольної політики була належна чіткість і послідовність. Треба якнайвиразніше підкреслювати те, що наша боротьба — це боротьба України з Росією, боротьба безкомпромісова, безперервна в історичній послідовності. Тільки за такі безкомпромісовости і рішучости, з такою генеральною лінією можна належно ставити нашу зовнішню політику.

Однією з причин висування фальшивих концепцій в українській політиці є помилкова оцінка значення різних моментів у міжнародніх взаєминах. У деяких людей ще панує переконання, що зовнішня політика державних народів керується ідеологічними мотивами, що питання про приязне чи вороже ставлення якоїсь держави до інших народів вирішується передусім або великою мірою подібністю чи протилежністю пануючих у них державних доктрин, систем і суспільних устроїв. Було б наївним думати, що війни, ривалізації, антагонізми, союзи, коаліції й усі найважливіші стосунки поміж державами й народами, які ведуться під ідеологічними знаменами й гаслами, в дійсності випливають з тих мотивів і прагнуть до тих цілей, які виставляються на показ. Деякі люди втратили зрозуміння того, що насправді діється в світі. Вони не розуміють, що головними рушіями всіх міжнародніх взаємин є в першу чергу змагання кожного народу за свої власні інтереси, за здобуття та забезпечення собі життєвого простору, землі, всяких дібр, потрібних для всебічного розвитку й добробуту, за досягнення, можливо великої, політичної, економічної і мілітарної безпеки та могутности. В імперіялістичних народів головну рушійну силу відіграє змагання за панування над іншими народами, в різній формі, щоб використати їхні сили й багатства для своїх послуг.

Боротьба за панування у світі тієї чи тієї державно-устроєвої і суспільно-політичної системи, за такий чи інший лад в інших державах, в інших народів, є в дійсності боротьбою передусім за свої власні, егоїстичні цілі держави, яка ставить себе за безкорисливого захисника даної системи. Під такими ширмами криється намагання накинути свою волю народам, що їх «навертається» на свій лад, на «поступ», справедливість і т. п., усунути невигідний для своїх намірів внутрішній лад даного народу, зламати ті його сили, які е найневигідніші, найнеприязніші, запевнити собі змогу втручання у внутрішні справи, довести до такого державно-політичного чи суспільно-економічного ладу, який найбільше сприяє власним плянам супроти даного народу, або посередньо зміцнює власні позиції, власну систему. У деяких випадках під покровом інтервенції проти однієї системи і за введення іншої приховується звичайна мілітарна аґресія, політичний та економічний підбій. Змагання до заміни одного ладу на інший у чужих народів, як правило служить власним цілям даної держави і, якщо не є тільки ошуканством і покришкою, то засобом, шляхом для досягнення власних цілей, приносить посередню користь.

Це наочно виявляє історія. Зокрема міжнародній розвиток останніх часів, у війні і після неї, є щодо цього повний найдошкульніших прикладів. Передусім типовий приклад дає большевизм. Світова комуністична революція, поширювання комунізму серед усіх народів, комуністична акція в світовому масштабі — все це большевизм інспірує, організує і використовує, як знаряддя на послугах російського імперіялізму. Але також і поза большевизмом, серед його противників знаходимо чимало прикладів використовування ідеологічних та альтруїстичних заслон для прикриття егоїстичних цілей.

У наш час широкі народні маси відіграють щораз активнішу ролю в політичному житті, війни стають тотальніші, охоплюють ціле життя, а міжнародні взаємини так тісно сплетені й пов'язані, що всі зміни й гра зачіпають, крім безпосередніх учасників, багато інших народів. Разом із тим, у цілому політичному житті, отже й у міжнародньому, зростає значення пропаґанди, яка набуває величезних розмірів, стає не тільки засобом, а й важливим чинником, окремою ділянкою політики. Сьогодні більш, ніж раніше, намагаються вести політику під такими гаслами, в такій поставі, щоб вона, незалежно від її справжнього змісту й цілей, виглядала згідною з панівними поглядами, наставленнями та бажаннями широких мас не лише власного, а й чужих народів.

І якраз тепер, усупереч найстараннішому пропаґандивному затушковуванню фактичного стану, виразно виявилося, що всі великі гасла, під якими ведено світову війну і післявоєнну політику, а які виставлялись перед масами, як єдино правильні, і за які покладено стільки жертв — трактуються як тактичні засоби. Якщо це потрібно для голої політики інтересів, то робиться такі кроки, що стають запереченням тих же високих гасел і цілей. Війну проти Німеччини західні демократії вели під гаслами Атлянтійської хартії, в обороні свободи, людяности й демократії, проти тоталітаризму, диктатури, насильництва й поневолення. А їхнім союзником у війні став СССР, де всі лиха — гніт, злидні, поневолення, терор, тоталітаризм, диктатура олігархії, винищування цілих народів, нищення релігії, свободи думки, викорінювання людського й національного «я» і багато інших проявів крайнього варварства та неволі — доведені до найвищого ступеня. СССР був головною твердинею, зразком і розсадником того всього зла, проти якого розпочато війну. Альянтська допомога поставила його на ноги, зробила з нього переможця над його молодшим братом і учнем у замахові на свободу народів і людини — над гітлерівською Німеччиною. Союзництво з большевицькою Росією довело до того, що її зроблено силою, яка загрожує всьому світові. Що більше, вже після війни, коли не стало гітлерівської загрози, большевики засіли як судді в міжнародньому трибуналі судити за злочини проти людяности і проти миру, вони ж: дістали вирішальний голос (вето) в усьому міжнародньому житті, в найвищих міждержавних інституціях вони мають вирішувати в усіх міжнародніх питаннях. Як же це погодити з гаслами, під якими західні демократії вели війну й ведуть цілу свою політику?

Знайдено «вихід»: большевики прийняли ті ж гасла демократії за свої, щоб найцинічніше прикривати ними свою протилежну суть, бити ними саму західню демократію, а одночасно повністю скомпромітувати її гасла, обеззброїти її ідейно в дальшій розправі. Політика західніх держав на початку не знайшла іншого виходу з ситуації, створеної воєнним союзом з Росією, як робити добру міну при єхидній і безсоромній большевицькій грі, замикати очі на правду про большевицьку Росію й удавати перед своїми народами та цілим світом, що вони не бачать страшної суперечности між: власними гаслами й спілкою з большевицьким СССР. Аж опісля поволі західні демократії почали завертати з тих манівців. Значною мірою це діється під впливом дальшого большевицького наступу на позиції західніх держав і очевидного дальшого готування агресії СССР.

Або політика західніх демократій щодо тітовської Югославії, виразна підготовка, передусім економічна, її большевицького режиму — це теж клясичний приклад, яке практичне значення надається тому, що проголошується усьому світові. Не добачувати дійсного стану справи у тітовській Югославії західні демократії вже ніяк не можуть, бо недавно вони голосно про це говорили. Кожний громадянин західніх держав добре знає, що режим Тіта точнісінько скопійований з большевицького, що він — типово большевицький. Під політичним, суспільно-економічним і кожним іншим поглядом комунізм Тіта в Югославії точно робить те саме, що діється в СССР. Той самий терор, тоталітаризм, монопартійність, комуністична колективізація-соціялізація всього господарства, переслідування релігії, примусове накидування марксівського, матеріялістичного світогляду, коротко — комуна, ривалізуюча з «матірньою» сталінською в «досягненнях» та ортодоксальності.

І ось, вистачило б, щоб Тіто посварився з Сталіном, щоб у питанні автономії виявив себе неслухняним супроти Москви і накликав на себе її гнів, — і вже західні демократії забувають учорашнє велике обурення та засудження злочинного большевицького режиму Тіта, дають йому повне розгрішення, разом з матеріяльною допомогою. В ім'я чого, яких високих ідей, засад? Бо, ану ж, може Тіто піде далі шляхом неслухняности й самовільности щодо Москви, а якщо Сталін захоче «пацифікувати» «націонал-комуністичну Югославію», то може вона ставитиме мілітарний опір. Усе це ясно «писане вилами по воді», і над серйозністю та тривкістю такого родинного спору між двома тоталітарними, братньо-комуністичними режимами стоїть ще великий знак запитання. Та західні держави допомагають Тітові на всякий випадок, сподіваючись, що, може, якраз буде так, як їм хотілося б.

Але справа має іншу, реальнішу сторінку — дійсність. Всю допомогу, що її Тіто дістає від Заходу, він добре використовує для зміцнення комуністичної системи, комуністичного режиму в середині країни. Все відбувається для внутрішнього зміцнення, ніби для зовнішньої відпорности проти московського натиску. Єдиним реальним ефектом е таки закріплення большевизму-комунізму в країнах, зліплених у маленький СССР — Югославію. Зміцнення в чию некористь? Не треба й казати, що передусім коштом більшого пригнічення, поборювання всіх самостійницьких, антикомуністичних сил народів, поневолених тітовським большевизмом. Крім самого режиму Тіта, на тому виграє світовий комунізм, бо в Сербії, Хорватії і Словенії зміцнюється комунізм проти національних, антикомуністичних змагань тих народів, і то завдяки матеріяльній допомозі західніх демократій, зрештою не вперше. Історія повторюється, одні вчаться, а інші — все наново пробують, в надії, що може тепер вийде інакше.

Не треба ламати собі голови над загадкою, чи спір Тіта з Москвою справжній, чи це тільки хитрий, тактичний маневр. Насамперед треба дивитися на факти і на наслідки. Хай між Москвою і Тітом, між: Москвою і режимом Югославії буде найсильніша ворожнеча, як це трапляється між братами, а попри все залишаються реальні факти й наочні висліди цілого розвитку такої ситуації. Передусім наступні: західні держави прихильно поставились до комуністичного режиму Тіта, дали йому допомогу; комунізм і большевицька система в Югославії змінились; нанесено підривний удар протикомуністичній боротьбі; ідеологічні позиції західніх демократій проти тоталітаризму, диктатури, насильства і т. п. ще раз скомпромітовано до крайности; Тіто дбає про вірність комуністичній лінії, і між СССР та Югославією немає справжніх ідеологічних суперечностей, поєднання між ними може прийти кожночасно і воно було б природнішим, ніж спілка комуністичної Югославії з протикомуністичними державами; спір за автономію і підпорядкування у поважній ситуації втратить значення; будування поважніших політично-стратегічних плянів з розрахунком на участь Югославії у війні по боці противників СССР — надто ризиковне.

Чи цього всього не бачать, не розуміють відповідальні політики західніх держав? Смішно було б таке припускати. Така політика лише в нашій оцінці є невиправданою. Але ж її ведуть і то свідомо, цілево, і з їхнього погляду — раціонально. Власне, те їхнє становище ми й розглядаємо. Воно ж просте. Це все для них є побічний відтинок, другорядні справи. Вони й так «відписали» Юґославію большевизмові, а доля тих народів, які кинені комунізмові на пожертя, їх так само цікавить, як доля України, як наша боротьба. Всі справи підбольшевицьких країн стоять у політиці західніх держав десь на далекому кінці. Більше уваги звернено на ті позички й достави, які йдуть на пропаще. Але порівняльне це не такі великі суми, ними можна заплатити за те, щоб у т. зв. холодній війні з Москвою зробити маленький шах, дати публічній опінії власних народів якусь заспокоюючу піґулку. Мовляв, Захід є у наступі, робить вилім у лініях противника, коли Тіто з форпосту став противником московського імперіялізму і хоче взяти від Заходу допомогу, значить, і західня демократія іде вперед! Серйозної ставки на Тіта, зокрема в стратегічному розумінні, західні політики не кладуть. Це в них побічний відтинок, малесенька ставка. Вони стоять у т. зв. холодній війні з СССР, але трактують її цілком інакше, ніж большевики, «холодніше». Для СССР — це стадія підготовки до остаточної розправи, боротьба меншою зброєю, за вигідніші позиції у війні. Для західніх держав холодна війна — це різні маневри, потягнення з метою зайняти вигідніші позиції для домовлення з противником.

І в той саме час, коли міжнародні події дають такі показові лекції «реальної» політики без скрупулів, наші опортуністи старшої і молодшої політичної Генерації, кожний на свій лад, виставляють за найістотнішу річ у зовнішньо-політичній діяльності заперечення українського націоналізму і перефарбовування визвольного руху. Одні з них так і вірять, інші просто спекулюють, переконуючи, що політика західніх держав буде прихильною до визвольної боротьби України, якщо ми переконаємо світ, що ми є за демократію. Тим часом такі питання мають дуже мале значення, а ставлення сторонніх сил до справи визволення України і до нашої боротьби залежить у першу чергу від їхньої актуальної політики супроти Росії, від їхніх плянів на майбутнє. Коли, з їхнього погляду, є збіг інтересів — згідність між цілями наших визвольних змагань і плянами їхньої політики, між наслідками і впливами нашої боротьби та їхніми бажаннями щодо розвитку ситуації в нашому просторі, — тоді існують реальні підстави для позитивного, прихильного ставлення цих чинників до наших змагань. На це можна сперти не тільки відповідні заходи активізації і політичного використання цих можливостей, а й ширшу концепцію нашої зовнішньої політики.

Вся зовнішньо-політична акція по лінії самостійницьких змагань мусить передусім належно зобразити перед зовнішнім світом визвольну боротьбу України, її теперішнє значення для загальної ситуації, її стримуючий вплив на зростання большевицької сили й експансії, її енерґію, спрямовану на розвал большевицько-російської імперії — тюрми народів. Довести до усвідомлення в світі, яке величезне значення матиме здійснення цілей нашої революції — розвал СССР, побудова УССД та інших самостійних національних держав — для основної зміни політичних, господарських і всяких інших відносин на Сході Европи й в Азії. Довести це все до належного відома й розуміння інших народів, збудити в них зацікавлення, симпатії; шукати порозуміння і спів-дії з такими силами, цілі й політична лінія яких сходяться з нашими цілями, з нашими змаганнями; розгорнути заходи, щоб на базі такої реально-політичної основи довести до дійового взаємовідношення між: нами й даними чинниками, яке буде корисне, допомагатиме боротьбі тепер і в майбутньому.

Перекладення точки ваги самостійницької зовнішньої політики з реальної бази на шукання симпатій через співзвучність у демократичних поглядах і наставленнях — просто шкідливе. Воно позбавляє нашу справу її властивого значення для зовнішнього світу, властивого питомого тягару й підметно-активної ролі. Ніна-що не здасться така зовнішньо-політична праця, яка апелює тільки до ідеологічних подібностей, яка хоче все будувати на симпатіях в ім'я демократичних засад, тоді коли віддається на поталу большевицькій Москві демократичних союзників з часів війни (Польща, Чехія, Китай та інші). Така політика виходить наївною і лише сама себе компромітує перед чужим світом, вносить у власні ряди дезорієнтацію, розклад. Вона є виявом опортунізму й політичної наївности.

Противники українського революційного націоналізму у своїх виступах проти нього залюбки відкликаються до зовнішньо-політичних арґументів. Вони ставлять і поширюють тезу, буцімто націоналістичне обличчя визвольного руху спричиняє багато труднощів у зовнішньо-політичній праці і зменшує її успішність. Ідучи за настроями та поверховною опінією, які домінували після закінчення війни, різні коньюнктуристи думали, що всі націоналістичні рухи мусять підупасти під подавляючим напором протилежних течій, що в усьому світі є тенденція до соціялізму. На тому тлі в українському політичному житті за кордоном почав підносити голову опортунізм різного походження. Крім старих напрямків, побудованих на соціялістичних і угодовецьких засновках, водились нові їхні попутники, які хотіли б одночасно спекулювати на хвилевій політичній кон'юнктурі, і примазуватись до революційно-визвольного руху, а навіть потягнути його своїми кривульками. Вони намагаються прищепити концепцію, що наш рух повинен зійти з своїх власних позицій і пристосуватися до нового політичного вітру, підстроїтися під чужий смак, привласнити собі різні гасла, вивіски й фразеологію, запозичену з чужого ґрунту, хоч усе це в теперішньому нашому становищі є безпредметне.

Викинення з нашої ідеологічної, політичної скарбниці таких вартостей, які виросли на нашому власному ґрунті і відповідають нашим обставинам і потребам, та заступлення їх чужими вартостями, для інших обставин не раз і правильними, але для нас тепер неактуальними — може діяти лише послаблююче, розстроююче в нашому внутрішньому житті. Сам факт невиправданого нашим становищем пристосування нашого політичного змісту й обличчя до смаку сторонніх сил підкошує процес внутрішнього росту, довір'я у власні сили, цінення власних вартостей та основну нашу засаду — будувати визволення тільки на власній боротьбі. Те, що старі й нові опортуністи намагаються прищепити визвольному рухові на місце революційних, націоналістичних прикмет, у наших сучасних умовах позбавлене революційного змісту і зводиться до порожньої, псевдодемократичної фразеології. Воно цілком не надається для організації і ведення революційно-визвольної боротьби, яка єдина може принести: визволення України.

Крім непридатности й неґативного впливу на процес внутрішнього зростання, ці тенденції до підміни націоналістичних, революційних засад і прикмет іншими, модними, мають ще й інші шкідливі моменти. Своїм оформленням і фразеологією вони часто нагадують радше большевицьку «демократію», ніж: західню, співпадають з новою большевицькою модою строїтися в демократичні пера, надавати змістові цілої большевицької системи й політики вивіски демократичности. Большевизм на всі лади послуговується маркою антифашизму і демократії, з додатком народньої, іменуючи нею СССР, цілий його лад та імперіялістичний похід большевизму в усьому світі.

Після закінчення війни з Німеччиною і повалення гітлеризму, і західні держави, і СССР однаково подають себе за демократичні. Що більше, західні держави якийсь час навіть не заперечували демократичности СССР, а трактували її серйозно, тільки скромно відзначуючи своє інше розуміння демократії. Від закінчення війни на світовій політичній арені ідуть перегони в демократичності, між: демократією західнього зразка і большевицькою «народньою демократією». Для кожного, хто тверезо дивиться на справи, є очевидним, що це лише большевицька пропаґандивна тактика, з розрахунком на підманення і з'єднання собі світової опінії.

Можна лише гидитися большевицькою безсоромністю, коли СССР виступає в позі демократизму, як речник і захисник «найспражнішої демократії». Але так само не можна погоджуватися з тим, коли могутні держави Заходу приймали большевицьку брехню за правду, добре знаючи, як е на ділі, і трактували її як підставу своїх взаємин з СССР та віддавали йому одну з головних роль у вирішуванні всіх міжнародніх справ. Тяжко уявити більше компромітування поняття демократії, від того, як це зроблено «демократичністю» СССР, і тим, що держави, які є речниками західньої демократії, своєю мовчазною згодою і цілою політикою супроти СССР увели його — большевизм — у громаду демократичних сил і тим «авторизували», увіродостойнили демократичність СССР. Історія належно оцінить, яку тим заподіяно шкоду для відпору большевицького наступу в усьому світі. Західні держави щораз більш самі відчувають прикрі наслідки такої політики.

Теж легко усвідомити собі, який неґативний вплив мав той увесь міжнародній розвиток для справи поширення протибольшевицької боротьби в підбольшевицьких країнах. Треба мати на увазі не теперішній стан, який уже змінився, але тодішній, стан «сердечної дружби в демократизмі» між СССР і західніми державами під кінець війни і безпосередньо після її закінчення.

Український визвольний рух відразу правильно оцінив істоту большевицької «демократичної» пропаганди та перегонів у «демократизмі» між СССР і західніми державами. Це зважено в інструкціях Проводу ОУН в Україні, які дають цілісну оцінку загальної політичної ситуації і напрям діяльности для цілого революційно-визвольного руху. Там вказано, що гасло демократії стало предметом політичної тактики і засобом обидвох ривалізуючих сторін, щоб приєднати на свій бік громадську думку і симпатії народів.

У той самий час, починаючи від 1945 р., різні кон'юнктуристи, виступаючи речниками «демократизму», намагаються втягнути українську самостійницьку політику в таку саму гру в демократію, яка відбувається на міжнародньому форумі, і в якій СССР грає одну з перших скрипок. Справжньою причиною того галасування про демократію не були дійсні потреби українського визвольного руху, а безкритичне сприймання і нерозуміння того, що по суті діється в міжнародньому житті, плитке наслідування і бажання уподібнитися до зовнішнього світу, до актуальної моди.

Така обношувана демократичність не має в собі правдивого змісту, який давав би здорову розв'язку сутніх справ визвольних змагань і цілого актуального українського політичного життя. Поминувши те, в чому вона стосується до теоретичних питань суспільно-політичного устрою у власній державі, ця демократичність часто має характер порожніх голослівних деклярацій, уподібнень, а в не одному — демагогії. Через таку внутрішню порожнечу і штучну підробленість, відривання від реальної політичної дійсности та настанови на зовнішньо-політичний ефект псевдодемократична фразеологія наших кон'юнктуристів має характер і вираз подібний до совєтського «демократизму». Цю схожість завершує така ж сама термінологія: «народня демократія». Таким чином, хоча погоня за зовнішньою демократичною модою випливає з бажання уподібнитися до західньої демократії і їй приподобатися, однак наверх вилазить внутрішня суть цього уподібнення і виходить аналогія до большевицької «демократизації», а не до західньої демократії.

З таких то мотивів походять різні намагання, щоб прапором української революційно-визвольної, протибольшевицької боротьби стало гасло: «за демократію», «за демократичний лад в Україні». Воно, може, й подобалося б деяким стороннім політичним чинникам, які не орієнтуються в історичних проблемах визвольної боротьби народів підсоветської Европи й Азії, а все оцінюють на підставі зовнішніх вивісок і назв. Можливо, що розрахунок на дешевий ефект, щоб подобатися таким чинникам, декому видається слушним. Але це лежить у сфері порожніх фраз, голих словесних заяв і симпатій, а не реальної, дійової політики. Будувати на таких факторах — значить обманювати себе.

Натомість зміна прапорів, зміна провідної ідеї визвольних змагань має дуже істотне неґативне значення для розвитку й успішності цих змагань. І цей якраз момент мусимо брати до уваги. А так само кожний серйозний сторонній чинник, який дивиться на суть, а не на поверховне враження, який трактуватиме наше становище із зрозумінням.

Як уже попереду відзначено, починаючи від другої світової війни, большевики взяли собі ширму демократії, народньої демократії за чолову вивіску, за головне гасло. Під цим гаслом вони ведуть свій імперіялістичний наступ у світовому маштабі, за поборення всього протиставного, за опанування світу. Кожна большевицька кампанія, кожна акція по цій лінії, спрямована проти небольшевицьких сторонніх сил, ведеться під цим гаслом. Всі засоби большевицької пропаганди є понатикувані термінами демократія, демократичний в тому сенсі, що в СССР і в його сателітах існує справжня демократія, лише большевицький устрій є демократичний, тільки СССР змагається за демократію в усьому світі, за справжню, народню демократію. Це вистачає, щоб у всьому підсоветському світі, в усіх народів, у кожної підсовєтської людини ті гасла з большевицьких уст, які завжди лящать у вухах, стали порожніми, беззмістовними, або й осоружними від налиплого вже до них большевицького посмаку.

В той же час на еміграційному Грунті виринають намагання накинути, як прапорне гасло, визвольній боротьбі гасло «за демократію»; під ним вести революцію, ним мобілізувати маси до найтяжчої боротьби на життя або смерть, проти большевизму. Це значить позбавити визвольну революцію власного, чіткого ідейного обличчя, своїх питомих чолових кличів, прапорів, а прислонити їх такими, які ворог виставив як свої. Це значить, на ідеологічному фронті іти до такого стану, який існує, напр., поміж західніми демократіями й СССР, коли одні й другі оперують гаслом демократії, одна й друга сторона в своїй пропаґанді говорить про свою справжню демократію і фальшиву у противника. Або як між соціялізмом і комунізмом: одні й другі червоні, одні й другі — за соціялізм і т. п.

Хто шукає такого затирання фронтів? Адже большевики. Бо їм іде про невтралізацію ідей, гасел їхніх противників, на те вони їх перехоплюють і присвоюють собі так само, як це робиться із зброєю на війні. Натомість вони мають, крім того, свої власні, лише їм властиві, ідеї, гасла, концепції, які є їхньою властивою пробойовою зброєю. На ідеологічному фронті, який у революційній боротьбі має першорядне значення, дуже важливою справою є відповідне розставлення різних родів зброї. Треба застосовувати кожну придатну для поборювання ворога, а нам доступну зброю. Але треба знати й обраховувати дію кожної і відповідно нею оперувати. Треба розрізняти, яка служить обороні, яка паралізує ворожий наступ і оборону, яка підготовляє власний наступ, а яка творить головний засіб самого наступу. Між ідеями і гаслами треба відрізняти такі, що мають універсальне значення, які приймаємо й ними оперуємо так само, як іншими силами. Сюди належать гасла демократії і різні загальнолюдські ідеї, кличі. Від них відрізняємо такі кличі, які віддають найсуттєвіший і цілком конкретний зміст наших власних цілей, і через те є нашими питомими, прапорними. Вони надають чітке ідейне обличчя і конкретний зміст нашій боротьбі, по них пізнають нас свої і чужі, за ними повинні йти маси, цілий народ, серед тієї ідейної плутанини, що її зумисне створює большевицька пропаґанда довкола універсальних ідей, зокрема довкола гасел демократії.

Наші прапорні гасла є незмінні: загальне гасло — «свобода народам, свобода людині» йде разом із цілком конкретними: «за Самостійну Соборну Українську Державу», «за повне знищення большевизму, комунізму й усякого російського імперіялізму», «за розвалення СССР і за самостійні національні держави на його місці». А далі йдуть такі програмові гасла, які конкретизують зміст самостійного державницького життя в усіх ділянках, визначають принципи державного устрою, суспільно-політичного й економічного ладу, засади розвитку й порядкування поодиноких царин життя. В цих програмових засадах-гаслах українського націоналізму міститься — як суттєвий зміст — принципи українського народоправства, чи пак демократії, в істотному, а не в трафаретно-пропаґандивному значенні цього слова. Але вони йдуть після головної мети — відбудови УССД, і в такому порядку завжди мусять бути ставлені.

Різні противники українського націоналістичного руху намагаються не лише змонополізувати для себе гасла демократії, що їх трактують як засіб своїх коньюнктурних спекуляцій, але одночасно зобразити наш рух як протиставлення демократії, заплямувати його закидом споріднення з тоталітарними системами. Така демагогічна, тенденційно фальшива постановка полягає в безпідставній тезі, що між засадами українського націоналізму, так як його ОУН ввесь час розуміє, інтерпретує і здійснює — з одного боку, і засадами демократії в правильному, здоровому сенсі — з другого, є протиставлення. При цьому зумисне іґнорується те, що український революційний націоналістичний рух у цілій своїй постановці є рухом всенароднім, що основні його цілі — це здобуття волі всьому українському народові, волі у кожному відношенні, національно-державної, соціяльної, забезпечити свобідний всебічний розвиток, зробити український народ господарем на власній землі, який сам виконує владу й вирішує всі свої справи. Ввесь український народ є підметом і цілевим визначенням українського націоналізму. Якнайкращий, всебічний розвиток усіх сил і частин української нації, свобода й дійсна справедливість для всіх громадян України — це основні лінії його програми. Самостійна Соборна Українська Держава, воля народам і людині — це основні цілі боротьби націоналістичного руху, сформовані в короткому, головному кличі.

Свобідний розвиток, вияв думки і творчости в усіх ділянках, свобода індивідуальної і збірної, організованої діяльности, свобідне існування й діяльність різнородних організацій, зокрема суспільних, професійних об'єднань і політичних партій, рівноправність усіх громадян України, забезпечення усім належного життєвого рівня й добробуту, забезпечення кожній одиниці однакового життєвого старту, всебічного розвитку й вияву здібностей, доступу до всіх шкіл і звань — це деякі з багатьох програмових постулятів, що є висновками із основної настанови націоналістичного руху на те, щоб у Самостійній Українській Державі існував лад свободи і справедливости, добробуту й розквіту всіх сил нації, усіх громадян.

Але український націоналістичний рух — це насамперед визвольний рух. Його головним призначенням і змістом є допровадити до визволення, державної суверенности й соборности України власною революційною боротьбою. Відповідно до цього, в нашій ідеології і програмі розставляються і наголошуються різні моменти під кутом визвольної боротьби, а не чисто теоретичних, голословних деклярацій і деклямацій, чи просто — спекуляцій на кон'юнктурі, як це собі позволяють всякі партії. Наша визвольна концепція — це концепція чину, боротьби, тож і програма віддзеркалює не тільки важливість, а й дійове чергування наших цілей. Без власної держави, без визволення, отже і без визвольної боротьби, Україна не може мати ані свободи, ані добробуту, ані якої-небудь тіні демократії. Тож усяке переставлювання цього порядку речей в сфері концепцій веде до баламутства, а в сфері політичної дії — до підривання визвольних змагань нації.

Надзвичайно хитрі і добре замасковані маневри большевицької пропаганди, їхні успіхи — проникання в політику й опінію різних народів, затруднення тієї політики й опінії благими суґестіями — можна доглянути й належно оцінити тільки тоді, коли більше заглибитись в істоту, ціль і наслідки явищ, які походять від большевизму, а приймаються серед інших народів. Щоб висвітлити такі большевицькі методи, податливість на них західніх демократій та деяких українських середовищ, і щоб показати, як за Дрібними проявами приховуються не раз дуже поважні справи, розгляньмо ближче один із таких незліченних фактів. Для прикладу візьмемо незначний на перший погляд, але істотний і глибоко знаменний факт, що гітлеризм не називають його властивим іменем — націонал-соціялізмом, тільки нацизмом. Так послідовно робить большевицька пропаґанда, не вживаючи назви націонал-соціялізм, тільки називає гітлеризм нацизмом або фашизмом. Бо ж, коли большевизм реалізує в себе соціялізм, то він не може його бити. Як большевики, так і соціялісти різної масти хочуть затушкувати той факт, що гітлеризм називався і був націонал-соціялізмом. Чому? Щоб ганьба і прокляття, що їх своєю практикою стягнув на себе націонал-соціялізм, не заторкнути соціялізму, а впали на кожний націоналізм, без уваги на його внутрішній зміст, суть і природу. Так роблять наші соціял-опортуністи і підточена соціялізмом і комунізмом частина західньої опінії, яка безкритично підхоплює большевицькі сугестії.

Гітлеризм мав два основні елементи: ґерманський расизм-імперіялізм і національний соціялізм. Ставлення націонал-соціялізму до всіх інших народів визначав імперіялістичний расизм, теорія про вищість німецької раси, про її право й природне призначення панувати над іншими народами, запрягати їх на свої послуги, забирати від них землю, майно, сили і творчість, нищити інші раси. Якщо хтось хоче шукати аналогій, то може це робити серед тих народів, що їх історія і сучасність, підбій інших народів, будування багатонаціональних імперій, колоній і т. п. — дають для цього підстави. У московському імперіялізмі бачимо багато подібностей. Треба большевицької демагогії і безсоромности, щоб говорити про схожість з гітлерівським націонал-соціялізмом українського націоналізму, який змагається за знищення імперіялізму, визволення України й інших народів, за самостійне життя і свобідний розвиток української нації, який ставить етнографічний принцип і принцип свобідного державного самовизначення народів, як одну з основних засад у міжнародніх взаєминах.

Інший основний елемент гітлеризму — це національний соціялізм, як система внутрішнього ладу німецького народу, німецького райху. Своїм духом і практикою в багатьох справах він ішов слідами большевизму. Тоталітарна система, диктатура і сваволя державної бюрократії, повне знехтування людини, система безоглядного терору, такі засоби, як концентраційні табори, масове винищування непокірних елементів — усе це націонал-соціялізм живцем перебрав від большевизму. В одного й другого та сама практика, якою один здійснює марксівський соціялізм-комунізм, а другий — національний соціялізм. Так само у поставі до релігії, в духово-культурній, виховній ділянках — між націонал-соціялізмом на практиці є дуже велика схожість, хоч обидва в своїй теорії стоять у багатьох справах на протилежних позиціях.

Гітлеризм виразно проголошував свій імперіялізм у формі расистської теорії. Большевизм приховує свій московський імперіялізм під формою інтернаціоналізму, клясової солідарности пролєтаріяту, світової комуністичної революції. Все протиставлення поміж ними, від ідеологічного починаючи, аж до воєнної розправі/ за своєю суттю було конкуренційною боротьбою двох подібних імперіялізмів за панування на тому самому просторі, а не боротьбою двох протилежних світоглядів, ідеологій, суспільно-політичних систем.

Розглянувши історію і суть німецького націонал-соціялізму і московського соціял-комунізму, поставлених поруч себе, доходимо до висновку, що соціялізм, як інтернаціонального, так і національного видання, знайшовши відповідне підґрунтя в якомусь народі веде до тоталітаризму з усіма його методами і наслідками. А другий висновок такий, що соціялізм не є жодним протиставленням імперіялізмові, поневолюванню, насильництву, не бере під захист ані народів, ані людини, і може бути дуже добрим інструментом імперіялізму, поневолення, тиранії, визиску, винищування народів і людини. І третє — соціялізм не є протиставленням всякого капіталізму, він лише поборює приватно-капіталістичну систему але веде до державного капіталізму, який найбільше пригнічує: визискує і закріпачує народ, а насамперед робітництво і селянство. Таким шляхом соціялізм кінець-кінцем затягає найстрашнішу петлю на шиї тих, кого він збирається захищати.

Так само на прикладі тітовської Югославії наочно бачимо, що сербський націонал-комунізм у своїй внутрішній політиці ні в чому не різниться від російського большевизму. В обидвох так само, як і в гітлеризмі, панує тотальне поневолення, терор, визиск і невільництво народів та людської одиниці, переслідування релігії, усіх тих національних, духових, культурних, політичних і суспільних первнів, які не підкоряються, не служать і не пособляють панівній, насильницькій системі. Націонал-комунізм веде до того самого, що й Інтернаціонал-комунізм.

В українському політичному житті було одно явище, яке виразно вказує, що концепція націонал-комунізму була точкою зближення між московським большевизмом і гітлерівським націонал-соціялізмом. У 1940-41 роки, коли вирішувалося питання війни чи миру між гітлерівською Німеччиною та СССР й обидві сторони готувалися до розправи на всіх відтинках, серед українського громадянства на західніх окраїнах і на еміграції, у т. зв. Генерал-Губернаторстві, з'явилась анонімна ініціятива й видання політичного новотвору ніби конспіративної «Української Національно-Комуністичної Армії». Мало кому відомо, що це була інспірація, гітлерівська спроба, роблена українськими руками. Цю працю вело кілька одиниць, готових служити чужим, між ними були й такі, що раніше відогравали визначні ролі в українському політичному житті. Та найцікавішим є те, що крім гітлерівців, до виникнення УНКА спричинились також большевики, бо деякі українці, ініціятори УНКА, віддавна стояли на послугах большевицької розвідки і підтримували таємні контакти з большевицькою амбасадою в Берліні. В той час спроба ввести в дію український націонал-комуністичний рух була однаково на руку Берлінові й Москві. Гітлерівцям було б найзручніше опанувати Україну, зберігши комуністичну систему, перемалювавши її трохи, додавши вивіску «український національний комунізм», та повертаючи всі здобутки досконалої комуністичної експлуатації на користь Райху, на вічне уярмлення України. Знову ж для Москви було бажанням, щоб на випадок відступу большевиків з України, там збереглася комуністична система також за німецької окупації, щоб народ побачив її «незамінимість», щоб опісля ще легше було большевикам відновити своє панування. Передбачлива політика теж на гірші евентуальності. Спроба з УНКА залишилася мертвородженого, тому що не знайшла жодного відгуку; її творці залишилися в тіні, не виявили своїх анонімів та далі тихо «працювали» в «Остміністеріюм» Розенберґа, в Ґештапо, а деякі одночасно в большевицькій аґентурі.

Епізод з УНКА є дуже повчальним; з одного боку він розкриває большевицькі ходи, а з другого — справжнє відношення між большевиками і націонал-соціялізмом, лінію їхнього перерізу. Цей напрям праці своїх аґентур і диверсій серед інших народів большевики продовжують. Це наочно бачимо в політичному житті на еміграції, де повторюється і підсилюється намагання прищепити комуністичні тенденції, настрої, симпатії в замаскованій формі національною, чи навіть протибольшевицькою ширмою. Таке саме діється серед інших народів. Зокрема проводиться великий маневр, щоб політиці західніх демократій підсунути і прищепити концепцію ставити на «тітоїзм — націонал-комунізм». У тій формі комунізм повинен знайти менший спротив, а навіть підтримку збоку західніх демократій. А решта прийде згодом. Москва вміє оцінювати ідеологічні рушії в житті народів, вона надає належну вагу комуністичній ідеології і системі, робить ставку на те, що опановані комунізмом народи, комуністичні держави в остаточній розправі між двома світами — комуністичним та антикомуністичним мусять стати по боці СССР. А большевики вже подбають про те, щоб прийдешня війна мала з їхнього боку виразне ідеологічне обличчя. Це надасть їй характер ідеологічної війни навіть тоді, коли друга сторона не буде мати виразного, одностайного ідеологічного фронту.

Повністю скомпромітований націонал-соціялізм, упавши у ви-сліді війни, повинен був потягнути за собою свого старшого брата й майстра — большевизм. З ним мав би лягти ввесь матеріялістичний соціялізм, який, спекулюючи на високій, здоровій ідеї соціальної справедливости, свобідного й повного розвитку всіх сил народу, волі, гідности й добробуту людини, рівности й братерства, тобто на ідеї християнізму, звів здорові прагнення народів і їхні сили на манівці клясової боротьби, розкладу націй і підточив цілу європейську духовість.

Якраз через той занепад християнізму, ідейної чистоти, ясности й далекозорости політичної думки, почуття великої історичної відповідальности з одного боку, і через загрозу поєднання Сталіна з Гітлером — з другого, ведення війни західніми альянтами пішло таким шляхом, що впав гітлеризм, а большевизм вийшов переможцем і став ще більшою загрозою для всього світу. Такий половинний вислід, що большевизм залишився, скріплений приростом частин того потенціялу, що ним розпоряджався гітлеризм, — не є жодним позитивним вирішенням історії змагу нашої доби. Цей змаг іде далі, поки не розгорнеться у нову світову війну.

Тим часом большевизм, бувши в наступі, маючи ініціятиву, а насамперед маючи явних і прихованих, свідомих і несвідомих помічників у західньому світі, зумів посіяти таке баламутство в плиткій опінії світу, що ідейне банкрутство націонал-соціялізму, яке за своєю суттю є посереднім історичним засудженням і самої большевицької системи, вийшло большевизмові на користь. Большевицька пропаганда, при співдії соціялістичних впливів, доклала усіх зусиль, щоб тиск морально-політичного наступу всього світу проти націонал-соціялізму відвернути від большевизму. Цей великий маневр большевицької Москви на ідеологічному фронті значного мірою їй удався. На деякий час значна частина змобілізованої війною політичної енергії й опінії гналася за тінями націонал-соціялізму у фальшивому напрямі. А за той час другий, ще більший злочинець — большевизм, зі становища судді й світового миротворця цинічно продовжував своєї ремесло й підготовляв дальші напади. Виведена в пусте поле політична думка та енергія народів розгубилася, вичерпалась. Сьогодні доводиться їй наново мобілізувати й скеровуватися проти головного тепер єдиного ворога, але з труднощами і з витратою часу та багатьох позицій. Тим часом большевизм наступає і здобуває. Ось події в Китаї, не менш важливі й далекосяглі в наслідках, ніж події другої світової війни, значно зміцнюють співвідношення сил на користь СССР. Війна большевизму проти всього світу продовжується, хоч у різних формах.

Народи, поневолені чи прямо атаковані большевизмом, між ними на першому місці Україна, ведуть свою оборонну чи визвольну боротьбу. Миру нема і не буде до остаточної розправи між двома світами — між московським большевизмом і свободолюбними народами. Теперішній стан — це перерва, тиша на великому фронті, підготовка до великої баталії з обидвох боків. Увага публічної думки зосереджується на епізодичних сполохах чи різних тактичних спробах, конфліктах. А тим часом нишком, під їхнім прикриттям, відбуваються важливі рухи, пересунення, які вирішуватимуть майбутні великі битви. Забезпечення собі найдогідніших ідейно-політичних позицій і такої ж зброї, поставлення противника в незручне становище, здобування союзників, знешкідливлення явних чи потенціяльних противників — все це стоїть у теперішній стадії на першому місці, поруч із мілітарною підготовкою до війни.

Протиставна до націоналістичної визвольної концепції концепція тільки протирежимного резистансу має ще одну засадничу, неправильну й шкідливу підставу. Прихильники самого протирежимного резистансу борються тільки проти большевизму і його імперіялізму, а не проти Росії, тим більше, сохрани Боже, не проти російського народу. Бо, мовляв, большевизм і російський імперіялізм нібито відділені від російського народу, який за його імперіялізм не відповідає, його не хоче, не підтримує, а навпаки, хоче його повалити. Така лінія мала б бути проведена в усій політичній роботі серед українського народу й репрезентована перед зовнішнім світом.

Натомість наша генеральна лінія визвольної політики базується на тому фактичному стані, що боротьба за державну незалежність України — це боротьба проти Росії, не тільки проти большевизму, але проти кожного загарбницького російського імперіялізму, який є притаманний російському народові, в цілій історії і тепер. Якщо завтра на зміну большевизмові прийде інша форма російського імперіялізму, то він так само насамперед звернеться всіма своїми силами проти самостійности України, на її поневолення. Російський народ, як і досі, буде нести той імперіялізм, робитиме все, щоб тримати Україну в поневоленні. На це виразно вказує стан політичної думки і настанова російської маси, всіх російських політичних середовищ, як комуністичних, так і антибольшевицьких. У всіх них живе крайня ворожість супроти ідеї державної окремішности, суверенности України. Власовщина дає собою проречистий зразок того, з чим виступить супроти України побольшевицька Москва. Отже, боротьба України за свою волю, за державну незалежність — це передусім боротьба проти наступу імперіялістичної Москви. А тому, що той загарбницький імперіялізм незмінно несе і продовжує російський народ — наша боротьба є і буде боротьбою України проти Росії.

Визвольний рух у своїй політично-пропаґандивній праці серед росіян, серед російського народу, серед совєтської армії намагається паралізувати, притуплювати ворожість та агресивність російської маси проти українського самостійницького руху, намагається вносити політичну демобілізацію в таборі ворога, збуджувати, підсилювати в російському народі протибольшевицькі настрої, сили й акції, зміцнювати в ньому протиімперіялістичні тенденції, якщо такі існують. Самозрозуміле, що, звертаючись до ворожого середовища, промовляємо так, щоб збуджувати готовість прислухатися, сприймати наші аргументи, а не настроювати неґативно.

По суті, немає суперечности між лінією нашої пропаґанди й політики на російському відтинку між тим, що ми говоримо до росіян, а тим, що ми здійснюємо в нашій боротьбі, у внутрішній діяльності, і що заступаємо перед зовнішнім світом. У всьому ми стоїмо на ґрунті дійсности. У формі стверджень ми подаємо те, що існує на ділі. Вказуємо на всі неґативи для самого народу від большевизму й від імперіялізму, на спільне нещастя і терпіння, що їх несе большевизм не тільки поневоленим народам, але й російському. А все те, де говориться про неґативне відношення мас російського народу до большевизму і до російського імперіялізму, про їхню боротьбу з ним, про спільний фронт і добросусідські взаємини між українським народом і російським, — все це має характер побажань, закликів, пропозицій до російського середовища.

Протиставна концепція хоче в політично-виховній праці серед українського народу триматися лінії тільки протибольшевицької боротьби, спрямувати всю увагу й революційну настанову українських мас виключно проти самого режиму та проти актуальної форми московського імперіялізму — большевизму. Поширюється твердження, що сам російський народ так само бореться з большевизмом, терпить від нього і, за вийнятком малої імперіялістичної большевицької кліки, нам не ворог, а приятель, союзник. Такий напрямок веде до посилення українськими руками того, цю московський большевизм намагається досягти в першу чергу — вбити в українському народі національний інстинкт, правильне розуміння істотного змісту подій, вбити самооборонне, непримиренне відношення до Росії; завернути до політичного малоросіянства, тільки в новій «українській» формі.

Декому здається, що таким шляхом можна досягнути концентрацію і через те більше посилення ненависти, ворожости супроти актуального найгрізнішого вияву московського імперіялізму — супроти большевизму. Тим часом це не так. Якщо притупиться відчуття розпізнавати ворога скрізь там, де він є, а бачити його лише з одного боку, в одній появі, то через те полегшується йому наступ з інших боків в іншій одежі. А той наступ на українство загарбницька Москва веде в дуже різних виглядах, не тільки в большевицькому.

Якщо б большевики справді могли прищепити українському народові відношення до російського народу, як до «старшого брата», теорію про спільне історичне коріння, про споріднену духовість, віру в доброзичливість, щирість російського народу супроти України, захоплення російською культурою, переконання у її вищість, досконалість, бажання переймати все від Росії, уподібнюватися, та й інші того роду слабості, то це прикувало б Україну до Росії певніше й тривкіше, ніж: найсильніший політичний зв'язок, сильніше від усякого терору. До того приєднується послідовне, щораз сильніше, тотальне пов'язування народного господарства України з московським, поставлення такого принципу в основу цілої совєтської господарської системи. Вона керується не економічними, а більш політичними раціями, щоб з часом відділення України від Росії було з економічного боку неможливе, чи дуже трудне, щоб господарство України завмирало автоматично, коли Москва спинить кровообіг у відповідних артеріях, чи коли б вони були перервані відділенням України від Москви.

Большевики намагаються наркотизувати політичне думання українця ілюзією, що через злуку з Росією Україна, український народ, українська людина мають всі можливості широкого росту відкриті, користають з надбань і могутности цілої імперії. Такими ілюзіями, створюваними пропагандою, вони хочуть вбити відчуття і розуміння тієї дійсности, що Україна е тільки колонією Москви, що український народ для Росії є рабом, постачальником людської сили, мозку, рук і дібр; що українська культура — обкрадена з усіх надбань і позбавлена змоги зростання, українські сили — запряжені до творчої праці для Росії, або винищувані; що українська людина тотально закріпачена. Двері відкриті для тих, хто запродає своє національне я, свою честь, своє знання, вміння, свою творчість, свою працю і кров на службу російській імперії. Москва докладає всяких можливих зусиль, щоб умертвити в нашому народі саме сприймання цієї дійсности, і прищепити совєтське думання, совєтський патріотизм.

На тому Москва хоче будувати тривку підлеглість України Росії, щобільше — її віковічне змосковщення. Всі засоби насильства терору спрямовані на те, щоб приборкана Україна лягла у стіп Москви. Головна мета Росії — це прилучення України, щоб український народ, затративши свою національну природу, своє «я», не вважав неволі за неволю, лише щоб прийняв її за своє природне становище, полюбив її. Такі остаточні пляни Росії всякої масти, що їх большевики реалізують увесь час, з найбільшою впертістю і послідовністю. Тут є головний фронт історичного змагання між Україною і Москвою і прорив на ньому є найнебезпечніший.

З українського боку ведеться завзята боротьба — відсіч. На цьому фронті лягло найбільше жертв, найцінніших творчих сил України. Борці за українського духа, за український зміст поодиноких ділянок життя і творчости, які плекають, підносять, зберігають і поширюють вартості української нації, протиставлять їх накидуванню російщини-совєтщини, — віддають великі послуги для збереження самостійности й дальшого розвитку української нації.

В політичній боротьбі, в якій зосереджується цілість українських змагань, необхідно спрямовувати особливу увагу на цей фронт. В визвольній революції вся боротьба й уся діяльність на внутрішньому, українському відтинку мусить бути так поставлена, щоб найсильніше зміцняти, загострювати в усіх царинах фронтову лінію між Україною і Москвою, між українством, українським духом і змістом — і російщиною. Український націоналістичний рух мусить мобілізувати, організувати, ідейно узмістовлювати й унапрямлювати та дійово скріпляти всі форми оборонної боротьби проти російського наступу в усяких формах. Він мусить найчіткіше реалізувати безкомпромісову поставу в тотальній боротьбі з Росією, у відсіч її тотальному наступові. Зокрема націоналістичний рух мусить різко виступати, розбуджувати національну чуйність і відпорність там, де вона підупадає, де ворогові вдалося приспати чи здушити її, і де в гру входять важливі питання боротьби України з Московщиною, істотні справи самостійного життя і розвитку нації.

Якраз у протилежному напрямку йде кон'юнктурна, опортуністична концепція — перевести визвольну боротьбу на таку плятформу, що не Росія, не російський народ є ворогом самостійности України, а відокремлений большевицький імперіялізм. Аналогічною політичною лінією соціялізм уже раз «прислужився» визвольній справі. Український націоналістичний рух, ставши на чолі визвольної боротьби, має виправити попередні хиби і перемогти рецидив історичних слабостей та баламутств.

Чистий, незаплямлений крутійствами й компромісами зі злом український націоналізм вийде переможцем з важкого, але величного змагання проти сатанічної большевицької Москви. Він переможе, бо в ньому велика Правда української нації, згідно з Божими законами, життя народів і людей у свободі й справедливості. А за цю правду бореться український народ впродовж: цілої своєї історії. З покоління у покоління найкращі сини й дочки українського народу присвячують своє життя службі тій правді, віддають своє життя в боротьбі за неї. Тепер історичне змагання України за правду досягає найвищого вершка, найбільшої напруги й розмірів. Боротьба охоплює ціле життя, змагається цілий народ.

Українські націоналісти є впевнені в перемозі України. Непохитну певність дає нам віра — віра в Бога, віра в українську націю, в її правду. Вірність ідеї українського націоналізму — це найбільша сила української визвольної революції, що її жодними способами не може зламати теж такий ворог, як большевицька Москва.