Уламок зiрки

Сафронов Юрий Павлович

Уламок зiрки

"Я пишу Вам тому, що Вам, як фантастовi, найлегше повiрити у той незвичайний випадок, який стався зi мною торiк улiтку. Я працюю трактористом. Цим вже все сказано про мою професiю, у поясненнях нема потреби.

Якось уранцi, здається, дев'ятого вересня, я мав з'їздити в мiсто. Прокинувся о четвертiй ранку, нашвидкуруч поснiдав, сiв на велосипед i поїхав. Спершу дорога йшла лiсом, та кiлометрiв за два лiс скiнчився, i потяглися нашi поля. Саме цю вiдкриту дiлянку я й хотiв проїхати за ранкової прохолоди.

День обiцяв бути спекотним. На голубому небi не видно було анi хмаринки. Немовби всю землю було накрито блакитною чашею. Тиша незвичайна. Тiльки й чутно було щебiт розбурканих птахiв та шурхотiння велосипедних шин по зарослому травою путiвцю.

I раптом нiби гарматний пострiл несподiвано почувся неподалiк. Щось промайнуло зовсiм поруч зi мною i врiзалось у путiвець метрiв за двадцять вiд мене, здiйнявши клуби пилюки. Спершу я розгубився з несподiванки. Потiм скочив з велосипеда i, поклавши його на землю, кинувся до хмарини пилюки, що осiдала.

Я розгрiб руками землю й намацав невеликий круглий предмет. Вiн був ще гарячий i обпiкав пальцi. Менi все зразу стало ясно. Метеорит! Невеликий гiсть iз космосу впав трохи не на голову менi. Вiн лишив на дорозi неглибоку борозну, притрусив пилюкою траву i перевернув шар свiжої землi.

В самому падiннi метеорита нiчого особливого не було. Та я вирiшив написати Вам листа, щоб розповiсти про його чудовi властивостi i про те, що сталося далi.

Метеорит був зовсiм чорний, об'єм мав як три сiрниковi коробки. За формою - майже правильна куля, наче бритвою зрiзана з одного боку. Його поверхня виблискувала, мов полiрована. Моє обличчя вiдбивалося в ньому, як у кривому свiчадi.

Головнi дивнi властивостi метеорита виявилися пiзнiш. Я повернувся з мiста серед дня й став розглядати камiнь пильнiше, через збiльшувальне скло. Сонячне промiння падало через вiдчинене вiкно на стiл, яскраво освiтлюючи чорний камiнь. Скiльки я не вдивлявся в його полiровану поверхню, не змiг помiтити жодної, бодай найменшої трiщини. Вiн був зовсiм монолiтним, цей маленький важкий предмет.

Я навiв збiльшувальне скло на його поверхню i сфокусував променi. Диск сонця, зменшений у багато разiв, заяскравiв на його блискучiй поверхнi маленькою цяткою, що слiпила очi. Менi хотiлося перевiрити, чи не плавитиметься ця речовина пiд час нагрiвання. На тому мiсцi, де була сонячна пляма, на каменi з'явився невеликий горбик.

Здавалося, що камiнь увiбрав сонячне промiння i перетворив його на свою дивну чорну речовину. Ранiш я нiколи не чув, щоб камiння росло пiд дiєю свiтла.

За пiвгодини на каменi був уже не горбок, а чорна гiлочка завдовжки трохи бiльше сантиметра! Вона була вся нерiвна, у патьоках i напливах, як гiлка старої тополi. З години на годину вона все видовжувалась. Я наводив промiнь сонця то на один її бiк, то на другий i змусив гiлочку подвоїтись на кiнцi. Тепер цей чорний вiдросток ще бiльше нагадував живу гiлочку.

В моєму життi це було перше, а може, й останнє наукове вiдкриття. У мене був камiнь, про який, як я з'ясував, не повiдомлялося навiть у книжках!

Зрештою я зрозумiв, що мене схвилював не так сам факт падiння метеорита, як його незвичайна здатнiсть рости пiд дiєю сонячних променiв. У мене якось не вкладалося в головi, що невiдчутнi на дотик променi свiтла можуть раптом перетворюватись на вiдчутну дуже мiцну чорну речовину.

Довго я намагався вiдшукати яке-небудь схоже явище в природi, але так i не знайшов.

Та, можливо, мiй камiнь не просто камiнь, а уламок рослини з якоїсь далекої зруйнованої планети? Можливо, там, на її поверхнi, росли непрогляднi лiси з деревами з чорного каменю?

Пiд ранок, провертiвшись усю нiч з боку на бiк, я чiтко сформулював два найнеяснiших для себе питання: чи матерiальне свiтло i як рослини використовують його для свого росту? Я зважився поговорити з головним iнженером i з нашим агрономом.

Я схопився якомога ранiше i зустрiв нашого головного iнженера бiля його домiвки. На моє щастя, вiн теж вийшов ранiше.

- Чатуєш? - розсмiявся вiн. - Певне, знову щодо пального чи по запчастини прийшов?

- Та нi, iнше...

- Що ж саме? Кажи прямо. Поговоримо вiдверто. Тiльки без усяких там вигадок, без пiдходiв. Не люблю цього! Давай просто до дiла!

"Ну, що ж, до дiла, так до дiла, - подумав я. - Ще краще!" I просто напрямки спитав його:

- Семене Семеновичу, як по-вашому, чи матерiальне свiтло?

Головний iнженер навiть зупинився вiд несподiванки, насупився й недовiрливо оглянув мене з нiг до голови швидким поглядом.

- Яке свiтло?

- Ну, звичайне, сонячне, наприклад?

- Я ж просив тебе починати розмову без пiдходiв. От манера починати вiд Адама! Кажи, чого тобi треба?

- А я й кажу без усякого Адама. Менi цiкаво знати, чи матерiальне свiтло? Вчора з вечора засiла ця думка в головi, нiч погано спав, усе думав. Вирiшив поговорити з вами. Ви не подумайте, я без усякої задньої думки!

Здається, головний iнженер почав вiрити, що я не жартую, але питання було надто незвичним i несподiваним.

- Що ж воно вiд бога, по-твоєму? Звичайно, матерiальне!

- Менi також здається, що матерiальне, от тiльки якась незвичайна в нього матерiя. Ось камiнь - це справдi матерiя, його й помацати, й потримати можна в руках! А свiтло, воно якесь не таке... Не вiдчутне на дотик...

- А ти знаєш, як Ленiн визначив матерiю? - iнженер навiть поморщився, намагаючись якнайточнiше згадати ленiнське формулювання. - "Фiлософська категорiя для визначення об'єктивної реальностi, що дана людинi у вiдчуттях її, яка копiюється, фотографується, вiдображається нашими вiдчуттями, iснуючи незалежно вiд них". Розумiєш?

Я про всяк випадок ствердно кивнув головою.

- Свiтло є об'єктивна реальнiсть, що iснує незалежно вiд нашої свiдомостi. Ми лише вiдчуваємо його своїми органами чуттiв постiльки, поскiльки можемо.

- Зрозумiв. Тепер зрозумiв.

- Ну, ось i все! Отже, свiтло - матерiя й нiщо iнше! Так i вважай надалi!

Тепер усе стало на мiсце. Оскiльки свiтло матерiальне, то менi здавалося вже менш дивним, що воно перетворюється в моєму чорному каменi на речовину. Просто матерiя з однiєї форми переходить в iншу форму.

Того ж дня я вибрав час для розмови й з агрономом. З ним ми зустрiлися просто в полi. Я зупинив свого трактора й зiскочив на землю. Почати розмову пiсля декiлькох звичайних фраз було зовсiм не важко.

- Усе нiяк не зберуся спитати вас, як рослини використовують свiтло для свого росту.

- Щось ти занадто шкiльне питання поставив менi, - усмiхнувся агроном. - Ти ж про фотосинтез чув, напевне?

- Чути-то я чув, але забув.

- То я тобi коротко нагадаю основне. Рослини переробляють пiд дiєю свiтла вуглець, що є в повiтрi, й воду на органiчнi речовини. Енергiя сонячного свiтла перетворюється рослинами на хiмiчну. Це найосновнiше...

Агроном далi довго розповiдав менi про фотосинтез, а я кивав йому головою тiльки з ввiчливостi. Вiн у нас любить побалакати!

Нi, те, що вiдбувалося в метеоритi, зовсiм не було схоже на фотосинтез. Менi здалося, що камiнь рiс не за рахунок води й вуглецю, а саме за рахунок засвоєння свiтла. Я вирiшив перевiрити це в експериментальний спосiб. Iдея дослiду була напрочуд простою.

Я поклав камiнь на порцелянову тарiлку, накрив його скляною банкою, а краї залив воском. Для ще надiйнiшої герметизацiї я налив у тарiлку поверх воску шар води. Камiнь було iзольовано вiд зовнiшнього середовища надiйно. До нього не було доступу повiтря.

Через скло банки я навiв збiльшувачем на поверхню метеорита сонячне промiння. Якби для росту каменя потрiбнi були вуглець i вода, як для росту рослин, то мiй камiнь анiтрохи не вирiс би в замкненому просторi.

Приладнати поруч iз банкою збiльшувальне скло й навести сонячне промiння було справою кiлькох хвилин. Минула година, i я одержав точну вiдповiдь на питання, яке мене схвилювало. Камiнь рiс у замкненому об'ємi!

На кiлька днiв я облишив свiй камiнь. Зрання до вечора сидiв у районнiй бiблiотецi i перечитав усе, що там було про будову речовини та про перетворення енергiї з одного виду в iнший.

II

Я уявив собi метеорит до його падiння на поверхню Землi. Вiн линув у космосi вiдкiлясь з невiдомих глибин у напрямку до Сонця. Променi зiрок безперервно, кожну мить, кожну секунду освiтлювали його поверхню, И вiн увесь час рiс, рiс протягом усього свого довгого польоту, безперервно вбираючи в себе матерiю, що ринула до нього з усiх сторiн Всесвiту. Кожна, навiть найдальша, зiрочка простягала до нього свiй тоненький, ледве вiдчутний промiнь.

Що б зробилося з цим уламком далекої зiрки, коли б вiн не впав на поверхню Землi, а пролетiв би повз наше Сонце та летiв собi далi? Напевно, через декiлька мiльйонiв рокiв це був би вже не шматочок речовини, а велетенська брила, завбiльшки, можливо, як наша планета.

Тиск всерединi цього громаддя безперервно зростав би. Врештi-решт цей гiгант досяг би таких розмiрiв, що його чорна речовина стала б плавитися в центрi вiд того, що на неї тиснули б горiшнi шари. Створилися б новi хiмiчнi сполуки, змiнилися б електроннi оболонки атомiв, невiдома зоряна речовина поступово перетворювалася б у звичнi для нас сполуки. Можливо, минули б ще сотнi тисячолiть, i планета розплавилася б уся - вiд центра до самої поверхнi. Колосальна енергiя, накопичена в речовинi, прагнула б вивiльнитись, вирватись назовнi.

У Всесвiтi спалахнула б нова зiрка, а мiльярди її уламкiв, що перетворюють свiтло в речовину, стали б основою для створення нових планет i зiрок. Можливо, деякi з них полинули б до iнших галактик i через багато мiльйонiв рокiв запалали б там зiрками.

А що ж далi? Помiркуйте самi. Адже Всесвiт iснує безконечно i безконечно iснуватиме. Що це означає? Тiльки те, що зiрки й галактики не iснували б, коли б матерiя не перетворювалася iз свiтла в речовину.

Так, так, так! Саме такого висновку я дiйшов. У розвитковi галактик обов'язково повинно вiдбуватися перетворення свiтла й iнших електромагнiтних випромiнювань на речовину. Iнакше просто не могла б iснувати речовина.

Отже, я дiйшов висновку, що у Всесвiтi вiдбувається безперервний замкнений цикл перетворення матерiї. Перше перетворення, перша половина циклу всiм добре вiдома. Друга ж вiдбувалася в моєму метеоритi.

Завдяки цьому цикловi навiть найдальшi галактики безперервно обмiнюються матерiєю, що поширюється зi швидкiстю, яка дорiвнює швидкостi свiтла. Цей обмiн вiчний. Звiдси сама собою випливає матерiальна єднiсть Всесвiту.

III

Вранцi я зiскочив з лiжка й пiдбiг до столу. Слабенькi променi сонця, як i ранiше, освiтлювали чорний камiнь, що лежав на порцеляновiй тарiлцi пiд скляною банкою. Придумана мною iзоляцiя була надiйною. За всю нiч у банку не просмокталося нi краплi води.

Чорний уламок зiрки з гiлочками, що їх я виростив, лежав так само, як я залишив його ввечерi. Нi, все це менi не приснилось. Я справдi був володарем казкового багатства: на моєму столi пiд звичайнiсiнькою скляною банкою лежав шматочок речовини, який мiг розростися до об'ємiв нашої планети, спалахнути вогненною зорею, долетiти до ядра нашої Галактики й розповiсти людям про безлiч нерозгаданих таємниць свiтобудови.

Нi, не менi, простому трактористовi, слiд було володiти цим скарбом. Є вченi, котрi, дослiдивши цей камiнь, вiдкриють такi загадки, про iснування яких я й пiдозри не маю. I я вирiшив переслати камiнь iз детальним описом усього, що було з ним пов'язане, просто до Академiї наук.

Менi захотiлося лишити собi яку-небудь пам'ять про цю дивну зоряну речовину. Я взяв фотоапарат i зробив кiлька знiмкiв свого першого в життi наукового дослiду - чорного каменя пiд скляною банкою, що стояла на тарiлцi, наповненiй водою. Якомога обережнiше я потяг за денце банку, притримуючи лiвою рукою тарiлку з водою. Вiск вiдстав од неї. Утворилася щiлина, в яку одразу ж ринула вода...

Те, що вiдбулося далi, я пам'ятатиму все життя. Тiльки-но вода торкнулася каменя, почулося сильне шипiння, банка виповнилась чорним димом. Наступної митi шипiння перейшло в скрегiт i булькання, чорний дим важкими клубами вирвався з-пiд банки, швидко розповзаючись по всiй кiмнатi.

[Image04.tif]

Я пожбурив банку геть i, задихаючись вiд їдкого диму, постарався вихопити свiй чорний метеорит з води. Замiсть великого каменя я намацав на тарiлцi маленький розпечений шматочок, довкiл якого клекотiла вода. Я схопив його лiвою рукою й затис у кулацi. Вiн обпiкав менi руку, але я, зцiпивши зуби,

Не розгинав пальцiв! Я зрозумiв, що тримаю в руцi маленький шматочок матерiї, який дорожчий за всi самоцвiти. Треба було врятувати його будь-що!

Та марно! Камiнь пропалив менi шкiру на руцi. Вiд зiткнення з кров'ю вiн за одну мить перетворився на клуби чорного диму.

Цiкаво Вам знати, що сталося далi? Нiчого особливого.

Сусiди помiтили, що з моєї кiмнати валує чорний дим, подумали, що в мене пожежа, i примчали на допомогу. Мене вiдвезли в лiкарню. Опiк на лiвiй руцi затягнувся навдивовижу швидко. За тиждень я знову мiг повернутись на роботу.

Коли мої знайомi й сусiди просять розповiсти, чому з моєї кiмнати того ранку йшов чорний дим, я розповiдаю їм усе те, що написав Вам".

IV

Так закiнчувався цей лист. Я виразно уявив собi його автора тракториста, до рук якого потрапив незвичайний камiнь. Безперечно, вiн знав замало для того, щоб розгадати таємницi цiєї дивної речовини. Та зате в ньому прокинувся справжнiй дослiдник, який у простому горбику, що вирiс пiд дiєю свiтла на поверхнi каменя, уздрiв долю всiєї свiтобудови, вiчнiсть матерiї, безперервний, всеохопливий коловорот життя, його першоджерела й циклiчнiсть.

Вiн не побоявся висунути нової смiливої гiпотези про походження й розвиток небесних тiл та систем за рахунок безперервного процесу перетворення свiтла в речовину й навпаки.

У мiжзоряному просторi зустрiчаються поодинокi атоми речовини. Можливо, саме на них, як на центрах кристалiзацiї, й вiдбувається перетворення фотонiв на речовину? Може, рiк за роком, тисячолiття за тисячолiттями, мiльярди лiт пiдряд триває цей дивовижний процес. Iз свiтла утворюються туманностi, що потiм згущуються, перетворюються на зорi, притягують до себе сусiднi туманностi, створюють з них планети й крутяться разом з ними у вiчному танку, без якого немислима сама матерiя.

Ви спитаєте: "А звiдки у мiжзоряному просторi беруться тi поодинокi атоми речовини, якi виступають потiм центрами кристалiзацiї свiтла?". Окремi атоми завжди наявнi у мiжзоряному просторi. Так за даними голландського фiзика Ван де Хюдста з ядра нашої Галактики вiдбувається потужне витiкання атомiв водню зi швидкiстю близько п'ятдесяти кiлометрiв на секунду. Потужнiсть витiкання така, що за мiльйони рокiв в усiх напрямках може бути викинута маса близько сотень тисяч мас Сонця. Одне тiльки наше Сонце за добу зменшує свою масу за рахунок випромiнювання на триста шiстдесят мiльярдiв тонн!

Отже, лише в нашiй Галактицi щодоби перетворюється на речовину енергiя, еквiвалентна мiльярдам тонн зоряної речовини...

На багато якi роздуми наводить лист цiєї вдумливої людини, котра, перш нiж написати його, напевне прочитати немало книжок.