Улюблена пісня космополіта

Це було прегарне місто. Єдине у своєму роді. Двома величними горами воно було притиснуте до теплого південного моря. Вигадливі будиночки, готелі, магазини починалися за десять кроків від лінії прибою і здіймалися на тисячу метрів угору.

Якось я заліз доволі височенько і звідти близько години милувався неймовірним казковим краєвидом — ці будиночки, як звірятка, що прийшли до водопою, терпляче стояли один за одним, заздрісно задивляючись на кораблі, катери й навіть дрібні рибальські човни. Яскраво світило сонце, і земля під його промінням покірливо випаровувала солонувату приморську вологу. Був ранок, і волога, випаровуючись, перетворювала повітря у перламутрове скло. На моїх очах присадкуваті одноповерхові будиночки важко зітхали вапняковими боками і спросоння сліпали вузькими вікнами. Кипариси потягувалися та підрівнювали своє гілля. А люди, що повиходили на вулиці, видавалися неквапливими птахами, що знехотя пливли за повітряною течією.

Це було чудове місто. Немилосердне життя ганяло мене по десятках міст, по бундючно насуплених столицях великих держав, по спустошених і квітучих селах, рівнинах й узгір’ях, та всі ці митарства, під час яких мені кілька разів доводилось змінювати військові однострої, залишаються купою зіжмаканих вражень на одній шальці терезів. А на другій — у сяйві південного сонця, облямоване намистом гір і пронизливою синявою моря, лежить це місто, єдине зустрінуте мною МИРНЕ місто. Місто, яке звільнило мене від того, що видавалося мені неминучістю, — від необхідності довічно й посмертно належати тій землі, якою ти йдеш.

У цьому місті я почав потихеньку вибавлятися від єдиної своєї недуги — вродженого абсурду мого життя. Цю хворобу я успадкував, і, на мою думку, маю право винуватити її в усьому, що коїлося зі мною. Цей абсурд розпочався незадовго до моєї появи. Розпочався він із випадкової зустрічі моєї майбутньої матері — палестинки за народженням, і батька — польського контрреволюціонера, засланого у Сибір. Вони були разом кілька днів. Потім Адель, так звали мою матір, узяла в Мечислава, мого батька, адресу його рідних і якимось дивом добралася до Польщі, де й породила мене. Провівши у Польщі цілий рік, вона справно годувала мене грудьми, проте якось спакувала речі і, залишивши мене, поїхала. Пізніше мої польські родичі пояснили мені, що вона поїхала битися з євреями, котрі 1948 року з благословення Сталіна створили свою суверенну державу на палестинській землі. Більше я не бачив своєї матері. А батька пам’ятаю тільки з фотографій, які показувала мені бабуся. Ми саме тоді виїжджали в Америку, і бабуся переглядала сімейні фотоальбоми, вирішуючи, які знімки брати, а які викидати. Вона дуже поспішала виїхати, передбачаючи, які у недалекому майбутньому вишикуються черги перед посольствами розвинутих країн. Щоправда, бабуся зізнавалася потім, що ми поквапилися. Можна було пожити в Польщі ще років п’ять-шість, але, як кажуть у місцях батькового заслання, «після бійки кулаками не махають».

В Америці я здобув достатню освіту, аби мати про все власну думку. З Америкою ж пов’язана моя перша і, дякувати Богові, остання велика омана про суть патріотизму. Піддавшись на «патріотичні» відозви, я опинився в першому ешелоні обмеженого контингенту американських військ у В’єтнамі. Пливучи океаном, ми співали прекрасні, бравурні пісні. Почувалися героями-конкістадорами. Ми пливли захищати гарних в’єтнамців від поганих в’єтнамців. Але ж ми не знали, що зовні гарні в’єтнамці нічим не відрізняються від поганих, як не відрізняються зовні й гарні американці від поганих американців. Прозріння прийшло до мене, проте спершу я вбив кількох «поганих» в’єтнамців, котрі уколошкали мого приятеля. Заледве я тоді позбувся первісної бацили помсти, що вразила мене.

Так я розлюбив Америку. Я пішов до «поганих» в’єтнамців. Я запропонував їм свою допомогу. Хотів навчати їх англійської, польської мов. Але вони просили мене навчити їх перемагати американців. Так я розчарувався і в них.

Опинившись між двома воюючими сторонами, я був третьою невоюючою і цим, мабуть, добряче дратував обидві сторони. Обидві сторони оголосили нагороду за мою голову, котра в даному випадку ніякої стратегічної чи іншої цінності не мала, тим більше, що жодних секретів я не знав. І я втік, ховаючись від усіх озброєних людей.

Я тікав кілька років. Тікав у напрямі Близького Сходу. Дорогою мені шість разів пропонували участь у військових діях за «справедливу справу». У п’яти випадках відмовитися було неможливо, відмова була рівнозначна самогубству. І я знову одягав якусь військову форму, отримував якусь зброю і вкотре чекав слушної миті, щоб дезертирувати з невідомої мені армії. Якось я забув скинути форму і кілька днів пробирався руслом висохлої річки, поки не дістався до маленького поселення. Я постукав у першу-ліпшу вальковану хижу, хотів попросити води. Арабка, котра відчинила двері, так заверещала побачивши мене, що в наступні дві хвилини за моєю спиною зібралося все сільце. Вони радісно шваркотали, показуючи на мене пальцями і щось розповідаючи своїм дітям. Потім вони почали мене обдаровувати перепічками й урюком. Дійшло до того, що мене на руках віднесли до найвищої хижі, де й залишили на ніч. Проте пізно вночі, коли я бачив один із наймирніших своїх снів, ці самі люди розторсали мене, мигами показавши, що мені треба негайно тікати. Коли я у пітьмі з хлопчаком-провідником виходив із сільця, до моїх вух долинув гул танків, що підходили з іншого боку. Хлопчак довів мене до річища висохлої річки і благально зазирнув мені в очі, одночасно схопившись своїм рученям за автомат. Я зрозумів його прохання і зняв авто мат із плеча. Пройшовши кілометрів п’ять, я почув стрілянину з боку покинутого мною села. Пізніше я зметикував, що причиною радощів місцевих жителів була не знята вчасно військова форма. Після цього я почав уважніше ставитися до делікатного питання самовільного відходу з лав невідомих мені армій.

Та хай там як, але згодом я опинився на батьківщині моєї матері, де мені тут же пов’язали на шию теплу сіро-білу хустку та вручили короткоствольний автомат і кілька гранат. Наступного дня я під контролем «однополчан» підірвав гранатою ізраїльський патруль, за що був відразу нагороджений бронзовою медаллю, помережаною дрібною арабською в’яззю. На боці палестинських патріотів я воював довше, ніж звичайно. Пояснюється це доволі легко — мене ні на хвилину не залишали одного, і я вже навіть злякався, що ця невидима лінія фронту виявиться для мене останньою. Та незабаром «однополчани» вирішили мені довірити «велику місію Аллаха». Вони доручили мені проникнути через Саудівську Аравію в Іран і вбити айятолу Хомейні, котрий дозволив собі несхвально висловитися про старшого брата палестинців Ясіра Арафата. Важко не вгадати, що зі мною трапилося далі. Уже на кордоні Ірану мене перевдягли у форму стража ісламської революції і в числі інших мусульман, котрі верталися зі священного хаджу у Мекку, відправили на не менш священний ірано-іракський фронт. Воєнні дії на цьому фронті мене потішили тим, що солдати постійно дивилися в небо і залежно від побаченого перестрибували з одної вирви у другу. На цьому фронті я схуднув десь на вісім кілограмів. «Повоювавши» в такий спосіб близько тижня, я спокійно, без жодних труднощів покинув лінію фронту і пішов у гори. Слава Аллаху, ніякі пости на ніч не виставлялися. Мабуть, айятола покладався на високу мусульманську свідомість правовірних. У них він не помилився.

Наступний і останній мій фронт виявився в Афганістані, куди я потрапив після тижневого пішого переходу ущелинами. Дехкани із натрапленого мною в дорозі аулу ласкаво зустріли мене, нагодували, напоїли, а коли я вже заснув на турботливо постеленій мені циновці, добрі місцеві мешканці старанно зв’язали мене і на віслюку потягли назад у гори. Я прийшов до тями, коли якийсь європеєць у чалмі намагався поговорити зі мною, використовуючи півтора десятка незнайомих мені мов. Він був вельми спантеличений, але коли я поцікавився в нього англійською, чим можу бути корисним, він радісно підстрибнув. Дізнавшись, що я у певному розумінні американець, європеєць запропонував мені розважальну екскурсію до якоїсь мальовничої ущелини, попередивши при цьому, що мені доведеться взяти з собою автомат, оскільки в міжгір’ях зараз багато стріляють.

Ця екскурсія закінчилася сумно. Місцеві мешканці, з якими ми йшли, оглушили нас дорогою і передали в руки якійсь джирзі. Я так і не второпав, що означало це слово. В усякому разі, це не була назва місцевого суду чи подібного карального органу. «Джирга», що складалася із трьох сивобородих горян, відвезла нас у містечко, де трапилося непередбачене: такі самі верховинці розстріляли «джиргу», яка нас супроводжувала, перевантажили нас на інших віслюків і знову потягли в гори.

Урешті-решт, ми потрапили в ту саму ущелину, з якої вирушали на «екскурсію». Увечері, залишившись на самоті, я знайшов якийсь військовий стрій зеленого кольору, який горяни використовували замість подушки. Я вдягнув цю форму і спустився з гір. Досі я вважаю, що то був найрозумніший мій вчинок у цьому житті. Десь зо два дні я сходив з гір і вийшов до військового табору, в якому були європейці у такій самій зеленій формі. Уже підходячи до воріт, я помітив кількох принишклих дехкан, котрі витягували з довгого дерев’яного ящика невелику ручну ракету. На той час я вже зрозумів сутність східної гостинності, тому зняв автомат з плеча і спробував їх обійти. На жаль, я так і не навчився ходити нечутно. Вже перший мій крок був почутий правовірними, і слава Аллаху, що я встиг розрядити в них автомат швидше, ніж вони зметикували випустити в мене ракету. На стрілянину відразу ж збіглися бійці з військового табору. Четверо душманів виявилися прошитими моєю чергою. Один із них уже був у гостинах в Аллаха, інші тільки намірялися. Симпатичні хлопці у військовій зеленій формі заходилися мене обіймати. Потім підійшов офіцер, міцно поцілував мене, при цьому мало не обдерши носа жорсткими вусами. Мені дали медаль з нормальним європейським текстом. Окрім медалі, мені відразу ж оголосили відпустку на двадцять діб. Вони подумали, що я — контужений, і тому не розмовляю з ними та не відповідаю на їхні запитання. Мене відвезли на джипі в Кабул, а звідти вже переправили до моря, до найдивовижнішого, наймирнішого у світі міста. Це місто не мало ймення. Його називали так: МІСТО ДЛЯ ВІДПОЧИНКУ ГЕРОЇВ ВОРОГУЮЧИХ АРМІЙ.

Це було прекрасне місто. На моїх очах низенькі одноповерхові будиночки важко зітхали вапняковими боками і спросоння сліпали вузькими вікнами. Кипариси потягувалися та підрівнювали своє гілля. А люди, що повиходили на вулицю, видавалися неквапливими птахами, що неохоче пливли вслід повітряній течії.

Через день після приїзду в мене виникла думка, що я віднайшов давно втрачену батьківщину. Я приїхав уранці. Вийшов з машини й тут же побачив перед собою білий, наче фата нареченої, дім. Я підійшов до нього і погладив долонею вапнякову стіну, ще не нагріту вранішнім сонцем. А потім звів долоні в молитовному жесті й відчув приємну шерехатість вапнякових крупинок, що залишилися на шкірі. Якщо ваша доля не нагадувала кульку для пінг-понгу, то ви не зрозумієте мене. Просто будь-яка війна відчувається спочатку долонями, потім — очима. Вони привчають ваші долоні до холодного металу, до гладеньких боків снарядів, до бруду, в який доводиться кидатися під час обстрілів. Ваші долоні поступово грубішають, і тоді може настати найстрашніше — атрофія чуттєвості, коли ваша долоня не зможе відрізнити розжарене жерло гармати від ніжної жіночої руки. Якщо це сталося — можете прощатися з життям, вам його більше ніколи не полюбити. Вам видається, що життя — це короткий перепочинок між атакою і контратакою. Зі мною, дякувати Богу, цього не трапилося. Я не дав привчити свої долоні до війни. І тепер мене тішить кожен дотик до дерева, до будинкової стіни, до жінки, котра намагається зрозуміти мене. Я знаю, що я живий, і це, мабуть, найголовніше.

Перші дні я просто блукав містом, вивчав його, видивлявся на море та гори, на чоловіків, повсюдно вбраних у спортивні костюми, на дівчат, котрі прогулювалися набережною. Я вже знав дещо про це місто. Вся його історія складалася з двох хронологічних дат: «ХІІ століття — засноване і збудоване мусульманами, XX століття — звільнене європейцями». Уся решта історії — це сьогодення.

Щойно я приїхав, водій відвів мене до ратуші, де в першу чергу поцікавилися, на чиєму боці й де я воював. Замість відповіді я показав обидві свої медалі. Мені тут же пояснили, що носити медалі в місті забороняється, так само як і носити військову форму, зброю та всі інші предмети, що мають пряме чи непряме відношення до воєнних дій.

За минулі роки я не раз намагався дати визначення, повніше та докладніше, всім можливим воєнним діям. Поступово межі цього поняття в моїй свідомості розширялися, відповідно із збагаченням мого вимушеного військового досвіду, і врешті-решт я зрозумів, що воєнні дії включають у себе не тільки і не стільки маневри, атаки, розстріли та бомбардування, а й озброєний грабіж, бандитизм та будь-які інші види агресії. Якщо людина гласно чи негласно оголошує війну іншій людині, закону, суспільству, всі її подальші дії можна сміливо називати воєнними. До цих самих дій я відношу воєнні ігри дітей, що змалку привчаються до іграшкових автоматів, танків і гармат, до жартівливих розстрілів та обшуків. У своєму житті я не зустрів ще жодного дитинчати, котре б не мріяло чимшвидше вирости і повоювати. А скільки разів я запитував дітей: «Хто твій ворог?» — і у відповідь чув не імена хлопчаків із сусідньої вулиці, а назви країн та національностей, про які ці діти й уявлення не мали. Я, було, вже зовсім утратив надію знайти яку-небудь мирну країну і стати її громадянином, проте моя пінг-понгова доля змилосердилася та привела мене до цього міста, де вже першого дня вдягнув казенну спортивну форму і зажив життям відпочиваючих героїв ворогуючих армій.

Поселився я в невеличкому готелі, розташованому далеченько від моря, але поруч із кипарисовим гаєм. Портьє мені пояснив, що у цьому місті всі послуги, включаючи їжу та каву, безкоштовні, а також пообіцяв підселити до мене якого-небудь симпатичного хлопця, оскільки номер був двомісний.

Перш ніж вийти, він немов згадав щось дуже важливе і, обернувшись до мене, запитав: «А ви знаєте всі п’ять правил поведінки в цьому місті?»

— Ні, — зізнався я.

— Тоді послухайте, — сказав він м’яко, підійшов до гучномовця, що висів на стіні, і натиснув кнопку.

— Герою! — мало не викрикнув динамік справжнім командирським голосом, від чого я здригнувся. — Ласкаво просимо до нашого міста! Уважно вислухай правила, суворе дотримання котрих допоможе зробити твоє перебування тут приємним і безпечним святом. Правило перше: твій приїзд сюди — це нагорода за подвиг, здійснений у військових умовах. Але пам’ятай, тут відпочивають тільки герої, тому будь скромним. У нас не прийнято говорити про подвиги. Це правило не стосується генерала Казмо. Правило друге. Цей курорт створений для відпочинку героїв з усіх воюючих армій. Природно, ти дуже пишаєшся своєю батьківщиною і тобі, напевне, здається, що твоя країна найкраща і найсправедливіша, але (!) для зміцнення духу справжнього інтернаціоналізму та міжнародного братерства будь-яка політична пропаганда тут заборонена. Героям армій Ірану та Іраку не рекомендується також вести між собою розмови про мусульманських пророків. Це правило не стосується генерала Казмо. Правило третє. Усі ми тут — відмінно підготовлені солдати. Отже, немає ніякої необхідності у проведенні військових маневрів чи інших управлянь, метою котрих є підтримання гарної бойової форми. Ходьба стройовим кроком суворо заборонена. Це правило не стосується генерала Казмо. Правило четверте. Тут ми всі рівні, тому не варто підкреслювати свою індивідуальність за допомогою носіння військової форми, нагород і зброї. Це правило не стосується генерала Казмо. Правило п’яте. Тут ми всі рівні, тож немає ніякої необхідності користуватися військовим чи командирським голосом. Пародіювання мого голосу суворо заборонено. Це правило стосується й генерала Казмо, хоча він має право порушувати це правило. Дякую за увагу і бажаю гарного мирного відпочинку!

— Ну ось, тепер ви все знаєте! — усміхнувся портьє, підходячи до дверей. — Якщо потрібна допомога — завжди до ваших послуг!

Я залишився один у невеличкому номері на двох із широким вікном, за котрим виднілися будиночки міста, що збігали вниз до виблискуючого проти сонця моря. Вітру не було. Південна чарівна тиша проникала в кімнату. Спочатку, з незвички, вона мене насторожувала і вже я сам боявся порушити її, неначе був оточений ворогами і не хотів виказати себе ані подихом, ані шелестом. Незабаром боязнь пройшла, але натомість з’явилася якась повага до тиші і тепер я не хотів її порушувати зовсім з іншої причини, з причини, яку важко було б пояснити словами.

Я присів на ліжко. Дзенькнула металева сітка під матрацом. Посидівши ще трохи, я підвівся — сітка ще раз дзенькнула — і знову підійшов до вікна.

Там унизу, зовсім недалеко від берега, хтось учився плавати на яхті. Яхта була крихітною, та навіть над нею кружляла чайка.

Спостерігаючи за галсами цієї яхти, я впіймав себе на зовсім ганебній думці — думці про те, що в таку маленьку яхту влучити з гармати берегової артилерії має бути зовсім нелегко. Заплющивши очі, я легко уявив собі ту саму маленьку яхточку під обстрілом, але тут же прогнав сей виплід хворої уяви.

Починалося інше життя, і починалося воно з усього, що я помічав у цьому місті. З посмішок незнайомих мені людей, про яких я знав тільки одне — герої, котрі відзначилися у майстерності з убивства ворогів своєї країни, свого уряду чи племені, зі світлих просторих кафе на широкій набережній, з цілковитої відсутності дідусів та бабусь, котрі в іншому місті заповнили б лавочки, з яких так приємно й заспокійливо спостерігати за наближенням морських хвиль та їхнім постійним єдиноборством з піском і камінням цього південного берега.

Починалося інше життя, і єдине, в що я не вірив і не хотів повірити, так це в те, що таке життя триватиме лише двадцять днів.

Зайшовши у перше-ліпше кафе, я присів за столик до русявого хлопця.

Юна дівчина підійшла до мене майже балетною ходою — принесла каву і запитала, чи не бажаю я тістечка або збитих вершків.

Я усміхнувся про себе: мене ніколи ще не запитували: чи не бажаю я чогось! Тільки в найранішому дитинстві бабуся могла побалувати мене подібним запитанням.

— Вершків з горіхами та шоколадом! — видихнув я, відчуваючи певне зніяковіння, так ніби збирався з’їсти чийсь військовий пайок, залишивши невідому мені людину голодною.

— Хвилинку! — якимось дивовижно мелодійним голосом проспівала дівчина і тією самою майже балетною ходою пройшла до стійки.

Мі розговорилися з русявим хлопцем. І цікаво те, що лише після початкової стадії розмови, з якої ми дізналися, що погляди наші на багато речей і матерій співпадають, вирішили відрекомендуватися один одному. Його звали Вацлавом. Так, перший мій знайомий по цьому місту запевне не міг не бути поляком. Ця нація, до якої я сам частково причисляю себе, повторює історію єврейського народу, тільки за цілковитої відсутності гонінь з боку фараона чи інших єгиптян.

Дівчина принесла замовлені мною вершки і майже вбила мене запитанням стосовно подальших моїх бажань. Я заледве не зізнався в бажанні поцілувати її.

Чудова міцна кава, збиті вершки, прозора скляна стіна кафе, вулиця, складена з середньовічних будиночків, краєчок моря, що визирав із-за невисокої магнолії, і раптом: статний старий у генеральській формі з’являється перед скляною стінкою кафе і дивиться на нас, ні, більше, ніж дивиться: він розглядає нас у польовий бінокль, потім переводить свій багаторазово збільшений погляд на мої ще недоїдені вершки.

— Генерал Казмо, — неголосно повідомляє мені Вацлав, киваючи на старого.

Так ось він який, чоловік, котрий має право порушувати всі правила проживання в цьому місті. Цікаво, за що йому така честь?! Чим він заслужив її?

Старий опустив польовий бінокль і дивився вже «неозброєним» поглядом на мене та Вацлава.

Вацлав кивнув йому привітно, на що генерал усміхнувся й рішучим, якщо не сказати — військовим, кроком попрямував до входу.

— Тільки не перебивай його і ні про що не запитуй! — пошепки встиг попередити мене мій новий приятель.

Генерал усівся за наш столик. Одразу ж з’явилася наша «кавова балерина», як я її охрестив, і застигла в очікуванні бажань нового, судячи з усього, славетного відвідувача.

— Кави з горілкою і кусник «наполеону»! — доволі м’яким голосом промовив він і тільки після цього перевів свій погляд на нас.

— Привіт героям! — з явно вираженим сарказмом у голосі сказав генерал. — Хоча нехай мені вирвуть усі здорові зуби, якщо в кожному з вас не сидить по прихованому пацифісту!

Я мигцем зиркнув на Вацлава, та вираз його обличчя був більш ніж спокійний — цілком дружелюбний щодо генерала.

— Як усе-таки життя нас міняє! — продовжував після короткої паузи, що супроводжувалася гучним зітханням, генерал Казмо. — Я раніше терпіти не міг перебування в мирних умовах, а виявився єдиним постійним мешканцем цього міста. Неначе в заслання заслали! А ви ось усі війну ненавидите, а тут — тільки в гостях! І напевне, щоб сюди потрапити, героями прикинулись: комусь у спину стріляли! Була б моя воля — зібрав би вас в одну армію і таким от обмеженим контингентом пройшовся би по європах і азіях, звільняючи народи один від одного й від диктатур. Як приємно, коли ти на коні чи на танку… по дорогах чужої країни, а тобі дівчата квіти підносять, старенькі — яблука, яйця і молоко, нетямущі дітлахи рученятами махають, а цигани і євреї на скрипках грають! Ні, тільки в армії людина може відчути себе людиною. Але для того, щоб відчути себе людиною з великої літери — треба не в одній армії послужити! Як можна успішно воювати проти німців, якщо до цього ти не воював з німцями проти французів чи пр яких-небудь ворогів великого рейху?! Як можна битися проти армії, в якій ти не служив і про порядки якої ти нічого не знаєш?! Звичайно, офіцерам легше… вони армії як рукавички міняють. Та ж і вам нічого не вартує повернутися після відпочинку в будь-яку іншу армію. Яка різниця, де подвиги вершити: в Африці чи в Азії?! Подвиг усюди подвиг, якщо він, звісно, не липовий!.. Гей, де моя кава з горілкою?!

Генерал повернув голову в бік буфету.

— Пане генерале, — долинув співучий голосок «балерини». — Ваша горілка ще не нагрілася до потрібного градуса.

— А до якого нагрілася? До непотрібного?! — генерал оглянувся на нас, немов перевіряв, чи оцінили ми його жарт.

Вацлав усміхався. Я підхопив його ініціативу.

— Тільки двадцять сім за Цельсієм, — виправдовувалася «балерина». — Ми ж її в холодильнику тримаємо.

— Та годі, неси! — махнув рукою генерал.

«Балерина» майже підлетіла до нашого столика з підносом на одній руці. Поставила на столик перед Казмо замовлену ним каву, чарку горілки, кусник «наполеону» на блюдечку.

— Ти диви! — усміхнувся подумки я, помітивши, що блюдечко було не одноразове, а із справжнього фарфору.

— Ти знаєш, чому я обожнюю «наполеон»?! — старий-генерал уп’ялився на Вацлава.

Вацлав смикнувся, наче готуючись до втечі, та потім узяв себе в руки й сказав:

— Багато літніх людей у Європі люблять солодке через нестачу цукру у крові…

Прозвучало переконливо й цілком науково.

— Що за дурниці?! — Казмо так широко розплющив очі, що мені здалося, вони от-от випадуть. — У моєму житті мені довелося якось спостерігати за одним майором, котрий вставляв собі щоранку штучне око. Інколи навіть доводилося допомагати йому втискати цю мерзотну пластмасову копію людського органу в порожню, змащену гігієнічним кремом очницю. Так ось цієї миті мені здалося, що Казмо просто збирався дати своїм порожнім очницям відпочити від штучних очей і саме тому розплющив очі до фізичної межі.

— Та я просто люблю цього полководця! — рявкнув він, неначе заздалегідь знаючи, що ми не оцінимо гідно цю любов.

Я понизав плечима й відразу ж зрозумів, що припустився помилки.

— Ти! — гаркнув генерал, дивлячись на мої завмерлі плечі. — Ти що, мене за маразматика маєш?!

— Аж ніяк! — перелякано дзявкнув я.

— Відставити! — скомандував генерал. — Тільки я тут маю право говорити по-військовому!

— Даруйте! — промовив я, згадавши про правила поведінки в цьому місті.

— Чорт з тобою! — раптом пом’якшав Казмо ізнову обернувся до Вацлава.

Вацлав дивився через скляну стінку на вулицю, де тим часом з маленьким рудим собачкою на шворці прогулювалась молода жінка. Її чорне, як смола, волосся було зібране в косичку, яка стирчала вгору. Під спортивним сірим костюмом вгадувалася нічогенька статура.

Генерал і собі повернув голову в той бік.

— Хм?! — загадково вимовив він, допив одним ковтком горілку, запив її, а якщо бути точнішим — закусив її кавовою гущею, що залишалася на дні його чашки і, не сказавши жодного слова, вийшов із-за столика.

Дівчина вже щезла з виду, тут же в її напрямі пройшов старий-генерал, а ще за хвилину на всю вулицю роздзявкотівся песик, аж раптом його дзявчання потонуло в добірній лайці, що загриміла теж на всю вулицю. Голос належав генералу Казмо. І Вацлав, і я розсміялися.

Повернувшись у готель, я виявив, що в мене з’явився сусід по кімнаті. Звали його Іваном, але він полюбляв, щоб його окликали: «Айвен». Був він типовим російським хлопцем: голубі очі, русяве волосся, товсті губи, густі брови, що сходилися над переніссям. Дізнавшись, що я прибув у це місто з Афганістану, він обійняв мене і тричі розцілував, назвавши при цьому «братиком»! Я був спантеличений. Але невдовзі він повідав мені, що свій подвиг здійснив в одній із країн Африки, виконуючи інтернаціональний обов’язок, і тому, мовляв, ми з ним можемо бути повністю відвертими один із одним. Гарненький привід бути відвертим! Потім він дістав зі своєї валізи військову польову форму, попрасував її і знову заховав. Усе це він робив, як мені здалося, тільки з розрахунку, що я побачу те, чим він дорожить. На ту мить він дорожив військовою формою, пістолетом ТТ й енциклопедичним довідником з птахів Африки угорською мовою. Щоправда, мало не забув принагідно згадати гарний бінокль, здається, ще потужніший, ніж бінокль на грудях у генерала Казмо. Я розповів Айвену-Івану про правила поведінки у цьому місті, на що він відповів: «Цю лабуду я вже прослухав!» Їй-богу, здається мені, що між цим російським героєм і генералом Казмо було щось спільне.

Потім, на знак дружби, Айвен витяг пляшку горілки з червоним перцем і одночасно ввімкнув у розетку дивний прилад, іменований у росіян «кип’ятильник». За допомогою цього приладу він за дві хвилини заварив дуже міцний чай. Спробував розлити його у пластмасові стаканчики, що стояли у ванній, але вони чомусь зм’якли й опустилися безформними кусочками пластика на стіл. Довелося витирати стіл рушником і ще раз вмикати в розетку «кип’ятильник». Друге заварювання чаю було вдаліше — Айвен використав вазу, викинувши з неї турботливо поставлені кимось свіжі троянди.

Через півгодини ми обидва були п’яні.

Пішли на набережну.

Дорогою Айвен кинувся на шию якомусь герою з африканської армії. Потім вибачився. Сказав, що помилився. Напевне, у такій ситуації справді легко обізнатися.

На морі трохи штормило. Тоскно кричали чайки. На пристані висіло оголошення про відміну рейсів прогулянкових катерів.

Айвен мало не просльозився з досади.

— Я, — сказав він, — потратив півтора року, щоб здійснити подвиг і потрапити сюди, а тут через якусь дрібничку відміняють рейси прогулянкових катерів!

— Півтора року?! — здивувався я.

— Авжеж! — підтвердив він. — У нас же це страшенно складно! Треба було записатися в чергу бажаючих здійснити подвиг. Я був у цій черзі тисяча вісімдесят третім. А в нас же здійснення подвигу чи двох ще не робить тебе героєм… Спершу потрібно написати рапорт командиру підрозділу про твоє бажання здійснити подвиг, заповнити бланк у трьох примірниках з приблизним описом майбутнього подвигу, і якщо документи затвердять, тоді ти отримуєш звання під-героя і всі вже зобов’язані створювати тобі умови та можливості стати справжнім героєм…

Мені не вистачило слів, щоби виразити своє ставлення до цієї дивної російської системи.

— Так-от! — Айвен кивнув головою, усвідомивши, мабуть, мою зростаючу повагу до нього.

Я був більш, ніж вражений, та невдовзі дар слова повернувся до мене і наша подальша розмова була присвячена вже іншому — можливій війні з військовими силами інопланетян.

— Інопланетяни не пройдуть! — під кінець розмови твердо запевнив мене Айвен, піднявши кулак над головою.

Вранці мій новий друг почувався кепсько і на прогулянку містом я рушив самотою. Заввиграшки знайшов учорашнє кафе, але сніданку там ще не подавали. Замість «балерини» за стійкою стояла жінка років на тридцять. Теж симпатична, але не настільки привітна. Доволі байдужим голосом вона пояснила мені де можна поснідати, і я рушив у вказаному напрямку. У тому, просторішому кафе побачив Вацлава та багатьох незнайомих хлопців. Присів за вільний столик, і відразу ж мені принесли вівсянку з родзинками, дві грінки, варене яйце і скляночку апельсинового соку. Господи! Мабуть це єдине місце на Землі, побувавши в якому, можна зрозуміти, що таке РАЙ!

Уже допиваючи ранкову каву, помітив за одним із столиків учорашню чорнокосу дівчину. Поряд із нею сидів генерал Казмо, але вони не розмовляли. Потім вона підвелася з-за столу й вийшла, а генерал залишився сидіти. Вигляд він мав доволі обтяжений. Захотілося його втішити, і я, замовивши ще одну філіжанку кави, підійшов.

— Можна присісти? — ввічливо поцікавився я в генерала.

Він підвів на мене погляд, який видався мені стомленим.

— Так, якщо ти чесний солдат! — сказав він після короткої паузи. Вважаючи себе чесним, я присів за його столик і зразу ж на мої вуха обрушився його гучний голос. Дивно, що розумні винахідники обмежились винайденням глушників тільки для зброї.

— Ви мені безперечно симпатичні! — несподівано зізнався генерал. — І лише тому я виконаю свою обіцянку, я розповім вам те, про що ви просили…

Про що я просив?! Їй-богу, не було цього! У кращому випадку генерал мене з кимось переплутав, у гіршому — в нього явні ознаки всіх психічних аномалій старіючого людського організму.

— Йшов тисяча дев’ятсот сьомий рік, — уже почав розповідати він. — Саме після своєї славної участі в Балканській кампанії я відпочивав у себе вдома в Женеві, і раптом — телефонний дзвінок від принца Фердинанда з Сербії. Виявилося, пруссаки захопили невеличке сільце на сході країни й заарештували всіх його мешканців. Він запитав, чи можу я допомогти. Він поцікавився, чи погоджусь я командувати національно-визвольною армією. І що ви собі гадаєте? Звичайно, я погодився! Не встиг я ще спакувати речі у свій речовий мішок, як пролунав другий дзвінок. Телефонував прусський канцлер. Він скаржився на сербів, котрі загарбали у прусаків землю і швидко збудували там село. Канцлер сказав, що землю вони відвоювали, але тепер серби оголосили загальну мобілізацію і назріває серйозна війна. Він запитав, чи погоджуся я допомогти їм. Авжеж, я погодився! Прохання звучало щиро, претензії здавалися мені цілком справедливими. Хіба я міг відмовити?! Звичайно, міг! Але тоді треба було відмовляти й сербам!

Слухаючи цю історію, я проникався дедалі більшою повагою до генерала і вже навіть подумки не ремствував на його гучний голос та інші не настільки приємні риси характеру. Так, переді мною сиділа справді велика особистість, і те, що ця особистість сама себе вважала великою, надавало їй ще більшої величі.

— Авжеж, я розумів, що виникнуть деякі тактичні труднощі, — продовжував генерал Казмо. — Але всі ці люди боролися за справедливість, за свої історичні права… Я наказав збудувати мені командний пункт на вершечку пагорба, в акурат посередині між позиціями двох армій. Мушу відзначити, що командний пункт будували рука в руку прусські та сербські військові інженери і ніякої взаємної зненависті в них я не помітив. Зв’язківці обох армій налагодили чудовий зв’язок, тож я міг керувати обома арміями, не виходячи з укріплення. О дев’ятнадцятій нуль-нуль я наказав хоробрим пруссакам почати підготовку до ранкової атаки на нижній табір сербів. Атаку призначив на п’яту годину ранку, та вже о пів на другу ночі чудово вишколена сербська розвідка донесла мені про те, що о п’ятій ранку пруссаки збираються атакувати сербські позиції. Я наказав сербам ретельно підготуватися до прусської атаки, зміцнити позиції, виставити чотири нові смуги загороджень. Через годину я отримав від прусської розвідки план нових сербських укріплень. Час атаки наближався, й мене охопив справжнісінький воїнський азарт! Скільки було крові! Серби та пруссаки гинули тисячами, але гинули сміливо, героїчно, адже обидві сторони змагалися за справедливість, кожен солдат гинув в ім’я своєї славної вітчизни. Битва тривала три дні. Обидві армії були настільки наполегливі, армії були просто чудові, і я не міг вибрати з них кращу, гіднішу перемоги, ніж інша. Це було просто неможливо…

— І чим це все закінчилося? — нетерпляче запитав я.

— Закінчилося? Закінчилося, можна сказати, випадково. Сербський снаряд влучив у склад динаміту, розташований у цьому сільці, за яке здебільшого всі й воювали. Від сільця нічого не залишилося. Мабуть, через те пруссаки та серби і вирішили припинити битву. Вцілілі офіцери та солдати потиснули руки своїм гідним супротивникам, і всі повернулися на свої позиції, а я — у Швейцарію. Я повернувся непереможним! Так, це була справжнісінька битва!!! Потім уже мене нагородили уряди обох країн. Від сербів я отримав орден Срібного орла, а від пруссаків — золотий хрест за відвагу…

Він замовкнув, і вдоволено спостерігав за застиглим виразом мого обличчя. Так, мушу зізнатися, розповідь дійсно справила на мене незабутнє враження. Відтанув я хвилини через три.

Генерал був задоволений собою.

Я помітив, що в кафе, крім нас, нікого більше немає.

За вікном мрячив дощ.

Долинув шепіт падаючої з неба води, і я відчув себе учасником тієї битви між сербами і пруссаками. І навіть дрож пройняв мою спину, настільки реально уявив я себе в брудних траншеях, пригнутого, змушеного поспіхом перебігати, наступаючи на поранених і вбитих бійців… Рука оніміла. Так зі мною вже бувало на одному з фронтів…

— Гей! Кави з горілкою і «наполеон»! — прокричав генерал у порожнечу збезлюднілого кафе.

— Секундочку! — відповів звідкись із надр приміщення писклявий жіночий голос.

— Дякую за розповідь, — я підвівся з-за столу, намагаючись у такий спосіб ввічливо відкланятися.

— Що за поспіх?! — запитав генерал.

— Мені задушно, пройдуся трошки… — відповів я і, відчуваючи, що мій відхід не дуже засмутить старого, розвернувся й пішов до виходу.

Мокра бруківка тьмяно поблискувала. На фарбованих стінах будинків вимальовувалися патьоки води. Легкий вітерець висушував листя на деревах, струшуючи з них краплі. Я йшов не поспішаючи. Йшов до моря, як до найближчої людини, котрій я міг сказати все, міг відкрити свою душу та свої сумніви.

Набережна була безлюдна. Море — спокійне. Хвиля, не більша від кімнатного песика на зріст, мирно лизала піщаний берег. На відстані однієї-двох миль від берега сонце, пробившись крізь ослаблі хмари, запускало в море своє проміння.

Я озирнувся на місто, на дві гори, котрі підтискали його до моря. На вершинах обох гір щосили старався вітер, зовсім невідчутний тут — він перепихав через кам’яні хребти полегшені після дощу хмари. «Давай-давай! — підбадьорив я його подумки. — Нам тут не потрібен дощ».

А місто, побачивши відсутність дощу, стало потроху оживати. На вуличках з’явилися люди. Долинув до мене чийсь сміх. Ще кілька хвилин — і моя самотність розчиниться у звуках ніг, які зачалапають мокрою бруківкою, в різномовній балаканині, у співі птахів і криках чайок.

Сонячний промінь увійшов у самісіньку середину міста.

На іншому кінці набережної я побачив дівчину, котра повільно йшла мені назустріч з маленьким рудим песиком на шворці. Чорне волосся зібране в косичку, що стирчала догори. Я вже бачив її. Бачив двічі.

Я відійшов від води і теж пішов неспішно їй назустріч. Мені здається, що вона не буде проти того, щоб усміхнутися мені у відповідь на мою усмішку. В неї овальне східне обличчя й очі, форму яких називають мигдальною.

До нашої зустрічі залишилося метрів двадцять, але в цей час вона повернула у вуличку, що дерлася назад у верхнє місто.

Набережна знову безлюдна.

Місто накрите сонячним світлом.

Я сів на все ще мокру лаву і заплющив очі.

І згадав той єдиний випадок, коли одна з війн скінчилася при мені, буквально в моїй присутності. Це було в Південній Азії. Окопи, які ми поглиблювали перед останньою атакою противника, були наполовину заповнені брудною водою.

Між нами та супротивником було величезне поле, практично без рослинності. Вже два чи три місяці йшла позиційна війна із кволими спробами атак, внаслідок чого на полі залишалося лежати багато вбитих і поранених. Ні тих, ні тих не підбирали. Поранені інколи намагалися доповзти до своїх, але «свої» не поспішали до них на допомогу, і я не пригадую жодного випадку з нашого боку окопів, щоб хоч один поранений добрався. І раптом несподівано прийшла звістка про те, що війна закінчена. Ніхто, як я зрозумів, у це не повірив, аж тут усі звернули увагу на окопи противника, точніше, на те, що противники повилізали з окопів і, не боячись прицільного вогню, ходили, курили, щось кричали. Цього вистачило солдатам, щоб і собі вилізти з брудної рідоти, в котрій вони просиділи кілька місяців, і розім’яти затерплі, у виразках, ноги. Через деякий час я почув гуркіт мотора й одразу ж з боку тилу під’їхав танк, потім поряд із ним зупинилася вантажівка з причепом. У кузові вантажівки сиділи жінки, а на причепі були навалені якісь інструменти. Вже пізніше я зрозумів, що на позиції привезли бригаду сусідньої сільгоспферми. Солдати оточили жінок, сміючись, весело говорили про щось, а потім почали стягувати з причепа те, що виявилося плугами для глибокої оранки. Два з них причепили до танка. На паливні баки танка залізли дві дівчини-селянки з кошиками, плетеними з рисової соломи. Танк загарчав та рушив з місця. Плуги врилися на всю глибину ножів, і земля відвалювалась набік довжелезною відрізаною скибою, а дівчата, набираючи пригорщі якогось насіння, кидали його в уже розверсту твердь. Ошелешений я стояв, усе ще стискаючи в руці лопату — в тій армії мені не довірили зброї — і раптом до моєї тями дійшло, що зараз розорюється те саме поле битви, на якому лежать сотні загиблих, а серед них, може, хтось ще живий, жадаючи допомоги. Я вдивився й не повірив своїм очам — танк їхав просто, не намагаючись об’їжджати трупи, що лежали на його шляху. Все переорювалося, відрізані скиби землі підживлялися кров’ю. Дівчата, які залишилися стояти біля вантажівок, заспівали пісню. Солдати її підхопили. Я не сподівався почути таких веселих голосів. А танк був уже на середині поля. Гуркіт його двигуна заглушався піснею. З боку окопів колишнього противника хтось махав якоюсь ганчіркою, начепленою на кийок — вітали танк!?

До мене підійшов низькорослий офіцер, зі спини — хлопчисько років на тринадцять. Поплескав мене по плечу, жестом запропонував підійти до краю поля. Потім нахилився, взяв у долоню шматок чорної масної землі, розім’яв її, понюхав і з помітним задоволенням показав мені. Потім акуратно опустив земляну грудку на місце і зробив широкий жест рукою, показуючи, мабуть, що я — вільний.

Танк тепер їхав назустріч. Солдати поскидали гімнастерки й вовтузилися з другим причіпним плугом.

Біля вантажівки зупинилося ще два танки.

Мені страшенно захотілось поголитися: моя безладна борода подразнювала шкіру. Сяяло сонце. У небі кружляв великий птах. Кружляв над полем. Я дивився на цього птаха й намагався про все забути.

Та, як на зло, важкі багатошарові спогади опускалися переді мною, і не було в цих спогадах нічого доброго, нічого радісного.

Промайнуло ще одне поле битви, бачене мною на Близькому Сході. Пам’ять нав’язувала мені порівняння.

На тому полі серед десятків загиблих ми шукали за фотографією одну людину. Я не знаю, навіщо палестинцям так потрібен був її труп.

І ще я щойно помітив, що постійно в моїй свідомості, у спогадах я сам фігурую як частка якогось «ми». Але ж не був я ніколи добровільно такою часткою. Я завжди хотів залишатися одиницею.

А над полем уже кружляло кілька великих птахів. І три танки, тужачись, різали землю.

«Може, вони мають рацію», — подумав я й пішов у той бік, де, за моїми розрахунками, мало сідати сонце.

Стало гаряче, і, розплющивши очі, я відразу замружив їх, а потім, приклавши долоню острішком, роззирнувся.

Набережна, прокинувшись раніше за мене, оживши до миготіння різнобарвних одягів, текла, звучала, сміялася, заглушувала принишкле море.

Щось змінилося. Замість спортивних костюмів багато молодих людей мали на собі звичайнісінькі парусинові брюки, джинси, теніски. Може, я прокинувся в іншому сні, в іншому місті?!

— Братику! — долинув до моїх вух знайомий голос, і зразу ж поряд на лавку опустився Айвен. — А я гадаю, куди ти запропастився?! Тут такі новини! Лібералізація правил поведінки!

— Себто спортивних костюмів?! — запитав я.

— Ага! Так що йди перевдягайся. Маєш у що?

— Здається, ні, — відповів я пригадуючи.

— Ну, ходімо, я тобі подарую! — Айвен скочив і буквально освітив мене усмішкою.

Уже в готельному номері, розклавши свої речі на ліжку, мій сусід, помисливши недовго, вручив мені вельветові штани й футболку з символікою Московської Олімпіади.

Я перевдягнувся і справді почувся дещо вільніше. Річ у тому, що спортивна форма, як не крути, все-таки залишається формою, чимось обов’язковим для носіння, а звичайні штани, хай вони хоч на два розміри більші й через те затягнуті ременем, звільняють не тільки тіло. Подякувавши Айвену, я поцікавився причинами лібералізації.

— Це дуже просто, — Айвен відволікся від укладання своїх речей у сумку. — Сюди збирається генеральний секретар ООН, а до приїздів генеральних секретарів завжди все покращують, підфарбовують, додають демократії… Це не означає, що після його від’їзду нас знову не примусять виглядати спортсменами.

— Не думаю! — Я не розділив побоювань Айвена. — Тут усе ж таки не зовсім звичайне місце…

З моєю останньою думкою Айвен погодився, і на цьому наша розмова скінчилася.

Я знову спускався до моря й почувався іншою людиною. Просто неймовірно, скільки сходинок має відчуття свободи! Прибувши до цього міста, я вважав себе найщасливішою людиною, але через якусь дрібничку, через якісь штани і футболку з бляклим малюнком і нерозбірливою кирилицею, несподівано зрозумів, що став ще щасливішим! Адже для мене вже кілька років слова ЩАСТЯ та СВОБОДА означали одне й те саме.

Сонце то ховалося за туманною плівкою напівпрозорих хмар, то визирало й спостерігало за тихим і повільним життям цього міста, яке я так хотів назвати своїм, чи принаймні — нашим. Та, будучи реалістом, я розумів, що будь-який окреслений термін колись минає, і постукає якось у двері моєї кімнати ввічливий портьє, зайде, привітається і скаже, що внизу на мене чекає машина, а також усе моє обмундирування, що дбайливо зберігалося упродовж усієї відпустки.

Внизу проїхав джип, перефарбований з хакі у брудно-блакитний колір. За кермом сидів хлопець у панамці.

Я позаздрив йому. Мені теж захотілося прокататися таким джипом по набережній. І щоб ліворуч від мене сиділа дівчина з чорним, як смола, волоссям, а за плечима гавкав її песик.

Дійшовши до кафе, в якому я вперше почув генерала Казмо й побачив першу кумедно-симпатичну дівчину, прозвану мною «балериною» за свою кокетливо швидку ходу, я зайшов усередину й присів за той самий столик обличчям до вулиці. Межи мною та вулицею була лише скляна стінка. «Хто так добре миє шиби?!» — подумав я, здивувавшись із прозорості стінки та доступності вулиці моїм очам.

— Чи не бажаєте чого-небудь? — проспівав із-за спини знайомий голосок. Я міг не обертатися — це була вона. І зразу ж зрозумів, що того разу звернув увагу лише на її ходу, а тепер, як результат, не міг згадати ні обличчя, ні очей. Я обернувся.

М’який овал чарівного личка, зелені очі, русяве волосся. У музеях такі обличчя дивляться на людей з давніх камей. Це наче знак вічності. Якою б жахливою не була епоха, завжди з’являються ці зелені очі, і коли ти в них дивишся — не виникає більше важких роздумів та переживань про чергову прірву, вириту для тебе божевільним людством.

— Може, каву і збиті вершки?! — трішки розгублено запропонувала вона, не дочекавшись моєї відповіді.

— Може, — повторив я, все ще думаючи про її очі.

А потім, спохопившись, щоб не дати їй так скоро піти, я продовжив:

— Може… дві кави і вершки для двох…

— Добре, — вона кивнула.

Тиша цього кафе дала мені змогу вслухатись у звук її кроків. Тиша була магічною. У ній відчувалася така прихована сила, що якби мій стілець був без спинки, я міг би спокійно відкинутися назад і притулитися спиною до цієї тиші.

Її кроки знову ввійшли в мій слух, і я, не обертаючись, відчув її наближення, поки вона не зупинилася збоку від мене, опускаючи на стіл дві чашечки кави і два широкі бокали зі збитими вершками.

Я відсунув одну чашку й бокал трохи вбік. Я хотів, щоб вона присіла.

— Ви когось чекаєте? — запитала «балерина».

Я ледь не сказав «вас». Це було би вкрай по-дурному і банально.

— Так, — відповів я. — Але мені здається, що мій друг припізнюється. Може, ви поки посидите зі мною. Мені дуже самотньо.

Вона охоче опустилася на стілець.

— У цьому місті всі почуваються самотніми, — сказала вона.

— Будь ласка, пийте каву! — запропонував я.

— Добре, — промовила вона, і я помітив, що голос її змінився, щойно вона присіла за стіл. — А коли прийде ваш друг, ви замовите офіціантці ще одну чашечку…

— Так, — погодився я.

«Балерина» усміхнулася. І навіть посмішка тої миті в неї була інша.

— У вас, мабуть, дуже незвичайне ім’я?! — звернувся я до неї.

Її погляд торкнувся моїх очей. Відразу здалося, що в кафе стало гаряче.

— Ні, — сказала вона. — Цілком звичайне — Ірина.

— Російське?!

— Ні, — вона похитала головою. — Ім’я не може належати одній нації.

Цікаво, а я завжди гадав, що лише дуже розумні чоловіки і найгарніші жінки є власністю усього людства, а не якоїсь нації. Може, справді гарні імена теж входять до цього списку.

— Ви можете зі мною не погоджуватися! — промовила Ірина.

— Ні, я дуже хочу погодитися з вами, — я дивився їй в обличчя і звикав до її погляду.

Погляд зелених очей у якісь миті ставав дуже твердим і сильним, витримати його було нелегко, особливо тоді, коли в ньому не світилися іскринки усмішки.

Ми розмовляли. Моя рука час від часу машинально рухала поверхнею столика порожню кавову чашку на блюдці. Її пальці іноді торкалися ніжки широкого бокала, теж порожнього, зі слідами з’їдених збитих вершків і без слідів губної помади. Чому я звернув на це увагу?! Напевно, моє дитинство в Америці бачило в різних бістро та кафе силу-силенну чашечок і склянок з цими червоними відбитками жінок, і це завжди змушувало мене з побоюванням і сторожкістю ставитися до слабкої статі. Тої миті я спіймав себе на радісному відчутті полегкості через те, що Ірина не залишала червоний слід на краєчку бокала. Не все можна пояснити, особливо, коли воно пов’язане з дитинством і тодішнім сприйняттям барвистого світу, який має звичку тьмянішати з літами, прожитими людиною.

— Я відчувала, що ми з ним більше не побачимося, — розповідала Ірина історію свого життя. — Хоча він так обіцяв повернутися… Він запевно робив усе, що міг, але я майже впевнена, що серед живих його немає…

Я, здається, навіть не помітив, як наша бесіда стала настільки довірливою та щирою. Тепер я знав про Ірину значно більше, ніж вона знала про мене. Ймовірно, тому, що вона довго мовчала й ніхто не пропонував їй можливості виговоритися. Її перебування в місті не було випадковим. Сюди вона приїхала вслід за своїм героєм, і ті двадцять днів, котрі вони провели разом, вартували, за її розповідями, двох життів, прожитих нарізно. Але потім він відбув у свою армію, пообіцявши якомога швидше повернутися в місто. Ірина залишилася його чекати, добровільно взявши на себе цю роботу в кафе. Потім вона чула, що армія, в якій служив її Крістоф, потрапила в оточення і багато хто загинув. І те, що вже кілька місяців у місто не прибували на відпочинок герої з цієї армії, підтверджувало найгірші побоювання. Я не відчув з її розповіді, що вона досі чекає Крістофа. Але, зрозумівши, як сильно вона чекала на нього, я позаздрив хлопцеві попри те, що його, може, вже не носить земля на своїх просторах.

— Я зварю вам ще кави, — піднявшись, сказала вона і вже зовсім іншою, вільною ходою пішла вглиб порожнього кафе.

Я сидів за столиком, намагаючись зрозуміти, чому людина так швидко може змінити в собі майже все: і голос, і погляд, і ходу. Мабуть, та хода, за яку я прозвав дівчину з кафе «балериною», належала офіціантці, а присівши за мій столик, дівчина відразу стала Іриною і, як я потім дізнався, Ірина говорила іншим голосом та іншими інтонаціями, вона була іншою людиною, людиною, котра, напевно, сподобалася мені навіть більше за «балерину», але, якщо, думаючи про «балерину», я не ставав задумливим та серйозним — у мені виникала легкість вільного життя і з цією легкістю я хотів привабити у вільне ширяння над цим світом відчуттів та емоцій симпатичне дівчисько легкої вдачі, то вже думаючи про Ірину, я розумів, наскільки я важчий за повітря і слабший за вітри, які могли б підкоритися її зеленоокому погляду.

— Ну ось, — вона поставила чашки на стіл і присіла. — А твій друг так і не прийшов?!

Вона сказала «твій»! Це мене більше, ніж вразило. Але, з іншого боку, я знав тепер про її життя стільки, скільки може про нього знати лише людина, з якою вона давно на «ти». І це теж треба прийняти спокійно. Тут недоречні ані американська емоційність, ані північна стриманість, ані східна солодкувата усмішливість, за якою, як на задвірках східних базарів, криється тільки сипучий пісок.

— Може, він або я щось переплутав?! — припустив я, не бажаючи зізнатися в тому, що згадування друга було простим дитячим обманом.

І раптом у кафе ввійшов Вацлав. Побачивши нас, він навпростець попрямував до столика. Ірина спурхнула зі стільця і застигла.

— Каву і що-небудь ще! — замовив, сідаючи на щойно звільнений стілець, мій друг.

Ірина кивнула і легко, тією самою балетною ходою пішла.

Я дивився на Вацлава і ледве стримував себе від того, щоб не сказати йому яку-не-будь дурість. До чого все-таки добре вміти себе хоча б інколи стримувати.

— Привіт, старий! — радісно вигукнув Вацлав, втупившись мені у вічі. — Ти, здається, в польоті?!

Я кивнув.

Вулицею за стінкою кафе пройшли люди, і цей їхній рух неначе розбудив мене, повернув на землю.

У кафе зайшло трійко чоловіків, серед них був портьє з мого готелю. Він привітно кивнув мені. Всілися вони в іншому куті залу.

«Балерина» принесла Вацлаву каву з тістечком і пурхнула туди, до нових відвідувачів.

— Ти чого посумнішав? — запитав Вацлав здивовано.

Я подивився на нього, дружньо усміхаючись. Усе ж таки він непоганий хлопець. Простий і незлостивий, до всіх доброзичливий. Що він мене запитав? А, він запитав: «Ти посумнішав»?

Я кивнув.

Він подивився на мене трохи спантеличено. Вірогідно, я спізнився з кивком. Гаразд.

У кафе ми просиділи ще з півгодини. Упродовж цього часу відвідувачів побільшало. «Балерина» пурхала між столиками. Вона була вже зовсім не схожа на ту Ірину, з якою я познайомився. Один раз за цей час вона підійшла й до нас, але ми більше нічого не замовляли, а невдовзі потому вийшли надвір і пішли догори, туди, де як я дізнався, знаходилося старе мусульманське кладовище. Щоб дістатися до нього, слід було піднятися на самісіньку вершину одного передгір’я, але погода сприяла нам — безхмарне небо заспокоювало очі, а сонце гріло розмірено, не намагаючись випалити траву чи засліпити всіх, хто дивився вгору.

Вже покидаючи горішню частину міста, я звернув увагу на двоповерховий особняк із широкою терасою, з якої, мабуть, можна було бачити все, що відбувається на морі, на набережній чи в місті. На терасі по кутах стояли дерев’яні діжки з невисокими пальмами, а посередині за яскраво-червоним столом сидів чоловік у халаті. Він сидів спиною до нас і щось писав.

— Здається, що тут є й постійні мешканці! — сказав я.

— Є, — кивнув Вацлав. — Я б і сам тут оселився…

Ця думка приходила й до мене. Приходила не раз, і я гадаю, що кожен нормальний хлопець, із тих, хто тут у відпустці, якщо він тільки не затятий патріот якої-небудь армії, бодай раз але задумувався над цим.

— Ти тільки не кажи нікому, — Вацлав перейшов на таємничий напівшепіт, — але тут є хлопці, які серйозно про це думають…

Оце вже було новиною.

— І як же вони про це думають?! — поцікавився я.

— Якщо тобі це справді цікаво — запам’ятовуй дорогу на мусульманське кладовище. Завтра на сьому вечора прийдеш туди про все дізнаєшся.

Далі ми йшли мовчки вузькою звивистою стежиною, котра, здавалось, мала вже стільки років, скільки років існувало це місто. Вацлав ішов попереду, час від часу обертаючись і турботливо вимовляючи: «Тут обережніше! — або, — не спіткнися!»

Як не дивно, але в цей час я не думав про майбутню зустріч із бажаючими залишитися у місті назавжди. Набагато більше цікавила мене думка про мусульман, які жили тут за давніх часів, і навіть не про них самих, а про те як їм вдавалося перенести небіжчика з міст а до кладовища по цій абсолютно непередбачуваній стежині. Либонь, така похоронна процесія могла б досягти мети тільки в тому випадку, якби сам покійник дивився під ноги тим, хто несе домовину, попереджаючи їх про кожен наступний крок.

Мої роздуми несподівано урвав Вацлав.

— Прийшли! — сказав він, і тільки тоді я відірвав свій погляд від стежини й помітив, що ми справді досягли вершини цього передгір’я.

Перед нами на доволі невеликому просторі із землі стриміли позеленілі камені. На найближчому такому камені я розібрав арабську в’язь. Цей камінь напівлежав, ледь відриваючись своєю верхівкою від бідної, злегка вкритою слабосильними травинками, земної поверхні.

Я підійшов до другого могильного каменя. Нахилився.

Роздивився глибоко врізаний у камінь орнамент.

— Ти краще вниз подивися! — сказав мені Вацлав.

Я поглянув.

Зробив глибокий вдих — і відчуття незрозумілої гордості наповнило мене. Я стояв над морем, над містом, над усіма, хто бродив зараз вулицями або ж сидів по своїх номерах. Я стояв і з висоти мертвих будівельників цього міста дивився вниз, на життя, тимчасовою часткою якого я сам був.

А внизу, на піщаному пляжі, засмагали люди. Хтось купався, хтось плавав на дошці з вітрилом, але вітер був слабкий і цей хтось раз по раз сковзав у воду, а тоді знову й знову викарабкувався на дошку. Життя мирного міста було без сумніву райським.

Життя мирного міста кликало вниз, і зринутий раптово страх утрати, страх того, що, вийшовши з міста, я ніколи не зможу до нього повернутися, мало не змусив мене розкинути руки і, заплющивши очі, шугонути вниз. Господи, я навіть гадки не мав, що за ці кілька днів я навчуся так дорожити світом, я зможу так відтанути, що у випадку наближень нових воєнних холодів, що заморожують усі людські почуття, радше оберу смерть, аніж холодний метал руйнування.

— Я одного разу побував у схожій місцині, — промовив Вацлав, і в голосі його прозвучав смуток, туга за минулим. — Ми з батьками їздили тоді в Крим, туди, де довго жив Адам Міцкевич. І ось, потративши години дві чи три, ми піднялися на вершину Ай-Петрі. І я, пам’ятаю, не хотів спускатися вниз. Я думав: ну як же так, я ж із таким зусиллям забрався на цю висоту, а тепер — униз?! Мій батько квапився, він хотів устигнути забігти до винного погрібця, перш ніж той зачиниться, а мати мене розуміла. Вона відправила батька вниз самого й залишилася ще на годину зі мною на цій вершині, і я був їй дуже вдячний. Ти розумієш, я був, крім усього іншого, розчарований у батькові, я не міг збагнути, чому він так поспішав униз, але потім, через багато років, коли він остаточно спився, не те, щоб до мене прийшло прозріння, але я просто зрозумів, що людей можна розрізняти за спрямованістю їхніх прагнень. Мій батько завжди прагнув униз, і навіть, коли вже не піднімався з ліжка, він казав мені: «Не сердься на мене, мені не треба було мати сім’ю, адже все життя я чекав смерті й тому поспішав випити, щоб можна було подумати про що-небудь інше або помріяти». Він сказав тоді, що мріяти так і не навчився. А мати була терплячою жінкою. Вона дочекалася, доки я зголоднів, і ми пішли вниз тільки після того, як цього захотів я. Мені було соромно, і всю дорогу з гори я промовчав…

Слухаючи Вацлава, я намагався згадати що-небудь із свого дитинства, та на жаль, місто, відволікаючи мій погляд, відволікало й мої думки, і я хотів іти вниз зовсім не через те, що зголоднів, і не через бажання випити, я просто хотів повернутися назад та заспокоїтися, виявивши, що місто мене знову прийняло і воно ніскільки не ображене на мене за те, що я ненадовго покидав його. Не знаю, може, це моє бажання змусило Вацлава дійти висновку, що я — людина, котра прагне вниз!? Не знаю…

Та всупереч моєму прагненню, спускались ми повільно. Стежка не дозволяла поспішати. Ми її бачили тільки на два кроки вперед, потім вона йшла то праворуч, то ліворуч, то пірнала під який-небудь навислий над містом камінь, і ми слухняно йшли по ній.

Незабаром я знову побачив цей приватний двоповерховий особняк із широкою терасою. Червоний пластмасовий стіл був підсунутий до однієї з діжок із пальмою, а в центрі тераси тепер стояв шезлонг і в ньому засмагала дівчина. Я мало не покотився вниз через цю дівчину. Добре, що Вацлав, помітивши, що я «намагаюся» зійти зі стежки, вчасно схопив мене за руку. У шезлонгу засмагала дівчина з чорним смоляним волоссям. Поруч, скрутившись клубочком, лежав її рудий песик. Дівчина була оголеною, але повітря над терасою, як і над усім містом, плавилося від сонця й заважало її роздивитись.

— Тут обережніше! — увірвався в мої вуха занепокоєний голос Вацлава. — Ти що, хочеш, щоб я один униз повернувся?!

Я заледве відірвав погляд від тераси гарного особняка.

Сили волі мені вистачило, щоб, дивлячись тільки собі під ноги, дійти до початку першої верхньої вулички, що впиралася своїми кругляками в моноліт гладенької скелі. Щойно ми ступили на неї, я все-таки знову обернувся на той особняк, але тераси вже не побачив. Над дахом якогось іншого будинку ледь височіла одна з пальмочок, а за нею — зашторені вікна верхнього поверху.

У місті стояла нестерпна спека.

— Хочу морозива! — твердо, наче вимагаючи хліба, вимовив мій друг. А я поглянув угору, туди, звідки ми спустилися. Давній цвинтар розгледіти звідси було неможливо. Звичайна вершина звичайного передгір’я. Важко було б навіть уявити собі, що там є невеличка полога площадка і що на ній росте така-сяка трава. І стоять, напівстоять, напівлежать і просто перекинуті навзнак надмогильні камені зі словами, які давніші від доброї половини нинішніх великих держав.

— Ходімо до твоєї подружки в кафе! — скомандував Вацлав.

Перші кроки я зробив, усе ще дивлячись угору. І наткнувся на Вацлава, котрий подивився на мене, дивно примружившись.

— Високогірна хвороба? — іронічно запитав він. — Чи так сподобався песик власниці, котра засмагала на терасі?!

Я знизав плечима.

У кафе було багато людей, але Ірини не було. Замість неї розносила каву вже знайома мені байдужа пані років тридцяти. Ми з Вацлавом перезирнулися і мовчки вийшли надвір. Потупцяли вниз, до набережної.

Пройшли повз невеличкий спортивний майданчик, на якому герої армій Іраку та Ірану грали у волейбол. Я позаздрив їм: вони, здавалося, взагалі ніколи ні про що не думають і не хвилюються. Мені б отакого Аллаха!

— Гей!!! — прокричав нам у спину хтось.

Я озирнувся першим і побачив Айвена, який махав рукою зі спортивного майданчика. Як це я тільки не помітив його серед арабів?!

— Ви де пропадаєте?! — запитував він, а решта гравців терпляче чекали, кинувши м’яч на землю.

Вацлав показав рукою на гори.

Айвен з розумінням кивнув і прокричав: «До завтра!»

Наступного дня, коли спала денна спека, я викарабкувався сам-один уже знайомою стежкою. На ходу я замислювався про те, що вабило мене вгору: бажання дізнатися про можливу довічну свободу, пов’язану з перетворенням у мешканця цього міста? Чи бажання знову дивитися вниз і набирати повні легені охолодженого та щедро присмаченого киснем гірського повітря? Або ж бажання спинитися на півдороги, щоб оглянутись на терасу гарного особняка, що височів над містом, над морем, і, як здавалося, навіть наді мною. Це може видатися смішним, але я наче відчував усередині себе присутність вимуштруваного солдата, для якого саме в цьому домі містився штаб і який постійно перебував в очікуванні наказу, в пристрасному очікуванні наказу. І не надійди цей наказ — солдат утратить себе, відчує себе непотрібним і розчиниться; я не знаю, як розчиниться — чи в повітрі, чи в морі, але я передчуваю, що з ним трапиться щось жахливе, щось таке, що висмикне його з цього життя та перетворить його у порожнечу. І було мені соромно і за себе, і за цього солдата, що раптом прокинувся в мені, в чоловікові, справжнє військове звання якого — дезертир, а улюблений прапор — білий. Було соромно, та цей сором не тиснув на совість, не заставляв уповільнити крок, і я сам дивувався з тієї легкості, з якою я пробирався вгору звивистою свавільною стежкою. Ось уже з’явилася тераса, але за червоним столом, що стояв посередині, знову спиною до мене сидить чоловік і щось пише. Хто він? Хто вона, та, котрої зараз тут немає? Де вона?! Напевно, неквапно йде вздовж набережної зі своїм собачкою. Боже мій, яка класика! Дама з собачкою! Обличчя вічності, мигдалеві очі, тонкі риси балерини минулого сторіччя! Що за мана: я ніколи не любив балет, але тут, немовби більше ні з чим порівняти ходу та обличчя. Легкість, грація, Греція… і балет… Будь проклятий той чоловік, який пише щось, сидячи до мене спиною! Я ніколи не бачив його обличчя, та й не хочу. Він мені не потрібен, він мені більше, ніж не потрібен. Я боюся, що саме він виявиться завадою навіть для вигаданого мною самим знайомства з дівчиною, котра вміє так швидко та легко розчинятися в перламутровому гарячому повітрі цього міста. Я не зичу цьому чоловікові добра. Й тут же сам на себе злюся за це дурне почуття, за цю первісну ревність, на яку я ні права, ні розуму не маю. Господи, я заплющу очі, а ти виведи мене вгору, до давнього цвинтаря, де в мене з’являється воістину нормальний вибір: дивитися вниз чи слухати тих, хто прийде туди.

Я не заплющив очі. Бо не відчув руки Господа. Я сам дивився собі під ноги й так підіймався, поки не зупинився, побачивши перед собою надмогильні плити у страдницьких позах.

На старовинному мусульманському цвинтарі поки нікого немає. Тут тихо і тільки дзвінко дзижчать цикади, дзвінко, але не голосно. Вони неначе намагаються прикрасити тишу. Повільний вітер, піднімаючись від моря, несе з собою солонуватий присмак. Я дихаю цим вітром, і ось уже приємна солоність відчувається на язиці. Сонце сьогодні добріше, ніж зазвичай. Можливо, тому, що час хилиться до вечора й інерція сонячної енергії вже слабка, а проміння охолоджене повільним вітром, що несе розпилене в повітрі море.

Як, мабуть, дико для цих каменів відчувати, якщо вони можуть, присутність людини в лантухуватій футболці, на котрій зображено п’ять кілець і щось написано. Як, мабуть, обтяжливо для них, посланців вічності, що несуть на собі арабські «в’язані» слова, бачити тут мене, живого, котрий носить на собі «кирилицю» чужої країни, кирилицю, позбавлену і будь-якого значення, і сенсу. Я ладен вибачитися перед ними за те, що я тут, за те, що я живий і ще не став таким ось каменем, який успадкує моє ім’я, аби поніс він це ім’я через століття в ілюзорну «вічну пам’ять» незнайомим, не потребуючим пам’яті про мене нащадкам. Я ладен вибачитися, я навіть ладен стати навколішки, але цей жест уже більше стосується міста. Це перед ним я ладен стати навколішки й подякувати йому за все, що воно зробило для мене, і попросити його не проганяти мене, залишити мене тут навічно, і навіть пообіцяти йому, що ніколи більше не покину я його кордонів, і навіть на цю гору більше не залізу, і, плаваючи в морі, триматимусь, нехай ногами, але за берег, за дно, аби не змогли ніякі підводні течії віднести мене від цього міста, від набережної, від вапнякових стін будиночків, щоб не змогли вони позбавити місто мене, а мене — життя.

Але виникають у цикадовій тиші кроки людини, що вибирається нагору стежкою, і з цими кроками втручається в атмосферу кладовища щось чуже, і не маю я більше бажання ні вибачатися, ні ставати навколішки. Я дивлюся на краєчок, із-за якого от-от з’явиться чиєсь обличчя, я чекаю з нетерпінням, і нетерпіння моє не може не бути винагороджене.

Над краєчком гори підіймається пілотка кольору хакі, а вслід за нею обличчя: голубі очі, русяве волосся, товсті губи.

— Здрастуй! — каже мені Айвен, і я киваю йому у відповідь.

— Ще нікого немає?! — здивовано роззирається він, і я заперечно хитаю головою на підтвердження його слів.

— Ти давно тут? — запитує він, дивлячись на мене.

— Так, — кажу я й відчуваю шкірою, як слабне сонячне тепло, що лилося зверху.

— Ну нічого! — промовляє серйозним тоном Айвен. — Зараз прийдуть.

Я мовчки погоджуюсь.

— А я радий, що ти з нами! — раптом усміхається він.

Потім підходить до іншого краю і з висоти вершини цього передгір’я дивиться вниз на місто. Його профіль стає гордим і ніби проситься на медаль. Цікаво, чи у всіх, хто дивиться вниз із висоти, виникає це відчуття своєї вищості, блаженства і передчуття величного польоту, якому ніколи не судилося збутися. Точно так само стояв і я недавно на цьому самому місці, над цим самим містом.

Вони прийшли трохи пізніше, давши Айвену гордо постояти на краю ще хвилин п’ятнадцять. Серед прибулих був Вацлав і ще чоловік п’ять, незнайомих мені. Виглядали вони по-молодецькому. Один, так само як і Айвен своєю пілоткою, демонстративно порушував правила поведінки в місті маленькою бронзовою медаллю, причепленою до смугастого літнього піджака.

Розмова йшла рішуча, і я зрозумів, що події, про які говорили присутні, дуже скоро стануть явою.

— І тільки одне питання залишається не-вирішеним! — уже наприкінці розмови промовив Айвен.

Зустрівши запитливі погляди, він ковтнув слину й сказав:

— Нам потрібен вождь. Вождь, якому всі ми змогли б довірити вести нас до обраної мети…

Збігла хвилина задумливої мовчанки, потім друга, третя…

Не діждавшись відповіді, Айвен запропонував:

— Я думаю, генерал Казмо нас влаштував би в цій ролі?!

Вацлав кивнув, інші — вслід за ним. І я теж.

— Я сподіваюся, що це буде безкровна революція?! — промовив один із хлопців, кремезний, одягнутий у парусиновий костюм блакитного кольору.

— Я теж сподіваюся, — зітхнув Айвен, але в словах його не прозвучала впевненість.

— Господь нам допоможе… — неголосно сказав Вацлав.

— Я сам поговорю з генералом! — пообіцяв Айвен. — Але спочатку нам слід обговорити майбутнє вільного міста.

— Треба подивитися, за якими принципами живе Західний Берлін, — запропонував я.

Зі мною погодилися, але несподівано з’ясувалося, що німців серед нас немає і, отже, з’ясувати ці принципи виявилося справою неможливою.

— Тоді ми самі повинні все виробити. Отже, пропоную всім, хто хоче ввійти до майбутнього уряду, залишитися ще на пару годин тут. Решта може повернутися до міста.

Було очевидно, що до міста повертатися поки ніхто не поспішав. Я дивився на цей майбутній уряд і ні про що не думав. Я просто розглядав обличчя, руки, жести, очі. Ніколи мені ще до цього не випадала нагода бути так близько до уряду, нехай не до сьогоденного, але вже точно до майбутнього. Аж ось, узявшись звідкись знизу, неспокій змусив замислитися, і я, відійшовши від уряду на кілька кроків, відчув себе вільнішим. Я зрозумів, що не хочу бути ані міністром, ані політичним діячем. Мені просто подобається бути, жити в місті, поруч із цими хлопцями. І, звичайно, повністю схвалюючи їхні цілі, я зроблю все, що в моїх силах, щоби місто стало вільним, а я був його вільним громадянином. Я, напевно, навіть не буду проти взяти в руки зброю, щоб ця мета здійснилася, взяти ненадовго, але з усвідомленням своєї частки відповідальності за майбутнє.

Залишивши майбутній уряд нагорі, я спускався в місто. Йти було легко. Я, здавалося, вже знав напам’ять усі підступні повороти стежки, і знав невеличкий виступ, із котрого можна було поглянути на терасу гарного особняка. Саме з цього виступу я й подивився туди. Але тераса була порожня. Видно було, як вітерець порушить широким листям розставлених по краях тераси пальм.

Південний вітер, звільнений сонцем, що пішло за вершину гори, вступав у свої права. І хоча сонце наостанку ще освітлювало морський горизонт, та чайки вже мовчали, неквапно прогулюючись берегом уздовж спокійно дихаючої води. Штиль, наступивши несподівано, створював таке відчуття затишку, яке можливе лише на полотнах художників європейського ренесансу.

Спускаючись до моря, я зустрів Ірину і запропонував їй прогулятися.

Вона охоче погодилася, взяла мене під руку і ми пішли до набережної. Південні сутінки запалили лампи на гарних литих стовпах, і набережна вознеслася над темною водою моря.

Говорити не хотілося. Не те, щоби не хотілося говорити саме з Іриною, але просто звуки міста, його дихання були настільки тихими…

Але Ірина заговорила першою.

— Ти знаєш, там, на горі, сьогодні вирішується наше майбутнє, — сказала вона довірливо.

«Наше майбутнє?!» — повторив я подумки вслід за нею. Я знову був здивований тим, як легко вона промовила «наше». Та, втім, може, вона мала на увазі зовсім не те, про що я подумав. Може, «наше» — це майбутнє мешканців цього міста?! Та й справді, як це хтось на горі може вирішувати моє та її майбутнє?!

На небі проклюнулись перші яскраві зірки.

Звідкись зверху долинула музика. Захлинався ударник. Десь там, неподалік від готелю, працювала дискотека.

— Герої люблять танцювати, — подумав я.

— А що робитимеш, коли все вдасться й ти станеш постійним мешканцем? — запитала Ірина.

— Житиму… — усміхнувся я.

— Так, але що ти робитимеш?

— Ким я працюватиму?

— Так.

— Я не маю професії, — зізнався я. — Але, звичайно, навчуся чого-небудь. Почну, може, з офіціанта чи двірника, а там…

— Ну, це добре, що ти готовий до найгіршого, — промовила вона.

— Це гірше?! — я не повірив своїм вухам.

— А ти що, сумніваєшся в нашій перемозі?!

З власного досвіду я знав, як небезпечно сумніватися в «наших перемогах».

— Ні, не сумніваюся! — запевнив я Ірину.

І ми знову замовчали, слухаючи власні кроки, і далеке диско, і кроки людей, що проходили мимо.

Той вечір закінчився в моєму готельному номері, куди ми з Іриною прийшли близько півночі.

Піднімаючись наверх, я думав: «Тільки б Айвена не виявилося в номері!»

І справді, його не було.

— Зайди до мене завтра, я дам тобі ширмочку! — сказала Ірина, присівши на моє ліжко. — І вимкни світло!

У темряві, що знову наступила, я обійняв її, я притиснувся до неї щосили. Я не хотів її випускати.

— У нас одяг у пилюці, — прошепотіла вона. — У місті було дуже спекотно.

Я послабив обійми, і Ірина стягла з мене мою смішну футболку. Ми не спали всю ніч. Айвен так і не прийшов.

Я щогодини згадував її слова про «наше майбутнє» і вже дозволяв собі вигадувати приємніші для мене значення цього словосполучення.

— Ти як гадаєш, він живий?! — посеред ночі, після тривалої мовчанки, раптом запитала вона.

Я подумав про нього.

Я хотів би, щоб він виявився живий. Але тоді «наше майбутнє» знову міняло сенс. Я хотів би її втішити, але тоді вона ще більше думатиме про нього. А я ж не знав, що вона все ще думає про нього. А може, вона мала рацію, і він уже давно значиться в списках загиблих чи зниклих безвісти. Та якщо я скажу: «Гадаю, що він мертвий», — це тільки зміцнить її пам’ять…

— Не знаю… — прошепотів я.

Уранці, вже після світанку, я заснув, а коли прокинувся — Ірини не було. На своєму ліжку, лежачи одягнутим поверх ковдри, хропів Айвен.

Я встав, намагаючись не розбудити його. Одягнувся і вже підходив до дверей.

— Зажди! — спинив мене сонний голос сусіда.

Я оглянувся.

Опухлий від недосипання Айвен присів на своєму ліжку, протер очі. Потім знову глянув на мене.

— Ти знаєш, ми всю ніч простирчали там, — і він повів підборіддям угору. — Виявилося, це не так просто — організувати уряд… Але найскладніше позаду. Завтра буде готовий герб — один угорець, Тіберій, він був учора там, уміє трохи малювати… А тебе я хотів попросити про… Ти на музиці розумієшся?!

— Ну, загалом, на флейті граю і на фортепіано трохи. В дитинстві вчили…

— Значить, я не помилився. Спробуй написати гімн. Такий, щоб усім сподобався… ВСІМ, розумієш, і росіянам, і палестинцям, й ізраїльтянам…

— Ну?! — промугикав я, намагаючись збагнути, як це можливо зробити гімн, котрий об’єднає ВСІХ цих героїв.

Айвен зітхнув, пильно подивився на мене.

— Що, незрозуміло?! — запитав він.

— Що-небудь космополітичне?!

— Я ж тобі про це й говорю!

Я дійсно, хоч і був на ногах, але все ще спав, а мозок мій — тим більше.

— Добре, — пообіцяв я, нарешті зрозумівши, чого від мене хоче Айвен.

— Ну бувай! — видихнув він вдоволено і знову повалився на ліжко — видно, добряче стомився, вирішуючи проблеми майбутнього.

Я вийшов на вулицю.

— До чого цікаві ці росіяни! — думав я, тупцяючи по бруківці повз низенькі будиночки. — Така нація менеджерів, чому світ ще не подумав про те, як би мирніше використати їхній талант?!

А сонце знову світило, нагріваючи місто.

Назустріч мені пройшли кілька героїв з арабських армій. Вони несли якісь коробки, доволі тяжкі. Але обличчя їхні світилися щастям. Може, і вони готувалися до перетворення на постійних мешканців цього міста. Та хай там як, але мені здалося, що один із них навіть кивнув мені, усміхнувшись солодко, на всі зуби. Такого зі мною ще не бувало. Я ж не був знайомий з ними, а самі вони завжди трималися осібно, окремо від європейців. І з усіх європейців тільки Айвен знайшов з ними спільну мову. Можливо, це була російська мова? Не знаю…

Дійшовши до кафе, в якому працювала Ірина, я вирішив не заходити туди. Хотілося побути самому, подумати про гімн — усе-таки завдання доволі відповідальне, хтозна, може, це буде гімн на віки! Я рушив вузькою вуличкою в незнайому мені частину міста. Вацлав казав, що якщо хвилин сорок іти в цей бік, то можна дійти до занедбаного ботанічного саду, де досі ростуть рідкісні рослини та дерева. Мені зараз хотілось опинитися в якій-небудь занедбаній місцині, в саду чи просто серед середньовічних руїн. У таких місцях завжди плідно думається й ніхто не відволікає.

Пройшов повз маленький магазинчик. Двері його були прочинені і з отвору долинала класична музика.

— Ні, — подумав я машинально. — Така музика для гімну не підходить!

Через півгодини вузька вуличка перейшла у ґрунтовку, а з боків нерівною алеєю росли магнолії та кипариси.

Я безперервно думав про гімн, та ні мелодії, ні годящих слів у моїй уяві не виникало, і це починало мене турбувати: а чи не дарма я погодився спробувати взагалі?!

Перебираючи в думках значні горді слова, гідні лягти в перший рядок «державної пісні», я дедалі більше засмучувався, аж раптом хтось гукнув мене з-під гіллястої смоківниці, яка стояла в нерівній шерензі магнолій і кипарисів — явно не на своєму місці, так ніби полковник стояв у шерезі після сержанта.

Зупинившись, я пригнув голову, заглядаючи під дерево.

Мені усміхався генерал Казмо, котрий сидів на квадратній підстилці. Поряд з ним стояла пляшка вина. За нею — кілька плодів цієї самої смоківниці.

Я привітався.

— Йди випий! — сказав мені він командирським голосом, і я підійшов і присів поруч.

Наливши вина у свою склянку, він протягнув його мені. Я ковтнув. Солодко-кисле виноградне вино охолодило горло й відволік-ло мене від пошуку значних слів.

— Куди йдеш? — запитав генерал.

Я понизав плечима.

— Гуляю…

— А чому сам?!

— Та думаю… про… важливе… — якось мляво промовив я, не бажаючи розповідати генералові про те, що, можливо, ще було для нього таємницею.

— І я думаю про важливе, — зітхнувши, сказав він. — Давай ще вип’ємо!

Ми випили ще по півсклянки.

— Запропонували мені президентом стати… — розвів руками старий Казмо.

— Погоджуйтесь! — порадив йому я. — Гарна пропозиція…

Він помружив очі, дивлячись на мене й думаючи, напевно, що я жартую або єхидничаю.

— Так-так, погоджуйтесь! — знову повторив я. — Мені от запропонували гімн написати — і я погодився…

— Гімн?! — генералове обличчя набуло серйозного виразу. — На і як іде робота над гімном?

— Ніяк, — зізнався я. — Ні мелодії немає, ні навіть перших слів.

— Візьми для початку мелодію якого-не-будь військового маршу і спробуй під неї знайти слова, а потім, коли слова вже готові, уповільни ритм, ось тобі й гімн буде! — зі знанням справи порадив генерал.

— А слова які мають бути?

— Ну такі… — генерал стиснув кулак, піднявши його над пляшкою. — Тверді слова, чіпкі, мобілізуючі та в міру войовничі… Ось так я думаю!

Я, на його жаль, думав інакше. Як на мене, у світі вже написано надто багато войовничих, мобілізуючих і занадто чіпких гімнів. Мені хотілося чого-небудь іншого. Я подумав навіть, що багато в чому саме слова гімну визначають мораль і цінності держави, саме слова гімну показують, що є головним для народу і країни. Гімни, які мені доводилося чути, ну на кшталт: «Славься, отечество наше свободное» або «Єще Польска не згінєла» обманювали й продовжують обманювати громадян країн-співачок цих гімнів. І вітчизна виявляється давно не вільною, і Польска, як несподівано починає усвідомлювати хтось, давно вже «сгінєла». Ні, треба було шукати щось зовсім інше, щось людяніше та менш державне, але як це знайти? Як написати головну пісню держави, котра під час виконання не напружувала б м’язів своїх громадян для майбутнього обов’язкового кривавого захисту вітчизни від кого-завгодно, хто надумає посягнути на святість кордонів?!

— А що, коли ось так… — заговорив раптом після паузи генерал — він тим часом, мабуть, і собі думав, теж підшукував потрібні слова. «Гордись, народе вільний, державою великою…» і так далі?..

Я скривив губи. Де ж тут велика держава?!

— Не подобається?! — відразу зреагував генерал і собі скривив губи вже в мій бік.

— Дуже схоже на решту існуючих гімнів, — відповів я.

— А-а-а, — протягнув генерал і знову замислився.

Розуміючи, що розумовий процес генерала навряд чи мені допоможе, а скоріш за все, приведе до того, що ми пересваримося, я запропонував старому воякові випити ще по півсклянки його виноградного вина. Він жваво погодився й відбиток думи вмить зійшов з його обличчя.

— Так стати президентом чи ні?! — випивши вино, запитав він.

— А чом би й ні?! — здивувався я. — Ви коли-небудь були президентом?

— Ні! — відрізав він.

— Так треба ж коли-небудь спробувати?! Не кожному всміхається така удача!

Він знову напружено глянув на мене, але, не знайшовши в моїй міміці ознак єхидності, повернув свій погляд на пляшку.

— Я ж людина військова… як командувати, знаю, а як керувати…

— Дарма турбуєтеся, — перебив його я. — Президент — це обличчя держави. Він, зазвичай, нічого не робить. Тільки підписує укази, їздить з офіційними візитами. А роблять усе міністри, прем’єр-міністри та інші діячі, тож вам нічого боятися…

— Боятися?! — гнівно блиснув очима генерал, і я відразу ж зрозумів свою помилку. — Я ніколи нічого не боявся! Ті, хто боявся, вже давно лежать у братських могилах!!! І тут я говорю з вами не тому, що мені порада потрібна, а тому, що нудно тут!

— Даруйте, генерале! — попросив я пробачення. — Не те слово вжив. Звичайно, це слово не підходить…

— Ну гаразд, — генерал був, як завжди, швидко відхідливий. — Ти думаєш, мені варто спробувати?!

— Так.

— Напевне, ти правий. Президент Казмо… Нічого, гарно звучить.

Я підтакнув кивком голови.

— А можна називатися ще — президент генерал Казмо?! — запропонував він, вслухаючись у слова, які й сам вимовляв.

Я не погодився.

— Не варто, генерале.

— Чого це?!

— Президент — це цивільний генерал чи навіть маршал, тому якщо ви себе так називаєте, виходить «генерал-генерал Казмо» або «маршал-генерал Казмо». Щось на кшталт звання Кім Ір Сена виходить: «дорогий тато-маршал Кім Ір Сен»…

— Так?! — перепитав старий. — Тоді нехай буде просто президент…

Цікаво, що коли генерал погоджувався зі мною, — мені це було надзвичайно приємно. Не знаю, чи виникло це через мою довгу бутність рядовим, чи ж просто від моєї поваги до Казмо.

— А непогано було б стати президентом у двох країнах водночас! — мрійливо промовив генерал. — Такого ж, мабуть, ще не було в історії!

— Здається, не було… — сказав я.

Генералів погляд пішов кудись високо, туди, де бачив він себе президентом двох, а, може, і трьох держав. Сприймаючи Казмо цілком серйозно, я не раз ловив себе на думці, що цей чоловік, у принципі, довірливий як дитина. Так, може, він і добрий, як дитина, і ласкавий по відношенню до світу?! Принаймні, зла він у місті нікому не коїв. Та це було й природним — у місті миру ніхто нікому не чинив зла, це було наслідком п’яти правил поведінки. І хоча він мав право порушувати всі ці правила, те, що він порушував їх, теж не завдавало нікому зла. Та й порушення ці здавалися дозволом дитині пустувати, наче люди, які писали правила, настільки були впевнені в генералі, наскільки може бути впевнений тільки турботливий артилерист у справності своєї гармати!

— Та-а-а-к… — нарешті видихнув він і повернув погляд униз, на недопиту пляшку вина.

Я налив ще півсклянки й протягнув генералу.

— Ну давай, за президента! — і він осушив склянку.

Потім випив я. Теж «за президента».

— Гарний ти хлопець, — генерал посміхнувся мені у вічі. — Але, скажу тобі чесно, цей росіянин мені подобається більше… Він — справжній боєць, а ти поводишся, як дипломатик, погоджувач… Але в моїй країні дипломатики теж потрібні…

Останні слова генерала мене майже образили, але, подумавши про них, перш ніж образитися, я прийшов до висновку, що генерал правий. І не так уже погано бути «дипломатиком» після того, як роки витратив безпросвітно по-рядовому, то в багні, то в боях, то в дезертирствах, хоча останнє завжди підносило мій бійцівський дух, якого, якщо бути абсолютно чесним, в інших ситуаціях я був цілком позбавлений.

Генерал знову подивився на до того часу повністю спорожнілу пляшку і сказав мені: «Все, можеш іти!»

І я пішов, пішов далі цією заміською алеєю в бік занедбаного ботанічного саду. Я навіть не попрощався з генералом, але гадаю, що він не образився. Він не потребував якихось там марудних «до побачення» чи «бувайте». Він був ГЕНЕРАЛОМ до останньої сивої волосини, що стирчала з ніздрі, до кінчика шнурівки його громіздких похідних черевиків. Йому було би приємніше, якби я по-хвацькому розвернувся навкруги, клацнув підборами й покрокував геть, чого я не зробив, підпорядковуючись вищезгаданим правилам поведінки, та й якби не було цих правил, однаково б не зробив, уже з інших власних міркувань.

Тепер дорогою мене обсідали інші сумніви. Який гімн може бути в держави, очолюваної генералом… чи тоді вже президентом Казмо. Якщо гімн відповідатиме характеру президента — то це буде вже не гімн, а військово-польовий марш. Тому я намагався більше не думати про Казмо. Після нього будуть інші президенти, і вони цілком можуть виявитися не генералами, а звичайними цивільними людьми, для яких війна — не в крові і навіть не в характері. І тоді я уявив такого собі президента, повненького, років на п’ятдесят, типового ліберала, який потирає руки перед підписанням якого-небудь гуманного закону. І уявляючи такого президента, я знову почав думати про гімн.

А слова усе не йшли. І дорога, облямована з боків магноліями та кипарисами, вела мене далі, геть від такого улюбленого міста, вела над морем.

Незабаром я зупинився перед дірою у високому проржавілому паркані. У цьому місці, мабуть, колись стояла брама, котра зачинялася на ніч і відчинялася вранці. Тут само валявся квадрат бляхи, з роз’їденим часом, дощами і спекою написом якоюсь чи якимись мовами. Тільки з краю можна було прочитати: «гартен»… Сад, одне слово.

Зайшовши на територію ботанічного саду, я побачив перед собою багато колись акуратних доріжок, вузеньких і звивистих, які обминали колишні клумби й місця росту рідкісних видів рослин. Я пішов тою, що вела вниз, до моря.

Стежка ніби водила мене за ніс, крутилася то в один, то в інший бік, і якоїсь миті мені навіть здалося, що вона закручується немов спіраллю, змушуючи мене ходити дедалі вужчими колами, проте таке враження виникло чи то від утоми, чи то від вина, випитого в компанії з генералом. Коли голова справді запаморочилася, я зупинився, дивлячись собі під ноги, почекав поки запаморочення пройде, а тільки потім роззирнувся навкруги. І казка виникла в просторах, що мене обступили: із землі випиналися химерні камені; заповзши на них, цвіли кактуси, цвіли вони неймовірно рясно, і в багатьох із них розміри квітів були такі, що закривали повністю тіла цих колючих потвор, а трохи вище звивалися догори стовбурами кущів і дерев пишні африканські сукуленти, товсте листя яких, опавши, тут же вкоренилося й дало нові безкінечні пагони, і вже здавалося, що це зелене воїнство атакує небо і не втекти небу нікуди; навіть низькі хмари, якщо прожене їх з моря вітер, не врятують батьківщину зірок і місяця від зелені, яка настирливо рветься вгору. А там, серед міцного гілля високих дерев, назви котрих були мені невідомі, серед ліанистих паразитів, які обплели це гілля, розтуляли свої агресивно прекрасні пащі різнобарвні орхідеї. Я відчув себе в Африці, і захват мій змішався з щирою цікавістю. Я розглядав широко розплющеними, трохи п’яними очима зелений світ, що розкрився переді мною, і вже легко уявляв собі ту чи іншу рослину в горщику, що стоїть на підвіконні мого готельного номера, а потім навіть — на численних підвіконнях і терасі мого особняка, — це коли я вже стану постійним мешканцем міста. Я знову ставав вільнішим, хоча не так давно вірив, що вже вільнішою людина бути не може. Проте, мабуть, немає меж у відчуття свободи, і — лишень забажай, лишень попроси мене — їй-богу, зроблю два стрибки для розгону і, розпростерши руки, немов крила, злину понад цим занедбаним світом, який відмовився від своїх природних цінностей, від пам’яток давнини, від пам’яті великих і малих націй. І злинувши над ним, зачаївши подих, відшукуватиму очима своє щастя, своє місце в цьому світі, місто, що прихистило мене, терасу гарного особняка на схилі гори, що спускалась до моря. А потім, уже знайшовши все це й надивившись удосталь, опущусь на бруківку біля кафе зі скляною стінкою і, зайшовши й присівши на своє (обов’язково завжди своє!) місце за столиком, чекатиму приходу Ірини, яка нестиме мені каву зі збитими вершками, бадьорість і ясність думки, і даруватиме навіть те, чого я не заслуговую!..

Так, коктейль з занедбаного ботсаду й виноградного вина був чудовий, такої легкості я в собі не відчував уже давно.

І, неквапно йдучи далі тією ж доріжкою, упивався вишуканістю та досконалістю світу, який ріс довкола.

І знову я подумав про гімн, але зараз ця думка видалася мені такою дріб’язковою, такою незначною на тлі іскристої флори, що якось само собою пішло на цей день із моєї голови слово «гімн», звільнивши мене від роздумів і шукань.

В одному місці я присів навпочіпки і запримітив поміж зелені дерев’яні таблички з вічною латиною імен і прізвищ цього саду. Я сам собі проказав ці імена й згадав слова Ірини про це, що гарні імена не можуть належати одній нації. Ці імена дійсно належали всьому світові, і це підтвердило правоту моєї «балерини». Я навіть придивився до інших табличок, внутрішньо готуючись побачити на одній із них виписане латинськими літерами ім’я ІРИНА, чи ІРИНІЯ, та імена рослин були довші й барочніші, серед них красувалися Артензії, Астрофітуми, Еуфорбії.

Барви, звуки, що обступили мене в цьому місці, були зовсім земними, але так це не скидалося на те, що зустрічав мій погляд упродовж усього попереднього життя, це було інше, неначе є і було дві землі: одна власне ЗЕМЛЯ, а інша — місце проживання ГОМО САПІЄНС, місце, яке заслужив цей вид, стільки ж талановитий, настільки й порочний.

Ідучи далі, раз по раз зупиняючись, дихаючи ароматами орхідей та екзотичних смол, я наблизився до покажчика, який наполегливо радив повернути ліворуч і піти уздовж іншої стежки. На жаль, напис, що колись прикрашав покажчик, зник. Можливо, якби я зміг прочитати цей напис, моя цікавість до вказаного напрямку була б невеликою. Та іржа поверх уже невидимого слова створювала таємницю, загадку, а йти мені було легко, спішити я не спішив, і ось так, навіть не замислюючись, я став на рекомендовану мені мовчазним покажчиком стежку й подерся вгору.

Стежка, втім, не тільки підіймалася, а й приспускалася до моря. Йшла вона приблизно на одному рівні, коливаючись у межах десяти метрів. І привела мене до великого щита перед відчиненою навіки залізною брамою. На щиті було щось намальоване. За вцілілими лініями я зміг визначити, що колись там була зображена тварина, але вгадати — яка саме тварина намальована, — виявилося над мою здогадливість.

Увійшовши у браму, я уткнувся носом в іржавий бар’єр, над яким монументально і, щонайцікавіше, зовсім без іржі, пишався напис англійською мовою: «Тварин не годувати!»

Я підійшов ближче й зазирнув крізь іржаву сітку всередину вольєра. Було зовсім нерозумно сподіватися побачити тут тварин занедбаного зоосаду. Тим більше, що хтось просив їх «не годувати», хтось, хто дійсно не годував їх уже багато років. Та очі мої відшукали колишнього мешканця цього вольєра — великий білий скелет, на якому де-не-де ще трималися шматочки пергаментної шкіри з жмутками шерсті, лежав у правому дальньому куті. Я інстинктивно внюхався в повітря цього місця, будучи напоготові зробити крок назад, якщо відчую відразливий дух гниття, проте повітря було таке саме й навіть видалося мені трохи солодшим, аніж серед орхідей.

Повільно бредучи вздовж вольєрів, що нескінченно змінювали один одного, я відшукував очима білі кістки колишніх мешканців, і тут же йшов далі. Дивне відчуття з’явилося в мені, змінивши радість від перебування в ботсаду. Відчуття-здогад про те, що чоловік, котрий придумав концтабори і табори для інтернованих осіб, був великим любителем тварин і дуже частим відвідувачем звіринців. Може, він любив і людей, може, він любив і людей не менше за тварин. І, можливо, інколи по неділях вирушав із сім’єю на автомобілі до огорожі найближчого табору, і там вони — він, його дружина і двійко зростаючих дітей — гуляли вздовж колючих загороджень, уздовж людських вольєрів, над якими так само височів плакат-попередження: «Тварин не годувати». І, нагулявшись досхочу, він заводив двигун свого автомобіля і віз сім’ю у найближчий ресторанчик, де, перед сімейним недільним обідом, узявши один одного за руки, вже сидячи за столом, вони шепотіли молитву, дякуючи Господові за їжу, дану їм днесь. А потім їли. І щось ще було в них увечері: можливо, театр, можливо, кіно. І так ішло життя, залишаючи занедбану флору цвісти, а закинуту фауну — вимирати.

Пройшовши ще кілька вольєрів, я хотів був повернути назад, аж тут донісся до мене звук, схожий на гарчання звіра. І так несподівано він пролунав у цьому місці, що я спинився наче вкопаний і закляк. І знову почув його, тепер уже чіткіше. І навіть визначив напрям, звідки він долинав. Повільно я розвернувся і прикипів поглядом до вольєрчика, котрий стояв трохи осторонь від решта. І тут же помітив за сіткою порух.

Не вірячи власним очам, я підійшов туди й побачив пару вовків. Сріблястих вовків, які шкірили зуби й роздратовано дивилися на мене. Вигляд вони мали ситий і доглянутий. Біля широкого тазика з водою лежали ще не повністю обгризені кістки якоїсь тварини. Спершу я подумав, що — людини, та це радше з переляку. Кістки були широчезні й довгі, і належати вони могли коню чи бику.

«Не годувати», — згадав я добре збережений напис над бар’єром біля входу. Та хтось же годує цих вовків! Хтось приносить їм м’ясо, наливає води. І вони знають свого благодійника, інакше давно б уже і його з’їли. Хтось їх любить…

Я ступив кілька кроків назад і розглядав цих небезпечних красенів на відстані. Роздивлявся і думав: чому вони живі, коли решта мешканців зоосаду давно мертві? Чому сам зоосад виявився занедбаним, так само як і сад ботанічний? Чому місто, таке любе мені, не потурбувалося про цей найближчий для нього світ, покинувши напризволяще світ природи, навіть не звільнивши його перед тим із кліток і вольєрів?

Уже виходячи з цього сумного зоопарку, я побачив останки родини дикобразів, які жили в широкій, але дуже низькій клітці, умисно низькій, аби діти могли нахилитися і зверху розглядати гарні триколірні колючки. Колючки, настовбурчившись в різні боки, лежали тепер на землі в кількох місцях, з-під них виглядали маленькі тоненькі кісточки, теж вибілені й відшліфовані спекою і вітром.

З радістю я повернувся у «царство рослин», проте наче приємний хміль мій радісний настрій зник безповоротно. Хоча, звичайно, кажучи таке гучне слово «безповоротно», я маю на увазі всього лише — до ранку чи до завтра. Людині властиво перебільшувати свої відчуття й емоції, а мені це властиво тим більше. Я, може, й живу ще тільки завдяки цим перебільшенням. Може, насправді світ мені тільки подобається, але для себе я голосно заявляю: «Я люблю цей світ, ЛЮБЛЮ!» Так само я думаю, мабуть, і про Ірину; запевне важко перебільшити мої почуття щодо міста, але ж якщо я не можу бути впевнений, наскільки я щирий всередині себе, то хто ж мені скаже правду?! Хто? Орхідеї? Артензії? Еуфорбії? Ірина?..

Мінлива природа людських настроїв, і ось уже, щоб відволікти свою зорову пам’ять від похмурих картин занедбаного зоосаду, я повертаю собі слово «гімн» і змушую його крутитися у своїх думках, грати різними нечутними мелодіями, підбираючи одну з них для себе, для ще ненаписаних і непридуманих слів, які, можливо, коли-небудь і мені допоможуть зібратися з осколків емоцій у щось ціле, звести рішуче голову й жити далі, жити, незважаючи ні на що і всупереч усьому, не згідному зі мною. Коли-небудь… Та все-таки це не буде ані військова пісня, ані пісня про могутність. Але що це буде?! Як знайти слова? Де шукати їх?! Ще би півсклянки такого вина. Тільки півсклянки, і не треба поряд генерала Казмо, не треба поряд нікого. Пів-склянки вина — і думкам відпочинок; очам — рожеве марево, що опускається на місто; уяві — чорнокосу дівчину з маленьким руд им песиком, і нехай би пливла повільно в цьому рожевому мареві…

Коли я повернувся до готелю, вже вечоріло. У коридорі тихо звучав чіткий голос, повідомляючи якомусь новоприбулому правила поведінки в місті.

У номері горіло світло. Айвен розпаковував якісь ящики — вони лежали на підлозі і було їх до десятка.

— А, привіт! — оглянувся він до мене. — Тут до тебе приходили і залишили он те…

Він показав поглядом на складену китайську ширмочку, що стояла біля мого ліжка.

— Як там гімн? — запитав Айвен.

— Повільно… — зізнався я, перебільшуючи результати, бо насправді справи були взагалі ніяк.

— Нічого, — підбадьорив мене мій сусід. — Головне, щоб ти не запізнився до прийняття декларації про суверенітет.

— А коли це буде?

— Днів через чотири… — задумливо відповів Айвен.

Я притулив ширмочку до стіни — цього вечора вона мені була не потрібна. Присів на ліжко. Моя психіка закінчувала перетравлювати враження минулого дня, і повіки мої були не проти стулитися.

— Ану, поглянь! — пролунав глухуватий, мало не утробний голос, і я подивився на Айвена.

Його очі весело дивилися на мене через круглі окуляри нового протигаза.

— Ну як? Клас?! — запитував він.

— Звідки в тебе?! — здивувався я.

Він ткнув рукою в посилковий ящик.

— Мама прислала, я попросив…

— ?! — я тільки розтулив рот, а вимовити так нічого й не зміг.

— Вона в мене на військовому заводі працює, от і… — і він розвів руками, вважаючи, що такого пояснення мені достатньо.

— Ану клацни мене, відішлю їй фото на згадку! — Айвен протягнув мені фотоапарат.

Я зробив два знімки.

— Трохи тисне, — зізнався сусід, стягуючи з голови маску протигаза. — Здалося б розносити… був би я зараз у роті — хто-не-будь з молодих мені б його за два дні розносив! Та нічого…

Від скронь униз в Айвена йшли червоні смуги від твердої гуми маски.

Я захотів спати. Позіхнув так, що Айвен позіхнув услід за мною.

— Я настільну ввімкну, а ти лягай! — з розумінням промовив він. Настільна лампа здалася мені набагато яскравішою, ніж плафон з матового скла, що звисав зі стелі, і я все-таки поставив ширму.

Вже лежачи на ліжку й готуючись до сну, я чув, як Айвен розкривав інші посилки й діставав звідти щось залізне, загорнуте в папір. Дивно, як багато можуть сказати звуки!..

А пізно вночі, я навіть не знаю, о котрій годині, прийшла Ірина. Прийшла й посунула мене до стіни. Я спершу не міг второпати, що зі мною коїться, сприймаючи все за сон, та їй вдалося розбудити мене. І я знову був щасливий, вбираючи шкірою її тепло, цілуючи і майже облизуючи її обличчя, гладячи її волосся, шепочучи їй десятки ніжних пухнастих слів.

Вранці вона знову вислизнула, і я прокинувся вже сам, прокинувся від того, що сну моєму когось бракувало, бракувало тепла, бракувало Ірининого дихання.

Я прокинувся, сходив поснідати і зайшов до її кафе.

Ми пили каву, і вона запитала: «Як там гімн?»

Я відповів: «Поки ніяк».

«Нічого, — сказала вона. — Це важко… але коли ти його напишеш, про тебе всі дізнаються!»

І в голосі її пролунала майбутня гордість за мене.

Я зітхнув. Може, Господь не покине мене без допомоги в цій важкій і відповідальній справі. Я сподівався.

І ось уже я знову на набережній, сам на сам зі своїми думками, сам на сам з бажанням створити гімн, котрим зможу пишатися.

Легкі хмари пливуть небом, притуплюючи гострі сонячні промені. Кричать чайки, кружляючи над яхтами і прогулянковими човнами. З трьох пірсів відпочиваючі герої ловлять рибу.

Місто тихе і спокійне. Воно дрімає у щасливому невіданні, воно блаженствує, не знаючи, яку долю готують йому його ж гості. Воно старе, навіть більше, ніж старе — давнє, і всі проминущі сторінки його ж історії його не турбують.

Може, розпочати гімн зі слів про давність міста і його історію?!

Ні, не годиться! З його історії нічого брати. Вся історія — лише споруда з каменю та їхнє подальше руйнування. Який храм зруйнує прийдешня революція?! Що про неї скажуть нащадки? Чи так само, як у Росії, проклинатимуть творців нового, будівників куполів, увінчаних рубіновими зорями?!

Та хіба в гімні головне — матеріалізована держава? Ні, головним має стати народ… Та знову й це слово мені не подобається, і звучить якось по-дерев’яному. Людство, маси, люди, людина…

Ось я, здається, і намацав вірне слово. Головним у гімні має стати кожна людина держави, кожен мешканець міста…

ЛЮДИНА… Як написати про тебе гарну пісню?! Як залишити від тебе у ній тільки гарне і куди подіти все погане, якого набагато більше?! Га, людино?

Та назустріч мені йшли герої, котрі гуляли, та дівчата, котрі приїхали услід за цими героями, і дивлячись на них, я бачу щасливі відкриті обличчя, добрі посмішки, які бажають всьому світу процвітання. Ось воно, добре, те, що на поверхні і на видноті. Ось про це й треба писати. Углиб не дивитися, в душу не зазирати…

(«Тварин не годувати!» — згадалося мені чомусь).

За все своє життя я написав тільки одну пісню, і, мов на збитки, ця пісня була просякнута войовничістю, гордістю і патріотизмом жителя великої імперії. В нашому полку у В’єтнамі вона настільки прижилася, що мені її доводилося чути майже щодня, і, пам’ятаю, як мене нудило від її слів, а надто перед тим, як я прийняв остаточне рішення дезертирувати.

Не знаю, скільки разів я пройшов туди й назад набережною, скільки думок та ідей побувало в моїй голові, котра вже почала гудіти, як гудять дроти на лініях високовольтних передач. Аж ось мене окликнув Вацлав, і я охоче відволікся від своїх роздумів.

Останнім часом він якось дурнувато по-англійському починав свої розмови. Звертав увагу співрозмовника на чудову чи ж, навпаки, огидну погоду, хоча останньої, за великим рахунком, не траплялося, і тільки потім з його рота вилітали нормальні людські слова. Цього разу про погоду він забув.

— Сьогодні свято! — повідомив він весело. — День арабської культури!

— Арабської культури?! — перепитав я, і він, побачивши подив на моєму обличчі, пояснив:

— Інспектор з правил поведінки дозволив їм…

— І що там буде?!

— Побачимо! Напевно, щось на кшталт арабської народної гулянки.

— А де?

— На площі святого Лаврентія.

— І така є?! — я здивувався ще більше.

— Так, це єдина площа у місті. Вгору сходами від твого готелю, — пояснив Вацлав. — Знаєш, там є п’єдестал від якогось пам’ятника, і напис на ньому збитий молотком… так ось відразу за ним і вгору. Хвилин п’ять іти…

Наскільки треба бути ледачою людиною, щоб не вивчити це загалом крихітне місто!

Попередивши, що свято арабської культури почнеться через годину, Вацлав захотів запросити туди ще когось із своїх друзів. Він пішов, і я знову залишився сам-один на набережній. Та більше цього дня про гімн я не думав. Я дивився на обрій і чекав обіцяного свята.

Площу святого Лаврентія я знайшов швидко. В її центрі були складені якісь картонні коробки. Я подумав, що це декорації для майбутнього свята.

Біля коробок чергувало кілька хлопців зі східних армій. Вони весело перемовлялися, усміхалися і вряди-годи озиралися на всі боки, перевіряючи, чи збирається народ на свято їхньої культури.

Минуло ще хвилин двадцять, перш ніж площа почала заповнюватися глядачами та учасниками. Підійшов і Вацлав у компанії майбутнього уряду — тими самими хлопцями, що залишалися на вершині передгір’я обговорювати світле майбуття. Потім хтось поклав мені руку на плече. Я озирнувся.

— Привіт! — Айвен усміхнувся. — Теж свята закортіло?!

— А кому не хочеться?! — дружелюбно зауважив я.

— У нас незабаром своє свято буде! — твердо заявив Айвен. — І запам’ятай, головна пісня свята — твоя!

Я кивнув.

— А з цими хлопцями, — Айвен кивнув на арабів, — може, буде важкенько. Я вже говорив з ними, та їх влаштовує тільки ісламська революція з приєднанням міста до Ірану. Нам з ними явно не по дорозі.

— Так, — погодився я. — Ми підемо іншим шляхом.

— О! — усміхнувся Айвен. — І ти історію любиш?!

У центр площі цієї миті вийшов ставний герой і щось голосно сказав, після чого всі араби звели погляди до неба і почали молитися. Коли молитва закінчилася, вони утворили щось схоже на танок навколо картонних коробок і, заспівавши щось повільне, почали повагом ходити колом.

— Дуже схоже на російський танок! — сказав Айвен.

Танцюючі спинились і почали рухатись в інший бік.

А в цей час троє інших представників арабської культури опинилися в середині кола і заходилися діставати з коробок якісь товсті книги, котрі тут же опускали собі під ноги.

Урешті-решт на бруківці площі здійнялася на метри півтора гора книг, обкладена з боків порожніми картонними коробками. Хтось із хлопців вилив на книги щось із каністри і кинув запалений сірник. Одразу ж в небо, охопивши книги, здійнялося полум’я. А чоловічий танок почав рухатися швидше і ритмічніше, і навіть почувся спів.

Айвен співчутливо прицмокнув язиком.

Я обернувся до нього.

— У мене на батьківщині за таку кількість макулатури можна отримати три закордонних паспорти! — сказав він, неголосно обурюючись.

— Три закордонних паспорти?! — Я подивився на сусіда як на трішки слаб у людину.

— Так, — він знизав плечима, не розуміючи, що мене, власне, дивує в його словах. — У нас бракує паперу на паспорти, і тому, якщо ти хочеш їхати за кордон — треба здати 60 кілограмів гарного паперу. А після цього тобі за день виписують закордонний паспорт, і ти собі спокійно їдеш!

Танець тривав далі, але пісня тепер звучала інша. І книжки, згораючи, чомусь поширювали по площі запах палаючих автопокришок.

— Дороге видання, — пояснив хтось і з європейців, — палітурки на каучуковій основі…

— А ти що, видавцем був?! — перепитали цього розумника.

— Ні, палітурником, — відповів він і на цьому розмова урвалася.

— А хоч що там спалюють?! — не втерпів і запитав я у хлопців, що стояли поряд.

— Якусь неправильну книжку про Аллаха, — відповів мені низький хлопець із витатуйованим якорем на передпліччі.

— А що буде потім?

Що буде потім, хлопець не знав.

— Піонерське вогнище! — мрійливо, ніби пригадуючи щось дороге серцю, промовив Айвен. — Взвейтесь кострами, синие ночи, ми пионеры, дети рабочих…

Останні слова він уже співав.

А я запитав його, що таке піонери. Це якась особлива назва для дітей робочих?

— Ні, — він махнув рукою, — це дитяча політична партія на моїй батьківщині. — І зразу ж продовжив цю, судячи з усього, дитячу пісеньку: — Близится эра светлых годов. Быть пионером всегда будь готов…

— Кумедні слова, — зауважив я, — якщо «ми вже піонери», то навіщо треба бути готовим ще раз бути піонером?!

— Ти цього не зрозумієш! — сказав Айвен м’яко, намагаючись не образити мене.

Книжки догоряли, але тепер глядачі тягли та кидали у вогонь сухе гілля кипарисів. Сутеніло. Танок розійшовся, та тепер біля вогнища увімкнули магнітофон і підшукували веселішу мелодію. Нарешті знайшли і врубали її на повну міць двох колонок. Одразу ж і араби, і багато хто з європейців ударилися в танець.

Я відійшов на край майданчика, звільняючи простір для танцюючих. До мене наблизився Вацлав. З його обличчя було видно, що настрій в нього кепський.

— В усьому цьому мене тішить лише одне, — сказав він пониклим голосом. — На цей шабаш не прийшов генерал Казмо!

— Так, — подумав я. — А генерала й справді не було. Ну що ж, майбутній президент повинний берегти свою репутацію і не відвідувати сумнівних свят…

Наступного ранку в місті добряче тхнуло гаром.

Цей запах просто ввірвався у наш номер, щойно я розчинив вікно. Дивно, що Айвен не прокинувся. Будь я на його місці, я б миттю підскочив, подумавши, що в готелі пожежа.

Та мій сусід неголосно сопів, уткнувшись у подушку.

— У принципі, йому це не страшне, — подумав я, згадавши про новенький протигаз.

Уже виходячи з номера, я мало був не впав, спіткнувшись об два посилочних ящики, залишених листоношею під нашими дверима.

Добре все таки маги родичів, які піклуються про тебе, щось присилають, пишуть листи…

Місто ще спало — я навіть не знаю, чому я прокинувся так рано того ранку.

Було так тихо, що я засоромився звуку своїх кроків, який лунко розносився вулицею, і старався ступати м’якіше.

Вже вивченою вуличкою, що вела вниз, я йшов до набережної.

Сонце тільки-тільки почало опускати свої промені з дахів будинків на вікна других і третіх поверхів — тепер там, напевно, починали прокидатися люди.

А набережна була безлюдна, і море, намагаючись не шуміти, плюскалося поряд із піщаним берегом.

Сонце важчало і велично підіймалося над обрієм, і мені здалося, що я бачу, як воно підіймається. Я навіть трохи повів головою вгору через якусь хвилину — неначе проводжав поглядом світило, що прагнуло посісти своє царське місце на небесному троні.

На обрії виднілася малесенька цятка якогось рибальського баркасу. Шкода, не мав я ні підзорної труби, ні бінокля. А так хотілося наблизити до себе цей баркас і подивитись на рибалок, на їхній вилов.

Баркас відходив праворуч, вздовж лінії горизонту, і цятка його поступово розчинялася в цій лінії. Я повернувся спиною до моря і подивився на гору — вона вся була в сонячному світлі, і зелень дерев своєю яскравістю осліпляла мене.

І знову прийшли думки про гімн, а з ними — і думки про людину, для якої і про яку цей гімн має бути написаний. І думки ці не були мені приємні. Але, терпляче замислившись, я знову шукав слова, а слова немов уникали мене. І було тихо навколо, і в місті, і над містом. А потім, буквально через кілька хвилин, дивний звук перекреслив тишу, озвавшись у мене за спиною. І я, наляканий, різко обернувшись, побачив чоловіка років сорока у чорному робочому комбінезоні з мітлою в руках. Мітла ритмічно шурхотіла по асфальту набережної, а чоловік, на мить спинивши на мені свій, як мені здалося, сумний погляд, сам не спинився і продовжував рухатися уздовж набережної.