Відчинено двері до Малої Європи

Частина перша, львівська

Я не пам’ятаю, якого кольору були її очі. Можливо, не звернула на це уваги, або ж тутешні клерки зумисне ховають очі. Так їм легше виконувати свої обов’язки, до яких зокрема входить і необхідність змусити прохача нахилитися і під час розмови стояти у незручній і навіть принизливій позі. Крихітні розміри віконечка, прорізаного приблизно на висоті ваших грудей у гіпсокартонній стіні, яка розділяє «уповноважених» і прохачів, не залишає вам вибору, як не дозволяє і прочитати імені на бейджику клерка. Хоча я сумніваюся, що ці тітоньки носять бейджики з іменами. Дипломатична служба не визнає індивідуальної відповідальності, а лише колективну, майже ритуалізовану діяльність, яка служить інтересам недосяжно вищої інстанції, настільки вищої і настільки недосяжної, що це дозволяє іти на певні перебільшення, навіть на явні зловживання чужим терпінням. А ритуальна етика примушує відвідувачів упокорено згинати спину під незручним кутом і робити вигляд, що саме так і потрібно, що інтереси цієї вищої і недосяжної сили вимагали заборони прорізання зручніших віконечок, крізь які було б видно колір очей і вираз обличчя людини, з якою розмовляєш. І в цьому є своя рація, адже коли ти можеш подивитися в очі іншій людині, їй значно складніше робити вигляд, що тебе насправді не існує, а є лише викладена в анкеті інформація та фотографія, «як на закордонний паспорт», що можна хамити тобі й не соромитися цього, можна взагалі не дивитися у твій бік, ніби у гіпсокартонній стіні взагалі немає і не може бути жодного віконечка, бо будь-яке спілкування з прохачами суттєво ускладнює працівникам якісне виконання своїх обов’язків і служіння недосяжно вищим інтересам.

Я пам’ятаю лише, що колір її помади не пасував до кольору блузки, а манікюр на нігтях лущився і облітав. Можливо, саме це роздратувало її настільки, що вона обурено шпурнула мені назад заповнену анкету і бланки запрошень.

– Не можемо, прошу пані, видати вам такої візи, – це, мабуть, мало звучати по-польськи, але прозвучало якось по-прикордонному, спольщеною українською чи зукраїнізованою польською, зведеною до мінімального лексикону, необхідного для паспортно-контрабандного з’ясування стосунків. Таким чином митники зі свого боку, а контрабандисти зі свого намагаються встановити певну захисну дистанцію, обгородити себе хоча би умовним кордоном психологічного комфорту в непростому вирі морально-фінансових, а точніше, фінансово-моральних дилем, пов’язаних із діяльністю, що її тутешньою лаконічною мовою прийнято окреслювати кодовою назвою «закупи».

– Але чому не можете, адже у мене є запрошення з польського боку, я журналістка, делегована на конференцію «Мала Європа: Польща чекає на Україну», що вам заважає видати мені візу?

– На яку, ви кажете, конференцію?

– «Мала Європа: Польща чекає на Україну», – повторила я.

– У вас є віза, їдьте, – пані знервовано подивилася на свій зіпсований манікюр і перейшла на українську, мабуть, вирішила не напружуватися. А можливо, їй не сподобалася назва конференції.

– Але ж моя віза закінчується раніше, ніж конференція. Тому мені необхідна інша.

– Поки не закінчиться стара віза, не можемо видати нової.

– А чому не можна анулювати стару візу і видати нову на підставі запрошення?

– А дійсно можна, – моя пропозиція зацікавила даму з облущеними нігтями, вона знову притягнула до себе мою анкету і пішла кудись, на територію, заховану за гіпсокартонною перегородкою та віконечком на незручній висоті. Напевно, десь там і зберігаються дипломатичні таємниці.

– Ми можемо анулювати вам візу, – тут вона зробила паузу, в ході якої звичним швидким рухом поставила у моєму паспорті штамп «Анульовано». Відчувалося, що нарешті її робочий день увійшов у звичне русло, коли не потрібно відповідати на якісь дурнуваті запитання, щось з’ясовувати у начальства, яке, можливо, теж не в гуморі, зайвий раз думати про зіпсований манікюр і кран на кухні, який зараз, можливо, протікає і затоплює сусідів знизу. Коли цілий день невтомно ставиш штампи і складаєш папери до папочок із відповідними написами, про все це думати ніколи, і так воно якось веселіше. На питання: «Куди їдете?» чується стандартна відповідь: «На закупи». І все зрозуміло. Немає депортації – є віза, є депортація – теж є віза, тільки не відразу або за невеличку неофіційну винагороду (інформація неперевірена). Робота проста, і ніякого ризику. А тут якісь конференції, запрошення, одна віза, інша віза, абсолютно зайвий стрес. – Тоді ви зможете перебувати на території країни, – повторила пані за бюрком, – тринадцять днів.

– Але ж мені потрібно двадцять три, тринадцять у мене і так є. Точніше, було, – зітхнула я, – там у запрошенні все написано. Як я зможу написати статтю про конференцію, коли не буду там до завершення? А раптом у кінці хтось помре, а я не буду про це знати?

– Це ваші проблеми. А ми, до речі, не можемо поставити вам нової візи, – сказала вона, зазирнувши у мої папери, і віддала мені паспорт з анульованою візою, запрошення, анкету і дві фотографії три на чотири.

– Чому не можете?

– Бо у вас немає реєстраційного номера. Без нього ні анулювати, ні поставити візу ми не можемо.

– Але ж ви вже анулювали.

– Анулювала, але поставити не можу. Вийдіть на вулицю, зареєструйтеся і приходьте знову. Тоді буде вам нова віза. Така сама, як була (у словах «сама» і «була» вона ставила наголос на другому складі з кінця, мабуть, знову перейшла на свою піджин-польську).

– А чому анулювати візу поза чергою можна, а поставити – ні?

– Ви самі просили анулювати вашу візу, тепер ідіть на вулицю і ставайте в чергу. Якщо пощастить, за день зареєструєтеся. А можете ще сьогодні зайняти на завтра. До речі, – у голосі дами знову прозвучало щось віддалено схоже на співчуття, – у вас тут, я бачу, шенгенська віза відкрита. То, може, заїдьте в Берлін та й поставте собі там польську.

– А що, ближче ніяк не вдасться?

– Пробуйте, може, і вдасться, – в її голос повернулася попередня загрозлива інтонація.

Я спантеличено вийшла з приміщення консульства й оглянула величезний натовп на протилежному боці вулиці. У всіх, чи майже всіх, консульствах чергу чомусь вишиковують на протилежному боці вулиці, і люди перебігають між машинами, щоб встигнути зайти у проміжку поміж двома кивками голови суворого охоронця з автоматом – перший кивок у комбінації зі стриманою, але поблажливою посмішкою на обличчі означає дозвіл заходити, а другий, суворий, майже без посмішки – це знак, що заходити більше не можна, треба чекати. Ті, хто не зрозуміє цієї ледь помітної міміки, можуть напоротися на малоприємний, зате недвозначний стусан автомата поміж ребра.

«Протягом дня польське консульство видає 1100 віз», – згадала я заголовок газетної статті. З одного боку, нічого дивного, що при таких об’ємах будь-яка нестандартна ситуація дратує. Адже у них напевно бригадний підряд, і вони змагаються між собою, хто зареєструє за день більше відвідувачів. Такі, як я, сповільнюють процес, псують статистику, і це не може не обурювати. З іншого боку, мені як ніколи потрібна віза, адже під час першої частини конференції, на яку я їздила кілька тижнів тому, залишила в організаторів свій лептоп, щоб забрати наступного разу. Стояти в черзі, як порадила мені тітонька з облущеними нігтями, не можу з багатьох причин, а насамперед через сильну застуду і температуру, яка невблаганно підіймається. А надворі температура, навпаки, падає, уже мінус п’ятнадцять.

За браком інших ідей я пішла до туристичного агентства, яке вже кілька разів за помірковану суму ставило мені польські візи. В агентстві подивилися на мою незаконно анульовану візу, знизали плечима і сказали, що проблем виникнути не повинно, але про всяк випадок краще мені сходити разом із працівником фірми і здати документи. Це потриває лише кілька хвилин, стояти в черзі не потрібно, просто щоб пояснити ситуацію в разі необхідності. Я погодилася і пішла додому лікуватися.

Через два дні вранці я знову спостерігала за промерзлим до кісток уже о дев’ятій ранку натовпом із 1100 чоловік, який прагнув потрапити до Малої Європи.

– А що це у вас за паспорт? – злякано запитала представника турфірми працівниця консульства. – Тут стоїть відмова у візі.

– Ніякої відмови у візі там немає, – втрутилася я, не чекаючи відповіді працівника фірми. – Ваша колега із сусіднього віконечка помилково анулювала мені візу, а тепер я хочу, щоб мені видали нову на підставі ось цього запрошення.

Жіночка у светрі з люрексом і зовсім без манікюру покликала свою колегу, яка відразу ж мене впізнала, попри те що крихітні віконечка майже не дозволяли бачити обличчя.

– А, це ви, я так і знала, що ви ще раз прийдете. Я відразу зрозуміла, що у вас не все чисто з паперами. То у вас запрошення журналістське, то ви через туристичну фірму щось мутите, тут шось нечисто, – з ентузіазмом заговорила вона. – І в черзі ви не стояли, я спеціально виходила подивитися, чи ви стоїте, ні, не стояли. І попередні візи, навєрно, без черги брали. Знаєм ми таких хитрих. Не пройде, – в останньому слові вона знову зробила наголос на другому з кінця складі.

– Зачекайте, але до чого тут черга, ви анулювали мені візу без черги, а щоб виправити вашу помилку, я повинна стояти дві доби на морозі. Це несправедливо. І чому обов’язково потрібно стояти в черзі, чому не можна скористатися послугами турфірми?

Я відразу ж пошкодувала, що поставила їй стільки запитань відразу, але було пізно.

– Добре, добре, залишайте документи, а там подивимося, – обидві жіночки різко змінили тон, пошепталися і обмінялися хитрими посмішками. – Завтра приходьте за паспортом.

– А на скільки днів мені видадуть візу? – вирішила поцікавитися я.

– Якщо взагалі видадуть, то не знаю, – жіночка у светрі з люрексом загрозливо закрила папку з моїм паспортом.

Забирати документи виявилося значно простіше, ніж здавати. Ми з працівником турфірми знову оминули чергу і підійшли до знайомого віконечка. Там сиділа інша жіночка із бездоганним манікюром і стриманим макіяжем, вона відкрила мій паспорт і сказала:

– Ого! Такого я ще не бачила. У вас чомусь відразу дві відмови. Не знаю, що це повинно означати.

– А можна довідатися про це у консула? – запитала я.

– Можна, тільки невідомо, який консул прийняв таке рішення. Спробуйте по телефону, зараз уже все одно нікого немає.

У цей момент у мене задзвонив мобільний, який я забула вимкнути, і щоб не порушувати заборони користуватися ним на території консульства, я швидко вийшла. Та і навряд чи є сенс ще щось питати у жіночки з ідеальним манікюром. Вона ж просто видає щодня 1100 паспортів, з візами або без. Звідки їй знати, за яким принципом ці візи видають. Може, просто ставлять відмову у кожен тисячний паспорт, щоб якось відзначити цю подію. І щоб люди не думали, що так собі запросто кожен бажаючий може потрапити до Малої Європи. Це треба ще заслужити.

– Доброго дня, Польський інститут у Києві, – сказав голос із мого мобільного. – Ми хотіли б запросити вас на зустріч із міністром культури Польщі. Чи погодилися б ви приїхати на цю зустріч для висвітлення події у пресі? – ввічливо поцікавився голос.

– Дякую за запрошення, але не змогла б, – ні за що ні про що нахамила я ввічливому представнику Польського інституту і поклала слухавку.

Представник туристичної фірми чесно повернув мені гроші за свої послуги, вибачився, «що так вийшло», і дозволив дзвонити до консульства від імені фірми, можливо, це дасть якийсь кращий результат. Я подякувала і пішла дзвонити.

За цим заняттям непомітно минули кілька наступних днів, за які я довідалася, що досі переважно їздила на конференції всупереч закону, бо це заборонено з туристичними візами. Виявляється, мета поїздки повинна співпадати з метою видачі візи, і якщо у відповідному розділі анкети ви ставите риску біля означення «культура, спорт», то туризм (окрема графа анкети) вам при цьому заборонений. Хоча я і не знаю, як простежити за виконанням цієї заборони на практиці. Але якщо простежити вдасться, то вам загрожує як мінімум депортація. Від цієї новини я чомусь розізлилася ще більше і розіслала інформацію про свою пригоду колегам із польської преси. Посипалися солідарні зі мною та обурені діями консульства відгуки, колеги були готові надрукувати мій матеріал про те, що трапилося, або ж провести власне журналістське розслідування. Кілька громадських організацій Польщі виявили готовність надіслати до консульства зібрані під листами протесту підписи. Організатори конференції надіслали до львівського консульства понад двадцять запитів із проханням видати мені візу та ще десять із обуреним запитанням, чому у видачі візи мені відмовлено. Нарешті задзвонив місцевий колега-журналіст і повідомив, що радник консульства з питань євроінтеграційної співпраці згоден прийняти мене і вислухати мою проблему.

Пояснення ситуації виявилися значно складнішими, ніж могло би здаватися, адже я не знала відповіді майже на жодне із питань, що виникали у радника з питань євро-інтеграційної співпраці. Його обізнаність із діяльністю жіночок у віконечках також виглядала досить обмеженою. Він визнав, що наявне у мене запрошення дає мені право на візу, більше того, організатори конференції виявилися його знайомими, і йому стало зовсім незручно. Тож радник особисто поніс мій паспорт до будиночка на сусідній вулиці, але замість того, аби нахилятися під принизливим сімдесятиградусним кутом, зайшов до кулуарів, де, мабуть, сидів таємничий черговий консул, прізвище якого працівники, що підходили до телефону, відмовлялися називати навіть пресі. Чи особливо пресі, невідомо. І це було добре, що радникові не довелося схилятися до тітоньки у віконечку, адже моє бажання повернути свій лептоп і так уже створило надто багато незручностей оточуючим. Тільки це бажання мотивувало боротися далі, бо на конференцію мені перехотілося вже давно.

За кілька хвилин радник повернувся і повідомив, що після обіду я можу забрати свій паспорт із візою, яка дасть мені право перебувати на території Малої Європи дев’яносто днів протягом наступних півроку. Я розчулилася, подякувала і зі спокійним серцем пішла на каву.