Олександра Біла

Вільшанські замальовки


Авторські стилістика та орфографія збережені.


Я хочу розповісти про своє рідне селище Вільшана. Про Вільшану

писав ще Тарас Шевченко:

. “Я сирота з Вільшаної,

Сирота, бабусю.”

Проте, Тарас Шевченко писав про Черкаську (або тоді - Богуславську) Вільшану, а я хочу розповісти про Вільшану Слобожанську.

Слобожанська Вільшана народилась завдячуючи Черкаській

Вільшані , і відбулося це у 1653 році, коли козацький сотник Семен

Ковалівський привів з Богуславської Вільшани 165 дворів, тікаючи від

гніту польської шляхти. Вони вподобали пагорби, що знаходились поміж

річками Лосик і Нецвітай (Вільшанка), що впадали у Вуди, а потім у

Сіверський Донець. На цих пагорбах, які послуговували захистом від

нападу татар та інших нападників, і виросло селище Вільшана, яке

швидко росло і зіграло певну роль в історії Слобожанщини та й усієї

України. Родина Ковалівських займала керівні посади в управлінні

Вільшанським земством, до якого належала не тільки Вільшана а й усі

навколишні села – Крупчине, Мануїлівка, Мала й Велика Рогозянки,

Паніванівка (Сковородинівка) та інші. Важливо, що у Вільшані не було

кріпацтва може теж завдячуючи Ковалівським.

Богуславська Вільшана була заснована Ярославом Мудрим (?), він подарував ці землі своїй донці Ольші і первісна назва селища була

Ольшани, Вільшана це козацький варіант.. Коли я спитала свого діда, який був козацького роду, що означає слово „Вільшана”, він відповів

вільна шана.

Коли я працювала в Харківському Економічному Університеті, то змогла поїхати в Богуславську Черкаську Вільшану, на Черкащину –

батьківщину Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Нечуя-

Левицького, Василя Симоненка та інших.

Черкаська Вільшана, як і Слобожанська, розташована на горбах, поміж якими протікає невеличка річечка. Люди дуже привітні, коли

зустрічаються, обов’язково здороваються з усіма. Пам’ятаю я йшла по

вулиці, а назустріч йде чоловік трохи старший за мене, поздоровався, а

потім питає: „А ви вільшанська?. Щось я вас не пам’ятаю”. У

Слобожанській Вільшані теж казали про земляків: „Та він

Вільшанський!”.

Слід відзначити, що в Черкаський Вільшані аж три музеї (в

Слобожанській – жодного). Перший – історичний, другий – народного

мистецтва, третій – організатором його є молода жіночка, яка збирає у

своєму невеличкому музеї (2 кімнати)) речі побуту своїх земляків та

вишивки і малюнки..

В Паніванівці у Михайла Ковалівського деякий час проживав

Грицько Сковорода. Родина Ковалівських відіграла певну роль в

розвитку науки Російської імперії. Це й Володимир Онуфрієвич –

основоположник палеонтології, і Олександр Онуфрієвич – біолог і

ембріолог, і Софія Ковалевська - математик та перша жінка-академік

Петербурзької Академії Наук.

Прізвище „Ковалівський” ще й досі зустрічається серед

мешканців Вільшани.

В кінці ХІХ століття селище Вільшана почало збільшуватись, оскільки на Слобожанщину приїздили з інших районів України, бо тут

активно розвивалась промисловість і можна було отримати оплачувану

роботу.

Саме з такою метою сюди приїхав мій дід – Мартинець Іван

Іванович зі своїм братом Мартинцем Василем Івановичем. Приїхали вони

з Західної України, може з Івано-Франківщини або Львівщини, але про це

дід нічого не розказував, яка була у них сім’я, ми не знали – це була

заборонена тема. Отже, дід мій Іван оселився у Вільшані, а його брат

Василь – у Харкові.

А моя бабуся – Кабачок Софія Пантелеймонівна - родом з

Полтавщини, вона приїхала на Слобожанщину разом з братом і сестрою

(а може й батьками, цього я не знаю), які теж оселилися і прожили свій

вік у Вільшані.

Бабуся моя була неграмотною, навіть не вміла читати, але була

дуже делікатною і розумною жіночкою. Доки не була заміжня, працювала у панів, доглядала дітей. Коли у неї підросли і вивчились свої

діти, вони вчили її алфавіту та читанню, мені це добре запам’яталося.

Мій дідусь, Мартинець Іван Іванович, народився у 1897 році.

Коли розпочалася Перша світова, йому виповнилося 17 років і його

забрали у військо. У війську під час революційних зворушень він

перейшов на бік більшовиків, брав участь у штурмі Зимового палацу. Під

час громадянської війни його було поранено в ногу і Радянська влада

направила його лікуватися у Крим до Лівадійського палацу. Як відомо, Ленін видав наказ, що всі палаци багатіїв переходять до народної влади, а

на всіх пляжах прибрати огорожі й зробити доступними їх для всіх

бажаючих.

Дідусь дотримувався певних норм моральних, так, наприклад, він заборонив говорити слово „дурак”.

Його дуже поважали всі, хто знав. Я пам’ятаю, як ідуть сусіди

по вулиці, а дід у дворі з чимось порається, то вони його питають: „Діду

Іване, ну як вам тут живеться?” А він відповідає: „Як вірьовці вчетверо”.

Я не розуміла такої відповіді і спитала у нього: „А чому Ви так кажете?”

Дід мені пояснив так: „Коли вірьовка довго використовувалась і вже

пообсмикувалась, то її складають вдвоє, потім втроє, а в четверо – це вже

зовсім відпрацьована”. Тоді я це не зовсім зрозуміла, а от коли сама стала

як вірьовка вчетверо, то втямила.

Слід відзначити, що прислів’я і примовки дуже широко

використовувались у розмові вільшанців, на жаль, зараз цього не скажеш.

Я хочу нагадати уривок вірша поета Антона Дельвіга, гарного

приятеля Олександра Пушкіна.


„Блажен, кто от наследственных полей

Ногою не ступнет, мечтой не вознесётся

Кто с чистой совестью и с милою своей

Как весело заснет, так весело проснется»

Це сказано й про мого діда, Мартинця Івана Івановича.

З бабусею дід обвінчався мабуть у році 1918, бо у вересні в 1919

році в них народилася перша донька – моя мама Мартинець Віра

Іванівна. Всього в них було п’ятеро дітей – два сини і три доньки. Дід

казав: „У мене п’ятеро дітей – якби й ще п’ять. Та й справді, було чим

пишатись”.

До одруження у діда був свій будинок, 30 соток землі, які він

обсадив вишнями, а на вгороді посадив яблуні і грущі, але не густо, бо

весь город копали і садили на ньому картоплю, квасолю, буряки, огірки, помідори, укріп і таке інше. На вгороді було все, що треба для борщу, та

ще й смородина, крижовник, порічки. Дід дуже любив садок, він

ретельно доглядав за ним, робив щеплення. Будинок стояв на самім краю

села, вулиця називалась Польова, вона була на пагорбі, а внизу було три

невеликі розгалужені вулиці, які всі називались Зелений Гай. То справді

був зелений гай (дерева, кущі, трава), він справді був надзвичайно

чудовий весною, коли розквітали вишні, сливи, яблуні, груші.

Отже, будинок дідуся стояв на Польовій вулиці, за нею

починались колгоспні поля, а зразу за нашим городом розпочинався

колгоспний садок, деякі яблуні там саджав мій дідусь. Садок зберігся й

досі, хоч звичайно вже не так родять яблуні,, а коли був колгосп, то

возили яблука підвода за підводою.

Отже, будинок стояв на пагорбі, а на самій горі проходила

дорога, яка вела в Сковородинівку, Велику Рогозяну, Богодухів. Я ще не

вміла читати, а дід мені розказував про Грицька Сковороду, про його

вчення і мандрівні бесіди з селянами. (Марно вважають деякі вчені, що

Сковорода здебільшого жив у поміщиків та з ними тільки й спілкувався.) Слід відзначити, що дідусь також був відносно грамотний, він

закінчив три класи церковно-приходської школи для сиріт, була така

школа у Вільшані при Миколаївській церкві, і матушка опікувалась

сиротами.

До Громадянської війни дідусь працював у Харкові на заводі

транспортного машинобудування (завод імені Малишева)., тоді ним

володіли німці. Дідусь розказував, що умови роботи були задовільні і

зарплата непогана, за тиждень (а видавали зарплату кожного тижня) платили більше п’яти карбованців, а тоді за ці гроші можна було купити

корову. А я питаю у діда: „Навіщо ж ви тоді революцію зробили?” А дід

каже: „Так ми ж думали, що буде краще”. Як відомо, в 1913 році Росія

займала п’яте місце в світі серед держав з економічного розвитку, будувались залізниці, була побудована залізниця Харків-Золочів, у

Вільшані збудували нову школу (червоний будинок на горі), лікарню, будівлю банку (зараз там розміщується селищна рада, дуже характерна

для ХХ століття будівля).

Здається, саме повітря у Вільшані було пронизано любов’ю.

А особливо це відчувалось у родині Мартинців. Дідусь любив бабусю і

вона любила його. Вони ні разу не сперечались. Я прожила з ними 15

років. Були разом вдень у садку, на вгороді чи в лісі, вночі спали в одній

кімнаті, вони на кроваті, я на лавці біля вікна.. І я чула, як вони

обмінювались планами на завтрашній день, або обговорювали

сьогоднішній, що вже пройшов. Бабуся казала , що завтра піде на базар , понесе яблука (яблука були завжди : і свіжі, і сушені , і мочені), а там

купить сала та хліба. А дід казав, що завтра зріже сухе дерево та

полагодить взуття. Дід вважався плотником, більше працював з деревом, але він вмів робити все. Збудував дім, віконниці вистругав такі красиві, вони й досі збереглися. А ще коли різали свиню, то дід вимочував її

шкіру в особливому розчині, для цього він у лісі збирав жолуді, з липи

кору і ще щось, а потім з тієї шкіри шили взуття, а якщо різали козу, то з

неї шили ще й шубу.

Один раз поміж ними виникло (за 15 років) непорозуміння, яке

навіть суперечкою не назовеш. Бабуся сказала діду: «Іване! Чому у всіх

людей, як хвіртку відкриваєш, то заходиш у двір і поріг будинку видно, а

в нас треба пройти трохи вліво, потім прямо, потім ще трохи вправо, а

тоді вже буде подвір’я. А дідусь відказував:” Ти ж бачила, що у мене

такий двір?! Чого ж ти за мене заміж йшла?”.

У діда після війни була відкрита рана на нозі. Казали, що там застряв

осколок патрону, а ще у нього були негаразди з шлунком. Тому бабуся

варила йому кожного дня манну кашу (молоко або своє, або купували

(або міняли) у сусідів. Кожного дня також робили перев’язку на нозі.

Потім, коли діти підросли і всі дочки стали медсестрами, Ніна Іванівна

(наймолодша) після навчання була направлена у Свердловську область.

Там вона вийшла заміж і з чоловіком поїхала на Байкал в Ангарськ. Там

вона взнала про муміє і привезла його у Вільшану (вони з сім’єю кожного

літа навіщали батьків під час відпустки). Вона казала, що ці ліки

вилікували б рану дідуся, але, на жаль, Іван Іванович цього вже не

діждався.

Отже, любов панувала скрізь. Батьки любили один одного, діти

любили батьків, а сестри і брати оточували кожного шануванням та

любов’ю., а як пішли онуки, то про це вже й говорити нічого. Я була

найстаршою онукою, то ж мені, мабуть, випало найбільше.

Моя матір, Мартинець Віра Іванівна, найстарша донька, кинула

мене, коли мені було три місяці ( про це окрема розмова). Мене

вигодувала і поставила на ноги моя бабуся Софія Пантелеймонівна. В 1-

ому класі я дуже хворіла скарлатиною, лікарі навіть вважали, що я на

межі життя. Бабуся приходила до мене в лікарню кожного дня (40 днів), а

мати прийшла тільки один раз.

Я рано навчилась читати, у п’ять років, мабуть помогли тітки Шура

та Ніна, вони мене дуже любили. Але в нас не було книжок, тільки три

книжки: Пушкін „Євгеній Онєгін”, Нечуй-Левицький „Твори”, Шіллер

„Дон Карлос” і „Марія Стюарт”. Мені звичайно подобався Пушкін (бо

вірші) та найбільше Нечуй-Левицький. Пам’ятаю як інколи ввечері я

читала діду і бабусі про Миколу Джерю, про Кайдашів, про бабу

Палажку та бабу Параску, а вони раділи і сміялись.

З тих пір я з книгою не розлучалась. Але бабусі моє захоплення було

не до вподоби, бо в селі треба працювати, жили з городу та садка. Вона

один раз навіть сказала: „Взяти ті книжки, та спалити”.

Тому я любила, коли влітку йшов дощ. Тоді можна було десь

сховатись у куточку і читати.

Але пізніше я трохи поміняла свої погляди і казала бабусі:

„Заставляйте мене працювати, щоб я більше працювала, а не читала”.

Бабуся потім розказувала про це сусідам, щоб усі знали, яка у неї онука.

Дід був іншої думки, він казав: „Вчись, а то будеш коровам хвости

крутити”. (У Вільшані робота була тільки в колгоспі, на фермі, пізніше

відкрили фабрику одягу).

А коли я стала студенткою, дід с гордістю казав: „Моя онука в

університеті вчиться”. Потім мій приклад повторили ще п’ятеро його

онуків.

Я вже казала про те, що бабусі не дуже подобався двір коло

дідусевого будинку, але коли діти підросли, вони допомогли збудувати

новий. І дідусь поставив його так, щоб двір біля нього сподобався не

тільки бабусі, а й усім. Двір був обнесений невеликою огорожею, за нею

бабуся насадила квіти – мальви, лілеї, флокси, красолі, кручені паничі і т.

інше. Весь двір був як квітник. В моїй уяві часто постає цей двір і цей

будинок, це найдорощий спогад у моєму житті.

„Як побачу рідну хату,

Заряснію, наче цвіт...”


Цей будинок , без перебільшення, був найкращий на Польовій

вулиці, а може й на усій Коржівці (це один з районів Вільшани). Та хоч

будинки були й не дуже багаті, але дружба та взаєморозуміння тут

процвітали. Сімейне свято святкувала вся вулиця, на весілля складалися

гроші. Особливо мені запам’яталося святкування Зеленої Неділі (Трійця), коли вся вулиця йшла за село (було таке місце, називалося Кругляк), де

варили куліш, діти бавились біля багаття. А потім співали пісні, і перша

пісня була козацька „Ой на горі та й женці жнуть”.

Особливою повагою користувалась криниця, яка стояла внизу в

Зеленому Гаї, вода в ній була надзвичайна.

Воду з неї виливали кожного року на початку літа, потім дядько

(не пам’ятаю вже його ім’я, на жаль) спускався в колодязь на вірьовці і

вичищав все сміття, а також прочищав джерело. Після цього виносили

стіл до криниці, дядько Михайло приносив свою гармошку, а тітка

Галька приносила пороги, які вона пекла найкраще. Випивали по чарочці, закушували пирогами, а потім співали, співали, співали та танцювали.

Криницю я запам’ятала назавжди, влітку, коли не було дощу, а

треба було поливати городину, мені треба було носити воду. Це було

нелегко, бо будинок стояв на горі, вниз ідеш з порожніми відрами, а

вгору – з повними. А відра були дуже великі, більше 20 л, зараз я навіть

не знаю, як я їх носила.

Внизу в Зеленому Гаю у нас жили дуже гарні сусіди, тітка Галька

Вівсяникова і в неї три сини і одна дочка. Так одного разу тітка Галька

бачить, що я по воду ходжу туди-сюди, та й каже: „Алко, чого ти так

багато води носиш, ти мабуть будеш діда з бабою купати?”. Бабуся за це

на неї трохи образилась.

А ще на самій горі вулиці Польової жила баба Лізка, у неї чоловік

був хворий, не вставав, та й вона була вже у віці. То бабуся мені казала:

„Піди й бабі Лізці принеси води”.

Коли вийдеш за вгород, то видно далеченько. Навкруги мальовничі

ярки, кожен з яких мав свою назву. Цегельня (там брали червону глину, дуже гарну і робили цеглу, з неї збудована школа і банк у Вільшані), далі

Гриценкове, Глибокий, Кругляк, Базилевське, Глей (там брали жовту

глину для стін будинків), Родинки.

А далі було видно ліс. Він теж мав свою назву – Хотич. Ліс

відігравав велику роль в житті Коржівки (так називався наш район в

селі), сім’ї Мартинців, а особливо у моєму. Влітку в ліс ходили по ягоди, гриби, по горіхи, а взимку – по дрова. Я пам’ятаю, як я несла в’язанку

дров, було важко, адже до лісу йти майже три кілометра. Рік чи два у нас

навіть був город у лісі, це виділили дідусеві, він деякий час працював у

лісі. Тоді кожний клаптик землі був зайнятий під сільськогосподарське

призначення, додаткова сотка під картоплю - то була радість для сім’ї.

В ліс ходили часто, там можна було когось зустріти. Тоді зустрічі з

незнайомою людиною не боялись. В лісі було три великі просіки через

весь ліс і ще багато стежинок. Вовків у лісі мов б не було, лисицю я

бачила 2 рази, а зайців багато. А була ще й зелена глина, яку брали в

Глибокому ярку. Її використовували для стін, спочатку жовту потім

зелену, а тоді білу крейду. Так білий колір тримався краще.

За гороскопом я люблю подорожувати, це продовжується все

життя, літаком, потягом, катером або пішки. В дитинстві оббігала всі

навколишні поля і в ліс ходила одна. Одного разу влітку пішла по гриби.

Було в лісі одне місце, де гарно росли білі гриби, це була ріденька

діброва, в якій росли дубки, а між ними трава,та трохи кущів. До нього з

початку лісу треба було йти ще біля двох кілометрів спочатку вниз, а

потім вгору. Ось я прийшла на це місце, назбирала багатенько грибів, майже повну кошолку і хотіла вже йти додому, та ось побачила ще один

гриб. Я йду до нього і раптом відчуваю, що хтось на мене дивиться. Ні до

цього, ні потім за все життя я більше не відчувала такого. Я дивлюся

трохи вбік від гриба і бачу гадюку, яка не лежить, а сидить і язик у неї

зверху. Вона дивиться на мене, я подивилась на неї, а гриб, звичайно, не

зірвала, та й пішла. Якби вона мене вкусила, то це могло б закінчитись

сумно., але, кажуть, гадюки не нападають, якщо на неї не наступити

випадково, або ще якось зачіпають.

З цим місцем пов’язаний ще один випадок. В дитинстві я читала

багато книжок, про це знали вчителі і мене хвалили. Книжки брала в

бібліотеці, яка знаходилась у центрі села.

Були такі випадки, що поки дійду додому, то й прочитаю ту

книжку, що щойно поміняла. Звичайно, зачитувалась повістями Миколи

Гоголя, особливо вразила „Ніч на Івана Купала”. Захотілось і мені зірвати

цвіт папоротника.. І от саме в таку ніч вже біля десятої години пішла я в

ліс. Йти треба було до лісу 3 км та ще в лісі кілометра 2. Папороть у

нашому лісі майже не ріс. (це в Карпатах її багато, і в російських лісах), але саме в тому місці, про яке я розказую, я бачила декілька кущів. Так от

я дійшла до лісу і вже зайшла трохи в ліс і помітила, що мене скрізь

оточує темнота і я папороть просто не побачу, бо її мало. Тоді я

повернула назад, прийшла додому і солодко заснула.

Я дуже любила збирати гриби. Це було не тільки цікаво, але й

приносило якийсь достаток. Гриби мене мабуть теж трохи любили, бо

коли ми ходили з подругами, то я завжди збирала найбільше. Правда, потім, коли я вже працювала в інституті Монокристалів, то була подруга

Світлана Киреєва, яку гриби любили ще більше. І, як казала Ріма

Вассерніс: „Білих грибів було мало і всі вони попадались Свєті”.

У Вільшані збирали тільки білі гриби та жовті, а ще підосичники, восени

– опенькі, а сироїжки, лисички і т. і. – то не гриби.

Надзвичайно смачна страва – смажені на домашній олії гриби з

картоплею. А ще бабуся варила борщ з грибами, а також гриби сушили

на зиму. Пам’ятаю, як одного разу ми пішли по гриби з дідусем. Від

просіки повернули в те місце, де повинні були рости гриби і розійшлися в

різні боки. А хвилин через 20 знов зустрілись, дід побачив у мене грибів

більше ніж півкошолки, а в нього на дні лежало декілька штук. Дідусь

тільки хмикнув та й пішов далі.

А ще в нашому лісі було одно надзвичайне місце – лісова поляна, вона знаходилась поміж двома лісовими пригорками. Влітку десь у липні

вона вся розквітала дивними ромашками – це був чудовий килим.

Я любила збирати букети, адже квітів було багато і в лісі, і в полі, це ще й жовті ромашки, і материнка, і звіробій, деревій та безсмертник. У

мене в душі назавжди залишився цей духмяний запах, п’янкий як вино, а

ще як навесні цвіли вишні, сливи, груші та яблуні.

Я дуже любила пташок, спостерігала за їхнім життям, багатьох пізнавала по голосу. Ластівка влаштувала гніздо під кришею

прямо над порогом до нашої хати і кожної весни прилітала до нас, прибирала гніздо і виводила пташенят. Птичок було багато, солов’ї

співали гарно, горобці стрибали по споришу й синички раділи життю, а

одна синичка влаштувала гніздо у бідончику, який бабуся повісила на

дерево, у бідончика був невеликий отвір і руку туди засунути не можна

було. А в лісі я навіть побачила гніздо солов’я, воно було влаштоване на

землі під невеликим кущиком, дуже скромне (як пише Смогоржевський) прикрите травичкою. Я зрозуміла, що це гніздо солов’я, бо на яйцях

сиділа солов’їха, і я її впізнала.

Пізніше склала невеликого вірша:


„Я хочу вам розказати про свій звичайнісінький день

Ні, ні не будень, а свято

Бо був він повен пісень

Співали пташки у ночі

Співали птахи у лісі

Я слухала їх на волі

Й свою придумала пісню”.


В лісі живе багато цікавих пташок, але є особлива – іволга.:

„ Где ж ты , иволга, леса волшебница,

Где ты? Где ты, мой друг?».

Вона дуже красива і співає надзвичайно – спочатку дуже

мелодійно - „ля-мінор”, а потім кричить як кішка, яку образили. Я часто

зустрічала її у лісі, але здалеку. Та ось одного разу влітку сиділа я тихо

під вишнею і слухала музику , аж ось сіла десь на відстані 1,5 м від мене

іволга , вона мене спочатку не помітила, але я встигла роздивитись її

красоту. Так, іволги живуть у лісі, але вони дуже люблять ягоди – вишні

(як їх не любити). Отже іволга прилетіла до садочку в Зелений Гай, де

було багато родючих вишень. Адже до лісу від нас було десь 2 км, а для

птиці це не відстань.

Ще про один цікавий випадок хочу розповісти. Я вже казала, що на

свято ми ходили в Миколаївську церкву. На пасху приходили ввечері

перед святом і стояли в церкві, слухали проповіді та молилися. Десь біля

4.00 ранку батюшка починав святити паски, всі христосались і

розходились. Я йшла з бабусею, а ще з своїми подругами-родичами –

Кабачковою Любою та Галею. І ось ми вже підходимо до Коржівки, сонце сходить над Гриценковим, я подивилась на небо і бачу, що небо

все в хрестах. Вони великі, світло-коричневого кольору і по формі

нагадують хрест, який висів у батюшки на шиї. Я здивувалась і кажу

Любі та Галі: „ Ви бачите хрести?”. А вони кажуть: „Бачимо”. (Бабуся

трохи пізніше йшла, бо вона розмовляла з сусідкою).

Потім я розказувала про це диво вченим фізикам, які досліджували

світло і працювали зі спектрометром, але вони не могли цього пояснити.

А дідусь пояснив це так: „Якщо на Сонце дивитись, то можна хтозна й

що побачити.” Але ж ми бачили не хтозна-що, а хрести!

Ще хочу розповісти про дуже дорогих мені людей, яких я дуже

любила і які любили мене. Це ті самі люди, про яких дідусь казав: „У

мене п’ятеро дітей, якби й ще п’ять”. Це тітки Олександра (Шура) та Ніна

і дядьки Іван та Василь. Якщо бабуся Софія поставила мене на ноги (бо

годувала з трьохмісячного віку), то тітка Ніна Іванівна виховала мене, привила мені любов до життя, до знань і до людей. Дитинство було

важким – повторний голодомор 1947 року і війна 41-43 рр. Іграшок не

було ніяких, і я пам’ятаю як Ніна Іванівна зробила мені ляльку з

картоплі. А ще десь в 1949 році (?) ми з нею подорожували до Львова в

гості до Олександри Іванівни, яка там вийшла заміж. Коли я навчалась в

5-6 класах, вона брала мене з собою до Харкова, водила в театр ім..

Шевченка, в зоопарк. Я пам’ятаю як ми з нею йшли Університетською

вулицею і проходили повз споруду Харківського Університету, (зараз

там Політехнічний коледж), то вона мені сказала: „Якщо ти будеш добре

вчитись, то будеш навчатись у цьому університеті”. І її слова

справдились.

Ніна Іванівна закінчила в Харкові школу медичних працівників і

була направлена на роботу у Свердловську область. Там вона

познайомилась з зі своїм чоловіком Єршовим Олександром

Афанасійовичем – людиною надзвичайної вдачі, таланту і життєвої долі.

Його після закінчення Томського політеху направили на роботу в

Ангарськ біля Байкалу, де вони й прожили своє життя. Але кожного літа

обов’язково приїздили до батьків, до рідної хати й везли безліч

подарунків Це були й кедрова олія, і кедрові оріхи, і муміє та ще й

килими, одежу, навіть ножні швейні машинки (це все пересувалось

потягом). В мене на столі й досі стоїть ручна швейна машинка –

подарунок тьоті Ніни моїй мамі. Тоді в Ангарську все це було

доступніше, адже Китай був майже поруч

Коли помер Олександр Афанасійович, а це трапилось десь після

50-ти, бо він працював з масспектрометром і досліджував

високоенергетичні промені, то Ніна Іванівна також захворіла і

залишилась дома в Ангарську, діти їй допомагали (це Сергій

Олександрович і Олена Олександрівна). Ми з нею підтримували

телефонний зв’язок до останнього часу (4.4.2015) і вона, вітаючись зі

мною, завжди казала: „Здрастуй моя хорошая”.

Сергій Олександрович успадкував працелюбність та розум його

батька, він працював з ним у його лабораторії, а після його смерті став

завідувачем лабораторії. Та на жаль , вік його теж був недовгий. Зараз в

Ангарську живе його син Олександр Сергійович. Він уже до

масспектрометра відношення не має, працює на шиномонтажі, але

живуть непогано – дружина, син, мають дачу на Ангарі. Ми з ними

підтримуємо зв’язок, пишемо листи та листівки, хоча й рідко. Я його все

запрошую на Україну, але зараз це непросто.

Другою донькою у дідуся та бабусі була Олександра Іванівна, яка

народилася Першого Травня 1922 року. З дитинства вона відзначалась

розумом та розсудливістю, навчалась в школі, а потім у Харківському

медичному Інституті на лікаря, він був розташований на Пушкінській,

зараз там Фармацевтична академія. Та провчилась неповних два роки, бо

прийшла біда з Німеччини - друга світова війна прийшла на Україну.

Фашисти у Вільшані – це особлива тема, в будинку школи вони

тримали полонених, бібліотеку знищили, клуб також був як господарська

будівля, а в Паніванівці в маєтку Ковалевських влаштували конюшню.

Коли я вже була школяркою, то десь на горищі знайшла листи й

щоденник Олександри Іванівни (на жаль вони не збереглися), де вона

пише, що хто такі німці всі знають, скільки горя вони принесли на

Україну і у Вільшану. Німці стояли в кожній хаті, треба було їх годувати, мені казали, що тітка Шура перед тим, як вони прийшли, сховала всі

українські та російські книжки, а залишила лише Гете та Шіллера

(остання в мене збереглася й досі).

Олександра Іванівна знала німецьку, вміла розмовляти. Німці

казали, що вона не українка, а єврейка, бо дуже гарна і розумна. Це й

відіграло певну роль в її подальшій долі.

Слід сказати, що в Радянську Армію діда не брали, бо він був

поранений, а старший син – мій дядько Іван був для армії неповнолітній

– 15 років. Коли прийшли німці, то вони масово відправляли на роботу

людей в Німеччину і з нашої сім’ї повинні були забрати мою маму.

Дідусь вирішив вплинути на їхнє рішення і видав мою маму заміж за

мого батька, хоча у мами був парубок, він був на війні. Заміжніх у

Німеччину не відправляли. Тоді на заробітки погнали тітку Шуру.

Оскільки вона знала німецьку і була розумна й гарна, то її доля була

трохи легшою за інших гнаних, вона працювала по домогосподарству в

німецьких сім’ях.

Після визволення і повернення на Україну Олександра Іванівна

залишилась у Львові (може закохалась у це місто), там вийшла заміж і

прожила все життя, працювала медсестрою у школі. Чоловік її Шкляр

Лев Маркович був водієм, вони купили авто (тоді це була рідкість) і

кожного літа приїздили на відпустку у Вільшану, а потім їхали ще й на

море і мене брали з собою.

З їхнім сином, Віктором Львовичем, у мене було спільне

дитинство, ми приятелювали все життя і зараз підтримуємо дружні

стосунки. Зі Львовом у мене пов’язано багато спогадів, я також закохана

в це місто. Сім’я Шклярів жила у самому центрі на вулиці Лесі Українки, недалеко від театру опери і балету та театру ім. Марії Заньковецької.

Квартира була тісненька та з балконом, з якого було видно площу від

театру майже до пам’ятника Шевченка (його збудували пізніше). Коли

проходили урочистості або святкові паради, то їх було видно.

У Олександри Іванівни день народження був Першого травня, а в

Лева Марковича – 7 листопада (так співпало), а у Віктора Львовича – 1

лютого. Тому Віктор Львович в дитинстві запитував: „Чому на мамин

день народження парад і на папин день народження – парад, а на мій день

народження – немає?”

Віктор Львович в школі вчився добре, а потім закінчив Львівську

Політехніку з червоним дипломом і працював інженером, згодом

керівником підрозділу в компанії „Електрон”, яка випускала популярні в

Україні телевізори, доки не набула сили компанія „Samsung”. У нього

гарна сім’я, дружина Людмила з селища Шкло (вони разом навчались), двоє синів та семеро онуків.

Коли я закінчила 10 класів, Олександра Іванівна запропонувала

мені приїхати у Львів вступати до ВНЗ. Я шкодую, що так не склалося, адже Львів – це особливе місто, це Європа в найкращому розумінні, я теж

закохана в це місто. Я була там багато разів, спочатку Ніна Іванівна туди

возила, коли підросла, то з Вільшани Лев Маркович віз до Львова.

Одного разу аж через Москву і Ленінград. В Москві тоді була

американська виставка (я тоді була в 9 класі), це була незабутня подорож.

Коли стала доросла, то їздила сама, два рази була у відрядженні з

інституту монокристалів, а пізніше їздила із Софією, і були ми в

Карпатах і Шклі.

Я любила подорожувати Львовом, про центр я вже писала, а ще я

пішки ходила на Високий Замок, звідки вигляд на місто неймовірний. А

ще у Львові є пам’ятник Гнату Хоткевичу (міський Палац культури), у

Харкові немає навіть вулиці його імені, хоч він багато зробив для

Харкова.

Ще один кумедний випадок трапився у нас з Віктором у Вільшані.

Туалет у господарстві був звичайно на дворі за сараєм. Дідусь там

викопав яму і обгородив її ріденьким тином, а на яму поклав дві

дощечки. Одного разу Віктор сидів у туалеті, а мені захотілось з ним

пожартувати, я попробувала його налякати. Взяла велику палку, підійшла

тихенько й почала палкою штрикати в ріденький тин. Та Віктор жарту не

зрозумів, він подумав, що на нього хтось нападає, та так злякався, що аж

впав у яму.

Мені цей жарт обійшовся недешево. Дідусь дістав прута з липи, мене поклали на лавку й добре відлупцювали.

Дід бив мене всього три рази. Перший раз я вже розказала, а

другий був за те, що я бігла (чи йшла) по вгороді і зламала щеплення на

яблуні, яку посадив дідусь. А третій раз був за те, що я пішла без дозволу

з дому. Адже у Вільшані ще жила мати мого батька, бабуся Маріша.

Вона мене дуже любила, я в неї гостювала, але з дозволу старших. А той

раз пішла без дозволу, бабуся Софія Пантелеймонівна дуже вболівала за

мене. А коли я повернулась, то мене чекала нагорода, дід взяв прута та й

всипав гарненько. Тоді я плакала і думала: „Чому дідусь мене б’є? Адже

він мене любить (я це відчувала)” А зараз я надзвичайно вдячна за це

дідові, адже він хотів , щоб з мене справжня людина вийшла. Як казав

Остап Вишня він ладен був дорослим цілувати той прутик, яким його

били в дитинстві.

Отже, сім’я Мартинців жила з городу, садку та ще були кури, порося, коза, корова теж була років два. Я пам’ятаю, як я пасла козу, мені

тоді було п’ять років, я ще не ходила в школу. Коза була слухняна, навіть

можна сказати розумна. То коза йде попереду, а я її трохи підганяю, то я

йду попереду, а коза за мною. „Мені 13-й минало, я пас ягнята за

селом...”. Отже, не второпаєш, хто кого пас. Коза добре знала, де росте

гарна трава, слава богу, пасовиськ вистачало.

Коли я була вже в третьому, а може в четвертому класі, то дідусь

купив бичка. Я теж його пасла і з ним трапилась така пригода.. Я вже

гнала бичка на обід і трохи зупинились біля сусіднього городу, бичок ще

побачив смачну травичку. А я стала біля нього та й кажу йому: „Минько

(так бичка звали), от бачиш, я ж тебе пасу кожен день з ранку до вечора, а

знаєш, як важко вранці о 5 годині вставати? Чому ж ти мені молочка не

даєш?”. А сусідка Галька була на вгороді, вона те почула і всім розказала, то вся вулиця сміялась.

Моє прохання до Минька про молоко було зрозумілим, бо коли я

пасла козу (коза давала кожного дня три літри молока) , то бабуся з

кожної літри мені наливала кружечку..

Ще хочу трохи про тітку Гальку Вівсяникову розказати. Я вже

казала, що в неї було три сини, мого віку був син Андрій, гарний

парубок. То коли тітку Гальку питали, на кому б вона хотіла його

одружити, то вона відказувала, що на Альці Мартинцевій. Бо вона

бачила, що я працьовита, та й з себе непогана (як пізніше казала тітка

Шура про мене: „Красива й розумна”).

Отже, дитинство в мене було не просто гарним, а золотим. І я дуже

вдячна за це моїм рідним, Польовій вулиці і Вільшані. Я пам’ятаю, як

літом Лев Маркович возив нас на ставок у М’ягківку, Сковородинівку, або на річку Вуди, то майже вся вулиця виходила нас проводжати, а діти

нам дуже заздрили.

Проте, я хочу згадати важкі роки не тільки для Вільшани, а й для

всієї України. Це 1933 та 1947 роки – голодомор в Україні. 33-й рік я

знаю тільки по розповідям, (я народилась в 1943), а от з 1947

запам’яталась мені така сцена. В ці роки бабуся зі старшою дочкою –

моєю мамою ходили на „менку” так це називалось.

З дому брали картоплю, яблука й несли до Харкова (пішки – 30

км), а там обмінювали на нитки, ножі, ножниці або якусь одежу, а потім

те, що наміняли, несли в Велику Рогозяну або в Братеницю і там

обмінювали на пшоно, молоко, сметану. Велика Рогозяна – це село

недалеко від Сковородинівки, далеко від доріг, дуже мальовниче, я там

була. А Братениця – це село недалеко від Богодухова (кілометрів 20), теж

далеко від усяких доріг, там мені, на жаль, не довелось побувати.

Так от, повернулися мої бабуся і мати, а сім’я вийшла їх

зустрічати, вони ставлять бідончики і банки з їдою, я беру, їм сметану, а

потім питаю маму: „ А чому ви не їсте?” . А мати відповідає: „Мені вже

нічого не хочется”.

Дядько Іван потім казав, що бабуся і моя мама всю сім’ю

врятували від голоду.

Під час Голодомору ходили з сільради по хатах і забирали все

їстівне, з хати,, з клуні, з погреба. А був такий випадок.. Зустрілись

сусідки, й розмовляють про те, що була „продразверстка” і все забрали, а

одна каже другій: „А я зробила розумно, сховала мішок квасолі на

горищі”. То на другій день до неї прийшли і забрали ту квасолю.

Я вже казала про те, що мати мене кинула, коли мені було три

місяці. Мене виховала бабуся, Софія Пантелеймонівна. Звичайно, мати

свою дитину не кидає, але в моєї матері для цього, мабуть , були певні

підстави. Я вже казала, що дідусь так постановив, що Віра Іванівна вийде

заміж, щоб її не забрали на війну (як медсестру, вона була медсестрою на

Фінській війні) або в Германію, і видали її за мого батька. А в моєї мами

тоді був хлопець, з яким вона дружила і його забрали на війну, там він

можливо й загинув (я про це не знаю). Отже моїй мамі випала доля вийти

заміж не за коханого, то й до мене було таке ставлення.

А тепер хочу згадати радісні, приємні сторінки мого дитинства, які

пов’язані зі святкуванням Нового року., Різдва та свята Василя.

Святкування Нового року було скромним – гарна вечеря та взаємні

вітання. А от Різдво відзначали з розмахом. Бабуся пекла пиріжки, а ми (я

з двоюрідними сестрами Кабачковою Любою та Галею) 6 січня після

обіду носили вечерю до усіх родичів і близьких сусідів. Недалеко від

Вільшани з того боку де ми жили знаходився хутір „Зіньківське”. Там

жив бабусин брат Павло, ми й до них носили вечерю, хоч йти туди може

два кілометри, але погода була завжди непогана і снігу багато не було.

Ми приносили родичам вечерю – пироги, а може й ще щось, а вони

віддячували нас цукерками та печивом. Й досі згадую, які смачні пироги

пекла бабуся, з м’ясом, капустою, сиром та квасолею з маком.

А на Різдво ходили колядники із „Звіздою” і співали таку пісню:

„Ой, Василько коника сідлає,

Його батечко вийшов тай питає:

„Ой, Васильку, Васильку,

Що думаєш гадаєш?

Синочку мій!

„Ой, батечку, що тобі до того,

Сідлаю коня вороного

Ой сідлаю я коня, та й поїду до царя

Добиватися чина

Хоч я чина не доб’юся так розуму наберуся,

Батечку мій!”


На Різдво ходили в церкву, у Вільшані до революції було три

церкви, дві кам’яні у центрі ( одна Покровська, казали дуже гарна) та ще

одна дерев’яна Миколаївська, далеко від центра, вона, дякувати богу, збереглась ще й досі. Про неї писав Таранушенко в своїй книзі

„Архітектурні пам’ятки України”. А про Миколаївську церкву ще одна

цікава згадка. В церкву бабуся ходила і мене брала з собою на Різдво, па

Паску, Зелену неділю, Яблуневого Спаса і т.д. На Різдво і на Паску йшли

пізно ввечері і стояли в церкві всю ніч, молилися, а ми діти гралися на

подвір’ї.

Покровську церкву й ще одну зруйнували після революції. Кажуть, Покровську церкву важко було зруйнувати, навіть привозили для цього

гармати.

Свято Василя 14 січня відзначали щедруванням, піснями, щедрим

вечором і кутею.

А ще я хочу розповісти про Вільшанську школу. Будова її

знаходилась недалеко від центру на пагорбі, де сходились річка Лосик та

Нецвітай, складена була з червоної цегли, глину добували в ярку

Цегельня. Школа була двоповерхова, але не дуже велика, всього десь біля

десяти кімнат, але стелі були не менше трьох метрів. І вікна високі та

широкі, далеко було видно.

Не можу не згадати своїх вчителів, першу вчительку Галину

Семенівну Лабунську, директора школи Змій Івана Івановича та його

дружину Тетяну Іванівну вчительку, а ще піонервожату Тамару

Михайлівну. Вчителі мене дуже любили, я прийшла в 1-й клас вже вміла

читати й писати, то вчити мене було не важко. У мене й досі збереглась

книжка Олександра Пушкіна „Капітанська донька” з написом Галагурі

Олександрі за організацію вечора, присвяченого 145-річчю Тараса

Шевченка. У Вільшанській школі вчилися видатні люди: Володимир

Маслійчук – письменник та історик, Григорій Дмитрович Коваленко –

директор інституту екології, Станіслав Петрович Мовчан – радіофізик, в

університеті ім.. Каразіна вперше організував клуб веселих та кмітливих, декан факультету в Університеті народного господарства та інші.

Я дуже любила Вільшанську школу і мене там любили. Я

пам’ятаю, як бабуся привела мене до 1-го класу. А коли до дев’ятого

класу треба було переїздити до Харкова, так склалася доля, то вчителі

прохали моїх рідних залишити мене у Вільшані й казали, що допоможуть

мені вступити у вуз далі вчитись. На жаль, це не допомогло. Ще хочу

сказати про рівень навчання у Вільшанській школі та в 114 міста

Харкова, яку я закінчила. Вчилася я добре, на „відмінно” і у Вільшані в

класі нас було 5-6 учнів, яких теж можна було вважати відмінниками. А в

114 школі я була одна набагато краща від усіх у 9”а” класі, та навіть і в

9”б”, а потім і в 9-10 класах, (я не перебільшую, бачив бог). А ще 114-та

школа подарувала мені наставників, які відіграли значну роль в моєму

житті – це Чубарова Ася Кузмінічна, бібліотекар та вчителька, та

Шпалінський Владислав Вікторович – викладач літератури і мови, дуже

талановита людина, автор декількох цікавих книжок.

Отже, дід мій, Мартинець Іван Іванович пишався своїми дітьми і

казав: „ У мене п’ятеро дітей, якби й ще п’ять”. Про його дочок, а моїх

тіток я вже розказувала, а тепер трохи про синів, а моїх дядька Івана та

дядька Василя.

Іван Іванович Мартинець був людиною надзвичайною: красивий, гарний, стрункий. Всі хлопці у Вільшані були стрункі та худорляві, бо

багато працювали. Зараз як подивитися на наших депутатів, та й не

тільки, вагою більше 100 кг, то подумаєш , що тоді у Вільшані вони не

могли б навіть на вулицю вийти, бо їх би засміяли.

Іван Іванович був людиною працьовитою, все умів робити, а за

професією він був водієм півторатонки - шофером. Вантажна машина у

селі – це дуже важлива річ, треба було комусь привезти картоплю з

города або з базару, комусь сіно для корови з лісу, комусь дрова на зиму.

А коли весілля грали, а жених жив на одному кінці села, а наречена на

другому кінці, то без машини не обійтись. Іван Іванович всім допомагав, у Вільшані тоді жило 10 тисяч жителів. І мабуть кожному п’ятому дворі

Іван Іванович щось привозив.

Коли дядя Ваня одружився, то спочатку він з дружиною Вірою

Іванівною , родина якої була з хутора Зінківський, який знаходився десь

біля 2,5 км від Коржівки, проживали разом з сім’єю Мартинців у старій

хаті. Там у них народився син, Олександр Іванович, я за ним трохи

наглядала. Він також закінчив Харківський Університет і останнім часом

працював завідуючим кафедрою у комунальному коледжі. Після

народження сина молодій сім’ї почали будувати нову хату , далеко від

Коржівки, за Залосиком.. Знову вся сім’я допомагала, особливо багато

працював дідусь Іван Іванович. Ми з Віктором Львовичем носили

робітникам їжу на обід, далеченько було йти, але подорож приємна.

Бабуся готувала завжди борщ обов’язково з м’ясом та кисиль.

Вільшанські пагорби, сади, будинок школи, Коржівка – це

найдорожчі спогади в моєму житті, які надихали мене протягом цього

часу!

„Бо сонце сходить тільки там

Де вперше я його побачила”.

15.04 2021


Підготовка для розміщення в мережі Інтернет, Віктор Шкляр, 2021


Загрузка...