Віщий сон

Клавдії Яківні приснився віщий сон. Вона зробила цей висновок, коли, прокинувшись, пригадала всі подробиці і добре їх обмізкувала.

Лежала тихо, боялась навіть ворухнутися, щоб не розвіяти нічні чари, не відігнати згустілу навколо себе енергетику. Лише в уяві швидко прокручувала побачені уві сні перипетії. У цих спогадах зупиняла увагу на наймиліших деталях, ретельніше розглядала те, що ледь промайнуло, залишивши нечіткі відчуття чогось солодкого і тривожного водночас. Витоки, які могли призвести до такого поєднання, вона і намагалася нащупати.

Але, чим більше зосереджувалась на спомині розумом, тим далі відходила від неї аура сну, його емоційне забарвлення, тим реальніше пробивалося розуміння того, що то не було реальне життя, то не було насправді, того — нема, відшуміло назавжди.

Вона ще хапалась за розвіяні враження, хотіла втримати біля себе, зберегти дороге видіння, його примарну дійсність, яка сколихнула її своєю оманою. Але цільність і повнота пережитого у спраглих мареннях підсвідомості пропали разом з залишками зів’ялості. Ранок наповнював бадьорістю і безжально карбував сьогоднішню правду: сама, одна. І хоч як гірко від розуміння того не було, а світла стихія сну, якась блаженна машкара свята не відпускали душу. Чогось чекалося. Невиразні пророчі образи тримали в напруженні: ось вони, її останні обрії, незабаром вона наблизиться до них. Смуток, смуток…

Поволі підвелася і вийшла на подвір’я.

Природа ще дрімала, спали і люди. У прохолодому повітрі бриніла пахощами рання осінь. Клавдія Яківна звела очі на яблуневе дерево, яке росло прямо біля веранди, його посадив ще до війни її тато — Яків Олексійович. Можливо, яблунці не зовсім добре від того, що пізніше вони з чоловіком збудували поряд неї дім, закули ноги в асфальт, стінами затулили її від вільного вітру, тому вона скидає лист, починаючи від самої весни. Але той літній листопад зовсім не схожий на оцей осінній — жовтий за кольором, тихий за вдачею, м’який і вологий. Втім, жовте ще не переважало, була лише середина вересня.

Песик гуркотів цепом, стрибав і витанцьовував — радо привітав її. Він схиляв голову до землі, припадав на передні лапи, а потім знову підплигував і відскакував то в один бік, то в інший. Оцей пес — єдина жива істота біля неї: збулась корівки, продала заготівникам свиней, вивела птицю — не під силу стало самотужки тримати господарство. Ні забити якусь жердину, ні домовитись за фураж, ні привезти його, ні позаносити та розмістити на зберігання вона не спроможна. Їй і раніше «хватало духу», як вона казала, тільки задати всім корму, почистити та прибрати після них і, звичайно, здоїти корівку та впорати молоко. Так тоді ж господар у дворі був. А тепер його не стало, покинув її любий Борис Павлович, обездолив.

Клавдія Яківна відкрила гараж. Пусто. Стоїть верстат, як і стояв, на слюсарному столику лежать інструменти так, як він залишив їх останнього разу, коли вже немічний, з допомогою доньки вийшов підзарядити акумулятор до машини. Тоді ще сів за руль, увімкнув радіо і, коли полинула музика, підняв праву руку і покрутив нею у повітрі, весело посміхаючись, — відгукнувся на мелодію і ритм. Ой!

Висить його робоча одіж, попід стінами стоять металеві ящики з запчастинами, на настінних полицях — баночки-скляночки з мастилами, шампунями та розчинниками. А машини немає. На ній тепер їзде правнук. Все, як має бути. А гірко, а боляче…

Клавдія Яківна взяла віника, прив’язаного до довгої палиці, зняла павутину, що зависла у кутках і під стелею. Сухою ганчіркою пройшлася над полицями, столиками, так — аби хвилею потурбованого повітря змахнути всюдисущий пил. Раз на місяць вона тут капітально прибирає, все перетирає, залишаючи, разом з там на своїх місцях, а це — профілактика, аби живим духом обійняти приміщення, щоби пусткою не віддавало. Підмела підлогу. На сьогодні досить.

Потім якийсь час никала городом, навідалась до пустого хліву, заглянула в загородку, де утримувались свині, подивилась на курине сідало — усюди чисто, виметено, безжиттєво. Ба, навіть кучу гнояки, що була назбиралась під тином за ті роки, коли вони з чоловіком, вийшовши на пенсію, тримали домашню живність, вона за півроку помаленьку спалила і виносила попіл на город. Забрьоханий забор відчистила і пофарбувала. Чоловік любив порядок. Тоді у них був один порядок, робочий, так би мовити, а тепер у неї порядок інший. Який? — вихідний, святковий. Ні, музейний. Все оце обійстя, їхнє з ним помешкання, так турботливо зведене за шістдесят років спільного життя, тепер — скансер, музей під відкритим небом, пам’ятник. А вона — його хранитель. Та відповідальна місія і тримає її на землі. От би і після неї отак усе зберігалось! Якби дітям-правнукам таланило в житті трохи більше, вони б не підвели. А так, хтозна…

З вулиці долинули знайомі звуки — торохтіла цеберками Оленка Вільхова. Боже правий, яка вродлива молодиця! Так за отією чорною роботою хіба до того? Клавдії Яківні завжди було трохи шкода Оленку — рано залишилась сиротою, без батьківської опіки, без рідного слова, без поради. І хоч вийшла заміж у порядну сім’ю, де з нею рахуються, поважають, так відразу ж пішли діти. Одне, потім друге. І все — хлопці. Чоловік розмахнувся господарювати, настягав у двір усього потроху, техніки навіз. Біля залізяччя сам управляється, а все останнє — на Оленчиних руках, і треба ж дати йому раду, щоб не ревіло, не хрюкало голодне. Дітей доглянути, чоловік щоб був наїдений та охайний. То були надмірні клопоти, з точки зору Клавдії Яківни, для такої молоденької жіночки. Коли тільки, сердешна, відпочиває? Вийди пізно ввечері, поглянь: у неї світиться в кухні — пере чи кухтариться, а встанеш рано — ось і вона, вже збирає молоко на продаж.

Нараз Клавдія Яківна впіймала себе на тому, що жаль, який обіймав її, при згадуванні про Оленку, якесь батьківське намагання підтримати ту хоч би подумки, тепер відійшов, звільнивши місце іншому почуттю, схематично, приблизно схожому на заздрість, ту, якою люди похилого віку заздрять молодим. Вона зрозуміла, що воліла б сама отак багато працювати, вставати досхід сонця, порати худобу, варити-прати, прасувати-подавати, а потім бігти на роботу. А ввечері пізніше всіх вкладатися спати, коли вже все довкруг затихне і засне, коли чутно лише, як корови доремигують траву, коли холодний місяць залишається наодинці з космосом і відбиває на землю його палахкотіння. Виявляється, в тім і є сенс буття, щоб отак віддавати себе без остатку.

Клавдія Яківна саме так і прожила своє життя, але тільки тепер гостро і щемно зрозуміла, що була по-справжньому щасливою. І тепер не бажалося їй ні спочинку, осоружного безділля, ні втіхи якоїсь, дозвілля, хоббі, про що часто-густо, бувало, мріяла, — хотілося клопотів з ранку до вечора, роботи до сьомого поту, гарячої і плідної. Вона відчула себе дуже мудрою, ніби знання і досвід її стали матеріальними, і зараз, забираючи в ній багато місця, втомлюють, як тяжка ноша. Від того не можна було звільнитися, не можна передати, перекласти на чужі плечі. Адже для цього необхідно, щоб ті її надбання зрозуміли і сприйняли інші люди. Але молодим ніколи, вони самі квапляться накопичити власну мудрість, а юні просто не вірять, що старші — розумніші за них. Юним здається, що саме вони найкраще знають життя.

Відчуття одинокості зробилося подвійно сумним, бо окрім фізичної самоти доповнилося ще і розумінням, котре прийшло зненацька, вікового бар’єру між нею і людством, поспіль молодшим. Клавдія Яківна ніби піднялась над світом, легко, без зусиль дісталася горніх верхівок, бо багаж її духовності був крилатим, там зберігалося найнеобхідніше, найсуттєвіше, що було простим, як усе геніальне. І вона побачила, що молоді не знають ціни життю, носять в скриньці коштовностей безліч непотрібного. Їх тягне додолу і приземлює шанолюбство, заздрість, прагнення до необтяженого існування, марна суєта, непотріб бажань. Хотілося кричати про те. Але — далеко вона від них, не почують ті, що внизу.

Уже й стомилася, болить спина, не дає ні зігнутися, ні розігнутися. Клавдія Яківна поглянула вгору. Світає. Зірки померкли, а місяць, огризок якого несамовито сяяв ще мить тому, зблід. Сонце випростало перші промені і кинуло їх на небо. Незабаром вони опустяться на землю і почнеться день.

Вранішня прогулянка закінчилася, жінка зайшла до хати і, схилившись над умивальником, мимохідь поглянула в люстро. О, чого це? Попід очима — мішечки, та ще й почервоніли, лице — трохи набрякле. Почала пригадувати, може, з’їла на ніч чогось гострого? Так ні. Може, випила надмір чаю? Не пила. Роздуми не принесли відповіді. Кому це потрібно? Хай собі. Не хотілося відволікатися від того, що приснилося вночі. Праглося ще потрапити в ту атмосферу, ще відчути і дорогий дотик і скорботні пророкування, які прочитувалися в його контексті. Ждати, звісно, тяжко, а надто — кінця. Але ж там був він.

Поперек не вщухав, хилило прилягти і завмерти. А що або хто їй заважає? Клавдія Яківна сяк-так вмилася, автоматично, за звичкою розім’яла покручені подагрою пальці, а потім, обхопивши хворе місце долонями, почвалала до ліжка.

— Доведеться відкласти відпустку, — сказала Ольга чоловікові, закінчивши розмову по телефону.

— Хто дзвонив? — запитав той, бо зрозумів, що сказане є наслідком тієї бесіди.

— Мама.

— І що? Щось трапилось?

— Нічого. Але їй приснився віщий сон.

— Оце тобі! — здивувався Анатолій.

— Поїду на тиждень, — вирішила Ольга.

— Їдь. Може, минеться. А що їй приснилося?

— Каже, тато снився…

Ольга відчула — другого удару не перенесе. Ще перша втрата не відболіла, ніби час зупинився на точці горя і не зрушує з місця. Тільки скучила за татом дуже, так скучила, що не знала, куди подітися.

— Поїдь, — заспокоїв дружину Анатолій. — Відпустка почекає.

Розмову перервав телефонний дзвінок.

— Та чи це ти, чи я не помиляюсь? — зрадів Анатолій біля слухавки. — Зараз знайду, — кивнув дружині. — Передаю трубку.

Ольга почула голос своєї колишньої співробітниці, з якою років п’ять не бачилась.

— Як здоров’ячко? — запитала після привітання, пригадуючи, що та слабувала на нирки. — Як твій пієлонефрит?

— Як не було! Я про нього і згадувати забула!

— Ого! Оце досягнення, — Ольга здивувалась цілком відверто. — Якщо я не помиляюсь, то ти його років двадцять носила. Чим же вилікувалась?

— Не повіриш, зцілилася за півроку, — подруга розповіла, що слушний рецепт отримала випадково від незнайомої людини, розповіла, в чому полягало лікування. — Що це ми все про хвороби та про хвороби? Я приїхала до Дніпропетровська на якийсь тиждень, і маю насичену програму. Хочу також з вами побачитись. Наперед скажу, що запрошую до себе. Думай, коли тобі зручніше.

— Ой, — розгубилася Ольга, — а я не зможу. Який жаль! Ти не подумай, що я відмовляюсь, але не зможу. Їду на цей тиждень до мами, вже пообіцяла. Розумієш, нещодавно не стало тата, мама сумує. Буде чекати.

— Ні, ні, — заспокоїла її подруга. — Мама — це святе. Не тушуйся, колись ще побачимось. Просто, наснилась ти мені, декілька ночей поспіль тебе в снах бачила. Дай, думаю, кину все і поїду додому, провідаю рідню і тебе заодно.

Вони розмовляли ще хвилин сорок. Тривоги Ольга не збулася, але перед сном дещо відволіклась від тяжких думок.

Наступного дня вона була вже в рідному селі.

— Чого це ти в мене затужила? — поцілувала матусю, виходячи з автомашини.

— Нічого подібного. Ось пироги печу, на вечерю до нас тітка Тетяна прийде. Обіцяла і тітка Катерина завітати, хоче з тобою побачитись, справу якусь до тебе має. Будемо чаювати, балакати.

— Я ніби вгадала, що у нас гості будуть, привезла тобі нових книжок десятків зо два, прихопила і не рахувала. Буде чим з подругами поділитись.

— Е, ні, я їм віддам ті, що прочитала. А нові нехай мені будуть.

— Як знаєш. А давай потім і моїх подруг запросимо, на завтра, наприклад.

— Це Надію і Тамару?

— Ага.

— Давай, — погодилася матуся з ентузіазмом, який по хвилі змінився сумом: — Нецікаво їм тут жити. Нині освіта, ерудиція не шануються, і серед нових багатіїв почуваються вони, як сірі мишки. Шкода дівчат.

— Ми всі тепер так почуваємося. Вкрасти, як інші, ми не зуміли, нажити добра чесно нам не дали, і не дадуть ще довгий час. Так що мусимо призвичаюватись до стану жалюгідного і недостойного нас, жити у ницості з високо піднятою головою, інакше пропадемо.

І вони почали обговорювати, що подадуть на стіл, коли прийдуть гості сьогоднішні і завтрашні. Справи з пирогами просувалися повільно. Клавдія Яківна ніби втратила вправність, все валилося у неї з рук.

— Стала швидко втомлюватись, і поперек весь час болить, не дає забути про нього. Ще оці мішки під очима, цей сон, — виправдовувалася перед донькою. — Помру незабаром.

— Мамо, немає ніяких підстав на це налаштовуватись: серце і тиск ти нещодавно перевіряла, там все в нормі. Шлунок працює, руки-ноги на місці.

— А вісімдесят років?

— Помирають не від років, а від слабкого здоров’я.

— Поперек болить, — знову поскаржилася матуся.

— Завтра поїдемо до лікарні. До речі, ти розповіси мені, що тобі приснилося?

— Ой, наснився тато. Ніби стою я в гурті. Дивлюсь, іде Петро Леп, помічаю, що побачив мене і зрадів від цього. Підійшов і почав гладити долонею по щоці, як малу дитину. А тут і Євген Трубач з’явився, руку мені тисне, сміється аж пританцьовує. А я така рада, що мене привітно стрічають, так святково мені на душі. Коли, де взявся, з’явився тато твій. Пригорнув мене до себе, голубить, цілує. А тоді й каже: «Ходімо звідси, нічого тобі тут робити». І повів убік від людей.

— Привів кудись, чи просто ви пішли собі?

— Нікуди не привів, лише відвів від гурту, і на цьому я прокинулась.

— Мамо, так у тім гурті одні померлі були! — раптом відкрила Ольга.

— Я не всіх запам’ятала. Але ті, що підійшли до мене і привітали, справді, вже давно померли. А я на те і уваги не звернула. От бачиш, старію…

— Виходить, тато тебе від лиха якогось відвів! А ти мені що говориш? Помру, помру… Серденько ти моє!

Назавтра вони прибули до лікарні з самого ранку і попрямували до Лідії Петрівни, лікарки, яка лікувала покійного Павла Борисовича. Та вислухала скарги Клавдії Яківни, дещо перепитала у доньки, а потім дала направлення до лабораторії.

— Мені вже зрозуміло, що ви застудили нирки, але треба для порядку здати аналізи.

Наступного дня, коли готові були результати аналізів, діагноз підтвердився — пієлонефрит. Лідія Петрівна виписала ліки, розтлумачила, як їх вживати.

— Через тиждень знову прийдете на прийом. Процес ще не встиг перейти в хронічну стадію, так що ми вашу хворобу здолаємо.

— От Господи! — бідкалася Клавдія Яківна. — Як же це мене прихватило, звідки? Такий клопіт.

Всю дорогу від лікарні до дому Ольга, пригадуючи мамин сон, дзвінок подруги, розмову з нею, приголомшено мовчала.

— Чого ти притихла? — прикрикнула на неї мати. — Зараз ліки сильні, допоможуть. Не переживай, прошу тебе.

— Мамо, ми не будемо лікуватись тими ліками.

— Якими ж будемо?

— Мені здається, що тато іншого рецепта тобі прислав. У тебе на городі є петрушка?

— Є. Одна ділянка цьогорічної, а отам за хатою — тогорічна росте.

— Ми викопаємо корні тогорічної петрушки. Кожного дня, в один і той же час ти будеш брати один корінець, чистити його, мити і мілко-мілко подрібнювати. Затим доводитимеш до кипіння склянку свіжого молока, додаватимеш туди приготовлений корінь і довго варитимеш, поки корінь не стане м’яким. Почекаєш, щоб молоко з петрушкою трохи остудилося, а потім з’їдатимеш те все. І так ти робитимеш двадцять один день. Потім на три місяці зробиш перерву, відпочинеш, дотримуючись дієти, можна не дуже строгої. А через три місяці знову повториш все спочатку.

— І що буде?

— Тато відведе тебе геть від мерців.

Відтоді минуло вже чималенько часу. Клавдія Яківна вилікувалась, заспокоїлася. І вважає, що любий муж її не зник з життя, а лише змінив його форму, і однаково перебуває поряд з нею — незримо.

— Приходе в снах. Допомагає, коли мені зле, — розповідає тепер вона подругам. — Через людей, звичайно. Кажуть же, що у тих, хто пішов у кращий світ, немає інших рук крім наших.