Війна та міфи

Війна та міфи Сергій Грабовський, для УП Субота, 08 травня 2010

Вождь та вчитель, корифей усіх наук, товариш маршал. Тоді ще не генералісимус, але вже недовго залишилося. Ось так він оцінив по гарячих слідах, одразу по капітуляції Німеччини, значення тієї перемоги. При цьому, до речі, відзначивши, що сама капітуляція де-юре відбулася 8 травня 1945 року.

Принагідно підставте замість «слов'янських народів» — «арійських», замість «німецьких окупантів» — «жидобільшовицьких». І ви отримаєте те, що мав би сказати партайгеноссе Гітлер у разі, якби перемогла його сторона.

Іншими словами, товариш Сталін зопалу вельми непоштиво повівся одразу з кількома чільними соціальними міфами про війну. Міфами, які ретельно вибудовував совєтський агітпроп, і які живі й донині:

— про докорінну відмінність двох соціально-політичних устроїв, двох політичних ідеологій, представники яких зійшлися на полі смертельної борні;

— про багатонаціональний совєтський народ, який вів цю війну;

— про якихось там пролетарів-усіх-країн, котрі начебто мусять єднатися.

Ну, а заодно — і міф про капітуляцію Німеччини 9 травня…

А водночас товариш Сталін започаткував і нові міфи — про свободу європейських народів, яку начебто принесла їм Червона армія, про мир, який прагнув установити Совєтський Союз, про непорушне слов'янське братерство…

Братерство, яке Червона армія наочно засвідчила, скажімо, «зачепивши» у своєму марші на Захід наприкінці 1944 року частину Сербії та зґвалтувавши там тисячі сербок і вбивши просто так, для розваги сотні сербів. Ну, а одночасно зі штурмом Берліна тривало справжнє полювання на тих вояків польської Армії Крайової, які не склали зброю перед маріонетковим комуністичним урядом.

Визволення, яке дуже швидко обернулося відновленням роботи концтабору Бухенвальд. Щоправда, у дещо менших масштабах, але ж і народу у «визволеній» Європі залишилося куди менше. Туди потрапили не тільки колишні нацистські функціонери, а й діячі «неправильних» партій — усілякі там соціал-демократи, ліберали, християнські демократи. Причому дехто з них уже сидів у тому ж самому, або таких самих таборах при Гітлері.

Мир, який товариш Сталін особисто перетворив на «холодну війну». Це перетворення ознаменувалось програмною промовою перед виборцями Сталінського виборчого округу міста Москви 9 лютого 1946 року.

Потім совєтська пропаганда успішно перекинула всю провину на Черчілля, який мав сміливість відповісти належним чином Сталіну у Фултоні. І сотні мільйонів ідіотів у всьому світі повірили, що саме паскуда Черчілль — на той момент відставний діяч, без жодних посад, лідер розгромленої на виборах партії — мав таку вагу в політиці, що вільно розпоряджався долею планети…

Воно, власне, усе б нічого, якби міф зводився просто до казання. До якоїсь фантастично-фантасмагоричної розповіді про події, про героїв, про зміни світу тощо.

Але ж міф — це те, що тим чи іншим робом, але завжди присутнє в людському житті. Адже в останньому постійно наявне щось таке, що лежить поза досяжністю критичного розуму й сприймається на віру. Незалежно від того, чи підтверджують ці настанови реальність, чи ні.

Міф, тим більше соціальний міф, сформований цілеспрямовано, за допомогою потужних пропагандистських служб для значної кількості людей, в тому числі наших співгромадян, — це те, в що ці люди занурені по самі вуха.

Адже міф для них — не доважок до реального повсякденного життя, а призма, крізь яку вони дивляться на це життя, сприймають і переживають його. Ба більше: соціальний міф для них нерідко є чимось істотнішим і вагомішим, ніж питома соціальна реальність.

А тому соціальні міфи, що пов'язані з воєнною добою, — це не просто виграшки, не просто оповідання про досить давню історію. Це те, що формує живу реальність нашого сьогодення. Реальність, у якої понад 50 % українських громадян прагнуть до сильної — авторитарної чи тоталітарної — руки. Реальність, у якій встановлюють пам'ятники товаришу Сталіну.

Проте з погляду тієї історії, яку слід не «переписувати», а просто вивчити, бо вона вже написана, ці міфи — нісенітниця й брехня.

Ось лише деякі з них:

Совєтський Союз — жертва віроломного нападу нацистів.

Насправді СРСР спільно з нацистами планував і розпочинав Другу світову війну, а потім активно готувався до нападу на Німеччину.

«Другий фронт» був на Заході, отже, перший — на Сході Європи.

Насправді першим на момент початку совєтьсько-німецької війни був саме «другий». Перед цим Британія рік на самоті, за підтримки заокеанських домініонів, відбивала атаки держав Вісі, яких економічно та політично підтримував СРСР.

Нацистські війська були розбиті Червоною армією.

Насправді на Східному фронті втрати Вермахту становили 2/3 від загальних втрат. Втрати Люфтваффе — 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були мізерними. Іншими словами, на совєтські війська припадає десь половина воєнного успіху, не більше.

Совєтська економіка забезпечила війська всім необхідним, а допомога союзників становила лише 4 % від потреб армії.

Насправді без допомоги союзників Червона армія змушена була б здати Москву та відступити в заволзькі степи й ліси. Натомість із Заходу СРСР одержував алюміній для побудови танкових двигунів і літаків, високооктановий авіаційний бензин, засоби зв'язку, «студебекери» та воєнні технології. Скажімо, танковий перископ польського інженера Гундляха, переданий британцями тощо.

Російський народ вирізнявся серед інших народів СРСР своїм незвичайним патріотизмом.

Насправді українці становили біля 50 % населення окупованих нацистами совєтських територій, але дали тільки близько 12–15 % чисельності колаборантських збройних формувань. Тоді як росіяни становили 25 % населення, і близько 60 % учасників колаборантських формувань.

Під час війни існувала непорушна єдність партії, армії й народу.

Насправді сформована 1992 року комісія при президенті Росії з реабілітації жертв політичних репресій, на чолі з «архітектором перебудови» й офіцером-фронтовиком Олександром Яковлевим, назвала страхітливу цифру: 954 тисячі бійців Червоної армії були розстріляні за наказом свого ж командування — за реальні, а найчастіше уявні провини. Це дещо більше ніж сумарні втрати Вермахту на всіх фронтах у 1941-42 роках.

Ось так досягалася ця «непорушна єдність». І, до речі: навіть у квітні 1945 року сотні червоноармійців переходили на німецький бік — тільки для того, щоб померти зі зброєю в руках, б'ючись проти Сталіна.

Совєтський народ утратив на війні 26 мільйонів людей, тоді як Червона армія — 8 мільйонів. 668 тисяч 400 одиниць бойового складу, з них українців близько 1,5 мільйони.

«Прогресивні дослідники» ведуть мову про 11 мільйонів незворотних втрат на фронтах бойових дій — загинули, пропали безвісти, померли від ран. Отже, вояків-українців буде серед них десь близько 2 мільйонів.

Тим часом у Книзі пам'яті України названі прізвища близько 6 мільйонів вояків-українців, які загинули в різних арміях; на 5 мільйонів із них зібрані біографічні дані. Ясна річ, не всі вони були у Червоній армії, але більшість.

І з «СРСР загалом» непорядок. Уже в середині 1990-х у базі даних московського меморіального комплексу на Поклінній горі в Москві було зафіксовано дані про 19,5 мільйонів убитих, померлих і зниклих безвісти учасників бойових дій.

Так що справжні цифри втрат, і цивільного населення, і людей зі зброєю, мають бути значно більшими. А відтак правда про війну — значно страшнішою.

Можна продовжувати й далі, але головне, думаю, зрозуміло.

Система совєтських та неосовєтських воєнних і навколовоєнних соціальних міфів служить дуже актуальній політичній меті. А саме — ствердженню у масовій свідомості настанови, що існував і буде існувати «хороший», «правильний», «наш» тоталітаризм.

Вкотре для впливу на масову свідомість застосовується технологія, суть якої афористично висловлена свого часу Джорджем Орвелом: «Хто контролює минуле — той контролює майбутнє».

І, ясна річ, у ролі «хорошого», ледь не взірцевого, тоталітарного ладу виступає сталінізм. Хоча насправді Гітлер забезпечив німцям до війни незрівнянно більш стабільне й заможне життя, ніж Сталін. Щоправда, в обмін на найвищий у Європі показник добробут для середньостатистичної людини, перепрошую, середньостатистичного «істинного арійця», Гітлер забрав свободу…

…Та що залишиться нам, якщо міфи розвіються?

Чи не втратимо ми всі святині? Чи буде нам, ким пишатися? — Певен, що буде. Ми будемо пишатися тими мільйонами українців, хто пройшов війну й усупереч усьому зберіг у собі людське. Це і є справжні переможці — ті, хто не пустив у свої душі отруєні випари обох червонопрапорних режимів.

Один із цих режимів здох у травні 1945 року. Жаль, що не обидва.