Вельветовий Кролик, або Як іграшки стають справжніми

Жив-був собі Вельветовий Кролик, і спочатку він був просто неперевершеним. Він був пухкеньким та пухнастим, яким і належить бути кроликові, його шубка мала біло-коричневі плямки, вуса були зі справжніх ниточок, а вушка — з рожевого сатину. Різдвяного ранку, коли Кролик лежав на горі подарунків для Хлопчика з гілочкою гостролиста в лапках, він був просто чарівним.

Були там й інші подарунки: горіхи, і апельсини, й іграшковий паровоз, і мигдаль у шоколаді, і механічна мишка, та Кролик був найкращим. Принаймні кілька годин Хлопчик був від нього у захваті, а потім тітки та дядечки завітали на обід, і знову зашурхотіла упаковка, відкривались нові й нові подарунки, і в солодкому передчутті про Кролика забули.

Довгий час Кролик жив у шафі з іграшками або на підлозі дитячої кімнати, і ніхто про нього й не згадував. Він був від природи сором’язливим, і оскільки був усього-навсього з вельвету, деякі більш дорогі іграшки ставилися до нього з презирством. Механічні іграшки зі зверхністю дивилися на решту, вони були сповнені прогресивних ідей і вдавали, що вони справжні. Модель човна, яка пережила вже два сезони і втратила майже всю фарбу, перейняла їхній тон і ніколи не втрачала нагоди вжити якийсь технічний термін. Кролик нікого з себе не вдавав, оскільки не знав навіть, що існують справжні кролики, він думав, що всі вони так само як і він набиті тирсою, і він зрозумів, що тирса — щось застаріле, не варте згадки в такому витонченому суспільстві.

Навіть Тімоті, лев, що був зібраний ветеранами із дерев’яних деталей, який повинен був мати більш широкі погляди, пишався і робив вигляд, ніби пов’язаний з урядом. Серед них Кролик почувався жалюгідним та банальним, і єдиним, хто був до нього добрим, був Шкіряний Кінь.

Шкіряний Кінь жив у дитячій довше, ніж інші. Він був настільки старим, що крізь потертості було видно шви, частину хвоста вискубли, щоб зробити намисто. Він був мудрим, бо бачив багацько пихатих механічних іграшок, які рано чи пізно ламались та викидались, і знав, що вони з Кроликом єдині, хто не зламається з часом. Магія дитячої кімнати була прекрасною та непізнаваною, і лишень такі старі, мідрі та досвідчені іграшки, як Шкіряний Кінь, були гідні її пізнати.

— Що означає бути Справжнім? — спитав одного разу Кролик, коли вони лежали поряд з корзиною з іграшками, коли Няня ще не встигла їх прибрати. — Це значить мати механічні деталі і важелі, що стирчать зусібіч?

— Справжнім тебе робить не те, як ти зроблений, — відповів Шкіряний Кінь, — а те, що з тобою відбувається. Коли дитина любить тебе протягом довгого, довгого часу, не лише грається з тобою, а по-справжньому любить, тоді ти стаєш Справжнім.

— А це боляче? — спитав Кролик.

- Іноді, - відповів Кінь, бо завжди говорив лише правду. — Але коли ти Справжній, ти зовсім не проти іноді відчувати біль

— Цей біль миттєвий, як від ранки, — допитувавс Кролик, — або ж довгий, але по-троху?

— Не миттєвий, — відповів Кінь. — Поступовий. Розтягнутий у часі. Саме тому Справжніми не стають ті, хто швидко ламається, або у кого багато гострих кутів, або ті, хто надто тендітний. Взагалі, до того часу, як ти стаєш Справжнім, твоя шерсть потерта, очі відриваються, ти стаєш миршавим та облізлим, і розпадаєшся на частини. Але це не має значення, адже коли ти стаєш Справжнім, ти вже не можеш бути огидним, хіба для тих, хто не розуміє.

— Отже, ти Справжній? — спитав Кролик, але одразу пожалкував, думаючи, що Кінь може бути занадто чутливим. Однак Кінь тільки посміхнувся.

— Дядько Хлопчика зробив мене Справжнім. Це було багато років тому. Але щойно ти стаєш Сравжнім, ти вже не можеш стати несправжнім. Це назавжди.

Кролик зітхнув. Він думав про те, що мине багато часу, перш ніж це може статися з ним. Він мріяв стати Справжнім, щоб відчути, як це, але думка про те, що він стане миршавим, а його вуса та очі випадуть, дуже його засмучувала. Він хотів стати Справжнім буз цих незручностей.

У домі жила жінка, яку називали Нянею, вона всім керувала в дитячій кімнаті. Часом вона зовсім не помічала розкиданих всюди іграшок, але часом, без жодної видимої причини, вона налітала, наче ураган, і наспіх розштовхувала іграшки по шафам. Вона називала це «прибиранням», і всі іграшки просто не могли її терпіти, особливо олов’яні солдатики.

Одного вечора, коли Хлопчик вже готувався до сну, він ніяк не міг знайти порцелянового собаку, з яким зазвичай спав. Няня поспіхом вирішила, що вже надто пізно, аби шукати порцелянового собаку, тож вона окинула дитячу оком і побачила відкриті дверцята шафи з іграшками.

— Ось, — сказала вона. — Візьми свого старого Кролика. Він підійде. — Вона витягла Кролика за вухо і вклала в обійми Хлопчика.

Тієї ночі, і багато ночей після цього, Вельветовий Кролик спав у ліжку Хлопчика. Спочатку йому це здалося досить незручним, бо Хлопчик то міцно його обіймав, то давив його, перевертаючись уві сні, то заштовхував під подушку так, що той ледве дихав. До того ж Кролик сумував за місячним світлом у дитячій, коли в усьому будинку стояла тиша, і за його розмовами зі Шкіряним Конем. Але з часом йому почало це подобатися, адже Хлопчик розмовляв з ним і робив для нього тонелі із ковдри, які, за його словами, були схожі на нори, в яких жили справжні кролики. Вони разом грали, перешіптуючись, коли Няня йшла вечеряти і залишала нічник на поличці каміна. І коли Хлопчик засинав, Кролик линув до його теплого підборіддя і мріяв, а Хлочких міцно його обіймав усю ніч.

Час минав, і Кролик був дуже щасливий, такий щасливий, що не помітив, як його чудова вельветова шубка ставала все більш пошарпаною, хвіст розпустився, а рожева фарба з носа, в який цілував його Хлопчик, повністю злізла.

Настала весна, і вони стали цілісінькі дні проводити в саду: куди Хлопчик — туди Кролик. Він катався на тачці, влаштовував пікніки на траві, будував хатинки для фей під гілками малини біля квітника. Одного разу, коли Хлопчика несподівано покликали пити чай, Кролик так і залишився лежати на галявині доти, доки в сутінках Няня не прийшла розшукувати його зі свічкою, адже без нього Хлопчик не міг заснути. Він був мокрим від роси і весь в землі після занурення в нори, які хлопчик для нього вирив у квітнику, і Няня бурчала, витираючи його своїм фартухом.

— Здався тобі цей старий Кролик! — говорила вона. — Скільки шуму заради іграшки!

Хлопчик сів на ліжку і простягнув руки.

— Дай мені Кролика! Не кажи так. Це не іграшка. Адже він Справжній.

Коли Кролик це почув, він не тямив себе від щастя, адже те, про що говорив Кінь, здійснилося. Його спіткала магія дитячої кімнати, і він більше не був іграшкою. Він був Справжнім. Хлопчик сам так сказав.

У ту ніч він був занадто щасливий, щоб спати, в його маленькому серці було стільки любові, що воно готове було розірватися. І в його очах-гудзиках, які давно втратили свій блиск, з'явився погляд мудрості і краси, навіть Няня помітила це. Підібравши його, вона сказала:

— Але ж у цього старого Кролика такий всезнаючий вираз очей!

Це було чудове літо!

Поруч з будинком, де вони жили, був ліс, і довгими червневими вечорами Хлопчик любив ходити туди після чаю, щоб пограти. Він брав з собою Вельветового Кролика, і перш ніж піти збирати квіти або грати в розбійника серед дерев, він завжди робив для Кролика маленьке гніздо в листі папороті, щоб йому було затишно, адже він був добрим хлопчиком і хотів, щоб кролику було зручно. Одного вечора, коли Кролик лежав там один, спостерігаючи за мурахами, які бігали по траві поряд з його плюшевими лапками, він побачив, як дві дивні істоти з'явилися з високої папороті неподалік.

Вони були кроликами, як і він сам, але дуже пухнастими і абсолютно новими. Вони, мабуть, були дуже добре зроблені, тому що їхніх швів абсолютно не було видно, і вони дивним чином змінювали форму, коли рухалися; в одну хвилину вони були довгими і тонкими, а в наступну — вгодованими і пухнастими, а не були завжди однієї форми, як він. Їхні лапки м'яко ступали по землі, і вони підкралися до нього дуже близько, смикаючи носами, в той час як Кролик впився в них поглядом, намагаючись розгледіти, з якого боку стирчить годинниковий механізм, тому що він знав, що у тих, хто стрибає, як правило, є те, що змушує їх рухатися. Але він нічого не побачив. Очевидно, вони були абсолютно новим видом кроликів.

Вони дивились на нього, а маленький Кролик дивився на них. І весь час їх носи сіпалися.

— Чому б тобі не встати і не пограти з нами? — запитав один з них.

— Щось не хочеться, — сказав Кролик, тому що він не хотів пояснювати, що у нього немає годинникового механізму.

— Хо! — сказав пухнастий кролик. — Адже це найпростіше в світі. - І він зробив великий стрибок убік і став на задні лапи. — Я не вірю, що ти зможеш! — сказав він.

— Я можу! — сказав маленький Кролик. — Я можу стрибнути вище за всіх! — Він мав на увазі, коли Хлопчик підкидав його, але, звичайно, він не хотів цього казати.

— Можеш стрибнути на задні лапи? — запитав пухнастий кролик.

Це було жахливе питання, тому що у Вельветового Кролика зовсім не було задніх лап! Задня частина його була зроблена цілісною, як подушечка. Він сидів у папороті і сподівався, що інші кролики цього не помітять.

— Я не хочу! — знову сказав він.

Але у диких кроликів дуже гостре око. Один з них витягнув шию і подивився.

— У нього немає задніх лап! — крикнув він. — Незвичайний кролик без задніх лап! — І він засміявся.

- Є! — закричав маленький Кролик. — Є в мене задні лапи, я сиджу на них!

— Тоді витягни їх і покажи мені, ось так! — сказав дикий кролик. І він почав крутитися і танцювати, поки у маленького Кролика не закрутилося в голові.

— Мені не подобається танцювати, — сказав він. — Я волів би спокійно посидіти!

Але насправді він страшенно хотів танцювати, у нього з'явилося незвідане раніше відчуття, що він віддасть усе, аби стрибати так, як ці кролики.

Дивний кролик припинив танцювати і підійшов досить близько. На цей раз він підійшов настільки близько, що його довгі вуса лоскотали вухо Вельветового Кролика, а потім він раптово покривив носом, пригнув вуха і відскочив назад.

— Він пахне неправильно! — вигукнув він. — Він не кролик, він несправжній!

— Я справжній! — сказав маленький Кролик. — Я справжній! Хлопчик так сказав! — І він мало не заплакав.

У цю мить почулися кроки, Хлопчик промчався повз них, і два дивних кролика зникли, майнувши лапами і змахнувши хвостами.

— Поверніться і пограйте зі мною! — крикнув маленький Кролик. — О, поверніться! Я знаю, що я Справжній!

Але відповіді не було, тільки маленькі мурахи бігали туди-сюди, і папороть погойдувався там, де пробігли незнайомці. Вельветовий Кролик був зовсім один.

— Ну от! — думав він. — Чому вони втекли? Чому вони не могли залишитися і поговорити зі мною?

Довгий час він лежав нерухомо, спостерігаючи за папороттю в надії, що вони повернуться. Але вони так і не повернулися, а коли сонце опустилося і в повітрі закружляли маленькі білі мошки, Хлопчик прийшов і відніс його додому.

Летіли тижні, Кролик ставав старим і обшарпаним, але від цього Хлопчик не став менше його любити. Він так сильно його любив, що кролячі вуса повністю вилізли, рожева підкладка на вухах стала сірою, а коричневі плями повністю стерлися. Він навіть форму почав втрачати, і вже інколи зовсім не схожий був на кролика, тільки для Хлопчика. Тільки для нього він завжди був прекрасний, і це все, що мало значення для Кролика. Йому було байдуже, як він виглядав в очах інших людей, адже цілюща магія зробила його Справжнім, а коли ти Справжній, поношеність не має значення.

Але ось одного разу Хлопчик захворів.

Його обличчя палало, він розмовляв уві сні і став таким гарячим, що Кролик просто горів, коли Хлопчик стискав його в обіймах. Незнайомі люди приходили і йшли, світло в дитячій кімнаті не вимикалося ні вдень, ні вночі, і весь цей час Вельветовий Кролик лежав під ковдрою, прихований від сторонніх очей, не в силах поворухнутися від страху, що його помітять і заберуть, адже він знав, що Хлопчик його потребує, як ніколи.

Довгий час Хлопчик був надто хворий, щоб гратись, і Кроликові було нудно нічого не робити цілий день. Але він терпляче чекав, коли Хлопчик видужає і вони підуть в сад, до квітів і метеликів, і будуть грати в захоплюючі ігри в малинових кущах. Як раніше. Він напланував всі ці прекрасні речі, і коли Хлопчик спав, він шепотів про них йому на вушко.

І ось жар відступив, і Хлопчику стало краще. Він уже зміг піднятися з ліжка і розглядати книжки-картинки, поки Кролик тихенько його обіймав. Нарешті йому дозволили встати і одягнутися. Було яскраво і сонячно, і вікна були відкриті навстіж. Хлопчика винесли на балкон, закутаного в хустку, а Кролик тим часом лежав у ліжку і розмірковував.

Хлопчик збирався до моря завтра. Все було сплановано, залишалося лише виконувати вказівки лікаря. Поки вони все обговорювали, Кролик лежав під ковдрою, висунувши тільки голову, і слухав. Кімнати потрібно продезінфікувати, а всі книги та іграшки, якими Хлопчик грався, поки був хворий, потрібно спалити.

«Ура, — думав Кролик. — Завтра ми вирушимо до моря». Хлопчик так часто про нього розповідав, що Кроликові не терпілося побачити величезні хвилі, дрібних крабів і піщані замки.

У цей час Няня глянула на нього.

— А як щодо його Кролика?

— Це? Та це ж згусток скарлатинових мікробів! Спалити негайно! Що? Нісенітниця! Купіть нового. Цей не придатний.

І ось маленький Кролик був кинутий в старий мішок разом з книгами-картинками і сміттям, і віднесений в кінець саду, за пташиний будиночок. Прекрасне місце для багаття, але садівник був занадто зайнятий, щоб ним займатися. Йому потрібно було копати картоплю, збирати горошок, але він обіцяв прийти раніше наступного ранку і все спалити.

Тієї ночі Хлопчик спав в іншій спальні, і у нього був новий Зайчик. Він був прекрасний: повністю білий, плюшевий, з очима із червоного скла, але Хлопчик був такий схвильований, що це не сильно його турбувало. Адже завтра він вирушить до моря, і це було настільки захоплююче, що він ні про що більше не міг думати.

І поки Хлопчик спав, мріючи про море, маленький Кролик лежав серед старих книжок-картинок за пташиним будиночком, і йому було дуже самотньо. Мішок залишився розв'язаним, і тому, звиваючись, він зміг пробратися крізь отвір і розгледітись. Він трохи змерз, бо звик спати в ліжку, а його шубка вже так зносилася, що більше не гріла його. Неподалік він побачив малинові зарості, високі і густі, як джунглі, в їх тіні вони з Хлопчиком грали вранці. Він згадав довгі години, проведені з Хлопчиком в саду, про те, які щасливі вони були, і йому стало дуже сумно. Спогади немов промчали перед його очима, один прекрасніший за інший — казкові хатинки в квіткових клумбах, тихі вечори в лісі, коли він лежав в папороті, а по його лапам бігали маленькі мурашки, і той неймовірний день, коли він уперше дізнався, що він Справжній. Він згадав Шкіряного Коня, такого мудрого і ласкавого, і всі його слова. Який сенс бути улюбленим, втратити свою привабливість і стати Справжнім, якщо все закінчиться ось так? І сльоза, справжня сльоза покотилася по його обшарпаному оксамитовому носі і впала.

І тут сталося щось дивне. Там, де впала його сльоза, з землі раптом виросла квітка, загадкова квітка, не схожа на ті, що росли в саду. У неї було тонке смарагдово-зелене листя, а посередині вона була схожа на золоту чашу. Вона була така прекрасна, що Кролик забув про сльози і мовчки спостерігав. Раптом квітка розкрилася і з неї вийшла Фея.

Вона, без сумніву, була найпрекраснішою феєю на світі. Її сукня була з перлів і роси, навколо її шиї і волосся вилися квіти, а її обличчя саме було немов прекрасна квітка. Вона підійшла до маленького Кролика, взяла його за лапки і поцілувала в плюшевий ніс, вологий від сліз.

— Кролику, ти знаєш, хто я?

Кролик глянув на неї, і йому здалося, що він точно бачив її раніше, але не міг пригадати де.

— Я чарівна Фея дитячої кімнати, я опікуюся всіма іграшками, яких колись любили діти. Коли вони стають старими і зношеними і дітям більше не потрібні, я забираю їх і перетворюю на Справжніх.

— Хіба я не був Справжнім?

— Ти був Справжнім тільки для Хлопчика, тому що він тебе любив. А зараз ти станеш Справжнім для всіх.

Фея взяла його за лапки і полетіла з ним до лісу.

Місяць піднявся, і стало ясно. Ліс був прекрасний, листочки папороті сяяли і переливалися матовим сріблом. На галявині між деревами маленькі дикі кролики танцювали зі своєю тінню на оксамитовій траві, але коли вони побачили Фею, перестали танцювати і оточили її півколом.

— Я привела вам нового товариша для ігор, — сказала Фея. — Будьте ласкаві до нього і навчіть усьому, що йому потрібно знати про Країну Кроликів, адже він залишиться з вами назавжди.

Вона знову поцілувала маленького Кролика і поклала на траву.

— Біжи і грай, малюче!

Але Кролик завмер і не рухався. Коли він побачив, що дикі кролики танцюють навколо нього, він раптом згадав про свої задні лапки і не хотів, щоб всі побачили, що у нього їх немає. Адже він не знав, що останній поцілунок Феї повністю його змінив. Він довго міг би просидіти там, соромлячись поворухнутися, якби щось не залоскотало в носі, і він, сам того не розуміючи, підняв задню лапку, щоб почухатися.

Він раптом зрозумів, що у нього є задні лапки! Замість потертого вельвету, він був вкритий м'якою коричневої шубкою, його вушка засмикалися самі, а його вуса стали такими довгими, що зачіпали траву. Він підстрибнув, і радість від того, що у нього є задні лапки, була настільки великою, що він застрибав на них від радості, звиваючись і кружляючи, як це робили інші, він був такий схвильований, що коли зупинився, Фея вже зникла.

Нарешті він став справжнім Кроликом і знайшов дім разом з іншими кроликами.

Пройшла осінь і зима, а навесні, коли дні стали теплими і сонячними, Хлопчик вийшов пограти в лісі за будинком. І поки він грався, два кролика висунулися з папороті і подивилися на нього. Один був повністю коричневим, але в іншого були дивні плями під хутром, ніби давним-давно на ньому були коричневі цятки, і вони досі проглядалися крізь шубку. Його маленький носик і маленькі круглі очки здалися Хлопчику знайомими, і він подумав:

— Він виглядає точнісінько як мій Кролик, який загубився після того, як я хворів на скарлатину!

Він не знав, що це і є його Кролик, який прибіг подивитися на того, хто допоміг йому стати Справжнім.