Викрадач вічності

Напівз’їдений Гарві

Великий сірої масті звір на прізвисько Лютий з’їв Гарві Свіка живцем. І хлопчик, похований у череві цього задушливого місяця, думав-гадав, чи вдасться йому прошмигнути крізь шпарину в холодних лещатах, що стиснулися між сьогодні та Великоднем.

Гарві не сподівався на порятунок. Час тягнувся так повільно, що від нудьги він цілком міг би врешті-решт забути дихати. А потім, мабуть, багато хто думав би, чому ж такий гарний хлопчик загинув у розквіті сили. Його історія стала б таємницею, про яку шепотілися б на кожному розі та яку не розгадали б доти, доки якийсь кмітливий детектив не вирішив би відтворити день із життя Гарві.

Тоді й тільки тоді постала б невесела правда. Спершу детектив вирушив би Гарвіним щоранковим маршрутом до школи, чалапаючи похмурими вуличками. Потім він сидів би за партою, слухаючи нікчемне бубніння історика й математика, і дивувався б, як маленькому героєві вдавалося не засинати просто на уроках. І нарешті, коли змарнований день добігав би кінця в променях призахідного сонця, він почвалав би додому. Детектив повернувся б на те саме місце, з якого вранці вирушив до школи, і люди поцікавилися б у нього (а вони точно почали б розпитувати), чому ж Гарві, такий милий хлопчик, загинув. Він похитав би головою та сказав:

— Усе дуже просто.

— Он як? — видихнув би заінтригований натовп. — То, кажи вже, кажи!

Змахнувши сльозу, детектив відповів би:

— Гарві Свіка з’їв великий звір сірої масті — звір на прізвисько Лютий.

Жахний місяць — що правда, то правда; страшний і тужливий місяць. Радощі Різдва, солодкі та яскраві, вже потьмяніли й вивітрювалися з пам’яті Гарві, а літо майоріло так далеко, що здавалося геть примарним. Авжеж, колись настане весна, та скільки ще чекати? П’ять тижнів? Шість? Гарві не був видатним математиком, тож і не намагався порахувати дні. Не хотів дратуватися. Він просто знав, що перш ніж сонце прийде йому на порятунок, він змарніє в утробі звіра.

— Ну, і чого ти сидиш сиднем? — спитала мама, зайшовши в його кімнату й побачивши, як Гарві спостерігає за краплинами дощу, що ганялись одна за одною на мокрій віконній шибці.

— А що робити? — озвався син, не обертаючись.

— Ти можеш зробити щось корисне, — сказала мати.

Гарві здригнувся. Щось корисне? Це слово було одним із синонімів важкої праці. Він аж підскочив і одразу почав виправдовуватися — він зробив се, він зробив те, — однак було запізно.

— Можеш прибирати у себе в кімнаті, — сказала мати.

— Але ж…

— Любий, ти сидиш перед вікном і цілими днями тільки те й робиш, що мрієш. Життя надто коротке.

— Та я ж…

— От і молодець.

З цими словами вона залишила Гарві у спокої. Бурмочучи собі під ніс, він роззирнувся. Охайна ж кімната! Одна-дві іграшки на підлозі, кілька шафових дверцят відчинено, стирчить трохи одягу — на вигляд усе чудово.

— Мені вже десять років, — сказав він до себе (оскільки в Гарві не було ні братів, ні сестер, він частенько говорив сам до себе). — Тобто я вже не дитятко якесь. І не мушу порядкувати тільки тому, що вона так сказала. От нудота.

Хлопчик уже не просто бурчав — він говорив на повний голос:

— Я хочу… хочу…

Він підійшов до дзеркала та спитав його:

— Чого ж я насправді хочу?

Відображення кирпатого кароокого хлопчика із солом’яним волоссям похитало головою.

— Я не знаю, чого хочу, — промовив Гарві. — Знаю лише, що помру, якщо хоч якось не розважусь. Помру! Точно помру!

Поки він говорив, загриміло вікно. Порив вітру шмагав шибку секунду-дві; хоч Гарві й думав, що зачинив вікно, та воно зненацька розчахнулося. Холодний дощ окропив Гарвіне обличчя. Замружившись, хлопчик підійшов до вікна й навпомацки зачинив його, переконавшись, що тепер шпінгалет точно на місці.

Вітер розхитав люстру, і коли Гарві обернувся, йому здалося, що гойдалася вся кімната: однієї миті світло засліплює очі, а наступної — заливає протилежну стіну. Та між цими митями воно встигало освітлювати середину кімнати — і там, струшуючи воду з капелюха, стояв незнайомець.

Вигляд прибулець мав доволі безпечний: лише на шість дюймів[1] вищий од Гарві, сухорлявий, з виразно жовтавою шкірою. Одягнений він був у шикарний костюм, на носі мав окуляри, а обличчям розпливлася широченна сяйлива усмішка.

— Хто ти такий? — поцікавився Гарві, міркуючи, як прослизнути повз чужинця до дверей.

— Не бійся, — відповів чоловічок. Він зняв замшеву рукавичку та жваво потиснув хлопчикові руку. — Мене звати Ріктус. А ти, якщо не помиляюся, той самий Гарві Свік?

— Так…

— На хвильку мені здалося, що я не туди залетів.

Гарві не міг відвести погляд від його вищиру: така посмішка присоромила б і акулу — два бездоганні ряди блискучих зубів.

Ріктус зняв окуляри, витяг з кишені вологого жакета хустинку й почав витирати краплі дощу. Або від нього, або від хустинки тхнуло чимось геть неароматним. Щиро кажучи, смерділо газами.

— У тебе є запитання, я ж бачу, — Ріктус підштрикнув Гарві.

— Ага.

— То питай. Мені немає чого приховувати.

— Ну, для початку, як ти сюди потрапив?

— Звісно, що через вікно.

— А як ти до нього доп’явся? Тут же високо!

— Зовсім ні, якщо вмієш літати.

— Літати?

— Авжеж. А як ще я міг дістатися сюди такої огидної брудної ночі? Чи так, чи весловим човном. Ми, куці хлопці, мусимо пильнувати, коли з неба так ллє. Один хибний крок — і ти вже пливеш, — він насмішкувато витріщився на Гарві. — А ти плаваєш?

— Іноді влітку, — відповів Гарві, бажаючи повернутися до теми польотів.

Та Ріктус перевів розмову на іншу тему.

— Такої моторошної ночі здається, що літо вже ніколи не настане, правда?

— Це точно, — сказав Гарві.

— Знаєш, я почув, як ти зітхаєш, ще за милю[2] звідси і сказав собі: «Там хлоп’я, якому конче потрібне свято», — він глипнув на годинник. — Якщо маєш час, то гайда!

— Який ще час?

— Час на подорож, хлопче, на подорож! Юний Свік, на тебе чекає цікава пригода. Подорож… за межі цього світу.

— А як ти почув мене аж за милю звідси? — не вгавав Гарві.

— Чому тебе це турбує? Почув та й годі.

— Це якісь чари, чи що?

— Можливо.

— Ну розкажи!

Ріктус зміряв його очима.

— Гадаю, допитливість до добра тебе не доведе, — сказав він, і його усмішка зів’яла. — Не хочеш, щоб тобі допомогли, то й нехай.

Він рушив до вікна. Вітер і досі гамселив по шибці — здавалося, він хоче ввірватися в кімнату та забрати геть свого пасажира.

— Зачекай, — сказав Гарві.

— Чого це мені чекати? — озирнувся гість.

— Вибач, я більше нічого не питатиму.

Ріктус завмер, поклавши руку на шпінгалет.

— Нічого? Та ну?

— Присягаюся, — урочисто промовив Гарві. — Я ж сказав: вибач.

— Сказав-сказав, — Ріктус пильно вдивлявся в дощ. — Я знаю одну місцину, де дні завжди сонячні, а ночі сповнені чудес.

— І ти мене візьмеш туди?

— Ми ж домовилися, хлопче, жодних запитань.

— А, так. Перепрошую.

— Я з тих, хто легко пробачає, тож забуду, що ти бовкнув, а натомість скажу: якщо хочеш, я дізнаюся, чи знайдеться там місце для ще одного гостя.

— Було б чудово!

— Та я нічого не гарантую, — сказав Ріктус, відмикаючи шпінгалет.

— Розумію.

Раптом подув вітер і навстіж розчахнув вікно. Люстра скажено загойдалася.

— Пильнуй мене! — заволав Ріктус, перекрикуючи шум дощу й вітру.

Гарві вже розтулив був рота, щоб спитати, коли він повернеться, та вчасно спинився.

— Жодних запитань, хлопче! — прогорлав Ріктус.

Вітер напнув його плащ. Ріктус зринув, як чорна повітряна куля, і його винесло у вікно.

— Запитання гноять розум! — кричав Ріктус. — Тримай рот на замку — й побачимо, яка манна впаде на твою голову!

А тоді вітер поніс його геть, і на тлі дощового неба темна куля здавалася чорним місяцем.