Вороги дівчат (уривок)

Від'їзд із Сентісбруґ​у

Ще до самого вечора того останнього вакаційного четверга думали оба бідні кадетики[1], що це просто неможливе, щоби вони знову мусіли покидати Сентісбруґ і вертатися до понурого міста, у ненависну шкільну гаркітню. Вмовили в себе, що в найгіршому випадку, коли б навіть всі надії завели, то сама природа несподівано вмішається в це і влаштує їм на рятунок якусь катастрофу, наприклад землетрус — чомуж би ні? це трапляється — або повінь, або заразу на вчителів, або нечайне виповідження війни, чи я знаю врешті що. І в четвер ціле довге, гарне пополудне перележали на гірській поляні, виглядаючи нетерпеливо, чи не женуться де з лівого боку на гору французькі кірасири, або з-права баденські стрільці в темних одностроях і з галасливими трубами.

Аж тепер, коли після даремного вичікування, обвішані немов дві ходячі альтани плющем, яким закидали їх пастушки, вертали похнюплено до дому і в вечірному сумерку доглянули, як бабуня безпощадно пакує їх клунки, зрозуміли, що зрадив їх цілий світ. Отже видрапалися в свому горю на піч, скинули звідтіль на землю кота, який загніздився був на якійсь кожушанці і не знав, чи втікати, чи ні, та запхалися в найдальший куток. І коли так згори, у сумерках, дивилися на ті роскоші, що їх завтра мусіли покидати, на шафковий годинник у виді старого домику на стіні, на дідуня, що йому так вигідно було скакати на коліна і на муху, що заспано проходжувалася по столі і яка завтра, ах Боже, коли їх давно вже тут не буде, так само проходжуватись-ме туди, щаслива, то відчули такий нестерпний біль, що зачали стиха скомліти. А що ті жалібні тони несподівано виходили такими природними, що їх самих брали за серце, то прийшло їм на думку, що імовірно можна би ними змягчити також серце дідуня і бабуні. Тому нарочно продовжували тепер свої голосні жалі, спершу несміло і немов на пробу, потім, коли це нічого не помагало, в двоголосовому крещендо, а врешті в одчаю заводили оба мов скажені. Тимчасом горячі плити печі почали припікати їм лидки, так що їхній жалібний спів перемінився в дикі верески болю; вкінці зашелестіли у свому блющевому уборі з печі на діл, муркотячи невдоволено як два молоді парди серед пожежі прерій.

Без усякої віри, але так тільки, щоби нічого не занедбати, попробували ще останнього способу: мерщій через ніч занедужати. Як стає чоловік недужим? так, що перестуджується; як перестуджується? так, що перемочує ноги. Отже коли цілий світ спав, замочили ноги в умивальні, сіли в одних сорочках на вікні, виставили мокрі ноги на холодне нічне повітря, а потім у ліжках очікували наслідків.

— А що, Ґерольде, ти хорий? — зірвався з подушки малий Ганслі, коли ранішнє сонце засвітило йому в очі.

— На жаль, ні. А ти?

— Хоч би тобі голова боліла.

Тепер був уже кінець, просто кінець; довкола ніде ні тіні рятунку. Отже одоліла їх зневіра, а ця зневіра наповнила їхні серця скаженою злобою на цілий світ. А що оба попрікали і гулили один другого за те, що ні один з них не занедужав, то їх лють на цілий світ перемінилася у завзяту боєву братерську сутичку, з кулаками у волоссі і зі змінним боєвим щастям, аж доки Ґерольд не здобув на лиці здорового шраму, а з носа Гансля не зачала капати кров; це помогло. Також умивальня лежала на землі; це успокоїло. Тепер сумирно помагали один другому одягатися; Ґерольд вигладжував молодому піхотинцеві пімнятий нагрудник сорочки, а Ганслі приперізував свому братові гарматчикові пояс зі шаблею, що було тяжким завданням, бо Ґерольд на вакаціях таки добре б з усіх боків заокруглився. Потім узуті в чоботи, виряжені, пишні на свій блискучий кадетський однострій, насунувши на чоло чако з пуклем кінського волосіння, вийшли на коридор, зголосили свій прихід побідним кроком і мов вихор зісунулися по сходових поруччях у низ.

На долині приняли їх дідо і бабуня. Перш усього дістали від діда денний приказ: Цим разом не поїдуть почтою, заявив він їм, почтою поїдуть тільки їхні клунки; а для них самих трапляється нагода перебути цю подорож без коштів.

— Уважайте, що скажу: Найперше йдете пішки аж до Шенталю. — Тихо, скакати можете потім, тепер слухати мене, що я кажу. — Дорогу вдолину до Шенталю, найбільше півтора годинки, знайдете собі самі, таким широким битим шляхом чей не заблудите; коли б хто пустив барильце в Сентісбруґу, то воно само докотилосяб аж до Шенталю. Зрештою ви вже досить великі на те, щоби в потребі запитатися. Сподіюся, що пара дванацятилітніх кадетів, з набійницею і шаблею, не потребувати-ме для себе няньки.

— Одинацятьлітній — поправив Ґерольд. — Десятьлітній, — запіяв Ганслі.

— Десятьлітній, чи дванацятьлітній, це не важне.

— Адже Дольф може під провадити їх аж до половини дороги, — вмішалася бабуня.

— Про мене, хоч це цілком непотрібне; червоно-жовтий шентальський димар визирає споза дерев як вудвуд. В Шенталі жде на вас посадник Ґетті з обідом. Туди приїде потім повіз старости Вайсенштайна з Бішофсгардту по донечку старости, яка була в Шенталі у директора фабрики Бальзіґера на вакаціях і яка також мусить в понеділок бути в школі. Тим повозом поїдете разом аж до Бішофсгардту.

— Пфуй!

— Якто пфуй? Що це за химери? Ви ж завжди дуже радо їздите кіньми.

— Це так, але та дівчина!

— Вона вас не вкусить, навпаки ви повинні уважати собі за незаслужену честь, що маєте їхати разом з такою гарненькою і добре вихованою дівчинкою як Ґезіма Вайсенштайн. Але чи дасьте ви мені нарешті виговоритися чи ні? Отже їдете в повозі з Ґезімою аж до Бішофсгардту і завтра можете провести цілу суботу у старости; як він вас потім у неділю відставить дальше до Армюнстербурґа, це вже його річ.

До цього розкладу їзди додала бабуня ще кілька вказівок, осторог і напімнень. З посадником Гетті в Шенталі, в якого будуть обідати, нема жартів; це страшенно строгий чоловік, перед яким все дрожить, так що там мусять заховуватися подвійно обережно і бездоганно. Отже не повинні, наприклад, бундючно витріщатися на нього, мов би хотіли сказати: голля! це ми прийшли, але мають чемно подати йому руку. Посадник страшенно ненавидить передусім свого власного сина Макса, або „навіженого студента”, як його називають в Кантоні; длятого не повинні ні словом питатися про його сина, а коли хтось говорити-ме про нього, мають поводитися так, мов би нічого не чули. Макс справді зовсім не вдався йому.

— Макс бодай ніколи не робить довгів, так як Дольф, — завважив гірко дідо і тяжко зітхнув.

Бабуня говорила дальше: — А з Ґезімою Вайсенштайн мусять поводитися дуже примірно, бо вона страшенно визначних людей дитина, а її батько, староста, жорстоко пімстивби в такому випадку найменшу непристойність. А поводитися дуже примірно, це значить не тільки не лупцювати її і не висмівати, а навпаки бути супроти неї чемним та запобігливим і говорити їй дякую. — Ґерольде, як тебе кіт вкусить, то не приходи потім до мене жалуватися! — Коли б у Фрідлісмюлє, куди будуть переходити, запитався хто про вуйка Дольфа, то мають відповісти, що все в порядку, і що в найближчих днях прийде довгий, докладний лист. А до Альтгайслі, до останньої гостинниці перед Бішофсгардтом, не повинні повертати; бо в Альтгайслі мешкає голота, з якою ніхто не хоче мати нічого спільного.

— Цей лист є для пані посадникової, цей другий для вашої мами, а цей маєте передати до Фірідлісмюлє. Поздоровлення для тата і мами розуміється само собою, але найважніше в них є те, щоби їх виконати. А Моніка, наймичка у посадників, хай буде така добра і постарається про телятину на неділю. І може би доктор зі Шенталю прийшов до нас, до прабабки, як можна, то ще сьогодні і пявки нехай принесе, бо з нею не добре. Як будете мати час, то підіть у Бішофсгардті…

— І так далі і так далі! — закінчили хлопці, югнули через двері і повсаджувалися за столом з кавою.

Готові до дороги проходжувалися нетерпеливо сюди й туди перед домом. Нараз з вікна почувся докірливий голос, — чи не відчувають потреби попрощатися з прабабкою і побачити її ще останній раз?

Коли увійшли в кімнату хорої прабабки, побачили щось незвичайного: молодого вуйка Дольфа, як хлипаючи стояв на колінах, коли тимчасом прабабка промовляла до нього хрипким, перериваним голосом:

— Отже ти свято обіцюєш, Дольфе, не робити більше довгів, покинути Маріяннелі і не ходити вже більше до Альтгайслі? Дай мені на це руку.

Вуйко Дольф виконав це, голосно схлипуючи. — І оженишся з Тересою із Фрідлісмюлє?

— Так, — шепнув ледви чутно Дольф.

Тоді прабабка почала молитися, а дідо і бабуня стали цілувати Дольфа, який, плачучи, вискочив зараз з кімнати.

Тепер прийшли на чергу оба хлопці, яких дідо і бабуня попхнули до крісла недужої.

Любі діти, — застогнала прабабка і потім стратила віддих на так довго, що всі боялися, щоби не задусилася. Вкінці видобула зі себе: — поздоровіть там свою маму. — Потім казала підвести себе з подушок і протягнула з великим зусиллям свої руки до голов хлопців, лепетючи незрозумілі слова. Ґерольд зрозумів, зчудувався і набожно зжахнувся. Це було благословення як в Старому Завіті, але він ніколи не повірив би, що тепер є ще такі благословення; він думав, що благословення скінчилися і пропали вже від тисячі літ, так як чуда. Він уявляв собі також, що благословення є чимсь радісним, гарним, блискучим, зі золотим сяйвом довкола голови благословника, а тут прабабка з розпухлими ногами та руками, з погаслими очима і з закрівавленою мискою коло себе була таким сумним і страшним видовищем, що йому збиралося на плач. Одне тільки було для нього певним: прабабка давала їм тим своїм благословенням найбільший дарунок, який людина може дати своїм ближнім; бо це благословення забезпечувало їх обох на ціле життя від усякого нещастя.

— Я дякую тобі за благословення, бабуню, — сказав він сердечно, — а Ганслі також.

Хотів сказати це якнебудь краще, але не знав як.

Тепер нічого вже не стояло на перешкоді до відходу, один тільки Дольф, який мав відпровадити їх до половини дороги до Шенталю, всеще не приходив. Нарешті зявився й він і за хвилину виступили всі в похід, лівою ногою вперед, провідник по правому боці; а чим більший жаль щемів у їх серцях, тим сильніше били ногами об землю.

Вуйко Дольф був очевидячки хорий, бо виглядав блідий, держався здалека від хлопців і цілу дорогу не відзивався ні одним словом. А вони тимчасом притишеним голосом давали волю свому негодуванню на те, що мусять їхати з дівчиною, причому глумливо вилущували всі непристойности і смішности дівочої раси: їх комічний вигляд з безглуздо довгим волоссям і одінням, з діточими дріботливими кроками, з кругленькими лініями тіла, — їх ганебну боязливість, таку, що на сам вид білої зброї затулюють очі, а на звичайний гук пістоля затикають уха, — їх гідну погорди слабосилість: один одинокий хлопець, узброєний в снігові кулі, може змусити до втечі цілу клясу великих дівчат, — їх самолюбство і немужеську чепурливість, завжди зеркальце перед обличчам і якась яскрава шматка довкола шиї та у волоссі.

— А бачив ти, як вони плавають? — шепнув Ґерольд, — гидко!

До того всього фалшиві і підступні і брешуть, — пояснював Ганслі, — я чув, як листонос говорив це почтовому урядовцеві; а такий старий знає, не бійся.

Тут Дольф нечайно перервав їхню розмову; а шкода! ще ніколи їх погляди не були такі однозгідні.

— Бачите там в долині поміж лісами жовтий фабричний димар? Це Шенталь: тепер вже не можете заблудити, за доброї пів години будете на місці.

І пальцем показав їм димар. Потім уставив кадетів по обох боках дороги, лицем на поле, а плечима до себе.

— Ти вмієш зберегти тайну, Ґерольде? — зашепотів йому в ухо. Очі Ґерольда спалахнули гордістю. — Цей лист дай потайки Маріяннелі в Альтгайслі, але нікому іншому тільки їй, а якщо не зможеш стрінути її, то підри лист. Зрозумів?

Взяв йому з голови чако і заложив лист під підшивку. Потім закомандував сильним голосом: — Курінь кадетів Армюнстербурґ, очі замкни! — і встромив щось Ґерольдові в задню кишеню його блюзи, а Ганслеві в набійницю. (— Сірники, — подумав Ґерольд, — чую носом; — порох, — відгадував Ганслі, — заложуся, що порох!).

— Все належить спільно до обох, — заявив Дольф, — але Ґерольд є командантом. — Позір! Курінь Армюнстербург, очі отвори! Напрям Шенталь! Справляйсь! Вперед, полевим ходом, руш!

І помашерували кадети в долину, а Дольф завернув назад до дому, в гору, туди — до Сентісбруґу.

Як тільки Дольф щез за закрутом, провірили хлопці свої гостинці. Справді, так як вони прочували: сірники шведські і прості, губка та порох. Але в якій неймовірній, казочній щедрости! Так багато не бачили вони разом навіть у своїх найзухваліших мріях, не то в дійсности. Певно з яких чотири фунти найкращого мисливського пороху! — Ґерольд задихнувся від надміру щастя, а Ганслі танцював на одному місці як навіжений, потім блиснули оба до себе очима немов кидаючи собі присягу: — Тепер, заки ще нема школи, ужити життя, основно, аж до останнього зерна пороху, потім хай діється, що хоче! — І мов буря кинулися шаленим бігом до ліса, через хащі і буряни, гущавники і терня, через воду і каменюки, наосліп, без супочинку, в гору під лісисті верхи. Заховала їх у себе самітна, горяча скальна комора, якої стрімкі стіни були зарослі вгорі тихим буковим лісом; високо над верхами і лісами кружляла спокійно пара шулік.

— Тут! — закомандував Ґерольд і почав розкладати войовничі хемікалії на найгорячішому скальному столі. Але заки дозволив на забаву, витримав наперед перед малим піхотинцем поважну, святочну промову, про велику відповідальність за життя свого брата, яку він, як старший, бере на свою совість, потім остеріг перед підступністю стрільного пороху, який, винайдений року 1330 у Фрайбурґу Берхтольдом Шварцом, уміє з правдиво чортівською хитрістю прикинутися мертвим, щоби потім якраз в хвилині, коли чоловік зачне дмухати, скочити йому просто в обличча; врешті уділив братові піротехнічних пояснень про бігаючі вогні, огняні чортики і підземні міни, разом з рецептами і способом приготування кожного такого видовища.

Коли Ганслі, з палаючими очима, не тільки запевнив сліпий послух, але ще й подав надію на свою непересічну мудрість, взялися оба завзято до роботи, так що в короткому часі, під впливом їх чародійних штук, тиха скальна кітловина перемінилася в гремучу, бухаючу вогнем і димом печеру, в якій оба кадети господарювали як дві огненні салямандри. Повхаючи, шугали огянні змії здовж скалистих стін, бистро мов блискавки, в дивовижних авантюрничих закрутах, а за ними підіймалися густі клуби диму і сунулися мов чорні каравани. Кріваво-червоні снопи іскор сипалися з сиком і тріском з огняних млинків, аж лячно було дивитися, але цілком не небезпечно — можна навіть тримати над ними обличча; безсилі, самозгораючі Везуви, більше нічого. Але найвеличавіші були всетаки міни. Нажаль, досить часу треба до них! Часу! А щож бо ви думаєте? Без рискаля і якогонебудь джаґана вирити яму в землі, тільки одними пальцями і малим ножиком, це не йде так хутко! А потім наносити ще трави, листя, всякого ріща та каміння зі всіх сторін світа, щоби наложити зверху — якщо думаєте, що це все триває так коротко, як оком моргнути, то дуже помиляєтеся. Але в кожному разі були за те щедро нагороджені. Що за гук, коли міна нарешті вибухла і ригнула вогнем! А ті роскішні злети і божевільне вирування патиків і каміння в повітрі! А коли видовище вибуху і літання кінчилося, зачиналося саме найкраще: чорний, звійний клуб диму підносився просто вгору понад вершки буків, супроводжений малими, спізненими вибухами, а на сам кінець перешмигало ще через мох кілька стежечок диму немов кертиці. За кожним разом, коли міна вибухла, прискакували оба і танцювали серед диму; а коли потім ще кілька запізнених патиків і каменів перелітало їм попри голови, тоді просто вже не знали, що почати з божевільної роскоші і братньої любови. Взагалі, як саме показати свому братові, що любиться його? Отже в тому клопоті жерли порох і шкірилися до себе, дихаючи на себе сіркою. Може не був це найкращий вияв симпатії, але, всеодно, вони знаменито розуміли один другого в цій мові.

— Гарно гукнуло! — почувся глибокий мужеський голос у хвилині, коли випустили якраз нову міну. Оглянувшися, побачили десятника охоронної сторожі, з почесними відзнаками на грудях і золотими гальонами на рукаві. Ґерольд станув скамянілий зі страху, а Ганслі опинився нараз, сам не знаючи як, вгорі на скальному виступі.

— Ми не робимо нічого злого, — заскрипів він звідтіль, — вуйко Дольф нам дозволив.

Десятник заспокоїв їх, посміхаючися. — Стрілець, такий як я, — сказав він, — не завжди значить те саме, що вязниця, а має також інші обовязки на світі. Наприклад стрільці є підчиненими міського посадника, і він по своїй волі уживає їх між іншим також до невинних посилок. Мацман є моє прізвище, а посадник Шенталю, пан Ґетті, післав мене подивитися, де ви є і чи часом не трапилося вам яке нещастя, або чи може де не заблудили. Я не сказав би, що вас було дуже тяжко знайти, бо аж майже на гостинець було чути стрілянину і видно дим понад деревами. Але ходіть тепер; ви певно голодні.

Це була думка: голодні — так, голодні вони були! Страшно!