Як не скарб, то пожежа

Глава 1

— Якось сумно стало… — озвався Миколка Маковій, меланхолійно перемикаючи пультом канали телевізора у марних спробах знайти щось цікаве. Нічого такого не знаходилося. Зрештою, він зупинив свій вибір на вечірньому випуску новин, відкинув пульт і сердито підпер голову рукою. Діана Бондаренко відірвалася від свого шиття і пильно глянула на друга. Той увесь день ходив якийсь похмурий, неначе сам не свій, а на запитання про причину лише непевно пересмикував плечима. Аж ось сталося диво — заговорив.

— Ти про що? — спитала вона. — Розповідай, що саме тебе смутить?

— Та все, Ді. Тобто — нічого. Жодних цікавих подій не відбувається, розумієш? Наче й канікули настали… А чим займатися?

— Зухвале пограбування в Миргороді! — виголосив телевізійний диктор, перш ніж Діана встигла придумати якусь відповідь. — Серед білого дня троє невідомих, озброєних до зубів, здійснили напад на інкасаторську машину. Обійшлося без жертв, але грабіжники встигли викрасти більшу частину грошей, що їх перевозили до банку із одного універмагу. Сума втраченого становить близько ста тисяч гривень. Ведеться слідство…

— От бачиш? — Миколка тицьнув пальцем у бік екрану. — Он де справжні пристрасті вирують, і навіть слідство вже ведеться. А в нашій Мрії що? Ніяких тобі авантюр, розслідувати нічого, ніхто нікого не грабує, ніякі дорогоцінні речі не губляться… А пам’ятаєш, як було весело, коли ми розкрили зникнення золотого списа і викрадення пана Радича? Не те, що зараз…

— Он воно що, — роздумливо мовила дівчинка. — Тобі знову пригод закортіло?

— Ну, закортіло. А що? Нудно мені. Ми ж «Команда Мрії», майже справжня детективна агенція — а сидимо без роботи. Данилко строчить свої оповідання, мов той кулеметник, Семко спортом займається, ти он шиєш. А я байдикую. Хіба це діло?

— Самокритика — це добре, — до Діаниної кімнати стрімко влетів Семко Скорик — відтоді, як надворі потеплішало, він навідувався до подруги, наче до себе додому. Мама Діани пополудні вже навіть двері припинила зачиняти. Семко ще з учорашнього дня (останнього навчального дня у третій чверті) обіцяв потішити друзів своєю присутністю, посилаючись на якусь надзвичайно важливу причину, і ось нарешті з’явився. — Я не заважатиму?

— Ні, ну що ти… Про вовка промовка, як-то кажуть. А Данилко де?

— Удома. Стінгазету шкільну оформлює. До нової чверті готується. Буде за півгодини. А може, й пізніше, — Семко нахилився і почухав за вухом кабанчика Кабачка, котрий з радісним рохканням притулився до його ніг. — І тобі привіт, малий… Чим ви тут займаєтеся? Окрім, звісно, психоаналізу?

— Дуже смішно, — кисло сказав Миколка. — Втішайтеся, доки я пліснявою покриваюся. Кепкуйте, не соромтеся. Теж мені, друзі…

— Невтомне палке серце Маковія прагне пригод! — урочисто пояснила Діана. — А наше маленьке тихе містечко з майже повною відсутністю гучних злочинів не здатне забезпечити їх у потрібній кількості. Це називається конфлікт інтересів.

— Це називається «неподобство», — на Діанину, як, утім, і на будь-чию іронію Миколка не зважав. — Тут же скоро ворони з туги завиють! Хоч би виїхати кудись, чи що… Розвіятися.

— Якщо ніхто не буде проти, післязавтра розвіємось усі разом, — змовницьки підморгнув Семко. Миколка пожвавішав.

— Я чогось не знаю?

— Не лише ти, всі ви. Але я нарешті готовий поділитися, — поважно надувши щоки, Семко поліз у кишеню сорочки, витяг звідти складений учетверо аркуш звичайного білого паперу і протягнув друзям. Заінтригований Миколка взяв папірець, розгорнув і здивовано закліпав очима. Там було надруковано щось схоже на чорно-білу карту невідомої місцевості, з великим жирним хрестиком посередині. «Неначе карта скарбів», — подумав він і запитався в приятеля:

— Що це?

— Карта скарбів, — незворушно відповів Семко.

— Що?! — запитали Миколка й Діана в один голос.

— Вуха мили? Кажу ж, карта скарбів, — Семко дивився на друзів очікуюче, немовби сподіваючись, що ті зараз кинуться з ним обійматися, або й узагалі вклоняться у ноги, але Діана з Миколкою лише перезирнулися, синхронно знизали плечима і так само синхронно зареготали.

— Чого іржете? Думаєте, я жартую, чи що?

— Ні, Семчику, — схлипнула від сміху Діана, — ми не думаємо, що ти жартуєш. Ми думаємо, що ти знущаєшся. І де ж ти роздобув цей дорогоцінний документ?

— В інтернеті, — насупився Семко. — А потім роздрукував на принтері. Що ви…

Його питання увірвав черговий вибух реготу. Миколка аж навпіл зігнувся. Аркуш паперу випав з його пальців на підлогу, і Кабачок, скориставшись моментом, відразу ж підскочив до «карти» і заходився натхнено її жувати.

— Ану, фу! — скомандував Семко і вихопив папірець з рота поросяти. — Та ну вас усіх! Тільки й умієте зубоскалити. Хоч би дослухали спершу! Не хочте — як хочте, піду до Данилка. Він хлопець освічений, начитаний, вислухає і перебивати не буде. Удвох з усім впораємося.

— Освічений? А ми тобі що — довбехи неписьменні? — образився Миколка, миттю припинивши сміятись. — Ще невідомо, хто з нас більш начитаний! Та я всього Жуля Верна і Герберта Велса напам’ять знаю! І ще Роберта Стівенсона! Зараз усі на комп’ютерах помішалися, а от я все ще люблю книжки читати, так що не треба…

— Миколка хоче сказати, що ми не хотіли тебе образити, — вставила Діана. — Ми залюбки тебе вислухаємо — ти тільки поясни все детально.

— А я й намагаюся, — буркнув Семко і розгладив пожований Кабачком краєчок аркуша. — Ще раз засмієтеся — жодного слова більше від мене не почуєте.

— Не засміємося, — в унісон пообіцяли Миколка з Діаною, піднявши руки, як на присязі. Семко схвально кивнув.

— От і добре. А тепер розколюйтеся, начитані ви мої, — хто із вас чув легенду про козака Чорнорота?

Діана з Миколкою знову перезирнулися, цього разу безпомічно.

— Ну, давайте, — заохочував Семко. — Не соромтеся, демонструйте ваші знання.

— Я не чула, — нарешті визнала Ді. — Ніколи.

— І я щось не пригадую такого, — підтримав Миколка. — Просвіти.

— Так отож. Думайте, перш ніж кпинити. Втім, — тут замислене лице Семка прибрало поблажливого вигляду, і Діані закортіло злегка стукнути друга по носі, — цю легенду взагалі мало хто знає. Я й сам випадково про неї дізнався, якщо чесно…

— В інтернеті? — здогадалася дівчинка.

— Ну то й що? Дарма іронізуєш. Там повно різної інформації…

— І дезінформації також, — зауважив Миколка.

— Не присікуйтеся. Джерело надійне… Принаймні мені так здається.

— Яке саме?

— А таке! Український клуб скарбошукачів «Лопата»!

Миколка знову пирснув було, прикривши рота долонею, але відразу ж посерйознішав під важким поглядом Семка.

— Лопата, кажеш? Клуб? В інтернеті? — швидко перепитав він.

— Атож. Серйозні хлопці. Шукають скарби, обмінюються місцями, діляться досвідом…

— І невже щось знаходять? — поцікавилася Діана.

— Деякі — так, знаходять. Сам бачив їхні фотографії старовинних монет, посуду, прикрас усяких…

— Як же тебе прийняли до того клубу? — у голосі Миколки, здається, все ще чулася недовіра.

— Дуже просто. Я представився професійним шукачем, та й усе. Як вони перевірять? Написав, що дуже багато землі за життя перекопав. І я таки справді її багато перекопав — коли їздив до баби у Савинці картоплю садовити… Насправді вони приймають до себе всіх охочих. Ну так-от, я з ними поспілкувався кілька місяців, притерся трішки, почитав їхні історії про те, як вони їздять по країні в пошуках скарбів… Цікаво дуже! У мене завжди був інтерес до древніх епох, розкопок — суто теоретичний. Точніше, теоретичним він був, доки кілька днів тому у клубі не спливла легенда про козака Чорнорота.

— То розповідай уже, не тягни, — зажадала Діана.

— Ну, типу, цеє… Давно це було, — прочистивши горло, солідно почав Семко. — Значиться, жив на світі один козак, що прозивався на Січі Чорноротом. Як його насправді звали, ніхто не відав, бо кожного запорожця знали лишень на ім’я, що йому братчики дали. І був козак Чорнорот характерником, себто — чаклуном. Начебто велику силу мав. Міг зубами кулю впіймати, голими руками шаблю відвести, у вогні не горів, у воді не тонув, і все таке. Супергерой, одне слово. Та не шанували його січовики, бо поговір ходив, що Чорнорот із самим чортом знається. Ну от, а потім прийшла біда — цариця Катерина зруйнувала Запорозьку Січ. В ті останні дні Чорнорот і показав себе — вибрав зручний момент і пограбував своїх же товаришів, козаків, які за Дунай збиралися. Наслав чари, приспав їх і забрав усе, до чого дотяглися руки, а потім безслідно зник. Ось так усе й було. А далі? Якось одного дня з’явився в хуторі Веселому невідомий чоловік, безіменний, зате з купою грошей і золота. То й був козак Чорнорот, що ховався від помсти своїх побратимів. Побудував він великий дім, взявся господарювати — селяни й оком не змигнули, а вже хутір їхній став Чорним називатися, і належав тепер увесь йому, характернику. Та тільки козак-відступник на цьому не зупинився, все йому мало було. Легенда каже, що чесних людей він дурив, розоряв, тих, що з ярмарку їхали, — грабував… Одне слово, багато зла наробив дядько. Але врешті-решт колишні товариші віднайшли Чорнорота і влаштували над ним скорий козацький суд. І чари не допомогли — стратили його. Але скарбів Чорнорота не знайшли, бо він їх ретельно десь заховав. Подейкували, що мала лишитися карта, але де вона, теж ніхто не знав. Лише нещодавно на неї натрапили…

— То твій папірець і є ця карта? — підозріло примружився Миколка.

— Ага. Саме вона.

— І де ж її знайшли?

— Один хлопець з клубу скарбошукачів, пірнаючи з аквалангом, випадково виловив у Дніпрі закорковану пляшку, до половини заповнену піском, для баласту, значить, а ще в ній було оце, — Семко багатозначно потрусив папірцем. — Цей хлопець відсканував карту і виклав її на сайті клубу для загального користування.

— Для чого? — здивувалася Діана. — Чому він сам не вирушив шукати ці скарби, якщо вже мав карту? Який сенс показувати її іншим?

— Бо поки що ніхто не знає, що за місцевість на ній зображена! — тріумфально вигукнув Семко. — Ось у чому суть! Ніхто точно не знає, де саме доживав останні дні козак Чорнорот, і де був хутір Веселий, який потім зробився Чорним. Одні кажуть, що десь під Києвом, інші вважають, що у Криму, треті — що десь біля Корсуня. Словом, ніхто не відає напевно, де треба шукати скарби!

— І? — нашорошив вуха Миколка. — До чого ти хилиш?

— До того, що я точно знаю, де це місце, — заявив Семко.

Друзі витріщилися на нього, як на прибульця з космосу.

— Звідки? — здивувалася Діана.

— Моя бабуся у Савинцях розповідала мені дещо, коли я був ще зовсім малий. Вечорами я не хотів лягати спати, і тоді вона починала лякати мене Чорноротом. Тоді я ще не знав, хто це, але все одно боявся. Коли трішки підріс, я пам’ятаю, як запитався в неї: «А хто такий той Чорнорот?» І бабуся тоді сказала, що був колись дуже давно такий козак-чаклун, і що жив він на одному хуторі між Романівкою і Великими Сорочинцями, але більше нічого пояснювати не схотіла, сказавши, що мені воно однаково не потрібно. Та коли кілька днів тому я прочитав ту легенду, то відразу зрозумів, про кого йдеться!

— Між Романівкою та Великими Сорочинцями немає ніякого хутору! — нахабно вигукнув Миколка. — Ліси непролазні, та й усе.

— Зараз немає, — невдоволено поморщився Семко. — А тоді був. Двісті з гаком років пройшло… Можеш не перебивати?

— Вибач, — зніяковів Миколка.

— Я думаю, діло було так: Чорнорот закоркував карту в пляшку і кинув у річку Грунь-Ташань, що протікає в тих місцях, а потім ту якось винесло в Дніпро. Все збігається, а отже, місце, де він заховав скарби, саме там, де я сказав. І я вам пропоную вирушити зі мною туди, щоби знайти їх, поки не знайшов хтось інший. То як? Погоджуйтесь!

— Ідея цікава, — відгукнувся Миколка. — Хоча я дуже сумніваюся, що там до цього часу міг лишитись якийсь скарб. За двісті років землю могли перекопати, наприклад, будівельники…

— Сам же казав — там самі ліси, — стояв на своєму Семко. — Втім, я визнаю, що все може виявитися пшиком… Але якщо у когось є ідеї, як з більшою користю провести канікули, буду радий вислухати.

— Таких ідей нема, — погодилася Діана. — Ми згодні, Треба тільки погодити всі деталі, а ще розповісти твою історію Данилку, і якщо він не буде проти…

Глава 2

Данилко був не проти. Більше того, висловив авторитетну думку, що, проаналізувавши факти, він припускає, що скарб досі може бути на своєму місці, і з ентузіазмом погодився вирушити в подорож у призначений час. Залишалося тільки все ретельно спланувати й зібрати необхідний інструмент. І найгострішим питанням стало, що сказати батькам.

Семко вирішив їхати на пошуки рано-вранці, щоби встигнути повернутися до вечора. Правда, як пояснити, куди це вони зібралися аж на цілий день, залишалося невідомим. Дітлахи були переконані, що жоден з їхніх батьків не схвалить цей задум, навіть якщо і вдасться переконати їх у винятково науковій спрямованості експедиції. А Миколка Маковій лише уявив, що йому скаже тато на бажання шукати древні скарби, і миттю втратив увесь свій рум’янець. Пилип Петрович був суворим матеріалістом і вірив лише в ті скарби, що їх продукує людський розум, про що досить часто нагадував синові.

Залишалося одне — збрехати. Чи, як дипломатично назвала це Діанка, знайти поважну причину для одноденної відсутності.

Брехати батькам у Команді Мрії не любили. Данилко від такої дилеми — або сказати неправду, або нікуди не їхати — взагалі ледь не захворів. Нервувався, раз у раз згадуючи про честь офіцера, доки Миколка не витримав:

— Ти ж не офіцер, а журналіст. А журналісти часто брешуть.

— Хороші — ні, — твердо заперечив Данилко. — А я збираюся стати одним з найкращих.

— Між брехнею та вигадкою є певна різниця, — дипломатично зауважила Діана. — Коли вигадка звучить правдоподібно, то стає історією.

— Або легендою, — посміхнувся Миколка. Зрештою, рада Чотирьох постановила: за легендою для батьків, вони «їдуть зі своїм класом в Полтаву на екскурсію до музею образотворчого мистецтва». Міська рада досить часто влаштовувала для школярів такі поїздки як протягом навчального року, так і на канікулах, тому в рідні не мало виникнути жодних підозр. З метою уникнути зайвих питань усе спорядження було вирішено заховати в лісі, на їхньому форпості — як пишно іменувалася збита з дошок і фанери халабуда на дереві, де друзі за теплої погоди просиджували більшість вільного часу.

Та спорядження виявилося другою, не менш важливою проблемою. Потрібні були заступи або лопати, щоб копати, компас, аби правильно визначити напрям руху й не заблукати, а також запас їжі на увесь день, мотузка, сірники та намет. На останньому наполягав Данилко.

— Ми ж усього лише на день їдемо, — опирався Семко.

— Це ти зараз так думаєш. Але ніхто не знає, як воно складеться.

— Та ну, тільки зайву вагу на хребті тягнути, — скривився Миколка, який взагалі нічого не любив тягати на хребті. Його підтримала Діана. Та Данилко не відступав:

— Я візьму свій намет. І сам його понесу.

— Батьків подарунок? — припустила дівчинка.

— Так, а що? Він класний. Дуже легкий, важить складеним усього кіло, і тримісний. У разі чого, всі туди помістимося.

— Головне, щоби тебе не засікли з наметом на спині випадкові свідки, з тих, що товаришують з нашими батьками, — зауважив Семко. — Інакше наша легенда про екскурсію до Полтави накаже довго жити.

— Візьму до уваги. Я його замаскую. До речі, компас також з мене. І ще можу прихопити хорошу мотузку.

— А з мене тоді харчі, — з помітним задоволенням озвався Миколка. — І ще сірники.

І всі троє уважно подивилися на Семка.

— Якщо ви вважаєте, що з мене лопати, — насупився той, — то нагадую: це я знайшов карту. І здогадався, яке саме місце на ній намальоване. Мені ще доведеться по ній орієнтуватися на місцевості.

— Молодець, — лагідно кивнув Данилко. — Тобто, заступи нехай шукає Ді?

Семко насупився ще більше.

— Цього я не казав. Але як ми вліземо з лопатами в рейсовий автобус?

— Мовчки. У нових «ЛАЗів» салон просторий, — засміявся Данилко. — Та й лопати не обов’язково брати великі. Ти придумай краще, де їх узяти…

— У господарчих товарах купити, — миттю зорієнтувався Семко. — Бо в моїх батьків точно немає заступів.

— А мої спитають, нащо мені заступи в музеї, — підхопив Миколка. — Такі вже допитливі…

— Добре, — підсумував Данилко. — Двох невеличких лопат нам вистачить. В кого є вільні гривні, прошу здати в загальну казну.

Підрахунок коштів, зекономлених на шкільних обідах, приніс приємну несподіванку — їх виявилося досить багато, і вдалося навіть відкласти трохи на те, що Діана називала «про всяк випадок».

Відправлення призначили на сьому сорок ранку — о цій годині відходив перший рейсовий автобус на Романівку. Миколка, почувши, о якій порі йому доведеться вставати, мало не заплакав, та зрештою опанував себе, кілька разів подумки повторивши, що справжні шукачі пригод не розпускають нюні. Повертатися — звісно ж, із перемогою та скарбом — планували останнім автобусом, о сьомій вечора.

— Пізніше все одно немає сенсу, — сказав Данилко. — Сонце вже сяде, не навпомацки ж копати… О, а ще треба взяти ліхтар — нагадайте мені хто-небудь. Так що мусимо встигнути. Ось, — і він тицьнув пальцем у подаровану Семком карту Полтавської області, — дивіться. Вийти треба десь за три кілометри до Романівки і пару кілометрів пройти через ліс. А далі — як пощастить.

Узгодивши всі питання в теорії, Команда Мрії взялася за їхнє практичне втілення, і в повному складі вирушила до магазину господарчих товарів на околиці міста по стратегічний інструмент — лопати. Але там на них чекала прикра несподіванка — у вікні крамниці красувалося оголошення «Переоблік», від руки нашкрябане на цупкому картоні.

— Тільки не це! — у відчаї простогнав Миколка. — Ну чому саме сьогодні?!

— Мабуть, це дух Чорнорота не бажає, аби ми знайшли його скарби, — таємниче промовив Семко.

— І він справді вважає, що нас зупинить якийсь переоблік?! — Діана рішуче попрямувала до магазину й постукала в двері. Раз, другий, третій… Здалося, що минуло півгодини, доки двері привідчинилися, й у щілині між ними та одвірком з’явилося хитрувате лице діда Микити, незмінного вже протягом тридцяти років продавця господарчих товарів і завідувача магазином в одній особі.

— Чого тобі, дівчинко?

— Інструмент потрібен, — відповіла Діана твердо. — Для копання.

Завтра приходь. Не бачиш, я теє… зайнятий. Рахую. Що написано, бачиш? Умієш читати?

— Скільки у вас лопат зараз у крамниці? — тоненьким голоском круглої відмінниці поцікавилася Діана.

— Совкових чи садових? — втягнувся в розмову дід.

— Краще саперних.

— Са… Ну… кхе-кхе… дві десь точно валялося.

— То продайте їх нам, і жодної не лишиться. Легше ж рахувати буде.

Дід Микита думав довго, ледь не довше, аніж відчиняв, та все ж не знайшов у словах Діани жодного ґанджу.

— Ну давай гроші. Тільки, цеє… без здачі.

Дівчинка швидко відрахувала потрібну суму, і за кілька хвилин стала повноправною володаркою двох прекрасних саперних лопат з ручками кольору хакі. Всі цьому дуже втішилися, а Миколка аж розцвів.

— Ді, ти геній, — оголосив він. Данилко та Семко кивнули на знак цілковитої згоди.

— Гей, малеча, — гукнув дід Микита, вже коли вони відійшли від крамниці. — А нащо вам лопати, ще й так хутко? Що горить?

— Нічого не горить. Скарби будемо шукати, — озирнувшись, гукнула Діана у відповідь.

— Усе вам смішки з бабиної кішки, — беззлобно хмикнув старий. — От уже, жартівники. Комедіянти…

— Зазвичай, коли ти кажеш правду, тобі чомусь не вірять, — зауважила дівчинка вже по тому, як заступи та рюкзаки опинилися на форпості. — І навпаки. Чи не дивно?

— То пусте. Уяви, як здивується дід Микита, коли побачить наші фотографії в газетах! — завзято мовив Семко, котрому було нині не до філософських питань. — Можна скарб до музею віддати. До Полтави. Чи навіть до Києва. Нам за це виплатять чверть від вартості знайденого, це закон такий є, я точно знаю. І тоді…

— Ой, Семчику, зачекай, — зупинила потік його мрій Діана. — Не кажи «гоп!», доки не перескочиш.

…У ніч проти Вирішального Дня нікому з них не спалося.

Глава 3

Батьки всіх чотирьох майбутніх скарбошукачів приязно поставилися до їх одноденної мандрівки (звісно, знали б вони правду, реакція була б зовсім іншою). Але зараз вони перебували у блаженному невіданні, а тому з благословінням випроводили своїх чад у дорогу ні світ, ні зоря.

О пів на восьму всі четверо мандрівників різної стадії заспаності стояли на зупинці, тримаючи в руках замасковані ганчір’ям інструменти майбутнього збагачення, а о сьомій сорок уже підстрибували на задньому сидінні автобуса, котрий сьогодні прийшов на диво вчасно, хвилина в хвилину. Настрій у всіх був чудовий, за винятком хіба що Миколки, котрий ніяк не міг прокинутися і періодично клював носом.

Поїздка тривала близько години. Протягом цього часу друзі захоплено роздивлялися мальовничі краєвиди, розписані золотавим ранковим сонцем. Місця були справді гарні: навколишня природа, давно прокинувшись від зимової сплячки, радо приміряла на себе зелене вбрання. Від цих барвистих картин навіть Миколка пожвавішав і вже до кінця поїздки став бадьорим та свіжим, як огірочок. Семко — єдиний, хто точно знав, куди їхати, уважно стежив за відомими лише йому орієнтирами, аби не проґавити місце зупинки, а коли зауважив щось знайоме — щосили крикнув до водія:

— Зупиніть десь тут, будь ласка!

Вони зійшли біля плакату з написом «Бережіть ліс від вогню», що стирчав якраз на межі доволі густого переліску. Коли автобус чхнув їм на прощання густим чорним вихлопом і продовжив свій маршрут, Миколка озвучив загальну думку Команди:

— Ну, і куди далі?

— Один момент, — Семко знову витяг роздруковану карту і поважно її розгорнув. — Ось, бачите цю чорну плямочку? — Він тицьнув пальцем у намальовану цятку, що нагадувала літеру «С». — Це і є те, що остаточно підтвердило мої гіпотези.

— І що ж це? — озвалася Діана.

— Озеро, — відказав Семко. — Невеличке озерце. Я зрозумів це, коли знайшов таку саму літеру «С» на зовсім новій, сучасній карті цих місць. Отже, ми на правильному шляху. Нам треба проминути водойму, і тоді десь метрів за п’ятсот на північ від нього можемо починати копати. Саме на те місце, за моїми розрахунками, вказує жирний хрестик.

— Там і був хутір Чорний? — поцікавився Данило.

— Ні. Хутір був далі — ще кілометрів зо п’ять углиб лісу. Чорнорот же не дурень був, щоби закопувати свій скарб у самісінькому селі.

— Будемо сподіватись, що твої розрахунки не зрадять, — пробурчав Миколка, але тільки для вигляду — насправді ж настрій у нього був бойовий і навіть оптимістичний. — Веди, отамане!

Це звернення сподобалося Семкові — він розплився у задоволеній посмішці, гордовито випнув груди і посунув навпростець через ліс, періодично поглядаючи на Данилків компас. Решта скарбошукачів, зваливши на плечі весь свій реманент, з готовністю рушила слідом. Поволі вони заглибилися в самісінькі хащі; дорога, що лишалася позаду, остаточно зникла між дерев, чутно було лише хрускіт гілля під ногами та витьохкування весняних птахів у верхівках дубів, беріз та сосен.

— Краса яка! — захоплено прокоментував Данилко, озираючись. — Зовсім не шкодую, що приїхав сюди. Обожнюю природу!

— Шкода, що не всі такі, як ти, — Діана відкинула носаком кросівки розбиту пивну пляшку, що трапилася їй на шляху. — Не люди, а свинюки якісь…

— Не зводь наклеп на свиней, — вступився Миколка. — Вони насправді дуже чистоплотні. І пива точно не п’ють. Як власниця Кабачка, ти повинна це знати.

— Ну ось, я ж казав, що правильно йдемо! — гукнув раптом Семко і зупинився, вказавши рукою кудись між дерев. Друзі побачили там озерце, таке саме, як на карті — у вигляді літери «С», оточене вздовж берега тоненькими берізками, неначе в казці. Всі раптом відчули приплив сил, хоча пошуки скарбу ще й не почалися — але озеро було першим свідченням того, що історія Семка могла виявитися правдою. Дітлахи прискорили крок, намагаючись устигнути за ватажком, котрий почав уголос рахувати пройдені метри, і за кілька хвилин вийшли на галявину — невеличку, ошатну і доволі густо зарослу кущами. Семко діловито оглянувся.

— Ось, — тицьнувши пальцем у землю, оголосив він. — Карта вказує на це місце, плюс-мінус кілька метрів. Але печінками відчуваю, що це саме тут. Треба трохи розчистити ґрунт…

— Саме тут — не треба, — заперечила Діана. — Тут лише трава… Ти абсолютно точно впевнений, що це і є шукане місце?

Семко надувся.

— Скільки можна товкти воду в ступі? — розсердився ватажок. — Я ж сказав: плюс-мінус! Точно дізнаємось, коли почнемо копати.

— Ну, тоді, — підхопив Данилко, підморгнувши друзям, — нашому отаману надається почесне право першого копка.

— Аби не копняка! — засміявся Миколка.

— Ги-ги, дуже дотепно, — передражнив Семко, скидаючи наплічника і вправно звільняючи свою лопату від зайвого ганчір’я. — Були б усі такими скептиками, як ви, то Америку й досі б не відкрили. Ми ж Команда Мрії, не забули?! Мрії, а не фактів. Так що — вперед!

— Може, спочатку перепочинемо? Поїмо? — обережно запропонувала Діана. Семко заперечливо похитав головою.

— Та ну… Часу мало. А на повний шлунок працювати важко. Правда ж, Миколцю?

— Важко? — здивувався Маковій-молодший. — Чому?

Усі, включно з Миколкою, захихотіли.

Семко почав перший і встиг копнути тричі, доки до нього не приєднався Данилко. Дуже скоро процес розкопок повністю перейшов під їхній контроль — вони увійшли в раж заправських золотошукачів з Ельдорадо і копали по черзі, здається, зовсім не збираючись дозволяти Миколці з Діаною долучитися до справи. Щодо Діани, то дівчинка не особливо переймалася — вона розстелила на землі Данилків намет і вляглася на нього, насолоджуючись співами пташок та свіжістю повітря. Миколці ж таких простих радостей було замало. Він зі страдницьким виглядом описував коло за колом навколо ями, але побачивши, що копачі не звертають на нього жодної уваги, трохи образився і пішов блукати лісом.

Незважаючи на усунення від скарбошукання, настрій у нього був усе ще піднесений. Нічого-нічого, скоро Семко з Данилком потомляться, от тоді він і помахає лопатою досхочу. Може, саме йому й випаде розкопати скарб Чорнорота. Шосте чуття підказувало — щось тут таки має бути. Куди й подівся вчорашній скептицизм? Тепер він був майже впевнений, що додому вони вертатимуться не з порожніми руками. Ех, якби тільки все виявилося правдою! Ото буде свято! Спогадів вистачить аж до літніх канікул, якщо не до Нового року. Ну, а раптом вони нічого не знайдуть?.. Ні, такого краще не думати. Миколка нахилився і тричі постукав по тонкому стовбуру деревця, аби не наврочити — як завжди робила бабуся. Краще б усе-таки скарб виявився на місці. Тільки уявити, як тоді здивується тато! А у школі скільки галасу буде! Навіть більше, ніж після щасливої розв’язки у справі викрадення пана Радича!

Миколка пружно випростався і наступної миті потрапив обличчям просто у натягнуту між деревами сітку павутини. Павуків він терпіти не міг, тому, відчувши, як обличчя обліпили їхні бридкі тенета, скрикнув і закружляв дзиґою, намагаючись їх здерти. І сам не помітив, як зненацька опинився на якійсь галявині… А хтось позаду схопив його за плече.

Тут хлопчик відразу забув про павуків. Він зарепетував так голосно, що аж луна покотилася лісом, а з дерев у небо злетіла ціла зграя гайвороння, і щосили смикнувся, прагнучи звільнитися від ворожої хватки. Позаду гучно тріснуло — і невидима рука відпустила плече, а під ноги щось важко впало. Продерши очі від залишків павутиння, Миколка нарешті побачив, що це… Ну і ну! Хоч смійся, хоч плач — старий-престарий дерев’яний хрест! Ось що, виявляється, його вхопило, чи, точніше, сам Миколка зачепився за нього плечем. Та це ж цвинтар — древній, всіма забутий… Близько двох десятків невеличких пагорбів, порослих травою, й кілька перекошених хрестів, таких самих, як той, котрого він щойно звалив. От незграба!

Миколці стало дуже ніяково через цю пригоду, він підхопив хреста і відволік його до дерев, де й покинув. Усе одно на місце приладнати вже не вийде — деревина вся спорохнявіла, аж у руках розсипається. Потім вернувся до потривоженої могили і схилив на хвильку голову, таким чином ніби вибачаючись за свій вчинок перед предками. Потім замислено озирнувся. Цікаво, хто тут похований? Напевно, мешканці того древнього хутора… То, може, й козак-зрадник Чорнорот закопаний на цій же галявині?

— Микольцю! — долинув з-за дерев стривожений крик Діани. О, його вже шукають. Миколка кинув останній погляд на цвинтар і попростував до своїх. Усі троє виглядали його між дерев, а коли помітили, на обличчях компанії відбилося виразне полегшення.

— Це ти кричав? — запитала Діана. — Ми перелякалися… Що там сталося?

— Нічого не сталося, — спокійно відказав Миколка й махнув рукою. — Я легені розробляв. Тренувався страшно горланити на випадок, якщо доведеться когось залякувати… Наприклад, тих, хто схоче відібрати у нас скарб. Здається, пролунало досить загрозливо, правда?..

— Ага, — іронічно покивав Семко. — На мене ледь гикавка не напала. Думав, ти кабана зустрів чи ведмедя… Зайнявся би чимось.

— Залюбки, — Миколка протягнув руку. — Давай лопату.

Семко хотів щось сказати — мабуть, відмовитися, але пильно вдивився в обличчя друга, схвально кивнув і, легко вистрибнувши з ями, — з не такої вже й глибокої ями, як для двох копачів, раптом зловтішно подумав Миколка, — простягнув тому лопату.

— Тримай. Скажеш, як упрієш.

— Не дочекаєшся, — хлопчик діловито поплював на долоні й бадьоро взявся до справи.

Глава 4

Вони мінялися тричі, копаючи по черзі — Данилко та Миколка, Миколка і Семко, Семко і знову Данилко — однак бажаного результату це так і не принесло. Час спливав, яма ширилася й поглиблювалася, Діанка жартома повторювала, що хлопці ось-ось докопаються або до антиподів, або до магми — та вони не знайшли нічого більш-менш цінного, окрім кількох глиняних черепків та десяток гільз часів другої світової війни. У Миколки розболілася спина, на долонях виступили водянисті пухирі. У жартах Діани, яких, утім, ставало все менше, виразно чувся розпач. Данилко копав мовчки і спокійно, дуже зосереджено, а Семко — з якоюсь відчайдушною впертістю. Дітлахи забули навіть про обід, і лише коли сонце заховалося за верхівки дерев й почали спускатися весняні сутінки, першим отямився Данилко.

— Усе, відбій, трудяги. Час додому збиратися.

— Ну ще трохи, — з нехарактерною для нього жалібністю попросив Семко, стискаючи древко лопати так міцно, наче то була зброя. — Я певен, тут щось є.

— Добре, коли так, — незворушно погодився Данилко. — Тоді приїдемо сюди знову, скажімо, післязавтра, і продовжимо пошуки.

— А яму так і лишимо розритою? — скрикнув Семко. — Що, як тут хтось з’явиться і знайде те, що належить нам?

— А ти хочеш закидати яму, а потім знову її розкопувати?! — обурився Миколка. — Повна дурня! Ти що, трактором зробився? Екскаватором?

— Вилазь, Семчику, — підтримала хлопців Діана, підійшовши до краю ями і дивлячись на друга згори вниз. — Ми запізнимося на автобус. Не засмучуйся, перша спроба часто невдала. Сам знаєш. Ось коли ми…

Ді не встигла закінчити, бо в унісон її словам Семко спересердя пожбурив лопату, і та, описавши коло у повітрі, приземлилася, брязнувши об щось металеве. Цей звук, що пролунав, неначе грім з ясного неба, змусив дітлахів завмерти — на якусь мить. Потім Семко, вигукнувши щось войовниче, кинувся туди, де впала лопата, і заходився розгрібати землю голими руками. Данилко спустився по прив’язаній до дерева мотузці в яму і приєднався до нього. Діана та Миколка терпляче чекали. За кілька секунд Семко вже тримав у руках невеличку металеву коробочку. Обличчя хлопця витягнулося — для вмістилища скарбів знахідка була відверто замала. І занадто нова.

— Це жерстяна коробка з-під монпансьє, — визначив обізнаний Данилко, зазираючи Семкові через плече. — Такі робили років сорок тому. Чи п’ятдесят. Боюся, що Чорнорот тут точно ні до чого.

Брудні пальці Семка вже знімали кришечку з коробки. Всередині виявився списаний клаптик паперу, а під ним — металева гривня. На монету Семко вирячився так, ніби не бажав вірити власним очам, а потім схопив записку, швиденько пробіг її очима, сів на щойно розкопану землю і простягнув папірець Данилкові.

— Це лист, — сказав він безбарвно. — Мені…

— Читай вголос, — зажадав Миколка.

— «Любий друже», — почав Данилко, — «якщо ти читаєш цього листа, то прийми наші вітання. Ти пройшов випробування і знайшов свій перший скарб у житті. Ти — справжній шукач скарбів! Ми тобою пишаємося і раді повідомити, що тебе буде офіційно зараховано до українського клубу скарбошукачів „Лопата“, щойно ти надішлеш як підтвердження текст цього листа на нашу електронну пошту. Відтепер ти можеш вільно брати участь у наших експедиціях. Нам потрібні такі хлопці, як ти! З повагою, лопатівці».

Данилко співчутливо глянув з-під окулярів на Семка, котрий сидів, не підводячи голови і ніяк не реагуючи на прочитане, й додав:

— Тут є пост-скриптум. Ось він. «Козак Чорнорот справді існував, проте ніхто не знає, де шукати його скарб і чи існує він узагалі. Втім, на світі ще багато скарбів, і ти обов’язково знайдеш один із них. Ніколи не розчаровуйся».

— Я й не розчарований, — нарешті озвався Семко. — Я просто розчавлений! Ми вгатили на це цілий день, батькам набрехали, руки до крові постирали, і що в результаті?..

Коли Семко хвилювався, він починав говорити зовсім як дорослий.

— Ну, якби лопатівці поклали туди не одну гривню, а десять, ми б хоч відбили свою дорогу, — зауважив Миколка зі смішком. Почувши це, Семко зірвався на рівні ноги, вибрався з ями, подав руку Данилкові, аби той зробив те саме, і, обтрушуючись, майже прокричав:

— Та не в грошах справа! Ви що, думаєте, я забагатіти хотів?! Це була пригода, від якої перехоплювало дух, і зараз таке відчуття, як… ніби… — не знайшовши потрібних слів, хлопчик лише знесилено махнув рукою. — Ет…

— Семчику, ми все розуміємо, — заспокійливо промовила Діана. — Ця наша вилазка була чудесною пригодою і лишається нею. Невже не бачиш? Адже саме тому лопатівці написали про розчарування… Поглянь на це з іншого боку.

— З якого ще боку?

— З їхнього. З нашого. Ти пройшов бойове хрещення. Відшукав скарб — малюсіньку коробочку у величезній ямі. Виявився досить настирливим і уважним для того, аби взагалі знайти потрібну місцевість і точно визначити, де копати. Ти маєш собою пишатися!

— Це точно, — підтвердив Данилко. — Ти — молодець. Я, коли ми жили в Севастополі, теж скарби шукав — тільки у морі. Пірнав з аквалангом. І нічого не знайшов, навіть десяти копійок! А тобі відразу ціла гривня привалила.

На тремтячих губах Семка з’явилася невпевнена посмішка.

— Ви справді так думаєте?

— Ну, так! — дзвінко вигукнув Миколка. — Що тут думати? Ми це знаємо! Це факт! А Команда наша, хоч і мріє, але й логіки не цурається, правда ж?

Семко відкашлявся.

— Ну, то я… дякую вам усім.

— За що? — не зрозуміла Діанка.

— Ну, за те, що не сміялися.

— Чого б це? — знизала плечима дівчинка. — Все було класно.

— І за допомогу теж. Без вас я б не впорався. Копав би до ночі…

— Оце добре підмічено, — солідно підтвердив Миколка. — Гуртом і батька легше бити!

— До речі, про батька, — подав голос Данилко, глянувши на свій годинник. — Хто кого битиме, не знаю, але маю для вас погану новину. Здається, ми спізнилися на автобус. На останній автобус, — наголосив він.

Глава 5

— Ніколи собі не пробачу, — бурмотів Семко, міряючи кроками узбіччя. — Це я вас у халепу втягнув. Через мене тепер усім дістанеться. Наївний, невже я справді очікував знайти скарб? Дитина, та й годі…

— От припинив би ти жалітися, — розсердилася Діана. — Хіба ти нас силою тягнув? Ми самі захотіли взяти участь у цій пригоді. І ми так само, як і ти, сподівалися на те, що скарб справді знайдеться. Але, попри все, особисто я ані крапельки не шкодую, що поїхала з вами, хлопці. Ми чудово провели час, і я ще довго згадуватиму цю нашу вилазку. А автобус… Ну, буває. Що тут такого страшного? Зупинимо якусь машину і доїдемо…

— Ага, тільки чомусь жодної не видно, — сумно зауважив Миколка, у якого в голові безперервно прокручувалися картини пізнього повернення додому й виправдовування перед батьком. Цього разу в старшого лейтенанта Пилипа Петровича Маковія терпець точно увірветься. А про наслідки… Ой, краще й не думати. — Вже скоро зовсім темно стане, і хоч би одна попутка проїхала! Вимерло це шосе, чи що?..

Справді, за ту годину, що друзі простояли на узбіччі траси, повз них промчав лише один автомобіль — та й той був молоковозом із двомісною кабіною. Вже стемніло, і порожнеча на дорозі лише посилювала враження відірваності від великого світу. Від цього робилося незатишно.

— Нічого не вимерло! — заперечила Діана, як могла бадьоро. Наче на доказ її слів здалеку почулося якесь деренчання. Воно наближалося, наростало, несучи з собою останню надію на благополучне повернення додому.

— Так, слухайте всі, — скомандувала дівчинка. — Ви відходите подалі, до дерев, а я зупиняю авто сама. Якщо зупиниться — щодуху біжіть до мене. Згода?

Хлопці кивнули і слухняно відійшли. Та на третій секунді очікування поки що невидимого транспортного засобу не витримав Миколка.

— А чого це ми відійшли?

— Щоб не налякати водія нашою кількістю, — пояснив тямущий Семко.

— Думаєш, водій більше злякається, побачивши нас на узбіччі, ніж коли ми вискочимо з кущів і побіжимо до його машини? — не второпав Миколка. Хлопці перезирнулися.

— Миколка має рацію, — підтримав Данилко. — Повертаймося.

Вони порівнялися з Ді саме вчасно для того, аби побачити автомобіль, що мав їх врятувати. Діанка, почувши кроки хлопців, зашипіла щось сердите, але враз замовкла, коли помітила авто. Невеличке, розміром із мотоциклетну коляску, більш за все схоже на перепиляний навпіл «Запорожець», невідоме чудо техніки проторохтіло повз розгублених скарбошукачів на швидкості повільного вальсу, та все ж устигло зникнути з поля зору, перш ніж Діана отямилася і підняла руку. Хлопці ж узагалі приходили до тями ще хвилину, не менше.

— Матінко, що це було? — нарешті пробурмотів Миколка. — І воно ще їздить?

— Може, хтось поцупив машинку з автоатракціону? — висунув версію Семко.

— Це «інвалідка».

Всі повернулися до Данилка.

— Що? — перепитав Семко.

— Так на неї в народі кажуть. Спеціальна машина для інвалідів — таких, що не мають ніг. У неї ручне керування, і лише два місця в салоні, і… Такі робили дуже давно. Я не знав, що вони ще на ходу, — якось безпомічно закінчив хлопчик.

— Вони, як бачиш, на ходу, а ось ми простоюємо, — сумно констатував Семко. — Немає ради. Давайте дзвонити батькам — нехай хтось із них за нами приїде.

Миколка здригнувся від таких перспектив і дуже голосно зітхнув.

— Давайте ще почекаємо.

І вони почекали ще дві години. Надвечір’я остаточно перетворилося на ніч, а по трасі за цей час промчало лише три автомобілі. Жоден не зупинився. Стало не лише темніше, а ще й значно холодніше — приємна денна весняна свіжість, минувши стадію прохолоди, враз перетворилася на холод, ще й погрожувала заморозками. Зрештою Діана мовчки полізла до свого рюкзачка по мобільник.

— Уже пора?.. — засопів носом Миколка.

— Уже дві години, як пора, — різко відмовила Діанка і раптом завмерла на мить, а потім ляснула себе по лобі.

— Що? — з підозрою поцікавився Миколка.

— Згадала. Згадала, що забула мобільний удома. Похапцем збиралася, сонна, а він лежав на столі… — дівчинка так розгубилася, що ледь не заплакала.

— Вибачте… — тільки й змогла сказати вона.

— Та пусте, — великодушно відповів Семко, нишпорячи у своєму рюкзаку. — Зараз я свій дістану, і в нас вийде… — він не договорив, що саме, кинув рюкзак на землю і почав плескати себе по кишенях.

— Ну, а в тебе що? — спитав Данилко.

— Здається, я свій мобільний десь посіяв. Гадки не маю, де. Він наче в кишені був, хоча ні, стривай… У рюкзаку, точно! Може, я щось із наплічника діставав, і він… теє… випав?

— А може, ти його просто вдома забув? — припустила Діана. — Ну, як я?

— Ні. Я з вечора його в штани поклав, а потім переклав до рюкзака. І перевіряв перед виходом — був на місці. Де тепер його шукати?

— В ямі, — попри скрутну ситуацію, Миколка всміхнувся. — Якщо його добре землею присипало, буде нашим другим скарбом.

— Ага, який доведеться шукати навпомацки, — судячи з голосу, Данилкові було не до сміху. — Я теж без мобіли, друзі. Тільки я її не забув, а навмисне вдома залишив. Вона зламалася, і тато обіцяв спробувати полагодити. А якщо ні — купить мені нову. Так що… Одна надія — на Миколку.

— Легко! — Маковій-молодший махнув руками, мов заправський ілюзіоніст, і в його долоні справді з’явився телефон. Справний, заряджений, ніде не забутий і не загублений. Миколка дуже собою пишався. Так, що навіть страх перед батьком трохи минув. Тож почувши у слухавці металевий голос, котрий сповіщав «На вашому рахунку недостатньо коштів для з’єднання», хлопчик спершу вухам своїм не повірив. Спробував ще раз — той самий результат.

— Нічого не розумію, — пробурмотів він, ледь не плачучи. — Позавчора ж тільки картку купив! На двадцять п’ять гривень! Ледве випросив у тата! Де ж вони поділися?

— Перевір рахунок, — втомлено сказала Діана. Миколка послухався і розгубився ще більше.

— Ві… вісім копійок? — скрикнув він обурено. — Це маячня якась! Це точно нечиста сила!

— Пригадай, кому ти дзвонив учора! — зажадав Данилко. Хоча це вже не мало особливого значення, йому просто стало цікаво.

— Та нікому! — забожився Миколка. — Ну з тобою говорив хвилини дві. Із Семком — ще три, не більше. І все! Навіть Ді не дзвонив! Ну хай це п’ять гривень у мене забрало! А де решта?!

— Ну що ж, — розважливий Данилко, як істинний журналіст, підійшов з іншого боку. — Перефразуємо питання. Куди ти дзвонив учора?

— Та нікуди! Ну… — тут кругленьке лице Миколки витягнулося так, що це стало помітно навіть у темряві. — Ой…

— А конкретніше? — зажадала Ді.

— Я мелодії качав. Побачив рекламу в телевізорі, і… Всього лиш три мелодії! «Червона рута» і ще… — Миколка замовк. Діана виразно зітхнула.

— Телевізор — це зло, — заявила вона. — Ліпше читай книжки, Микольцю.

— А я й читаю, — огризнувся той. — Просто побачив…

— А ціну за хвилину з’єднання ти, мабуть, не розгледів, — здогадався Данилко. — Там вона навмисне подається таким дрібнесеньким шрифтом і без податків, та й розміщується десь унизу, аби менше на неї увагу звертали. А вартість там добряча, гривень до десяти за хвилину чи за мелодію — коли як.

— Але ж це неправильно! Це порушення!

— Точно, Микольцю. Завтра подамо на них до суду! — пожартував Семко. — То що нам робити зараз?

— Повернутися туди, де ми копали, поставити намет, розкласти багаття й чекати, коли Миколчин тато стурбується відсутністю сина і сам йому подзвонить, — річуше мовив Данилко. — Мобільний, друже, не вимикай.

— А я й не збирався, — шмигнув носом Миколка. — Я собі не ворог. Тільки цеє… Тато ще не скоро стурбується. Він сьогодні на чергуванні, прийде додому десь о третій ночі. А мене немає. От лишенько…

— Нічого. Зате він буде радий почути, що ти живий і здоровий. Це точно. Я пана Маковія добре знаю. Ну, покричить трохи і пробачить, — упевнено сказав Семко.

— Трохи?! — Миколка схлипнув.

— А крім того, — додав Данилко, — хтось із наших батьків може розхвилюватися ще раніше. Передзвонить Пилипу Петровичу, а він тоді — нам. Якщо хочеш, я слухавку візьму. Поясню ситуацію…

— Не треба, — мужньо відмовився Миколка. — Я сам.

— А нам обов’язково йти туди, до ями? — спитала Ді. — Далеко, та й моторошно дуже, якщо чесно…

— Ну, не на дорозі ж намет ставити. І не на узбіччі, — син офіцера Данилко швидко взяв керування на себе. — Тут ми можемо впасти в око не лише рятівникам. Мало хто вночі проїде. А там точно ніхто не з’явиться. Місце досить затишне, поїмо нарешті, біля вогню посидимо…

— Чомусь мені зовсім їсти не хочеться.

— Ще захочеться, Ді. А як ні, то все одно — треба. Це наказ. І не бійся. Ми ж з тобою.

— Гаразд, — Діана взялася за лямки рюкзака, щоб поправити його на спині. — Твоя правда, Данилку. Рушаймо.

— Ага. Може, й Семкова мобілка знайдеться, — понадіявся Миколка. — Якщо нею зараз не користується дух козака Чорнорота.

— Аніж зуби шкірити, краще подумай, що ти батькові скажеш, — несподівано навіть для себе самого Семко засміявся і підняв свого наплічника із землі.

Глава 6

Усі разом вони повернулися на місце денних розкопок. Що й казати, вночі воно видавалося набагато похмурішим і… чого приховувати — страшнішим. Темрява, що розтеклася між стовбурами, ухання пугача десь у глибині лісу й таємничі потріскування з усіх боків примусили компанію притихнути. Яке щастя, що Данилко таки взяв із собою ліхтар — великий і потужний, та ще й із вбудованим радіоприймачем. Його світла вистачало, щоби розсіяти пітьму на кілька метрів уперед. А радіо на прохання Діани Данилко ввімкнув уже через три хвилини після того, як вони увійшли до темної хащі — музика хоч трохи маскувала цю моторошну тишу, і на душі ставало дещо спокійніше.

Діставшись до знайомого місця з викопаною ямою, друзі поскидали всі сумки докупи і почали готуватися до вимушеної ночівлі. Семко з Данилком заходилися збирати дрова для вогнища, Діана — розпаковувати Данилків намет, а Миколка зі стурбованим виразом на обличчі міряв кроками галявинку в пошуках Семкового телефону.

— Не подобається мені все це, — бурмотів він, і невідомо, що саме малося на увазі — можливий дзвінок тата, необхідність виправдовуватись перед батьками по поверненні додому, неможливість знайти Семкову слухавку чи перспектива провести ніч у темному холодному лісі. Мабуть, геть усе.

Холоднеча підганяла їх, і дрова були зібрані дуже швидко. Вогонь запалив Семко за допомогою сірників та уривка газети, і скоро на галявині розгорілося справжнє вогнище. Це посприяло підвищенню настрою Команди — тепер їхня вилазка вже здавалася звичайним пікніком на лоні природи. Всі четверо розсілися навколо багаття й почали витягати нез’їдені протягом дня припаси — аромат диму добряче роз’ятрив їм апетит, навіть Діані, котра зовсім не планувала вечеряти.

— Як добре все ж таки, — сказав Данилко, нанизуючи сосиски на довгий прутик. — Якби не ця неприємна ситуація з батьками, можна було б просто насолоджуватися життям, та й усе. Особисто я ніколи не був у лісі вночі. Виявляється, це дуже класно. Страшнувато, але класно.

— Страшнувато, це точно, — погодився Семко. — Але я знаю кілька історій, які набагато страшніші, і ця наша пригода у порівнянні з ними…

— Тільки спробуй їх розповісти, — Діана виразно погрозила йому кулаком, і хлопець з посмішкою замовк. Далі друзі мовчки смажили над вогнем сосиски, варену картоплю і навіть помідори, а в цей час із ліхтаря-радіоприймача лунала якась приємна музика. Данило мав рацію — все справді було чудово. Загроза конфлікту з батьками вже не здавалася такою гострою — тихе потріскування дров, пахощі смаженої їжі та тепло, що йшло від багаття, діяли на юних археологів заспокійливо. Навіть Миколка, здавалось, змирився з тим, що цього разу тато, м’яко кажучи, зовсім не схвалить нової витівки їхнього товариства. Ну й нехай — зате зараз, у цю мить, усе просто прекрасно.

Коли всі запаси були з’їдені й випиті, Семка знову потягнуло на розповіді страшилок.

— Я якось чув, що один хлопчик пішов із друзями до лісу гратись у хованки, — ухилившись від помідору, яким у нього пожбурила Діана, він продовжив: — Так ось, він так добре заховався, що відстав від інших і заблукав. Ну от, іде він між деревами, кличе своїх приятелів, аж бачить: із дерева стирчить чиясь рука…

— Семку, ну я ж тебе просила, — скривилася Діана. — Я не люблю жахалки! А тим більше — в нічному лісі…

— Не зважай, — Данилко, що сидів поруч, поплескав її по плечі. — Він все вигадує…

— А ось і ні! — заявив Семко. — Чиста правда! Він до дерева, думав, що то хтось із його друзяк заховався в дуплі, але повністю не вліз, проте ні! Бачить він — ніякого дупла там і немає, просто стирчить собі рука, та й усе. Він перелякався, і давай відступати назад. І що ви собі думаєте? Рука розтиснула пальці й потягнулася до нього!

— Та ну тебе, — кинув Миколка і здригнувся.

— Кажу — так і було. Хлопець давай тікати, але як не озирнеться — а ця рука все ще позаду нього, тягнеться між дерев. Мабуть, метрів із тридцять виросла…

— І що? — спитав Данило із захватом, якого виразно бракувало його подрузі.

— Що, що… Не зміг він від неї втекти. Схопила вона його і втягнула у своє дерево майже повністю. Тепер кажуть, що з того дерева досі стирчить рука маленького хлопчика…

— Маячня якась, — твердо сказала Діана.

— А ви мою історію послухайте, — підхопив Данило естафету Семка. — Це точно правда, мені тато розповідав. Колись давно він служив на флоті на Далекому Сході й розказував мені, що на їхньому судні одного разу завівся привид.

— Привид? На кораблі? — здивувався Семко.

— Так. Тільки то був не такий привид, як ми звикли уявляти — якась фігура в білому простирадлі… Ні, ті хто його бачив, казали, що він схожий на утопленика. Матрос у згнилому смугастому тільнику, замість волосся у нього водорості, шкіра вся біла, а очей зовсім немає — риби виїли…

— Я думала, ти в такі речі не віриш, — з надією в голосі мовила Діана.

— Взагалі-то, не вірю, — задумливо відповів Данилко. — Але цю історію мені розповів тато, а він ніколи не бреше…

— Ну і що було далі? — підбивав на продовження Семко.

— А нічого. Він просто вештався ночами по коридорах, хлюпав розмоклими чоботами і щось собі бурмотів. А один матрос запевняв, що якось прокинувся серед ночі у своїй каюті, а цей привид висить на стелі й на нього дивиться… Без очей дивиться! Цей матрос дуже скоро збожеволів, і досі в лікарні. А той привид зник з судна, як тільки вони вони відійшли від берегів Японії…

— Шик! — схвалив оповідь Семко. — Аж мороз поза шкірою пішов.

— А мені нічого розповідати, — буркнув Миколка. — Хіба тільки те, що ми сидимо біля самісінького цвинтаря.

— Що?! — зойкнула Діана, для якої ця новина стала останньою краплею.

— Ага. Я сьогодні вдень його знайшов. Дуже старе і закинуте кладовище, з кількома хрестами. Одного хреста я випадково звалив…

— Ну дає! А чого ж нам не сказав про свою знахідку?

— Та якось не до того було, — знизав плечима Миколка. — Ми ж скарб шукали…

— Якби попередив, ми б вибрали якесь інше місце для ночівлі! — нервово дорікнула Діана. — Я ж тепер заснути не зможу!

— Та годі тобі, Ді, — махнув рукою Семко. — Що тобі ті кілька старих могилок у лісі?

— А от ви уявіть собі, хлопці, — Миколка неначе про щось згадав. — Мій тезка, Микола Васильович Гоголь, же багато писав про наші місця! Про Миргород і про Сорочинці… А якщо то все насправді було? Про утопленицю… І про Басаврюка… І про Вія теж… А що, як той цвинтар уночі оживає, і мерці блукають лісом? І Чорнорот серед них…

— Дуже тобі дякую, Микольцю! — Діана аж на ноги зірвалася. — Дуже дякую вам усім, молодці, що сказати — вмієте залякувати бідолашну дівчину! Безсердечні, і… — вона раптом сіла так само швидко, як і звелася.

— Що таке? — всі раптом насторожилися.

— Світло! Здається, автомобільні фари! Отам, між дерев. Хтось їде сюди, у ліс…

— Гасіть вогонь, — скомандував Данилко. — Швидко.

Сам він простяг руку і вимкнув ліхтар. Світло і заспокійливі звуки радіо миттю зникли.

— Чому? — не зрозумів Миколка. — А раптом водій допоможе нам дістатися додому?

— Сам подумай — чи багато нормальних людей заїжджають машинами вночі у майже непролазний ліс? Кажу вам, це щось недобре. Гасіть вогонь, доки нас не помітили. А то знаєте — всяке трапляється з небажаними свідками…

— Данило має рацію, — кивнув Семко. — Гасимо, швиденько!

Приятелі підхопилися зі своїх місць і за кілька секунд затоптали багаття підошвами кросівок — добре, що воно вже догорало. Ліс миттю занурився у первинний морок. Четвірка затихла і прислухалася, якомога щільніше притиснувшись одне до одного.

Й справді — десь віддалік почувся звук двигуна. Не те бурчання, яке видавала смішна двомісна машинка, а справжній гул, не надто голосний, але рівномірний — що безпомилково вказувало на хороший автомобіль. А за мить з’явився і він сам. Обережно лавіруючи між дерев, джип невизначеного кольору — у скупому світлі фар було годі щось розрізнити — доповз до того місця, де, як запевнив Миколка, і був цвинтар. Двигун затих, але фари не згасли.

— Чого вони світло не вимкнули? — так тихесенько, що ледь чуючи себе самого, прошепотів Семко. — Акумулятор же сідає…

— Зараз дізнаємося, — так само тихо відповів Данилко.

Тричі ляснули дверцята таємничого автомобіля, і три чорні тіні, відокремившись від нього, рушили поміж дерев. Почувся шурхіт та тріск гілок, і між прибулими зав’язалася жвава розмова. На жаль, хоча говорили вони досить голосно, будучи певними, що вони тут самі, вітер доносив до дітлахів лише уривки окремих слів, які не піддавалися розшифруванню. Першим не витримав Миколка.

— Давайте глянемо, що вони робитимуть, — запропонував він. — Підкрадемося трохи ближче. Заразом і чутимемо краще…

— Для чого? — заперечила було Діана, але, як не дивно, Семко з Данилом підтримали ініціативу Миколки.

— Треба розвідати, що до чого, — кивнув ледь помітний у темряві Семко. — Нюхом чую — кримінал.

— І що? — Діана зробила ще одну спробу відмовити друзів. — Це вам не в рідному місті із засідки стежити. Якщо то справжні бандити, і якщо вони нас помітять — допомоги марно й сподіватися. Ви це розумієте?

— Розуміємо, — прошепотів Данило. — Але ми все одно вже тут, поруч із ними. Якщо підкрадемося ближче на кілька метрів, то зможемо бодай дізнатися, чого їм тут треба. Ми ж Команда Мрії, чи ні? Хіба це не наша справа?

— Це дуже небезпечно, — продовжувала Діана, звісно, сама не збираючись залишатися на галявині. Друзі почали обережно просуватися вперед.

Глава 7

На висвітленому фарами нічному цвинтарі між трьома невідомими розгорався якийсь конфлікт.

— Ти кого дурити надумав? — гарячкував один, кремезний і мускулистий, звертаючись до другого, худого та високого, неначе жердина. — Що значить «не знаю, де»? Пам’ять відшибло? То ми з Косухою тобі зараз швидко голову продуємо.

— Ага, на раз, — загрозливо озвався Косуха — силует середнього зросту і зовсім лисий. — Щось у тебе дуже невчасно амнезія почалася. Але це виліковне!

— Хлопці, — виправдовувався жердиноподібний, — кажу вам, я точно пам’ятаю, що десь тут ще один хрест стояв! Я біля нього і закопав усе. А тепер його немає! Ну, мамою клянуся!

— Мама тобі не допоможе, — відказав кремезний. — За дурнів нас маєш? Вирішив усі гроші до рук прибрати?

— Та ні, ти що, Бекасе?! Хлопці, я ж вас ніколи не підводив! Я правду кажу!

— А гроші таки доведеться знайти, — похмуро гаркнув Косуха. — Лопату в руки, і живо копай увесь цей довбаний цвинтар, та щоб усе до копійки вигріб, зрозуміло?

Команда Мрії, затамувавши подих, спостерігала за перепалкою із-за товстих стовбурів дерев. З їхньої нової позиції було добре видно, як дивна трійця блукає поміж могилами старого кладовища, щось видивляючись на землі. Отже, здогади друзів були правильними. Справа, яка привела до лісу тих трьох, таки нечиста. От тільки про які гроші вони говорять? Невже теж скарбів шукають?

Миколці раптом здалося, що він починає розуміти сюжет цієї нічної вистави. Якийсь швидкий спогад майнув у голові… Щось, що має стосунок до грошей і злочинів. Але перш ніж він устиг збагнути, що це, сталося несподіване.

Мобільний телефон хлопчика, про який усі геть забули, раптом задзвонив. Голосно і дзвінко залунала мелодія «Червоної рути» — та сама, яку Миколка вчора завантажив, спокусившись телевізійною рекламою. Від цього неочікуваного звуку Миколка сіпнувся, неначе від електричного розряду, запустив руку в кишеню штанів, швидко висмикнув телефона і натиснув кнопку відбою, а потім боязко озирнувся на друзів. Від Семка, Данила й Діани у напівтемряві лишилися самі лише блискучі очі. Такого сюрпризу ніхто з них не очікував. Як, втім, і підозрілі суб’єкти з джипу.

— А це ще що таке? — поцікавився вголос Косуха. Всі три постаті, що завмерли було на місці, знову почали рухатися — розвернулися в бік дітлахів і чіткими, розміреними кроками почали невпинно наближатися.

— Ходу! — пошепки дав команду Семко. Нікого з четвірки не довелося припрошувати двічі. Дітлахи зірвалися з місця і помчали крізь ліс у бік шосе, що видавалося зараз далеким, як сам космос.

Глава 8

Просто диво, що під час екстремальної пробіжки ніхто з них не врізався у якесь дерево — до траси четвірка дісталася цілою й майже неушкодженою, якщо не рахувати подертий місцями одяг. Як справжні спринтери, вибігли вони з лісу, кількома стрибками подолали тихе нічне шосе і загальмували в густих заростях чагарників на іншому його боці. Тільки там, у кущах, юні шпигуни відчули себе більш-менш у безпеці. З хвилину вони відхекувалися від важкого бігу, а потім одночасно озирнулися, чекаючи побачити ззаду фігури переслідувачів або ж світло фар автомобіля. На щастя, нічого подібного не сталося. Здається, поки що ніхто їх не переслідував.

— У мене мало серцевий напад не стався, — поскаржилася Діана, обвівши приятелів сповненим докору поглядом. — Що, награлися у детективів? Цей клятий телефон нас ледве не угробив! Нас же могли схопити!

— Але ж не схопили, — винувато відказав Миколка. — Вибачте, друзі… Я й сам перелякався. То батько подзвонив… Так невчасно.

— Раджу тобі вимкнути звук на слухавці, — тихо мовив Данилко. — Якщо він зараз знову подзвонить, нас точно загребуть.

Миколка кивнув і знову поліз по телефон.

— Все-таки я мав рацію, — Семко влігся на землю, розкинувши руки, обличчям до зоряного неба, але швидко підхопився — грунт виявився надто холодним. — То справді бандити. Чули про гроші? Вони, певно, закопали десь там награбоване… А тепер, здається, не можуть знайти. Аматори!

— З чого ти взяв, що гроші саме награбовані? — спитала Діана.

— А чи багато людей ховають на цвинтарі в лісі чесно зароблену зарплату? Це ж очевидно, що гроші не їхні. От тільки як можна було забути про місце власної схованки? Дурня якась…

— Стривайте-но! — Миколка завмер і жестом закликав інших до тиші. — Здається, я зрозумів, що відбувається!

— І що ж? — запитався Данило.

— Пам’ятаєте, я казав, що сьогодні був на тому цвинтарі й випадково звалив хреста? То, скоріш за все, саме біля нього бандюги й заховали гроші! Я відволік його під дерева — ось чому той худий розгубився і не знав, де шукати!

— Почекай, Микольцю, — пожвавішав Семко. — А ти сам пам’ятаєш, де стояв той хрест? Зможеш знайти потрібне місце?

— Звісно, зможу, — кивнув Миколка зблиснувши очима. — Там ще поруч два дерева стоять у вигляді англійської «V», я між ними ще у павутину втрапив…

Від надлишку емоцій Семко аж застрибав на місці. Діана стривожено дивилася на друга.

— Що це ти замислив? — звернулася вона до нього. Той припинив гицати і плюхнувся на землю поруч із нею.

— Ну, а ти як гадаєш? Знайти гроші! І повернутися додому зі скарбом.

— Ще чого! Знову в той ліс? Невже ти нічому не…

— Дайте мені договорити! — нетерпляче увірвав Миколка. — Я ще не закінчив. Хотів сказати, що здогадуюсь, які саме гроші вони шукають.

— То які? Не тягни!

— Ді, пам’ятаєш, коли я позавчора у тебе в гостях сидів, по телевізору йшли новини? Пам’ятаєш, про що в них казали?

— Ні, не пригадую, — заперечно хитнула головою Діана.

— Там казали, що в Миргороді пограбували інкасаторську машину і викрали близько ста тисяч! Грабіжників було троє, і вони були озброєні! Вловлюєте?

— Тобто, це вони? — припустив Данило. — Ті самі злодії?

— Дев’яносто дев’ять шансів зі ста! — впевнено заявив Миколка.

— І тепер ці бовдури не знають, де шукати присвоєні багатства, — задоволено продовжив Семко. — У той час, як наш Миколка це знає!

— Ви просто самогубці, — Діана не надто поділяла загальний захват.

— Слухай, Ді, я ж не кажу, що ми збираємося піти на бандитів у лобову атаку, як на війні. Нам потрібен хитрий та підступний план.

— Не розумію, який тут ще може бути план? Четверо дітей проти трьох озброєних кримінальників…

— Простий, як і все геніальне! Нам треба розділити ворогів і відволікти від того місця — тоді Миколка зможе потрапити, куди треба, і викопати їхню здобич.

— І яким же чином ти збираєшся відволікати дорослих грабіжників? А якщо вони вже знайшли свою схованку і викопують награбоване просто зараз?

Семко відкрив рота, щоби відповісти, але замовк. Друзі побачили, як серед дерев знову з’явилося світло фар джипа злочинців. Цього разу машина поверталася до траси.

— Їдуть, — пошепки прокоментував Данило. — Цікаво, куди?

— Можливо, нас шукати, — висловив здогад Семко. — Адже ми тепер свідки і чули забагато. А їм це ні до чого. Вони хочуть знешкодити нас… Аби ми їх не видали.

— І знайдуть, — якось приречено відгукнулася Діана. — Що як вони зараз виїдуть на шлях, а потім перевірять ці кущі. Що тоді?..

— Ш-ш! — прошепотів Данилко. — Тихо! Викотившись на дорогу, джип зупинився. Відчинилися дверцята з боку водія, і в салоні автоматично увімкнулася лампочка. Це дозволило друзям побачити, що наразі в машині сидять лише двоє, а не троє чоловіків. Потім водій відпустив кермо, вийшов і став у променях світла фар.

— Куди ж воно поділося, га? — долинув до дітлахів його голос. Команда розпізнала кремезного ватажка, Бекаса. Потім клацнули пасажирські дверцята, і поруч з ним став лисий Косуха.

— Ти бачив, хто це був? — спитав він.

— Нє-а. Мобілу чув, а далі захрустіло тільки… Хтось нас там випасав, а потім змотався, зуб даю. Зараза, ще лягавим доповість…

— А може, то й були лягаві? Може, хотіли засідку влаштувати?..

— Нє-є, навряд чи. Якби лягаві, то нас би вже взяли. Може, то лісник якийсь вештався… Одне знаю — треба швидко все закінчити і хутко мотати звідси.

— Якщо той ідіот не знайде, де закопав гроші…

— Знайде, — пообіцяв Бекас. — Куди він дінеться. А як не знайде, то ми його самого на тому цвинтарі закопаємо. Давай-но в машину, проїдемося трохи. Коли побачимо того вилупка, що за нами підглядав, то проведемо з ним профілактичну бесіду, щоб знав, як ночами по лісах лазити, ги-ги.

Бандити повернулися в салон, і джип зрушив з місця. На мить яскраве світло фар ковзнуло по кущах, де переховувалися друзі, і вся четвірка інстинктивно пригнулася, та врешті зітхнула з полегшенням, побачивши, що автомобіль повільно покотився далі.

Коли машина зникла з поля зору, Семко озвався першим.

— Часу дуже мало, тому давайте діяти швидко.

— Діяти як? — ентузіазм Семка, котрий за будь-яку ціну бажав сунути голову в пащу левові, Діані зовсім не подобався. Але перш ніж той встиг викласти свій варіант подальших дій, його знову перебили — цього разу дзвінок мобілки, котру Миколка все ще тримав у руці. Оскільки звук був вимкнений, про виклик повідомляло лише яскраве світло екранчика. Загроза бути почутим минула, тому Миколка прийняв дзвінок і притулив слухавку до вуха.

— Слухаю, тату.

Решта Команди замовкла в напруженому очікуванні. Приблизно хвилину Миколка не говорив нічого, лише мружився від чутних лише йому батькових епітетів, що лунали зі слухавки. Потім обережно сказав:

— Ми… е-е… ми зараз біля шосе на Романівку. Ні, сюди не перенесли Полтаву… Так. Поруч є зупинка «Лісова»… — судячи з виразу обличчя Миколки, котрий неначе лимона вкусив, тато знову видавав порцію каральних обіцянок. А коли той зупинився, аби набрати повітря в легені, хлопчик швидко заторохтів, виправдовуючись: — Тут таке робиться, тату! Знову злочин! Справжній! Якщо чув про пограбування інкасаторів — то вкрадені гроші всі тут… У лісі… Це правда, я не брешу! Бандити поки що від’їхали, але вони повернуться… Що? Заховатися? Коли будеш?.. Добре, чекатимемо… — черговий вибух емоцій старшого лейтенанта Пилипа Маковія Миколці вдалося увірвати, натиснувши на кнопку відбою. Він повернувся до друзів з виглядом побитого собаки.

— Тато приїде хвилин за двадцять-тридцять… Ой, що тоді буде… Обіцяв дати понюхати кулака нам усім…

— Ну, якщо тільки понюхати… — спробував пожартувати Данило, але від того Миколка ще більше скис.

— От що я вам скажу, друзяки, — мовив він. — Нам таки потрібно відібрати гроші в грабіжників. Тоді хоч покарання буде не таким жахливим…

— Як на мене, то розумніше буде просто дочекатися пана Маковія в кущах, — висловилася Діана. — Краще отримати на горіхи від нього, ніж від бандитів. Ті з нами жартувати не будуть.

— Ді, бандити поїхали шукати нас уздовж шосе, — заперечив Семко. — А той, третій, лишився в лісі сам. Ми зараз тихесенько повернемося туди, візьмемо наші лопати біля місця ночівлі, а потім всі разом вирубимо його, дістанемо гроші й назад, у кущі — слухняно чекати пана Маковія.

То, може, не будемо часу даремно гаяти?

— Ну чому мене ніхто ніколи не слухає?! — у відчаї вигукнула дівчинка. — Я вам що, порожнє місце? Чи у мене проблеми з мовою?! Ви розумієте, що ризикуєте життям? Думаєте, в разі чого ті бандити нас пожаліють лише тому, що ми діти?!

— Це хто тут «діти»? — натхненно спитав Миколка. Діана схопилася за голову.

— Данилку, а ти що скажеш? — поцікавився Семко у друга. — Ти щось мовчиш…

— Я згоден з Ді. Це надто небезпечно.

На якусь мить запала тиша — видно було, що ані Семко, ані Миколка не очікували таке почути. Першим отямився Маковій-молодший.

— І ти збираєшся пересидіти лихо в кущах, неначе… заєць?

— Хіба я це сказав? Просто, — тут Данилко обвів усіх присутніх своїм фірмовим, з-під скелець окулярів, поглядом, — мусимо затямити одне. Якщо вже ліземо в бійку, не відступати до останнього.

— Ну так! — переможно гукнув Миколка. — Не вперше ж!

— Саме це мене й турбує, — тихо мовила Діана, але підвелася. І сказала, відповідаючи на мовчазне здивування Семка:

— Якщо ми й справді не хочемо гаяти часу, нам пора. По дорозі обговоримо всі деталі. І до узгодження дій тримаймося купи.

— Добре, — поважно кивнув Семко, теж підводячись. — У тобі, Ді, спить великий полководець.

— Це ще нічого. Бачили б ви мою маму на кухні, — посміхнулася дівчинка.

І Команда Мрії знову повільно занурилася в темне черево лісу.

Глава 9

Вони намагалися ступати якомога тихіше, та гілля під ногами все одно зрадницьки тріскотіло. На щастя, все ще дув поривчастий вітер, і шурхіт верхівок дерев заглушав більшість звуків. Хотілося сподіватися, що це допоможе дітлахам лишатися непоміченими.

Усі речі друзів лежали там, де вони їх і покинули. Семко з Миколкою взяли собі по лопаті, а Данило замислено зазирнув у залишену після копання скарбу яму.

— Здається, в мене з’явилася ідея, — прошепотів він. Усі нахилилися до нього.

— Яма, — Данилко вказав на неї рукою. — Вона близько двох метрів углиб. Я думаю, якщо заманити злочинця сюди, щоби він впав униз, він вже не вибереться звідти самотужки. Якщо, звісно, прибрати оце, — хлопчик висмикнув з ями мотузку і відв’язав її від дерева.

— І яким чином ти будеш його заманювати? — поцікавилась Діана.

— А як завгодно. Наприклад, ось цим, — він нахилився і взяв з землі свій великий ліхтар із радіоприймачем. — Ми з тобою зараз трохи погаласуємо, привернемо його увагу, а Семко з Миколкою обійдуть цвинтар з іншого боку і спокійно знайдуть потрібне їм місце. Тільки яму треба чимось замаскувати — наприклад, покласти над нею кілька довгих гілляк, зверху розстелити мій намет і присипати листям.

— Чудовий план, — схвалив Семко. — Так і зробимо. Тоді ми з Миколою пішли обходити периметр, а ви готуйтеся. Чекатимемо вашого сигналу.

— Не подобається мені все це, — вкотре за сьогодні сказала Діана, хоча й розуміла, що виходу в неї немає. Вони з Данилком заходилися маскувати яму, а Миколка і Семко, кивнувши один одному на знак бойової готовності, рушили до кладовища.

За кілька метрів уже можна було розрізнити самотню фігуру худого бандита в місячному світлі, що вештався з лопатою по цвинтарю, щось бурмочучи. Семко вказав Миколці напрямок руху, як це роблять заправські бійці спецназу, і хлопці навшпиньки попрямували вздовж галявини, намагаючись не випускати злочинця з поля зору. Скоро бурмотіння худого стало більш розбірливим.

— «Дурити, дурити…» — ображено бубонів той. — «Пам’ять відшибло…» Нічого не відшибло! Кажу ж, не вистачає одного хреста… Ну от, де він подівся, зараза? Де мені його тепер шукати? Хоч би блимавку яку лишили, чи що… Теж мені, партнери…

— Чекаємо, — прошепотів Семко, і друзі зачаїлися за товстелезним стовбуром дуба, звідки якнайкраще було видно увесь плацдарм.

Чекати, втім, довго не довелося. Між дерев, там, де було місце їх денної зупинки, спалахнуло світло — це Данилко запалив свій ліхтар. Потім вітер доніс тоненьке:

— Гей, дурню! Там, на цвинтарі! Гей, ти, вішалко з лопатою! Твої гроші в нас! Що, обдурили ми тебе?

Худий бандит рвучко випростався. Вогник між дерев заблимав, потім залунав голосок Діани:

— Обдурили, обдурили! Гей, швабро, йди сюди, якщо не боїшся! Чи тобі гроші не потрібні? Тоді ми пішли…

— Ах ви ж, щенята! — розлючено зойкнув худий, перестрибнув через могилу і кинувся на світло, як корабель на маяк. Семко штурхонув Миколку ліктем під бік.

— Ось тепер — давай, Микольцю! Вперед! Шукаємо!

Миколка зціпив зуби, неначе солдат перед вирішальною атакою, і вони з лопатами навперейми вискочили з-за дерева. Зорієнтуватися вдалося досить швидко — так, оно ті два дерева у вигляді літери «V», отам стояв хрест. Миколка дуже собою пишався. Ось що означає вибрати правильний орієнтир!

— За мною! — шепнув він Семкові. Друзі перетнули периметр кладовища і підбігли до однієї з могил. Миколка впевнено вказав пальцем:

— Ось тут стояв той хрест, точно пам’ятаю! Тільки де тепер копати? Сподіваюся, він гроші не в могилі заховав?..

— Ні. Ось, дивись, — Семко присів біля невисокого горбочка, який тут був відверто зайвим. — Це воно! Я впевнений. Ну ж бо, перевіримо…

І вони заходилися копати. В лісі чувся голос худого:

— Та я ж вас повбиваю зараз, шмаркачі малі! Де ви? Ану, озвіться! Поверніть мої гроші, бо…

Вони сподівалися, що план Данилка спрацює — інакше справи кепські.

Глава 10

— Даню, я боюся, — тихо сказала Діана, коли між дерев з’явився знайомий кощавий силует бандита. Той мчав просто на них, і вигляд у нього був дуже загрозливий. За кілька секунд він уже зможе схопити їх, і…

— Стань позаду мене, — мовив хлопчик, не відриваючи напруженого погляду від ворога, і підняв головою ліхтар. — Я тебе захищу. Сподіваюся, що зможу…

— От я зараз вам голови повідриваю, дурбецали малі! — лементував худий. — Я вам покажу, як з Кістяком жартувати! Ви в мене зараз отри…

— Данилку… — Діана замружилася в очікуванні сутички і вчепилася у плечі друга, але ніякого зіткнення не сталося. Пролунав гучний тріск, і Кістяк, котрий уже був буквально за два метри від дітлахів, раптом зник з очей. Звук важкого падіння змінився голосним зойком болю.

— А-а-а-ай-а-а-а, — простогнав бандит з-під землі. — Я, здається, ногу зламав, бісові дітиська…

Данило і Діана схилилися над ямою. Пастка спрацювала. Кістяк лежав на дні, намагаючись виплутатися з намету, і йойкав при кожному русі. Помітивши дітей, він заволав:

— Ану, стійте! Швидко допоможіть мені вибратися, або я вам роги повідшибаю! Я вам такий кордебалет покажу, поганці недоміряні…

— Дякуємо за пропозицію, але ні, — відказав Данилко. — Нас влаштовує статус-кво.

— Що ти там верзеш, розумник бісів? От тільки дай мені дотягнутися…

— Данилку, можна, я в нього чимось жбурну? — попросила Діана. — Ненавиджу грубіянів…

Перш ніж Данилко встиг їй відповісти, оддалік почувся оклик Семка.

— Еврика!

Глава 11

Гроші були там. Цілий мішок, дуже схожий на звичайнісінький лантух, у якому тягають картоплю, тільки вдвічі менший, з металевою защіпкою і опломбований. Утім, навіть крізь цупку мішковину пальці легко промацували пачки з банкнотами.

— Відкривати не будемо, — мовив Семко тремтячим голосом, коли перше хвилювання з приводу вдалої та швидкої знахідки трохи вляглося.

— Звісно, що ні, — підтримав Миколка. — Бо як ми потім доведемо, що вся сума на місці? Ходімо хутчіш, треба забрати Данилка та Ді й швиденько тікати звідси. Тато має ось-ось під’їхати. Та й ті бандюгани можуть повернутися будь-якої миті…

Хлопці квапливо вибралися з цвинтаря — лише для того, щоби, наблизившись до місця власних розкопок, виявити там жахливу картину. Діанка з Данилком, як і домовлялися, чекали їх біля ями — це було нормально. З ями лунали зойки, стогони та прокляття, щедро пересипані тією самою ненормативною лексикою, яку Маковій-старший завжди класифікував як злісне хуліганство, — це також було природно і цілком зрозуміло. А ось те, що за спиною у друзів, неначе вартові, маячили дві знайомі постаті — Бекаса й Косухи — нормальним не здавалося. Це зовсім не вписувалося у їхній план. Як і те, що Бекас тримав Діану на мушці — в руці у нього був пістолет. Неподалік стояв бандитський джип із увімкненими фарами, і світла вони давали більше, ніж досить. Питання про те, виявлять хлопців чи ні, навіть не ставилося — мова йшла лише про те, як швидко це станеться.

Що ж, деколи найкращий захист — це напад, подумав Семко. Але чи нині той випадок? Що вони зможуть вдіяти двом озброєним кримінальникам, та ще й коли у заручниках друзі?

Вони з Миколкою перезирнулися. Часу на розмови вже не лишалося, і хлопці просто мовчки, нога в ногу посунули в бік бандитів та своїх полонених друзів. Першим їх помітив Данилко. Зробивши коротенький, майже невидимий крок убік, щоби хоч трохи заступити Діану, він відчайдушно замотав головою. І не треба було знатися на мові жестів, аби зрозуміти, що він хоче сказати.

Вшивайтеся! Забирайтеся геть!! Тікайте, поки не пізно!!!

Звісно, ні Миколка, ні Семко не зробили б цього, навіть якби мали таку можливість. І Данилко це розумів. Він приречено зітхнув, зробив ще півкроку і завмер, та його мотання головою вже привернуло увагу бандитів. Обоє озирнулися саме вчасно для того, щоби побачити дітлахів з мішком грошей.

— Ти диви, Бекасе! — щиро зареготав Косуха. — Бабло саме до нас прийшло, нє?! О, ти диви, в риму сказав, поетом буду конкретним… І копати не довелося! Ану, малявки, несіть сюди наші бабки! Ми вам віддячимо…

— Вони не ваші! — сипло, але дуже чітко сказав Миколка.

— Шо ти там тявкнув?

— Що чули! Ви їх вкрали! Вони не ваші!!

Семко легенько торкнувся руки друга. Правильно Миколка робить, тягне час. Це зараз головне — затягнути все якнайдовше. А там, може, й допомога наспіє… А може, й ні…

— Ти мені, шмаркачу, зуби не заговорюй, — втрутився Бекас. — Як чую таку лабуду, то стаю нервовим. Руки трусяться… Ще пальну ненароком, дірку в твоїй подружці зроблю… Жаль буде, така гарненька дівчинка… Давай гроші сюди, і без фокусів!

Миколка, який тримав мішок, виступив наперед і подріботів до Бекаса. Але той виявився стріляним птахом і, не опускаючи руки зі зброєю, самим лише підборіддям вказав на Косуху — йому, мовляв, віддай. Миколка слухняно повернувся до лисого. І саме в цю мить з ями, де відпочивав Кістяк, донеслося:

— Братани, ви мене думаєте звідси витягати, чи як?

— Ого! — пугикнув Бекас так, ніби справді був пугачем. — А я про тебе геть забув, друже. Закрутився, знаєш… Ні.

— Що «ні»? — істерично вигукнув Кістяк.

— Ні, кажу — не будемо ми тебе витягати. Нащо? Ти нам більше не потрібен, бабки вже, вважай, у нас. Такого дурня з амнезією нам у команді не треба. Зараз тебе тихо-мирно прикопаємо, правда ж, Косухо? Не доведеться на трьох ділити, наша частка збільшиться. А потім зі свідками перетремо і — додомку, спатоньки! Бери, Косухо, заступ, і до діла. Земля тобі пухом, Кістяче.

Постраждалий грабіжник зарепетував так, що його, певно, і в Полтаві було чути. Почулося також шелестіння — вочевидь, постраждалий вовтузився, марно намагаючись вибратися нагору. А між тим, Косуха не квапився виконувати наказ. Він замислено почухав підборіддя, на відміну від голови, густо заросле, і задумливо промовив:

— Та нє, не хочу. Ламає мене фізично напружуватись. Нехай ці… піонери з лопатами добре діло зроблять. Вони цю ямку викопали, вони її й засиплють. Що шукали, дітки?

— Картоплю садили, — буркнув Данилко.

— Дотепники! Відступи, малий, дай другові дорогу до праці. Молодим усюди в нас дорога, кхе-хе. А ти, товстуне, — це вже адресувалося Миколці, — давай бабло. Час — це гроші. Кидай!

Почувши це, Миколка аж задихнувся від обурення.

— Краще бути товстим, аніж лисим, — закричав він і кинув. Мішок з грошима влучив прямісінько в Косушин писок. Дезорієнтований бандит похитнувся, смішно махнувши руками, щоби зберегти рівновагу, але, не втримавшись на ногах, незграбно гупнув на землю. У цю мить за бандитським джипом спалахнуло світло. Також фари, визначив Данилко, озирнувшись. Там кілька машин… І це…

— Всім стояти! Ані руш! Скласти зброю, руки вгору! Міліція!

Глава 12

Далі події розвивалися блискавично і якось одночасно. Миколка хутко присів і вчепився в інкасаторську сумку. Бекас розвернувся й, не цілячись, вистрелив у джерело звуку — влучив. Куля збила кашкет з голови пана Маковія, котрий і віддав команду «Ані руш!». Роздратований спротивом офіцеру міліції, Пилип Петрович зробив підряд два постріли — один попереджувальний, у повітря, а другий — у плече Бекаса, який і не думав кидати свою зброю. Цей постріл також виявився вдалим — ватажок грабіжників завив, мов той пес, котрому прищемили лапу, і випустив пістолет. Косуха визнав за краще не рухатися й так і лежав на землі, не витираючи навіть крові, що текла з розбитого лоба — металеві защіпки на мішку виявилися досить важкими. Миколка ж, побачивши, що в його тата стріляли, закричав не своїм голосом і, притискаючи до себе «скарб», помчав туди, де стояли міліцейські машини, примовляючи на ходу:

— Тату, татусю, з тобою все добре?! Татку!!!

— Ах ти ж хуліган, паливода! — загримів над лісом знайомий бас Маковія-старшого. Миколка в житті не подумав би, що зможе так радіти батьковому крику. — Та що ж це таке, до дідька! Ну чого тобі спокійно не живеться! Ти зі своїми друзяками таки доведеш мене колись до інфаркту! От і кашкета мені через вас продірявили! Мати твоя місця собі не знаходить!

— Тату, не сварися, — Миколка врізався нарешті в батька і міцно обхопив його руками. — Ось же гроші, всі, до копієчки! Бачиш, навіть пломба ціла! А там, у ямі, ще один бандит сидить. Ми тут, цеє… Скарби шукали древні, ну, знаєш, козака Чорнорота, і так захопилися, що проґавили останній автобус. І в мене, як на лихо, на мобілці ще й грошей не лишилося! Ніхто нас не схотів підібрати, доки ми на трасі стояли! От ми й повернулися до лісу. А потім ці бандити… А ще я спочатку хреста звалив на цвинтарі… Ну, бери ж ти гроші нарешті!

— Чуєш, Петровичу, — реготнув хтось із підлеглих — з тих, що одягали наручники на Косуху та Бекаса, — це скидається на спробу дати хабаря посадовій особі під час виконання. Так що ти давай… Вживай якихось заходів…

І всі міліціонери радісно загиготіли.

Пилип Петрович послухався і вжив заходів. Він підняв свою величезну, як заступ, долоню так, наче хотів ляснути сина по м’якому місцю, та натомість впав на коліна і обійняв його так міцно, що Миколка тільки квакнув.

— Ти хоч уявляєш собі, як я за тебе злякався! — не притишуючи, втім, голосу, закричав старший лейтенант Маковій. — За вас усіх! Та якби з тобою… з вами… щось трапилося, я не знаю тоді, що би я робив! Я…

— Тату, — шокований Миколка вирвався, чи, точніше, викрутився з батькових обіймів, — ти що це, плачеш? Тобі за посадою не можна! Догану впаяють! Ну, припини…

— Не твоє діло, що мені можна, а що ні! — закричав батько ще гучніше і підозріло хлюпнув носом. — Він мене ще вчити буде! Шмаркач! Молокосос! Ану всі до машини кроком руш! Пакуйтеся всі на заднє сидіння! А де, — тут Пилип Петрович на мить замовк і озирнувся, — Данилко з Діаною?

— Ми тут, — озвалося з-за дерева. Вони саме згортали намет, що його витяг з ями один із міліціонерів разом з Кістяком. — Уже закінчуємо!

Пан Маковій зітхнув, голосно, як перший паротяг, і подивився на своїх підлеглих.

— Ну от, і що з такими дітьми робити накажете, га? Квіти життя, називається…

— Але ж ми знайшли гроші! — знову встряг Миколка. — Хоча й випадково, якщо чесно. Але ж знайшли!

На це батько вже нічого не сказав. Він простежив, як грабіжників завантажують в міліцейську машину, як один із підлеглих сідає за кермо бандитського джипу, підійшов до «Тойоти», розчахнув задні дверцята і лише тоді озвався до незвично мовчазного Семка.

— Ну, а ти що скажеш, Семку Скорик? Я гадав, що в тебе є голова на плечах, на відміну від мого шалапута…

— Нічого не скажу. Тільки… — Семко глибоко вдихнув і випрямив спину. — Це була моя ідея…

Глава 13

— Дядьку Пилипе, а можна одне питання?

— Спробуй, Даниле-майстре.

— Хто з батьків першим ударив на сполох?

Пан Маковій на мить відвернувся від лобового скла, щоби глянути на малого. Вони мчали додому, поверталися в рідне містечко, і Команда Мрії у повному складі розслаблено куняла на задньому сидінні його «Тойоти». Та Данилко навіть у напівсні залишався справжнім журналістом.

— А ти як думаєш? Здогадайся! — відповів Пилип Петрович і сам собі дуже здивувався. Насправді він хотів сказати: «Ось приїдеш додому, там про все дізнаєшся!»

— Та ну, що тут вгадувати. Мій тато, правда ж?

— Правда, Даню, чиста правда. Як ти вгадав?

— Просто в нас відбій о десятій вечора. Тато, мабуть, хотів побажати мені доброї ночі, зазирнув до кімнати, а мене нема…

— Відбій — це звучить жахливо! — промовила сонна Діанка.

— Та нічого не жахливо, — заперечив старший лейтенант. — Класно звучить! Я підтримую. Треба й собі таке вдома завести! І за порушення режиму відразу саджати до карцеру! Ех, відбити б вам усім одне місце, щоби тиждень стоячки снідали! І обідали! Знали б тоді, як батькам нерви тріпати! Так гляди ж — вони ще й винагороду отримають!

— Яку ще винагороду, тату? — продер очі Миколка.

— Грошову, яку ж іще! — пан Маковій аж завібрував від гніву. — Банк призначив.

— І багато? — поцікавився Семко, зручніше вмощуючи голову на м’якому сидінні.

— Десять відсотків від суми вкраденого.

— Десять від… десять тисяч гривень? — Миколка аж підстрибнув, вмить забувши про сонливість. — Тобто по дві з половиною тисячі кожному з Команди?!

— Хоч чомусь тебе в школі навчили, — саркастично підтвердив Пилип Петрович. — Ну там, ділити, множити… Саме так, синку.

— Так це ж класно! — надихнувся Миколка майбутніми перспективами, але, почувши, як невдоволено скрегоче за кермом батько, поквапився додати. — Ти не хвилюйся, тату, я з тобою теж поділюся. Купимо тобі новий кашкет.

— Не треба! — гордо відмовився Пилип Петрович. — Мені видадуть. По формі, як належить…

— І все одно, — стояв на своєму Миколка. — Ти теж заслужив на винагороду, правда ж?

Друзі підтримали цю заяву схвальним гулом.

— Ти дуже вчасно приїхав… приїхали. Ви всі. Якби не ви, то… — тут Миколка знову позіхнув. — Ну, ми би впоралися, звичайно, але було би важче.

— Так, авжеж, ви б упоралися… — пробурмотів пан Маковій уже майже не сердито. — Взяти б пасок та пороти вас, доки пощади не попросите! Шукачі скарбів, теж мені!

Він озирнувся, чекаючи реакції, але натомість побачив, що всі четверо вже солодко сплять.