Як ведеться, так і живеться

- І - ДЕНЬ НА ПАСТІВНИКУ

— Грицьку про–о–оклятий! Грицьку ка–а–торжний! Гри–и–ицьку! — гукав одного літнього погожого ранку невеличкий хлопчик літ дев'яти, стоячи на високій бурті, кругом укритій молодою і зеленою, як рута, травою.

Сонце піднялось вже височенько і, гаряче, іскристе, обливало і бурту, і хлопчика, і кругом широке поле своїм огнистим світом; горіла молода трава на бурті зеленим огнем; неопавша роса світила і відбивала дорогим самоцвітним камінням; одежа хлопчика — лихі вибійчані штанці, засукані аж до колін, латана сорочка і на голові з передраним козирком картуз — під тим світом теряли свою злиденність, неохайність — і латки, і дірки відбивали так красиво, дивились так мило, мов маляр намалював ту картину, а не жива вона стояла перед очима.

Картина була справді чудовна: з бурти, мов з високої гори, видно було на праву руч місто. Церкви підняли високо угору свої круглі голови, сяли у прозорому повітрі золотими банями, зеленіли їх залізні покрівлі, мов травою вкриті, біліли білі боки, мов з крейди вистругані; поміж церквами хати, людські огороди тонули у гущавині темно–зелених садків — он і річка блищала, звиваючись змією по жовтому пісочку і пускаючи легенький димок туману з себе, а через річку перекинувся міст — тонкий, узорчатий, мов з волосіні виплетений. Тута ж, недалеко від бурти, мов кріпость перед містом, висока кам'яна стіна обвивала кругом великий розкішний садок, здоровенную пустку–будинок — Ратієвщину. А на ліву руч від бурти розіслався степ, рівний, як долоня, широкий і довгий–безкраїй, тонув у своїй просторій про сторості, у своїй зеленій траві, спершу аж темно–зелений, а чим далі — блідніший, голубіший, поки не сходився з краєм блакитного неба, де, здавалось, він загнувся угору і пішов уже попід небом. Серед його хвилі хвилями золотого сонячного світу так і ходять, так і переливаються, то здіймаючись угору, то опадаючи униз; над ним сотні срібноголосих жайворонків непримітно в'ються, і їх весела і радісна пісня дзвенить, розходиться, розсипається, здається, сизо–прозоре повітря само бринить–співає… А на темно–синьому полі неба огненне коло сонця грає, прище світом, стріляє довгим промінням, сипле непримітними іскорками жару — невідомий коваль невідомим міхом роздув те величне та чудовне огнище світу! Гарно усюди, красно так — не надивився б, не налюбувався!

Та не дивуватися, не любуватися виліз хлопчик на самий вершок високої бурти, по боках котрої, щиплючи травицю, ходило десятеро овечат і двоє телят, — байдуже йому було і про їх. Він виліз, щоб з високості підглядіти, де заховалися Грицько та Василь — його рідний і двоюрідний брати, з котрими він ще до сходу сонця вигнав ту худібчину пастись. Хлоп'ята, поснідавши і щоб чим згаяти, то згаяти час, задумали гратись у піжмурки. Першому випало жмуритись Грицькові — старшому від його братові. Бистроокий, він зразу підглядів Івася, що приткнувся за буртою у балочці під широкою лопушиною.

— Вилазь, вилазь, Івасю! Знайшов, бач, глухий куток, лопушину! — кричав на його з бурти Грицько, регочучись.

Прийшлось Івасеві жмуритись. Не вспів він очі закрити, як Грицько крикнув: «Уже!» Івась кинувсь шукати. Оббіг кругом бурти, спустивсь у балочку, обдививсь, обшарив усі бур'яни — нема Грицька! Не думаючи швидко знайти брата, Івась кинувсь за Василем. Він бачив, ще як Грицько жмурився, Василь похилив прямо до Ратієвщини.

— Я знаю, він у рові між шипшиною засів, — промовив сам до себе Івась і ударився туди.

Шукав по бур'янах, заглядав у рів, свистав, гукав — і тільки його дзвінкий голос лунав між гущавиною високих берестків та пахучих лип, що спускали свої широкі гілки по білій стіні у рів, мов подавали кому руку або намірялися досягти до шипшини, що, так красно цвітучи, поросла по окопу, — Василь не окликався, не одгукувавсь. Досада розбирала Івася, як його так зразу нагляділи, а він аж ухоркавсь шукаючи, а й досі нікого не знайшов.

Повернув він знову до бурти. Дорогою мов з-під землі донеслося до його Грицькове «ку–ку!». Він разів з п'ять оббіг кругом неї — нема нігде. А його голос він чув. І так виразно гукнув «ку–ку!..». Ось знову гукає.

— Ага! ти у балочці, — радісно скрикнув Івась і побіг трохи не вдесяте у балочку. Шукав, лазив, кожен кущик обдивлявся — немає. Ще більша досада його проймає, аж сльози розбирали.

— Нехай вам біс! — промовив він і виліз на шпелень бурти — звідти так видно кругом, уже хтось десь та виткнеться. І от він дивиться, розглядає, чи не поворухнеться де бур'янина, чи не зашелестить травиця, може, де замаячить постать або Грицькова, або Василева… Теля бекнуло, і слідом за його беканням почулося втретє Грицькове «ку–ку!».

— Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! — зарепетував ото Івась, теряючи надію знайти брата.

Йому не так досадно було на Василя — той далеко пішов ховатись, а Грицько — Грицько тут десь — він тільки закрив очі, а той і гукає: «Уже!», а от не знайде ніяк. Нігде б так і затулитись, немає таких потайних захистів, а оже не знайде!

— Хай же вам ірод, — рішив Івась і, забачивши на траві проти сонця червоненьку комашину, присів до неї. Комашина, почувши на собі чужий погляд, заворушилася, поморгала невеличкими усиками і затихла. Зразу Івась забув і свою досаду, і свої жмурки.

— Іч, хитра яка! — промовив він, ухопивши комашину у руки, і, положивши на долоню, почав дратувати її травиною.

Комашина не ворушилася, задравши угору чорні ніжки, вона лежала, мов нежива. Що не робив їй Івась — і перекидав, і ворочав — нежива, та й годі.

— Підожди ж! — промовив він, ліг на бурті, одставив геть від себе руку і терпляче дожидав, коли комашина заворушиться.

Час не стояв; сонце підпливало все вище та вище, не гріло вже, а почало допікати. Жайворонки затихли у степу; з Ратієвщини тільки доносилися птичі голоси — кропив'янки розкидали своє цьомкання у кущах, іволги з лип щось белькотали на увесь садок, горлиці жалібно туркотали у бузку, сороки скреготали, стрибаючи по стіні і махаючи своїми чорними хвостами, а там, серед самого саду, у зеленій гущавині непролазних кущів розлягалися соловейки. Скільки їх! і як вони голосно щебетали!

Івасеві про все те було байдуже; він не тільки не дослухався до того, він не примічав і того, як немилосердно сонце пекло–палило. У його своя іграшка, своя забава — ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула, ніжкою повела — хоч убий!

— Бач, ти граєшся, а не шукаєш! — роздався ззаду його голос. То був Грицько.

Хто б не глянув на його — зразу одгадав, що то рідний брат стоїть перед Івасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком ніс, чорні, як терен, очі, загоріле довгобразе лице. Тільки вищий Грицько, бо двома роками старший від брата.

— Що ти тут робиш? — спитав він, присідаючи на траві.

— Бач, комашина! — відказав той, простягаючи руку.

— То сонечко! — угадав Грицько.

— Сонечко? — скрикнув Івась і почав вигукувати:

Сонечко, сонечко!

Виглянь у віконечко,

Бо татари ідуть,

Тебе заріжуть,

Твоїх діток заберуть!

Грицько піддержав брата, і обидва закричали, Грицько товще, Івась тонше:

— Сонечко, сонечко!..

Овечата, зачувши голоси своїх пастушків, задеренчали; руденьке телятко бекнуло; чорненький білоголовий бичок задрочився: задравши хвіст угору і опустивши голову униз, він пішов вподовж поля вистрибом–вистрибом!

— Дивись, дивись, що бичок робить! — скрикнув Грицько. Івась озирнувся, і обидва зареготались.

Бичок, мов образившись від їх реготу, як вітер, попер вподовж поля.

— Бицю, бицю! — гукав Грицько, схопившись, і майнув навздогінці. Івась, стуливши руку, щоб комашина не випала, і собі, як опечений, подрав навперейми.

Той бичок, з-під Чорнушки–корови, був любимець Івасів. Він його сам доглядав, напував, чистив, а часом, одірвавши від свого рота шматок хліба, давав йому. Як тільки знайшовся він, мати припоручила його Івасеві. «Це ж уже твій бичок буде», — сказала вона. Івась тоді з радощів аж підстрибнув і так коло його ходив, що нікого і близько не підпускав. Недаром він і тепер, як опечений, схопився. Не дай, господи, забіжить він до Пилипенка в траву! Не дай, господи, його спіймають там!

— Переймай, переймай, — чимдуж кричав Івась на брата, а сам землі під ногами не чув, як той вітер, мчавсь.

Грицько таки забіг вперед. Бичок став і, мотаючи головою, грізно дививсь на його.

— Бицю! бицю! — кликав той.

Бичок товсто загув, мов сердито гримнув: «Не лізь!» — і наставив молоді ріжки.

— Бицю! — роздався коло бичка голос Івасів.

Бичок повернув голову.

— Бицю, бичушка! — розлягався Івась і вхопив за нашийник з каблучки. — Чого ти, дурню, тікав? Тебе вкусило що? Укусило мого бичка? — допитувавсь Івась, гладячи його і по морді, і по спині, і під черевом. Бичок покірно стояв, струшуючи шкурою, і, знай, поривався лизнути Івасеву руку.

— Бе–е–е! — зично скрикнув, підокравшись ззаду, Грицько.

Як стріль стрельнула — бичок зірвавсь з місця…

Гаразд ще, що Івась не випустив каблучки з рук, а то б тільки й бачили бичка. Тепер вони разом бігли: бичок, вистрибуючи, уперед, Івась, задержуючи його, — за ним. Ззаду Грицько розлягався з реготу.

Насилу Івась спинив бичка і зараз почав лаяти брата.

— Регочеться! Гарно, небійсь! Тільки візьму та на твоєму барані верхи і сяду! — грозивсь Івась, червоніючи.

— Ану, поїдь! — казав Грицько.

— А що ти мені зробиш? Візьму — сяду та й поїду! — і намірявся вже кинути бичка.

— Всю морду тобі поб'ю, — перебігаючи навперейми, гукнув у свою чергу Грицько.

— А я батькові похвалюся.

— Хвались! А я все–таки тобі морду поб'ю.

— Морду? Який голінний до морди! Я ж тебе не займав?

— А я тебе займаю? — питав Грицько.

— Так бичка займав.

— Ти б дякував, дурню, що я його перейняв, а то б якраз був у Пилипенка в траві, — виправлявся Грицько.

Іван замовчав і, зайшовши у тінь бурти, ліг; він сердився на брата.

«Як йому, небійсь, усе можна! — думав він. — Заходився бичка лякать — іграшки знайшов! Он десь через його і комашину згубив».

Грицько, повернувши на степ і посвистуючи, почав збивати цурупалком то вершки високої чорнобилі, то червоні головки будяків.

Довгенько хлопці були собі нарізно. Івася досада давила, і, лежачи у тіні на травиці, він пригадував, як би його братові віддячити! Думки у невеличкій голові бігли, як хмари у бурю, нігде не зостановлюючись, ні об віщо довго не зачіплюючись. Небагато треба, щоб уражене дитяче серце переболіло, замовкло. Івасевому поміг бичок, з‑за котрого і схопилася недавня спірка. Передрочившись, він підійшов до Івася і, як вірна собака, почав лизати своїм шорстким язиком ноги. Івась дриґав ними, а бичок наставляв круто лоб, хотів, видно, битись.

Івась угамував бичка любими словами. Він звав його і бицею, і бичушкою, і славним бицунею. Бичок, награвшись, ліг біля Івася, положивши на його голову. Така дружба, таке товариство пішло між бузівком і невеличким хлоп'ям.

— Івасю! Івасю! — трохи перегодом гукав Грицько, несучись полем до бурти.

— Чого? — одгукнувся Івась, забуваючи про недавню спірку.

— Ох! — передихав Грицько. — Ти, мабуть, зроду–віку не бачив такого.

— Якого?

— Збиваю будяки, — важко дишучи, почав Грицько. — Тільки на одній будячині… Аж ген туди до води… Дивлюся, щось блищить проти сонця, як золото горить… А само так і в'ється, так і в'ється. Я підходжу… Аж, брат, — отакенна гадючище! Оповила кругом будячину, голову виставила проти сонця та й сичить.

— Ну? їй–богу?

— От побий мене хрест святий! — скрикнув Грицько, махнувши поперед себе рукою.

— Що ж ти не вдарив її?

— Який розумний! Щоб укусила. Піди, коли хоч, займи!

— А ти запримітив місце? Покажи.

— Нехай їй всячина, і вести не хочу.

— Ходім–бо, я хоч подивлюся, — прохав Івась.

— Не хочу, боюся.

— Чого ж ти боїшся? Хіба вже вона так і вкусить?

— Авжеж, укусить.

— А ми паліччя наберемо та її паліччям! Ходім–бо, — прохав Івась, піднімаючись з місця.

Грицькові того тільки й треба було. Він нігде нічого не бачив, а знав, що брат сердиться, і, щоб скоріше помиритись, бо надолужило самому швендяти по полю і збивати будяки, він і вигадав ту гадюку.

Івась ніколи не бачив її, не знав, яка вона; він тільки наслухався про неї всякої страховини — і як вона кусається, і як сичить, і яка страшна–страшна, довга та чорна, а голова, як жар, червона, йому так хотілося бачити страшного ворога, і людського, і товарячого, — скільки від його пропало скоту в городі! Там, чутка була, дитину вкусила, там — одній жінці уп'ялась у груди та ссала її, поки та й не вмерла, так разом з гадюкою і в домовину положили… Страшно, ух, як страшно! А кортить бачити, от так, мов за поли тягне… Івась почав прохати брата, щоб повів; Грицько не згоджувавсь, боявся; Івась намагавсь, казав, що він набере і груддя у пазуху, і цегли в кишені, і ломаччя у руки… Нехай тільки нападе! А коли не одіб'ємось, то невже не втечемо? Невже вона така прудка?.. Насилу уломив брата згодитись і, радий, кинувся зразу за груддям, підбирав по дорозі усякі камінці, паліччя.

Незабаром два брати, назброївшись, потягли степом на страшного ворога. Івась ішов уперед і хвалився, що хай тільки її забачить, — так і зацідить у голову кирпичиною! Грицько плівся позаду, одставав, боявся мов, а про себе пригадував, як би його викрутитись так, щоб Івась не дізнавсь, що він його обдурює.

— Де ж ти її бачив? — допитувався Івась.

— Підожди. Он там — недалеко від саги, на тому бугорці, — і Грицько показав рукою.

Перед ними відкрилося невелике озеро, густо заросле болотяною травою, оситнягом, явором; тільки на середині леліло чисте плесо, до котрого вела згружена стежка — то її згрузили ноги скотини, простуючи до водопою. По деяких ямках тії стежки блищала водиця, другі були сухі, порепалися; тута ж валявсь пом'ятий явір, збита різучка–трава, осока, через неї плигали здоровенні чорні жаби; у воді вони кумкали; по тім боці в осоці щось свистало.

— Що воно свище? — спитав Івась.

— Черепаха, — одказав Грицько.

— Проклята, як здорово, — і Івась почав до неї собі свистіти.

— Та де ж ти бачив гадюку? — допитувався він, коли йому надолужило дражнити черепаху.

— Та кажу ж, он там. Тільки я не піду.

Івась покрався сам. Бистро його очі бігали по траві, по будяках, він шарив ними і все подавався уперед.

— Та де ж?! — нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на тому місці, де вказував Грицько, нічого.

— Та кажу ж, там.

— Тут нема нічого.

— Їй–богу? — здивувавсь Грицько.

— То вже ж би я не стояв, коли б було що! — гукнув Івась.

Грицько підтюпцем побіг до брата. Хвилина була крута для Грицька — Івась так і впився у його очима, а його сміх–регіт розбирає.

— Еге-е, — затяг він, — значить, утекла, проклята! Отут, отут, на оцій самій будячині — бач, і головка збита, отут вона сиділа, отут її голова лежала, червона та люта, — розказував Грицько.

Івась подивився на будячину — зелена, нерозцвічена квітка її лежала свіжо збита долі, — подивився в очі брата, чи не бреше лиш, — ні, Грицько так сміло дивився на його.

— Так, так, утекла! — промовив він, досада ущипнула за серце. — От раз приходилось побачити — узяла і втекла, проклята! Куди ж би їй тікати?

— Куди? у болото! — одказав Грицько.

Івась задумавсь і пішов уперед. Разів з двадцять окрутнувсь він коло того місця, проходив його і вздовж, і впоперек, додивлявся, чи немає де ямки, прогортав траву — нігде немає гадюки і сліду ніякого не видно.

— Хай їй біс! Ходім назад, — рішив він.

Вертаючись, хлопці почали шпурляти груддям і цеглинням на озеро; милувалися, як вони, падаючи, здіймали угору стовп зеленої, аж чорної води; накидалися на жаб, і — боже! — який радий був Івась, коли йому довелося одну розчавучити здоровенною цеглиною.

— Ото б було і гадюці! — скрикнув він…

— Де то се наш Василь? — спитав Грицько, опускаючись на землю, коли вони дійшли до бурти.

— Та він і не вертався з того часу, як пішов ховатись, — одказав Івась, сідаючи коло брата.

— Дума, що шукають? Чудний! — рішив Грицько і повернувсь на траві лицем до неба. Глибоке і широке, круглим шатром спускалося воно над землею, на йому ні хмарочки, ні плямочки, ні об віщо очам зачепитись по його аж синій блакиті.

— А ти знаєш, його мати з ким не стрінеться, то все розказує, який він у неї розумний, — перекидаючись на живіт, знову почав Грицько. Івась ліг на бік і підпер голову рукою. — Оце, каже, у дяка вивчу та ще і в школу віддам. І батько, каже, пише з полку: віддай безпремінно Василя у школу.

— То що, як у школу віддасть? — якось призро спитав Івась. — Щоб навчився сестру дужче бити.

— Вивчу, каже, та й одішлю до батька — батько, кажуть, полковим писарем, чи що, так до батька ото й відішле, а не то, каже, по духовному поведу, у паламарі або в дяки.

— Буде горобців на дзвіниці лякати! — додав Івась.

— Піди ж ти! А он як розказує та розписує, коли лучилося раз апостола у церкві прочитати, — так читав, так читав, як по–писаному! А дяк хвалився батькові: попомучився, каже, з ним, поки того апостола витвердив, щось з місяць усе учив, та й то разів скільки у церкві помилявсь. І що б він не зробив — то все гаразд, усе до ладу, а от як Галя що зробить — то все не так, — помовчавши, додав Грицько.

Іван нічого не одказав, тільки глибоко зітхнув.

— Якби і в нашого батька були такі достатки, Грицьку, як у його, хіба б і нас не вчили… — не швидко обізвавсь Івась.

— Якби ж то! — зразу одказав Грицько та й схопився. — Ти думаєш, і в Василевого батька багато їх? То тільки вона слебезує всюди, що він сотню рублів у рік получа. Получа, а де вони? Додому ж ніколи нічогісінько не шле. То вона тільки таку ману пуска та витіва і грамоти, і школу. Дума, як з ратієвської дворні, так і велика пані. Прищиться куди як! А про Василя вже того — і такий, і он який, трохи не зорі з неба зніма. А батько каже, що Василь її ні к бісу нікчемний, отак по бур'янах ховатись, мов вовцюга, та цілі дні вилежуватись — йому дай. От і тепер, що хоч дам, тільки ходімо шукати — то десь у бур'яні і знайдемо.

Іван зареготавсь:

— Ану, ходімо, справді.

— Ходімо.

Брати разом посхоплювались і кинулись іти.

— Ти бачив, куди він ішов? — спитав Грицько.

— Він туди, на Ратієвщину подався.

— Ну, так і є. Десь у рові або спить, або лежить.

— Вассси–и–лю! — гуконув Івась своїм чистим і тонким голосом, аж луна роздалася.

— Підожди, не гукай. Ми його і так десь у рові або в бур'яні набредемо. Ти йди туди, а я — сюди. — І брати розійшлися, похиливши в обхід Ратієвщини.

Кругом високої кам'яної стіни, колись білої, а тепер полупаної, проліг не так глибокий, як широкий рів. Окіп поріс чорнобиллю, шипшиною, увився березкою, хмелем, а дно рову укрилося широколистою лопушиною, зеленою бугиловою. Від того, що сонце ніколи не заглядало у се тінисте місце, дощова вода нікуди не стікала, тут завжди було вогко, аж холодно. На дні рову під лопухами копицями гніздились жаби, чорні, здорові, окаті, а на окопі, знай, бігали сірі та зелені ящірки. Тута ж іноді і дохла собака або кішка дотлівали; мурав'я здоровенна, як пучка, метушилась, павуки снували павутиння, комарі дзижчали, мошка хмарами носилась. Дике і пустельне місце! І нащо цей рів здався коло такої високої кам'яної стіни? Від татарви лихої? від злодіїв, розбишак лютих? Ні.

Покійний князь Ратієв, як заходився будувати собі дворище, велів той рів викопати. Сотні кріпаків місяців зо два тільки й знали, що рили сиру землю. Вирили баюру страшенну; в деяких місцях і до води докопалися, а то воду спускали аж із озера — тоді і озеро не таке, як тепер, гниле та миршаве, а глибоке та водяне було, — кругом двору, наче річка текла, облягав його водяний рів; тільки коло глухої залізної брами перекинули залізний місток, та й той часто–густо приймався. І ніяким побитом тоді не можна було добратися до двору. Як кріпость та, стояло те дворище у степу проти міста і грізно дивилося на його своїми високими бійницями, у широких пробоях тих бійниць тирчали горлаті жерла пушок, з котрих у великі свята, от як на різдво або на паску, стріляли. Дворище займало десятин з десять поля; багато там люду було поселено, і ніхто не знав, як там живуть вони, ото хіба тільки пушки давали ознаку, що ратієвці святкують свято… Чудний той був князь Ратієв — низенький, окадкуватий, оброслий волоссям, як звір, воно у його не тільки на щоках і під очима поп'ялося, а й на самому кінці носа, мов бородавка, чорнів кущик; а очі у його? страшні–страшні, як у кроля, червоні, і угору він ними ніколи не дивився, все у землю; коли ж зводив їх на кого — то не даром! Грізний він був, палючий, як порох, упертий, як камінь, і вередливий, як дитина. Сказав що робити — роби. Оце висила кріпаків ловити живих зайців і напускати у садок… Чуєш гвалт собачий, гук людський, топіт, біганину, а рушниці — одно і знай — палять, гукають, — ото Ратієв полює зайців у садку. Або загада човни стругати. Нароблять човнів; в темну–темну ніч спустять їх у рів на воду, ще й позв'язують; і не тільки на човнах, а й на стіні понатикають свічок… огню–огню кругом, мов пожежа. І здалека видно, як огненна в'язка човнів тихо пливе по чорному дну рову, музика тне, люди, як не порозриваються, співають, — ото Ратієв загадав покататися. І нікого він до себе не приймав, ніхто в його ніколи не бував, все те сам із своєю двірнею витіває. Городяни спершу боялись, а то і привикли, та так привикли, що коли зачують — Ратієв оте загадав зробити, — трохи не усе місто виходило дивитися на ту чудну і дивну затію.

І як умер старий, то довго жалкували, що не буде вже ніколи для їх ніякої забавки. Справді, з старим умерла і його Ратієвщина: люди, що там жили, один по одному розтеклися–розбрелися, розносячи по всіх усюдах кревні сльози та гіркі жалібниці, — чого їм стоїли панові затії, що вони там терпіли, як бідували. Зостався один сторож Грицько, старий–старий, аж зігнувся, а борода біла, як молоко, по коліна. Та й того вряди–годи побачиш: удень його зовсім не видно, хіба уночі почуєш, як старий немощною рукою глухо дзвонить у чавунну дошку, віщуючи про давню славу свого двору, про колишнюю розкіш–багатство. Старий і досі не стеряв віри, що та слава знову вернеться, знову настане, от тільки приїде молодий панич з столиці. Роки минали, панича не було. Широкий рів без піддержки сам собою засипався–осувався, вода висихала, і от тепер, де колись човни плавали, там лопушина розпустила свої широкі листи, і хіба тільки уночі кумкання жаб нагадувало, що там колись була вода.

З приїзду стіна тріснула, сипалася, бійниці попадали, і пушок не видно — сховалися під своїми руїнами; міцні залізні штаби, що держали глуху браму, іржа проїла, зламалися, брама лежала долі, ніхто її не піднімав, і в роззявлені завжди ворота видно було, як колись чистий двір заріс бур'яном, як самий палац опустився. Двері його були наглухо забиті; шибки у вікнах, та й то з половини, поцвіли, запліснявіли — жалібно вітер свистав у їх чорні пробоїни; колись зелена залізна покрівля злущилася, іржею, мов кров'ю, покрилася, бурею задрало один ріг угору, нікому було те полагодити, вільно вітер гуляв по всій оселі, дощ лив у дірку; стіна тріснула, розійшлася, балки підгнивали–падали, димарі наполовину стриміли — мов каліка–старець, визирав той палац з‑за бур'яну. А від кухонь, від сараїв, від людських хат — мало чого було видно; і дерево, і глина, і цегла позлазилися вкупу і виглядали страшною руїною. Одна тільки каплиця, під котрою сховали пана, веселенько визирала своєю гострою головою, на невеличкій баньці її блищав невеличкий злотий хрестик; у сонячний день він світив серед руїн двору, мов зоря серед чорних хмар… Та ще садок на волі розрісся, мов ліс. Колись невеличкі, замлілі дубки, кленки, бересточки, липи тепер визирали такими здоровенними, такими пишними велетнями, гордо, аж під хмарами, похитуючи своїми чубатими головами; поміж ними пустилося молоднику — як конопель на доброму підметі. То було не в родючій половині саду, а в родючій… дивні заморські яблуні, кримські груші повимерзали, повсихали, замість їх пустилися такі цвьохкі, такі розхилясті дички! Кущова рослина: порічки, аґрус — розпросторилася, розширилася, мішаючись з глухою і жалкою кропивою; сизий бузок, котрим обсаджені були стежки, переліз на їх гладеньке місце і вільно ріс собі там, де ходили людські ноги; хміль, березка чіплялись за його тонкі гілки, лізли угору, спускалися униз, уростали у землю і знову піднімалися вгору — непролазною сіткою оповивали його. Бузина, котру так не любив старий князь і велів з корнем викорчувати, де й набралася — висока та розкішна поросла. Все казало, що тут не доглядувалося людське око, не ходила чоловіка рука; все, почувши волю, і росло на волі. Улітку стільки тут було птиці і якої тільки не було? Солов'ї сотнями щебетали, зозулі, іволги, ракші, горлиці, а горобців? Ті і зимою, коли над сим глухим, пустельним місцем жалібно гула одна буря, крутячи страшного веремія і закидаючи усе снігом, — ті і зимою хмарами носилися і несамовито цвірінькали… Така–то стала тепер ся Ратієвщина!

Брати пішли в обхід понад ровом. Івась на ліву руч, Грицько — на праву. Швидкий Івась, нетерплячий, не забарився дійти до кінця, звідки рів круто повертав поза стіною. Зайшовши за неї, зразу терялась з очей бурта. Івась подумав, що як він скриється за стіною, а бичка, бува, знову нападе дроковиця, — якраз забіжить у Пилипенкову траву.

— Не йду далі! — рішив він, виліз на окіп, подивився вподовж рову й повернув назад. Та й добре зробив, бо з противного краю Грицько махав на його рукою. Сюди, мов, сюди мерщій біжи!

Івась, як вітер, понісся назад.

— Не бачив? Де він? — таємно питає Івась.

— Цить… На окопі он там сидить, спустивши ноги у рів; у чомусь довбається. — І тихо, мов ті котята, рачки покрались хлопці.

З‑за густої чорнобилі справді замаячила спина. Хлопці, доплазувавши близенько, стали, зглянулись один з одним і, підвівшись на ноги, в один голос скрикнули:

— Тю–у–у!

Хоч би тобі стрепенувся Василь! Тільки повагом повернув голову, якось призро глянув на хлопців, одвернувся і знову над чимсь пригнувсь.

— Що то ти робиш? — спитав Грицько, забігаючи уперед.

Перед Василем на траві лежала розпанахана надвоє сіра ящірка, гидливо виглядали з-під її шкури невеличкі хрящики–кісточки, скручені ніжки одстовбурчились геть і казали, що не покійна смерть спостигла її. Василь у лівій руці держав хвостик, кінчик його хитався на всі боки, мов живий, а в правій блищав невеличкий ножик у білих черемушках, який завжди можна бачити в школярів і на котрий не раз зарились і Грицько, і Івась, і другі хлопці з їх улиці.

Василева мати купила його за копу з шагом у захожого цісарця, аби тільки добре учився її син. Який то був радісний час у житті Василевому! Цілісінький той день бігав він по всій улиці і хвалився знайомим і незнайомим хлоп'ятам, яку то мати йому обнову купила. Новенький, біленький, гострий, як бритва, він усім удивовижу дався; усі ним не надивляться, не налюбуються. Як гарно складається, аж цока! а ріже як? а блищить? усього тебе, як у дзеркалі, видно. Василь спершу не знав, де його і подіти; то заховає у кишені, то подума: «А що як випаде?» — витягне і зав'яже у пазусі. Назнарошне для сього і нитку держав і зав'язував аж коло серця. «Занову ситце на кілочку!» — казала мати, радіючи синовій одраді. І справді, пройшов тиждень–другий — блискуча сталь потемніла, ручка закалялася і, хоч другі хлопці не переставали заритися, Василь уже придивився, привик до його; уже і в пазусі не ховав, а в кишені; уже і вищербив, і в хліб замазав. Часто, щоб не кусати сухенького окрайця, Василь різав ним хліб на невеличкі шматочки. Тепер ото і ящірку поров ним; слизький жир лиснів на кінці; щось жовтогаряче прилипло до щербини.

— Що се ти робиш? — спитав удруге Грицько.

— Хіба не бач? — одказав понуро Василь і шпигонув ножиком у обрубий край хвоста; гострий його кінчик замотався–затіпався.

І Грицько, і Івась разом струснулись, сплюнули.

— Господи! і бадляється… Ящірку ріже–ріже, а там і хліб буде різати, — промовив Івась.

— То що? Він же витреться, — спокійно відказав Василь.

Хлопці знову сплюнули.

— А дивись, дивись, які гарні хрящики, та як ловко уляглися, мов квіточки, — казав Василь, довбаючись у хвостику ножем.

Його сірі очі блищали, у їх світилася глибока думка; вона скрашала його оливкувате лице з широкими скулами, з гулястим носом, з широким ротом, його круглу попельнасту голову, його постать широку–розвалькувату, короткошию, мов аж сутулу. І Грицько, і Івась, стоячи біля його, виглядали такими вродливими, тільки то була врода лиця, краса зоколу, а не та таємна краса задуманої голови, котра віддає від кожного, у кого нарождаються глибокі, розумні думки.

— Ходімо, Іване, хай йому біс! — сказав Грицько, ще раз сплюнувши. — Ми прийшли за ним, його кликати їсти, тепер хай він до нас і не доторкається, хай оту ящірку злопа.

Грицько пішов. Івась стояв і боязко дивився на те, що робив Василь. Кожен раз, як той штрикав ножиком у хвостик, по його лиці пробігали уразливі смуги і гидливо кривили рота. Василь робив своє — довбавсь.

— Та покинь, Василю! — сказав Івась.

— А ти чого пристав? — скрикнув Василь. — Той пішов, іди і ти за ним! — Він ще на Грицька розсердився, а тут і цей доїда. Його сірі очі вип'ялись, мов хотіли вискочити з лоба.

— Не займай його, Іване, — гукнув з‑за чорнобилі Грицько, — іди сюди. Ти ж бач, який він розумний та письменний, — ящірок уже ріже. Мати як почує, то на увесь світ оповістить. — І Грицько уїдливо зареготався.

— Грицьку! Я тебе не займаю, не руш і мене, — покійно і твердо відказав Василь і, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилі лицем; воно у його стало аж муре, одні сірі очі світили, як у кота, горіли аж зеленим огнем.

— Чого ви до мене прийшли? — скрикнув він. — Кликав я вас? Ви там собі що не робили — я не йшов підглядати, не мішайтеся і до мене!

Івась порвався не йти, а бігти — такий грізний та страшний стояв коло його Василь; за Івасем, регочучи, побіг і Грицько.

— Хай тобі біс! Зоставайся з своєю ящіркою. Ріж її і їж та ще й матері на борщ понеси — подякує! — кричав на бігу Грицько.

Здоровенна грудка землі прошуміла над його головою.

Грицько, прихилившись, подрав чимдуж далі.

— Проклятий москальчук! — жалівся він Івасеві. — Не одхилися я — мабуть, убив би: отакою грудомахою попер, повз ухо так і продзижчала. Підожди ж ти мені! — і він посварився кулаком.

— Що ти йому зробиш, такому здоровкові? — сказав Івась.

— Хто здоровий? Він? — скрикнув Грицько. — Здоровий, як бугай, а трусливий, як заєць! Хіба не віяв його Микита Здоренко? А сам не подужаю, попросю Педченка, — украду уже в батька тютюну на люльку, як тільки дам, то так накладе йому боки, що тільки держись!

— Чуєш, — помовчавши, почав знову Грицько, — коли будемо гнати до водопою — не жени його ні овець, ні теляти. Коли ж так, хай сам, чортів цвик, гоне, а то звик панувати…

— Мені, Грицьку, вже їсти хочеться, — сказав Івась і напрямився до балочки, де під лихою сірячиною лежала торба з харчю. Іван порився у торбі, витяг чималий шматок хліба, невеличку тараньку і, зайшовши у тінь, під бурту, почав тараню чистити. Грицько підійшов до брата.

— Давай усю тараню поїмо, — сказав Грицько, — йому нічого не зоставимо.

— Нехай йому з його таранею, — одказав Івась.

— Ну, так заховаймо де. Їй–богу, давай заховаймо! — Очі у Грицька весело заграли, він мерщій схопився і побіг переховувати торбу.

Поки Івась чистив тараню, Грицько носився з торбою, хотів заховати у бур'яні — видно, намірявся занести аж в осоку до озера — та роздумав.

— Годі тобі носитись з нею, іди вже їсти! — гукнув на його Івась.

Так Грицько і не переховав торби, тільки кинув на сонці у траві та й побіг до брата.

Сонце стояло якраз над головою; не гріло — палило; польовий вітер такий сухий, гарячий. Овечата ледве сновигали по траві, шукаючи тіні, і, не знаходячи, жалібно деренчали, голови їх хилилися, боки ходором ходили; чорний бичок, лупаючи очима, де стояв, там і ліг, руденьке телятко бекало, мов жалілося: та й душно ж як! Справді було душно, аж варко, так душно. Нігде було заховатися, нігде голову приткнути у тінь, бо й тіні не було, сонце стояло якраз над головою. Степ мов палав під тим світом, зв'ялена трава хилилася додолу, нігде ні птичого гласу, ніякого гуку не чутно, хіба де здалека донесеться, як хававкне перепел, ударить раз–удруге та й замовкне. І в Ратієвщині помовкло птаство; одно поховалося по гніздах, друге полетіло за здобиччю, одна тільки бездомна птиця — зозуля, перелітаючи з деревини на деревину, сумно кувала.

Брати, пообідавши своєю сухою стравою і напоївши овечат і чорного бичка — Грицько так–таки і не схотів гнати до водопою Василевого товару, — повкладалися прямо на траві, на сонці. Їх запечена шкура казала, що не первина їм лежати при такій спеці. Тепер вони тільки трохи набік поодвертали голови, сонце догрівало найбільше у спину. Івась зразу заснув, Грицькові ж не спалося; йому хотілося діждатися того часу, коли вернеться Василь і почне їсти: чи справді він буде тим ножиком, що різав ящірку, різати і хліб. Для сього разу він і нове прозвище пригадав Василеві: Ящучур! «І знайомим хлопцям розкажу, щоб і вони так його дражнили, — думав він, — я йому не сим, то другим віддячу!»

Ні з ким він ніколи так не ворогував, як з Василем, і Василь не любив Грицька; брати двоюрідні — вони жили гірше чужих, гризлися, як кішка з собакою. Аби що запримітив Грицько за Василем — зараз і вибива йому очі, на глузд піднімає. І Василь не мине случаю, щоб чим Грицькові дозолити; тільки все стиха, крадькома, як кішка, мов і не він, то кийок мережаний поламає, то пужално цяцьковане закине, то м'яч украде і захарпає, а часом і боки накладе Грицькові. Така спірка, така ворожнеча ніколи між ними не втихала, щодня вони за що–небудь та й погризуться. От і тепер досада їсть Грицькове серце, і він тільки дожида случаю оддячити, дожида Василя.

Йому не довго довелося дожидати. Широка розвалькувата постать Василева замаячила, чимчикуючи від Ратієвщини прямо до бурти. Здоровенна голова, мов гарбуз, міцно сиділа на короткій шиї, кругле, широке лице лисніло від поту; сірі очі бистро бігали. Ось він уже наближається до того місця, де лежить Грицько. Ступінь–другий… і високо стрибає через його.

— Тобі не можна обійти! — обізвавсь Грицько, підвівши голову.

— Чого ж ти ліг на дорозі? — відказав Василь і прямо почвалав до торби. Тута ж коло неї опустився він на траву, витяг хліб, тараню і почав трощити. Він не чистив тарані, як Івась, а з цілої кусав шматки, випльовуючи луску з рота.

— Іч, прокляті! Положили торбу якраз на сонці — хліб на сухар зісохся! — сказав він, витяг ножик з кишені і, як штрикав ящірку, почав штрикати та колоти хліб.

Грицько крадькома поглядав на його і про себе реготавсь. «Хоч би подавився, Яшучур!» — подумав.

Василь, поколовши хліб, глитав його, як індик зерно.

— Чи вже напували? — спитав він, попоївши і вмощуючись на торбі лягати.

— Своїх напували, — повагом одказав Грицько.

— А моїх?! — скочивши, мов ужалений, скрикнув Василь.

— Сам де був? Ящірок поров? — уїдливо спитав Грицько.

Хвилину Василь постояв, це зразу — прискочив до Йвася, що, розплатавшись на траві проти сонця, спав, як убитий, і штовхнув його у бік ногою.

— Іване! Чому ти не напував товару? — скрикнув він. Івась спросоння не розібрав нічого, підвівся, сів і, лупаючи, дивився на Василя сонними та мутними очима.

— Навіщо ти його будиш? Нащо займаєш? — скрикнув Грицько, схопившись з місця й підбігаючи до Василя.

— А твоє яке діло? Ти спрос?

— Дуля тобі в нос! — скрикнув Грицько. — Тільки мені його займи — то дивись! — він показав йому кулака.

Івась, полупавши очима і поскрібши у потилиці, знову ліг і зразу заснув.

— Не дуже лиш носися з своїми кулаками, бо поодбиваю! — сказав, одходячи, Василь.

— Хто, ти? — кричить Грицько.

— Я! — одрубав Василь.

Грицько погнався, Василь потяг навдьори. Грицько став, плюнув і, вернувшись на місце, ліг. Він удовольнився — Василь утік від його, злякався! Шкода, що Івась спить, не бачив. І Грицько радий закрив очі.

Василь, походивши манівцями, одлучив своїх овечат, зайняв руденьке телятко і погнав до водопою.

Він довго не вертався; уже і Грицько заснув, і Івась прокинувсь, а його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе проміння зробилось ще пекучіше, ще гарячіше; вітер зовсім затих; сухе, жовте, аж червоне повітря віддавало горілим, і в полі здавалось мов серед печі. Івась, прокинувшись, довго сидів, чухався, утирався від поту, поти трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось — це якесь чудне деренчання, мов хто на дудці грав. Що воно? де воно? Він озирався, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж їх так мало? І руденького теляти немає… Де се воно подівалося? Івась кинувсь до Грицька:

— Грицьку, Грицьку! Чого не всі вівці? Де руденьке телятко?

— Василь погнав до водопою, — промовив Грицько, лупнувши очима і позіхаючи.

Івась постояв над ним.

— Грицьку! годі вже спати, пізно. Ось устань; щось десь грає, та ловко так.

Грицько підвівся. Хрипле деренчання хвилею промчалось над ними.

— Чув? Що воно? — питав Івась. — А ходім подивимося.

Грицько устав, потягаючись.

— Воно щось біля озера грає, — сказав, дослухаючись, Івась.

— Поженім напувати, то й подивимося.

— Завертай, — сказав Грицько.

Івась побіг збирати овечат до гурту. Незабаром брати погнали їх до озера.

Сонце якраз світило їм у вічі; ясні променясті стяги стрибали перед ними по траві, бігали, грали, аж дивитися було боляче. А як спустились вони у балку, проміння перестало стрибати, дробитись, а рівненько і гладенько тяглося вподовж озера; чисте плесо, мов розтоплене золото, палало–горіло; стоптана стежка, вонючі багна, оситняг, явір — все те покрилося мов золотим серпанком. По той бік очерет стояв чорною стіною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листом. З правого боку озера, обложившись зеленим очеретом, сидів Василь і щосили дудів у зелену дудку; дудка ревла–хрипіла.

— Бач, то Василь грає! — скрикнув Івась і перший побіг до його.

— Це ти сам зробив? — спитав Василя. — Сам.

— Та ну?

— А хто б же? Івась помовчав.

— Ану я, чи заграю?

Василь дав дудку Івасеві. Івась страх зрадів, коли дудка і в його заграла.

— Грицьку! Ось іди сюди! Бач — грає! — радіючи, гукав він до брата.

Грицько помалу наближавсь; його здержувала недавня лайка з Василем. «Певне, він і досі дметься», — думав Грицько і не помиливсь. Василь неласкаво подививсь на його, хоч нічого не сказав.

— Ось на, заграй! — тиче Івась Грицькові дудку. Грицько узяв і почав роздивлятись.

— Це ти, Василю, зробив? — спитався він, щоб зав'язати розмову.

— Авжеж, тебе не питав, — неласкаво одказав Василь.

Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потім тихенько подув — товсто і хрипло загула дудка. Івась зареготавсь.

— А ловко! — сказав Грицько. — Ще якби отут дірочки попрорізувати, тоді б можна, як на сопілці, і пальцями перебирати.

— Ану, давай, — радісно обізвавсь Василь, забуваючи про свій гнів, і почав збоку прорізувати дірочки. Після сього голос дудки не так деренчав і грати стало зручніше.

— Дай і мені, Василю, ножика, я й собі зроблю, — прохав Івась.

— Возьми.

Довго мусувавсь Івась і все нічого не вдіє, то, дивись, денце зовсім одріже, то дірку під колінцем велику зробе, — не грає дудка!

— Давай я, — сказав Грицько і почав робити. Івась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом від Василевої.

— Тепер же і я знаю! — закричав, граючи очима, Івась і знову прийнявся за роботу.

За сим разом дудка заграла — і таким тонким та різучим голосом, що аж усі здивувались.

— А давай усі разом заграємо! — сказав Грицько.

— Давай! давай! — одказали трохи не разом і Василь, і Івась і постановилися в коло.

— Раз! два! три! Починай! — скрикнув Грицько.

Разом три дудки ускочили в хлоп'ячі роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попідкладав, вип'ялися очі, і три голоси, пискучий, тонкий і товщий, зично пронеслися у вогкому повітрі над озером. То була не мистецька гра майстрів–музик, а певне, і їй не зраділи б так хлопці, як своєму незумілому гранню. Вони нічого не грали та й не вміли що–небудь грати, а так дудили, деренчали, той — своє, а той — своє. Оже як їм мило було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очі радістю грали, пальці бігали по дірочках, а щоки одно роздимались, аж червоніли. Івась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всі боки, нащо Василь, завжди непривітний, і той поводжував плечима. Про спірку, про змагання де і споминка ділася, все те забулося, все те було з кимсь іншим, а не між ними; вони тепер рідні, брати, більше, ніж рідні й брати, — вони майстри одного любого їм діла!

Непримітно час минав, непримітно сонце пливло до спокою; воно вже так низько осіло; понад самою землею стоїть його іскристе коло, розстилаючи аж червоний світ по траві.

Ось уже довга тінь від очерету протяглася вподовж озера, добирається до бугорка, де грають хлопці.

— Годі! Нехай йому! — скрикнув перший Василь. — Он уже сонце сідає, а я ще й не полуднував. — І, недовго думаючи, опустився коло торби і почав жувати хліб. Тараню він з'їв за обідом, зостався один хліб, та й той зсох на сухар.

Грицько та Івась теж почали полуднувати. У їх зоставалася ще одна таранька, мати дала по одній кожному. Вони, ще збираючись на пастівник, порахувалися одну з'їсти у обід, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши, як давиться Василь черствим хлібом, раз поз раз поблимуючи сірими очима на те, як чистить Івась тараню, розділили її не надвоє, а натроє. Василеві дали від голови, Грицько узяв серединку, а Івасеві достався хвостик.

Сонце западало, у повітрі робилося свіжіше; роса виступала на траві, де пройшла вечірня тінь; овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонці — де вже його по такій спеці пастись, — що надвечір прийшлося нагонити утеряне за день, і вони ген порозтікались понад усім озером. Хлопці, сидячи на бугорці, полуднували; вони сиділи лицем до Ратієвщини. Густа тінь чорніла між гілками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тії темної гущавини доносилося нестямне щебетання соловейків.

— Та й солов'ї у Ратієвщині як свищуть. І скільки–то їх? — обізвавсь Івась.

— А вже до гаспида! — додав Грицько.

— Чого там тільки немає! — зітхнувши, промовив Василь.

— Там, кажуть, й райські яблучка є? — спитав Івась.

— Мати розказує, — одказав Василь, — що не тільки райські яблучка, а й аґрус, порічки, виноград — отакими кетягами так і висить! А груш тих, а ягід усяких, а яблук?

— Брат ти мій! — скрикнув Грицько. — Що, коли б я там був? — І його очі загорілися.

— А що, якби тобі, Грицьку, узяв та й віддав все оте дворище? Що б ти робив? — спитав трохи перегодом Івась.

— Я б тоді паном діло зажив. Та де тобі — більше б пана був, до царя рівнявся. Усе б у садку і сидів та овоч їв.

— А я не так би зробив, — одказав Івась. — Я б перевів туди і батька, і матір, тебе, узяв би Василя і Галю узяв би. Жили б ми усі там укупі, розкошували разом…

— А ти, Василю, що зробив би? — спитав Грицько.

Василь мовчав і дивився на Ратієвщину; він упинався очима у неї, як кішка упинається у мишу, як кібець у горобця. Посеред їх, у зелених зрачках, горить–тліє огонь заздрості — так би і вхопив, так би і проглинув, коли б сила!

— Чи правда, Василю, не розказувала тобі мати, — не дождавши одказу, почав знову Грицько, — там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю ховали і тепер ті люди у глупу ніч устають, блукають по садку, по двору, все шукають могили покійного пана?

Василь мовчав.

— Нащо ж її шукати, коли він там же під каплицею похований? — одказав Івась.

— То ж то й є, що під каплицею. Через те вони і не найдуть; у каплицю їм не можна увійти, а знадвору не досягнуть.

— А якби досягли? — спитав Івась.

— То б рознесли на шматочки!

У Івася мороз поза спиною пробіг, в очах боязнь засвітила. Грицько замовчав, він ждав одказу від Василя, а той, лежачи животом на землі і підперши голову руками, — і не змельне — все дивиться на Ратієвщину.

— Василю! — обізвав його Грицько.

— Га?

— Ти не чув? — І він знову його перепитав.

— Ні, не розказувала, — одказав понуро Василь.

— Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть, — почав знову Грицько. — Розказують, що покійний пан дітей не любив. Люди ховалися з дітьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз і велить його собакам віддати.

— Як, живе? — скрикнув Івась.

— Ні, зварять у казані з кашею та й віддадуть. Івась аж затрусився, так йому стало страшно.

— У його не такі, як у нас, собаки були, а хорти. А то, кажуть, не хорти, а справжні куцаки. Там для їх і комори здоровенні були вибудувані. У тих коморах вони й жили. Ото для їх і їсти варили, і все тільки на ніч. Щовечора отакі казани каші наварять та й поставлять, а до світа вони й порожні.

— Так він і з чортами знався? — спитав Івась.

— Авжеж. Де б він того й багатства набрав? Спершу він, кажуть, був бідний, а то зразу розжився. Не як і розжився, як вони йому нанесли за те, що душу свою їм одписав. Розказують, що на паску, саме як люди у утрені стоять, то вони аж дмуться, та пруть цілими тачками гроші — одні золоті, другі срібні, треті — мідні. Отакі ворохи понасипають! Гроші ті лежали, либонь, у льохах під будинком. І як умер старий, та пішли шукати, аж там замість грошей в одному кутку цегла, у другому — череп'я, а в третьому — кінські кізяки. А як несли ховати тіло, то піднявся такий страшний вітер, що люди не змогли і нести, постановили труну на землі. І як постановили — як лусне щось, мов з гармати випалило, а з труни так вихор і піднявся стовпом угору, як сажа, чорний. І як пройшов той вихор та обдивилися люди, аж у пана так живіт і репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе.

Грицько замовк, і всі мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося, пронизуючи червоним світом тихе повітря, понад землею простяглась довга тінь. Ратієвщина, наче в золото окута, горіла–сіяла.

— Охо–хо–хо! — не скоро, не скоро промовив Івась. — Що то колись тут було, а тепер — пустка–пустинею.

— Воно отак уже довіку буде, — одказав Грицько. — Це місце закляв старий князь, і ніхто його посісти не зможе, а хіба тільки оддасть чортові душу, то тоді посяде. І тоді, кажуть, усе знову вернеться, як і було, і цегелля ті, і череп'я, і кізяки так і обернуться знову у гроші…

Грицько замовк; у Івася мороз ходив поза спиною, і він боязко струшувався, а Василь аж дух затаїв, та все дивиться на Ратієвщину.

Світ закрутився, заіскрив і зразу згас — то сонце посунуло за гору. Темна тінь знялася, розіслалася над землею; Ратієвщина з зеленої зробилася чорна, одні верхів'я високого дерева ще горіли; то посліднє сонячне проміння іскрило поверх його. Ось і воно знялося угору; всюди зробилося темно, тільки небо, де сіло сонце, мов далека пожежа, горіло–палало. З міста доносився глухий клекіт, над озером уставав легенький туман; дужче закумкали жаби в болоті, засвистали черепахи у сазі, а солов'ї — як не розірвуться в Ратієвщині.

— Сонце сіло — час додому, — сказав Грицько. — Іване! Завертай овечат.

Івась, у котрого голова ще горіла і серце так дуже кидалось від страшних Грицькових переказів, тихо почав підводитись. Грицько мусувавсь коло торби, а Василь одно лежав, одно дивився на Ратієвщину.

— Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додому! — сказав Грицько.

Василь глибоко зітхнув.

— Ох! Хіба уже я не доживу до того… — промовив.

— До чого? — спитав Грицько.

— А Ратієвщина моя буде! — аж скрикнув він.

Івась глянув на Василя — задуманий, суворий, аж чорний, а Грицько, усміхаючись, промовив:

— Дожива–а–й!

Хутко хлопці зібрались в дорогу. Івась і Грицько ішли по боках і доглядали овечат, щоб не розбігались. Попереду повагом виступали телята, а позаду ледве ноги волік Василь. Задумана голова його важко схилилася на груди, лиха сірячина нерівно лежала на плечах, один край її волікся по траві. Василь того не примічав, він нерадісно волікся за отарою, немов загубив що або ішов на кару.

Ось уже кінчилась і толока; сіріла курявом широка проїжджа дорога, овечата, зійшовши на неї, зняли хмарою кіптягу, кашляли, мекали. Василь, все похнюпившись, волікся.

Ось уже завидніли і їх дворища на краю міста, на Довгоселівці. Василь, забачивши їх, повернувся назад, подивився на Ратієвщину — чорною непроглядною стіною чорніла вона у сірому мороці вечора; ззаду неї горіло і червоніло небо, від чого вона здавалася ще чорніша. Василь прикро подивився, важко і глибоко зітхнув, повернувся і сердитий, лаючись, почав одрізняти своїх овечат.

- ІI - БАТЬКИ

— Я тебе, сучко, роздеру! Я тебе розметаю! Шматочка живого не зоставлю! У кого се ти вдалась така неслухняна? У тих лобурів — Грицька та Івана?.. Я-а тобі, я тобі дам! — кричала раннього осіннього ранку Параска Грицаїха на свою дочку Галю, котра, забившись у глухий куток хати, між піччю і кочергами, стояла і неутішно плакала.

Невеличке кругле личко її було все змите слізьми, чорні оченята аж горіли ними; тоненьке шовкове волоссячко пасмами порозсипалося по білому чолі, лізло у вічі. Невеличкі рученята невпокійно бігали по личку, витираючи сльози, бруднили його. Важке зітхання спиралося у грудях і раз по раз виривалося здавленим криком плачу.

— Вона завжди так; вона ніколи мене не слухає. Кажу: дай води — хоч би з місця! А мені треба уроки учити. Учитель і вчора нахвалявся: бути тобі, каже, Василю, у сажі… А я чим винуватий? Позавчора картоплю вибирали… Ви сказали… іди вибирати, покинь книжку… Учора вп'ять квасолю молотили. Коли його ті уроки вчити?.. Кажу: води дай, а вона ще й лаятись почала, — жалівся Василь матері на сестру.

— Чуєш, сучко? Чуєш?! — кричала Параска на всю хату, і лице її наливалося кров'ю. — Чуєш, кажу! Він тобі помагав учора і позавчора, а тобі важко було устати води подать? Так тобі гарно, коли його зоставлять у школі без обіду? Бач, сміття! бач, погань яка! І в кого ти вдалася, каторжна? У кого зародилася, проклятуща? Краще б малою була луснула! — проклинала Параска дочку.

Василь сидів на лаві біля столу над розкритою книжкою і радо слухав, як мати банітувала сестру, його думки далеко були від книжки; його очі, знай, бігали то поза вікном, де горластий півень несамовито голосив на увесь двір, то по хаті… Йому так не хотілося учитись… і урок трудний такий, і учитель такий непривітний, сердитий… Коли б воля — побіг би він тепер на улицю до хлопців у м'яча грати, свинку туряти! Ніт же, сиди над сією осоружною книжкою, довби її… Щасливий Грицько та Івась, що не учаться, бігають тепер! А він?..

Устав він сьогодні рано; мати пішла на вгород по буряки, Галя вимітала долівку. Йому на заваді і тихе шуршання притертого деркача по долівці.

— Не кури! — кричить він на сестру.

— Хіба я курю? Я злегенька мету.

— Покинь! — наказує Василь.

— А як мати прийдуть; спитають, чому не метена до лівка? Що я тоді скажу?

Василь помовчав, косо поглядаючи на сестру, потім почав бурчати:

— От накадила! як чорт дорогою… Хоч би віник помочила, проклята!.. Дай води!

Галя мов не чула, замітала хату. Уже зосталося тільки біля порога.

— Галько! Кому я кажу? — гукнув Василь.

— Що? — піднявши голову, пита сестра.

— Води дай! — крикнув удруге Василь.

— Чи тобі важко самому устати напитись? — спитала Галя.

— Води дай! — одно гукає Василь. — Ти не бач, що я роблю?

— Що ж ти робиш?

Василь, як кіт, стрибнув з лави, вирвав деркач з рук у Галі і швиргонув його під піл.

— Води дай!

— Не великий пан — сам нап'єшся! — відказала гнівно Галя і нагнулася за деркачем.

З усього розгону Василь ударив її кулаком по спині. Галя присіла і, вхопившись за спину руками, залилася слізьми.

— Води дай! — одно вигукує Василь.

Щось за тінь пробігла повз вікно… Галя стояла спиною до його і не бачила, що то мати; зате Василь зразу побачив і побіг на своє місце.

— Кажу, дай води! — гукає він з місця… Галя плаче.

— Що це у вас? Чого ти ревеш, рево? — пита, уступивши у хату, мати.

— Отой… — ридаючи, хвалиться Галя, — ударив з усієї сили… кулаком… по спині…

— Бреше вона, мамо, їй–богу, бреше! Вона мете, курить; підняла таку кіптягу — дихати нікуди. Кажу: покинь — не слухає… дай хоч води — а вона почала лаятись. Так я вирвав віник з рук та й підкинув під піл. А вона ото у сльози, — виправлявся Василь.

— Брешеш… ти вдарив мене, — плаче Галя.

— Мовчи, сучко! Мовчи! — гукнула мати і напала ото дочку…

Не первина Галі терпіти від матері лайку, скубку, штовхани; щасливий той день, коли проходив без їх. З самого малу незлюбила її Параска, з того часу, коли болісний крик її оповістив світові, що на йому народилося нове життя; з того часу, як баба–повитуха, обдивившись, поздоровила Параску з дочкою, серце матері забилося ненавистю до дитини.

Чого? через віщо?

Параска і родилась, і зросла у Ратієвському дворі. Перші роки пройшли у розкошах, у достатках. Вона була ключниці Оришки дочка. Батька свого зовсім не знала, бо уродилася через півтора року після його смерті. Остап, дворецький Ратієва, був уже старим дідом, як князь Ратієв звелів йому одружитися з Оришкою. Оришку купив князь за сотню рублів. І гріх було слова сказати, щоб Оришка не стоїла тих грошей: молода, висока на зріст, чорноволоса, чорноока, а на лиці — як калина.

Пан давно хвалився Остапові, що він його нагороде як слід за вірну службу. І сміялися ж ратієвці, коли пан, прикликавши Остапа та Оришку до себе, сказав: «Оце тобі, Остапе, за твою вірну службу і нагорода! Бери оцю дівку за руку та веди до шлюбу; повінчайтеся та й живіть щасливо…» Остап нічого не одказав панові, не ослухався. Не було чоловіка вірнішого від Остапа на всьому дворі. Він був завжди з паном; у такій шанобі у пана; з'їздив з ним багато чужих сторін, бачив багато світу і перед дворовими вихвалявся тим… гудив неотесане мужиччя за їх нещирість, за їх невдячність. Він не знав ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри; все те для його був пан. Вірний та щирий слуга! І добре ж пан награждає його за вірну службу! Де знайдеш таку красиву та показну дівку, як Оришка? Не дворецькому Остапові, старому горбатому дідові, вона під стать, а наряди її, то чи й панянка де краща знайдеться від неї! Чого ж Остап, одійшовши від пана, ще дужче мов згорбився? Чого по жовтому, карбованому зморшками обличчю пройшла якась темна тінь: воно ще дужче пожовтіло, аж помуріло, у мутних старих очах засвітила туга — глибока думка?.. Козачок Петрушка хвалився у горничній дівчатам, що він, якось зайшовши в Останову хату, застав, як той, схилившись над сундуком, перебирав одежу. Петрушка, не примітивши Остапа, перебіг аж до столової, й, озирнувшись, він побачив, що з очей у Остапа бігла якась вода… Остап одвернувся і охриплим голосом спитав його: «Чого тобі треба?» Петрушка ніколи не чув такого глухого, такого суворого голосу в Остапа. Він мерщій утік через столову.

На другий день усі бачили Остапа з червоними очима і синім носом; від його несло хмелем.

— Чого се, дядюшка, од вас так горілка воняє! — спитала його цікава горнична Горпина.

— Сертук поп'ятнився… чистив плями, — понуро одказав Остап.

У неділю повінчали їх. Остап, наче кам'яний, стояв коло своєї пари — не гляне, не повернеться до неї; а вона, наче зорями, світить своїми ясними очима… Весілля не грали, пан тільки подарував молодому й молодій по п'ятдесят рублів на нове господарство та нарік Оришку ключницею — тільки всього. Люди гомоніли, що Остап і не ночував тії ночі з молодою, що бачили, як він кудись крався з двору. Ходила чутка, що він усю ніч просидів у жидівському шинку. Та чого люди не накажуть! Одно тільки було примітно: в Остапа, видно, одежа дедалі все старілася та п'ятнилася, а Остап не жалів ні рук, ні горілки, щоб її вичистити, і на ранок завжди несло від його таким хмелем… та ніс з дня на день робився все синіше та синіше.

— Чого в тебе, Остапе, ніс такий синій? — спитав його раз Ратієв.

— Від добра, пане, — одказав суворо Остап.

Ратієв свіркнув на його своїми чорними очима і одвернувся, а Остап за спиною пана таке зробив, про що, згадуючи, довго сміялися дворові, — висолопивши язик, наставив пальцями над головою, наче ріжки, помахав–помахав ними і, в одну мить заскреготавши зубами, посварився своїм немощним кулаком.

І смішно ж було дивитися у той час на Остапа: так часто кривиться безздоровний хлопець над своїм дужим товаришем, і треба тільки дужому повернутися, щоб слабосильний знову перевернувся у покірного. Так і тут: тільки що пан почав повертатися, як Остап уже стояв, вирівнявшись, наче верства, і, покірливо опустивши руки, дожидав панського наказу.

Остап і року не прожив у парі. Тихо, наче гніт у каганці, зотлівало його старе життя. Молода жінка не закривала йому очей, бо його перевели у кухню, а їй ніколи — у горницях ключникувала. Стара немощна баба без мення, без назви ходила за ним, доглядала темними ночами, довгими літніми днями, аж поки він і не впокоївся. Хворий, він усе перевертався, лаявся, сварився комусь. Перед самою смертю він тільки промовив: «Пане, пане!» — заплакав і скончався.

Жалівся то він на пана? Шкодував, що лиха доля одірвала його, вірного слугу, від свого господина? Хто знає?!

Зате пан шкодував за своїм вірним слугою: не тільки звелів його як слід поховати, а й сам ішов за труною трохи не в парі з Оришкою. Оришка плакала, голосила, як і подоба жінці по чоловікові. На могилі пан утішав її, обіцяючи, що за вірну службу її чоловіка він її так не кине, що ходитиме вона коло ключів, як і за життя покійного ходила. Оришка уйнялася, а на третій день реготалася з горничними так, що аж стіни гули — вона таки і на норов була весела–реготлива придалася.

Через півтора року уродилася в неї дочка Парася; хоч і пізно трохи, оже пан все–таки велів на мення покійника записати. Дворові жінки трохи було не підняли на глуз, та їх чоловіки спинили.

— Дурні, — казали вони, — воно все по літах. Коли б Остап був молодий парубок, то, може б, і через місяць після шлюбу поспіло, а як старий уже він — то й через півтора року не пізно!

— Старе насіння! — увернула білолиця Малашка, жартовлива молодиця.

— То–то й є! — додав Грицько Кущієнко, і всі зареготалися.

Як знайшлася Парася, то чого тільки їй і немає: і бабки, і няньки; Оришці тільки одно зосталося: погодуй та й не знай нічого. Добре Парасочці, не лихо і Оришці: то була молода та здорова, а то ще поздоровіла. Загара, що набула Оришка дівуючи, зійшла з круглого лиця — тепер воно стало біле та рум'яне, як яблучко наливчате; чорні брови, мов п'явки, уп'ялися над чорними блискучими очима; шия, руки, стан, груди роздобріли, розпухли — крупичатою називали її дворові. Добре Оришці, як тому котові, ні про віщо не думати, не гадати, усе їй є, всього доволі, чого тільки душа забажає. А Оришці того тільки й треба: аби поїсти ласо, виспатися добре, нарядитися, як слід ключниці багатого пана, та ще й князя. Про гроші, про чорний день вона ніколи не дбала, хоч дворові і шушукалися між собою: «Обчистить вона пана, як білочку, хай тільки очі закриє, — всі гроші до її рук перейдуть». Та вони не знали Оришки, не знали того, що вона хоч і в ключах ходить, а всім ворочає курноса Пидоря; що Оришка грошам і ліку не знає, не тільки що. Дозналися вони тільки тоді, як умер князь та як Пидоря, не дивлячись на її тридцять літ, підхопила собі двадцятилітнього молодця з міських міщан, одкупилася, крамницю завела і незабаром купчихою стала, а Оришка тільки зосталася при своєму тілі та дорогих уборах; її і взяти ніхто не хотів. Пройшло років зо два, зо три, наряди поносилися, тіло спало… і з крупичатої Оришка вийшла нікуди кчемна баба–старчиха. За скільки літ розкоші та панування вона розучилася робити–працювати, жила більше споминками про старовину та важким зітханням. Та й було об чому зітхати: після смерті князя добро його узяли в опіку, дожидаючи сина з столиці. З опікою пішли інші порядки: опікуни більше про те дбали, як би княжеське добро розносити, про людей їм було байдуже; їх тільки вивели з горниць і розселили по хатах. Оришці випала на долю кривобока стара хатина без стріхи, з дірчавою оселею, без дверей у сіни; чи б'є дощем — вода на голову ллється, чи мете снігом — аж на піч наносе. Годувалася вона тим, що у місяць видавали: стільки там хліба, стільки сала, ріпи, буряків.

Спершу все те крутило у носі — вона оддавала людям свою долю, а сама збуде що–небудь, то й поласує, а як не стало чого збувати, голод не свій брат — почала і не таке їсти. Далі стало і того трохи, бо видавали тільки на її долю, а Парасочки не приймали в щот, хоч Парасочці уже десять років минуло… Прийшлося нужду терпіти, прийшлося з лихом колотитися. Воно б, може, і нічого, коли б не було у спомині того добра, що було колись, а то як згадає Оришка — так сльозами і обіллється.

Не менше горенька пришилося дознатися і Парасочці. Викохана до десяти літ, як паненя, вона не знала, де, що і як береться. Вона знала одно: «дай» — і те, що тільки душа її забажає, буде дано. Старий князь балував її не як дочку свого вірного слуги, а мов свою рідну дитину. Усяке її вередливе бажання здалека бачилось або ж пригадувалось.

Ще Парасочка спить, а для Парасочки і чай готовий, і молочна каша, і іграшки… Тільки очі розкрила — уже її заливають і забавляють. Вона звиклася з тим. Її нетерплячка розбирає, як не зразу вгадують її бажання, її вередливі примхи. З року на рік вона робилася непокірніше, вередливіше; чи то дивлячись на пана, вона училася вередувати, чи, може, кров панська унесла ту вередливість у її кріпацьке тіло.

А тілом не поскупилася наділити її мати: така і повненька, і біла, і рум'яна, і чорноока, чорнобрива, як мати, і на норов трохи скинулась на неї: весела, балакуча, жартовлива, як і мати була замолоду, і така безжурна, ласа на ласощі, на те, щоб добре поїсти, гаразд поспати.

Добре ж, поки було добре… а як нужда та недостачі прикрили їх своїми злиднями та дрантям, коли Парасочці хотілося паски з солодким чаєм, а мати давала сухий хліб з остюками до такого, що аж дим схоплюється, борщу, коли Парасочка не хотіла їсти і вередувала, то Оришка і духопеликів надає, — тоді у малому дитячому серці зло закипало, спершу на матір, а далі й на людей, що відняли від їх добро їх. Мучилась тоді Парасочка; кров панова голосно обзивалася у мужичих жилах дитини, і вона увесь світ ненавиділа — зло і заздрість звивали гніздо у тому серці ще змалечку. Коли дійшла вона до розуму, вередливість її де й ділася, зате заздрість, заздрість пекуча–палюча розбирала її.

Не раз, ради заздрості, вона крала, чого у неї не було, а на других бачила. Її страмили, били — вона все одно робила. Їй і страму немає. Чим вона винувата, що у неї немає того, що у других є? А б'ючи тільки ще дужче розпалювали її ненависть до людей. Вона хоче панувати, а її б'ють, заставляють робити. «Підожди ж! Не я буду, а панування добуду!» — зарубала вона на носі і ніколи не викидала з голови.

Як не сварилася, не лаялась, не билася Оришка, а не зробила з дочки працьовитої кріпачки, невсипущої хазяйки, вірної слуги. На панщині вона не робила, як другі, а більше бавилась — заводила сміхи та реготи. Її полають, а в неї то голова розболиться, то в серце заколе, і в холодочку вона вилеже цілий день. Дома теж немає у неї ніякого порядку: одежа розкидана, кісники та стрічки і на печі, і під піччю валяються, де скинула що — там воно лежатиме хоч і вік. Хоч бачила Параска, що його треба б прийняти, що воно і на другий раз згодиться, та раз надіване уже в неї старе, нікуди кчемне. Любила Параска уборами менжувати, коли б вона була багачка — на жоден день мала б новий убір. Та горенько — нужда: іноді приходиться одно носити, поки воно на ній і поділиться, обпаде, — а перемінити нічим — яке буденне, таке й празникове. Тоді для Параски наставали гіркі дні тяжкої муки та туги. Вона вже дівка; і молода, і уродлива, а приходиться свою красу дрантям прикривати, пишну уроду у ганчір'я завірчувати. Коло неї хлопці, як хміль коло тичини, в'ються… хочеться їй з ними погуляти, уволю нареготатися, досхочу подуріти, а в неї ні стрічки доброї у косі немає, ні намисто не бряжчить на круглій, мов виточеній шиї, ні черевички не риплять на невеличкій нозі, ні нова спідниця не обхоплює високого стану, а тендітне біле тіло не тонкого льону сорочка прикриває, а матірка з десятки натирає його до розчосу. Горенько Парасці! А ще більше горе, коли хто з дівчат або хлопців насміється з її благого одягу. Огню палючішого не треба — як у той час стане Параска; вилає усіх, утече додому і цілу ніч проплаче. Хлопці те бачили, і хоч липли більше всього до неї, а з старостами ніхто не потикався. Їм весело було з нею жартувати, гратися, а якби прийшлося вік зжити — не весело б воно, певно, жилося. Та й Параска не дуже б'є на дворових кріпацьких парубків — їй коли не панича, то купця, а вже найменше міщанина подавай.

Так літа ішли, минали, проносячи за собою більше лихе, ніж добре. Оришка умерла, а Парасці ще й краще: нікому її голови клопотати, нікому їй її провини вичитувати — сама, як знаєш, по своїй волі живи… Параска раділа. До того ще один судовий панич до Параски почав приставати.

Нагляділа якось раз Параска, мажучи панські сараї, молоденького панича, що гуляв по полю коло Ратієвщини.

— Панич! панич! — крикнула вона і з повними жменями глини кинулася через окіп до панича.

— Паничу! ідіть до нас мазати, — сміло присогласила вона його.

Слово по слову — розбалакалися. Уже Параска забула і про роботу, уже і руки об траву потерла; стоїть з паничем, щебече йому, наче пташка; а він, як сіренький котик, заглядає у чорні веселі очі, побликує на стрункий стан, на високе лоно.

— Чи у сад пускають? — спитався він.

— Пускають! пускають! Як можна паничів не пускати. От хлопців — друге діло… — І повела панича у сад.

Поки обводила його, поки обходила увесь садок, то й сонце сіло. Пішов панич, і Параска цілий вечір була неговірка, невесела. На другий день панич знову суне гуляти; і вже нікого не питає, прямо у садок чеше. На третій — знову; причастив щодня, а іноді і вранці рано сновигає по садку. Кому яке діло, що панич унадився гуляти, — хай гуляє! Параска собі не пропускає панича. Дворові жінки почали сміятися, а Парасці що за діло? Плювати їй на їх посміхи! Он панич раз лент їй нових приніс, удруге — сережки срібні з червоними камінцями; утретє — намиста разків з п'ять. Параска щаслива така — землі під собою не чує, не ходе, а літає. Де взялися ті й гордощі; на парубків уже і дивитися не хоче, її займуть — а вона у лайку!

— Еге-е, то се наша Параска справді загордилася, панією сподівається бути! — казали вони. — А постій лиш, ми тому куцоштанькові полічимо ребра, чи не одійдуть від неї гордощі.

Засіли хлопці і спіймали їх обох на рові, де, гарненько обнявшись, сиділи вони та милувалися. Хоч паничеві і нічого не зробили, тільки карбованця на горілку взяли, оже панич не подарував їм того карбованця. Микиту Моринеченка та Сидора Голуба засадили в тюрму, других тягали по поліціях… Загомоніли спершу батьки та матері парубочі, а далі і всі ратієвці: «Як се так? Через таку погань, повію, та нашим дітям таку наругу терпіти? Ми і її, і його укландаємо!» Паничеві ж нічого — він своє діло зробив та більше і очей не показував, а Параску ратієвці своїм судом гаразденько–таки одідрали. Вона сварилась: «Як сміють з неї так знущатися? Піду до його, хай жалобу напише, — він їх усіх у тюрму посаджає, на Сибірю зашле!..» І пішла… Разів скільки ходила, тільки він її не прийняв. Параска від страму і горя не знає, що їй робити; не йде у двір, бігає по полю, по Довгоселівці та голосить.

І треба ж було Йосипові Грицаєнкові стрінутися з нею у той час.

Йосип — Ониська Грицая син. Онисько — козак, живе на Довгоселівці, має землі десятин з сорок, огород добрий, леваду при огороді, хату на дві половини, п'ять пар волів, овечат десятків зо три, і сім'я невелика: він, жінка та два сини — Яків та Йосип. Якова, як старшого, старий призвичаював до господарства.

— Це хазяїн буде, — казав він, — а то — москаль.

У той війнолюбивий час багато брали людей у москалі, і Онисько бачив, що не минути білявим, як льон, Йосиповим кучерям гострої бритви голія, широку синову груднину прийдеться уквітчати блискучими московськими ґудзями, на широкі плечі скинути важкий ранець, довгим дужим рукам прийдеться не ціпом орудувати, не коло плуга калятися, а перекидати, як іграшку, важку рушницю. Хоч і боліло серце старого, що його дитина занесе та, може, і зложить свою голову на чужій чужині, та що вдієш? Онисько — добрий батько, не маючи волі вислобонити сина з рекрутчини, він зарані пильнував про те, щоб та рекрутчина не стала синові дуже важкою та гіркою. Що було в батьковій волі — він усе зробив: давав синові нагуляти здоров'я, не будив його рано, як Якова, не морив важкою роботою коло плуга, косовиці, жнив. Коли минуло Йосипові дванадцять літ — він віддав його до дяка у грамоту. «Що знати, то за плечима не носити, — казав старий, — а може, гра-v мота ще й у пригоді стане при його службі — писарем буде, а пошанується — до охвіцера дослужиться».

Йосип — цікавий хлопець, талановитий; зразу далася йому грамота, зразу він не тільки второпав її, а ще й полюбив.

Після трилітньої науки він так читав, що й дяка заткне за пояс, а писав — куди краще від самого дяка, у того літери мов п'яні, то сюди, то туди порозхилялися, а коли Йосип напише — папір наче калачиками устеле, — літери рівні, круглі, стрічки — мов лава москалів на муштрі. І батько, і мати гордували своїм сином, хвалили дома, хвалили в людях. Та добро, кажуть, і не без лиха: та похвальба, ті гордощі своєю дитиною, та воля, у котрій кохався Йосип, набирав силу, закрутили його молоду голову, задрали кирпу угору. Він бачив, що батько його — темний хлібороб, мати — мужичка, брат — слухняний робітник у сім'ї, а він?.. Він грамотний, він письменний, не буде копатися коло чорної землі, а буде служити богові і государеві… Схоче — до охвіцера дослужиться, срібні остроги надіне, золоті позументи начепе, палєти на плечі наложе… Він вище від свого роду буде та й тепер уже вище. Чи йому ж слухатися їх — йому, котрого одне слово законом цілій сотні буде. Часто і густо він ослухувався батька, матері, а брата — на брата він і дивитися не хотів.

Яків зовсім навпаки удався: чорнявий, не так високий та й не низький, більше натоптуваний і тихий–покірний. Чи дома він, чи немає — його ніколи не чутно: ходе собі то коло того, то біля другого копається; тоді як Йосип над усіма верховодить, а робити і не кажи. Коли батько нагукає на його, він, одбурмочуючись, піде з двору, то хіба на обід присуне.

— Де був? — спитають.

— На москалів дивився.

Раз ото, сновигаючи, стрів він заплакану Параску. Її пишна врода, прилита слізьми, її велика журба його зразу уразили. Він почав розпитувати, хто вона, звідки, чого плаче, чого так убивається? Параска втекла від непрошеного розпитування білявого парубка — і вона його не знала доти. Йосип назирці слідив, куди вона піде. Параска сховалася у ратієвському садку і, скільки не ждав він її, що вийде, — не виходила. Він повернув назад сумний, невеселий. Її чорні очі, її на шнурочку брови, стан стрункий, високий, личко молоде та красне, як роженька уранці під росою, — все так припало до його гарячого серця. А тут ще і сльози, такі гіркі, такі неодрадні! Зразу почув він, що у йому щось заколотилося, щось невідоме і разом таке любе, таке, рідне; рідніше батька–матері, миліше всього на світі. Як йому хотілося утішити її, хотілося обсушити гіркі сльози — ніт же, втекла і не сказала, хто, звідки. «Та вже ж дознаюся», — рішив він… І не раз після того можна було бачити його, як понурий сновигав біля Ратієвщини, наче ждав кого. Він таки діждався свого: стрівся і поговорив з нею, тихо та любо побалакав.

Диво дивне сталося з Йосипом: то, бувало, нікому на світі не вступить, не послухає нікого, а то хоч у вухо бгай. Слухняний та покірний Йосип! і братові часом у роботі допоможе; батька слухає, матері догоджає. А вже Парасці — скажи вона слово — він і в огонь піде! так і пада коло неї, здалека побаче — шапку здіймає, здоровкається.

Раз вона йому похвалилася, яка та панська робота важка та нагальна, як вона її сушить та в'ялить, як би вона бажала гуляти на волі, як та ластівочка літати коло свого добра, у своєму господарстві, де немає сварки, де немає лайки, де немає догани людської… Йосип, щасливий такий, поки слухав дзвінкого щебетання Параски, трохи не повісився від важких думок, повернувши додому. Він пообіцяв Парасці, що вона його буде, що він її визволить з-під кріпацтва, коли так не віддадуть, він украде її і таємно повінчається. Він один піде проти усього світу!..

Міцно пригорнула вона його за се до свого серця і жарко–палюче поцілувала. Той поцілунок ще горів на його щоці повній. Ідучи додому, він роздумував, як його до батька–матері підступити, як їх ублагати, щоб згодилися Параску невісткою взяти, бо без неї йому світ не милий. Думки забігали вперед і малювали перед ним утішні речі: батько–мати, попротивившись трохи, — «господь тебе благословить!» — сказали…

Йосип радий, землі під собою не чує, поспішає додому. І нужно ж — у ту саме мить москаль йому дорогу перерізує. Наче хто келепом ударив Йосипа по голові… Ба! він сам невільний, він москаль! Його візьмуть, одірвуть від рідного краю, поженуть у чужу сторону, почнуть муштрувати… Уперше зроду він зненавидів московщину і москалів, їх службу, їх муштру, їх тяжку неволю. Зненавидів, як тільки зуміє зненавидіти молоде серце, гаряча душа. Перед його очима носилося господарське щастя: весела жінка, щебетливі дітки, своє господарство… ззаду визирала бурлацька, невольницька доля без ласки, без привіту, серед чужих, нерідних людей. Що б він дав, аби тільки минула та лиха година?! Так ніт же, він зарані намічений туди, трохи не з повитку намітили його батько та мати. Чого ж така неправда на світі? Що Яків таке, що не Якову йти, а йому? Старший брат? Чим же він винуватий, що Яків родивсь раніше від його?

Уночі йому не спалося, важкі думки, клопотали йому голову… А тут ще чує: батько–мати шепочуться між собою.

— Щось наш Яків, Ониську, все задумується та задумується. Він і ходить, і робить, тільки все невеселий такий. І не хвалиться, щоб що боліло, а сумний ходе, слова від його не доб'єшся, — каже мати.

— Пора така, — одказав одрубо батько, — женити пора!

— Та я й сама думаю: доки йому бурлакувати? Хлопцеві двадцятий рік минає, слава тобі господи. Пора б одружити… Тільки на кому? У мене щось на приміті і дівчини такої немає. Плохута він у нас, а тут міські все такі бистрі — і пари йому між ними немає. Якби це на Йосипа, той би сам собі знайшов.

— Що ти з своїм Йосипом? То — москаль! — одрубав батько.

Розмова стихла. Він далі чув одно материне шептання. Видно, вона богу молилася. За кого? За Якова, за його?

Наче хто огню приложив до його серця, несказанна туга обхопила його. Він нарікав на долю, що судила йому таке гірке щастя, нарікав на батька, що, як зарубав, одно: москаль та й москаль! А може, його ще й не візьмуть? Може, коли б батько постарався та походив біля кого слід, він би і не пішов у москалі? То чого ж йому — меншому іти, а не Якову — старшому? Чого така повага Якову, а йому ні? Що, він не однаковий син, не одна кров тече у їх жилах?

То не любив він брата, а то ще більше зненавидів: коли б брат лежав тоді коло його, він би, здається, задавив його.

Цілу ніч не спав Йосип; удень і їв мало; ходить, як дурний. Хочеться йому до батька доступити, хочеться йому повідати свою душу, відкрити своє серце… а може, й зглянеться, а може, й зваже. Який батько ворог своєму синові. Та згадає вчорашню розмову… Москаль! — наче молотком ударить його серед голови, і, похнюпившись, він геть одійде.

— Чого ти, сину, засумував? Об чім журишся? — питає його мати.

Йосип мовчав, доки кипіло його серце, доки було мочі мовчати.

— Повідай мені своє горе, — пристає стара.

Не витерпів Йосип і сповірив матері своє лихо. Нічого не скрив син від старої, усе розказав їй і заклявся–забожився, що коли його не спарують з Параскою, то він сам з собою порішить… Багато високого дерева в лісі, багато круч у річці!

Мати поплакала, пожурилася нещасливою синовою долею і пообіцяла при слові батькові сказати. Очуняв, повеселів Йосип, та не надовго.

Після смерті матері, після того випадку з паничем непривітне стало Парасчине життя у дворі. Її допікали гіркими назвами, уїдливими докорами, вибивали паничем очі, звали латаною… Важким та гірким ярмом стало їй її життя. Вона не знала, як з його викрутитись, до того сама помітила, що з нею діється щось–то неабияке. Вона насідала на Йосипа своїми жалощами; Йосип одмовчувався, хоч у серці в його пекло пеклом заводилося. Він скільки вже раз допитувався матері: а що батько? Мати одказувала, що не вибере хвилини, щоб батькові сказати; хоч вона і казала йому, та, видно, недобру звістку одібрала від старого, коли синові не передала. Вона думала: пройде місяць–другий, охолоне Йосипове гаряче серце, одумається Йосип, і розладдя само угамується.

А тим часом сватання Яковове не загаялося. Сам старий їздив на хутори наглядіти собі невістку, а синові — жінку. Чує Йосип — уже і засватали Якова і весілля незабаром… Пекуча печія ухопила його за серце. Тепер, коли Якова оженять, не бачити йому кращого життя, як свого уха, одинокий на чужій стороні, у далекій Московщині скалатає він своє бурлацьке життя.

А тут Параска одно пристає:

— Що ж ти мене дуриш? Ходиш, топчешся та й ніякого проку з тії ходні… Топцюєшся, топцюєшся… Уже мені люди очі тобою висміяли, а ти ні слова. Коли визволиш з цього пекла каторжного?.. Що ж, ти мене з ума хочеш звести?

Тупим ножем по болячій виразці пиляли ті тихі слова Йосипа.

Він прийшов додому і прямо до матері:

— Що батько?

— Не казала. Сердитий усе такий. Зажди, сину.

— Я вже й так ждав… мочі немає ждати! Буде, годі, я сам знаю, що зробити.

Через два тижні ждалося весілля у Якова. Почалося порання, прибирання. Йосип ходив, як тінь. Він нікому ні слова, і йому ніхто нічого. За тиждень перед весіллям було якесь свято; день удався погожий, хоч уже листя падало, осінню пахло, а проте тепло та ясно. Усі сиділи на приспі коло хати і гуторили то про те, то про друге, а більше про весілля. Йосип сидів геть одсторонь, мовчав; це знявся і пішов у хату. Він недовго там був, швидко й звернувся, тільки блідий чогось, непокійний. Не дивлячись ні на кого, він пройшов повз хату і почимчикував прямо на місто.

— Чогось наш Йосип зажурився. Не їсть, не п'є; уночі не спить… з тіла спав. Коли б ще не занедужав, — почала мати.

— Не візьме його лиха година! Хай не швендяє щоночі попід чужими дворами, то все гаразд буде, — суворо одрубав батько.

Розмова на який час затнулася, а там знову знялась. Ніхто не примічав, що Йосип, як тільки вийшов з двору, то, не озираючись, подрав чимдуж, наче тікав від кого.

Уже і смерклося — він не вертався; і вечеряти сіли без його.

— Бач, який він недужий! — промовив з докором батько.

Мати глибоко зітхнула; у неї чогось серце так трудно забилось… Ще ніколи вона не бачила Йосипа такого, яким він їй сьогодні увечері здався.

Пройшла ніч. На ранок пішла мати довідатись у Якова про брата. Яків спав у другій хаті, а Йосипа — тільки місце його тепле.

— А того не було? — болізно спитала вона.

— Не знаю. Видно, не було.

Старе матернє серце наче хто у жмені здавив.

— Це щось воно та значить, щось недаром його немає… І за сніданням не було, і к обіду не приходив.

— Йосип ночував дома? — спитав батько сина.

— Не знаю. Я його не бачив.

Батько тільки здвинув брови і промовив:

— Недужий! — А потім, помовчавши, додав: — Щось багато ми його учили, коли б ще не прийшлося переучувати!

Обід пройшов тихо, сумно. У кожного щось важке лежало на серці, кожен гнітив його у себе, не показуючи другому. Настав знову вечір, а Йосипа як не було, так і немає.

— Що ж це він? у мандри пустився? — сказав батько і пішов з двору.

Старий похилив прямо до Ратієвщини. Вернувся він — уже смеркло, зовсім стемніло і застав стару за сльозами.

— Чого ти скиглиш? Піди лиш краще обдивися, чи все гаразд в хаті? — обізвався він.

— Ще що вигадай! — непокійно одказала стара.

— Вигадуй уже ти… Наш учений не на добре, видно, пустився… Он ратієвці дівки не дошукаються.

— Якої дівки?

— Якої? Його любезної!..

У старої серце похолонуло; як сиділа — так і прикипіла на місці.

— Піди обдивись, кажу, чи все гаразд?.. Від скрині ключі у тебе?

Стара мов не чула; серце її наче хто у лещатах давив; сльози душили.

Онисько грізний–суворий напрямився у другу хату…

Пройшла хвилина–друга важкого ждання; не одна, не дві сльозини викотились з старих матерніх очей… Це наче з-під землі донісся до неї глухий Ониськів поклик:

— Явдохо! Явдохо! а йди лиш сюди.

Явдоха, утираючи сльози, підвелася, пішла у другу хату.

— Бач! — указав Онисько рукою на скриню, у котрої висів вирваний прибой.

Явдоха трохи не впала; скрикнула, кинулась до скрині! Яків, почувши крик старої, кинувся собі було до їх.

— Тобі чого? — грізно спитав Онисько.

Яків подався назад, а батько ще й двері зачинив перед ним і вернувся до скрині.

— Гроші усі? — мов у чавун ударив Онисько.

Явдоха кинулась до прискринку, де завжди були гроші. Онисько з‑за спини її окинув прискринок своїм бистрим оком… в однім місці лежали золоті, в другім біліли срібні, в третьому чорніла мідь.

— А бамажки де? — спитав Онисько.

Рились–рились — бамажок немає. Прийнялись перевіряти усі. Недолічились двох золотих, двох срібних карбованців та бамажок: всього сотні з лишком не стало.

— Так оце син! Оце любимчик? Краще б ти малим був згинув! — скрикнув Онисько, одійшовши від скрині, і почав міряти ступнями хату. Явдоха, схилившись над скринею, плакала.

— Геть! — одіпхнув її Онисько; приправив до дірки прибой, ударив його кулаком так, що він більше ніж наполовину угородився у скриню, з грюком зачинив кришку, запер замком і ключі кинув на долівку до старої, що, зігнувшись, розливалася слізьми.

Серце її боліло–розривалося. Її син, її рідна дитина став злодієм? Та ще у кого? Рідного батька–матір обікрав!.. Це плата за науку, за те, що вигодували–виростили його… Господи! чи сподівалася вона такого? Вона не знає в своєму роді нікого такого, хто б хоч крихту хліба затаїв, не то що гроші. А то гроші, та ще й неабияку силу — сотню рублів… Недаром він такий блідий, такий непокійний вийшов тоді з хати й напрямився прямо з двору. Її серце ще тоді заболіло–занило, воно ще тоді почуло лиху годину… Що тепер люди, почувши, скажуть? Вивчили, продзвонять, на свою голову!.. І нащо йому така сила грошей здалася?.. Прогуля–проп'є з тією чортовою хльоркою! «Ми кров'ю та потом копійку до копійки збирали, не кому ж — їм складали, а він у одну ніч усі спустить… Обійшла, причарувала його, бідного, бісова хльондра… Недаром він зісох так, недаром не їсть, не п'є; як дурний, як чмелений ходе. Уже як двірка — то добра не ждати. З тих дворових завжди усе лихо встає…» — розливалася стара Явдоха гіркими та палючими слізьми.

Онисько ходив по хаті, заложивши руки за спину, німий–мовчазний. Він, здається, не чув, як розлягалась стара, а хоч і чув, то не скидав на те ніякої уваги. Його наче з заліза скутоє тіло тремтіло, по лиці пробігали уразливії смуги; лоб наморщився, брови зсунулись, а очі, як ножі проти огню, блищали–горіли.

Ніхто того вечора не вечеряв. Онисько не спав всю ніч, знай, ходив по хаті, човгав своїми зашкарублими ногами.

На другий день — то Онисько був сірий, а то наче снігом покрився. А тут ще клопоти з весіллям. Стара мала вже одкладати.

— Не треба, — сказав Онисько.

У неділю спарували Якова. Чужі і рідні дивувалися, чого Йосипа на весіллі немає, допитувались старого, старої. Онисько наче не чув, одмовчувавсь, а Явдоха декому похвалилася своїм нещастям і гірко плакала, розказуючи.

Одгуляли весілля, молоду привезли до Ониська. Йосипа все не було. Тільки чутка про його щодня росла–ширилась, то приносила одно, то приносила друге.

У Чорному Яру, либонь, їх звінчано. Весілля було пишне та бучне; молодий і молода були такі наряджені; старости у червоних шовкових рушниках розгулювали; горілка річкою лилася… Весілля, либонь, було невдачливе, на другий день корогва на воротях не розвівалася, та й молоді не знать куди скрились. Одні казали, що бачили їх у Перещепині, другі — у Переволочні, третім хвалився, либонь, Йосип, що подасться на вільні степи у Донщину… Матернє серце розривалося на шматочки, слухаючи те про свою дитину; Онисько мовчав. Вороги Ониськові казали: недаром то він мовчить. Певно, сам Йосипові і грошей дав, і нараяв удрати… Зна, що Йосипові треба іти в москалі, від москалів ото і викручує… Хитрий старий!

Об різдві прийшла нова чутка: Йосип вернувся; найняв десь на Прилипці кривобоку хатину і оселився.

Одна жінка бачила їх обох у церкві і розказувала: змарнів Йосип, постарів, аж зігнувся мов, а вона — нівроку: молодіє та все товщає. Хазяїн, де жили вони, розписував на базарі: не живуть вони — бідують, у хаті — нужда та злидні невилазні. Парасці байдуже про те, один Йосип за всім. Вона знає нарядитися та з ким–небудь поцокотіти, а він — часом і коло печі свої руки каляє, горшки соваючи.

Не видержала мати — люди сказали, що в прилипчанській церкві вони бувають, — у неділю зібралась Явдоха у церкву. Хотілося їй і невістку побачити, та не так невістку, як сина, свою дитину. Пішла стара і бачила, як Йосип щиро богу молився, як він зісох–подався. Заболіло серце старої… купила свічечку і понесла повз його. Проходячи, вона бачила, як Параска смикнула Йосипа за рукав і трохи не на всю церкву сказала: «Дивись, он твоя мати пішла». У тих словах чула стара гірку докору, регіт над її горем… Йосип затремтів, аж на лиці змінився і мерщій опустився на коліна.

Сумна–невесела прийшла вона додому, мало чого їла, мало чого пила. Увечері похвалилася старому, що бачила сина, і жалілася, як він змарнів–постарів.

— Так йому й треба! — суворо одказав Онисько.

Мати — всюду мати. Вона вже простила недавню синову провинність, вона зовсім забула про неї. Вона бачила свою дитину замлілу–зів'ялу — хіба від добра то в'яне вона? У неї серце обкипає кров'ю, коли подума вона, яке горе, яку нужду та недостачу терпить її Йосип. Хіба для себе вони з старим працювали за свого віку молодого? Хіба на лихо вона носила, годувала, ночей недосипляла, доглядаючи своїх синів? Яків, слава богу, пристроївся тепер… І пара якраз по йому прийшлася — тиха та робоча, і живуть вони мирно та щасно, не знають вони ні в чому недостачі, не терплять нужди ніякої. Серце радіє, дивлячись на їх життя, як вони порпляться та голубляться. Чи дітки у їх будуть — є кому доглянути, є чим вигодувати. А Йосип? Мов одірвана гілка від рідної деревини… Молодий–дурний, збився з пантелику — провинився… Чи вже ж то вина така, що нема їй опрощення довіку? Хіба він у чужого пішов брати? Хіба не своє він брав? Хіба не точить його серце жаль та досада, що таке зробив, проти свого роду пішов? Може, він і в'яне через те? Хіба йому не бажається назад завернутися?.. Та ба! Буде, кажуть, каяття, та не буде вороття. Чого ж так? Каятися ніколи не пізно, прощати сам господь научає… І стара почала прохати Ониська за сина.

— Хіба ще він не одстраждав свого? — почала вона. — Коли б ти бачив — не Йосип, а тінь йосипова зосталася тепер від його.

— Годі!.. цить!.. — скрикнув старий. — Ти бачиш Якова? бачиш його життя? То і радій одним.

Явдоха замовкла, похнюпилася. Ні він, ні вона всю ту ніч не спали; він мовчки перекидався з боку на бік, вона все стогнала та зітхала.

У Явдохи після тії розмови зосталась одна надія. Батько не зрікався свого сина… її серце чує, що, коли син прийде, припаде до ніг старого, повиниться у всьому, — батько і помилує, і пожалує. І вона почала стороною розвідувати про синові наміри, почала через людей переказувати, хай прийде, повиниться. Йосип не приходив, не показувався. Разів скільки вона ходила на базар, щоб побачити його — і не бачила. Чула, що він ходив по роботах; він — хазяйський син, як простий наймит, робить на чужих людей… Що хотів стати десь писарем, та не прийняли… Що жінка і трохи не жаліє його, хоч він її як на руках не носить. Люди сміються і з його, і з неї, а він мов і не чує.

Минула зима, настала весна. Старий розпочав нову хату будувати задля Якова, а про Йосипа — ні слова, мов його немає у його, мов його не було ніколи… Старий дедалі все старів, горбатів; частіше жалівся; то те болить, то те трудить; іноді і цілий день проваляється у хаті… Частіше і щиріше почав богу молитись.

Ще поки Яків жив через сіни, під однією оселею, і Ониськові і Явдосі було веселіше, обоє раділи синовому щастю, а як перевели його у нову хату, — сум напав такий обох, що за день одно другому слова не скаже… своя хата стала гірше чужої! Так і норовить одно перед другим кинути її, піти куди–небудь, аби не бачити тих стін, у котрих гула колись бучна розмова, чувся веселий регіт, а тепер така нудна німота їх окривала. Куди більше було іти, як не до сина? Кого провідати, як не рідних? Оце старому треба свердла; свій лежить у коморі — і пішов до Якова; пішов та й сів. Слухає, як клопочуться молоді удвох, що те треба зробити, з тим раніше управитись. Як любо невістка Настя вітає його, питає: чи не їв би він або того, або другого.

Старому і їсти не хочеться — а присяде, посиде, послухає їх гомону. Коли це незабаром і стара шкандиляє.

— Пішов та й сів, — гримає на Ониська, а там або хто прийшов, скаже, або що друге вигадає.

Онисько піде, Явдоха засяде. З Настею вона погомоне і про Йосипа, про другу невістку, перекаже їй, що чула через людей, і пожуриться.

— Чому ж вони не прийдуть до вас, не покоряться? Батько б, може, й простили, — каже Настя.

— Піди ж ти! Така вже натура запекла. А може, бог його знає… може, він і хотів би, та вона не пускає. Недобра вона, кажуть, у його; ворочає ним на всі боки, а не жалує…

Тільки що отак розгомоняться, а тут, дивись, і старий через тин гукає… Одному у своїй хаті не сидиться!

Піде Явдоха, перекинуться словом–другим та й помовкнуть надовго обоє.

— Навіщо ти хоч ту хату вистроїв? Нащо ти сина перевів — хіба йому тісно було з нами? — раз спитала Явдоха Ониська.

— Про те я знаю, — глухо одказав Онисько.

— Що ж ти знаєш? Хоч би кого у сусіди пустив — все б охвітніше, веселіше жилося… А то товчись сама на дві половини, сиди, як дурна, у чотирьох стінах — слова нікому сказати.

— Ат! толкуй! — понуро одкаже Онисько і піде з хати. І бачить Явдоха, як те питання на цілий день згорбить Ониська, замкне йому рота, заніміє мову.

Перед жнивами у Йосипа знайшлася дитина. Одні казали — син, другі — дочка, треті клопоталися, що рано б ще тій дитині бути, чули, либонь, як напустився Йосип на Параску за ту дитину, як Параска, коли не було Йосипа дома, гойдала його, наказуючи: «Моє ти паненятко!» Не знаєш, чому вірити. Хочеться старій бачити онуча, хочеться провідати сина, так хочеться — аж коло серця пече. Вона таки і не видержала: купила хрестик, спекла буханця і пішла до сина у неділю.

Нужда, недостача, неохайність глибоко уразили серце матері; ще вона мов і не бачила ніколи нічого біднішого, злиденнішого. Не обійшлося без сліз, без жалощів. Одначе і син, і невістка прийняли стару звичайно; Параска хвалилася дитиною. То був син Василь. Головатий, негамузний — він ще дужче додав жалю старій; вона сподівалася бачити дитину, схожу коли не на батька, то на матір, а вийшло — і в роду не знаходила вона нікого такого. З болем дивилася стара на дитину. Невістка їй і подобалася мов — чорнява, вродлива, вона брала очі на себе, одначе стара все–таки запримітила, що Параска з душком… Йосип на радощах мав був збігати за чверткою до жида.

— Навіщо його утрачатися? — гордо спитала Параска. Йосип, досі веселий, зразу похнюпився, замовк.

Стара не змогла довго сидіти у їх — сльози давили її, непривітність невістки гнала з хати. Явдоха попрощалась і пішла. Йосип порвався проводити.

— Не барися ж, — сказала Параска і цим ще дужче уколола свекруху.

«Що ж він, кого чужого узявся проводити? Кого непутнього, що вона наказує йому не баритися?» — думала вона, і їй так гірко–гірко стало.

— Йосипе! скажи мені по правді, — почала Явдоха дорогою, — гарно ви живете?

— А що? — глухо спитався Йосип.

— Люди таке говорять, — почала з плачем мати. — Та й сама бачу: не жінка мов вона тобі, а чужа наче.

Йосип зітхнув–похнюпився.

— Зітхаєш! Не слухався батька–матері…

— Годі, мамо, годі, — непокійно одказав син. Явдосі почулося у тому одказі Ониськове «годі».

— Ти б прийшов до батька, сину… повинився б перед ним, покорився. Коли б ти бачив, як він постарів, змарнів… цей його рік нінащо перевів. Прийди, сину… покорися… У нас друга половина пустує. Перейдете туди — все ж хоч свій захист буде… Не знатимете такої нужди.

— Ніколи!.. нізащо!.. — глухо бубонить Йосип, а сльози на очах так і грають.

Явдоха мала щось казати.

— Прощайте, мамо… Спасибі вам, що не забули, — обірвав її Йосип і круто повернув від неї.

Явдоха глянула услід синові — наче п'яний, зігнувшись і плутаючи ногами, похилив він вподовж улиці. Явдосі він здався таким нещасним, таким бідним, що сльози так і облили її…

Крізь їх полуду їй мерещиться немазана хата, збита долівка, чорний у сажі комин, незмитий стіл у кутку, лави чорніше землі, піл коло печі так ходором і ходе, збіжжя того — жменя… Мерещиться онуча… не в колисці спить мала дитина, а на печі, завернута у драні ганчірки… син оброслий, зав'ялий, замлілий, невістка — як та калина… Несказанна, невимовна туга давить її за душу, щипає за серце, хилить–нагинає до самої землі.

Неутішна вернулася стара додому і, сидячи сама собі у хаті, довго і гірко плакала. Ониська не було дома, кудись зайшов, десь забарився. Явдоха не йшла його відшукувати до Якова, куди завжди ходила… Там покій, там мир… А там?!..

Їй пригадалася давня пора свого життя, тихого та щасного, їй пригадалися її сини Яків та Йосип ще дітьми… Йосип ще змалечку удався норовистим хлопцем: його не заколишеш ніяк, хіба на руках заносиш… і підріс — вередливий та упертий такий! тоді як Яків тихий та покірливий. Ще тоді Явдоха жалілася Ониськові: у кого цей хлопець удався такий?

— Молодець буде! — одказував Онисько…

І от став він підростати — Онисько, здається, ні об чому так не турбувався, як об йому.

— То мужик, хлібороб, — жартував Онисько, указуючи на Якова, — а Йосип? З Йосипа щось неабияке вийде. Його учити треба… грамоти учити…

Йосипові і грамота за іграшку далася… Радів батько, раділа мати такому його талану. Обоє у душі гонобили надію, жартовливо вимовлену Ониськом, дожидали… А чого діждалися?..

Сльози без перериву текли з очей старої. За сльозами застав її і Онисько.

— Чого це?

Явдоха не зразу відказала. Вона вже вночі похвалилася, що була у сина, що бачила там у його.

Онисько мовчав.

— Ти спиш? — спитала стара.

Онисько, хоч і не спав, не обзивався…

Після того він став ще сумніше, суворіше, вередливіше. Оце мовчить–мовчить, а це його наче прорве: бурмоче, сердиться, лається… Дивись, неждано–негадано нападеться на Якова…

— Чи так хазяїни роблять? — почне виговорювати, запримітивши який непорядок. — Той би так не зробив ніколи… — промовить і наче злякається, затнеться, запреться у хаті. То лежить, повернувшись до стіни лицем, то богу молиться, коли стара куди піде.

Восени у Якова родився син Грицько. Раялися, кого кумом брати. Настя намагалася на свекра.

— Куди мені старому? Є молодші від мене, — сказав Онисько і мерщій вийшов з хати.

Яків указував на сусід.

— Чого тобі чужих брати, коли є у тебе брат! — знову пораяла Настя.

Усі зраділи: справді, Йосипа кумом!

Яків пішов Йосипа прохати, та не застав дома: Йосип кудись пішов на роботу.

Узяли на підставу сусіда, а Йосипа все–таки записали кумом; Явдоха була кумою.

Старий, почувши про те, зрадів.

На хрестинах трохи підпив, обнімав сина, обнімав невістку і на внука подарував п'ятдесят карбованців, а нарешті не знать чого розплакався.

Зимою об'явили набор. Не одна мати і жінка заплакала, не один батько зажурився; сум та плач обняв усю країну. Новобранці з переголеними чубами ходять по городах, ходять по селах, швендяють од шинку до шинку, п'ють-гуляють, співають пісень таких, що аж за серце хапає, а за ними — слідом рід плаче–голосить… Легко то сказати — прощатися навіки з своїм рідним! Тоді служба була не то, що тепера: з тисячі хіба один повернеться додому та й то старцем, калікою…

Онисько чорніше землі, хмуріше темної ночі ходить і слова нікому не скаже. Яків сумує, Явдоха та Настя плачуть… Яків, як старший, на черзі стоїть. Ще коли б Йосип не був жонатий — може б, перемінив брата, а то — і в його своя сім'я. Веселе Грицаєве дворище повне горя німого, плачу кревного.

Ще поки вербовщики минали Грицаїв двір, молоді думали, що Онисько, коли вже докрута прийдеться — укаже на Йосипа; а як прийшли і стали брати Якова, а Онисько і слова не сказав, — тоді такий плач обняв жінок, що, крім його, нічого більше й не чутно. Стара стогне та руки ламає, а Настя — на десять дворів чутно — лементує…

І Настя, і Явдоха пішли проводити до прийому не живого — мертвого Якова. Онисько зостався дома.

До вечора ніхто не вертався. Онисько один у хаті нудьгує: сумно йому, важко; ходе–ходе, сяде, посиде та знову ходе.

— Піти хоч на двір… Там свіжіше.

Серед просторого двору глухо, пусто… все снігом покрилось, все збіднилось, зігнулося. Дивитись ні на що не хочеться. Онисько сів на приспі і наче скаменів: руки схрестив на колінах, очі закрив; один вітер сідою бородою похитує.

Надвечір вернулися Явдоха, Яків і Настя.

Яків задуманий, Настя з-під сліз весело очима грає, а стара мати — ледве–ледве за ними ногами плутає. Увійшла у двір, глянула на старого, що сидить, наче мертвий, на приспі, та так і облилася сльозами, Старий мов проснувся, підвів голову, розкрив очі і мутно обвів усіх ними.

— Збракували? — глухо спитав Онисько, уздрівши Якова.

— Ні, прийняли були, — почав тихо Яків.

Старий щось, видко, хотів сказати, та тільки заплямкав губами.

— Та Йосип перемінив! — скрикнула Настя. Онисько затрусився.

— Зовсім було Якова прийняли і крикнули: «Лоб!», — розказувала далі Настя. — Я так і прикипіла на місці. Коли чую — ззаду мене щось штовхається… Дивлюся — чоловік якийсь. Вийшов уперед. «Ні, — каже, — не йому лоб, а мені. Він старший брат — хай зостається дома батька–матір доглядати; я йду на переміну…» Як сказав він це — то підо мною аж земля затіпалася; не знаю, що мені зробити: чи плакати, чи кинутися йому під ноги та дякувати. А тут москалі зараз і підхопили його, поставили у станок, зміряли, обдивилися. «Лоб!» — знову крикнув хтось… Тут з матір'ю щось подіялось — упали додолу. Я коло їх возилася та й не вгляділа, де діли бідного Йосипа.

Явдоха, як скошена бур'янина, припала до приспи — і заголосила. Онисько устав, розправився — наче верства, широко розкрив очі та прямо до Якова:

— Ти просив його?

— Я й не бачив… Його, кажуть, і в городі не було; того дня тільки з роботи вернувся.

— І він сам?.. сам?.. — голосно прогув Онисько. Борода його захиталася, лице скривилося, з очей дві здоровенних сльозини покотилося і, як горох, упали на сніг…

Онисько увесь тремтів, мов його лихоманка трусила… Явдоха розливалася слізьми, Настя, припавши до неї, шептала:

— Матінко, годі вам убиватися. Що ж робити?

Онисько протер очі, махнув рукою і промовив до сина й невістки:

— Ідіть, діти, до себе… Не руш, Насте, старої, іди собі.

Яків потяг Настю за рукав і одвів геть.

— Підожди, я зараз, — промовив він до неї і вернувся до батька, що стояв перед Явдохою, узявшись у боки, і непокійно бубонів:

— А що, Явдохо?.. А що, не син?.. Ти чула… чула?

— Тату! — окликнув Яків ззаду.

— Тобі чого?

— Я хотів щось сказати.

— Кажи.

Яків зам'явся.

— Як ішли до прийому, — почав він, — я узяв грошей — своїх п'ятдесят карбованців та ті, що ви дали на онука… І Настя сказала: «Бери, нащо вони дома, а тобі у службі здадуться…» А як прийняли Йосипа — я оддав ті гроші йому!..

— І добре зробив… гаразд зробив… Так і слід, сину! — радіючи, одказав старий. — Іди додому! — і, взявши стару під руку, він повів її у хату.

— Хоч би я його ще хоч раз побачила!… Почула його голос… обняла його голову… — ридаючи, вичитувала стара.

— Не журися! Побачиш, — утішав Онисько.

На другий день він устав рано і зараз побіг з двору, нікому нічого не сказавши. Аж в обід вернувся та ще й не сам, а з Йосипом. Явдоха, забачивши сина, вибігла його аж насеред двору стрічати.

— Йосипе! Сину мій!.. Моя дитино! — кричала стара.

— Годі!.. годі… Лагодься обідати… Яків дома? Лагодься, кажу, а я побіжу за Яковом.

Старий, наче парубок, повертався. Тільки що Явдоха увела сина у хату та, глянувши на його переголену голову, почала лементувати, як Онисько уже і двері розчиняє.

— Глянь!.. Подивись, що зробили з ним? — з плачем вимовила мати, указуючи на сина.

— Сучі сини!.. сучі сини! — шептав Онисько, хитаючи головою.

Не вспіли перекинутись словом–другим, як у хату суне Настя з сином Грицьком.

— Це Яковова жінка, — каже старий, — Настя… Добра жінка, добра і невістка!

Настя уклонилася, уклонився їй і Йосип. Бистро його очі пробігли по Настиному обличчю і зразу похмуріли… Чого? Йосип згадав свою жінку, що не вийшла проводжати його до прийому, не прийшла і на другий день провідати. Хто його знає, чого він, глянувши на Настю, похнюпився і глибоко зітхнув. Може, почув і докір собі у батьковому слові.

— А де ж Яків? — спитався старий у Насті.

— Він зараз прийде, — одказала та.

Яків не забарився; ще й не з порожніми руками прийшов: здоровенна пляшка горілки виглядала у його з‑за пазухи. Поздоровкавшись, він поставив її на стіл.

— Молодець! молодець!.. Знаєш порядок… знаєш, — прихвалює старий. — А що ж обіду досі немає? — обізвався він до старої, що клопоталась біля печі.

Настя, передавши сина на руки чоловікові, кинулася перемінити стару.

— Сідайте, мамо, за стіл; я молодша, буду за вас правитися.

За обідом Йосипа посадили у середині, між старою й старим; коло Ониська примостився Яків з сином, коло Явдохи прихватками присідала Настя. Всі були сумні–невеселі, всіх давило горе. Йосип з переголеною головою був тим горем, живою докорою у кожного очах. Всі якось несміло дивилися на його, наче боялися, одна Явдоха не спускала очей з свого сина, роняючи сльозу за сльозою. Онисько один гомонів, то хвалив одного сина, то хвалив другого, то невістку, то всіх разом; він, здається, своїм гомоном хотів усіх розговорити–розвеселити, а виходило навпаки… Явдоха плакала дужче, Яків сумно схилився над сином, Йосип ледве держався від сліз. Онисько плутався — почне одно, а зведе на друге… Не пристало, видно, при горі радіти. Він сам незабаром це виявив над собою.

Подала Настя борщ. Онисько налив чарку, узяв її у руки, устав, — за ним усі устали, — і, перехрестившись, почав:

— Слава тобі, господи! Слава тобі, що ти вернув до мене мого сина… Я знав, що він вернеться… Я знав… зна… — старий затнувся, і, наче горох, з очей його закапали сльози. Явдоха тонко та голосно заскиглила.

— Тату! Мамо!.. — роздався серед того плачу глухий Йосипів голос. — Простіть мене… — Він хотів говорити далі, старий не дав.

— Яка твоя вина?.. Нема на тобі вини!.. Ти викупив її… сторицею викупив… — охриплим голосом казав старий, положивши руки на синові плечі. Явдоха, з другого боку припадаючи, голосила:

— Йосипе, дитино моя! Навіщо я тебе родила? Навіщо на муку лиху виростила?

Настя плакала; Яків тер червоні очі, малий Гриць, глядячи на всіх, собі залився. Яків пригортав його, шикав, гойдав — не помагало, та вже Настя, узявши до себе, угамувала малого.

— Одного буду у вас прохати, — почав Йосип, схлипуючи. — Жінка моя… Не думав я… Ледащо… А проте — люблю її… душу свою віддав би за неї!.. Не обидьте сироти!.. — скрикнув накінці Йосип, мов його що за горло давило, не давало говорити.

— Йосипе! — одказав старий, держачи чарку в руках. — Дивися: ото бог… — і, не доказавши, він зразу вихилив чарку.

— Та й кріпка ж яка, аж сльози видавила! — додав старий, утираючи рукавом очі.

Чарка усіх обійшла (і жінки пригубили), і тоді тільки до борщу прийнялися. Після борщу Онисько знову почав частувати, а там — стара, там — невістка. Сльози потроху сохли; замість плачу хата окрилася гомоном. Говорив Онисько, говорив Яків, Йосип, умішувалася і Настя. Одна тільки Явдоха більше слухала розмови, не спускаючи очей з сина та раз поз раз важко та глибоко зітхаючи.

— Чому таки ви своєї жінки не привели з собою? Чому не познайомите нас з нею? — допитувалась у Йосипа Настя.

— А справді, чому її між нами немає? — спитав старий. — Не чужа ж вона тепер нам — яка не є, а все ж невістка.

— Я зараз привезу, — обізвався Яків. — Хіба мені дорого коня запрягти? Йосипе, поїдемо за жінкою? — і Яків, не дожидаючи одказу, хутко метнув з хати.

— Нам би було хоч вареної зварити. Нічим же невісточки і попотчувати, — турбувався старий, коли Яків і Йосип виїхали з двору.

— У нас є калганівка, — хвалиться Настя, — та й тернівки трохи зосталося.

— Мчи, дочко!

Поки Яків та Йосип звернулися, уже увесь стіл був заставлений напитками та наїдками. Запаслива Настя усього нанесла: і коржиків на меду, і горішків на смальці, і ковбасу ще від різдва приберегла; з напитків: калганівки, тернівки, дулівки… Все стояло на столі і тільки дожидало дорогих гостей.

Не забарилися і гості. Йосип увів Параску у хату і підвів до батька–матері. Старі стріли їх, як молодих, з хлібом–сіллю. Явдоха, схлипуючи, обцілувала і невістку, і онука; старий підставив невістці лоб, а онукові руку; дитина одвернулася і начинила репету; з Настею Параска поцілувалася у губи і зараз же втерлася, потім Йосипа й Параску завели за стіл і почали знову їсти та пити. Параска за всіх їла, всього смакувала; сина передала вона Явдосі, і стара тішилася з онуком.

— Це поздоров боже Насті, — казав старий, коли що хвалила Параска. — Стара вже нікчемна стала… Це все вона у нас мастикує.

— Це нагадує мені давнє, — щебетала Параска, пропустивши одну–другу дулівки, — як ще ми жили з матір'ю у пана в горницях… Боже! Чого там тільки не довелося з'їсти, спити? Нігде, мабуть, не доведеться уже так удруге.

Йосип більше мовчав і понуро дивився на жінку, як та про Ратієвщину виспівувала. Коли ж Параска дуже вже заговориться, він стиха та й обірве її примовкою:

— Гаразд, гаразд, одно погано, що ми там, у Ратієвщині, та нічому не навчилися.

— Коли ж мені було учитися? Я тоді ще в кукли гралася, — бликнувши очима, одкаже Параска і знову почне про те, що вже десять раз розказувала.

Тими переказами, своїми згорда замірами вона усім відразу не подобалася, усіх одвернула від себе. Онисько наче і слухав її щебетання, та все поз уха пускав, Явдоха більше з онуком вовтузилася, Яків приставав до брата випити… Настя дивилася на Параску та думала: «Видно, їй і трохи не шкода Йосипа, бо не щебетала б так, знаючи, що, може, через тиждень тільки й бачитиме його». Йосип, тільки кинув оком на своїх, зразу помітив, що не таку невістку ждалося батькові–матері, не таку сестру брату–братовій. Йому робилося сумно, гірко. Він ще через місяць, як побралися, побачив, як гірко помилився; та все таїв на своїй душі, гнітив на своєму серці. Поки ще сам на сам був з нею, все більше змовчував, мирився з своєю долею — сам здобув, сам і зноси на здоров'я; а тепер, коли він укине її у чужу сім'ю, тільки вміючу наряджатися, та хвастати, та хвалитися тими розкошами, які вона звідала, живучи у горницях, — йому робилося так гірко, так трудно… Парасчине щебетання гострим серпом драло його по горлі. Він ставав далі все сумніше та мовчазніше; серце його ждало тільки слова накриво, щоб спалахнути. Він стільки раз обривав Параску, і вона кожен раз хоч з трудом, а змовчувала. Все те таїлось на душі, гнітило… Ось воно і прорвалося…

— Чому ви, сестро, не одвідаєте ковбаси? — спитала Настя, як випили по чарці тернівки. — Все те солодке та солодке, а з його ніякого наїдку, тільки одно нудитиме… Прошу вас — одвідайте та й скажіть, чи добра наша ковбаса?

Параска узяла кільце, пожувала–пожувала та й виплюнула.

— Негарна, — одказала вона, беручи маковик. — От як я у барина їла, нігде вже такої не їстиму: молочна та пухка — губами їж.

Настя мовчки схилилася; Йосип аж позеленів. Він знав, що ту ковбасу готували Настині руки.

— А чи їла ти коли таку у себе, на своєму господарстві? — уїдливо спитав він її.

— При таких злиднях, які ти завів?! — ще уїдливіше одказала вона йому, свіркнувши, наче блискавка, очима.

— А ти ж?., ти!.. — на всю хату ревнув Йосип, затремтівши, як лист на осичині. — Що ти принесла до моїх злиднів? Чи ти порядок такий, як слід, давала? Чи ти хазяйства гляділа? Я ж, як та собака, тільки й знав, що по роботах бігав; спини не розгинаючи, робив, а ти дома тільки спала та вилежувалася… У тебе обіду не діждешся; у тебе і хліб глевкий, і з хати к бісовій матері тепло випустиш.

— А ти знав, нащо брав! — скрикнула собі Параска.

— Так я ж тебе навчу! — гукнув у свою чергу Йосип, ударивши кулаком по столу так, що аж усі здригнули, а діти скрикнули.

Параска, як огонь, зайнялася. Ще трохи — і одно другому б у вічі учепилося.

— Ну, чого ви, чого? — суворо перервав їх Онисько. — Йосипе, годі!

— Щастя твоє! щастя! — сварячись на неї кулаком, сказав Йосип.

— Що, бив би? може, битимеш! Малі руки… руки не виросли! — тріскотала вона, соваючись на місці.

— Мовчи, язичку, а то кашки дам! — глухо одказав Йосип.

— Йосипе! — обізвався Яків. — І чого ти устряв між жінок? Геть покинь їх, іди сюди. Вип'ємо краще… Вони всі одним миром мазані… І моя така!.. Не по їй що — зараз і накриє мокрим рядном… Знаємо ми їх… така вже, бач, натура… Іди вип'ємо… Коли удруге доведеться так? Та чи й доведеться? Покинь їх!

— І справді, нумо вип'ємо… Що вони?! — призро одказав Йосип і посунувся до брата.

Тим часом Настя загомонила Параску, примішався до їх старий–стара. Онисько повів розмову про будущину. Він так не покине Йосипа, він не зоставить Параски. Через сіни у їх зайва хата… Чого Параска буде по чужих хатах тинятися? Тут, дома, їй і покійніше, і безпечніше. Він завтра і перевезе їх.

Параска більше згорда, ніж з дякою, прийняла річ старого… Звісно, вона переїде. Чого їй зоставатися між чужими, коли є свої — рідні? Це страмно було б і родові, як сина у москалі узяли — невістку геть одіпхнути… У їх син, у їх дитина. Хто об йому буде піклуватись, коли батько в службі? Звісно, дід та баба…

Йосип сидів біля Якова і слухав.

— Та ти рада будь… Тобі у ногах лазити та дякувати, — одказав він на річ Параски.

— Та буде, Йосипе… Годі. Хай вони там собі погомонять. Чого тобі до їх мішатись? — здержував Яків.

Йосип не вгомонювався. Прихилившись до брата, почав він йому жалітися на жінку, на долю, на свій дурний розум…

— Щасливий ти, Якове! — казав він. — Щасливий! Он твоя сидить… тиха та мирна… Молитися до неї, та й годі!.. А глянь на мою? Відьма… відьмою і дивиться, і дише… А все–таки я її люблю! Ти не повіриш, як мені її шкода!

Сльози на його очах грали, голос тремтів, гіркий жаль та туга у йому почувалися. Яків тільки глибоко зітхнув на братову річ.

— Її люблю… — прихилившись до брата, тихо почав знову. — А сина?.. похвалюся тобі… Ти нікому не скажеш? Не кажи, брате. Який він мені син?.. Брате, Якове! вона тут буде… при батькові, при тобі. Дивися ти за нею… гляди її… Що друге буде… чи син, чи дочка, прийми його, як рідне, як своє… Мене не буде — будь йому за батька…

І Йосип заплакав.

Яків утішав його, клявся, божився… аж тужить Йосип.

Старий побачив, умішався:

— Чого ти, Йосипе?

Йосип припав до столу, щоб скрити своє заплакане лице.

— Випили — виплачемося! — шпигонула Параска…

Йосип, як опечений, кинувся:

— Параско! ще ти мало мене мучила? мені дозоляла?! — скрикнув він і заскреготав зубами.

— Діточки мої! — умішалася стара своїм тихим та ласкавим голосом. — Чого ви, мов чужі ті, сваритеся? Та ще тоді, коли, може, упосліднє… у одній хаті… за одним столом…

Стара не доказала — розплакалася. Розплакався старий і Настя, Йосип, приткнувшись до столу, мотав головою, Яків низько–низько склонився, одна Параска байдуже сиділа і гризла медяник.

Уже було пізно, добиралося до півночі. Старий не пустив ні Йосипа, ні Параски додому; Явдоха нанесла подушок у другу хату, послала молодим. Настя і Яків пішли до себе. Зостався старий з старою.

— А що, може, не Йосип? може, не син? Де ти знайдеш такого другого? — хвастався Онисько перед Явдохою.

— Та вона недобра, — додала плачучи стара. — Їй і трохи його не шкода. Як то вона уживеться з нами?

Онисько наче не чув. Він знову почав річ про Якова.

— А Яків? Яків хіба не брат? Послідня сотня рублів була — і ту віддав братові!.. Не журись, стара, недурно ми вік прожили з тобою! — згорда сказав Онисько, ліг і швидко заснув.

Явдосі не спалося. Стару голову турбували важкі та нерадісні думки про Йосипову долю… Як об йому замолоду піклувались… і от все те марно пішло. Знайшлася та людина, що одірвала його від її серця. Тепер, коли він знову вернувся до роду… жити б та бога хвалити… тепер знову його одривають, навіки одривають. Вона не побаче його ніколи, він не йтиме за труною її. А бог знає, може, ще вона і його переживе… може, вража куля, як косою, скосе його молоде життя… За віщо? ради чого?

Її серце розривалося від болю, і вона одно знала — усю ніч заливала його гіркими сльозами.

А в другій хаті, через сіни, під її плач гіркий Йосип, припавши до Параски, шептався з нею:

— Парасочко! моя доле!.. Швидко не стане мене тута. Хіба яка глуха чутка донесе до мене звістку, що тут робиться з вами… Слухайся батька, корися матері. Вони добрі люди… Я був у їх непокірливим сином.

— Ти скажи їм, Йосипе, щоб вони одділили мене, от як одділили Якова… Знаєш: своя хата — покришка.

— Навіщо, Парасю? Під приводом матері ти учитимешся хазяйнувати, учитимешся доглядати дітей, як вона своїх доглядала.

— Хіба я сама не зумію? Вони старі — і все роблять по–старому. Хіба я, живучи з тобою півтора року, не вела свого хазяйства? А за дитину не журися. Василя я нікому не припоручу; сама виходжу, сама вигляжу… У школу віддам… у люди виведу… Я його паничем зроблю… А ти тим часом вислужишся, офицера заслужиш… вернешся додому з аполєтами… Я офицершею буду! — радісно сказала вона і пригорнулася до його…

У темноті роздався наче поцілунок, а потім кашель… а потім Параска сплюнула.

У Йосипа серце заколотилося… Ті обійми, той поцілунок наче п'янким трунком налили його… Голова закрутилася… і, припавши до Парасчиного лона, він легко заплакав…

— Ні, не любить вона його, — тії ж таки ночі казала Настя Якову, як вони вернулися в свою господу. — Така вона хороша, така вродлива… а й трохи не любить його.

— Не забігай, Насте, вперед. Ще ти не знаєш її, — одказав Яків. — А брата шкода… шкода!

На другий день Онисько перевіз Йосипову худібчину і помістив у противній через сіни хаті, на журбу та досаду Парасчину. Вона цілий день ходила зап'ята платком, нахмурившись. Як її не хотіла Настя розговорити, з якого боку не забігала до неї з розмовою, — Параска нехотя відказувала на ласкаві братової питання.

«Я помилилася… Вона справді любить його… не журилася б так, коли б не любила», — подумала Настя.

Через тиждень виряджали Йосипа. Скільки було сліз–плачу!

Параска теж сумувала. Онисько перед одходом прилюдно сказав Йосипові, що він не зоставе так його сім'ї.

— Оця хата, де живу, половина левади, половина землі, скоту і іншого добра — все на Йосипа, друга половина — на Якова…

Параска зраділа.

— Скажи батькові, щоб він зовсім поділив нас, — шепнула вона на ухо Йосипові.

Йосип мов не чув, тільки після того перестав плакати.

Йосип пішов, і на Грицаєвому дворищі стало глухо–пусто, темно, наче чорні хмари налягли над ним, оповили його. Явдоха не видержала — злягла; Онисько ледве ногами плутає; Яків по хазяйству швендяє — не через те, щоб йому хотілося робити, а треба комусь і за ним дивитись; Настя і ніч і день сидить коло старої та утішає. Одна Параска, як павук, замотавшись у свою павутину, не виходе з хати, а не то зовсім зійде з двору.

Старий часом навернеться до неї, подивиться, що вона або спить коло сина, або чукикається з ним; у хаті райно–багно, сміття по коліна; погляне старий на все те і, не сказавши ні слова, поверне назад.

— Чому таки Параска ніколи не зайде до нас? — допитувалась не раз стара. — Хоч би я побачила її, на онука подивилася.

Настя передала бажання старої.

— Чого я там не бачила? Об чім ми там ще не нагомонілися? — одказала Параска і не пішла.

До чоловічого роду у неї і язик не повернеться… От якби з чужими, найбільше з тими ратієвцями… вона і цілий би день сиділа з ними, базікала та судила свекра–свекруху за те, що її і за рідну не приймають, чортом на неї дишуть, брата–братову — за те, що лащаться до старих, замишляють проти неї, як би її обійти, собі що краще загарбати.

— Та не діждуть вони! Хіба я і в суді правди не знайду? — нахвалялася Параска.

Явдоха як злягла, то більше й не вставала; у піст вона переставилася. Онисько після смерті її наче прибитий ходе, ні з ким не говоре. До того ще від Йосипа все такі нерадісні листи приходять — то занедужав, з мочі вибився, життя йому остогидло. Одібравши листа, старий закличе дяка до себе, зберуться усі докупи (однієї Параски немає), слухають, як дяк охриплим голосом ледве гарика, підсліпими очима розбираючи те письмо, і всіх нападе така нудьга, такий сум!.. А найбільше старого: сидить оце, слухає–слухає, хитає головою, трусе бородою, зітхне глибоко та важко… «Ох, гріхи наші, тяжкі наші!» — промове і проковтне не одну гірку сльозу.

Недовго і старий швендяв, перед зеленою зліг, поболів трохи — та й пішов за старою.

Параска зраділа. Ще труп старого лежав на столі, дожидаючи могили, як вона вже бурчала — ділитись. А як поховали Ониська, вона збила таку бучу! Поспорилася з Настею, погризлася з Яковом; бігала по всьому місту, славила між чужими людьми не тільки брата–братову, рід Грицаїв, а й Йосипа… І то дурний, і неприпітий, як і всі вони. «Казала: скажи батькові, щоб за життя поділив нас, — не схотів?.. Бо дурний, бо безмозкий!»

— Чого ти хоч, Параско? — допитується Яків і ніяк не допитається. То хочеться Парасці нової хати, де Яків живе, — що це за хата? одна порохня! То знову їй не вигодно: стара хата просторіша.

Насилу зговорилися: Параска таки перейшла в нову хату, тільки в придачу Яків переніс з старого двору до неї комору. Леваду, скот, поле — все Яків поділив порівну і сказав, що хоч, те й бери. Параска щось з місяць вибирала, раялася з кумами, з ратієвцями. Вибрала–таки, хоч потім не раз говорила, що її обдурили, що їй не стільки дали, скільки треба.

Гірко було слухати Яковові такі наговори від свого. Раз він зібрався і пішов до Параски побалакати. Параска вилаяла і трохи не вигнала з хати.

— Будь же ти неладна! — сказав Яків і, віддавши ті гроші, що старий зоставив Йосипові, заклявся, що його нога ніколи не буде в невістчиному дворі!

Параска, зоставшись сама, зажила по–своєму. П'ятдесят рублів зоставив Йосип, з тих, що брат дав, сотню узяла вона від Якова, що батько призначив. На ті гроші перше–наперше насправляла собі усякої одежі, накупила дорогих уборів; як нарядиться — то багата міщанка або купчиха; синові нашила сорочок — і жовтих, і червоних, і синіх, черевиків пар з три, шапочок. Не простим мужичим дитям виглядало воно, а паненям чистим, прибраним… І перед людьми вона не нахвалиться ним: «Панич буде, бо й заводу панського», — одкривалася вона перед знайомими жінками, котрі щодня оббивали у неї пороги. Та як їм було і не оббивати, коли у Параски щодня гульня, щодня бенкет. їй уже самій і неуправка — треба наймички. Добрі знайомі і наймичку зразу розшукали. Пішло у Параски життя коромислом!

Гроші, як полова, летіли. Швидко їх й не стало. То що? Хіба в неї немає скоту, котрий тільки даремно харч переводе; землю вона відразу оддала з половини — не самій же, справді, ходити коло неї, обробляти, руки колоти об гострі остюки, ноги бити об жорстку стерню. Продала Параска скотину, узяла півтораста рублів і знову зажила панією. Яків дивився, як переводиться батьківське добро, та тільки серцем болів. Що він зробить? не його — не йому. Він тільки казав сусідам: «Підождіть, не забариться все розтектися, а там і по милостиню підемо».

Люди завжди прихильніші до тих, хто до їх ближчий; до того Парасці заманулося переманити усіх сусід до себе, відбити всіх людей від Якова. У неї завжди для всіх були розчинені двері, через се, що тільки не казалось коли Яковом, усе зразу доходило до Параски.

— І яке їм діло до того, хто як живе? Коли самі не вміють з людьми жити, коли самі трусяться над усім, з-під себе б їли… так хотять, щоб і всі по їх дудці стрибали! — жалілася вона людям. Люди, звісно, її піддержували… І не було того дня, щоб не було суду над Яковом; вона перетирала усі кісточки, перебирала усі жилочки його — так не ворогують чужі, так не гризуться запеклі вороги між собою!

Яків мовчав, мов і не чув і не бачив нічого. Настя, правда, підбивала Якова:

— Ти б написав Йосипові.

— То що з того? Йосип приїде порядок давати? Нащо ж його серце розраджати? Хай собі як знає, так і живе, — сказав Яків і держався геть собі одсторонь. Раз тільки й не видержав він.

Параску запрошено до молодого дяка кумою. Люди хвалилися, що кумом буде якийсь панич з суда. Параска згодилася, ще й крижмо купила. Як його так, з порожніми руками іти, коли кум золотий хрестик купує. Ніхто не знав ще, хто той кум такий, і Параска не знала — панич, та й годі.

Зібралися і люди, і кума, і батюшка прийшов, а кума немає. Аж ось і він.

— Боже! Іван Трохимович! Здрастуйте! — скрикнула перша Параска до кума.

— Хіба ви знайомі, Парасков'я Остапівна? — питалися люди.

— А як же? давно!.. Ще дівуючи познайомилися. Пам'ятаєте, Іван Трохимович, Ратієвщину. Та й постаріли ж ви як!

І пішла Параска вищебечувати та розпитувати кума, де і як живе. Люди тільки дивуються, коли се Параска познайомилася з паничем. А Параска — поки що тільки щебетала, а як охрестили дитину, випили по чарці, по другій, кров ударила в її голову, давнє пригадалося… Параска підсіла до кума та як у вічі йому не вскоче, ходе слідком за ним, потчує тим–другим.

Байдуже їй чужі, байдуже люди!

— Недобрий ви, Іван Трохимович; відколи знайомі, а ніколи і в хату не наплюєте. Я тепер уже замужем. Уже і дитинка є… синок Василь… Хоч би його провідали… У вас удався, — додала йому на вухо, так що усі почули.

Сусіда Зінька сіпнула її за рукав:

— Параско! що се ти? Оглянься, — люди дивляться!

— А мені що люди? — одказала Параска. — Мого чоловіка у москалі узяли… Я тепер московка — вільна! — і знову накинулася на панича.

Цілий вечір тільки з ним одним і водилася; випивають удвох та підкушують.

Під кінець здалася: хоче встати — не встане; підводиться по хаті пройтись — поточується.

Досиділи до півночі. Пора й розходитись.

— Куму б одвезти, — сказала дячиха дякові.

— Нащо мене везти? Мене кум проведе… Хіба в мене не кум?.. Куме, куме! поцілуємося з кумою!.. — і Параска кинулась цілуватися.

Іван Трохимович разом з Зінькою довели Параску додому. Параска всю дорогу не вмовкала, все щебетала перед паничем, пригадуючи, коли і як познайомилися, коли і де цілувалися.

Що б і слід було скрити Парасці — і те розказала. «Добра ж ти!» — подумала Зінька, довівши Параску до самої хати.

— До мене! до мене! хоч у хату наплюйте! — кричала Параска і на Івана Трохимовича, і на Зіньку.

Панич і не від тих би грошей — блискучі Парасчині очі його вабили, та Зінька почала умовляти:

— Ти тільки подумай, Параско, яка доба… Та що люди скажуть… Твоя наймичка перша усе тому розкаже… — і Зінька вказала на Яковову хату.

Параска похиталася, глянула туди, куди ткнула Зінька рукою, підвела обидві руки, скрутнула одну коло другої і тикнула ними у темну темноту:

— Ось йому!.. Зась!.. Який він мені укажчик?.. Ніхто тепер до мене не мішайся… Я сама собі — голова… Он у мене синок Василь… Вирощу його… мою милу дитину, моє паненятко… вигодую, вивчу… у пани пущу… Паном зроблю… Не вдалося самій панувати — його паном зроблю!.. Ідіть, Іван Трохимович, мій голубчику, мій паниченьку!.. ідіть у хату… хоч подивитись на сина… У мене хата простора… Пізно буде додому — заночуєте у мене… Хай люди кажуть, що кум ночував у куми. Наплювати їм серед голови!

Іван Трохимович уперся. Він нізащо не піде у хату.

— Так завтра… Завтра безпремінно… Чуєте? Буду ждати, хоч зранку!.. — напирала Параска.

— Завтра? Завтра — добре.

Іван Трохимович і Зінька пішли. Параска зосталася сама. Вона ще довго стояла на порозі сіней, дивилася у темне небо, усіяне ясними зорями, і думала… Думки роєм здіймалися у її голові, серце так колотилося у грудях… Їй було жарко–душно… Ніч, тиха, тепла літня ніч, стояла над землею, виблискуючи зорями, мліючи у своїй розкоші… Не одну таку ніч провела Параска з паничем у Ратієвщині, напахуючись пахощів з зеленого листу, квітучих квіток, упиваючись солодкими поцілунками… І тепер все те перед нею. В голові, в очах все те переплуталося, перемішалося: своя комора здалася шатром у липовій зарослі, хата, сіни, де стояла вона, таємним захистком з бузку… Вона бачить його… і, обхопивши одвірки руками, міцно пригорта холодну деревину до свого серця, думаючи — пригортає його…

— Мій любий! дорогий мій, Ваню!.. — шепчуть її гарячі уста…

Це зразу вона не здержалась, посунулась–сіла… Щось забилося під її серцем, щось осадило її на землю… Вона почала приходити у себе, почала пригадувати, де вона, що з нею… Це ж її хата? Так, її… Це сіни, а он і двері у хату… Там її син… його син… паненя, а не мужича… А це під серцем що забилося?.. Вона вже давно почуває себе матір'ю… Се від того москаля… І нужно ж — саме тепер воно нагадує їй про себе… Серце у неї повернулося круто–круто… Що б вона дала, коли б його у неї не було? що б вона зробила?.. ножем би проткнула, аби їй не боліло… Вона ніколи Йосипа не любила; він їй потрібен був, щоб витягти її з неволі, визволити з слави… А більше нащо він? І слава богові, що пішов у москалі, а то б вона його і так покинула… Мужик! неотеса!.. Вона аж стріпнулася вся, коли згадала, що він її обнімав, пригортав до свого серця… Так від його і несе мужиком, харпаком… І те, що під серцем у неї б'ється, теж харпача буде… Господи! і прийми до себе, як тільки воно родиться… Мені легше буде, коли воно повсякчас не стирчатиме перед очима, не колотиме мужичим заводом!..

На другий день розійшлася чутка по всьому місту про ті хрестини. Найбільше балакали люди, як Параска хвостиком бігала за паничем, з котрим вона, ще дівуючи, познайомилася, як судила увесь рід Грицаїв. Настя, бувши на базарі, почула про те і розказала Якову. Яків так і скипів… Рідна кров забунтувала у його серці; образа, насміхи над братом давили його за горло. Він мав був зараз іти до Параски, вичитати перед нею її провини.

— Не займай її. Господь з нею! — уговорювала Настя. — Коли заплодиться недовірок, то й умре вже недовірком!

— Та як вона сміла, сяка–така? — кричить Яків. — Що ми — послідні які, що вона поносить нас, увесь рід? Ми її з калюжі витягли, на ноги поставили… Йосип у у неї не чоловік був? Вона підметки його не стоє!.. А тепер он що заводе з усякими голопузими паничами…

— Ось не сердься, Якове, не нарікай на неї. Може, вона ще і не винна. Молода людина подуріла, а людям здалося навсправжки… А коли й винувата — вона перед богом одвіт держатиме, а не перед нами.

Насилу угамувала Настя Якова не йти. Він не пішов, тільки йому не сиділося в хаті; як сич той, він більше по надвір'ю тинявся.

Швендяючи по надвір'ю, він бачив неабияку біганину в невістчиному дворі. Наймичка разів зо три бігала у базар і щось приносила цілими в'язанками.

— Що це у вас, Килино, затівається сьогодні? — спитався він у наймички через тин.

— Пир на ввесь мир! — відказала та. — Кума на сьогодні запрошено. Так щоб не стидно було його прийняти… Він, либонь, благородний.

У Якова серце заколотилося… Йому хотілося піти і все побити, потрощити, що було накуплено–наготовлено; та він здержався. «Уже ж цілу ніч буду під вікнами швендяти — а підстережу!» — рішив він.

Увечері почали люди сходитись. Яків стояв за тином, прихилившись, видивлявся. Все то йшли більше жінки — її подруги. Аж ось з‑за воріт показалася чиясь низенька постать, загорнута у невеличку шинельку.

— Кум, кум іде! — почувся крик з хати, і всі полинули кума стрівати; а попереду всіх Параска. Розряджена, вимита, вибілена, як пава та — горда та пишна, випливла вона насеред двору стрівати панича. Стріла… здоровкається, бере за руку і веде у хату… Коли за ним зачинилися сінешні двері, то в очах у Якова усе потемніло, голова пішла ходором… І на сю гниду його брата проміняти?! Не пам'ятаючи сам себе, як муха, перескочив він через тин і прямо до вікна. Він стояв за хатою і бачив, як його увели, кинулися роздягати, на почотне місце саджати, потчувати. Очі у Параски, як зорі, грали, лице пашіло радістю. «Ні страму їй, ні сорому, — подумав Яків, — хоч би озирнулася кругом себе, глянула, що вона вже мати».

За паничевим приходом бенкет розвернувся. Полилася горілка, усякі настойки, запіканки; наїдки ломили невеличкий стіл у хаті. Випили чимало, Параска більше всіх і, здавалося, не впивалася, тільки лице її горіло, як калина проти сонця.

— Горенько бути хазяйкою! За всім бігай сама; ніколи і посидіти, і словом перекинутися з добрими людьми, — сказала Параска і сіла поруч з паничем.

Тепер їх Яків гаразденько обох роздивився. Вона красива така, біла та рум'яна; а він — ніс кирпатий, пика зажовкла, вуси руді і рідкі, мов їх миші поточили, зуби ще рідші, та гнилі, та чорні, одні очі спідлоба якось єхидно грають… Коли Параска сіла, то зараз і опустила свою голову на його плече, козиряючи на його масляними очима і важко зітхаючи. Його рука зайшла за її стан і міцно упилася в бік. Якову здалося, що вона наче і геть–то високо піднялася… черкнулася її повного лона… Параска, стріпнувшись, ще ближче нагнулася до панича. Кругом столу жінки сиділи і — п'яні — то плели не знати що, то заводили якусь безконечну пісню.

«Що се воно буде!» — думав Яків, задержуючи своє гаряче зітхання. Воно у його спиралося, рвалося, серце, як молотком, гамселило у груди. Він все держався.

А далі, коли Параска зовсім закрила від його очей панича, коли він побачив тільки його руки, що обвилися, мов змії, кругом її білої шиї, коли донеслося до його солодке цілування… він не видержав — як звірюка, блискаючи очима, блідий, увесь тіпаючись, рвонувся він через тин, ускочив у сіни, улетів у хату.

— Що тут заводиться? — гуконув він, скільки в його стало гуку.

Усе зразу наче скаменіло; жіночий гомін затих, пісня увірвалася. Параска, сидячи на колінах у панича, тихо посунулася з колін на лаву.

— Параско! схаменися! Що се ти робиш? Кого се ти накликала, кому це все наготувала?..

Параска спалахнула.

— А твоє яке діло? — скочивши до Якова, скрикнула вона. — Ти хто тут такий? Хазяїн? Розпорядник? Вон з хати!

— Я — вон? — хижо усміхаючись, спитав Яків. — Ні, ще той не родився, хто б мене вигнав хоч і не з своєї, та все ж рідної хати. Спершу гості — вон!

І, підійшовши до жінок, він почав їх виводити. Спершу тихо, покійно; підійде, візьме за руку і виведе, а далі, як і ті почали опинатися, Яків розгарячився — то аж у дверях шуміло. Піднявся крик, гвалт і в хаті, і надворі. Одні стовбула давали, другі перелітали через лежачих, і всі лаялись, батькувались… А найбільше усіх Параска. Як божевільна, вона бігала по хаті, вибігала надвір, кричала, голосила, лаялась.

— З зводницями управився… ху!.. — мовив Яків, переводячи духа. — Ану лиш і ти, судовий гудзю! Годі тобі чужих жінок з ума зводити. Дивись, забрався на почотне місце. А вилазь лишень звідти!

— Мене прохано сюди… — пискливим голосом мовив панич.

— А попрохано — то й знай своє стійло… Ти пан — то й водися з панами. Яка тобі кумпанія з мужиками? На їх жінок заритись?.. Вилазь, вилазь лишень; я тобі ребра полічу, як ніхто ще тобі їх не лічив… Ти думаєш, це тобі в суді квитки писати. Ну, лишень я тобі поставлю хоч один під очима…

Боже! що робилося у той час з паничем! Лице його то полотніло, то наливалося кров'ю; то ширшало, то витягувалося вподовж. Очі його, як миші, бігали, шукаючи куточка, де б заховатися, або вільного проходу, куди б можна б було драла дати.

— Він уб'є його там… уб'є! — доносився нестямний крик Парасчин з двору. — Ходімо усі… усі. Спасімо його… його одного.

Дві–три жінки порвалися було у хату.

— Куди ви? — хижо регочучись, скрикнув Яків, і… жінки, наче груші, полетіли у сіни; а панич за столом на лаві місця не знайде.

— Вилазь, кажу! — гукнув на його Яків.

— Якове! Господь з тобою! — роздався ззаду його тихий жіночий голос.

Яків озирнувся — перед ним стояла Настя.

Наймичка Килина, побачивши, яку кашу заварив Яків, побігла сказати Насті. Настя, як спала, так і схопилася; тільки покрилася платком та так і прибігла. Вона ухопила Якова за руки і почала молити, щоб він не займав нікого і йшов би додому. За Настею і другі жінки надійшли і окружили Якова. Ускочила і Параска і мерщій кинулася по кутках. Вона знайшла паничеву шинельку, картуз і, подаючи йому, крикнула:

— Тікайте!

Панич, як заєць, скочив з‑за столу і, не надіваючи одежі, дьорнув, наче вітер, з хати.

— Пустіть мене! пустіть! — кричав, метаючись з сторони е сторону, Яків. — Я хоч навздогінці попотчую того бахура!

Коли він вирвався з-поміж жінок і вибіг насеред двору — панича уже і слід простиг; чулося одне глухе тупотання нестямної біганини серед широкого майдану.

— Тю! тю! — гукав Яків, вискочивши за двір. За ним кинулась Настя.

— Якове! Що це з тобою сталося? Оханися! прийди в себе.

— Я й так при собі. Ти краще скажи, при чому вона?.. Вона при чому? Я її навчу, як поважати брата; як заводити бенкети з бахурами… як з ними прилюдно обніматися, цілуватися! Безстидниця! срамотниця! — і він побіг знову у двір.

Там уже нікого не було; хіба де під тином п'яненька жінка тремтіла, одхрещуючись та одмолюючись від лихої напасті… Яків кинувся до хати. Двері засунені, огонь потушено. Він поторготів трохи — з хати ніхто не окликався.

— Мовчите? Притаїлися? Поснули, кажете? Я вас присплю! Цілу ніч кругом хати буду сторожити вашого сну, щоб бахурі, бува, не вкрали!

Він ще довго ходив кругом хати, стукотів у вікна, сварився, аж поти його гаряча голова трохи не охолола та здорова думка не спинила спалахнувшого серця. Тому помагала і Настя; вона всюду швендяла за Яковом і своїм тихим голосом уговорювала його іти спати.

— Іди сама! — одгризався Яків.

— Не піду я без тебе.

— Насте! — прохав уже він.

— Не піду. Подумай тільки: ти нічого не зробиш, а на тебе скажуть, що хотів запалити.

Яків послухався і пішов за Настею. Цілу дорогу він усе вичитував провини Парасчині і, положившись спати, не забував їх і бубонів на всю хату.

— Мало таких вішати — катувати треба! — сварився він.

На другий день рано устав Яків; голова його горіла, у лице, у вічі пекло, тіло, наче побите, боліло. Він вийшов надвір проходитися, побачив невістчину хату і пригадав усе учорашнє… Серце його занило–зав'яло: страх, не страх, якась боязнь обняла його. Що б він дав, щоб того вчорашнього не було, щоб то був сон, сонна приява?.. Він сам на себе сердився і ходив по двору, ледве ноги тягаючи.

А Параска за всю ту ніч ні на волосину не заснула. Образа діверова глибоко в'їдалася їй в серце… «Яке йому діло до мене? Що він, наставлений дивитися за мною, як я живу? Хто його настановив? Сказано — рід мужичий, каторжний! Яблучко від яблуньки недалеко одкотиться…» Їй пригадалося, як Йосип спалахнув на неї того вечора, коли вони уперше до свекра у хату вступили… І той, і цей — одного поля ягода; одного роду, одного плоду…

Той же хоч чоловік… а цей? Хоч не живи, хоч перебирайся куди. «Я й зроблю так: продам сю хату і огород, усе спродам і виселюся аж у місто». Далі вона думала, що тепер їй і в місті не життя. Яке їй життя, коли її на увесь світ обезславили? Що тепер люди скажуть? Куди не ткнеться вона, куди не піде — на неї пальцями будуть тикати… Он — вона! он!.. Ну, вже і рід!.. І тисячі прокльонів складала і викладала вона на голову Грицаїв, живих і померших…

А люди справді загомоніли. Не було тії хати у місті, де б не говорили про чудний бенкет у Параски. Говорили пани, говорили купці, міщани, кріпаки. Чоловіки судили Параску, винуватили її одну.

— Так їй і треба, сучці, хай не заводе бахурів. Ще мало досталося. Таку не гріх і на гарячу сковороду поставити.

Жінки, навпаки, судили Якова і разом своїх чоловіків: такі вони усі осоружні, каторжні! Їм аби знущатися над нашим братом, верховодити. А ти слухай та корись. Судові сміялися над Іваном Трохимовичем. Сміялися у вічі, сміялись за очі, малювали малюнки, як Яків Грицай ганявся по майдану, як Іван Трохимович, схопивши шинельку на оберемок, удирав від його, аж курява з-під ніг зривалася. Щось на цілий тиждень було гомону, реготу, жалощів, прокльонів.

Яків того нічого не чув. Він на третій день занедужав, зліг і провалявся тижнів зо два. Зате Параска все те чула. Щодня її приятельки забігали доводити, що люди гомонять — кого судять, кого гладять… Параска несказано зраділа, коли почула, що Яків зліг.

— Так йому і треба! — казала вона. — То господь його карає. Він усе бачить з високого неба і покарає злочинця своїм судом правдивим… Щоб він лунув, проклятий; почорнів, як земля, зотлів, як дохла собака!

Вона знову задумала новий бенкет. Тепер, коли собака зліг, ніхто не стане серед дороги. Вона вже рішила, коли і кого покликати. «Небагато покличу, та все щирих товаришок… Менше заходу, клопоту, а більше веселості. Тільки як–то його покликати? Як до його доступитися?»

Вона надіялася на Зіньку. Весела і до всіх доступна молодиця. Зіньці вона сповірила свої таємні думки, і, прогулявши удвох цілий день, рішили зробити бенкет у суботу. Субота саме підхожий день: чи уночі довго загуляєшся — в неділю виспишся… Зранку Параска піде на базар, скупить чого треба, в обід Зінька збігає до панича, а ввечері і бенкет.

Прийшла субота. Цілу ніч перед нею Параска не спала, все пригадувала, що б його купити, що спекти–зварити… Ранком пішла на базар, і насилу удвох з наймичкою донесли ту куплю додому. Коло печі поралися аж утрьох — Зінька помагала.

— Де б його самовара достати? — журилася Параска. — Добре б чаю напитися.

— За чим журитися? — одказала Зінька. — У жида–шинкаря. Не поскупися сороковкою.

— То збігай, сестро.

Зінька побігла з Килиною до жида. Примчали самовар. Час було уже іти і до панича.

— Я минуточкою! — піддобрялася Зінька. Удяглася і побігла.

Не так вона довго проходила, як Парасці здалося. Самотою сиділа вона у хаті, дожидала. Хвилини здавалися годинами… Різні думки клопотали її голову. Що, як він не прийде? Скаже: під монастир підвести хочете… І ніяка божба і клятьба не поможе… Тоді краще умерти!.. Уже б, здається, пора б і Зіньці звернутися, а її немає… Значить — буде. Зговорюються, певно, коли і як краще прийти. А може, вона зосталася його провести. «Ну, та й Зінька! Уже ж я їй за се спідницю наберу… Така щира, така вірна! От і чужа, а й роду не треба!»

Почало темніти, а Параска від вікна не одходить. Світ то двоїться, то троїться у її очах, серце так б'ється! Он щось замаячило біля хвіртки.

— Здається, вона йде. Килино! — скрикує Параска. — Ти молодша, у тебе очі краще бачать — пізнавай, то не Зінька?

— Вона, — одказує Килина.

Серце у Параски ще дужче забилося… Хоч би скоріше йшла, скоріше несла звістку… Вовтузиться чогось біля хвіртки!

— Та швидше! — кричить Параска, вибігаючи надвір стрівати подругу.

— Не поспішай, сестро, — махнувши рукою, мовила Зінька.

— Як?! — ледве чутно спитала Параска, і аж у очах у неї потемніло.

— Вийди, Килино, куди на годину; ми з Параскою побалакаємо, — каже Зінька, увійшовши у хату.

Килина вискочила у сіни і мала підслухувати під дверима. Та хитра Зінька — вона все знає, все чує — вийшла подивитися, де Килина, і вигнала її з сіней.

— Оце яке там святе та боже! — сердилася Килина, виходячи надвір.

— Не буде, і не жди! — мовила Зінька Парасці. Та пополотніла.

— Чому? — і сльози заграли у її чорних очах.

— Не сердься тільки, що скажу усю правду про його. Бо дурний! — он чому. Я тобі зараз розкажу усе. Приходжу ото я до його. «Чого?» — питає, насупившись. Я так здалека заходжу. Провідати, кажу, як живете, що поробляєте. Одійшов трохи, просе сідати. Сіла я. Слово по слову, я й почала здалека закидати про той вечір невдачливий, що яких він сліз приніс тобі, як ти журилася–побивалася. Любить, кажу, вона вас; так любить — душі не чує. Готова усе для вас зробити. Тепер, кажу, той луципір, дівер її, хворає, з хати не виходить. То от коли і діло б поправити. Приходьте, кажу, сьогодні вечерком. Та тихо та гарно так посидимо, побалакаємо — усього доволі буде. Боже ж мій! як же скочить він. «Що се ви, — каже, — знову мене підвести хочете? Що череватій сучці не заманеться, а ви її примхи справляєте? Вон з хати!» Не повіриш — краще б він мене по щоці ударив, ніж отим словом, як кип'ятком, опік. Не знаю, як я і схопилася, що казала йому, як і двері знайшла… Як бачу, сестро, наплювати тобі на свого кума — не варт він слова путнього; не варт того, що ради його ми сьогодні, як дурні, цілий день бігали, нишпорили! — закінчила Зінька.

Параска сиділа на лаві і, схилившись, мовчала. Слова Зіньки, наче молотком, били у її голову, у виски, трудили у вухах. «Череватій сучці» ножем угородилося у її серце і гострим боком поверталося там. Гіршої образи, більшої образи не було у той час для неї! То була правда, гірка правда. Вона сама чула, як та правда кидалась під її серцем, як вона не раз радісну череду думок повертала у люту тугу. Те мужича не дає їй покою, завжди нагадує про її долю. Вона стягувалася міцніше, щоб від людей затаїти своє лихо. А от же і не затаїла. Він побачив, він примітив… Вона ще молода така, їй би тільки жити та гуляти. Вона так любила і любить його, що на все піде… а він каже: «Чого череватій сучці не заманеться?..» Що ж тепер заспівають Яків, Настя, коли до їх дійде про се чутка? Що люди скажуть?

— Чого ж ти мовчиш? Чому нічого не кажеш? — спитала її Зінька. — Чи йти по добрих людей, скликати, щоб поїли те, що напорали. Чи собакам віддати?

— Собакам віддам! Собакам! — скрикнула Параска, скікнувши з полу. — Килино! — гукнула вона на наймичку.

— Уже все перебалакали, — бурмотала та, увіходячи в хату. — Чого?

— Виймай усе з печі!.. Усе, усе витягай. Та мерщій, — приставала Параска.

— Дайте ж хоч світло засвітити, — одказала Килина.

Засвітили світло. Зінька ще ніколи не бачила Параски такої блідої, такої рішучої на все. Вона вся тремтіла, а очі, як жар, горіли.

— Витягай! — крикнула Параска і, не дожидаючи, поки Килина витягла горщик з печі, сама з-серед череня ухопила один і швиргонула у помийницю.

— Параско! Чи ти в своїй сорочці? Що се ти робиш? — зупиняла Зінька.

— Не займай мене!.. Не руш!.. Витягай! — кричить знову Параска на Килину, що стояла з кочергою і дивилася на хазяйку, чи не збожеволіла, бува, та.

— Витягай, кажу! — гукає Параска.

Килина витягла кашник… Пшоняна каша на молоці так і пороснула по долівці.

— Параско, оханись! — ухопила її за руку, вговорює Зінька.

— Не руш мене, — просить Параска, — не руш… Витягай!

— Нащо бити? — поперечила і Килина.

Параска вихопила кочергу з рук Килини і почала нею гамселити горшки у печі. Зінька й Килина кинулись до неї, вирвали кочергу і, взявши за руки, одвели геть від печі і посадили на лаві.

— Оце, господи, твоя воля! Оце!.. Що це з тобою? — торохтіла Зінька і, набравши води у рот, приснула на лице Парасці. Та, як огонь, спалахнула.

— Що я, скажена? божевільна? Вон з моєї хати! — крикнула Параска на Зіньку.

— Та, Параско, оханись.

— Вон з хати! — одно гукає Параска.

— Не піду! — рішуче одказала Зінька. — Ти чуєш, що я сказала: не піду — і не піду! А тільки будеш таке робити — ще зв'яжу. Чуєш? — уже свариться Зінька.

— Господи! що ж мені робити на світі? — скрикнула Параска, упавши опукою на піл, і заголосила…

Вона не пам'ятала, що робила, не розбирала, що з нею творилося. То вона схоплювалася і вила на всю хату, то, прилігши, затихала, щоб через годину ще дужче завити. Їй було так трудно, так тяжко! У неї під серцем кидалось нове життя, а їй здавалося, то її лихо підкидається, не дає покою, метає її на шмаття. Зінька стоїть коло неї та все уговорює та угамовує. Килина болісно з‑за Зіньки позирає на хазяйку. «Що з нею сталося? Була милісінька–здоровісінька, а тут, як пошепталися удвох з Зінькою, — зразу таке її і схопило. Чи ця Зінька не знахурка, бува? Чи не піддала вона чого хазяйці?..» Такі думки клопотали наймиччину голову, і вона вже мала було бігти по людей, та Зінька зупинила.

— Не виходь нікуди, — сказала та. — Переплаче — перейде.

До півночі воловодилася Параска, а там — і мука свій кінець має, і на неї сон є — Параска затихла–заснула. Спершу все кидалась, жахалася, а далі — наче мертвим сном узялася… Лежить бліда, жовта; тільки її зітхання важке роздається раз поз раз по хаті.

На другий день вона не вставала; на третій, хоч і підвелася, походила, та знову лягла. Все жалілася на ноги — вони у неї перестали служити. Зінька від неї не одходить, то услуговує, то розговорює. Та, видко, не любо Парасці слухати, що плеще Зінька, вона часто одверталася від неї, закутувала голову платком і притворялася, буцім спить.

Раз вона сказала Килині, як Зінька вийшла на часину з хати:

— Навіщо ти пускаєш її до мене? Коли немає її тут — мені мов і легше; а як гляну — вона сидить, — так мені і підступе під серце; наче докора та дивиться мені у вічі. Не пускай її!

— Як же мені не пускати їх? — спитала Килина.

Параска замовкла і щось з тиждень мовчала. Зінька помітила, що коли вона одійде куди — зараз і розмова підніметься в хаті, коли ж тільки вона на очі покажеться — неначе в домовині ущухне. Другі прийдуть провідати Параски — вона і підведеться, і розбалакається, а з нею — ні слова. Зінька з серцем, з виговором покинула Параску.

— Що, я не така, як другі? Я їй не служила, я їй не годила? Так, як треба було, то й Зінько, і сестро, а як прохворостили — то й пику свою одвертає.

На другий же день трохи не все місто заговорило про Парасчину болість — чого вона і від чого. Щира товаришка услужила своїй подрузі, і всі, далекі і близькі, сусіди розказували та реготалися, як Параска горшки товкла від невдачі.

Параска того нічого не чула; вона нігде не показувалась, навіть не виходила і з хати. Вона справді недугувала; до того прийшов і лист від чоловіка з полку, де він не гладить її за її бенкет з паничем. Яків таки написав до брата. Кругом вороги, кругом тяжкі її обсіли! Горенько їй, та ні з ким того її горя і поділити; досада давить за серце — а страшно її людям показати–відкрити. Видно, така вже її доля лихая! Видно, вона зародилась така безталанна! Як то хотілося погуляти, пожити — та ба! Вона боялася дивитися сама на себе, щоб не розтроюджувати свого серця; вона чула, як під ним її лихо колотилося.

Перед другою пречистою вона зовсім злягла; прийшлося бігти за бабою. На другий день пречистої у неї родилась дочка.

Коли її баба поздоровила з народженою — у неї серце наче хто у жмені здавив. Хоч би вже, коли малося родитись, то був би син, з ним менше клопоту, а то…

— Повіїще! — зціпивши зуби, відказала вона бабі.

- ІII - БРАТ І СЕСТРА

— Що вам там бог дав? — питалася на другий день після обіду Настя, побачивши через тин наймичку Христю, — хлопчик чи дитина?

— Дитина, тітко.

— А як звати?

— Та бог його знає, ще не святили.

— Коли ж думка?

— Не знаю. Хазяйка лежать, нічого не кажуть. Сьогодні уже баба питає: коли і як малу у закон увести?

— Що ж вона?

— Мовчать.

— Як же се, так нехрещене й буде?

— І того не знаю.

Здивована Настя вернулась у хату і розказала про все Яковові.

— Не наше діло, — відказав той.

Настя згоджувалася, що не їх то діло. Тільки їй чудно і дивно, що Параска не каже, чи думає щоб увести у закон дитину. Отже і в неї як родився Грицько, у обід найшовся, а надвечір і охрестили. Так воно завжди у всіх, кого вона не знає, робиться. Не дай бог умре — то так неуведене в закон. Пани не зараз хрестять — та там завжди не як у людей. То оце і невістка держиться панських звичаїв, — думає Настя, коли–не–коли позираючи у вікно на Парасчине дворище, чи не йдуть бува куми, чи не несуть до попа дитини.

Минув день, на другий Настя знову допитується Христі:

— Не хрестили?

— Ні.

У Насті аж мороз пішов поза спиною. Вона вже не хвалилася чоловікові, думаючи сама собі, що ж се воно буде таке.

На третій день після обіду неждано–негадано убігла Христя у хату.

— Здрастуйте!

— Здорова.

— Веліли кланятися вам хазяйка і прохали у куми.

— Мене? — здивувалася Настя.

— Вас, тітко.

Настя здвигнула плечима, подивилася на Якова, Яків подивився на неї.

— Чого ж ти мовчиш? — не швидко спитав Яків.

— Що ж мені казати?

— Як що? Гріх від хреста одказуватись. Іди.

У Насті очі заграли радістю. Як се воно так вийшло: ворогували–ворогували, — а прийшлося — Параска у куми кличе?

— Хто ж кумом?

— Не знаю. Якийся чоловік невідомий.

— Як невідомий? Стрічний чи що?

— Та бачте. З хазяйкою щось поробилося: лежать–мовчать, нікому нічого. Уночі чуєш іноді плачуть. Баба давно вже клопочеться, що дитина у закон не уведена. Хазяйка одмовчуються — мов і не до їх річ. Сьогодні знову баба кажуть: чи ти, Параско, думаєш малу хрестити? Не дай боже чого — так в закон неуведене… Нікого мені, кажуть, прохати. Як нікого? Та хоч стрічного кума візьмемо, а за куму уже і я буду. Та зараз шасть з хати. Попали якогось чоловіка з дороги. Іди, дядечку, увести у закон дитину. І привели. Ось тобі і кум, — кажуть баба. А куму може сама знаєш, чи мені збиратися?.. Хазяйка подумали, та до мене: Христе! піди, кажуть, до вас попроси від мене. Скажи — недужа я.

— Іди ж, скажи я зараз буду, ось тілько вдінуся, — одказала Настя, а як вийшла Христя, додала: — отак, як по бенкетах та грищах, то й багато було, а дитину охрестити кума недостало, стрічного прийшлося кликати.

— А тобі хотілося з паном яким покуматись? — не то в жарту, не то з докором спитав Яків.

— Про мене — Семене… Я не знаю, на що вона і мене кличе. Про тебе і словом не заїкнулася, а мене кличе.

— Годі тобі базікати. Хіба не всі ви однакові? Іди скоріше, та не барися.

Настя хутко зібралась і пішла, а Яків почав з сином гратися і все думав: що б це воно значило? Що поробилося з невісткою? Чи не хоче повернути на путь праведних, чи не спокутує свої гріхи?

Настя вернулася уже вечоріло. Уже Грицько не раз починав плакати.

— Чого так довго ходила? — спитав Яків.

— Хіба там лад який є? — відказала Настя і почала розказувати чоловікові про хрестини: — Хрестини затівали, а нічого не наготовили. Вона лежить — недужою видає, — за всім одна баба. Поки справилися сюди–туди, пішли до батюшки — батюшки не застали дома. Прийшлося і його підождати. Кум уже з дороги хотів тікати. — Коли б був знав, каже, що так довго прийдеться загаятися, — ні за що не згодився. А дитяточко, нівроку йому, гарненьке; на неї трохи скинулося, а трохи на батька. Тілько коли вона і далі так буде турбуватися об йому — недовго поживе мале: баба розказує, що сама ні за що не здумає погодувати, коли нападешся на неї, то й візьме — та й то одвертається… Воно, каже, моє щастя відняло від мене.

— Дурне щастя! — увернув Яків. — А як зовуть дитину?

— Галею.

— Треба братові написати б, поздоровити з дочкою. Він прохав, виходячи, піклуватися об дитині, як об своїй рідній, — і, кажучи те, Яків задумався.

Сумно прогули ті слова його в тихій хаті, тугою грюкнулися вони об Настине серце. Думки зароїлись у її голові. Годуючи Гриця і схилившись над ним, вона думала про набор, про той тяжкий час, коли от у цій самій хаті усі сиділи і справляли послідній бенкет. Ще свекор і свекруха живі були, Йосип, підпивши, шептався з Яковом. Він жалівся на жінку. Вона, от як і тепер, так і тоді, годувала Гриця, Параска теж сиділа з дитиною. Коли б так воно і кожен день — то було б добре, а то ні, то послідній прощальний вечір провели вони укупоньці. На другий день Йосип пішов, покинув сиротою жінку, сина і от теперішню Галю. А та доля судилися не Парасці, а їй сперше. Її Якова уже узяли до прийому, та Йосип перемінив. Не побоявся осиротити своїх, щоб заступити собою других. Як він там не в ладах жив з жінкою, а діти ж?.. Він плакав і благав Якова турбуватися за будущу дитину. Йому шкода його було… Не журися, Йосипе, не турбуйся, сама виношу, своїми руками виняньчу тобі дочку. Коли б тілько Параска переступила її їй. Настя положила зарік якнайчастіше навідуватися до хрещениці. Вона завжди держалася слова. Як їй не скрутно іноді приходилося, часом і Яків гримне — де швендяє, часом і невістка прийме, мов холодною водою обдасть, — дарма. Вона не своя, коли вибереться той день, що хрещениці не побачить, не почукикає на руках, не погодує з кукли. Вона сама ходила на днях і молила бога, коли б їй мерщій ослобонитися, — вона б тоді сама своїм молоком хоч раз у день, а погодувала Галю, бо рідна мати більше куклою запихає рота. Вона не любила Параски, зате не чула душі від Галі, хоч дочка вилита мати вдалася.

— Бідненьке! — часто вона хвалилася Яковові; приходжу, а воно вже й плакати не зможе. Питаю Христі: давно годували? — Та зранку. Сухе, худе таке стало… Та нечисто держить так, хоч би таки коли скупала, перев'язала сама; коли я не найду, то припоруче Христі. Звісно, то дівка, може вона і радніша як краще зробити, а все не так як слід. Набереться бідне лиха, поки вийде з колиски.

— Та воно лиш ти й об собі потурбуйся, — одказував понуро Яків, дивлячись, що Настя ледве ходить.

— Об собі ще буде час.

— Та ну, ну… гляди, коли б лиш сії ночі не прийшлося за бабою йти.

Тії ночі не прийшлося, опісля свят аж породила Настя сина, настоявши спершу над чоловіком, щоб Параска була кумою. Насті давно хотілося примирити невістку з чоловіком, вона скілько раз запрохувала її до себе, та хитра Параска то сим, то тим візьме та й одверне запрохування.

Як родився син — Парасці ніяк було одговоритися. Тривожна вона йшла у стару хату, звідки рік тому виряджала свого чоловіка у Московщину. Та не ся тяжка споминка тривожила її, а як вона стрінеться з Яковом. Перша стріча і не думала Параска, щоб пройшла так тихо–мирно, — Яків такий увічливий, такий прихильний був. Уже коли охрестили сина Івася, як поздоровляла Параска Якова з ним, а Яків потчував, то натякнув, що давно вже вона не була у їх. Параска затнулася одказом, та Настя виручила. Вона почала розпитувати куму за хрещеницю, чи жива, чи здорова, ремствувала, чому Параска не взяла її з собою. Вона от уже третій день як бачила малу!

Параска і геть то осиділася у кумів, аж опівночі пішла вже додому, та ще Яків і проводив до самісінької хати. Прийшовши, вона довго не лягала, розказувала Христі, як куми гарно приймали, а як Галя прокинулася і почала плакати, прийшла сама до колиски малої і погодувала. Христя дуже дивувалася, чого се так хазяйка роздобріла.

Те покумання ще більше звело до купи невісток. Про давню лайку та сварку і споминки не було. Оце коли не Настя біжить до Параски, то Параска до Насті, Яків не мішається до жінок, і обидві, посідаючи, ведуть свою розмову, розкривають свою душу одна другій. Настя невсипуча хазяйка, щира мати, тілько й знає, що клопочеться, коли б скоріше то з тим, то з другим управитися, жаліється і радиться, що се або з Грицем або з Івасем подіялося, коли часом те або друге чого розвередує. Параска навпаки: вона не дбає ні про те, ні про друге, їй непотрібне ні господарство, ні дітвора, вона б сама хотіла жити та раз зломленій їй приходиться скаржитись на свою долю. Он другі, нічого не роблячи, а живуть, та як живуть, а їй життя немає… Возися коло того злиденного господарства, мучся з вередливими невпокойними дітьми. Яке се життя? — мука, а не життя! І нащо вона вродилася жінкою, уже коли так, то хай би був натомість чоловік. От Йосип. Пішов собі, закрився і плечима і очима. То в яких то світах не побуває, скілько дива усякого побаче… Щасливий! А вона — сиди крячкою у своєму гнізді, слухай як або Василь або Галька репетують, як у господарстві то те, то друге в розор прийшло… Клопочися коло його… так і пройде вік, так і заскніє життя!

Настя не пойме тії мученьки Парасчиної і дума собі: привикла змалку ледарювати, розлінувалася, все коли б на готовому їй, коли б панувати. І почне Параску умовляти: як таки так цілий вік прожити, щоб і за холодну воду не прийнятися? А більше всього не пойме Настя нелюбові Парасчиної до дітей. Яка вона мати, чи вона прибере, попестить коли дитину. Мов не її то діти, мов чужі; та друга і до чужих жалосливіша, ніж Параска до своїх. Хіба не було так, що Настя візьме до себе погодувати Галю та й цілий день продержить і ночувати зостановить, а вона і не згадає. Яка мати довірить свою кров чужому? А Параска ще радніша. Ще таки про хлопця вона скоріше згадає, часом і на руки візьме і почне пестити.

— Цей в мене буде великим чоловіком… Я його у школу віддам, вивчу вражого сина.

— І нащо? — перечить Настя. — Чи нам про те думати? Нам у землі копатися, коло неї сирої ходити, — нащо та грамота там?

— Я його до хазяйства не призвичаюватиму.

— А куди ж? В писарі?

— У купці або і в писарі. Все ж краще. Не мочитися на дощеві, не гибітиме по негоді, — сиди у теплій хаті та одно знай пиши та грошики лупи.

— Та як ті писарі, то вони здається і душу і серце у себе прописали, витруїли, — своє співає Настя. — Уже де тілько писар — то так і стережися як огню.

— Так і треба. Хай краще бояться, ніж самому гнутися перед другими.

— А дочку ж куди, у панії?

— То? то — мужичка! — махнувши рукою зо зла, одказала Параска. — Її так і треба було! Та коли родилася та не вмерла — що ж робити? Хай живе.

То були страшні слова: у Насті аж мороз ходив поза шкурою, як вона слухала їх від Параски. А їй не раз приходилося їх слухати; невеличка ні в чім не повинна Галя сама звідала їх страшну силу. Мати зрікалася своєї дитини. З самого малу та матерня ненависть одіпхнула її від себе. Галя більше проживала у тітки. Настя так полюбила чорнооку і кругловиду Галю, що часом більше піклувалася коло неї, ніж коло свого білоголового Івася. Під матерним призором Насті вони росли укупочці, мов ті близнятка, годувалися з однії мисочки, спочивали на одній подушечці; піднялися на ніжки — гралися, забавлялися одними забавками. Невеличкій Галі куди було краще у тітки з ровесником Іванцем бути, ніж у себе дома, де часто мати лаялася, а брат Василь зобіжав. Івась їй і своїх крем'яшків надає, паличок мережаних постанове, цілує Галю, милує. Часто бувало тішиться Настя, дивлячись на іграшки малої дітвори, що як ті котятка лазять у її ніг і нетвердим язиком плещуть одні які–небудь слова. Іноді до їх пристане і Грицько. Старшенький, він уже пускається усюди, побіжить на улицю між таку як і сам дітвору, грає з нею у коні, у блохи, у хрещика; у його вже і батіжок свій є; він і на вигадки майстер. Пристане Грицько — познаносе своїх іграшок, пригадає свою гру і так любо, так мило заграються діти на півдня. Галя рада, плеще у долошки, світить оченятами, лепече, бігає за хлоп'ятами, як та качечка перевалюється на своїх, ще не окріплих ніжках. Найбільше їй подобалася гра у «гості». Івась познаносе невеличких черепочків з битої полив'яної посуди, Грицько наструже кописточок, купно нарвуть калачиків, почистять, порозкладають на черепочках і ото ними Галя годує своїх гостей Гриця та Івася… Боже! Яка рада Галя: очиці у неї горять, личенько пашить, невеличкими пальченятами бережно бере вона свої ласощі і підносить Грицькові та Івасеві. Ті, обсівши привітливу господарку, їдять кописточками калачики, ведуть з нею розмову… Коли і лучиться часом, що дітвора не помириться за віщо, — невсипуща Настя то тихим вговором, то поцілунком, то сваркою на своїх зараз утишить розладдя. Не пройде години, як знову дітвора позлазиться до купки, знову заводить нові іграшки. Не те Галі дома у своєї матері, там вона сама собі, мати не примічає ні її плачу, коли їсти захоче, ні її забавок, коли розгуляється. До того Василь як уїдлива муха — так і лізе у вічі, так і накриє зверху. Чи принесе Галя від тітки яку іграшку — Василь зараз відніме. Почне Галя плакати, — мати дивиться та сміється як Василь кривить сестру. Головатому негамузному Василеві і нудно стає, коли сестра його чим забавиться, — він підлізе до неї та або ущипне стиха, або ускубне, або піском у вічі сипне. Мати мов не бачить того, ще привід дає, — їй наче любі доччині сльози… А ну, Васильку, скаже, перекриви оту рюму. І Василь стане проти Параски і почне кривити сестру, а Параска регоче, тішиться Василем, тішиться доччиними слізьми. Галя заливається–розлягається, образа, зло в'ються коло невеличкого її серденька. Та що поробиш? Ще мати, як надолужить слухати тих ревів, і виб'є Галю. Побита Галя ляже спати і переспала б може своє лихо, коли б Василь не підновляв заново. Тілько що Галя очі продрала — а Василь уже і коло неї, дулі їй суче або паличкою тиче у вічі. Галя утече до Гриця і Івася, — оце і загралася… Де не взявся Василь, і тиха ігра обертається у спірку, у бійку. Почне у Грицька батіг однімати або пужално мережане. Грицько не дає, Василь по руках б'ється, пальці гризе, а ударе Грицько Василя — крику, репету на усю улицю. Прибіжить Параска і вже кому, Галі достанеться: привикла, повіє, віятися, — і його повела за собою, щоб ще вбили або скалічили бідного. Візьме Василя за руку, а Галю або духопеликами або дубцем жене додому. Настя, бачивши те, своїх почне перешивати і з‑за Василя займеться така баталія, що хіба Яків умішається та утишить.

— Ви його не приймайте до себе, — рає батько синам.

І раді діти не приймати — сам Василь прибіжить і наробить колотнечі.

— Ти його не води, Галю, з собою, — каже Івась Галі, — бо він тілько іграшки теряє.

— Та я його не вожу, — він сам хвостиком за мною біга.

— А ти йому не мовчи, коли він тебе б'є, і ти його бий, — підговорює Грицько Галю.

Та куди Галі справитися з своїм кремезним братом, він як кібець так і насяде її зверху. Галі зостається тілько терпіти та плакати. Та й терплячці є свій кінець.

Раз Галі насипала Христя молока у тарілочку і постановила долі снідати. Василь, раніше поснідавши, не вдовольнився тим і, підійшовши до сестри, почав однімати ложку. Галя ухопилася обома руками — не пускала. Як не силкувався Василь — нічого не вдіє і, розпалившись, з усього маху ударив сестру кулаком по голові. У Галі світ у очах пішов ходором, і товстою дерев'яною ложкою увірвала вона з усії сили Василя по гуластому носі. Василь так і брязнув об землю, криконув не своїм гласом, облився, мов юшкою, кров'ю.

Досталося ж Галі! Параска, як огонь, кинулась на неї і почала віяти. То не мати повчає своє дитя — то звірюка кинулася на чуже. Спершу кричала Галя, а то і кричати перестала, тілько скавучить якось болізно. Не зоставила мати живого тіла на дочці, на другий день опухша, як пуп синя, качалася вона по полу, тоді як у Василя тілько трохи ніс припух. Мати знай доглядалася до його і кожен раз банітувала на всі боки Галю: ще чого доброго ніс перебила… я тобі, я тобі, відьмо. У кого се ти вивчилася?

Три дні не вставала Галя після того. Настя, скучивши за нею, пішла довідатись, і здивувалася ж вона, побачивши синю Галю.

— Що то в тебе, дочко? — допитувалася Настя.

Параска не дала слова сказати Галі.

— Оце як бачиш, — крикливо почала Параска, — чортова лобурячка трохи не вбила Василя. Той підійшов до неї, а вона з усього маху як дасть йому по носу — так мазкою і вмився.

— Він ліз до мене, — крізь сльози почала Галя, — він ударив мене кулаком по голові.

— Ти ще й говорити? — крикнула на неї мати.

Галя замовкла. А Василь, підійшовши до тітки, почав хвалитися, де саме його ударила Галя, як кров ішла, як і досі болять очі та лице.

— За що ви б'єтеся, діточки, — умовляла Настя, — ви ж рідні, двійко собі. Жили б у миру. Он у мене Гриць і Івась ніколи не б'ються.

— Я й сама не знаю, у кого вона набралася таких манер. Ну ненавидять же одне другого — як собачата. Як злізлися — так і бійка. Ще таки Василько добріше, уваже інколи, а та вже, та… як не сила, аж зуби зціпить та тілько сльозами надолужає, бісова рева.

— То се ти так побила її? — спитала Настя, обдивляючись Галю і жахаючись страшним синякам.

— Я її уб'ю! — скрикнула Параска, сверкнувши очима. Насті так гірко, так важко стало на душі…

— Знаєш що, Галю, ходімо до нас, — обернулася вона до дитини. — Там тебе Івась давно дожидає, і Гриць уже скучив.

— Я, мамо, піду до тьоті, — схопившись з постелі, просилася Галя.

Параска мовчала, сопла. Настя, не потураючись на те, зсадила Галю додолу. Галя стала і, гикнувши, підвела ніжку.

— То в тебе ніжка болить? — спитала Настя. Галя провела повними сліз очима на матір.

— Ходи до мене на руки, я тебе донесу.

Галя оповилася руками кругом Настиної шиї, припала до її загорілого виду і дзвінко поцілувала; а потім тихо, крізь сльози, почала жалітися тітці, як її били–били.

— І я, тьотю, з вами! і я, тьотю, з вами піду! — кричав Василь, вирвавшись з хати навздогінці за Настею.

Галя, ще дужче припавши і тремтячи вся, шептала: нехай він, тьотю, не йде! скажіть, нехай він не йде.

— Не йди до нас, ти тілько бійку заводиш, — суворо одказала йому Настя.

Василь зостановився і, блиснувши як сова та своїми круглими сірими очима, скрикнув: — так я матері пожаліюся! — швидко удрав у хату.

— Ви візьміть мене, тьотю, до себе; я не хочу там бути… Там усі б'ються та лаються. Я буду з вами, тіточко, — прохала Галя Настю, коли та унесла її у хату.

Гриць і Івась обступили малу. Гриць хвалиться мнячем, Івась тиче бублика у руки, що мати принесла йому з базару.

Галя зразу забула свої болі, лихі образи. Не пройшло і години, як вона, улягаючи на болячу ніжку, пішла бігати з Івасем. Так вона до віку, дякуючи братові, зосталася кривенькою. Василь часто підіймав її на глуз, звучи «кривулею».

А вдруге — Галя трохи навіки не попрощалася з життям. Хлоп'ята зійшлися до купи і стали грати у свинки. Василь і Грицько з добрими ломаками стояли у дучках, Івась з невеличким дубцем туряв свинку. Галя помагала йому, то котила мняча, то підставляла свою паличку, щоб не одганяли. Василь кричав, щоб Галя не лізла, не мішалася; Галя не зважувала, та й Грицько мовчав. Повороткий і цілкий Грицько, і не сподіваєшся, як оджене свинку і знову стане у ямці. У Івася уже аж чуприна мокра, так ухоркався, бігаючи за мнячем. Ось він таки зловчився підставити так палицю, що Грицькові не вдалося уцілити свинку… З другого боку набігав Василь. Де не взялась Галя і наставила свою паличку, тимчасом Івась опинився у Василевій дучці… Сміх, регіт. «Тобі туряти, тобі, Васильку», — закричали і Гриць і Івась. Галя, стоячи тут, зареготалася. Василь не видержав і з усії сили увірвав сестру посеред голови палицею. Галя, як сніп соломи, розпалаталася посеред двору. Піднявся крик, струс, Грицько та Йвась побігли у своє дворище, а Василь до матері — рапортувати, що Галя його займала і він тілько доторкнувся до неї, — а вона упала та й лежить.

— Чорт її бери, полежить та й устане, — одказала мати. Василь зостався коло матері.

Бог знає, скілько б лежала так Галя, коли б Івась не похвалився Насті, що Василь убив Галю.

— Як убив?

— Так, посеред голови ломакою як дав — так та Галя і впала.

Настя уся не своя побігла у двір до Параски. Галя лежала як смерть жовта — і пальцем не поворухне.

— Води! води! — крикнула Настя і кинулась до Параски у хату за водою.

— А ти сидиш, не бачиш, що твій мазун наробив? — гукнула вона, ухопивши кружку з водою і мерщій біжучи назад до Галі.

Поки Параска зібралася вийти з хати — Галя, уже уся змочена, сиділа посеред двору і, хиляючись на всі боки головою, страшно, як перед смертю, поводила очима.

— Ну, Галочко, хлесни водиці. Випий, моя голубочко! Оце, моя матінко! — турбувалася Настя, припадаючи на коліна коло дівчини. Параска собі підійшла.

— Що там таке? — покійно спитала вона.

— Ти не бач? — зло приснула Настя.

— Тху! присохне як на собаці! — ще покійніше одказала Параска і пішла до хати.

— Щоб чортяка узяв таку прокляту матір! — гукнула услід їй Настя. — Ходімо, дочко, до мене. — І, підвівши Галю, повела за ручку до себе.

Галя пролежала цілий тиждень у Насті і все жалілася, що у неї головка болить. Параска якось тілько раз прийшла довідатися та й то не об здоров'ї дочки, а того, що Галя сидить чогось у Насті.

Та все це було тілько цвіт того, що прийшлося звідати Галі. Ще вона невеличка; в дитячому серці швидко холонуть палкі урази, швидко сохнуть гарячі сльози і на обтертих [?] очах не забариться заграти радість, не забариться серце забути тяжке лихо. Та й Галя часто не сидить дома, а в тітки. Гриць та Івась розгонюють її запеклу тугу.

А як підросла вона, коли Параска почала її призвичаювати до роботи, — уже ніяк з‑за гребеня або з‑за шитва схопитись і побігти до тітки, щоб і приголубила і пожалувала, загратися з Івасем, щоб за іграшками забути своє лишенько, — коли мати за саму невеличку провину товче її і лає, а Василь осою в'ється коло неї, сучиться у вічі, і кривить і дражнить. З того часу почалося каторжне життя Галі. Не висихають її очі від сліз, журба та догана не сходить з душі, гнітить її серце, троюдить. Коли турбується об чому мати — турбується більше об Василеві; вона йому і одежу справляє, вона його часом пестує. У свято Василь як панич наряжений ходить, а вона у матерних недоносках, як старченя яке. Для неї немає привітливого погляду, немає ласкавого слова, її мов не примічають, вона щось лишнє у хаті. Наймичка Христя нужніша, а вона?.. Перед чужими тілько й чуєш про Василя, який вів розумний та до всього здатний… Він і шити майстер, і прясти, не взяв його біс і до майстерства — навіщо, колесо — він його з прутиків зробе; а скажеш що–небудь — пам'ятає тижнями. Про Галю ж ніколи ні слова, а коли і про неї мати заговорить, то скоріше лайка, скоріше догана… Що мені робити у світі з тією дурепою? Б'ю її, лаю — ніщо не помагає; узяти б убити зразу, коли б тілько гріха не страшно, та суду людського не боязно! — завжди такими словами кінчала свої жалощі перед людьми Параска про Галю.

Тяжко було слухати Галі такі погудки від матері, гірко було на душі від їх, так гірко, що Галя не раз ніччю, обливаючись гарячими слізьми, думала — то або втекти з двору, то або сама на себе руки наложити. Смерть приходила їй на думку не страшним страховищем, а жаданою гостею, тим тихим покоєм, де не чутно лайки, не видно бійки, над котрою носяться тілько плач гіркий, сльози кревні, жалощі уразливі. Вона лежить, згорнувши руки, лежить і чує все… Чи й тоді мати не вгамується своїми лайками, чи й тоді брат почне глузувати, насміхатися з неї? Чи почнуть плакати–жаліти? Опізнилися, — сказала б вона тоді їм; не поможуть сльози, ніщо не поможе… Мучтеся ж, карайтеся, — не вміли за життя шанувати, пізно тепер. Їй коли й жалко кого покидати, то тітки Насті, брата Івася… Він такий прихильний до неї. Іноді до самого смерку швендяє коло тину, піджидає, як би її побачити, побалакати з нею, а часто — і поділитися гостинцем. Їй шкода і Гриця, той хоч і одсторонь держить себе та все ж ніколи нічого не зробив їй злого, не так, як отой головатий, окадкуватий Василь. Тітка розказує їй часто про її батька. Коли б він дома був — не те б було… Галя шле йому у далекий край свої поцілунки гарячі, просить, жадає приходу його… Вернись, мій таточку, прийди та подивися, яку я терплю муку люту… Віддяч їм за мене сторицею.

Часом Галя цілу ніч продумає отак, приливаючи думки гарячими слізьми, і на другий день устане з червоними осовілими очима, з невиспаною головою. Ходить вона — як тінь слоняється, почне мати лаяти — вона не чує… ніщо їй тоді не дошкуляє, не доходить до серця… У вухах у неї шумить, у голові горить, груди наче хто каменюкою наложив — аж терпнуть. Стане вона — цілий би день на однім місці простояла, коли б криклива матерня лайка не заганяла її або братові докори: дурка! дурка! — наче та муха надоїдали так. Одійде вона і все забудеться зразу, сяде за роботу, зігнеться над нею і чує — щось у неї наче застигає там усередині, щось її гне, давить до землі… очі мов і дивляться і нічого не бачать, мов павутиною засновані, пальці наче подубіли — не ворухнуться, у голові — пусто, мов і думки там не снують, на серці глухо — ні радість, ні горе не достукається до його.

— Чи не дурію я справді? — інколи думається їй. — Сількісь! Хай здурію — гірше не буде. їй полюбився так той сон по ночах, те дрімотне життя. З дня на день вона все занепадала — сохла, марніла. Кругле рожеве личко витяглося, щоки запали, поблідли, наче лист восени, пожовтіли, зітхання трудне, гаряче, голос слабий, тихий, як заговорить — мов суха трава зашелестить; на устах чорно — смага попекла; одні очі горіли, як угольки тліли з глибоких ям широкого чола. Всі, знаючи Галю такою веселенькою, такою круглою, жахалися, глянувши на неї. Галі байдуже, мовчить, не хвалиться нікому своїм лихом. Хіба одна Настя її розговорить. Їй тілько одній Галя сповіряє своє лихо, і пожуриться, і поплаче. Параска і на те косо дивилася, вона примічала, що коли Галя побуває у тітки, звідти вернеться і ясніша, і веселіша, іноді і слово перекори зірветься з її уст.

— Чого ти туди ходиш? Чого швендяєш, — лає мати, — там тобі рівня хто є? З отими голованями водишся? учишся у їх не слухатися?

— Кого ж я, мамо, не слухаюся? — спитає тихо Галя.

— А Василя! Василя! — гукне Параска. — Чого як ти дома сидиш — у вас і тихо, як тілько пішла туди — так у вас і бійка, і колотнеча. І ти перша привід даєш. Ти знаєш, що Василь і що ти? Ти як поганню уродилася — так поганню і пропадеш, а Василеві прийдеться ще тебе, дурну, держати у себе, годувати.

Ті слова матерні гірше огню допікали Галю. Що Василь, а що вона? Вона цілий день од роботи не одірветься, а Василь — одно знає блукає по вгороді та свище, побіжить на улицю з хлопцями битись, а додому прийде — на Галі усе зло зриває… Чого ж Василеві прийдеться її годувати? Вона не хоче його хліба, вона сама себе прогодувала б, коли б Василь не стояв у неї впоперек дороги. Мати каже, що він сякий не такий розумний, що вона його учитися віддасть. Чому ж вона не оддає його вже в науку? Чого з ним носиться як з писаною торбою?

Галя жде — не діждеться того щасливого часу, коли почнуть Василя учити. Може хоч тоді їй послобоніша — піде він з дому, нікому буде над її головою сидіти, гризні, бійки зводити. Галя аж богу молиться та просить та молить його.

І рада ж вона стала як одного осіннього вечора мати, прийшовши додому, прикликала Василя і почала йому вичитувати, що годі вже йому так блукати, уже сили чималенько набрав, час йому учитися. Оце вона була у дяка і договорилася з ним його учити. Василь і руками і ногами. Не хочу учитись, ні за що не хочу!

— А що ж ти хочеш такою дуркою, як Галька, зостатися? — спитала мати. — Не можна ж, сину, не можна ж, мій Василику, треба учитися. Вивчишся — паном будеш. Усі тебе будуть поважати, усі будуть почитати.

— Так я паном буду? — і по–панськи ходитиму?

— По–панськи і ходитимеш.

— Так у мене немає такого каптанка як у школярів, чорного з червоним воротником.

— Ти спершу у дяка будеш учитись, — там не треба такого каптанка, а як перейдеш від його у школу — тоді і каптанок пошию.

— Не хочу я до дяка — я в школу хочу, — вередує Василь.

А Галя — Галя радіє, не дивлячись на те, що мати її перед Василем такою виставляє. Хай я і дурна, хай я і скажена… Побачимо ще, що з його вийде. Ще нічого — та вже не хоче, а от як його приструнчать — якої тоді він заспіває.

Вона і щасливою лягла ту ніч спати, знаючи, що на ранок мати Василя одведе до дяка і його трохи не увесь день дома не буде.

Галі раділось, що не буде її обидчика дома, менша буде буча, докори. Вона на другий день, коли мати з Василем справді пішла, таємно збігала до Насті і похвалилася своєю радістю. Та вона гірко помилилась. Хоч Василя і справді не було дома цілих півдня, зате мати кожен день як оса була сердита. Видно вона боліла за хлопцем, що він не перед її очима, що може там його б'ють, лають. Надувшись як сич, сиділа вона у хаті, раз поз раз згадуючи, як то там Василь, і важко зітхаючи. Не доведи боже Галі що лишнє сказати, лишній раз устати, по хаті пройти — так мати і вкриє мокрим рядном. Галі ще гірше прийшлося здержуватись, ніж при Василеві; а як і він прийде додому — голодний, сердитий, почне усіма верховодити: і те не так, і того не хоче, і те не по його. А пообідає — за уроки сяде — тоді а ні писни ніщо у хаті, і не ходи, і не роби, і не балакай. І все, що б хто не зробив, а окошиться на Галі.

Сумно минали для неї ті дні короткі осінні, важко проходили ночі довгі–зимні, і так тижні за тижнями, місяці за місяцями. Ото тілько і полегкість, коли у свято вирветься як Галя до тітки. Настя, почувши нарікання Парасчине на неї, уже здавна перестала заходити до їх, до того ж раз якось і Яків і Настя, запопавши Параску, почали умовляти: навіщо та для Василя наука здалася, краще б вона його до роботи призвичаювала, у майстерство яке оддала… Параска прийшла додому і напустилася на Галю: ти туди ходиш, ти все, що не робиться у нас, їм доносиш… Щоб і нога твоя не була там ніколи!

Галі прийшлося крадькома ходити. Немає нікого дома, пошлють її куди — вона і забіжить подивитися на життя тихе та щасне.

— Чого ти нас відцуралася? Чому частіше не ходиш? — пристає Івась та Грицько. Настя ще додасть: без тебе якось сумно і в нашій хаті.

Галя тілько сплакне — та й піде. Для неї стало життя таке гірке та обридле. Зате Василеві добре. За його завжди добре слово, йому кращий шматок хліба, мняса, матерня ласка тілько його одного і пригріває. Купається Василь як сир у маслі. Зранку він ходить до дяка учитись. Мати казали: коли вивчишся — паном будеш. Василь щиро, прикро прийнявся за науку, — йому так хотілось панувати. Дяк, стрівши Параску, не нахвалиться її сином, — граматку швидко пройдемо, за псалтир приймемось. Параска рада, слебезує по всьому місту, який у неї син розумний.

Проходить зима, настає весна. Грицько та Йвась пішли з батьком на поле. Грицько за погонича, Івась — за підпасича: у хліборобів діти з самого малку призвичаюються до важкої роботи. Василеві ж — розкіш: свято, кого–небудь треба ховати, а то і дякові треба чого у поле — годі учитись. Ідіть школярі додому. Василь ганяє по бур'янах, по улицях. Додому прийде тілько поїсти, поспати — а то за цілий день його у дворі не побачиш.

— Ти б, сину, уроки учив.

— Які там уроки? Немає ніяких уроків, — одкаже і пішов собі. Де не були які глухі місця, очерети — усі він вилазив та виходив. І не сам гуляє Василь, а назбирає коло себе цілу вервечку таких як і сам школярів і пішли; у кого набачили у садку добрі яблука, стиглі груші — як коти ті і вдень утешуться у чужий садок і повиносять усе з гілками. Не раз жалілися люди Парасці на Василя, так Параска не то що віри не йме, а ще і вилає добре, щоб не зводили на її дитину такого. Навчився Василь уже і люльку смоктати — а мати мов і не бачить, хай побавиться дитина; іноді Василь прийде з мандрів додому червоний дуже, очі світяться і від його несе немов хмелем — мати і того недобачає. Все Василеві можна, ні на що йому немає заборони. Зимою Василь з дяком трохи не бійку збив, прийшов додому — розказав матері, і Параска взяла його від дяка.

— Що мені там у його учити, я вже все краще від його знаю, — хвалиться Василь, а мати віри йме. Перегуляй, сину, дома зиму і літо, а там я у школу віддам. Василеві того тілько и треба, — наївся, напився дома і пішов товариства ськати, у його своє товариство було. Він не хотів водитися з простими хлопцями от як Грицько, Івась, йому учених подавай, щоб усі ходи і виходи знали.

— Та що ти, Параско, думаєш з сином робити? — раз якось не витерпів Яків: — ти не бач, що він у тебе як стебло те росте, а до діла ні до якого не становиться. Чому ти хоч пасти його не шлеш своєї худібчини — все ж одно зна бігає.

На велику силу Параска призмогла його гонити літом скотину пасти з Грицьком та Іваном. Як йому, грамотієві, скот пасти? Хіба він на те учився? Він держав себе завжди одсторонь від двоюродних братів, він дививсь, як і на свою сестру, на їх, як на щось нижче від себе, котрі повинні йому коритись, слухатись, що б він не казав. А Грицько, як нарочито — не тілько не слухає, а ще і наперекір робить. Він ненавидів Грицька, як тілько зможе ненавидіти ровесник ровесника; він більше горнувся до Івася, бо той і овечат і бичка пожене до водопою, і догляне, щоб не забігли у чужу траву. Та все ж йому і Івась не рівня, — вів тілько добріший від брата, а яка він йому рівня? Хам, мужик…

Часто так думав Василь, лежачи де–небудь самотою у траві, або в бур'янах, і гіркою йому здавалася його самотня доля. Ні з ким йому як слід побалакати, побігати, погуляти. Хіба іноді іграшка яка, придумана ним, зведе братів до купи, от як раз звели їх дудки з очерету та споминки Грицькові про Ратієвщину.

Василь невеселий того вечора звернувся додому і, не повечерявши, ліг спати надворі коло комори. Була ясна та тепла ніч. Плаває місяць по темносиньому небу, обливаючи сонну землю своїм сріблим світом… легкі тіні колишуться над нею [?], світове проміння наче прозора водиця переливається… Гарно так на небі, тихо на землі. Василеві не спиться. Думки про Ратієвщину, глибокі думки, як нею заволодіти, не дають очам зімкнутись, женуть геть сонне забуття… Він повернувся лицем до толоки і видко йому як у срібно–сірому світі ночі на самому краї між небом і землею стоїть здоровенна чорна стіна, зверху неї наче потухаючим жаром скакають світові місячні скалочки. То Ратієвщина, то вона чорніє, а місяць гуляє по верхів'ях її високого дерева. У Василя очі горять, серце так б'ється… Він не раз чув ті чудовні казочки про Йвана Івановича, руського царевича, що в заворожених царствах скитався, нігде припону ні в чім не знаючи, усе собі забираючи. Ратієвщина — то його заворожене царство, а він — Іван царевич. Горенько тілько йому, що він одинокий; немає у його ні сагайдака самопала, ні булави лицарської, ні пуги у сто пудів. Він би викликав Ратієвського змія з його нетрів та пущів, він би розбив–розірвав його на часті — спалив би і в землю закопав; а сам би сів на його царстві, у його пишному будинкові… Почули царі з далеких країв і прийшли йому поклонитися, почув сам білий цар і прийшов прохати у його миру. Не розоряй, Іван Іванович, мого царства білого, вибирай у йому що хоч, усе дам тобі. Він нічого не хоче, а в білого царя в пишних хоромах–палатах є дівка–чорнявка. І каже Іван Іванович: не хочу я, білий царю, у тебе нічого брати, віддай за мене свою дочку — дівку–чорнявку. Білий цар слова не промовив — зараз віддав за його свою дочку, зробив його по собі наслідником. І як умер тесть, то Василь з ратієвського царя став білим царем.

Від радощів дух спирає у грудях Василевих, серце на хвилину перестає битися. Він обдивляється кругом і бачить — не на пишному царському ложі спочиває він, а на голій землі, у тіні під коморою. Йому досадно, аж плач розбирає. Він очі закриває і чує як під ним земля колишеться… Се не даром воно; се вона чує лицаря на собі. Певно не під ким вона так не хитається, а от підо мною мов колиска колише. І знову досада геть одлітає, знову думки щасні та радісні заносять його у інше царство, малюють йому іншу долю. Так трохи не до білого світа.

Щось з тиждень не проходив у Василя той чад, який обняв його з того вечора. Ходить він задуманий та загаданий; більше мовчить, а коли й прийдеться промовити слово — мовить його гордо та призро, мов пан великий, або справжній царевич.

— Чого се ти такий сумний, сину? Ти здоровий? — допитується мати.

— А що там?

— Та так. Дивлюся, чогось ти засумував, зажурився. Чи не підбився бува ходячи за тим скотом?.. Не ходи, сину, завтра. Я попросю Грицька та й Івана, хай поглядають. А ти спочинь день–другий дома.

Василь зостався дома. Одному йому сумно–нудно. Він візьме книжку і піде на вгород в бур'яни, ляже і почне розглядати. Обридла осоружна граматка, він її разів з сотню прочитав, бувши в дяка, деякі місця на пам'ять знає, деякі листки трудніші порвані, слова позатирані. І хто сю грамоту видумав, хто сі літери вигадав? І мастаковито ж і кумедно так! Літеру до літери приложи — слово виходе… Ганяє думка Василева геть далеко від граматки, літає коло тих людей, хто грамоту вигадав. Нащо вона здалася? Чи Іван царевич був грамотний? Невідомо, а от Іван–дурачок — ні, а царства воював. Видно тому чоловікові нічого було робити, що він мусувався над літерами… Чого ж тепер усі пани липнуть до сії грамоти і не чутно, щоб де прокинувся між ними Іван царевич. Час не той? Певно грамота на щось здатна, коли всі заможні люди учаться їй? І, схиливши голову на книжку, Василь почне пробігати рівні стрічки… Бог… божеський, ангел, ангельський, архангел, архангельський… Сумно–нудно, у голові мов у коробці гуде… Василь позіхає. Ще слово, ще з десятеро, — і сон хилить його голову. Василь приліг на Книжці і заснув кріпким сном. Хіба к обіду Василь прокинеться.

— Твердив, сину, вивчене, щоб не забути? — стріча Параска Василя у хаті.

— Твердив, — понуро відказує Василь.

Параска болізно зітхає.

— Ох, сину, трудна та грамота. Що ж робити? Повчися ще… Паном будеш, панство добудеш.

Минає літо… Клопочеться Параска, як би сина у школу замістити. Пошила йому з червоним воротником каптанок, штанці, жилетку, — таким кумедним виглядає Василь з свого убору — радіє. Радіє і Параска: учитель, що розпитував Василя, про віщо знає, — похвалив їй сина. Параска не наговориться: коли нікому — вона Христі розказує та розписує про свого сина, про свої великі надії на його… Галя, сиротою сидячи у кутку, за шитвом, слухає її річ і її серце ниє від матерньої неправди. А Василь ходить по вулиці, поблискуючи своїми ґудзями, щоб люди бачили, який він у новому панському наряді. Чи люди примічали чи ні, а дітвора зразу примітила і почала толкуватися між собою:

— Дивись, дивись, як нашого москальчука нарядила мати.

— А гарно як. Бач і сутулюватини не видно стало.

— Уже чи не гарно. Тілько що ґудзики блищать; а воротник мов у різника, — цінує Грицько.

— Що у різника? — спитався Івась.

— Кров, — мов облуплена шия.

Дітвора зареготалася такій Грицьковій вигадці і, поховавшись в огороди, з‑за воріт, з‑за. тинів почала викрикувати: різник! різник!

Василь довго терпів усякі прізви, аж поки один білоголовий хлопчик в одній тілько сорочечці, підперезаній бурою кромкою, не вискочив з‑за воріт перед самими очима Василевими і дитячою нетвердою мовою почав вигукувати: лізник! лізник! москальцюк!

Як кібець кинувся Василь за малим. Малий качаном покотився, за ним Василь, — от–от нажене, от–от зцапа!

— Сюди, сюди! — гукала з дворів дітвора, закликаючи хлопця. Хлоп'я ускочило крізь хвіртку у чужий двір… Регіт, крик привітав утьоки малого.

— А що, догнав, москальчук? Догнав, різник? га–га–га! — сичився регіт по всій улиці… Досада пекла Василя, їла.

— Свинята–мужичата! — відлаювався Василь, простуючи до свого двору.

Метка грудок помчалася навздогінці йому. Одна улучила якраз у спину і обдала курявою нову одежу. Василь глянув — і позеленів. Нестямно закричавши, побіг він мерщій до хати. Через хвилину Параска, як огонь червона, вискочила за ворота… По улиці — ні душечки; тілько з‑за густих тинів світили ясні дитячі очиці.

— Я вам! я вам, шельмині вилупки! — гукнула люто на всю улицю Параска. З огородів, з‑за тинів почувся тихий регіт. Параска кинулася туди… Наче птаство знімаючись, зашуміло, — зашуміла дітвора бур'янами, [шуг]нувши від тинів в огороди… Параска зостанавлювалася коло кожного двору, гукала–кричала на всю улицю. З хат повибігали жінки, чоловіки, дивуючись тій бучі.

— Що тут таке? Чого наша пані розходилася? — довідувалися молодиці одна в одної.

— Не знаєте що? Не відаєте? — репетувала Параска, наміряючись перекричати усю улицю. — А хто своїх бісових вилупків натравляв кидатись груддям? Скалічити ж дитину можна: печінки одбити, око вибити… Підлі, не знаєте? Повели своїх дітей так, що мов розбишаки ті розбійничають серед улиці, — та й усі думки такі. Звірюки! мужлани!

— Чого вона репетує? що там случилося? — пита сусідка Педьківна сусіда Саєнка.

— Лиха її мати знає! — одказав той. — Хіба її розбереш? Видно жде, щоб хто дав у потилицю.

— Хто у потилицю мені дасть? ти — мишастий! ти — поганець! А виходь–виходь! — повертає до його Параска.

— А що, Петре, зайняв? А ну, справді, виходь, хто кого подужає, — з сусідніх дворів регочуть чоловіки.

— А ви, лежні, ланці, чого зуби скалите? — кинулась до їх Параска і почала банітувати. Вона кляла на чім світ стоїть і їх, і їх жінок, і їх дітей, і увесь рід костила.

Ті, здвигуючи плечима і Спльовуючи, почали один по одному розходитись по хатах. Уже в сусідніх дворах не видко було ні душі, а Параска не вгамовувалась — лаялась. Нестямний крик її лайки добігав до крайніх дворів улиці. Житці виходили подивитися, хто там так на живіт репетує. Парасці треба було тілько побачити хоч здалека постать людську, щоб зло з новою силою прокидалося. Вона знову починала кричати, сваритись, у кулаки бити. Уже і улиця опустіла — а вона ще таки торохтіла коло свого двору. Трохи не до півдня вона стояла, як вірна собака коло хвіртки, і гарикала.

Не зірвавши свого зла на чужих, вона, вернувшись у хату, зірвала його на дочці: менші завжди винуваті, до того Галя, обіжена Василем, плакала.

— Чого хоч Ця кисла кваша кисне? — крикнула Параска, ухопившись за голову руками. — Там сусіди любі та милі так тебе на спички і беруть, а тут ще і дома. Геть з очей! — і схопивши за руку, як те собача, вона вишвиргнула Галю з хати. Галя не сплакнула від матерньої образи, їй було тілько так гірко від матерньої неправди, так серце її запеклось… Вона пішла у садок. З бур'янів, мов вовцюга, вискочив назустріч їй Василь.

— А що мати пересердилася? — спитав він сестри.

— Піди, піди… побачиш… — задихаючись одказала Галя і опустилася на траву під грушею. Василь, збиваючи чорнобиль, висвистував.

— Ну, скажи мені, Василю, — передихнувши почала Галя, — чого воно так — що б ти не зробив, чого б не накоїв, — ти завжди правий, мати завжди твою вину на другого переверне. І вже кому — а мені ніколи так не пройде.

— Бо ти дурна! — переставши свистати, одказав Василь. — А ти розумний? — уїдливо, гірко спитала Галя. —

Ти розумний свою вину на чужих складати, чужими руками жар загрібати. І воно не гріх так, Василю, тобі робити? І не соромно тобі? Чим я перед тобою і перед матір'ю провинилася так? Пройду я, сяду, дихну — уже я і винувата. Тебе так і шпигає щось зайняти, розгнівати матір, напустити її розгнівану на мене.

Василь, дивлячись на сестру, усміхався; якась хижа радість горіла у його сірих очах, світила на мурому виду. Галя глянула на його — камінь каменем, змія змією, так і сичить, так і плазає, щоб укусити! Запеклі сльози розстали, прорвались і гірко–гірко облилася ними Галя.

— Що мені з тобою, дурною, толкувати? — призро, кривлячись мов від великої болі, сказав Василь, повернувся і побіг вздовж огороду.

Кругом Галі тихо. Вітер ані війне, сонце, пробиваючись крізь густу листву розкішної груші, під котрою приткнулась Галя, тихо сяє; бігають його жовті кружальця по сухій траві, по опавшому жовтому листу. Кругом груші високо чорнобиль мов ліс стоїть, припала пилом. І в їй тихо, не сюрчать коники, не деренчать усякі кузьки; хіба де довга оса пролетить, погуде, пов'ється над тим місцем і полетить геть; да жовтий лист, зірвавшись з гілки, тихо опускається додолу, крутячись, мов метелик. Мов перед смертю, все живе притихло, заніміло, сумно аж нудно. Одинока Галя лежить з своєю одинокою тугою і плаче. Важке зітхання, спершись в наболівшій груднині, давить її, спирає, поти не прорветься… почується охриплий плач, поллються гіркі сльози. І знову тихо, і знову плач, сльози… Важкі думки, обпившись її горя, ворушаться у її голові, наче чорні гадюки, звившись у клубок, давлять; за однією не видно другої, усі жужма опукою насіли на неї… Тут і матерня лайка, і єхидний регіт Василевих очей, і його завждешнє: дурка, дурепа… Дурка — бо як дуркою дурять мною, бо неправдою та погонею одібрали їй розум, задурили його навіки. І гірко–гірко залилася Галя, а потім як заметається, зав'ється, наче її що укусило. Коли ж так, — шепчуть замкнені уста її, — здохну — не покорюся. Мало ще мені є, мало ще мені достається — мовчала, корилася досі, тепер — годі. Через те я і дурна стала, що мовчала, через те і збожеволіла, що корилася… Заплакані її очі сохли, розгоралися гнівом, краска досади обливала захудале лице.

— Галю! Галько! — донеслося до неї від хати наймиччин і материн голос.

Галя припала до трави. — Не піду, ні за що не піду.

— Куди вона, сучка, забігла? Галько! — кричала мати.

— Вона он там під грушею, — почувся голос Василів.

— Піди та за коси її приведи, сучку, — порядкувала Параска.

Страх зразу пройняв Галю до кісточок на ногах. Оце ж знову буде! Та і противність була не мала: щоб не було — не піду зразу. Вона чує ступні чиїсь… Хто це? Хто б не був, вона закрила очі, притворилася, що спить. Вона чує ступні вже коло себе, кругом обходять і жмурить ще дужче вії, щоб не бачити, хто там… Хтось обійшов кругом неї, став над головою, нахиляється. Певне не Василь — думає.

— Галю! — чується їй тихий Христин голос, — Галю! матуся кличуть.

— Геть! не піду! — сама не знає, як і коли вимовила Галя і звернулася в клубок.

Христя постояла над нею, не знаючи, що робити. Від хати доносився материн вигук.

— Спить Галя, — одказала Христя.

— О, я так і знала, — коли не слинить, то спить! — кликнула Параска.

— Вона, мамо, не спить, я недавно там був, вона не спала… вона притворяється, — шепоче матері Василь.

На хвилину стихло. Що ж буде? І чується їй швидка хода, наближається до неї все ближче та ближче. Ось коло неї вже. Це мати, її гаряча хода, її скора сердита поступ.

— Чого ти лежиш тут? — крикнула Параска і вдарила у бік ногою. Галя кинулася, підвелася, понуро глянула на матір.

— Не виспишся. Горенько тобі тяжке! Ще не виспалась? — виговорює мати. — У хату йди.

Галя устала, отрусилася і мелькома глянула на матір, — сердита та, очі так і іскрять.

— Чого я піду? — понуро питає Галя.

Кожна жилочка на лиці у Параски затремтіла… Здається, так і кинеться вона. Оже не кинулась, тілько сердито проймаючи наскрізь очима Галю, подивилася, скрутнула головою і виступила вперед.

— Не прийди тілько, — якось глухо промовила і пішла до хати.

Чудно Галі… Чудний здається материн глухий голос. Що він призначає? Лайку, бійку хатню? Не розбере Галя нічого, тілько їй уперше доводиться бачити таку матір. Тихо схилившись, поволокла вона ноги за нею. Позаду. Христя і Василь. Галя серцем чує, крізь спину бачить радісне лице Василеве, його хижі сірі очі. Він зарані радіє, ждучи, що достанеться Галі.

— Візьми отой каптан, — увійшовши у хату, спокійно сказала мати, — витруси, витри. Та там полу одірвали шельмовські вилупки… Заший!.. А я тобі, сучий сину, — крикнула повертаючись до Василя мати, — я тобі в'язи скручу, тілько ти займатимеш чортів отих.

— Я їх не займав. Вони мене чіпали.

— Цить! проклятий! — гукнула на всю хату мати, аж голос її дзенькнув. Все зразу стихло.

За цілий той день не чутно було слова у хаті, мов яке лихо прийшло і зав'язало мову. Параска сумна, сердита сновигає, ні до кого словом не обізветься, ні на кого не гляне, а всі коло неї на пальчиках ходять.

Увечері прийшла Настя.

— Що це у вас тут коїлося сьогодні? — допитувалася вона. — Я не була дома, ходила з Яковом на поле гречку жати.

— Не питайте хоч… — тихо сказала вона, а потім як крикне: — оті мені вилупки заїдять, живцем у землю зариють, — і Параска почала плакати.

Так Настя і не добилась нічого, пішла. Параска плакала. Ніч надворі настала, у хаті зовсім потемніло, а світла не світили. Параска сиділа на полу і, підперши рукою голову, ронила сльозу за сльозою. Накипіле зло, сором розливалися слізьми. Їй було страх як важко, їй пригадувалась денна буча, що збила вона на всю улицю, вона чула, що вона одна тут тілько ославилася, осоромилася… І все через кого? Через отого шибеника… Скілько вона через його перетерпіла, чого вона тілько не пережила, що з Галею витворювала… І все через його. А що їй за те? яка дяка її жде? Он він тепер, узявши полумисок, лопає на дворі, байдуже йому, що вона розливається слізьми, що вона не їла за увесь день, бо шматок хліба не йде на душу. А йому байдуже. Нащо Галька, нащо ненависна їй, — а вона не схотіла їсти, он сидить мовчки коло вікна та боязко позирає на неї. Їй шкода мене? — серце матернє уже поверталося до дочки.

— Чому ти, Галю, спати не лягаєш? — тихо крізь сльози спитала вона дочки.

Галя не пізнає матері. Невже це мати каже, невже вона? Досі одну лайку та докори вона чула від неї… а от тепер мати плаче, мати тихо, любо мовляє до неї. Їй жаль матері.

— Я коло вас, мамо, ляжу, — жалісливо одказує Галя.

Мовчить Параска, хоч їй так і хочеться пригорнути свою жалісливу доню, та після того, що досі було, — їй соромно, аж боязко якось.

Галя тихо устала, узяла ряднинку, прокинула коло матері на полу і лягла. Параска сидить до неї спиною, схилилась головою на руку, тихо схлипує.

— Мамочко… не плачте… — тихо, жалісливо обізвалася Галя.

Наче хто ножем ударив у серце Параску тими тихими словами.

— Коли лягла, то спи! — крикнула вона, схопилася і перейшла на лаву до вікна.

Галя почула знову свою матір, її голос, її запалу річ. Їй стало зразу гірко–гірко так; вона повернулася до стіни і наче заніміла.

Параска теж замовкла, перестала плакати, важко зітхати. Перебираючи неправди свої до дочки, вона зостановилася, чого, справді, вона така до неї? Думка за думку чіпляється, одна за другу в'яжеться… Параска пригадала своє заміжжя, виряжання чоловіче, і панича пригадала, свої думки, свої надії… Ні одна з їх не справдилася, — всі мов за водою пішли, ославивши тілько її одну, наділивши соромом довічним. Люди і досі не помирилися з нею і досі пригадують їй давнє… І всьому, всьому виною вона, ця Галя, жаліслива дитина… Як на те саме Галя обізвалася. О, єхидна! гадина! — трохи не скрикнула Параска та тілько пригримнула: спи, — і геть одійшла, щоб часом справді Галя не привернула її до себе. Зразу у серці в неї стало і холодно і пусто; сльози мов хто заказав — стали, замерзли і тілько ніч прикривала її суворий, грізний погляд.

Через хвилину убіг Василь у хату і напустився на Галю, чого вона лягла на його місці.

— Де ж твоє місце? — огризалася Галя, — ти ж лягав під коморою.

— Тепер уже холодно. А ти хіба тут спала? Адже ти з Христею у сінях. Ну туди і йди.

— Іди сам, коли хоч, — мені мати сказали.

— Галько! ляж коло стіни! — скрикнула Параска, чуючи дитячу спірку.

Галя мовчки посунулась. Василь ліг посеред полу. І широкий піл, та Василеві здається мало, — йому не хочеться, щоб сестра лежала коло його, дихала, часом і штовхнула. Він почав займати Галю, то положить руку на неї, то присуне аж до самої стіни, що їй і дихати нігде, то штовхне мов ненароком у бік рукою, так що Галя аж скрикне.

— Лежіть! а то я вас помирю! — грозить Параска.

— Він, мамо, налазе на мене, — правується Галя.

— Устань, Галько! марш до Христі!

Галя, давлячи сльози, устала, взяла свою ряднинку і пішла у сіни. Вона чула як незабаром мати перейшла знову на піл і лягла коло Василя. їй важко стало, гірко, вона не змогла здержати більше своїх сліз і почала плакати.

— Галю, чого ти? — тихо питає Христя.

— Бог з ними! Бог з ними! — припадаючи до Христі, розливається Галя.

Наймичка прочула, чого Галя плаче, і, пригортаючи до себе, почала умовляти.

— Цить, Галю, цить, бо почують — гірше буде.

За ту ніч багато–багато пережила Галя. Не серцем дитячим вона побачила, розумом повірила, що їй немає більше місця у матерньому серці, немає миру і рівні з братом. Перед її очима пробігло її мале життя, — ціла черідка бійки та лайки, та образи та зневаги лихої. Її серце щеміло; вона хотіла розгадати, чого се так? через віщо се? та тілько даремно продумала усю ту ніч. Вона рішила, що б там не було мовчати, таїти на своєму серці лихі болі, не показувати їх нікому. Бог з ними! Господь над ними! була її послідня думка і, мовчки помолившись як зуміла перед богом, щоб господь одвернув від неї матерню нелюбов, братову ненависть, заснула. Заснула тихо–покійно, з вірою в душі, що прийде час каяття і кари неправди.

- ІV - ДОМА

Була неділя. Ще в суботу звечора край синього неба заплутували, мов павутиння, хмари, далека блискавиця поморгувала з‑за гори.

— Коли б не було лиш уночі дощу, — угадував Яків Грицай, вкладаючись спати під піддашками комори на сіні коло своїх синів Грицька та Івана, що, виморені денною біганиною на пастівнику, давно вже спали.

— Гляди лиш, чи це не на сушу, — казала, позіхнувши, його жінка Настя і глянула на небо, — небо чисте, а блискавиця моргає.

— А глянь он на Ратієвщину, які тучі збираються.

— То лягати б було у сінях.

— Піддашки широкі — сюди не досягти, а досягне — переберемося у хату.

— А дітвору як?.. бач, як поснули, мов побиті. — І мати, пригнувшись, поцілувала того й другого у лоб, прикрила ряднинкою і, перехрестившись, лягла.

Через хвилину розмова їх стихла. Виморений денною працею, робочий люд хутко засипає. Поснули Яків і Настя коло своїх дітей. Наче тихо у воду опускались, так непримітно обгортувались вони дрімотою. Кругом їх давно вже все спало. Земля, укрившись темносизим померком ночі, мліла у своїй чарівній дрімоті; садки не оголошувались птичим щебетанням, темні, насупившись, чорніли і вітер не ворушив їх зеленим листом.

Улиця стихла, не чутно було нігде навіть охриплого голосу гуляки. Спали люди, спала і земля, дрімало і темносинє небо, одні зорі не спали і сонно лупали своїми очима та коли–не–коли блискавиця з‑за гори поморгувала, лякаючи темноту, та роздавався глухий поклик далекого грому. Дедалі він усе дужчав, ближчав. Темні хмари шматками виривалися з‑за гори і крали з неба ясні зорі. Аж, ось і вітерок де не взявся: тихо зашелестівши листвою, він пробіг понад землею, наче вістовик скрикнув: «Стережіться!» і скрився. За ним пробіг другий, третій, розірвані хмари почали зступатись, клуботали, блискавиці пронизували їх своїми гострими стрілами, грім гурчав. У повітрі понесло холодком, свіжиною. Аж ось щось здалека зашелестіло, залопотіло.

Настя кинулась, підвела голову. Блискавиця засліпила їй очі, вона прикрила очі, рукою і почула, як велика капля води плеснула їй у лице.

— Якове! — гукнула вона.

— А що?

— Дощ наступає. Переходьмо у хату. Яків підвівся, почухався.

— Справді, дощ буде. Іди ж у хату та світи, а я тимчасом дітей попереношу.

Настя хутко побігла у сіни. Краплистий дощ скілько раз ударив її і по лиці і по спині, одна капля упала аж за шию, так що Настя, наче від лихоманки, струснулась.

Поки Настя світила у хаті, дощ і геть–то залопотів. Вітром його наносило аж під піддашки. Яків мерщій ухопив Івася і помчав сонного у хату. Поки він звернувся, дощ як з відра полив. Бігом Настя і Яків побігли до комори переносній постіль. Грицько, розбуджений дощем, уже сидів і чухався.

— Тікай мерщій у хату, — сказала йому Настя.

— Дощ, — позіхаючи, одказав Грицько.

— Ну то що, що дощ. Тут будеш? — гримнув Яків, думаючи, невже і сього бецмана доведеться теребити.

— Накинь ряднинку та й тікай мерщій, — каже Настя.

Грицько натяг рядно на себе і повагом пішов до хати. Настя і Яків мусувались з подушками. Ось вони положили їх у рядно, і Яків, перекинувши через плечі, мов хлопець, побіг, за ним тюпала Настя.

— Отак несподівано. Та й дощ же! — каже Настя, стелячи для дітей на полу.

— Лягай, Грицю. Чого сидиш та чухаєшся. Лягай, поки я Івасеві постелю.

Грицько, сидячи досі на лаві, мерщій стрибнув на піл і опукою упав на подушку. Через хвилину він уже спав. Івась і не прокидався, заверчений в ряднину, він лежав на лаві. Настя, пославши і йому, натужуючись, зняла його з лави і положила коло Грицька.

— А тобі де слати? — спитала вона Якова, що, похнюпившись, закустраний сидів і, позакладавши у пазуху руки, дожидав постелі. — У сінях, може?

— Стели, мабуть, у хаті, бо це такий дощ, що дойме тебе і там.

Настя прослала рядно на лаві, на котрому і влігся Яків, а сама, засунувши сіни і погасивши каганець, приткнулася коло дітвори.

Дощ саме розійшовся. Його здоровенні краплі, наче град, стукотіли у вікна, глухо гупали у стіну, шелестіли покрівлею. Блискавиці раз поз раз миготіли, висвічуючи у невеличкі вікна, а грім гурчав, аж брязкотіли шиби. Насті не спалось. То вона, коли блискавиця моргоне і з темноти, наче з води, вийдуть сонні постаті її дітвори, підведеться і прикриє їх голови рядниною, то, як грім грюконе, схопиться, перехрестить себе, перехрестить дітвору… Її кожен раз страх нападав, як тілько зачинало грюкотіти. Їй скілько раз доводилося чути: того грім забив, там спалив хату, клуню…

— Заступи, господи, і помилуй! Божої кари нічим не одвернеш, хіба молитвою. — І вона тихо шептала всі молитви, які знала, або які приходили їй на думку. Їй хотілося б устати, засвітити страсну свічку. Що ж, як побудиться дітвора? Ще хоч би Яків не спав, а то, мов зарізаний, харчить. То дивись — інколи шелеснеш чим, зараз і кинеться й почує, а тепер… Блискавиця мов перед нею свірконула, і зараз же за блискавицею так ударило, що аж хата залущала. Настя, вся тіпаючись, скочила з полу і стала на колінки… За темнотою ніхто не бачив її поклонів, за дощем не чутно було її шептання, а вона аж до землі прилягла та молилась.

— Насте! чи ти спиш? — кинувшись, спитав Яків.

— І ти таки почув! — з докором одказала Настя.

— Чому ж ти не засвітиш? Чуєш, десь тече… бач, капає.

У хаті, справді, почулося глухе стукотання. Настя засвітила. Коло полу на стелі чорніла кругла водяна пляма, з середини її здіймалися важкі каплі і, затіпавшись, падали одна за другою додолу.

— Бач, я й думав з весни підправити оселю… Видно, солома прогнила, — сказав Яків, обдивляючись стелю. У кутку, коло образів і друга показалась пляма.

— Та он і друга, — указав він жінці, котра підставляла під першу пляму миску.

— Он, он… — сердилась Настя, тичучи рукою. — Треба он лізти нагору та ночви підставити, то й не буде текти.

— Як же ти там уночі без світла будеш правитись? — чухаючи потилицю, спитавсь Яків.

— А ліхтарня нащо?

Яків мовчки устав, пішов у сіни і, знайшовши ліхтарню, поставив у неї каганець, потім знайшов ночви і покарабкався з ними на горище. Настя присвічувала йому з сіней.

— Та тут, як і надворі, ллє! — скрикнув він, струшуючись. — А присвіти дужче. — Настя підняла ліхтарню аж на голову.

— Ого–го–го! Хоч рибу плоди, — сміявся він.

— Чого ж, ти смієшся? підставляй ночви, чи що.

— Куди підставляй? нащо підставляй? Викинь ночви надвір — чи збереш увесь дощ? — так і тута. Повне горище води, що ж ти поробиш?

— То так хіба її й кинути. Треба ж визбирати.

І Настя, передавши ліхтарню чоловікові, кинулася у хату за горшками, за мисками. Яків жменями збирав воду, передавав їй горшки, а вона виливала надвір.

Дощ тучний давно вже перестав, з обложних хмар сіяло, мов крізь сито, а вони все правилися коло горища. Послідні калюжі зібрала Настя уже ганчірками, і потомлені вони кинули горище і полягали спати. Неясний світ ранку пробивався крізь хмари у вікно. Дітвора, приучена з курми вставати, непокійно лежала. Тілько дощовий день сном застилав їм очі, а то б вони давно вже повставали. Грицько, правда, вже й підвівся був, та, побачивши, що мати так покійно почиває коло його, почухався, ліг і знову задрімав.

Ранній світ борюкається з туманом, з дощем, з хмарами; наче димом, окурилася земля ним… вогко, мокро і важко. Так бува тілько восени. Ніхто б не сказав, що після такого тучного дощу випаде такий день. Сонце ненароком якось виглянуло з‑за краю землі та, побачивши таку негоду, мерщій посунуло за хмари.

Яків прокинувся перший. Він лупнув очима і зразу закрив їх, — у очі, наче хто йому піску сипонув, зарізало так, голова горіла. «Не доспав», — подумав він і позіхнув.

— Ох, мені лихо, як же я заспала! — кинувшись, сказала Настя і зразу порвалась надвір. У сінешні двері, як одчинила вона їх, мов хто кухлем води, плеснуло на неї дрібним дощем. Вона вся струснулася і мерщій подалась у сіни.

— Що, ще сонце не сходило? — спитався Яків, з-підсліпа лупнувши очима.

— Піди подивись, — сказала Настя.

Яків підвівся, глянув у вікно і почухався.

— Еге! отака ловись! — позіхнувши, сказав він і трошки перегодом гукнув:

— Грицьку! Іване! а вставай до товару.

— Куди? — крикнула Настя.

— Як куди? на пастівник гнати.

— Піди спершу глянь, що надворі, який дощ.

— То що, що дощ? Попойде та й перестане.

— Хай же перестане.

— А хіба ж таки й не перестане? — спитав Яків, знову позіхнувши.

Настя нічого не одказала. Яків посидів, посидів, почухмарився за спиною і, одвернувшись до стіни, ліг.

— Отак краще! — усміхнулась Настя, умиваючись.

Тілько що вона вмилася та прибрала трохи голову, заткнувши під очіпок понависавше на очі волосся, як сінешні двері рипнули і в хату убігла у чорній сорочечці і в лихій спідничці невеличка дівчинка літ п'яти-шести. Кругле лице її було змочене дощем, головка закустрана, босі ноги у калюці.

— Здрастуйте, тьотю, — тихим дитячим голоском привіталася вона.

— Галю! Здорова була, моя рідна! Чого се ти так рано устала?

— Прислали мати… Просили, як будуть Грицько та Івась гнати ваших овечат пастись, то чи не погнали б і наших.

— А Василь що робить?

— Спить. Мати кажуть, хай не йде, щоб не простудився.

— Бач, а за тебе і не боїться мати, що простудишся, — босу посилає.

— Не знаю, — не розуміючи, що відказати, сказала Галя, дивлячись на Настю своїми великими чорними очима.

— Галя! — скрикнув Івась, лупнувши очима, і підвівся.

— Бач, Галя уже й устала, а ти й досі спиш, — сказала, усміхнувшись, мати.

— Грицьку! — штовхнув Івась брата під бік. — Уставай, пора товар гнати.

— Куди? по такій негоді? — сказала Настя.

Івась подививсь на матір.

— Хіба не поженемо? — спитав не вірючи Івась.

— Куди ж ти поженеш. Хай у садку попасуться, а як розгодиниться, то хіба тоді.

Івась аж підскочив. На його дитячому личку, у його заспаних очах заграла радість. «Слава богу», — подумав він, і перед очима у його забігали і Карпо і Свирид, — сусідчі хлоп'ята… Тепер вони цілий день вибігають та вигуляють по улицях… Він підскочив до Галі.

— А ти прийдеш до нас гуляти? — тихо спитав він її.

— Як пустять мати — прийду, — одказала, нахнюпившись, та.

— То приходь. Грицьку, та вставай уже. Он Галя прийшла, — будив він заспаного брата.

— Галя прийшла довідатись, чи не поженете ви своїх овець, — сказала мати. — Тітка он просить, як поженете, то щоб зайняли і її.

— А Василь що робить? — швидко спитав Івась.

— Спить, — одказала Галя.

— Еге. То він буде висиплятись, а ми за його овець пасти. Я не хочу. Коли б за Галю, я б узявся, а за Василя не хочу. Бач, який сам великий пан.

— Ми вже скілько раз його гонили, — умішався розбурканий Грицько, — хай він хоч раз наших пожене.

— Ніхто не буде гнати, — рішила Настя. — Так, Галю, і скажеш матері. Наші не поженуть по такій негоді. У садку будуть пасти.

Галя метнулась іти.

— Куди ж ти так швидко? Посидь, погуляй тут. Я снідати дам.

— Так мати казали, щоб не барилась, — чухаючи голову, одказала Галя.

— То ти хоч удень приходь.

Галя постояла, подивилася на тітку, подивилась на Грицька, що чухався і позіхавсь, на Івася, що моргав на неї, — приходь, мов, — і, зітхнувши, пішла з хати.

— Підожди, я тебе проведу, — навздогінці крикнув Івась і побіг з хати за нею.

Він не примічав, що надворі дощ сіяв, не обминав калюж, що стояли у дворі, — навпаки, він знаходив, де глибші, і брів ними.

— От і ноги є де помити, — хлюпощучись, казав він. — Та гарно так… вода холодненька… Ти ж приходь, Галю, безпремінно приходь. Будемо гратися, будемо гуляти. Куди ж ти?.. крикнув він, побачивши, що Галя поверта на перелаз у дворі.

— Ходімо улицею, — я тебе проведу аж до хвіртки.

Галя повернула на улицю. Івась ішов коло неї і розказував, у які ігри вони будуть гратись, кого приймуть до себе, а кого ні.

— Василя не приймемо, він тілько розстроює іграшки.

— Так ти прийдеш? — питався він, опинившись коло хвіртки, у котру Галі треба було іти.

— Прийду, як пустять. Прощай.

— Прощай. Гляди ж приходь. — І Івась, маючи вертатись до свого двору, круто повернув знову і прихилився до дощатих воріт подивитися ще раз на Галю.

Бистре його око зразу побачило тітку Параску, що стояла у сінешніх дверях і поглядала то поза хатою, то надвір, мов виглядала кого. Червоний очіпок на розкустраній голові схилився набік, і тим сердите тітчине лице здавалося ще сердитіше.

— От пішла та й сіла! — крикнула Параска на увесь двір, забачивши Галю. — Було б до півдня сидіти.

Галя щось таке казала, видно, правдилася перед матір'ю.

— А чого ж там сіла? Ще пішла улицею, мов через двір нема перелазу. Так і нишпорить, погань, щоб хоч годину ту захарлати, — ледацюга! — лаялась Параска. — Ну що, беруться овець пасти?

Знову почувся Галин тихий голос.

— І нічого було сидіти, коли так. З лобурями отими побачилась. Рада душу їм віддати. Та чи бач — ніжні, біси його батькові які, не звикли на дощі бути. Не підуть, — у садку будуть пасти. Куди, пак, запаніли… Іди у хату. Чого там на дощі мочишся.

І Галя пішла за матір'ю в сіни.

Іванко ще трохи постояв, заглядаючи через ворота, чи не виткнеться Галя або тітка і що вони будуть робити. Ніхто не показувавсь, з хати тілько доносився глухий викрик Параски.

«Отак безневинно і досталося Галі на горіхи», — подумав він і, повернувши, побіг розказати своїй матері, що бачив і чув.

— Ти все з доносами? — гримнув на Івася батько, слухаючи, що розказував він про Галю матері. — Так і ходиш по нишпорах, так і видираєш з-під нігтів. Ой, Іване, стережись! Лихо колись тобі буде.

— З якими доносами? — умішалася Настя. — Хіба не правда, що Параска рада б з'їсти Галю, а коло того лобка так і падає. Паненя, бач, панського заводу.

— Насте! прикуси лиш язик. Не твоє засівалось — не тобі й жати… Яке твоє діло?..

— Хіба тобі не припоручав брат, ідучи в москалі, Галі? Не прохав доглядати її? — спитала Настя.

— То ж брат. А все нам не слід в чуже гніздо мішатися. Коли б хто прийшов до тебе та сказав: Насте! чого ти так з дітьми поводишся, — що б ти тому заспівала? Адже ж і очі видрала?

— Хіба в мене є різниця між дітьми? Мені обоє однакові.

— Тобі однакові, а їй, бач, одно краще, а друге гірше. Не нам про те судити. Хай бог її розсуде.

— Поки до бога дійде, — буркнула Настя, — то вона і очі повидирає дитині.

— Що ти кажеш? та образумся, що ти кажеш? — пита грізно Яків.

Настя замовкла. Замовчав і Яків. Дітвора собі притихла.

— Грицьку! ходімо виженемо овець у садок, — тихо кликнув Івась брата.

— Ходімо.

І брати пішли з хати.

— Ти хоч би при дітях її не судила. А то вже воно, мале, чує. Вони й так ненавидять того Василя, — обізвався знову Яків.

— Хай такий подлий не буде. Ти не часто бачиш його, то й не знаєш нічого. Побудь хоч один день та придивися — адже не тілько своїм — чужим так у вічі і сучиться.

— А ти, коли добра, — зводь їх докупи, мири. Нащо між ними змалку ту ворожбу розводити?

— Як же ти миритимеш? Ти йому прочитаєш молитву, а він побіжить додому, — там йому мати другу: не ходи туди, між мужичат. Хіба вони рівня тобі? Паненя, бач, велике! Тим його і Йосип ненавидів так.

— Тебе не переговориш, — махнув рукою Яків і пішов з хати.

Настя зосталася сама. Вона ні з ким не мирилася, коли заходила річ про її племінника. Вона не тілько бачила в йому щось чуже, нерідне, про котре завжди плескала Параска, — вона бачила у йому гірше ще — якусь таємну ненависть до всіх, таку ненависть, якою пашіло і серце Парасчине до людей. Ся колишняясь кріпачка Ратієва, красне лице котрої так подобалося чоловіковому братові Йосипові, що він, викравши її таємно від роду, повінчався, тепер так задрала кирпу угору! Чи не через те, бува, що ратієвці лічать батьком її самого Ратієва? Чи, може, через те, що, бувши дівкою, зв'язалася з судовим паничем, і тілько один Йосип знайшовся такий, що прийняв на себе гріх чужий, покрив її перед людьми? Бідний Йосип думав як краще, а вийшло? У москалі прийшлося тікати від хатнього лиха. І перед очима Настиними промелькнуло, мов теперішнє, що робилося літ дванадцять назад. Вони з Яковом з рік як побралися, невеличкий Гриць не сходить з її рук, коло свого лона і присипляє вона його. Про Йосипа вона тоді тілько чула, — змандрувавши з Параскою, він жив окремно і годувався щоденною працею. Його, як меншого, мітив батько у москалі, і все, чим міг тілько злегчати московську службу синові, старий усе робив. Навчив його грамоти, не приганяв до роботи, щоб набирався сили, і не думав парувати ні з ким. І пострічався ж Йосип з цією Параскою! Обійшла його, окрутила зовсім. Свекруха було розказує, який він ходив тоді, поки одного вечора не вдрав. Натякала на якусь сотню рублів, що з мандрами сина недолічилися старі. З того часу свекор ніколи не згадував сам про його і заказав кожному згадувати. Він навіки зрікся сина. А тут заговорили про москалів. Боже! що тоді пережила Настя? А як узяли Якова до прийому, як крикнули «лоб!» Вона не припам'ятає, як воно так лучилось, що Яків знову вернувся додому. Як у сні їй сниться високий білявий чоловік, його чудний викрик — «Не йому лоб, а мені!…» Тоді вона уперше побачила Йосипа. Який був свекор радий тому, і Яків, і вона і раді і вдячні, одна свекруха тілько неутішно плакала. Їй пригадався і той день, коли Йосипа одпрохали додому погуляти. Як тепер вона бачить Йосипа — високого, здорового, тілько захудалого. Він сидів за тим самим столом коло батька, мати — з другого боку, вона — коло матері, а Яків носився з Грицем. Як їй жаль тоді було Йосипа, як вона плакала разом з свекрухою. Вона тоді не знала нічого і думала: чого той Йосип жонатий, маючи сива, кида сім'ю і йде на переміну брата? Перед вечором привезли і цю Параску, — біла та пишна, вона призро на всіх позирала, їла медяники, що наготувала стара, та кусала горіхи і все плескала, як їй жилося у Ратієва, у яких вона розкошах кохалася за життя пана. Йосип зостановлював її, а вона і ухом не веде. Тоді вона побачила, від чого Йосип тікав, від чого крився у москалях. Виходячи, вів плакав і прохав і її і брата доглядати ждану дитину. Сина він не жалував.

— То… — сказав він і махнув рукою. — Бог усе бачить, — і прохав, як буде що, зараз же написати йому. — Як буде син — призвичаюй його до господарства, а дочка — вигляди, викохай її і віддай заміж за доброго чоловіка.

— Припоручай своїх дітей чужим, — гордо одказала тоді Параска, — буцім у їх матері не буде.

— То–то й є, що не буде.

— Що ж, я умру хіба? — спитала вона.

Йосип нічого не відказав, тілько заплакав.

Пішов Йосип, поніс свою голову на чужину, покинувши свою пару на утіху батькові–матері. І Насті пригадалося тихе життя у свекра та свекрухи до того, коли Параска перебралася і після переходу її, Тихе дворище разів по три на день оголошувалося її нестямним криком, її примхами вередливими, її витребеньками.

— Сина запровторили в москалі, — кричить вона, — а об сім'ї нічого турбуватися? Хто коло неї буде піклуватись? Усе я та я?! — кричить, репетує Параска і побіжить з двору. Бігає, бігає до півдня, а вернеться і, мов того крику не було, — знову до всіх балакає, поки що знову не здійме її серця. Чудна ся Параска і не сердита мов — тілько, як порох, палюча, та вередлива, та завислива. Спершу скілько буч за неї здіймалося, поки не привикли. Старий, правда, на половині дворища вибудував нову хату, в котру і перевів Якова з Настею, а Параску зоставив при собі, щоб призвичаювалась хазяйнувати, бо Параска зовсім до хазяйства не придалася: для неї байдуже, чи виметена хата, чи ні, чи наготована страва, чи ще треба готувати. Боже! як же то і лютувала та воювала Параска, що не її одділено, а їх. Старі бувало прийдуть, старий то мовчить більше, а свекруха то тілько й речі, що про невістку.

— Тепер я знаю, чого Йосип такою охотою пішов у москалі, — казала вона і плакала, — звідав неборака, почім ківш лиха.

І Насті, і Якову було байдуже, вони мало мішалися до братової, хіба коли до старих зайдуть. Як же полягли старі та прийшлося худобою ділитися, тоді тілько звідали, що за цяця їх братова. То вона нову хату візьме, то знову стару зоставляє при собі. То чого та худоба, що прижита ними самими, не йде у пай. То землю знову не так поділено. Цілий місяць воловодилась, поки таки не погризлися навсправжки, — щось з півроку одна до одної не ходили, одна з другою не говорили. Насті найшкодніше маленької Галі, що вродилася через півроку після одходу Йосипа. Пізніше трохи у Насті знайшовся Івасик, і часто бувало вона годувала і того і другого разом, часто і до себе брала на цілі дні. Параска зразу чогось не злюбила дитини.

— І нужно було! — бурчить бувало, — тут і без того злидні та недостача заїли, а тут ще — на тобі та цить. Вигодуй його, вирости. Батька немає, кругом вороги… краще умерти йому малим! — Настя, навпаки, як рідну, любила свою хрещеницю небіжку Галю. Вона молила бога, щоб їй послав дочку. І втіха, і поміч була б. Та в Насті не було вже більше дітей, і вона, як рідній, віддала своє серце і душу чужій дитині. Під її доглядом годувалась і росла Галя. Разом з Івасиком вони спиналися на ноги, училися говорити. І так позвикали одно з другим, що як Параска не гризлася з братовою за наслідство і не пускала Галі з свого двору, то коли не вона, то він цілий день пронишпорить коло тину, заглядаючи в дірочки, чи не видко де круглої головки з чорнявим, як шовк, волоссячком. А вже тілько побачились, зараз і злізлися докупи. Галя перша покарабкається через тин провідати і тьотю, котра ніколи її гостинцем не обмивала, і погуляти, погратися з братіком.

— Ти чого, відьмо, туди ходиш? Чого швендяєш?! дома тобі нудно посидіти з своїми, до ворогів наших ідеш замишляти разом з ними мою погибель? — гукає бувало Параска, а слідом за її гуком нестямний крик дитини подає ознаку, що. не однією тілько лайкою проймає мати свою дочку. І справді, на тілі Галинім синяки ніколи не сходили: одні жовтіють, а коло їх нові чорними плямами розстановлює. Чому ж вона ніколи такого не витворює з Василем? Чого з ним носиться усюди, як з писаною торбою? Яку б вона розмову не розпочала, з ким би не побачилася, уже вона завжди зверне на Василя. І сякий, і такий, звізди з неба здіймає. Чого ж така любов до одного і така зневага другого? «Знаю я, — рішає сама собі Настя. — Того, що Галя у наш рід вдалася — увічливий та привітливий, не то що Василь. Називає вона моїх лобурями… а у неї нестеменний лобур! і дивиться усе спідлоба, на шкоді так і звик, на дешпотах виріс. Чи не ратієвська лиш кров гомоне в його жилах?..»

Поки думала Настя свою думку, тимчасом розгодинювалось. Туман піднімався угору, збирався у хмари, між котрими то там, то там та й заблищить шматочок голубого, мов камінець, неба. Дощ зовсім перестав, понад землею розіслалася привітлива тінь прохолоди. Кругле сонячне коло світило з‑за хмар, мов лице дитяче з-під серпанку, а по краях неба віявся рожевий світ. К півдню ждалося зовсім ясної години.

Хлоп'ята, вигнавши овечат на невеличку полянку коло садка, котру Яків назнарошне зоставляв нескопаною і котра густо заросла зеленою травою, розбрелися по садку драти клею з вишень; тепер він такий м'який.

— От якби і в толоці було так, як тут, — сказав Івась.

— Як?

— Щоб садок був. Добре б було. Як сонце пече — заховався у холодку — живи! Дивись, он яка вовча берлога! — скрикнув Івась, улазячи в оброслу вишнями лисинку.

— Де? ану! — обізвавсь Грицько і мерщій попер до брата. Цілий дощ полив з вишневого листу на Івася, і той аж скрикнув.

— Та тихше, — бач, всього змочив, — утираючи лице, сказав Івась.

Грицько реготавсь. Він і сам був, як скупаний, — та й нічого.

— Це здорово, — завіряв він брата. — Купайся в такій воді — здоровий довіку будеш.

— Е? — не вірив той.

— І білий будеш. Чого пани такі білі? Того, що щодня умиваються росою.

— Так давай і ми, хоч раз, — скрикнув Івась і, підбігши під гіллясту вишню, стрепенув її. Холодним густим дощем обдало його всього, і він, струшуючись, уже реготавсь.

Грицько собі не одстав від брата і незабаром увесь садок, мов від вітру, колихався від їх трусанини.

— Нехай йому!.. Я вже аж змерз, — сказав Івась.

— То саме здоров'я і входе.

— Хіба воно холодом входе?

— Аякже.

І знову брати прийнялися пускати дощ. Це зразу здоровенна грудка мокрої землі, мов з неба злетіла, ударила у вишню, котру трусив Грицько і, розсипавшись, обдала його калюкою.

— Хто то? Це ти, Іване? — гукнув, обтрушуючись, Грицько.

— Що таке? — спитався той, повернувшись до брата.

Над ухом Івановим гучно прогула цеглина і важко гепнулася у траву.

— Хто це? — у свою чергу спитався здивований Івась. Третя грудомаха подала їм звістку, що щось кидало з тітчиного садка.

— Це той шибеник устав! — догадавсь Грицько.

Не зуспілись брати змовитися, що б їм зробити, як тин залущав, і постать Василева з здоровенною ломакою замелькала поміж вишневими кущами. Він, як вітер, пер прямо на Грицька. Той стояв, дожидався.

— А що, злякав? — гукнув Василь, добігаючи до братів. Він був без шапки, розкудланий, розхристаний. Видно, що тілько–тілько що встав.

— Що б же ти думав, коли 6 у голову вцілив? — спитався Грицько.

Василь зареготався своїм тихим реготом і засвітив зеленими очима.

— Ти б же голову провалив! — крикнув Грицько. — Дурний, дурний, а ще і вчений! — додав він і, повернувшись, пішов на поляну до овечат. Іван собі поспішав за братом. Василь постояв, подивився услід їм.

— Так ви не хочете зо мною гратись? — гукнув він услід братам. — Підождіть же.

І, повернувшись, побіг до перелазу. По дорозі він костурякою збивав траву, молоденькі вишні скручував, одчахував гілки. Куди пройшов — всюди покинув свій розорливий слід.

Незабаром почувся нестямний крик. Давить хто кого? ріже? Привичне Івасеве ухо зразу дочуло знайомий голос.

— То той рябець даве уже Галю, — тривожно він замовив до Грицька. — Ходімо оборонимо її! Ходімо–бо… — прохав він, тіпаючись увесь і блідіючи на лиці.

— А як тітка? — спитався Грицько.

— Ні, він. Їй–богу, вів. Хіба не чуєш? — аж танцював Івась і побіг до окопу.

— Дивись! дивись! — гукнув він, забачивши, що Василь сидів верхи на Галі і, взявши за невеличкі кіски, сіпав то в той, то в другий бік. Галя кричала на увесь садок.

— Що ти робиш, кателик! — гукнув не своїм гласом Івась і в одну мить опинився на тину.

— Ану–ну, іди! іди сюди! Я й тобі задам! — грозився Василь, не випускаючи з-під себе Галі.

— Шпурляй на його груддя! — гукав Івась на Грицька, що стояв з грудкою у руках на окопі. — Шпурляй! Чого ти дивишся? Він шпурляв по нас? Тілько гляди, не влучай у Галю.

Грицько стояв з грудкою, не рішаючись кинути. Галя кричала… Івась метався по тину. Що його зробити? Коли б сила — він би так і скрутив отого шибеника. А Василь, сіпаючи за коси Галю, прицмокує та пригукує. Крики її, муки братів такі радісні йому.

— Тітка іде! Тітка іде! — засвітивши очима, гукнув Івась. — Тіт… — не вспів промовити Івась, як Василь, наче опечений, кинувши Галю, попер у вишник.

— Галю, сюди! Галю, мерщій сюди! — і покивує, і поморгує Івась, стрибнув з тину та до Галі, що, обливаючись слізьми, лежала на мокрій траві. — Уставай, Галю. Нема тітки! То я так… дурив, — аж задихаючись, шепче Івась. — Тікаймо мерщій до нас. — І, вхопивши за руку Галю, він поволік її до тину.

— Скоріше перелазь, поки не оглядівся, шибеник! — І разом з Галею він стрибнув у рів.

Грицько з радощів пошпурив грудомаху у вишник, де сховався Василь.

— Батькові своєму в лоб! — гукнув той, вискочивши з захисту.

Івась, стоячи коло Галі на окопі, з радощів тикав то на Галю, то на його і викрикував, пританцьовуючи:

— А що? а що?

— Так ти одурив? — образливо промовив Василь і, червоніючи, повагом напрямився до тину.

— Ось навернись сюди! навернись! — піднімаючи здоровенну хворостину, сказав Грицько. — Я тобі дам!

Василь зостановивсь. Івась аж танцює, а Галя тулиться та ховається поза Івасем.

— Не бійся, Галю. Не бійсь. Тепер ми тебе не дамо бити.

— Іди, Галько, додому! — гукнув Василь, не знаючи, що йому робити. — Іди додому зараз. А то піду матері скажу, що ти овець не хоч пасти.

— За що ж ти б'єшся? — хлипаючи, одказала Галя.

— Іди, я вже не буду.

— Не йди, Галю. Не йди. Боже тебе сохрани! — умовляв її Івась: — Хай сам, гладкий, пасе.

— Мені мати не припоручала, а їй.

— А ми твоїй матері похвалимося, що ти її бив та ми одняли.

— Ну, не піймаю ж я тебе! — креснувши кулак об кулак, скрикнув Василь і повернувся іти.

— А що, покурив? а що, покурив? — доїда радий Івась. — Дурень! Дурень! одурений дурень!

Василь стрепенувся, повернувсь і, аж посинівши од лютощів, промовив:

— Не попадайся ж і ти мені, білоголова крисо!

— Ось тобі! — і Івась ткнув йому дулю.

Грицько, потрушуючи хлудиною, реготався.

— Чого хоч ти, собако, скалиш зуби? — не знаючи, що сказати, спитався він Грицька.

На те питання не тілько Грицько та Івась зареготали, а й Галя крізь сльози хихикнула, таке воно здалося їм смішне.

— Коли так, я зараз піду до матері! — аж стрибнув Василь і мерщій побіг до хати.

Галя почала плакати і рвалася іти.

— Не йди, Галю, не йди. Він не піде жалітися, — і прохав, і вмовляв її Івась.

— Піде, піде. Ще й набреше. Пустіть, я піду. А то ж мати мене розірве. Сьогодні уранці нахвалялася: тілько ще в чому прошкодишся — розірву.

— Та то вона так, — обізвавсь Грицько. — Не бійсь. Я його знаю. Якби сам на сам з тобою — він би пішов. А так — не піде. А чи й піде — ми заступимося. Ходімо до хати. Хай сам пасе вівці.

І брати повели Галю огородом. Не доходячи до хати, Галя зразу побачила знайому постать матері: високу, браву, на лиці білу, на волос чорну. Гордо вона виткнулась з‑за стіни, держачи у руках головку капусти, і простувала до перелазу. Ззаду неї ішла зігнувшись Настя. Низенька, сухенька, похила, вона здавалася дитиною проти своєї ще молодої братової.

Галя, забачивши матір, зразу подалася назад — та тікати нікуди.

— Здрастуйте, тіточко! — трохи не в один голос скрикнули Грицько і Івась.

— Здрастуйте. Здорові! — повернувшись, привіталась вона. — І ти вже тут? — здвоюючи брови, спитала вона дочки.

— Це ми, тіточко, її заманили до себе, — казав Івась.

— Та вже нічого, тілько коли б вона не пустувала.

— Вона пустує? — умішалась Настя, — її ніколи і не чутно.

— Ви пустіть її, тіточко, до нас на увесь день, — просить Івась, світячи очима.

— Ох ти, білоголовий! Який гострий!.. — мотнувши на його головою, одказала Параска.

— А що вона в тебе робитиме сьогодні? Свята неділя — і хай погуляє, — каже Настя.

— Та, звісно, ніщо. А й без діла не сидітиме. Вона звикне отак святкувати — та й у будень святкує.

— Тіточко–голубочко! пустіть–бо! — забігаючи уперед, одно просить Івась. — А то не пущу і вас.

— Добре–добре, — одсторонюючи його, — каже Параска.

— На увесь день тілько, тіточко. І обідатиме Галя у нас, і полуднуватиме.

— Добре, добре… Прощайте. Спасибі тобі, Насте, за капусту. А то хоч кричи. Своєї немає, а на базар — такий дощ лив, та й заспали–таки. Прощай, — і вона полізла через перелаз.

— Спасибі, тітко! — подякував Івась.

— Богу святому! — почувся з‑за перелазу голос Параски.

— Спасибі, тітко! — гукнув і Грицько.

І обидва з радощів пішли вистрибом по двору, аж калюжі розлягалися під їх невеликими ногами.

— Що ви робите? — крикнула на їх мати.

— Матінко! матінко! — плещучи в долошки, шептав радий Івась. — Оце гаразд; оце добре. Ми Галю від того шибеника одняли. Надушив її та й чубить. А це ще і на увесь день одпрохали. Слава тобі, господи! Хай же сам, розбишака, вівці пасе.

— Ох, ти в мене, ти! — скрутнувши головою і загравши очима, сказала Настя.

Івась тілько зареготався.

— Ідіть же снідати. — І Настя повела дітей у хату.

Та їм не снідання на думці. Не довго посиділа дітвора у хаті: ухопивши по куску хліба та по шматочку тарані, дьорнули надвір, у садок до овець. Дарма, що мокро в повітрі, що росяно в садку, на дощі та на сонці виростають хліборобські діти і набирають і втрачають силу. Хата — на зиму, на зиму — її тепло та духота, а літом — поле широке під покрівлею синього неба, сонце ясне з своїм палючим палом, пущі та нетрі лісів або гіллясті садки з своїм привітним холодочком, — то літня хата широка, простора, де вітер гуляє по волі, птаство усяке щебече, де чоловік, почуваючи себе частиною того величного твору, учиться терпіти, переживати усяку згоду і незгоду.

Аж ось ударили в дзвін. Зично та гучно гуконув він на всю околицю, оповіщаючи людям про свято, скликаючи їх на молитву до божого дому. Дарма, що отець Іван скликає людей, дарма, що про його у городі ходить уривчата слава: з живого і з мертвого дере, з молодими панійками заграває, уложивши жінку в могилу, — то все мирське, світове, про те не читатиме він з амвону, не люди, а бог судитиме його, — народ чує поклик, він нагадує йому про страждання того, котрий стілько терпів, стілько мучивсь, — він нагадує йому і про його страждання, піднімається привична рука, і тихе зітхання привітає хрест, сподіваючись… Чого? Чогось кращого, віруючи, що воно колись таки настане, колись таки прийде. Віра йде з роду в рід, від батька до сина, від сина до внука, і дітвора, чуючи приповістки про Праведного Чоловіка, йде за родом… Думаючи про іграшки, невеличкі рученята, почувши дзвона, мерщій кидаються, хреста накладають. Невеличка Галя і себе перехрестила. Грицько, підмітивши, що Галя спершу ткнула пучкою на ліве плече, а потім на праве, почав сміятись; Галі стидно, до плачу стидно.

— І я так спершу, — умішався Івась. — Усе забував, на яке плече спершу пучки ложити. — І він почав нарошне навиворіт хреститись.

— Так хрестяться тілько католики, — сказав Грицько.

— А жиди ось як, — і насунувши шапку на потилицю, Івась почав у груди кулаком битись, вейкати і хитатись.

І Галя сміялась, не тілько Грицько, з того чудного вейкання. Як тілько Івась переставав, зараз або брат, або Галя гукали: ану, ану ще! Івась хитався, бився у груди.

— А рабин як?

Івась перекривляв і рабина. Це здалося таким забавним дітворі, що вони не забарились повернути жидівську віру у іграшку. Івась був рабином, Грицько простим жидом, Галя жидівкою. На вгороді в садку піднявся такий гук та крик, таке вейкання, що аж на улицю було чутно. Василь з свого двору собі завів.

— Підожди. Цить, — дослухаючись до незнайомого гуку, зостановив Грицько. — А-а, то Василь.

— Галько! Ти вже там, падло! Іди додому, а то зараз матері скажу! — гукнув Василь.

— Іди, кажи! — крикнув Івась.

— Мене мати пустили, — обізвалась Галя.

— Цить, не кажи. Нехай іде.

Кожен раз, тілько Галя розгуляється — доноситься до неї викрик братів і на який час переб'є гулянку, затривожить Галю. Поки Івась утішить, почнуть нову гру — знову Василь, як уїдливе щеня, сучиться до неї. Так до самого обіду.

Ще після снідання сонце поривалося вирватись з неволі темних хмар, що кругом облягли його. До обіду половина неба уже очистилася від їх, і раз поз раз поміж чорними клубками пробивалися ясні сонячні стяги. Сонце наче плавало серед моря, то ховаючись під тінню високої хвилі, то вибігаючи на її чорний гребінь. Земля укрилася золотою сіткою, котру чиясь невидима рука завжди волочила з місця на місце, — там, де недавно стрибали золоті зайчики, — там лежала темна тінь, а на тому місці, де стояла тінь — іскрило сонце широкою плямою. Після обіду сонце зовсім вийшло на волю, серед простору синього, мов камінь, неба котилося воно ясне, чисте, іскристе. Земля під його золотим променем пишалася своїм зеленим убором: роса на траві, дощові краплі на листві, калюжки по невеличких упадинках горіли всякими огнями: то жовтозеленим, то червоносизим, то огненно–гарячим. Через годину–другу тілько по чистому прозорому повітрю можна було запримітити, що недавно був дощ, а то всі його мокрі сліди, мов віником, змело сонце, трава аж шелестіла під вітром, листва, вимита, висушена, тілько полискувалась, де були калюжки — там чорні плями лисніли. Сонце, здається, розсердилось, що півдня йому не давали волі, — горіло і пекло немилосердно.

Після полудня спека почала спадати. Сонце, повертаючи наниз, привітно грало серед чистого прозорого повітря. У хаті і сумно, і душно.

— Я піду за ворота, посиджу, — сказала Настя.

— Бабську раду збирати, — засміявся Яків.

І справді, щосвята, у погожу годину, коло воріт або того або другого двору купками сиділи жінки і гуторили про свої нужди. Тута коло їх невеличкі діти лазили, здалека доносилася пісня дівоча… Любили жінки таким побитом свято виряджати.

На сей раз Настя, вийшовши на двір і глянувши по улиці, не забачила нігде нікого.

«Чи рано, чи позасипали?» — подумала вона і сіла на хвіртці.

Їй недовго прийшлося сидіти. З сусіднього двору обізвалась до неї Кулиничиха.

— Пора? — гукнула вона, усміхаючись, через улицю.

— Пора, — одказала Настя.

— Та й я оце стою та дивлюся, що нікого нігде не видно. Здорові! — привіталася Кулиничиха, підходячи до Насті.

— Здорові.

— Бач, як гарно після дощу стало.

— Пора така.

Розмова поки не наладжувалась. Вона більше вертілася коло хазяйства та коло хатніх турбот. Розпиталися, хто що варив, що в кого вдалося, а що ні.

— А в церкві не були? — пита Настя.

— Ні, ще не була. Дощ. Ось Марія Зайчиха йде. Та, певно, була.

Марія Зайчиха здалека усміхається.

— Була, була. Новий диякон правив. Та голос такий здоровий, товстий. І сам із себе такий високий, чорнявий, показний. Та шкода, що недовго буде.

— Чому?

— Дячиха хвалилась: протопоп гонобить у собор його узяти, а з собору до нас.

— Того гаркавого та кострубатого? — спитала Кулиничиха.

— Та хай би уже він і гаркавий. А то за ним і інші гріхи водяться. І не слід би так жонатому чоловікові та ще й дияконом бувши, — одказала Зайчиха і, нахилившись, почала щось тихо розказувати. Чулося тілько: «Наймичка… матушка». Кулиничиха то жахалась, то усміхалась.

— Всі ми люди! — зітхнувши, одказала Настя.

— Всі грішні. Всі під богом ходимо. Та хіба ж таки таке подоба робити? — викрикнула Зайчиха.

— Не пристало б дияконові.

— Бач! а я слухаю, де це гомонять? — почувся ззаду їх голос. Усі повернулися — то, йдучи до їх, говорила Параска.

Всі притихли. Параска, котра було проходить ні з ким не поздоровкаючись, одходить — не прощаючись, гордує людьми, тепер Параска сама накликається, сама йде побалакати між людьми. Усі здивувалися, усі привітались.

— Сідай, Параско, на поріжку, — присогласила Настя, посунувшись і даючи місце коло себе.

Параска сіла.

— А я оце лежала, лежала, — качалась, качалась — мов хто перейшов сон. Позіхається, а не спиться. Піду, думаю, хоч проходюся. Подивилась через перелаз — коло вашої хати нікого не видно, а чутно гомін. Так я сюди.

— Може, яка досада на серце пала, від того й не спиться, — одгадувала Зайчиха.

— Та як досада, — чухаючи голову, одказала Параска, — то з нею і не розминешся.

— Чого там так та досада до тебе причепилася? — спитала Настя.

— Ще не досада? Усі люди, як люди, а ти — як той бовкун між ними. Чоловіка немає, діти надолужили… Я клену себе, дурна, що поквапилась на те заміжжя. Як жила я у Ратієвщині — горюшка ніякого не знала. Знайомих, знайомих було! Паничів скілько знайомих — а вийшла заміж — все те загуло.

— А тобі хочеться, щоб і тепер ще паничі знали? Минулися ті роки, — сказала Настя.

— Чого заманулося? паничів! — усміхнулась Зайчиха, не вміючи держати язик за зубами.

— Та хоч би який стоптаний, — жартує Параска, граючи очима.

— Як жидівський патинок! — додала Кулиничиха.

— О-о, бодай тебе, Параско! — регочеться Марія.

— А що ж, правда. їй–богу, правда! Що правда, то не гріх! — каже Параска.

Всі зареготались ще та ще.

— Ох! — зітхнула після реготу Кулиничиха. — Кожному своє. Ми от журимося — що хліба до нового нестане… тілько, тілько що капотить, а їй — паничі.

— Коли прийдеться до того — то й ти заплачеш! — жартує Зайчиха. — Хіба справді мале лишенько: чоловіка немає, і паничів немає.

— Смішки з бабиної кішки! — не то образившись, не то в жарту одказала Параска.

Нестямний дітський крик у дворі усіх сполошив. Настя кинулась перша. Серед двору Василь насів Галю і чубив, та кричала не своїм гласом.

— Василю! що то ти робиш? — гукнула на його Настя.

— Чому ж вона не йде до хати. Вона цілий день ганяла, а я все дома сидів.

— Так хіба ж так можна?

Параска стояла і усміхалась, мов то не до її діло, мов то не її діти.

— Та й обидчик же ти який, — боже! — хитаючи головою, гомоніла Зайчиха. — Хіба ж так з сестриці можна знущатись.

— А чого ж вона, подла! — оправдувався Василь.

Настя аж затрусилась. Сердито повернулась вона до Параски і промовила:

— От паничами ти журишся, краще б ото шибеника держала у руках.

— Коли б їх чортяка од мене забрав — то мені б краще було! — гордо промовила Параска і насупилась.

На який час поміж жінками пробігла чорна тінь. І Настя, і Параска, хоч вернулися на перше місце, більше мовчки сиділи, сопли. Базікали Зайчиха з Кулиничихою.

Сонце сідало. Червоне проміння його котилося густою хвилею по землі, захід, наче пожежа, горів–гоготів. Здалека доносились крики череди, співи дівочі… Вечірня доба так рве розмову, — так не хочеться балакати самому, дивився б, милувався б красою світовою, слухав би її посліднього гомону–гуку… Всі справді стихли, кожна з жінок, удивившись у яку–небудь річ, думала про себе. Всі стали сумні–мовчазні, а найбільше Параска. Уставила вона свої чорні очі у землю і наче закам'яніла. По лиці видно — велика туга скребе їй серце.

Сонце, наче хто кинув його, стрибнуло нижче, вечірні померки обняли зразу жінок.

— От і сонце швидко сяде, — позіхнувши, промовила Зайчиха. — А ти чого, Параско, так притихла, — спати хоч?

— Спати… — гаркнула Параска. — Мені ніколи немає спочинку. Я ніколи не висплюся, нікому — як мені!

— Чого?

— Усе проти мене: і бог, і люди, і діти…

— Не маж, — вирвалась Настя. — Чого у других вони рівні?

— Того, що задались такі каторжні. Одно одному ніколи не вступить ні в чому. Не додивись — порізалися б, вишкварки.

— А я тобі скажу по правді, Параско, сердься не сердься, — коли ти одного будеш гладить за шерстю, а другого проти шерсті, коли одному все, а другому — нічого, так воно завжди буде. Замість того, щоб зводити їх на мир, ти заводиш бучу. Якби хоч раз вихворостила отого голованя, — він би не робив того, що при всіх робить.

— Та й та гарна! То єхида–лисиця: укусе й меду дасть, — призро, гидливо якось одказала Параска.

— Ой, попомни моє слово, Параско, та єхида–лисиця, ти кажеш, та буде тебе до смерті годувати, а той головко скоріше з хати вижене.

— Ми так зробимо, що не вижене.

— Дай боже!

Параска далі і далі все більше сердилася, червоніла.

— І дасть… і дасть… — плескала вона.

— Та то ще скажеш гоц, як вискочиш.

— Нічого. Нам про те знати, а другому про те немає ніякого діла.

— Та й з сторони воно якось гидко дивитись, коли ти одного мажеш, а другого, як те цуценя, держиш, — одно напира Настя.

Параска так і скочила.

— Бо цуценя й є. Бо такого заводу — стидкого, бридкого, мужичого!

— Не всім же панами бути… Та не плюй лиш в колодязь, бо, може, прийдеться з його коли і води пити.

— Плювала і буду плювати! ненавиділа й буду ненавидіти! І немає нікому до того діла… Сама пані, сама голова… Сама знаю, що роблю, у других розуму не стану позичати, — розпорошалася Параска і, не прощаючись ні з ким, скочила й не пішла–побігла у свій двір. Через скілько часу доносився її крикливий гук:

— Галько! Галько! Чи ти до півночі там будеш ганяти? Іди зараз додому!

— Отака, як бачите! — сумно одказала Настя.

І Зайчиха, і Кулиничиха мовчали. Вони знали добре Параску, її гарячу, запальну натуру, її гордовитий норов.

Сонце зовсім сіло. По улицях, по дворах чувся крик, гомін: там ревла скотина, там скликала жінка свиней, там чоловік голосно порядкував. Надвечір усяк поспішав мерщій своє діло зробити.

— Ох, пора! — підводячись, сказала Кулиничиха.

— Пора! — одказала Зайчиха і собі підвелась.

— Прощай, Насте.

— Ідіть здорові.

Сусідки пішли, Настя сумна та невесела ще зосталася. Їй так; було гірко на душі, важко на серці.

— Де мама? — доносилося до неї Івасеве питання з двору.

— Мабуть, улицю справляє, — одказав Яків товсто. — Ходімо, Грицю.

— А овечат позагонили?

— Позагонили.

Хлопці побігли до хвіртки. Івась, сівши коло матері, почав розказувати їй, що витворював Василь за день.

— Не беріть з його, дітки, приміру. Хай йому! то недобрий хлопець.

— Ми, мамо, не будемо, — одказує Івась.

— А як несеться угору! — додав Грицько.

— Хто високо несеться — то часто низько сідає. Ходімо. Пора вечеряти.

І, знявшись, Настя пішла до хати, а з нею, мов за квочкою курчата, Грицько та Івась, одно другого випережуючи та матері у вічі зазираючи.

- V - У ШКОЛІ

Не первина було Галі терпіти і скубку, і лайку від Василя і через Василя. Оже, їй ще ніколи так гірко, так тяжко гірко не було, як сьогодні.

Вона устала така веселенька, хоч і вчора її лаяно, та дитяче серце скоро стигне, образи швидко холонуть. До того і сон тихий її заспокоїв. Сонце світило так привітно, по хаті розбігалися його веселі стяги. «Тілько піде Василь, — думала вона, — мати поратись почне, побіжу до тітки Насті. Побіжимо з Івасем вишневого клею драти, пасльону збирати. Клей такий смачний, пасльон такий солодкий». Щоб придобритись матері, вона почала хату мести. Все хотілося, як краще, а вийшло… Обливають гарячі сльози її кругле личко, неправда, досада, образа кусають за серце. Між кочергами стоїть Галя, ридає.

— Чого ти стала там? вон з очей! — гукнула Параска і замахнулась.

Щастя вже видно таке Галине, що Параска промахнулася, — кулак материн дужче б улип, ніж кулак братів. Галя вибігла у сіни, забилася у глухий куток і неутішно плакала.

Малій дитині життя здавалося таким тяжким, таким остогидлим. Хоч би один день вона зазнала, щоб мати привітала її, пригорнула, як дитину. Коли чужі не пригріють — дома не діждати їй ласки. Через віщо? Що зробила вона кому? Нікому нічого. Уперше в малу дитячу головку забрела думка: мати її не любить, мати цурається. Вона скілько раз чула, як мати хвалила перед чужими Василя, а за неї ніколи доброго слова не сказала нікому. Краще, коли б її зовсім не було. Коли б вона умерла… У тихому кутку темних сіней малі думки росли–ширились, забігали вперед, малювали одрадні картини. Ось вона справді умерла так несподівано, — ударив її Василь, а мати піддержала. Заболіло у неї в грудях, дуже заболіло. Упала вона і відразу вмерла. Убита лежить вона і бачить перелякане лице матері, що зазирає їй у вічі, гукає на неї: «Галю! Галочко, устань! Я ж не думала такого тобі зробити. Я більше ніколи не буду»… Ага, тепер шкода, шкода… — дума Галя і боїться поворухнутися, щоб не дати знаку, що вона ще жива, що вона все чує, все бачить. Василь, мов у воду опущений, ходить коло матері. Ось убігає тітка Настя і, ридаючи, виговорює матері усі її провини. Свариться, що вона усім скаже, що її вбила мати, ніхто другий, як мати. Ось і мати заплакала — гірко, неутішно. Вона чує, як сльози матерні, падаючи на неї, печуть лице, руки. Вона чує, як мати цілує її. І розкриває очі, розводить руки і, обхоплюючи матір за шию, сама цілує, утішає, що вона жива, що їй тілько боляче було і вона обмирала. Боже, які раді усі! її посадили на покуті і дивляться — очей не спускають. Надавали їй усяких іграшок, подарунків. Дух спирається в Галиних грудях від щастя; світ крутиться перед очима. На хвилину Галя усе на світі забуває.

— Чи ти довго сидітимеш? — донісся до неї крик материн. — Он сонце як піднялося, у школу давно пора!

— Так це мана? — і Галя кинулась. Жаль знову обхопив її, сльози навернулися на очі.

Вона далі побачила, як Василь, грюкнувши дверима, не пішов — побіг з хати. Слава богу, винесло його. До обіду хоч буде тихо, нікому бучу збивати. І вона вилізла з‑за дверей на світ. Сонце світило–гріло. З тітчиного садка роздавався тонкий Івасів голос. «Подає звістку, що жде мене», — і Галя покралася поза коморою у свій садок, — звідти краще видно, що Івась робить. Івась бродить по садку сам і носить в руках здоровенну жовтогарячу моркву, проти сонця вона, як кров, червоніє.

— Івасю! ти сам? — гука Галя.

— Сам.

— А Грицько де?

— Поїхав з батьком у поле. Іди сюди.

Галя зібралася на окіп. Підійшов і Івась до тину.

— Ти плакала? — пита Івась.

Галя мовчить, насупилась.

— Той капосник зобижав.

— Було всього, — трохи не з плачем одказує Галя.

— Лізь сюди. Будемо гратися. Моркву, коли хоч, з'їси. Добра. Я вже одну з'їв, а це другу тобі держу.

Галя, як котеня, покарабкалась через тин до Івася. Морква перейшла до неї в руки, і, не чистячи, вона почала її трощити. Зразу де й ділася її туга, кругле личко грає усмішками, очі сяють. Забулася недавня пригода. Дітвора почала гратися, пасльон збирала, клей драла.

А Василь же то?

З широкого двору, обнесеного високою лісою з острішком, через котру з високої щогли дивиться на вулицю чималий дзвоник, несеться нестямний гук, крик, біганина.

— Бий! тікай! Так, так його! Ведмеда!.. Чого ти лізеш? У морду його!.. — несеться то з того, то з другого боку. Почувся плач, і зразу десять голосів, кривлячи плаксуна, покрили його. Хтось з усії сили хихонув, і дзвінкий регіт молодого голосу стоїть над гамом. Хтось побіг, тілько земля бухкотить, хтось погнався за кимсь, хтось гукнув, наче бик — товсто–гучно… Що то? божевільні зібралися і задають свої ігри, затівають свої гулянки?

Це і є школа, або училище, куди Василь трохи не підтюпцем побіг з дому. Він, ще виходячи з улиці, почув добре знайомий йому гомін, і серце його затіпалося: певно, усі вже в зборі. Певно, не доведеться йому і в свинки пограти. Он сонце як високо! і він все більше та більше налягав на свої ноги.

Справді, він застав уже усіх в зборі.

— Москальчук! Чого це ти так запізнивсь? — стрів його невеличкий білоголовий хлопчик у порваному каптанку, що туряв свинку.

— Ну, ну, Габелку! — крикнув йому Василь, — гляди лиш, щоб я тобі не пом'яв шкури.

— Годі тобі реготатись. Бери он палицю та становись над своєю дучкою, — сказав Василеві чорнявий школяр, котрого звали Жучком.

Василь став. Білявий Габелок потурив свинку на Василя.

— Бий! бий! — кричать Василеві з усіх сторін.

Василь тілько що замірився вдарити, як Габелок поміж його ногами шурхнув своєю палицею в дучку.

— Буде вже тобі! буде! іди туряти! — регоче Габелок.

— Нічого, піду, — червоніючи від досади, каже Василь.

— Де ж, тілько що прийшов, а тут і свинарем зразу. — Василь мав був викачувати з кола свинку, та Жучок поміг: той як ударив її, то кругла деревинка, як куля, загула угору. Всі зареготались, Василеві ще досадніше стало.

— І чого б я реготався? — біжачи за свинкою, гукнув сердито він.

— Гони! гони сюди! — кричить Габелок, вибігаючи в поле.

— Як так, то я й не хочу! — каже Василь. — Не було уговору бити у полі.

— Та то він так! Гони! — гукає до Василя Жучок.

— Не хочу, — одказав той, кидаючи палицю.

— Не хоч — і не треба, — каже Габелок, кидаючи і свою палицю. — Давай у їздця.

— Давай зо мною, — каже Жук.

Габелкові не повезло: він узяв аж дванадцять гил і мусив провозити верхи на собі Жучка.

Усі реготались, як невеликий Габелок носив на своїй спині довгоногого Жучка. Василь реготався собі. Йому хотілося як–небудь оддячити Габелкові.

— Давай ще й зо мною.

— Давай.

У Василя несамовито серце б'ється від бажання поїздити верхи і собі. Ось уже три гили нагнав він на Габелка. На четверту не виважив як слід руки і стратив.

Габелок почав качати мнячем. Одна, дві, три, п'ять, вісім. Василь аж блідне.

— Гони! гони! — кричить він на Габелка. Той покотив раз, удруге.

— Годі! кончив! ану, становись, — радий гукає Габелок на Василя.

— Не хочу! — з досадою одказує Василь.

— Так як же так? — виправляється Габелок. — Адже ж я возив Жучка. Становись, становись. Довбне! Чому він не становиться? — жаліється товаришеві.

— Москальчук, становись! — сказав покійно високий ручий Довбня.

Василь цмокнув.

— Так ти ще й цмокаєш? — і Довбня ступив ступень. Тілько що Василь хотів був хитнувшись метнуться вбік, — як Довбня, мов кібець горобця, схопив його за шию.

— Пусти! — пищить Василь.

— Сідай! — каже Габелкові Довбня і похилив Василя. Габелок ззаду так і скочив на спину. Василь поточився, оже не впав.

— Но! — гукає Габелок, давлячи коліньми у Василеві боки.

— Пускай, пускай! — кричить на Довбню.

Довбня пустив. Василь нагнувся ще нижче і, вигинаючи спину, підкинув на собі Габелека. Той ухопився за комір.

— Та ну! не басуй! вези! — гука Габелок.

Василь розправлявся, струшувавсь, — як реп'ях, уп'явшись, сидів Габелок. Товариство обступило їх, реготалось то з Габелка, то з Василя.

— Учитель! Учитель! — хтось гукнув здалека.

Хто й почув, то не потурав на те, а більше не чуло того гуку.

— Та учитель! — гукнув уже хтось з кола, забачивши недалеко від себе учителя, що прямо чимчикував на їх.

Василь напряг усі сили і в одну мить, то зігнувшись, то вигнувшись, штовхнув по спині Габелка. Габелок державсь та комір Василевого каптанка не видержав, лопнув, — Габелок покотився, вирвавши чималу стьожку з спини Василевого каптанка. Товариство, як галич, заклекотало.

— А що це ви робите? — роздався над їх головами знакомий учителів голос.

Василь у сльозах так і кинувсь до учителя.

— Це він! він, Костянтин Петрович! Я його не займав. Він скочив на мене і подрав каптан, — слебезував Василь перед учителем.

— А йди за мною, — кивнув учитель на Габелка і напрямився до сторожки.

— Костянтин Петрович! вони грались! — вступився Довбня.

— А йди і ти сюди. Усі, усі ідіть!

І, набравши чималу метку, повів за собою у сторожку.

— Бач! їм батьки–матері одежу шиють на те, щоб вони рвали. Може, ото з посліднього тягнуться — а вони он що.

— Я не винуватий! І ми… і я!.. — роздалося серед купи.

— Мовчіть!

І він скрився у сторожці. За ним повалили і школярі. Незабаром роздавався з сторожки божевільний крик одного… через скілько часу — другого, третього. Туди йшли всі похмурі, а звідти верталися червоні–заплакані.

— А що, досталось? — питали супротивники, стрічаючи товариство.

— Підожди ж! Хіба я не піймаю того москальчука. Прямо чим попало битиму. Уб'ю бісового сина! Усі винуваті, а він так і ні, — сварячись кулаком, казав Довбня.

— Не дуже, а то щиколотки позбиваєш! — сміється невеличкий хлопчик.

— Мовчи, мишеня, а то розірву! — бликнувши очима, огризнувсь Довбня.

Мишеня засміялося і побігло геть. Довбня сердитий ходив поза школярами й плювався, бурмочучи собі під ніс. Веселе школярство не проминуло і з того посміятись.

— Дивіться, рабин, рабин! Адайн*! — викрикнув голос з купи, указуючи пальцем на Довбню.

(*Суддя (євр.))

Усі зареготали.

— Тихше! — роздався голос учителів ззаду.

Всі зразу затихли. Учитель мовчки пройшов у школу, ковиляючи, як півень, своїми високими ногами. Довбня ззаду на пальчиках перекривляв… Школярі, здержуючись, реготали.

— У школу! — скомандував учитель і пройшов уперед. За ним повалили, як мурав'я, школярі. В одвірках вони штовхались, щипались. Довбня стояв коло дверей, і, хоч самому давно вже можна було пройти, вів не йшов, пропускав других.

— Чому ти не йдеш? — спитав його один.

— Іди! — гукнув Довбня й посунувся в купу. Через хвилину нестямний крик усіх зостановив.

— Що там? Хто кого?

Школярі зостановились, розступились… Василь стояв посередині з насунутим на очі картузом і плакав, чуб на потилиці його дуже був пом'ятий.

— А, морда! — крикнув хтось з купи… і Василь похитнувся. Він крикнув. Учитель вискочив.

— Хто кричить? Чого ти кричиш?

— Хтось ускубнув… хтось ударив… — жалівся Василь. Коли і хто — так і не дізнався учитель і за те увесь клас зоставив без обіду. Менші плакали, прохалися. Вони б сказали, коли б бачили.

— Мовчать! у клас! — скомандував учитель. Школярі повалили у клас.

— Братця! — гукнув Довбня на старших і моргнув. Ті тілько мовчки кивнули головою.

— Тихше! сідайте! — командував учитель, бо школярі завели таку грюкотняву, що аж на улицю було чутно. Це й усілися. Тихо, чутно, хто поворухнеться, хто глибоко зітхне.

— Ану, хто знає урок? — спитався учитель.

Ще стало тихше у класі, — неначе покаменіли ученики.

— Ніхто?

— Ніхто, — товсто одказує Довбня.

— Хто обізвавсь?

Знову тихо.

— Хто обзивався? Ти чув? — і учитель указав пальцем на одного.

— Не знаю, — одказав той, піднімаючись.

— Он з тії скамейки, — указав Василь на ряд, в котрім сидів Довбня.

— Хто? — гукнув учитель на всю хату.

— Не я, не я, не я… — занеякали школярі, підводячись один за другим.

— Ну, нічого. Ми дознаємся, — ударивши кулаком по столу, гукнув учитель.

— Довбня! отвічать.

Довбня, розштовхуючи учеників, почав вилазити.

— Та пусти! дивись, як сидить! — гукав він.

— Довбня! мовчи! — тихо сказав учитель.

— Так не пуска, — виправдується Довбня.

— На колінки, — не видержав учитель.

— Отуди к бісу, а я на сьогодні, як на те, і урок вивчив. До півночі учив, — толкується Довбня, переходячи хату і становлячись коло печі на коліна.

Ученики стиха зареготали. Учитель тілько грізно повів по всіх очима.

— Слідуючий! — викрикує учитель.

Піднявся високий та тонкий школяр і тихо на пальчиках пішов до дошки.

Урок був з щотниці. Школяр, затинаючись, виписував цифір'ю та робив викладки. Уже по його затинанню видно було, що він і не доторкався до книжки. Школярі то з того, то з другого боку підказували, і по хаті знай носилися то крикливий, обривчатий гук школяра, то тихе підказування товариства. Це зразу усе затихло. Видно, піймалося щось таке, про що ніхто не знав.

— Ну? — гонить учитель.

Школяр мовчить.

— Ти казав, що урок знаєш? — обертаючись до Довбні, каже учитель, — а скажи.

Той почав підводитись з колінок.

— Ні, з місця! не встаючи.

Довбня витрусив колінки, став знову і незамутно одказав: не знаю.

Учитель аж позеленів і, пошаривши в книжці, поставив здоровенну ноляку. Довбня тілько моргнув бровою, і поміж учениками пройшов регіт.

— Що? — гукнув не своїм гласом учитель і вискочив з‑за місця. — Ви сердити мене нарочито збираєтесь. Я вас усіх перепорю! — червоніючи, кричав він.

Василь підвівся.

— Як ви ставили Довбні ноля, — то вів так чудно моргнув, що усі зареготались, — доніс він.

— Хто, я? — здвигнувши плечима, питав Довбня, — та я і не ворушився.

— Ступай за мною! — крикнув учитель і повів з хати Довбню.

Як тілько вийшов учитель, усі так і накинулись на Василя.

— Ти, чортова підлизо! Москальчук! ти думаєш, тобі пройде це так? — носилося то з того, то з другого боку.

— А займи, займи! — храбрився Василь.

— Я знаю, коли я тебе займу. Є сліди у каптані? Ми зробимо тобі.

— Наколоть язик голкою! — радив один.

— Свічкою нагодувати! — казав другий.

— Цс–с–с… іде! — гукнув хтось. І всі кинулись на місця.

Учитель увійшов, за ним слідом і Довбня — червоний, аж синій. Він хотів напрямитися на місце.

— На коліна! — крикнув учитель. — На моїм уроці звідтіля і не вилазить, — порядкував він. Довбня став знову на коліна.

— Грицаєнку! отвічать.

Майталаючий ззаду шматок каптана викликав регіт. Та то було на хвилину, всі мов поніміли, ущухнули, ждали: ану, як цей підлиза знає урок? Усім так хотілося, щоб він не знав.

Ось Василь вийшов і зразу почав. Говорив, говорив… зразу голосно, плавно, а далі затинаючись, тихше.

— Ну? — нукав учитель.

Василь на стелю дивився, хмурився, крививсь… Видно, він щось пригадував, та на сей раз помка схибила його.

— Ну? — знову нукнув учитель.

Василь зовсім став, замовк. В декого з школярів заграли очі, забилось радістю серце.

— Так ти тілько, проклята перекупко, — крикнув учитель, — знаєш на других плескати, а й сам такий, як і всі, — і написав у книжці дрюка. Василь скривився, заплакав.

— Я тільки цього не знаю, а далі знаю.

— Без обіду! — розпорядивсь учитель.

— Позвольте мені отвічать, — з колін обізвавсь Довбня.

Учитель кинув на Довбню сердитий погляд, скрутнув головою і, подумавши, сказав:

— Іди.

Довбня плавко, без запинки рішив одну задачу, потім другу, третю.

Дзвоник ударив переміну, і учитель, швиргонувши книжку, мерщій вийшов з хати.

Почався знову гук, стук, біганина. Той читав урок, той реготався, той кричав: «Давай у гили грати!» Школярі побились на купки, і кожна робила яке–небудь діло. Один Василь сидів собі одсторонь, схиливши голову на руки. Раз — порваний каптан, вдруге — дрюк за урок, втретє — без обіду — все це не веселило його.

— А ти, як той Каїн, сидиш! — гукнув на його один школяр.

— Хто Каїн, хто?

— Он! — указав школяр на Василя.

Десятки очей напрямилися на його. Глянули і, нічого не сказавши, одвернулися. Василеві ще стало важче. У серці ворушилося зло і досада. Хоч би не рваний каптан, хоч би не без обіду. Чорт його бери, хай би другі висиджували. А то других підводив, та й сам ускочив в ту гущу. Всі стали проти тебе. Говорить не хотять, а дома–то, дома що мати скаже? Запеклі сльози туго полились з його очей, далі дужче, дужче, і він, схилившись, гірко заплакав.

— Хто то? — почулося з різних кутків, і зразу стало тихо, як у вусі.

Василь, склонившись, плакав. Зітхання то спиралося в грудях, то, тріскаючи, рвалося, розлягалось лементом.

— То той. Хрестик! Нолик! Пиши… — і знову всі загомоніли, заговорили, і плач Василів потонув то в реготі, то в іграшках товариства.

У той день було чотири уроки. Спіткнувшись на першому, останні Василь пробув наче в чаду якому. Кого питали, об чім питали — він не чув, не примічав. І переміни йому були не в радість: другі бігали, ґвалтували, а він як одринутий сидів мовчки — то плач проймав його, то жаль пронизував наскрізь.

Ось кінчився і послідній урок. Невинуваті побігли додому, — він у вікно бачив, як вони весело розкинулися по майдану, їх галас і клекіт доносивсь і до його. Кругом його теж. неугавно ґвалтувало товариство. Деякі складалися по копійці купити булку, бо за печінку тягло; дехто ходив по хатах з кутка в куток і товк урок. Довбня, моргнувши на декого, вийшов у другу хату. Незабаром один по одному почали за ним і другі виходити. У хаті, де зоставався Василь, робилося все тихше та тихше. Швидко він зостався тілько один. Щось за боязнь підкралася в його серце і ущипнула. Чого вони всі вийшли, кинули його одного? Чи не проти його що замишляють? Острах пронизав його холодом. Їх скілько, а він один, що схотять, те й зроблять. Каяття піднімалося з глибку самої душі, поверталось гострим боком у його серці, різало, давило… Хіба повинитися перед ними, попрохати їх: і довіку, до суду не буду жалітися.

Ось нестямний гвалт, регіт, плесканина в руки піднялися з другої хати. У Василя серце замерло.

— Добре, добре! так, так! — закричали різні голоси. — Ходімо! — і десятки ніг загупали, біжучи надвір. У хатах пустіло, на дворі піднімався гук. Там уже строїлися одні в городки, другі в зайця, треті в свинки. Василь сидів, як окаменілий. Він дослухався і до того гуку, що доходив знадвору, і до того шепоту, що нісся з другої хати. Хто там ще зостався, чого? Він вийшов з‑за лави, щоб подивитись, і стрівся поглядом з Довбнею.

— Куди? — гукнув той. — Ні з місця!

Василь став, як укопаний. Біля його зразу опинились Довбня, Габелок та ще два школярі з здоровіших.

— Защипніть двері знадвору. Ми з ним розправимося, щоб не ябедничав, щоб не видавав своїх, — порядкував Довбня.

Василь ударився в плач.

— Цить! — і зразу хтось ззаду затулив йому рота руками.

— Роздягайсь! лягай! — Перед Василем де не взявся здоровенний пук різок.

Василь так і впав на коліна.

— Довіку! до суду! — крізь плач донісся пискучий голос його, — не буду! Братіки! голубчики.

Довбня прикро дивився на його.

— Бреше! бреше! Задамо йому гарячих! — ґвалтували другі кругом Довбні.

— Хай мене святий хрест поб'є! Хай мене сира земля не прийме!

Довбня все не зводив з його свого при[з]рого погляду. Василь трусився, ламав руки, хрестився, присягавсь.

— Я не вірю, і ніхто тобі не вірить. Ти купиш і продаси. Оже на сей раз прощу. Чуєш — удруге так зробиш — не прогнівайся. Всю шкуру з тебе здеремо.

Василь радий скочив з колін і, піймавши Довбню, поцілував його у руку. Довбня призро глянув, плюнув і, кинувши різки, пішов з хати.

— Щасливий ти, що на Довбню напав! — казали йому другі. — Піймався б ти мені — знав би.

Швидко всі кинули його у школі. Василь зостався сам. Йому було і соромно, і досадно. Пук різок лежав серед хати. Василь боявся на їх і глянути. Самі винуваті, а його бити хотіли.

— Москальчук! Цілуй і мене в руку! — крикнув, поткнувшись на поріг, один школяр і зареготався.

Василя усього аж у жар укинуло. Це ж йому і просвітку не буде. Підождіть, я ж вам віддячу. І, вхопивши пук різок, він поволік їх за собою у другу хату. Через невелику годинку вікно на улицю розчинилося, і Василь, як груша, вилетів з його на улицю. Не потураючи, що без шапки, з подраним каптаном, він пустився майданом щодуху додому, волочучи за собою пук різок.

— Що се за знак? Чого так пізно? А каптан, каптан хто то подрав?

Василь з плачем розказав матері, як увесь клас зоставили без обіду, як його намірялись свої вибити, як тягали доти, доки каптан подрали, як він, одмолившись, утік.

Параска так і полинула вгору; материне серце заговорило.

— Мого сина бить? Мою дитину нівечити? Та ще кому, ще хто? Мерщій обідай та ходім до смотрителя.

І вона повела Василя до смотрителя. Аж увечері вернулися удвох, обходивши і всіх учителів.

На другий день і плачу, і суму було в школі, увесь клас знову вибили, а Довбню зовсім вигнали. Василь оддячив за себе. Всі сумували, що уже не буде між ними такого щирого товариша, як Довбня, дехто нахвалявся бебехи надсадити недолупленому москальчукові. Та то були зопалу похвалки. Пройшов тиждень — другий — і все забулося. Не забулася тілько назва «недолуплений». Василя з того часу інакше і не звали.

- VI - ПАНИЧ

Літа йшли–минали, старе старілось, молоде росло. І Настя і Яків уже почали сивіти — гнутися. Ще Яків таки бадьорніше — а Настя баба бабою: повні колись щоки опали, зморшки порізали їх, літа зігнали краску з лиця — воно зажовкло, замліло, спина зігнулася. Перемінилась і Параска: лице її подовшало, хоч краска ще і грала на йому, та то була вже не свіжа краса молодого віку, а послідня одцвітаючої квітки. У шовкових начосах прибавилося срібне волосся. Вона ще, правда, рівно держалася на високому стані, тілько щось дуже вже рівно. Все казало, що удар одна друга негода — і вона, як зламана, зігнеться. Очі тілько її й не перемінилися, чорні, блискучі, хоч і в їх світилась уже задавнена туга, обридлі клопоти. Василь, просидівши три годи в одному класі, переліз якось у другий і обіцяв там навіки застряти. Як не билася з ним мати, як не вговарювала учитися, панства добувати, — та нетерплячому Василеві хотілося його зразу добути, а воно зразу не давалось, не йшло, а наука така нудна та чи й вела лиш вона до панства?.. Василь зненавидів науку.

— Я тебе у свинарі запру! — сварилася мати, та ніщо не помагало.

— Он і Передерійчин Петро покинув школу, на службу став, — правувався Василь.

— Не вибивай мені очей своїми ледарями, баглаями, — лаялась Параска. — Он глянь на своїх братів, на Грицька та Івана. От діти, от милі, слово від їх неправе не почуєш, а робочі, а хазяїновиті? А ти? тебе вчать, тебе на слід наводять — а ти, як ведмега опинаєшся.

Не ради красного слова вона тепер приводила в примір братової синів. Вони справді вийшли на славу діти: тихі, смирні, робочі, до кожного привітні, кожному кидаються у вічі своїм ростом бравим, вродою молодою, доступні, покірливі. Грицько високий, чорнявий, трохи мов суворий — не балакучий, зате Івась — темнорусий, з голубими як квіточки очима, ясними як зорі, говіркий, веселий, кожному подобається, до кожного доступить своєю мовою ласкавою, своїм личком веселим, ввічливим, — слухав би і не наслухаєшся, коли він говорить, дивишся — не надивився б, коли він стиха усміхається веселими очима.

Виросла і Галя. Висока та пряма, як молода тополина, гнучка як лозина, на волос чорна, на личку рум'яна, вона була схожа на матір у її кращу дівочу пору. Параска тілько була весела–реготуха, а до діла не кажи; Галя, навпаки; з її чорних очей завжди світила якась тиха туга, молоде личко хвалилося, що нещаслива доля його кохала — завжди сумне, захудале, в розмові мовчазлива, більше слуха других, ніж сама гомонить, а лучиться розговориться — розмова її тиха, як і вона сама, без гуків, без жартів; зате до діла — не приганяй: з раннього ранку і до пізньої ночі вона все на ногах, все нишпорить, правиться і в хаті і надворі, і коло печі. Параска і наймичку розщитала, бо при її спіху наймичка була лишня. То талан Парасці господь послав, — казали люди, — та тілько не вміє вона того талану шанувати.

Параска справді дочки наче і не примічала; хоч вона і не лаялася і не билася як спершу, бо ні за що було і гримати, оже все держала себе одсторонь від неї, — ніколи вона не поговорить як слід з нею, не посидить як з дочкою, не розчеше довгої коси, не поськає в голові. Та їй і ніколи за клопотами коло сина. Щодня вона з ним б'ється, кипить як кип'яток у горшку — та ні допроситься, ні догарикається нічого.

Третій рік він сидить вже у другому класі, до книжки, до уроків не приженеш. Отак ганяти з товариством, з бузиняних пушок стріляти на воду, смоктати цигарки — йому дай, а до діла, до уроків — і не кажи.

— Чи ти будеш учитись? — пита Параска.

— Що там учити? Я все знаю.

Що було Парасці робити? Спитати сина урок — вона спитала, коли б сама знала. Скрутне тілько головою та й замовкне. Жде–дожидає кінця року, уся не своя — що коли Василь її знову зостанеться? Сором самій, сором від людей… Скілько літ вона билася, скілько утрат понесла — і все марно, все даремно… А перед людьми одне знала, що вихваляла його розум, його дотепність і от що тепер вони скажуть?

З тривогою вона дожидала кінця. Ось настав і він. Зранку Василь пішов у школу, жде — не дождеться його Параска; їжа їй не йде на душу. Ось уже і обідня пора — його немає. Не обідала Параска, неприбрана, нерозчесана ходить, поглядає надвір, за хвіртку, за ворота.

Надвечір тягне Василь додому.

— А що?

Василь почав з серцем розказувати, що його всі учителі ненавидять, що Шкоруцький гірше вдесятеро від його учився та перевели, а його — ні.

Вся затремтіла Параска, почувши слово «ні», поблідла та так і посунулась на піл. Галя вже водою підвела її знову на ноги, а то як мертва лежала та тілько зубами цокотіла.

— Мучитель мій! — скрикнула вона, ламаючи руки, — проклятий! яку мені на тебе кару наложити? Що мені тепер з тобою зробити?

Василь сидів і спідлоба побликував на матір, як вона голосила, заливалася слізьми.

— Ти обідав, Василю? — спитала Галя, витягаючи страву з печі.

— Ні, — понуро одказав Василь.

— Будеш же їсти? — Авжеж.

— Кому, тобі їсти? — скрикнула Параска, схопившись. — Тобі? Підожди, ось я тобі сама дам їсти, — і кинулася з хати. Василь тілько зуби зціпив, та спідня губа у його затремтіла, а то як сидів, так і зостався — хмурий, суворий.

Параска вернулася з ломакою в руках. Люта — вона кинулась на сина і зачепила раз по плечі. Василь підвівся — грізний, сверкаючи, мов жаром, очима, він підійшов до матері, скрутив її за руки, посадив на піл, вирвав палицю.

— За що ви б'єтесь? — твердо одказав він, переломив палицю на три часті, кинув тріски під і тихо вийшов з хати. Параска тілько совалась на полу.

Цілий тиждень не говорила мати з сином; Василь, здається, і радий тому. Як настав ранок — так він і пішов з дому, хіба в обід прийде, а то часом і ввечері присуне. Мати не питає, чи обідав де син, Василь не просить їсти, — німе розладдя царює в хаті.

Одного разу в неділю прибіга Василь додому. Задумане завжди лице його на сей раз грало якоюсь усмішкою, очі радісно блищали. Сіли обідати. Усі мовчки їли. Василь знай заглядав у лице матері, — вивіряв, чи й досі ще мати сердита. Параска, геть одвернувшись від його, сиділа.

— Мамо, — почав Василь.

Параска тілько скоса глянула на сина.

— Сьогодні мене сторож з ратуші стрів і питався, чи не поступив би я до їх на службу? Послужиш, — каже, — привчишся, а там і жалування буде.

Мати нічого не сказала, Василь не допитувався. З другого дня він почав ходити в ратушу.

Пройшов місяць, пройшов другий… Трохи та помалу хатнє розладдя вляглося, серце в Параски стихало. А може справді там його доля? — думала вона, вертячи у руках дві рубльових бумажки, місячний заробіток її сина, котрі Василь, прийшовши додому, припоручив матері. Той день і Параска і Василь ще мовчали, увечері тілько Василь сам про себе лаяв одежу, що на його вже не приходилася та чимало і зносилася: рукава трохи не доходили до локтів, стан насеред спини, одна пола розірвана зметана на живу нитку, локті у дірках — сорочку крізь їх видно. За той місяць Василя так вигнало! Мати сама бачила, що одежа вже не по Василеві, та з чого вона йому нову пошиє? Хай ще з місяць у цій походе, прийдеться доложить трохи до його грошей та тоді, — думала мовчки Параска.

На другий день Василь знову приносить семигривеника. Дав чоловік за прошеніє, що переписав Василь, на третій — сороковку, на четвертий — коповика, а там дивись і рубля затягне. Щодня, щодня та й несе хоч небагато додому. Ще й до місяця далеко, а в Василя вже шість рублів. Треба шити одежу. Знайомий Василеві по ратуші жид Гершко недорого узяв за шитво, зате ж і пошив, наче вилив. Коли переодівся Василь — панич–паничем та й годі, чоботи, правда, не по нозі, — Василь уже сам, не питаючись нікого, заказав шевцеві чоботи, щоб і на одну ногу, і на рипу, і на високих підборах. Як виходить Василь з двору, то на всю улицю чутно його рип, тим рипом він дає знати і дома, що вертається обідати. Параска, зачувши, підганяє Галю, щоб мерщій сипала борщ і становила на стіл, — син там так наробився, виморився на службі, не ждати йому обідати!

Між матір'ю і сином настав мир та лад. Хоч вони мало розмовляли одно з другим, не сповіряли своїх таємних думок одне другому, та мати на стороні не нахвалиться своїм сином, не налюбується своїм паничем, а Василь місяць од місяця все новину уводить, то на лави гримає — стульців йому треба, то стіл чорти батька зна який, то кроваті немає — валяйся на полу, то долівка курна, тілько убор закурює, старіє, то в хаті і тісно і жарко. Параска сама бачила, що то не по йому захист, — їй, старій, і Гальці — ще нічого; вони вже привикли до такого життя, а синові — він з панами поводиться, у їх буває, може коли прийдеться і до себе покликати — як його у такі руїни? З весни Параска затіює перестройку, через сіни з комірчини робить другу хату, з великими вікнами, з грубою, з дощавою долівкою. То для сина, ради його. Ради панства його вона на все здатна: що б не сказав він, його слово закон. Вона сама часто й густо услуговує синові, а про Галю — вже нічого і казати, — то наймичка: вона повинна прибирати у його в хаті, їсти йому подавати туди, собакою ганяти — куди він тілько не задума.

Молодій Галі, забитій, загнаній змалку, ніяк було перечити. Мати тілько й клопоталася об тім, що син її так високо пішов, так зразу переродився. Вона рада була, коли ні з ким, то з Галею об йому поговорити, порадувати сама себе. Василь, тепер уже Василь Йосипович, рідко коли вступав в розмову з матір'ю, з сестрою, він держав себе геть одсторонь, як пан держиться перед мужиками, гордо та пишно. І дощова капля, кажуть, камінь довбає, так і з Галею; пригадуючи свою дитячу пору, неправди Василеві перед нею, вона думала — недобрий він; та то була далека і глуха луна, котра швидко замирала у її серці. Чуючи від матері й брата трохи не щодня «яка вона дурка, чиста дурка!» — вона сама вірила тому. Справді, я стала дурка. Справді, її брат щось вище, показніше від других. Хоч Іван, іноді стріваючи її, кожен раз уїдливо допитувався: — а що Василь? Запанував? угору пішов?.. — і тута ж розказував яку–небудь пригоду, то як Василь зідрав з бідного міщанина карбованця, то як нещасну вдову прогнав з-перед себе. Та Галі чулося в тих переказах більше чогось другого, ніж правди. До Василя часто почали навідуватись чоловіки, жінки. Все те поважно, низенько кланялося. Все те дожидаючи, поки встане Василь Йосипович, заводило розмову то з нею, то з матір'ю, розказувало свою пригоду, все те хвалило Василя Йосиповича. Як Василь Йосипович не поможуть — то вже ніхто не поможе. А вони, спасибі їм, такі добрі, — он той або та не нахваляться.

Чуючи все те від чужих, як Галі було не вірити, як у річах своїх не бачити заздрості?

І Галя вірила чужим, вона суперечилась скілько раз з Іваном.

— Та що він так застряв тобі у зуби? — обривала вона його, слухаючи нелюбі приповістки.

Галю тілько дивувало, чого ніхто з рідних не любив її брата. Дядько одвертався, коли стрівався з ним, тітка мов не примічала ніколи його, брати викидали завжди колінця: то уїдливо здоровкались з ним, то тиркали у слід йому, то навздогінці вигукували не дуже щирі привіти. Її навіть сердила ще та ненависть, ті зачіпки. Василь, одмовчуючись, простував собі і вона правувала брата, він гаразд робив, — з дурнем як зв'язуватись?..

— Чого ви такі ненависні до його? — допитувалась у братів Галя.

— Хто ненависні? ми? Господь з ним! Ти краще скажи, що він ненависний до люду, — одказував Іван. — Хіба ти сама змалку не вивірила? Не дався він тобі ще узнаки? Підожди трохи, він покаже свої зуби ще гостріші, ніж колись… Панство обточило їх добре. Ти справді думаєш, що він про вас дбає? Дожидай!

Галя сама бачила, що брат не про їх дбає. А їй що? Хай собі як знає, так і живе, аби він до неї не мішався, її не чіпав. Вона ще раділа тому, що брат держав себе геть одсторонь, — вона знає прибрати у його хаті, подати йому їсти, а більше — вона знала, що їй не панувати, робила своє діло, а він — своє.

До того у Галі настала пора свого розцвіту, дівування. Душа її кудись–то рвалася, серце чогось–то бажало; якісь думки то сумні, то радісні обгортали її. Вона крилася з тим добром від усіх і рада була, що ніхто її не чіпає, не випитує, не заглядає у її душу.

Була рання весна; ще сніг не зігнало тепло з землі — він тілько почорнів та узявся льодом, городи, правда, біліли, садки червоніли молодими паростками. Весни ще не було, а тілько її далеке зітхання носилося над землею. Сонце сідало, червоно та ясно покривало землю своїм аж вишневим світом. Дівчата десь далеко співали веснянку. Галя, почувши, вийшла за ворота послухати. Ті привітні дівочі голоси лоскотали їй серце, пестили душу, їй було так гарно, так сумно гарно. У думці носилася справжня весна, зелена, пахуча, квітуча. Прислонившись до стовпа з ворот, вона загадалася об їй. В їх улиці нікого не видко, тихо та мирно, чому ж їй не погадати? Там у хаті мати метушиться, та й душно якось, а тут просторо і безлюдно… Галя, прихилившись до стовпа, стояла, дивилася вподовж улиці і не бачила, що з противного боку крався до неї парубок.

— Здорово, Галю! — підбігши до неї, скрикнув він.

Галя струхнулась.

— Бодай тебе, Карпе! — одказала вона, сплюнувши, — як злякав.

То був Саєнків Карпо, молодий русявий парубок. Галя давно знала його, як заможного батька сина, як увічливого, веселого парубка. Вона багато знала парубків, живучих на їх краї, вони все знай лізли до неї знайомитись і досі на всіх вона дивилася однаково, як на парубків та й годі. Другі дівчата розбирали: то красивий, то ковтьоба, то зух, а для неї вони всі рівні; стрінувшись з парубками, вона не ставала з ними на довгу бесіду, не п'ялила очей у їх лице, не скалила зубів на їх вигадки. І Карпа вона знала як Карпа Саєнка, та ще Карпа білявого, як жартуючи називали його парубки й дівчата. Вона бачила його скілько раз і завжди минала, як кожного з них, хоч ходили чутки між парубками, що Карпо чогось усе швендяє коло Галиного двору. А їй яке діло? вона ж не заборонить? Хай собі швендяє, коли хоче.

Тепер тілько, зиркнувши на його зляканим поглядом, вона побачила якось іншого Карпа, такого, якого вона досі ніколи і нігде не бачила. Його біле лице чи то від того, що сонце, сідаючи, освічувало його, здавалось якимось ясним та красним, крізь молоду свіжу шкуру пробивалася граюча кров, зуби біліли рівні та густі, мов камінці повставлювані, молоді уси засіялись по губі, русяве волосся, вибившись з-під країв шапки, кучерями розіслалося по висках, по ухах, а очі?.. голубі та тихі так світили любо, так дивилися мило, а в темних зрачках наче жевріли іскорки. І на зріст мов Карпо став більше і в плечах ширше, — кремезніше, міцніше. Той Карпо, та не той! У неї серце тріпнулося, коли вона обкинула його поглядом і сама не знає від чого, вона засоромилася–почервоніла.

Карпо постояв з нею, спитав, чого вона все домує та домує, чому не ходить ні на улицю, ні на веснянки.

— Он дівчата як співають. Чому б я не йшов до їх?

— Хай співають.. Я і здалека послухаю.

— Мати лається, не пускає? — питає Карпо.

— Та й мати! — почала було Галя, а далі повернула. — Чого, мати не пускає? Чого я туди піду?

— Гордуєш може? — спитав Карпо.

Їй аж боляче стало від того питання. Вона почула, куди се Карпо кида камінці, і здивовано знову зиркнула на його. Ні, в Карпа і трохи не було наміри її уколоти, він так тихо спитався без сміху, без жарти, а очі так любо світять, так і пронизують її усю.

— То то не гордуй! — сказав він, коли вона сором'язливо похилилася.

Галя тілько глибоко зітхнула.

На краї улиці замаячила чиясь жіноча постать. Карпо, попрощавшись, пішов далі. Галя дивилася йому вслід, на його стан високий та гнучкий, на його прямий, рівний поступ і жаль ущипнув її за серце. І піднесло ж ту жінку і взялася десь вона! Дивись, скілько стояла сама — нікого не було, як тілько підійшов Карпо, — де і люди ті набралися. Що ж то вони, висліжують мене? Сумна Галя пішла до хати. Їй зразу стало все не любе, обридле, тоді як Карпо не сходив з думки, його постать, ясний, голуб'язний погляд маячив перед очима. От так і стоїть Карпо перед нею, дивиться і як не заговорить. Що ж воно за знак, що вона досі не примічала його, а це зразу він так кинувся їй у вічі!

Сонце сіло; ніч насунула на землю, тиха та морозна ніч. Зорі виблискують серед неба. Галя стала вечерю варити, і диво — чи стане вона коло печі, з‑за огню визирає Карпова постать, чи вибіжить надвір за топливом — зорі нагадують його погляд.

— Чи солила галушки? — пита мати.

Галя задумалася, чи солила пак, чи ні?

— Солила, — відказала матері. А подала на вечерю — галушки і трохи не були солоні. Мати бурчала, гнівилася, а до Галі і трохи те не доходило, мов не до неї була річ, мов не їй виговорювали.

— Питалася Василя — нести йому вечеряти? — спитала перегодом мати.

— Не буде, — сміло одказала Галя, а через скілько часу Василь гукає через сіни: чи мені дасте вечеряти?

— Ти здуріла? — скрикнула мати і прикро, прикро подивилася на неї. Наче огнем обдала Галю.

— Що це я справді? — думала вона. Це вже й мати помітила? — і їй страшно–страшно стало.

Не впокоїлася вона, коли лягла й спати: то сниться їй, що стоїть вона з Карпом, щебече любенько і не дивиться нікуди, тілько йому у вічі. Коли зирк набік — аж Василь підглядає: що це ти вже до хлопців? — тихо питає Василь. Галя скрикнула і кинулась. Їй так шкода її сна, і де той Василь узявся і нащо він перебив їх розмову? То знову сниться, що вона під горою якоюсь ходить, по мнякій зеленій як рута траві. Кругом квіток, квіток. Нахиляючись, вона зриває їх і співає стиха якусь пісеньку. Коли це згори доноситься до неї голос: Галю! Галю! Галя дивиться — на самому шпилечку Карпо стоїть, зове її: Іди сюди! Галя кинулась до його. Гора крута–крута, а трава під ногами суха та ковзуча, — ноги так і їдуть назад. Галя дереться щосили і не здереться ніяк. Підсковзнулася… пада… і, жахнувшись, знову прокидається. Так цілу ту ніч прожахалася.

— Хай йому, — дума вона, — коли в його очі такі! буду обминати, буду тікати від його.

На ранок, не дивлячись на недосип, устала вона весела, радісна. Ясне сонце, встаючи з‑за гори, підняло її. На небі ні хмарочки, ні плямочки, як і в Галі на душі. Ясно граючи, піднімається сонце угору, калюжки снігової води, що взялися льодом за ніч, розтавали; потиху слезили, сніг темнів–осідав. На стріхах, по тинах горобці цвірінькали свою веселу пісню; посміттюхи бігали по дорогах, вигріваючись на сонці; люди гомоніли і їх гомін гучно розходився в чистому, прозорому повітрі. Радіє світ, радіє земля. Радіє і Галя, так їй і хочеться заспівати тиху та веселу пісеньку, хочеться побігати–погуляти, як бігають посміттюшки по стежках; та в хаті — мати. Галя кинулась надвір за топливом. Тут на волі розпустила вона свій голос: то не срібний дзвоник дзвонить, то її голос розходиться по двору; з самого глибу душі виривається пісня і так любо ллється, так виливається поволі. Їй не було гірше роботи згромаджувати кістрицю, — мокра, колюча, вона і помаже її всю, і руки поколе, і ноги подряпа. А то наче Галя і не примічає роботи, — легко гребеться валок за валком кістриця, як легко ллється її пісня голосна. За піснею вона не чує і гуку матернього.

— Та Галько! — жальнула Параска на увесь двір.

Галя кинулась — озирнулась.

— Дивись, розспівалася як! — гримнула мати. — Гукаю, гукаю — мов і не до неї. Умиватися давай Василеві.

Галя покинула роботу і побігла братові давати умиватися.

— І де у біса застряла? — охриплим голосом заспаний привітав її брат.

Галя глянула на брата, брат глянув на неї. У Галі лице горіло — очі грали, сіяли. Василь, прижмурившись, прикро подивився на неї.

— Де се ти так розпалилася? — спитав він і нахилився над мискою. Галя здвигнула плечима і почала зливати воду на руки.

Більше Василь не говорив з нею. Тілько після того разу, стріваючи де, він заглядав їй у вічі. І який же не братній погляд то був! Чого він дивиться на мене? Що він примічає за мною? — думала Галя, почуваючи за собою наче вину яку.

Саєнко тимчасом все частіше та частіше проходив коло Галиного двору. Трохи не щодня бачить Галя з‑за тину його голову, прикриту смушевою сивою шапкою. І як та йому шапка до лиця, — личко біле, брови русі, а шапка сива, наче інеєм вкрита. Галя, замість того, щоб привикати до тих походеньок Карпових, все більше та більше тривожилася. Чого він ходе? Хіба йому сюди дорога? Унадився ж! думає вона і затремтить уся, коли побачить Карпа. Чого? вона сама не знає, чого її така тривога зразу обійме; серце затіпається, душа замре, думки помутяться… Все перед нею наче хмарою покриється, один він стоїть — високий і бравий і дивиться на неї своїми ясними очима. У ті часи вона усього боялася, боялася брата і матері, щоб не помітили бува її тривоги, боялася себе, щоб часом, сказавши що, не видати самій себе. То були для неї тяжкі часи, і вона більше одмовчувалася. Уночі, коли усі обляжуть спати, вона почне розбирати ту причуду свою і сама дивується, чого воно, через віщо? Хіба вона мало бачила людей на своєму віку, чого ж з нею ніколи не було такого, яке буває коли хоч здалека забачить Карпа? Що він таке їй? що вона таке йому? Може він чарівник? Може він лихе думає, що топчеться коло її двору? Уже ж недобре, коли таке з нею витворяється? А тут ще й брат… так і заглядає у вічі.

Галя почала більше сидіти у хаті, а коли і надворі, то держиться огороду. Та й то, правда, у чому їй вийти? Чи в неї як у других одежа нова, чоботи чи черевики, намисто, серги? Як жидівська наймичка та, — одно лаття та дрантя прикриває з гноття сорочку, шия гола, у вухах одна серга з камінцем, друга з дірочкою. На ногах личаки — не личаки, якісь обрізки з старих чобіт віддав брат доношувати. Раз вона попрохала матір — хоч би одежу справила нову.

— Нащо? — скрикнула мати. — Уже улиця запахла. Хлопці? Перед ними вихоритися?!

Галя замовчала і більше нічого не казала.

Одного разу в неділю вийшла вона такою обірваною за ворота. Поглянула — на вулиці пусто; справа тілько від майдану доноситься до неї крик дітський. Вона сіла на порозі, зачинивши хвіртку, і оперлася спиною об неї. Їй так гарно. Сонечко привітно гріє, козачки коло неї снують по зеленій травиці, по бурій лісі. Вона задивилася на ту комашачу біганину, як вони то злазилися до купки, моргаючи чорними усиками, то зразу, наче чого злякавшись, розбігалися врозтіч. Над ними невеличкі павучки мотали свою павутину, якісь чорні комашки нестямно бігали. І якого тілько життя немає на світі, — думала вона… Он манісіньке, з мачину завбільшки, а й те живе, дише, бігає, радіє. Її аж сміх узяв від чудних комашачих викрутасів, аж зігнулася вона, додивляючись до їх. Коли це зразу донеслося до неї:

— Здорова, Галю!

— Здорова, сестро! З неділею!

Галя поглянула. То говорили до неї Грицько та Іван, виходячи з свого двору. І той і другий були одіті по–празниковому, у чорних ягнячих свитках, з‑за комірів котрих визирали білі сорочки, синіх китаєвих штанях, добрих юхтових чоботах і в сивих шапках. Обидва високі та браві та красні, вродливі такії.

— Здрастуйте, братіки, — одказала Галя. — Куди се бог несе.

Брати підійшли до Галі.

— Гуляти підемо, — одказав Іван. — А [ти] тут що робиш? Сидиш, стережеш двору?

— Та козачків лічиш? — увернув Грицько.

Галя глибоко зітхнула.

— Чому б я не йшов краще на улицю? Однак сидиш — нічого не робиш, — каже знову Грицько.

— У чому? — спитала Галя і, скинувши на себе погляд, аж почервоніла.

— Мати про того панича все старається, а тебе гірш наймички зводе! — голосно сказав Іван.

Галя глянула на брата і кивнула головою на хвіртку.

— Цить лишень, — сказав Грицько братові.

— Щоб часом не підслухали? Нехай слухають, коли є чим слухати. Вони все привикли тишком та нишком робити. Думають люди з боку не бачать, — одно торохтів Іван.

— Крийсь, не крийсь, — шила в мішку не сховаєш. Це таке вже.

— Та годі тобі. Ходімо вже, — перебив Грицько, побачивши, що Галя від його речі як не заплаче.

— Чого годі? — лютував брат. — Не побачу я його нігде сам на сам. Я б йому розказав, я б йому усе вичитав, як він з сестрою обходиться. Та слухай, Галю, чому ти ніколи до нас не прийдеш? Мати одно допитується, чому це та й чому Галя ніколи очей не покаже. Чи не сердиться бува?

— Чого ж би я сердилась? Так ніколи.

— Як ніколи? От же сидиш дурно. І пішла б до матері. Хоч би поськала.

— Он і Карпо йде, — сказав Грицько, глянувши по улиці.

Справді, в протилежному кінці повагом ішов Карпо. Кругле рум'яне його лице як жар проти сонця горіло, по сивій шапці, по чорній свиті наче золоті бульбашки качались — бігали золоті іскорки. Галя, глянувши, схопилася і мала була тікати.

— Куди ж ти? — задержав її Іван. А тут і Карпо, підходячи, скидає шапку, здоровкається.

— Здоров, здоров, Карпе, — одгукує Грицько.

— Що це ви улицю тута збираєте? — пита Карпо. — От добре. Сюди я хоч і щодня ходив би, — сміється далі він.

— Ні, се ми от її побачили та й завернули, — каже Іван. — А ти куди?

— Куди? Туди, куди й ви, — одказує Карпо і мов ненароком зирнув на Галю. Галя, забившись у куток хвіртки, стояла похнюпившись і аж мліла. Їй досадно було на Івана, що задержав її, і на Карпа, що мов не знає другої ближчої дороги, та все знай швендяє повуз її двір.

— То чому хоч ви он з собою ніколи не потягнете сестри? — помовчавши пита Карпо, знову любенько зиркнувши на Галю.

— Тягни вже ти, може ти дужчий, — одказав Іван.

— Так то й потягти, лиха не набравшись! — сором'язливо одказала Галя, засвітивши чорними очима.

Той погляд, тихий голос наче і опекли Карпа і сили піддали йому.

— Ану, справді, попробую, — жартуючи сказав він і мав був узяти за руку.

Галя скрикнула, кинулась до клямки і сама не знає як опинилася аж у дворі. Вона зразу почула себе якоюсь щасливою і мала була розреготатися… Та коло тину в бур'яні побачила скрившогося брата. Регіт замер на її устах і, вся затіпавшись, вона мерщій накинула платок з плечей аж на очі і, похнюпившись, пішла до хати.

— Галю! Галю! — гукав і Грицько і Іван. Галя, не озираючись, скрилась у сінях.

— Полохлива! — обізвався Карпо.

— І ти б був би полохливий, побувши в таких бувальцях, — увернув Іван.

— Ходімо. Господь з нею! — сказав Грицько. Парубки знялися і лавою потягли вздовж улиці, ведучи жартівливу розмову.

А Василь, як тілько побачив, що парубки повернули від двору, мерщій, як заєць той, вискочив з‑за бур'яну і побіг до хати.

— Що то, вже ти з парубками? — спитав він Галю, заставши у сінях. Коли б хто здається ударив ножем у самий край серця — то їй не так було б боляче, як те тихе недоговорене питання.

— А ти не підслухай! З ними… А що? — сміло одрубала Галя, зразу одкривши лице, котре було як смерть бліде, і тілько одні очі блищали.

— Поздоровляю! — єхидно усміхнувшись, одказав він, поклонився і скрився на своїй половині.

Все, що було лихого, повернулося круто у Галиному серці, струснуло її. Призро глянула вона на зачинені двері, гидливо сплюнула і закривши лице, пішла на кухню. Мати лежала на полу — спала.

— Ні, це видно сам від себе, — подумала Галя і не розкутуючи голови, прилягла на лаві. Гірка образа давила її за душу, кусала за серце, кров била в голову, їй здавалося, що земля крутилася під нею і її хитала. Зажмурюючи очі і надавлюючи платком, вона гірко, гірко заплакала. З Василевої хати через сіни глухо доносився до неї тихий скрип чобіт і не давав їй покою. У тому глухому скрипу вона чула собі докору. «Уже? з парубками?» бубонів наче той скрип і вона ще неутішніше плакала.

А Василь від нічого робити ходив собі по хаті. Заложивши руки в кишені, він міряв її і вздовж і впоперек, йому любо, міряючи, слухати скрипу блискучих до вакси чобіт, дивитися, як вони гарно сидять об нозі, як облипчасто пошив жид сукняні штани, сертук. Він озирався кругом себе, обдивлявся. Невеличка пушина на рукаві заставила скинути його, повісити на гвіздкові. Узявши віничок, він бережно почав трохи не вдесяте змітати її. Він передивився кожну зборку, кожну зшивку. Як вилив вражий син! думав він і тихо усміхався. А петлі пометав? Чи то ж так і на жилетці? І він почав роздивлятися жилетку. От би ще треба часи купити. Безпремінно купити. Срібні з довгим ланцюжком. Чи краще з коротким? Карбованців з тридцять треба. І, заходивши по хаті, він почав думати про часи. Йому вбачалися різні узорчаті стінки, вчувалося дзвінке дзеленчання… Несказанна жага пекла його. Часів безпремінно йому треба. Він по їх буде вставати, на службу ходити. А чи й так — показно, матері його враг! З часами не те, що без часів. Всі пани носять часи. Що він без часів? От у його і нова панська одежа, а все оддає від його мужиком, хамом… Бо без часів. Часи — сила. Вони уведуть його у панські покої, познайомлять з панянками. Василь Йосипович! Василь Йосипович! — чується йому дзвінкий голос білолицьої панянки, — которий час? Що йому казати, коли у його немає їх? Червоніючи як рак, одмовчуватись? А то він, мов нехотя, відкине, подивиться і нехотя одказує, не перериваючи початої раніше розмови. Утомившись ходити, він ліг на ліжко, окинувши усю хату очима… Стіни гладенькі, білі, у кутку стіл, попід стінами стульці, в другому кутку ліжко. Добре, дубове, панське. Столяр два карбованці взяв за одну роботу. Долівка дощана і груба з кахлів… Все як і у панів. От ще тілько самовар треба купити, та часи… Часи раніш усього. Самовар то хатня штука, її ніхто не побаче, а часи повсякчас при тобі. Люди бачать… Тридцять же рублів. У його тілько є десять. А двадцять де взяти? Сказати матері, хай позиче. Заложе землю і позиче… Галька нападалася новий убір їй шити і мати замовляла якось раз. Та Галька підожде. Нащо їй? З хлопцями гуляти? От і сьогодні… Ну вже рід! І несказанна досада ущипнула його за серце. Брати, сестра, дядьки… сама мати. Чим вона різниться від других? Без вісті треба забігти від такого роду. І він би забіг… подався на Кавказ, або аж на Сибірю, коли б він був дворянин. А то що він? Писарський син. Москальчук! О проклята доле! Сиди у чотирьох стінах, нуди світом, а між люди і не кажи показатися. Куди ти покажешся? Ще хоч би достатки були. Он у Власова. Що Власов? Купець, одкупщик. А син по–панському ходе, руки в перснях золотих, на шиї ланцюг, часи… З панянками щодня крутиться. Весело йому, цьому Сашкові, пробийголові. А вже пробийголова!

І досада на свою злиденність і заздрість на Власова багатство мучили його. І дає ж бог таке щастя людям! Хоч не панського роду, зате не порожня кишеня. А з грошима і панство добудеш. А в його? Працюй, бігай щодня на службу, не згинаючи спини сиди там, пиши півроку і от тобі — пошив убор, зосталося десять рублів. А скілько то ще дірок зосталося, котрі треба полатати, скілько нових потреб, котрі аж кричать, — пробі, мов їсти. І от сиди собі, мучся, мовчи. І ніхто твоєї муки не побаче, кожне ще заздро дивлячись: пішли наші вгору! — з докором мовляє. О роде хамський, мужичий! привик ти у землі ритися, у калюці ковбанитися і тобі заздро стає, коли твій брат задихається там і протягає руки, щоб вирватися. Зо зла трохи не скрикнув він і наче уколений скочив з ліжка і заходив по хаті. Сонце сідало, обливаючи червоновишневим світом небо і землю. У хаті стало темніше, білі стіни наче потухаючий жар червоніли, по кутках збиралися густі тіні. Василь в одній жилетці, з закустраною головою несамовито бігав по хаті, поблискуючи своїми сірими очима. Він: не примітив, що за тінь промелькнула повз його вікна. Він тілько почув Шарків ляскучий гавкіт і нестямний грюк сінешних дверей. Кого ж то це чорт несе? — подумав він, зостановившись серед, хати. Двері розчинились…

— Бач куди він забрався? І занесуть же чорти на кулички! — весело мовив, ускакуючи у хату, молодий панич у якомусь заморському картузі, довгополому пальті і з гнучким батіжком у руках. То був Олександр Кирилович Власов.

— Олександра, Саш–ка! — здивовано мовив Василь, розставляючи руки. — Яким побитом! А в душі думав: і принесе лиха година! Чого? підглядіти мої злидні!

— Так гуляв, та й здумав за тебе. Дай зайду! Як почав ходить, як почав блудить. Де був — і сам не знаю. Насилу допитався твоєї кватирі. І занесла, думаю, його лиха година аж куди.

— То роздягайся ж. Та сідай. Сідай та розказуй, де був, де гуляв, кого видав? Скидай своє пальто, я повішу.

— На чорта його вішати? — скинувши і жужма кидаючи на стулець, одказав Власов. Потім круто на каблуці повернувся, швиргонув картуз аж на стіл, підбіг до Василя, обхопив його за стан і обкрутив кругом себе.

— Ну. Ще порвеш що–небудь, — вислобоняючись, одказав Василь.

— Чорт його бери! Дери! рви! не воно нас наживало — ми його. Ех! тілько й нашого тепер. Гуляй поки молоді, старі будемо — гуляти забудемо, — і приграючи сам собі на язик, він пішов по хаті викрутом.

— От дзига! дзига і є! — сказав Василь, геть одходячи і любуючись на Олександрові викрутаси. Було справді чим залюбуватися. Власов виробляв такі штуки ногами, мов вони були у його на пружинах; легко, наче плив, пробігав він через усю хату, далі з грюком бив каблук об каблук, так що аж його ланцюг через шию дзеленьчав, потім мчався мов навіжений через усю хату на одній нозі, викручуючи другою всякі крюки, потім знову обома разом, підстрибував на носках, стукотів каблуками. Високий стан його хоч би трохи зігнувся, звихнувся, плечі стояли рівно, одна голова похилилась трохи набік та руки на волі гуляли: кругом його.

— От здурів хлопець! Зовсім здурів! — сказав Василь, дивуючись.

— Ех брат! я тепер всяку музику перетанцюю! — викрикував Власов і ще несамовитіше крутився.

— Від чого се так? мабуть бачив когось?

— Бачив, бачив, — граючи веселими очима, ще веселіше одказав він.

— Кого? Педьківну?

Власов остановився, подивився на Василя і, махнувши рукою, знову пішов по хаті.

— Не її? Кого ж? Хіба Педьківну вже по боку?

— Що Педьківна? Підметки, брат, тої не стоє! Це ось що — і, підвівши три пальці пучками до рота, дзвінко і смачно поцілував.

— І побаче ж! і видере! Сказано пробийголова! — дивуючись, одказав Василь. — Де ж ти таку бачив? Хто така?

— Не знаю. Сам не знаю, брат. Видно, приїжджа, перший раз бачу. Ну й краса, ну і врода! — все оддай — і то мало!

— І закохався вже?

— Трошки, брат. Трошки. У мене мабуть серце з воску — як побачу кого вродливого — так і заколотиться бісове. Тане, наче на огні. Жіноча врода — бог мій, а любова — віра. Нікому я так щиро не молюся — як жіночій красі.

— Ах ти, бузувір, бузувір! — киваючи головою, казав Василь, а сам думав над послідніми словами товариша. — Казали, дурний Олександра. Ні, дурний такого не видумає!

— А ти чого, белбас, сидиш в чотирьох стінах? Така погода — а він сидить. Сам би чорт мене не вдержав у хаті! — крикнув Власов на Василя, що, задумавшись, стояв серед хати. — Сидить — дума. Мені хвалилися в ратуші, що ти там тілько й знаєш, що над ділом гнешся. Усі перерішити хочеш. Може й тепер яке на думку зійшло? Ех ти, законник! Мене он батько посадив у контору — коло свого ж учись, мов, як драти. Стану я вчитись, стану робити? Як би не так! Хай хто хоче робе. Я знаю, у батька до чорта грошей — на мій вік стане.

— Пожалуй, так би може й я не робив, а коли глянеш кругом себе — пусто. Поневолі сядеш за роботу.

— Дурний! А ти вчись у мене. Розложив роботу — а сам я пішов. Попрохав кого — як спитає де? Тілько що вийшов мов. Зараз буде. Ну як, сам скажи таки, свій молодий вік отак запакостити. Та ніколи — ріж мене, бий мене — ні за що! Ну збирайсь, ходімо гуляти! — зараз рішив Власов.

— Куди? Чого?

— Як куди? у город. Познакомлю з баришнями. Ти знакомий з ким–небудь?

— Ні.

— Ех ти, кендюх! Ну, не кендюх? Сидить собі у хаті. А там баришень аж кишить. Збирайсь та ходімо.

Василь задумався.

— Годі тобі думати. Збирайсь. — І Власов узявся за картуз.

— Ні, постой. Знаєш що? Посидь. Я скажу, щоб поставили самовар, нап'ємося чаю, — сказав Василь і почервонів. Він згадав, що в його ні самовара, ні чаю немає. Що, як товариш справді згодиться? — молотком ударило його в голову.

— Чаю? Хай йому чорт! Він мені і дома огид, — одказав Власов.

Василь трохи з радості не підскочив. Сам товариш виручив його з біди, та ще як?

— От коли горілка є — добре, посижу. Побазікаю. Тілько світи свічку, — всідаючись, сказав далі він.

Василь забігався. Вискочив з хати і зразу вернувся. Потім знову вискочив і нешвидко звернувся, несучи свічку у руках.

— І бісів народ! Чорт його знає, де і підсвішник задів. Кажу не беріть нічого з моєї хати. Ніт же! — бурчав, хмурячись, Василь.

— А ти, кажеш, літом і свічки не світиш! Жалієш грошей. Ех ти, халява.

Коли б видніше було, Власов побачив би, як Василь наче рак став від тих слів його, а то — в вечірніх померках його кругле лице тілько чорніло.

— Та случається, що й не свічу, — одказував Василь. — Наробишся за цілий день та мерщій спати.

— Чого ж ти носишся з свічкою? Світи вже! — кричить, порядкує Власов.

— Та ще треба за огнем туди бігти.

— Ну й біжи.

Василь побіг з хати, а Власов у темноті почав висвистувати якусь пісню.

— Мерщій, — кричав перегодом Василь у сінях. — З хлопцями, не бійсь, так знаєш реготати, а то так і боїшся.

— Блигий світ. Дивись! — одказував йому образливий дівочий голос.

— Мовчи!

— Кого там ти муштруєш? — з хати крикнув Власов. Василь мерщій увійшов до його, несучи в одній руці запалену свічку, а в другій пляшку.

— Та то, — одказав, хмурячись, Василь.

— Що то в тебе — підсвішник такий? — скрикнув Власов, зиркнувши на пляшку, і несамовито зареготався.

— А в чому ж ти поставиш, коли закинули? — сердито спитав Василь.

— Це ти наймаєш кватиру? — спитав Власов, обдивляючись хату.

— Та… наймаю, — затнувшись одказав Василь.

— А нічого, я тобі скажу, хата. От тілько груба мужича. І нужно зелені кахлі ставити?

— Що ж ти зробиш.

— Та тут і в панів так, — поправив Власов.

— Та й у панів же, — одказав Василь, заправляючи свічку у пляшку.

Потім почав рукою стирати з столу.

— Постой, брат, трохи. Ось подадуть яєшню.

— Яєшню?! — аж скочив Власов. — Нічого в світі не люблю так, як яєшню. Баришень та яєшню! Баришеньки! яєшеньки! баришеньки! яєшеньки! — заплескавши в долошки, пішов він знову виступцем по хаті.

Трохи перегодом двері розчинились і на порозі показалася Галя. Видно було, що вона тілько що звернулася здалека і бігом: лице її горіло краскою, волосся розтріпалося, платок зсунувся аж на потилицю, глибоко і часто зітхала. Вона позирнула по хаті і, побачивши Василя, що коло скриньки мусувався, похнюпившись, швидко пройшла до столу, постановила пляшку з чаркою і мовчки вийшла з хати.

— Хто се в тебе? — витріщивши очі, питався Власов. — Еге–ге–е! так от чому ти не ходиш гуляти у місто? Оце ті тихі та божі!

— Що? — здивовано спитався Василь.

— Ще й що! І чого б я вже лукавив? Хто то такий у тебе?

— Де?

— Як де? Оце входив у хату, вносив горілку.

Та то, — хмурячись одказав Василь. Йому не хотілося признатись, що то була сестра.

— Ну, брат, і очі! — скрикнув Власов. — Перший раз стрічаю такі очі! — сказав він, кусаючи спідню губу і якось задумано дивлячись. — Вона ще увійде? га? Увійде? Хай увійде ще! Чуєш, Василю, — ламаючи руки і світячи очима, казав він. — Що вона, наймичка? чи хазяйська дочка? Ну бо, кажи. Покинь стиратися.

— Та підожди, найду хоч скатертину. Заслати стіл треба. — І якось зо зла витягши щось біле, він стукнув кришкою скриньки, підвівся і, похнюпившись, сердито почав застилати стіл.

— Ну так хто вона? — не потураючи на його засмучений вид, одно допитувався Власов.

— Та хто? Тут у кухні живе одна солдатка. Її дочка.

— І ти в їх кватиру наймаєш?

— Та й одв'яжись хоть!

— Ах ти ж шельма! — скрикнув Власов, ухопивши Василя за шию і почав трясти. Як Василь не пручався, не огинався, як не хмурився — а й він розреготався божевільній веселості товариша.

— Та годі вже тобі, — одсторонюючись, одказав він.

— Бач, бач. Оце той тихий! оце той, що й водою не замутить! — торохтів Власов, знову кидаючись на Василя, і на сей раз без удачі: Василь зразу спохопився і одсторонив товариша.

У ту саме хвилину по хаті розлилися смаковиті пахощі. Власов озирнувся: Галя в обох руках несла гарячу сковороду, на котрій свіже спряжена яєшня то здималась своїми жовтими очками, то шкварчала приспряженим салом, то лопотіла білим пузирястим білочком. Все те збудило у Власова смак, аж слина в його покотила, та він не звернув на те ніякої уваги: довгобраза русенька Галя, з чорними по шнурочку бровами, більше брала на себе його очі, ніж смаковита у її руках яєшня.

— Здрастуй! — скочивши навперейми Галі, привітався він і, зиркнувши на її іскристі очі, став як укопаний.

— Позвольте, я поможу! — простягаючи руки, поривався він.

— Гаряче… опечетесь! — з тихим усміхом одказала Галя і, постановивши яєшню на столі, мерщій вискочила.

Власов мов ошпарений заюртувався: то кидався на Василя і товк його, то бігав по хаті, світячи очима і ламаючи руки, вихваляючи красу Галину.

— Годі вже тобі юртуватися. Яєшня прохолоне, — казав Василь, беручись за пляшку з горілкою.

— Що тепер яєшня? Що тепер все оте? Нащо воно? Її ж немає… Уклич її… Братіку! голубчику! уклич чого–небудь хоч на хвилинку.

— Добре. Укличу. Тілько не руш її, а то в неї мати сердита… як почує.

— Не буду, їй богу не буду, — божився Власов.

Галі нічого було кликати. На сей раз вона сама увійшла, несучи хліб до столу. Власов засовався на місці і уп'яв очі у Галю. Галя собі, лукаво зиркнувши, усміхнулася.

— Цсс… — посварившись пальцем і моргнувши бровою, промовив Власов. Василь зареготався. Галя напрямилася виходити.

— Чуєте? Чуєте! — скрикнув Власов. — Як ваше святоє мення? Чуєте бо!

Галя озирнулася.

— Чого вам?

— Ось ідіть сюди. Ідіть, — манив її і бровами і головою Власов. — Попотчуйте нас. Василю, хай попотчує.

— Та я не вмію, — одказала Галя і вибігла з хати.

Власов сумний похнюпився.

— Ну годі тобі. Годі. Іди краще вип'ємо, — умовляв його Василь.

— Та що тепер пити?! — глухо одказав Власов.

Василь одначе, не потураючи на те, налив чарку і підніс товаришеві. Той, зітхнувши важко, вихилив і мовчки присунувся до столу. Василь собі випив.

— А якась недобра яєшня! — обізвавсь Василь, проковтнувши один жовток.

Власов мовчав, кутуляючи хліб у роті.

— Та ну, дивись! — торкнув його ногою Василь і обидва ззирнулися: Василь весело якось грав очима, у Власова погляд похмурий.

— Ось знаєш що, Олександро, — обізвався Василь, — ось викинь ка–зна що з голови, та вип'ємо ще по одній.

— Випити то вип'ємо, а з голови, брат, вона не сплоха вийде, — зітхнувши, одказав Власов.

— І що ти знайшов у неї доброго? Коли б ти пожив хоч тиждень з нею та розглядівся — мужичка та й годі!

— Та ну, не лукав! — огризнувся Власов.

— От тобі хрест! — і Василь перехрестився, а потім налив чарку.

— То ти або ні на що не здатний, або ж брешеш! — скрикнув Власов, вихиляючи чарку.

— Я, правду кажучи, від жіночого роду далекий. Про мене, хоч би їх і зовсім не було.

— Брешеш! А Фенька?

— Та вже Фенька краще. З нею не валандаться так.

— Повія! — скрикнув Власов. — А це, брат, свіжина! Ти знаєш, усе готов оддать за таку.

— Та ну? — пита Василь, випиваючи собі другу.

Власов божився, клявся, а, Василь з усмішкою, позираючи на товариша, допитувався, що б же він дав. Після другої лице Василеве помуріло, очі наче покосилися, він якось разом дивився і в себе, мов слухав чогось таємного, що ворушилося у його серці, і, лукаво усміхаючись, позирав на Власова.

— Що б я дав? Ну що при мені є? Десять рублів є, часи є, золоті персні є. Все, все оддав би! — гаряче викрикував Власов.

— А знаєш? — почав був Василь та й затнувся.

— Що? Ну, кажи.

— Ні. Не приходиться.

— А не приходиться, давай вип'ємо! — гукає Власов. Випили по третій, лице Власова стало як жар червоне, очі мов мишенята бігають та як угілля грають, у Василя ж, навпаки, і очі і лице наче потемніли.

— Знаєш що, Олександро? — почав знову Василь

— Ну?

— Я тобі по правді скажу.

— Кажи.

— Це моя сестра.

— Ну?.. — наче перелякавшись, спитав Власов. — Чому ж ти, чорте, раніше не сказав мені.

— То що б було? Хіба ти думаєш, я сердюся, що ти про неї таке плів? Байдуже! Усе рівно якомусь мужикові достанеться.

— А ти, коли добрий брат, піддержав би її. У люди вивів. Бач же, сам лізеш у паничі.

— Чим? Яким бісом? — скрикнув Василь. — Які у мене достатки? У матері землі десятин на двадцять та оця хата. З таким добром полізеш далеко. А жалування моє що? Шість рублів! Це не те, що в вас послідній писар по двадцять лупе.

— А хоч у конторі служити?

— Хоч би й хотів, то не потовпишся, — понуро одказав Василь.

— Чому ні? Хоч? Кажи, хоч?

— То що?

— Руку! — гукнув Власов, піднімаючи свою. Василь подав і Власов з усього розгону опустив свою на Василеву, міцно здавлюючи. От же тобі моя рука: — У конторі будеш! — гука Власов. Батько давно хоче там одного прогнати, — запива. Тілько скажу за тебе — зараз прожене. Добре?

— Добре як добре.

— Щоб я не зробив, щоб я не вслугував тобі — товаришеві? — гука Власов.

— А вже б тоді товаришували! — здихнувши радо, вимовив Василь.

— Зроблю. Їй богу зроблю! — обіцяє Власов, похитуючись на місці.

— То знаєш що? Давай вип'ємо за будущий успіх!

— Ні. Пити не хочу. І так голова крутиться, прийду додому — батько нападеться, де був? Біда з старим — не дає волі та й годі… — зітхнувши і потираючи лоб, жалівся Власов. — Щоб дома ночував — та й годі. Запізнюсь де — лає. Це вже пора йти…

— Та посидь.

Власов глянув на часи.

— Е ні, брат, пора! Десять часов. Ще треба трохи проходиться, щоб чмелі пройшли.

— То я тебе проведу.

— Добре. Ходімо.

І Власов кинувся удягатись.

— Підожди ж, я трохи поприбираю.

— Я зажду у сінях. Там більше вольного духу, — важко дишучи, одказав Власов і вийшов у сіни.

Поки Василь возився в хаті, Власов стояв у темних сінях і глибоко вдихав свіже повітря. Крізь густі померки у невеличку щілинку кухенних дверей пробивалася іскорка світу. У Власова серце молотком загамселило об груди, коли він узрів ту іскру. Там вона… сестра, — думав він. От би коли її пригорнути до себе. Та постій. Я тебе завербую до себе. Не втече вона моїх рук! У кухні щось застугоніло, і Власов, затаюючи зітхання, почав дослухатись.

— Олександро! — обізвав його, виходячи у сіни, Василь. — Ти тут?

— Тут. Цсс…

— А що там?

— Мовчи, — тихо сказав Власов, і обидва хвилину–другу простояли мовчки.

— Як ти думаєш, Василю, сестра спить?

— А що?

— Хоч би ще хоч раз поглянути на неї, — ледве чутно сказав Власов.

— Галько! — гукнув Василь у сінях.

Галя вискочила.

— Я піду проходюся. Зачиниш двері. Я не забарюся, — і відчинивши сінешні двері, він вийшов надвір. Ніч була ясна, зоряна. Срібний світ повного місяця хвилею урвався в темні сіни, упавши посеред їх довгим снопом. Власов як кішка, запримітивши Галю, кинувся, і та не зчулася, коли і як жаркий поцілунок опік їй щоку.

— Василю! — в одну мить з поцілунком гукнув Власов і кинувся слідом за товаришем. Уже вони опинилися аж серед двору, як Галя, очумавшись, провела рукою по щоці, наче хотіла стерти щось марке–гидке і, здвигнувши плечима, зачинила і засунула сіни. Увійшовши в кухню, вона застала, що мати слалася.

— І Василь пішов?

— Пішов, — одказала тихо Галя.

— Гляди ж мені, не засни, щоб як задержиться Василь, недовго достукувався, — лягаючи, приказала мати і одвернулася до стіни.

Галя, чуючи як у неї лице горить, радніша була, що мати одвернулася. Вона мерщій поприбирала що треба, дмухнула на світло і собі прилягла на лаві.

Місячний світ уривався у хату крізь невеличкі шибки вікон і наче той кіт тихо, непримітно переходив з місця на місце. Галя дивиться на той світ і їй здається, стоїть вона у сінях серед того світу і якась тінь ззаду насунулася на неї, вона тілько чула її, а не примітила. Цмок! роздається коло її уха, і щока відразу наче опечена загорілася, а серце від ляку то чи від чого другого заколотилося. Все їй те так очевидячки привиджувалося, що вона справді аж кидалася, бралася за щоку рукою, хапалася за груди, щоб утихомирити своє серце. Їй було душно, хатнє повітря пекло її, не давало дихати і вона прикладала руку до шибки, щоб, нахолодивши, приложити до лиця. З полу доносився до неї сонний соп матері і вона його боялася, боялася, щоб часом мати не почула, що робиться з нею і не спиталася. Що вона скаже їй? А певне мати про все дізнається. Василь скаже їй. І нужно ж так: удень той Карпо вирискався, а от тепер сього лиха година принесла… — закриваючи очі думала вона… — А цей кращий від Карпа, — тимчасом ворушилося на її серці.

А Василь і Власов простували майданом до мосту. Весняне вечірнє повітря з легеньким морозцем пестило своєю прохолодою і їх розгорівші голови і їх гаряче зітхання; злегка воно уривалося у повні гарячого духу груди і привітно охоложало. Місяць наче серпанком вистилав своїм світом широкий майдан, його срібне проміння розвіялося і понад мостом і поза мостом над людськими оселями, у річці його кругле лице гралося з невеличкими хвилями, перебігаючи з однієї на другу, тоді як зорі, колишучись, лупали своїми ясними очима. Чарівнича ніч! З глухих кутків міста чулася дівоча веснянка, парубоча пісня, гомін і тиркання п'яного гультяя, і все те якось привітливо неслося їм назустріч.

— Та й гарно ж як! — хвалився Власов. — Отак би я й до світу проходив… Та ще б коли гарна панянка при боку. Заглядав би у її ясні очі. Добро, брат! — скрикнув він, ударивши Василя по плечі.

— Знайшов що доброго, — понуро одказав той. — Ходімо в поле.

— Чого? Яка мене собака туди понесе?

— Так, пройдемося. Глянемо на Ратієвщину.

— Що на неї дивитись? Одні руїни.

— Тепер руїни, а колись? Чого там тілько не було? Та й тепер ще попадись вона у добрі руки — золото не місце. Який садок, а будинок? Ще й тепер з його два доми вибудувати можна. Мати моя розказує, там то добра було. І от усе так і згинуло.

— А, не бійсь, батько мій хотів купити у сина, — так заломив таку ціну.

— Твій батько хотів купити? — спитав, дивуючись, Василь.

— Мій же…

Василь трохи промовчав.

— А знаєш, яких чудних приповісток не ходить між людьми про ту Ратієвщину, — зостановившись, почав Василь і пригадав свої давні дитячі літа, як з Грицьком та Івасем пасли скот, як ховалися і як їх тоді лякала Ратієвщина і темною гущавиною свого саду, і великими руїнами, і страшними приповістками, що ходили між людьми. — Мужиччя чого не вигадає! — сказав він, упинаючись очима в чорну попругу, якою здалека здавалася Ратієвщина, і задумався. Перед його очима наче пройшов старий Власов, товстий, з проділом посеред голови, з сірожовтою бородою, у заялозеному каптані, кабатиркою і червоним платком у руці. Ось він іде повз його, іде і сопе як кабан годований і не зиркне. Що йому дивитися на його, коли він усіх держить у своїй кишені? Дука та й годі! І дасть же бог такий талан чоловікові. Ратієвщину купував? — і наче досада ущипнула Василя за серце. — Чому хоч я не його син. А то — он… — і він зиркнув на молодого Власова, що стояв собі геть від Василя, піднявши голову угору і уп'явши очі на повного місяця, насвистував до його якусь веселу пісню.

— Що ти, на місяць збираєшся? — уїдливо спитав його Василь.

— Коли б була дорога, — поїхав би. Та ще з неписаною красавицею! — додав, регочучись, Власов.

Василь трохи не скрикнув товаришеві у вічі: дурень! та, здержавшись, тілько сплюнув.

Товариші повернули назад і мовчки пішли до мосту.

— То що я тебе аж додому вести буду? — якось сердито наче спитав Василь, коли вони зійшли на міст. — Прощай.

— Це вже знову на тебе щось насіло! — сказав Власов, подаючи руку. — Додому підеш?

Василь кивнув головою.

— А я ще думаю зайти до знайомих, — уже розходячись, сказав Власов і повернув мостом На місто, а Василь, похилившись, з мосту.

Йому чогось відразу стало нудно та важко. Задумана його голова схилялася на груди, очі дивились у землю, він насилу йшов. Чого? утомивсь він ходнею? розсердив хто його?.. Він сам не розбере, що на його насіло. Тілько досада щипає серце, невеселі думки розбирають голову. — Отак цілий вік провіється! — бликнувши у сторону, подумав він. Все по знайомих, все на походеньках… Чому його не ходити? у батька грошей сила, а він один у його. І ходитиме. І вік прошвендя. І його всюду приймають… йому почот… О гаспидське щастя! Чого ти трешся тілько коло грошей, чого ти обминаєш бідоту?.. Він пригадав як познайомився з цим Власовим. Один міщанин клопотав у ратуші по ділу і попрохав його на могорич. Пішли у погріб до жида випити доброго вина. Ще не вспіли і по стаканчику вихилити, як нестямний гомін, галас пронісся погребом. То увійшов туди Власов з своєю кумпанією: прикажчиком з контори та писарями. Жид зразу кинув їх і побіг до Власова. — Вина! вина! — кричав той. — Доброго вина з Цареграду.

— Олександр Петрович! — обізвавсь прикажчик: — хай краще виморозків дасть.

— Ну виморозків.

Жид метався, бігав сюди–туди, стукотів посудою.

— Федір Іванович, вип'ємо! — крикнув Власов.

— Іде! Урраа! — глухо пронеслося по темному погребі.

— О-о, наш одинчик гуляє! — обізвавсь міщанин і виліз з темного закапелку подивитися. За ним і Василь.

— Ти хто такий? — гукнув на його прикажчик.

— На, пий! — тиче з другого боку Власов стакан вина. Василь, з усміхом дивлючись на того і другого, зразу випив.

— Молодець! молодець! — гукнув Власов. — Я, брат, тебе давно знаю.

— Хто се? — спитався прикажчик.

— Це? це — шельма! дока буде! Секретар, бувши у батька, хвалився: з цього, каже, Грицая вийде або великий чоловік, або великий мошенник… Ну я тебе поцілую, братіку, та давай ще вип'ємо. — Василь пам'ятає як ще раз вихилив стакан, як у його зашуміло зразу в голові, позеленіло в очах, пішов світ ходором. Хтось щось говорив, хтось лаявся круто по–московському, хтось ікав на увесь погріб. Потім… потім наче серед сну. Нестямна біганина кіньми. Якась розвалена пустка на другому кінці міста. Якісь танці. Він прокинувся на другий день і осовілими очима побачив коло себе розпатлану жіночу постать. Що з ним? Де він? Мерщій схопився він і нечесаний, невмиваний вибіг на улицю…

Якась трясця стрепенула його всього, коли він пригадав тепер те. А то ж отак коли не день–у–день, то у тиждень раз буває. І не остогидне воно йому, не опротивіє?

Він незчувся, коли і як перейшов майдан, уступив у свою улицю. Улиця спала мертвим сном, половина її лежала під тінню тинів, людських хат, повіток, а друга, освічена місячним променем, горіла невеличкими іскорками, то одсвічував іней, осівши на гної, то невеличкі крижинки, що понастягував непримітний мороз. Він поглянув вподовж улиці — тихо–тихо, як у вусі. Все спить, поморене денною працею, все набирає силу на ранок. І йому треба іти, щоб на завтра раніше устати, бо на завтра стілько у його роботи… Прокляте життя! — трохи не скрикнув він. — Отак цілий вік працюй, роби, а озирнешся — за душею як не було нічого, так і немає! — і мерщій похилив до двору.

Йому не хотілося іти у хату. Ніч така ясна, хоч голки збирай, і не холодно. Двір прикритий місячним блідим світом, наче коцем, дрімає. Сяє і сусідній двір дядьків, біліють стіни його невеличкої хати, жовтіють ожереди соломи на току, садок молодий та густий чорніє, з загороди доноситься важкий соп скотини. Він подивився на той двір, поглянув і на свій. На своєму так пусто та просторо. Колись добрий садок висох, де–не–де стирчать цівки всохлих груш або яблунь. Гень у кутку примостилася комора, мов сирота зігнулась коло тину, та хата проти неї стоїть. Тілько всього, ні повіточки, ні захисту другого немає. Чого ж так? Чого у дядька усюди порядок, в усьому достаток, а в його того немає нічого? Хіба не рівна частина досталася на долю братів? Усе ж пополам паювали. У їх же що було й те сплило, а дядько ще придбав собі. Хто ж винен? Дядько у іншій постанові зріс, коло землі копався, а ми панувати звикли. Та всі. Мати замолоду гуляла, їй панування добути хотілось. Воно б і добре, коли б уже справжнє панство, а то?..

Щоб більше не розражати себе, він підійшов до вікна і постукав. Галя зразу почула і кинулась відчинити.

— Засувай же, — суворо сказав їй Василь, проходячи сіньми у свою хату.

Не світячи світла, він роздівся і мерщій ліг. Крізь шибки вікон місячний світ уривався у хату, з одного вікна він досягав аж до груби і хитався на темнозелених кахлях, з другого — розплатавшись серед долівки, крався аж [до] його постелі. Василь дивився на ті ясні плями. Йому не спалось. Збуджені думки снували у голові, будили другі, гнали сон. Вони вертілися все ж коло того панування. — Уже хіба не я буду, а панування добуду, — казан він собі, як і колись його мати казала. Кров матерня бунтувалася у його жилах. Її молоді думки обіймали його, її гордощі, бідота, невдачі давили його. Він почував себе вищим від других. З ким він себе зрівняє з своїх дитячих товаришів? Та недостачі не дають йому піднятися угору, не дають розвернутися ушир. Господи! де ж його узяти того достатку? А треба десь брати, треба добувати його, бо без його життя не життя. Хоч би Олександра не збрехав. Коли б то він справді перетяг мене у контору. Уже хай би і з сестрою грався собі. Мені що до неї? Не він — другий буде. Квацюга який. Мені від того ніякої користі. От би тілько принарядити її треба, а то справді така обірванка.

І він задумався. Як павук снує свою павутину, так Василь снував тенета, щоб заплутати як–небудь у їх Олександра.

- VII - ТАТАРИН, БРАТІК, ТАТАРИН!

Настало свято, настала зелена неділя. Сонце, піднявшись, весело і ясно озирає виметені двори, вибілені хати, уквітчані зеленим клечанням; густі садки пишаються своєю красою, земля — своїм зеленим килимом. Повітря чисте, прозоре, небо синє, глибоке… Свято усюди. Зично гуде дзвін довгоселівської церкви, ззиваючи людей до служби, і люди, наряжені, наче плав той пустилися з усіх кінців, з усіх уличок.

Галя устала ще до сонця, щоб поки таки до церкви задзвонять, їй упоратися по хаті, розчесатися і нарядитися. Вона ще учора з вечора думала, як би їй не заспати. У четвер був у брата Олександра і хвалився, що він на зелену неділю буде у довгоселівській церкві. Він сказав братові, що зайде по його. Та разом і підуть. Вона ждала того приходу Олександрового як бога, вона готовилася більше до його, ніж до церкви.

— І ви підете? — допитувався її тоді Олександра.

— Не знаю, — одказала вона.

— Як не знаю. Збирайтеся. Я забіжу та разом утрьох і підемо.

Що ж, коли він прийде, а вона буде не готова! Не доведи господи! У неї не то, що давно колись, і доброї одежинки не доставало. У неї зразу усього доволі стало: ще на паску мати справила їй аж двоє платтів з ситцю, заказала рантові чобітки на колодку, накупила намиста, надавала ще своїх дівоцьких платків, цвітних, кашемірових. Брат купив срібні сережки. Галя дивувалася, що всі зразу гнів свій перемінили на милость та ласку. Через тиждень після того, як уперше навідався до їх Олександра, Василь кликнув до себе матір у хату і довго вони щось там балакали між собою. Галя не чула їх розмови і сподівалася лайки. Оже вона помилилась. Мати, правда, прикро додивлялась до неї, то зазирала в очі, то дивилася в лице, оже нічого не казала. Василь на другий день бурчав, коли вона подавала умиватись, чого вона такою голодрабкою ходе. Водячись з мужиками, тілько мужичишся! — виговорював він. Галя мала одказати — у чому ж їй ходити, коли другого нічого немає, та боялася збити бучу. Хай перебурчить — та й перестане. У піст мати все турбувалася, коли б його у лавки піти, набрати Галі на плаття. — Бо ти вже, слава богу, дівка, а в тебе і одежі доброї немає! — додала вона і так тихо, так ласкаво. На паску нарядила Галю як панну. У білому з голубими квіточками платті вона виглядала купцівною. І трохи Галя не схожа на давню Галю: свіжа як різочка на ранній зорі, вона брала очі на себе, наряжена як квіточка — вона так і тягне до себе. Коло неї справді парубки так і снують, — хто пройде, черкнеться повз неї, загляне у очі ясні–блискучі. Одно тілько, Галя так ввічлива до кожного, з того часу, як наділа те плаття на себе, зразу стала гордіша, недоступніша. То бувало з Карпом стрінеться — стане і побалакає, а то своїх двоюродних братів наче стала сторонитися, наче вона боялася з ними стріватися, і забачивши, геть обходила стороною.

— Запаніла наша Галя, — хвалився Грицько матері. — Там така розряжена, куди тобі, без палиці і не приступ.

— Молода ще, — одказала на те Настя. — Занову ситце на кілочку, обноситься — обійдеться.

— Природа своє бере, — увернув, зітхнувши, Грицько.

Галя справді почала мінятися: трудно молодій дівчині вистояти проти хорошого убору, а ще трудніше, коли на неї дивляться очі молодого паничика, коли перед нею вертиться така куколка, як Олександра. Олександра сів і пав у Василя, іноді і по двічі на день забігає. Познайомився із старою він, і такий балакучий, такий ввічливий, негордовитий. Параска так вихвалює його і з усії мочі тягнеться стати нарівні з сином багатого одкупщика. Василь іноді підсміюється, а проте радіє, що сім'я їх обчищається від мужланства. Галя поняла ту Василеву лайку: мужланство. Спершу вона казала на те: хіба і в мужиків не однакова душа? Вони тілько бідніші і через те мужики. А тепер щось наче, чула вона, відганяло від мужика. От порівняти братів двоюродних до Василя. Те — та не те. І вона досі була така мужичка. Тепер вона простуватиме за братом. Вся сім'я назброїлася на одне діло, — затихли в неї лайка і сварка, настав тихий мир та лад. А проте Галя добре бачила, через віщо така переміна настала до неї, — не заприміть її Олександра, може б вона і досі у своїх дрантях завита ходила. Він витяг її з калюжі! Він її спаситель. Галя така вдячна Олександрові, через це вона так і турбувалася сьогодні нарядитися як краще ще до приходу його. Сама мати помагала їй розчесати чорную довгую косу, — не в одну вона заплела її — так тілько мужички ходять! — сказала і, розділивши надвоє, обвила голову наче калачем. Та Галя, та не та! Гладенько причесана голова при її довгобразому лиці здавалася якоюсь гострою, малою, — тепер голова поширшала, побільшала, і Галя, глянувши у невеличке дзеркальце, аж усміхнулася, — така вона вродлива і так їй гарно, до лиця при тій причосці.

— Зовсім баришня! — похвалила мати.

У Галі кожна жилочка забреніла від тії похвали. Коли б скоріше Олександра прийшов. І де він так забарився! — думала вона, радіючи, і, надівши шерстяне плаття, побігла перед братом похвалитися.

— Гарно, Василю? — ускочивши у його хату, спитала вона. Василь глянув. Перед ним стояла висока брава панянка. Личко її молоде та радісне як яблучко червоніло, очі горіли, шия, плечі наче виточені з рожевого каменю, лоно високе — видавалось з-під міцно облиплого плаття, стан стрункий, рівний. Якісь іскорки заграли у Василевих очах. Та й гарна ж справді яка моя сестра, — подумав він, — тілько дурненька трошки.

— Козеня! — сказав він.

Галя від того слова хихикнула і радо крутнулася виходити. Тілько що вона добігла до дверей і мала розчиняти, як на порозі показався Олександра. Галя сама не знає чого скрикнула і полинула до брата.

— Здрастуйте! — привітався Олександра. — Чого ж ви? злякалися?

Галя стояла коло брата, закривши лице руками. Тілько що Олександра поздоровкався з Василем, узявшись за руку, як Галя, дзигою метнувшись, вискочила у сіни. Олександра побіг за нею.

— Куди ж ви тікаєте? та дожену ж! — кричав він, женучись за нею. Галя як в'юн той висклизнула з його рук, ускочила у кухню і мерщій вхопилася за клямку.

— Хто там? — спиталася мати.

— Се я, — цокотячи клямкою, обізвавсь з сіней Власов. — Здрастуйте, Парасковія Остаповна! З празничком будьте здорові! здорові!

— Чого ж ти держиш двері?

— Мамочко! хай він не йде! — писнула Галя.

— Пусти! — суворо одказала мати, одігнала геть дочку від дверей і впустила гостя.

— Здрастуйте! з празником! — вітався уже удруге Власов у кухні. — Хотів подивитися на Ганну Йосиповну. Недобра ж! утекла та ще й не пускає.

— Молода! гратися їй хочеться, — сказала з усмішкою мати і сердито скрутнула головою.

— А як вам іде оця причоска! — тимчасом увивався Власов коло Галі, котра, насупившись, стояла спиною до Власова і дивилася у вікно. Галя мерщій скинула з плечей платок на голову.

— А платтячко вам хто шив? Добре пошито. Іч як гарно сидить, стрункий стан так і вирисувався.

Галя знову миттю скинула платок з голови і обвила, кругом ним стан, вона не хотіла, щоб Власов дивився на неї.

— А сережки які у вас! — знову хвалив Власов.

Галя не видержала і, зареготавшись, повернулася до Власова. Личко її червоніло, очі горіли. Стуливши кулак, вона високо підняла його угору і потрясла над Власовим.

— Так і дам! — скрикнула вона, сварячись кулаком.

Власов жахнувся–одсторонивсь, і без того веселі очі Галі ще більше засвітили радістю.

— На яку ви сьогодні ногу устали? — питався тимчасом Власов, любуючись Галею. — Видно на ліву?

— На обидві разом! — скрикнула Галя.

— О щось не видно, щоб на обидві: на ліву. Через те й сердиті.

— Я завжди сердита. Я на всіх вас сердита. Так би узяла та й… — І зціпивши кулаки, вона заскреготала своїми білими та рівними зубами.

Аж мати розреготалася жартовливому змаганню дочки з Власовим. — І коли вона сього навчилася! — думала Параска, любуючись разом і Галею і Олександром, про котрого вона вже не раз думала. А може бог дасть? Чого не буває?.. Тоді б і Василеві і їй би добре жилося, за такого шурина та зятя.

Бог знає, доки б змагалися Галя і Власов між собою, коли б Василь не покликав товариша до себе. Власов пішов.

— І навіщо ви його пустили? — спитала Галя матері.

— Ох, діти мої! — нешвидко зітхнувши, одказала на те Параска.

У церкву йшли утрьох — Василь, Власов і коло його Галя. Василь чи не хотів іти поруч з сестрою, чи його одтер Власов, — він понуро ішов коло товариша і більше мовчав. Зате Власов не вгавав усю дорогу. То він сміявся, що добре б оце, коли б насіння у руки: ішли б та лущили.

— У церкву йдучи? — спитала здивовано Галя.

— А хоч і в церкву. Сумно, справді, стояти так і слухати гагакання дяків. То жартував з невеличкого платочка, котрим була голова у Галі прикрита. Він рівняв його то з квіточкою, то з метеликом і клявся, божився, що украде.

— Нащо вам?

— На пам'ять.

Галя тілько обдала його іскристим поглядом. Вони доходили до цвинтаря. Сонце весело і ясно грало, обливаючи золотим світом і товсті липи кругом церкви, густо укриті зеленим листом, під котрими в тіні на мнякій травиці понасідало жінок, дітей, [і] церкву, убрану зверху аж до низу гілками зеленого клечання, [і] людей, прибраних і наряжених по–празниковому. А їх було чимало: як рій, збираючись вилітати з рідного улика на нову оселю, гуде і виганяє з себе молоду силу і порозлазиться вона геть по стовбуру, кім'яхами обсяде невеличкий вихід… гуде, — плаче чи радіє, — так само на сей раз було з церквою, — усі двері її порозчиняні, народу усередині трудно просунутись, довгим хвостом він притулився коло виходів, з котрих несло гарячим паром, сизим димом ладану, — на цвинтарі то колом сиділи дівчата, то колесили кругом церкви, коло їх парубки швендяли, скоса позираючи на кращих або багатіше одітих, там діти бігали, ганяючись одне за другим, там баби, хитаючи головами, згадуючи старовинні, лаяли нові порядки, одні тілько усаті та чубаті чоловіки, похнюпившись, мовчали. Чи вони дослухалися до святого слова, що часом виразно вилітало з церкви, чи думали об своїх ланах та степах, чи вродять вони як давно колись родили, а чи хліба серед зими не стане?.. По їх скаменілому обличчю нічого не розбереш…

Наші гордо та пишно увійшли в ворота. Галя скоса позирнула на всі боки і зразу похнюпилася: на праву руч між купкою парубків стояв Карпо і прикро дивився на неї.

— Тут не протовпимось! — сказав Власов, дивлячись на людей, що стіною стояли коло главного входу, — ходімо набік, — ї він повернув в праву руч. Якраз приходилося проходити повз Карпа. Галя чула, як у неї серце зразу чогось забилося і густа краска вкрила лице. Вона, буцім обтрушуючи плаття, геть одхилилася в бік і так пройшла.

— Хвіст вибиває! — сказав хтось з парубків.

— Карпе! дивись! — промовив другий.

— Пішли наші вгору! — додав третій. — І тихий регіт почувся між парубками. Галя тілько придала ходи, щоб мерщій минути.

— Та не поспішайте так! — гукнув на неї Власов. — Дивіться, і туди не можна, — і він ткнув рукою на довгий хвіст народу, що запружував дорогу.

Вони пішли до третіх дверей, — і там народу сила.

— То це і в церкву не прийдеться заглянути! — сказав Василь.

— А треба хіба? По–моєму краще отам під липою в холодочку посидіти, — відказав Власов.

І Галя і Василь стояли на тому, що краще у церкву піти. Василь перший кинувся проложити дорогу, — та так нічого і не зробив. Перші пропустили було його, так що він зібрався було аж на рундук, зате далі — і пальцем нікуди було ткнути.

— Ходімо краще під липу! — сказав Власов. І всі троє, зглянувшись, повернули від церкви.

Ген проти алтаря, аж коло решотки стояла височенна липа. Широкі її віти далеко розпросторились в сторони, прикриваючи пишний килим зеленої трави густою тінню. Дивно, що там нікого не було, та ніхто, видно, і не сидів, бо висока і густа трава не була столочена, а стояла рівно, піднявши угору свої гострі листочки.

— Отамо посідаймо! — скрикнув Власов і перший побіг на облюбовану місцину. Він вибрав саму м'якшу і вищу траву і там розкинув своє пальто.

— Сюди–сюди! — гукав він на Галю, що мала було сідати прямо на траву, — позелените плаття.

Галя сіла на пальто і тілько подумала: отто що воно значить з іншої постанови. Чи парубок так зробив би? Ні, він ще сам позеленив, щоб пореготатися потім.

Коло Галі і Василь опустився.

— Хай і моє не каляється, — усміхаючись сказав він.

— А я про своє байдуже, — додав Власов, лягаючи прямо на траву.

— Тобі що? Сьогодні розідрав одне — завтра друге буде! — сказав Василь. І між ними почалася розмова. Чіпляючись одне за друге, з одежі перейшла вона на другі речі, черкнулася об багатство та бідність, зачепила людей, їх постанови, їх звичаї. Василь говорив якось обрубо, видно, що та річ глибоко займала його, всяке слово не зразу давалося, а після або давніх думок, або й теперішніх. Про те казали його гострі сірі очі, або задумане лице. Власов навпаки: він на все дивився легко, жартовливо. Річ його лилась вільно, наче метелик перелітав з квітки на квітку, або легенький вітер шелестів травицею. Галя тілько мовчки слухала їх розмову та позирала то на одного, то на другого. Обруба, хоч і розумна річ братова їй не подобалася, якоюсь сухою, якоюсь їдкою вона здавалася, і обличчя його суворе, сама постать якась гордовита, непривітна. Не те Власов, — говорить, наче грається, наче дитина малая щебече і радує і веселить серце. До того його личко свіже, очі карі, брови чорні, головка наче куколка, волоссячко — наче шовк… Галя прикро, прикро дивилася на його і, похнюпившись, задумалася. І що оцей Василь пристав? І чому вони не вдвох на самоті, у лісочку зеленому, куди сонце хіба через віти невеличкими іскорками пробивається, де їх веселий гомін наче пташине щебетання роздається… Так би й пригорнула його, так би й поцілувала у ті очиці ясні, в устоньки рожеві!.. — червоніючи як калина, думала сама собі Галя.

Служба кінчилася. Уже після достойна народ більше і більше заколихався: ті, що стояли в церкві, посунулися надвір прохолодитися, надвірні, дивлячись на червоні обличчя вихожих, не поспішали на їх місце. Народу надворі все прибувало та прибувало, — наче мурав'ї розлізлися вони по всьому цвинтарю. Піднявся гомін, шептання. Старці, по десять раз кланяючись прохожим, протягали руку, просили Христа–ради.

— Ходімо у церкву. Народу скілько. Тепер попросторішало, — сказала Галя і підвелася.

— Хочеться, щоб попи навколюшки поставили, — додав Власов, устаючи за Галею. Устав і Василь і втрьох вони пішли до церкви.

— Здорова, Галочко! — роздався чийсь знайомий голос з‑за старців.

Галя озирнулася — то привіталась Настя.

— Здрастуйте, тіточко, — одказала вона тихо, соромлячись.

— А я думала, з вас нікого і не буде у церкві, — займала Настя Галю розмовою.

— Мати дома зосталася, а я з братом та он з ними пішла.

— А то ж хто такий? — спитала Настя.

Галя затнулась, почервоніла. Серце її застукало.

— Чого се ти, Галю, так нас одцуралася? ніколи і в хату не заглянеш? — допитувалася Настя.

— Та все ніколи так.

— І в празник ніколи?

Галя знову затнулася. Їй так трудно було балакати з тіткою, до того, жінки, проходячи, знай зазирали їй у вічі, пізнати, яка це така баришня розмовляє з простою бабусею Настею.

— Та то Грицаївна! — чулося де–де.

— Чи ба, як напиндючилася!

Галя мов на ножах стояла. Їй хотілося вже і йти б, та Настя одно не перестає, розпитує.

— Ану, Галько, — сказав Василь, — ходімо.

— Прощайте, тіточко! — попрощалась Галя і мала була уже йти. Коли навпроти неї — валка парубків. Один з їх у синій чумарці, в сивій шапці сміло підходить до Галі і, простягаючи свою широку, мозолену руку: — Здорова, дівко! — вітається.

Галя наче на льоду застукана. Що їй робити? Здоровкаться? Хто він? Будь вона сама, вона б уміла звернутися. А то он і брат і Олександра тут. Господи! А парубок стоїть біля неї, простягши руку, і з усмішкою дожидає її руки.

— Чого ти лізеш до мене? — з острахом вимовила Галя і одпрянула назад.

— Ага — і руки не хочеш подати? Запаніла? — гука парубок, і приступає до неї.

— Так, так, Тимошко! Молодець Тимошко! — роздалося між парубочою громадою, і регіт привітав Тимошку.

Олександра в одну мить прискочив до Тимошки. Лице в його бліде, очі горять, сам труситься.

— Ти чого лєзиш? — гукнув він.

Тимошка з усмішкою глянув на Власова і з усмішкою, здіймаючи шапку, промовив:

— Звиняйте, пожалуста! Я хотів тілько поздоровкаться, — повернувся і скрився між народом.

— Прокляте мужиччя! — зо зла вимовив Власов і, взявши Галю за руку, повів у церкву.

Парубки ззаду реготали.

— Молодець Тимошко! отак зостав панів у дурнях!

Гіркою образою билося серце у Галі. І прийшлося ж їй так усилковуватися іти у церкву. Сиділи б собі під липою — певне ніхто до їх не приступив, не заняв. А тепер от і молитися б треба — і молитва не йде на думку. Вона все–таки опустилася на коліна, зробила поклон, аж чує — уже народ повалив з церкви. І тут невдача!

— Підождемо поки вийдуть трохи з церкви! — сказав Василь, одходячи у куточок. За ним пішов Власов і Галя. Наче сироти, вони поставали в глухому кутку. Ні одного слова не зірвалося ні в кого за довгий час ждання, — кожен, похнюпившись, стояв і мовчав. Василь сам на себе нарікав, чого він з сестрою поплентався до церкви. Ішов би сам — і не було б цього нічого. Власов жалів, що не прийшлось оддячити бісовому мужикові, ображена Галя за всіх боліла душею.

З церкви вийшли опівдні. Сонце розгулялося–розігрілося, воно наче розсердилося — пекло. Сумні, мовчазні ішли всі троє додому.

— Оце тобі, Галько, наука — не водися з мужиччям! — суворо промовив Василь.

— Хіба я водюся з ним — хай воно задавиться! — жалібно одказала Галя і розплакалася.

Власов узявся утішати — та Галя одмовчувалася. Як день почався радісно, так обіцяв кончитися сумно. Галя, прийшовши додому, куди Василь присоглашав Власова обідати, не пішла за ними у їх хату, а повернула у кухню. Вона сказалась недужою, роздяглася з нового убору і, закутавши голову платком, лягла. Сама мати совала горшки, носила їсти.

Василь знав, що старого Власова не буде дома, — він сими празниками завжди їздив по своєму одкупу, робив ревізію, — і зараньше присогласив молодого Власова на обід. Він мав думку у сей день добитися від Олександра, чи бути йому у конторі, чи ні. Через се, ще до празника, він готувався, скуповувався, щоб угостити Власова на славу: купив вина аж дві пляшки, купив горілки трьох сортів. Мати постаралася наїдками: вона зготувала юшку з куркою і рижом, замість локшини, спекла двоє курчат, ще й медяників купила на цілу сороковку, дознавшись, що Власов любить маковики. І син і мати догожали синові багатого дуки: один ждав через його одібрати тепле місце, друга — далі ішла — хотіла поріднитися. Не то, щоб і Василь того не думав: він бачив, що дурненький Власов утюрився в його сестру, що хвостиком бігав би усюди за нею. Хоч Власов може і не ожениться, та й Василеві не хотілося, щоб Галька зразу вище пішла від його, — а проте все ж через Галю можна багато дечого добитися.

Випили по чарці, по другій, по третій. Хміль ударив у голову, заворушилися найближчі думки коло серця, розцвіли повним цвітом. Василеві здається, що він у конторі служить… щиро служить, аж старий Власов радий його щирій службі. Не раз він синові добрий отченаш читає, виставляючи приміром Василеву службу.

— Вип'ємо! — кричить Василь.

А Власову… Власову сумно. Вони удвох у хаті, мати хіба появиться за тим, щоб що прийняти та натомість того друге подати. Де ж Галя? Де вона? Ще недавно її очі так гріли його, а тепер от і немає. Чому вона не прийде? Чому усі коло одного столу не сядуть і не погуляють вмісті.

— Матінко! — п'яненький мовить до Параски Власов: — ми сидимо тут, їмо, п'ємо, а ви старістю нам прислуговуєте. Чи не краще, коли би і ви з нами сіли, та побалакаємо.

— Куди мені старій до вас молодих? — одказує Параска.

— Хоч вип'ємо ж з вами! Од вас ще й не пили. Попотчуйте нас. Ось винце легеньке, солоденьке.

Парасці наче хто сто рублів у руки. — Та й обхідчастий же сей Олександра, та й увічливий же! — дума вона, потчуючи.

Випили по чарочці. Параска згадала старовину, як вона колись гуляла. І нема нічого краще від благородних. З нашим братом мужиком тілько зачепись — і не одв'яжешся. Варняка, лізе тобі у вічі… Тьфу! так з душі й верне. І пішла Параска. Ще випили, ще. Пристаріле лице її покрилося краскою, очі загоріли. В очах старої Власов бачить Галині очі, вони так і палять його, так і впинаються в серце.

— А де це наша Ганна Йосиповна? У церкві купно були і так гарно було… От би тепер разом посидіти. Увесь рід у зборі.

— Вона чогось квокче. Прийшла з церкви, розділася.

— Та то бачте, — почав Власов, і розказав матері Галину пригоду.

— Посидьте ж. Постойте. Я її приведу. Того рознемоглася? Плювати на дурнів, — скрикнула стара і метнула з хати.

Вона не забарилась.

— Зараз же мені! — почувався її голос у сінях. — Чуєш? Зараз! От і вигадала боліти? Зараз іди до гурту.

— Молода — дурна! — уже говорила Параска, присідаючи до столу. — Я думала справді їй чого не можеться. Аж воно бач що. Ох не в мене вона вдалася! не в мене… Я б йому і очі там видрала. Скости мені, боже, літ двадцять назад — не те б було. Я ще й тепер заткну її за пояс.

Річ старої безугавно, безперестанно лилася. Вона, пригадуючи свої молоді літа, судила теперішню молодіж.

— Ні на що теперішні люди кчемні. Ні на що. Як я була… Чи сиділи б ви тихо, носи повісивши? Я б усе тут догори дном перевернула… Було колись добро, — зітхнувши, сказала вона.

На порозі появилась Галя. Трохи з пересипу лице її горіло краскою, очі не блищали, а тихо, мов підтомлені, дивились, посеред їх тілько у зрачках невеличкі іскорки тліли. Чорний здоровий платок, котрим була її голова і плечі аж до пояса прикриті, так пристав їй до лиця. Власов не видержав і, скочивши, підбіг до неї.

— А ми ждемо, не дождемося вас, — почав він слебезувати перед нею.

— От… отак би й давно. А то наче справді, яка велика пані — її кличуть, а вона уклалася спати. Ти б ще дякувала, що тобою не гордують, що так привітливо з тобою обходяться.

— Та я ж нічого, — виправлялася, соромлячись, Галя.

— Сідайте, Ганна Йосиповна, на моє місце. Сідайте. А я між вами і постою, — увивався коло неї Власов. — Отак, отак, — казав він, усаджуючи її і сам умощуючись. — Та й попотчуйте нас. А ми вип'ємо за ваше здоров я.

— Я і потчувати не вмію.

— Та ну вже, потчуй, — спідлоба сверкнувши очима, гримнув на неї брат.

Галя взялася за пляшку.

— Ні. Ні, не того. Буде вже горілки. Попотчуйте ще нас винцем, — просить Власов, світячи очима.

— Та давай ще по одній, — гукнув Василь.

— А вино на потуху? — перепитав Власов.

Василь кивнув головою.

Галя налила і піднесла.

— А собі ж, а матушці?

— Я не хочу.

— Е, не можна. З ким же ми цокнемося, Ганна Йосиповна. Прошу я вас. Цокнемося.

Галя налила.

Власов перший цокнувся з нею і трохи надпив.

— Та це не горілка, — сказав він.

— А що ж? — ковтнувши спитав Василь.

— Ні не горілка. Це щось солодке, добре. Я його по капельці буду пити, аж поти ви не кінчите своєї чарочки. — Очі в його плясали, лице так і грало усмішкою.

Стара розреготалася.

— А бодай вас — який ви веселий та утішний. Пийте вже.

— Не буду. Їй богу не буду. Поки Ганна Йосиповна своєї не кінчать.

— Я вип'ю, тілько не разом, — усміхаючись, одказала Галя.

— І я не разом, і я за вами.

Галя ще надпила, Власов собі трохи. Знову стара зареготалася, усміхнулась і Галя і зразу вихилила. Власов собі поспішив за нею і разом поставив чарку коло її чарки.

— Бодай вас! — сказала стара, у котрої світ почав крутитись у очах. — Що і за утішний. Сказано, воно іншого роду, іншого заводу… Зараз видно. Он і ото в мене, — і вона вказала пальцем на сина. — Це мужичка, а то… — І вона покрутила пальцем по лобі. — Хай Параска і сяка, хай вона і така, та вона своє діло знає.

— Та буде! — нетерпляче скрикнув Василь. — І підуть від Адама.

— Від Адама кажеш? А що мені таке? Чого мені критися. Що правда, то не гріх. Правда бо є. Стара я трохи стала. П'яненька… а ще Параска не згубила своєї голови, ще вона міцно на в'язах держиться у неї.

— Ви б краще спати йшли, коли випили.

— І випила. І піду. Ти думаєш не піду? Тілько дай мені набалакатися, дай наговоритися з благородною дитиною. Страх мій люблю з благородними поговорити. І ця в мене вдалася. І ця, — вказала вона на зашарілу як рожа дочку. — Хіба я не бачу? Я й сплю, а все бачу. — Вона підвелась, усміхнулася і прикро–прикро подивилась на Власова, у котрого очі так і світились.

— Моя ти картино! — скрикнула вона і поцілувала його в лице.

Галя і Василь зареготались.

— Регочетесь? Доживіть ви до сього… Прощайте! Звиніть стару. Підпила трохи. Звиніть, мої діточки. Піду спати. А ви погуляйте. На те бог і празник дав, щоб погуляти. Прощайте. — І нетвердою ступою подибала стара з хати.

— Отак завжди. Вип'є та й лізе межи очі! — сердито забурчав Василь.

— Ще й добре це, — одказав Власов. — Он у мене як вип'є, так так до зубів з кулаками і сучиться.

Галя глибоко зітхнула. Василь насупився–похилився.

— От бач, — помовчавши, сказав Власов, — стару вирядили спати, та й самі, здається, поснемо. Наливай хоч.

Василь налив.

— Та знаєте як вип'ємо? — пита Власов. — Вип'ємо як німці п'ють. Через руку.

— Як то через руку? — каже Василь.

— А ось як. Бери чарку. Уставай. Сюди руку, сюди. За руку.

І закинувши руку за руку, випили і поцілувалися.

— Аз вами ж? — настоює Власов над Галею.

— Та я так не хочу.

— Не можна ж, Ганна Йосиповна. Не можна. — І він всучив їй чарку у руки.

— Та я коли хочте вип'ю, тілько по–нашому. Я по–німецькому не вмію, — червоніючи одказала Галя.

Власов настоює. Галя одмагається.

— Он я з ним вип'ю! — указала вона на брата.

— Та ну вже пий. От дивись, підкусить хто тебе? Половини не стане?

— Ганна Йосиповна! Раз хоч на віку! — просить, спідлоба питливо дивлячись, Власов.

— Та ну–ну. Пий, — морга Василь.

Галя подала руку. І не вспіла ще до уст чарку піднести, як Власов свою вже й вихилив і пригнувсь цілуватися. Галя подала йому свою. Власов і ту вихилив. І знову лізе. Галя і вирвалась би, та Власов міцно держить її руку, не пускає.

— Та вже поцілую! — скрикнув Власов. Галя підставила руку і дзвінкий поцілунок роздався по хаті.

— Молодець Галько! Молодець! — гука, регочучись, брат. Галя собі регочеться. Один Власов як рак червоний тупцюється коло неї, знову лізе до лиця. Галя борсається, поступається.

— Та не втечете! — кричить Власов і напира до Василевого ліжка. Галя, поточилася, упала. Власов як п'явка уп'явся у її щоки. Поцілунок за поцілунком сипле. Василь стоїть, регочеться. Галя сердито одпихається.

— Та нуте! От вигадали бо–зна що таке.

— А що? а що? — одскочивши, радий сміється Власов.

— Що? гарно не бійсь? — утираючись, каже вона. — Як мати тут були, то тоді і не вигадували по–німецькій. З матір'ю б було і по–німецькій. — Вона сердита мала була йти і вже напрямилася до дверей, та Власов миттю загородив їй дорогу.

— Ганна Йосиповна! Ганна Йосиповна! не бучу більше! Їй–богу не буду. Уже не можна й пошуткувати.

— Гарні шутки… Пустіть!

— Галько! — гукнув Василь. — Не йди.

— А що ще буде? — спитала Галя. Василь тілько скрутнув головою.

— Я щось маю тобі сказати, — не швидко сказав він.

— Що сказати? Кажи.

— Я на самоті. Слухай, Олександро, піди, братіку, погуляй у садок трохи, а я… — і він моргнув на Власова.

— Я не мішатиму вам… Я зараз, — взявши шапку, він напрямився з хати.

— А ви все–таки не сердьтесь, — промовив він ласкаво до Галі і скрився за дверима.

Василь мовчав, дивлячись у вікно, поки не вглядів, що Власов справді пройшов у садок.

— Галю, — похнюпившись, почав Василь. — Ти не сердься на його… Він таки трохи чудний. Не сердься. Хіба ти не бач, що він улюбився у тебе. Мені признававсь, що жити без тебе не може. Бреше. Звісно, бреше. А проте все–таки може кохає. Він слабий на серце. То ти не будь дурною. Бач як тебе нарядили, прибрали. Ти думаєш мати то? Діждалася б. То все я… мої гроші. А хіба їх багато в мене? У ратуші багато не зачепиш. От як би в конторі у його батька служити. По п'ятнадцять, по двадцять рублів у місяць. Ото гроші. Він мені давно обіцяв, що перше місце моє. Та от ні кує, ні меле… А коли б мені в конторі бути, — не так би все було. Панами б діло зажили. У шовках би тебе водив; за панича, за благородного заміж віддав, не то що за харпака якого, як мати проче. От кажу, і не будь дурна. Він тебе любить. Навсправжки любить. Дай уже йому поцілувати себе, — що воно випаде там, де він поцілує. А його це ще більше буде розпалювати… Одним словом припусти його до себе поближче. Він певно почне подарки тобі дарувати. Не бери! Боже тебе сохрани, не бери. Ти йому так здалека примовся. Що яке мов наше життя злиденне. Одні недостачі, та недостачі. Василь мов тягнеться–тягнеться, з шкури лізе. Та що ж він. Хоч би більше жалування брав. А то яке те жалування. Косар улітку більше заробить у місяць ніж він. От якби ви, мов, схлопотали у свого батька йому місце у конторі. Тоді б і вам вільніше було ходити, — до брата, мов. Прибреши трохи: скажи мати лає. Все мене гризе. Чого він ходе до нас? Скажи: їй хочеться віддати мене за мужика багатого. Так баче, що я не хочу, то й те… Добре, скажеш? Галочко! — аж скрикнув Василь, дивлячись на Галю, що мов підстрелена стояла коло груби, нахнюпившись, і слухала рвачку братову річ.

Почувши нестямний братів викрик, вона зиркнула на його: брат прямо дивився на неї. У його очах світилися і прозьба і грізьба разом.

— Он він іде. Ми ще вип'ємо по одній. У його ще більше у голові зашумить. Я вийду. А ти переговори. Чуєш, переговориш?

Галя не вспіла одказати, як Власов увійшов у хату.

— А що набалакалися, — спитав він, додаючи: — жарко у садку! Страх жарко. Сонце мов огнем пече.

— Іди прохолодимося. Галя попотчує. Попотчуй нас, Галю, — ласкаво сказав Василь.

Галя мов не чула. Опустивши голову, сумна, задумана, як стала коло груби, так і стояла.

— Ганна Йосиповна! Що з вами? — скрикнув Олександра, заглядаючи їй у вічі. Темна ніч чорніла в їх і нічого радісного не видно було.

— Ви сердитесь і досі? Ех, годі вже! Зап'ємо мирову. Я більше не буду. От вам хрест! — і він перехрестив себе великим хрестом.

— Галько, та ну ж бо! — додав Василь.

Галя покірливо підійшла до столу, налила по чарці і піднесла Власову і братові.

— За мир! За згоду! — скрикнув Власов.

— І за любов, — вихиливши, додав Василь. Власов, витріщивши баньки, дивився на товариша.

— Що ти сказав?

— Тепер не Петрівка, щоб по двічі переказувати, — жартував Василь… — Треба ось піти вийти на часок.

— Куди ж ти?

Василь прихиливсь до Олександра і штовхнувши під бік: — утіш її! сміливіше! — промовив і вибіг.

У хаті зосталися Власов і Галя. Галя сумна, наче у воду опущена. Власов, нічого не розбираючи, дивуючись, дививсь то услід Василеві, то на Галю. Що це таке? вертілося у його в голові. Мати пішла, брат покинув. Самих їх зоставили. Ех, що б не було! — і він сміло підійшов до Галі.

— Ганна Йосиповна! Ганна Йосиповна! Невже ви і досі сердитесь? — тихим ласкавим голосом почав він. — Я же не знав. Їй–богу не знав, що це так образить вас. Я думав жарти–шутки.

Галя мовчала.

— Ганна Йосиповна!

Галя звела на його свій аж болізний погляд.

— Ви не сердитесь?

— Ні, — тихо, мов травиця прошелестіла, промовила Галя і опустилась на лаву.

— Так чого ви сумні? Чого журитесь? — допитувався Власов, сідаючи коло неї. — Скажіть мені. Я вас люблю! Їй–богу люблю, Ганна Йосиповна. Уперше вас тілько побачив і наче спичка вгородилася у моє серце. З того часу нема мені покою. Куди не піду, куди не повернуся — мов жива ви передо мною. — І схилившись до неї, він обвив її стан рукою. Галя, мов скаменіла, сиділа, мовчала.

— Ви мовчите? не хочете сповірити мені свого горя? А ваше лихо — моє лихо.

— Не мучте хоч ви мене! — зломивши руки, крізь сльози промовила вона.

— Я ж вас люблю… Галочко!

І він заглядав їй у вічі, ловив її погляд.

Галя важко і глибоко зітхнула.

— Так ви не скажете?

— Що мені сказати? Коли б я знала, що ви по правді… А то — всі мене дурною роблять… І сама бачу, що дурна я.

Власов поцілував її у плече.

Галя глянула йому у вічі.

— Ви як ота дитина, — сказала вона усміхаючись.

— Я дитина й є. Візьміть мене на руки. Пригорніть мою голову до свого лона, — пестився він.

Галі так смішно робилося. І гарно, і смішно.

— Оце дитина! — сміялась вона. — О моя дитиночко! — і обвивши шию своїми руками, вона пригортала його голову до себе. Власов тілько світив очима. Лице його горіло, серце билося, кров приливала до голови. Він наче недужий ворочав нею, горнувся до Галі, повертав своє лице до її лиця, заглядав у її чорні очі. Кривив, як дитина плаче. Вона, жартуючи, била його злегка рукою по плечі.

— Цить, цить! ач вередливе яке!

— Серце моє! Галочко! — не витерпів він і, як ужака вигнувши шию, п'явкою упився у її повну щічку. Галя похнюпилась і ще дужче притисла його до свого серця, до свого лиця…

Щось за тінь промелькнула повз вікно.

— Іде, іде! — боязко зашептала вона і кинулась з лави, так що він трохи не впав.

— Хто йде?

— Він. Василь, — сказала вона і пересіла на друге місце, закриваючи платком своє розмарніле лице.

— Та де ж це Василь дівся, — голосно спитався він, заминаючи недавнє.

— Ви б пішли, пошукали його, — одказала вона.

— А справді?

— Ні, не ходіть — спохватилась вона.

— Чому?

— Я щось маю сказати вам.

— Що? кажіть.

— Вам нічого не казав Василь?

— Ні, нічого.

— Він щось журиться усе. Хоче кидати ратушу, — дуже вже важка служба та місця другого не знайде.

— Хай і не шукає. Я йому обіцяв у конторі.

— У вас же там і без того повно.

— Нічого. Там один у нас гуляка. Оце батько поїхав, а він і загуляв. Приїде тілько, скажу — зараз і вижене. От і місце буде. У нас так. У нас хоч роботи і небагато, а держи себе гаразд. А то попід шинками валяється.

— Це хто? Гусак? — спитав Василь, увіходячи у хату. Він давно стояв коло дверей і підслухував їх розмову.

— А ти де був?

— Гуляв по садку. А ви про кого це говорили? Про Гусака?

— Про його. П'янствує, ледачий. Скажу батькові безпремінно, як вернеться. І ти вже, Василю, не турбуйся, — місце буде твоє.

— Та я що? Мені все одно де служить, то служить. От коли б тілько жалування більше.

— Та вже більшого немає як у нас.

— Та у вас нічого. Ще жити можна.

— Ну і будемо жити. Та знаєш купно. По–товариськи. Батько щось і на прикажчика гоне, — розжився вже, каже, розжирів. Пора б перемінити. А він знаєш який? Полюбиться йому хто — чоловіком зробе, а не полюбиться — і на той світ зажене.

Вечоріло. Сонце, западаючи за гору, косим промінням світило у те вікно, де сидів Василь. Його гарячі іскри бігали по його оливковому лиці, червонили його. Сірі Василеві очі з-під густих мишастих брів світили якимсь зеленим огнем. Чи то червоне сонячне зарево одбивалося у їх, чи радісна думка скрашала? Сестра сиділа трохи збоку і не спускала своїх очей з брата. Вона прикро–прикро дивилася на його і тілько стиха зітхала та непримітно покручувала своєю головою. Так дивиться чоловік тілько на свого улесливого ворога.

Коли зовсім смеркло, тоді тілько пішов Власов додому. Брат і сестра проводили його до хвіртки і потім вернулися.

— Ти лиш не дуже близько підпускай його. Гляди!.. — прикро глянувши на Галю, сказав Василь.

Галя ні слова не сказала, тілько похнюпилась і пішла в свою хату. За дверима вона сплюнула і зразу наче гадина коло серця її обвилася, забилось воно у неї, защеміло.

При вході її стара прокинулась, позіхнула.

— Пішов уже? — спитала вона дочки.

— Пішов, — одказала та.

— Дай мені пити.

Стара напилась і, повернувшись на другий бік, знову заснула. Галя прибрала що треба було, засунула сіни і лягла на лаві, одсунувши віконце. Тихий вечірній вітерок повівав і холодив її гарячу голову. Місяць випливав з‑за садка, розкидаючи срібне проміння. І в хаті і надворі так тихо, так незамутно тихо. Чари літнього вечора так пестять Галю, молоді думки снують у її голові. Їй пригадався увесь сьогоднішній день: і збори в церкву, і стрічі в церкві. Кого–кого тілько вона там не бачила? Вона була така наряжена. Певне дівчата заздро дивилися на її одяг. Та як його і не позавидувати? Не було, не було нічого, а це зразу на тобі. І тітка здивувалася. Давно вже я у тітки не була, страх давно. Прохала заходити, а мені аж соромно зробилося. Серпом черкнула її по серцю згадка про напасливого парубка. Вона одначе задавила думку про те розчотами, коли їй піти до тітки. Завтра хіба? Завтра… Хіба зранку, бо певне той осоружний Олександра прийде знову. А чудний такий він. Справді, як та дитина… Добрий він, видко. От коли б у мене брат був такий. А то, — господи! щитається товаришем Олександрові, а все своє на умі. Чи в нього то є хто близький, котрого б він не продав, не променжував? І завдасться такий. Рада б я його бачити, який він закоханий. Навряд мабуть чи достанеться бачити. Хіба в його є серце — грудка каменюки якась замість серця. Дивно мені, як з ним Олександра потоваришував. А не взяв його гаспид, цього Олександри, він уродливий удався. Мати каже: якраз тобі під пару. Хіба й я уродлива?.. Та й дурна ж я, господи, яка! — трохи не скрикнула Галя — і забреде таке в голову. Яка він мені пара? Панич, багатого батька син. Грається він з тобою, а я і справді повірила. Розбазікалася з ним, мов з близьким родичем. Сказано дурна! І чим більше Галя гнала думку про Олександра, тим він усе більше та більше вертівся перед її очима. Дивиться на місяця — а бачить його лице, дивиться на зорі — і їй здається, то він світить очима. Серце її все далі та далі, дужче та дужче починає битись.

А через сіни, у своїй хаті коло розчиненого вікна сидить Василь. Повний місяць освічує його лице, а він паче і не бачить або не хоче бачити. Сидить похнюпившись, а перед ним ціле море думок та гадок, одна другої ясніше, одна другої одрадніше. Йому здається, що він уже в конторі. Гусака таки прогнали. Наплели на Гусака — і п'яниця, і ледащо, хоч Гусак менше п'є, ніж другі. Син дворянина, котрому не послужила фортуна і котрий з горя пропив усю свою худобу, зоставивши матір і сина, а сам поліг п'яною смертю у рові, — Гусак, вийшовши з класу, поступив спершу на царську службу. Невеличкого жалування, що получав він, ставало тілько на один хліб, а одітися, як другі одягалися, було ні за що. Бився Гусак, бився та й пішов до одкупщика Власова прохати служби. Власов радий, що дворянин у його служитиме, хоч і поламався трохи, а все–таки прийняв. Гусакові стало легше. І шматок хліба став ситніше, і одягатися став краще. Стара мати спромоглася на ті грошенята не тілько вести сяк–так злиденне хазяйство, а ще й дівчину–слугу найняла собі. Чи то на лихо, чи то вже безталання батькове не минало сина, — тілько стара помітила, що на товстоногу курносу Оришку почав задивлятися її Пилипко. Спершу думалося їй — молодий хлопець, дур прийшла у голову, — устаріє — порозумнішає. Літа йшли, а Пилипко, замість того щоб порозумнішати, здається загубив і той розум, що у його був. Бігає всюду за Оришкою хвостиком, просить її, щоб не в'язалася до хлопців, москалів, а та мов нарочито: що ви мені, каже, таке. Хіба ви мені сережки купите, або намисто на шию, або перстень на руку. Побачила стара, що у Оришки зразу усе те узялося і, нарядившись як краще, вона побігла на вулицю. Пилипко як тінь та ходить. — Чого ти? — почала умовляти його мати. Пилипко розплакався і бухнув усе старій. Йому життя не життя без Оришки і який би він був щасливий, коли б вона благословила. Стара як камінь стояла, слухала сина і нічого не змогла сказати. А на другий день, як пішов він на службу, з усім гуздром викинула Оришку на улицю. Прийшов Пилипко, мати сама подає їсти. — А Оришка де? — Щоб я таку погань держала у хаті?! — скрикнула стара і напустилась на сина. — Я без неї жити не можу, — плаче Пилипко, — все равно не благословите волею, — одружуся я з нею і без благословення. Стара перелякалася і після обіду побігла до Власова, просила напутити її сина, її єдину надію. І була ж на другий день морква Пилипкові від Власова, — і мати змалечку не купала його так, як він викупав, та ще у конторі при всіх. Стид Пилипкові, страм! Як його очі тепер додому показати. Замість дому, Пилипко пішов у шинок. З того часу рідко коли додому приходив обідати, хіба вночі прийде п'яний-преп'яний і закоте спати.

— Що це ти робиш, сину? — пита мати. А той ледве язиком у роті ворочає та вичитує: а хто тут хазяїн? Хто гроші заробляє? Стара мовчить уже та богу молиться, щоб хоч він зглянувся на її старість та образумив сина. Та видно не щиро молилася вона богозі, бо Пилип її все більше та більше утягався в той запій. Опустився, обідрався, старцем ходить і труситься увесь як старець. Чує стара на службі йому щодня моркву скребуть, уже грозяться і вигнати. Лихо їй! побігла вона знову до Власова, у ноги пала товстопузому купцеві, обнімає його коліна та, поливаючи слізьми, молить зглянутись хоч на її старість, бо з голоду ж прийдеться помирати. Власов обіцяв їй не виганяти, коли тілько він справиться. Кликнули його, налягли з матір'ю на Пилипа, пообіцяв він і держався щось з тиждень, а там знову почав. Правда, менше ніж перший раз, здержувався, щоб непримітно було, а проте очі матерні бачили все те, серце чуло лиху годину…

Ото Пилипка тепер і виганяють. І дурний же справді, дума Василь, — у просту дівку, у курносу утитюрився. Ради неї пропав. А хлопцем ще у класі першим ішов. Тьфу! — гидливо плюнув Василь і геть одігнав думку про Пилипка. Так йому і треба, дурневі! Хай не лізе, куди його голова не влазе. Чого йому, дворянському синові, іти на таку службу. Дай мені сьогодні дворянство — чи зашукував би я ласки у Власова. Та пропади він з своїми великими грішми. А то — де ж нам дітися, коли ми не призвичаювані змалечку до чорної роботи? Он брати — ті і так щасливі. А мені, мені так не можна. Узявся за одно — і держися вже його. От і треба кланятися Власову. Часів он треба, одітися треба… Як його не кланятися. Шия не гнеться — гни! Ох, життя каторжне! Хоч би старий чорт здох скоріше, молодого можна прибрати до рук. А справді, що коли б старий умер? От би нахідка була. Уже 6 і сестру віддав хоч і в горнишні. Що їй? Не всім же панувати. Служила б… А добре було б. Може б і знайшлися дурні, що заспівали, як у пісні співають:

Татарин, братік, татарин!

— Сількісь — за те одкупом цілим ворочали б. Почот… грошей скілько?.. Ще не було такого, здається, на світі, хто б перед грошима не схибив… Гроші… гроші — сила… А скілько їх?.. Раз бачив у казну несли — купа, отака купа… Ех, що сестра таке? Злиняла б від того? Певне Сашко так би не кинув і їй немало перепало… А з грошима і рідну матір знайдеш, не тілько чоловіка.

Василь озирнувсь кругом себе. Повний місяць якраз дивився йому у вічі, наче хто близький, визвірившись, допитувався: що це ти робиш? що ти задумав?

Василя наче хто лапою по душі дернув. Він устав з місця і пройшовсь скілько раз по хаті. Серце його дуже билось, голова горіла. Ех! махнув він рукою, — буть тобі Василю або на шибениці, або — паном!..

І, роздівшись, він мерщій ліг спати.