Як збудувати всесвіт, що не розлетиться на шматки через два дні

Перш ніж я почну морити вас тими нудними речами, які письменники-фантасти зазвичай кажуть під час промов, дозвольте переказати вам офіційне вітання з Діснейленду. Я вважаю себе речником Діснейленду, оскільки я мешкаю всього в кількох кілометрах від нього і, немов цього не достатньо самого по собі, мені якось випала честь давати там інтерв’ю паризькому телебаченню.

Впродовж кількох тижнів після цього інтерв’ю я серйозно хворів і був прикутим до ліжка. Думаю, я захворів через чашки, що кружляли. Елізабет Антебі, продюсер фільму, хотіла, щоб я кружляв в одній із цих гігантських чашок, поки буду говорити про піднесення фашизму з Норманом Спінрадом … моїм давнім товаришем, який пише неперевершену фантастику. Ми також обговорювали Вотергейт, але це ми робили вже на палубі піратського корабля капітана Гука. Дітлахи в головних уборах Мікі Мауса, цих чорних вухастих шапках, підбігали й вискакували на нас, поки камери, вертячись, відлітали вдаль, а Елізабет ставила неочікувані запитання. Норман та я були зайняті тим, що відпихали від себе дітлахів, і тому того дня ми наговорили багато дурнуватих речей. Однак сьогодні мені доведеться прийняти на себе повну відповідальність за те, що я кажу, адже жоден із вас не одягнутий у шапку Мікі Мауса і ніхто не намагається вилізти на мене, вважаючи, що я частина оснащення піратського корабля.

На жаль, мені доведеться зізнатися вам, що письменники-фантасти насправді нічого не знають. Ми не можемо говорити про науку, оскільки наше знання про неї обмежене та неофіційне, і, як правило, наші вигадки жахливі. Ще кілька років тому жодному з коледжів не прийшло б у голову запросити одного з нас прочитати лекцію. Нам було милосердно дозволено пробувати в тьмяному світі популярних журналів, і ми не справляли на когось особливого враження. У ті часи мої друзі, бувало, казали мені: «Але чи пишеш ти щось серйозне?», маючи на увазі «Чи ти пишеш ще щось, окрім фантастики?». Ми прагнули, щоб нас помітили. І тут раптом академічний світ нас помітив, нас почали запрошувати на лекції та засідання, і ми одразу ж виставили себе ідіотами. Проблема ось у чому: про що може знати письменник-фантаст? У якій області він є авторитетом?

Це наштовхує мене на згадку про заголовок, який я побачив в одній каліфорнійській газеті незадовго до того, як прилетіти сюди. Учені стверджують, що не можна зробити так, аби миші були схожими на людей. Я припускаю, що ця програма фінансувалася федеральним урядом. Тільки вдумайтесь: хтось у цьому світі може авторитетно стверджувати, чи миші можуть, а чи не можуть одягнути туфлі, капелюх-дербі, смугасту сорочку та дакронові штани й видати себе за людей.

Що ж, я розповім вам про те, що мене цікавить і що я вважаю важливим. Я не можу стверджувати, що є авторитетом у жодній із галузей, але я можу чесно заявити, що певні речі мене страшенно захоплюють і що я безперестанку про них пишу. Мене захоплюють дві основні теми: «Що таке реальність?» та «Що являє собою автентична людська істота?» Усі двадцять сім років, упродовж яких публікую свої романи та оповідання, я повертався до цих двох взаємопов’язаних тем знову і знову. Я вважаю, що це важливі теми. Що ми таке? Що є тим, що оточує нас, тим, що ми називаємо не-я, або ж емпіричним світом чи світом феноменів?

У 1951 році, коли я продав своє перше оповідання, я й уявлення не мав, що в науковій фантастиці можна задаватися такими фундаментальними запитаннями. Я почав задаватися ними несвідомо. У моєму першому оповіданні йшлося про пса, який уявляв, що сміттярі, що приїжджали щоп’ятниці, крали цінні запаси їжі, які сім’я зберігає в безпечному металічному контейнері. Щодня члени сім’ї виносили паперові пакети, повні чудової свіжої їжі, і клали їх у металічний контейнер, а коли контейнер наповнювався, приходили ці жахливі істоти та крали все, за винятком самого контейнера.

Нарешті в цьому оповіданні пес починає уявляти, що одного дня сміттярі з’їдять людей у будинку, а не тільки вкрадуть їхню їжу. Звісно, пес помилявся щодо цього. Нам усім добре відомо, що сміттярі не їдять людей. Але висновки пса були в певному сенсі логічними, зважаючи на доступні йому факти. У цьому оповіданні йшлося про справжнього песика. І я не раз спостерігав за ним та намагався проникнути в його голову та уявити, як він бачив світ. Звісно ж, вирішив я, пес бачить світ зовсім не так, як я, загалом не так, як будь-хто з людей. І тоді я задумався, можливо, кожна людина живе у своєму неповторному світі, приватному світі, світі, який значно відрізняється від тих, які населяють та сприймають інші люди. Це змусило мене задатися запитанням: якщо реальність різниться від людини до людини, то чи можемо ми говорити про реальність в однині, а чи нам слід вести мову про множинні реальності? І якщо існують множинні реальності, то чи є деякі з них більш істинними (реальнішими), ніж інші? Як щодо світу шизофреника? Можливо, він настільки ж реальний, як і наш світ. Можливо, ми не можемо сказати, що опираємося на реальність, а він ні. Можливо, нам слід натомість сказати, що його реальність настільки відрізняється від нашої, що він не може нам її пояснити, а ми не можемо пояснити свою реальність йому. Проблема тоді полягає в тому, що якщо світи сприймаються занадто по-різному, відбувається зрив комунікації …і тут криється справжнє захворювання.

Одного разу я написав оповідання про чоловіка, який поранився і його забрали в лікарню. Коли його почали оперувати, то виявилось, що він андроїд, а не людина, але він про це не здогадувався. Вони змушені були йому про це сповістити. Миттєво пан Гарсон Пул довідався, що його реальність складалася з перфорованої стрічки, що перемотувалася з однієї бобіни на іншу в його грудях. Захоплений цим, він почав заповнювати одні перфоровані отвори й пробивати інші. І в ту ж мить його світ змінився. Зграя качок пролетіла через кімнату, коли він додав новий отвір у стрічці. Нарешті він взагалі розрізав стрічку, унаслідок чого світ просто зник. Однак він також зник для інших персонажів цього оповідання… що є безглуздям, якщо ви добре про це подумаєте. Якщо, звісно ж, інші персонажі не були просто ефектами його перфорованої фантазії. Саме так, на мою думку, і було.

Пишучи романи та оповідання, які запитували «Що таке реальність?», я завжди сподівався одного дня отримати відповідь. На це ж сподівалася й більшість моїх читачів. Роки минали. Я написав більш як тридцять романів та понад сто оповідань, і все ж я й досі не міг розібратися, що таке реальність. Одного дня студентка університету з Канади попросила мене дати визначення реальності для її реферату з філософії. Вона хотіла відповідь, що вкладалася б в одне речення. Я трохи подумав і нарешті сказав: «Реальність – це те, що не зникає навіть тоді, коли ви перестаєте в нього вірити». Це все, на що я спромігся. Це було у далекому 1972 році. Відтоді мені так і не вдалося дати більш точне визначення реальності.

Утім, проблема, про яку я веду мову, цілком реальна. Це не просто інтелектуальна забавка. Оскільки сьогодні ми живемо в суспільстві, у якому фальшиві реальності продукуються медіа, урядами, великими корпораціями, релігійними групами, політичними групами – й існують електронні прилади, які доносять ці псевдосвіти прямісінько в голови читачів, глядачів, слухачів. Інколи, коли я спостерігаю, як моя одинадцятилітня дочка дивиться ТБ, я задумуюсь, чого саме її вчать. Ідеться про зведення на манівці. Подумайте про це: ТБ-програму, зроблену дорослими, дивиться мала дитина. Велику частину того, що відбувається та говориться в телевізійній драмі, дитина найімовірніше сприймає помилково. Можливо, помилково сприймається все. А ще справа в тому, наскільки істинною є ця інформація, навіть якщо її розуміти правильно? Як середньостатистична комедія співвідноситься з реальністю? Як щодо шоу про діяльність поліції? Автомобілі постійно вириваються з-під контролю, розбиваються та спалахують. Поліцейські завжди порядні й завжди вкінці здобувають перемогу. Зверніть увагу на цей момент: поліція завжди виграє. Який треба зробити з цього висновок? Не варто чинити опір владі, і навіть якщо ти спробуєш, то зазнаєш поразки. Послання тут – будь пасивним. І йди на співпрацю. Якщо офіцер Баретта просить вас надати інформацію, краще надайте, адже офіцер Баретта хороша людина і йому можна довіряти. Він любить вас і ви повинні любити його у відповідь.

Тому я питаю у своїх творах: «Що є реальним?». Оскільки нас без зупинки бомбардують псевдореальності, сфабриковані дуже розумними людьми, що використовують надзвичайно просунуті електронні технології. Справа не в тому, що я не довіряю мотивам, які ними рухають. Я не довіряю їхній владі. А в них її багато. І це неймовірна влада: влада створювати цілі всесвіти, всесвіти свідомості. Я повинен знати. Я роблю те ж саме. Це моя робота – створювати всесвіти як основу кожного з моїх романів. І мені доводиться будувати їх таким чином, щоб вони не розлетілися на шматки через два дні. Чи принаймні так сподіваються мої редактори. Однак я розкрию вам таємницю: мені подобається будувати світи, які таки розлітаються на шматки. Мені подобається бачити, як вони розлазяться в різні боки, і мені подобається спостерігати, як персонажі в моїх романах дають собі раду з цією проблемою. У мене таємна любов до хаосу. Його має бути більше. Я не вірю, – і я абсолютно не жартую, коли це кажу, – що порядок та стабільність є завжди добром, у суспільстві чи у всесвіті. Усе старе, усе закостеніле має дати дорогу новому життю й народженню нових речей. Перш ніж зможуть народитися нові речі, старі повинні згинути. Усвідомлювати це страшно, оскільки це означає, що зрештою нам доведеться розлучитися з усім, що нам знайоме. А від цього боляче. Але це частина загального сюжету життя. Якщо нам не вдається пристосуватися до змін, ми починаємо вмирати, всередині себе. Я стверджую, що об’єкти, звичаї, звички та способи життя повинні померти, аби могла жити автентична людина. Адже найважливішою є саме людина, життєздатний, гнучкий організм, який може адаптуватися, сприймати нове та давати собі з ним раду.

Не дивно, що це говорю я, адже я живу поряд із Діснейлендом, де постійно додаються нові атракціони та знищуються старі. Діснейленд – це організм, що еволюціонує. Упродовж багатьох років у них був так званий “Симулякр Лінкольна», який, зовсім як справжній Лінкольн, був тільки тимчасовою формою, що спочатку набуває матерії та енергії, а потім її втрачає. Те ж саме стосується й кожного з нас, подобається вам це чи ні.

Досократівський давньогрецький філософ Парменід навчав, що єдино реальними є речі, які ніколи не змінюються… а досократівський давньогрецький філософ Геракліт навчав, що все змінюється. Якщо ви складете до купи обидва ці твердження, то отримаєте в результаті – не існує нічого реального. Ці міркування можна продовжити в дуже захопливийий спосіб: Парменід ніколи не міг існувати, адже він старів та помер і зник, а отже, відповідно до його власних філософських поглядів, він не існував. І, можливо, Геракліт мав рацію, не забуваймо цього. Тоді якщо Геракліт мав рацію, то Парменід існував, а отже, відповідно до філософії Геракліда, можливо мав рацію Парменід, оскільки Парменід задовільняв усі умови, усі критерії, якими Геракліт визначав реальність речей.

Я звертаюся до цього випадку просто як до ілюстрації того, що як тільки ви починаєте запитувати, що є зрештою реальним, ви одразу починаєте верзти дурниці. Зенон довів, що рух є неможливим (правду кажучи, він лише уявив собі, ніби довів це; йому не вистачало того, що технічно називається «теорією меж»). Дейвід Г’юм, найбільший скептик серед філософів, якось зауважив, що після того, як зібрання скептиків проголосило правдивість скептицизму як філософії, усі учасники зібрання все ж таки залишили кімнату через двері, а не через вікно. Я розумію, що хотів сказати Г’юм. Суворі філософи не ставилися серйозно до того, що вони проголошували.

Однак я вважаю, що питання визначення того, що є реальним – це серйозне питання, навіть життєво важливе. І десь у ньому криється інше запитання – визначення того, що являє собою автентична людина. Бомбардування псевдореальностями починає дуже швидко продукувати неавтентичних людських істот, людей-підробок, таких же фальшивих, як і інформація, що тисне на них зусібіч. Таким чином мої дві теми є насправді однією темою. У цій точці вони об’єднуються. Фальшиві реальності створять фальшивих людей. Або ж фальшиві люди породять фальшиві реальності і тоді продадуть їх іншим людям, перетворивши їх врешті-решт на підробки самих себе. Таким чином ми отримуємо фальшивих людей, що продукують фальшиві реальності й потім спродують їх іншим фальшивим людям. Це просто дуже велика версія Діснейленду. Ви можете насолоджуватися Піратськими гірками або Симулякрами Лінкольна чи Дикими гірками пана Рапохи – ви можете насолоджуватися усіма ними, але жоден із них не є істинним.

У своїх писаннях я так зацікавився фальшивками, що врешті-решт я винайшов поняття фальшивої фальшивки. Скажімо, у Діснейленді є фальшиві птахи, що приводяться в рух електричними моторами і крякають та кричать, коли ти проходиш повз них. Припустімо, однієї ночі ми б пробралися у парк зі справжніми птахами й замінили ними фальшивки. Уявіть собі, який жах охопив би працівників Диснейленду, коли б вони викрили цю підміну. Справжні птахи! І, можливо, певного дня навіть реальні гіпопотами та леви. Заціпеніння. Якась лиховісна сила підступно перетворює парк із нереального в реальний. Наприклад, уявіть собі, що Маттергорн перетворився б на справжню гірську вершину, укриту снігом. А що, якби усе це місце, завдяки чуду всесильного та всемудрого Бога, миттю, ви б не встигли навіть оком змигнути, перетворилося на щось, що не піддається тлінню? Їм довелося б закритись.

У «Тімеї» Платона Бог не створює всесвіт, як це робить християнський Бог. Він просто одно дня його знаходить. Цей всесвіт знаходиться в стані повного хаосу. Бог розпочинає працювати, щоб перетворити хаос на порядок. Мені подобається ця ідея, і я пристосував її до своїх інтелектуальних потреб: що якщо наш всесвіт розпочався як щось не цілком реальне, як своєрідна ілюзія, як цього навчає індуїстська релігія, і Бог, з любові та доброти до нас, повільно та таємно перетворює його на щось реальне?

Ми б не помічали цієї трансформації, оскільки від самого початку не усвідомлювали б, що всесвіт був ілюзорним. Технічно – це гностична ідея. Гностицизм – це релігія, якою захоплювалися євреї, християни та погани впродовж багатьох віків. Мене не раз звинувачували в тому, що в мене гностичні ідеї. Напевне, це правда. В інші часи мене б спалили на вогнищі. Однак деякі з їхніх ідей мене дуже інтригують. Одного разу, коли я читав про гностицизм у «Британіці», мені потрапила на очі згадка про гностичний кодекс, що називався «Нереальний світ і аспекти його неіснуючого всесвіту», ідея, від якої я міг хіба безпорадно розреготатися. Якій людині спало б на думку написати щось про те, що, як вона знає, не існує, і як може те, що не існує, мати якісь аспекти? Але тоді я усвідомив, що писав про такі речі впродовж більш як двадцяти п’яти років. На мою думку, на тему, яка не існує, можна багато чого сказати. Один мій товариш якось опублікував книгу, що називалася «Змії островів Гаваї». Кілька бібліотек замовили його книгу. Що ж, на Гаваях немає змій. Усі сторінки цієї книги були порожніми.

Звісно, наукова фантастика не претендує на те, що описані нею світи є реальними. Саме тому ми називаємо її художньою літературою. Читача заздалегідь попереджають, щоб він не вірив у те, що він прочитає. Схожим чином відвідувачі Диснейленду розуміють, що пан Рапоха не існує і що пірати рухаються завдяки мотору, реле, електронним перемикачам та іншим механізмам. Ніхто не намагається вас обдурити.

І все ж якимось чином певним реальним способом, багато з того, що з’являється під назвою «наукова фантастика» є правдою. Можливо не буквальною правдою, я так вважаю. На нас насправді не напали істоти з іншої зоряної системи, як це відбувається у «Зустрічах третього ступеня». Виробники цього фільму й не прагнули, щоб ми в це повірили. Чи, може, хотіли?

І, що більш важливо, якщо вони таки хотіли це сказати, чи є це твердження правдивим? Ось у чому питання: не в тому, чи автор або продюсер вірили в це, а в тому, чи це правда? Оскільки цілком випадково, шукаючи хорошу історію, науковий фантаст чи сценарист може натрапити на істину… хоча й збагне це лише згодом.

Базовий спосіб маніпуляції реальністю полягає в маніпуляції словами. Якщо ти можеш управляти значенням слів, ти можеш контролювати людей, які змушені ці слова використовувати. Джордж Орвелл дуже чітко показав це у своєму романі «1984». Інший спосіб контролю за свідомістю людей полягає в тому, щоб контролювати їхнє сприйняття. Якщо ти можеш змусити їх бачити світ так, як його бачиш ти, то вони будуть думати так, як ти. Розуміння слідує за сприйняттям. Як же змусити їх бачити ту реальність, яку бачиш ти? Урешті-решт це лише одна реальність із багатьох. Головною складовою тут є образ, картинки. Саме тому телебачення має таку неймовірну здатність впливати на свідомість молодих. Слова та картинки синхронізуються. Можливість повного контролю глядача існує, особливо юного глядача. Процес перегляду телепрограм – це своєрідне навчання уві сні. Електроенцефалограма людини, що дивитися телевізор, свідчить, що десь через півгодини мозок вирішує, що нічого не відбувається й переходить у гіпнотичний напівсон, випромінюючи альфа-хвилі. Це відбувається тому, що око рухається дуже мало. На додачу більшість інформації є графічною і тому сприймається правою півкулею, а не лівою, де сконцентрована людська свідомість. Нещодавні експерименти показують, що більшість із того, що ми бачимо по телебаченню, сприймається підсвідомо. Ми лише уявляємо, що ми свідомо бачимо те, що там відбувається. Основна частина інформації уникає нашої уваги. Цілком буквально, після кількох годин перегляду ТБ ми не знаємо, що ж саме ми бачили. Наші спогади фальшиві, як наші спогади про сни. Прогалини заповнюються ретроактивно. І фальшуються. Не усвідомлюючи того, ми взяли участь у створенні підробленої реальності, а потім покірно згодували її самим собі. Ми стали співучасниками свого власного фатуму.

І – я стверджую це як професійний письменник-фантаст – продюсери, сценаристи та режисери, які створюють ці відео-й аудіосвіти не знають, яка частина їхнього змісту є правдивою. Іншими словами, вони є жертвами своїх власних творив, разом із нами. Відповідаючи за себе, я не знаю, ані скільки з того, що я написав, є правдивим, ані які часини (якщо такі взагалі існують) є правдою. Це потенційно смертельна ситуація. Ми маємо художні твори, що вдають із себе правду, і правду, що вдає з себе художню вигадку. Перед нами небезпечний збіг, небезпечна мішанина. І найімовірніше це все ненавмисне. Правду кажучи, це також частина проблеми. Ви не можете законним чином змусити автора правильно визначати свої твори, як консервований пудинг, інгредієнти якого усі перераховані на етикетці…ви не можете змусити його визначити, яка частина є правдою, а яка ні. Адже він і сам не знає.

Стає моторошно, коли ви включаєте якийсь епізод у свій роман, вважаючи його звичайною вигадкою, а потім дізнаєтеся, можливо, через багато років, що все це правда. Дозвольте навести вам приклад. Я сам цього не можу зрозуміти. Можливо, у вас виникне якась теорія. Я пас.

У 1970-му році я написав роман, що називався «Лийтесь сльози, сказав поліцейський». Одним із персонажів там є дев’ятнадцятирічна дівчина, на ім’я Кеті. Її чоловіка звати Джек. Складається враження, що Кеті працює на злочинне підпілля, однак пізніше, коли ми заглиблюємося в сюжет, виявляється, що насправді вона працює на поліцію. У неї роман з одним поліцейським. Цей персонаж – чистісінька вигадка. Або принаймні я так думав.

У будь-якому випадку в переддень Різдва 1970-го року я зустрів дівчину, на ім’я Кеті – на цей час я вже закінчив роман, щоб ви розуміли. Їй було дев’ятнадцять. Її хлопця звали Джек. Незабаром я довідався, що Кеті торгувала наркотиками. Кілька місяців я намагався переконати її відмовитися від дилерства. Я знову і знову попереджав її, що її можуть викрити. Тоді, одного вечора, коли ми саме направлялися разом у ресторан, Кеті зупинилася перед порогом і сказала: «Я не можу туди зайти». У ресторані сидів один поліцейський, якого я знав. «Я повинна сказати тобі правду, – сказала Кеті. – У мене з ним роман».

Звісно ж, це дивні збіги. Можливо, у мене просто спрацювала інтуїція. Але ця загадка стає ще більш заплутаною. Те, що сталося потім, зовсім збиває мене з пантелику. Це трапилося через чотири роки.

У 1974-му році цей роман був опублікований у видавництві Doubleday. Якось пополудні я розмовляв зі своїм священиком, я єпископалець, і між іншим згадав у розмові важливу сцену ближче до кінця роману, у якій персонаж на ім’я Фелікс Бакмен зустрічає чорношкірого незнайомця на цілодобовій заправці, і вони розговорюються. Поки я все детальніше і детальніше описував цю сцену, мій священик все більше хвилювався. Нарешті він сказав: «Це сцена з «Книги діянь», з Біблії! У «Книзі діянь» людину, яка зустрічає чорношкірого на дорозі, звати Філіп – так само, як і тебе». Ця схожість так засмутила отця Реша, що він ніяк не міг згадати, де саме шукати цей уривок в Біблії. Прочитай «Книгу діянь», сказав він мені. «Ти погодишся зі мною. Все сходиться до найдрібніших деталей».

Я подався додому й перечитав цю сцену в «Діяннях». Так, отець Реш не помилявся; сцена з мого роману була очевидним переказом відповідної сцени з «Книги діянь»… Однак варто зауважити, що я ніколи не читав «Діянь». Проте загадка лише поглиблювалась. У «Книзі діянь» високого посадовця, який арештував та допитував апостола Павла, звали Фелікс – так як і мого персонажа. Мій персонаж, Фелікс Бакмен, також був високим посадовцем у поліції. Більш того, у моєму романі він займає ту ж позицію, що й Фелік із «Книги діянь» – остаточної влади. У моєму романі також є розмова, яка сильно нагадує розмову між Феліксом та Павлом.

Що ж, я вирішив перевірити наявність подальших збігів. Головного героя мого роману звати Джейсон. Я дістав покажчик до Біблії, щоб перевірити, чи хтось, на ім’я Джейсон, з’являвся на сторінках Біблії. Я не міг такого пригадати. Що ж, чоловік на ім’я Джейсон з’являється в Біблії раз і тільки раз. І з’являється він саме в «Книзі діянь». На додачу, так немов хтось вирішив доконати мене цими збігами, у моєму романі Джейсон утікає від представників влади й знаходить притулок в одній оселі, а в «Книзі діянь» чоловік, на ім’я Джейсон, переховує в себе втікача – це цілковите перевертання ситуації, описаної в романі, так, немов загадковий Дух, відповідальний за все це, вирішив із мене посміятися.

Фелікс, Джейсон та зустріч на дорозі з чорношкірим чоловіком, цілковитим незнайомцем. У «Книзі діянь» апостол Філіп охрещує чорношкірого, який покидає його радіючи. У моєму романі Фелікс Бакмен шукає в чорношкірого незнайомця емоційної підтримки, адже сестра Фелікса Бакмена щойно померла й психологічно він розсипається на шматки. Чорношкірий чоловік підбадьорює Бакмена, і хоча Бакмена не переповнює радість, принаймні з його очей більше не ллються сльози. Він летів додому, ридаючи через смерть своєї сестри, і йому просто необхідною була підтримка якоїсь людини, навіть цілковитого незнайомця. Це зустріч двох незнайомців на дорозі, яка змінює життя одного з них – як у романі, так і у «Книзі діянь». І, врешті, останній жарт від таємничого Духу: ім’я Фелікс латиною означає «щасливий». Я не знав цього, коли писав роман.

Уважне вивчення мого роману дозволяє виявити, що з причин, які я навіть не намагатимусь пояснити, я зумів переказати кілька основних подій з певної частини Біблії, і навіть використав правильні імена. Як можна це пояснити? Усе це я виявив чотири роки тому. Усі ці чотири роки я ламав собі голову над теорією, яка могла б це все пояснити, але так і не зміг. І в мене великі сумніви, що мені це коли-небудь вдасться.

Але загадки на цьому не закінчилися, як я собі гадав. Два місяці тому пізно вночі я подався до поштової скриньки, щоб відправити листа, а також, щоб насолодитися виглядом церкви Св. Йосифа, що знаходиться навпроти його будинку. Я помітив чоловіка, що підозріло вештався біля припаркованого авто. Було схоже на те, що він намагався викрасти автомобіль або вкрасти щось із автомобіля; коли я повертався від скриньки, чоловік заховався за деревом. Скорившись миттєвому пориву, я підійшов до нього і запитав: «У чому справа?».

«У мене закінчився бензин, – сказав чоловік. – І в мене немає ні гроша».

Неймовірно, адже я раніше ніколи такого не робив, але я дістав свій гаманець, вийняв звідти гроші й подав йому. Ми потисли один одному руки, і він запитав, де я живу, щоб він міг мені пізніше повернути гроші. Я повернувся у квартиру й тоді усвідомив, що гроші йому не допоможуть, адже поблизу не було жодної заправки. Тому я повернувся, уже на машині. У цього чоловіка в багажнику була металева каністра, і разом ми поїхали в моїй машині до заправки, що працювала цілодобово. Незабаром ми вже стояли там, два незнайомці, поки робітник станції наповнював каністру. І раптом я усвідомив, що це була сцена з мого роману – роману, який я написав вісім років тому. Цілодобова заправка була точнісінько такою, якою я бачив її собі своїм внутрішнім оком, коли писав цю сцену – сяйво білого світла, працівник заправки – і тут я побачив те, чого не помічав раніше. Незнайомець, якому я допомагав, був чорношкірим.

Ми подалися назад до його знерухомленої машини з бензином, потисли один одному руки і я повернувся у свою квартиру. Я більше ніколи його не бачив. Він не міг мені повернути гроші, адже я не сказав йому ані номер своєї квартири, ані своє ім’я. Я був страшенно приголомшений цим досвідом. Я буквально пережив сцену зовсім так, як вона відбулася в моєму романі. Іншими словами, я пережив своєрідне повторення сцени з «Книги діянь», де Філіп зустрічає на дорозі чорношкірого чоловіка.

Як усе це пояснити?

Відповідь, на яку я здобувся, можливо, не правильна, але це єдина відповідь, яка в мене є. Вона стосується часу. Ось моя теорія: у певному важливому сенсі час не є реальним. Або, можливо, він реальний, але не таким чином, як ми його сприймаємо або ж його собі уявляємо. Мене переповнювала гостра, цілковита впевненість (я і досі її відчуваю), що попри всі зміни, які ми бачимо, в основі мінливого світу лежить певний незмінний ландшафт: і що цей невидимий ландшафт, що лежить в основі, є часом Біблії, а саме періодом, що безпосередньо слідував за смертю та воскресінням Ісуса, іншими словами, періодом написання «Книги діянь».

Парменід би мною гордився. Я вдивлявся в незмірно мінливий світ і заявив, що в його основі лежить світ вічний, незмінний та абсолютно реальний. Але як це трапилося? Якщо справжній час – це приблизно 50-тий рік нашої ери, чому ми бачимо 1978-ий рік н.е.? І якщо ми насправді живемо в Римській імперії, десь у Сирії, то чому перед нашими очима Сполучені Штати?

У Середні віки виникла теорія, яку я зараз вам перекажу. Ця теорія стверджує, що Лихий, Сатана, є «Богом-мавпою». Що він створює фальшиві імітації творіння, автентичного творіння Бога, і потім замінює ними істинно створене. Чи здатна ця дивна теорія пояснити те, що трапилося зі мною? Чи варто нам вірити, що нас замкнули, що нас обвели круг пальця, що зараз не 1978 рік, а 50-ий… і Сатана звів фальшиву реальність, щоб підірвати нашу віру в друге пришестя Христа?

Уявляю себе на прийомі в психіатра. Психіатр запитує: «Який зараз рік?» А я відповідаю: «50-ий рік нашої ери». Психіатр блимає на мене очима й каже: «А де ви знаходитесь?» Я відповідаю: «У Юдеї». «А це що в біса таке?» – запитує психіатр. «Це частина Римської імперії», – змушений відповісти я. «Ви знаєте, хто сьогодні президент?» – запитав би психіатр, а я відповів би: «Прокуратор Фелікс». «Ви впевнені в цьому?» – запитав би психіатр, тим часом подаючи прихований сигнал двом велетням-санітарам. «Так, – відповів би я. – Хіба що він відмовився від посади і на його місце став прокуратор Фестус. Розумієте, Фелікс утримував апостола Павла впродовж…» «Хто вам це розповів?» – випалив би психіатр роздратовано, і я відповів би: «Святий дух». Після цього мене б замкнули в ізоляторі, і я б визирав із вікна, чудово розуміючи, як я там опинився.

Усе у цій розмові було б правдою в певному сенсі, однак неправдивим щодо нашого досвіду з іншого боку. Я чудово знаю, що зараз 1978-ий рік і президентом є Джиммі Картер, і що я живу в Санта-Ані, Каліфорнія, у Сполучених Штатах. Я навіть знаю, як дістатися від моєї квартири до Діснейленду, я б навіть сказав, що я ніяк не можу про це забути. І, звісно ж, Діснейленд не існував у часи апостола Павла.

Отже, якщо я змушу себе поводитися раціонально та розсудливо і таке інше, я змушений буду визнати, що існування Діснейленду (який, як я знаю, є реальним) доводить, що ми не живемо в Юдеї в 50-му році нашої ери. Я просто не можу собі уявити апостола Павла, який вертиться в гігантських чашках, поки пише своє перше послання до Коринтян, а паризьке телебачення знімає його на плівку. Апостол Павло ніколи б і близько не підійшов до Діснейленду. Лише діти, туристи та совєтські високопосадовці, які приїхали з візитом у США, ходять до Диснейленду. Апостоли цього не роблять.

Однак якимось чином, біблійний матеріал прокрався в моє несвідоме й прослизнув у мій роман, і знову ж таки з якоїсь причини я пережив у 1978 році сцену, яку я описав ще в 1970-му. Я намагаюсь сказати таке: існує внутрішня причина, принаймні в одному з моїх романів, що інша реальність, незмінна реальність, а саме та, про яку підозрювали Парменід та Платон, лежить в основі видимого феноменального світу змін, і якимось чином, у якийсь спосіб, самі того не очікуючи, ми можемо проникнути в неї. Або радше таємничий Дух може нас із нею звести, якщо він бажає, щоб ми бачили цей незмінний інший ландшафт. Минає час, минають тисячі років, однак у той же час, як ми бачимо цей сучасний світ, світ древності, біблійний світ ховається за ним, він усе ще там і все ще реальний. І так во віки віків.

Чи варто мені йти до кінця і розповісти вам решту цієї дивної історії? Саме так я і зроблю, адже я зайшов уже так далеко. Мій роман «Лийтесь, сльози», – сказав поліцейський» вийшов у видавництві Doubleday в лютому 1974-го року. Через тиждень після його виходу мені вирвали два зуби мудрості, вколовши пентасол натрію. Пізніше того дня в мене почались сильні болі. Моя дружина зателефонувала дантисту-хірургу, а він передзвонив в аптеку. Через півгодини у двері постукали: кур’єр з аптеки привіз знеболювальні. Хоча в мене була кровотеча, і я був хворим та ослабленим, я відчув потребу самому відчинити двері. Коли я відчинив двері, переді мною стояла молода жінка, на якій було сяюче золоте намисто, у центрі якого виблискувала рибина. З якоїсь причини мене загіпнотизувала ця лискуча золота рибина. Я забув про свій біль, про ліки, забув навіть, що переді мною стояла дівчина. Я просто витріщався на знак риби.

«Що це означає?» – запитав я її.

Дівчина торкнулася сяючої золотої рибки рукою і відказала: «Такий знак носили ранні християни». Після цього вона вручила мені пакунок із ліками.

У цю ж мить, поки я витріщався на знак риби і слухав її слова, я раптово пережив те, що, як я пізніше довідався, називається anamnesis – це грецький термін, який, буквально означає «втрата забуття». Я згадав, хто я і де я був. За якусь мить, я і оком не встиг зморгнути, як воно все повернулося до мене. І я не лише міг пригадати все це, але й міг це бачити. Дівчина була таємною християнкою, і я також. Ми жили в страху, що римляни нас викриють. Ми змушені були спілкуватися за допомогою таємних знаків. Вона щойно мені це повідомила, і це було правдою.

На якусь мить, хоча в це й важко повірити або пояснити, я побачив, як на горизонті танули далекі, схожі на в’язницю обриси ненависного Риму. Але, що значно важливіше, я пригадав Ісуса, який ще так недавно був із нами і який тимчасово нас покинув, але незабаром повернеться. Мене охопила радість. Ми таємно готувалися, щоб привітати його, коли він повернеться. Він покинув нас ненадовго. Але римляни цього не знали. Вони думали, що він мертвий, мертвий назавжди. Це було нашою великою таємницею, нашим радісним знанням. Попри все Христос мав повернутися, і наше блаженство та очікування були безмежними.

Хіба не дивно, що ця загадкова подія, це повернення втраченої пам’яті, трапилося всього через тиждень після виходу «Лийтесь, сльози», – сказав поліцейський»? І саме в «Лийтесь сльози…» міститься повторення характерів та подій із «Книги діянь», дії якої відбуваються в цілком певний момент часу – одразу по смерті Ісуса та його воскресінню – яке, як я згадав завдяки знаку золотої рибки, щойно відбулося.

Якби ви були на моєму місці і якби все це трапилося з вами, я впевнений, ви не могли б все це просто так забути. Ви б шукали теорію, яка могла б усе це пояснити. Ось уже чотири роки, як я перебираю одну теорію за іншою: циклічний час, заморожений час, позачасовий час, те, що називають «священним» на противагу «профанному» часові…Мені важко перерахувати всі теорії, які я випробував. Утім, в усіх теоріях була наявна одна константа: виходило на те, що повинен існувати таємничий дух, який має безпосереднє та близьке відношення до Христа, який може поселятися в людській свідомості, спрямовувати та сповіщати її, і навіть виражати себе через цих людей, навіть якщо вони цього й не усвідомлюють.

Коли я писав «Лийтесь сльози» у 1970-му році, зі мною трапилася одна незвична подія, яку я ще тоді вважав незвичною і яка не була буденною частиною мого письменства. Однієї ночі мені приснився сон, надзвичайно яскравий. І коли я прокинувся, я відчув примус – абсолютну необхідність – включити цей сон у текст роману саме в такому вигляді, у якому він мені наснився. Щоб точно записати цей сон, мені довелося написати одинадцять чорнових варіантів рукопису, аж поки я не був задоволений.

Я зараз процитую частину роману, саме в тому вигляді, як цей текст був опублікований. Зверніть увагу, чи цей сон вам ні про що не нагадує.

Краєвид навколо був брунатним та висохлим улітку у тій місцевості, де він мешкав у дитинстві. Він їхав верхи, і зліва до нього повільно наближався табун коней. На конях сиділи чоловіки в сяючих робах, кожна роба була іншого кольору. На голові у кожного з них сяяв у променях сонця гостроверхий шолом. Суворі витязі без поспіху проїхали повз нього, і поки вони його минали, він розгледів обличчя одного з них: стародавнє мармурове обличчя, жахливо древнього чоловіка з білою бородою, яка каскадами спадала додолу. Який у нього був міцний ніс! Яке шляхетне обличчя. Такий втомлений, такий серйозний, так не схожий на звичайних людей. Безперечно, він був королем.

Фелікс Бакмен дозволив їм проїхати. Він не мовив до них ні слова, і вони до нього не обізвалися. Вони всі рухалися в напрямку будинку, з якого він прийшов. У ньому закрився чоловік, самотня людина – Джейсон Тавернер, у тиші та темряві, без вікон, сам-один від тепер і на віки вічні. Просто сидячи, просто існуючи, у нерухомості. Фелікс Бакмен не зупинявся, рухаючись у напрямку відкритої рівнини. І тоді ззаду до нього долинув один-єдиний моторошний вереск. Вони убили Тавернера, і, бачачи, як вони увійшли, відчуваючи їх у тінях навколо, знаючи, що вони мали намір із ним зробити, Тавернер закричав.

У глибині свого єства Фелікс Бакмен відчув абсолютний та цілковито невимовний смуток. Але уві сні він не повернувся й не озирнувся назад. Нічого не можна було зробити. Ніхто б не зупинив процесію чоловіків у різнокольорових робах. Їм не можна було сказати «ні». У будь-якому разі все вже скінчилося. Тавернер був мертвим.

Цей уривок навряд чи нагадає вам про щось особливе, хіба що про загін поліцейських, які виконують вирок над правопорушником чи тим, кого вважають правопорушником. Не зрозуміло, чи Тавернер і справді скоїв якийсь злочин, чи вони просто вірять, що він скоїв злочин. У мене склалося враження, що він таки був винним, але те, що його довелося вбити, – це трагедія, жахлива та сумна трагедія. У романі цей сон змушує Фелікса Бакмена заплакати, і саме тому він підходить до чорношкірого чоловіка на заправній станції.

Через кілька місяців після публікації роману я натрапив на уривок із Біблії, до якого відсилає цей сон. Це книга Даниїла, 7:9:

«Бачив я, нарешті, що поставлені були престоли, і возсів Ветхий днями; одіяння на Ньому було біле, як сніг, і волосся глави Його – як чиста вовна; престіл Його – як полум’я вогню, колеса Його – палаючий вогонь. Вогненна ріка виходила і проходила перед Ним; тисячі тисяч служили Йому і тисячі тисяч стояли перед Ним; судді сіли, і розкрилися книги»

Сивочолий чоловік знову з’являється в Одкровенні 1:13:

«Я обернувся, щоб побачити…подібного до Сина Людського, одягненого в довгі ризи і підперезаного попід груди золотим поясом: голова Його і волосся білі, як біла вовна, як сніг; і очі Його, як полум’я вогняне; і ноги Його подібні до бронзи, ніби в печі розжарені, і голос Його, як шум вод великих».

А тоді знову 1:17:

«І коли я побачив Його, то впав до ніг Його, як мертвий. І Він поклав на мене правицю Свою і сказав мені: не бійся; Я є Перший і Останній, і живий; і був мертвий, і ось живий на віки віків, амінь; і маю ключі пекла і смерті. Отже, напиши, що ти бачив, і що є, і що буде після цього».

І, як Іоан Патмоський, я докладно записав усе, що бачив, у своєму романі. І все це було правдою, хоча у той час я й не знав, про кого йшлося в цьому описі:

…він розгледів обличчя одного з них: стародавнє мармурове обличчя, жахливо древнього чоловіка з білою бородою, яка каскадами спадала додолу. Який у нього був міцний ніс! Яке шляхетне обличчя. Такий втомлений, такий серйозний, так не схожий на звичайних людей. Безперечно, він був королем.

Звісно, він був королем. Це був сам Христос, що повернувся, щоб творити правосуддя. І це те, що він і робить у моєму романі: Він виносить свій вирок чоловікові, що зачинився в темряві. Чоловік, який зачинився в темряві, має бути Князем Зла, Силою Темряви. Як би ви його не називали, його час вийшов. Йому винесли вирок і прирекли. Фелікс Бакмен міг плакати через те, що сповнився смутком, але він знав, що з вердиктом не можна сперечатися. Тому він продовжував свою путь, не обертаючись і не озираючись назад, чуючи лише крик страху та поразки: крик знищеного зла.

Таким чином у моєму романи були епізоди з інших частин Біблії, не лише з «Книги Діянь». Якщо їх розшифрувати, то мій роман оповідає про щось інше, ніж може видатися спочатку (у що нам не варто тут вдаватися). Ось у чому полягає справжня оповідь: друге пришестя Христа, який тепер є королем, а не стражденним слугою. Суддею, а не жертвою несправедливого суду. Усе перевернулося. Головним послання мого роману, хоча я цього й не знав, була пересторога сильним світу цього: вас скоро судитимуть та винесуть вирок. Кого саме це стосувалося? Що ж, я насправді не знаю, або, радше, волів би не говорити. Я не знаю напевне, лише відчуваю інтуїтивно. А цього не достатньо, щоб продовжувати, тому я притримаю свої думки при собі. Однак ви можете запитати себе, які політичні події відбулися в нашій країні між лютим та серпнем 1974-го року. Запитайте себе, кого судили та кому винесли вирок, і хто упав, як палаюча зоря в царство руїни та зневаги. Наймогутніша людина у світі. І я йому співчуваю з такою ж силою, з якою я співчував, коли бачив той сон. «Цей бідолашний чоловік, – якось сказав я своїй дружині, а на моїх очах бриніли сльози, – замкнутий у темряві, грає на піаніно сам собі серед ночі, самотній та пройнятий страхом, наділений знанням того, що гряде».

Заради Бога, давайте пробачимо йому, нарешті. Однак те, що було зроблено йому та його людям – «усій президентській раті», як кажуть, – мало статися. Але тепер усе скінчилося, і його потрібно знову випустити на сонце; жодну істоту, жодну особу не можна закривати в темряві назавжди, сковану страхом. Це не по-людськи.

Приблизно у той час, коли Верховний суд вирішив передати касети з записами Ніксона спеціальному прокуророві, я сидів у китайському ресторані у Йорба-Лінда, містечку в Каліфорнії, де Ніксон ходив до школи, де він виріс, де працював у гастрономі, де на його честь назвали парк, ну і, звісно ж, там стоїть дім Ніксона, звичайний дерев’яний будиночок і так далі. У печиві, яке мені дісталося, було таке пророцтво:

«Усе таємне стане явним».

Я відіслав цю смужку паперу в Білий Дім, зазначивши, що китайський ресторан знаходився за милю від колишнього дому Ніксона. Я написав: «Мені здається, трапилася помилка. Випадково мені дісталося пророцтво пана Ніксона. У нього раптом немає мого?» Я так і не дочекався відповіді від Білого дому.

Як я вже говорив, автор твору, який вважається художньою вигадкою, може написати правду і сам цього не знати. Процитуємо Ксенофонта, іншого досократівського філософа: “Навіть якщо людині пощастить висловити істину, вона цього не знатиме, адже всі речі покриті пеленою видимостей». А Геракліт додав до цього: «Природа речей має звичку приховувати себе». У. С. Гілберт, учасник «Гілберт та Салліван», висловив це таким чином: «Усі речі світу – не більше ніж омана, молоко без жиру вдає, що воно сметана». Звідси треба зробити висновок, що ми не можемо довіряти нашим відчуттям і навіть нашому розуму. Я думаю, що люди, які були сліпими від народження і яким раптом повернувся зір, дуже здивуються, виявивши, що об’єкти видаються все меншими й меншими в міру того, як ви від них віддаляєтесь. З точки зору логіки, цьому немає причини. Ми, звісно, приймаємо це, бо ми так звикли. Ми бачимо, як об’єкти зменшуються, однак ми знаємо, що насправді вони залишаються того ж розміру. Таким чином навіть середньостатистична прагматична людина застосовує певну міру абстрагування щодо того, що їм говорять їхні очі та вуха.

Мало робіт Геракліта дійшло до наших днів, а те, що дійшло, важко піддається розумінню, але Фрагмент 54 прозорий та важливий: «Прихована структура керує видимою структурою». Це означає, що Геракліт вірив, що істинний краєвид ховала пелена видимості. Він також, можливо, підозрював, що час у певному сенсі не був тим, чим він видавався, оскільки у Фрагменті 52 він сказав: «Час – це дитя, що грає, грає в шахи; і цьому дитинчаті належить королівство». Це, безперечно, шифровка. Але він також сказав у Фрагменті 18: «Якщо ви не сподіваєтесь, то ніколи не відкриєте несподіване; його неможливо виявити і до нього не веде жодна стежина». Едвард Гассі в науковому дослідженні «Досократики», говорить:

«Якщо Геракліт так наполягає на відсутності здатності до розуміння в більшості людей, то не видається дивним, що він пропонує подальші вказівки на те, як проникнути до істини. Розмова про відгадування загадок вказує на те, що тут необхідне певне осяяння, підвладне людині… Істинна мудрість, як ми вже бачили, тісно пов’язується з Богом, а це означає, що, оволодіваючи мудрістю, людина стає такою, як Бог, або частиною Бога.»

Це цитата не з релігійної і не з теологічної книжки. Це аналіз стародавніх філософів з «Лекції з античної філософії» в Оксфордському університеті. Гассі показує, що для цих стародавніх філософів не було різниці між філософією та релігією. Перший значний квантовий стрибок у грецькій філософії здійснив Ксенофан з Колофону, який народився в середині шостого століття до нашої ери. Ксенофан, не звертаючись до жодного іншого авторитету, окрім свого власного розуму, говорить:

«Існує тільки один бог, який не схожий на смертних істот ані своїм тілом, ані у своїх думках. Він усе бачить, він про все думає, він все чує. Він завжди залишається непорушним в одному й тому ж місці; йому не пасує рухатися ані туди, ані сюди».

Це тонке та софістиковане поняття Бога, яке, очевидно, не мало попередників серед інших грецьких філософів. «Аргументи Парменіда, здається, показують, що уся реальність – це і справді наша свідомість», пише Гассі, «або об’єкт думки у свідомості». Що стосується самого Геракліта, він каже: «У Геракліта дуже важко зрозуміти, наскільки задуми у свідомості Бога відрізняються від їхніх утілень у світі, або й навіть наскільки свідомість Бога можна відділити від світу». Подальший крок, який робить Анаксагорас, мене завжди захоплював. «Анаксагорас схилявся до теорії мікроструктури матерії, яка робила її, певним чином, загадкою для людського розуму». Анаксагорас вірив, що все у світі визначалося Свідомістю. Цих мислителів не можна назвати дітвацькими, вони далеко не примітиви. Вони сперечалися про серйозні речі й вивчали погляди один одного зі сміливою запопадливістю. Лише в часи Арістотеля їхні погляди були зведені до того, що ми влучно, але помилково, можемо назвати кострубатістю. Підсумок переважної більшості досократичної теології та філософії зводиться до такого: космос не є тим, чим видається, а те, чим він є, на найглибшому рівні, являє собою те ж, чим на найглибшому рівні є сама людина – назвіть це свідомістю або душею, це щось єдине, що живе і думає, і лише видається, що воно множинне і матеріальне. Більшість таких поглядів доходять до нас через доктрину Логоса в християнстві. Логос був заразом тим, що думає, і тією річчю, про яку він думав: заразом думаючою істотою та самою думкою. Таким чином, всесвіт – це мислитель та думка, і оскільки ми є його, Логоса, частиною, ми як людські істоти, в кінцевому підсумку, є думками того мислителя, який їх подумав.

Отже, якщо Бог думає про Рим близько 50-го року нашої ери, то Рим близько 50-го року нашої ери існує. Всесвіт – це не накручений годинник, де Бог – це рука, яка його накручує. Всесвіт – це не електронний годинник, де Бог – це батарея, яка його живить. Спіноза вірив, що всесвіт – це тіло Бога, що простягається в просторі. Але задовго до Спінози – за дві тисячі років до нього – Ксенофан сказав: «Без жодних зусиль він править усіма речами лише за допомогою своєї думки» (Фрагмент 25).

Ті з вас, хто читав мій роман «Убік», знає, що загадкова істота, або розум, або сила на ім’я Убік, розпочинається як серія дешевих та вульгарних реклам, але врешті може сказати:

«Я Убік. Перш ніж був всесвіт, є я. Я створив сонця. Я створив світи. Я створив життя і ті місця, які вони населяють. Я рухаю ними сюди-туди. Вони міняють своє місцеперебування так, як я їм наказую. Я – світ і моє ім’я ніколи не вимовляють, ім’я, яке ніхто не знає. Мене називають Убік, але це не моє ім’я. Я буду завжди».

Із цих слів стає очевидним, ким та чим є Убік. Він безпосередньо стверджує, що він є словом, тобто висловлюючись інакше, Логосом. У німецькому перекладі трапився один із найцікавіших курйозів, які мені будь-коли доводилося бачити. Не доведи Господи, щоб чоловікові, який перекладав мій роман «Убік» німецькою, випало колись перекладати з койне на німецьку «Новий Заповіт». У нього нормально виходило, аж поки він не натрапив на речення «Я є слово». Це збило його з пантелику. «Що автор хотів цим сказати?» – напевне подумав він, оскільки він, здається, не був знайомий із доктриною Логоса. Тому він зробив максимум того, на що був здатний. У німецькому виданні Верховна Істота, яка сотворила сонця, світи, життя та місця, які вони населяють, говорить про себе:

«Я бренд-нейм»

Думаю, якби він перекладав Євангеліє від Іоана, то ми отримали б щось в такому дусі:

На початку часів бренд-нейм уже існував. Бренд-нейм перебував із Богом і чим був Бог, тим був і бренд-нейм.

Вам може видатися, що я передаю вам вітання не лише з Діснейленду, але й від Мортімера Снерда. Така доля чекає на кожного автора, який сподівався включити теологічні мотиви у свої твори. “Бренд-нейм, отже, був із Богом від самого початку, і через нього сталися усі речі; і жодна річ не сталася без нього.” Можете попрощатися зі шляхетними амбіціями. Сподіваюся, що в Бога є почуття гумору.

Чи, може, мені варто було сказати, що у бренд-нейму є почуття гумору.

Як я вже говорив раніше, дві теми, які найбільше мене хвилюють у моїх творах – це «що таке реальність?» і «що таке автентична людська істота?». Я впевнений, вам уже зараз очевидно, що я не зумів дати відповідь на перше запитання. Мене переслідує незмінне передчуття, що якимось чином світ Біблії є буквально реальним, але вкритим пеленою ландшафтом, який ніколи не змінюється, схований від нашого зору, але доступний нам через одкровення. Це все, на що я спроможний, – суміш містицизму, розумувань та віри. Мені хотілося б, однак, сказати дещо про риси автентичної людини. У цьому напрямку в мене були певні ймовірні відповіді.

Автентична людина – це той із нас, хто інстинктивно знає, що йому не варто робити, і, на додачу, він чинитиме цьому опір. Він відмовиться це зробити, навіть якщо це накличе жахливі наслідки на нього та тих, кого він любить. Це для мене найбільш героїчна риса звичайних людей. Вони кажуть «ні» тирану і спокійно приймають наслідки такого опору. Їхні вчинки можуть бути маленькими і майже завжди непомітними, непоміченими історією. Їхні імена не пам’ятають, і вони й не розраховують, що їхні імена пам’ятатимуть. Я бачу їхню автентичність дещо по-своєму: не в їхній готовності чинити великі героїчні вчинки, а в їхніх мовчазних відмовах. У ґрунті речі, їх не можна змусити бути тим, чим вони не є.

Влада фальшивих реальностей, що бомбардують нас сьогодні – ці навмисне сфабриковані фальшивки не проникають до сердець справжніх людей. Я спостерігаю за дітьми, які дивляться телевізор, і спочатку мене охоплює страх від того, чого їх навчають, але тоді я усвідомлюю: їх не вдасться зіпсувати або знищити. Вони дивляться, вони слухають, вони розуміють і тоді, де і коли це необхідно, вони відкидають. У дитячій здатності протистояти омані є щось неймовірно потужне. У дитини найчистіше око, найтвердіша рука. Тому торгаші, промоутери даремне намагаються завоювати вірність цих маленьких людей. Звісно, компанія з виробництва пластівців може продати неймовірні кількості джанк-сніданків, а мережі гамбургерних та продавці хот-догів можуть збути незліченні кількості фаст-фудівських страв дітям, однак їхні серця б’ються рівно, недосяжні й не обмануті. Сьогодні дитина може виявити брехню швидше, аніж найрозумніший дорослий два десятиліття тому. Коли я хочу знати правду, я питаю у своїх дітей. Вони в мене не запитують. Я звертаюсь до них.

Одного дня мій чотирирічний син Крістофер грався біля мене, і його мати та я, двоє дорослих, почали обговорювати постать Ісуса в Євангеліях. Крістофер на мить до нас обернувся і сказав: «Я рибалка. Я ловлю рибу заради риби». Він грався з металічним ліхтариком, який мені хтось дав і який я ніколи не використовував… і тут я зрозумів, що ліхтарик мав форму рибини. Мені цікаво, які думки вкладалися в душу мого хлопчика в цей момент – і їх вкладали не виробники пластівців і не продавці цукерок. «Я рибалка. Я ловлю рибу заради риби». Крістофер у чотири роки знайшов знак, який я не знаходив аж до сорок п’ятого року життя.

Час прискорюється. До чого це все призведе? Можливо, нам про це повідомили дві тисячі років тому. А можливо, це було не так вже й давно. Можливо, це ілюзія, що минуло так багато часу. Можливо, минув усього тиждень або ж навіть це трапилося сьогодні вранці. Можливо, час не лише прискорюється. Можливо, на додачу до всього, він закінчується.

І якщо він закінчиться, тоді веселі гірки в Діснейленді ніколи вже не будуть такими, якими вони були колись. Адже коли час закінчиться, і птахи, і гіпопотами, і леви, і олені Діснейленду перестануть бути просто імітаціями, і тоді вперше залунає спів справжнього птаха.

Філіп Дік, 1978

Переклав: Павло Швед, 2015