Який цей світ

Цей світ

Летуниха

Баба Летуниха була складною натурою. Ось майже не всміхалась, а як і всміхалася то тільки устами а очі набиралися ще більше карої печалі. Але й сумною не ходила. Здавалося сторонньому оку, що жилося їй легко, навіть розкішно, бо любила, як і замолоду, ошатно вбиратися й поштиво говорити. Хоч і ніколи ні до кого не зверталася солодкими словами " люба моя", "дорогенький", "рибонько", "сонечко", але і до підлітка, і до ровесника усе була на "ви", наче б слово "ти" не могла видавити з горла. І зятеві казала "ви". Підвипивші не ображали її в транспорті чи на вулиці, бо Летуниха їх ні обминала, ні ігнорувала, вона поважливо відповідала на їх нетверезі запитання і навіть допомагала деколи перейти дорогу, від чого вона, ніяковіючи, протвережувалися.

Особливим було її спілкування з дітьми. Вона могла посварити однаково чи свого дворічного онука, чи його товариша за провину; говорила з ними просто, як з дорослими, але так пильно при цьому дивилася дитині в очі, що малюк зрештою піддавався щирості та повазі і слухався баби.

- Скажіть, ви йому скажіть, вас він послухає, - просила котрась із мамів бабу Летуниху, - бо сил моїх уже нема...

І баба навчала, як любила.

То й діти до неї горнулися. А діялося все у Ботанічному саду. Там з ранку до обідньої пори, а відтак під вечір сходилося зо тридцять малюків зі своїми переважно молодесенькими мамами, зрідка з бабусями та нянями.

- Ти малєнькая? - допитувався чомусь щоразу хлопчик, що бився. - Да, ти малєнькая. Вот я покажу тебе, как надо на велосіпєдє єздіть...

Він підходив до першої-ліпшої дитини, посміхався, і в той же час бив чим попало по голові.

- Будеш таким, тебе ні в льотчики, ні в моряки не візьмуть, - казала не зло баба.

- Откуда ти, бабуска, знаєсь? Ти воєнная?..

Баба Летуниха в п'ятдесят літ була на війні. Аж місяць. У Боснії. Але того була досить, щоб кожної ночі у ії сни приходила та війна безокими хатами з провалинами дверей у боснійських селах і містах, де баба знімала фільм про війну. Вона носила важкезний, нижче колін бронежилет поверх офіцерського камуфляжу, голубу каструльку на голові, що звалась то каскою, то шоломом, і зовсім не боялася пострілів і вибухів, але боялася, що в неї вислідять камеру - міністерську "панісоньку", як вона удвох з підполковником Андрієм охрестили "панасонік". Бо знімати на цій війні не дозволяли, і журналістів просто вбивали. А фільмувати була що - той світ і в ньому саме пекло з усіма його кругами, запакованими невинними мучениками - дітьми та старими. Вони з підполковником була заарештовані, дивом врятувалися, а відтак таки зробили той фільм, і його багато разів показували по телебаченню, дістали подяки, але головне кіно лишилося навіки на екрані бабиної душі. І коли вона засинала - кіно починалося. Воно йшло вперемішку з картинами іншої війна, вже з ії дитинства, і все те діялося десь на боснійському чи то карпатському піднебессі, де ріки витікали з неба, а хати плавали у хмарах. Баба легко водила французький бетеерик "Пуму", сама, без чорношкірого водія Ерві, і боялась просинатися. Але й так знала: сон ніколи не скінчиться; він буде стільки, скільки буде ночей.. .

- Ти што, била льотчіком, ти лєтала? - Попав у точку малий розбишака.

- Літала, - дивилася поверх ботсадівських дубів і ялин Летуниха. - Я люблю літати...

А как?

А так. - І баба легко відлучалася від землі, піднімалася понад всім і вся - понад клопотами з безгрошів'ям, молодим безробіттям, понад своєю і чужою нуждою, понад скривдженою Україною, про котру ще нічогісінько дітва не знала, бо була надто мала і мусила перерости в інше тисячоліття, щоб усе переінакшити, щоб піднятися над машкарою облуди і шахрайства.

Діти вже не билися, матері не бідкалися, що нема й на молоко, а всі дивилися на бабу Летуниху, як на велике диво, якого їм дуже бракувало і яким вона подавала надію, що таки можна піднятися, триматися, хоч не дуже високо, але зібрати весь дух і не впасти, нізащо не впасти: бо ж діти! А діти мусять вірити - їм рости та рости.

А медаль вам дали? - садовило бабу на ботсадівську травичку питання котроїсь із мам.

- Нема, - і бабині карі очі опускалися з піднебесся в землю, - я ж там мала була.

А не дали їй не те що медалі, а навіть посвідки учасника бойових дій. Всім, хто одну годину там був, дали, всім, окрім неї. Сам міністр оборони перед військовою колегією низько вклонявся їй в ноги: "Дякуємо вам за все, що ви зробили для Збройних Сил України, а нічого вдіяти не можемо, бо на Верховній Раді прийняли поправку - тільки військовослужбовцям." Міністр кілька разів кланявся, дякував бабі й розводив безрадно руками. А вона, така щупленька, стояла перед усією військовою колегією і перед дебелим міністром і по-військовому спитала:

- Дозволите іти?

І їй дозволили ніяковіючими поглядами, а баба ішла по-військовому підтягнута, а самій здавалося, що на плечі давить важкий бронежилет сорому за червонощокого міністра: як же ти, чоловіче, Україну оборониш, усіх матерів та їх дітей, коли ти одну-єдину жінку з Україна, що по одинадцять разів на день перетинала лінію фронту з телекамерою і смертю за спиною, як же ти, міністр оборони, їі, свою підлеглу оборонити перед кривдою беззаконня не годен.. .

І ця кривда найбільше глодала бабу поза мізерною пенсією, нестатками, зухвалою зневагою колишніх "соратників", а нині хапай-рвачів, поза всім бабу пекла думка, що їй належалося мале ніщо, а для неї таке значиме оте звання учасника бойових дій. Бо фільм вони таки зробили гарний, та й кожна бабина ніч - то безкінечна війна.

- А вот ти на воєнних самольотах не лєтала, - намагався взяти верх маленький розбишака.

- Літала. І на літаках, і на вертольотах.

- І я буду лєтать, - вже заздрив бабі малий.

А Летуниха подумки далеко над горами фільмувала з плямистого гелікоптера бездахі хати, безверхі дерева, і двох збезсеблених від стрілянини коників - білого на верху гори і гнідого в долині. І танки коло сербських хат, і посивілу городину, і дими, пожарища... А найбільш болючими кадрами лишилися діти - дворічні зі старими очима і трохи більші - в усіх на устах одне слово "хліб".

Летуниха роздавала ботсадівським шибеникам бублики та пряники, а сама відводила кару печаль кудись понад Іонівський собор, бо виділися їй голодні боснійські діти, і вона боялася, що всім не вистачить і котрісь не дійдуть від солдатської їдальні до своїх ночівель... Але діти голосно сперечалися про свої пістолі - у кого кращий, безтурботно сміялися і мінялися іграшками, а мами тішилися своїми милими надіями, і бабі Летунисі відлягало від серця - вона простягалася помежи метушливою дітворою поблизу кучерявого онука на траві, і вже отак, лежачи горілиць, піднімалася понад Ботанічним садом і Видубицьким монастирем, понад збентеженим Дніпром, його гуркітливими мостами і понад такою квітучою Україною - що, Господи Боже, нехай буде воля Твоя!

Усі знали, що бабу звуть Летунихою, апе чому, достеменно не знав ніхто: чи то ії чоловік був льотчиком, але чи насправді був і де той її летун подівся, чи так прозвали за ії таки заслуги...

Ботсадівські матері позаочі також звали її на прізвисько - а де це наша баба Летуниха, що аж два дні не приходить зі своїм онуком, чи не захворіла...

А баба також звикла до молодих, жаліла їх, як уміла, а найбільше тримала їх своєю зичливістю та обнадійливим словом: якось вона мусить переламатися на добре, ви молоді іще заживете в гаразді.

- Та й ви.

- А я вже так нашибалася, такого набачилася, що хто знає...

Її очі, червоні, запалені, рятувалися від болю небесами, далеко від кривда земної.

Баба розповідала, як вона маленькою все хотіла літати по-пташиному. Дітлахи простирали рожеві крилята і пурхали довкола дерев, матерів і довкола баба Летуниха, маленької і легкої, як птаха. І добре їм було коло неї, наче коло казки, і слухали вони їі, як мудру спільницю, бо й вони хотіли літати і вчилися, як це.

А одного дня, а була то неділя, баба Летуниха прийшла з онуком уся в білому і просторому, вийшла на горбок, де сиділи межи квітками гномик з домовичком - підняла рукави та й полетіла. Діти весело верещали, потім усі завмерли і дивилися на білу, потім сиву, потім темну цяточку над Видубичами, над Дніпром, над зеленим буянням Ботанічного саду.

- Не плач, побачиш, вона вернеться, вона тепер маленька, а стане велика і прилетить, - уперше заговорив розбишакуватий хлопчик мовою бабиного онука і вперше підняв руку, щоб погладити його розгублену кучеряву голівку.

Баба Яга

Максимчик не любив боятися.

Вірніше, любив боятися.

- Розкажи, бабусю, про Бабу Ягу.

Бабуся, коли могла, придумувала свої історії або брала абабагаламагівського "Івасика Телесика" і читала – Максим називав водяну зміюку Бабою Ягою.

Максим лежав на подушці і впивав кожне слово, як спраглий водичку.

Усю зміюччину компанію він узагальнював однією назвою: Баки-Маки. Бака-Мака було все, що таїло в собі небезпеку - скривлене, витріщене, роззявлене, носате, рукате, словом, страшне.

- Підемо до Баки-Маки?

- Поспиш і підемо.

- То розкажи ще про Бабу-Ягу, - Максим влягався на ручку і лагодився під казочку спати.

А до Баки-Маки, однієї з різноликих Бак-Мак, вони ходили того літа щодня. Бака-Мака забирала з бабусиної руки одну гривню і гоцала Максима разом з гамірливою компанією його дво- і трирічних друзів півгодини на своєму гладенькому, пружному, ґумовому череві.

Замешкала Бака-Мака в Ботанічному саду, недалеко входу. Високий, понад дерева, червоно-зелений клоун збирав дітвору і витрушував останню гривню з маминих гаманців.

Його трусило мотором, а він підкидав дітей, розпашілих з радості.

- Давай, купимо чіпси?

- Ні, хочу на клоуна...

- Може, ліпше морозива?

- Ні, туда.., - тягла дитина матусю до ґумового велетня, що кивав надутою головою, зазиваючи всіх охочих пострибати.

- Хоч би вже на море відвезли цього боввана, - нарікали матері. - Клоуна посеред літа складали в причеп "Запорожця" і везли до моря заробляти гривні у відпочиваючих.

- Уже темніє, пора додому.

- Ще трошки...

- Ох, цей клоун!

І жодна дитина не рушала з місця, аж поки ґумовий велет, глибоко зітхнувши, не віддавав "дух" і не опускав голову додолу. Все це діялося повільно, він ослабав знизу, аж врешті перехилявся і ніби кланявся дітям та вибачався у матерів. І "йшов” на спочинок.

Діти верещали, хапали його за охлялу голову, шарпали за "ноги" і розчарованими поглядами проводжали причеп із ґyмовим згортком до завтра.

- Спи, Максимчику, засинай, бо вже скоро вечір, а нам же в Ботсад іти.

- До Баки-Маки?., - "гумовим" язиком сонно лепетав малюк.

У Ботанічному саду майже всі діти і їх матері говорили "по-київськи", цебто, по-російськи. Максим мовчав, він і так був "замкнутим", а ще й мови російської не знав. Удома всі говорили з ним і між собою українською.

- Як ти називаєшся?

- Масєм.

- А де ти живеш?

- Києві.

- А де у Києві?

- Пецеську.

- І хто ти є?

Максим трохи сором'язливо бив себе широкою долонькою в груди і тихо проказував:

- Я - українець.

- Как тебя зовут? Ну скажі - как? Как?..

- Кака?.. - розгублено озирався довкола Максим, не розуміючи, що від нього хоче чужа тітка чи дядько.

Але вдома він дражнив бабусю:

- Нє хацу, - сирок з молочної кухні уже ставав йому поперек горла; щодня отой сирок, ні тобі цукерочку чи пряничок - ковтай, давися: "сирок, м-м-м, який добренький... ану гам-гам."

- Баба-Яга казе Масємові: "Я пліду і тєб'я забілу." - Як-як?..

- Я пліду і тєб'я забілу.

- Де ти це чув?

- Баба-Яга сказала, коли Масем бабусю не слухав і не хотів засинати.. .

- Ану розкажи, як то було? - страшенно зацікавилася бабуся. То було щось геть нове і вимовою і змістом.

- Ти локазувала пло Бабу-Ягу і плосила, аби Масєм спав. Масєм затулив очка і не хотів спати. Тоді Баба-Яга сказала: "Я пліду і тєб'я забілу!.."

Так і сказала... Оте "тєб'я" (не "тєбя", а російське, чисто по-українськи мовлене через апостроф) бабусю-гуманітарія вразило і на довгі дні кинуло в роздуми. Чому Баба-Яга з Івана - Малковичевої абабагаламагівської добротної української книжки, з численних видуманих нею самою казок раптом заговорила до її онука російською - це була велика загадка.

І вона винила Ботсад.

Але Ботсад вину з себе скинув, як листя осіннього дня.

А було це ще влітку.

Ішли вона з Максимом через ботсадівські горби навпростець до свого гурту. Внизу межи рідкісними деревами і кущами гомоніли діти, сиділи на траві матері Максим вів бабусю "горами" і "долинами", показував: "Бацись - Бог", - золото Іонівських хрестів; раптом застиг перед гарно завитою у білу шовкову шалю і вдягнутою у сіру ситцеву квітчасту сукню літньою жінкою. Максим аж присів і пильно-моторошно, що так було незвично для нього, "замкнутого", вдивився в її сиві усміхнені очі. Жінка покинула збирати якісь трави і також очікуюче дивилася на кучерявчика - що він хоче?

- Ти Баба-Яга? - зі страхом і нотками прихованої радості від імовірної нарешті зустрічі випалив Максим.

Вона всміхнулася до нього всім своїм світлим видом і кивнула, таємниче закусивши нижню губу.

- Ти мене забереш?..

- Ні.

- А цому?

Вона не знайшлася, що йому на те сказати.

- Бо ти не погана, ти добла Баба-Яга? - Захлинаючись, висловив своє сподівання.

- І ти, бачу, слухняний, - відплатила вона тим же.

Максим ще кілька разів смикав бабусю за руку, зупинявся, оглядався: добра Баба-Яга!

Він знав, що вона є...

Варенички

Його ангелик завше все бачив. Інколи Максимчикові хотілося покарати ляльку Олю, відштовхнути медведика, просто висипати посеред хати іграшки з кошика, а тут ангелик спостерігає зі стіни за кожним рухом. І Максим дарує Олі, що вона не дає вдягнути другу шкарпетку, обходить рудого ведмедя, котрий розвалився на півкімнати, відносить важкий кошик з іграшками назад у куток і вибирає з нього зо два авточка та ще хіба муху-реготуху.

Важко бути чемним на догоду мамі, бабусі, дідусеві, а найдужче білому ангeликові, який денно-нічно стереже хлопчика від усього лихого.

Так хочеться побешкетувати - мама пішла в справах, дідусь на роботу, бабуся не побачить, бо вона щось смачне варить на кухні, а от ангелик - він усе згори видить. Він, як і Максим, маленький, з "пузиком", з кучериками, але в Максима нема крилець за плечима, а в нього - є.

- Хто то? - колись зауважив над своїм ліжечком біленьку фігурку Максим.

- То Максим - твій ангел хранитель.

- Со він лобить?

- Тебе від лиха оберігає, не дає впасти, сильно вдаритися, щоб була кров.. .

Щодо "впасти", "сильно вдаритися" до крові - у Максима особливе наставлення, скажемо, бабусине.

Вона йому втлумачувала:

- Мужчини не плачуть. Ти ж мужчина. Ти хочеш бути військовим, красиво іти, бути сильним?

Максим хоче. Дуже хоче. Він надивився в телевізорі і так, на Хрещатику, бачив парад.

Іноді сильно вдариться, заболить, аж дух перехопить - бабуся руки не подасть, не підведе - сам вставай. Сльози проступають, а він їх назад:

- Музцини не пацуть.. .

- Та він ще маленький, бійтеся Бога, йому тільки два роки, пожалійте, що ви від нього вимагаєте...

- Нічого, хай гартується, виросте чоловіком, а не ні сим, ні тим.

Ох, ця бабуся! Надивилася, як бідують пещені синки в армії, то постановила внука виховати таким, як треба.

І Максим-мужчина.

Є в нього свої слабинки. Але то чоловічі слабинки.

Скажімо, іграшку випросити в Юрчика посоромиться, до Артура підійти не посміє позичити велосипеда, а коли дівчинку, даруйте, "дінчику" гарненьку побачить - не встоїть. Отак прямо впаде перед нею і дивиться в небо, на хмарки, на сонечко - викручуе личком, викліпує очками: як гарно, як мило!.. А як "дінчика" не звертає на нього уваги, тоді Максим встає, підходить до неї майже впритул на виду в усіх дітей і матерів у Ботсаду та як обійме, так міцно, що і він, і вона впадуть на траву. Правда, поки "дінчика" запротестує, заплаче там чи відштовхне, він устигає поцілувати її в губи.

- Оце вам сором'язливий Максим! - сплескують у долоні матері, - оце то несміливий хлопчик...

- Максимчику, ну так же не можна, дівчинка впала, злякалася, що ти робиш? - докоряє йому бабуся. - Це ж дівчинка !..

- Ага. Тоді він стає на одне коліно - бабуся колись навчила - бере силою руку вкрай збентеженої симпатії і по-лицарськи цілує пухкенькі пальчики. Вона поблажливо зітхає, відтає - це їй подобається.

А яка щаслива її матуся! Яка горда за дочку. І скільки заздрісних поглядів обсікає обранницю зусібіч!..

Друга Максимова слабинка - добре попоїсти. І не будь-чого, а, принаймні, млинців із сметанкою, а ще ліпше вареничків.

- Звали мені, мамусю, валеницки... - просить свою кучеряву родительку маленька її копія.

- От ці чоловіки... чому вони усі такі?..

Але вареники варяться. І вже Максим уплітає один за одним - повну мисочку.

- Дякую, мамусю, і тобі, Бозю, дякую за смацні варенички.

За щоденну геркулесову кашку, за супчик він часом забуває подякувати не те, що Божі, а навіть мамі. А за варенички - тут не можна не висловити своє чоловіче захоплення.

- Всі вони якісь такі...

Молода мама не годна осягнути, що чоловіки цінують те, чого самі не мають чи не можуть. І їх потреби видаються їй надто приземленими, ще й син такий самий.

Щовечора діти розходяться з прогулянки у Ботанічному саду: хто пішки, хто на велосипеді чи "вантажівці", хто у візочку.

Максим завше веде свою бабусю за руку, аби не загубилася, і сам несе маленький наплічник, напханий авточками і м'ячиками. Він і свій мотоцикл сам возить чи санки взимку на гору-мужчина, прецінь!

Ідуть тротуаром згори, кому далі, аж на Німанську, до метро, кому ближче, а Максимові у перший провулок під самим парканом Ботсаду. Він прощається з хлопчиками розмашисто вдаряє п'ятірнею наготовану долоню товариша. Каже "па-па" решті діточок, махає їм у відповідь ручкою - вони йдуть хідником далі вниз, а він повертає вправо у свій Бастіонний завулок із двох будинків.

Так вийшло, що цього вечора вони йшли з прогулянки з Катрусею. Вів Максим бабу за руку. а Катя їхала зі своєю бабусею у візочку. На перехресті він, як годиться, ощасливив Катрусю поцілунком у руку, і собі розійшлися.

- Бабусю, так хочу собі дівчинку... – сказав по мовчанці.

- Яку?..

- Та біленьку і щоб очка голубенькі.. .

- Як у Катрусі?

- Так.

- Г-м-м, розумієш, Максимчику, треба рости...

- А я вже виростив. Я вієкий. І Масєм музцина.

- Та воно то так. Але дівчинку треба буде любити, оберігати, ніколи не ображати, і щоб ніхто її не образив, треба заробляти гроші, щоб було за що купити їжу, одяг, хату.

Максим відпустив бабусину руку і йшов повільно ззаду. Він був явно заклопотаний. Може, тими грішми - де їх взяти? - хатою... Але у важкій бабусиній задачі наткнувся на щось цілком йому підсильне і, на його розсуд, найголовніше:

- Я буду... Масєм буде сильно-сильно любити свою дінчику... Дуже сильно!..

Він вдивився крізь сутінки в бабусине обличчя, впевнився, що переконав її, і тобі довірливо додав чи то спитав:

- І вона буде мені варити варенички...

Кіно

Пам’яті моєї мами Одокії

Сокальська скала аж тріщала, обсипаючи плиттям дорогу. Каміння перелітало через вузеньку вуличку, через гніду кобилу і тевкалася в ріку. Черемош пінився і звертався назад. Але не все каміння падало в річку. Лушпарило і по дорозі. Зрештою вдарило кобилу і вона шарпнула віз на край обвалистого берега. Лазар зіскочив з воза і вхопив дишло. Кобила фиркала і пускала з ніздрів гарячу пару. Вона боялася іти вперед, але і стояти було небезпечно. Лишилося одно - перебігти сипучу скалу, втекти від куль згори. Лазар ледве сягав дишла, кобила нахромувала і Лазар налягав на ногу, але обоє намагалися бігти. На возі сиділа молода вродлива жінка і раз по раз намахувала батогом:

- Бйо!.. Бйо!.. Бо ті шляк трафить... усіх нас тут виб'є.

І кобила, і Лазар шкутильгали, ніби глумилися одне одному, скала сипалася, круглі плескаті бляшанки підскакували та дринькотіли на возі, молода жінка одною рукою тримала великий живіт, а другою несамовито намахувала на спуджену кобилу:

- А неволі би ті втєли!

Але й кобила, до чого не підкована, було також не сама собою, то ледве теліпала віз.

- Царице Небесна, заступи і сохрани!.. - приповідала молодиця і все боронила черево, так ніби рукою могла сперти кулю чи камінь.

Сокільська скала було вже позаду. Лазар витарабанився на віз, а жінка в тяжі уже не кляла жеребну кобилу - обом було важко.

Низенький чумазий Лазар показував білі зуби: ага, таки вивезла, таки живі лишилися!..

- Най мене на місці стріляють, а не піду більше ваше паршиве кіно везти, божилася жінка. Вона вже трохи оговталася.

- А то моє кіно? Або я забаг смерті у двадцять п'ять? Сама подумай, Одокі!

Жінка розуміла, чия це команда. Совіти хочуть пускати свою пропаганду та заставляють щосуботи везти з Кутів кіно у село. І посилають стрибків до неї аби їхала за тими карабушками. Де маєш дітися: із стрибками нема довгої бесіди, приставлять карабін до грудей - мусиш лишати двоє малих дітей, упрягати худу, як терлиця, кобилу. Хто там питає, що вона на злогах, і кобила непідкована, ледве з голоду ноги тягає, бо, прецінь, війна.. .

А війна і скінчилася, і ні. Німців лісові вибили, а маскалів у гори не пускають. І вдень, і вночі в горах пекло. Прийдуть у тризубах - питають, чи не бачив песіх совітів, прийдуть у звіздах питають, чи не були бандерівці. А то і ті і ті перебрані. Кому є, а бідному гуцулові хоть у землю зарийся, куда від біди сховатися?.. Лиш кого покладуть на голову сільради - на рано уже труп. Другого покладуть - і того вб'ють. О, Господи! Коби хоть чоловік вернувся, коби вздріла його живого, а там най діється Божа воля.. .

У клубі стояли сутінки. Людей з верхів позганяли дивитися кіно. А хто не міг або не хотів, грозили Сибіром. Діди, жінка, діти збилися у куті похилої халупи, названої клубом, озброєні стрибки сиділи на ґанку і курили вифасовану їм махорку. Лазар торкотів у своїй кабінці, але не міг щось там завести, аби крутилося кіно.

Нарешті на білих верітках перехресно зблиснуло і показалося не по-нашому написане. Загриміла музика з Лазаревої засідки і на бабинських веретах виріс неголений озброєний молодик, що зіскочив просто з дерева. Невдовзі двері розхристалися і до клубу влетіло кілька таких самих неголених молодиків. У клубі гаркотіло кіно, а на ґанку ішло друге: тих стрибків як вітром здуло, і на поручині тепер сиділа нова зміна озброєних. Вони також закурили і під зблиск цигарок поставало з темноти то неголене лице, то сива шапка з тризубом. Між ними являлося і гладеньке миле личко також під смушевою шапкою, по всьому видно - дівоче. Одною рукою дівчина обнімала шию високого легіня, а другою - обріз.

- Гей, браття, ану йдіть подивіться - то якесь не совітське кіно, гейби про Довбуша, - збився з пантелику довгий парубок, що першим забіг до клубу.

- Ай, не гни бандиґи - а яке ще, як не совітське? - грізно відказав той, що його обнімала дівоча рука, - давай скінчуй.

- Є скінчувати, але хіба... ану ще хтось глипніть...провадив довгий.

Старший не без розчарування мусів вивільнятися від теплої рука - підхопився і став на дверях: говорили не по-нашому, не по-маскальськи. Ба, навіть не по-німецьки.

Старший зайшов до будки і завис над мало живим зо страху Лазарем:

- Як називається твоя пропаганда?

- Р-р-робін Гуд, - не своїм голосом пробулькотів механік.

- Я тебе питаю, по-якому це?

Ні живий ні мертвий Лазар застив у позі: хоть убийте - не знаю.

- Крути далі, - наказав лісовий.

3 ґанку вже й ті решта повитягували шиї і зазирали крізь утворені двері на верітки.

А там веселий білозубий бородач, бормосячи незрозуміле, обчистив якийсь багатий фіакр, а його "опришки" розігнали чиєсь військо, а дуже файна панянка у довгій по землю сукенці, що їхала у тому фіакрі, ані раз не боялася бородача, а пішла з ним під руку.

- Гейби наш Довбуш, лиш не так убраний, - проказав котрийсь із ґанку.

- Ади, і там зайдів б'ють, а нарід не кривдять, - дійшов думки ще один.

- Хрестяться, як ми.

- А паненка файна - чисто наша Гафійка, правда, Васи?.. - підштовхував ліктем товариша крайній.

Кіно мусіло йти.

І люди мусіли дивитися. Тепер уже і ті в тризубах зацікавлено пильнували "екран". Поставали з чат купкою на дверях і силилися зрозуміти: кіно було не про колгоспи, і не про війну Гітлера зі Сталіном, а про щось близьке, ото що чужою гавкаючою мовою.

- Це кіно трофейне, - здогадався старший і притулив до себе маленьку постать коханої дівчина.

- Най буде, то - про любов, - прошепотіла Гафійка. - Та воно, братчики, про лісових, про таких, як ми, що не дають свій край неволити, - розхоробрився той, що урвався до клубу.

- Видко скрізь є тих зайдеїв, охочих до чужого...

Кіно докрутилося до кінця.

- Вибачайте, люди, - звернувся старший до всіх. - І не бійтеся, ми вас кривдити не дамо. На то ми лісами бідуємо, аби у наші гори ніяка погань більше не прилізла. Розходіться з Богом!

Лазар сидів у своєму закамарку, як муха за лубом.

Люди поволі розходилися верхами.

Бородатих також не стало. І тих, що говорили не по-нашому, і тих, у тризубах - усіх поглинула ніч.

Тільки стрибки принишкли у сховах, як горобці в стрісі.

Та кобила в стайні поверла лошатко.

І її ґазидня до ранку вчинила хлопчика.

ВАСЮТА впросилася цього літа спати в оборозі. Оборіг був височенький, містив сорок копиць сіна, вивершений до самого піддашшя, і стара Лазирчучка подумала собі: а чому ні, дівка сінові нічого не вдіє лихого, а що переспить літо на свіжому повітрі, то лиш їй до здоров’я буде.

Васюті виповнилось сімнадцять тогідь в Пилипівну. Лазирчучка справила доньці новий чорний сардак з великими китицями на грудях та вишитою черленою прошивкою. Сардачук був по моді короткуватий і до низу розкрилений. А Васюта собі запряла й Задурєнок на черевики жовтого юхту на корках. То лиш багачка могла собі вишити у Кутах такі черевики на двох мосяжних блискучих пряжках. Але Лазарчуччина Васюта скромна та роботяща, а на лице файна, як та ружа у вранішній росі, то неня не перечила: най, дівка цілу зиму кудулю пазила і собі заробила.

У неділю рано Васюта покаталася в стайні, обмилася в кориті під задньою ринвою, витерлася конопляною дранкою і вбігла до сіней у самій сорочці, розпашіла від студеного купілю.

- Уже дзвонили, - нагадала слаба неня з печі, аби донька не спізнилася на Службу Божу.

- Ага, я чула, вже другий раз, треба бігти.

Васюта вбрала вишиту низинкою чорнобриву сорочку-рукавівку, що пасувала до її карих, гейби здивованих великих очей, на шию зачепила зґарди, ще бабині важкі монети із профілем королеви Ядвиги - аж довга шия вигнулася наперед під срібним тягарем, вперезалася тонким поясом. Лишилося натягти білі швабські панчішки та взутися в свої ненаглядні мешти.

- Ведися ґречно, не пхайся до престолу поперед ґаздинь, стій рівненько у нашому закутку, не зазирай на мужеський бік і, не допусти Господи, не вишкірюй зуби по дорозі, як Юрчишина... - довго наставляла стара з печі, заки дівка заплітала кісники з бовтицями у „вильця" - спершу дві з боків, відтак обі в одну і переймала червоним кісником товсту косу.

Дзеркала у хаті не було, і Васюта, біжучи до церкви, похапцем заглядала у Фучуччину керницю - вона було темна, глибока, і дівчина бачила себе в усій красі до пояса.

- Кождий раз задирається, як коза, у керницю, що мені за краля, сидить цілий рік на самій кулеші і кваснім молоці, а вдає із себе паню, - воркотіла Юрчиха, несучи тлусте тіло позаду Васюти до церкви.

Васюта влітала крізь тяжкі оковані церковні двері, як весняна зозулька, ховаючи свою молоду веселість під чорними густими віями, аби очі не глипнули мимохіть на мужеську половину, бо то неґречно на Службі Божій обзирати кресані та гачі у другім куті церкви, де виструнчувалися вусаті ґазди та їхні безвусі леґіні.

Васюта дивилася вбік на супротивну смерекову стіну церкви, де молоденький Христос тесав платву, а Святий Йосиф навчав його. Та дарма дівчина відводила очі то на одну, то на другу стіну старої церкви: скрізь їй ввижався Дмитро з голубим іскрям під золотими кучерями.

- Господи, відверни та заступи, - стогнала збоку Юрчиха в сирмових лискучих запасках.

Вона мала дівку-одиначку, найбагатшу відданицю на цілі Розтоки. Багачка проказувала „Отче наш" і „Богородицю", але так немилосердно, ніби вадилася, а не молилася, і все скісним оком накидала на вдовину дочку, щипаючи її то за лице, то за руки, то за ноги.

А коли вже Васюта ішла тримати фану, і її юхтові черевики скрипнули посеред церкви, багачка не стрималася і прошипіла посеред молитви:

- А Гошподи, боронь Боже, від таких безустидниць...

Жінки перезирнулися поміж собою, збиваючись із Божого на грішне, а священик пересторожливо підвищив голос, аж закашлявся: прийшли молитися чи одна одну перезирати...

Васюті дав старший брат фану жовту із позолоченими тороками з образом молодої, як сама Божа весна, Пречистої Діви Марії, і ця фана пасувала Васюті, вона вросла в ряду межи дівчатами, як молода смерічка у плаю, збоку Престолу повід мужеської половини.

Вона дивилася на зелений виноград під сонячним листом на Райських дверях, боялася на малу хвильку змилити вбік від того винограду, але виноград сіяв Дмитровим жаб'ївським кептарем у лелітках, а золоте листя разюче нагадувало Дмитрові кучері.

Бідна дівчина відганяла лихі думки, що мухами дзиґотіли коло чола, пробувала заглибитися в церковний спів, але чула лиш Дмитрів грудний голос, так добре знайомий їй з сегорішних колядників. Коли колядували нені, то Дмитро нижче всіх кланявся Лазирчучці, але дивився на Васюту, а вже як виколядували доньці і вона дрижачою рукою подала колач і п'ятку міхоноші, Дмитро перехопив той колач і під ним потиснув її за пальці але так сильно, що дівка зойкнула, а неня невдоволено проказала:

- Йди-ко, Васю, утвори широко задні двері, бо на передні буде темно виходити колядникам, та рухайси, що стоїш?..

Васюта мигнула розпростерти двері, але Дмитро і там знайшовся і таки лапнув у потемку її за лікоть, та вже так потиснув, що вона вискнула.

- Що на тебе, агій, напало, що ти йойкаєш та вискаєш, встидала би си, икий ґурский з дівков!

Коли неня згадувала ґурского або аткотрого, аби не сказати „дідька", то було без жартів, і Васюта похапцем накинула кожушину та вискочила в стайню подивитися, чи коровка не збирається положитися - вона саме в Різдво чекали телятка. Заки дівчина почистила та підстелила коровці, аби та в Різдвяні свята не скаржилася Господеві за поганий догляд, то неня відходила з гніву, лиш фоскотіла у запічку. Васюта таки було чемна дитина, послушна, відколи старого Лазирчука у Прислопі убила смерека, і вдовиця з трирічною донькою лишилася бідувати.

Лазирчучка сапала по ґаздах, громадила в Глинянім на сінокосах, аби заробити сіна на годувальницю-коровину. Узимі Лазирчучка пряла вовну - її наймали, бо так тонко і рівно ніхто не вмів прясти не лиш у Розтоках чи Ріжні, а навіть у гоноровій Білоберезці. Капчики з Лазирчуччиної пряжі пізнашно було відразу у церкві на багачках - як фабричне, і якось вона капарила, прецінь, як вдовиця, котрій, як не люди, то Бог помагає. Доньку вона не пестила, виховувала строго по-гуцульськи, при людях не хвалила, а могла і погудити за хату незаметену чи грядку недополену. Але в глибині душі безмежно любила свою бідну сиротину і тішилася її ангельським поглядом покірних карих очиць, рум'яним білим личком, чорною пишною косою: таки файну дитину дав мені Бог, коби долю добру їй післав... І страшно всердилася було на Юрчиху, коли тота закляла Васюту на долю. За пусте. Минулого літа корова вирвалася від дівчина і вхопила шульок з багаччиного городу.

- Ти вкалічіла, що не годна кавулю свою затримати?

- Не кричіть, таже оводи кусають - корова вирвалася і лиш один кукурудзок з'їла, небагато шкоди, - відповіла Васюта, хотіла, як ліпше.

- Ти ще пискуєш? Винна і пискуєш? Тобі парубки в голові, а не корова. Ади яка єс задобра, така аби тобі доля було, абес у дівках посивіла, щезни та пропади сперед мене!.. розходилася в своїй лютості багачка, аж хустка упала з голови, аж слиною захлинулася.

Васюті лишилося схилити голову і винувато потягнути Лисуню до стайні. Вона було дівчина смисловита, хоч у школу багато не ходила через нестатки, але зазвичай щовечора перед сном обдумувала прожиту днину. Вона відразу вловила, що не в качані скипів гнів багачки, то була тільки ключка, якої давно шукала Юрчиха, аби вибештати її, біданку, перед сусідами: багачку мучила ревнива заздрість, що до Васюти хилився мельників син з Ріжна. Багацький парубок віз конем мливо перед вікон Юрчишиних, а за конем ружею цвіло лице оцеї старчучки. Парубок згірдливо привітався до Юрчихи, а на її доньку-одиначку, що сапала з мамою бараболю, і не глянув, дарма та показала усі свої жовті зуби легіневі. Він зумисне так повівся, аби довести Васюті, що він ні на котру, крім неї, не дивиться. Юрчиха собі добре це зарубала і не могла дочекатися нагоди із себе все витрутити.

А в чому Васюта була винна? Вона понесла ґілетку кукурудзи у Рожен, бо в Розтоках не було млина, і хіба що брести на Буковину. Якраз у горах упали плови і була повінь, то Лазирчучка справила дівку у Рожен. Та ледве двигала великі бесаги, по оба боки повні зерна, але на кого мала сподіватися неня підірвалася на чужих деньках і вже пару років нічого тяжкого не підоймала.

У млині було завізно. Доки дійшла її черга, стемніло. Заки змололося, то й зовсім поночі зробилося. Васюта прислонилася за двома тюдівськими молодицями у самім куті комори головою на бесаги з мукою, а плечі прикрила кептариком.

Вдосвіта схопилася тихенько витягнути мливо з-поза сплячих жінок, коли хтось хап її тяжкі бесаги, як легеньку торбину, і махом надвір. Вона за ним. А там під млином і кінь, осідланий дерев'яною різьбленою тарницею, і парубок кучерявий жмуриться та всміхається ладує на коня бесаги.

- Поїхали, поки дєдя сплять. Я й так мав до тети на Луги заїхати, то заодно тобі завезу - ти ж розтіцька?

- Ти відки знаєш? - все, на що спромоглася з раптових подій Васюта.

- Я тебе десь уже видів. Відай у церкві. Так, таки у церкві. Ти фану тримала, і тобі з голови хустка все стягалася, а ти поправляла, а я тебе запам'ятав. Ти була в зеленій шовковій хустці і в дуже файних черевиках - так чи не так?

- Ходім, як маєш іти, - відказала Васюта, але вже голос зраджував її вона такого файного леґiня ніколи ніде не виділа.

Цілу дорогу, зо три кілометри, Васюта ішла за конем, а незнайомий парубок вів того коня, висвистуючи коломийок.

- Не хочеш сказати, як називаєшся? озирнувся понад гнідого леґінь. - Ти щось геть встидлива, хоть заплати якось мені, що везу мливо, скажи, як називаєшся.

- Та як - Васюта, - дівчина ніби встидалася свого імені.

- Та файне ім'я, най би мені жінка так називалася, - невгавав парубок. -А мене дєдик охрестив Дмитром, бо я на Дмитрія родився.

Парубок вже частіше озирався, а Васюта все більше ховалася поза коня, але і так було видно, як горіли карі каганці під віями.

Під чуркалом, уже на межі Ріжна з Розтоками, Дмитро здоймив бесаги і напоїв коня та й пустив під обіч попасти.

- Та не бійся, я не їм дівок. Ти йшла за конем, то він міг тебе вдарити, а я ані брикаю, ані кусаю.

З усього видко було, що дівчина йому вдалася, і він придумав дорогу до розтіцької тети, лиш би з Васютою поговорити.

- До церкви в неділю прийдеш?

- Я кожної неділі ходжу.

- І я буду. Наш піп геть слабий, то ми ходимо до Тюдева, а я все до тети навідуюся, та таки більше люблю в Розтоках, там...

"...там певно, дівки кращі" - подумалося Васюті, але Дмитро усміхнувся, гейби вивудив її докір і докінчив:

- Там старіша церква і файно співають. А ти чия така?

- Яка? - таки цікавість пересилила сором.

- Сама знаєш... Як чічка.

- Уже ходім, похнюпилася Васюта. Ще хтось побачить, що вона з парубком вистоює - ото буде...

- Най ще кінь підпасе. Куда спішиш?

- Неня згризеться, де я.

- Скажи, що мельників син не пускав цілу ніч.

- Побійся Бога таке казати...

- А що тут лихого? Леґіні з дівками мусять якось запізнатися, бо як мають свататися? Що так, як колись, стариня висватувала, а парубок нареченої до шлюбу і не видів?

- Ходім, гай вже йдемо, бо робітна днина, нема часу на пусті бесіди.

- Ти що не сподобала, що я про сватання чи про що? - все вільніше розбалікував і потрясав кучерями на безхмарне чоло, раз у раз усміхаючись до дівчини та не спускаючи з неї очей.

- Про яке ти сватання?

- Та просто. Або що? Якби я тебе сватав, ти би за такого мельникового півня не згодилася?

Вдарив, як блискавка. Вона мало не впала. Притулилася до скали і кусала губи, і без того вишневі.

Дмитро не гадав відступати. Раз відважився, то вперед. Він притулив свою руку до її грудей, ніби лікар, ніби хотів дослухатися дівочого серця - що там воно скаже. А відтак ніжно натягнув губи і цмокнув у розгублені вуста майже зомлілу дівчину, що безпорадно втискалася у кам'яну стіну. Їй відняло мову, і він вибачливо відступив, висадив одним махом ношу на коня і очима попросив Васюту: іди коло мене, не гнися за конем, не він, а я тобі пара, не він, а я тебе собі уподобав...

Вона більше ні словом не обмовилися, але ішла тієї півгодини велика дивовижна бесіда між ними - вона снувала струменями срібного Черемоша, гомоніла з буковинського боку на галицький зарінок, сплескувалася рибою під берегом, човником бігла горі-долів, долів-горі, аж стала довгою дарабою з трьома керманичами. Всі три водночас зняли кресані і низько вклонилися, здавалося, хвиля на закруті ріки от-от змиє котрогось із слизьких, нагладко обкорованих полін дараби:

- Слава Ісусу Христу! Але бігме, яка красна дівка - кілько вожу дараби, ще такої не стрічав!..

- Хоч у воду скачи, - додав молодший.

- Пусто втопишся, бо це моя дівка, уже запізно, - відповів керманичеві Дмитро голосно і впевнено.

Ці слова, що виголосив Дмитро, запали у дівочу душу найкоштовнішим скарбом: ні до них, ні після них нічого дорожчого від цих слів вона не мала.

І носила їх у собі скрізь, вона рятували її від прикрощів - усе пусте, він мене назвав своєю! І земля сама носила її, сама тручала та порала всіляку роботу.

Лазирчучка чинилася, що нічого не знає, а може, в такий спосіб ділила дівочу радість, бо ж для неї тільки і жила.

- По що такі до церкви ході? Гріхи людські збирати, - питалася і сама собі відповідала Юрчиха уже по дорозі з церкви. Говорила ніби до всіх і ні до кого, але так, щоби і Васюта і люди чули. - Дома дранки нема постелити, а воно корками по церкві вискрипує - тьху! Якась побліка! Аби моя таке лєнтє на себе натягла, я би до стайні, не то шо до святої церкви, не пустила. Відданиця шмарката, хату не вміє замести, жабі дорогу не годно перейти, а за парубками добре стріляє...

Варвара була на п'ять років старша від Васюта, а це вже в горах, вважай, стара дівка. І хоть багата одиниця, але така, прости Господи, ряба та бульката, шо її ще малу прозвали Жабою і ні разу ніхто не сватав.

Коли чужинецький парубок зачинав приходити до церкви, то не тяжко була здогадатися - заодно має тут свій інтерес. Юрчиха знала, що це багацький Івантушів одинак, то як би Івантушеві не з’єднати його млин з її родючим ґрунтом, ба і в Глинянім її сінокоси акурат межують з мельниковими. Сам Бог велів цьому одинакові сватати її одиначку - інакше собі Юрчиха і не гадала і в думці не допускала. Певно, що тільки через її доньку ріжнянський парубок забігає щонеділі.

Аж тут ця стареччина дибає за його конем, та вся аж паленіє з гонору, що такий файний та багатий несе її полатані бесаги з мукою на кулешу з Ріжна аж на Лазирчуччину призьбу. А най си преч каже!..

А Васюта собі щовечора брала кожушину та йшла спати на оборіг на сіно. Зорі сипапи злото-срібло понад кичерою, бризкало того добра і на Васютин оборіг, а коли місяць сховався від своїх гамірливих шанувальниць-зірниць за копицею хмари, хтось шепнув коло вуха сонної дівчини:

- Тихо, т-с-с, лише не бійся, бо я тебе не скривджу, видить...

То був не сон, то був таки він, Дмитро. Парубок як завізьметься, то під хмарами вислідить ту, котра йому мила. А він уже ходив попід хатою, Васюта кілька вечорів щось зачувала, як ще й на оборозі не ночувала: хтось там надворі ä. Серце її чуло, що то не лиха людина, а той, кого воно жадало. Може, того й заставило дівоче серце впросити неню позволити спати на оборозі. І мамине серце не відмовило.

Дмитро так і не доказав, хто видить, що він її не скривдить - Бог чи місяць, але Бога в свідки не зважився брати, а місяць сидів за хмарою, то леґінь притих осторонь дівчини на самім краю оборога, як великий несміливий кіт, що нечутно видряпався на сіно, бо драбину Васюта витягувала за собою наверх.

- То що, душко, - розхоробрився врешті, не мовчи, щось кажи мені, не встидайся, вночі то і так не видко.

Васюта не вірила, що це не сон. Вона так і не розтулила повік чи то від сорому, чи від страху, що все зникне, як приснилося. Мовчала.

- Затялася. То я тобі скажу, абесь знала: не годен більше без тебе. Ти мене засіла, але так, що світ застала. Я вже не чую, де я, де ти, тебе у мені все більше і більше, а мене стає менше і менше. Признавайся, як ти мене крадеш?

Він так само легко по-котячому прикотився до неї, боком притулився до її теплого плеча і зачав трясти її за руку, ніби пробуджував зі сну.

- Кажи, говори, а не хочеш, то мовчи, обоє мовчім, заткай мені рот, - він притулив її долоню до своїх уст, отак, отак, пощо слова-вони, як оце сіно...

Він цілував її долоні, якими воно спроквола боронилася, припав до дівочих уст, світ закрутився, зорі зачали гуляти коломийки, зрештою небо перевернулося, а поверх нього оборіг, вони боялися упасти у прірву чимдуж тиснулися одне до одного, доки в солодкім лету не вчули, як надривисто, шепеляво закукурікав молодий Юрчишин когут.

- Перший раз, заговорила Васюта.

- Знаю, що перший.

- Ти про що?

- А ти?

- Я про півня.

- А я про тебе, - розсміявся необачно парубок, запихаючи голову в сіно, аби не вчули його голосу.

Вони душилися зо сміху, затикали сіном одне одному рот, знову падав на них всесвіт з усім причандаллям, і знов солодке марево перервав невмілий когут.

- А це вже другий раз, полоскотав у вухо напівзомлілу дівчину леґінь.

- ...і тобі треба тікати, не чекаючи третього разу.

- От біда би побила цього когута і його страхопудну ґаздиню, - забідкався Дмитро, притиснув у довгому поцілунку до себе Васюту, як мама дитину всю пригортає довкола своїх грудей, завмер на хвильку над її лицем і зі словом "буду" зіскочив з оборога.

Лиш би неня не заслідила, лиш би сусіди не виділи, молотили думки ні живу ні мертву дівчину. Добре, що хата на горбі, довкола ліс, то він і перебіжить стежкою через лісок, а там потоком і вже Рожен. Верхами то набагато ближче, як вулицею попри звивистий Черемош.

Вона подумки йшла за ним, бачила кожен корчик, кожен камінчик, ступала його ногами на жовте слизьке від роси коріння смеречини, озиралася його іскристим гострим поглядом, обминала хата обочами, переступала через потічки, навіть наспівувала його голосом:

Хоть би мене завісили догори ногами,

Я все буду з любков спати вкупці головами...

Переступила через останній потічок і добігла до мельникової гражди - о, слава Тобі, Господи! вже дома...

І так щоразу, так щоранку ціле Боже літо, і ніколи неня нічого не чула, не здогадувалася, що діється на оборозі, а може, й знало її материнське серце, та не хотіло ставати на заваді доньчиному щастю.

А Васюта було щаслива. Вона дивилася на все, що сягала зором, і дивувалася, як вона могла це все бачити без нього, коли його ще не було в неї, як вона могла ходити по світі, дихати - взагалі жити... Як?!

А тим часом у мельниковій хаті точилася війна. Між татом і сином.

- Утоплю тебе в лотоках, уб'ю і утоплю, а не дам брати старчучку, абесь що мені казав. Сказав - не дам, і маєтку, ані за нігтем, не дам, грізно потрясав кулаками у повітрі старий Івантуш.

- Дєдю, що ви зі мною робите? Зі мною і з нею... Ви нас губите. Ви ж не ворог мені, я ж у вас один.

- От що один, то бери таку, як ти, а не якесь повержене, що ґаздівські сини і переступити не хочуть.

- А що робити?!

- Приперло, то бери Юрчишину, буде земля вкупі, будемо добро множити. Та чи я... - старому задерло в горлянці, з ока вирвалася сльоза і покотилася по сивій щетині, по вусах на сорочку і потала там у запиленій борошном тканині. - Чи я не зичу добро своїй дитині, усе, що маю, твоє, а ти рвешся, бо нічого не видів, не знаєш, рвешся з гаразду в біду. Одно бігати до дівки, інакше-жити з біднячкою. Що люди скажуть! Та нас заплюють! Не ганьби мене, моєї праці, маминої пам'яті не плямуй, сину мій, синочку єдиний...

Старий бехнувся головою на тисовий стіл і захлипав, заревів на всю хату, аж млин своїм риданням заглушив.

Дмитро вибіг із хати.

Тиждень його Васюта не виділа.

А через тиждень пішла у Рожен.

Гірко несла малі бесажки з ячменем, то й молоти було не конче, от так корові десь із сіллю дати, але вона пішла, бо серце розривало груди.

Мельник здибав її на порозі:

- Слухай, ти, відчепися мого парубка, завтра він іде сватати Юрчишину Варвару, а ти, я тобі ще раз кажу, вступися, як хочеш добре гостити, бо абесь не банувала...

Васюта не молола той ячмінь, завернула зерно назад. Ішла не селом, а лісом, Дмитровими стежками, щось рахувала, щось комусь розказувала, то всміхалася, то скаржилася, пробувала себе всупокоїти, тричі зачинала молитися, але думки перескакували на інше, так і не доказала ні разу „Отче наш". Мацала щось попід яличками, шукала очима щось конче потрібне, водила долонями по округлілому животі та примовляла:

- Дмитрику, Дмитруню, де ти, ти тут, ти є тут чи тебе нема?..

Збаламучена ішла і верталася шукала щось чи когось під корчами.

Наверх до хати прийшла обдряпана в глогах, бліда і розпатлана, на себе не схожа. Бесаги десь лишила в потоці, запаску також загубила. Нені в хаті не було.

Кинулася до ватри - є гаряча водиця, добре... Підклала двоє полін, вийняла з пазухи якийсь зелений дряпак, поклала в риночку і закаменіла на лаві.

Коли в ринці закипіло вона долила холодної води з коновки і жадібно випила усе рідке, все виссала до краплі, аж прицмокнула.

Коли Лизарчучка зайшла до хати, Васюта корчилася під лавою, тяжко і рідко дихала.

Стара мало не вмліла зо страху, припала до доньки на долівку, цілувала холодне лице, обливала слізьми, ледве підвела Васюту і поклала на лаві:

- Дитино моя, що з тобою зробили? - заголосила несамовито.

Васюта дивилася на образ мами і Матері Божої, але вже нічого не виділа і не чула. Перед останнім подихом ледь чутно промовила:

- Боже, Боже, який цей світ зрадливий...

Її ховали за місяць до Дмитрового весілля. Він перезимував з Варварою, а навесні пішов у полонину і не вернувся.

Велети

Князівна бігала розплетена левадами, греблею, вибігала в безмежний степ і на повний голос виспівувала усіх пісень, яких навчилася від бабусі. Любила вона і дідові розповіді про дивовижні часи - коли ще звірі говорили, а дерева були в рівень з людьми і все жило в повному порозумінні.

Вона зналася на травах - від чого звіробій і матриґан, що може оделен і девісил, відшукувала понад ставами і між ковил-травами бабусине приворотне зілля. У свої неповні тринадцять років Князівна радше була чарівницею, аніж наступницею світлого престолу краю.

Вона любила ці літні виїзди з батьком у степ, де все до неї відверто говорило - кожне стебло, кожен камінець

То там, то тут золотом ткалося між високими травами її довге волосся, вона то присідала, то вставала на повен зріст, розмовляючи з квітами, з хмарами, з сонцем і всеобіймаючим небом, із самим Творцем, як може спілкуватися тільки чисте дитяче єство.

Тато-Князь хотів, аби його єдина донька поважніла, нагадував, що вона має убиратися, як належить Князівні, навіть на відпочинку серед степів. Але її не вабили ні золоті шати, ні соболі, ні червоні сап'янці, навіть рідко пришпилювала над чоло діадему, всипану камінням. Її коси і так віддавали щирим золотом, її очі блищали незгірше смарагдів, її уста горіли рубінами.

Тай весь той княжий стрій заважав бігати, стрибати, качатися, бавитися - а вона ще була дитина.

Князь дивився крізь пальці, бо дуже любив її і дозволяв робити все, що вона хотіла.

Одного дня Князівна десь забарилася і прийшла перед ясні татові очі аж під вечір.

- Що ти принесла?

- Я оце найшла у полі. Воно наш хліб трубить. То черваки такі чи комахи... Я принесла тобі показати.

- Які ще черваки?

- Так, тату, вони... через них неврожай, подивись - о!

- Дочко! Таже ти згребла коня разом із сохою, поводирем і погоничем. Що ти наробила?

- Та де! То черви, вони лазили там, я мало не розтолочила.

- Дочко, послухай мене. Це - люди. Колись вони була такі, як ми, Велети, але все маліли і маліли, поки не змаціцькалися до отаких. То вони собі нивку орали, а ти їх - у жменю, ото бідні перестрашилися.

Доня стояла в білій конопляній до землі сорочці з розпростертою рукою і здивовано переводила погляд то на долоню, то на тата.

- Князю, це люди так змаліли? - не йняла віри.

- Сама видиш. І ще більше змаліють. Як не дійдуть одного Бога, одної правди, як не збудуться заздрощів і роздорів.

- І що буде?..

- Як не спам'ятаються, то дійде до такого, що дванадцятеро в печі будуть молотити і на черінь, як на небеса, дивитися. Іди - віднеси туда, де взяла. Та обережно, вони хоч змалілі, але люди...

Князівна пішла, як велів тато. І в своїй задумі вже виглядала не дівчам, а спадкоємницею престолу.