Якщо на землі є пекло

1

Володя й не чув обридливого гавготу вгодованих есесівців, що вже загнали в’язнів у кузови автомашин й умощувалися з автоматами напоготові по п’ятеро спинами до задніх бортів. Він міцно стискав руку свого побратима Георгія Тимчука, Жори, і обоє вони, притиснуті натовпом в’язнів до відгороджувальної сталевої сітки, тужно дивилися на центральний карантинний блок. Там був Ганс, Ганс Максфельд, один з керівників підпілля, якому вони завдячують своїми життями, який і тепер рятує їх від розправи блокфюрера[1] Ауфмейєра. Номери цих двох радянських юнаків підпільникам вдалося включити у списки в’язнів, що відправлялися на етап. За концтабірною термінологією це називалося коротко: транспорт. І ось цей транспорт. Звичайно ж, не на волю, а в один з філіалів Освенціма...

Ганс, удаючи заклопотаного електромонтера, з інструментальною валізкою в руках походжав коло центрального карантинного блоку, пильно поглядав на хлопців і підбадьорливо кивав їм. Хоч і розлучалися вони, проте Ганс не кидав їх напризволяще. Вони мали пароль до тамтешніх підпільників-чехів, повинні також зв’язатися з Гансовим другом юності антифашистом Францом Норденом. Та все ж розлучатися з Гансом й товаришами по підпіллю і страшно, і боляче. Без таких друзів, без взаємопідтримки вижити в цих фашистських фабриках смерті неможливо.

Володю Ганс називав Орлятком, а Жора за свій чудовий голос одержав ім’я Соловей.

Закінчувався липень 1943 року. Спливала кров’ю під фашистським чоботом Європа, вставали чорні дими концтабірних крематоріїв, і сторожові есесівці завзято дудлили шнапс, щоб не паморочилась голова від задушливого чаду горілого людського м’яса...

Колона важких грузовиків, гуркочучи потужними дизельними моторами, рушила до воріт.

Худа, висока постать Ганса в смугастій концтабірній робі віддалялася.

— Прощай, Гансе! — тихо прошепотів Володя, і Жора ще міцніше стиснув його руку.

В супроводі озброєних до зубів мотоциклістів колона машин з в’язнями мчала по освенцімському шосе. В літній спеці по обидва боки дороги мліли переліски, поля й болота. Понад дорогою і далі, в перелісках, височіли сторожові вежі, на яких бовваніли кремезні постаті вартових з кулеметами. Тут прострілювався кожен квадратний метр, смерть чигала на кожному кроці. Володя впізнавав ті місця. Ось на цьому болоті тяжко мучився у штрафній команді, де щодня гинуло більше половини людей. Звідси, сам очамрілий від голоду, приносив у пазусі то картоплину, то шмат сирої брукви Жорі, який уже теж опухав і втрачав надію на порятунок. А он неподалік стара сосна, на якій щодня гітлерівці вішали в’язнів заради садистської розваги. Ще далі — пам’ятна місцина, де есесівець стріляв у нього, Володю...

Заборонені зони і контрольно-пропускні пункти, на яких спеціальні патрулі раз по раз зупиняли колону, прискіпливо перевіряючи кожну машину, лишилися позаду. Спраглими очима в’язні вдивлялися у широкий простір, голубили зором малу річечку, зелений гай, оксамитову травичку на луках, на повні груди вдихали п’янке повітря волі.

Воля була ось тут, поруч, он за тим пагорбом, за лісочком, але ж така недосяжна... Як гарно блищить у лагідному промінні сонця звивиста голуба річечка, як тішить душу все довкола!

Та варто ледь перевести очі — й побачиш тупі пики есесівців, їхні наїжачені автомати — і враз меркне усе довкола. Володя згадував своє село, ласкаве обличчя матері, хату з садом і городом біля ставка,— таке все рідне й дороге, а тепер далеке, й недосяжне, і, мабуть, навіки втрачене...

Виснажені, зчорнілі в’язні — скелети, обтягнуті жовтою прозорою шкірою,— дивилися на довколишній світ палаючими очима і з таким нервовим напруженням, ніби прагнули назавжди увібрати в себе всю земну красу. Вони схвильовано й пожадливо вдихали чисте повітря, густі пахощі стиглого літа. Після моторошного трупного смороду й чаду крематоріїв, після нелюдських освенцімських страхіть і страждань неотруєне повітря з волі і навколишні краєвиди здавалися їм земним раєм. Мабуть, ніхто з них раніше не задумувався над тим, що звичайнісінька сільська хата, криниця, тиночок, стежина у полі чи самотня верба при дорозі можуть озиватися у серці таким болем, викликати гіркий щем у горлі. Вільний світ, простір, по обплутаний колючим дротом...

— Як же гарно на цій святій землі,— похитав головою Жора, тужно дивлячись у далечінь. — Якби ж то не було на ній цієї фашистської погані... Бити їх, бити, бити! — люто проскрипів він зубами.

— Заспокойся, Жоро, заспокойся,— ледь чутно озивається пошерхлими губами Володя. — Треба триматися, зберігати сили... їх уже б’ють, цих фашистських нелюдів! В’ють, і ми ще будемо бити. Я вірю: так буде! Буде, друже мій, буде...

Зрідка в’язні бачили поодинокі постаті нужденних польських селян, які, вгледівши страшну колону, стрімголов кидалися подалі від дороги, ніби від чуми. А ось у невеличкому ставочку купаються двоє худеньких дітлахів.

Машини із смугастими привидами та озброєні есесівці так їх налякали, що хлопчаки завмерли у воді і, скільки й видно було Володі, стояли так, закляклі, з розкритими ротиками... Усе — ніби жахливий сон... Ідуть полем змарнілі, згорьовані жінки в старенькому селянському одязі, злякано зупиняються й скорботно дивляться на в’язнів, ніби на покійників... Вздовж дороги — спалені хутори, безлюдні згарища, зарослі бур’янами городи, витолочені, потрощені гусеницями танків сади. «Як то боляче бачити отаке,— з гіркотою думав Володя. — Як боляче! Мабуть, немає нічого страшнішого за оці розорені й покинуті людські оселі...» Ще далі він угледів при дорозі в хащах кропиви й нехворощі напівзруйновану капличку з розп’яттям Христа на кам’яному, подзьобаному кулями й осколками хресті. Перед розп’яттям у скорботній молитві стояла на колінах сива, сліпа бабуся з латаною жебрацькою торбою за плечима. Чорною кістлявою лівицею стара спиралася на довгу сучкувату патерицю, а правою, скаліченою, хрестилася. А з іншого боку, трохи осторонь, стояло мале, років п’яти дівчатко в брудному лахмітті й великими променистими очима здивовано дивилося на в’язнів. Страху в тих очах не було — саме лиш здивування. Адже вона вперше бачила таких дивних людей в такому химерному смугастому вбранні. В’язні теж прикипіли очима до цього милого дівчатки з синіми, як перші проліски, очима. Тут дорога була розмита недавніми дощами, машини уповільнили рух, тому й легко було розгледіти зворушливе личко цієї крихітки.

— Глянь, Жоро,— легенько підштовхнув Володя товариша,— які променисті оченятка. Такі запам’ятають на все життя і нас, і цю страшну війну...

Жора прикипів поглядом до тих дитячих очей, до всієї страхітливої, схожої на біблейську, картини з хрестом, розп’яттям, сліпою жебрачкою, здивованими променистими очима дитини, і його душило німе, розпачливе ридання...

Через кілька годин колона звернула з шосе на путівець, який через поле й видолинки вів до лісу. На узліссі, скільки й видно було, в глибоких ровах копошилися, ніби фантастичні смугасті мурахи, в’язні. Схоже було на те, що фашисти вирішили обперезати цей ліс неприступним протитанковим ровом. Серед в’язнів темніли постаті есесівців, готових щомиті «розважитись» — сіконути автоматною чергою когось із нещасних, що вибився із сил, металися з пов’язками на рукавах послужливі капо[2] і замашними киями оскаженіло молотили на всі боки, підтримуючи шалений темп. Осторонь лежали тіла тих, хто не витримав пекельних страждань, і дорога тепер для них одна: в крематорій.

— Нами замінять їх,— кивнув Жора на тіла мертвих. — А скільки витримаємо ми? П’ять, десять днів? Навряд чи більше протягнемо...

— Не настроюй себе так, Жоро. Розкисати нам не можна. Головне — зв’язатися з підпіллям, а там видно буде. Треба триматися. Ми повинні помститися за все, за все...

Ніби зеленим тунелем, рухалася колона через ліс. Незрушно стояли красуні-сосни обабіч дороги. Між їхніми могутніми стовбурами зеленіли розкішні кущі терну й глоду, на висхлій злежаній глиці серед ріденької ніжної травички подекуди яскріли білими, жовтими й синіми вогниками поодинокі лісові квіти. На мальовничих сонячних галявинках густо розбризкані по траві, немов рубінові намистинки, дозрілі, яскраво-червоні суниці. Усе тут дихало тишею, супокоєм, чарувало зір, викликаючи в серцях невільників щемний біль. «Невже я ніколи більше не пройдуся лісом без супроводу есесівських автоматників?» — подумав Володя, з тугою вдивляючись у лісову гущавину.

Одразу за лісом Володі вдарила у вічі моторошна картина: неозора пагорбиста місцевість, ніби незвичайне гігантське кладовище, де замість могил — величезні пеньки. Це рештки суцільної вирубки лісу. Поле оточене автоматниками й кулеметниками, а коло пеньків, скільки й глянеш, копошаться смугасті в’язні — викорчовують. В’язнів тут тисячі. Раз по раз лунають короткі автоматні черги: добивають охлялих, вимучених страдників, які не можуть упоратися з пнями. Це поле смерті. Так його називають і в’язні, й есесівці. Мало не кожен пень тут скроплений людською кров’ю...

— Здається, приїхали,— сумно мовив хтось із в’язнів.

Вдалині бовваніли сторожові вежі концтабору, а осторонь, на пагорбі в рідкому ліску,— військове містечко есесівського гарнізону. Тут, біля підніжжя пагорба, навколо есесівського містечка, також трудилися кілька тисяч в’язнів: носили каміння й пісок, вирівнювали місцевість, копали глибокі траншеї для прокладки підземних комунікацій, пиляли дерева, викорчовували пеньки.

На одній сосні висів, підвішений вірьовкою за викручені за спиною руки, в’язень. На іншій такий же мученик висів догори ногами. Обидва були вже мертві. Біля третьої сосни реготав рудий здоровило-есесівець, змушуючи нещасного бранця з закривавленим лицем і руками дертися вгору по гладенькому стовбуру. З останніх сил дерся той на дерево, лишаючи на ньому криваві сліди, але одразу ж біезсило сповзав назад. Рудий есесівець, регочучи, підганяв його знову:

— Вайтер, вайтер, шнель![3]

Трохи віддалік у верхів’ї сосни сидить «зозуля» — в’язень, який безперервно охриплим голосом кричить одне й те ж: «їх бін аффе! їх бін аффе!» Тобто: «Я мавпа! Я мавпа!» З-під дерев’яного ящика, призначеного для реманенту, видніється голова в’язня, який безперервно гавкає, намагаючись рухами голови, голосом і навіть мімікою скопіювати справжнього пса. Троє есесівців поруч захлинаються реготом, хапаючись за животи. Усе це нагадує Володі штрафну команду в центральному освенцімському таборі, де есесівці так само знущалися з нещасних бранців. Від одної лише згадки стає моторошно...

Катюги розважаються. Правда, кожен по-своєму. На пагорбі, біля чепурного літнього будиночка — в таких завжди жило начальство,— на зеленій травичці стоїть пюпітр з розкритими нотами. Перед ним животатий есесівець у самих трусах і кімнатних капцях, з паском і парабелумом на голому череві завзято чиргикає на скрипці. Це оберштурмбанфюрер Веллінг — семипудовий черевань, ревний шанувальник музики, який поєднує приємне з корисним. Щодня по кілька годин вправляється він на скрипці й водночас перебуває на службі — має посаду рапортфюрера, тобто помічника і заступника оберкоменданта табору. Позаочі його презирливо називають фідлером — вуличним скрипалем.

Концтабір, до якого прибула колона машин з в’язнями, був одним з філіалів Освенціма. Хоча в есесівській документації він значився під таємним цифровим шифром, проте всі називали його Явожницьким табором смерті, оскільки неподалік було старовинне польське містечко Явожно. Так само, як і в центральному освенцімському, за сторожовими вежами й колючим дротом чіткими рядами стояли тут понумеровані блоки-бараки, окремо — трупарня, рєвір[4]. Не встигли тільки збудувати крематорій.

— Хоч крематорію немає,— сказав молодий високий поляк своєму товаришеві.

— Не хвилюйся,— понуро озвався той. — За цим у них діло не стане. Зате он трупарня в таку спеку переповнена...

І справді, запаморочливий трупний сморід був тут такий густий, що в багатьох одразу почалися спазми блювоти.

Біля залізної брами колона зупинилася. Прибульців зустріли півсотні лютих вівчарок і стільки ж есесівців з тутешнього гарнізону. Люто гарчали, натягуючи повідки, сторожові вівчарки, озвіріло репетували есесівці, зганяючи прибульців докупи. В’язні, як горох з мішка, висипались з кузовів на бруківку, злякано сахаючись хто куди, намагаючись уникнути ударів кийків і пащ лютих собак. Проте удари сипалися звідусіль і уникнути їх було неможливо. Повторювалось те, що було в усіх концтаборах...

Дика вакханалія тривала довго. їх шикували, перераховуючи замашними кийками. В строю стояли зі свіжими «гостинцями» — з кривавими рубцями на тілі, з розквашеними носами, закривавленими лицями, синяками й саднами, а дехто — з вибитими зубами чи з поламаним переніссям... У Володі дзвеніло в голові і темніло в очах: шкіра на тім’ї під смугастим чепчиком розсічена кийком, і він відчував, як по шиї за комір стікає цівка гарячої крові. Жора також у безсиллі скреготів зубами — під правим оком у нього темнів чималий синець, а на вилиці була розсічена шкіра.

— Ну, г-гади!..— з ненавистю простогнав Жора. — Прийде ж і на вас погибель. Ех, автомата б мені...

Ліворуч від воріт височіло приміщення для караульних. Вікна й двері в ньому були розчинені навстіж, звідти гриміло радіо. Диктор на високих нотах розбазікував про непереможність армії фюрера, про те, що «більшовицьким варварам, існування яких смертельно загрожує німецькому народові і світовій цивілізації, скоро настане кінець». Далі йшлося про «еластичне вирівнювання лінії фронту», «завчасно підготовлені позиції», «неприступний вал», «еластичну оборону», «нову, таємну зброю»... Це означало лиш одне: Радянська Армія б’є «непереможних» на всіх фронтах!

А тут, перед вишикуваними в’язнями, готувалася розправа. Високого поляка, того, що говорив про крематорій, двоє есесівців гамселили перед строєм, намагаючись поставити його на коліна. Карали за те, що активно оборонявся від собак і одну так ударив ногою в голову, що та аж заскавуліла. Закривавлений, у подертій, заюшеній кров’ю смугастій робі, в’язень нарешті впав, але його продовжували бити.

З’явився довготелесий начальник есесівської псарні шарфюрер Зеєбом — на кітелі в нього блищала позолочена бляха із зображенням голови вівчарки, лаврового вінка, навколо якого викарбувано напис: «Кращий собаковод СС-військ». Його жовте, психопатичне лице було перекошене люттю.

— Ферфлюхте шайзе![5] — гидливо просичав він, кинувши погляд на непритомного поляка, й поспішив оглянути «потерпілу» собаку.

Вівчарка зрідка скавуліла і передньою лапою раз по раз терла праве вухо, ніби туди в’ївся кліщ. Немов ужалений, собачий фюрер підбіг до завмерлого строю в’язнів і заволав, вказуючи на собак:

— Це вівчарки найкращої німецької породи! Вони стократ розумніші й благородніші від вас, двоногі кретини! Ви будете їх поважати! А хто ні — того вони розірвуть на шматки. Зрозуміло? Вайтер! — подав він знак есесівцям.

П’ятеро спущених з повідків псів кинулись на нещасного поляка. В’язні завмерли від жаху, заплющували очі, щоб не бачити цього кошмару. Крупнокаліберні кулемети сторожових веж були націлені на стрій новоприбулих — охорона готова була щомиті відкрити вогонь. Оскаженілі пси, спеціально вимуштрувані кидатись на невільників у смугастому, за лічені хвилини розтерзали жертву.

І Володя, й Жора, і їхні сусіди-невільники стояли бліді, як смерть. Жах скував їхні нужденні тіла, паралізував волю. У Володі паморочилась голова, підламувалися ноги, і він знеможено похилився на Жору. Якби товариш не підхопив його, Володя б упав, а з тими, що падають, у есесівців розмова коротка.

— Отак буде з кожним,— репетував Зеєбом,— хто не виявить належної пошани до наших розумних і благородних собак! Ви ще матимете змогу, якщо не здохнете завчасно, познайомитись із моїм улюбленим Рексом і переконаетесь, що серед тисяч гефтлінгів[6] не знайдеться жодного, розумнішого за мого Рекса. — При згадці свого улюбленця-пса бліде, спите обличчя шарфюрера скривилося в подобу посмішки. — Ви будете працювати,— враз верескнув він,— як чорти у пеклі! Наші розумні вівчарки не допустять ледарювання. Кожного з вас вони бачать наскрізь! Це вам кажу я, шарфюрер Зеебом! — Він бундючно пройшов уздовж строю і повернув до псарні.

Після Зеєбома прибулими зайнявся кощавий здоровило із свинцевим поглядом. Він ще раз пройшовся києм по спинах тих, хто, на його думку, не вмів, як належить, виструнчитися, двом вибив зуби, і аж після цього повів колону через ворота у табір. Проминувши ворота, повернув праворуч. Неподалік бовванів довжелезний похмурий барак, вікна якого були забиті дошками. Від нього відгонило застояним трупним смородом. До цієї гігантської домовини вже злетілися, як хижі круки, десятків зо два тутешніх капо з гумовими киями в руках, очікуючи колону бранців. Біля барака здоровило зупинив колону і, обмацавши скляним поглядом стрій, скрипучим голосом наказав:

— Це — трупарня. В ній — триста трупів. Навантажити їх на машини! Кожному нести один труп. Хто не подужає — сам стане трупом. На все даю п’ять хвилин. Починайте! — І зиркнув на ручний годинник.

Тієї ж миті натреновані капо накинулися на в’язнів, репетуючи й гамселячи усіх підряд киями. Зчинився неймовірний шарварок, бранці гуртом кинулися в барак.

Тут під кроквами тьмяно блимала слабенька електрична лампочка, тож після сліпучого сонця в бараці видалося зовсім темно. Призвичаївшись, Володя побачив кілька бочок з негашеним вапном, лопату і березову мітлу, а далі, просто на цементній долівці,— акуратно заштабельовані голі, притрушені хлорним вапном мертві тіла... Навіть міцний розчин не вбив тут жахливий сморід, від якого можна було збожеволіти... Володя зібрав усю свою волю, намагаючись не дихати й дивитися лише під ноги. Жора рішуче підштовхував його вперед, хоча й сам відчував, як раптово терпне все тіло і дерев’яніють ноги. Ось уже повз них вервечкою підтюпцем пробігають з страшною ношею в’язні — скоріше на повітря з цього страхітливого приміщення, в якому серед трупів аж кишать жирні пацюки!.. Дорога кожна секунда. Знали: есесівець стоїть біля барака і уважно стежить за циферблатом годинника. Запізнитися — значить, підписати собі смертний вирок. І все ж Володя ніяк не наважувався взяти голими руками те, на що страшно було навіть глянути.

— Що, захотілось у їхню компанію? Бери! — несподівано над вухом заревів капо й огрів Володю києм.

Володя підхопив труп з простреленою головою і, заточуючись, як у маренні, попрямував до виходу. Очі застелило жовтим туманом. Уже в дверях він раптом відчув млість у всьому своєму тілі, зрадницьки задрижали змучені ноги. Упасти б прямо тут, біля дверей, і — кінець мукам... «Чи є межа людських страждань? Де вона, та межа?» — пекла розпачлива думка.

Він, очевидно, уповільнив рух, бо його знову вперіщили києм. Хлопець здригнувся, хоча й не відчув ніякого болю. Він не впав, не спіткнувся,— переборов себе і, міцніше перехопивши мертвяка, поніс до машини. Там металися поміж в’язнями знавіснілі капо, гамселячи млявих, прискорюючи моторошну роботу. Сотні гольцшугів[7] глухо торохкотіли по бруківці, жарке сонце плавилось у зеніті, затоплюючи сліпучим світлом багатостраждальну землю, а Володі нараз здалося, що життя зупинилося і він летить у холодну, чорну безодню...

2

День цей тягнувся цілу вічність. Невільники завантажили машини, в яких прибули сюди, тілами померлих, розстріляних, і «транспорт» рушив у зворотну дорогу — до крематоріїв Освенціма. В’язнів знову вишикували на плацу. Липневе сонце, здавалося, зупинилося в небі і немилосердно палило голови виснажених бранців. Жоден з них не ковтнув ні крапелиночки води, не заросився й крихіткою їжі. Всіх мучила спрага.

А поруч, біля вахтштуби[8], розморені спекою есесівці роздягалися до трусів, обливалися водою, реготали і повискували від задоволення. Серед них весело походжав дивний молодик у кітелі з легкої світлої тканини, схожому більше на піжаму, ніж на мундир. Тільки парабелум на животі і хвацько зсунутий набакир офіцерський кашкет вказували на те, що він таки есесівець. З солдатами він був, ніби запанібрата, а розстебнутий незвичайний мундир надавав йому вигляду недбалого, безтурботного. Взагалі, він справляв враження такого собі веселуна, не обтяженого ні службою, ні іншими житейськими клопотами. Біла шовкова майка гарно відтіняла його засмаглу шию, широкі груди і всю міцну спортивну статуру. На правому плечі у нього погойдувалася пара зв’язаних шнурком боксерських рукавичок. Здавалося, він щойно вийшов із спортзалу й тепер тиняється знічев’я, розважаючись. Насправді ж цей «веселун» ніколи не розлучався з боксерськими рукавичками. Він тренувався на в’язнях. Його тут прозивали Боксером: в’язні — з ненавистю, есесівці — з гордістю. Він з цікавістю оглядав новоприбулих, очевидно, вишукував підходящий «матеріал» для тренувань. Може, одразу й почав би своє чергове «тренування», та якраз покликали до телефону, і він зник за дверима вахтштуби.

Дивно, проте саме цей Боксер своєю появою нагадав Володі, що є ще на світі, чи принаймні був, спорт. А він же, Володя, так фанатично захоплювався спортом в шкільні роки. Важко й повірити, що колись була школа, все оте довоєнне життя, що то не сон, не казка, не витвір фантазії. Володя змалку марив авіацією, але побоювався, що мого не візьмуть туди через низький зріст, отож, щоб якось компенсувати цей недолік, наполегливо загартовував себе боротьбою, боксом, спортивною гімнастикою, лижним спортом і плаванням. За кілька років домігся чималих успіхів, брав участь у республіканських та всесоюзних змаганнях, не раз перемагав серед юніорів. Тоді ж подав документи в льотну школу, одержав обнадійливу відповідь у червні 1941-го, а далі — окупація, облава, ешелон у німецьку неволю, втечі, тюрми, концтабори...

Пролунала команда, люто загарчали вівчарки, і колона рушила до глибокого піщаного кар’єру. Видобутий звідси пісок давно використали на будівництві доріг і есесівського містечка, а величезна глибока яма стала місцем, де відбували місячний карантин в’язні кожного нового транспорту. З одного боку кар’єр обмежувався стіною з трьох рядів колючого дроту під струмом високої напруги. Над пою височіли сторожові вежі з вартовими і кулеметами.

Територія кар’єру густо обтикана сигнальними прапорцями, за лінію яких «кар’єрники» не мали права й ногою ступнути. У цій глибокій, вогкій ямі в’язні почувалися ніби у братській могилі. Без їжі, без води, прикриті лише клаптиком байдужого неба, нещасні бранці випробовувалися тут на міцність. Неймовірні страждання, страхітливий сморід трупарні, розташованої майже поруч, доводили багатьох до божевілля. Слабші вмирали, а сильніші продовжували боротьбу за шматочки гіркого життя — дні, години...

З’явився блоковий — височенний, жилавий, кремезний, з божевільними очима садиста. Попередив:

— Хто порушить дисципліну — зразу в трупарню. Вона ось поруч, пся крев! — зареготав він зненацька, ніби божевільний. Та враз умовк, змахнув гумовим києм і заревів: — Шикуйся, пся крев!

Так його й прозвали: Псякрев. Перед строєм він виголосив цілу промову.

— Я ваш блоковий. А це значить — усім вам і отець, і матка, і бог, і дідько. Іще над вами буде двоє моїх помічників — штубових. З ними ви скоро познайомитесь. Кар’єр — ваше житло. Сонце, пісок — все, як на приморському пляжі. Що ще треба? Ще будете в мене тренуватися, загартовуватись. Хто здумає симулювати — в трупарню. Ясно?

Всім було ясно, що Псякрев — закінчений дегенерат з числа тих польських фольксдойче, які, опинившись в Освенцімі, запобігливо служили есесівцям. Псякрев не відзначався винахідливістю. «Тренування» його зводилось до того, щоб по команді «лягай!» миттю впасти на пісок, а по команді «встати!» ще швидше схопитися і стати в стрій. Головне — чітко і блискавично виконувати команди.

За «тренуванням», як за цікавим видовищем, спостерігали есесівці зі своїх сторожових веж і голосно реготали. Псякрев, ніби оскаженілий пес, накидався на всіх підряд, бив своїм гумовим києм із свинцевим наконечником, яким легко проломити череп. Рятуючись від нього, в’язні збивали один одного з ніг і, побиті, закривавлені, вже не могли зіп’ястись на ноги, стати в стрій. Таке «тренування» тривало цілу годину. П’ять невільників убито на смерть, десятки покалічених, а решта — ні живі ні мертві...

— Молодець, блокельтестер, молодець! — реготав есесівець з вежі. — Поворуши ще правий фланг, першу сотню — там багато ледацюг. Нагрій так, щоб не пліснявіли!

І Псякрев аж із шкіри пнеться, аби догодити, адже для нього наймізерніший есесівець — найвищий повелитель. І знову: «Лягай!», «Встати!», побої, стогони, зойки, прокляття...

Володя й Жора, хоч і уникли ударів, ледве трималися з останніх сил. Здавалося, ще одна-дві команди — і вони більше не встануть або ж кинуться разом на цього душогуба, а там будь що буде.

Та вибився із сил і сам Псякрев. Лють давила його так, що аж хрипів, надсадно сопів, а червона пика сходила потом. Він важко поліз угору по схилу кар’єру, а замість нього з’явився помічник — кривоногий, куций, хоча й кремезний катюга з глибоко посадженими, безбарвними, метушливими очима злодія, які все встигали помічати. Цього також на диво влучно охрестили Шакалом.

Піщаний кар’єр з мешканцями офіційно називався «карантинним блоком». Як і в інших блоках, тут був свій блоковий і два його помічники — штубові. Оскільки в таборах смерті карантинні блоки, як і штрафні команди, вважалися закладами «особливого перевиховування в’язнів», па посади «вихователів» призначалися перевірені кадри з числа садистів і вбивць. Так було й тут, з тією лиш різницею, що трійця «вихователів» жила не при своєму підопічному блоці, тобто не в кар’єрі, а разом з концтабірною аристократією. На службу в кар’єр приходили по черзі, змінюючи один одного. Поки один муштрував і мордував кар’єрників, двоє інших в цей час відпочивали: грали в карти, брали участь у п’яних оргіях табірної верхівки тощо. Отож і зараз Псякрев, стомившись, пішов відпочивати, а Шакал зі свіжими силами взявся до діла.

Вишикувавши в’язнів, кривоногий кат прискіпливо оглянув їх своїми метушливими очицями, перекинув з руки її руку гарно сплетений шкіряний нагай і, враз визвірившись, кинувся шмагати по обличчю, по шиї високого в’язня, який стояв у другій шерензі. Чим той провинився, відомо було лише самому Шакалові. Може, тим, що був ставний, високий...

— Я навчу вас дотримуватися дисципліни і зразкового порядку! Ви будете плазувати перед своїм начальством, ви навчитеся ходити строєм! Слухайте наказ: в тому кінці табору потрібен пісок. Будемо носити туди пісок! Строєм, у ногу! Зберігати ідеальне рівняння! Мютце аб![9]

В’язні зірвали з голів свої смугасті чепчики й заметушилися, набираючи в них пісок. Потім, тримаючи їх у руках, ніби дорогоцінні вази, строєм рухалися у далекий закуток табору, там висипали на купу і поверталися у кар’єр за новою порцією. Уся територія табору являла собою піщану пустелю — скрізь сипучий пісок, ніде ні деревця, ні латочки трави. Гольцшуги в’язнів грузли в гарячому піску, пісок набирався у те дерев’яне взуття й до крові натирав ноги. А Шакал, лютуючи, метався уздовж колони, шмагав нагаєм і верещав:

— Я вас навчу працювати! Ви в мене згадаєте усіх святих! Йти треба як на параді, як біля Бранденбурзьких воріт!

Через кілька годин Шакала змінив інший кат. Високий, верткий, з неймовірно довгою шиєю і дрібним, як кулачок, зморщеним лицем, він був схожий на змія. Як і попередні двоє, цей також сповідував відвертий садизм. Всі троє ніби змагалися між собою в жорстокості.

Знущання тривали. До вечора в’язні своїми смугастими наголовниками наносили величезний пагорб піску. За цілий день вони не мали в роті ні крихти їжі, ні краплі води. Увечері їх ледь живих загнали в кар’єр. Володя вже не відчував свого тіла, збайдужів до всього на світі, хотілося лише впасти на пісок, розчинитися в ньому безслідно, нічого не чути, не бачити, не думати. Так само почувався і Жора, але ще тримався, раз по раз розкутурсував Володю, ніби повертаючи хлопця до життя. Хоча Жора й менш загартований фізично, зате старший аж на два роки, і Володя з перших днів прийняв його братню опіку. Побачивши, що молодший товариш ніяк не реагує на його підбадьорювання, Жора вдався до вже випробуваного засобу. Він не співав, а проникливо продекламував кілька рядків їхньої улюбленої пісні: «Орленок, орленок, взлети выше солнца»... Володя розчулено притулився до товариша і вже сам, заспокоюючи його, казав, що вони все ж не самотні на цьому білому світі, що, може, й доживуть до світлих днів перемоги...

На вечірній апель[10] з’явилася вся трійця: Псякрев, Шакал і Змій. Знову свистіли шкіряні нагаї, гупав по кістках в’язнів гумовий кий... Нарешті на високій щоглі посеред табору заревіла сирена, сповіщаючи відбій. Жахливий конвейєр смерті і мук тимчасово пригальмовувався, щоб на світанку знову розкрутитися на повну силу.

Була вже глибока ніч. Байдуже мерехтіли в небі далекі зорі. Перша роса зволожила пісок кар’єру, і невільники вкладалися спати тісно один коло одного, щоб хоч трохи зігрітися. Влягалися вони на дні кар’єру, ніби в чорній безодні. Настала моторошна тиша, в якій зрідка живим болем витали зойки, стогони, розпачливі зітхання або й судомливий скрегіт зубів нещасних в’язнів, що люто страждали навіть уві сні.

Володя і Жора, щільно притиснувшись один до одного й підібгавши ноги коліньми до грудей, намагалися заснути, але сон не йшов. Боліло все тіло, свинцева втома скувала кожен м’яз. Від нервового напруження гупало в скронях, гостро боліла рана у Володі на голові.

— Ти спиш, Жоро? — пошепки спитав Володя.

— Ще ні. Треба б заснути, а не можу. Усе тіло ломить, голова болить...

— Я також. Голова наморочиться, а сон не йде.

— Треба заснути. Сьогодні витримали, тепер нове завдання: витримати й завтра. Іншого шляху в нас немає. Людське життя тут важить не більше ніж піщинка цього кар’єру. Оце тобі фашизм у дії. А що ми знали про фашизм до війни у школі? Майже нічого.

— Чого ж,— спробував заперечити Володя,— дещо розказували. Навіть збирали пожертвування для тих, хто постраждав від фашизму. Пам’ятаю, під час подій в Іспанії, я тоді був у третьому чи четвертому класі, вчителька розповіла про трагедію іспанських дітей і просила збирати кошти на допомогу. Я розбив тоді свою скарбничку, дістав з неї заощадженого карбованця й віддав на допомогу іспанським дітям.

— Карбованця віддав? — гірко всміхнувся Жора. — Та треба було б на погибель фашизму віддавати все — навіть останню сорочку.

— А ми хіба не віддавали? — розсердився Володя.

— Віддавали,— зітхнув Жора. — Та наших сорочок виявилося замало...

— Ну, ти завів розмову... Щоб ти знав, до війни мені ледве виповнилось п’ятнадцять років. Я був шмаркачем, піщинкою в морі, а ти...

— А я, хоч і старший на два роки, теж був піщинкою в морі. Ми обидва були піщинками в морі, а тепер стали піщинками в цьому проклятому кар’єрі...

— Нічого,— тихо відповів Володя. — Наша армія вже б’є цих гадів і жене геть з рідної землі!

— Це чудово, що жене, і я вірю: скоро не буде на землі фашистської нечисті. Але ж як гірко, що пустили їх аж до самої Волги і тепер великою кров’ю відвойовуємо втрачене... Може, й ми не були б тепер, як і мільйони інших радянських людей, у фашистських катівнях...

— Як це «пустили», Жоро? Хіба не знаєш, що люди боролися, гинули, відступали з боями? Якби можна було не пустить, то не пустили б... Ти ж сам воював — хіба ти хотів пустити фашиста на нашу землю чи опинитися тут?

Десь дуже далеко і високо в небі гули літаки. Хлопці напружено прислухалися до того далекого, ледве чутного гудіння. Може, то наші, червонозоряні? Якби хоч побачити їх, тоді, здавалося, змогли б витерпіти будь-які страждання...

— Може, наші? — з надією прошепотів Володя.

— А чому б і ні, малюк? — повеселішав Жора. — Скоро вони літатимуть і сюди, і на Німеччину. Діставатимуть і самого фюрера... Це буде, неодмінно буде, малюк. А то ж як!..

Жора часто ласкаво називав Володю «малюком». Серед двох тисяч в’язнів карантинного блоку в Освенцімі, де вони подружили, Володя був найменший на зріст і наймолодший за віком. У натовпі юнак був майже непримітний. Його відкрите, не по роках суворе лице майже ніколи не виказувало ніяких емоцій. Жора був вищий, чорнявий. кароокий, напрочуд вродливий лицем. Мав він рідкісний, мелодійний голос. Виразні, затінені довгими темними віями очі щедро випромінювали душевне тепло, але враз займалися вогнем глибокої ненависті, коли бачив фашистів. Володя щиро полюбив цього доброзичливого, безмежно доброго Жору, який ніби зсередини світився тим внутрішнім світлом людяності й добра, без чого, власне, й людина не людина. Співучий Жорин голос здатний (Володя переконався в цьому) змусити слухачів радіти й плакати, підхопити кожного на крила пісні. А ще Жора з раннього дитинства виявив неабиякий талант, легко оволодівши кількома іноземними мовами. В таборах смерті, де страждали люди з усіх кінців світу, Жора вільно, як рідною українською, міг говорити десятьма мовами. В Освенцімі, куди Володя потрапив після катувань у Краківській гестапівській в’язниці і в Мисловіцькому штрафному таборі, підпільники доклали чимало зусиль, щоб врятувати юнака. У цьому активну участь брав і Жора. Так вони стали побратимами, і це побратимство, народжене на дні освенцімського пекла, було міцніше кровної спорідненості.

— Скажи, Жоро, ти любив яку-небудь дівчину? — несподівано запитав Володя.

— Любив. Та коли те було...

— Але ж було? — допитувався Володя.

— Було. Тільки я так і не встиг по-справжньому освідчитися їй у коханні.

— Чому?

— Бо справжнє взаємне кохання не потребує ніяких освідчень і клятв. А ми саме так любили одне одного... Ніколи не забуду тих чарівних вечорів і ночей! Якраз весна була, сади так розкішно цвіли. Ти знаєш, як пахнуть теплі місячні ночі? А я знаю: ніжністю, весняним цвітом. П’янко так пахнуть... Бувало, стрінемось у садку, а він увесь наче в білій піні, і кожне деревце дихає щастям. Місячне сяйво сіється й сіється із зеленуватої безодні неба, тихо дрімає земля... І все на ній — геть-чисто все, навіть таємничі тіні на шовковій травичці,— все тішить око і душу. А довкола — дзвінка, як пісня, урочиста тиша. І здається тобі, що ти вже не йдеш по землі, а пливеш, ширяєш, летиш серед розквітлих садів у тому казковому світі, затопленому світлим і ніжним яблуневим цвітом, його неповторними пахощами. На душі свято — велике свято! Бо поруч з тобою твоя кохана. її тепла, ніжна рука н твоїй руці... Ех, малюк, чи знаєш ти, що таке поцілунок коханої дівчини? Чи знаєш ти, що таке перше кохання? Скільки чарів і щастя було в тих весняних місячних ночах, скільки солодкої музики і найпрекрасніших мрій...

Принишклий Володя з гострою цікавістю підлітка всотує у себе новий для нього бентежний світ, що вимальовується в розбурханій уяві з розповіді старшого побратима, і щось неусвідомлене й таємниче пробуджується в серці солодким і болісним щемом. Дивовижним, казковим здається йому все те, про що так гарно розповідає Жора. Бо ж йому, Володі, ще не випадало зустріти своє щастя — перед початком війни йому виповнилось лише п’ятнадцять. Володя встиг закінчити на «відмінно» вісім класів, стати комсомольцем, досягти чималих успіхів у спорті. Мріяв стати льотчиком — таким, як Чкалов... Тепер йому вже сімнадцять. Оце й увесь його життєвий шлях. Частина цього життя змарнована у фашистських катівнях. Розповідь Жори пробуджує у Володі неясні, неусвідомлені почуття, а головне — переносить у щасливі мирні часи, на Україну. Незважаючи на смертельну втому, він ладен слухати друга ще й ще. Та Жора раптом замовк.

— А звати ж її як? — збуджено торсає його Володя. .

— Оленкою звати. Для мене вона — найкраща в світі дівчина!

— Ти теж красивий,- зітхнув Володя. — Оленка, мабуть, тебе дуже любила...

— Любила... І дуже любила слухати, коли я співав. Завжди просила заспівати що-небудь, хоча б трішечки, хоча б тихесенько. З нею мені так гарно співалося!

— А де Оленка тепер? — не заспокоюється Володя.

— Хтозна. Батько в неї майор, їхню сім’ю евакуювали. Та Оленка, мабуть, на фронті, бо то така дівчина, що в тилу не сидітиме. Пам’ятаю, як ми з нею ходили записуватися добровольцями на фронт. Мене взяли, а її — ні, бо якраз надійшло розпорядження про евакуацію сімей офіцерів. Коли ми прощалися, Оленка сказала, що чекатиме мене завжди, все життя... Я вірю Оленці, вірю її клятві...— палко шепоче Жора.

Охоплений солодким трепетом, Володя в душі радіє за Жору. «Як добре,— думає він,— що є на світі закохані Жора й Оленка. І як добре мати такого друга!..» Володя радіє, бо ж для нього, сімнадцятирічного юнака, сповідь старшого друга — це не інтимно-лоскітлива любовна історія, а щось значно важливіше, вагоміше. В Жориній розповіді про цю незвичайну любов він, Володя, інтуїтивно відчуває незнищенну силу життя. Він збагнув це скоріше серцем, ніж розумом, і навряд чи зміг би передати словами.

— А про що ви з Оленкою мріяли тоді, перед війною?

— Оленка мріяла про медінститут, а я — про консерваторію. А тут війна... Усі наші мрії розтоптав проклятий фашист...

— А я мріяв стати льотчиком. Таким, як Валерій Чкалов. Навіть устиг подати документи до льотної школи. І прийняли б, якби не війна... Віриш? Танки фашистські увійшли в нашу Сквиру через три тижні, ми навіть виїхати не встигли... А потім облава — і ось я тут... А з мене вийшов би непоганий льотчик. Віриш? Ти не дивись, що я малий на зріст...

— Ти молодець, Володю. І льотчик з тебе був би гарний, я вірю в це.. Адже я знаю, як ти спортом займався, який ти дужий. Бо якби був слабак, то хіба зважився б стільки разів втікати з тюрем і таборів? Сам бачив, як тебе, закутого в кайдани, привезли в Освенцім, як Ганс Максфельд робив тобі хірургічні операції... І якщо вже ми опинилися тут, розкисати не маємо права. Ось де нам погрібні і чкаловська мужність, і корчагінський гарт, і залізна сила волі. Треба дивитися на своє життя як на гвинтівку, яку не маєш права загубити в бою. Це затям собі. Справжня боротьба тільки починається, до остаточної перемоги над фашизмом ще дуже далеко...

Не спалося не тільки Жорі й Володі. В’язні ворушилися на піску, декотрі металися в лихоманці — від ран, від голоду, від спраги чи від тяжкої нервової перевтоми. Хтось із кимось перешіптувався, хтось голосно проклинав війну, Гітлера і своє розтоптане життя, хтось жалібно плакав, хтось брутально лаявся, хтось молився. Шарудіння піску, стогони, зойки, лайки, прокляття, молитви, різноголосе й різномовне перешіптування...

— Не впадай у розпач, Володю,— шепотів Жора. — Будемо триматися. Я ж знаю не одну мову. Знайдемо чехів, Франца, вони допоможуть нам...

— А якщо не знайдемо?

— Знайдемо! — рішуче відрубав Жора. — Мусимо знайти!

В цей час па сторожовій вежі есесівець хрипким голосом загорлав якусь огидну пісеньку: «Гайлю, гайлі, гайля! Ох-ха-ха-ха-ха-ха!»

— Смоли б тобі гарячої в горло, проклятий фашист! — з ненавистю пробурмотів Жора, а потім торкнувся Володиного плеча: — Давай, малюк, умостимося зручніше та спробуємо заснути.

Вони підгорнули під себе сухішого піску, вмостилися и ньому зручніше й затихли. Неподалік жалібно й скорботно молився якийсь поляк. Володі чомусь стало шкода того поляка, очевидно, вже немолодого чоловіка, який носить в душі стільки болю, скорботи, відчаю. «Добре, що мас розраду хоч у молитві!»,— подумав Володя, хоча й розумів, що тут не допоможе ніяка молитва.

— Ще не спиш, Володю? — прошепотів Жора.

— Ще ні, друже.

— Знаєш, що я подумав? Як дивно: уже стільки ми разом, побраталися, а й досі навіть прізвищ один одного не знаємо.

— Справді дивно. Тільки імена й знаємо. А фашистам хочеться, щоб ми забули навіть власні імена. Для того й витаврували нам на руках номери. Ти просто номер — і ніщо більше. Як мертвий інвентар чи робоча худоба. Вони й поставили собі за мету перетворити нас на худобу... Тільки не вийде. Ми повинні залишатися людьми, пам’ятати своє ім’я, своїх батьків, свою Вітчизну... А прізвище моє Яковенко. У нас і вулиця так називається: Яковенківка.

— А я — Тимчук,— сказав Жора. — Теж поширене прізвище в наших краях. Дід на броненосці «Потьомкін» служив матросом. Міцний був дідусь. А вуса мав — як у Будьонного.

— А я свого діда знаю тільки з розповідей матері, та ще одна стара фотокартка збереглася... Три Георгіївські хрести мав дід Василь. Стоїть на знімку на повен зріст, у шапці й шинелі, при шаблі, і три хрести на грудях прямо на шинелі. І теж — хвацькі вуса. Видно, одчайдух був неабиякий. А батько й мати мої — сільські вчителі. Чи ж судилося ще побачити їх?..— Володя тяжко зітхнув.

З

Короткий тривожний сон розпанахало несамовите виття концтабірної сирени. Чотири години ранку: підйом! Він ніколи не щезне з пам’яті тих, хто його звідав. Починаються нові страждання, попереду день — як вічність. Чи дотягнеш до вечора? Адже за день може трапитися стільки несподіваних, прикрих, фатальних випадковостей, і кожна з них може обірвати твоє життя...

З’явилися люті зі сну Псякрев, Шакал і Змій, засвистіли нагаї, і зразу все заворушилося, закопошилось. Почалося шикування. Лайки, стогони, зойки, погрози, побої... На лівому фланзі лежать на піску рівним рядочком дев’ять мертвих тіл. Ці невільники померли вночі — не витримали в карантині навіть першої доби. Вони, мабуть, пройшли вже не через один табір, де з них висотали всі сили, а тут, нещасні, дійшли до своєї останньої межі. Вони пішли з життя, не попрощавшись, не назвавши товаришам по нещастю власних імен, імен своїх рідних, не залишивши адрес. Загинули в муках, з прокляттям фашизму в останньому сплеску своєї свідомості. їх ніхто не ховатиме і не оплакуватиме. Після апелю їх віднесуть і кинуть в трупарню на поживу щурам... Фашисти байдуже викреслять у своїх чорних гросбухах їхні номери в списках живих, на їх місце впишуть номери інших і — алес ін орднунг[11] Для мільйонів таких, як вони, війна придумала коротку, як атестат, гірку і безнадійну фразу-долю: пропали безвісти... їхні імена не з’являться ні на обелісках, ні на меморіальних стелах, ні на сторінках книжок... Вони не дійшли до перемоги, але заплатили за неї своїм життям. Вони були просто Люди. Жертви фашизму. Діти усіх народів. Діти всієї Землі...

Починався новий каторжний день. Чорне вороння, принаджуване смородом трупарні, зловісною хмарою кружляло над табором, над кар’єром. їхнє лихе каркання потьмарювало свідомість невільників, викликало душевне сум’яття.

— Ви переконалися, прокляті смердюхи,— реготав Псякрев,— що у вас тут райський куточок? Повітря — справжні райські пахощі, пісочок, музика яка он згори. Комфорт! А нудьгувати вам не доведеться. Ми вас так полоскочемо й розвеселимо, що о-го-го!

Знову носили своїми смугастими очіпками пісок, але вже у зворотному напрямку. За день височенний піщаний курган, насипаний учора в далекому закутку табору, перекочував назад, у кар’єр. Ця безглузда робота, розрахована на моральне приниження й фізичне вимотування, тривала чотирнадцять годин без жодної перерви, без їжі, без води. Гумовий кий і шкіряний нагай замінили невільникам сніданок, обід і вечерю. На вечірньому апелі рядочок мертвих тіл на лівому фланзі строю збільшився майже вдвічі.

Тільки на третій день одержали по черпаку баланди — гіркуватого, несолоного пійла, звареного з торішньої гнилої, нечищеної й немитої брукви. Цього дня їх погнали на роботу в зовнішню арбайтскоманду, яка рила траншею довкола Явожницького лісу, оголошеного есесівцями забороненою зоною. Хоч так само знущалися з них озвірілі капо і ті ж есесівці походжали там із собаками й автоматами, все ж ця робота здавалася кар'єрникам деякою полегкістю, бо поруч був ліс, пахло живицею, грибним духом і зеленню. Невільники потайки жували траву, зелене листя з дрібних кущиків, кінський щавель, насолоджувалися чистим повітрям.

Темп роботи, як завжди, був шалений, а капо своїми гумовими киями безперервно ще й підганяли. Один вкрай виснажений літній єврей (на грудях у нього на смугастій робі було нашито спеціальний вінкель: жовта шестикутна зірка) раптом покинув лопату, видерся з рову і, дико регочучи, кинувся до лісу. Пролунала різка автоматна черга, і він спіткнувся, упав на землю. Володя пам’ятав його з учорашнього дня. Той укладався спати на піску в кар’єрі неподалік від них із Жорою, проте не ліг, а довго сидів, ридаючи павідхлип. Юнаки навіть хотіли підповзти до нього, якось утішити нещасного, але закопошилися інші, ближчі. І ось тепер... «Як усе жахливо просто,— думав Володя. — Був чоловік — і вже його немає... Що ж то воно з ним коїлось учора? Чи відчував свою смерть, чи вже тоді почалося в нього божевілля?..» Володя брав на лопату потроху піску, викидав його з траншеї, відчуваючи, як і йому в душу заповзає відчай і безнадія...

Булькатий есесівець з охорони знічев’я пильгикав на губній гармошці якісь нудні мелодії. В одній з них Жора розпізнав мотив популярної журливої народної пісні, яку селяни-німці часто співали у родинному колі. Не припиняючи роботи, спочатку тихо, а потім голосніше Жора затягнув ту пісню. Есесівець почув, підійшов ближче, з цікавістю розглядаючи в’язня-співака, потім почав підігравати ту ж мелодію на губній гармошці. Убивця в есесівському мундирі акомпанував в’язневі!

Коли Жора скінчив пісню, есесівець придивився до червоного вінкеля з літерою «R» на грудях юнака, що означало «політичний росіянин» і похмуро буркнув: «Гут». Подумавши ще якусь мить, відкрив свій ранець, вийняв четвертинку хліба і кинув його Жорі. А сам відійшов убік і зразу ж втратив інтерес до талановитого співака. Юнак миттю сховав хліб за пазуху...

Володя за цей час, доки Жора співав, аж похолонув увесь: як то воно обернеться? Улучивши хвилину, коли поруч не було ні капо, ні есесівців, Жора розломив хліб пополам і віддав половину Володі.

— Відчуваєш., малюк, силу мистецтва? — усміхнувся. — Ним можна й хліба заробити...

Вони одкушували по маленькому шматочку і не жували, а смоктали, як цукерки, ті дорогоцінні шматочки хліба, щоб надовше вистачило. Не переставали й працювати, аби не відчути на своїх плечах кийка капо.

— Жоро, можна тебе попросити? — спитав раптом Володя.

— Про що, друже?

— Ти но співай їм більше. Звичайно, хліб — то наше життя, але не співай...

— Ну що ти, Володю? Що ж тут поганого? Народна пісня... Та й не сподівався я на хліб. Просто так, пісню згадав. А пісня гарна. От сама й полилася...

— Ти пробач, Жоро. Я не подумав про тебе погано, і люблю твій голос, і люблю пісню, і люблю тебе, а все ж якось гидко у них брати...

— А баланду не гидко брати? — розсердився Жора. — А побої терпіти не гидко? Все гидко, все! Ось копирсаємось, укріплюмо їм оборону цього містечка. Це не гидко?

— Ти не сердься на мене, Жоро...

— Я не на тебе, Володю. Не на тебе... Ясно, що наша лиха доля принизлива, ганебна. Ну що ж нам робити? Найлегше — піти під автоматну чергу есесівця, як пішов оцей нещасний єврей, або кинутись там, у таборі, на дріт. Ну йщо? А нічого. Був і нема. А нам же треба зберегти життя для помсти, для боротьби. Іншого шляху в нас з тобою, Володю, немає...

Карантин для кар'єрників продовжувався. їх примушували чистити нужники, вигрібні ями, знову ж таки заставляли носити пісок або ж виконувати «спортивні вправи». Зрідка виводили на роботи в зовнішні арбайтскоманди, де, крім черпака баланди, вряди-годи давали й двохсотграмову пайку ерзацброту, спеченого з якогось посліду йперемеленої тирси. Кар’єрники вимирали. А ті, що були що живі, уже здавалися сірими тінями, страшними привидами, що встали з потойбічного світу. Смерть уже нікого не дивувала. До неї звикли, як до чогось звичайного, повсякденного і щохвилинного, як до неминучого завершения мук, витримати які просто неможливо.

Володя геть підупав на силі, вже відчував, як у його висхлому тілі кістки труться об кістки... Як не дивно, не дуже міцний здоров’ям Жора в цей період виявився витривалішим. Він всіляко підтримував товариша, коли одержували баланду, віддавав йому частину своєї мізерної порції і примушував ковтати те пійло, аби хоч трохи підкріпити фізичні сили.

Коли закінчувався так званий карантин, з кар’єрників, привезених у липні, лишилося менше третини. Витримали найсильніші — ті, у кого було більше фізичних і душевних сил. свідомості, розуму і вміння. На власному досвіді Володя і Жора переконалися, що поодинці, без братерської підтримки, тут вижити неможливо. У неймовірних стражданнях свідомі бранці згуртовувалися, у всіх випробуваннях опорою їм стала інтернаціональна дружба, якої якраз і боялися фашисти. Тому, крім кривавого терору та винищення, вони безперервно перетасовували в’язнів, перемішували їх і в самих таборах, і між таборами усього рейху.

Ось-ось мав настати день розподілу карантинників з кар’єру в блоки. Володя і Жора побоювалися того розподілу. Від однієї лише думки про те, що їх розлучать, в обох боляче стискалися серця. Ні про чехів, ні про Франца Нордена й досі нічого довідатись не вдалося. Та й як дізнаєшся? Адже карантинники з кар’єру не мали ніякої можливості спілкуватися з іншими в’язнями табору. Всі надії покладалися на щасливий випадок, а такого випадку все ще не траплялося.

За цей час з’явився в них новий товариш — Кость Соснін, дев’ятнадцятирічний юнак із Севастополя. Украй виснажений, він якось після відбою підійшов до них і приліг поруч на пісок.

— Я давно за вами дивився, хлопці,— сумно сказав він,— і радів за вас, що так зворушливо дружите між собою. Давно хотів підійти, та якось не насмілювався. Якби мав сили чимось вам допомогти, то зразу й підійшов би, а так, думаю, ви самі ледве ворушитесь, а тут ще й я... Ноги вже опухають, голова наморочиться. Може, й до завтрашнього дня не дотягну, тому вирішив хоч побути коло земляків, а то все сам та сам. Ви не сердитесь, хлопці?

— Ну, ти дивак! — сказав Жора. — За що ж сердитись?

— Що підійшов до вас. Може, ви не хотіли цього...

— Як же ти погано про нас думаєш! — дорікнув Жора,— Чого б то ми не хотіли? Розказуй...

— Що розказувати?

— Про себе розкажи. Для знайомства.

— А-а... Та я ж для цього й прийшов. Думаю: помру, то хоч ви будете знати, що був такий тут.

— Що ти все про смерть та про смерть? — втрутився Володя. — На ось, підкріпись...

Володя подав йому маленький, як нігтик, сухарик. Він зберігав його про чорну хвилину для Жори, аби в скруті порятувати товариша. Жора глянув на Володю, усе зрозумів — і також вийняв з пазухи маленьку шкориночку хліба, яку теж беріг для свого побратима.

— І мій «ензе» візьми. Тобі це зараз — найкращі ліки...

— Та що ви, хлопці,— замахав руками той. — Якби знав, що віддасте останнє, то й не підійшов би...

— Як тебе звати? — строго запитав Жора.

— Костянтин. А прізвище — Соснін. Із Севастополя я...

— От що, Костю. Ти розводиш якісь дикі речі. Давай не будемо... Раз дали — значить, так треба. І негайно з’їж. Тобі скільки років?

— Дев’ятнадцятий.

— Я трохи старший. Отже, слухайся старших. Мене звати Георгієм, Жорою. А це мій побратим Володя.

— Один шматочок хліба Костянтин пожував, але не ковтав — посмоктував, довго смакував хлібним духом.

— Моя історія сумна, хлопці,— поволі почав він.

— А в кого вона весела? У всіх сумна.

— Правда твоя, Жоро, у всіх сумна. Усе звалилося, як сніг на голову, що й досі не можу до пам’яті дійти. Родини як і не було... Мати моя родом з Вінниччини, подолянка. У громадянську війну була медсестрою у воєнному госпіталі. Там подружила з пораненим червоноармійцем Сосніним, колишнім моряком з Севастополя. Вони одружилися й поселилися в Севастополі. Я народився в 1924 році. Коли вже підріс, тяжко захворів батько. В тілі у нього лишилося чимало осколків з часів громадянської війни. Почалася гангрена ніг. Спершу ампутували одну ногу, потім другу. Так мені шкода було батька! Він був мужній і добрий, як ніхто. Я намагався вчитися лише на «відмінно», щоб хоч цим радувати його... А на початку червня 1941 року, я якраз кінчив дев’ять класів, тато помер. Бідна мама так побивалася, що й не розкажеш... Через десяток днів одержали телеграму з села, що помирає баба Катя, мамина мама,— майже кожного літа ми бували в неї. Увечері 21 червня ми виїхали туди і в дорозі дізналися, що почалася війна. Налетіли літаки й розбомбили поїзд за Проскуровом. Мене контузило, а мама... загинула. Пам’ятаю, як уже в сутінках червоноармійці маленькими солдатськими лопатками поспіхом копали спільну могилу — для загиблих солдатів, жінок і дітей. Незнайомі люди підтримували мене під руки, я дивився, як у яму складали тіла загиблих. І матір туди поклали... Я лише по одежі її впізнав... Все те сталося так швидко, що я навіть не заплакав тоді... Я ще не набрид вам, хлопці?

— Ну що ти, Костю... Ми слухаємо.

— Контузія в мене була легка, через деякий час ніби й пройшла. Пам’ятаю, після похорону всі раптом заспішили ї швидко кудись позникали. Тільки якась молода жінка, розпластавшись на могилі, безтямно билась головою об землю, страшно так стогнала й задихалася... До села, де жила баба Катя, було ще з півсотні кілометрів. Якісь місцеві жінки, що їхали з нами в одному вагоні, підхопили мене під руки й забрали з собою. Манівцями й глухими дорогами ми пройшли кілометрів з десять. Спотикались, падали, грузнули в болоті, збивалися з дорога і навіть заблукали, адже була ніч. Змучені й знесилені, лягли перепочити на валки свіжого сіна, а коли розвиднілось, схопилися й бігли далі, наче хтось нас переслідував. І тут у мені сталося щось дивне. Я зрозумів, що мами вже немає й ніколи не буде. Я закричав страшним голосом і знепритомнів. А коли дійшов тями, то поривався назад, до тієї могили в степу, де лишилася мама. Жінки стримували мене, щоб не вертався до могили. Казали плачучи: «Туди не можна, дитиночко рідна, там бомблять залізницю. Ми знаємо те місце... ми ще туди повернемось, обов’язково повернемось...» Коли згадую це, хлопці,— сльози давлять... Так ми проминули кілька сіл. Бабу Катю застав ще живу у її маленькій, вгрузлій у землю хатині. Як узнала, що мами вже нема, довго молилася перед іконами. А потім вбралася на смерть у заздалегідь приготовлену одежу, благословила мене, попрощалася, лягла і тихо померла... Після похорону мене взяли до себе сусіди баби Каті — прості, добрі й сердечні люди. А через два дні вже й фашисти в селі з’явилися. Сяк-так відмучилися ми зиму, а навесні 42-го року всю молодь із села, і мене також, вивезли на роботи в Німеччину. Почав працювати у багатого бауера. Робота каторжна, а життя — гірше собачого. Стайня, короварня, свинарник. День і ніч, день і ніч... Від утоми з ніг падав. Бауер нацистом був, бив мене канчуком, знущався... Особливо збиткувався його внук, член гітлерюгенда. Він так хизувався своєю жовтою формою... Якось оте гаденя, підкравшись іззаду, зштовхнуло мене в бетонний сечовідстійник і, поки я дерся звідти нагору, шмагало мене канчуком по обличчю. Я згріб його і вкинув у сечовідстійник. А тут якраз нагодився старий. Побив мене мало не до смерті і напівживого здав у поліцію. Там мені ще добавили синців, повибивали зуби. А тоді завели справу, в якій значилось, що я злісний більшовицький симулянт, злодюга й бандит. Ну який же я бандит? Красти — крав: картоплю крав, якою годував свиней, і їв сам, крав овес, яким годував коней, і сам їв, бо голодував. А те, що вкинув оте гаденя в сечовідстійник, то який же то бандитизм? Але, бач, підняв руку на гітлерівського патріота, а за фашистськими законами за це мене треба було повісити. У поліції, правда, вирішили інакше. Петля, мовляв, занадто легке покарання для такого злочинця. Краще відправити в табір смерті, як політичного в’язня. Ось так я після штрафної в Освенцімі опинився тут...

— У кожного з нас, Костю, доля важка, як і в тебе,— сказав Жора. — Якби ти знав, скільки мук перетерпів Володя... А бачиш, духом не падає, мріє ще й помститися фашистським мерзотникам. Так що ти, друже, також тримайся. Будемо разом. Нікуди від нас не йди.

— Не знаю, як і дякувати вам, хлопці. Оце розповів вам про себе — і вже якось легше стало..

4

Наприкінці серпня ночі стали прохолодні, рясно випадала роса. На голому вогкому піску кар’єрники, що ще лишалися живими, збивалися щільніше докупи, щоб зігрітись. Знекровлені, виснажені до краю, вони й у сонячний день відчували, як холонуть руки, ноги, все тіло, а вночі дрижали від холоду, як у лихоманці. Всі троє хлопців по черзі розтирали один одного, розганяли по висхлому тілу кров, а інакше навряд чи й вставали б під час підйому. Неволя навчила всіх, що були тут, триматися гурту, підгримувати один одного, допомагати. Як тільки бачили, що хтось (незалежно від національності: німець, поляк, бельгієць, француз, єврей чи словак) збайдужів до життя, бралися всі разом розраювати його, викроювали з черпака баланди зайвий ковток — і, дивись, той уже трохи збадьорився, повернув собі надію на порятунок. Це зворушувало, породжувало довір’я один до одного...

Настав день, коли кар’єрників погнали в лазню. Це означало кінець карантину, а тому в кожного зажевріла надія на краще. Звичайно, лазня — це лише назва. Біля камори дезинфекції та прожарки їх роздягнули і, поки прожарювалося брудне, вошиве лахміття, стригли й дезінфікували так, що аж випадало волосся, горіло все тіло. Потім їх, зовсім голих, з годину тримали в строю. Це називалось «загартовуванням». Така процедура і влітку, і взимку влаштовувалася за будь-якої погоди. Ті, що витримували, потрапляли нарешті в душову, під потужні струмені крижаної або нестерпно гарячої води. Ні мила, ні рушників, звичайно, не було. Вода в душову завжди подавалася така, що ті, хто, не витримавши спраги, ковтав її, через кілька годин гинули в страшних муках — настільки вона була отруєна хлоркою. Після цього «душу» видавали прожарене лахміття і гнали в барак чи на роботу.

Начальник лазні — давній кримінальний злочинець, злодій і скотоложець на прізвисько Філософ — любив «пофілософствувати» перед голими в’язнями про те, хто з них має право жити на світі, а кому жити не варто.

— Щоб ви знали, вошивці, опера — не драма, шляпа — не панама, курка — не птиця, в’язень — не людина, а табір смерті — не санаторій, — просторікував він. — Всі ви, звичайно, кретини. Та серед кретинів інколи трапляються грамотні, бо грамотність — це пошесть двадцятого століття. Так от. Теорію Дарвіна вивчали? У нас ви з нею познайомитесь на власній шкурі. В рослинному, тваринному і людському світі перемагають найсильніші — у кого пазурі й зуби міцніші. І це правильно. На землі повинні жити тільки сильні, а кретинам і всяким виродкам тут робити нічого. Людей розплодилося — як комах. Просто жах! Планета стогне від перенаселення. Винищується краса землі, природа. Хіба ж допустиме таке неподобство? Ось гляньте на себе і подумайте, чи ж може отаке гайно бути часткою людства? Та й що станеться, якщо людство засмічувати покидьками — кретинами, сифілітиками, дистрофіками, алкоголіками, жидами, слов’янами і ще отим бидлом — неграми? Так от, настав час зробити селекційний відбір людської породи, щоб удосконалити її. Наші табори — це якраз те що треба. Табір смерті — це надія майбутньої цивілізації, до якої геніальні ідеї великого фюрера освітлюють людству дорогу. Табір — найкращий сепаратор і фільтр. Слабкі істоти повинні щезнути з лиця землі. Ну, а сильніші, якщо вони є серед вас, можуть ще трішки пожити. До наступного банного дня. Сподіваюсь, питань нема? От і добре. До наступного банного дня. Хто доживе! — додав він і розреготався.

Та гидке варнякання Філософа було ніщо у порівнянні з тим, що сталося потім. До голих в’язнів вийшов собачий фюрер Зеєбом зі своїм Рексом на повідку. Нацькований, спеціально навчений Рекс у шаленому стрибку блискавично хапав зубами статеві органи того чи іншого в’язня і рвав...

Стрій бранців заціпенів од жаху. А двоногий сучий син задоволено погладжував збудженого чотириногого вихованця. Їх розтерзані жертви корчилися на плацу в останніх агоніях...

Після «банної процедури» в’язнів погнали на центральний апельплац. Жора і Володя брели, ледве переставляючи ноги, підтримуючи під руки знесиленого Костю. У Сосніна страшенно розпухли ноги, синюшною одутістю взялося лице, і лише сповнені глибокої журби і страждання сині очі дивляться на товаришів і вдячно, і винувато.

— Потримаймось іще, потримаймось, друзі,— весь час повторював Жора то благальним голосом, то тоном наказу. — Ми повинні бути разом. Наші номери записували підряд. Може, пощастить потрапити в один блок...

— Все може бути,— погоджувався Володя. — Хоч треба готуватися до гіршого. Але куди б я не потрапив, я шукатиму вас, хлопці...

— Це само собою,— кивнув Жора. — І я шукатиму, але чомусь вірю, що будемо разом.

—А я хоч і помру,— задихаючись, мовив Костя,— та все одно дякую своїй нещасливій долі, що звела мене з вами.

— Не будемо помирати, Костю, не будемо, чуєш? — заперечив Жора. — Облиш навіть думку про це. Ще раз почую чи побачу, що духом занепадаєш,— не товариш ти тоді мені. Зрозумів?

— Зрозумів, Жоро. Спасибі тобі...

На апельплац з’явилося високе начальство: рапортфюрер Скрипаль, лагерельтестер[12] Бруно і обершрайбер[13] на прізвисько Бочка Фред. Йдучи сюди, вони зустрілися а шарфюрером Зеєбомом, від якого ще раз почули про досягнення в дресирувальній справі. Тепер вони жваво теревенили про це, захоплюючись здібностями Рекса та успіхами собачого фюрера.

— Справді, Зеєбом — наша гордість,— захлинався Скрипаль. — Талант! Адже він постачає видресируваних собак високим чинам у Берлін. У нього там зв’язки... Собаки — річ перспективна. На них він зробить непогану кар’єру, повірте мені.

— Звичайно,— підтакував Бочка Фред.

Скрипаль і Бочка Фред дуже схожі один на одного — і голосом, і мімікою, і темпераментом, і зовнішністю. Обидва — семипудові туші. Відрізняються лише вбранням: на Скрипалеві зелений мундир оберштурмбанфюрера, а Бочка Фред у літньому костюмі цивільного крою з шовковою пов’язкою обершрайбера на рукаві, в руці — незмінна шкіряна тека з паперами. Лагерельтестер Бруно — широкоплечий, кряжистий, двометрового зросту, з правильними рисами суворого обличчя. На його строгому чорному мундирі — зелений вінкель і освенцімський номер — одиниця. Цей мовчазний тип був першим нумерованим в’язнем Освенціма! Це найбільше вразило Володю. А ще поведінка Бруно і Бочки Фреда, які в присутності підполковника-есесівця трималися так, наче той був для них звичайнісіньким дружком. Втім, дивуватись було нічого, бо до свого ув’язнення вони займали в рейху пости значно вищі, ніж тепер займав Скрипаль. Просто десь на чомусь прогоріли й опинилися тут...

Скрипаль, обвівши бридливим поглядом виніикуваних в’язнів, що стояли з непокритими головами і ждали вироку начальства, спроквола крізь зуби процідив:

— Цих кретинів, мабуть, час розтикати по блоках. Вони, здається, уже ввійшли в нормальну кондицію і схожі на звичайних в’язнів. Кар’єр потрібен для прийому нового транспорту.

— Зараз розсортуємо,— відповів обершрайбер, дістаючи з теки список номерів живих кар’єрників.

З допомогою цілої тічки капо, що вигулькнули, як з-під землі, обершрайбер, називаючи по списку номери, розділив стрій в’язнів на дванадцять невеликих груп — по одній на кожен блок. Як і сподівався Жора, друзі потрапили в одну групу. Мабуть, допомогло те, що вони скрізь трималися разом: в кар’єрі, на роботі, в строю,— отже, під час щоденних перераховувань і переписувань їхні номери ставили поруч. Крім них, до цієї групи потрапили француз, бельгієць, серб, поляк і троє євреїв з різних країн. Хлопці з полегкістю глянули один на одного. Це була таки радість — лишитися разом,— хоч ніхто, звісно, не знав, що буде з ними далі.

З центрального апельплацу їхню групу погнали в другий блок. З власного досвіду в’язні знали, що на новому місці почнеться й нове мордування. І як же вони були здивовані, коли у другому блоці їх зустрів штубовий з числа тих політв’язнів, які скрізь і завжди залишалися справжніми людьми. Він завів їх у приміщення, запропонував сісти на лавку і сказав таке, що вразило й схвилювало всіх:

— Будемо знайомитись. Я політв’язень, поляк. Звати мене Сигізмунд. Два місяці тому також страждав у кар’єрі. Уявляю, що вам довелося там пережити, отож вважаю своїм обов’язком допомогти вам чим зможу.

Сказано це було польською, потім німецькою мовами, після чого Сигізмунд запитав, чи всі зрозуміли. Француз і двоє італійських євреїв мало що второпали, тому Жора переклав для них їхніми мовами. Сигізмунд подивувався, що Жора так гарно володіє мовами, пильно подивився на юнака, на його червоний вінкель з літерою «R». Потім перевів погляд на Володю й Костю, на їхні вінкелі.

— Радянці? — приязно всміхнувся юнакам.

Вони ствердно закивали головами.

— Дуже слабий ваш товариш,— сказав Сигізмунд, вказуючи на Костю. — Ідіть-но сюди.

Він повів їх в окреме приміщення посередині величезного барака. Тут жило начальство — блоковий, двоє штубових, писар і більше десятка капо (їх зараз у бараці не було). Приміщення вражало ідеальною чистотою — за цим стежили спеціальні прибиральники, що вилизували все до блиску. Праворуч — двоярусні дерев’яні ліжка з матрацами, подушками і вовняними ковдрами. Всі вони акуратно заправлені й застелені. Біля них — шафки, тумбочки, табуретки. Вишаруваний піском і щітками великий дубовий стіл посередині вилискував, ніби дзеркало. Окремо в затишному кутку стояло нестандартне ліжко з різьбленими спинками й перинами. Над ліжком замість килима — квітчаста ковдра з фотографіями голих красунь у найрізноманітніших позах, а на суміжній стіні — колекція нагайок з гуми, сириці, волових жил і дроту. Тут жив блоковий на прізвисько Картяр. На його тумбочці завжди лежало з десяток колод гральних карт. Цей куток приміщення називався панським, а протилежний — господарчим. У господарчому стояла масивна шафа, а біля неї — оббита цинковою бляхою скриня для зберігання продуктів.

— Це «заброньовано» від пацюків,— пояснив Сигізмунд. — Від трупарні вони навідуються й сюди, прямо порятунку від них немає...

Він відімкнув замок на скрині, підняв важку ляду і вийняв невеликий, герметично закритий кесель[14] , миски, ложки, черпак, ніж і два буханці хліба. Хлопці зачаровано дивилися на все те багатство.

— Беріть. Тримав спеціально для вас, кар’ерників, бо ще вчора дізнався, що сьогодні вас розподілять у блоки. А що найперше треба вам — я знаю з власного досвіду. Головне — хоч трохи підкріпитися, відпочити...

— Не знаємо, як і дякувати вам,— схвильовано сказав Жора.

— Та яка там дяка,— махнув рукою Сигізмунд. — Як будемо живі і вийдемо з цього пекла, отоді вже й подякуємо один одному. Тебе як звати?

— Георгій, Жора.

— Гарний голос у тебе. Чи, бува, не співак?

— Співав, але зараз не до того.

— Це правда,— сумно мовив Сигізмунд. — На співи тут не потягне... Так ви всі троє з Радянського Союзу?

— Всі,— відповів Жора. — Я з Одеси, Володя ось із Київщини, а Костянтин — із Севастополя.

— І давно потрапили до швабів?

— Давно. Вже років зо два.

— Ого! — здивувався Сигізмунд. — То ви вже бувалі в’язні. За два роки мало хто лишився живим у цих катівнях... А оті сім чоловік, що разом з вами, добре вам знайомі?

— Як вам сказати...— знизав плечима Жора. — Цілий місяць у кар’єрі були разом. А що вас цікавить?

— Може, серед них є такі, що не заслуговують допомоги? Не хотів би допомагати підлим людцям.

— Ні, підлих, здається, немає.

— Ну, тоді добре. Спробую завтра залишити вас у блоці. Зроблю вас прибиральниками. А якщо це й не вдасться, однаково допомагатиму вам. Хоча б на початку, поки трохи зміцнієте. А зараз — несіть...

— Спасибі вам, дорогий Сигізмунде! Ніколи не забудемо вашої доброти.

— Несіть, несіть.

І ось зворушені до сліз кар’єрники обідають, тремтячими руками тримають ложки й хліб, а на очах бринять сльози вдячності. Цей добрий Сигізмунд з сивими скронями й теплими очима повернув їм віру в життя, і це здавалося таким несподіваним дивом, в яке важко було й повірити. А їхній рятівник тим часом занотував у свій записничок їхні номери.

— Будете спати ось на цих нарах, поближче до дверей, внизу, на першому ярусі. У спеку не так задушливо. На апель всі разом ставайте на лівий фланг. Будьте завжди разом і допомагайте один одному,— порадив бранцям. — До мене звертайтесь лише у виключних випадках і тільки офіційно: гер штубенельтестер. Ну, і як належить, виструнчуватися й знімати мютце. А втім, я завжди буду в блоці і керуватиму вами...

Жора перекладав Сигізмундове напуття французькою та італійською мовами, в’язні кивали у відповідь, що все, мовляв, розуміють, і продовжували обідати. Від хвилювання у кожного тремтіли пальці — фізичне виснаження і пережиті страждання давалися взнаки.

— Скажи пану Сигізмунду,— звернувся француз до Жори,— що ми ніколи не забудемо його доброти. За п’ять місяців неволі я вперше зустрічаю таку чуйну людину в особі штубового. Ми зобов’язані йому життям. Скажи, що життя марсельця Мішеля Камю належить йому. Нехай візьме моє життя будь-коли, якщо буде в тому потреба.

Жора переклав Сигізмундові схвильовані слова француза і додав від себе: так, ми всі вам зобов’язані, дорогий Сигізмунде, і спасибі вам ще раз за те, що ви така чуйна людина.

— Перестаньте сипати словами,— раптом розсердився Сигізмунд. — Пусте це все: реверанси, подяки. Кожна нормальна людина на моєму місці робитиме те саме. Ми вже відвикли від нормальних людей і нормальних вчинків. Поки є можливість, лягайте і спіть. Я буду тут, розбуджу...

Пообідавши, в’язні слухняно почали влаштовуватися там, де вказав Сигізмунд. Жора й Володя відвели геть а посиленого Костю до нар, зайняли там собі місця скраю од. дверей, потім удвох взялися за посуд.

— А де можна помити? — запитав Жора.

— Поки що несіть сюди. — Сигізмунд знову повів їх до панської штуби.

— Може, віднести посуд на кухню?

— Не треба. Це зроблять дармоїди — піплі.

— А де ж вони зараз?

— У другій штубі. Ріжуться в карти. Там їх чортова дюжина. Страх ненавиджу цих проституток...

— А нас тут не застукає блоковий? — з острахом запитав Володя.

— Ні, не бійтеся. Він з писарем і другим штубовим у центральному блоці пиячить. Вся табірна аристократія завжди розважається там аж до вечірнього апелю. А наші капо в арбайтскомандах. Повернуться увечері за годину до апелю. Отже,— всміхнувся Сигізмунд,— командую блоком я. Маю також свого спостерігача у другій штубі. Через вікно він стежить за всім, що відбувається в таборі і біля нашого барака. Коли що-небудь — доповість,— заспокоїв він хлопців і почав розпитувати, як і звідки вони потрапили сюди.

Жора коротко розказав йому про свої й Володині поневіряння по фашистських катівнях, попросив Сигізмупда розповісти про себе.

— Довго б довелося розказувати,— сумно похитав він сивою головою. — Всього й не розкажеш. Сьогодні у мене якраз ювілей: десять років в’язнівського стажу маю.

— Десять років? — вражено перепитали хлопці.

— Атож,— гірко посміхнувся Сигізмунд. — Якраз десять. Саме тому я такий добренький сьогодні, щоб ви знали,— справляю свій сумний ювілей. Десять років... Ніби за димом спливли. Як ціле століття. Третина життя.

— Хіба вам лише тридцять?

— Так, хлопці. Тільки тридцять, а вигляд маю, бачте, на всі п’ятдесят. Більше шести років протрубив у польських тюрмах і таборах, потім майже чотири — у гітлерівських. Одне слово, «візитна картка» досить солідна, як то кажуть, не гріх і похвалитися. Тим більше — в день оцього «ювілею».

— А за що ж ви сиділи при Польщі?

— Про мене піклувалася «рідна» польська поліція, чимало клопоту їй завдавав...

— Ви, напевне, комуніст? — здогадується Володя.

— Як вам сказати, хлопці? Мабуть, що так, але справи мої не гучні. Давно те було...

Хлопці були вражені почутим. Справді, їм здавалося, що Сигізмундові не менше п’ятдесяти років. На це вказували і густа сивина, й глибокі зморшки на обличчі. Тільки очі, теплі й привітні, ще не втратили молодого блиску і живої виразності, притаманної молодим, енергійним, вольовим людям.

— Якщо не секрет, то скажіть, Сигізмунде, що ж мала до вас «рідна» польська поліція? — допитується Жора.

— Та які тут секрети? Брав участь у повстанні в Лодзі на початку тридцятих років. Поліції це дуже сподобалося,— Сигізмунд при цьому гірко всміхнувся,— от і взяли мене. Відтоді й почалася моя десятирічна «екскурсія» по тюрмах і таборах — спочатку в буржуазній Польщі, а потім транзитом, без пересадки — в гітлерівському рейху... Ех, хлопці, якби вдалося дожити до перемоги над фашизмом і вийти на волю, то передовсім узявся б писати мемуари. Треба, щоб світ знав, що ми пережили... Завжди я намагався дружити з радницями, допомагати їм. Часто вони допомагали мені. Ось і недавно, в Мисловіцькому штрафному пересильному таборі...

— Ви були там? — вражено запитав Володя.

— Де я тільки не був. У Мисловіцах перебував три місяці тому.

— А в якому блоці?

— В четвертому. Двадцята камера. А що?

— Два місяці тому я теж там гибів,— зітхнув Володя. — І також у четвертому блоці, в тій же двадцятій камері.

— Та невже? — щиро здивувався Сигізмунд. — Така дивна випадковість... То ти теж натерпівся від старости камери Бубнового Туза і його холуя Стодвадцятьтрикуплети? За цими типами давно вже плаче шибениця.

— Уже не плаче. Обоє вони знищені.

— Як? Розкажи, розкажи...

— Ви ж, мабуть, знаєте, що вдвох вони щодня пиячили й грали в карти на золото. Багато коштовних речей ховали вони в своїх матрацах і подушках. Ну, в’язні й використали те. Бубнового Туза задушили вночі, а вранці пояснили есесівцям, що задушив його, п’яного, холуй, бо програв йому в карти все, що мав. Есесівці знайшли в матрацах та подушках золото, а тому повірили, що так воно й було, і знищили того холуя, а золото забрали собі. — Володя не сказав Сигізмундові, що й сам був причетний до відчайдушної акції.

— Молодці! Собакам і смерть собача. Ти порадував мене, Владеку, гарною звісткою в день мого сумного ювілею. Дужо вдячний тобі.

— Це ми вам дякуємо,— відповів Володя,— Ми не забудемо вашої доброти, Сигізмунде... Але як вам вдалося стати штубовим?

— Уявіть собі,— щиро зізнався Сигізмунд,— його величність випадок. У в’язниці я добре навчився грати в карти. І ось це знадобилося. Після кар’єру, як і ви, потрапив у другий блок. Тут нас вишикував п’яний блоковий і питає: хто вміє добре грати в карти? Всі мовчать. Тоді він вирішив заохотити: хто виграє в нього — одержить буханець хліба, а якщо програє — матиме двадцять п’ять нагаїв. Ніхто не зголошувався, а я вирішив ризикнути. Мені пощастило — і ось уже місяць випробовую долю.

— Ну і як проходить це випробування?

Сигізмунд важко зітхнув:

— Складно. Спочатку все йшло блискуче. Мабуть, із сотню разів підряд вигравав я у блокового. Він, ошелешений такою майстерністю, вирішив зробити мене своїм тренером і партнером у групових іграх на збіговиськах запеклих картярів з числа вищих промінентів, які щодня збираються в центральному блоці і грають на коштовності й золото. Тому й зробив мене штубовим і поселив у ці панські покої. Днів зо три ми напружено тренувалися. Картяр готував мене до виходу у «вище товариство», тобто на нічну картярську оргію в центральний блок, а я вчив його, як треба грати і як грати не слід, розкривав секрети і тонкощі найпоширеніших варіантів, доводив, що віртуозне артистичне махлювання — це також своєрідне мистецтво, але покладатися треба не на нього, а на суворий математичний розрахунок, врахування різних вірогідностей, слід також розвивати власну математичну пам’ять — тренувати її і вдосконалювати. Тоді це буде мистецтво справжньої гри, а не віртуозне шахрайство. «Але ж там всі шахраюють!» — обурювався Картяр. «На те вони і шахраї, щоб шахраювати»,— відповідав йому я. Так ми й не дійшли згоди щодо методики гри і спільних дій, але все ж пішли в центральний блок. Та грати мені там не довелося. Мій червоний вінкель політв’язня прийшовся не до смаку бандитам, зокрема старості табору Бруно, який зразу ж витурив мене і дав зрозуміти, щоб не попадався йому на очі. Ось і сиджу тут. Поки що якось тримаюсь, але становище моє дуже хистке й ненадійне...

— Справді,— зітхнув Жора,— вам не позаздриш.

— А ви думали як? Все це гірше, ніж здається на перший погляд. Я вже каюсь, що вискочив, як Пилип з конопель, з проклятою грою в карти. Ходжу тепер — як по лезу бритви. Уявіть собі: у цій панській штубі я лише один політичний, а решта — кримінальники: вбивці, бандити, садисти з числа імперських німців і польських фольксдойче, які особливо ненавидять мене. От і танцюй на решеті й не попади на дірку... Терплять мене лише тому, що бояться блокового. Я ж їх ненавиджу всіх, і вони це відчувають. Ось гляньте на колекцію оцих нагаїв — і вам стане ясно, з якими типами доводиться дихати одним повітрям.

5

Сигізмундові вдалося призначити хлопців прибиральниками у блоці формально, про людське око, бо прибиральників і без них вистачало.

Хлопці не робили нічого, потроху відлежувалися на парах і мали тепер можливість їсти через кожні чотири години.

— Поки я живий,— сказав Сигізмунд,— набирайтеся запасу міцності. Треба, щоб змогли витримати хоч місяць, якщо мене раптом не стане...

Молодість брала своє, і скоро хлопці відчули себе майже здоровими людьми, готовими до нових випробувань. Сигізмунд не завжди мав можливість переховувати хлопців. Часто есесівці влаштовували облави й хапали всіх підряд на авральні роботи. Якось юнаків разом з кількома тисячами в’язнів кинули на розвантажування цегли, яку привозила воєнізована автоколона. Гітлерівці задумали звести довкола табору дванадцятиметрову стіну з кам’яними баштами та бійницями, прожекторними установками, караульними приміщеннями й казематами, всіма засобами сигналізації та оборони. Вони прагнули перетворити табір на справжню фортецю, звідки просто неможливо було б утекти. Машини з цеглою йшли безперервним потоком. Їх треба було розвантажувати біля воріт, а цеглу переносити в інший кінець табору й складати там в акуратні штабелі. Відстань до штабелів — близько кілометра. Всім було наказано брати на руки по десять цеглин і бігом нести до штабелів. Повертатися назад теж бігом. І попередили: за розбиту цеглину буде розбита голова, за симуляцію — розстріл на місці. Як розуміють «симуляцію» есесівці і капо, всім було добре відомо. Спіткнувся, впав і не дуже швидко підвівся — оце вже й симуляція. Місце роботи являло собою замкнене коло, по якому безупинно, один за одним, суцільною вервечкою бігали в’язні. Півкола з цеглою в руках і півкола назад за вантажем. По всьому цьому гаспидському колу на невеликій відстані один від одного стояли есесівці і капо. Хто уповільнював темп, того били палицями капо, хто падав, того розстрілював есесівець...

Серпневе сонце пекло немилосердно. В’язні бігали по гарячому піску, і над ними стояла хмара густої куряви. Володя відчував, як цей густий пил забиває дихання, тому намагався дихати лише через ніс, однак повітря не вистачало. Серце шалено стугоніло в грудях, і все тіло обливалося гарячим потом. «Оце, мабуть, якраз те, що віщував мені сон»,— думав Володя. Того сну, який обірвався виттям вранішньої сирени, він не зміг би переповісти. Щось темне й страшне насувалося на нього звідусіль, паралізувало всього неймовірним жахом, а Жора ніби був далеко, скільки не силкувався — не міг йому крикнути, щоб порятував. Цей жах уві сні продовжувався так довго, що Володя все ж таки закричав і... прокинувся. Кілька хвилин не міг навіть поворухнутися.

— Що з тобою? — тривожно запитав Жора, якого розбудив Володин крик. — Що сталося, малюк?

Володя судорожно хапнув повітря і спробував підвестись.

— С-сон,— видихнув він, затинаючись. — Який жахливий сон...

— Заспокойся, друже, заспокойся, це ж тільки сон,— тихо вмовляв Жора, зводячи його за руку.

Тепер Володя біг з цеглою в руках, по всій дорозі бачив тіла замордованих і розстріляних, і той жах, що давив його вночі, ніби знову повернувся до нього. Добре, що біля штабелів зіткнувся з Жорою, якого в цій дикій веремії було вже й загубив, і побратим непомітно для капо шепнув Володі кілька підбадьорливих фраз.

В другій половині дня прибув транспорт з Освенціма. Новачків швидко перерахували, змусили навантажити машини тілами мертвих і зразу ж влили в пекельний кільцевий марафон. Новачки були виснажені настільки, що здавалися смугастими тінями. Багато з них не витримували шаленого темпу роботи, і їх добивали есесівці.

Попереду Володі біг один з новеньких. Десять цеглин, які йому поклали на руки, були для нього непосильним тягарем, водили його худу високу постать з боку па бік, ноги запліталися. Володі видно було, що той нещасний давно вже опух від голоду і навряд чи витримає навіть сьогоднішню роботу, оцей смертельний крос. Новачок уповільнював рух. Порівнявшись з ним, Володя побачив, що то його ровесник, а на грудях у нього такий же червоний вінкель з літерою «R». «Наш,— подумав Володя. — Як же йому допомогти?»

— Тримайся, друже,— співчутливо шепнув йому.

Той глянув на Володю відсутнім, байдужим поглядом і нічого не відповів.

— Я з Київщини. Володимиром мене звати. А тебе як звати?

Юнак знову промовчав. Цегла на його руках почала розповзатися. Володя знав по собі, що то вже передсмертна апатія, сам пережив щось подібне в Освенцімі, де його рятували підпільники. Треба негайно допомогти і цьому хлопцеві, якось вивести нещасного із згубного стану апатії.

— Скоро перерва, друже. Ти кріпись. Отримаємо баланду, передихнемо, і сил тоді додасться.

Володя майже благав юнака, але той дедалі уповільнював рух, а це було небезпечно.

— Давай трохи швидше, друже. Чуєш? Швидше! У нас у блоці є хліб. Я нагодую тебе справжнім хлібом. Тільки швидше давай! — наказував йому Володя, мало не плачучи. — Та візьми ж себе, нарешті, в руки! Рухайся!

Хлопець не реагував на умовляння. На його обличчя лягла печать відчуженості й приреченості. Цегла на худих і довгих, як весла, руках катастрофічно розповзалася, ноги підламувалися. Він хитався, немов п’яний. Ступнувши ще кілька кроків і поволі осідаючи, упав ниць грудьми на цеглу. Не замислюючись над тим, що робить, Володя миттю поклав свою цеглу на пісок, швидко підхопив хлопця під пахви, ривком поставив його на ноги.

— Будеш жити! — люто крикнув йому в обличчя, блискавично поклав хлопцеві на руки кілька цеглин і підштовхнув у спину. — Бігом!

Есесівець, що стояв неподалік, схопився за автомат, Сухо клацнув затвор, і цей металевий звук здався Володі гучнішим гарматного пострілу. Все тіло враз обдало крижаним холодом. Кінець...

Ні! В автоматі якраз закінчилися патрони. Есесівець поволі дістає з підсумка запасний ріжок з патронами, щоб замінити ним порожній. Якусь мить хлопці приречено дивилися на есесівця, а тоді Володя різко стусонув новачка в під бік:

— Та біжи ж! Біжи! Вперед!

І той побіг. Мабуть, вчинок Володі дуже вразив його, пробудив свідомість, змусив зібрати всю свою волю в кулак...

Володя й не пам’ятав, як визбирав цеглу й кинувся вслід за хлопцем. Лише вкарбувалося в пам’ять здивоване булькате обличчя есесівця, який не чекав від в’язня такого одчайдушного вчинку. Може, в ньому катюга побачив приклад працелюбства чи незвичайної мужності й тому не послав кулі навздогін сміливцеві? А Володя біг уперед, щосили притискав до грудей цеглу й чекав пострілу в спину. Холодний піт струмував по його тілу, а в свідомості билося одне: ось зараз пролунає автоматна черга...

Вони пробігли вже чималу відстань, коли за спиною ударила коротка автоматна черга. Володя шарпнувся і, підкоряючись нездоланній спокусі бачити свою смерть, оглянувся. Ні, це вже була не його смерть. Есесівець пристрелив іншого в’язня, який знесилено впав майже на тому ж місці. Юнак наздогнав врятованого бідолаху, через якого мало сам не загинув, побіг з ним поруч і, сам не відаючи чому, може, для себе, а може, для оцього незнайомця, якого пощастило врятувати, в нервовому збудженні почав декламувати рядки улюбленої пісні:

Незнайомий глянув на Володю незрозумілим поглядом, а тоді, не припиняючи руху, враз заридав. Кусаючи губи, він намагався стримати ті ридання, але це йому не вдавалося. Вони добігли до штабелів і тут на хвилину сховалися від очей капо.

— Ну чого ж ти плачеш? — тихо мовив Володя, відчуваючи, що в нього самого зрадливо тремтить підборіддя й навертаються сльози на очі,— Не плач...

Хлопець приткнувся мокрим від сліз лицем Володі до грудей і, голосно схлипуючи, запитав:

— Навіщо ти це зробив? Вони б тебе також...

— А чого ж ти... надаєш? Хіба не знав, що таких добивають?

— Та знав. Сил уже не було...— Хлопець витер рукавом лице і вдячно глянув Володі у вічі. — Я з Переяслава. Панасюк Петро...

— От бачиш,— сумно всміхнувся Володя,— а я із Сквири. Це ж недалечко від Переяслава. Прізвище моє Яковенко. Звати Володимиром.

— Пробач мені, Володю, мою слабість. Сам розумієш...

— Та розумію. Тільки ж тепер тримайся до кінця. Увечері ми нагодуємо тебе. І взагалі, будемо допомагати тобі...

Тут якраз нагодилися захекані Жора і Костя. Вони були мокрі від поту і важко дихали.

— Скоріше біжіть з нами,— наказав Жора,— бо он суне капо!

І вони побігли гуртом. На ходу Жора вичитував Володі:

— Ви що, вирішили погратися з есесівцями? Ми все бачили... Що це за фокуси, малюк? У них патронів вистачить на всіх...

— Не сердься, Жоро,— виправдовувався Володя. — Так сталося... А це мій земляк Петро. З Переяслава.

— Нехай твій земляк не розкисає і тримається гурту. Вперед!

Оточивши Петра з усіх боків, хлопці бігли по чергову порцію цегли. Отак гуртом і продовжували тяжкий марафон...

Увечері, як тільки скінчилася робота, есесівці відразу ж поспішили до свого містечка, де на них чекали прохолодний душ, басейн, розкішне казино з естрадними розвагами й повіями. З нагоди цього «свята праці» капо влаштували багату вечерю з пивом. Ящики пива їм підвезли прямо до штабелів цегли.

Тим часом спеціальна команда зносила тіла мертвих до трупарні, складаючи їх спершу в один ряд на бруківці коло трупарні — для реєстрації номерів. Сюди збіглися писарі з усіх боків, щоб скласти списки мертвих. Без цього табірна канцелярія не змогла б підбити загальний баланс живих і мертвих та доповісти рапортфюреру точні дані. Впоратися з цим треба було до вечірнього апелю, справа ускладнювалася тим, що серед загиблих опинилося чимало новоприбулих, ще не включених у списки в’язнів цього табору. Це загрожувало канцелярською плутаниною, а есесівське начальство не терпіло ніякої плутанини. Чимало клопоту мали і Псякрев зі своїми помічниками Шакалом та Змієм: вони ще не встигли одержати м своє розпорядження новий контингент в’язнів і тепер намагалися зібрати докупи усіх новачків і вишикувати їх біля кар’єру.

В’язні-старожили розходились по своїх блоках. Скориставшись відсутністю есесівців і загальним шарварком, хлопці взяли з собою Петра й кинулися в другий блок до Сигізмунда. Завбачливий Сигізмунд уже чекав їх, нагодувавши усіх чотирьох, напоїв чаєм, а Петрові дав ще й з собою пайку хліба та пляшку води. Жора з Володею провели Петра до кар’єру.

— Чим же віддячу вам, хлопці? — розчулено питав він, прощаючись.

— Тримайся мужньо, а ми допоможемо тобі,— відповів Жора.

— Буду триматися, друзі, скільки зможу,— пообіцяв Петро.

Після відбою Жора лагідно докоряв Володі:

— Що ж ти так нерозважно поводишся, малюк? Ти ж був на волосинці від смерті! Я ледь не збожеволів, як побачив усе те.

— Жоро, зрозумій, не міг я інакше.

— Розумію, Орлятко, але ж і мене зрозумій. Якби есесівець розправився з тобою, я б також кинувся туди, і Костя, мабуть, не витримав би. Отак би й загинули всі разом. А як же помста? Що було б з нашими мріями? Адже у житті ми ще не все звершили, та й ще не виконали свого обов’язку перед Батьківщиною.

— Ти повіриш, Жоро, я подумав, навіть не подумав — відчув: якщо загине цей хлопець, то й мені вже не жити. Я ж був поруч з ним. І чомусь повірилось, що зможу врятувати його. Який я радий, що врятував-таки!

6

Зранку після розводу арбайтскоманд Володя і Жора з вікна барака стежили за кар’єром, щоб не прогавити момент, коли можна буде збігати туди й передати Петрові бодай шмат хліба. Кость лежав на нарах тяжко хворий. Після вчорашньої роботи у нього розболілося серце і знову опухли ноги. Вся надія була на Сигізмунда. Якщо ця добра людина ще протримається на посаді штубового, тоді Кость зможе відлежатися й трохи оклигати.

У кар’єрі, як і завжди, спочатку Псякрев мордував в’язнів, потім передоручив їх Шакалові, який погнав новачків носити очіпками пісок. Повторювалося все те, що вже на собі звідали хлопці. Взявши у Сигізмунда харчі та порожні відра, Володя й Жора пішли на те місце, де кар'єрники мали зсипати на купу пісок. Тут вони й зустрілися з Петром, миттю передали йому їжу, а самі з відрами, наповненими піском, повернулися до свого блоку. Робили вигляд, що впорядковують майданчик, на якому щодня проводилися апелі.

За день Володя з Жорою ще разів зо три передавали Петрові їжу і наступного дня робили те ж саме. А ще через день сталося лихо...

Польські фольксдойче донесли старості блоку Картяреві, що Сигізмунд зловживає владою й допомагає «червоним», тобто політичним в’язням. Завдяки йому, мовляв, «червоні» не працюють в арбайтскомандах, а ошиваються в блоці. Картяр разом з блокфюрером жорстоко побили Сигізмунда й спровадили в штрафну команду. Пізніше Жора довідався, що капо штрафної команди бандит Зепп зразу ж добив Сигізмунда...

Новий штубовий, який люто ненавидів «червоних», відшмагав нагаєм усіх трьох і вигнав на роботу. Відмучившись день в арбайтскоманді, в табір поверталися, як на власний похорон. Сигізмунда нема! Думка про це пекучим болем ятрила серця.

— Що ж будемо робити? — у розпачі питав Жора. — Я вже багатьох розпитував про чехів, про Франца Нордена — і ніхто про них не знає. Якби якось зв’язатися з іншими блоками...

— Будемо використовувати будь-яку можливість, щоб дізнатися про підпільників, але й не забуваймо про обережність і пильність,— відповів Володя. — Як жаль Сигізмунда! Він, мабуть, за нас постраждав...

— І за нас, і через нас, малюк,— погодився Жора. — Вони давно хотіли з ним розправитись... Нам треба пильніше приглядатися до старших, бувалих в’язнів. Через них можемо натрапити на підпілля. Перед ними буду називати тебе, Володю, Орлятком. Хто знає пароль, той здогадається, хто ми і кого шукаємо.

— У нашому блоці,— сумно відповів Володя,— я щось не бачив схожих на підпільників.

— В тому-то й справа,— зітхнув Жора,— що справжні іі підпільник нічим підозрілим не повинен впадати у вічі...

Уранці вони підвели хворого Костю, що вже знесилився зовсім, і поспішили на шикування. В’язнів гнали на найстрашнішу каторгу: корчувати пеньки на «полі смерті», яке невдовзі під пекучим сонцем стало схоже на розворушений мурашник. Тисячі виснажених в’язнів копошилися коло пеньків. їх шмагали нагаями, били киями, їдкий пил набивав подих, скрипів на зубах, набивався у ніс, у вуха, ліз у вічі. По зчорнілих обличчях, схожих на мумії, струмував рясний піт. «Води! Хоч ковточок води!..» — німо волав кожен з бранців. А вода поруч, та не для них. Нею забавляються капо й есесівці: бризкають з баклаг собі на розпашілі пики, ллють на шиї, за коміри сорочок, регочуть від задоволення...

Вдалині у спекотному мареві темнів могутній Явожницький праліс, вабив свіжістю й одвічним супокоєм. Гарячковим зором в’язні линули туди, і це нещадно катувало нерви й уяву. Ліс стояв удалині, як міраж у пустелі, а тут навкруги лише розрита, спалена сонцем земля. Тут колись також був ліс. Тих, що вирубували його, вже давно нема на світі. На їхніх кістках збудовано цей табір, а на кістках інших тепер будуються кам’яні дороги до табору, до вугільних копалень, до майбутньої електростанції. Загиблих замінюють іншими — і так безперервно. Виснаження, спека, втома, голод, неймовірно тяжка, каторжна робота, знущання — все це вбивало найменші надії на виживання. Середня тривалість життя тут не перевищувала двох місяців, а якщо хтось і зміг прожити трохи більше, то це вдавалося надзвичайно дужим і витривалим людям. Щодня Володя бачив, як, втративши сили і віру в життя, деякі в’язні кидалися на постенкете[15] , щоб обірвати своє мученицьке життя. Проте автоматна черга в голову чи в груди вважалася розкішшю. Есесівцям треба, щоб в’язень помирав довго і в муках. Вони стріляли в такого самогубця по ногах, а тоді довго знущалися перед тим, як добити. Увечері, перед поверненням у табір, приречених добивали перед строєм, але вже не кулями. Або лопатою розрубували череп, або чоботом ставали на горло...

Володя вдивлявся в обличчя в’язнів і бачив найстрашніше, що може бути в живих людях: приреченість. Усвідомлення власної приреченості робило людину ходячим привидом. Вона вже фактично не була людиною, бо втрачала здатність боротися за життя, чинити опір смерті. Юнак зрозумів, що жити, відчувати себе живим — це насамперед сподіватися, ждати порятунку і водночас боротися. Вся надія була лише на підпільників, але де ж вони? Може, їх тут і нема? Хоч було нестерпно жарко, а в душу заповзав крижаний холод. Невже отак безглуздо, під киями капо, й закінчиться його життя? Невже він з’явився на цей білий світ лише для оцих страждань у фашистських катівнях? Як же хочеться бути корисним своєму народові, своїй Батьківщині хоч часточкою свого життя!..

Важко дихаючи і обливаючись потом, Володя копав зцементований спекою грунт. Поруч пріли з лопатами в руках Жора і Кость. Трудилися мовчки: не було сил і слова мовити. В якусь мить Володя підвів голову і зустрівся поглядом зі звірячими очима капо. Той моторошно посміхнувся й посунув далі, вибираючи собі жертву. Володя відчув, як страшна ненависть враз охопила його і затопила свідомість. Він міцно стиснув руками держак лопати і вже хотів заміритись, щоб рубонути ззаду ненависного ката, але Жора блискавично кинувся до нього, ногою, придавив лопату до землі.

— Ти що, малюк, збожеволів? — злякано прошепотів Жора. — Візьми себе в руки...

— Це він, Зепп! — ледь вимовив спраглими вустами Володя. — Він убив Сигізмунда! Він уже сотні людей убив... Не можу! Ненавиджу! — Володя тремтів увесь, як у лихоманці. В цю хвилину він був страшним.

Блідий, ніби смерть, Жора заступив його:

— Та перестань же, перестань! Подумай про нас усіх, Орлятко. Заспокойся... Він своє ще одержить. Повір мені...

То був справді капо Зепп, начальник штрафної команди, а за сумісництвом ще й виконував обов’язки оберкапо, тобто головного капо над усіма арбайтскомандами, що працювали на цьому полі смерті. Цей звір ходить тут упевнено, не поспішаючи. Хижо зирить па всі боки, часто зупиняється, підскакує до того чи іншого в’язня і б’є києм несамовито, з садистською насолодою. Бити — його робота, і він «працює», доводячи есесівцям, що недаремно їсть відбірний харч з есесівської кухні. Тільки якимсь дивом він не побачив і не відчув, що сталося щойно у нього за спиною. І Жора, і Кость заступили Володю від стороннього ока і, перелякані, з блідими обличчями, тихо вмовляли товариша заспокоїтись.

Жора раптом розсердився.

— Ти думаєш,— дорікав він Володі,— що в мене руки не сверблять розправитись хоча б з одним із цих катюг? Ще й як сверблять! Та я ж стримуюся. Ну, вб’єш ти одного, а що зміниться? Нам усім кінець — та й більше нічого... Я наказую тобі, малюк, взяти себе в руки, дотримуватися дисципліни, бо ти не сам. Нас уже троє, а знайдемо підпільників — буде ціла організація. Без витримки, без дисципліни не можна. Хіба це не зрозуміло?

— Я вже розумію, Жоро, але ж найшло щось на мене. Немає вже сил терпіти оце все...

— Ну, гаразд, Орлятко, ти ж усе чудово розумієш,— вже лагідно заговорив Жора. — Ще трохи потерпи. Мусимо триматися! Треба!

Володя розумів це. Він бачив, що і в цих нелюдських муках людина все ж бореться за життя. Люди хочуть жити, тому що вони — люди і в кожного до останнього подиху не згасають думки й почуття. Пекуча ненависть до фашистів підтримує їхні фізичні й моральні сили. Кожен прагне своїми очима побачити розгром цієї нечисті, бути свідками і учасниками великої перемоги, в яку вірять і якої так гаряче бажають...

А Кость Соснін над силу копирсав лопатою, ледве тримаючись на опухлих ногах. Розуміючи його стан, Жора весь час намагався підбадьорити товариша. Дорікаючи Володі, Жора кивнув на Костя і сказав:

Йому ж, бач, важче, ніж нам, але він тримається й не розкисає, як ти. Скажи, Костю, і ти йому, щоб не робив дурниць і думав про товариство.

— Без вас, хлопці, я б давно загинув,— сумно мовив Кость,— та вже відчуваю, що дні мої лічені. Це мені треба зробити те, що хотів зробити Володя, але так, щоб катюги не вчинили розправу над вами. Без мене ви протягнете довше, а мені вже однаково...

— Тю! Хникати починає другий. Зараз же припини! — урвав його Жора. — Щоб я не чув більше таких розмов... Хлопці, дорогі,— лагідніше попросив він,— згадайте, хто ви, про свої мрії згадайте, про Батьківщину... Ми не маємо права пасувати ні в яких випробуваннях. Ми ж усією душею комсомольці, і нас жде боротьба... Справжня...

— Ти, Костю, не мели дурниць,— підтримав Володя Жору. — Не впадай у відчай. Нам треба разом триматися. Ти слухай Жору, він у нас головний командир, і будемо разом триматися з усіх сил, шукати підпілля, а тоді вже легше буде...

Хоч серед в’язнів люто металися наглядачі, розмахуючи нагаями, робота посувалася мляво. Не так-то й просто змусити працювати вкрай виснажених людей. Так буває, коли періщать загнану клячу: скільки б не били її, а вона — ні з місця. Стоїть собі, понура і байдужа до побоїв, бо вичерпалися останні сили і їй уже й сам білий світ не милий... Отак і в’язні. Працювали здебільшого очима, а не руками, крадькома зирили на всі боки, щоб не прогавити небезпеку — наближення капо або есесівця. Кожен в’язень спирався на держак лопати животом, щоб легше було опухлим ногам, і переступав з ноги на ногу, вихилитуючись над лопатою і створюючи видимість, ніби ворушиться, тобто працює. Так і тупцювали, поки не з’являлася небезпека. Якщо наближався капо чи есесівець, хтось неголосно подавав умовний сигнал російським словом «ветер». Усі, хто його почув, починали ворушитися хутчіше. Сигнал передавався далі, посилено шурхотіли лопати, паче по рядах і справді прокочувався подих вітру. А там, де проходило начальство і мелькали киї наглядачів, зчинявся шарварок: скрипіли тачки, тріщали носилки, дзвеніли лопати, шурхотів пісок — кипіла робота! Та за спиною есесівців і наглядачів «ветер» відразу ж вщухав, хоча ніби всі й метушилися, працювали. Невільники намагалися будь-що зберегти сили, хоч часточку енергії, бо така часточка — це ще година, а може, й день життя. До того ж хто хоче працювати на ворога? Російське слово «ветер» стало мовби сигналом мовчазного саботажу і паролем інтернаціональної солідарності бранців, зігнаних сюди з усіх усюд окупованої й уярмленої гітлерівцями Європи.

7

Усе на світі пізнається в порівнянні...У таборах смерті есесівці та їхні холуї капо були катюгами, яких світ не бачив, проте й тут в’язні одних вважали поганими, а інших — «хорошими». Той, хто вбивав за день не більше одного-двох бранців, вважався «хорошим». Бо ж поруч були такі, що замордовували щодня десятки чоловік. «Хороший» есесівець, задовольнившись однією жертвою, лютував уже менше, ніби заспокоювався, шукав собі затінок, відпочивав, попивав з термоса гарячу каву чи холодне пиво. Але такі траплялися рідко. Основну масу табірних катюг складали вихованці расистських «оранжерей» «Мертва голова», «Велика Німеччина», «Адольф Гітлер», «Валькірія», «Герман Герінг», «Вікінг», «Рейх», «Принц Євгеній», «Бранденбург» тощо. Такий начальник конвою страшний і небезпечний увесь день, бо не вгадаєш, хто і за віщо стане його наступною жертвою, він здатен загубити за день цілу арбайтекоманду.

О п’ятій годині ранку на центральній площі формувалися арбайтекоманди. Одразу ж за воротами їх щільно оточував конвой і гнав на роботу. По дорозі довідувалися, хто в цей день начальник конвою. Найгіршим, найненаситнішим вважався Людвіг Кольвіц, на прізвисько «Боксер». Його поява наводила на в’язнів жах. Боксера побоювалися навіть есесівці, оскільки цей молодий нацистський фанат був вихідцем з багатої сім’ї і мав впливові зв’язки у верхах.

До війни Людвіг Кольвіц жив у Берліні, прославився як завсідник барів і нічних кабаре. Відвідував нацистські спортивні клуби, де багато тренувався на рингу. Після закінчення есесівської школи одержав офіцерське звання. Як «обдарованого і фанатично відданого фюрерові. й націонал-соціалістському рухові», багаті дядечки влаштували його у відомство Гіммлера на високу й дуже відповідальну посаду. Однак на тій посаді, крім відданості, потрібні були ще й знання, яких юний бовдур не мав. Гіммлер розжалував його і зняв з посади, хоча чимсь він таки подобався грізному рейхсфюреру. В бесіді з Кольвіцом Гіммлер поцікавився, де б той хотів спокутувати свої гріхи. «Там, де можна якнайбільше знищити ворогів фюрера і фатерлянду!» — чітко відповів Кольвіц. «Я знайду вам таке місце»,— пообіцяв Гіммлер і відправив Кольвіца на службу в освенцімський есесівський гарнізон. Тут Кольвіц швидко повернув собі втрачене: знову одержав офіцерське звання й посаду ротного командира. Сприяла цьому його безмежна відданість фюреру. 20 квітня 1943 року, коли Гітлеру виповнилося п’ятдесят чотири роки, Кольвіц протягом дня розстріляв п’ятдесят чотири в’язні. За цей «подарунок фюреру на іменини» одержав подяку і позачергову відпустку. Після відпустки був призначений на нове місце: командиром роти охорони в Явожницький табір смерті...

В’язні команди землекопів, яких гнали на поле смерті корчувати пеньки, лише за воротами табору побачили Боксера і зрозуміли, який жахливий у них день попереду. Сумно брели, оточені конвоєм, розуміючи, що для багатьох цей день стане останнім. Володя й Жора з обох боків підтримували Сосніна. Ноги у Костя розпухли так, що він змушений був зняти гольцшуги і йти босоніж. А йшли якраз по невкатаному щебеню. Шкіра на опухлих ступнях не витримувала гострого каміння, лопалася, свіжі рани забивалися брудом. Костя аж зчорнів увесь від нестерпного болю, але тільки постогнував крізь зуби.

В улоговинах попід лісом ще сіріли тумани, рясна роса лежала на травах, а на полі смерті вже почалася робота. Стрій в’язнів поділили на сотні. Кожний капо взяв свою сотню й зайняв ділянку. Сотня ділилася на чотири бригади. Кожна бригада копала яму довкола величезного, в два обхвати пенька, перерубувала коріння й вивергала пень нагору. Для вкрай виснажених людей це була пекельна робота. Навіть у шахті «Гогенцолленгрубе» на глибині п’ятсот сорок метрів Володі по було так важко, бо там над головою не стояли капо з киями в руках. А тут ще й жорстокий Боксер... Він підходив до бригади, трохи спостерігав за тим, як працюють бранці, потім наказував усім вишикуватися, а лопати залишити в ямі. В’язні ставали в одну шеренгу спиною до ями, а Боксер, надівши боксерські рукавички, починав боксувати. Бив у лице. Від страшного удару в’язень, як тріска, летів у яму, але мусив одразу ж вилізти звідти і стати на своє місце. Інакше — смерть. Так тривало кілька раундів. В есесівському жаргоні це називалося «ворушити сонних мух». Бив у перенісся, в зуби, в підборіддя, у скроню, а інколи — в сонячне сплетіння. Після таких ударів люди часто гинули. Поламані перенісся, щелепи, вибиті зуби... Падаючи в яму, в’язні калічилися ще й там, ударившись об гострі стирчаки перерубаного коріння чи об лопати. З ям завжди долинали розпачливі зойки і стогони. Це особливо тішило Боксера.

З самого ранку Кольвіц увійшов у азарт. Розправившись з однією бригадою, переходив до іншої. Ось біля якоїсь бригади затримався довше. Повільно зняв боксерські рукавички, дістав з кобури парабелум. Весело посміхається, довго вибирає жертву — насолоджується ефектом жаху. Вибрав одного в’язня, поставив на коліна лицем до ями, спокійно вистрелив у потилицю. Коли тіло нещасного скотилося на дно ями, повернувся до строю й оголосив, що так буде з кожним, хто надумає ледарювати й симулювати...

За кілька годин Боксер встиг розправитись з п’ятьма бригадами і застрелив чотирьох «симулянтів». Рівно о дев’ятій зробив для себе перерву, бо ж дотримувався суворого режиму, а о дев’ятій у нього другий сніданок. Неквапною ходою пішов за постенкете, облюбував собі гарну місцинку на травичці. Запобігливий капо постелив там плащ, приніс ранець з термосами, пакунки з їжею. Добряче підкріпившись, Боксер відпочивав. Через деякий час починав другий обхід бригад. За ним крадькома спостерігали тисячі пар очей: куди тепер піде цей садист?..

Володя виглянув з ями і вжахнувся: Боксер ішов прямісінько до них. «Може, зверне в інший бік?» — усе ще жевріла надія. Ні, не звернув... Бригада запрацювала в шаленому темпі. Кат наближався спокійно, весело посміхаючись, перекинуті через плече боксерські рукавички ритмічно вигойдувалися в такт його ході, а на животі чорним лаком поблискувала новенька кобура парабелума. Оберкапо Зепп, ніби ошпарений, метався поміж бригадами, горлопанив охриплим голосом і лупив києм усіх підряд. Він пильнував наближення Боксера, щоб вчасно гаркнути: «Ахтунг!»

Володя гарячково орудував лопатою й відчував підступну млість в руках і ногах. Жора прошепотів йому:

— Як буде бити, міцніше стисни зуби і напруж усі м’язи, щоб не поламав щелепу...

— Та я знаю...

Поруч сходив потом хворий Кость. Він трудився босоніж, бо дерев’янки вже не налазили на розпухлі ноги, і моторошний вираз приреченості застиг на його змученому обличчі. Чим і як підбадьорити, що сказати Костеві? Ні Жора, ні Володя не могли знайти втішних слів...

Команда «ахтунг!», на яку всі чекали, не пролунала. Боксер ще здалеку поманив пальцем Зеппа, постояв з ним, про щось поговорив, після чого обидва рушили до бригади.

Володя почув позаду кроки, здригнувся, оглянувся — і похолов увесь, побачивши усміхненого ката. Очі Боксера збуджено блищали. Сяяли проти сонця його сліпучо-білі зуби, в куточку яких грайливо затиснута тонка зелена бадилинка...

Сусідні бригади шалено працювали, а їхній наказали припинити роботу, скласти в куток ями лопати й вишикуватися в одну шеренгу спинами до ями. Боксер походжав перед ними півнем: кашкет набакир, права рука на кобурі парабелума. Очі його враз стали хижими, в зіницях спалахнули лиховісні вогники.

— Ви як сонні мухи — спите на ходу! — раптом гаркнув зупинившись. — А це злочин. Я змушений поворушити вас, щоб знали, як треба працювати на благо нашого рейху! Найкращий засіб — спорт. Конкретно — бокс. Він збадьорює й допомагає активно включитися в роботу.

Проведемо кілька раундів. Умова така: стояти вільно, розслаблено, не рухатися з місця. Захищатися від ударів дозволяю тільки відхиленням голови і тулуба вліво, вправо і назад, але не вперед. Руки тримати опущеними. За будь- яке порушення цієї умови кара. Хто опиниться в ямі, повинен блискавично повернутися в стрій. Якщо не поспішатиме — залишиться там назавжди...

Боксер зняв кашкет і мундир, подав у руки послужливому капо. Ременем з парабелумом підперезався поверх білої шовкової майки. З мстивим самовдоволенням потер долоні й всунув їх у боксерські рукавички, догідливо наставлені капо. Потупцював, потрусив розслабленими м’язами, одверто хизуючись власного силою. Це був міцний лобуряка з гарною, добре тренованою статурою. Без мундира і кашкета білявий здоровань ніби й не схожий на есесівця. Такий собі звичайний парубок, з пустотливими очима, якого природа не обділила ні зростом, ні здоров’ям. Може, в інших умовах і в іншому середовищі з нього вийшла б людина, але нацизм зробив його садистом, вбивцею, катюгою.

Почав з правого флангу. Приготувався, грайливо попідстрибував і вдарив правофлангового в перенісся. В’язень скрикнув і впав на землю.

— Е-е, так діло не піде! — обурився кат. — Це ж симуляція. Якщо падати, то тільки в яму. Ану вставай!

Блідий як смерть в’язень підвівся. Боксер зробив кілька обманних рухів і вдарив у підборіддя. Нещасний в’язень полетів на дно ями, де вдарився головою об корч і знепритомнів. Вдоволений Боксер, охоплений азартом, продовжував боксувати. В напруженій тиші лунали глухі удари. Знову розпачливі зойки — і в яму летять один за одним ще два в’язні. Катюга розчервонівся, все енергійніше боксує, пружними стрибками, ніби на справжньому рингу, пересувається уздовж шеренги й обробляє кулаками обличчя своїх жертв.

Із завмиранням серця Володя чекає своєї черги. Ось уже він зустрівся поглядом з хижими зіницями, бачить перекошене від люті лице садиста. Ледве відчутний удар для проби, щоб полоскотати собі і супротивнику нерви — така тактика Боксера. Адже він воліє розтягнути задоволення, щоб потім дужим ударом скинути жертву в яму. Перед очима Володі замелькали боксерські рукавички. Нерви напружені до краю. Юнак відхиляється ліворуч, праворуч, назад — чітко реагує на обманні рухи, чим викликав в катюги справжнє захоплення. Боксер ще й підбадьорює:

— Правильно! Добре! Молодець! Хороша реакція!

Боксер не міг собі й уявити, що оцей низенький на зріст в’язень, якому навряд чи й виповнилося сімнадцять літ, може щось тямити в боксі. А Володя тямив. До війни він цілих два роки наполегливо тренувався в секції боксу, не раз виступав і перемагав на змаганнях юних боксерів, і досвідчені тренери пророкували йому велике майбутнє у спорті... Війна перекреслила і юнацькі мрії, і ті сподівання тренерів. Тепер ось табір смерті... І часи не ті, і хлопець підупав на силі. Проте в змученому тілі юнака ще залишилася здатність блискавично реагувати на дії супротивника, вироблена впертими тренуваннями ще до війни. Тепер це знадобилося, а ненависть додала йому сил. Для Боксера він виявився справжньою знахідкою, бо ж нецікаво боксувати, коли перед тобою самі тільки «сонні мухи». Порятунку не було, і усвідомлення цього потроїло сили юнака. Він майстерно ухилявся від ударів, також робив обманні рухи. Хоча це лише пасивний захист (іншої зброї не дано), та все одно це була боротьба і боротьба відчайдушна, бо на карту поставлене життя. Втрачати Володі вже нічого, тому він знехтував вказівки Боксера й також стрибав, як і належить на ринзі. Його дерев’янки позлітали з ніг, стало легше пересуватися. Боксер зробив вигляд, що не помітив порушення умови. Його очі горіли диким азартом, він грався з Володею, як кіт з мишею, поєдинок із цим малим в’язнем тішив його. Мабуть, Боксер в якусь мить відчув ту ненависть до себе, що нуртувала в душі беззбройного супротивника. Звіряча злоба враз перекосила його випещену пику, і він, ухитрившись, завдав прямого удару в лице, того удару, якого Володя чекав і боявся. «Убив!» — мелькнула моторошна думка, коли падав у яму.

Але ж ні. Юнак чув божевільний регіт Боксера вгорі, чув удари й стогони інших жертв. Деякий час судомливо хапав ротом повітря. На нього впали ще два в’язні. Володя покрутив головою й почав рачки виповзати з конусоподібної ями. В цей час він угледів, що над ним летить Кость — розхристаний, з розкинутими руками, які немовби намагалися за щось ухопитися. Соснін упав на дно ями й голосно застогнав. З ноги в нього фонтаном юшила кров. Володя миттю кинувся до нього, не тямлячи себе, рвонув на собі сорочку. Нещасний Кость опухлою п’ятою нахромився на гострий обрубаний корінь. Рана була страшна, кров цебеніла з неї нестримно. Відірвавши пілку сорочки, Володя швидко став зав’язувати рану. Пов’язка враз просякла кров’ю. Він відірвав від сорочки ще стьожку й бинтував поверх першої пов’язки.

— Киньте мене,— простогнав Кость.— Кинь, Володю, бо й сам пропадеш...

—Мовчи, мовчи, Костику. Ось зараз...

Полетів у яму й Жора. Оговтавшись, він наказав Володі лізти наверх, продовжувати «боксувати», а з Костем, мовляв, сам управиться.

З ями виповзали всі, хто міг виповзти. З розквашеними губами, з вибитими зубами, зламаними переніссями. Виповзали й ставали, ледь живі, на свої місця. Володя теж вибрався з ями, став у поріділу шеренгу, нишком радіючи, що кати поки що не заглядали в яму, де лишилися Жора з Костем і ще один непритомний в’язень. Земля хиталась під ногами, перед очима пливли кола. Голова паморочилась, і трохи нудило. Один з в’язнів глянув на Володю з надією, як на рятівника. Це допомогло юнакові зібратися з силами.

Боксер оддалік знову трусив своїми м’язами, готуючись до нового раунду. Біля нього стояв Зепп і, в очікуванні ще цікавішого видовища, вдоволено посміхався, запобігливо заглядав Кольвіцу у вічі й вихваляв його майстерність.

Зі страхом і відчаєм спостерігали в’язні за ненависним Боксером і панічно чекали своєї черги. Коли та черга наставала, один за одним летіли в яму, збиті з ніг нищівними ударами. Володя пильно стежив за есесівцем, намагався збагнути тактику його боксування. «Однаково всіх не вб’єш»,— зловтішно подумав Володя. Він переконався із спостережень, що будь-яка людина, знайома з боксом, могла б розквасити пику цьому зарозумілому унтерштурмфюреру, якби мала на це право... З Кольвіца градом котився піт, майка прилипла до мокрого тіла, він важко дихав. Володі захотілося остаточно вимотати цього зухвалого есесівця, щоб той перестав мучити нещасних в’язнів хоч зараз. Юнаком оволодів дивовижний спокій, він готовий був байдуже прийняти навіть власну смерть.

Боксер упізнав його й посміхнувся. Він був уже мокрий як хлющ і важко сопів. Мляві рухи видавали його втому. Проте ще довго «обробляв» Володю, який чітко й упевнено ухилявся від ударів. Товариші з бригади похмуро, з тривогою спостерігали за цим важким поєдинком. Володя зараз був їхнім рятівником, бо взяв на себе найбільшу частку спільного випробування. Юнак розумів це, що й додавало йому упевненості та сили. Удари Боксера все частіше попадали в порожнечу, обманні рухи не вдавалися — Володя своєю блискавичною реакцією ухилявся від, здавалося б, неминучих дужих ударів. Проте він знав, що кат не допустить «нічиєї». І Кольвіц таки вибрав момент, страшним ударом влучив у лице.

Володя знову опинився в ямі. Обличчя його розпухло, з носа капала кров, зуби хиталися навіть від дотику язика... А поруч корчився від нестерпного болю покалічений Кость. Над ним стояв на колінах Жора й тримав голову юнака в своїх долонях, ніби намагався перебрати на себе хоч трохи болю... В’язні вже й не поспішають вилазити з ями. Краще вже смерть, ніж отакі знущання.

Та враз почули грізну команду Боксера і Зеппа: всім нагору, шикуватися! Хто рачки, хто поповзом почали вибиратися з ями. Жора й Володя підхопили Костя під руки, витягли його і стали разом з ним в шеренгу, підтримуючи з обох боків. Кость стояв на одній нозі — друга, покалічена, ледь торкалася пальцями землі. Кривава пов’язка на п’яті дедалі більше набухала кров’ю...

Мокрий від поту Боксер простяг Зепнові руки, і той запопадливо зняв з них рукавички. Всі з полегкістю подумали, що кат нарешті вгамувався. Та де там... Наказано всім повернутися лицем до ями. Кольвіц обійшов шеренгу, став з, протилежного боку.

— О, так тут сховалися симулянти! — зареготав він і вийняв з кобури парабелум.

Двоє очманілих зі страху в’язнів заметалися на дні ями, а третій не мав сил навіть поворухнутись. Боксер весело посміхався, зволікав з пострілом — втішався страхом приречених. Двоє все ж таки вискочили з ями і стали в шеренгу, а третій з розбитою головою лежав нерухомо, хоч був ще живий. Його очі вражали дивовижним спокоєм людини, яка вміє мужньо зустріти смерть. Він силкувався встати, але не міг — не мав сили.

— Дозвольте поворушити його києм,— звернувся до шефа Зепп.

— Не треба. Він симулянт,— сказав той і, примруживши око, почав цілитися в лице.

В’язень мовчки стежив за парабелумом. Раптом він підвів голову і твердо, з пекучою ненавистю, на яку тільки був здатен, сказав:

— Стріляй, гад! Мерзота!

Бахнув постріл. Володя заплющив очі, щоб нічого не бачити. «Невже ж не зможемо відомстити цим недолюдкам? Що ж це робиться на цьому білому світі?» — розпачливо думав Володя і відчував, як Жора міцно стискає його руку.

— Ось так,— підсумував Кольвіц. — Симулянта знищено. Такий кінець чекає всіх симулянтів! Тепер — за роботу! А розворушив я вас непогано,— враз зареготав він. — Між іншим, отой малий справив на мене гарне враження. Серед усіх оцих сонних мух він єдиний гефтлінг, який змусив мене добряче спітніти і трохи підняв мені настрій. В обід дати йому цулягу[16] за сумлінну працю.

— Яволь! — гаркнув Зепп.

За уявленнями есесівців вважалося гуманним і великодушним нагородити в’язня зайвим черпаком баланди. Ось, мовляв, як ми вміємо шанувати сумлінну працю і покору.

Стомлений Боксер відразу ж втратив інтерес до в’язнів, пішов відпочивати за лінію постенкете, де йому з плащ- наметів спорудили захисток від сонця. Скоро мали привезти обід, і треба було помитися й перепочити. Оберкапо Зепп ніс за ним мундир і кашкет, інший капо уже стояв напоготові з відром води і рушником.

Кілька в’язнів кинулися до ями, винесли звідти закатованого товариша. Бранці з сусідніх бригад поглядали в їх бік співчутливо і водночас з вдячністю: адже вони прийняли на себе тривале катування і цим відвернули небезпеку від інших бригад. Всіма мовами Європи звучали слона: «малюк», «радянський», «як тримався», «мужній хлопець...» Володя чув ці слова, але вони не радували його. На душі було так гірко, так боляче...

8

Привезли нарешті кеселі з баландою, і вдарив гонг на обід. Бригади швидко вишикувалися. Як-не-як, а черпак баланди та півгодини відпочинку — все ж якась полегкість. Кожному хотілося якнайшвидше проковтнути свою порцію, впасти на землю і хоча б кілька хвилин полежати, перевести дух.

У першу чергу обідають капо. їх годують з есесівського котла вишуканими стравами, та ще й з гарного посуду. Форарбайтери, тобто бригадири, харчувалися в’язнівською баландою, яку мали право їсти, скільки подужають. Цим також видавався посуд. Рядові в’язні одержували баланду в свої засмальцьовані чепчики або в гольцшуги. Баланда являла собою несолону каламутну юшку, в якій зрідка плавали поодинокі, крихітні й прозорі, ніби інфузорії, кружальця вареної брукви. Добова норма — п’ятсот грамів цього пійла.

Черга просувалася швидко. Хлопці одержали в очіпки свою баланду, одним духом випили її й змучено опустилися на землю.

Капо Зепп не забув наказу Боксера. Він знайшов Володю і видав йому додаткову порцію. Хлопці змушували Костя випити цулягу, але той лише раз ковтнув і заперечливо похитав головою.

— Не можу більше,— сумно мовив він, розуміючи, що ніяка баланда вже не допоможе йому.

Жора й Володя пригнічено мовчали. Чим вони могли втішити бідного Костя, який, крім усього, став ще й калікою? Адже його життя тепер повисло на павутинці...

— Може, якось удасться залишити тебе завтра в бараці,— сказав Жора.

— Нічого не вийде,— махнув рукою Кость.— Ви, хлопці, й не старайтесь. Мабуть, така моя доля... Я й так вдячний вам за все. Про себе подбайте. Може, колись відплатите фашистам і за мене...

Лишалося ще хвилин з п’ятнадцять обідньої перерви. В’язням у цей час дозволялося сидіти й лежати на землі, тож тисячі змучених бранців лежали покотом, із заплющеними очима, неначе мерці,— зів’ялі, висхлі, нерухомі. Не було сил навіть мух відганяти — вони роїлися тут цілими хмарами. Здавалося, нема й ніколи не буде кінця цим стражданням — аж до загибелі. Спека, піт — як ропа. Смердюче зотліле арештантське лахміття, пилюка, голод, смертельна втома і слабість у всьому тілі, в кожній клітинці... І найстрашніше — моторошна безнадійність. Кругом — недремна варта. На широких, як столи, пеньках — крупнокаліберні кулемети зі вставленими, вигнутими, як змії, стрічками. А патронів там — як маку, вистачить на всіх. Біля кулеметів — пикаті здоровані з черепами й схрещеними кістками на пілотках... З кожним днем пружина смерті скручується все тугіше, і все менше лишається надій. Хочеться назавжди закрити очі й ні про що не думати, бо будь-які спогади душать, виймають іще живе серце...

Неподалік бенкетують есесівці. їм привезли похідні столи й стільці, а в термосах і ящиках — вишукані страви, напої. Поміж столами повтикані величезні пістряві парасолі, ніби на морському пляжі. Кати в білих майках, у спеціальних легких, з тонкого світлого полотна мундирах. Розвалившись на стільцях, з насолодою попивають охолоджене пиво, палять сигарети, розважаються, голосно сміються, радіють життю. Поміж столами снують меткі, запопадливі офіціанти в накрохмаленому білосніжному одязі і кухарських ковпаках — прибирають посуд, подають напої, морозиво. В есесівців — веселе, безтурботне життя. «Раса» фашистських панів...

А все ж чому і як вдалося цій банді захопити владу в багатомільйонній країні, задушити все чесне, мисляче, передове? Чому шовіністичні марення цих недолюдків стали панівними в такій високорозвиненій країні? Чому і як фашистській банді вдалося розгромити Комуністичну партію Німеччини й нав’язати людству світову війну? Чому і як цій банді вдалося накинути аркан на десятки народів, залити кров’ю Європу? Чому Володя і мільйони таких, як він, опинилися тут, в оцих таборах смерті? За що?.. Володя згадав напис олівцем на вичовганих дошках табірних нар: «Людство наївне. Воно повинне прозріти, якщо не хоче бути пропущеним через освенціми». Невідомо, хто написав ті слова, але вони глибоко вразили юнака...

Зненацька серед в’язнів знову з’явився Боксер. Чи є серед вас танцюристи? — кат прагнув розваги.

Охочих не було. Боксер погрозливо вдивлявся в понурі, виснажені обличчя. Он як! Танцюристів нема... Це схоже на симуляцію. А може, є серед вас співаки?

І знову зловісна тиша. Обличчя ката перекосилося від злоби. На в’язнів насувалося нове лихо. Жора, можливо, краще за інших зрозумів це і вирішив рятувати становище. Він підхопився і чітко, німецькою мовою, відрапортував:

— Гер унтерштурмфюрер! Я буду співати. Дозвольте почати?

— О, добре. Співай. Але попереджаю: співатимеш гарно — нагодую, а за поганий спів — покараю...

І ось над «полем смерті» задзвенів Жорин голос. То була старовинна німецька пісня про Люнебурзьку долину, про її красу, про зелені гаї й тихоплинну річку, де так легко дихати й жити, де колись так щасливо жилося людям у красі й радості. Жора вкладав у пісню всю свою душу, всю надію на людське щастя, але в тому співі була й смертельна туга приреченого...

Володя спостерігав за Боксером, за іншими есесівцями, намагаючись вгадати їхній настрій. Слухали уважно. Навіть жорстокий Боксер перестав зверхньо посміхатися, і на його обличчі з’явилася якась подоба людського смутку. Може, пісня його далеких предків у такому щирому виконанні зачепила в катівському серці якісь глухі досі струни, на мить пробудила людські почуття. Коли завмерла й розтанула у просторі остання нота, Боксер несподівано сказав: «Данке». Проте цього майже ніхто й не помітив, бо та подяка потонула в гучних оплесках есесівців і вигуках «браво!» Тим часом Боксер, придивившись до Жориного вінкеля на грудях,запитав:

— А російську можеш?

— Можу,— знизав плечима Жора, блідий увесь від напруги.

— Співай!

Жора спочатку тихо, а потім дедалі впевненіше повів «Из-за острова на стрежень...» Тисячі в’язнів попідводили голови, з любов’ю й мукою вслухалися в пісню, в стукіт власних сердець. Володя відчув, що йому аж мороз пішов по спині від незвичайного почуття, якому немає ні назви, ні пояснення. Було в тому співі рідне й далеке, був рідний край, і Волга, і все найдорожче, без чого не можна жити па світі, а ще складалося враження, ніби голосом цього незвичайного співака легендарний отаман Разін закликав бранців бути стійкими й мужніми. Володя обводив очима нещасних страдників і не впізнавав їх у цю мить: зацьковані, приречені люди ніби відроджувалися па очах, проймалися гордістю за народ, котрий створив такі пісні. Здалося навіть, ніби то не Жора, а всі вони співають у передчутті перемоги, яка неминуче прийде. Вони — народ. Вони — буря. А співак цей — лише вітрильник, якого жене по хвилях ота буря. Вони переможуть, бо їх мільйони й мільйони і всіх не винищиш... Володя враз подумав, що в усій історії людства варварство завжди зазнавало краху. Те ж саме буде й з цими катами...

А Жора співав, виливаючи з душі всю свою любов і тугу, співав ніби в якомусь забутті, нехтуючи смертельною небезпекою. Адже майже поруч стояв Боксер, і хтозна, що раптом збреде в голову катюзі.

Володю охопив страх за товариша. Він згадав випадок, коли в центральному карантинному секторі Освенціма Жора співав під наведеним па нього дулом кулемета. Тоді його врятував один німецький політв’язень, який доповів есесівцям, що в’язень співає за наказом блокфюрера Ауфмейєра. Всі знали й боялися «зразкового» офіцера Ауфмейєра, тому це ім’я, використане кмітливим політв’язнем, подіяло па кулеметника, і він не прошив співака кулеметною чергою...

Романтична пісня про Волгу сподобалася есесівцям, хоча й нагадувала мимоволі про поразку гітлерівців на берегах могутньої слов’янської ріки. Проте есесмани удавали, що про це не думають. Просто Кольвіц організував їм непоганий обідній сюрприз. Можна в затінку, розслабившись, випити холодного пива, поласувати морозивом, покурити і водночас послухати імпровізований концерт. Боксер також задоволений і співом, і своєю витівкою. Глянув на годинник і поблажливо наказав: Валяй далі. Є ще п’ять хвилин. Спокійним і впевненим голосом Жора почав:

Затамувавши подих, в’язні вслуховуються в пісню, як у голос Вітчизни. На обличчях — горе і радість, гордість і біль. А пісня широко лине, виразно над «полем смерті» і ніби оновлює їх світлою надією.

Здавалося, ця пісня несподівано прилетіла із давнього мирного життя, з неозорих просторів Вітчизни, знайшла тут, у чужому краї, своїх знедолених синів і втішає їх, голубить любов’ю і ласкою...

Довго, тремтливо й високо, ніби голос жайвора під блакитним куполом весняного неба, дзвенить остання нота рідної пісні. Володя крадькома витер сльози. Плакав Кость, плакали інші в’язні, з любов’ю дивилися на Жору. Він стояв хоч і стомлений, але гордий, що зумів висловити піснями свої почуття.

Кольвіцу сподобалося, що співак уклався в регламент. Він клацнув пальцями, підкликаючи Зеппа. Той підбіг, улесливо поклонився.

— Я задоволений. Цей гефтлінг співав непогано. За це треба платити. Я обіцяв, а моє слово — закон. Батон хліба — мерщій!

— Яволь! — гаркнув Зепп і кинувся до есесівських столів.

Миттю повернувся і тицьнув Жорі в руки батон справжнього, ясного, як сонце, хліба. Есесівці дружно зааплодували, схвалюючи щедрість Кольвіца. Жорі годилося б уклонитися вдячно, та він і не глянув на есесівців. Зепп, зловісно блиснувши на нього налитими кров’ю баньками, погрозливо просичав: «С-свиня!»

Ударив гонг — почалося шикування. Зепп побіг до своїх штрафників, а Жора сунув батон за пазуху і підійшов до друзів. Разом з Володею вони підхопили Костя під руки, стали з ним у стрій. Конвеєр смерті знову набирав шалених обертів...

Бригада повернулася до місця роботи, всі знову полізли в яму, на дні якої ще яскріли плями свіжої крові. Жора скористався відсутністю капо, дістав з пазухи батон і подав його Костеві.

— Візьми, друже, сховай. Потроху відламуй і їж. Головне для тебе — витримати сьогодні, завтра.

— Ні-ні! — злякано сахнувся Кость.— Не треба. Я не зможу так, Жоро... Розділи на всіх.

— Не відмовляйся, друже. Тобі це зараз потрібно, як ніколи. Ми просимо: візьми.

— Ні, хлопці, не можу. Діліть на всіх.

Володя розумів його, а тому сказав Жорі, щоб ділив на всіх. Той знизав плечима, простелив свою куртку і на ній розламав батон на двадцять чотири шматочки. Кожному дісталося по крихітці.

— «Ветер»! «Ветер»! — злякано застеріг француз Мітель, який саме пильнував за начальством.

Бранці гарячково взялися до роботи. Закидали грунтом яму, обкопували й викорчовували пеньки далі по ділянці, відносили їх убік від майбутньої трави, трамбували грунт. І весь час — під киями й нагаями наглядачів, під кулеметними й автоматними дулами есесівців. Боксер тим часом «обробляв» інші бригади, розправлявся з «симулянтами». Здавалося, цей день ніколи не скінчиться. Та все ж за важкою роботою і важкими думками й він поволі спливав.

Нарешті пролунав сигнал, в’язні почали похапливо складати докупи лопати, кайла, сокири, звозити тачки. До місця шикування зносили убитих і замордованих. Хитаючись від втоми й виснаження, підтримуючи один одного, бранці звідусіль брели в загальну колону, шикувалися. Тут їх перераховували, шмагали, вирівнюючи ряди й сотні, довго знущалися, поки колона нарешті рушила до табору, здіймаючи хмару густої пилюки. В тій рудій куряві рухалися майже наосліп. Пилюка клубочилася від тисяч ніг, забивала дихання, рудою корою вкривала тіла в’язнів, схожих на ледь живі скелети в обвислих сірих робах. Здавалося, то не колона живих людей, а жахлива тисячонога гусінь повзе по землі, вкутана клубками рудого пилу...

З грунтової дороги колона звернула на неутрамбований щебінь, шурхотіння якого перемішувалося з моторошними зойками тих, що йшли босоніж. Костя друзі несли на руках всю дорогу. На грунтівці він ще намагався стрибати на одній нозі, а тут уже не міг...

Перед табором почалася бруківка. Заторохтіли по камінню тисячі пар дерев’яних колодок, і це вбивче стаккато болісно відлунювалось у серцях змучених в’язнів. У Володі наморочилася голова, нили зуби, ніс, м’язи і суглоби, все тіло ніби налите свинцевою втомою...

Коло воріт табору, як завжди, двома довгими шеренгами стоять есесівці з автоматами. В цей живий, довжелезний, зловісний коридор вповзає колона. Зупинка, ретельне Перераховування, затим обшук. Неподалік чорним лаком виблискує новенький «мерседес». Біля нього стоїть черевань Веллінг — Скрипаль. Сюди поспішив з рапортом Боксер.

— Гер оберштурмбанфюрер! Арбайтскоманда землекопі н доставлена в табір у повному складі. 2936 гефтлінгів живих і 64 мертвих. 40 померли природною смертю, і 24 застрелені під час спроби втекти. Серед охоронців втрат немає. Начальник конвою — унтерштурмфюрер Кольвіц!

— Добре, добре, Кольвіц. Здайте гефтліигів і займайтесь своїми справами. Завітайте до мене на вечерю... Хайль Гітлер!

— Хайль!

Колона втягується у ворота табору, як в обійми самої смерті...

9

У страшному маренні промайнула ніч. І навіть уві сні в’язні корчували пеньки, летіли в ями від ударів Боксера, моторошно стогнали й плакали. Настав новий день — неділя. Цього дня з табору нікого нікуди не гнали, та радості від того мало. В неділю ні їсти, ні пити не давали. Знущання, кий та нагайка заміняли тут і сніданок, і обід, і вечерю. Блоковий може влаштувати «спортивні змагання» і мордувати тим «спортом» цілий день. Або ж знайдеться якась причіпка, щоб усіх вишикувати під палючим сонцем і весь день «виховувати». У жорстоких знущаннях катюги завжди виявляли неабияку винахідливість. Як і всі попередні, цей день не обіцяв нічого втішного.

Уже зранку блоковий Картяр був п’яний і, ледве тримаючись на ногах, варнякав перед строєм в’язнів про правила поведінки в «зразковому» блоці.

— Блок і надалі буде зразковим! — вигукував він і п’яно хитався. — Я вимагаю дисципліни. Щоб у мене — нічичирк! — Далі він вивергав брутальні лайки, запозичені з усіх мов. — Я... я... навчу вас, ферфлюхте швайне...

Він п’яно заточився і, мабуть, гепнувся б, якби холуї-штубові не підхопили його під руки. Голова Картяра звісилася на груди. Він ще щось белькотів, але баньки його вже заплющились, а з розкритої пащеки тонкими цівками котилася слина. Штубові мерщій потягли його у панську штубу, вклали на ліжко. Скоро він уже захропів на весь барак. Це влаштовувало всіх. Капо одразу ж засіли за карти, а рядовим в’язням наказали: «Сидіть у бараці на своїх місцях і не диште, інакше — спорт!»

Костеві стає все гірше й гірше. Покалічена нога зчорніла і розбухла так, що довелося розірвати холошу. Мабуть, почалася гангрена. Обличчя хлопця спотворене гримасою нестерпного болю. За всю ніч він не зімкнув очей. Це була агонія... На очах Володі й Шори згасало в муках життя товариша. Що робити?

Жора відважився на відчайдушний ризик; порушивши наказ штубового, вислизнув з барака й пішов до інших блоків на «заробітки». Невже за його спів ніде не дадуть бодай шматочок хліба чи хоч трохи води? Потай сподівався також натрапити на підпільників-чехів або на Франца Нордена. Може, щасливий випадок допоможе йому? Іншого шляху нема. Володя змушений погодитись з міркуваннями товариша, лише попросив обережніше поводитись. Сусіда по парах позичив Жорі іржаву консервну бляшанку, яка в тутешніх умовах була справжньою цінністю, бо замінювала і миску, й ложку, і кухоль, і флягу.

— Я принижусь перед будь-якою тварюкою, буду співати, танцювати, аби тільки хоч щось роздобути,— сказав Жора, злазячи з нар.

На дверях з києм у руках сидів піпль, що виконував обов’язки днювального. Зв’язуватися з ним небезпечно, та Жорі все ж пощастило відпроситися «до нужника».

У бараці настали ті рідкісні хвилини відносного затишшя, коли не шикували, не били, не мордували й не гнали ні на яку роботу. Головну «роботу» довершував голод. Вкрай виснажені в’язні лежали на нарах в надії зекономити рештки фізичних сил.

Змучений Володя заснув, ніби провалився в безодню. Проте якісь клітини мозку продовжували напружено працювати і через деякий час подали тривожний сигнал. Він раптово прокинувся. Жора ще не повернувся, але не це стурбувало його — інше: Кості немає на нарах. Де ж він? Адже без сторонньої допомоги він і ходити не може... Чому ж тоді не попросив допомоги? Пожалів будити? Ні, тут щось не те...

Сусіди по нарах безсило куняли, і Володя вирішив звернутися до днювального. Злазив з нар, відчуваючи, як наморочиться голова, темніє в очах і ломить в усіх суглобах. Мучили спазми голоду, бо порожній живіт, здавалося, прилип до хребта. Ледве переставляючи ноги, підійшов до днювального.

— Пане начальнику, дозвольте на хвилину до нужника.

— Спершу хай повернеться інший,— буркнув той.

— А може, він затримається? — благальним тоном мовив Володя.

— За це я йому печінки відіб’ю!

— Буває, пане начальнику, що топляться в нужнику. Скільки нам усім буде мороки! Дозвольте проконтролювати...

Це подіяло. Мороки «панові начальнику» під час його чергування не хотілось.

— Да-а, мороки буде,— уголос розмірковував піпль. — А там один такий, що може вгатитися в яму, бо ж пострибав на одній нозі. Друга чорна, як колода. Піди й притягни його сюди. В бараці повинні бути всі — живі й мертві. Для звіту. Я ж відповідаю...

Заточуючись, Володя вийшов з барака й побрів до нужника. Кості там не було. В душі наростала тривога. Не знав, що й думати, повертаючись назад. Враз промайнув здогад, що Кость за протилежним причілком барака. Серед усієї мертвотної і водночас перенаселеної пустелі табору, там, за глухою причілковою стіною барака, був порівняно затишний куточок території, куди інколи виходили в’язні, якщо траплялась пагода, і, притулившись спиною до стіни, довго стояли, тужно вдивляючись у простір. Це дозволялося, не можна лише наближатися до тотенсмуги (тобто смуги смерті) — чотириметрової білої лінії, що обперізувала територію табору, різко виділяючись на чорному тлі шлакової, вкоченої катками, рівної і гладенької, ніби гарева доріжка на стадіоні, смуги смерті. Тут, від причілкової стіни барака до дроту була найближча відстань — усього дванадцять метрів. А далі бовваніли залізобетонні стовпи, загнуті в бік табору, міні ними — сотні туго натягнутих на білих ізоляторах сталевих ниток колючого дроту, які ледь помітно вібрували від напруги в три тисячі вольт. Сюди при нагоді навідувались в’язні, аби ковтнути свіжішого повітря (за барак не долітав сморід трупарні), а головне — звідси виднілася панорама лісу, що синів удалині. Дивилися на ліс, не помічаючи колючого дроту, як не помічають окулярів на власному носі...

Володя зрадів, побачивши Костя саме тут. Хлопець стояв, притулившись спиною до стіни барака, і якось дивно, відчужено дивився на ліс. На його білому як крейда обличчі застигла гримаса болю. Стояв босий, без шапки, на одній нозі, а друга, почорніла, розбухла, зігнута в коліні, дрібно тремтіла.

— Ти тут, Костику? — тихо мовив Володя. — Чому не розбудив мене? Я б допоміг тобі...

— Ніщо мені вже не допоможе, Володю,— байдуже відповів Кость. Він помовчав, а потім застогнав у відчаї: — Але чому?! Чому я повинен тут загинути? Що я кому зробив поганого? Мене били, стільки разів мене били, знущалися... За що? Кому я заважав жити на світі? Я любив море, свій Севастополь, людей... Розтоптали, як непотріб... Гади, прокляті фашисти!.. Сьогодні мені дев’ятнадцять літ... І все. Життя... все скінчилось...

Сльози течуть по його запалих щоках, він закриває обличчя порепаними долонями, і все його тіло здригається від глухих ридань.

Володя розгубився, не знаючи, як утішити товариша. Та й чим вій міг утішити Костя? Якби можна було врятувати його ціною власного життя, Володя, не замислюючись, пішов би на це. Але що ж робити зараз?

Кость раптом різко опустив руки.

— Не хочу більше мучитись. Не можу! Краще самому... Прощайте, друзі! — І рвонувся до дроту.

Він проказав ті слова так швидко, що Володя стояв, ніби одерев’янілий, навіть не встиг зупинити товариша.

Відчайдушним ривком Кость подолав дванадцятиметрову відстань і кинувся розпростертим тілом на колючий дріт. Тієї ж миті сліпучо-яскравий, ніби спалах магнію, сніп іскор бризнув в усі боки. Сухо пролунав різкий тріск електричного розряду, і зразу ж заревіли сирени тривоги. Не чекаючи кулеметної черги, Володя, затуливши руками обличчя, кинувся до свого барака.

Сирена тривоги ревіла довго. По табору, ніби божевільні, металися горласті лойфери[17], з блоку в блок передаючи наказ шикуватися. З містечка примчали підняті по тривозі есесівці, оточили табір. Кулеметники на вежах приготувалися до стрільби. Заспаний блоковий у бараці дубасив усіх підряд, виганяючи в’язнів на апельплац.

Загальним потоком винесло і Володю. Після Костевого самогубства його аж трусило в лихоманці, та все ж зараз він тривожився за Жору. Де він? Шикування уже закінчується, а за запізнення, та ще у такій ситуації, вбивали.

Перед усіма бараками вже стояли квадрати вишикуваних в’язнів. Блокові і капо, орудуючи киями, вже вкотре вирівнювали ряди і шеренги, чекаючи начальство. Настав критичний момент, а Жори все немає. Володя марно шукав очима друга. Гаряча хвиля відчаю і безнадії затоплювала його свідомість.

Аж ось він нарешті угледів Жору, здригнувся, відчуваючи шалені удари власного серця. Жора біг через увесь табір, петляючи поміж бараками й квадратами вишикуваних в’язнів, намагаючись не потрапити на очі есесівцям чи блоковим. На щастя, по табору ще бігали лойфери, і тому на Жору ніхто з начальства не звернув уваги. Він добіг до свого барака і, непомічений начальством, в останні секунди встиг стати на лівий фланг строю.

Тим часом Володя, швидко міняючись місцями з тими, що стояли поруч, опинився біля Жори. І те, що вій побачив зблизька, змусило його вжахнутися. Жорине обличчя було закривавлене. Вся маринарка[18] залита кров’ю, в роті замість рівних білих зубів зяяла рана.

— Що сталося, друже?

Жора нервово схлипнув і судорожно стиснув руку товариша.

А трапилося ось що. Вирушивши на ризиковані заробітки, щоб врятувати Костя, Жора почав обходити підряд усі блоки. І скрізь — невдача. У п’ятому блоці його ледь не прибили проміненти, бо саме різалися в карти, а він, мовляв, порушив їхній спокій. І тільки в шостому блоці йому дозволили зайти до панської штуби. «Панство» саме набивало кендюхи десь роздобутими харчами. Жора зняв свій смугастий чепчик, вклонився, побажав «шановному панству» гарного апетиту і попросив дозволу виконати для них кілька пісень. Штубові милостиво дозволили.

Після першої ж пісні дали йому кілька шматків хліба і наказали співати ще. Чарівний голос Жори чути було й за стінами панської штуби в обох половинах барака. Дві тисячі в’язнів зачаровано слухали несподіваний концерт.

Коли Жора заспівав польську народну пісню, проміненти аж роти пороззявляли від захоплення. Та в цю мить різко розчахнулися двері і в кімнату вкотився очамрілий від спиртного й спеки Зепп. І в’язні, і проміненти добре знали цього садиста, котрий уже з десяток років перебував у таборах за гангстерство і вбивства. На волі гангстерство переслідувалося, а тут воно заохочувалося. В таборах смерті Зепп відчув себе в рідній стихії. Він любив мордувати і вбивати, особливо — не німців. За це його й шанували есесівці. З учорашнього дня, коли за наказом Боксера Зепп змушений був подарувати батон хліба, він добре запам’ятав ненависного росіянина з чарівним голосом. Яка ганьба: йому, всесильному Зеппу, перед котрим тремтить увесь табір, з наказу Боксера довелося послужливо дарувати батон якомусь більшовицькому виродку, а той навіть не подякував! Ще вчора він вирішив розквитатися із «щасливчиком». І ось, проходячи мимо шостого блоку, Зепп раптом почув знайомий дзвінкий голос. Він зупинився, здивовано закліпав вирячкуватими очима: «Чи не вчулося? Та ні ж бо, це він!» Зепп рішуче пішов у барак, рвонув двері промінентної штуби, з насолодою відчуваючи, як дикий шал наливає кожну клітину тіла. Угледівши худе обличчя співця, пройняте натхненням, Зепп аж затремтів від люті.

Так ось де щебече моя пташечка! Зараз ти в мене заспіваєш не так, російська свиня! — заревів він, дихаючи в лице Жорі горілчаним перегаром, і з усього маху вдарив кулаком у зуби.

Жора зойкнув, упав на підлогу. Шматочки заробленого хліба розлетілися по підлозі. Ніхто, звичайно, не заступився. Одні дивилися з холодною байдужістю, меланхолійно пережовуючи їжу, інші азартно спостерігали, чим це все скінчиться. Кожний з них був кримінальником, носив зелений вінкель і ненавидів політичних, а тим паче радянських. Крім того, всі боялися Зеппа, за спиною якого — есесівська сила, а також велика зграя табірних гангстерів. Зепп наступив чоботом Жорі на горло і повільно почав душити.

— Ну, співай, більшовицький виродок, співай! — сичав кат, хижо ошкіривши пику. — Не хочеш? Ні, я краще задушу тебе руками, так приємніше...

Він нахилився і, схопивши напівнепритомного Жору за барки, ривком поставив на ноги, спритно, як звір, ухопив обома руками за горло. З носа і рота у бранця линула кров, закривавила волохаті лапи Зеппа, та це ще більше розпалило катюгу.

— Ну, чому ти не співаєш? Давай отако, півником: ку-ку-рі-ку, я в крематорій лечу, ку-ку-рі-ку-у-у...— Зепп дико зареготав з власного дотепу.

В цю мить моторошно заревіли сирени тривоги, Зепп здивовано роззявив рота, вибалушив очі на промінентів, що враз заметушилися, і бридливо відкинув від себе заюшеного кров’ю Жору. Коли завивають десятки сирен, тут уже не до розваг...

Жора упав на підлогу, враз опам’ятався і, скориставшись загальним сум’яттям, кинувся до розчинених дверей, вискочив з барака. На бігу він разом з кров’ю випльовував вибиті передні зуби. Юнакові здавалося, що Зепп наздоганятиме його, тому побіг не до свого блоку, а в протилежний кінець табору, петляючи поміж бараками, намагаючись сховатися.

В цей час з усіх блоків одночасно висипали тисячі в’язнів, почалося шикування. Тепер Жорі довелося бігти назад через увесь табір. Якби ще на мить загаявся, це коштувало б йому життя...

Жора ще нічого не знав про смерть Костя, а Володя й не міг сказати йому про це зараз. «Краще потім скажу...» — подумав, намагаючись угамувати нервовий дрож у всьому знесиленому тілі. На душі порожнеча і біль. «Вбивати, тільки вбивати усіх цих зеппів, як скажених собак!» — враз відчув у собі люту ненависть до катів. Жора, ніби вгадавши його думки, шамкаючи закривавленим ротом, простогнав:

— Я вб’ю Зеппа!

—Ми зробимо це вдвох,— гаряче підтримав Володя. — Я присягаюсь, Жоро, ми знищимо гада!

Вони міцно стиснули один одному руки.

Тим часом мимо другого блоку пробігла ціла бригада електриків, які на ходу натягали на руки гумові рукавиці. Вони поспішали туди, де на колючому дроті розпростерлося обгоріле тіло Костя Сосніна... Жора ще нічого но знав, а у Володі перед очима все ще стояло спотворено мукою лице товариша, його чорна, зігнута в коліні нога, відчайдушний кидок на дріт, снопи електричних іскор... Володя не засуджував вчинок Костя. Він мужньо дійшов до своєї останньої межі, ніколи не робив спроб полегши ти своє становище ціною зради чи підлості. В тюрмах і таборах Володя бачив багатьох людей, які в складках одежі, в комірі і навіть у роті ховали крихітний осколок леза бритви, щоб у критичну хвилину розпороти собі вени. Багато було таких, які, не витримавши катувань, кінчали життя самогубством.

Чи ж можна засуджувати їхні вчинки? А хіба він сам не виношував план самогубства, перебуваючи в Краківській гестапівській тюрмі, коли катування на допитах ставали нестерпними?

У пам’яті оживали сумні згадки... За короткий час у цьому таборі вже загинув Сигізмунд, загинув Кость, загинули тисячі в’язнів... Дедалі тугіше затягується зашморг... Ні чеського комуніста Карела, ні антифашиста Франца Нордена, ні підпільників, ні організованого опору вони тут не знайшли... Надія згасала, як згасав цей по-літньому жарки іі вересневий день...

Блокфюрер Жаба двічі перерахував бранців, позначив на папірці номер загиблого і байдужим голосом сказав: Кидатись на дріт можна. Він у нас надійний...

Крізь завбачливо розчинені ворота просто на плац в’їхало легкове авто. З нього вийшли похмурі, невдоволені зіпсованою неділею лагерфюрер і рапортфюрер. Мовчки вислухавши блокових, лагерфюрер оголосив, що за порушення порядку, яке виявилося в «навмисному замиканні і електромережі», на весь табір накладається покарання: стояти струнко аж до вечірнього апелю.

Коли «мерседес» із начальством поїхав, есесівці посунулися в свої казарми. Увесь табір завмер. Над живими квадратами виснажених в’язнів зависла важка тиша. Тільки на сторожовій вежі котрийсь із вартових монотонно пильгикав на губній гармошці...

10

Жорине обличчя геть зчорніло, на розбитих губах запеклися криваві рубці, в карих очах його ніби навіки застигла глибока печаль.

— Ех, малюк! Як хотілося б дожити до перемоги... Та, мабуть, не судилося мені.

Щось таки надломилося в ньому після, трагічного випадку з Костем. Відчайдушний кидок товариша на колючий дріт під напругою в три тисячі вольт, помста Зеппа, повсякденні знущання з нещасних бранців, у яких і так ледве душа трималася в тілі, підірвали в ньому віру в те, що людина взагалі здатна витримати всі оці тортури, пережити цих двоногих звірів з їхніми таборами смерті. Володя її сим дедалі частіше втрачав самовладання. Ще ніби зовсім недавно, в центральному освенцімському таборі, де їм допомагали підпільники і де за ними була ціла організація, вони почувалися сильними. А що ж тепер? Чекати жахливого кінця? То він, як видно, не за горами...

І все ж підсвідомо, в глибині душі вони на щось сподівалися, відвойовували кожну годину цього мученицького життя. Концтабірний досвід здобувався дорогою ціною, але й ним вони збагачувалися, використовували повсякчас, обдумуючи кожен свій крок і вчинок. Зранку, під час формування арбайтскоманд, намагалися стати в іншу команду, де їх ніхто не знав і де не було клятого Зеппа. Це їм часто вдавалося. Але що з того: скрізь та ж сама каторжна праця, розрахована на повне виснаження людини, знущання жорстоких наглядачів, постійна небезпека бути закатованим чи розстріляним... Єдине, що давало отаке «мандрування» по арбайтскомандах, то це можливість обережно розпитувати про тих, кого хлопці таємно шукали.

Однак пошуки були марні. Воно й не дивно: адже в таборі була страшенна плинність, неймовірно висока смертність. Контингент в’язнів безперервно змінювався — постійними лишалися хіба що бетонні стовпи, колючий дріт, сторожові вежі та бараки. А ще голод, відчай, нелюдські страждання...

Жора вже не міг заробити бодай шмат хліба своїм співом. Зепп вибив йому десяток зубів, і тепер юнак шепелявив. Це для нього було страшною мукою. Він якось враз змарнів і постарів, скроні взялися памороззю сивини. І це — в двадцять літ! Не краще почувався й Володя. Від голоду і виснаження у нього знову почали опухати ноги, різко послабшав зір. А найстрашніше — підступна кволість у всьому тілі: адже па нього за «симуляцію» щохвилини міг накинутися з києм озвірілий капо. Разів зо три юнаків пригощав крихітними шматочками хліба знайомий ще по кар’єру француз Марсель Жіро, в якого на будові електростанції знайшовся земляк серед вільнонайманих. Так хлопці відмучилися ще один довгий тиждень.

Наступної неділі вранішній апель пройшов як ніколи швидко. Блокфюрери поспішали на нараду, після якої мали слухати виступ по радіо свого бога — біснуватого Адольфа. Блоковий Картяр подався у центральний блок, де, як завжди, збиралася зграя найзапекліших картярів з числа табірної еліти. Його холуї — проміненти, знаючи, що Картяра звідти не витягнеш аж до наступного апелю, розбіглися хто куди: одні — «на промисел», другі — до дружків у інші блоки, а більшість — також різатись в карти.

Картярство в таборі стало епідемією. Скільки тут було всіляких шулерів, аферистів, різних «професорів» і «ака- деміків», «ілюзіоністів» і «фокусників» з неодмінними епітетами: «супер», «екстра», «ультра», «прима», «люкс», «унікаль», «універсаль»... Цих «асів» тут було — хоч греблю гати. Найспритніші з них ставали промінентами, а вже з того кола деякі вибивалися і в табірну аристократію.

Їхній картярський азарт доходив до божевілля. Тут грані па все: на продукти, на сигарети, спиртні напої, наркотики, цінні речі, на гроші, па золото... Кримінальники спілкувалися з вільнонайманими, що працювали поруч :і в’язнями на різних об’єктах, а тому процвітала контрабандна торгівля. Есесівці дивилися на це крізь пальці, оскільки кримінальники були їхніми вірними холуями, и іноді й партнерами в різних аферах. Нерідко той чи інший блоковий програвав у карти сотні буханців хліба — добовий пайок двох тисяч в’язнів. Ящики маргарину, мішки солі, тонни хліба пливли з табору на чорний ринок ,і допомогою есесівців, які забирали собі левову частку не і х прибутків від спекулятивних махінацій. Кримінальники свої прибутки пропивали і програвали в карти. А загалом — ні есесівці, ні їхні помічники у програшу не бували. І ті й інші жили на широку ногу, безсоромно обкрадаючи десятки тисяч голодних в’язнів і жорстоко грабуючи місцеве польське населення. Формально есесівцям не дозволялося контактувати з ув’язненими кримінальниками, а насправді ж вони тісно з ними спілкувалися і ставились як до «колег по професії». Ось чому дрібни іі злодій чи звичайний хуліган ставав тут запеклим бандитом. Кримінальники були потенціальними есесівськими кадрами, їхнім резервом. Не випадково Гіммлер и кінці війни мобілізував усіх кримінальних злочинців, набравши їх з таборів у війська СС...

В Явожницькому таборі, як і в усіх інших, процвітало злодійство, бандитизм, контрабандна торгівля, завзяте картярство. Один німець догрався до того, що програв... і моє життя. Йому відрубали голову, а в канцелярії записали, що помер від інфаркту...

Як тільки Картяр подався в центральний блок, проміненти вирішили також розважитися.

— Виступ по радіо геніального фюрера,— сказав один з них,— це велике свято для есесів. А ми що, гірші ні них? Гуляй, братва!

— Треба ж наглядати за тими доходягами,— засумнівався інший.

— Та заженемо їх у барак — нехай дотлівають. На дверях посадимо днювальних. А куди вони подінуться? Ліпше сирена — враз будемо на місці...

Так і зробили. А через деякий час зникли й днювальні. В’язні, яким остогидло валятися на голих дошках нар, почали розповзатися з барака. Щоправда, переважна більшість були настільки виснажені, що лежали, ніби в летаргічному сні.

Володя з Жорою також лишилися на нарах. Як нестерпно важко лежати на вичовганих голих дошках у задушливому, смердючому бараці, втупивши очі в дошки верхнього ярусу, й думати про смерть, відчуваючи, як порожній живіт прилипає до хребта, як безпросвітна туга крає серце, ятрить змучену душу... В такі хвилини здається, що з голоду, туги та відчаю почнеш гризти дошки оцих проклятущих чотириярусних пар або завиєш вовком. Тут дотлівало життя двох тисяч нещасних в’язнів. Дихати нічим. Майже всі метаються в лихоманці, в’язням дошкуляють гнійні рани, виразки, струпи, фурункули, короста. Немиті тіла, брудне лахміття... Важко дивитися, як згасає життя тисяч людей, а ще важче усвідомлювати, що й сам поволі згасаєш у свої юні роки...

Володя наважився піти на повітря. Та перш ніж зробити це, довго роздумував, що ліпше: витратити енергію на ходьбу і трохи розворушитися чи краще полежати непорушно? Для виснажених це не просте питання. Часто бувало так, що в’язні стоять перед дверима барака, мерзнуть чи мокнуть під дощем, але ніхто не поспішає відкрити важкі двері, сподіваючись, що це зробить інший. Адже виснажена людина млява, слабка й безпорадна. Володя не раз спостерігав ті наївні хитрування, а тепер і сам став таким...

— Може, трохи пройдемось? — наважився запропонувати Жорі.

— Давай. Треба потроху ворушитись...

Спустилися з нар, довго стояли, поки перестало паморочитися в голові. Тримаючись один за одного, поволі пішли з барака. Посідали під стіною на землю обличчям до сонця й зажурено мовчали. Сонце лагідно пригрівало, ясний день золотився над землею. Десь вирувало життя, а вони в свої юні роки повільно дотлівали в фашистській неволі. Яка нещаслива й жорстока доля... Хоч криком кричи, хоч головою бийся об цю стіну — ніщо тобі не допоможе...

Заглибившись у свої невеселі думи, вони й не звернули уваги на старенького в’язня, що присів неподалік. Той довгенько обмацував їх прискіпливим поглядом, а тоді, важко зітхнувши, зі щирим співчуттям у голосі запитав:

— Мучитеся, брати мої?

Хлопці байдуже глянули па нього й промовчали. Така реакція наче аж порадувала старого. Замилувано дивлячись на змучених юнаків своїми журливими старечими очима й погладжуючи сиву борідку, єлейним голосом проспівав:

— Свою долю, брати, й на коні не об’їдеш. Чому бути, того не минути. Усе в руках господа-бога, отця нашого милосердного, який сподобив наші душі. Наше тлінне тіло страждає, а душа радується і рветься в небо, втішається і звідує велике щастя віри, прозріння, смирення й покаяння...

Хлопці з байдужістю дивилися на химерного старця, схожого водночас і па пустельника, і па релігійного фанатика, і на афериста, й на звичайного жебрака. На куртці у нього був фіолетовий вінкель бібліофоршера, тобто «тлумача біблії». Такі вінкелі носили колишні священики, члени різноманітних релігійних сект, а найчастіше — євангелісти і баптисти, що відмовилися прославляти Гітлера, за що цілими сектами потрапили в табори. Есесівці ставились до них з деякою поблажливістю, як до нешкідливих комах, оскільки вони не становили ніякої небезпеки для гітлеризму, а на будь-яких роботах працювали сумлінно. їм навіть дозволялося одержувати продуктові й речові посилки (білизну, светри, шкарпетки тощо) від родичів та од Міжнародного Червоного Хреста. Вони непогано харчувалися, добросовісно працювали і ще добросовісніше молилися своїм богам, вважаючи, що цим служать вірі й правді, заробляючи «перепустку в царство небесне». «Забута богом і людьми аморфна маса. Отченашники»,— так презирливо назвав їх одного разу Жора. Зараз він гірко дивився на цього старого, типового «отченашника». Химерний дідок знову звернувся до хлопців.

— Господь-бог наш милосердний — всюдисущий і всевидющий. Він не позбавив вас своєї ласки. Господь бачить, як вам тяжко в ці хвилини, і послав мене поговорити з вами.

— Що ж, ми вдячні і вам, і господу-богу,— з сумною іронією сказав йому Жора.

Старий не звернув жодної уваги на іронію, відразу ж пожвавився, і його очі зайнялися фанатичним вогнем.

— Брати мої любі, всі ми — брати во Христі. Кожен із нас повинен повсякденно і повсякчасно відчувати ласку божу, велике блаженство і любов.

— Ми відчуваємо, аякже...— насмішкувато буркнув Володя, та дідок зреагував по-своєму.

— Я ж це бачу! — вигукнув дідок. — Бачу по ваших очах! Господь-бог не позбавив вас своєї ласки й милості, бо у ваших серцях є іскра божа. У вас поки що не зіпсовані душі, але очі ще не прозріли — закриті пеленою туману. Ви ще не знаєте бога, але прагнете його знати, хоча й самі не розумієте цього. Ось він і послав мене до вас. У тебе, брате мій Георгій, ангельський голос. Це — божий дар. Твоїм голосом тільки псалми й молитви співати та прославляти отця нашого милосердного і віру нашу. Брати мої! В цьому таборі є секта євангелістів, які проповідують слово господнє. Я керівник цієї секти. Ми давно спостерігаємо за вами і переконалися, що ви добрі люди, ще не зіпсовані злим демоном. Ви намагаєтесь чинити опір злу, та ще не знайшли істину, не прозріли, а злий дух витає над вами й хоче затягти вас у свої гріховнії сіті. У ваших душах ще владарює смута, але вже поселилася й іскра божа, і божа благодать. Вона повинна розгорітися в полум’я всеосяжної любові...

— Уже розгоряється,— відверто глумився з «отченашника» Жора, але той чи не розумів глуму, чи вдавав, що не розуміє.

— Так, так, брати мої, я це бачу. Нехай зійде на вас божа благодать, нехай впаде на вас ласка господа-бога і зігріє вас словом правди, і прозріють ваші чесні очі нині, прісно і навіки-віків. Амінь. Я, брати во Христі, коли був заарештований і дізнався, що мене везуть в Освенцім,— возрадувався і в молитвах своїх дякував отцю нашому всевишньому, що не позбавив мене своєї милості і направив туди, де найповніше і найглибше пізнається ясна і мудра істина божа, ласка божа і очищається наша грішна душа від скверни. Часу залишилося мало, брати мої. Скоро гряне страшний суд, явиться господь-бог на землю й запитає: «Де ви були раніше? Адже я нікого не позбавляв своєї милості і ласки...»

Хлопці терпляче слухали цього релігійного фаната, який монотонно тарабанив про «царство небесне» і «страшний суд», що скоро настане. З його балаканини виходило, що все, сказане в священному письмі, правдиво і точно здійснюється. І що світова війна й ці жахливі табори смерті — усе це справедливе покарання від бога, останнє грізне попередження людям нечестивим, які забули господа-бога.

І що на всій землі вже настає хаос, після якого гряне страшний суд. І що бог покличе на суд усіх живих і мертвих. Кожному доведеться відповідати за свої погані вчинки — гріхи перед богом. І що в царство небесне попадуть лише вибрані богом, тобто ті, хто своєю вірою заслужив місце в раю. Усі праведники будуть вічно блаженствувати в раю, а всі грішники будуть вічно горіти в пекельному вогні! Ось так, брати мої...

Володя згадав усі жахи, які бачив і зазнав по тюрмах і таборах, і враз розізлився на цього «отченашиика».

— Дуже гарно у вас виходить,— сказав він. — А за які ж гріхи перед богом освенцімські зондеркоманди кидають у вогонь живих немовлят? Бог це благословляє чи хто?

— Усім немовлятам буде даровано царство. небесне! Геть усім! Про це сказано в святому письмі.

— А все ж: чому бог дозволяє знищувати безгрішних немовлят? Чому?

— Діти не народжуються безгрішними. Ще в лоні матері вони успадковують гріхи своїх батьків і попередніх поколінь — аж до Адама і Єви. А чому так робиться — цього людині знати не дано, бо це вища господня мудрість. Нам треба думати, як рятувати власні грішні душі, бо часу лишається мало. А немовлят прибере до себе господь-бог і порятує, й розрадить. Він усе бачить, усе чує і все знає — на те він і господь-бог...

— Он як! — гірко всміхнувся Володя. — Все зрозуміло...— Він переконався, що дискутувати з цим фанатиком — марна справа.

Тим часом «брат во Христі» розвивав свої думки далі: Жора й Володя, мовляв, ще не розбещені дияволом, а тому достойні милості божої і повинні негайно вступити в секту євангелістів. Жора, наділений іскрою божою, буде співати псалми богові та молитви для членів секти і для всіх в’язнів. Володя ж повинен ходити по бараках і розповідати в’язням про те, як його розстрілювали в підземеллі гестапівської тюрми у Кракові і що в момент розстрілу він звернувся до бога з благанням зберегти йому життя для того, аби потім він міг розказати про це людям. Після цього ніби на мить щезло підземелля, щезли гестапівці, а Володю начебто окутало світле сяйво, з’явився святий дух і сказав: «Ти будеш жити!» Потім Володя знову опинився у тому ж підвалі, і в лице йому бахнув постріл. Але куля не пошкодила череп — так захотів бог. Тепер Володя хоче розповідати про це людям усіх націй, восхвалити бога, закликати всіх приєднуватися до євангелістів, приймати їхню віру й готуватися стати перед богом на страшному суді...

Хлопці були просто приголомшені.

— Але ж це буде брехня! — обурився Володя,— Ні про якого бога я тоді не думав, а згадав лише маму, після чого в лице гримнув постріл, і я впав непритомний. Як потім з’ясувалося, стріляли спеціально трохи вище, щоб куля не влучила в голову. Цим «розстрілом» намагалися морально зломити мене і змусити «розколотися».

— Отож бог явився тобі в особі твоєї матері. Звертаючись до неї, ти звертався до бога. Він явився тобі й сказав: «Ти будеш жити!» — Дідок доводив своє.

Хлопцям стало ясно, що секта євангелістів вирішила використати їх для підкріплення своїх спорохнявілих, непереконливих методів релігійної обробки в’язнівської маси. Ці «посланці бога» довго й уважно стежили за юнаками, вивчали їх, не наважуючись вербувати раніше, мабуть, тому, що не були впевнені, чи вдасться задумане. А тепер, коли юнаки уже вкрай виснажені, сектанти вирішили, що настав сприятливий момент. З їхньої обізнаності видно, що секта ця не дрімає: вивчає людей, вербує собі необхідних. Ці хлопці дуже потрібні їй, бо вони підняли б «духовні» акції і авторитет секти. Юнаки це добре розуміли. їм стало прикро: вони, члени Освепцімської підпільної інтернаціональної антифашистської організації, очолюваної комуністами, опинившись в Явожиицькому таборі смерті, не змогли знайти тут жодного підпільника, зате їх знайшли релігійні фанати. Навіть сам факт їхньої пропозиції був для юнаків образливим, принизливим. Приголомшені цим, вони мовчали. «Отченашник» те мовчання розцінив по-своєму.

— Милістю божою ми маємо харчі — одержуємо посилки Міжнародного Червоного Хреста, та ще з дому від братів во Христі. З нами ви не будете голодувати і оціните милість божу...

— Слухайте, шановний! — перебив Жора. — Не морочте нам голови і не тіште себе надією. Ні в якого бога ми не віримо й не будемо вірити, до того ж ми — радянські люди!

— Ну то й що! Даремно ви мучитесь, катуєте себе, бо хто ж без гріха? Злий дух розставив свої підступні гріховнії сіті, своє ядуче павутиння по всьому світі. Він намагається заманити в них людські, душі хитрою спокусою і обманом, впіймати всіх грішних і праведних. Та ми повинні очищатися від скверни, брати мої, проводити свою духовну роботу в масах, проповідувати слово боже і єдину божу правду. А він, всемогутній, нас не залишить...

— Ну досить! — грубо обірвав його Жора. — Ходімо, малюк.

Підтримуючи один одного, хлопці підвелися й пішли и барак.

— Куди ж ви, брати мої? — сполошився «отченашник». — Подумайте, не відмовляйтесь. Я ще прийду до нас...

— Не варто,— відрубав Жора. — У нас різні дороги.

— Даремно ви так, брати мої. Це ви по молодості не ціните хліб божий. Ви матимете харчі, не будете голодувати...

— Та подавіться ви своїми харчами! — гнівно кинув через плече Володя.

Хлопці повернулися в барак, лягли на нари і довго мовчали.

—Ти бач, знають про нас усе,— дивувався Володя.

— Та нас уже знають тисячі в’язнів, а серед них, звичайно, є й сектанти. Так що дивуватися, малюк, тут нічому.

— Ти тільки подумай, Жоро: Міжнародний Червоний Хрест не забуває цих пришелепкуватих «отченашників», зате не допомагає жодній радянській людині, яка опинилися в таборах смерті.

— Що тобі сказати, малюк? Затям одне: ні на які «хрести» надіятись нам не можна, а тільки на самих себе.

— Щє трохи ворушитись можеш?

— Можу.

— Навідайся до Петра. Хоч побачить тебе і тому буде радий. А про загибель Костя поки що нічого не кажи. Та обережно — не нарвись на якого-небудь Зеппа... Я спробую задрімати — дуже погано себе почуваю...

11

Володя вийшов з барака, роздивився на всі боки: до кар’єру навіть наближатися заборонялося. І раптом побачив на центральній лагерштрассе німецького політв’язня з червоним вінкелем на грудях. Він ніс цілий оберемок металевих табличок, пофарбованих білилом, на яких чорною фарбою намальовані черепи зі схрещеними кістками. Кожна табличка мала метровий штир, щоб можна було забивати їх у землю. В руках німець тримав ще й молоток, рулетку і банку з фарбою. Все те незручно нести одному — незв’язаний оберемок розповзався, й таблички ось-ось мали розсипатись.

Володя вирішив допомогти німцеві, адже той ішов у напрямку кар’єру. Ризику тут ніякого — в таборі ніколи не карали за «трудову активність та ініціативу». Крім того, цей худий в’язень із симпатичним обличчям чимось сподобався Володі. Хлопець ступив йому назустріч, привітався німецькою мовою й запропонував свої послуги. Заклопотаний німець зупинився, примруживши короткозорі очі, уважно подивився на Володю, на його червоний вінкель з літерою «R» і всміхнувся:

— День добрий, юний друже. Щиро дякую, але ж я не маю чим платити за послуги.

— Що ви! Про яку плату може бути мова? Просто хочу допомогти, вам же важко. Давайте мені половину — піднесу.

— Що ж, бери. А звати тебе як?

— По-нашому — Володимир, а німці мене завжди називали Вальдемаром. Називайте й ви мене Вальдемаром.

— Добре, Вальдемар. А мене називай Еріхом.

— Ви художник?

— Як тобі сказати... Був колись художником, портретистом, писав непогані картини, портрети. А тепер ось малюю черепи...

— Дивно. Хіба фюрер не шанує мистецтво, художників? Кажуть, він сам колись був художником. Як же це розуміти?

— Чому не шанує? Шанує,— гірко всміхнувся Еріх,— Всіляких прихвоснів любить і шанує, а ось це «мистецтво»,— Еріх кивнув на таблички із зображенням черепів та схрещених кісток,— він просто обожнює...

— Ви ж, певно, художник-професіонал, а ці черепи міг би малювати будь-хто, навіть школяр.

— Ех, друже,— зітхнув Еріх,— нацисти вважають, що це повинні робити якраз професіонали...

— За що ж вас, Еріх, запроторили сюди? — уже зовсім відверто спитав Володя, пройнявшись симпатією до цього німця.

— Та в них це дуже просто робиться. Правда, причина була, хоч я займався собі творчою роботою і в політику не втручався. Але одного разу, побачивши Адольфа на грузовику посеред майдану і послухавши його промову, я намалював карикатуру на Адольфика-горлохвата. «Рот фронт» віддрукував її масовим тиражем і розповсюдив як антифашистську листівку. Це було ще в 1932 році. А коли фашисти захопили владу, мене, звісно, заарештували. Відтоді й поневіряюсь по тюрмах і таборах. Та мені, мабуть, гріх скаржитись на долю. Становище моє, звичайно, набагато краще, ніж інших в’язнів. Не тягаю вагонетки з піском, не корчую пеньки... Як бачиш, працюю «за фахом»,— іронічно усміхнувся Еріх,— малюю черепи... Та, сподіваюсь, лишилося вже небагато — війна надовго не затягнеться.

— Що ви маєте на увазі?

— А те, що фашизм котиться до повного краху! Тепер це видно й сліпому.

— Ви міркуєте як комуніст. Мені, Еріх, дуже приємно все це чути від вас, німця,— мовив Володя.

— Ні, до комуніста мені далеко. Я ж казав, що ніколи не займався політикою, але завжди симпатизував тельма- нівцям.

— А ваша листівка?

— Та то випадок. Мені дуже шкода, що єдиний. А мислять так, як я, тепер майже всі.

— Де ж усі? Есесівці теж? — заперечив Володя.

— Про есесівців не варто й говорити. То покидьки. Я маю на увазі всіх чесних німців... А чим же провинився перед фашистами ти, Вальдемар? Адже ти такий юний...

— Мене вивезли в Німеччину на роботи, а я тікав. Сім разів тікав. Скуштував і тюрем, і таборів. Гестапівці навіть розстрілювали мене...

— О, бити й розстрілювати вони вміють. Мене також били нещадно. Правда, обійшлося це мені порівняно дешево: вибили тільки чотири зуби. Ось ці, передні,— Еріх показав штучні зуби, зроблені з білої пластмаси.

— Де ж вам пощастило вставити? Хіба німецькі політв’язні мають такі привілеї?

— Що ти! Які привілеї можуть бути у політв’язнів? Фашисти можуть лише вибивати зуби. Що їм твої зуби, коли життя твоє для них ламаного пфеніга не варте. Сам собі вставив.

— Як? — здивувався Володя. — Ото ви самі собі вставили?

— Сам. Випиляв із шматка пластмаси і сам собі вставив. Правда, необхідного інструменту не було, довелося поморочитися. Зате непогано вийшло, правда?

—Дуже. Я навіть не помітив, що вони у вас штучні.

— От бачиш.

— Вас, Еріх, сама доля нам сьогодні послала. Може б, ви якось зробили такі зуби моєму товаришеві? Він співак, і ви розумієте, що це для нього значить. У нього чарівний голос, а тепер він не може співати — шепелявить. Якби ви знали, як він співав!

— Зачекай-но, це не той хлопець, якого так покалічив Зепп?

— То ви його знаєте? — зрадів Володя.

— Ох і мерзотник же той Зепп! Ні, не обмине його шибениця... Ми, німці, після війни повісимо його своїми руками. То сволота, якої світ не знав! А про твого товариша я чув. Кажуть, що він справді рідкісний талант.

— Але ж без зубів співати він не зможе. Якби ви знали, Еріх, як це його гнітить...

— Розумію, Вальдемаре, розумію. Але ти не журись. Щось придумаємо. У мене є в запасі шматочок пластмаси — беріг для себе. Адже гітлерівські мерзотники можуть вибити мені зуби ще не раз... Одне слово, ти приведеш товариша до мене, я подивлюся. Постараюся зробити. Як то кажуть, горе навчить вареники їсти — чого доброго, ще стану дантистом,— пожартував Еріх і раптом стривожився: — Хіба ж можна так довго стовбичити посеред табору без діла? Ходімо, Вальдемаре.

Вони підійшли до брами, зняли шапки перед вартовим. Еріх доповів, що за наказом лагерфюрера треба ставити застережні таблички вздовж усієї тотенсмуги.

— Робіть,— байдуже буркнув есесівець.

І вони приступили до роботи. На білій лінії, що відмежовувала чорну тотенсмугу, забивали в землю залізний патичок таблички, рулеткою відмірювали від неї десяток метрів і забивали другу, потім третю. Дійшли до того Місця, де тиждень тому Кость кинувся на дріт. Володя схвильовано розповів про це Еріху.

— Скільки ж то довелося вам, юнакам, вистраждати в цих катівнях! — журно похитав головою Еріх. — Отож якраз після того випадку лагерфюрер наказав виготовити оці таблички й Позначити ними смугу смерті — ніби для порядку, щоб в’язні знали, куди потикатися заборонено, а насправді щоб есесівці знали, коли відкривати вогонь. Для них порядок — перш за все.

Володя розповів Еріху про Боксера, як той знущається з в’язнів, про інших есесівців.

— Що говорити, Вальдемаре, бандитів тут тьма-тьмуща. Але віділлються їм ваші криваві сльози... Злочинців ми просто повинні запам’ятовувати. Це наш святий обов’язок.

— І добрих людей — також,— додав Володя.

— І добрих, безумовно.

— А чи не знали ви Ганса Максфельда і Франца Нордена? — раптом одважився спитати Володя.

— Дай подумаю...— замислився Еріх. — На жаль, не чув про них нічого.

— А чехів у цьому таборі не зустрічали?

— Чому ж, зустрічав. Вони навіть мої сусіди.

У Володі аж серце закалатало від такої звістки. Може, це якраз ті, хто їм потрібен?

— Еріх, розкажіть, будь ласка, про чехів, що це за люди,— попросив.

— Їх мало — всього двадцять вісім чоловік. Бачу їх дуже рідко, але знаю, що вони дружні — як одна сім’я. Всі вони політичні, з червоними вінкелями. З них добрі теслі. То працювали в есесмістечку, а тепер будують тринадцятий блок. їх як спеціалістів часто використовує есесівське начальство, тому й поселилися вони в центральному блоці, де живуть проміненти. Проте табірна аристократія не захотіла, щоб якісь теслі, та ще й не німці, проживали разом з ними в одному приміщенні, то чехи відгородили собі невеличку частину центрального блоку. Зробили щось на зразок кімнати з окремим ходом, прорізали двері в глухій причілковій стіні, якими користуються тільки чехи та я. З дозволу лагерфюрера чехи зробили й для мене окрему кімнатку. Вона править мені і за художню майстерню, і за житло.

— О, то лагерфюрер про вас піклується!

— Аякже, я ж розмальовував віллу лагерфюрерові. А інколи доводиться навіть писати портрети деяких есесівців з натури. А де це все робити, де зберігати мольберт, підрамники, фарби, клей, лаки, пензлі?

— А які у вас стосунки з сусідами?

— Ці чехи — гарні люди. Біля них і я почуваюся не самотнім. Правда, бачимось ми рідко — вони від апелю до апелю працюють. Уміють працювати. І дисципліна у них — просто дивовижна. Свого капо слухаються, бо він ніколи ні на кого й не крикне. Культурні люди. Особливо капо Карел...

Почувши це ім’я, Володя мало не скрикнув з радості: адже Карела, саме Карела вони з Жорою так довго шукають!

— А ви не знаєте, Еріх, працюють сьогодні чехи чи відпочивають?

— Нібито відпочивають. А навіщо вони тобі?

— Розумієте, — коли мене з моїм другом Георгом відправляли з Освенціма сюди, один чех попросив нас знайти в цьому таборі його земляків...

— Ну, це житейське діло. Я проведу тебе до них.

— Дуже вдячний буду вам, Еріх...

Табличок їм вистачило метрів на двісті, тому Еріх поспішив у свою майстерню. А Володі нетерпеливилось порадувати Жору. Біля другого блоку він попросив Еріха почекати хвилину, а сам кинувся в барак.

Жора лежав на нарах зажурений і Володю зустрів похмурим поглядом.

— Чого радієш? — запитав байдуже.

— Ти не повіриш, Жоро... Чехи знайшлися!

— Не жартуй так жорстоко, малюк.

— Які жарти? Вставай скоріш!

— Невже?! — ледь видихнув Жора і миттю схопився з нар. — Де вони?

— Ходімо покажу, але спершу познайомлю з одним гарним чоловіком...

Еріх і Жора потиснули один одному руки.

— Ну що ж, ходімте, познайомлю вас з чехами.

— Дуже вдячні вам, Еріх,— розчулено мовив Жора. — З вами, мабуть, піду лише я, а Володя тут початує на всяк випадок...

— Гаразд. Я не прощаюся, Вальдемаре...

Володя місця собі не знаходив від збудження. Але радість од звістки про чехів ні-ні та й потьмарювалася стурбованими думками: «А може, це й не ті чехи, не той Карел?» Володя нетерпляче чекав Жору, а його все не було. «Невже знову якесь нещастя?» — гарячково думав юнак, тривожно снуючи уздовж барака.

12

Жора повернувся лише через годину — радісний, збуджений.

— Тепер можна жити, малюк! — обійняв товариша. — Я говорив з чехами, з Карелом. Які чудові люди! Та що казати — побачиш сам. Не відпускали мене, поки не пообідав з ними. А зараз тебе нагодують. Ходімо, вони нас чекають. А. втім, зажди. Треба домовитися з кимось із придурків, відкупитися аж до вечірнього апелю. Ось пачка сигарет — найдорожча валюта. Нею можна підкупити будь-якого штубового. Це Карел мені дав...

Ледве встиг Жора це сказати, як з «панської» штуби викотився штубовий на прізвисько Маткабоска. Він був п’яненький, збуджений грою в карти, від якої відірвався лише по нужді.

— На ловця і звір...— шепнув Жора і, знявши шапку, поспішив назустріч штубовому.

— Високошановному пану штубовому доземний уклін і найліпші побажання,— артистично підлабузнився Жора.

— Що тобі треба? — вибалушився Маткабоска.

— Лише секунду вашої світлої уваги.

— Секунда вже минула.

— Ваша свята правда! Час летить, і ніхто зупинити його не може — закон природи,— не моргнувши, сипав Жора.

— Ось лусну тебе поміж вуха — і час зупиниться для тебе назавжди! Це також буде закон природи.

— Ваша свята правда! Та перед тим хочу засвідчити, що поважаю пана штубового на ділі. Ви ж знаете, як приємно викурити гарну сигарету. Насолода! Блаженство!

— І ось маєте пачечку — цілих двадцять штук! — Жора, ніби фокусник, витрусив з рукава і дав Маткабосці пачку високо-сортних сигарет.

— О-о-о! — сторопів той.

— А то ж як? Слів на вітер не кидаю,— закопилив губу Жора.

— Молодець! А я думав: якийсь пришелепкуватий липне до мене...

— Що ви, пане штубовий! Таке скажете... Колись я був непоганим організатором[19]. Останнім часом, правда, трохи прихворів, але, дасть бог, оклигаю, то ще роздобуду. Так що це не остання пачка. Найвищий гатунок — «Амарела»!

— Ну, ти просто молодчага! — захоплювався Маткабоска, милуючись пачкою.

— За комплімент дякую,— вклонився Жора. — Хочу просити вас, щоб відпустили мене з братом до вечірнього апелю. Самі розумієте: під лежачий камінь вода не тече. Треба трохи повештатись по табору, роздивитися, де, що і як...

— Гаразд! Тільки не забувайте, що за запізнення на апель — сто ударів києм. А найміцніший організм витримує не більше тридцяти. Ясно?

— Як божий день, пане штубовий.

До центрального блоку хлопці мов на крилах летіли. Як швидко з’являється надія! Від хвилювання у Володі аж ноги тремтіли, коли переступав поріг чорного ходу. В маленькому коридорчику він тихо постукав у двері, на які показав йому Жора, і перед ним постав кремезний сивий чоловік з мужнім обличчям і уважними сірими очима.

— Прошу,— запросив він до оселі.

Володя дивився в його привітні очі і не помічав нічого довкола: ні охайної кімнати з двоярусними дерев’яними ліжками, ні величезного стола посеред кімнати, за яким сиділи люди.

«Ми їх знайшли! Нарешті ми їх знайшли!» — гарячково пульсувала одна-єдина думка. Тремтячими ногами Володя ступив до кімнати і, навіть забувши привітатись, запитав:

— Ви — Карел?

— Так, я Карел,— усміхнувся чоловік.

— Над Влтавою гарні світанки,— чітко сказав Володя чеською мовою. Цей таємний пароль хлопці одержали від чеського комуніста Йожефа ще в Освенцімі.

— І влітку, і взимку,— відповів Карел.

Відгук на пароль правильний. Руки у Карела міцні, як у молотобійця, з твердими квасолинами мозолів.

— Так ось який він, Орлятко! — гуде басом Карел і сяє Володі своїм усміхненим лицем. — Ніколи б не подумав, що такий юний...

Володя ледве стримувався, щоб не розплакатись — від розчулення, від того, що вони з Жорою таки знайшли дру- зів-підпільників.

— А тепер, дорогий Орлятко, знайомся з моїми хлопцями, вони будуть і твоїми друзями,— схвильовано сказав Карел.

Чехи підходили до Володі, тиснули йому руку, називали себе: Януш, Ян, Марек, Фьодор, Пьотр, Гнеха, Чешніва, Франек, Франтек, Отто, Водічка, Новак, Новотний, Фіалка, Свобода, Гонка, Счастпий, Кемпка, Чех, Герак... Як приємно було дивитися на прості, відкриті обличчя чехів, щирі посмішки, бачити в їхніх очах доброзичливість, співчуття. Всім єством Володя відчув тут атмосферу згуртованості, справжньої щирості, чуйності і доброзичливості.

Його посадили за стіл, поставили перед ним добрий кухоль ерзацкави і цілу миску нарізаного хліба. Він не вірив своїм очам, довго не наважувався взяти шмат хліба, бо від хвилювання страшенно тремтіли руки.

— Сміливіше, Орлятко, їж, не соромся,— припрошував Карел. — Ми вже пообідали. Як бачиш, ми поки що не голодуємо...

Ще вчора в арбайтскоманді Володя жував напівсуху траву, а сьогодні, до цієї зустрічі, здавалося, вже помирав з голоду. І ось перед очима — життєдайний хліб, та ще й досхочу! Юнак мало не знепритомнів. Жора напроти усміхається йому, підбадьорює. А йому важко усе це збагнути, повірити в реальність щастя...

Однак почав їсти, стараючись не зронити ні крихти, на очі набігали сльози...

Чехи тихо перемовлялися між собою, делікатно намагалися не дивитися на Володю, щоб не соромився, а зустрічаючись з його поглядом, підбадьорююче кивали йому: мовляв, не тушуйся, тут усі свої.

Яке то щастя — мати справжніх друзів! Вони підтримають тебе, розрадять, поділяться з тобою останнім куснем хліба...

— Ще ніколи так смачно не було,— ніяково усміхався він чехам. — Ми з Жорою ніби вдруге народилися, знайшовши вас.

Зав’язалася щира, невимушена розмова. Чехи співчутливо розпитували радянських юнаків про їхнє поневіряння в неволі.

— Жорстокість ворогів — це не ознака сили,— сказав Карел. — Навпаки — це свідчення їхньої слабості. Чому вони нас винищують? Саме тому, що бояться. А нам їх треба не боятися, а ненавидіти.

Хлопці уважно слухали Карела. По-іншому тепер світило їм сонце, і життя їхнє ніби враз перемінилося. Це був щасливий день. Хлопці нарешті знайшли не тільки побратимів, а й своє місце в житті, в лавах борців. Незважаючи на радісне збудження, втома і виснаження давалися взнаки — їм хотілося спати.

Це помітив Карел.

— Ось що, друзі. Сили нам усім треба берегти. А для вас двох завдання номер один — набиратися сил, зміцніти. І якнайшвидше. Зараз усі лягайте спати — до вечора ще далеко. А потім повечеряємо і на апель підемо бадьорими.

— Там за стіною Еріх,— занепокоївся Володя. — Я обіцяв йому допомогти. І, може... він голодний?

— Еріх обідав разом з нами,— заспокоїв його Карел. — Він уже з годину спить. Скоро я його розбуджу, і ми он з Франтеком допоможемо йому фарбувати таблички.

— А коли ж будете відпочивати ви? — знов стурбувався Володя.

— За мене не турбуйся. Як бачиш, я найміцніший, до того ж начальник. Комусь же треба охороняти ваш сон. Отож спокійно спіть. Потім ти, Орлятко, знову підеш з Еріхом ставити таблички біля кар’єру. Там і передаси Петрові шмат хліба і пляшку кави.

— Ви вже знаєте про Петра? — здивувався Володя.

— Георгій нам розповів. Треба Петрові допомогти. Тільки спершу поспіть, бо ж все одно ще немає готових табличок. Ти, Орлятко, лягай на мою постіль, а Георгій — на койку Франтека. Я тим часом займуся своїми справами...

Хлопці давно відвикли від такого комфорту: звичайна постіль здавалася неймовірною розкішшю. Матрац і подушка духмяно пахли свіжою сосновою стружкою, яка здалася Володі ніжнішою за лебединий пух. Він солодко випростався на постелі й відчув неймовірну полегкість у всьому змученому тілі.

Вразила дивовижна дисциплінованість чехів. Як тільки Карел розпорядився про відпочинок, вони зразу ж полягали в ліжка і за якусь хвилину вже міцно спали. Причиною тому була нелюдська фізична втома, але Володя про те ще нічого не знав. Йому було гарно в Кареловій постелі, хилило в сон. Через дощату стіну з головної штуби долинав безладний хор п’яних голосів, шум, галас, азартні вигуки картярів, серед яких Володя впізнав і голос свого блокового. Там, за стіною, пиячили й різались у карти табірні проміненти вищих рангів. Це одразу ж нагадало жахливу табірну дійсність, добрий настрій потьмарився, але виснаження і втома брали своє, тому, незважаючи на гидкий шарварок за стіною, хлопець заснув.

Проспав він, мабуть, зо три години. Більшість чехів ще спали, а ті, що прокинулись, лежали на постелях, тихо перемовлялися між собою. Жори і Карела в кімнаті не було. Володя пошепки запитав про них у сусіда. Той відповів, що вони в Еріха. Володя тихенько встав, акуратно застелив ковдрою ліжко і навшпиньки вийшов у коридорчик. Тут він побачив Франтека, який сидів на табуретці біля розчинених дверей і пильно стежив за тим, що відбувається в таборі. Неподалік сохли на сонці щойно пофарбовані таблички.

— Ну, відпочив трохи? — приязно запитав Франтек.

— Дуже добре відпочив. Дякую.

— Зайди в майстерню до Еріха. Там тебе ждуть.

Володя постукав у двері Еріхової майстерні. Відчинив йому Карел.

— А ось і Орлятко,— радо сказав він,— Проходь сюди... Ну, як відпочивалося?

— Щиро дякую, Карел. Відпочивалося чудово, як в раю!

Еріх уже випилював із пластмаси зубний протез для Жори, який в цей час по картонному трафарету малював черепи зі схрещеними кістками і тихо мугикав собі якусь мелодію.

— Давайте й мені роботу,— попросив Володя.

— Е, ні,— заперечив Карел, глянувши на годинника. — Припиняйте роботу, беріть таблички — гайда до кар’єру. Там передасте землякові їжу. А за годину до апелю зберемося знову і разом повечеряємо. Дивіться ж: якщо кар’єрні придурки перешкодять вам зустрітися з Петром чи виникне який конфлікт, скажіть, що викопуєте доручення капо Карела. Це повинно подіяти, але користуйтесь цим лише в крайньому випадку. Обачність і пильність — насамперед.

— Не хвилюйтеся, Карел,— заспокоював його Еріх. — Як не є, а я — німецький промінент, який треться біля есесівців. Це всі знають. Я ж можу трохи й налякати лагерфюрером... Отже, відпочивайте й не турбуйтеся, Карел. Все буде в порядку.

Карел пішов відпочивати, а хлопці почали ладнатися в дорогу. Еріх налив їм у чашки ерзацкави, дав по пайці хліба, до яких додав ще по шматочку розрізаної навпіл третьої пайки. То, безперечно, була його порція, і Володя помітив це.

— Так не годиться, Еріх,— дорікнув йому Володя. — Ви ж собі нічого не лишили...

— Я не голодний! — категорично заявив Еріх. — І давайте без дискусій. Слухайте старших: скоріш їжте і — за роботу...

Хлопці бачили, що сперечатися з ним зараз — марна справа, тому слухняно з’їли хліб і випили каву.

— А це для вашого друга. — Еріх подав Володі невеличкий пакунок і пляшку. — Хліб і кава. Сховай за пазуху.

Пакунок був акуратно обгорнутий папером і зв’язаний тонким шпагатом, а пляшка закоркована так, що можна було легко відкоркувати.

— Навіщо ви, Еріх, марудилися з упаковкою? — здивувався Володя.

—Аякже! Хліб кидатимеш людині, а не собаці. Треба по-людськи...

Передбачливий Еріх залишався вірним собі. Він був німцем, акуратність і скрупульозність якого просто вражали. По дорозі до кар’єру він детально інструктував хлопців:

— Над кар’єром, перед вишкою з вартовим, зупинимося. Зняти шапки і завмерти. Я голосно доповім вартовому. Кар’єрники нас побачать і почують. Якщо серед них і ваш Петро, він, звичайно, стежитиме за вами, а можливо й гукне. Отже — контакт. Далі. Одержавши дозвіл на проведення робіт, я починаю голосно давати вказівки вам и к підлеглим. Таблички покладете купою біля самого урвища. Вальдемар починає біля них вовтузитись і одночасно стежить за Петром. Я з Георгом розкручую рулетку, з табличкою в руках відходжу подалі. Буду відвертати увагу вартового хоч па мить яким-небудь запитанням. Хоча б таким: «Як ви вважаєте, гер есесман, чи не замалий розмір таблички?» Його увага в цю мить буде прикута до мене. Ти, Вальдемар, якраз тоді й станеш спиною до вартового, нахилишся над табличками і непомітно кинеш Петрові в кар’єр пакунок і пляшку. І ніяких розмов із ним, бо може почути есесівець — і тоді катастрофа... Отже, беремо на озброєння золоте правило,всіх фокусників: спритність рук — і ніякого шахрайства,— пожартував Еріх і додав: — Недаремно ж моїм учителем колись був сам гер фон Гольц — знаменитий ілюзіоніст, фокусник, маг і чародій, як його тоді величали. Про де розповім потім, а зараз давайте зосередимось на операції. Чи все вам ясно?

— А якщо в кар’єрі в цей час буде муштра? — поцікавився Володя.

Карел розвідав уже: муштри сьогодні немає. Блоковий Псякрев у центральному блоці пиячить, а його два штубові по черзі куняють біля кар’єру. Отже, все ніби складається добре...

Вони підійшли до кар’єру з боку трупарні. Хлопці несли по оберемку табличок, а в Еріха як у «начальника» — лише одна табличка і валізка з,інструментом. Пройшли понад урвищем, наблизились до тотенсмуги, роздивились. Виснажені в’язні лежали на дні кар’єру, ніби неживі. Вони помітили пришельців, але ніхто навіть не поворухнувся: яке їм діло до тих, що несуть якесь залізяччя? З протилежного боку кар’єру над урвищем сидів, розморено куняючи на сонці, Шакал. Угледівши Еріха та двох помічників з табличками, він підвівся і, огинаючи кар’єр, пішов їм назустріч. Отже, сталася несподіванка, яка, правда, не ускладнила, а тільки полегшила справу, бо, як потім виявилося, Шакал ішов до Еріха, сподіваючись розжитися на цигарку.

Тим часом, одержавши дозвіл на виконання робіт, Еріх почав голосно розпоряджатися. Хлопці заторохтіли табличками, поклали їх купкою біля самого урвища. Еріх із Жорою пішли далі, а Володя почав акуратно складати таблички, водночас стежачи і за вартовим, і за Шакалом, і за кар’єрниками. Невже його не помітить Петро? А може, він уже загинув? Але ж ні, ось він!

Петро одразу впізнав Володю і обачно порачкував до стіни урвища. Тепер його не бачать ні Шакал, ні есесівець — зате добре бачить Володя.

— Уже й не сподівався вас зустріти,— важко дихаючи, каже знизу Петро. Його глухий голос долинає до Володі невиразно, немов із глибокого підземелля.

— Все буде добре, Петре,— відповів йому тихо.

Тим часом Еріх затіяв балачку з вартовим есесівцем. Той, видно, знудьгувався й охоче розбазікував з художником, якого часто бачив в есесмістечку за розмальовуванням нацистських гасел та інструкцій. Володя не прогавив момент: з-за пазухи миттю випорснув пакет, потім — пляшка, Петро зловив усе те на льоту.

— А де ж Кость? — запитав у Володі.

— Потім розкажу, а ти не гай часу — мерщій їж...

Петро розірвав обгортку, відкоркував пляшку й почав швидко їсти. Сльози вдячності застилали йому Очі, й він раз по раз змахував їх рукавом...

— Тримайся, Петре,— тихо сказав йому Володя. — Тепер ми будемо навідуватися до тебе частіше. Бережи себе...

Володя взяв кілька табличок і відійшов від урвища, вдоволений тим, що все вдалося, як вони й планували. Радий був, що Петро живий, що принаймні цього дня вже не помре з голоду.

З одного лише погляду на радісне обличчя Володі і Еріх, і Жора зрозуміли, що Петро одержав харчі... Утрьох вони дружно взялися за роботу, намагаючись закінчити її якнайшвидше, щоб зекономити трохи часу на виготовлення Жорі зубних протезів.

13

За годину вони вже поверталися в Еріхову майстерню. Згадували подробиці успішної операції.

— Того огидного Шакала,— казав Еріх, усміхаючись,— я спершу хотів прогнати від себе. До чого ж мерзенний тип! Вальдемар, завтра ти віднесеш цьому гидомирникові кілька сигарет — і проблема зустрічей з Петром буде вирішена.

— А де ж дістанемо сигарети? — засумнівався Володя.

— Карел допоможе — розживемося,— запевнив Еріх і раптом засміявся: — А ми таки розіграли сьогодні спектакль, як по нотах. Спритність рук і ніякого шахрайства! Так казав колись мій добрий знайомий гер фон Гольц.

— Ви ж обіцяли про нього розповісти,— нагадав Володя.

— А чого ж, розповім із задоволенням. То ж моя молодість, а вона завжди прекрасна. Навесні 1929 року мені виповнилося двадцять шість літ, я — молодий художник. Жив я в Берліні. Важко тоді було творчій інтелігенції. Як і багато інших, я борсався у злиднях, але був повен надій, вірив у власні сили, в свою щасливу зірку. Розпочав кілька великих полотен, мучився над ними з ранку й до ночі. Працював з великим піднесенням і завзяттям і почувався щасливим. Бачив, як на звичайному полотні в творчих муках народжувалися картини, яким, можливо, й не судилося потрапити до найкращих музеїв світу, однак вони здатні були пробуджувати в серцях людських світлі почуття. Це мене найбільше тішило. Можете уявити моє тодішнє становище: купа боргів, порожній гардероб, порожній шлунок, порожній гаманець, але в серці повно надій... Одного разу, працюючи, я відчув страшенний голод і втому. Пригадав, що вже дві доби нічого не їв. Почав перебирати в пам’яті усіх своїх знайомих, обдумуючи, у кого б розжитися хоч на шматочок хліба. Усім я вже добряче набрид, багато заборгував. Незручно, соромно знову просити, та що поробиш... Голод примусив відірватися від роботи й мандрувати по місту в пошуках милосердного кредитора. Невже ніхто не позичить, не почастує кухликом гарячої кави, не пригостить тарілкою супу?.. Почав обходити знайомих. У одних — квартира на замку, у других — усі хворі лежать, у третіх нема й пфеніга, у четвертих — товста, закошлана господиня, мати одного мого знайомого художника, не знімаючи з дверей ланцюжка, холодно повідомила, що її син кудись поїхав і невідомо коли повернеться. Я було заїкнувся, що хотів би позичити трохи грошей, але кудлата тіточка нагадала, що потрібно спершу повернути борг, а тоді вже просити вдруге... Як у маренні, поплентався я далі. А тут ще якась дурепа, висунувши голову з віконця газетного кіоска, вигукувала на всю вулицю: «Купуйте газети! Списки самовбивць! Купуйте газети!..» Поліційне управління видрукувало в газетах списки тих, хто останнім часом покінчив життя самогубством. Набридливий голос кіоскерки боляче хльоскав по серцю, ніби й мені віщував самогубство...

Вже вечоріло. Я змучився в марних походеньках, ноги запліталися від утоми, від голоду спазмами зводило шлунок, паморочилась голова. Білий світ був немилий... А стояв якраз травень, буяла весна, в повітрі пахло весняною грозою. Проходячи мимо ювелірного магазину, я зупинився біля дзеркальної вітрини, побачив у ній своє відображення й вжахнувся. «Кандидат до списку самогубців»,— подумав про себе. І тут свідомість пронизала несподівана думка: написати картину, щось на зразок автопортрета під назвою «Відчай». Ця думка так мене заполонила, що змусила забути про все на світі. Заворожено стояв перед вітриною й обдумував фрагменти майбутньої картини, яку вирішив писати негайно.

Та зненацька по небу вдарили вогненні зигзаги сліпучо-білих і фіолетових блискавок, оглушливо, розкотисто торохнув грім, а па асфальті закрутився стовп куряви. Небо вкрили чорні грозові хмари, враз стало темно, і мені вже було не до сюжетів. Кинувся навтьоки, а куди — й сам не знав. Пробіг кварталів зо два, захекався. І тут линула злива як з відра! А я ж тільки в тоненькій сорочечці. Цього мені ще не вистачало — намокнути й застудитись. Хто ж мене лікуватиме? За які гроші? Прожогом метнувся в низьке й темне, як тунель, кам’яне підворіття, звідки несло прохолодою. Стою, відхекуюсь, радію, що встиг сховатися від зливи.

В небі миготіли блискавки, розпанахували чорні хмари, оглушливо гримів грім, нестримні покоти води шуміли по асфальту. Такої могутньої грози я, здається, ще ніколи не бачив і ніколи ще не відчував себе такою безпорадною порошинкою в цьому безмежному, загадковому й прекрасному світі. Нелегко в ньому жити, зате яке велике щастя відчувати себе людиною, істотою, здатного мислити, радіти і плакати, страждати і любити, боротися і творити. Ось що треба малювати! Скільки художників малювали грозу і вкладали в це поняття найрізноманітніший зміст і символіку!

Я ступив кілька кроків до вулиці, щоб краще бачити це диво природи. Осліплений блискавкою, примружив очі і в густих сутінках побачив невиразну тінь, що метнулася до мене. В наступну мить я був збитий з ніг, а на мене впав якийсь чоловік. При цьому ми добряче стукнулися лобами. Я нічого не встиг зрозуміти й не відчув ні страху, ні болю. Незнайомець одразу схопився на ноги, обережно підняв мене і благально мовив:

«Ради бога, пробачте».

«Пусте. Ми ж обидва винні: осліплені блискавкою, зіткнулися».

«Ви йшли, а я ж летів, немов божевільний, тому й винен я. Як ви почуваєте себе?»

«Дякую, добре. Я легко відбувся, не турбуйтесь. Винні не ви, а ця злива, що змусила вас кинутися в підворіття».

«Авжеж! Не злива, а справжній потоп! — із захопленням, як дитина, вигукував він. — Неперевершена картина природи...»

«Я теж якраз про це думав. Картина вражаюча».

«Чому ви теж про це думали?» — зацікавився незнайомий чоловік.

«Ну, думав про картину. Адже я художник».

«Невже?» — здивувався той.

«А що ж тут дивного?»

«Та все дивне! Я якраз шукав художника».

«Де ж ви його шукали?»

«На Зігмундштрассе, 43».

Тепер здивувався я і вирішив заінтригувати незнайомця.

«Уявляю вашу прикрість. Там вас зустріла товста, руда й кудлата фрау і сказала, що син кудись поїхав і невідомо коли повернеться...»

«Сто чортів і тисяча ангелів! — вражено вигукнув незнайомець. — А звідки вам це відомо?»

«Я прочитав це у ваших очах,— засміявся я.— Адже я — неперевершений маг і чародій».

«Мільйон чортів мені в печінку! Адже саме так називають мене! — надломленим голосом випалив він, втупившись у мене майже божевільним поглядом. — Містика. Якась дивовижна містика! Як це все зрозуміти?»

«Гаразд, не буду вас інтригувати. На Зігмундштрассе, 43, мешкає один мій знайомий художник. Годину тому я розмовляв з його матір’ю — товстою, рудою, кудлатою дамою. Ось вона мені й сказала те, що й вам».

«Он воно що! Але погодьтесь, що це дуже рідкісний збіг обставин, неймовірний випадок!»

«Так, рідкісний. І все ж мені дуже приємно з вами познайомитись. Звати мене Еріх. Художник».

«А я — гер фон Гольц, неперевершений фокусник-ілюзіоніст, маг і чародій, як мене називають. Простіше кажучи — артист цирку».

Ми потиснули один одному руки.

Гер фон Гольц був красень-мужчина. Вражало його гарне обличчя, а особливо очі — великі, виразні, чорні й блискучі, ніби антрацит, вираз яких постійно мінявся, залежно від настрою цього темпераментного чародія. Тоді я вже був непоганим портретистом, добре набив руку на цьому і, розглядаючи гера фон Гольца при яскравому світлі блискавок, милувався ним, думав про те, як важко перенести на полотно вираз його жвавого обличчя і напрочуд гарних, але таких мінливих очей.

«Подумки ви вже малюєте мене, правда ж?» — засміявся він.

«Вгадали. Але я хотів би малювати вас не тільки подумки» .

«Чудово! Саме це мені й треба. Але щоб не зіпсувати портрет, давайте покладемо компрес — та й вам не завадить,— бо на лобах наших можуть вискочити гулі...»

Ми намочили в дощовій воді носові хусточки й приклали кожен собі до чола. Гер фон Гольц розважав мене веселими анекдотами, жартами. У підворіття, де ми стояли, раптом ринув звивистий струмок води, яка вже затопила вулицю та тротуар і перехлюпувалася через бордюр у двори. Вода прибувала, підступала до наших ніг, і ми поволі задкували, поки не опинилися на горбику, ще не затопленому водою, й стояли там до кіпця зливи.

«Бачите, як мало треба людині,— пожартував фон Гольц,— щоб не загинути від потопу. Лише крихітний клаптик земної суші».

«Треба ще й шмат хліба, щоб не загинути від голоду»,— сумно додав я.

«Ваша правда,— погодився фон Гольц. А чого, коли не секрет, ви ходили на Зігмундштрассе, 43?»

«Щоб позичити трохи грошей»,— признався я.

«Для чого вам гроші?»

«Щоб купити хліба».

«А скільки вам треба хліба?»

«Зараз радий був би й невеликому шматочку».

«Як вам не соромно, Еріх? Для цього достатньо й кількох пфенігів, а у вашій правій кишені лежить сто марок».

«Навіщо так жартувати, гер фон Гольц...»

«А ви перевірте».

Я засунув руку в кишеню і... вийняв пачку грошей.

«О господи! Звідки це?»

«З кишені, дорогий Еріх, з кишені. Вони лежали там у вас давно».

«Гер фон Гольц, навіщо ви це зробили?»

«Не пришивайте мені кримінальну справу, Еріх. Гроші ваші,— сміючись, казав фон Гольц. — Хіба ви зможете довести, що це зробив я? У вас е свідки?»

«Нехай буде по-вашому, але хотілося б знати, як це вам вдалося?»

«Спритність рук і ніякого шахрайства. Ось прийдете на мої концерти, то ще й не таке побачите. А ці гроші — невеличкий аванс за вашу майбутню роботу».

«А якщо вона вам не сподобається?»

«Сподобається! Я впевнений, що ви, Еріх, теж зумієте продемонструвати спритність рук — щоправда, на полотні. Мені потрібні красиві, ефектні, кольорові рекламні плакати про виступи на арені цирку «неперевершеного фокусника-ілюзіоніста, мага і чародія гера фон Гольца». І ви зробите такі плакати. Походите на мої репетиції, подивитесь, обмізкуете, зробите необхідні ескізи і, коли визріє план, дасте волю фантазії й спритності рук. А втім, у нас ще буде час це обговорити, а зараз — гайда в ресторан! Гроза пройшла, а ми голодні, як чорти. Частую я! Отже, вперед, Еріх! І вище голову. Життя — річ дивовижна і прекрасна, як оця весняна гроза...»

Ось так відбулося моє знайомство із знаменитим фон Гольцом, невтомним веселуном і оптимістом, великим артистом і незрадливим другом. На жаль, воно було дуже коротке — якихось два місяці...

Розповідаючи, Еріх дивився на обох юнаків і спочатку неясний, а далі все чіткіший задум визрівав у нього. Так, саме цих двох виснажених, але благородних, цілеспрямованих юнаків він хоче увічнити в художньому полотні на тлі колючого концтабірного дроту. «Нескорені...» — прошепотів він. Ось що буде ідеєю його майбутнього твору, і він уже ясно бачить свою майбутню дивовижну, хвилюючу картину, яку напише земними, реальними мазками, вкладе в неї увесь свій талант і досвід, напише її кров’ю свого серця...

Чому ж ви мовчите, Еріх? — не помічаючи його стану, запитав Володя.

Що? — стрепенувся Еріх.

Ви ж не доказали про фон Гольца. Чому ви розлучилися? Як далі склалася його доля? Де тепер гер фон Гольц? Що ж було потім?

Та що потім...— ніби неохоче відповів Еріх. — Нічого особливого. Гер фон Гольц — то справжній талант. Але натура імпульсивна, запальна. Енергії в ньому було стільки, що вистачило б не на один десяток людей. Володів усіма мовами Європи, мав феноменальну математичну пам’ять. Професор гіпнозу, тонкий знавець музики, літератури, образотворчого мистецтва, а циркове мистецтво знав, звичайно, неперевершено. Навіть написав книжку про цирк. Це був талант різнобічний, рідкісний. Він міг би стати видатним вченим у будь-якій галузі, але, як не дивно, опинився на цирковій арені, де зажив гучної слави, потрясаючи публіку карколомними, іноді просто незбагненними трюками. Я був на багатьох його репетиціях, концертах. Гастролі фон Гольца в Берліні пройшли тріумфально. За ті два місяці я намалював йому десяток кольорових рекламних плакатів, які були видрукувані великими тиражами в найкращих друкарнях. За роботу фон Гольц заплатив мені чималі гроші, яких вистачило майже на два роки. На останньому, прощальному його концерті я познайомився з дівчиною, що сиділа поруч. їй тоді саме виповнилося сімнадцять літ. Я закохався в неї, і скоро ми одружилися. Ельза стала чудовою подругою, дружиною і матір’ю. Через рік народила двійко гарненьких близнят: хлопчика і дівчинку — Вальдемара і Ельвіру. З цього приводу дотепник гер фон Гольц, очевидно, придумав би який-небудь потішний каламбур на зразок: «Ви, дорогий Еріх, подарували науці і людству нову математичну формулу: три Е плюс В (Еріх, Ельза, Ельвіра плюс Вальдемар) дорівнюють чотирьом в найкращому ступені...» З гером фон Гольцом я попрощався в липні 1929 року і більше ніколи не зустрічався, а з дружиною і дітьми — у липні 1935 року і також більше їх не бачив. Ех, що казати... Було життя, була любов, була сім’я... Щасливий той, хто все це має, і нещасний той, хто все це навіки втратив...

Хлопцям незручно було розпитувати далі. Вони вже прийшли до Еріхової майстерні, де на них чекали нові клопоти.

Еріх мовчки заходився випилювати для Жори зубні протези, а хлопці по трафарету розмальовували попереджувальні таблички з емблемою смерті.

До майстерні заглянув Карел.

— Ну як, спрацювалися? — поцікавився.

— Так, Карел. Хлопці гарні — робота йде веселіше,— похвалився Еріх.

— Це добре. А із земляком бачились?

— Бачилися. Передали йому їжу,— сказав Володя.

— Ну й молодці. Будемо передавати щодня. А зараз прошу всіх до столу. Мої хлопці щось там наварили...

Еріх почав відмовлятися, та владний голос Карела змусив його підкоритися.

У кімнаті чехів у кутку — електроплитка. На ній у великій цинковій посудині щось булькотить — вариться. Один з чехів чаклує біля варива, доповідає, що затірка готова. Всі сіли за стіл, а виконуючий обов’язки кухаря ретельно перемішує каламутну клейкувату рідину, наливає кожному в миску повний черпак.

— Затірка — поживна, корисна річ,— солідно пояснює він. — Уявіть собі, що тут варилося п’ятнадцять літрів справжньої, питтєвої води, два буханці подрібненого ерзацброту, тобто концтабірного хліба, пачка свіжого німецького штучного маргарину і жменя натуральної кухонної солі. Це вам не жарти, а справжня гаряча страва. Кожному буде по черпаку, а гостям ще й на добавку вистачить.

І справді, цю гарячу страву всі з’їли з величезним апетитом, а для Володі і Жори вона здалася райською їжею, їм налили ще по черпаку добавки, й вони аж змокріли після такої вечері.

Еріх від добавки відмовився.

Вечоріло. На бараки наповзали сизі сутінки, ось-ось мали спалахнути освітлювальні вогні загороджувальної системи довкола табору. Карел зиркнув на годинник, і в приміщенні враз стало тихо. Всі зрозуміли, що пора прощатися, бо скоро апель.

— Дорогий друже,— звернувся Карел до Еріха,— скажіть, ви хотіли б допомогти Вальдемару і Георгу?

— Звичайно! — гаряче відгукнувся Еріх. — Але ж як? Я можу зробити лише зубні протези для Георга.

— То теж допомога, але цього замало. Хлопців треба поставити на ноги. Було б добре, якби ви взяли їх собі в помічники.

— Та я з задоволенням! Тільки ж як дістати дозвіл начальства?

— Треба робити це без начальства, нелегально. Так буде краще. Ви ж знаете, що в таборі існує з півсотні арбайтскоманд. Система обліку працюючих страшенно заплутана. Десятки національностей, великий процент смертності, постійна плинність і перетасовування в’язнів — усе це породило хаос у системі обліку працюючих. Есесівців цікавлять лише дві цифри — живих і мертвих. Якщо цифра правильна, значить, усе в порядку. Жоден капо чи форарбайтер не знає в лице чи по номерах своїх підлеглих та й знати не може, бо щодня одержує інших і здає їх після роботи, ніби худобу, по головах. Лише в арбайтскомандах, які працюють на будівництві електростанції, є десятків зо два спеціалістів, які перебувають на особливому обліку і особливому становищі: їх добре годують, і працюють вони в так званому проектному бюро разом з німецькими спеціалістами з числа цивільних. В самому ж таборі щодня, після розводу арбайтскоманд, лишається сотні чотири безнадійних, яких уже не беруть в жодну арбайтскоманду. Ті доходяги, чи, як їх тут називають, «мусульмани», порпаються у вигрібних ямах, на смітниках, шукаючи їжу. На них уже ніхто не звертає уваги, мовляв, нехай здихають. Періодично їх збирають докупи і, як правило, відправляють у крематорій. Але кількість «мусульман» не зменшується. Є ще в таборі й категорія в’язнів, які працюють на кухні чи на різних складах підсобниками, робочими, в майстернях і бараках прибиральниками, їх ніхто не переслідує, бо вони теж потрібні. Отже, Вальдемар і Георг будуть у вас, Еріх, підсобними робітниками. Неофіційно. Ризику тут майже ніякого, бо ви зараз виконуєте завдання самого лагерфюрера. А якщо й прискіпається хто, від вас вимагається лише одне: сказати, що ви взяли їх до себе на роботу. Ви згодні, Еріх?

Та звичайно, Карел, чудова ідея. Одне неясно: як буде з харчуванням? Якщо вони не числитимуться в жодній арбайтскоманді, то їм не видаватимуть навіть баланди.

— Це я беру на себе,— запевнив Карел і повернувся до хлопців: — Отже, друзі, після вранішнього апелю зразу ж ідіть сюди. Нікому про це нічого не треба казати. Штубовому зрідка даватимете пачку сигарет. Адже знаєте, що гефтлінг, який дає хабар штубовому і за це нічого не просить, вважається гарним гефтлінгом. Ось поки що і все. Будемо розходитись...

Хлопці поспішили до свого блоку.

— Ну, Орлятко,— сказав Жора, обіймаючи друга,— що б там не було, а нам таки доля всміхнулася цього разу!

— Ще й як! — радісно відповів йому Володя...

14

Вранці після апелю, як тільки пролунала команда шикуватися на роботи й на центральній лагерштрассе завирувало людське море, друзі подалися до чехів. Там їх уже чекали. Карел встиг одержати пайки на свою бригаду. На сніданок покликали Еріха. Він приніс і свою пайку, яку отримував на кухні сам, бо не числився в жодній бригаді. Швидко поснідали — чехи поспішали: вони завжди починали роботу раніше за всіх, а закінчували найпізніше і з’являлися лише на апелі.

В неділю чехи відсипалися за цілий тиждень, відновлюючи сили після тяжкої праці. Саме тому в’язні інших блоків їх ніколи й не бачили, а Володя з Жорою так довго не могли їх знайти.

Карел відкликав хлопців та Еріха в куток кімнати і сказав:

— Ось у тумбочці — буханець хліба і літрів зо два перевареної води. До вечора вам вистачить, а на вечерю щось придумаємо. Хлопці нехай поки що посплять, а ви, Кріх, прошу вас, пильнуйте біля цього вікна. Начальство сюди майже не заглядає, а якщо раптом появиться, то розбудите хлопців і відразу ж візьметесь усі за роботу. Розкладіть на підлозі з десяток табличок, трафарети, щіточки, банки з фарбою, щоб усе було напохваті. Після того, як хлопці виспляться, допоможіть їм зустрітися із земляком у кар’єрі. Нехай передадуть йому трохи хліба, води. А потім усі троє візьметесь за роботу... Все ясно?

— Так.

— Ну, тоді я пішов, а ви одразу ж замкніть за мною двері.

— Не турбуйтеся, Карел,— запевнив його Еріх. — Все буде гаразд.

Карел пішов, а Еріх, замкнувши за ним двері, порадив хлопцям:

— Лягайте он там, у глухому кутку на нижньому ярусі,— там менше світла. А я сяду біля вікна. Звідси мені видно півтабору. Спіть спокійно. Час якраз найзручніший: після розводу арбайтскоманд аристократія відпочиває від своїх нічних оргій...

Володя прокинувся од відчуття неясної тривоги. Спочатку не міг збагнути, де ж це він. А коли побачив біля вікна Еріха, заспокоївся, солодко потягнувся і тихенько, щоб не розбудити Жору, запитав:

— Еріх, довго я спав?

— Та годин зо три. Спи ще, бо спішити нам нікуди. Валь-де-мар. Ж-життя ч-чудове! Д-душа моя р-радіє, Валь-де-мар!

Володя здивовано витріщився на Еріха: що трапилось? Язик у нього заплітається, як у п’яного, збудження якесь незвичайне. «Чи не збожеволів часом?» — злякано подумав Володя, адже таке збудження він бачив у божевільних. Юнак рвучко зіскочив з койки і підійшов до Еріха.

— Що з вами, Еріх?

— Я трішки п’яний, Вальдемар. Тр-рішки від шампанського і від р-радості! — весело пояснив Еріх, його порожевіле худе обличчя світилося тихою, блаженною усмішкою.

— Від якого шампанського? — тривожно запитав спантеличений Володя.

— Від французького шампанського. Ч-чудовий напій! Міг пригостити й вас, та пожалів будити, бо вам потрібен сон, а не шампанське...

Розмову почув Жора, який уже прокинувся і, вкрай здивований, також підійшов до Еріха.

— Що трапилось, Еріх? Розкажіть усе толком, без фантазій,— похмуро попросив Жора.

— Як же я обійдусь без фантазій, коли вони несподівано переплелися з дійсністю? Уявіть собі: щойно я пив шампанське з самим гером фон Гольцом...

— З ким? — в один голос вражено перепитали юнаки.

— З гером фон Гольцом!

— Вибачте, Еріх, ви, бува, не того?..— Жора красномовно покрутив пальцем біля скроні.

— Ні, друзі. Спершу і я так подумав про себе. Потім переконався, що це не галюцинації. Вчора я розповідав вам про фон Гольца. А оце сиджу тут, дивлюсь у вікно, ви спите, а я розмріявся... Пригадався мені фон Гольц, і я подумав: «Не бачились ми з ним уже п’ятнадцять років. Цікаво, де він тепер? Якою була б наша зустріч, якби раптом зустрілися?» Отак міркуючи, дивлюсь он туди — аж звідти йде сам гер фон Гольц, іде прямо сюди, усміхається мені і рукою привітно махає. Я аж перелякався: чи не привид? Чи не мариться мені? Протер очі, знову дивлюсь у вікно: ні, справжнісінький, живий і реальний гер фон Гольц — усміхнений, ставний і гарний, як і колись! Іде до мене — отже, треба відкривати двері. Глянув я на вас, а ви так солодко спите, що просто гріх будити. Та й чого мені боятися давнього друга? Тихенько попричиняв двері, щоб ви не прокинулись, і зустрів його за порогом барака. Обнялися міцно, заплакали... Завів я його до своєї майстерні — звідти теж добре видно, що діється в таборі. Одягнутий він шикарно: все на ньому новеньке, з голочки, пахне дорогими парфумами, па рукаві пов’язка капо, а в руці — шкіряний саквояж, та ще й повненький, бо важкий. Сміючись, гер фон Гольц сказав свою улюблену фразу: «Спритність рук і ніякого шахрайства»,— клацнув замочком, виставив на стіл дві пляшки шампанського, виклав білий хліб, шоколад, масло, сир, ковбасу, консерви... Не вірите? Ось ходімо покажу.

Еріх потяг хлопців у майстерню. Звідти ще не вивітрився запах сигаретного диму і дорогих парфумів, на столі вабила око гора делікатесів. Навіть лежало кілька пачок якихось дуже дорогих сигарет у блискучих золотистих пачках. Усе — як у казці. Ошелешені хлопці не могли й слова вимовити.

Тим часом Еріх розпорядився:

— Не будемо милуватися, це вам не виставка. Сідайте і наминайте, а я розказуватиму.

Хлопці хутко присіли до столу, а Еріх перейшов на таємничий шепіт:

— У цьому таборі гер фон Гольц перебуває уже третій день. Його, виявляється, привезли сюди в «мерседесі» самого лагерфюрера. Той дав йому, як «почесному» в’язневі, посаду начальника так званої служби обслуговування в есесівському містечку. Ну, до тієї команди входять кравці, шевці, кухарі, кондитери, ковбасники, перукарі, лікарі і навіть особистий масажист лагерфюрера. Фон Гольц похвалився, що це лише початок, а згодом він закрутить такі діла, що о-го-го! Він лишився таким, як і колись, невтомним жартівником і таким же щирим, відвертим другом.

— А як же він сюди потрапив? — насторожено спитав Жора і перестав жувати, відклавши бутерброд.

Фон Гольц сказав, що я тут для нього — єдина людина, якій він може говорити все і довіряти, як самому собі. На радощах він випив шампанського, може, й забагато, бо почав, як на сповіді, виливати мені свою душу. Сказав, що до війни захоплювався не тільки математикою, мовами, гіпнозом і цирковим мистецтвом, а ще й картами та іншими азартними іграми, спустошував гаманці багатьох гравців у швейцарських, монакських, ліхтенштейнських і люксембурзьких гральних домах. Мав великі гроші, жив у розкошах, але ж і трудився, як диявол, ясна річ. Вивчав закономірності ігор, навіть відкрив якісь формули вірогідності виграшів у різних варіантах. Тривалий час йому щастило, проте інтуїтивно відчував, що рано чи пізно на чомусь спіткнеться. Гер фон Гольц завжди вірив у його величність Випадок і завжди боявся цього дволикого Януса. І от саме випадок привів його в табір смерті... Війна застала фон Гольца в Німеччині. Тікати нікуди не збирався, бо все у нього на той час ішло чудово. Вирішив трохи відпочити від мирської суєти і пересидіти воєнне лихоліття на дачі в Австрійських Альпах. Думав, що знайшов нарешті бажаний спокій, що забутий усіма — кому, мовляв, потрібен якийсь там циркач. Проте він помилився. Химерна планида приготувала йому дорогу з півдня на північ Німеччини. А сталося це так. У Балтійському морі на острові Фемарн є озеро Пленер, а на березі того озера — розкішна вілла Гейдріха, де часто збиралися гіммлерівські поплічники — Гейдріх, Мюллер, Кальтенбрунер, Вейс, Шелленберг, Вольф. Збиралися нібито для нарад, але влаштовували там п’яні гульбища. Гейдріх умів гуляти сам і вмів розважати гостей. Залучав до цього і свою молоду дружину — білявеньку красуню Гертруду. Захоплювалися тут азартними іграми. Гейдріх колись любив відвідувати цирк, і його чіпка пам’ять зберегла імена багатьох артистів, виступи яких сподобалися йому. Згадавши про «неперевершеного мага і чародія», вирішив на черговому збіговиську зробити гостям приємний сюрприз. Тому й наказав підлеглим будь-що знайти і привезти гера фон Гольца. Всюдисуще гестапо швидко виконало наказ. Гер фон Гольц сподобався усім. Карколомними фокусами і смішними анекдотами він віртуозно розважав гостей Гейдріха, підкорив їх своєю картярською майстерністю. Молода ж Гертруда палко закохалася в красеня-артиста. Ревнивий Гейдріх розлютився й поклав собі скарати на горло зухвальця, але дружина все-таки зуміла вплинути на свого владного й жорстокого чоловіка, і той пообіцяв, що збереже життя «чудовому артистові, який подарував їхньому товариству так багато приємних хвилин». - Гейдріх дотримав слова, однак запроторив фон Гольца у концтабори. Ну, а далі ви знаєте. Рейнгардт Гейдріх був убитий чеськими патріотами в Празі 6 червня 1942 року, а гер фон Гольц вижив у концтаборах. 1 ось тепер опинився тут. Найцікавіше,— засміявся Еріх,— що вже дві ночі гер фон Гольц грає в карти у цьому ж таки центральному блоці, тобто в сусідньому приміщенні, за стіною чеської штуби, а я про це й не знав, так само, як він не знав, що я нидію тут. За дві ночі вій обчистив до нитки усіх тутешніх картярів-асів. До речі, ось і мені дав пачку грошей — тут тисяч п’ять. Я не хотів брати, бо навіщо вони мені? А він сміється: «Ще й як пригодяться! Це вам, дорогий Еріх, завдаток за майбутні рекламні плакати, які ви мені колись намалюєте. Після війни».

— Як же він вас знайшов? — усе ще дивується Жора.

Зранку в есесмістечку він зустрівся з лагерфюрером. Той забрав його до себе на віллу поснідати. Фон Гольц признався, що лагерфюрер хоче використати його в якихось гешефтмахерських справах, пов’язаних з контрабандною торгівлею і чорним ринком. Під час сніданку він висловив своє захоплення віллою лагерфюрера, її гарним оформленням, а той похвалився, що має талановитого художника. «Так, це талант! Причому відомий: Еріх Хуцке. Дуже здібна людина, але впоров якусь дурницю і опинився в концтаборах. Ну що ж, тепер ми його використовуємо тут». Гер фор Гольц був дуже вражений почутим, одразу ж пригадав нашу першу зустріч у далекому 1929 році в Берліні, але виду не подав. Просто запитав, ніби між іншим, в якій арбайтскоманді працює цей художник. Лагерфюрер відповів, що ні в якій. Ну фон Гольц і попросив дозволу зарахувати художника в свою команду. Мовляв, краще буде, якщо такі спеціалісти перебуватимуть під його особистим контролем, це ж бо теж служба обслуговування. Лагерфюрер погодився, а гер фон Гольц одразу ж після снідання зайшов у есесівський буфет, накупив там цілий саквояж різних продуктів і прийшов до мене. Так що, друзі мої, тепер я матиму постійну матеріальну допомогу, отже, зможу й вам допомагати. Отака, хлопці, дивовижна історія...

— Так, усе це дивовижно,— розмірковував Жора. — А скажіть, Еріх, чи не може бути таке, що фон Гольц для якоїсь там акції завербований гестапівцями?

— Ні в якому разі! — замахав руками Еріх,— Саме ж гестапо запроторило його в табори...

— Це не доказ. Якраз так вони й діють.

— Але ж, хлопці, якби навіть так... Я вірю, що фон Гольц від мене цього не приховав би. У нас щирі стосунки, взаємна повага... Та ви ще не знаєте його! Він же — як дитина. Ніяких таємниць від мене не приховує.

— Ми віримо вам, Еріх, але пам’ятайте прохання Карела: ні в якому разі і ні перед ким не розголошувати наші взаємини з чехами.

— Я ж так і роблю. Якщо фон Гольц вас тут навіть побачить, то скажу, що доводиться брати для чорної роботи кількох в’язнів.

— Це інша річ, Еріх. Отак і домовились,— погодився Жора, полегшено зітхнувши.

— Ну що ж, тоді будемо працювати. Я робитиму протези. Ти, Георг, розмальовуватимеш таблички, бо ж треба, щоб ти був тут для примірки. А Вальдемар нехай несе передачу Петру. Там якраз Шакал. Ми йому обіцяли дати сигарет — і ось нагода. Маємо і сигарети, і продукти.

Приготували для Петра кілька бутербродів з маслом, сиром і ковбасою, загорнули в папір, поклали туди й трохи шоколаду, а в пляшку з-під шампанського налили перевареної води. Порадились і вирішили, що з першого разу давати Шакалові багато не треба — п’ять сигарет вистачить. На всяк випадок Володя в іншу кишеню поклав ще п’ять штук. У вікно побачили, що Шакал, шмагаючи нагаєм кар’єрників, жене їх до штабелів цегли. І, як завжди, в’язні несли пісок у чепчиках.

Володя сховав пакунок і пляшку за пазуху, взяв у руки порожнє відро, вийшов з майстерні і поспішив до штабелів — нібито по пісок. Тут він перестрів колону, вгледів Петра, обмінявся з ним змовницьким поглядом і підійшов до Шакала.

— Добридень, пане штубовий. Вам привіт від художника Еріха.

— Лише привіт? — хижо покосився той.

— Ні, він передав вам аж п’ять сигарет.

— О-о! — радо ошкірився Шакал. — То якого ж чорта мовчиш? Давай!

Володя тицьнув йому в руки сигарети і змовницьки додав:

— Еріх просив, щоб ви дозволили мені переговорити з моїм земляком.

— А де він? — уже миролюбніше відгукнувся Шакал, з блаженством нюхаючи із затисненої жмені запах дорогих сигарет.

Он висипає пісок.

— Бери його й говори, скільки хочеш,— тільки тут, коло штабелів. Через півгодини ми повернемось...

Шакал погнав колону назад до кар’єру, а Петро лишився з Володею. Петро був до сліз зворушений увагою і підтримкою друзів. Від хвилювання не міг спочатку й слова вимовити. Та й що казати? Страждання навчили їх почувати і розуміти більше серцем, аніж казати гарні слова.

— Їж, їж, Петре, не соромся. — Володя розклав перед ним їжу, поставив пляшку з водою, а сам пильно поглядав з-за штабеля цегли, щоб ніхто зненацька не застукав їх.

— Зроду такого смачного не їв,— каже Петро, вдячно поглядаючи на Володю.

— Нам, Петре, пощастило з друзями,— пояснив Володя,— Ти сміливіше їж, набирайся сил. Тепер ми будемо навідуватись до тебе частіше.

— А де Жора і Кость? — питає Петро.

— Я не сказав тобі, Петре, минулого разу... Жора майже здоровий. Лише зуби йому вибили. А Кость загинув...

Обоє довго мовчали. Що говорити? У всіх тут доля одна: зараз ти живий, а за годину чи навіть через якусь мить можеш бути мертвим. На те й табір смерті...

Петро допив воду, притулився спиною до цегли, заплющив очі і тихо сказав:

— Якби оце ще поспати, то більше нічого й не треба...

— Підожди, Петре,— просив його Володя. — Ти підведись, бо колона вже наближається. У мене ще є п’ять сигарет. Я спробую купити ще півгодини, і ти поспиш...

Володя розрахував правильно: дав Шакалу ще п’ять сигарет «від себе особисто», і той дозволив побути з Петром ще півгодини.

Як тільки Шакал з колоною відійшов, Петро ліг на пісок і миттю заснув, немов знепритомнів. Володя пильно оберігав його сон, а коли колона повернулася — розбудив.

— Ну, прощай, Петре. Кріпись. Ми тепер маємо чим тебе підтримувати...

Володя зачерпнув у відро піску і повернувся до майстерні.

— Ну як там наш Петро? — питає Жора, фарбуючи табличку.

— Живий. І поїв, і поспав трохи. Пригодилися мені ті запасні п’ять сигарет.

— От і добре. Берись і ти за таблички. Треба підігнати роботу, бо Еріх зайнятий протезами.

Працюють мовчки, зосереджено. М’яко шурхотить в умілих руках Еріха тоненький, як цвяшок, напилочок. Протез уже майже готовий, і Еріх все частіше приміряє його Жорі, знову й знову підпилює, шліфує. Нарешті настає вирішальний момент: Еріх остаточно припасовує Жорі верхній зубний міст. Це йому вдається, і очі його сяють радістю.

— Ну як? — нетерпляче питає в Жори.

— Спасибі, Еріх! Чудово зроблено. Чи ж держатиметься? — Кожне Жорине слово звучало виразно, де й поділася клята шепелявість!

— А в мене ж держиться! — блаженно посміхається Еріх, щасливий з того, що йому вдалося завершити добру справу. — Держатиметься! Жора раптом упівголоса заспівав:

— Боже мій! — вигукнув Еріх, коли Жора змовк. — Яка божественна мелодія, який чудовий голос! Ти, Георг, і сам не розумієш, яким талантом володієш! — Еріх кидається до Жори, гаряче тисне йому руки.

Володя також щасливо посміхається:

— От бачите, Еріх, я ж казав вам...

— Я радий, друзі, що допомагаю вам чим можу, дуже радий... А зараз — їсти! Потім підемо ставити таблички. Після того я закінчую другий, нижній протез, а ви знову робите таблички. Під вечір, коли блокові одержать на кухні продукти, я йду до них скуповувати хліб на гроші гера фон Гольца. Нам потрібен хліб, а блоковим — гроші, щоб програвати їх знову ж таки фон Гольцу. Отже, замкнуте коло, як кровообіг в організмі, який живитеме нас. Ціни відомі: буханець хліба — сто марок, пачка маргарину — двісті, кілограм ковбаси — п’ятсот. А ми маємо п’ять тисяч марок! Зробимо сьогодні приємний сюрприз чеським друзям: увечері нагодуємо всіх...

Увечері вони справді зустріли чехів з мішком продуктів і міхом добрих новин.

Вечеряли усі гуртом. Чехам, правда, не довелося того вечора послухати Жориного співу, бо треба було поспішати на апель.

Хлопці взяли з собою буханець нарізаного хліба, дві пачки сигарет про всяк випадок і побігли в свій блок. Побачили там француза Марселя, а з ним знайомих — бельгійця, серба, поляка й італійського єврея. Тільки вони з колишніх кар’єрників залишалися ще живі, решта загинула... Мовчки поділили хлібину між друзями.

15

У Явожницькому таборі смерті гер фон Гольц дуже швидко знайшов спільну мову з есесівцями, став головним організатором усіх їхніх темних махінацій щодо спекуляції, контрабандної торгівлі і чорного ринку і цим зажив собі слави неперевершеного «спеціаліста». А діла ті закрутилися так, що фактично жоден есесівець уже не міг обійтися без послуг і допомоги фон Гольца. Невдовзі життя усього табору проходило під контролем цього великого фокусника-ілюзіоніста, гіпнотизера, артиста, комбінатора, гешефтмахера, зрештою, афериста. Він контролював роботу обершрайбштуби, тобто центральної табірної канцелярії, умудрявся виписувати продукти па тисячі мертвих і навіть неіснуючих в’язнів. Продукти збував на чорному ринку за межами табору, де закупляв інший товар, який знову збував і перетворював прибутки на дзвінку монету.

В своїх аферах гер фон Гольц пішов навіть далі: навчив есесівців «доїти» фірми, на підприємствах яких працювали тисячі в’язнів. Як ділилися бариші — цього не знав навіть Еріх. Есесівці часто забирали великого «організатора» з табору і під виглядом службових відряджень або «особливих доручень» відкрито чи нелегально возили а Німеччину та в країни окупованої Європи, де здійснювали контрабандні операції. Після таких вояжів гера фон Гольца привозили назад у табір, де він відпочивав від «мирської суєти», розважаючись картярськими іграми, влаштовував пиятику в есесівському містечку. Табірна аристократія бучно відзначала кожний його приїзд, бо гер фон Гольц повертався не з порожніми руками, а з солідним багажем, у якому, крім усього іншого, були, як правило, дорогі вина, коньяки, сигарети, і неодмінно — сотня-друга колод нових гральних карт. Він щедро пригощав усіх, а потім нещадно обігрував у карти. Оскільки «жертвами» гера фон Гольца ставали блокові, писарі, штубові та капо, то це, врешті, позначалося на становищі в’язнів, бо свої програші начальству доводилося сплачувати пайками підлеглих. Нерідко той чи інший блок, тобто дві тисячі в’язнів, позбавлялися добової пайки. Це робилося під виглядом покарання за «саботаж», «симуляцію» або «недисциплінованість». Начальство табору дивилося на все це крізь пальці — адже левова частка прибутків від афер фон Гольца так чи інакше потрапляла до їхніх кишень. Продукти з табору пливли на чорний ринок, а в кишені душогубів і кровопивць пливли гроші. Есесівці багатіли, і багатів гер фон Гольц. Нерідко есесівці позичали у нього гроші — по десять-двадцять тисяч марок, а потім повертали з процентами. Гер фон Гольц був ходячим банком. До його послуг звертався сам лагерфюрер.

Про великого гешефтмахера ходило безліч фантастичних легенд, і вже було неможливо відрізнити правду від вигадки. Він обростав легендами, як коростою, і ця невиліковна хвороба приємно лоскотала його нездорове самолюбство. Про нього казали, що він навіть із нічого умів робити гроші, а з грошей — золото. І фон Гольц пишався цим. Багатство завжди було його хворобливою пристрастю, маніакальною ідеєю, вічною метою і вічною хворобою. А ще він з усіх сил прагнув видати себе за безкорисливого мецената. Такому, як Еріх, гер фон Гольц міг дати без свідків пачку грошей і валізу продуктів — просто так, нібито як другові, а потім нещадно експлуатувати талант художника. Незнайомому ж в’язневі «великий меценат» якщо й дарував буханець тирсового хліба, то лише при свідках, щоб усі бачили і знали, який він добрий і благородний. Тисячі в’язнів не знали, як обшахраює їх усіх «великий маг і чародій», зате розчулювалися з того, що гер фон Гольц дав буханець хліба якомусь «мусульманинові» або євреєві. Він умів артистично поспівчувати, показати свою прихильність будь-кому, і це виходило у нього якось аж надто щиро й непідробно, як у справжнього мага і чародія.

Одного разу Володя після зустрічі з Петром випадково здибав фон Гольца. Той саме кудись поспішав, але, відчувши на собі цікавий погляд, спинився і теж зацікавлено поглянув на Володю. Юнак, задивившись на легендарного мага, спіткнувся, упав і забив коліно. Фон Гольц блискавично підскочив, підвів його і щиро поспівчував:

— Ох, як тобі не повезло, мій хлопчику...

«А й справді, у ньому є щось магічне»,— подумав Володя, і йому стало смішно від цієї думки. Посміхнувшись, відповів:

— Навпаки, гер фон Гольц, мені якраз повезло, адже я міг зламати ногу, а відбувся лише синцем. Так що ви помилились.

Гер фон Гольц засміявся, як дитина, задоволена цяцькою. Він турботливо обтрусив з Володиної роби пісок і запитав:

— Так хто ж із нас двох має рацію?

— Обидва. Тому що усі поняття на світі відносні.

— О-о, та ти, я бачу, філософ!

— Кожна людина якоюсь мірою філософ, якщо вона мислить.

— О-о, чудово! А ти не дурник. І непогано володієш німецькою.

— А ви ще краще володієте російською...

— Це схоже на істину, бо я володію російською мовою майже як Пушкін,— пожартував гер фон Гольц і спохопився: — А звідки ти мене знаєш?

— Вас знає увесь табір і вся Європа! — не моргнувши оком, випалив Володя.

Гер фон Гольц здивовано підняв брови, запитав:

— Що ти маєш на увазі?

— Вашу популярність.

— Гм-м. А як до цього ставишся ти?

— Позитивно.

— Приємно це чути, мій хлопчику. Ти де працюєш?

— Де доведеться.

— Хочеш, я влаштую тебе на посаду, де завжди будеш ситий?

— Безмежно вам вдячний, гер фон Гольц, але дозвольте відмовитись від вашої пропозиції.

— Чому?

— Тому що я боюся ситних посад.

Гер фон Гольц знову засміявся:

— З тобою не занудьгуєш. Ну, гаразд, ходімо на хвильку зі мною. Тільки не бійся.

Він повернув до найближчого барака, хоча раніше йшов зовсім в інший бік. Володя серцем відчув, що боятися нема чого. Фон Гольц завів його в кімнату блокового, нічого не кажучи, відкрив, як у себе вдома, шафу, взяв буханець хліба і дав Володі.

— Приємного апетиту — і ніколи не падай! — побажав, зблиснувши своїми чорними і блискучими, як антрацит, очима.

— Дякую.

Ошелешений блоковий тільки провів їх поглядом.

Вони вийшли з барака і розійшлися в різні сторони, не знаючи, що скоро знову зустрінуться, але за інших обставин...

— А було це так. Щодня коло цегельних штабелів Володя зустрічався з Петром — приносив йому передачі. Постійні хабарі Шакалу робили свою справу: сигарети діяли безвідмовно. Але одного разу біля штабелів Володю з Петром застукав блоковий кар’єрників Псякрев. Він знавісніло почав бити Володю. Порятунку не було. Юнак уже лежав на землі, заюшений кров’ю, а Псякрев тим часом накинувся на Петра. Тут би він їх і добив, але в цей час, як із-під землі, з’явився фон Гольц і припинив криваву розправу.

— Що сталось, пане блоковий?

— Спіймав на гарячому двох симулянтів! — доповів, відхекуючись, Псякрев.

— Це не симулянти, а мої добрі знайомі. Я ручаюсь за їх добропорядність і прошу ніколи цих двох не карати. А вам порадив би краще відпочити й зібратися на силі, бо сьогодні у нас серйозна гра. Чи ви, може, забули?

— Ні-ні, гер фон Гольц, як я міг забути, буду обов’язково, жду не діждусь вечора! — залебедів Псякрев, бо був уже винний артистові не одну тисячу марок.

— От і чудово. Тільки спершу гарненько виспіться, щоб краще працювала голова. А ось вам пачка сигарет — це заспокоює нерви...

Фон Гольц подав йому пачку дорогих сигарет, підняв Володю й Петра, провів їх трохи, демонструючи своє покровительство, і навіть дав свою стерильно чисту, випрасувану хусточку — витирати кров. Несподівано заговорив до хлопців гарною російською мовою:

— Жизнь, держись, сорвешься — убьешься. Нужно держаться за жизнь обеими руками, как за гриву, иначе судьба-злодейка может бросить под копыта...

— Ви маете рацію, гер фон Гольц,— сказав Володя,— але, на жаль, як не тримайся, а частенько це життя повисає на павутинці...

— От-от! А тому й треба триматися до кінця, тоді будеш на коні, тобто справжнім героєм...

— Дякуємо вам, гер фон Гольц.

— Ет,— відмахнувся він. — Ні за що... Мені нічого не коштувало зупинити того дурня блокового. Тільки раджу вам, хлоп’ята, більше не падати...

На цьому й розійшлися.

Пізніше Володя дізнався від Еріха: фон Гольц опинився біля штабелів тому, що ходив туди подивитися й прикинути, скільки цегли з наявних запасів можна пустити на чорний ринок. Адже саме тоді тисячі нацистських колонізаторів бурхливим потоком ринулись на окуповані польські землі і, незважаючи на війну, поселялися тут, розбудовувались. А з будівельними матеріалами було тугувато. Виручав чорний ринок, де трималися неймовірно високі ціни, але можна купити все, починаючи від цегли і кінчаючи цвяхами. Величезні запаси цегли, створені завбачливим лагерфюрером, могли дати чималий зиск. Реалізацією цього плану і зайнявся всюдисущий фон Гольц...

Отак химерна доля звела хлопців з гешефтмахером. Він врятував їх від важкої руки Псякрева, допомагав продуктами Еріху, а отже, і його новим друзям. Та, незважаючи на все це, хлопці зненавиділи гешефтмахера, коли дізналися, що через його афери тисячі голодних в’язнів позбавляються своєї й без того жалюгідної пайки. Про це вони відверто сказали Еріху. Той лише безпорадно розвів руками:

Нічого не вдієш, така концтабірна дійсність. Гер фон Гольц не був і ніколи не стане борцем проти фашизму. Його метою завжди було багатство... І якщо навіть табір смерті нічого не навчив його, я теж не навчу. Гер фон Гольц, безумовно, талановита людина, з його ім’ям у мене пов’язано чимало гарних спогадів. Але...— Еріх тільки скрушно похитав головою.

У неділю вранці фон Гольц припер у майстерню цілий чемодан найкращих лаків і фарб, рулон добротного полотна, коробку з великим набором пензлів, щіточок. Забравши мольберт і частину ним же принесеного добра, повів Еріха (в супроводі двох автоматників) до Явожницького лісу.

— Дорогий друже! — натхненно мовив фон Гольц. — Ти поглянь, яка золота осінь навколо! Чи ж можна в такі дні нидіти у смердючому таборі над якимись безглуздими табличками? Від творчої бездіяльності талант гине. То чи ж можу я допустити, щоб загинув художник Еріх Хунке? Змалюйте оцей первозданний ліс, дикі урвища з колючими хащами в рясних ягодах терну, шипшини і глоду... Малюйте рожевий ранковий туман, сонячні промені, що, мов стріли, пронизують віття дерев... Вдихайте терпкий запах глиці, міцний аромат осіннього лісу — невмирущість природи, нетлінність її краси дасть вам натхнення. Ось де поле діяльності для митця, а не якісь там таблички... Малюйте! Дерзайте! Я вірю, з-під вашого пензля вийдуть справжні полотна. А я вже якось потурбуюсь про їх збут... І майте па увазі: в цьому зацікавлений сам лагерфюрер,— напучував хворого, худого, як тріска, Еріха невтомний і здоровий, як віл, фон Гольц, який не міг не помітити і не здогадатися, що Еріх давно вже хворіє на сухоти...

І Еріх з ранку до ночі тепер працював у лісі, не шкодуючи сил, натхненно малював чудові картини, які фон Гольц потім роздаровував есесівському начальству або ж сплавляв на чорний ринок. Еріх нарешті ясно зрозумів: його талант нещадно експлуатують, все, створене ціною неймовірних зусиль, величезного нервового напруження, привласнюється купкою бандитів. По-новому глянув тепер і на «великого мага» фон Гольца. Дивувався сам собі: чому не розумів цього раніше — якщо не в роки своєї далекої юності, то хоча б тиждень тому? Чому раніше за нього, Еріха, це зуміли збагнути юні Вальдемар і Георг? Одне лиш його тішило: все ж таки йому вдалося, нехай навіть з допомогою того ж таки фон Гольца, трохи полегшити долю цих славних хлопців.

За тиждень спільної праці з Еріхом хлопці підхарчувалися і відіспалися за всі місяці неволі, а Еріх устиг закінчити й поставити Жорі зубні протези. «Розумієш, Георг, дантист із мене поганенький, цими протезами ти, можливо, і не розжуєш недоварене м’ясо, не розкусиш твердого горіха, але співати зможеш»,— пожартував якось Хунке. І Жора співав. У такі хвилини Еріх почував себе щасливим...

Тепер він не бачився з хлопцями, але щодня акуратно залишав у чехів продукти, одержані від фон Гольца. З нетерпінням чекав неділі, коли хлопці прийдуть до нього. Проте в неділю вранці, за наказом лагерфюрера, Еріха знову відправили «на натуру».

Володя і Жора прийшли до чехів, коли Еріха вже не було в майстерні. Карел пояснив їм, що й сьогодні художник змушений малювати краєвиди Явожницького лісу.

— Все ясно,— сумно мовив Володя. — Бідолаха Еріх мусить відробляти фон Гольцу за його дружбу.

— Так воно й є,— погодився Карел. — Свою «щедрість» фон Гольц тепер успішно відшкодовує Еріховими картинами.

— Може, сказати йому, щоб не брав тих продуктових подачок?

— Ні, не варто, це нічого не дасть,— заперечив Карел. — Нехай краще вони будуть у добрих стосунках, бо такий жест міг би дорого коштувати Еріху... Як ви, друзі, себе почуваєте?

— Дякуємо, Карел,— відповів Жора. — І відіспалися, й підхарчувалися.

— От і добре,— вдоволено мовив Карел,— сили нам треба берегти...

— Може, Карел,— втрутився Володя в розмову,— нам пора вже братися до справи?

— До якої справи? — здивувався той.

— Ми з Жорою вважаємо, що треба створювати підпільну інтернаціональну антифашистську організацію.

— Це добре, хлопці, що ви так вважаєте. Ось ми з вами — тридцять чоловік. Це і є організація. Тільки ж те, що ми можемо зробити тут, у таборі, ніщо в порівнянні з тим, що могли б зробити на волі. Які завдання ми можемо ставити перед собою, перебуваючи в таборі? Боротьба за життя, організація саботажу і шкідництва на різних ділянках робіт. Оце й усе. А під час війни найголовніше — збройна боротьба з ворогом. Лише таким шляхом можна наблизити перемогу. А для здійснення цього треба спершу вирватися на волю. Той, хто відважиться на це, повинен бути готовим на все: і на подвиг, і на самопожертву.

— Невже ви, Карел, сумніваєтеся в нас?

— Ні, не сумніваюсь. Ми добре придивилися до вас і вирішили, що ви надійні люди, хоч і дуже молоді. Та, врешті, й потрапили ви до нас не випадково, а з паролем наших друзів — чеських комуністів. Карел підвівся, підійшов і сів поміж них, по-батьківськи обійняв обох за плечі. Сказав тихо, майже пошепки: — Будемо разом вириватися звідси. Будемо тікати з табору!

Серце у Володі забилося гаряче, лунко, все його єство затопила хвиля радості.

А Жора увесь аж стрепенувся, як від раптового пробудження:

— Карел, дорогий! Дякуємо вам за довір’я. Не підведемо!

— Ми вам віримо, інакше й цієї розмови не було б,— сказав Карел і додав: — Ви знаєте, що ми будуємо тринадцятий блок. Там якраз зручно прорити підземний тунель за колючий дріт. Ми вже почали роботу, а завтра підключимо й вас. Отакі діла...

Володя мало не скрикнув з радості. Нарешті! Палкі юнацькі мрії про волю, про боротьбу з ворогом починають здійснюватися!

— Але ж чи можливо це зробити в такому таборі, набитому тисячами в’язнів? Як приховати від стороннього ока таку трудомістку роботу? Куди дівати вириту землю? Як усе це маскувати?

Ці та багато інших думок роїлися в голові, однак Володя не став розпитувати — адже чехи, мабуть, давно вже все обмізкували.

— Завтра вранці після апелю,— діловим тоном продовжив Карел,— приходьте до нас у тринадцятий блок. При собі завжди мати дві пачки сигарет — це те багатство, яким можна відкупитися від будь-якої сволоти, коли виникне необхідність. Сигарети ми ще маємо. І останнє. Все, про що ми говорили і що робитимемо,— велика таємниця, від збереження якої залежать десятки життів. Про це ніколи не забувайте...

— Єсть! — по-воєнному відповів Жора.

У свій барак юнаки поверталися схвильовані й збуджені. На хвильку зупинилися, щоб отямитись.

— Що скажеш, Орлятко? — радісно питає Жора.

— Усе це здається неймовірним сном...

— Ох, малюк, якби ж тільки вирватися за цей клятий дріт, добути зброю, а там... Я вірю: ми ще повоюємо! — Жора кинув гнівний погляд на вежі, де в цей час гортанно перегукувалися міні собою вартові: — Ну, г-гади, начувайтеся! Земля горітиме під вами...

16

Вранці, одразу ж після апелю, хлопці подалися в тринадцятий блок. Тут уже кипіла робота. Чехи вже були геть мокрі від поту, а ще ж тільки шоста година, навіть сонце не зійшло! Володя аж тепер зрозумів, чому у них такі мозолі на руках, чому в недільні дні всі чеські друзі сплять як убиті. Виявляється, таємний тунель уже копають, а, крім того, ще ж треба добудовувати блок.

Вся споруда трималася на високих палях, оскільки за генеральним планом забудови табору вона зводилася в улоговині, а мала стояти на такому ж рівні, як і всі інші бараки та будівлі. Очевидно, проектанти керувалися шаблонними інструкціями і вказівками лагерфюрера, який хотів, щоб увесь табір був рівний, як стіл, а блоки щоб стояли рівними рядами й на одному рівні по горизонталі. Улоговину мали згодом засипати, а барак, зведений на палях, мав потім стояти на підсипаному, утрамбованому грунті. Цим і скористалися чехи: одразу ж з чотирьох боків підсипали під стіни пісок і залишили всередині під підлогою барака порожнечу, куди тепер зсипали грунт, вийнятий із таємного підземного тунелю. Нікому з есесівців не спало на думку проконтролювати будівництво барака. Хіба мало збудовано бараків чи різних інших споруд: кухня, лазня, майстерні, склади, гаражі... Будується ще один барак? Ну й нехай собі будується...

Коли хлопці побачили все це своїми очима і збагнули задум чехів, можливість втечі постала перед ними у всій своїй реальності. Тепер вони бажали тільки одного: швидше включитися в роботу, щоб наблизити день втечі! їх ніщо не лякало. «В партизани! —-бриніло в їхніх серцях. — Смерть або свобода! Ні, тільки свобода! І — смерть фашизму!»

Карел коротко розповів хлопцям, що й до чого, дав їм переодягтися в інші роби, відкрив у підлозі замасковану ляду і опустився по драбині в п’ятиметрову яму, схожу на звичайний колодязь. За Карелом — Володя, далі —

Жора. На глибині п’яти метрів і починався горизонтальний тунель, спрямований до табірної огорожі. У ньому треба було повзти рачки. Доповзли до тупика — своєрідного шахтного вибою. Тут Карел засвітив каганець, зроблений з консервної бляшанки, і показав, як треба, лежачи боком, поглиблювати горизонтальну виробку.

— А втім,— сказав він Володі,— тебе, колишнього шахтаря, вчити не треба. Лише дотримуйся точності — ось габаритна рамка, частіше приміряй, тоді легше буде ставити кріплення і воно буде надійнішим. — Карел передав Володі лопату, а сам відповз назад.

Юнак увігнав лопату в товщу землі, відчуваючи в усьому тілі нестримну енергію і незвичайне збудження. За собою відчував гаряче дихання товаришів, з якими пов’язаний однією долею. З ними не страшна йому будь-яка пекельна робота, не страшно йти навіть на смерть. Від незвичайного збудження гостро запрацювала уява. В подробицях уявив собі, як вопи вислизнуть з табору майже під носом у вартових, за ніч пройдуть кілометрів сорок, а там — шукай вітра в полі! І як же будуть скаженіти есесівці, коли на апелі виявлять, що зникли тридцять в’язнів! Як нишпоритимуть по табору, обшукають і перетрусять усі бараки, майстерні, гаражі, склади, як, врешті, виявлять тунель і кинуться в погоню...

У чорній, тісній і вогкій норі, де не було чим дихати, в ці хвилини Володя відчував себе по-справжньому щасливим і подумки дякував долі й друзям за це неймовірне щастя. Він відчайдушно довбав грунт, одгрібав його, ніби кріт, назад себе, швидко змокрів від поту, але радісно й піднесено мугикав собі під ніс: «Орленок, орленок, взлети выше солнца...»

Згадалася йому шахта «Гогенцоллернгрубе» у місті Бойтені, де йому разом з польським побратимом Стасем Бжозовським довелося попріти. Де тепер Стась? Недовго вони були разом, а стільки пережили перед спільною втечею з тієї клятої шахти!.. Стась, мабуть, тепер пускає під укіс ворожі ешелони — саме про це вони разом мріяли. Володі не пощастило тоді: їх переслідували гестапівські патрулі, уночі він відбився від Стася, а згодом опинився в краківському гестапо, звідки його після страшних катувань відправили в Освенцім.

Кмітливий і дужий Стась, який чудово знав довколишню місцевість, певне, знайшов партизан. Хай щастить тобі, польський друже! А втім, Володя ось тепер уже з новими побратимами готується до пової втечі. Невже й ця, восьма, Володина спроба вирватися на волю також закінчиться невдачею? Не може бути! Щоразу, піднімаючись на поверхню, Володя вдивлявся в зосереджені лиця чеських друзів, бачив у них суворий спокій і проймався ще більшою вірою в успіх операції.

Проте з кожним днем фізичне й нервове напруження зростало, і Володі часто здавалося, що не вистачить сил дочекатися того вирішального моменту, який остаточно визначить їхню долю. Під землею працювали по черзі. У темну, тісну і вогку пору одночасно залазили десять чоловік і утворювали живий ланцюжок. Перший, тобто забійник, поглиблював проходку лопатою, ломом чи стамескою і відгрібав вийнятий грунт другому. Цей другий диктовою дощечкою гріб його далі — третьому. І так, по ланцюжку, як по живому конвейєру, вийнятий грунт пересувався до шахтного колодязя. А тут відрами на мотузках піднімали грунт на-гора і висипали в ящики, якими й «розвозили» його в різні кутки під підлогою барака, пересуваючись рачки і по-пластунськи.

Це була пекельна робота, оскільки трудитися доводилося в темряві, навпомацки, тихо, дотримуючись особливої обережності. Усі тридцять чоловік були розділені па ланки, кожен знав своє місце, свою роль і свої функції. Все було продумано до деталей. Одна ланка трудилася під землею, друга — під підлогою, третя споруджувала у бараці чотириярусні нари, четверта вартувала біля вікон і дверей, щоб не прогавити жодного візитера.

А з непроханими візитерами траплялася велика морока. Рядового в’язня прогнати легко, але ж найчастіше приходили з різних блоків проміненти, здихатися яких не так просто. Одному треба десяток цвяхів, другому — «на хвилинку» — потрібна пилка, молоток чи якийсь інший інструмент, а третьому — кілька дощок чи шматок дикту. У таборі задарма нічого не давалось, тому прохачі за послуги завжди пропонували ті чи інші продукти. Щоб не нажити ворогів, Карел посилав до замовників одного- двох теслярів, які після виконання замовлення поверталися з продуктами.

Однак невдовзі довелося відмовитися від цього «заробітчанства», бо почалося справжнє паломництво. Карел був змушений проявити строгість і хитрість. Посилаючись на «суворий наказ лагерфюрера», вій проганяв тепер усіх підряд, але, проганяючи, водночас і обнадіював: «Ось закінчимо цей барак, тоді зможемо зайнятися сферою обслуговування. Тоді зробимо все, що забажаєте. А зараз — тікайте і якнайшвидше, бо лагерфюрер наказав бити кожного, хто посміє сюди приходити». Це подіяло: візитерів стало менше, а тих, що приходили, вже не пускали на поріг. Двері запирали зсередини па засув, а вікна засклили й заляпали брудом шибки так, що знадвору й не розгледиш, що робиться у бараці.

В тунелі через кожну годину влаштовували перезмінку, бо тем не вистачало повітря, а працювати доводилось з максимальним напруженням. Тих, що вилазили на-гора, годі й упізнати — такі змучені та забруднені. Там, під землею, люди швидко перевтомлювалися, а за день коленому доводилося опускатися в колодязь по декілька разів.

Через прокладання тунелю довелося припинити зустрічі з Петром Панасюком, але невдовзі карантинний період у кар’єрників скінчився і їх розподілили в звичайні блоки. Здавалося, знайти Петра вже неможливо, однак, порадившись, Володя і Жора вирішили щовечора, повертаючись у свій блок, заходити на місце попередніх зустрічей — до штабелів цегли. Адже він може здогадатися теж прийти туди ж. У перший же вечір застали Петра там. Виявилося, він потрапив у дванадцятий блок.

— Мені дісталося місце на першому ярусі, біля самісіньких дверей, праворуч, у другій половині барака. Так що знайти мене буде легко, якщо ви не забудете...

— Не забудемо,— сказав Володя, радісно перезирнувшись із Жорою: дванадцятий блок поруч з тринадцятим, отже, тепер зустрічатися з Петром буде легше.

Про свою роботу в тринадцятому ні Володя, ні Жора навіть не заїкнулися. Дали Петрові пайку хліба і, поки він їв, підбадьорювали його, ділилися своїм досвідом роботи в арбайтекомандах.

— Вам легше,— зітхнув Петро,— ви разом, ви сміливі, маєте досвід і знаєте різні мови. А я що? З горем пополам пройшов п’ять класів і шостий коридор... Батько помер давно, а мати лишилася з п’ятьма малими дітьми. Я найстарший, отож і пас людям череду. Яке вже там навчання...

— Ну, пасти череду,— мовив Володя,— це не ганьба. Он навіть Тарас Шевченко в дитинстві пас. А вчитися будемо після війни. Після освенцімських «університетів» навчання піде краще й веселіше.

— Якби ж то дожити,— знов сумно зітхнув Петро.

— Доживемо, Петре. Будемо підтримувати один одного, а наші фашистів уже б’ють щосили! Треба вірити й боротись!

— Я на все згоден, якби ж то тільки вирватися звідси та помститися проклятим гадам...

— Всьому свій час, друже,— втішив Жора. — Може, трапиться нагода — то й вирвемось. І мстити будемо! А поки що бережи себе, щоб не загинув по-дурному...

Спасибі вам, хлопці. Я робитиму все, як ви кажете... Якщо в блок до мене важко буде проникнути, то я увечері приходитиму на це місце. Тут Володя врятував мені життя, коли я впав з цеглою біля есесівця, сюди й буду приходити...

— Ну й домовились, Петре. Будь здоров і — вище голову! Ще поживемо...

Для освітлення тунелю чехи користувалися примітивними лучинами-скіпками, наструганими з соснових дощок, висушеними на сонці й трішки просякнутими маргарином. Горіли вони добре, але з ними було багато мороки, бо доводилося дуже часто їх міняти і постійно стежити, щоб не гасли, а це гальмувало роботу. Згодом Карелу пощастило виміняти у в’язня, який працював автомеханіком у гаражі, пляшку бензину і пляшку гасу. З консервних банок виготовили каганці, і робота пішла веселіше. Однак пальне доводилося економити. Освітлювали тільки забій, де вгризалися в товщу землі і ставили кріплення з міцних дощок і обаполів. Деталі кріплень виготовлялися в бараці.

Тунель — метр завширшки і сімдесят сантиметрів заввишки — був, звісно, тіснуватий, але все ж двоє людей поповзки могли розминутися. Удвох можна було також ставити кріплення. За приблизними підрахунками Карела, відстань від шахтного колодязя до першого ряду загороджувальної системи була тридцять п’ять метрів. До цього треба додати ще п’ятнадцять-двадцять метрів на ширину загороджувальної смуги з трьома стінами колючого дроту. Отже, виходило п’ятдесят п’ять метрів. Тривожило ще й інше: як далеко рити тунель потойбіч загороджувальної смуги? Адже та смуга вночі яскраво освітлена. Міркування були різні, але Володя і Жора допомогли чеським друзям дійти спільної згоди і в цьому важливому питанні. Справа, в тому, що на бетонних стовпах над загороджувальною смугою висіли потужні лампи з абажурами-відбивачами, схожими на великі, перевернуті догори дном тарілки. Увечері освітлювальна система вмикалася, і всю ніч табір був обперезаний кільцем яскравого світла, в якому вартовий-есесівець міг бачити кожну нитку колючого дроту і навіть піщинку на землі коло дроту. Ширина цієї яскравої світлової смуги була приблизно двадцять метрів.

— Але не ви розумієте, Карел,— доводив Володя,— ця смуга пролягає власне на території табору, і її світло сягає поза табором не далі десяти метрів. Ми з Жорою до цього придивилися. Мабуть, спеціалісти по будівництву таборів і не думали про зовнішнє освітлення.

— Схоже, що так,— підтвердив Жора. — Ми з кар’єру спостерігали за поведінкою вартових на вежах і дивувалися, що їх цікавить лише об’єкт охорони — табір, а те, що за спиною, вся довколишня місцевість поза табором їх не обходить.

Шаблон, німецький шаблон і тупий педантизм! — сміявся Карел. — Цей табір збудували за давно заготовленими стандартними проектами, створеними ще до війни і розрахованими на будівництво таборів у Німеччині, де не було ніяких партизанів і не було необхідності освітлювати довколишню місцевість, перекривати підступи до табору. А ось тут, у Явожно, сотні дві партизан могли б уночі оточити табір і за лічені секунди перестріляти варту й випустити на волю десятки тисяч в’язнів...

— Зате центральний освенцімський табір,— сказав Володя,— має продуману загороджувальну систему, потужну систему сигналізації, шістсот сторожових собак... А ще ж моторизований есесівський гарнізон... Очевидно, в Явожно ще не встигли подбати про зовнішню безпеку, як це зробили у Освенцімі.

— Нічого, Орлятко, фашисти не загаяться про це подбати,— жартома втішив Карел. — Їм досить буде одного якогось випадку — і все стане па свої місця. Отож нам треба поспішати, бо вже ж і будівництво блоку час завершувати... То скільки ж метрів будемо брати за освітлювальною смугою?

— Давайте все ж враховувати світловий ефект,— сказав Жора. — Очі вартових звикають до надто яскравого світла, і вони майже нічого не помічають за освітленою смугою. Там для них після яскравого світла — суцільна темінь. Ми з Володею переконалися в цьому, коли спостерігали за «рибалками».

— Якими ще рибалками? — здивувався Карел.

— Ви знаєте табірну кухню з глибокими підвалами? У підвалах тих — овочесховища. Уночі ця споруда не освітлюється. Ми бачили багатьох сміливців, які вночі ходили туди із своєрідними «вудками». До держака мітли припасовували цвях і через вентиляційні люки діставали з підвалу картоплю, моркву, брукву. І головне — вони не попадалися. А чому? Діяв закон світлового контрасту... Есесівцям на вежах не видно, що робиться біля кухні, де темно, хоча вона й знаходиться недалеко від світлової смуги...

Вирішили вихід з тунелю робити на тридцять п’ятому метрі за останнім, зовнішнім рядом колючого дроту.

— Поспішати треба,— заклопотано зітхнув Карел. — Крім усього іншого, скоро почнеться осіння негода, холоднеча, оголяться ліси... Тоді важко буде... Працювати, друзі, будемо з граничним напруженням.

— І вопи працювали. Умиваючись потом, задихаючись від нестачі кисню, рили землю до знемоги. Піднімались на поверхню і падали, хапаючи повітря, як риби, викинуті на сушу. Після короткого перепочинку знову лізли в нору, і знову рили, рили...

Відомо було, що під загороджувальною смугою в землі лежать бетонні плити, які слугують фундаментом і водночас підземною перепоною. Есесівці, як видно, все ж таки враховували можливість підземних підкопів... З тих в’язнів, які починали будівництво цього табору, серед живих не було вже нікого, за винятком одного німецького капо. Від нього й дізнався Карел про підземну бетонну стіну й деякі подробиці. Правда, німець не пам’ятав, на яку глибину залягає стіна, але вона є, це безсумнівно.

Стіна не страшна — підкопаємось,— сказав Карел. — Страшне інше: якщо наткнемося на підземні води — пропадуть усі наші зусилля...

— А ви не думали про те, що поруч є кар’єр? — запитав Володя. — Адже він майже двадцятиметрової глибини — і ніякої води там немає.

— Х-хе, кар’єр... На щастя, я не проходив у ньому карантину, але свого часу добре його роздивився. Щось схоже на ніжність, як це не парадоксально, я відчуваю, згадуючи ту гидку яму.

— Дивно ви жартуєте, Карел,— сторопів Володя.

— Жартую, але справді саме кар’єр наштовхнув мене на думку про будівництво тунелю. Адже в кар’єрі я вивчив структуру тутешнього грунту і переконався, що на глибині немає грунтових вод. Щоправда, літо було спекотне, може, тому їх не було. Але ж скоро почнуться зливи. Поспішати, треба поспішати...

І вони, вибиваючись з останніх сил, поспішали. Чимало мороки було з установкою кріплень. Карел особисто перевіряв кожен цвях, кожну деталь, щоденно безліч разів обмацував усе підземне «господарство». Володя передавав йому свій шахтарський досвід, розповів про катастрофу завалу, яку пережив колись у шахті «Гогенцоллернгрубе»: вона сталася саме через неякісне кріплення штреку.

Ціною неймовірно важких зусиль тунель дедалі подовжувався. Поки що все йшло добре. Інколи в серце Володі заповзав страх, якась липка тривога. Як-не-як, а сім втеч, здійснених ним протягом двох років з різних таборів, давалися взнаки, він знав, що будь-яка, па перший погляд незначна, дрібниця може звести нанівець так гарно обдуману й ретельно підготовлену операцію. А це означало б одне — смерть...

Одного разу увечері він стояв поблизу барака й дивився в бік сторожової вежі. Есесівець на пій раптом клацнув затвором кулемета, вставляючи нову стрічку. І Володю враз охопило передчуття тривоги. На мить здалося, ніби есесівці давно знають, що робиться в цьому недобудованому блоці, і лише удають, ніби нічого не знають, аби потім познущатися. Тривога наростала, і Володя, намагаючись її розвіяти, почав про щось говорити з Жорою, навіть невдало пожартував, сказавши, що блок, з якого вони збираються «випурхнути», має номер тринадцять. Його настрій і тон, мабуть, зачепив Жору за живе.

— Забобони, містика, нісенітниця! — вигукував. — Скажи краще, що ти починаєш боятися. Ну, гаразд, малюк, я розумію твій душевний стан. Страх — річ природна, і ніякий героїзм не виключає страху, бо героїзм — це не презирство до життя, а навпаки — любов до нього. Героїзм — це уміння подолати в собі страх у найтяжчі хвилини. Хіба є на світі люди, які перед лицем смертельної небезпеки не звідують страху? Немає таких. Загибелі боїться кожен. Хто більше, хто менше — цього аршином не зміряєш і в аптеці не зважиш. Але треба перемагати будь-який страх і боротися за життя до останньої можливості. І якщо вже почався бій, якщо йдеш в атаку — не розкисай! Недаремно кажуть: сміливого куля боїться, сміливого й багнет не бере...

— Ну що ти, Жоро... За кого ти мене маєш? — Володя почував себе ніяково, ніби й справді виявив боягузтво.

Жора також ніби засоромився своїх повчань:

— Пробач, друже...— І додав, мабуть, щоб підняти настрій Володі: — А взагалі — не бійся, малюк. Я ж бо й сам боюсь...

У карих Жориних очах спалахнули іскринки сміху — того щирого сміху, який уже не раз розвіював нервове напруження друзів у тяжкі хвилини концтабірного життя.

17

Здавалося б, тунель — дуже проста споруда, що може бути простіше? Копай собі, та й годі. Але яг скільки варіантів перебрали чехи, скільки планів запропоновано, скільки виникало нових пропозицій перед тим, як було знайдено оцю чітку схему, остаточний план... А скільки непередбачених, несподіваних ускладнень виникало в ході самих робіт! Наприклад, яку висоту і ширину повинен мати тунель? Тут нібито все ясно: чим менші розміри, тим менше доведеться виймати грунту, тим легше його ховати, тим: менше потрібно кріпильного матеріалу і робота піде швидше. А практика показала інше. Дуже швидко переконалися, що чим менші габарити тунелю, тим важче в ньому працювати, важче виймати грунт, важче його транспортувати по тунелю і піднімати на-гора, важче ставити кріплення. Нарешті — |важче й дихати, бо повітря у вузенькій норі мало, а зайнята тяжкою фізичною працею людина потребує кисню значно більше, ніж у звичайній обстановці. Та й змінникам неможливо протиснутися — доводилося ждати, поки всі піднімуться на-гора, а це великі втрати часу. Отож вирішили уже розпочатий тунель розширити до таких розмірів, де двоє чоловік могли б одночасно, пліч-о-пліч пересуватися рачки або по-пластунськи і працювати в парі при встановленні кріплень.

Робота просувалася успішно, однак нервове напруження дедалі зростало. Усі падали з ніг від утоми. Особливо вибився із сил Володя. Давалися взнаки страшні випробування, через які довелося пройти раніше. Адже він був наймолодший за всіх, і його концтабірна «одіссея» розпочалася ще в сорок першому, коли хлопцеві виповнилось лише п’ятнадцять років. І ось ще одне нелегке випробування. Він з тривогою в серці думав: чи ж витримає нелюдське навантаження, чи не здадуть нерви? Виснажлива втома породжувала нервозність. А нервозність загрожувала перейти в паніку, що паралізує волю і енергію. Карел як міг підбадьорював: «Спокійно, друзі, не треба гарячкувати — у нашій справі це ні до чого. Не перенапружуйтесь. Тверезий розрахунок і продуманість — ось що головне».

Жалюгідний каганець не міг освітити весь тунель, до того ж він чадів і поглинав кисень. А грунт був важкий: раз по раз натрапляли на коріння велетенських дерев, які тут колись росли. Коріння рубали сокирою, пиляли ножівкою, довбали стамесками. Карел заспокоював: «Хваліть бога, що тут немає, каміння і підземних вод, а тільки глина, пісок та коріння. Коріння — це не страшно, впораємось. Воно навіть допомагає нам, бо скріплює грунт, як залізні прути в залізобетоні». Він казав це так спокійно, ніби їм належало нарубати в’язку дров у лісі.

Інколи тут же, в бараці, чехи тихо співали своїх пісень — здебільшого журливих, і Жора також вплітав свій голос у мелодію. А іноді просили Володю, щоб почитав вірші. Одного разу він читав Маяковського, і поезія звучала так злободенно, неначе написана була якраз для них. Читав Володя добре і відчував, що його хвилювання і мужній голос поета сприймаються серцями слухачів, додають їм сили й упевненості. Один тільки Карел якось дивно дивився на Володю, був суворий і зажурений. Коли всі заворушилися, щоб знов стати до роботи, Карел притримав Володю.

— Вигляд у тебе, синку, дуже змучений. Мабуть, ми трохи ранувато впрягли тебе в роботу.

— Про що ви, Карел? — здивувався й насторожився Володя. — Змучені всі, але ж треба форсувати роботи.

— Ні, ти дуже перевтомлений,— похитав головою Карел. — Так довго не протримаєшся. Ця робота — лише початок, а Бескиди ще далеко... Я призначаю тобі додатковий пайок і звільняю від роботи під землею. Тимчасово...

— Ні, я не згоден! — гарячкував Володя. — Та мені й харчі не підуть, якщо не буду працювати нарівні з усіма!

Карел, подумавши трохи, відповів:

— Гаразд. Будеш працювати й під землею, але під моїм особистим наглядом з’їдатимеш все, що я тобі даватиму. Це — наказ...

Стояли тихі осінні дні. Сонце, теплий вітерець вабили на волю, подалі від табірного пекла. Вона була вже ніби поруч, жадана воля, проте ще ближче й відчутніше — тривога й невідомість. Тридцять сміливців відчайдушно вгризалися в товщу землі, у них лопалися криваві мозолі на долонях і колінах. Здавалося, що цьому тунелю, цій пекельній роботі не буде кінця-краю...

Та ось наткнулися нарешті на підземну бетонну стіну, про існування якої вони вже знали. Всі дуже зраділи, адже ця стіна була якраз під колючим дротом. Вони дійшли до бетонної стіни дуже точно: тунель своєю стелею виявився на рівні підвалин стіни. Першим це побачив Володя. Він саме працював у забої, і його лопата кресонула по бетону. Хлопець негайно дав умовний сигнал, смикнувши три рази шпагатину, протягнуту через весь тунель. Такий сигнал означав «усім нагору!» і подавався лише в надзвичайних випадках — обвал, поранення тощо. Усі кинулися нагору, а Карел — до тунелю, де в забої лишився Володя.

— Ну, слава богу, живий, а то я так налякався,— полегшено зітхнув Карел і відразу ж заміряв товщину бетону. — Тридцять п’ять сантиметрів! Нічого собі стіночка! Так, це межа табору, і ти перший її досяг. Вітаю, Орлятко! Ох і везучий же ти хлопець!

— От бачите, а ви хотіли списати мене...

Вони були радісно збуджені, гаряче тиснули один одному руки. Така подія!

— Братці, будемо вважати цей день нашим святом, а Володю — іменинником! — урочисто виголосив Водічка, який приповз до них у забій.

Володя поповз по тунелю до барака. Від радості йому хотілося і сміятись, і плакати.

Нагорі його обіймали, поздоровляли, а хлопець почувався так, як і тоді, коли він, помираючи від ран і голоду, знайшов у собі силу віддати свою порцію баланди незнайомому хворому, старому єврею в центральному освенцім- ському таборі чи коли вже тут порятував від неминучої смерті Петра Панасюка. Звичайно, це випадковість, що він перший досяг бетонної стіни і пробився за межі табору, але все ж таки...

Побратими раділи, як діти. Так, це була велика радість: тунель уже прорито за дріт! їх вартують озброєні до зубів бандити, на них націлені десятки кулеметів із сторожових веж, бранці оточені багаторядною смугою колючого дроту під струмом високої напруги і навіть бетонною стіною, опущеною глибоко в землю, а вони, наперекір усьому, таки пробилися на волю! Титанічними зусиллями, вмиваючись потом і кров’ю, щохвилинно ризикуючи життям, все ж таки вивели тунель за межі ненависного табору. «Ми вже за дротом!» — кожному дзвеніла яскрава, як сонце, думка.

18

Володя стояв на посту біля вікна барака і спостерігав. Звідси видно майже всю територію табору. В цю післяобідню пору табір здавався зовсім безлюдним, бо майже всі в’язні працювали в арбайтскомандах, а проміненти, поховавшись у блоках, відпочивали. Біля вікон і дверей чатували їхні власні спостерігачі, щоб не прогавити появу есесівців, особливо якого-небудь блокфюрера.

Спостерігачами у них завжди були штатні холуї, яких всі називали піплями, тобто лакеями в найгіршому розумінні цього слова. Вони охороняли сон своїх патронів, а за це одержували баланду і хліб. Ніщо інше їх, звичайно, не обходило — аби тільки нажертися. Щоб утриматися на цій «ситній посаді», щоб вислужитися перед своїми покровителями, вони часто «продавали» тих чи інших в’язнів, зводили на них наклепи. Найчастіше жертвами піплів ставали ті, хто ставився до них з відвертим презирством. їх ненавиділи всі в’язні. В таборі не було слова принизливішого, ніж дошкульне «піпль». Неперекладне слово швидко вжилося в усі мови, але смисл його не мінявся: сволота, якої світ не бачив.

Пійлі водилися в усіх таборах. Здебільшого це були юнаки або молоді мужчини — вузькоплечі, товстозаді, похітливі, з масляними очицями, з рабськи улесливим або нахабним поглядом, в залежності від того, на кого дивився піпль: на можновладця чи на рядового в’язня. Серед піплів нерідко траплялися справжні гермафродити, які вже самою своєю зовнішністю викликали глибоку відразу й огиду.

Особливо набридали піплі чехам, бо часто приходили до тринадцятого блоку й намагалися виклянчити або вкрасти що-небудь із теслярського інструменту, лаків або фарб. Чехи кількох уже відлупцювали й налякали лагерфюрером, який за крадіжку державного майна одразу ж вішав злодіїв. Проте деякі ще навідувалися. Ось і зараз один підійшов до барака. З великою насолодою Володя вліпив би йому кілька боксерських ударів, та не варто руки бруднити. Обмежився тим, що налякав есесівцем, який нібито перебуває в бараці. Піпль блискавично щез. Заповітний день, про який жагуче мріяли всі побратими, наближався. Вони охрестили його днем «зет» — останньою літерою латинського алфавіту. Він і справді мав стати їхнім останнім днем у таборі. Сама ж операція закодована словом «Бескиди», бо втікачі планували прорватися у гори.

Після перезмінки до Володі підійшов Жора — увесь в грязюці, мокрий від поту, бо щойно виліз із тунелю.

— Мрієш, малюк? Чи бачиш он там, вдалині, синю смужечку лісу? Ще кілька днів і — воля! Дріт не перед очима, а за спиною. І ніяких боксерів, зеппів, шакалів, ніяких трупарень і ревірів, ніяких облав і селекцій, ніяких газ- камер і крематоріїв! Ех, Орлятко... Чи пам’ятаєш ти, як пахне ліс, як дихає, як шелестить листям? Чи пам’ятаєш, як щебечуть пташки, як парує земля па світанку, як блищить роса в променях сонця?.. Ми з тобою ще погуляємо в лісі, ще полоскочемо клятих гітлеряків так, що тісно буде їм на білому світі!

— Давай, Жоро, попросимо Карела, щоб дозволив узяти Петра. Невже ж ми його кинемо?

— Звичайно, не кинемо!

Хлопці разом підійшли до Карела.

— Ну як? — лагідно всміхнувся їм Карел. — Сяєте, як іменинники? Тепер уже скоро...

— Карел,— рішуче почав Володя,— ми хочемо просити вас, щоб узяти з собою нашого земляка Петра Панасюка. Хлопець він надійний, не сумнівайтеся...

Карел почухав потилицю:

— Змінювати плани небажано, але подумаємо. Давайте краще порадимося з усіма. Якраз сьогодні після роботи зберемося, визначимо день «зет», розробимо маршрут... Продумайте все детально, жду від вас пропозицій і порад.

Увечері поставили біля вікон двох спостерігачів, посідали на соснові стружки в тісний гурт. Першим говорив Януш Кемпка. До війни він був кадровим військовим, служив у чехословацькій армії капралом санітарної служби.

Кемпка доповів про наявність продуктів і медикаментів, яких було обмаль.

Простирадла порізати на бинти, розфасувати в пакети і роздати кожному. Треба збільшити запаси продуктів і медикаментів. В день «зет» усі стамески заточити, перетворити їх на кинджали чи багнети. З собою забрати всі сокири й молотки, трохи цвяхів, вірьовки, шпагат. У поході все знадобиться: можливо, доведеться споруджувати плоти чи курені, а може, й ноші.

Кемпка додав, що як лікар він дуже стривожений фізичною і нервовою перевтомою людей, а тому запропонував не прискорювати роботу, бо попереду — тяжкий багатокілометровий марш-кидок. Після Кемпки говорив Карел.

— І все ж таки, товариші, я вважаю, що нам доведеться прискорити роботу. В будь-яку хвилину можуть виникнути непередбачені обставини. Сьогодні працюємо тут, а завтра нас можуть загнати на інший об’єкт. Тоді загине все. Тому я прошу вас прискорити темп робіт, зробити все, що в наших силах, і навіть більше...

Затим Карел повів мову про вирішальний день «зет». Як у той день, а точніше — в ту ніч, зібратися усім у тринадцятому блоці, біля входу в тунель? Як непомітно вибратися з блоку, де мешкають чехи? Адже там один тільки староста табору Бруно займає дві кімнати, а його обслуговують десятків зо два різних піплів. А ще ж сотні дві промінентів, які вдень відсипаються, а вночі ріжуться в карти, пиячать і займаються розпустою. Хтось та помітить, як ціла команда чехів серед ночі залишає блок і кудись іде. Може, варто спробувати переконати старосту табору, щоб дозволив чехам ночувати в бараці, який вони будують? А чим це мотивувати? Тим, що, мовляв, розкрадають інструмент і дефіцитні матеріали? А якщо Бруно скаже, що для охорони досить двох чоловік? Піти на ризик і перебігти вночі без всякого дозволу? Але ж помітять есесівці на вежах, увімкнуть прожектори, а то ще й сіконуть з кулеметів. Або, в кращому разі, зчинять тривогу, накажуть підняти руки вгору і стояти так до ранку, а вранці передадуть порушників лагерфюреру...

Довго міркували, але ніхто нічого конкретного запропонувати не зміг. Стосовно ж маршруту всі були одностайні: прориватися на Остраву. Але чомусь висловлювали впевненість, що на дорогу вистачить три дні. Володя був вражений тим, що чеські товариші, досвідчені конспіратори, розробивши такий реальний план втечі, виявилися наївними у визначенні строків марш-кидка. Досвід — найкращий учитель, а в них ще не було досвіду втеч, і тому Володя вирішив висловитися, підказати побратимам. Було трохи незручно, що він, наймолодший, береться вчити старших, але ж мовчати було б злочином.

Почав з того, що знання німецької мови, згуртованість, воля і рішучість — все це, безперечно, сприятиме успіхові задуманого. Але добре було б знищити кількох есесівців чи поліцаїв і заволодіти їхньою зброєю. Тоді можна було б переодягти кількох товаришів у військові мундири ворога, і вони начебто конвоювали б затриманих чи заарештованих. Так легше пересуватися по ворожій території, можна йти не тільки вночі, а й удень, а отже більше шансів утекти від погоні. Але чи можна розпочинати партизанські дії в районі Освенціма, де повно гітлерівських підрозділів, частин і гарнізонів, де на кожному кроці нишпорять патрулі, охороняються всі мости, пороми, переправи, дороги і навіть перехрестя доріг і вулиць? Чи можна розраховувати на успіх, не знаючи місцевості, не маючи ніякого зв’язку з місцевим населенням? Ідея прориву в Чехословаччину правильна, але щоб її здійснити, необхідно, як це не сумно, роздробити загін на маленькі групки. Одинакові важко втекти, але так само важко це зробити й великій групі. В чужій, ворожій або окупованій країні втікач-одинак абсолютно безпорадний, якщо він навіть здоровий і має що їсти. На кожному кроці він наражається на небезпеку. До того ж замучать простуди, хвороби, бо ж спати доводиться в хащах, на болотах. А якщо засне, звалившись від утоми, стає зовсім беззахисним, оскільки його ніхто не охороняє. А великі групи втікачів легко виявляють каральні загони.

— Ось у мене в руках коробочка сірників,— сказав Володя. — Якщо я кину її в купу стружок, ви легко знайдете її. А якщо розкидаю сірники по всьому бараку, тоді їх знайти майже неможливо. Отак і живі люди на місцевості. Я сім разів утікав з таборів. І кожного разу попадався. Чому? Бо був один. У тюрмах і таборах зустрічав сотні таких втікачів-одинаків, які, як і я, ставали легкою здобиччю переслідувачів. Чимало бачив і тих, що тікали в складі великої групи. Усі ці групи не могли відірватися від погоні. Звідси висновок: найкращий варіант — група з трьох чоловік. Троє можуть сховатися в кущах, у норі, в копиці, у водостічній трубі — де завгодно. Там, де можуть пройти або проповзти непомітно троє, тридцять чоловік неодмінно впадатимуть у вічі. Тому маленька група набагато сильніша. Та й керувати нею легше. Троє почують команду, подану пошепки. Тридцять чоловік її не почують. Уявіть собі бій. Чи багато навоюєш стамескою проти ворога, озброєного автоматом? У першому ж бою нас перестріляють. Останню свою втечу з міста Бойтена я здійснював удвох із поляком Стасиком Бжозовським. І що ж, ми розгубили один одного при перших же пострілах переслідувачів. Ніч, темінь, канави, ями, кущі, огорожі — треба бігти, а місцевість незнайома, довкола стріляють. І останнє. За три дні пробитися в Чехословаччину просто неможливо. Відстань до Острави по прямій сто тридцять кілометрів. Але ж доведеться йти пішки, а нерідко й повзти. І, звісно, не по прямій. Доведеться обходити населені пункти, військові об’єкти, місця дислокації військових частин, численні концтабори, промислові комплекси, болота, форсувати водні перешкоди і так далі. Будемо петляти більше, ніж петляє заєць у лісі, і важка та небезпечна дорога наша розтягнеться до півтисячі кілометрів. Ось що треба мати на увазі, а ви — три дні... Як мінімум два тижні. Ще якщо не доведеться нести хворих і поранених. Та й чи може такий загін протягом двох-трьох тижнів лишатися непоміченим ворогом? Звичайно, ні. Почнуться облави, прочісування, засідки... Отже, я пропоную розділити загін на десять трійок і в першу ж ніч розбігтися, розсипатися в різні сторони, загубитися в лісах і на Остраву рухатись різними маршрутами. А вже там зібратися докупи в умовному місці.

Приголомшені чехи мовчки слухали Володю. Дробити загін на десять малесеньких груп? Про це ніхто ніколи навіть не думав. Хіба ж можна розбивати таку згуртовану сім’ю, де всі так зріднилися між собою? Треба! Тепер це зрозуміли всі, але ніхто не наважувався сказати вголос. Це міг зробити лише Карел, проте й він мовчав, глибоко замислившись.

19

Після вечірнього апелю, коли блоковий Картяр дав команду «приготуватися до відбою», в’язні другого блоку стрімголов кинулися в барак, щоб якнайшвидше зайняти місце на нарах і після тяжкого дня страждань і мук поринути в забуття. В такі хвилини в бараці здіймався шарварок, давка і штовханина. Хто спішив на нари, хто мчав до нужника, хто розшукував земляків або знайомих, а дехто намагався у когось щось за щось виміняти або виклянчити. У такому сум’ятті нерідко збивали з ніг і затоптували якого-небудь виснаженого, опухлого від голоду бранця. Цього разу теж збили одного з ніг, і Володя кинувся йому на допомогу. Підняв потерпілого, здивувавшись: той був легесенький, мов пір’їнка, живий скелет, обтягнутий шкірою. Одночасно Володя підхопив і якийсь металевий блискучий предмет, що випорснув з-за пазухи в’язня.

— Віддай! — істерично заверещав нещасний і зразу ж заридав, як скривджена дитина.

Це був «мусульманин» з тих безнадійно виснажених, які вже ледве трималися на ногах. Такі в’язні зовсім беззахисні, ледь що — і вже починають, як малі діти, плакати. У таборі, де панували звірячі закони, таких кривдили, хто хотів. Фашистські садисти завжди збиткувалися з «мусульманів», пристрілювали їх. Хлопці ставилися до нещасних з глибоким співчуттям, а при нагоді й допомагали їм. Якось один з «мусульманів», порпаючись на смітнику, знайшов шматок гнилої брукви і почав її гризти. До нього підскочив сильніший в’язень і, як хижак, вирвав у нього із зубів знахідку, та ще й стусонув «мусульманина», знаючи, що у того не вистачить сили чинити опір. Упавши на землю, нещасний гірко заридав, Володя з Жорою кинулися до мародера, відняли брукву й повернули її «мусульманину». А потім принесли йому шматок хліба.

«Мусульмани» були найжалюгіднїшими істотами в таборі — виснажені, хворі, вони навіть не ходили, а пересувалися, як тіні, як живі привиди, готові впасти від легкого подиху вітру. їх час від часу відбирали і везли в крематорій, і ніхто з них ніколи навіть не пробував чинити опору або ховатися — настільки вони були слабі й виснажені, з потьмареною свідомістю. Навіть сам вигляд цих нещасних викликав невимовну жалість до них. Володі стало не тільки шкода оцього нещасного, а й соромно, що його, Володю, потерпілий вважає мародером.

— Візьми свою річ, я ж не хотів її забирати, я тільки підняв,— сказав, повертаючи блискучу цяцьку, яку навіть не встиг розгледіти і яку той миттю сховав за пазуху.

— Ось тобі шматочок хліба,— знову сказав Володя, відламавши трішки від пайки, одержаної у Карела.

«Мусульманин» знову заплакав, але вже від радості, і, майже не розжовуючи, почав ковтати.

— Дай ще малесенький шматочок, зовсім маленький! І я віддам тобі ліхтарик. Він справний, новенький, гарно світить. Я не вкрав його, ні! Знайшов — хтось із німців загубив, а я знайшов. Хотів виміняти баланди. Побоявся. Капо звір — уб’є. Візьми ти.

Володя віддав ще половину того, що лишилося. Віддав би й усе, але ж треба хоч трохи лишити Петрові.

Володя з Жорою вирішили перевірити, чи справний ліхтарик. Під полою увімкнули і аж злякалися: ліхтарик світив, як автомобільна фара. Чи ж не казка це? Так несподівано й випадково здобути річ, про яку давно мріяв Карел! Для них це просто безцінна річ. В усьому таборі ніхто не мав ліхтарика, і чехи не змогли його ніде дістати. А тепер... Хлопці зраділи ще більше, побачивши, що ліхтарик має особливу конструкцію: з допомогою круглої, як горошина, кнопки шкло рефлектора закривалося прозорою червоною пластинкою, схованою всередині, і ліхтарик світився червоним світлом. А з допомогою другої кнопки включалося зелене світло. Батарейка ж, як видно, мала велику потужність, бо світив ліхтарик дуже сильно. Такого хлопцям ще не доводилося бачити.

— Диво-ліхтарик! Ти розумієш, що це значить? Крім освітлювання, його можна використовувати для подачі умовних сигналів. А з комбінацій трьох кольорів можна придумати багато різних умовних сигналів — аж до азбуки Морзе,— радів Жора.

Вони розшукали Петра в умовному місці біля штабелів цегли, віддали йому хліб. І хоча закони конспірації вимагали суворого збереження таємниці, однак Володя вирішив «провести розвідку» і завів мову про те, яка тепла осінь стоїть і які щасливці ті, хто, утікши з таборів, пробиваються в рідні краї...

— Що ж зробиш — кому як повезе: кому бублик, а кому дірка від бублика. Така доля...— меланхолійно відповів Петро.

Володя аж розізлився:

— Так що, по-твоєму: змиритися з долею й сидіти склавши руки?

— Чого ж сидіти? При першій же можливості я рвону ще разок. А чого боятися — двом смертям не бувати...

— І ти надієшся, що така можливість трапиться? — поспитав Жора.

— А чого ж. Ще може бути таке, що й не присниться: і бомбардування, і наліт партизанів, і яка-небудь заваруха — тоді лиш не зівай,— розмірковував Петро і додав пошепки: — Ось хочу якось попасти в нічну зміну на будівництво електростанції...

— Ну й що? — наступав Володя.

— А те, що в нічну охороняється не вся територія, а лише той клапоть, де працюють в’язні. Якщо зумієш вибігти на десять метрів за постенкете, ти вже невловимий, бо кругом пітьма, а поруч ліс. Тільки б вистежити момент. Буває інколи, двоє есесівців підходять один до одного, закурюють, зубоскалять, а в ланцюгу охорони дірка. Скинь гольцшуги й тікай. Поки отямляться, мине якийсь час, ти пробіжиш 15 — 20 метрів, а там — шукай вітра в полі...

— Непогана ідея, Петре. Ну гаразд, до побачення. Завтра на цьому ж місці...

— Отже, Петро не змирився з неволею, мріє про втечу і готовий «рвонути», а в такому ділі, як утеча, моральна готовність і здатність ризикувати — це головне.

— Ех, знав би він, що його чекає, заридав би від щастя,— збуджено каже Володя.

— Звичайно,— погоджується Жора й тут нее попереджає: — Але поки що без дозволу Карела говорити не маємо права...

Уночі Володі снилось, що у нього вкрали диво-ліхтарик. Він двічі прокидався, злякано намацував за пазухою ліхтарик і, переконавшись, що він цілий та неушкоджений, знову засинав.

А відпочинку того — як кіт наплакав: о четвертій, як завжди, знову довго реве сирена — підйом! Сонні, напівживі, очманілі від дикого смороду в’язні кулаками протирають очі, ошелешено кліпають, намагаючись зрозуміти, що ж відбувається: підйом насправді чи, може, сниться? Хтось спросоння запитує: «Невже підйом?» І тут же розпачливо зойкає від несподіваного удару києм.

Так, у бараці уже сновигають по всіх закутках десятків зо два капо на чолі з Маткабоскою і замашними киями розворушують надто млявих. Щедро роздаються удари. Тепер уже всякі сумніви розвіюються — це справжній підйом. Шум, крик, метушня, штовханина, тріск нар, стукіт тисяч колодок, стогони, зойки, прокляття, лайки чи не всіма мовами світу... Розпочинається новий день — метушливий, виснажливий, моторошний, безконечний і тяжкий, як смертний гріх.

В’язні безладною юрбою товпляться до виходу. Тисячі дерев’янок стукотять і грюкають по дошках нар, по підлозі, барак, немов гігантський бубон, резонує цей гуркіт, дошки розхитаних нар і підлоги ходять ходором, і створюється враження справжнього землетрусу. В дверях — несусвітна давка, найслабіші стають жертвою стихії. Аж ось гуркіт потроху стихає — всі уже на майданчику перед бараком. Тут їх шикують, разів з десять перераховують. З годину чекають блокфюрера. Більшість стоять у строю із заплющеними очима — досипають.

Нарешті лунає ненависне «ахтунг!» В’язні остаточно прокидаються і повертаються в реальний світ — грубий і жорстокий, мов кий блокового. Тим часом Картяр рапортує блокфюрерові Жабі: «Тисяча дев’ятсот сорок гефтлінгів живих і п’ятнадцять мертвих. У блоці повний порядок!» Блокфюрер Жаба задоволений, апель проходить благополучно.

Після апелю Володя і Жора, як і раніше, біжать у тринадцятий до чехів.

— Чого сяєш, як новий шилінг? — питає Карел Володю.

— Зараз засяєте і ви,— каже Володя і, різким рухом вихопивши з-за пазухи ліхтарик, спрямовує в очі Карелу сильний, яскравий промінь.

Карел тільки ахнув. Вони почали обдивлятися ліхтарик. У блискучому корпусі, крім основної, лежала ще й запасна батарейка, а також рекламний папірець, в якому писалося: «Електричний ліхтар «Екстрапромінь» разом з сухими елементами суперпотужності, розрахованими на 24 години безперервної роботи кожна, створені інженером-винахідииком Шнейдером і є власністю фірми «Альгемайне Електрітетс Гезельшафт». Корпус ліхтаря непроникний для пилу, вологи, води і газу. Ліхтарем можна користуватися під час будь-яких наземних і підземних робіт, а також у шахтах з великою концентрацією вибухонебезпечних газів. Ліхтар можуть використовувати як цивільні, так і військові, а також поліція, регулювальники вуличного руху вночі. Ліхтар знадобиться на флоті, в мотомеханізованих та авіадесантних військах для подачі світлових сигналів. Берлін, С-39, Лютцовштрассе, 21. АЕГ. Липень 1943 року».

— Цей Шнейдер просто молодчага! Він вчасно зробив те, що нам потрібно. Та й фірма АЕГ — просто люкс, потурбувалася про нас,— сміється Карел,— Ну й везучий же ти, Орлятко! Тебе я обов’язково візьму в свою групу.

— Не тільки мене, а й Жору з Петром,— просить Володя.

— Гаразд, візьму всіх трьох. Але уяви собі: чехи теж не хочуть розлучатися один з одним. Усі розуміють слушність твоїх пропозицій, але ніхто ні з ким не хоче розлучатися. Сьогодні на нараді треба вирішити це питання, а поки що давайте опустимось в забій і там випробуємо оцей диво-ліхтарик.

У тунелі раділи, як діти на святі: ліхтарик освітлював увесь тунель з кінця в кінець. Працювати стало веселіше й легше.

Через годину їх змінили, і Володя став на пост біля вікна. Уже розвиднілося. У таборі після години дикої штовханини і кривавого побоїща все прийшло в «норму» — на центральній лагерштрассе вже стояли чітко вишикувані, готові до відправки арбайтскоманди. Останньою стояла, як завжди, команда «мусульманів», сформована з доходяг, вишпурнутих з усіх інших команд. Арбайтскоманди рушають за браму, а команду «мусульман» ведуть на пустирище біля кар’єру. Тут кілька вільних від наряду есесівців влаштовують «конкурс силачів», змушуючи «мусульманів» боротися і битися. Есесівці хапаються за животи від сміху. Це триває з чверть години. Затим нещасних заставляють бігати рачки наввипередки. Кількох «симулянтів» добивають. Інших шикують і змушують скандувати лозунг: «Спорт допоможе сили примножити — в цьому запорука здоров’я!» До Володі долинає хор вимучених, хрипких голосів. На цьому закінчується одне з найдикіших і иайогидніших видовиськ.

Есесівці повертаються до вахтштуби, задоволено потираючи руки і ляпаючи один одного по плечах. А «мусульманів» якийсь капо жене підмітати дорогу. На місце щойно проведеного «конкурсу силачів» із ревіру поспішає лайхенкоманда, тобто трупопосці з ношами. Вони підбирають забитих і відносять до трупарні. «Там, мабуть, уже опинився й той, легенький, як пір’їнка, що вчора віддав мені свій диво-ліхтарик»,— з гіркотою подумав Володя, пильнуючи на своєму посту.

Невдовзі в розчахнутій брамі з’явився блискучий «мерседес» лагерфюрера і, уповільнюючи Швидкість, зупинився посеред табору. Відчинилися дверці, й з машини вивалився, як лантух з просом, сам Кабан. Назустріч йому з рапортом уже поспішав староста табору Бруно.

Володя хутко доповів Карелу про побачене, і той оголосив тривогу. І не даремно: лагерфюрер з старостою вже йшли по табору — і саме до тринадцятого блоку.

Ті, що працювали в тунелі, блискавично піднялися нагору, сполоснули обличчя й руки водою, забруднені глиною роби кинули в шахту, яку зразу ж закрили лядою, а на неї насунули купу тирси. У повітря підкинули оберемки сміття, лопат з десять тирси, створивши своєрідну пилову завісу. Гучно стукали молотки, вищали пилки, співали рубанки, тирса і стружки летіли на всі боки — робота в бараці кипіла. І коли увесь цей маскарад дійшов апогея, а пиловий фейерверк зроблено такий, що на відстані двох кроків нічого не було видно, в дверях з’явився Кабан у супроводі Бруно.

Не гребуючи пилом і брудом, Кабан вкотився до барака, ледве несучи своє величезне черево. За ним увійшов Бруно. Громовим голосом Карел гаркнув «ахтунг!» і відрапортував. Кабан наказав продовжувати роботу, але всі загриміли молотками так, що він змушений був скомандувати: «Роботу припинити!» Тепер, знявши шапки і виструнчившись, хлопці застигли на своїх місцях, поїдаючи очима начальство. На кітелі Кабана красувався цілий іконостас всіляких есесівських брязкалець, а на бочкоподібному череві чорним лаком блищала кобура парабелума. У його полигача Бруно в руці шкіряний, добре сплетений нагай, якого вже скуштували на своїй шкурі тисячі в’язнів.

— Чому так довго марудитесь із цим бараком? — суворо запитав Кабан.

— Гер лагерфюрер! Не маємо жодного механізму. Бараки доводиться ставити вручну...— пояснив Карел.

— Дорогий капо, в таборах треба обходитись без механізмів,— повчально сказав Кабан.

— Яволь! Ми обходимося без механізмів, але гальмує роботу відсутність необхідних інструментів — сокир, стамесок, рубанків, пилок, дрелей тощо.

— Що ще, капо?

— Вважаю потрібним доповісти ще про одну річ. Ті бараки, що будувалися до нас, зроблені неякісно. А бараки ж повинні служити не місяць і не рік, а десятиліття. Мабуть, будівельники не розуміли своїх завдань і не враховували реального навантаження, не кажучи вже про запас міцності. Барак розрахований на п’ятсот місць, але практика показала, що в нього необхідно поміщати дві тисячі гефтлінгів. Отже, навантаження збільшується в кілька разів. Як наслідок — у багатьох бараках нари, не витримавши навантаження, зруйнувалися. Дахи всіх бараків погнили і скоро рухнуть. Не в кращому становищі підлога та стіни. Крім своєї основної роботи, нам доводиться займатися ремонтом багатьох бараків. Я ж роблю роботу з гарантією на багато років. І от блокові буквально замучили мене: одному треба терміново зробити нари, другому — відремонтувати дах і так далі. Це вибиває мене з колії...

— Капо, я забороняю надалі без моєї особистої вказівки виконувати які б там не було замовлення!

— Яволь! — вдоволено гаркнув Карел.

— А тобі, Бруно, наказую сьогодні ж прочистити мізки блокельтестерам. Попередь, що кожний, хто посміє без мого дозволу чіпати тишлерів, буде суворо покараний. Ремонтуватимемо бараки пізніше, до зими ще далеко, а зараз є робота важливіша.

—Яволь! — відчеканив Бруно.

— Скільки потрібно днів для закінчення усіх робіт у цьому бараці? — запитав лагерфюрер Карела.

Почувши це, усі захвилювалися: як повернеться справа? Адже для закінчення тунелю потрібно з тиждень. Тим часом Карел, не змигнувши оком, випалив:

— Десять днів, гер лагерфюрер.

— Десять? Ні, я даю на це п’ять днів. До середи муляри закінчать псарню. І в середу я заберу вас туди. За тиждень там зробите усе необхідне, а потім в есесмістечку знайдеться інша робота. Після її завершення, до зими, ви ще поставите у таборі два блоки — чотирнадцятий і п’ятнадцятий. Ось поки що все.

— Яволь, гер лагерфюрер! Але, щоб виконати за п’ять днів такий обсяг робіт, дозвольте нам на ці п’ять днів перейти в цей барак, адже доведеться працювати й уночі. Та й ніхто не розтягуватиме дефіцитних матеріалів. Учора, наприклад, ми схопили двох злодюг з шостого блоку. Ось їхні номери — я записав, щоб доповісти...

Карел дістав з кишені папірець і дав Бруно, а Кабан наказав сьогодні ж перед,строєм провчити негідників. Це були номери двох мерзенних піплів, які вже давно набридли чехам і не раз що-небудь крали у них. А головне те, що ці піплі по-садистськи знущалися з «мусульманів», і треба було провчити їх.

— Перейдете в цей барак, але на апелі з’являтиметесь до свого центрального блоку — не буду ж я ставити до вас іще одного блокфюрера. Тепер можете працювати, як хочете, хоч цілодобово, але до середи щоб усе було закінчено. І женіть в шию усіх, хто заважатиме. А найнахабніших — передавати в руки Бруно. Він зуміє прочистити мізки будь-кому,— наказав Кабан.

— Яволь, гер лагерфюрер! Усе буде виконано! — гаряче запевнив Карел.

Після цього Кабан і Бруно поверхово оглянули барак.

— Бруно, мені подобається цей чеський капо, який ще не втратив господарської жилки, совісті і почуття обов’язку. До того ж — чудова німецька вимова, відчувається справжня німецька школа. Оце справжній інженер-будівельник. Накажи видавати йому особисто пайок з есесівської кухні, а його команді признач з в’язнівської кухні цулягу: супу необмежено, а хліба — додаткову порцію на кожного.

— Яволь! — виструнчився Бруно.

На цьому огляд закінчився, і вони пішли з барака.

— Ахтунг! — надривно гаркнув Карел, страшенно схвильований.

— Пронесло! І так вдало! Тепер вони знали конкретний строк, знали, що і як робити. А головне — їм допоміг сам лагерфюрер, дозволивши переселення. Візит начальника в будь-яку арбайтскоманду завжди був нещастям, а тут усе вийшло навпаки. Як у казці!

— Карел, вам не доводилося чути російське прислів’я: «Не было бы счастья, так несчастье помогло?» — запитав Володя.

— Я зрозумів,— посміхнувся Карел,— У нас теж є таке прислів’я, щоправда, звучить воно трішки інакше: «Якщо людині дуже погано, тоді їй іноді допомагає нещастя».

Вони увімкнули диво-ліхтарик і знову полізли в тунель.

20

В обід прибіг посильний із табірної кухні. Він приніс приголомшуючу звістку: Карела просять з’явитися на кухню й одержати пайок — на себе і на свою команду. Умиваючись, Карел жартував і сміявся:

— Ось так, друзі мої. Запрошення на царський обід. Пер-со-наль-не! Це вам не фунт цвяхів і пучка тирси. А лагерфюрер мені страшенно сподобався — симпатичний кабанчик, ну просто молодчага. Свій в дошку. Розуміє, що людям перед далекою дорогою треба набратися сил. У Чехословаччині я дам банкет, і перший мій тост буде за здоров’я Кабана. А зараз — Вальдемар, Георгій і Франтек — ходімо зі мною. Цікаво ж усе-таки знати, чим сьогодні нас почастують.

Учотирьох вони вирушили на кухню. Зустрів їх кюхе-капо Вальтер — сіроокий молодий німець, в недалекому минулому відомий спортсмен, член збірної команди Німеччини з футболу. Як він опинився в таборі, хлопці не знали. Знали тільки те, що серед есесівців було багато шанувальників спортивного таланту Вальтера. Йому симпатизував і покровительствував сам Кабан, який і призначив Вальтера начальником табірної кухні, почепивши йому на рукав пов’язку капо. До цього призначення Вальтер поставився своєрідно: взяв у помічники одного поляка — колишнього кухаря фешенебельного варшавського ресторану — й переклав на нього усі свої обов’язки, а сам з ранку до ночі займався спортом і засмагав на сонці.

Жив Вальтер як знатний вельможа: в окремій величезній кімнаті бельетажа кам’яного будинку табірної кухні. Споруда ця була схожа на фортецю: метрові стіни з червоної німецької цегли, вузенькі, схожі на бійниці, вікна, гостроверхий черепичний дах. Тут було тихо, спокійно. Вальтер розкошував. Півсотні табірних придурків — німецьких кримінальних злочинців, які займали в таборі вищі командні посади, харчувалися з есесівської кухні і есесівських складів, де було все, починаючи від курятини, свіжого молока, вершків і масла і кінчаючи шоколадом, винами й фруктами. І все це проходило через руки Вальтера. Крім того, він одержував, завдяки протекції лагерфюрера, багато поштових посилок від численних друзів і шанувальників його спортивного таланту, а також від Міжнародного Червоного Хреста. Усе це Вальтер роздаровував у таборі друзям і знайомим, нерідко пригощаючи ласощами й винами навіть блокфюрерів. Тому всі табірні проміненти запобігали перед ним, намагаючись будь-якою ціною зажити «блат» і прихильність Вальтера. Його величали найкращими найменнями, а найчастіше — «наш годувальник», «наш Вальтер», «наш дорогий Вальтер».

Навіть у таборі Вальтер зоставався таким же фанатом-спортсменом, яким був до ув’язнення. Він не курив, не пив, не об’їдався, суворо дотримувався режиму спортивних тренувань і відпочинку, мріючи після війни і звільнення знову повернутися у великий спорт. Уранці проводив двогодинну розминку на повітрі, а в другій половині дня — тригодинне тренування, в яке входили різні види бігу, кроси, гімнастика і робота з м’ячем. Щодня хто-небудь з есесівців брав Вальтера на прогулянку в ліс, де він бігав кроси або гуляв. Інколи його використовували як інструктора-методиста для організації занять з фізичної підготовки в есесівському гарнізоні.

Есесівці відверто заздрили йому, але водночас і пишалися ним: адже зовсім недавно його фотографії не сходидили зі сторінок спортивної преси, він вважався кращим нападаючим німецької збірної, а в 1939 році сам Гітлер потиснув йому руку — тоді ще зовсім юному талановитому спортсмену. Німецькі кримінальники і есесівці, вкрай отруєні націоналізмом, вважали Вальтера втіленням спортивної гордості і честі німецької нації та арійської раси. Однак Вальтер чомусь опинився в таборі. Ходили чутки, що він не виправдав сподівань гітлерівців, які намагалися перетворити німецький спорт на знаряддя своєї расової політики. А дехто висловлював припущення, що Вальтер, як людина абсолютно аполітична, ув’язнений за якийсь тяжкий кримінальний злочин. Але мало хто вірив у те, бо ж Вальтер ніколи не скривдив у таборі жодного в’язня і ставився до всіх однаково, незалежно від того, якої національності в’язень — поляк, росіянин, українець, німець чи єврей.

Незважаючи на це, лагерфюрер виявляв до Вальтера якусь незрозумілу зворушливу увагу, оточив його особливим піклуванням і покровительством, що дивувало і в’язнів, і есесівців, які поки що не знали справжньої причини. Усе, пов’язане із загадковим ув’язненням Вальтера і його не менш загадковими стосунками з лагерфюрером, було оповите якоюсь таємницею, яка, власне, хлопців зараз і не цікавила, бо вони мали свою таємницю, важливішу й дорожчу за все на світі.

— А я вас жду і дивуюсь, що капо такої висококваліфікованої команди до цього часу не ставили в список тих, хто отримує пайок за спеціальними, високими нормами,— сказав Вальтер, тиснучи Карелу руку.

— Що вдієш, табір є табір,— розвів руками Карел,— але, слава богу, помилка виправлена, і ось ми прийшли до вас. А ми ж, дорогий Вальтер, усі шанувальники вашого таланту й дуже раді познайомитись...

Вальтер запросив усіх чотирьох до своєї кімнати. Вона вражала розмірами і розкішною обстановкою. На шикарній тахті — дорогі вовняні ковдри, білосніжні простирадла й пухові подушки. На підлозі — величезний пухнастий яскравий килим. На вікнах — ніжно-прозорі фіранки, а на підвіконнях — гарні вазони з квітами розквітлої рожевої герані, пишної примули і з великими суцвіттями напрочуд гарних гортензій. Під вікнами на підлозі в два ряди вздовж усієї стіни — теж вазони: і листаті молоденькі фікуси, і кактуси, і цикламени. Це була своєрідна оранжерея, яка наповнювала кімнату терпким, хвилюючим запахом живих квітів. Мабуть, Вальтер дуже любив квіти і в такий спосіб боровся із смородом, що долинав із трупарні в усі куточки табору. В усякому разі, в затишку цієї кімнати можна було відпочити від табірних жахів, і Вальтер відпочивав, поживаючи таким собі князьком.

Всі стіни кімнати обклеєні вирізками з журналів зі знімками Вальтера та його команди. В центрі, на видному місці, усміхнений Гітлер у нацистській формі тисне руку юному Вальтеру на стадіоні. Вальтер лівою рукою притискує до грудей кришталевий кубок. Спокійно, без ніяких підлесливих посмішок, з гідністю дивиться на фюрера. На бронзовому тілі біленька майка і біленькі труси. Під знімком напис: «Серпень 1939 року. Берлін». Усе це, мабуть, вражало кожного, хто переступав поріг цієї дивовижної кімнати. Десятки ефектних фотографій яскраво відображали спортивний шлях цієї людини, яку хоча й викреслили зі спорту, однак не змусили зрадити йому. Вальтер і зараз був у самих трусах і майці — засмаглий, мускулястий, сильний і життєрадісний. Осяяний могутнім здоров’ям і юною тренованою силою, яка нуртувала в ньому, він, здавалось, щойно вибіг з арени стадіону і на хвильку заглянув до своєї роздягальні. Звалений в кутку кімнати спортивний інвентар посилював таку ілюзію.

Володя ковзнув очима по фотокартках, де були відображені драматичні моменти футбольних баталій на стадіонах Берліна, Лейпціга, Дрездена, Нюрнберга, Дюссельдорфа, Рима, Барселони, Мадріда, Лондона, багатьох інших міст. Карел вів жваву розмову з Вальтером, Жора з Франтеком роздивлялися фотографії, а Володя милувався атлетичною статурою живого Вальтера, кожний м’яз якого вигравав тренованою силою, дихав квітучим здоров’ям.

І Володі стало сумно, в серці забриніло тужливе і болісне, ще мало усвідомлене відчуття чогось навіки втраченого. Якби не війна, Володя, можливо, зараз зустрівся б з Вальтером де-небудь на міжнародній спортивній арені. Можливо. Але через оцього пихатого, жорстокого типа з вусиками, що на фотографії потискує руку футболістові, Володя з Вальтером, як і мільйони інших жертв, опинилися в проклятих таборах. І хоча становище цих двох юнаків зовсім різне, однак обидва вони у таборі смерті, і ще невідомо, хто з них і коли вийде на волю...

Тим часом Вальтер запросив усіх до столу, натиснув кнопку сигналізації, і в кімнату хутко зайшов чоловік у білосніжній кухарській куртці, мовчки поклонився.

— Стефане, накрийте, будь ласка, стіл на п’ять персон,— попрохав Вальтер.

Стефан знову мовчки, немовби німий, поклонився і щез.

За хвилину стіл був накритий. Овочевий суп, макарони з підсмаженим м’ясом, свіжі огірки і помідори, оселедець, картопляне пюре, зелена цибулька, вершкове масло, білий хліб і какао. Усе це здавалось солодким сном, а не реальністю.

— Чи не налити по чарці доброго вина? — запитав Вальтер, дістаючи з полірованої тумбочки пляшку старого рейнвейну.

Карел відмовився. Вальтер не став умовляти і запропонував налягти на їжу. За цією царською трапезою він завів мову про те, як йому потрібна їхня допомога.

— Розумієте, Карел, я мрію повернутися у великий спорт і тому не повинен марнувати час. Мені треба зберігати спортивну форму, і для цього у мене є можливості. Звичайно, технічно як футболіст я тут не виросту, але рівень загальної фізичної підготовки я можу і повинен зберегти. Для цього потрібно серйозно тренуватися. У погожі дні я роблю це на повітрі, але в сльоту треба мати умови. Тому я хочу мати свій спортивний куточок. Оцю кімнату можна перетворити на невеличкий імпровізований спортзал. Ось тут поставимо шведську драбину, а з цього боку повісимо гімнастичні кільця. Ви зрозуміли мій задум?

— Так, зрозумів. Ви маєте рацію: хіба ж можна такому спортсменові сидіти склавши руки? Це було б просто злочином! Кільця — обов’язкові! Стеля тут висока, дуже зручно. На горищі ми покладемо зміцнюючу балку, просвердлимо в стелі дірки й пропустимо через них троси для кілець.

— Ви просто читаєте мої думки: я якраз так і думав — балка, дірки, троси... А ось тут приладнаємо гімнастичну перекладину — одним кінцем у стіну, а другий кінець закріпиться кронштейнами до стелі або до підлоги. Далі. Ви мені зробите велосипедний станок для тренажу, щоб можна було, сидячи на велосипеді, закріпленому у цьому станку, тренувати ноги, серце. Скоро мені привезуть спеціальний велосипед, з шестернями перемикання передач.

— Універсальний. Він годиться для будь-яких умов — і для тренування на місцевості, і для тренування на тренажному станку. Станок повинен бути розбірним, щоб легко було розбирати й переносити в будь-яке інше приміщення. Потрібні будуть ще деякі речі, наприклад, гімнастичні стояки. Тобто гімнастичні паралельні бруси в мініатюрі — в основному для силових вправ. Або такі дрібниці, як гімнастична лавка чи дерев’яний поміст для штанги. Конструкцію і розміри я підкажу. Думаю, що для вас це не становитиме ніяких технічних труднощів.

— Ясно. Все зробимо, Вальтер. У вас буде справжній спортзал,— пообіцяв Карел.

— Чудово. Я не сумнівався, що ви допоможете. Але коли ви змогли б розпочати роботу?

— Доведеться трішки зачекати. Зараз виконуємо особисте завдання лагерфюрера, працюємо вдень і вночі. А десь через тиждень — будь ласка, ми до ваших послуг.

Зраділий Вальтер пообіцяв належним чином віддячити, причому негайно. Вій наливав їм уже по четвертій склянці справжнього какао, а вони, змокрівши, пили й пили з насолодою. В цей час хтось тихенько постукав.

— Герайн! — відгукнувся Вальтер.

Двері обережно прочинилися, просунулася голова таємничого, незворушного Стефана.

— Увага! Кюхефюрер!..— багатозначно прошепотів він і моментально щез. Хлопці, як по команді, підхопилися з-за столу, збираючись тікати.

— Не лякайтеся, сідайте й допивайте. У мене з кюхе-фюрером повний контакт,— заспокоїв Вальтер.

В цю ж мить двері різко розчахнулися і в кімнату вкотився спітнілий обершарфюрер з парабелумом на животі.

— Ахтунг! — неголосно і спокійно скомандував Вальтер.

— Усі виструнчилися. Володя пошкодував, що не встигли закінчити обід і вчасно не вшилися звідси, та виявилось, що його тривога була марною.

— Сідайте, їжте, я не заважатиму,— байдуже буркнув кюхефюрер, здивувавши всіх, окрім Вальтера.

— Велике вам спасибі, але нам час на роботу,— сказав Карел, вийшовши з-за столу.

— Не варто поспішати, ще напрацюєтесь. Я ось хочу вас дещо запитати,— сказав кюхефюрер цілком дружелюбно і, посадовивши усіх за стіл, сам теж опустився стомлено на тахту. Зняв кашкета, розстебнув мундир і почав витирати хусточкою зіпрілу шию. Його лице було неприродно червоним, як у алкоголіка, який щойно десь хильнув спиртного. Хлопці почувалися ніяково.

— Вальтер, налий-но скляночку,— зморено попросив кюхефюрер.

Вальтер дістав з тумбочки пляшку рейнвейну, налив у склянку. Кюхефюрер перехилив її в горло, як у бочку.

— Ще одну. Дякую, Вальтер. А гостям?

Вони непитущі.

— Гаразд. Тоді нагодуй їх обідом.

— Вони щойно пообідали. Це чехи із команди тишлярів,— пояснив Вальтер.

— Бачу, що чехи, не сліпий, слава богу,— відповів кюхефюрер і повернувся до Карела, у якого на рукаві пістрявіла шовкова пов’язка капо: — Скільки в твоїй бригаді теслярів?

— Двадцять вісім, гер кюхефюрер,— доповів Карел, скочивши на ноги і клацнувши підборами.

— Не клацай, це мене дратує. В неофіційній обстановці формальності ні до чого,— в’яло промимрив.

Від жари й вина він геть розморився і поглядав на них з добродушністю безтурботного п’яниці, який після чималої дози спиртного дивиться на довколишній світ ласкаво, з дитячим захопленням, готовий пробачити всім будь-які гріхи. Бурячково-червоний ніс, мішки під очима і очі алкоголіка видавали в ньому стійкого шанувальника Бахуса. Кюхефюреру було вже років за п’ятдесят. Він був шпакуватий, товстий, занадто брезклий і млявий як для свого віку. Очевидно, його кар’єра не вдалася, оскільки звання обершарфюрера, тобто фельдфебеля СС, в такому віці — явище рідкісне. Як правило, обершарфюрерами ставали дев’ятнадцятирічні есесівці після навчання в спеціальній школі, куди набирали юних фашистів із загонів гітлер-югенда. Але щоб на шостому десятку літ дослужитися до фельдфебеля — таке траплялося рідко. Та й не часто можна було здибати закінченого алкоголіка в есесівському мундирі, особливо — при виконанні службових обов’язків. Все це дуже здивувало Володю, а панібратське ставлення кюхефюрера насторожувало, здавалось підозрілим. «Добре, що ми з Жорою одягли куртки з чеськими вінкелями»,— подумав Володя, позираючи на кюхефюрера, який якраз дивився на його вінкель.

— Чехи... Та-а-к, люблю чехів, непогані хлопці,— промимрив кюхефюрер з відвертістю п’яного, який освідчуєть- ся в своїй любові першому-ліпшому зустрічному. І звернувся до Карела: — Як тебе звати?

— Карел.

— Ось що, Карел. Я видаватиму вам цулягу — на всіх двадцять вісім чоловік. Тобі особисто даватиму ще дещо — продуктами будеш забезпечений, як бог. А ти мені теж дещо зробиш. Правда ж?

— Яволь, гер кюхефюрер!

— Чудово. Спершу на кухні. Нема ж ніякого обладнання: ні столів, ні шаф, ніяких пристосувань, а про якісь механізми й говорити нічого — хоч вішайся. Як працювати? Правда, робочих рук вистачає, але ж робітники — це ще не все. До того ж усі вони злодії. Краще зменшити їх кількість за рахунок механізації і кращого обладнання. А що ж казати про овочесховище? Нема навіть жолобів для засипання картоплі. З машин картоплю кидаємо лопатами прямо в підвал на цемент, картопля б’ється, псується. Хіба це порядок? І головне — нікого це не обходить, усе повинен робити я. А в мене що — десять рук і дві голови? поскаржився розімлілий кюхефюрер.

— Так, правду кажете, гер кюхефюрер. Годувати такий табір — хіба це жарти? — поспівчував Карел.

— Ти мене зрозумів, капо. Приємно мати справу з розумною людиною. Отже, сьогодні ж приступайте до роботи, а я, ясна річ, у боргу не залишусь,— відразу ж пожвавився кюхефюрер.

— Мушу вас засмутити, гер кюхефюрер. Ми повинні терміново закінчити тринадцятий барак, а потім обладнуватимемо псарню. Це наказ лагерфюрера,— сказав Карел.

— Ох, знову собаки... Собаки, звичайно, річ непогана, але чи можна собаками виграти війну? — саркастично усміхнувся кюхефюрер.

Володя та його друзі просто не повірили своїм вухам, бо ж не сподівалися почути таке від есесівця. А тим часом кюхефюрер продовжував:

— Ці собаки мені в печінках сидять — я повинен день і ніч сушити собі мізки, чим і як їх годувати. М’ясо давай найкраще і найсвіжіше, раціон міняй майже щодня. Адже це собаки найкращої німецької породи! І все повинен робити я. А якийсь вискочень собачий фюрер Зеєбом намагається мною командувати... Вальтер, налий-но ще скляночку...

— Гер кюхефюрер, сьогодні я мав розмову з лагерфюрером, і він мені сказав, що після псарні буде інша робота. Можливо, він мав на увазі якраз ваше кухонне господарство? — спробував утішити його Карел.

— Голубе мій, знаю я його плани — почне будувати собі нову віллу. Йому однієї, бачте, замало. Ох, бог буде свідком, незабаром усі ці вілли разом із собачими фюрерами та собаками полетять до чортів собачих, донерветер,— сказав, геть сп’янілий. І, варнякаючи, звернувся до Вальтера: — До тебе маю претензію: я ж тебе люблю, а ти, негідник, зловживаєш цим — не робиш ну нічогісінько, просто валяєш дурня. Хіба можна перетворювати кухню на бордель? Коли б я не прийшов — завжди застаю біля кухні сонмище «мусульманів». Унадились. Якщо лагерфюрер побачить, зніме з нас обох шкуру! Мені теж шкода «мусульманів», але хіба я винний, що вони дохнуть? Якого біса притарабанились у табір? Я вас сюди запрошував? Вальтер, наказую покінчити з цим свинством — киями порозганяти зброд! І щоб я не псував собі нерви...

Володя нетерпляче позирав на Карела — надто вже затягнулась ця аудієнція. А там — робота, дорога кожна хвилина! Та й товариші ж чекають, мабуть, нервують, та ще й голодні. А тут слухай п’яні теревені есесівського «добрячка»... Карел зрозумів його погляди і почав дякувати шефові кухні, обіцяючи, що найближчим часом при першій же можливості займеться його господарством і зробить усе, що треба.

— Хвилиночку, капо, я відмічу собі для пам’яті дещо і розпоряджусь. Вальтер, поклич мені Гришеньку,— наказав кюхефюрер.

У його німецькій мові дивним дисонансом прозвучало російське ім’я «Гришенька», сказане без найменшого акценту.

Володя з Жорою ще більше здивувалися, коли через хвилину в кімнату, радісно підстрибуючи, вбіг п’ятнадцятилітній, рожевощокий пустунчик — чистенький, вгодований, сяючий, гарненький, схожий більше на дівчинку, ніж на хлопчика. На чорному вінкелі, що означало «саботажник», літера «R» — тобто росіянин. А номер «сто п’ятдесят тисяч» свідчив про те, що хлопчик цей зовсім недавно потрапив до Освенціма, а звідти — до цього табору. Отже, свіженький новачок, а поведінка як у стопроцентного, досвідченого піпля. Дивина! Грайливо підстрибуючи, хлопчик підбіг до кюхефюрера і дзвінким дитячим голосом гарною російською мовою привітався:

— Здрастуйте, Рудольф Карлович!

— Здрастуй, моя радість! — стрепенувся кюхефюрер, схопивши хлопчика в обійми.

Кюхефюрер говорив теж російською, як справжній росіянин. В його голосі і в очах — непідробна ніжність. Володя з Жорою ошелешено дивилися то один на одного, то на кюхефюрера і цього дивного хлопчика, якого фельдфебель, не соромлячись присутніх, посадив собі на коліна. Есесівець і в’язень обнімаються — нічого собі картина! Таке вони бачили вперше, і в цьому було щось незбагненне, страшенно огидне.

— Гришутка, ти вже обідав?

— Так, Рудольф Карлович, обідав, чесне слово.

— Нічого, ріднесенький, поїмо ще раз — у мене є смачні речі... Ось тільки відправимо цих людей. Принеси мені, лебедику, мою папочку,— солодко проспівав кюхефюрер.

І Гриша, безцеремонно обмацавши кишені свого благодійника, знайшов там ключі, весело підкидаючи їх на долоні, вибіг з кімнати. За хвилину повернувся з шкіряною папкою. Кюхефюрер дістав з неї цупкий зошит, щось записав і звернувся до Гриші, мабуть думаючи, що з присутніх більше ніхто не розуміє по-російськи.

— Ці в’язні — з чеської бригади теслярів. їх двадцять вісім чоловік. Якщо мене не буде і якщо відсутній Вальтер — видавай їм цулягу, двічі на день: можна суп, картоплю, трохи хліба і трохи маргарину — на твій розсуд, але не дуже балуй, бо ще нічого вони для нас не зробили.

— Зрозуміло, Рудольф Карлович.

Тепер Володя не сумнівався, що кюхефюрер за походженням російський німець, який, мабуть, довгий час проживав у Росії. А ось Гриша — загадка. Скоріш за все — звичайнісінький піпль, який став жертвою есесівського алкоголіка-гомосексуаліста.

Нарешті кюхефюрер відпустив їх, попередивши, що через тиждень жде від них роботи. Вальтер повів їх до зали роздачі, де приголомшив своєю щедрістю: великий кесель пшоняного супу і кесель щойно звареної, очищеної картоплі, смак якої вони вже й забули за довгі роки неволі. Та й це ще не все. Вальтер завів їх у приміщення продуктового складу, дав там кілька пачок маргарину і цілий мішок сухарів вагою тридцять два кілограми. Матінко рідна! Він неначе в воду дивився і, вгадуючи їх думки, дав сухарів на дорогу. А дорога ж далека й нелегка. Скільки треба продуктів, щоб прогодувати тридцять одного чоловіка протягом хоча б одного тижня? Чимало. А де їх узяти? Вони мріяли про кілограм сухарів, які треба мати в запасі — насамперед для хворих, знесилених, поранених, адже збиралися не на прогулянку... І раптом — цілий мішок! Як тут не хвилюватися!

У барак поверталися, задихаючись від напруження. Вантаж, який вони несли, був для них тепер цінніший за всі скарби світу...

А там, у бараці і під землею, кипіла шалена робота. Зробили перерву і накинулися на їжу, як божевільні. їх підганяла невідкладна справа, від якої залежало все, навіть життя...

Увечері Володя з Жорою лишилися в бараці охороняти інструмент і майно, а чехи кинулися переносити свої постелі з центрального блоку. Ще не встигли вони повернутися, як прибіг посильний з кухні.

— Капо Вальтер просив повернути порожні кеселі і одержати каву! — крикнув ще здалеку.

— Дякуємо! Зараз прийдемо! — відповів Володя.

Через хвилину повернулися чехи — у кожного на плечах скачаний, з ковдрою і подушкою, матрас.

— Якщо не зіпсуються наші стосунки з Вальтером, у ці останні дні ми непогано підгодуємось і зробимо необхідний запас на дорогу. А втім, він гарний хлопець і не повинен змінити своє ставлення до нас,— уголос міркував Карел.

За вечерею згадали Петра Панасюка. Оскільки він перебував у сусідньому, дванадцятому, бараці, знайти його було легко. Володя і Жора віднесли йому хліб, маргарин, трохи картоплі, пляшку гарячої кави з цукром. Біля барака сіли з Петром на вичовгану тисячами ніг землю.

— Ех, землячки, землячки, дорогі ви мої рятівники! Не знаю, просто не уявляю, що робитиму без вас...— сказав схвильовано.

— А ти без нас не роби нічого, роби тільки з нами,— намагався пожартувати Жора.

А Володя тихо пообіцяв:

— Тебе, Петре, ми не кинемо. Ніколи.

Петро мовчки їв, і сльози гарячої вдячності текли й текли по його змарнілому обличчю... Сьогодні він чомусь розклеївся.

Заревіла сирена апелю. Володя і Жора кинулися до свого блоку. Апель у їхньому блоці пройшов на диво швидко і благополучно: Блокфюрер Жаба поспішав у казино, а блоковий Картяр — до своїх дружків догравати. До відбою лишалася година, і Володя з Жорою поспішили назад до чехів. Проходячи мимо шостого блоку, побачили показову екзекуцію. За наказом старости табору Бруно, на майданчику, перед строєм двох тисяч в’язнів, гумовими шлангами били двох мерзенних піплів за крадіжки. Це були якраз ті самі піплі, що вже не раз крали різний інструмент у чехів. Карел давно їх запримітив, як запримітив і те, що саме ці двоє дуже полюбляли знущатися з в’язнів, тому, не вагаючись, і повідомив їхні номери начальству. І от машина спрацювала: каральний меч адміністрації упав цього разу на двох садистів.

Володя аж зупинився, щоб подивитися екзекуцію, але Жора смикнув його:

— Не варто витрачати час! Нам ніколи...

Після тяжких роздумів і палких суперечок прийняли соломонове рішення: загін розділити на дві групи: 15 і 16 чоловік. Вибрали командирів. Командиром більшої групи став комуніст Карел. Меншу групу очолив комуніст Януш Кемпка — колишній капрал чехословацької армії. Відразу ж затвердили два маршрути: для групи Карела — «північний» маршрут, для групи Януша — «південний». Пункт збору обох груп — ліс поблизу Острави. Час збору — з 15-го по 20-е жовтня. Затим передислокація в районі Південних Бескидів. Затверджені основні і запасні явки у надійних, знайомих Карелу чехів з числа тамтешніх жителів. Пароль і відгук давні, ще довоєнні: «Над Влтавою гарні світанки» — «І влітку, і взимку».

Це здивувало Володю, але Карел пояснив, що змінювати пароль і відгук не можна, бо ж про це не знатимуть там, на явці, адже стільки років не було з ними зв’язку. І взагалі, все це — теоретично, умовно, оскільки невідомо, чи є ще ті явки, чи вже давно знищені гестапівцями. Головне — вирватися з табору і пробитися в Чехословаччину, а там буде видно...

Подія, якою вони жили і якою марили, наближалася, набувала в їхній уяві чітких, реальних, конкретних форм. Уперше за всі місяці перебування у цьому страшному таборі смерті Володя заснув глибоко й міцно, як убитий, не поворухнувшись аж до сирени підйому, а прокинувшись, відчув себе зміцнілим і бадьорим. Таке ж самопочуття було і у Жори. Посилене харчування робило свою справу, молодість перемагала, а велика мета підняла незламних юнаків над усіма страхіттями світу.

— Живемо, малюк? — радісно запитав Жора, щойно розплющивши очі.

— Живемо! — бадьоро озвався Володя.

— Тож-бо.

З таким настроєм починали повий день, який мав бути ще метушливішим, виснажливішим і складнішим за всі попередні.

21

Після вранішнього апелю розпочалося формування арбайтскоманд. Центральна лагерштрассе вирувала. Скориставшись несусвітною колотнечею, Володя і Жора, як і раніше, чкурнули в тринадцятий до своїх побратимів.

Чехи вже встигли одержати у Вальтера так звану цулягу. І знову Вальтер дав більше, ніж сподівалися. Взявши частину продуктів, Володя і Жора збігали до Петра, нагодували його. Усе робилося блискавично. Щойно сформовані арбайтскоманди ще не встигли вирушити за ворота, а тут, у тринадцятому, вже кипіла шалена робота.

Карел привів бригаду електриків і, пославшись на строгий наказ лагерфюрера, змусив їх терміново проводити електромережу в цей, ще не готовий, барак. П’ятеро молодих німців із зеленими вінкелями на в’язнівських куртках виявилися не тільки чудовими спеціалістами електромонтажної справи, а й метикованими хабарниками. Вони неохоче приступили до роботи, явно розраховуючи затягти її на невизначений час. П’ять пачок сигарет і п’ять баночок м’ясних консервів, запропонованих Карелом, подіяли на електриків значно краще, ніж усі «найстрогіші накази лагерфюрера». За якусь годину в бараці загорілося електричне світло. Більше того, щедрі електрики подарували чехам кілька запасних лампочок з патронами й метрів двадцять електричного шнура — «для технічних потреб». І як тільки пішли електрики, чехи підключили шнур до загальної електромережі й освітили тунель.

Це було величезне досягнення, бо ж під землею світло було потрібне, як повітря. І хотілося ж приберегти ліхтарика. Крім того, освітлення необхідне і в бараці, щоб працювати і вночі: адже вони змушені були рухати, крім тунелю, і усю теслярську роботу в бараці, яку пильно перевіряв сам староста табору гер Бруно Бронєвскі.

Щодня Бруно робив обхід табору, навідувався й сюди. Щоправда, затримувався недовго, бо не любив дихати пилюкою. Штучна пилова завіса, створювана спеціально до його приходу, поки що рятувала становище, проте його візити дуже лихоманили усіх, бо в усьому таборі це був найнебезпечніший тип. От і цього разу приперся — мовчазний, похмурий, страшний, як гроза. Поляскуючи нагайкою по лакових халявах, покрутився з хвилину і мовчки зник, але ця довга, тяжка хвилина добряче усім потіпала нерви.

А згодом цілком несподівано прителіпався п’яний кюхефюрер, якому заманулося особисто перевірити, чи не байдикують чехи і чи не забули про обладнання кухні. Від цього відкараскалися порівняно легко, наобіцявши сім мішків вовни.

— Як ти думаєш, що це за тип? — запитав Володя Жору.

— Очевидно, російський німець або колишній білогвардієць. Алкоголік, гомосексуаліст. Неважко здогадатися, для чого тримає Гришу... Покидьки.

— А якої ти думки про Вальтера?

— В усякому разі, Вальтер ще не втратив порядності. Звичайно, так одразу людину не пізнаєш, але від першого знайомства лишилось дуже приємне враження. Незрозуміло тільки, як така людина могла «вписатися» в отой «кухонний тріумвірат». А втім, чого дивуватися, концтабірна дійсність зіткана з парадоксів. Та й чого нам сушити цим мізки. За роботу, малюк! Швидше б уже попрощатися з усіма оцими «благородними» і «неблагородними», перед якими зараз жебракуємо...

Ні Жора, ні Володя навіть гадки не мали, що в майбутньому їм ще доведеться зустрітися і з Вальтером, і з кюхефюрером, і з Гришею... А поки що хлопці разом з чехами опустилися в глибокий, холодний тунель, де вони знову затято вгризалися в тверду землю.

І раптом — тривога! І знову, уже вчетверте, підйом на-гора, маскарад з переодяганням і пиловою завісою, з «шумовим ефектом».

Цього разу притарабанився новоспечений блоковий іще не обладнаного й не заселеного, власне, ще не існуючого тринадцятого блоку. Карел ошелешено дивився на нахабного заброду, який тримався підкреслено розв’язно, з викликом. Граючись нагаєм, цей жевжик крутився дзигою і весь час стріляв очицями на свій лівий рукав, на якому красувалася широка малинова пов’язка з чорним вигаптуваним написом «Вlockaltester 13». Він одверто хизувався і цією новенькою яскравою пов’язкою, і гарно сплетеним шкіряним нагаєм, і своїм службовим становищем. Блоковий ще не одержав у своє розпорядження підлеглих, а у нього вже свербіли руки. «Матінко рідна, скільки ж є ще на світі падлюк, які за шматок шовкової ганчірки на рукаві, за додатковий черпак баланди здатні на будь-яку підлість!» — з ненавистю й огидою думав Володя, скоса позираючи на новоспеченого катюгу, який уже почав прискіпуватись до Карела.

— Капо, чому так довго тягнеш з будівництвом? Чи не збираєшся отут порпатися аж до зими?

— Ні, не збираюсь. До того ж я за свою роботу звітую не вам, а лагерфюреру,— з притиском відповів Карел.

— Он як! Гонористий... Не дуже костричся, бо пошкодуєш. Хоч ти і капо, але я можу поставити клізму й такому.

У Карела від гніву пересмикнулося лице і потемніли очі. Зусиллям волі він поборов себе.

— За наказом лагерфюрера ми женемо в шию усіх, хто заважає нам працювати,— спокійно мовив Карел. — А ви своїми теревенями саме це й робите. Отже — ось двері.

— Ах, так? Ну, ми ще поговоримо іншим разом і в іншому місці,— нахвалявся мерзотник.

Криво посміхнувшись, він пішов з барака, але настрій у Карела та його побратимів був остаточно зіпсований.

І знову — в тунель. А через півгодини якийсь піпль прийшов щось просити. Його просто прогнали, навіть не оголошуючи тривоги.

Потім спостерігачі повідомили, що четверо незнайомих в’язнів з величезним ящиком на плечах у супроводі якогось форарбайтера прямують до цього барака. Карел цього разу таки оголосив тривогу. Нервове напруження дійшло межі.

І раптом виявилося, що прибульці принесли радість, а точніше — цілу хуру різного теслярського інструменту, а найголовніше — стамески та сокири, правда, без топорищ. А це також зброя. Ті вантажники зі складу навіть гадки не мали, як підняли настрій теслям. Нічого не знав, звичайно, і лагерфюрер, за наказом якого принесено інструмент. Вантажники пішли собі, а тут, у бараці, Карел жваво розподіляв інструмент, як розподіляють зброю серед бійців...

На вечірньому апелі того дня провадилась чергова перетасовка в’язнів. Як же хвилювалися хлопці й потерпали, щоб їх не зачепило це лихо! Воно таки зачепило їх, але як! Це справді була величезна радість. По-перше, їх не розлучили, обоє вони потрапили в дванадцятий блок! По-друге, дванадцятий блок стоїть метрів за п’ятдесят від тринадцятого, а тому тепер їм не доведеться, ризикуючи кожного разу, бігати через увесь табір. А по-третє, вони будуть тепер разом з Петром, якого треба підготувати до втечі. На щастя, перетасовування в’язнів не зачепило Петра, і він залишився на своєму місці. їм повезло так, що навіть важко було в це повірити.

Після апелю вони на радощах здушили в обіймах Петра і зайняли місце на нарах поруч із ним — якраз біля дверей барака...

Працювали тепер і вдень, і вночі. Щовечора після відбою Володя і Жора чекали, поки заснуть змучені в’язні, і Петро також, тихенько знімали з ніг гольцшуги і босоніж бігли в сусідній, тринадцятий, до чехів, де знову впрягалися в роботу. Прагнучи якнайскоріше вирватися на волю, побратими майже не дозволяли собі відпочинку. Дні мішалися з ночами. Падали з ніг від утоми й одразу ж засинали. Але сон був короткий, тривожний і чутливий, як відпочинок змученого птаха, що летить у далекий вирій і вмудряється па льоту, над безоднею моря, виключатися на короткий проміжок часу, щоб хоч трішки перепочити. Настороженість не полишала навіть уві сні, Та й спали не більше двох годин — раз чи два на добу, по черзі. Найчастіше засинали в тунелі, вибившись із сил. Але там не вистачало кисню, і того, хто заснув, витягали з підземної нори на поверхню. На повітрі, проспавши з годину, люди самі оживали, прокидалися, як після наркозу, і знову лізли в тунель...

Володя ледве тримався на йогах, на змарніле обличчя Жори лягла печать нелюдської втоми.

— Як же бути з Еріхом? — питав Володя в хвилину відпочинку. — Невже більше не побачимося з ним? Хоча б попрощатися, подякувати...

— Ох, не кажи...— зітхнув Жора. — Мене завжди мучитиме совість, що не зміг по-людськи віддячити цій благородній людині. Він знайшов нам чехів, зробив мені зуби, ділився останнім шматком хліба. А ми и не навідуємося... Давай відпросимося в Карела хоча б на п’ять хвилин,— запропонував.

Так і зробили. Карел дозволив, але сказав, що найзручніше зробити це увечері, коли у таборі повно народу. І суворо попередив:

— Лише п’ять хвилин! І не розсюсюкувати, бо й стіни мають вуха, тим більше — в центральному блоці. Дасте йому трохи продуктів, пообіцяєте навідуватись, і все. Зрозуміло?

— Зрозуміло,— з полегшенням відповів Жора.

Проте ждати до вечора не довелося — зустріч з Еріхом відбулася значно раніше. Несподівано до них знову навідався Бруно, який, поверхово оглянувши барак і переконавшись, що роботи наближаються до завершення, наказав Карелу негайно піти до художника Еріха і там зняти мірку з портрета, над яким зараз працює художник.

— Спитай у нього, яка рамка потрібна, і щоб сьогодні ж вона була виготовлена. Це моє особисте замовлення. Ясно?

— Яволь, гер лагерельтестер! Зробимо якнайкраще! Я вам безмежно вдячний за увагу, за турботу, за цулягу, за інструмент, за все. Вам і лагерфюреру,— розщебетався Карел.

— Гаразд, робіть,— відтанув суворий староста,— а я доповім лагерфюрерові, що все йде нормально. — І вийшов з барака.

— Ахтунг! — гаркнув, як завжди, Карел.

Переконавшись, що Бруно справді пішов у есесмістечко, Карел, Володя і Жора гайнули до Еріха, влетіли в його комірчину.

— Боже ж мій милий, оце так зустріч! — зрадів Еріх. — А я якраз подумав, де ж мої хлопці, чому не заходять? Радий, дуже радий... Ну, сідайте, будь ласка. Чим нее вас пригостити? Хіба що чаєм...

— Еріх, дорогий, нічого не треба, ми не голодні, іще й вам дещо принесли. Ось хліб, маргарин, цукор, банка консервів, кілька пачок сигарет,— заметушився Жора.

— Так я ж некурящий,— збентежився Еріх.

— Тим краще. За сигарети дістанете все, що тільки треба.

— Ні, ні в якому разі! — запротестував Еріх і, стишивши голос, почав переконувати: — Зараз працюю на багатого замовника — сволота превеликий, але щось трохи дає. З голоду не помру. Ось гляньте: симпатичний мерзотник...

І тицьнув пальцем у мольберт, де на величезному підрамнику метра півтора заввишки було натягнуте і вже загрунтоване полотно з чіткими, виразними контурами майбутнього портрета.

— Бруно? — стиха запитав Карел.

— Так. Мерзотник найвищого гатунку і заплішений дурень: намагається бути схожим на Гітлера. Навіть на портреті хоче бути зображеним так само, як Адольф на відомій картині «Фюрер на параді» — на повний зріст, права рука на пряжці ремня. Оце ж і малюю. Для мене це — тяжка мука. Та що зробиш? Важко навіть сказати, кого ненавиджу більше — єфрейторчика чи майорчика.

— Якого майорчика? — не второпав Володя.

— Та Бруно ж. Хіба я вам не розказував? Він у минулому був штурмбанфюрером, тобто майором СС-військ. За походженням — із багатих німецьких дворян. Його батьки у Сілезії мали великий маєток, декілька копалень. А Бруно був пройдисвітом, волоцюгою і бабієм, якого світ не бачив. Вино, карти, красуні, кінні біга, адюльтери, дуелі... Каламутна хвиля нацизму підхопила його і зробила штурмбанфюрером. Навіть служив деякий час у гіммлерівському відомстві. Але, як і раніше, упадав за чужими жінками. Спіймали на гарячому, бійка, потім дуель. На дуелі застрелив такого ж, як і сам, штурмбанфюрера. Ледве врятувався від шибениці, яку замінили Освенцімом. Бруно був першим нумерованим в’язнем Освенціма: його освенцімський номер — одиниця. Врахувавши минулі «заслуги» цього «почесного» в’язня і соціальне становище його батьків, Гіммлер зробив Бруно першим старостою Аушвіца[20]. Проте там Бруно не ужився з Рудольфом Гессом[21]. Той недолюблював аристократів, бо сам колись був бідняком і довгий час наймитував у багатіїв, працюючи конюхом. Гесс відправив його в цей філіал, але не понизив у посаді, бо ж порушувати наказ Гіммлера стосовно Бруно Бронєвскі не насмілився. Зробив це хитро, під пристойним приводом: послав «навести порядок у Явожницькому таборі». Отак Бруно опинився тут. Учора нажлуктився коньяку, з годину позував мені і варнякав про свое минуле, про свої заслуги та зв'язки. Воно мені байдуже. Але цікаво те, що незабаром Бруно сподівається знову одягти мундир штурмбанфюрера. Каже, що через величезні втрати на фронтах і пов’язаний з цим дефіцит есесівських кадрів Гіммлер помилує його, і він знову стане штурмбанфюрером, а можливо, навіть оберштурмбанфюрером. Ось яких фюрерчиків мені доводиться малювати,— пошепки розповідав Еріх. Глянувши на годинник, Карел розвів руками:

— Вибач, Еріх! На жаль, не маємо ні хвилини. Дякуємо за все. Давайте швиденько зміряємо, яких розмірів має бути портрет. І втовкмачте цьому фюрерчикові, що рама повинна бути масивною, простою і строгою, як портрет і оригінал,— мовляв, це відповідатиме сучасному націонал-соціалістському стилю.

— А для чого це потрібно? — здивувався Еріх.

— Для того, щоб цей бовдур не примусив нас робити йому раму з різними завитушками. Інкрустація — річ копітка і складна, а в нас немає часу. Відбухаємо йому масивну і просту, як труна, раму, ще й пофарбуємо її в чорний колір. От і все. Еріх засміявся.

— Гаразд, так і зробимо.

Ще не сіло за обрій сонце, а рамка для портрета була вже готова. Сам Бруно приперся ще раз, прискіпливо обдивився раму, але лишився задоволений. Наказав віднести раму художникові і пообіцяв за роботу два буханці хліба. Один із теслів відніс раму, а інший пішов до Вальтера по хліб. Наказ Бруно Вальтер виконав по-своєму: замість двох буханців дав десять.

Увечері Володя і Жора, як завжди, понесли Петрові продукти. Той уже чекав біля барака. Відійшли па безлюдне місце, сіли на землю, виклали харчі. Але цього разу Петро не накинувся на їжу, а, оглянувшись на всі боки, зненацька ошелешив хлопців:

— Спасибі вам, побратими! Ви врятували мене від загибелі, і я зобов’язаний вам життям. А тому прошу мені вірити... З ваших натяків я здогадався, що ви задумали втечу. І не заперечуйте, я знаю... Учора в бараці біля входу хтось вкрутив потужну лампочку, і в її світлі я помітив у вашому волоссі свіжу глину і тирсу. І я згадав, що бачив якось, як ви бігли в тринадцятий блок, де працюють чехи. А в усьому таборі ніде не знайдеш глини — скрізь лише пісок... Я одразу здогадався: ви разом з чехами риєте підкоп? Учора тільки не наважився вам про це сказати... Благаю вас: не кидайте мене, візьміть із собою! Хлопці пригнічено мовчали.

— Ти нікому про це не бовкнув? — нарешті спитав Жора.

— Та краще повіситися, ніж виказати своїх рятівників! — схвильовано відповів Петро.

— Ось що, Петре, нікому ні звуку! Інакше...

— Могила! — заприсягся Петро, стукнувши кулаком себе в груди.

Хвилин через п’ять Володя і Жора доповідали Карелу про розмову з Петром. Карел спокійно сприйняв їхнє повідомлення:

— Думаю, Петро не підведе. А стосовно глини і тирси — ми, звичайно, тюхтії: захоплюємось, втрачаємо пильність. Та що поробиш, коли по сім разів на день доводиться оголошувати тривогу... За всім не вгледиш. Ну, нічого, лишилося відмучитись одну ніч і один день. До початку операції лише одна доба... Завтра приведете Петра сюди...

22

І ось настав жаданий день «зет» — 28 вересня 1943 року. Він випав на вівторок. Вранці похолодало, але на небі не було ні хмаринки, після обіду стало навіть припікати. Радувало й те, що ночі стояли безмісячні, темні. Здавалося, сама природа допомагає сміливцям.

А вони вже закінчували усі приготування. Запасені сухарі розфасовані по невеличких пакетах, які могли поміститися в кишенях. З трьох мішків зшито шість рюкзаків — по три на кожну групу. В рюкзаки покладено медикаменти, саморобні бинти, вірьовки, шпагат, запас солі, консерви, кілька пачок маргарину. Крім того, кожний матиме при собі два індивідуальні перев’язувальні пакети. Бинти зроблені з порізаних простирадл, але все ж таки це бинти. В останні хвилини будуть наточені стамески — це теж зброя, і вона діятиме в руках сміливців,— Володя в цьому не сумнівався,— безвідмовно.

Отже, до вечора треба закінчити обладнання барака, бо ж начальство обов’язково перевірить, чи виконано наказ. А вночі тунель вивести на поверхню. Затим — сама операція: по черзі вибратися через тунель на поверхню, за дріт і есесівські вежі, а потім по-пластунськи тихо відповзти метрів на двісті. Далі — босоніж бігти в ліс, і вже там розділитися па дві групи. До світанку необхідно подолати якнайбільшу відстань в напрямку Східних Бескидів — скільки вистачить сил. Отака була програма дій.

В обід знову одержали цулягу. Їли зосереджено, мовчки. Деякий час у бараці панувала гнітюча тиша, і, щоб розвіяти її, Карел попросив Жору заспівати. І Жора тихо заспівав пісню, яку так любили чехи, яка нагадувала їм про уярмлену батьківщину:

Затамувавши подих, вслухалися чехи в рідну пісню, як у голос вітчизни. На обличчях — горе і радість, гордість і біль. А пісня лине тихо, чисто, виразно в глухій порожнечі величезного барака й немовби оновлює побратимів світлою надією. Здавалося, та пісня несподівано прилетіла з-за колючого дроту, із давнього мирного життя, з далеких просторів рідної землі, знайшла тут, у таборі смерті, своїх знедолених синів і втішає їх, голубить любов’ю і ласкою...

— Спасибі, Георг, спасибі від усіх нас! — розчулено мовив Карел, по-батьківськи пригорнувши Жору.

— Спасибі й вам, друзі, за братерську підтримку,— вдячно потиснув йому руку Жора.

— А зараз, товариші, за роботу! — уже діловито розпорядився Карел.

Працювали як ніколи і водночас із тривогою чекали візиту ненависного Бруно, який мав перевірити і прийняти роботу. Та й чи є на світі люди, які змогли б не хвилюватися в такій ситуації? Дивлячись на змучені, стурбовані й зосереджені обличчя побратимів, Володя відчував щемну жалість до них: як змучилися всі... Та все ж щастя, воля так близько, поруч — і кожен ще з більшим шаленством накидався на роботу...

Лагерельтестер Бруно після обіду мав звичку години зо дві відпочити, потім освіжитися під душем, і тільки після цього з набундюченим виглядом обходив табір. Робив це двічі на день: вранці, після розводу арбайтскоманд, і в другій половині дня. Знаючи це, чеські спостерігачі пильнували появу Бруно; були впевнені, що той неодмінно загляне й сюди. І справді, о четвертій годині дня Бруно вийшов із своєї резиденції і одразу ж попрямував до тринадцятого блоку: сьогодні закінчувався строк, визначений ним для теслярської бригади.

Сигнал подали вчасно. Усі встигли переодягтися, вмитися і хутко розсипалися по бараку, загупали молотками, завищали дрелями та пилками. Замелькали лопати — і в повітрі повисла хмара пилу, тирси. Це — «пилова завіса», щоб начальству не дуже хотілося тут затримуватись.

І ось на порозі Бруно. Він, як завжди, акуратно поголений, чепуристий у своєму ретельно випрасуваному чорному мундирі й до блиску начищених лакованих чоботях. В руці — незмінний шкіряний нагай. Після громового «ахтунга» Карел почав доповідати:

До дванадцятої години ночі усі роботи в бараці будуть закінчені. До першої години ночі тут буде прибрано, сміття зсиплемо в паперові мішки. А завтра можемо розпочати роботу на псарні.

— Гаразд,— кивнув Бруно. — Але після вранішнього апелю сміття віднести на смітник, свої постелі — назад у центральний блок, а інструменти — на склад! Поснідаєте і чекатимете виклику.

— Яволь! — гаркнув Карел, пожираючи очима начальство.

Бруно навіть не виявив бажання обдивитися барак і перевірити якість роботи. Він звик наказувати, знаючи, що ніхто не насмілиться порушити наказ, адже порушників карали на горло.

І знову — шалена робота. Ніхто з начальства більше не турбував їх. З настанням темряви в табір повернулися арбайтскоманди і, як завжди в такі часи, табір перетворився на розворушений людський мурашник. Карел покликав Володю й Жору, наказав їм добре повечеряти перед важкою дорогою, дав кілька бутербродів з маргарином і пляшку кави для Петра.

— Нагодуйте земляка і поговоріть з ним. Але ніяких розпатякувань! Тільки запитаєте: згоден чи ні. Якщо згоден, після відбою, коли всі в бараці заснуть, босоніж прибіжите сюди, але так, щоб есесівці на вежах вас не помітили. Якщо раптом вас освітять прожектором і крикнуть «хальт!» — не здумайте тікати. Навпаки, зупиніться, зніміть шапки і голосно відрапортуйте, що ви — теслі і за наказом лагерфюрера ідете в тринадцятий блок на нічну зміну, щоб закінчити термінову роботу, яку вранці буде приймати сам лагерфюрер. Я теж вийду вам назустріч з пов’язкою капо. Це переконає есесівців, адже вони бачать, що в бараці вдень і вночі кипить робота. І все ж таки бажано не попадатися. Ну, як кажуть, з богом!

Хлопці пішли шукати Петра.

В цей час біля кухні зчинився гвалт, пролунало кілька пострілів. Дикі лайки і крик, розпачливі зойки... Неймовірний шарварок свідчив про те, що там — облава. Мабуть, хтось із в’язнів, а може, ціла група вчинили спробу щось украсти і «погоріли».

Володя з Жорою з тривогою чекали Петра, а його все не було. Нарешті біля кухні все стихло, звідти розходилися по своїх бараках капо. Навіть у темряві їх легко було розрізнити по жовтих пов’язках і киях, з якими вони ніколи не розлучалися.

Кількох убитих в’язнів потягли до трупарні. А один, покалічений, повз до дванадцятого блоку. Охоплені тяжким передчуттям, Володя з Жорою кинулися йому на допомогу — із жахом побачили, що то Петро! Впізнавши товаришів, він заридав і знепритомнів...

Хлопці віднесли його до барака, поклали на землю. Володя лишився біля непритомного Петра, а Жора побіг доповісти Карелу про нещастя. Повернувся швидко, і не сам, а з Янушем Кемпкою. Той приніс медикаменти й ліхтарик. Сяк-так привів Петра до тями, роздягнув його й почав обдивлятися рани, присвічуючи ліхтариком. Хлопці ж, знявши куртки, прикривали від сторонніх те, що робив Януш. А він обробляв рани йодом, заклеював їх лейкопластирем, накладав тугі пов’язки.

Петро увесь був закривавлений. Перебиті м’язи рук і ніг жахливо роздулися, в багатьох місцях розсічена шкіра. Він уже не міг ворухнути ні руками, ні ногами, поки що неясно було, чи хоч цілі кістки. Лице теж закривавлене, страшенно розпухло. Зуби вибиті, на голові рани. Ні про яку втечу Петро вже не міг і мріяти...

— Петре, ми не залишимо тебе, нестимемо на руках... Єдиний шанс! Більше його ніколи не буде... Ти розумієш?..— мало не плачучи, говорив Володя.

— Спасибі,— простогнав Петро. — Проривайтесь без мене і... хай вам щастить! А мені, видно, не судилося...

На нього ледве натягли одежу й лишили лежати на землі до апелю. Тим часом Януш збігав до чехів і, повернувшись, сказав, що вони готові взяти Петра з собою, нести на руках...

— Ні, ні, я не згоден. Просто не маю права. І ви — теж,— сказав Петро кволо, але твердо.

Януш довго мовчав, розмірковуючи, потім дістав з торби десяток пачок сигарет і буханець хліба.

— Сигарети віддаси штубовому й попросиш зарахувати тебе прибиральником. Головне — аби тебе залишили в блоці. Якось, може, відлежишся — організм у тебе міцний. Впадати у відчай не треба. Штубовий у вас якраз не звірюка, та й цигарки свою справу зроблять... Ну, прощай.

— Прощайте. Дякую. Хай вам щастить,— тихо сказав Петро.

Януш пішов.

Біля Петра лишилися Володя і Жора. Скоро мав початися апель.

— Як же це сталось? — у розпачі питає Володя.

Петро, шамкаючи закривавленим беззубим ротом, розповідає:

— Випадково зустрів хлопця, з яким подружився давно, ще до Освенціма, в тюрмі. Миколою звати. Розговорились. Виявилось, що він у четвертому блоці. Я вирішив трохи провести його. Йшли повз кухню. А там у цей час десятків зо два капо одержували продукти. Скориставшись шарварком, двоє в’язнів проникли просто в роздаточний зал, поцупили бачок з картоплею й кинулися тікати. Причому побігли прямо на нас. На ганок вискочив п’яний кюхефюрер і давай стріляти. Убив обох, попадали бідолахи, картопля розсипалася по землі... А той стріляє. І тут падає мій Микола — куля влучила йому в голову. Кров як бризне! Упало ще кілька чоловік... Я кинувся бігти — і напоровся на Зеппа та ще кількох капо. Накинулися на мене з киями та як почали молотити... В цей час інші в’язні хапають картоплю, розбігаються хто куди. Капо — за ними! А я поповз до свого блоку...

Заревіла сирена. Апель! Хлопці підняли Петра і, обхопивши під пахви з двох боків, поставили в стрій всередину колони, та так і простояли з ним до кінця апелю, підтримуючи, щоб.,не впав. А потім віднесли й поклали на нари. До відбою лежали мовчки. На серці у кожного — важкий камінь: свобода поруч, а тут помирає друг.

Знову реве довга сирена — відбій! Зразу ж усе завмирає, табір поринає в тяжкий сон. У бараці не сплять тільки троє.

— Прощай, Петре...— шепоче Володя.

— Прощайте...

Володя з Жорою, взявши в руки свої дерев’янки, тихенько злазять з нар і, затамувавши подих, відчиняють двері. Скрип незмащених завісів різонув по серцю ножем. Нараз здалося, що цей ненависний скрип чують усі вартові на вежах. Хлопці завмерли, напружено прислухаючись. Над табором залягла тривожна, глибока, чорна ніч. Це була та ніч, про яку вони так довго мріяли. Вона зачаїлась, як смерть. І хоча Володя й не вірив у прикмети, однак несподіване нещастя з Петром сприйняв як лиху ознаку. Тому й почувався кепсько, невпевнено. В серце заповзав підступний сумнів. Мліли руки й ноги, голова — мов свинцем налита...

У тринадцятому горіло світло. Хтось забивав цвяхи, хтось тесав рубанком, гуркотіли якісь дошки. І повискувало точило — заточують стамески! Ці звуки і заспокоювали, відволікаючи від важких думок, і водночас хвилювали, нагадуючи, що минають останні приготування, як перед боєм.

Хлопці, як тіні, переметнулися до сусіднього барака. Есесівці на вежах нічого не помітили, а чеські спостерігачі, які стояли біля свого барака у темряві, добре бачили товаришів. Безвідмовно діяв світловий ефект, про який не раз говорив Володя.

Карел виліз із тунелю мокрий від поту, забруднений, у глині. В руці — рулетка. Обвів усіх довгим, уважним поглядом.

— Сідайте, друзі, в тісненький гурт. Так, чудово. Двадцять вісім плюс двоє на посту — тридцять. Почнемо останню нашу нараду...

Обличчя Карела світилося суворою урочистістю. Говорив він дуже тихо, але кожне його слово закарбовувалось в свідомості бранців.

Довжина тунелю — сімдесят метрів. Достатня. Через чверть години пробиватимемо лаз нагору. — Це ще метрів дев’ять. Таким чином, точка виходу на поверхню буде приблизно метрів за п’ятдесят від колючого дроту. Цього досить, щоб непомітно для вартових вислизнути з тунелю і сховатися в лісі. Направляючим буде Кемпка, замикаючим — я. Як командир я повинен останнім покинути цей барак. Метрів сто будемо повзти по-пластунськи, потім я дам команду бігти до лісу. Головне — робити все швидко, але не зчиняти шуму. Дорогі друзі! Серед нас є двоє комуністів — я і Януш Кемпка. Ми вдячні вам за довір’я, за те, що вибрали нас своїми командирами. Постараємось виправдати довір’я. А зараз ось що: вважайте, через годину ми опинимося в бойовій обстановці, де радитись уже не буде часу. Там наказ командира — єдиний закон, його треба виконувати беззаперечно і блискавично. Отже, залізна військова дисципліна! Ніщо, навіть загроза смерті, не може змусити кинути пораненого товариша на полі бою. Гинь сам, але товариша виручай! Це також для нас священний закон. За боягузтво, малодушність, недисциплінованість і панікерство будемо карати нещадно. Цього вимагає саме життя, наша боротьба, наша справа, на яку ми пішли добровільно й свідомо.

Карел висловлював те, про що думав кожен. Командир хвилювався, потрібні слова не зразу відшукувалися, але він знаходив їх і кидав у цю напружену тишу, просто в серця побратимів. Здебільшого це були молоді люди, змучені важкими стражданнями, страшною каторгою. Але ж скільки сили і волі зберегли вони, виношуючи в серцях палку мрію про збройну боротьбу з ненависним фашизмом! Можна було не сумніватися: ніхто не злякається, виконуючи завдання, а якщо станеться лихо, ніхто не здригнеться під пострілом ката і не заплаче під шибеницею. Кожен був упевнений в собі і в товаришах.

— У нас усе готово,— по хвилі мовчання мовив Карел. — Стамески розібрати, заткнути за пояс з правого боку за спиною, щоб не заважали повзти. Ковдри скатайте в скатки, зв’яжіть кожну шпагатом. Черевики — за пазуху. Януш зараз роздасть продовольчі й перев’язувальні пакети і речові мішки. Всі опускаєтесь в тунель. Януш, Франтек і Юрек починають пробивати лаз. Вийнятий грунт розсипати по всьому тунелю. На поверхні залишається п’ятеро: я, Счастний, Гнєха, Орлятко і Георгій. Я буду ось тут, коло ляди. Счастний, Гнєха, Орлятко і Георгій зараз змінять наших вартових і до кінця стоятимуть на постах.

Всі одразу ж заворушилися, але робили все спокійно, по-діловому, без метушні. Карел проводжав їх суворим поглядом. А коли опустився в тунель останній, повернувся лицем до чотирьох, що залишилися біля нього. Посмішка зігнала з його лиця усю суворість, сірі очі втратили холодний сталевий блиск, потепліли.

— У тебе, Георгій, найкращий слух, а ти, Орлятко, найвезучіший. Вам довіряємо головний пост на правому розі барака. Стежитимете за місцевістю в тому напрямку, куди веде тунель, і особливо — за двома найближчими вежами. Про все підозріле доповідати мені. Счастний і Гнєха, стаєте на пост на лівому розі барака. Стежитимете за вежами ліворуч і за всією східною стороною табору. Доповідати про все, що викличе у вас яку-небудь підозру. Вартові на вежах змінюватимуться о третій годині. Це ви знаєте. А зараз маємо десять хвилин на першу. Єдине, що мене турбує, це обхід патрулів. Ці не завжди точно проходять на нашій дільниці. Якщо пройдуть без зупинки — то все нормально, а якщо чомусь зупиняться, це вже гірше. Але в кожному випадку про появу патрулів доповідайте мені. Вони проходять довкола табору на відстані 20—ЗО метрів від дроту і обов’язково перекликаються з кожним вартовим. Отже, ви почуєте їх здалеку.

— Карел, дорогий, невже ми покинемо Петра? — розпачливо спитав Володя.

Хвилину тривало гнітюче, важке мовчання. Зараз це було найболючіше питання, яке необхідно вирішити негайно.

— Не покинемо! — твердо сказав Карел. — В останню хвилину, коли проб’ємо вихід на поверхню, ви удвох, Орлятко і Георг, кинетеся у дванадцятий блок і заберете Петра. Я буду вас чекати.

Карел розвів їх на пости. Володя з Жорою раділи, що в ці вирішальні хвилини їм довірили найвідповідальніший пост. Вони були схвильовані так, як буває під час виконання небезпечного бойового завдання. Напружено й чітко працював мозок, загострилися зір і слух.

23

Ніч була розкрита, як чорна паща. Лише вгорі темінь була прорвана кількома крихітними, ледь помітними мерехтливими зірочками. Скрізь владарювала холодна мертва тиша — чутлива, напружена, вичікуюча і оманлива. Так буває в осінню пору уночі на закинутому цвинтарі. Навіть есесівці перестали топтатись на вежах і шарудіти, ніби боячись порушити цю незвичайну тишу.

І раптом ніч прорізали якісь гортанні вигуки. То двоє патрульних есесівців з автоматами в руках розпочали нічний обхід довкола табору, перегукуючись із вартовими коло кожної вежі.

Жора одразу ж збігав до Карела, доповів і одержав наказ посилити спостереження за патрулем і вартовими, прислухаючись до їхніх розмов.

Тим часом патруль наближався. Невдовзі хлопці почули кроки, приглушені голоси.

Один з патрульних спіткнувся, брутально вилаявся, проклинаючи усіх святих.

— Обережніше, Отто, тут багато пеньків.

— Чорти б їх забрати! Ніби нікому викорчувати — стільки гефтлінгів... І куди тільки дивиться начальство?

— Начальство тут не ходить, Отто, а ходимо ми з тобою.

— А звісно. Не завадило б присвітити ліхтариком.

— Не можна — ліхтарик демаскує.

— Яка нісенітниця! Просто безглуздя! А табірна смуга освітлення не демаскує? її можна побачити з відстані ста кілометрів!

— То нас не обходить. Наш обов’язок — виконувати інструкцію.

— Нема такої інструкції, яка б не порушувалась. Ось ми розмовляємо, а по інструкції...

— Тому давай краще замовкнемо. Але спершу обійдемо ці кляті пеньки. Здається, праворуч їх менше. І взагалі — чому ми тиснемось до світлової смуги? Адже тут тільки осліплює. Треба йти там, де темно, тоді бачитимеш, що у тебе під ногами, а тебе не побачать партизани, якщо вони де-небудь бродять.

— Тю, цього нам тільки не вистачало. Слава богу, вони сюди ще не потикалися...

Патрульні виявилися на диво говіркими. Вони почали віддалятися якраз у тому напрямку, де був прокладений тунель.

Хлопці розхвилювалися: доповісти, негайно!

Жора кинувся в барак і за хвилину повернувся з Карелом. Усі троє напружено вдивлялися в темінь, але не могли нічого розгледіти, бо їх і патрульних розділяла сліпуча смуга освітлення, яка зараз однаково заважала і патрульним, і втікачам. Вони чули тільки приглушені відстанню голоси патрульних і визначили, що ті тепер якраз там, де" пробивається лаз на поверхню. Володя це відчув інтуїтивно. Серце ударило важко і дзвінко, і здалося, від цього удару задзвеніла тиша.

Есесівець, під яким зненацька провалилась земля, закричав з переляку, як на пожежі:

— Отто, пастка! Стріляй, бий тривогу!

Володі на мить здалося, що цей крик почула вся Німеччина. Він завмер, відчуваючи, як щось важке розпирає його зсередини, як заливає свідомість тягучий, нестерпний туман відчаю. Мозок відмовлявся вірити в катастрофу, хоча було очевидно, що вона вже сталася: адже голос есесівця пролупав з-під землі. Мабуть, він зовсім провалився під землю, наступивши на те місце, де в цей час під землею закінчували рити вихід на поверхню.

На місці обвалу пролунала довга автоматна черга — і майже водночас на найближчій вежі спалахнув прожектор. Його сліпучий меч, розпанахавши пітьму і кресонувши по всій території табору, блискавично метнувся туди, до патрульних. І хлопці із своєї засідки побачили, як із земляної вирви вискочив переляканий есесівець, як дав довгу чергу з автомата у цю ж таки вирву, а його напарник заходився строчити в бік лісу — навмання, з переляку. Обидва репетували: «Тривога! Партизани!» У сліпучому світлі прожектора матово виблискували автомати в їхніх руках.

Спалахнули прожектори на всіх інших вежах, і громохко затріщали кулеметні черги. У Володі здригнулося серце, по всьому тілу розлилася слабість. У свідомості пронеслась безглузда думка: знову відкрити завалений лаз і прориватись до лісу! Будуть стріляти в спину — нехай! Смерть не страшна. За ці короткі секунди побратими пережили все — страх, смерть, відчай і подвиг.

Володя схопив руку Карела, шукаючи захисту і відчуваючи, як холоне рука, яку він стиснув до болю. А Карел у відчаї скреготів зубами.

— Загинуло все! — нарешті простогнав він з невимовним болем.

Сліпучо-білі мечі прожекторів нишпорили довкола табору, обмацуючи землю, а тут, у таборі, стало ще темніше. Це була помилка вартових, і нею скористалися побратими.

Спершу Карел стояв нерухомо, паралізований страшною і непоправною катастрофою. На ньому, як на командирові усього загону, лежала відповідальність за життя тридцяти чоловік. У його свідомості ураганом пронеслись думки про війну, про страждання мільйонів людей, про смертельний двобій з фашизмом і про неминучість перемоги над ним. А ще згустком болючої ніжності промайнув образ старенької матері, діточок і дружини... Він встиг подумати про все — і навіть про сьогоднішню фатальну помилку, яка привела до катастрофи. Адже треба було припинити усі підземні роботи, поки не закінчиться обхід патрулів. Та чи ж можливо передбачити неймовірну випадковість? Зобов’язаний був передбачити! А тепер загинуло все... У цю трагічну хвилину мозок Карела виконав титанічну роботу, намагаючись розв’язати безліч нерозв’язних питань. Зараз його думка билась над єдиним питанням: що можна ще встигнути зробити?

І тут він відчув судорожне стискання гарячих Орляткових рук. І Карела осяяла щаслива думка: «Є шанс врятувати цих юнаків!» Різко повернувся до них:

— Є один-єдиний шанс врятуватися вам двом. Ніхто не знає, що ви працювали з нами. А ми вас не викажемо. Поки почнеться облава, я встигну переговорити з хлопцями. Ми мужньо приймемо смерть. А ви тікайте в свій блок. Прощайте!

Він вихопив з-за поясів у Володі й Жори стамески - кинджали, кинув їх у вигрібну яму з нечистотами. Але хлопці не зрушилися з місця.

— Бігом! — суворо наказав він.

— Ми будемо з вами до кінця,— заперечив Жора.

— Це наказ! Виконуйте! — ще суворіше крикнув Карел — у голосі його звучав метал.

Хлопці нерішуче тупцювали на місці, але Карел щосили штовхнув обох у спини, і вони побігли до свого барака.

— А де ж гольцшуги? Ця думка обпекла мозок, бо від наявності довбанок тепер залежало їхнє життя. Нарешті пригадали, що залишили свої дерев’янки тут же, біля дверей, коли бігли до чехів. Схопилися з нар і — знову за двері. Гольцшуги знайшлися. Взувши їх, хлопці впали на нари.

Моторошно завили сирени: тривога! Барак прокинувся. Стрілянина, як це не дивно, майже нікого не розбудила, а сирена усіх підняла на ноги. Сонні в’язні злазили з нар і за звичкою виходили на майданчик шикуватися. Та прибіг напівголий блоковий, загнав усіх у барак, наказав лягати на нари й не ворушитись: «Це повітряна тривога! Блокшпера!» Й запер двері. А в’язням цього тільки й треба — лягли досипати. У бараці було темно, як у забитій домовині. Не спали лише троє.

— Зірвалось? — пошепки спитав Петро.

— Ага. Тільки про це — ні звуку! — відповів Володя.

Утрьох почали радитись, що робити з сигаретами: усього мали дванадцять пачок. Залишати при собі таку кількість — небезпечний ризик, бо ж скоро почнеться загальна облава і, безсумнівно, тотальний обшук усіх в’язнів табору. Але ж і викинути таке казкове багатство не можна, бо ж чим відкупишся від арбайтскоманди, як врятуєш Петра? Потрібна валюта, а сигарети у таборі — найдорожча валюта. Без неї Петрові не вижити... Втім, викинути ніколи не пізно, адже обшукати двадцять п’ять тисяч чоловік не так-то просто. У такому сум’ятті сигарети можна підкинути непомітно під нари, під ноги, й за секунду з них нічого не залишиться, якщо по них пройдуться тисячі пар колодок, або затоптати в пісок, або віддати штубовому. Отож вирішили залишити при собі, розділивши порівну — по чотири пачки кожному. Так легше сховати й зберегти, та й простіше буде позбутися їх при необхідності...

Минуло ще з чверть години. Есесівський гарнізон, піднятий по тривозі, залізним кільцем оточив табір, почав прочісувати довколишню місцевість. У повітрі повисли освітлювальні ракети, і в таборі стало видно як удень. А сліпучо-білі мечі прожекторів металися довкруж, обмацуючи кожний горбочок, кожний кущик. У Явожницькому лісі зчинилася шалена стрілянина, самими ж есесівцями було вбито і поранено кілька патрульних. Перелякане воїнство з черепами в петлицях мундирів з самого початку пішло хибним шляхом. Магічне слово «партизани», злетівши з язика того, що провалився, зчинило фурор, і тому патронів не шкодували. Минуло чимало часу, поки есесівське начальство зрозуміло свою помилку і вирішило нарешті взятися за сам табір, грунтовно розслідувати причину загадкового обвалу, що стався за межами табору.

О третій годині ночі сотні озброєних до зубів есесівців увірвалися в табір і оточили тринадцятий блок. Чехи уже встигли знищити все, що треба було знищити, починаючи в карти, диво-ліхтарика, медикаментів, сигарет і кінчаючи запасними робами. Усе це було вкинуто у вигрібну яму з нечистотами. Чехи встигли домовитись про те, як поводитись під час арешту, па допитах. Вони палко вірили, що Орлятку і Жорі пощастить врятуватися, радянські юнаки були тепер для приречених живою ниткою, яка протягнеться в майбуття. Побратими розуміли, що есесівці страчуватимуть їх перед строєм тисяч в’язнів, отже, свідками їхнього подвигу стануть двадцять п’ять тисяч чоловік — громадяни з усіх країн Європи. А чимало з них таки дійдуть до Перемоги і розкажуть у своїх країнах про все бачене й пережите, і жива пам’ять людська про полеглих не вмре, не загине, не згасне, не вивітриться з свідомості ні сивих ветеранів, ні молодих поколінь, служитиме благородній справі боротьби проти насильства і зла. І це було для них єдиною моральною втіхою.

Вони мали сокири і стамески-кинджали, але вирішили не пускати в хід цю зброю під час арешту, щоб не викликати масової кривавої розправи над тисячами безневинних в’язнів. І тому, коли озвірілі есесівці з автоматами в руках влетіли в тринадцятий барак, сподіваючись на відчайдушний опір, Карел спокійно, з убивчим сарказмом сказав: «Не хвилюйтесь, панове, ми вирішили утриматись від різанини». Ошелешені есесівці зв’язали їм за спиною руки й почали виводити з барака, але щойно прибулий лагерфюрер наказав: «Кожному чехові по черзі розв’язати руки і, засунувши усі десять пальців у щілину між косяком та дверима, поламати пальці, після чого знову зв’язати руки за спиною. Для профілактики, щоб ці жевжики вже не змогли нічого зробити своїми «золотими» руками. А потім ми з ними ще поговоримо по щирості...» Невдовзі усі двері, одвірки й поріг у цьому бараці були :забризкані кров’ю...

Потім їх, покалічених і закривавлених, із зв’язаними руками, погнали у есесівське містечко, а в таборі при світлі прожекторів почався серед ночі незвичайний апель. Перераховували десятки разів, а затим почалась перевірка номерів за списками. В’язні підходили до начальства і показували витатуйований на лівій руці номер. У списку біля номера ставилась позначка, після чого перевірений переходив на протилежний бік майданчика.

Гундертайнунддрайсікгундертайнундзехцік!

Володя здригнувся, як від пострілу, вийшов із строю і, холодіючи всім тілом, закачав рукав, підійшов до есесівського начальства, не бачачи нічого перед собою, неначе сліпий. Його відзначили в списках, і вже викликали інший номер, але Володя не зреагував на те, і лише удар києм, від якого задзвеніло у вухах і захиталася земля під ногами, привів його до тями. Немов уві сні, поплентався до гурту перевірених, все ще не розуміючи, чому його не затримали. Адже арештантська роба замащена глиною, а на долонях, ліктях і колінах страшні мозолі, вкриті кривавими струпами,— результат шістнадцятиденної роботи в тунелі. Йому здавалось, що есесівці бачать усе це і зразу ж схоплять підозрілого. Та ніхто не звернув на нього уваги, бо тисячі інших в’язнів теж були брудні, в корості і струпах, виразках і саднах, синяках, чиряках та інших болячках. За ним «проскочив» Жора. А Петро? Його помер значився аж у кінці списку. Він прийшов останнім. Не впав. Це здавалося неймовірним. На превеликий подив, обшук чомусь не влаштували, і в хлопців лишилося дванадцять пачок сигарет.

Біля кожного блоку в оточенні есесівців стояли живі квадрати в’язнів з непокритими головами — море голів! Тільки в тринадцятому бараці і довкола нього копошився есесівський мурашник. Туди погнали півтисячі в’язнів дорожно-будівельної команди, слюсарів, електриків. Спонукувані киями, вони швидко розібрали нари, зірвали підлогу. За якусь годину тунель був розкритий від початку до кінця і для всіх стало ясно: чехи готували втечу, яка не вдалася через фатальну випадковість...

Для хлопців тепер почалося виснажливе балансування над чорною безоднею. Шах, відчай, біль, тривога стискували серце кожного сталевими лещатами. Пригнічені нещастям і тяжкою скорботою, вони нагадували осиротілих дітей, що раптово втратили батька, сім’ю, віру в життя. Інколи, упавши на нари, зціпивши зуби, вони беззвучно плакали. Непоправна катастрофа потрясла їх, залишила и душі кожного тяжку, невигойну рану. Найтяжче страждав Володя, і були хвилини, коли він уже впритул наблизився до межі, за якою — божевілля і смерть. В його свідомості з’явилися якісь провали: він не чув окриків і команд, часом не міг збагнути, що і як робити в тій чи іншій ситуації, траплялося, забував скинути шапку перед начальством, за що був не раз битий, але не відчував при цьому фізичного болю. Інколи йому здавалося, що все це — химерний сон, варто лише прокинутись — і воно щезне. А коли під час перевірок викликали його номер, він здригався, як від пострілу. Це зловісні симптоми...

Єдине, що ще в ньому жило, так це почуття обов’язку перед покаліченим Петром. Піклування про беззахисного і безпорадного друга повертали Володю до дійсності.

Прощаючись з Петром у день «зет», Януш Кемика дав покаліченому хлопцеві не тільки сигарети, а й цінну і точну інформацію стосовно штубового. І справді, штубовий дванадцятого блоку поляк Ягодзінський виявився людиною покладистою. А головне — він був запеклим курцем, і хлопці швидко знайшли з ним спільну мову. Усіх трьох він зробив позаштатними прибиральниками, давши такий інструктаж: з віником, совком і ганчірками залізти в найглухіший куток під нижній ярус нар і лежати там цілий день до повернення у табір арбайтскоманд. А в разі несподіваного нальоту есесівців робити вигляд, що прибирають під нарами. Хлопці, сховавшись у темному закутку й підклавши під голови ганчір’я, відлежувались цілими днями. Більше того, Ягодзінський давав їм щодня по мисці баланди. Цього було досить, щоб не померти з голоду, а Петрові — загоїти рани.

Так тривало цілих два тижні, поки не скоїлось нове нещастя: за ліберальне ставлення до в’язнів блоковий зняв Ягодзінського з посади й відправив поляка в штрафну команду па «перевиховання» до Зеппа, а той, познущавшись два дні з нової жертви, забив нещасного...

У таборі відбулось нове перетасовування в’язнів. За жорстокою іронією долі Петро потрапив до другого блоку, де колись гибіли Володя з Жорою, а двоє побратимів — у відбудований і щойно заселений тринадцятий блок.

Тут уже настелили нову підлогу, поставили на місце розібрані нари, а величезну траншею розритого тунелю — від барака за табірну огорожу — засипали землею, камінням і ретельно утрамбували. У бараці все було так, як і при чехах, навіть не встиг вивітритись запах соснових стружок, а довга смуга свіжоутрамбованої землі від барака за межі табору, на якій ще не встигла вирости трава, нагадувала про недавні події... Доля жорстоко глумилася з них: тепер хлопцям доведеться гибіти у цьому бараці, де знайома кожна дощечка. Краще б уже опинитися в чужому бараці чи в іншому таборі або й зовсім не жити...

Весь табір знав про те, що есесівці дверима ламали чехам пальці. Чув про це і Володя. І якась невідома сила тягла його, неначе магнітом, до цих дверей... Двері як двері. Колись Володя не раз стояв біля них з Карелом, Франтеком чи Янушем — спостерігали за табором. Він добре знав ці двері: діяла тюремна звичка запам’ятовувати деталі. І він пам’ятав кожну дошку, кожний цвях, щілину чи подряпину на цих дверях, де соснові дошки ще не встигли почорніти. Так, тут усе було знайоме до болю.

Те, що Володя побачив, змусило його схопитися за серце... Пази, стулки, шарніри, весь одвірок були забризкані кров’ю. Бурі плями засохлої і потемнілої крові навіки всмоктали соснові дошки.

— Що з тобою? — стривожився Жора. І, подивившись туди, куди прикипів Володин погляд, стиснув кулаки — аж затріщало в суглобах. — Запам’ятаємо це!— сказав тихо і потяг товариша від дверей.

Цієї ночі Володя не міг заснути — перед очима стояли темно-бурі плями крові... Він перебирав подумки своє коротке життя, у пам’яті спливали обривки якихось епізодів, подій, картин — і тут же гасли, губилися серед пожеж, шибениць, тюремних казематів, павутиння колючого дроту. І тільки живі добрі очі чеських побратимів яскраво поставали перед ним. Минув лише місяць, як вони познайомилися, а Володі здавалося, що разом з чехами він прожив велике життя. Немає більше чехів, немає їхнього командира Карела... Лишилася тільки в душі тяжка порожнеча і ниюча рана в серці...

Його мучило безсоння. А о четвертій ранку підйом. Скільки їх уже було й скільки буде! Хоча ні, буде, мабуть, уже небагато. Проклятий табір швидко висотує життєві соки: не встигнеш оглянутися, як уже й на фініші, а там — крематорій, вогонь, гіммельскоманда... Конвейєр страждань і смерті тут чітко налагоджений. А крім цього, є ще й гестапо. Може, все ж краще кинутися на дріт, як Кость Соснін?.. Тільки хіба ж для цього боролися і страждали чеські брати? І хіба для цього ти страждав так довго і стільки вже витерпів? До біса капітуляцію! Боротися до останнього!