Яр

І. Білик: Таїна давнини і трагізм сучасності

Здавна побутує думка, що життя людини може слугувати основою літературного твору. Звичайно, життя видатних особистостей може «витворити» цікавий великий роман, але, крім суто буттєвого, є ще внутрішнє, духовне життя людини, яке не помітне стороннім, і воно завжди цікавіше, ніж видиме. Особливу цікавість викликає життя людей творчих професій, тому що тут виникає унікальний аспект спостереження — своїм власним життям починають жити також їхні мистецькі витвори: прозові, поетичні твори, картини, архітектурні споруди. Нерідко зустрічаються наукові роботи, де досліджуються долі мистецьких творів, які після народження ніби пішли «в автономне плавання», як діти, до яких батько-творець, здається, і стосунку вже не мав, бо вони почали жити власним життям.

І нам важливо тут розповісти не лише про Івана Білика, «нетипового українського радянського письменника», як говорили ще недавно, але й зробити своєрідну подорож лабіринтами його творчості, яка вимагає вдумливого неквапливого огляду, оскільки його доробок — то непересічне явище українського письменства.

Іван Іванович Білик народився 1 березня 1930 р. у смт. Градизьк Полтавської області в селянській родині. Батько загинув ще до його народження, а під час голодомору померли дід і баба, старша сестра. Утікаючи від голоду, переїхали до Кам'янського (нині м. Дніпродзержинськ), де на роботу приймали без жодних документів, бо потрібна була робоча сила. У маленькій кімнатці мешкало вісім чоловік. Тітка почала брати малого Івана в образотворчу студію, щось у нього вже й виходило, можливо, це було спадкове — прадід був відомим у тих краях богомазом. Але юнак вибрав інший шлях — після закінчення середньої школи І. Білик працював учителем у сільських школах, у 1956 р. вступив на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

За роки навчання блискуче вивчив найважчу серед слов'янських мов — болгарську, почав перекладати художні твори. Нині ми маємо майже три десятки повістей і романів, перекладених професійно.

Закінчивши в 1961 р. університет, І. Білик працював у республіканських газетах, у «Літературній Україні», журналі «Всесвіт». У 1968 р. вийшов його роман «Танго» про українську еміграцію в Америці. Це типовий пригодницький твір, де автор, показавши життя трьох поколінь української еміграції, весь час акцентує на почутті, котре було головним для всіх, хто виїхав через будь-яку причину. Це — ностальгія.

Коли читаєш якийсь художній твір, хочеться дізнатися більше про автора, про те, як він пише, особливо ж про лише йому притаманні таємниці творчості, про що блискуче повідав у «Алхімії слова» Я. Парандовський та в «Золотій троянді» К. Паустовський. Так от, І. Білик перед написанням твору все продумує: сюжет кожного розділу, персонажі (головні), психологічну і мовну характеристику героїв. І пишеться твір з кінця літа і до наступного літа, щодня.

Як приходять до прозаїків теми творів, кожен з них міг би розповісти свою історію. А от тема роману «Меч Арея» буквально впала І. Білику на голову в бібліотеці Спілки письменників. Це була тоненька книжечка Олександра Вельтмана «Аттила і Русь IV-V століть», видана у 1858 р. Вона стала поштовхом до написання роману, який витримав у нас і за кордоном п'ятнадцять (!) перевидань. Сучасник О. Пушкіна О. Вельтман писав, що Аттила був не диким сином степу, не вождем кочових племен, а «великим руським князем». Ні Л. Гумильов, ні М. Грушевський не вірили в «слов'янськість» Аттили, хоч український історик зауважував про деякі ознаки, які вказували на слов'янські елементи в державі Аттили. Ця держава мала територію від Рейну до Кавказу і від Дунаю до Балтики.

Є і сучасні праці на цю тематику, одна з них Є. Гороховського «Аттила — бич Божий: історична особа чи культурологічний феномен» (Хроніка-2000. — К., 1996), де автор пише про роботу О. Вельтмана не як про наукове дослідження, а як про культурно-історичну пам'ятку ідеології слов'янофільства. Наша українська література про гуннів також велика: від роботи І. Франка «Походження Аттили», праць О. Пріцака, особливо ж досліджень «Культура і мова гунів», «Титул Аттила» до останнього — контроверсійного дослідження І. Калинець «Гуни — нащадки Ізраїля» (Дзвін. — 1997. — № 8).

Писався цей роман у 1970 р., у час, коли тиск ідеологічного пресу ставав усе сильнішим. А в час виходу роману «Меч Арея» в 1972 р. прокотилася друга після 1965 р. хвиля арештів.

Виходячи зі слів Григора Тютюнника: «Літературі, як яблуньці — погода потрібна», треба зауважити, що І. Білик видав свій роман у страшну негоду. І йшов він не легко — у закритій рецензії П. Толочко знищив його. Але автор написав післямову «Аксіоми недоведених традицій» і роман з'явився на світ. У книгарнях його побачив П. Толочко і написав у «Літературну Україну» рецензію «Всупереч правді історії». У статті О. Яковлева (того, що пізніше став «архітектором перебудови») «Проти антиісторизму» були різкі загальні слова про класовий підхід, але й наводився приклад — «Меч Арея»: «Іван Білик, прагнучи якнайбільше прославити міфічного князя Богдана Гатила, договорився до того, що оголосив, нібито під цим ім'ям виступав вождь гуннів Аттила». Роман можна було б і замовчати (а це було одним з видів критики), але ота післямова була страшнішою від самого твору.

Що ж, право на власну версію історії має кожен автор твору про сиву давнину. Можна лише посміхатися зараз, коли читаєш сучасні російські історичні романи: ніякого татаромонгольського іга не було, був союз Московської Русі зі Степом, а грізний Батий був їхній Батя... Тоді ж кожний відхід від ідеологічних канонів жорстоко карався. А ще коли цей відхід благословляє сам Костянтин Багрянородний, візантійський імператор, визначний історик: «Цей народ ми називаємо скіфами або Гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами». Отже, приймаючи концепцію І. Білика — «гуни — скіфи — слов'яни», ми продовжуємо нашу історію вглиб ще на 500 років, а портрети зображених на знайдених археологами вазах — то зображення наших предків, «наших дядьків, яких сотнями знайдеш у кожнім українськім селі» (І. Білик). А ідеологічних церберів допікало ще й те, що автор «штучно переніс зародження козацтва на тисячоліття раніше»[1], адже тема козацтва — це було тоді, у 1972 році, — табу, самого П. Шелеста «били» за «ідеалізацію козацтва», а Л. Махновця за те, що в дослідженні «Григорій Сковорода» писав про знищення Катериною II «славної Запорозької Січі» каменували за саме слово «славної», адже Січ, на їхню думку, була «історичним пережитком».

А ми серед багатоголосся відгуків наведемо один — із-за океану, від дописувача журналу «Визвольний шлях» (1977, № 10): «У ті прадавні часи перед „Мечем Арея” дрожав могутній Рим разом зі своїм папою Левом, а всемогуча і віроломна Візантія падала перед ним на коліна, даючи данину, а рівночасно з тим і отруту, що — на їхній жаль — не мала успіху. Коли б ми були мали таких Гатилів більше, то сьогодні не мусили б тинятись і поневірятись, як тії сироти по цілому світу. А все це сталося завдяки ворожій пропаганді й сіянню роздору і незгоди, як тоді, у прадавні часи, так і сьогодні. Бо не ворожа сила, а наша незгода, заздрість і ненависть до свого довела наш бездольний народ до такої незавидної ситуації, коли і про африканських дикунів, бувших людоїдів т. зв. "вільний світ” знає більше і ними клопочеться, ніж про нас, які живуть в країні "Где так вольно (в гробі) дышит человек...”».

Дійсно, історія цього роману варта цілого дослідженім, на зразок праці Віталія Коваля «„Собор” і навколо „Собору”». «Проробляли» автора і в Спілці письменників, на засідати секції прози, але все «спустили на гальмах». Дмитро Міщенко як редактор твору не обмежився виступом на захист, вирішив написати ґрунтовну відсіч. А коли готувався до неї, натрапив на матеріал про антів, котрий підштовхнув створити прекрасну трилогію «Синьоока Тивер», «Лихі літа Ойкумени» і «Розплата», котра стала одним з визначних досягнень нашої історичної романістики.

А завершити розмову про славнозвісний роман необхідно словами І. Білика з післямови, що не треба соромитися гунів і скіфів, «бо все то наше, і все то — ми, бо ми вспадкували кров наших далеких і прадавніх пращурів, а разом з кров'ю пам'ять тих часів, і ця істина вже не потребує жодних доказів».

Через п'ять років І. Білик випустив роман «День народження Золотої рибки». Ще через п'ять років автор видав роман «Земля Королеви Мод» про пригоди міжнародної групи журналістів на крижаному континенті. А чому б і ні? Адже автор сам підводив коня Гатилу, бачив смерть Теодоріка, пробував пальцем на гостроту меч Юрія Побідника... То й роман про Антарктиду аж ніяк не був і важким — домисел і фантазія авторська допомогли.

На початку 1980-х років І. Білик приносить до видавництва Радянський письменник» роман «Похорон богів». І хоч позитивні рецензії написали В. Близнець, який нещодавно переклав «Повість минулих літ» і доктор історичних наук М. Котляр, видавництво боялося «проскрибованого» І. Білика і дало рукопис на рецензію кандидату історичних наук Г. Івакіну, який не схвалив твір до друку, а його рецензію підтвердив відділ археології Києва Інституту археології НАН України.

Що ж злякало науковців? І. Кравченко, який разом з І. Біликом працював у «Літературній Україні», досить детально передав шестирічну історію боротьби за роман, який врешті вийшов друком у 1986 р. Так, у рецензії В. Близнець зауважив, що автор пише не історію князів, «він пише історію народу, історію його самобутнього діяння, його духу і культури, його вірувань, філософських, поетичних уявлень про світ, історію боротьби наших предків проти будь-якого чужоземного втручання, за повноправний самостійний розвиток держави в колі найбільш цивілізованих народів тієї доби; таких народів, як греки, болгари, франки...». Але вразив рецензента норманський підхід автора, що зобразив своєрідне норманське іго, перебільшуючи роль норманів в історії Київської Русі. Фактично у творі І. Білик вершив суд над усіма Рюриковичами, переглянув і переосмислив «варязьку теорію», дав свою картину раннього періоду в житті східних слов'ян, починаючи від Оскола і Кия, від «покликання Рюрика і його братів на Русь і до вигнання їх з Києва Володимиром Святославичем».

Але головне — назва роману. Яких богів мають поховати слов'яни? Історична сторона твору — полеміка з усталеними поглядами: регентство Добрині (Доброчина) над Володимиром, Малуша — не лише дочка деревлянського князя Мала, але і дружина (не ключниця!) Святослава, отже, княгиня на Русі. А от релігійна сторона добре розглянута в статті М. Сороки «Язичництво і християнство в історичних романах І. Білика» («Меч Арея» і «Похорон богів») (Київ. — 2000. — № 1-2). Автор зауважив, що в першому романі тільки прояви християнства (лише два герої охрещені — Годой і Єутихій), а от у «Похороні богів» — значно більше. «Відразу зауважимо, що І. Білик із симпатією ставиться до язичництва і з антипатією — до нової релігії — християнства. Прийняття християнства показано як вимушений акт, до якого вдався Володимир і Доброчин (Добриня), виходячи насамперед із національних і станових інтересів, перспектив державного розвитку. Діяв принцип: із двох лих вибиралося менше», — пише М. Сорока. Дійсно, ці слова передають сутність твору. Він дуже точно зауважив, що язичництво є релігією національною, у якій акумульовано погляди на життя певного народу, а інша віра — інтернаціональна, що об'єднує людей на спільній світоглядній і морально-етичній основі.

І. Кравченко назвав «Похорон богів» романом-реквіємом, пронизаним мотивом прощання з тим, що було рідне й дороге і з упередженим ставленням до того, що прийде йому на зміну.

У 1989 р. у світ вийшла книжка І. Білика «Золотий Ра», за яку в 1991 р. він отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка. Своєрідним епіграфом до неї можна навести слова давньогрецького історика Геродота, який виступає як літературний персонаж твору: «Історія не має права нічого замовчувати, інакше то буде не історія, а політика. Що зможуть наступні покоління довідатися про минулі часи, коли знатимуть лише один бік справи? Історик повинен записувати все, хоча вірити всьому тому не зобов'язаний». Підзаголовком книжки стали слова «Геродотові історії у вільному переказі». Лише нещодавно «Історія» Геродота вийшла друком в українському перекладі, твір, який можна назвати науковим. А в І. Білика Геродот «вільно переказаний», український автор відштовхувався від історичного матеріалу, витворив на його основі новели і притчі. Були відібрані такі історичні епізоди, які можна було художньо інтерпретувати, створити вже художню концепцію події, надаючи їй психологічного обґрунтування. І, що головне, І. Білик ніби «піднімався» над історичним матеріалом, виходив на вищий, філософський рівень осмислення фактів. Це не приземлена популяризація, а творення духовно-мислительної історії, в основі якої — вічні проблеми земного буття, людські долі й людське призначення, розглянуте з висоти загальнолюдських моральних цінностей. Розповідаючи про долі володарів, І. Білик виходить на ширші поняття: добро і зло, людина і влада, свобода і тиранія... Як на обручці царя Соломона було написано: «І це вже було», так і в історії людської цивілізації були ситуації, які на іншому рівні повторювалися пізніше, але, на жаль, переважно над світом тяжіє вираз мудрого Гегеля: «Історія вчить тому, що нічому не вчить»... Але такі книжки, як «Золотий Ра» І. Білика своїм морально-етичним потенціалом спрацьовують лише на добро.

Наступні романи І. Білика, котрі вийшли у світ уже в незалежній Україні, можна назвати своєрідною скіфською трилогією. І відразу ж зауважимо, що ключем до нашого минулого автор бере «Історію» Геродота, а в романі «Не дратуйте грифонів» давньогрецький історик став одним із чільних героїв твору. Романи ці про час, коли прадавні слов'яни почали контактувати з давніми греками. Почалося це з гомерівських часів (VIII ст. до н. е.), коли в Північному Причорномор'ї виникали міста-колонії, одній із яких, Ольвії (у І. Білика Ольбії) великий грецький історик Геродот присвятив цілий четвертий том. Назва «Ольвія» означало «щаслива», «благословенна», а можливо, й «урожайна», а «Пантікапея» — «всехліборобська», «всезбіжжева». Тисячі тонн добірного зерна вивозили звідси в Елладу, а Мітрідат, цар Боспорського царства, мав на монетах державним символом колос.

Але що ж за народи жили там, котрі належали до антично-грецького кола, були його північним сегментом? Та були ми тоді своєрідним пограниччям, гіперборейцями (людьми далекої півночі, відносно Еллади), «благородне і мирне населення надчорноморського Простору між довкільним воюючим світом» (за Геродотом). Але спочатку зафіксуємо основні дати: похід перського царя Дарія у Скіфію — близько 514 р. до н. е., віхи життя Геродота — 484-424 р. до н. е., повстання Савмака в Пантікапеї — 107 р. до її. е.

Історичною основою роману «Не дратуйте грифонів» послужила розповідь Геродота про скіфського царя Скіла, котрий був вихований матір'ю-гречанкою і не любив свого скіфського народу, почувався серед нього немовби гостем. А було йому добре лише в Ольвії, куди він приходив, залишаючи воїнів за мурами, ішов у свій палац, який був одним з найбільших у місті, переодягався в еллінський одяг — і ставав греком. А був Скіл сином і внуком базилевса скіфів. Великий князь Велеслав мав двох синів — старшого Соболя і молодшого Осмогруда. От Соболь і був по-грецькому перейменований у Скіла. До речі, І. Білик у своїх романах чітко фіксує цю давню грецьку традицію — імена людей інших націй вони перекладали, отже, для повної й чіткої ідентифікації якоїсь історичної особи потрібно було знати його обидва імені, як-то Витислав-Спарганіт. Це часто утруднює сприйняття, але такою була історична реальність.

Убито великого князя Велеслава, за нього треба помститися, а боляри «кричать славу» його синові Соболю, бо молодший улюбленець воїнів Осмогруд віддає йому меч Юрія Побідника як старшому братові. Була споряджена велика валка возів і комонників, яка їхала сорок днів до місця поховання в Герри, і супроводжував її молодший брат. А от старший, одержавши Юріїв меч, просто не знає, що робити. «Обтяжливий меч Великого князя ніколи не вабив Соболя. Старший син, якому за локоном (законом. — А. Ш.) належало по вітцевій смерті перебрати той меч Юра Побідника до своїх рук, більше любив полювання та розваги з наліжницями, ніж клопоти базилевса та утомливу виснагу походів». А в цей час десять ладь, навантажених афінським, родоським і лесбоським товаром, відпливли від Ольвійської пристані й Бузьким лиманом попрямували до Бористену. Це було щасливим випадком для Геродота, який був тоді в Ольбії. Тут І. Білик прекрасно використовує цю ситуацію: подорож Геродота досі невідомою землею, його розмови зі скіфами, його розпитування про історію краю, його жителів — усе те ми зустрінемо в його «Історії».

А в цей час посланець Афін Протагор через матір Скіла намагається подружити з ним, адже завдання в нього надскладне: еллінам потрібна земля для колоній, вони хочуть розширити свої володіння. А це можна зробити лише використавши Скіла, коли він зрозуміє, що є елліном, не просто взявши національність через матір-гречанку, а суттю своєю стане елліном, а не скіфом у грецькій туніці. Спочатку Скіла провокують зробити похід на агіфірсів, відомстити за батька. Самі Афіни б допомогли, вирядили на допомогу гоплітів, вершників і свої трієри, лише б почалися війни між корінними жителями. Послабивши їх, греки могли б і далі колонізувати землі біля Ольвії. У військових сутичках у полон потрапив і Геродот, його ледь не осліпили, але відпустили на волю. Уже на кораблі, котрий прямував до Афін, історик зрозумів, що «цих скіфів мені не пощастить розгадати, певно, і за все життя, десь-то лише безсмертні олімпійці здатні заглянути в їхню похмуру душу... А буде війна — Еллада пропаде. Від персів себе захистила, та що таке Персія проти сієї неосяжної землі та її войовничого народу? Народу грифонів, якого небезпечно дратувати. Смертельно небезпечно». Та він ще раз повернеться як посол, буде свідком страти зрадника за наказом свого брата і запише про це у «Історії»: «Так міцно скіфи тримаються своїх звичаїв і такій суворій карі піддають тих, хто запозичує чужі».

На історичному матеріалі із життя давньої Скіфії, відносин цієї станової держави з містом-полісом Ольбією, через долі володарів І. Білик по-своєму поставив проблему, котра в Ч. Айтматова названа «манкуртством», а в Р. Іваничука «яничарством». Зрада своїм богам, зрада своєму народу, звичаям його має бути засуджена, як і в ті далекі роки, так і в час нинішній.

У 521 році до н. е. престол Персії обійняв Дарій І Гестамп (Дар'явауш, як звали його насправді). Мрією його було завоювати весь світ, уже впали Мідія і Вавилон, через Боспорську протоку він перейшов з Азії до Європи, пройшов землями фракійських племен і форсував Дністер через наплавний міст. Зав'язавши 60 вузлів на ремені, він віддав його охоронцям мосту. Кожен день вони мали розв'язувати по вузлу і коли перси не повернуться, греки можуть пливти на батьківщину. Було під орудою Дарія 80 народів, головною ударною силою — 10-тисячний загін «безсмертних», еліта армії, а всього до 700 тис. воїнів (вважається, що занадто перевищена цифра). Це — зав'язка роману «Дикі білі коні» І. Білика, який вийшов друком у 1989 р. Мета походу — відрізати Елладу від північночорноморського хліба, ослабити її й помститися скіфам за вторгнення в Мідію.

По мосту нескінченним потоком лилася рать і віялом розтікалася по землі скіфів. А на березі Бугу зібралися на раду представники племен, які від походу Дарія відчули загрозу. Але, як це й зараз у нас, об'єднатися не вдалося. Наведемо лише деякі цитати з роману: «Турії не підуть супроти персів. Вони не дістануть землі туринської», «Хай спробує Дарій удолати Віслу», «А що ми лихого вчинили персові?», «То небачена сила. Кров побіжить у землю і зробить її болотом, а ми однаково не встоїмо», «Не можемо ми ратитися з персом. Треба миритись». За Геродотом, лише будини, гелони і савромати підтримали скіфів. І. Білик пише ніби відсторонено, але відчувається авторська позиція — він засуджує позицію «моя хата скраю», неможливість дійти згоди Перед обличчям смертельної небезпеки. Його симпатія — на боці малих «летючих загонів» вершників, які стрімко підлітали до персидської раті, обсипали її стрілами і миттєво зникали. Але потім почалася інша війна, вже без боїв, на витривалість, на виснаження — скіфи за собою палили все, що могли, залишаючи лише згарища. Спочатку Дарій прислав послів, котрі передали веління володаря: «Цар царів рече: присли мені землю і воду з рук твоїх, і я ласкаво пущу тебе цілувати мій царський чобіт! Осе!», а далі він лише шукав можливості зустрітися в битві зі скіфами, але вони завжди були у двох днях переходу і догнати їх було неможливо. Ми знаємо з «Історії» Геродота, що одним із загонів скіфського війська, куди ввійшли і савромати, керував цар Скопасіс, у І. Білика це Лют Пугачич, а скіфи-сколоти — це сіверяни. Ідантір, інший скіфський володар, котрий командував другою частиною війська, — Боромисл, древлянський володар.

Ми розуміємо авторський задум, його намагання прочитати події 512 року до н. е. очима людини кінця XX століття, приймаючи історичні події в етнічних авторських версіях, та все ж задумуєшся — а чи не занадто модернізовані вони? Цього не скажеш щодо самого ходу цієї епопеї відступу — тут усе продумане, і навіть бій, у який ув'язалися з персами воїни Люта Пугачича, художньо мотивований як бездумна авантюра. «Подумав, що коли за кожні двадцять тисяч убитих персів оддавати на поталу сімнадцять своїх, то всього війська вистачить на десять день, а персів ще залишиться стільки, як ніколи досі не мало військо жодного царя у світі», — ці слова — оцінка ситуації Боримислом і незмінність плану щодо відступу і нападу лише на маленькі загони, які шукають харчі. До речі, як прогодувати воїнство Дарія? Тут автору було б не завадило згадати про якісь обози...

Військо Дарія вели на схід, у бік Ітилю. Сталася унікальна ситуація — Скіфію пройдено, але не підкорено. Сам володар, у якого від холодних острахів млоїлося серце, не міг повернути рать назад, навіть не здогнавши ворога. Вертання б означало поразку, ганьбу. Окремі армії персів іноді зазнавали поразки, але ж тут — уся перська рать і війська всіх підкорених земель і племен. А скіфи переступили всі межі дозволеного, порушили закон війни — ставай на бій, переможе сильніший. І тільки Боримисл убачав у такому втіканні звитягу, інші ж — слабість, і ляк, і незмогу впиратися такому нашестникові. А перси вже не гналися, укріпилися, але в них почалося те, у що важко повірити — воїни з'їли кожного десятого свого ратника. Не обійшов І. Білик і подарунок від скіфів: мишу, птаха, жабу і стріли. А пізніше була таємна втеча перського війська до мосту, невдала погоня скіфів, коли їх покинуло військове щастя. Один із наймогутніших володарів світу втікав, як заєць, із рештками своєї армії...

І. Білик зумів показати як тактичну, так і стратегічну мудрість наших предків у військовому мистецтві, але головне — він зумів показати їхній бойовий дух. А от щодо загальної ідеї єдності племен, котрі мали б об'єднатися супроти спільного ворога, то цю проблему автор показав як хронічну, ніби нам притаманну віками.

Роман І. Білика про похід Дарія на наші південні землі — не єдиний художній твір в українській літературі про цей час історії. У 1993 р. автор з української діаспори США Р. Володимир (Володимир Кухар), поет, прозаїк, відомий науковець, видав роман «Тиверська провесінь». Задум його був дещо інший, ніж у І. Білика, адже він не мав скіфів-сколотів за наших предків, це були військові кочівники зовсім іншої національності.

На початку XIX ст. в Херсонесі знайшли стелу, на якій було 60 рядків виразного тексту. Це — Декрет на честь Діофанта, полководця царя Понту Мітрідата Евпатора. Там описано похід Діофанта на укріплені поселення скіфів Хавеї і Неаполь, бої з об'єднаними силами скіфів, коли скіфський цар Палак напав на війська Діофанта, але той відбився від раніше непереможних скіфів. Подаємо уривок з Декрету: «Відправившись у Боспорську місцевість, Діофант уладив тамошні діла прекрасно і корисно для царя Мітрідата, коли ж скіфи із Савмаком на чолі підняли повстання і вбили боспорського царя Парісада, який його вигодував, а проти Діофанта підготували змову, він, уникнувши небезпеки, сів на відправлений громадянами Херсонесу корабель».

Уже наприкінці XIX ст. було знайдено монету з написом, на одному боці якої була голова бога Геліоса, а над нею напис «Базилевс Савмак». Учені дійшли висновку, що це було відображення ідеї «сонячного царства», створення якого незадовго до цього пробував утілити Арістонік, піднявши повстання в Пергамському царстві. Римляни придушили повстання, Арістоніка не стратили, бо він не був рабом, а побічним сином царя Пергаму Євмена II. Його забрали до Риму.

Скіфська держава 107 р. до н. е. під володарюванням царя Скілура — не централізоване, з чіткою вертикаллю влади утворення, яке могло б пишатися своєю могутністю. Це був не досить міцний, змінний у своєму складі союз племен, з багатьма династіями і вождями. Сум'яття влади викликало ще й те, що деякі царі мали по кілька десятків синів. Як одного з синів Скілура — Савмака зобразив В. Гладкой в історичному романі «Базилевс» (Донецьк, 1995), відштовхнувшись від напису на монеті. Це досить цікавий твір, динамічно написаний. Молодий Савмак потрапив у полон, був у рабстві гребцем на кораблі, коли втік, потрапив у Пантікапей, де зробив військову кар'єру. Дізнавшись, що Савмак — син скіфського царя, його спочатку прихистив, а потім возвеличив цар Боспору Перісад V. Роман закінчується передднем повстання. До речі, Савмак уже був головним героєм роману В. Полупуднєва «Повстання на Боспорі», який вийшов друком у 1960-х роках. Перові цього автора належить і двотомний роман «Мітрідат» — про ці ж події історії нашого Причорномор'я.

На відміну від часів Дарія, про скіфський період 110-105 рр. і особливо про життя грецьких міст-полісів, того ж Боспорського царства, збереглося досить відомостей. Згадаємо лише класичну і досі працю М. Ростовцева «Скіфія і Боспор» (Л., 1925), наукові дослідження С. Жебелєва, В. Струве, М. Автономова та багатьох інших.

І. Білик, як сам зауважив, приступаючи до нового історичного твору, скрупульозно продумує його концепцію і вивчає розкладку геополітичних сил навколо предмету свого зображення. Так було і при створенні роману «Цар і раб» (1992). На той час Боспорське царство, зі столицею Пантікапея (нині — Керч) сусідило на півночі зі скіфськими племенами. Його унікальне географічне положення здавна викликало заздрість царів понтійського царства (столиця Синопа, нині Синоп), яке було могутніше і розвивалося динамічніше, але на територію обох царств — і на Боспорське, і на Понтійське уже «поклала око» могутня Римська імперія. Ще будуть затяжні війни Понту і Риму, а зараз лише римські сенатори, дипломати і купці більше як вивідники і розвідники приїжджають до цих земель. От і прибув до Боспорського царства Публій Сцевола, сенатор і легат, за тодішньою термінологією, один з «володарів світу». І привіз він свого сина, щоб одружити його на дочці царя Перісада V. І таким способом «приростали» землі Римської імперії. Публій Сцевола, автор восьмитомної праці «Про цивільне право», фактично має жертвувати своїм сином в ім'я держави. На зустрічі з Перісадом побачив він Савмака, молодого ефеба, заручника від скіфського царя, який живе тут на особливих умовах, одержавши державницьку освіту і в наставниках маючи царського літописця Полікрата. І коли повстали дві сотні рабів, Савмак, рятуючи дочку царя Вероніку, умовив Перісада відпустити їх на волю. Цар оголосив його деспотом, тобто найближчим і найшановнішим царським родичем, і першим евпатридом, фактично наступником трону. А рабів, які збунтувалися, звелів потім виловити і розіп'ята на хрестах, як це робили в Римі. Але Савмак іменем царя Перісада зупинив розп'яття рабів, відправивши їх у каменоломні.

Саме коли Боспорське царство постало перед вибором — бути «другом» молодого царя Понту Мітрідата або «другом римського народу», від євнуха через допит дізнався Савмак, що він скіф. Це було потрясінням, адже його вихователь з дитячих років витравлював із нього все скіфське, виховував у ненависті до нього. Учитель відповів, що то було зроблено для того, щоб перевертень завжди був найбільшим ворогом для своїх. І дізнався Савмак, що він — рідний брат скіфського царя Палака (за І. Біликом — Бориса). Автор досить тактовно показує, як пробуджується в Савмаку ота скіфська сутність, адже раніше він навіть їхню мову вважав варварською, виховуючись у еллінському дусі.

Полководець Діофант прибув до скіфського міста Неаполя (за І. Біликом — Новгорода). Разом із ним у почті молодий мечоносець Євгеній. На той час це був вигнанець із власного царства через інтриги братів, майбутній володар понтійської держави Мітрідат. У розмові з Палаком він намагається випитати, як поведуться скіфи в майбутньому, кого будуть підтримувати в наступних війнах. Мітрідат, не розкриваючи свого імені, повідомив Палака, що: «Понт не піде на ваші землі. Понтійському цареві треба інше, й вічі його звернені до Риму. Понтійському цареві потрібен друг, а не ворог у твоїй землі, бо немає у світі більшого ворога Римові за Мітрідата». І це говорить вигнанець, який ще має повернути собі царський престол? Але І. Білик так виписав образ Мітрідата, так показав його внутрішню силу, передбачливість і далекоглядність, що просто немає сумніву — перед нами майбутній цар, який ще струсоне Римську імперію. І, головне, показаний Мітрідат як реалістичний політик, який мислить стратегічно. У цій розмові з вуст скіфського царя ми дізнаємось і про етнологічну концепцію самого автора роману: «Правдиво речеш: і древляни, і руси, і сіверяни, й кривичі та словіни, — всі ми — сколоти, всі, кого греки прозвали „скіфами”». А от домовленості між майбутнім царем Понту і царем Скіфії були такі: Ольвія і Херсонес, і всі городи на землі, котрі належать херсонітам, нехай будуть скіфські, а понтійському цареві — Боспор з усіма городами і землями. Але ж Боспорське царство ще з діда Палака платило данину скіфам. Це й стало причиною майбутніх воєн у Тавриді.

Не залишив поза увагою І. Білик і проблему історичної правди, чесної передачі подій літописцями. Навчитель Савмака євнух Полікрат пише один літопис для свого володаря Перісада, інший, ховаючи від усіх, пише «для людей». «Перісад помре, і солодкий єлей піде з ним у могилу, й уся їхня влада западеться у тартар, а се буде! Ти молодший за мене й доживеш, коли люди перегортатимуть ось ці аркуші пергаменту і дошукуватимуться правди, а знайдуть її ось тут», — признається Полікрат Савмаку. І дійсно, у потаємній скрині зберігається справжня історія Боспору і справедлива оцінка його володарів. Ніхто не знатиме імені історика, який живе для правди, але залишаться його записи.

Під час головної битви між скіфами й військами Діофанта понтійські війська створили славнозвісну, давно забуту фалангу, якою Александр Македонський завоював цілий світ. І от ця ощирена списами стіна воїнів притиснула скіфів до моря. Це була перша поразка скіфів за всю їхню історію, Діофант уперше «одних примусив бігти, а інших — вести перемовини щодо свого становища», як написано в «Декреті на честь Діофанта».

А в Пантікапеї помер цар Перісад V, «нарід волає, хоче видіти царя», уже Савмака. Тоді ж і втік Діофант, який із маленьким загоном був у місті, а самого Савмака турбувало питання: як жити далі володарем, коли в країні скільки рабів? Будувати «Царство сонця», як Арістонік у Пергамі? Уже й монети почали випускати з головою геліоса і профілем Савмака, уже й «базилевсом» він став шанованим, але треба було творити й озброювати військо, бо перемовини зі скіфами, щоб разом боротися проти майбутнього і такого невідворотного походу Мітрідатового війська з Понту, нічого не дали. Ні цар скіфів Палак, ні інші володарі, брати Савмака, не пішли на об'єднання проти Понту.

Відмова варта цитати: «Коли піднялись восени раби та оратаї, то й наші можуть». От тут корінь проблеми — не можна посягати на життєві устої, коли раб — раб, воїн — воїн, а цар — цар. Відпустивши на волю рабів, Савмак зруйнував віру в непорушність тогочасного суспільного ладу. І просто блискуче звучить фраза одного з феодосійських сотників: «Відпустив їх на волю Савмак... Коли раба відпускає на волю інший раб, одпущенник не певен, чи то назавжди, чи на час. А коли його відпустить господар, тоді раб здобуває справжню волю». А раби Феодосії, дізнавшись про майбутню волю, яку їм дасть Мітрідат, відкрили ворота міста...

Довелося й Савмакові застосовувати тортури, щоб дізнатися, хто був призвідцем змови, коли сини багатіїв із золотом тікали з міста, але відмінив вирок судді — розп'яття на хрестах замінив каторгою.

Цар Понту Мітрідат домовився зі скіфами, що візьме Боспор, але Савмака «не зачепить». На запитання скіфського царя, чи не візьме він заразом «і мою україну», Мітрідат відповів, що жоден володар і воєвода не годен збороти скіфів, за яким ще стоїть рать незлічених племен. Фактично відбувся зговір і Палак став «зрайцею власного брата».

Діофант оточив Пантікапею, місто було взято штурмом і Савмак потрапив у полон до Мітрідата. Було розп'ято тисячу прихильних до Савмака воїнів і громадян, не пожаліли і жерців, які вітали нового царя.

А Савмака помилували, його забрали до Сінопи як заручника. А серед жебраків-прокажених мимо хрестів, мимо помосту, де стояв звільнений Савмак, пройшов Палак, скіфський цар, щоб переконатись у твердості слова Мітрідата. І коли Савмак спробував вихопити меч, щоб заколоти себе, Мітрідат сказав йому: «Ти потрібен єси мені в животі, а не в смерті. Ми із твоїм братом Борисом смо стали друзі, а ти єси в тому залогою. Коли спробуєш іще, закую в кайдани і посаджу до порубу». Що було далі із Савмаком — історія мовчить, але незабаром почалась війна Понту з Римом.

Можна повністю сприйняти художню концепцію тих історичних часів, можна й полемізувати: чи міг майбутній цар Мітрідат бути зброєносцем у Діофанта, сам ходити нічним містом, двічі їздити до скіфів? Та й узагалі, чи був він у Причорномор'ї у той час? Адже царство його — то не лише північні береги Чорного моря. Але ми маємо роман, де його головний герой — раб і цар Савмак зображений живою діяльною людиною, яку розривають протиріччя того складного часу. Але які часи були простими? Заслуга І. Білика й у тому, що це твір — не лише ілюстрація подій, у ньому піднято соціальні, моральні проблеми (одну згадаємо: рабство — воля), які в усі часи залишаються актуальними.

Такі романи, як своєрідна епопея І. Білика «Яр» (1998) письменник створює все життя. Творить, продумує, а просто записати текст — то зовсім інше. Ми не знаємо, чи саме цей варіант він подавав до друку наприкінці шістдесятих і який був нещадно «роздраконений» у закритій рецензії Н. Тихого. Але другу обов'язкову внутрішню рецензію написав директор видавництва «Дніпро» О. Бандура. Вона була позитивною, але це був також і своєрідний захист автора від розправи, яка не забарилася якби про рецензію Н. Тихого дізналися десь «вище». Але й О. Бандура просто наказав заховати цей роман у найглибшу шухляду і забути про нього. У 1990 р. І. Білик подав роман «Яр» у видавництво, там було зібрано 250 тис. замовлень. Однак наступного року трапився тотальний обвал, роман не надрукували, а оригінал здали в макулатуру. Удома залишилася одна копія примірника машинопису.

Така історія поневірянь цього масштабного твору. І абсолютно не мають рації критики, які кричали наприкінці 1980-х, що в наших авторів не було нічого й немає «в шухлядах», щоб друкувати, писали лише «на догоду». Твір цей небуденний в українській літературі. Узагалі ж, у літературній ієрархії великий епічний роман якось здав свої позиції, усе більше зустрічаємо твори з позначенням «роман», які є повноцінними повістями, а деякі іноді й на повість «не тягнуть». «Яр» — повноцінний художній роман з епічним диханням, де широта охоплення подій у часі й просторі, психологічна виписаність персонажів, а також гострота проблематики дає нам панораму XX століття — найжорстокішого серед усіх попередніх. Рухає сюжетом людська доля, життя людини, для якої випробування того часу можна порівняти тільки зі становищем зернини, яка ледь не потрапила між жорна великого млина. Окремими сюжетними лініями роман І. Білика перегукується з видатним романом-епопеєю литовця Йонаса Авіжюса «Втрачена домівка», особливо ж зображенням долі свідомих українців і литовців у роки Другої світової війни. Литва була зерниною, що потрапила між двох ідеологічних систем, двох монстрів: нацистської Німеччини й СРСР. Але ті системи лише називалися по-різному, це були два кольори однієї чуми.

Так от, І. Білик і писав, чи можна жити серед зачумлених і залишатись здоровим, чи можна зберегти себе, своє «я», коли воно ніде, ніким і ніколи не бралося до уваги і головне було — підкорити, знівелювати це «я», зробити гвинтиком котроїсь із систем, а якщо цей «гвинтик» не підходить, випадає із системи — знищити його.

Починається роман із повернення додому втікача із сталінських концтаборів, колишнього студента III курсу філфаку Київського університету Максима Нетреби. У дитинстві піонер, вихований на прикладі Павлика Морозова, уже комсомольцем був свідком голоду, коли померли в сім'ї двоє маленьких дітей, а брат і сестра подалися на заводи, щоб мати там «пайки» і в селі не пропасти. Керований якимось внутрішнім поштовхом протесту, Максим пішов до голови сільради дядька Йовхима і віддав йому комсомольський квиток, а вдома Порвав портрет юного батькопродавця Павлика Морозова. Потім було змужніння, навчання в університеті, арешт, допити, вирок, табори й утеча. І от під час утечі, двадцять п'ятого червня 1941 р., він дізнається, що почалася війна. Із роздумів Максима ми візьмемо слова, які характеризують його тодішній стан: «Я не відчував цю війну своєю, навпаки, навіть бажав поразки владі, яка завдала мені й багатьом мільйонам моїх співвітчизників нелюдських страждань. Чотирьох членів мого роду замордовано голодом, про долю решти я не маю жодного уявлення, і все-таки мені похололо під ложечкою... Все-таки насувалось щось досі не бачене, здатне перевернути світ і поміняти місцями небо і землю». Упійманий і засуджений до розстрілу, Максим тікає з розбомбленої тюрми і добирається додому, де колишнє начальство втекло, а німці ще не прийшли. Дома лише мати, батька забрали на Соловки, сестра на окопах у Києві, швагр десь воює. Коли ж у містечко в'їхала військова колона німців, колишній бухгалтер і кілька осіб із молоді зустріли їх хлібом-сіллю. Зустрічаючий наступного дня був призначений бургомістром, а Максима викликали до управи, на будинку якої висів жовто-блакитний прапор. Пані Ганна Базилевич викликала його, щоб запропонувати посаду директора у школі, яку мали незабаром відкрити.

І тут у роман входить тема, котра в радянські часи була під забороною, адже про саме життя «в окупації» був спеціальний пункт в анкетах, а про початковий період німецької влади, коли вона ще по-ліберальному ставилася до різних проявів «українськості», взагалі не згадувалось. А тут: «Нам дали самоврядування. Нам повернено національний прапор і національну гідність. Але війна є війною і цього не слід забувати. Після перемоги над комунізмом Україна буде самостійною. Німці дають нам гарантії», — говорить ця красива жінка, ідеалістка української справи, дочка заарештованого в 1933 році професора. І Максим згодився, хоч пригадалися слова дядька, який воював, але добрався додому: «Росія — велика». Він тільки копнув хвіртку ногою, охоплений безпричинною люттю невідомо й на кого. «Зрештою, Росія — для росіян, і нехай вони самі сьорбають бурду, яку заколотили», — подумав він. От такі деталі, як «безпричинна лють», просто блискуче характеризують психологічний стан героя. Німці дадуть Україні волю, треба б радіти, але «Росія — велика», хто знає, що буде... А вдома радість — повернувся батько, але без руки.

На відзначенні дня народження в Ганни Базилевич Максим познайомився з Олегом Поповичем із Поділля. Той служив у німців, але саме він згодом виявиться керівником українського підпілля. Було також і радянське підпілля, котре створили колишні партійні керівники сіл і району. Тут І. Білик і «розіпне» свого героя: часто дії тих або інших мали як свою окреміших) тактику, так і свою іншу кінцеву мету. І Максим, який повернувся додому після неймовірних поневірянь, коли життя повисало на волосинці, «сподівався дома знайти якесь умиротворення, але почував себе деревом, вирваним з ґрунту». А тут ще з полону визволили Антона Яголу, котрий на далекому переїзді відмовився визнати в ньому земляка й відповів: «Тамбовський вовк тобі земляк!» От з тим Антоном, який працюватиме на залізничній станції, зведе доля через його сестру, яка стане дружиною Максима Нетреби.

Відкриваючи школу, яку ледве довели до Божого вигляду, бургомістр зауважив, що «немає вже більшовиків, жидів і комісарів, а ми тепер самі, ну, хазяїни. За що спасибі нашим визволителям». Але «визволителі» образились, що співали український гімн, а от німецький не знали, пісень німецьких не співали, і взагалі «надто захопились національною самостійністю, жодним словом не згадали фюрера». І постановили вивчати німецьку кожного дня, запровадили історію і географію Німеччини, вивчення німецьких пісень. Та й політика Німеччини в ставленні до українців стала мінятися: газета «Українське слово» стала «Нове українське слово», бо вона «підривала довір'я між німецькими визволителями і українським народом». Змінили склад редакції, арештували і розстріляли деяких націоналістів. У школах мали зняти портрети С. Петлюри і С. Бандери. Але запитаємо автора — С. Бандера вже півроку сидів у німецькому концтаборі — невже його портрети висіли у школах? І. Мазепа — так, міг бути портрет М. Грушевського — але керівник ОУН(б)? І викладання історії, яку вів Нетреба, потрібно було змінити, погорів учитель на готській проблемі. Старшокласників забирали до Німеччини, навчання скоротили до чотирьох класів — старші вчитимуться після закінчення війни. Максим подав заяву на звільнення, яку задовольнили. За словами Олега Поповича, зараз така ситуація, що «не хата згоріла, згоріла стріха, а стіни стоять». Так і з Україною, упевнений керівник українського підпілля. І несподівано Олег, і брат майбутньої дружини — Антін пропонують Максиму іти працювати в поліцію, а він переконує всіх, що хоче бути нейтральним: «Ні за кого, ні проти кого. Плював я на світ, мені вже годі. Я доведу, що нейтральні в цій війні будуть. Нехай гризуться, хто з ким хоче, а я...» Але це лише слова, доля ж Нетреби ще більше ускладнюється: його призначили помічником начальника поліції, а швагр вимагає від нього розклад поїздів. І хоч поліцаям доручали лише кримінальні справи й охорону порядку, саме перебування там кладе на людину якесь тавро.

Вивішують на церкві червоно-чорний прапор, розклеюють листівки українські підпільники, але то лише агітаційні заходи, а от коли на базарі зривають облаву на молодь для відправлення в Німеччину — це вже дійовий учинок. Але німці з поліцаями пішли хатами і виконали завдання. Забрали й сестру Максима, і його наречену. Загін українських підпільників зупинив поїзд і відбив молодь, але залишив у вагонах сорок п'ять росіян, випустивши сто тридцять п'ять українців. Це було зроблено за наказом Олега Поповича, який ствердив: «Хай українці хоч раз відчують, що вони кращі. Хай знають — ми боремося за них». Але ж повезли і сестру Максима, Марію, прізвище якої подільське — Тимчишин... Це було останньою краплею, коли Максим вирішив, що йому з УПА не по дорозі. Він вирішив написати брошуру з історії українців. Але то — для того, щоб забутися, щоб не бачити, що відбувається навколо. Він відчуває, що Антін його просто використовує, обіцяючи, що «як прийдуть наші, як вернуться, то його не займуть», уже й батько, чуючи що фронт наближається запитує, що робитиме, «коли прийдуть». А в них буде дитина, бої вже біля Курська, арештували Антона й на допиті Максим застрелив, і його, і начальника поліції. Він фантастично виплутався з цієї ситуації. При наступі його разом із Ганною Базилевич забирають німці. Відчувши повну безвихідь, Ганна застрелилась. Максим добрався ж до Львова, там короткий час учителював, але послухав Олега і повернувся додому. Його доньці чотири місяці, але нема нікого, хто підтвердив би його роботу на радянських партизанів і підпільників. І він, пішовши до яру, раптом по дорозі побачив, що не відкидає тіні. У якійсь книжці писалось, що коли людина втрачає совість, вона позбувається тіні. Хоч тут, можливо, не тільки совість...

...У посольство СРСР у Швейцарії Максим Нетреба зайшов, щоб повернутися назад. Поїздом він доїхав додому (чому його не заарештували ще на кордоні? — А. Ш.), побув кілька днів удома і був викликаний повісткою до слідчого. Тут автор забув, що з такими, як Нетреба, тоді поводились зовсім по-іншому. Але вирок був саме того часу — розстріл, який замінили на 25 років таборів. Людина, яка спокійно сприйняла вирок про розстріл, абсолютно не зраділа, почувши про те, що «взято до уваги, що добровільно вернувся з еміграції», — це вже розчавлена людина, яка й після повернення із зони «не була готова до зустрічі навіть з найріднішими людьми, бо між ними проліг цілий світ з його геть іншими вимірами». І зараз цей чоловік, який пройшов усі кола пекла, «бачив ізсередини і гітлерівську, і сталінську м'ясорубки, котрі перемелювали всіх, перетворюючи кожну людину на мертвий гвинтик. Якщо ж котрийсь із них силкувався згадати, що був людиною, такого просто вбивали і пускали на переплавку», працює сторожем на станції, пише книжку, яку змушують писати ті, кого вже давно немає в живих.

Паралельно із сюжетом, який ми розглянули, іде інший — тюремна й табірна одіссея Максима Нетреби. У тому ж стилі детального зображення, коли автор намагається все сказати, усе обумовити, «нічого не забувши і не пропустивши (аж до назви пароплава у Ванінському порту, назва якого «Ялта-3», що транспортував зеків на Колиму), І. Білик дає панорамну картину країни ГУЛАГУ, того величезного млина, нещадного до своїх жертв. Але, зауважимо, письменник не повинен бути деталізатором — треба вміти «підштовхнути» читацьку думку лише згадкою, а не описувати до маленьких дрібниць. І смілива, просто авантюрна втеча, боротьба за життя, неймовірна людська воля і виживання на грані смерті — то сторінки високої проби. Пробачаєш просто неймовірність деяких подій, бо знаєш — люди тікали на волю. Але яка воля була в країні, обплутаній колючим дротом? З малої зони — у велику зону... Ще на каторзі Максим іноді мріяв про свій дім і сім'ю, але думки були такі пекучі, що спалили його. Замість нього був хтось інший, перемелений і переплавлений у бездушному горнилі.

Анатолій ШПИТАЛЬ