Ярославна

Моє захоплення біологією й медициною походить від однієї незвичайної зустрічі в далекій юності.

…Це сталося під час громадянської війни, в Криму. Після короткого бою наш полк увечері зайняв невелике гірське містечко. Другого дня — ще тільки розвиднялося — мене розбудили:

— До командира!

У гімнастерці, без пояса, у вовняних шкарпетках командир м’яко ходив по кімнаті, трохи клишаво, але чіпко ставлячи ноги, наче під ним була не підлога, а хитка палуба.

— Візьми, браток, з собою хлопців і піди ось з матусею.

Маленька жінка, яку я було й не помітив у ранкових сутінках, звелася з стільця, вклонилася.

— Оце пан лікар дуже просив панів червоних…

Командир суворо зауважив:

— Не панів, а громадян!

Жінка покірно повторила незвичне для неї м слово:

— …Громадян червоних прийти. Нагальна справа. А пан лікар оце занедужав.

Зітхнула й журно похитала головою.

— Розберись. Потрібна буде допомога — сигналь. Та обережно там! — кинув уже наздогін командир.

Ми спускалися стрімкою стежкою. Попереду на диво легко йшла літня провідниця. За мною гупав важкими черевиками Іван, а позад нього ледь чутно дрібцював Галієв.

Ранок був якийсь сірий, млявий. В’їдливий туман ліз під шинелю. Я зіщулився і спросоння чіплявся ногами мало не за кожен камінчик.

Зненацька Іван відкашлявся і неголосно, але з натиском почав читати:

Я озирнувся. Іван ляснув долонею по кобурі маузера і змовницьки підморгнув. Розхристані груди підставлені терпкому морському вітрові, вицвіла будьонівка збита на потилицю, чуб над карими відважними очима і волохаті чорнющі брови. Рубонув кулачищем повітря:

Знав він напам’ять багато, бісова душа. А чого б йому не знати — в університеті навчався. Недовго, правда. Посадили за політику. А тут і революція.

Я мимоволі виструнчився і вже ступав бадьоро, скоряючись ритму вірша.

Стежка збігла на пустинний берег. Грайлива хвиля кинулась до нас і пустотливо покропила холодними бризками.

— Ого-го-го! — радісно загоготів Іван і розпростер руки, немов зібрався обійняти закутане в туман море.

На самісінькому березі під захистом скель притулився будинок, геть обплутаний в’юнкою виноградною лозою в багряному листі.

Ветхі східці зарипіли під нашими кроками, і через веранду ми потрапили в дім. У великій кімнаті стояв письмовий стіл, кілька потертих м’яких крісел, по стінах дерлися до стелі важкі книжкові полиці. На столі лежали товстезні папки, книги, папери, виблискували склом і металом прилади.

Зачинені двері вели до другої кімнати. Темна оксамитова запона відгороджувала куток. Звідти почулося шарудіння, і хлопці сторожко брязнули зброєю. Жінка навшпиньки підійшла, зазирнула в шпаринку.

Кволий чоловічий голос промовив:

— Запрошуйте, Степанівно, гостей сюди, ближче…

Я рішуче попрямував у куток. Степанівна відхилила завісу. На дивані під теплою ковдрою лежав старий. Мабуть, той лікар, про якого згадувалось у командира. Сива борідка клинцем, жовте, набрякле обличчя, нетерплячий погляд хворобливо блискучих очей.

— Даруйте, сам не зміг… — почав було він говорити, але його заглушив Іванів бас:

— Стій! Хто там?

Я вихопив револьвер.

Двері до другої кімнати відчинились, і в них, мов картина в рамі, стала молода дівчина. У мене перехопило подих — таку красу можна зустріти хіба що в казці або вимріяти в мріях.

З дитячою цікавістю вона розглядала нас, нахиляла русяву голівку то до одного плеча, то до другого, перебираючи пальцями косу, недбало кинуту на груди. Саме в цю мить сонце, нарешті, прорвало заслон туману. Меткий промінь ускочив через вікно до кімнати, спалахнув крихітними зірочками в сережках, підпалив на білій шиї дивовижне намисто з срібних і золотих монет і упав до ніг красуні.

Примруженими від сонця очима вона довго вдивлялася в нас. Потім опустила вії, зламала гнучкий стан в старовинному поклоні. Тоненько дзенькнули монетки, золотавим ручаєм заструменіла на підлогу коса, легким крильцем мигнув голубий кісник. Випросталася і плавно, мов лебідка на тихій воді, попливла по кімнаті. Одяг на ній теж був чудернацький: довгий аж до підлоги синій сарафан, розшитий золотими нитками, пишні яскраво повишивані рукава.

Ми з Іваном, забувши про все на світі, мовчки втупилися в те диво, а Галієв аж цмокнув язиком:

— Ай-ай, какой красивий девушка! Ничего не жалею для тебя! Конь — не жалею. Жизнь — не жалею! Ай-ай!

Дівчина, мов не чуючи того, підійшла до хворого і ласкаво заговорила. Її співуча мова була мені незрозумілою, а все ж наче знайомою. Старий у відповідь кивнув, і вона попливла до столу. Іван заступив їй дорогу. Дівчина зупинилась, не піднімаючи полохливі вії, а мій друг тремтячим голосом спитав:

— Хто ти, чарівнице? Як звати тебе?

Незнайомка скинула на нього погляд.

- Ім’я своє скажи! Ім’я! — доскіпувався Іван, зазираючи їй в очі.

— Ярославна я.

— О, яке ім’я! — захопився Іван. — Яке ім’я! Сива поетична давнина озивається в ньому. Ніжним кличем вірного кохання плине воно над віками. Ярославна…

Він помовчав, щось пригадуючи. Потім:

«От бісів студент! — позаздрив я. — Дивись-но, як вичитує!»

А що сталося з Ярославною! Вона притисла білі руки до грудей, сині очі блиснули щасливою сльозою, а сама осміхалася до Івана так, як осміхаються тільки до близької, рідної людини, яку раптово зустрів у далекому, чужому краю.

Іван замовк і теж зорив на дівчину, як на чудо, несподіване, казкове…

Я опам’ятався першим — заздрість і ревнощі вразили моє серце, бо я не вмів читати вірші і не мав такого чарівного баса. Крім того, я призначений старшим у групі і відповідаю за все, а ще невідомо, що це за люди, за кого вони! Я із зусиллям одвів погляд і суворо наказав:

— Червоноармійцю Золотарьов! Припинити розмови! Ми прийшли сюди не віршиками тішитись. Станьте на варту з бійцем Галієвим!

Хлопці, оглядаючись, не дуже охоче вийшли. Я обернувся до старого, котрий трохи лукаво стежив за нами, віддав честь і стримано сказав:

— Слухаю.

Лікар ураз посерйознішав і пильно подивився на мене, немов би хотів вирішити для себе щось важливе.

— Сідайте, прошу!

Голос у нього був по-старечому хрипкий.

Я сів у крісло, згоряючи від цікавості: хто ця дівчина? Лікарева донька? То чому вона говорить такою чудною мовою? Наче й по-нашому — і не все зрозуміло.

— Дозвольте відрекомендуватися: професор Лавров, Петро Семенович. Медицина. Біологія. Хімія. А втім, це неважливо… Я на вас так чекав. Боявся, не діждусь. Серце відмовляє… Отож не будемо гаяти часу. Мені треба все розповісти, все передати вам, мій юний друже.

— Я вірю в молоду Росію. Читав Ульянова-Леніна. Знав особисто старшого Ульянова. Вчився з ним на одному факультеті. Талановитий учений міг би бути, славою російської науки. Убили, сатрапи… Тоді я, на жаль, ще не розумів, як це можна поєднати науку й політику. Збагнув значно пізніше. Ну і… «поєднав». Мені заборонили викладати, робити експерименти — хотіли викинути з науки. Начебто це в силі жандармів — перекреслити все знайдене, все здобуте…

Професор гірко посміхнувся.

— Я оселився тут, продовжував свою працю і… мав деякі успіхи.

Він замовк, глянув мимо мене, і гордовита радість засяяла в його злинялих очах. Я озирнувся — вчений дивився на Ярославну.

Дівчина стояла біля вікна, мружилась від сонця і ніжно осміхалася. Кому це вона? Іван стовбичить під вікном! Ось я йому…

Так похвалявся я подумки, а сам знову мов скам’янів під чарами дивної вроди. На таку красу можна дивитись і день, і два, і рік, і вічність…

Тихий голос вченого змусив мене обернутися до нього.

— Ярославна не звичайна людина… Вона заснула, тобто її усипили сотні років тому. А ми розбудили, оживили…

Я вражено ойкнув, озирнувся на дівчину — живу, красиву — і недовірливо блимнув на професора. Чи не морочить він мені голову? Чи не хоче він приспати мою революційну пильність казочками? Поки я тут розвісив вуха, там…

Старий лікар зробив знак Степанівні. Та обняла за плечі Ярославну, і вони зникли у другій кімнаті.

Професор Лавров глянув на мене і, певно відчувши мою недовіру, строго сказав:

— Я на порозі смерті, юначе. Та свою справу я зробив. Усе життя працюю над таємницею клітини живого організму. Тисячі й тисячі дослідів. Оновлення клітини. Приживлення. Відновлення мертвої. За це мені, між іншим, «святі отці» оголосили анафему, — вчений іронічно посміхнувся.

— З’явилася дерзновенна думка, — продовжував він, — а чи не можна оживити клітини тіла давно померлої людини? І ось майже перед війною за великі гроші я відкупив у монахів Києво-Печерської лаври знайдену там старовинну, майже зовсім неушкоджену труну, в якій, на мій здогад, повинна була добре зберегтися мумія.

З великою пересторогою (щоб про це не дізналися церковники!) труну привезли сюди. Ми з покійним Василем Івановичем…. Василь Іванович Шило, мій учень, дуже здібний юнак. Восени помер від сухот… Звичайна доля чесного інтелігента старої Росії — в’язниця або сухоти…

Професор скорботно помовчав, потім продовжив:

— Ми з Василем Івановичем, надзвичайно хвилюючись, довго розглядали труну. Вона дуже стара, їй вісімсот-дев’ятсот років. Що в ній? Нарешті відважилися зняти кришку і знайшли всередині меншу труну, вічко якої було запнуте прозорою тканиною, просоченою маслами. З часом тканина задубіла і стала твердою, як скло. Ми схилилися над труною — чи збереглася мумія? І сторопіли. Там була не зсохла мумія, ні… Крізь тканину добре видно було свіже, гарне личко молоденької дівчини. Здавалося, вона тільки-но заснула. Спокійний вираз, вуста злегка розтулені. На шиї тьмяно виблискувало золотом і сріблом старовинної роботи намисто. Тіло тихесенько погойдувалося, немов хтось невидимий заколисував красуню.

Василь Іванович здивовано вигукнув:

— Дивіться, Петре Семеновичу, тіло дівчини покоїться в густій рідині. Ось чому воно погойдується!

Справді, труна була заповнена якоюсь рідиною. Що це значить? Ще ніколи не доводилося мені не тільки бачити, але й чути про такий спосіб муміфікації.

Довгі місяці силкувалися ми відгадати загадку, днювали й ночували біля сплячої красуні, не сміючи порушити її віковічний сон. І нарешті — здогад, простий і неймовірний: анабіоз! Ну звичайно, анабіоз! Максимальне тимчасове припинення життєвої діяльності організму з тим, щоб потім відновити її. І вірили й не вірили: анабіоз? Кілька сотень років тому? А чому б пі? Хіба нам усе відомо про знання древніх? Ще не один раз, юначе, ми будемо дивуватися й сушити собі голови над таємницями, які залишила нам предківщина. Ось так і тут: Якийсь геніальний пращур знайшов спосіб анабіозу і надіслав нам через віки звістку про це у вигляді прекрасної жінки…

Майже два роки працювали ми над хімічним складом рідини. Усипляли тварин. Оживляли. Сотні й сотні спроб, поки зважилися приступити до головного…

І як бачите — ми повернули Ярославну до життя.

— Товаришу, — тихо, але урочисто сказав професор, — усі наукові записи про наші спроби, всі висновки знайдете у цих шухлядах столу. Я віддаю їх молодій Росії. Ярославну хотів сам до академії, показати вченим… Тепер доручаю вам…

Петро Семенович стомлено замовк, а я страшенно розхвилювався. Лице моє палало. Що там до академії! Леніну треба! Самому Іллічу все розкажемо, все покажемо! А сюди треба негайно охорону. Лікарів. Найкращих. Вилікувати професора за всяку ціну! Подумати тільки — дівчина жила хтозна-коли — і ось тепер…

— На жаль, — сказав учений, — лишилося таємницею, чому той невідомий геній обрав для своєї спроби цю ніжну дівчинку? Чи йому так наказали? Кому вона заважала там, у тому житті? Сама Ярославна про це нічого не знає, твердить тільки — наскільки я розумію її древньоруську мову, — що вчора лягла спати вдома, у Києві, а прокинулася тут, у невідомій країні, серед чужих людей. Спершу плакала, потім звикла, полюбила нас… Якого Ярослава це дочка? Чи Ярослава Мудрого, чи якогось іншого? А що вона знатного роду — немає сумніву. Коштовності бачили на ній? А одяг — то вже ми замовили їй за старовинними малюнками. Можливо, вчені…

Постріл розітнув тишу, і дрібні скалки її розсипалися з глухим гуркотом у горах. До кімнати ввірвався наляканий Галієв.

— Ай-ай! Бєлий! Бєлий!

Я вибіг на веранду. Крізь листя винограду видно було, як сірі постаті перебігали між брилами каміння, наближаючись до будинку. Я штовхнув Галієва в протилежний кінець веранди, прошепотів:

— Щодуху до наших!

Іван заліг біля скелі за грубо витесаним кам’яним стовпом. Я прищулився під виноградником. Треба за всяку ціну — за всяку ціну! — вистояти до приходу наших. Галієв домчить швидко… Він як птиця… Він у цих горах, як вдома. Сірі шинелі наближалися…

Поруч зашурхотіло листя, я вистрілив і наче подав сигнал: знялася скажена стрілянина. Мені обпекло ногу вище коліна. І в ту Ж мить ззаду навалилися, притисли обличчям до мокрої гальки, стягнули руки, боляче вивертаючи їх назад. Краєчком ока мені було видно, як Іван, прикипівши спиною до кам’яного стовпа, розмахував важкою кобурою маузера, не підпускаючи нікого до себе. Двоє підповзали до нього від моря, заходячи в тил. Я встиг гукнути:

— Стережись!

Важкий солдатський чобіт, наче молот, уразив мене в голову…

Я розліпив набряклі повіки. Перед очима роїлися чорні і зелені кола. У роті було солоно. Виплюнув кров, підвів голову. Іван стояв на тому ж місці, як той дубище, якому зламали всі віти, а він височіє, непохитний і все ще живий, нескорений. Руки прикручені до стовпа. З розбитої губи на подерту шинелю капала кров. Я з надією глянув на гори — чи не видно наших?

Солдати виштовхнули на подвір’я Степанівну і Ярославну. На шиї дівчини вже не було золотих дукачів. Ярославна поволі обвела нас ясним поглядом. Навіть солдатня остовпіла і витріщила очі на дивну вроду. Один, плюгавий такий, оглянув її з голови до ніг і щось сказав, мерзенно підморгуючи іншим. Ті захихотіли. Іван рвонувся так, що мало не потяг за собою стовпа.

Ярославна, мабуть, не зрозуміла сказане, але відчула зміст. Вона зблідла, підвела голову і згорда поглянула на солдатів. Ясні очі її затьмарилися.

Підійшов офіцер, немолодий, з довгим випещеним обличчям. Рукою в брудній рукавичці взяв дівчину за підборіддя.

— Червоних переховуєш, кралечко?

Я раз у раз кидав погляди на гори — мені здалося, що за камінням майнули постаті бійців. Серце моє шалено калатало, розпухлі губи шепотіли: «Братці! Швидше! Швидше!».

Тримаючись руками за стіни, на веранду вийшов професор. Він хапав посинілими губами повітря. Нарешті прохрипів:

— Панове… панове… стійте… Не чіпайте дівчину… Ярославна… Ярославна… ожила… сотні років анабіозу… Панове… Для науки… Ярославна…

Учений простяг слабку руку, наче хотів нею захистити дівчину. Ярославна різко крутнула головою, звільнила обличчя — на ньому залишилась червона цятка від офіцерських пальців — збігла на веранду, обережно підтримала хворого. Офіцер недбало хитнув головою. Солдати грубо штовхнули Ярославну, вхопили старого за руки. Професор Лавров нараз випростався і роздільно, гнівно сказав офіцерові:

— Дозвольте сказати вам… Ви — мерзотник. Так, так! Ви… мерзотник!

І знесилено схилив сиву голову на груди. Солдати впустили його, і вчений покотився з ґанку на землю. Ярославна знов метнулася до нього, очі її були повні сліз.

Офіцер відвернувся.

— Гніздо спалити! Цю… забрати з собою. А ось з ними…

Він підступив до Івана, глузливо скривив тонкі, рожеві, як у дитини, губи.

— З то-ва-ри-ша-ми… поговоримо на проїдання.

Я підвів, скільки зміг, голову, і плутано заговорив, хапаючись, бо боявся, що мені не дадуть сказати:

— Нас можете розстріляти, робіть що завгодно. Але не займайте дівчину. Професор Лавров оживив її. Вона була мертва. Спала. Багато років. І не паліть будинку. Там всі записи. Прилади. Професор — великий вчений. Це слава Росії.

Офіцер навіть не глянув у мій бік.

З вікон будинку заклубочив дим. Степанівна заголосила, ламаючи руки.

Іван гримнув на мене:

— Кого ти просиш?! Кого?! Хіба не бачиш — це труп! Від нього мертвечиною тхне, і хробаки давно вже виссали його прогниле нутро!

Офіцер несподівано плаксиво закричав:

— Росія! Де Росія? Немає! Загинула! І це ви її згубили, бандити, голодранці, лайдаки! І ви гадаєте, що я пожалію папірці якогось божевільного і його дівку? Ненавиджу вас! Не-на-вид-жу!

У цю хвилину до Івана підбігла Ярославна. Лице її було залите сльозами. Гірко схлипуючи, вона щось швидко говорила, намагаючись розв’язати його, розплутати вірьовку. Солдат схопив її за руку і потяг. Ярославна опиралася, чіплялася другою рукою за Івана.

І тут сталося неймовірне: Іван розірвав пута. Штурхонув ногою солдата в живіт. Вихопивши у нього гвинтівку, хряпнув прикладом другого. Всі заціпеніли. Офіцер задкував, гарячково шарпав кобуру, а Іван насувався на нього, страшний у своїй люті. І несамовито ревів:

— Бий сволоту! Бий!

Я в безсиллі шарпався, не маючи змоги кинутись йому на поміч, і теж кричав:

— Лупи гадів! Кінчай!

Іван уже заніс гвинтівку над головою офіцера… Постріли впритул зупинили мого друга. Ярославна затулила вуха руками, здригаючись всім тілом, і величезними від жаху очима дивилася на офіцера, на його револьвер.

Іван захитався і поволі, немов у роздумі, осів на вимитий морем до блиску дрін. З шипінням докотилася хвиля і змила кров з простріленого тіла. Ярославна впала на коліна біля Івана, піднімала його важку чубату голову, щось ніжно промовляла. Може просила відкрити соколині очі, усміхнутися, вимовити словечко…

Зціпивши зуби, я борсався, напружував м’язи — вірьовки врізувалися в тіло до кісток. Невже Галієв не добіг? Ще можна врятувати Ярославну. Ще можна погасити пожежу.

Ярославна підвелася і, мов сновида, ступила крок-другий до офіцера. Обличчя її було біле-біле, як пелюстки лілеї, а очі… Моторошно було дивитися в ці очі, сповнені невимовним горем і розпачем, гнівом і ненавистю. Один із солдатів злякано перехрестився. А вона тими страшними очима зиркнула в лице офіцерові. Не витримав він і поспіхом затулився рукою, наче обпекла його не поглядом, а жаром.

Дівчина презирливо відвернулась і, неприступна, горда й прекрасна, пішла на солдатів. Вони, зачаровані, розступалися перед нею, а за ними було море, непривітне, холодне, осіннє море. Вона ступила у воду і пішла назустріч хвилям, все глибше й глибше. Ось уже видно тільки плечі й русяву голівку. Услід дівчині зацвьохкали кулі. Білопінні хвилі поспішили сховати Ярославну.

Знайоме «ура» загриміло в горах, і луна, ніби й вона чекала наших, радо підхопила і невтомно повторювала його, посилювала, множила. Я притулив чоло до холодного каміння і заплакав:

— Пізно… пізно…

Білі, відстрілюючись, одступали. Їм навперейми бігли червоноармійці…

Мене підняли, розв’язали. До палаючого будинку вже не можна було підступитись. Бійці однесли подалі від вогню тіло професора Лаврова. Поруч поклали Івана. А Ярославни не знайшли. Тільки впіймали на хвилях ніжну блакитну стрічку…