Югурта

Відділені одна від одної круглими невисокими горбами текли дві річки. Обидві вони заросли дерзкими кислими травами: очеретом, осокою, йором і рогозом, навесні водопілля виривало цілі шматки глею, де коріння очерету стирчало, як щітка, і несло відірвані острівці до злиття двох річок.

Десь у плесах двох поєднаних річок грудки очерету зупинялися на літо, обростали, робився плав, і на плаву гніздилися чорні водяні курочки. Тиховід довкола плаву заростав лататтям і ряскою, курочки бігали по лататтю, як по сухому, і жиріли від рясної поживи.

Ближче до швидкої течії річки жили білоголові мухоловки і тут-таки виводилися крижні. Великі, м’язисті сіруваті качки побоювалися білолобих курочок, і навіть їхні сизі селехи неохоче вступали в бій із мухоловами.

Та їх і було трохи. Багато їх було на Дінці, в тих озерах, що колись були старицею Дінця, а тепер тільки широтою плечей своїх показували, яким був у сиву давнину Дінець.

По всьому Дінцю водилися і гуси, сіра крупна порода, лебедів же не було ближче, як у Леб’яжому озері, кілометрів за шістдесят від злиття двох річок, а безліч їх було ще далі — на Воронячому озері, за сто сорок кілометрів.

Правда, навесні й восени лебедів було повно і на Великому Лимані, адже туди залітали навіть пелікани.

Між двох річок на круглих горбах простягнувся ліс, він ішов поруч з ними від Середньоруської височини і доходив на південь до татарських річок Орелі й Самари. А на лівих берегах, по пісках, за звичаєм своїм росли бори. В них зупинялися кочівники-вальдшнепи, мандруючи в степи Докавказзя.

Хоча на двох річках не було лебедів і гусей, життя було повно. Різні кулики бродили по коліно в багнистих місцях річок. Бекаси ховалися за купинами. У свіжозелених, укритих водою травах хоронилися прямолітні дупелі. Ворони гніздилися у вододільному лісі. Ворона, яка одвіку птиця при воді, ходила берегами або — вічний спостерігач — годинами сиділа на вербовій гілці, видивляючись яйця мухоловки й крижня.

Чорнушки маленькі, великі й чубаті перегукувалися в глибоких озерах поблизу річок. Круглі, світлі й чисті, вони згодом названі були макортетами, але тоді річки зробилися такими неглибокими, що чорнушки не могли на них жити і перейшли на Дінець.

У повітрі маяли білі крачки, наче пелюстки хмар, тільки крик їхній був дуже земний, вони верещали, як крилаті альбіноси, білі з червоними очима. Брунатнокрилі мартини сідали трепетною сіттю на підводну травичку до дупелів, і дупелі, як прямі стріли, летіли геть від настирливих зайд.

Стояв задушливий полудень. На площі нікого не було, крім кінного городового в білих рукавичках (піші городові були без рукавиць, і червоні, як буряк, унтерофіцерські лапи з чорними кігтями стирчали просто з чорного рукава з червоним кантом). Городовий, витягнувшись, сидів на доброму коні, він був непорушний, і все-таки площею клубочилася курява.

Якісь протяги, ті самі, що споконвіку були вітрами в крутих глинистих яругах, недостатньо стримувані Гранд-готелем, каплицею і городовим, здіймали над бруком залеглі у вибоїнах хмари куряви.

Запах цієї куряви був кислий і міцний. Кавунові шкурки, картопляне лушпайя, злиті докупи недоїдки, промоклий, просяклий тютюном папір від цигарок, спіймані й задушені в помийному відрі дохлі пацюки — усе це збивалося в кожному дворі у високу купу, поливалося мильною водою і, так-сяк відділене від будинків трьома ветхими дошками, в липні висихало.

Потім, розсипавшись на порох під палючим степовим сонцем, усе це на крилах вітру вилітало за дошки, виміталося з двору і збиралося в западинах покладеного на пісок бруку. Курява пахла всім життям Харкова, і, вдихаючи її, харкали, чхали і хрипіли перехожі.

Та перехожих у цей час на площі не було. Купець Петро Іванович Дудкін, який мав проїжджати по площі незабаром, ще сидів удома і пив чай, а репетитор його дітей, гімназист Югурта, ще не дійшов до майдану св. Сергія.

Купець Дудкін був одним із старих хазяїв Харкова і тепер оце боровся за владу з купцем Уховим та вугільними магнатами. Він підтримував своїм впливом проти лібералів журнал «Жало» і його редактора Гермеєра. «Жало» виходило на паршивому сірому папері, коштувало п’ятак, редактор Гермеєр, за основною професією чи то різник, чи то вишибало в публічному домі, не коштував Дудкіну навіть п’ятака і своїми могутніми кулаками сам захищався від ображених «Жалом» лібералів.

Гермеєр не платив гонорарів. У нього був один штатний карикатурист із типографських хлопчиків, який ніколи не дбав про схожість карикатур. Він просто малював пером маленьку фігурку з величезною головою, а під малюнком завжди детально підписувалося, кого на ньому зображено. Будь-який матеріал про лібералів, євреїв, студентів, професорів негайно друкували, якщо тільки в ньому досить було сенсаційної гостроти.

Сам же купець Дудкін був столбовий дворянин з університетською освітою: він один із тих небагатьох поміщиків, котрі ввійшли в капіталізм не як переможені, а як союзники. Уже накопичивши мільйони, він знову перекинувся до феодалів і був стовпом харківської «чорної сотні».

Він одягався за ширмою. Вже на ньому були лакові штиблети з гумовими розтяжними боками, він ховав заднє вушко штиблета під штанину синіх шевйотових брюк, коли м’яко проспівав дзвоник — це прийшов репетитор його дітей Югурта. З дивану в сусідній кімнаті піднялася дружина Дудкіна, висока, товста, чорна, неймовірно, надзвичайно кучерява дама, схожа трохи на заспаного баранця, і обійняла Дудкіна ніжно: він устромився носом у її пухкий бюст.

— Женечка! — схвильовано сказав Дудкін. — Це той юнак, репетитор. Навіщо ти встала? Лікар велів тобі лежати!

Бісерні очка Дудкіна з-під чорних посивілих брів ніжно дивилися на дружину. Вона погладила його по голівці і повернулася на отоманку. Вона теж ніжно любила Дудкіна, делікатного, освіченого, її маленького лицаря, але в Югурті вона інстинктом відчувала щось таке, від чого короткі ноги її витягувалися на отоманці, і пальці в носках черевичків випрямлялися по лінії тіла, але їй легко зсудомило литки. Вона заплющила очі. Дудкін, не закінчивши одягатися, накинув оксамитовий в рубчик піджак і вийшов до Югурти. Молодший син його, Жорж, верткий, непосидючий жевжик, на обличчі якого виднілися тільки ніздрі, губи й бородавки, вже сидів за столом. Він був на два роки старший за свого репетитора, але нижче за нього на два класи гімназії.

Побачивши батька, Жорж іронічно посміхнувся, розгорнув синій зошит і почав нетерпляче вистукувати по ньому пальцями «Это девушки все обожают». Югурта підвів очі.

Він здивовано, майже з повагою дивився на Дудкіна. Дуже важко було повірити, що цей тонкий, м’який, привітний чоловік — чорносотенець, мироїд, мільйонер, скупердяй і клоун. Югурта збентежився, згадавши, що йому казали про Дудкіна.

Дудкін відчув це, побачивши, як пальці репетитора ворушаться, складаючись у хрести, у кооперативні знаки від лаокоонівської сили збентеження.

— Скільки ви хочете в місяць, Югурто Корнелійовичу? — м’яко промовив Дудкін. — Мені казали про вас тільки хороше. Сподіваюся, ми не посваримося з вами.

— О так! О так! — сказав Югурта й остаточно збентежився; він темно почервонів до самісіньких коренів розкуйовдженого волосся.

— От бачите, — сказав Дудкін. — Сідайте, сідайте, голубчику, я теж був студентом, я сам… — він понизив голос — …я сам соціаліст. Майбутні покоління розділять моє багатство, зробивши мене простим управителем його, не більше!

— Я не вірю в соціалізм! — сказав Югурта.

— Дарма, дарма, голубчику. Христос теж був першим соціалістом. Він казав…

— Я і в Христа не вірю! — понуро перебив Югурта і злякався. Проте світле, маленьке лице Дудкіна не нахмурилося. Він ласкаво поплескав Югурту по плечі, Югурта розм’як і сів.

Дудкін вийшов, безгучно ступаючи по килиму. Югурта скоса глянув на Жоржа. Жорж стомлено позіхнув і почав показувати зошити. В зошитах довершеним чоловічим почерком недбало було виписано перекручені французькі слова, гнівно перекреслені нервовою рукою вчителя.

Дудкін зайшов у гараж, де стояв невеликий мерседес, перекинувся словами з шофером Леонідом, непомітно нюхаючи повітря. Він перевірив висоту бензину в баку, щось згадав і ласкаво кивнув головою.

Потім він зайшов на стайню: кучер Трохим вивів гнідого метиса; метис ставав дибки, його розпирало вівсом, його треба б прогнати кілька кілометрів твердою ристю. Та підкова на правій передній нозі трохи відставала, і мільйонер передумав. Він наказав Трохиму три дні не давати гнідому вівса і забрав із собою ключі від комори.

Було тепло й парко; Дудкін вирішив пройтися бульварчиком до Старомосковської і поїхати конкою. Він ішов по бульвару: цей бульвар теж нічого не коштував місту — його посадило товариство естетів-гімназистів Третьої гімназії на свято, на якому Дудкін виголосив промову про значення естетики в російському житті. Тому бульвар був неважливий, і до нього підходила помийна яма річки Харків. Проте й кислий запах застояної води не дратував Петра Івановича: у самому смороді він умів відрізняти якісь тонкі обертони, ефірні запахи, які були тільки в його місті і нагадували йому, що він — володар. У грубій смердоті гнилизни раз у раз спливали тільки для тонкого носу несподівані аромати. Сьогодні він вловив тінь фіалок, він усміхнувся, втягуючи носом повітря.

Він вийшов на Старомосковську біля казарм Пензенського полку. У перістій будці спав днювальний. Довгий дерев’яний тротуар було звечора вкрито лускою з насіння, сухою і дзвінкою на липневому сонці. Раптом пахнуло свіжим легким струменем: це хазяйка, прочинивши хвіртку, вихлюпнула на магістральну вулицю з відра кавунові шкурки, коробки цигарок «Кальфа»; цілий виводок утоплених кошенят, на мить райдугою блиснувши в повітрі, упав на брук у мереживі мильної піни. Хвіртка блискавично зачинилася і знову зеленіла, спокійна і соннива, ніби не відчинялася двадцять років.

Петро Іванович, спритно врятувавшись від помиїв, підбіг і сів на конку. Відкритий вагончик містив вісім жовтих садових лавок, з обох боків його були дві довгі дошки, оббиті по краях кованим залізом, по дошці ходив кондуктор і продавав квитки.

Дудкін став на передню площадку. Конковий кучер сидів на велосипедному сідлі, настромленому на залізну палицю, довгий батіг, як лист осоки, виростав із двох залізних кілець, кучер дрімав, адже місця були рівні, пара коней бігла важкою конковою кульгавою ристю, стукаючи підкованими копитами по рейках.

Раптом зі східців на повному ходу зістрибнув студент Лаукс, високий вродливий блондин у сірій сорочці під тужуркою. Йому треба було в шахове кафе. Петро Іванович почав кричати щось про порушення правил, але якраз підходив погонич з парою допоміжних коней, щоб тягнути вагончик на горб до Миколаївського майдану, і Петро Іванович задивився на погонича.

Погоничем був розпатланий, у міру п’яний парубок у чумарці; замість форменого картуза на ньому був чорнозасмальцьований млинець, який ледь прикривав коротку потилицю. У лівій руці він тримав валок від посторонків на пару коней із залізним гаком, що його він на ходу заправив у кільце на передку вагона; у правій у нього був такий самий довгий батіг, як у кучера. Він скочив на східці й одразу почав хльостати батогом, кучер хльостав своїм, обидва кричали, і Дудкін з цікавістю помітив, що погонич бив тільки голобельних коней, а кучер — тільки коней погонича. Батоги цьвохкали, спліталися на кінських спинах, і вагончик млявою ристю вибирався на майдан.

На площі щось обірвалося. Чи то кучер трохи голосніше гукнув на коней, зі скрипом накручуючи залізний ланцюг гальма, який силоміць зупиняв заїжджених, калічних шкап на кожній зупинці, чи то трохи дзвінкіше дзвякнув дзвінок конки, чи рейка дужче заголосила на повороті, але попруга коня, на якому сидів кінний городовий, подалася і луснула якраз у тому місці, де сідляр тиждень тому зашивав її дудкінськими нитками. Попруга луснула, задрімалий городовий, опершись на ліве стремено, плавно перевернувся вниз головою під черево коня. Зляканий такий маневром начальства, розпертий вівсом і люцерною кінь помчав площею. Городовий у чоботях пляшками, в острогах і білих рукавичках лежав на куп’юватій кам’яниці.

Злізши з велосипеда, слюсар Василь Хомич Ізвєков зупинив коня і прив’язав його до ліхтаря. Потім він знову сів на велосипед і поїхав по кам’яниці далі, в напрямку до парку, де мали відбутися велосипедні перегони.

Він їхав не швидко: кам’яниця, ніби спина зогнилого крокодила, сама, без розпоряджень градоначальника, не допускала швидкого руху. Кам’яниця ця нагадувала також обвал у кавказькій річці: круглі камені витикалися з неї, ніби горіхи в шоколаді, гній збирався у виямках її; обіруч спини крокодила лежали два висохлі струмені густої куряви, із якого стирчали щітки й солома, занесені туди післядощовою повінню. Ізвєков їхав так повільно, що Дудкін упізнав його блакитні очі і сині вуса. У передпокої жандармського управління він зустрів помічника поліцмейстера Чвирку.

Помічник поліцмейстера, круглий, безволосий, безбровий, безбородий муж значив у місті незрівнянно більше, ніж сам поліцмейстер. Поліцмейстером нині був Бессонов, завтра Краузе, післязавтра котрийсь із спитих князів Гагаріних, а помічник Чвирка буде завжди і на віки вічні. Дудкін коротко перемовився з ним у приймальній жандармського полковника Вересова і ввійшов до полковника.

Тимчасом Югурта уже надував шини свого велосипеда, коли в сіни випадково вийшла перебільшено чорнокудра Женечка, дебела дружина Дудкіна. У квартирі було порожньо: Жорж пішов у гараж до шофера Леоніда, і Женечка, зупинившись у дверях, почала часто й важко дихати. Раптом вона гнівно помітила, що дихання її збігається з ритмом накачування шини, вона кашлянула, Югурта підвів очі, і очі його вперлися в білий поясок із валансьєнських мережив під повним бюстом Женечки.

Югурта ввічливо покинув шину і випростався. Женечка знову почала важко й часто дихати, на мить Югурті передалися якісь нервові струми її бажань, але він не зрозумів їх і люб’язно пояснив, що їде на велосипедні перегони. Він почав навіть докладно розповідати про змагання, але Женечка раптом зробилася холодною і величною, як виставка мережив у білизняному магазині Альшванга. Югурта замовк, зніяковів і викотився з велосипедом у руках, загуркотівши кермом об дверну ручку.