За мости відповісте…

(Розповідь журналіста)

Про те, що я розповім, ніколи не напише жодна газета. Навіть «Інтєрєсная…»

Кілька років я працював в одній з обласних газет міста Z., яка гордо іменувала себе «всеукраїнською». Місто в сенсі преси було мало цікавим. Україномовним був лише губернаторський офіціоз, який майже ніхто не читав. Враження складалося таке, що його працівникам дано завдання — зробити свою роботу якомога гірше. Решта міських видань по великому рахунку відріжнялися між собою лише назвами.

Мій редактор, однак, так не вважав.

«Ми мусимо, — любив повторювати він, — знайти золоту середину між серйозним тижневиком і бульварщиною»

Або — «Ми мусимо стати газетою на всі смаки».

Отак і з’явилась в нашій газеті двадцять четверта сторінка. А я став її дописувачем.

Рубрика мала зватися «Очєвидноє — нєвєроятноє». Я, щоправда, хотів було назвати її улюбленим виразом детектива Малдера з серіалу «Цілком таємно»: «Істина за межами досяжного», звісна річ, в російському варіанті. Просто і зі смаком.

Та редактор не дозволив. Для загалу, мовляв, ця назва нічого не говорить, а телепередачу «Очєвідноє — нєвєроятноє» ще пам’ятає більшість пенсіонерів міста Z.

Я подумав, що більшої дурниці не чув, але ж не будеш сперечатися з власним шефом. І почав працювати.

Я лазив по скелях Острова з любителями — скелелазами, користуючись їхнім саморобним обладнанням, човгав по каналізації з діггерами, ганяв по розбитих дорогах на справжньому «Харлей — Девідсоні», міцно ухопившись за талію ватажка байкерів на прізвисько «Скелет», проводив ночі на старих цвинтарях (одного разу мене прийняли за осквернителя могил і забрали у відділок), ночував на відкритому археологами Святилищі бронзової доби, біля якого було тогочасне ж поховання, приймав участь в лицарських турнірах «рольовиків» та фанатів Рональда Руела Толкієна, стрибав через Купальське вогнище в ніч сонцестояння (у червні, а не у липні), стояв в колі з древніх каменів зі смолоскипом у руці, поки жрець Перуна закликав своє Божество, сидів в кущах Пугачової балки у Велику Ніч, вона ж Хеллоуін, спостерігаючи за дійством приїжджих з М. сатаністів (отут я міг отримати не тільки по морді, але й ножем у живіт), брав інтерв’ю у скінхедів, рокерів, чорнокнижників, операторів рунної магії, ельфів, гномів, жерців, відьом, астрологів, екстрасенсів, визнавців слов’янського Дажбога, скандинавського Одіна, індійського Крішни, та єгипетського Озіріса.

Чесно кажучи, я й не підозрював, що в зачуханому Z. стільки цікавого люду. Більшість з них йшла на контакт з пресою доволі охоче і не виявляла агресивности, за винятком, звісно, сатаністів. Як я на них вийшов, це окрема історія, і тут їй не місце. Але у всіх цих людей, повз всі розбіжності, була одна спільна риса.

Їх наче магнітом притягував Острів.

Про Острів у наші часи писалося і пишеться багато… Але, якщо полишити за кадром пишномовні епітети на зразок «серце України», чи «колиска козацтва», залишається ота істина, котра за межами досяжного. Там щось є… Якась древня сила… З витоками — «вікнами» в окремих місцях. Люди, що йдуть туди жерти шашлики і гадити, того не відчувають. А хто відчує — вже не буде гадити і жерти шашлики на прадавніх каменях.

Ті, хто хоч зрідка дивиться телевізор, може згадає епопею з мостами через Острів. Коли я перебрався до N — ська, а згодом і до Києва, я часто розпитував людей з ріжних кутків країни як вони ставляться до ідеї прокласти швидкісну трасу по землі, котра є скарбом для археологів і, до речі, Національним Заповідником з унікальною флорою. Обурення доводилося чути дуже рідко. Найчастіше, навіть у запеклих патріотів виринала думка, яку блискуче озвучив міський голова Z. Мовляв, ми любимо патякати, жаліємо пташок і метеликів, а настав час пожаліти себе і своїх дітей.

Тоді я питав, а чи змогли б французи задля розширення паризьких вулиць прокласти дорогу через собор Нотр — Дам.

«До чого тут собор, — часто чулось у відповідь, — це ж тільки Острів…»

Тому проти мостів з дорогою через заповідну зону протестувала лише жменька екологів та неформалів, серед яких були двоє знайомих мені жерців-язичників. Вони дібралися навіть до Президента, і той пообіцяв… Оце я чув на власні вуха, бо теж приймав участь в акції. Мости мали будуватись в обхід заповідника, нижче Острова.

Потім почався добре спланований дурдом… З пікетами, на яких людей привозили просто із заводів великими «Ікарусами»… З гаслами «Президент проти мостів, а ви?» З чисельними обуреними статтями в місцевій пресі і з гнівними листами трудящих.

Моя газета, треба віддати їй належне, стояла трохи осторонь цього бедламу. Хоча мого нарису, де я описував акцію голодування в Києві за рятунок Острова, редактор не прийняв.

«Пиши, — сказав, — про літаючі тарілки. Отой нарис про НЛО над Петрівкою у тебе вийшов незле.»

Редактор був патріотом, і навіть вів в нашій газеті україномовну сторінку. Але він добре знав, які «бабки» зав’язані на цьому будівництві. Люди, які вклали кошти в ці мости, мали змогу заткнути непокірним роти і через меншу суму. І не тільки редактору провінційної газетки.

Президент будівництво дозволив… Дозвіл підписав і директор заповіднику, великий природолюб, автор кількох розчулених книг про Острів…

В самий розпал історії з мостами археологи відкрили в районі майбутнього будівництва поселення чотирьохтисячолітньої давности.

Посередині селища колись був камінний храм. А трохи віддалік — поховання.

І саме сюди мала стати свого часу «лапа» мосту.

Ось тут — то воно й почалося, «очєвідноє — нєвєроятноє».

Одним з моїх журналістських здобутків було вміння підтримувати добрі стосунки з героями своїх нарисів. Часом це могло дати цікаву інформацію. А часом — просто дружні відносини.

Якось я спускався в каналізацію з діггером, котрий «по життю» працював слідчим у кримінальних справах. Пікантність ситуації полягала в тому, що ці дві лінії його життя не перетиналися. Ні його колеги, ні приятелі — екстремали не знали про подвійне життя цього чоловіка. Я сам дізнався випадково. Коли ото мене замели в КПЗ, запідозривши в осквернені могил з метою продажу «на метал» сталевих огороджень, вкрадених на Листопадовому цвинтарі.

Віктор, ім’я я звісно змінив, виручив мене. І з того часу ми потоваришували.

Якось я був у нього в гостях. Віктор жив самотою — дружини у ментів довго не затримуються. А особливо — у ментів з екстремальним хобі.

Мова зайшла за мости та Острів, бо якраз тоді ця тема набрала найбільшого розголосу.

— Маєш рацію, — сказав Віктор, коли я виголосив перед ним промову про енергетичну цінність заповідника, — Острів це навіть не флора з фауною… І не тільки історія… Це Сила…

Коп, як я дражнив Віктора на американський штиб, добув з письмового столу зошит, з якого стирчали газетні вирізки і ще якісь друковані папірці.

— Ось подивись, — сказав, — вісімнадцяте століття… Російська армія веде турецьку війну… Солдати рубають дерева, перекопують Острів редутами. Якраз у районі Святилищ… Починається чума… Хто не втік, той помер…

Я слухав з цікавістю. Знав, що просто так Віктор не завів би цієї розмови.

- Імператриця дарує Острів Потьомкіну. Той збирається будувати тут палац… Швидко по тому раптово помирає в дорозі…

Коп знову зашелестів папірцями.

— Німці — меноніти… Жили на Острові близько ста літ… Покинули його, бо, за словами одного з керівників громади, «не мали ні в чому щастя».

Знову шурхіт папірця.

— Архітектор Вознесенський… Побудував мости через Острів… Мости… Через місяць опісля закінчення будівництва чи — то помер, чи — то наклав на себе руки.

— Попередній міський голова, — продовжував Коп опісля паузи, — активно пробивав ідею нових мостів… За будівництво пропонував розплатитись з інвесторами землею Острова… Помер… дуже загадково. Принаймні, пів-міста впевнено, що його отруїли.

Коп закрив зошит. Сказав тихо:

— Це лише те, що на поверхні. Я маю більше інформації.

— Чого це раптом ти зацікавився мостами? — спитав я.

— Це не для преси, — буркнув Коп. Я зітхнув.

Але у мого приятеля видно свербів язик.

— Тільки тобі… І не для друку. Вбито двоє людей. Будівник і сторож. Обоє — протягом тижня, в один і той самий час, близько півночі. Сторож був на своїй зміні, будівник затримався у друга, також сторожа. Обом відрізано голови.

— Чого? — перепитав я ошелешено.

— Голови відтято холодною зброєю, можливо великим ножем, або шаблею, — продовжував спокійно Коп, — дуже гострою, за словами мед експертів — ідеальний зріз… Після смерти вони ще йшли… без голів… Тіла знайшли у кільканадцятьох метрах по сліду крови.

— Охрініти! — вирвалося у мене, — просто кіно «Горець»… Залишиться тільки один…

— Ти, журналюго, дурний, — серйозно мовив Віктор, — Це люди… У них родини…

— Та в’їхав я… Але ж це означає…

— Третій випадок, — продовжував Віктор, — на щастя не закінчився смертельно. Директор заповідника затримався на роботі… На нього напали в приміщенні музею… За його словами він бачив в руці у нападника довгого ножа, навіть більше — щось схоже на шаблюку. Врятувало його те, що він встиг зачинитись у кабінеті. Нападник двері вибивати не став. Потерпілий говорить, що чув якісь голоси, але в тому не впевнений. Нападав на нього один… невисокий, з довгим волоссям… Це все, що він встиг роздивитись. Про попередні випадки директор нічого не знає, як і не знає ніхто… Нам наказано мовчати. І ніяких контактів з пресою.

— Це означає, - повторив я, — що на Острові орудує маніяк?

— Угу, — озвався Коп., - який ти здогадливий.

— Але ж музей далеченько від мосту…

— Схоже, що наш друг іде по висхідній. Читав написи на Вознесенських мостах?

Я кивнув. Опори мосту Вознесенського були геть списані графіті. «За мости відповісте!» А в одному з написів конкретно називалося директорове прізвище.

— Отож бо, — сказав Віктор, — ти часом нікого не підозрюєш?

Я здвигнув плечима. Знав людей, котрі з задоволенням одірвали б голови авторам проекту осквернення Острова, але жоден з них на мав талантів нінзя…

Віктор пообіцяв тримати мене в курсі розслідування в обмін на корисну інформацію. Це не дуже мені сподобалось, дуже бо змахувало на сексотство. А з другого боку… Маніяк з гострим ножем… відрізані голови… От аби він прирізав когось з тих, хто нагорі… Скажімо, кращого друга Президента, того, що мав українське прізвище, пишні кучері і невідому національність… Чим завинили роботяги? Та й директор… Пішаки…

Але вбивства припинились. А ще через тиждень до мене в редакцію зателефонував один знайомий.

Хлопець називав себе Туром. Як його звали насправді, я мабуть ніколи не дізнаюся. Познайомилися ми з ним на одному з Купальських свят. Колоритна така постать — високий, русявий, очі сірі, риси обличчя ніжні як у дівчинки. І вираз на цьому обличчі… такої сили і зверхности. В наші часи це велика рідкість. Я бачив подібний вираз лише раз — на лиці одного рок-співака. Це не понти, не гра… Це природжене.

— Потрібно зустрітися, — сказав Тур.

Я погодився і тут таки призначив місце зустрічі на одному з Святилищ. Тур був дуже дивною особою. Він встиг уже побувати і скінхедом, і рокером, і сатаністом… Все це, за його словами, переріс. В розмові сипав цитатами з Ніцше, Шопенгауера та Гурджієва. Років мав щось ледь за двадцять. Це він вказав мені місце шабашу дияволопоклонників з М. Екстрім у мене тоді був — запам’ятав надовго.

Якщо вже Тур хотів зі мною поговорити, то це міг бути матеріял на цілу сторінку. А тому в призначений час, увечері я вже сидів під молодим дубком, дивився на камінні кільця Святилища і виглядав юного неформала.

Тур з’явився з боку Молодечого вибалку… В джинсах та вільній чорній футболці, що обвисала на нім мішком. Я вже бачив його якось в цьому прикиді. На футболці спереду було зображено перевернуте розп’яття та напис англійською: «Христос є моїм ворогом». Ззаду мав бути ошкірений кістяк у білій хламиді і напис, також англійською: «Диявол є моїм братом». Причому у Тура навіть в думках не було когось шокувати. Він просто носив це і все. А я кожного разу мимоволі думав про те, скільки людей в нашому місті здатні зрозуміти написи, і що вони при тому відчувають.

Тур привітався скинувши вгору праву руку. Я відповів йому тим самим.

— Я хочу, — почав він без передмови, — розповісти… Тобі, бо більше нікому… Завтра я їду геть…

Він сів поруч і втупився в носки своїх кросівок.

— Може підемо в більш затишне місце? — запропонував я, — може хтось прийти…

— А, все одно… Це недовго.

Я дістав диктофон, поглядом спитавши дозволу. Він кивнув:

— Пишіть…

***

«Я не оповідатиму про себе, бо в цьому немає сенсу. Я з тих, хто буває старим уже в юності.

Я рано зрозумів, що живу серед потолочі та рабів. І захотів стати вільним…

«Вільним від чого? — питав Заратустра, — нехай же твій погляд скаже мені відверто: вільний для чого?»

Та хіба може вільна людина жити серед потолочі? І я заволав, що є самотнім.

Бо я не знав та й не знаю досі для чого прагнув волі.

«Колись дух був Богом, потім він став людиною, а тепер стає потолоччю…»

Так говорив Заратустра…

Мені затісно в цьому світі від тупих мармиз і порожніх очей «зомбі». Іноді мені здається, що я єдиний живий серед мертвих.

Батьки мої теж мертві… Мертві розмови, мертві очі. Телевізор замість поклику вуду…

Два роки я працював… де — не важливо, і за ці два роки не промовив до оточуючих жодного слова.

Про що говорити з мерцями?

Я намагався знайти живих, але марно… І серед скінів і серед рок-фанів я почувався оточеним мертвими.

Я бачив тих, хто славить диявола — вони дебіли й діти. Якби диявол дійсно з’явився перед ними, вони б напудили в штани.

Я бачив тих, хто славить Древніх Богів — вони звихнулись на націоналізмі. Я не люблю хохлів та їхньої мови. Я росіянин і німець по половині на кожного, і не терплю пацюків, загнаних в кут.

Одна жінка, з язичників, розповідала мені про Силу Древніх Богів… І я відчув цю Силу… Ця жінка не з мерців, але й вона не змогла мені порадити, що робити далі…

Я обожнюю Варга Вікернеса, норвезького рокера, що славить Одіна. Він убив паскудного збоченця і спалив кілька церков… Його кинули до в’язниці у двадцять один рік… Мені зараз стільки ж, а я ще на волі.

Я відчуваю в собі Силу, яка не має назви… Я міг би стати жерцем Чорнобога в ті часи, коли все вирішував меч.

Я знаю деякі ритуали… не питай які і звідки. Кому дано — тому відкриється.

Один мій приятель загинув під час обряду — я відчув його смерть на відстані.

Коли почали розкопки того храму, я зрозумів, що там щось є…

Не питай як… Є відчуття, що їм немає пояснення.

Я прийшов туди і став допомагати. Я був там, коли відкрили гробницю.

Меч лежав серед кісток… Вигнутий скіфський акінак. Свастика на руків’ї блиснула тьмяним золотом, іржа не торкнулась клинка.

Вони визначили, що це жінка. По тазовим кісткам… Черепа в гробниці не було…

Його й не могло бути, бо коли гине надлюдина, раби ховають її голову окремо від тіла.

Вночі я прийшов туди знову і почав копати просто в центрі храму.

Я працював довго, але старання мої були винагородженні… Я знайшов його і заховав в Молодечій балці до часу.

В ніч Сонцестояння я провів обряд на руїнах храму. Тобі не треба знати, що за Сила мені відгукнулась.

Я вважав себе надлюдиною, але побачив ЇЇ і зрозумів, що я — лише тінь людини…

Ніцше писав про жінок з огидою, бо він ніколи не бачив таких жінок.

Вона вся була — наче музика степового вітру, наче крик перед битвою, наче пожежа в степу…

Її не можна було бажати, вона сама бажала і вибирала собі чоловіків як здобич.

Я став її здобиччю і досі є нею.

Я не знав її мови, але її веління звучали в моєму мозку і моєю доблестю був послух.

Вона сказала, що хоче повернути собі зброю — я приніс їй меч.

Ніхто в музеї нічого не помітив, бо зі мною була Сила надлюдини.

Спершу вона з’являлася зрідка, але я завжди відчував її поклик.

Доки не прийшли ті, чия присутність оскверняла храм…

Я був з нею, коли вона відтяла голову п’яному рабу, котрий волікся до зупинки з пляшкою пива. І коли вона убила другого раба…

Її меч був прекрасною піснею смерти, і мені закортіло вмерти від того меча.

Але вона сказала:«Почекай, воїне… Я хочу знати цей світ, в якому дозволено нівечити святощі…»

Я розповів їй багато чого… Вона сиділа на камені біля води і крутила у руках мій мобільний, граючись, мов дитя, спалахами дисплею.

«Ми могли, — сказала вона, — говорити на відстані і без цього світлячка, — ми, обрані… Ті, хто мав Силу… І ніколи не давали нижчим ні знань ні змоги їх отримати.»

«В цьому світі, - сказав я, — править потолоч, а там, де п’є потолоч — всі криниці отруєні»

«Як отруєні води Данапрії, - озвалась вона стиха, — як буде отруєне повітря над моїм храмом вашими безкінними возами. Мене убив рівний по силі, і зоставив тут стерегти Святиню, але скоро Святиню розтопчуть опори вашого мосту.»

«Який же вихід, повелителько? — озвався я.

«Я буду убивати хазяїв, а не слуг, — відповіла вона.

Я пішов з нею до музею… Вона не знала жалости і я теж…

Той чоловік заскочив до кабінету, але її б не втримали ні замки ні двері. Та раптом я помітив, що її постать розпливається мов місячна тінь.

«Мені не можна відходити далеко від храму», - почув я її даленіючий голос.

Наступної ночі ми знову сиділи там, на камені.

«Коли руїна довершиться, — мовила вона врешті, - я стану вільною. Я пройду по їхньому мосту на той берег, і горе тим, хто осквернив святиню. А поки що я мушу чекати, воїне. Чекати з мечем у руці…»

Я знав, що навряд чи побачу її знову. У мертвих свої закони, і час у Наві тече інакше, ніж тут. Але вона була більше живою, ніж усі мерці, що бродять по вулицях Z.

Завтра я їду геть, і напевне не повернусь до цього міста… В тому, що я робитиму далі — нема ніякого сенсу. Але я побачив Надлюдину, і я щасливий».

***

Цей диктофонний запис я прослухав разів з десяток, і кожного разу мені ставало моторошніше. Зрештою, я не витримав і подався до Віктора, попередньо записавши в блокнот розповідь Тура.

Коп слухав мене не перебиваючи, а коли я закінчив, мовив рівно:

— Ти, чортів говнюк, ти розумієш, що дивом залишився в живих?

— Себто? — спитав я заскочено.

— Поруч з тобою сидів убивця! Псих, котрий замочив двох чоловік і лише дивом не прикінчив третього! А ти дві години слухав його маячню! Де твій диктофон?

— Він заборонив мені його вмикати, — збрехав я, — я стенографував у блокноті.

— Який він з вигляду? Розповідай!

Я описав невисокого юнака, чорнявого, скісноокого, татарського типу. Зодягненого в білу футболку і брюки. Засмаглого до чорноти. Нічого спільного з русявим красенем Туром.

Потім Віктор повіз мене до себе на роботу. Складати фоторобот. Зрештою, він був коп…, або мент, якщо хочете. І хороший мент. Професіонал…

Він не запідозрив мене в брехні. Зрештою, для чого мені було б покривати вбивцю…

Найцікавіше, що я мав не лише голос Тура в диктофоні. У мене була фотографія з минулорічного Купальського свята язичників. Тур стояв там в колі, біля вогнища, гордо відкинувши голову. У тій же самій футболці з богохульними написами. Поруч з жінкою — жрицею, яку в язичницьких колах звали Арійською Відьмою.

Я знав, що Віктор пошле на Острів своїх людей… По моєму фотороботу хлопця, ясна річ, не пізнає ніхто, але Відьма спілкувалась з Туром, вони розмовляли біля вогню трохи не всю святкову ніч. Вона могла згадати цей живий цитатник Ніцше… Обличчя вона запам’ятовувала погано, а ось характери і розмови — занадто добре.

Жриця дійсно згадала Тура…

— А, отой хлопчик… Поклонник Каунта Грішнака, він же Варг Вікернес… Він приносив мені читати книгу цього Варга… Цитував філософів напам’ять… Дуже розумний, дуже гордий…

Я відвів її набік, подалі від язичницької тусовки, і увімкнув диктофон.

— Ну, і яка ваша думка? — спитав, коли Турів голос замовк.

- Істина, — сказала жриця, — за межами досяжного…

— Думаєте, це він убив тих двох людей?

— Ні, - мовила жінка, подумавши, — напевне ні… Якби він міг перейти від слів до діла, він не вважав би своє життя безсенсовним… Але ж він якраз і страждав від того, що не є таким, як отой його Варг Вікернес.

— А жінка з храму? Це може бути божевіллям?

— Може бути… а може бути й видінням… Це один з тих випадків, коли складно поставити діагноз..

— Слідчий сказав мені, що акінак, про який йшла мова, і досі в запасниках музею. Від нього збереглося саме руків’я і уламок леза… Вбити ним неможливо, тим більше він ніде і не зникав…

— Можливо, — сказала жриця, — в Наві цей меч зберігся краще.

Відьма пообіцяла, що нікому не оповість про своє знайомство з Туром і дотримала слова. Віктор же якось обмовився, що розслідування подвійного вбивства зайшло в глухий кут.

Тура я більше не бачив і не маю уявлення, де блукає цей божевілець, котрий спізнився народитись на чотири тисячі років.

Міст продовжують будувати, а оскільки кошти, виділені на це періодично розкрадаються, процес посувається дуже повільно.

Чи скоро на древні камені стане опора мосту?

Я вже давно не живу в Z, але якось мені наснилось, що по новозбудованому бетонному монстру йде вона… прекрасна, наче музика вітру… І місячне світло танцює на лезі акінаку… Її не цікавлять раби, вона шукає тих, хто «замовив» святотатство. І відстань, скажімо, від Z до Києва не зупинить месницю, бо в Наві інші дороги.

Цікаво, кого вона віднайде першим?..