Загадковий нічний інцидент із собакою

31

Коли Батько приїхав до відділка, було 1:12 ночі. Я його не бачив до 1:28 ночі, але знав, що він поруч, оскільки чув його голос. Він кричав: «Я хочу побачити сина», «Якого біса він сидить у камері?» та «Звісно, я сердитий, чорт забирай!»

Потім я почув, як поліцейський просить його заспокоїтися. Потім я довго нічого не чув.

О 1:28 ночі поліцейський відчинив двері камери та сказав, що по мене прийшли.

Я вийшов із камери. Батько стояв у коридорі. Він підняв праву руку й розвів пальці віялом. Я підняв ліву руку, розвів пальці віялом, і ми торкнулися пучками. Ми так робимо, бо Батько інколи хоче мене обійняти, але мені не подобається обійматися, тож натомість ми робимо цей жест, який означає, що він мене любить.

Потім поліцейський сказав нам іти за ним коридором до іншої кімнати. У кімнаті стояли стіл і три стільці. Він велів нам проходити в глиб кімнати та сідати за стіл, а сам сів навпроти. На столі стояв звукозаписувач, і я спитав, чи будуть нас допитувати і чи будуть записувати допит на плівку.

— Не думаю, що в цьому виникне потреба, — відповів він.

Він був інспектором. Я про це здогадався, бо на ньому не було уніформи. А також у нього був дуже волохатий ніс. Він мав такий вигляд, наче в ніздрях ховаються дві малесенькі миші[2].

Він сказав:

— Я поговорив із твоїм татом, і він каже, що ти вдарив поліцейського ненавмисне.

Я нічого не сказав, бо це було не запитання.

— Ти вдарив поліцейського навмисне? — спитав він.

— Так, — підтвердив я.

Він зробив гримасу й сказав:

— Але чи хотів ти зашкодити поліцейському?

Я подумав над цим і відповів:

— Ні. Я не хотів зашкодити поліцейському. Я просто не хотів, щоби він мене торкався.

— Ти ж знаєш, що поліцейських бити не можна? — сказав тоді він.

— Так, знаю, — відповів я.

Кілька секунд він мовчав, а потім спитав:

— Крістофере, це ти вбив собаку?

— Я не вбивав собаку, — відповів я.

— Ти знаєш, що поліцейським не можна брехати і що можна нажити собі дуже великого лиха, якщо так робити? — спитав він.

— Так, — сказав я.

— Добре, а ти знаєш, хто вбив того собаку? — поцікавився він.

— Ні, — заперечив я.

— Ти не брешеш? — спитав він.

— Ні, я ніколи не брешу, — сказав я.

— Гаразд. Я відпущу тебе з попередженням, — промовив тоді він.

— Ви дасте мені документ на кшталт сертифіката, який можна зберігати вдома? — спитав я.

— Ні, попередження означає, що ми зробимо запис про твій вчинок — що ти вдарив поліцейського, але випадково і ти не хотів йому зашкодити, — відповів він.

— Але це було не випадково, — сказав я.

— Крістофере, благаю тебе, — втрутився тоді Батько.

Поліцейський стулив рота, гучно видихнув крізь ніздрі й сказав:

— Якщо ти знов ускочиш у халепу, ми дістанемо цей запис і побачимо, що тобі вже було зроблено попередження, тож ми поставимося до тебе серйозніше. Ти розумієш, що я тобі кажу?

Я відповів, що розумію.

Потім він сказав, що ми можемо йти, встав і відчинив двері, і ми вийшли в коридор до приймального столу, де я забрав свій швейцарський армійський ніж, шматок дроту, елемент дерев’яної головоломки, 3 пластівці щурячого корму для Тобі, 1,47 фунта, канцелярську скріпку та ключ від вхідних дверей, які були складені в маленький поліетиленовий пакет, а потім ми пішли до машини Батька, яку він припаркував біля відділка, і поїхали додому.