Загадковий нічний інцидент із собакою

149

Коли я прийшов у школу в понеділок, Шивон спитала, чому в мене на щоці синець. Я відповів, що Батько розсердився й схопив мене, тож я його вдарив, а потім ми побилися. Шивон спитала, чи вдарив мене Батько у відповідь, і я сказав, що не знаю, оскільки я був дуже злий і з моєю пам’яттю відбувалося щось дивне. Потім вона спитала, чи вдарив мене Батько через те, що розсердився. І я відповів, що він мене не вдарив, а схопив, але він справді розсердився. Тоді Шивон спитала, чи він боляче мене схопив, і я підтвердив, що так, боляче. Шивон хотіла дізнатися, чи мені не страшно повертатися додому, і я сказав, що не страшно. А потім вона спитала, чи я хочу ще про це поговорити, і я відмовився. Вона сказала «гаразд» і ми більше про це не говорили, оскільки коли ти сердитий, то можна схопити людину за руку чи плече, але не за волосся чи обличчя. І бити також не можна, якщо тільки вже не зав’язалася бійка, тоді це не так погано.

Коли я прийшов додому зі школи, Батько ще був на роботі, тож я пішов на кухню, дістав ключ із маленького фарфорового жбана у формі монашки, відчинив двері з чорного ходу, вийшов надвір і зазирнув у сміттєвий бак у пошуках своєї книжки.

Мені хотілося повернути свою книжку, оскільки мені подобалося її писати. Мені подобалося, що в мене з’явився власний проект, особливо такий складний, як книжка. Також я досі не знав, хто вбив Веллінгтона, а я записував у книжку всі підказки, які встиг знайти, тож мені не хотілося, щоб вона пропала.

Але в сміттєвому баці книжки не було.

Я опустив кришку сміттєвого бака й пішов у глиб саду, аби зазирнути до бака, куди Батько складає садове сміття, скошену траву з моріжка та яблука, що впали з дерев, але моєї книжки там також не було.

Я став міркувати, чи не поклав її Батько до свого фургона, чи не поїхав на звалище й не викинув її в один із тих великих баків, але мені не хотілося, щоби так сталося насправді, оскільки тоді б я її більше ніколи не побачив.

Був іще один варіант, що Батько сховав мою книжку десь удома. Тож я вирішив влаштувати обшук і спробувати її знайти. Тільки треба було постійно й уважно дослухатися, щоби почути, коли Батько зупинить перед будинком свій фургон, аби він не спіймав мене за детективним розслідуванням.

Я почав обшук із кухні. Моя книжка мала приблизні розміри 25 см × 35 см × 1 см, тож її не можна було сховати в дуже маленькому місці, а це означало, що мені не треба було зазирати в дуже маленькі місця. Я подивився зверху на кухонних шафах, за шухлядами, під плитою, а за допомогою спеціального ліхтарика «Маґ-лайт» та маленького дзеркала, яке я взяв у коморі, я зміг зазирнути в темні місця за шафами, куди раніше пролізали миші з саду й наводили мишенят.

Потім я провів обшук у коморі.

Потім я провів обшук у їдальні.

Потім я провів обшук у вітальні і знайшов під диваном загублене колесо від своєї моделі «Мессершмітт Ейрфікс Bf.109G-6».

Потім мені здалося, що я почув, як Батько заходить до будинку з парадного входу, і я смикнувся, спробував швидко встати й стукнувся коліном об куток журнального столика, і було дуже боляче, але виявилося, що то люди-наркомани щось упустили на підлогу в сусідньому будинку.

Потім я пішов на другий поверх, але не проводив обшуку у своїй кімнаті, оскільки вирішив, що Батько не став би від мене нічого ховати в моїй власній кімнаті, тільки якщо він не надумає схитрувати й зробити те, що називається Подвійний Блеф, як у справжніх детективних романах з убивством, тож я вирішив обшукати свою кімнату лише в тому разі, якщо книжки більше ніде не виявиться.

Я провів обшук у ванній кімнаті, але сушарка була єдиним місцем, куди варто було зазирати, і там нічого не знайшлося.

А це означало, що єдина кімната, у якій ще не проводився обшук, — це кімната Батька. Я не знав, чи мені слід там шукати, оскільки він іще раніше наказав мені не копирсатися в його кімнаті. Але якщо він вирішив щось від мене сховати, то найкращим місцем для схованки була би саме його кімната.

Тож я сказав собі, що не буду копирсатися в його кімнаті. Я просто братиму речі, а потім ставитиму їх на місце. І він ніколи не дізнається про мій вчинок, тож не розсердиться.

Я почав обшук під ліжком. Там знаходилося: 7 черевиків, гребінець, на якому було багато волосся, шматок мідної трубки, шоколадне печиво, порножурнал під назвою «Фієста», мертва бджола, краватка з зображенням Гомера Сімпсона й дерев’яна ложка, але моєї книжки там не було.

Потім я зазирнув у шухляди з обох боків нічного столика, але там були лише аспірин, гострозубці для нігтів, батарейки, зубна нитка, тампон, носовички й запасний штучний зуб, який Батько тримає на випадок, якщо загубить той штучний зуб, який йому довелося вставити в дірку, коли він вибив справжній зуб, впавши з драбини під час того, як прибивав годівничку для пташок у саду, але моєї книжки там також не було.

Тоді я став шукати в одежній шафі. Вона була повна одягу, який висів на плічках. А нагорі була невелика полиця, куди я зміг зазирнути, коли став на ліжко, але довелося зняти взуття, оскільки я міг залишити брудні відбитки, а це була би підказка Батькові, що я проводив обшук. Але на поличці виявилося ще кілька порножурналів, зламаний тостер для сендвічів, 12 дротяних плічок і старий фен, який колись належав Матері.

На дні шафи лежала велика пластикова скриня для інструментів, і вона була повна інструментів для Ремонту Своїми Руками, як-то: дриль, пензлик, кілька гвинтиків і молоток, і все це я побачив, не відчиняючи скрині, оскільки вона була зроблена з прозорого сірого пластику.

Потім я побачив, що під скринею для інструментів лежить іще одна коробка, тож я вийняв скриню з шафи. Інша коробка була старою картонною коробкою для сорочок — вона так називається, бо колись люди купляли в таких сорочки. І коли я зазирнув у коробку для сорочок, то побачив там свою книжку.

І я не знав, що мені робити.

Мені стало радісно, оскільки Батько не викинув мою книжку. Але якби я її забрав, то він би дізнався, що я копирсався в його кімнаті, і він би дуже розсердився, а я обіцяв не копирсатися в його кімнаті.

Потім я почув, як біля будинку зупинився його фургон, і зрозумів, що мені треба думати швидко й бути кмітливим. Тож я вирішив залишити книжку на місці, оскільки подумав, що Батько не мав наміру її викидати, якщо поклав її в коробку для сорочок, і я зможу продовжити писати книжку в іншому зошиті, який я ретельно ховатиму, а згодом, може, він передумає й поверне мені першу частину книжки, і я зможу переписати туди продовження. А якщо він ніколи її не поверне, то я все одно зможу пригадати більшу частину написаного тексту, тож наведу його в другій таємній книжці, а якщо захочу звіритися й переконатися, що все правильно запам’ятав, то прийду в кімнату Батька, коли його не буде вдома, і звірюся.

Потім я почув, як Батько зачинив дверцята фургона.

І тоді я побачив конверт.

Цей конверт, адресований мені, лежав у коробці для сорочок під моєю книжкою разом із іншими конвертами. Я його взяв. Він був неушкоджений. На ньому стояв надпис:

Крістоферу Буну

Рендольф-стрит, 36

Свіндон

Вілтшир

Я побачив, що інших конвертів дуже багато й всі вони адресовані мені.

Далі я помітив, як були написані слова «Крістофер» і «Свіндон». Вони були написані ось так:

Я знаю лише трьох людей, які малюють невеликі кола замість крапок у літері «і». Одна з них — Шивон, другий — містер Локслі, який колись викладав у мене в школі, а третьою була Мати.

Потім я почув, як Батько відчиняє двері з парадного ходу, тож я дістав з-під книжки один конверт, опустив кришку на коробці для сорочок, поклав на неї зверху скриню для інструментів і дуже обережно причинив двері шафи.

— Крістофере? — гукнув Батько.

Я нічого не відповів, оскільки він міг розчути, звідки я до нього озиваюсь. Я встав, обійшов ліжко й зупинився біля виходу з кімнати, тримаючи в руці конверт і намагаючись поводитися якомога тихіше.

Батько стояв перед сходами на першому поверсі, і я подумав, що він неодмінно мене помітить, але він передивлявся ранкову пошту, і його голова була нахилена вниз. Потім він відійшов від сходів і попрямував на кухню, а я дуже тихо зачинив двері до його кімнати й пішов у свою спальню.

Мені хотілося роздивитися конверт, але не хотілося сердити Батька, тож я сховав конверт під матрац. Потім я спустився на перший поверх і привітався з Батьком.

— То чим ти сьогодні займався, юначе? — спитав він.

— Сьогодні ми проходили Життєві Навички з місіс Ґрей. А саме як користуватися Грошима й Громадським Транспортом. На ланч я з’їв томатний суп і 5 яблук. Після обіду я займався математикою, а потім ми пішли до парку з місіс Пітерс і збирали листя для колажів, — відповів я.

— Чудово, чудово. Що бажаєш погамати? — спитав тоді Батько.

«Погамати» — це «поїсти».

Я відповів, що хотів би печену квасолю й броколі.

— Гадаю, це можна легко організувати, — сказав Батько.

Я сів на диван і трохи почитав книжку, яку я тоді читав, під назвою «Хаос» Джеймса Ґлейка.

Потім я пішов на кухню й сів їсти свою печену квасолю й броколі, а Батько їв сосиски, яєчню й смажений хліб і запивав їх чашкою чаю.

— Я збираюся повісити полички у вітальні, якщо ти не заперечуєш. Боюся, доведеться трохи пошуміти, тому якщо ти захочеш подивитися телевізор, то треба буде переміститися нагору, — сказав він.

— Я піду й побуду сам у своїй спальні, — відповів я.

— От і молодець, — похвалив мене він.

— Дякую за вечерю, — промовив я, оскільки це називається «бути чемним».

— Без проблем, малий, — відповів він.

І я піднявся до себе в спальню.

Коли я зайшов у спальню, то зачинив двері й дістав з-під матраца конверт. Я підніс його до світла й спробував роздивитися, що було всередині, але папір конверта був надто щільним. Я замислився, чи слід мені розкривати конверт, оскільки це була річ, яку я взяв у кімнаті Батька. Але потім вирішив, що його адресовано мені, тож і належав він мені, і я мав право його розкрити.

І я розкрив конверт.

Усередині був лист.

І ось що було написано в тому листі:

Чаптер-роуд, 451, кв. С

Вілсден

Лондон NW2 5NG

0208 887 8907

Любий Крістофере,

Вибач що пройшло стільки часу відколи я тобі останнє писала. Я була дуже зайнята. Я знайшла нову роботу й тепер працюю секритарем на заводі що робить усякі штуки зі сталі. Тобі б там дуже сподобалось. Там на заводі повно здоровенних машин що роблять сталь, ріжуть і гнуть її на всякі кути, як їм заманеться. Цього тижня вони роблять дах для кафе в якомусь торговому центрі Бірмінгема. Він буде у формі здоровенної квітки, а ще поверх нього натягнуть тент і він буде схожий на велитенський намет.

А ще ми нарешті переїхали в нову квартиру, ти сам бачиш по адресі. Тут не так гарно як на старій і мені взагалі не дуже подобається у Вілсдені, але звідси Роджеру легше добиратися до роботи і він купив цю квартиру (а стару тільки знімав) і тепер ми можемо купити собі меблю й покрасити стіни в ті кольори які нам подобаються.

Ось чому пройшло стільки часу відколи я тобі останнє писала, бо дуже втомилася поки запакувала й розпакувала всі речі, а потім звикала до нової роботи.

Зараз я теж дуже втомлена й треба іти спати, а я хочу завтра відправити цього листа тому на цьому закінчую і скоро напишу ще.

Ти мені досі не написав, тому я знаю що ти мабуть досі сердишся на мене. Вибач Крістофере. Я тебе все одно дуже люблю. Сподіваюся ти не будеш на мене злитися вічно. І я була би дуже рада якби ти написав мені листа (але не забудь надсилати його на нову адресу!)

Я весь час про тебе думаю.

І дуже сильно тебе люблю,

Твоя Мама

Цьом-цьом-цьом!

Я був зовсім спантеличений, оскільки Мати ніколи не працювала секретарем у фірмі, яка виробляла речі зі сталі. Мати працювала секретарем у великому СТО в центрі міста. І Мати ніколи не жила в Лондоні. Мати завжди жила з нами. І Мати ніколи раніше не писала мені листів.

На листі не було дати, тож я не міг вирахувати, коли Мати його написала, і замислився над тим, чи не написав цього листа хтось інший, хто видавав себе за Матір.

А потім я подивився на конверт і побачив, що на ньому стояв поштовий штамп, а на штампі — дата, і, хоча було важко розібрати шрифт, там було зазначено:

А це означало, що лист відіслали 16 жовтня 1997 року, за 18 місяців після того, як Мати померла.

А потім двері в мою спальню відчинилися, і Батько спитав мене:

— Що ти робиш?

— Читаю лист, — відповів я.

— Я закінчив свердлити. По телеку йде ота передача Девіда Аттенборо про природу, якщо тобі цікаво, — сказав він.

— Гаразд, — відповів я.

І він знову пішов на перший поверх.

Я дивився на лист і дуже напружено думав. Це була загадка, і я не міг її розв’язати. Можливо, лист потрапив не в той конверт і був написаний іще до того, як Мати померла. Але чому вона писала з Лондона? Вона ніколи не їхала з дому більше ніж на тиждень, наприклад коли гостювала у своєї кузини Рут, хворої на рак, але вона жила в Манчестері.

А потім я подумав, що, може, це був лист не від Матері. Може, це був лист до іншої людини на ім’я Крістофер, від матері того Крістофера.

Я відчув хвилювання й радість. Коли я починав писати свою книжку, то мені треба було розв’язати лише одну загадку. А тепер їх було дві.

Я вирішив того вечора більше про це не думати, оскільки в мене не було достатньо інформації і я легко міг Дійти Хибних Висновків, як містер Атенлі Джоунс зі Скотленд-Ярда, а це було небезпечно, тому що завжди треба збирати всі доступні докази до того, як починати робити висновки. Так у вас буде менше шансів припуститися помилки.

Треба було дочекатися, поки Батька не буде вдома. Тоді я піду до шафи в його спальні, подивлюся на інші листи й побачу, звідки вони та що в них написано.

Я склав лист і сховав його під матрац, аби Батько не знайшов його й не розсердився. Потім я пішов униз дивитися телевізор.