Загадковий нічний інцидент із собакою

179

Я не спав до 3:47. То було востаннє, коли я дивився на годинник перед тим, як заснув. У ньому є циферблат із підсвіченням, і він горить, якщо натиснути на кнопку, тож я міг визначати час у темряві. Мені було холодно, і я боявся, що прийде Батько та знайде мене. Але в саду я почувався безпечніше, оскільки заховався.

Я багато дивився на небо. Мені подобається дивитися на небо вночі в саду. Інколи, улітку, я виходжу надвір уночі з ліхтариком і планісферою — а це два пластикові диски, простромлені посередині булавкою. На нижньому є карта неба, а у верхньому є апертура, тобто отвір параболічної форми, і її можна обертати, щоби побачити ту ділянку неба, яку буде видно певного дня та певного року на широті 51,5° на північ від Ґрінвіча, а це широта, на якій стоїть Свіндон. А більша частина зоряного неба завжди по інший бік землі.

І коли ти дивишся на небо, то знаєш, що дивишся на зірки, які за сотні й тисячі світлових років звідси. А деяких зірок уже навіть не існує, оскільки їх світло так довго йшло до нас, що вони встигли померти, або вибухнути, або перетворитися на червоних карликів. І тоді здається, що ти дуже маленький, і якщо в тебе в житті проблеми, то варто замислитися над тим, що вони, що називається, незначні, а це означає, що вони такі малі, що їх можна не брати до уваги під час якихось розрахунків.

Я не дуже добре спав через холод і через те, що земля піді мною була горбкуватою та колькою, а Тобі постійно шарудів у клітці. Остаточно я прокинувся на світанку, коли небо стало оранжевим, синім, пурпуровим, і я почув пташиний спів, так званий Вранішній Хор. І я залишався на тому самому місці ще 2 години й 32 хвилини, а потім почув, як Батько вийшов у сад і гукнув:

— Крістофере?.. Крістофере?..

Тож я роззирнувся й знайшов старий, покритий брудом пластиковий мішок, у якому колись були добрива, і я, разом із кліткою Тобі та спеціальною скринею для їжі, протиснувся в куток між стіною сараю, парканом і баком для дощової води й укрився мішком з-під добрив. Потім я почув, що Батько йде у глиб саду, тож дістав із кишені свій швейцарський армійський ніж, вийняв пилку й затис у руці на випадок, якщо він нас знайде. Я почув, як він відчинив двері сараю й зазирнув усередину. Потім я почув, як він сказав: «От лайно». А тоді я почув його кроки серед кущів збоку сараю, і моє серце дуже швидко забилося, і я почувався так, наче в грудній клітці знову з’явилася повітряна куля, і я гадаю, що він зазирнув за сарай, але я цього не бачив, оскільки ховався, і він мене також не побачив, оскільки я почув, що він знову пішов у сад.

Тоді я вирішив причаїтися, подивився на годинник і причаївся на 27 хвилин. А потім почув, як Батько заводить двигун свого фургона. Я знав, що це його фургон, оскільки часто чув цей звук, і він лунав неподалік, і я знав, що то не була жодна з сусідських машин, оскільки люди, які вживають наркотики, мають житловий трейлер «фолксваген», у містера Томпсона, який живе в будинку № 40, є «Воксголл Кавальє», а в людей, які живуть в будинку № 34, є «пежо», і всі вони звучать по-різному.

Коли я почув, що він від’їхав від будинку, то зрозумів, що можна виходити зі схованки.

Тоді мені довелося вирішувати, що робити далі, оскільки я більше не міг жити в одному будинку з Батьком, адже це було небезпечно.

Тож я прийняв рішення.

Я вирішив, що піду й постукаю в двері місіс Шиєрс і буду жити разом із нею, оскільки я її знав: вона не була незнайомцем, і я вже бував у її будинку, коли на нашому боці вулиці вимкнули світло. І цього разу вона б мене не прогнала, оскільки я зміг би розповісти їй, хто вбив Веллінгтона, і таким чином вона би дізналася, що я друг. А також вона би зрозуміла, чому я більше не можу жити з Батьком.

Я дістав із спеціальної скрині для їжі лакричні палички, рожеву вафлю й останній клементин, поклав їх у кишеню й накрив спеціальну скриню для їжі мішком з-під добрив. Потім узяв клітку Тобі, друге пальто й виліз з-за сараю. Я пішов садом, попід стіною будинку. Я зсунув засувку на садових воротах і вийшов на вулицю перед будинком.

На вулиці нікого не було, тож я перейшов її та попрямував під’їзною доріжкою до будинку місіс Шиєрс, постукав у двері та став чекати й думати, що я їй скажу, коли вона відчинить.

Але вона не відчиняла. Тож я постукав знову.

Тоді я озирнувся й побачив, що вулицею йдуть якісь люди, і я знову злякався, оскільки це були двоє тих сусідів, які вживали наркотики. Я схопив клітку Тобі, зайшов за ріг будинку місіс Шиєрс і присів за сміттєвий бак, аби вони мене не побачили.

А потім мені довелося вирішувати, що робити далі.

Я став думати про всі ті речі, які я міг зробити, і вибирати, що було правильним рішенням, а що — ні.

Я вирішив, що вертатися додому не можна.

І я вирішив, що мені не можна піти до Шивон і жити в неї, оскільки вона не могла доглядати за мною після школи, бо вона була вчителем, а не другом або членом родини.

І я вирішив, що не зможу поїхати до Дядька Террі й жити з ним у Сандерленді, до того ж я не знав, як дістатися до Сандерленда, і мені не подобався Дядько Террі, оскільки він курить сигарети й гладить мене по голові.

І я вирішив, що не можу піти до місіс Александер і жити з нею, оскільки вона не була другом або членом родини, навіть якщо мала собаку, і я не зміг би ночувати в її будинку чи користуватися її туалетом, оскільки ним користувалася місіс Александер, а вона була незнайомцем.

І тоді я подумав, що міг би поїхати до Матері й жити з нею, оскільки вона була моєю родичкою і я знав, де вона живе, оскільки запам’ятав адресу з листів, а саме — Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон NW2 5NG. Тільки вона жила в Лондоні, а я раніше ніколи не бував у Лондоні. Я був лише в Дуврі, коли ми від’їжджали до Франції, у Сандерленді, коли відвідували Дядька Террі, і в Манчестері, коли відвідували Тітку Рут, яка хворіла на рак, але, коли я туди їздив, у неї ще не було раку. І я ніде й ніколи не був сам, окрім як у магазині в кінці вулиці. І думка про те, що доведеться кудись їхати самому, лякала мене.

Але потім я подумав про те, чи повернутися додому, чи лишатися на цьому самому місці, чи ховатися щоночі в саду, поки Батько мене не знайде, і злякався ще більше. І коли я про це подумав, то відчув, що мене знову може вивернути, як минулої ночі.

Тоді я зрозумів, що не міг зробити нічого такого, щоби почуватися безпечно. І я уявив собі таку схему:

Потім я уявив, що викреслюю всі можливості, які були неможливими, і це було схоже на іспит з математики, коли ти дивишся на всі варіанти відповідей і вирішуєш, які можна обрати, а які — не можна, а тоді викреслюєш усі неможливі й приймаєш остаточне рішення, яке вже не вийде змінити. Ось так:

А це означало, що мені треба було їхати до Лондона й жити з Матір’ю. І я міг би поїхати туди потягом, оскільки дізнався все про залізницю з іграшкового набору: як треба читати розклад, їхати на вокзал, купувати квиток, дивитися на інформаційне табло, аби перевірити, чи вчасно приходить твій потяг, а потім іти на відповідну платформу й сідати в потяг. І треба було їхати зі Свіндонського вокзалу, де Шерлок Голмс і Доктор Ватсон зупинялися на ланч дорогою з Паддінгтона до Росса в «Таємниці Боскомбської долини».

Я подивився на стіну, яка стояла навпроти невеликого проходу попід будинком місіс Шиєрс, де я сидів, і побачив, що до стіни притулено круглу кришку від дуже старої металевої сковороди. Вона була вкрита іржею. І вона була схожа на поверхню планети, оскільки плями ржі мали форму країн, континентів і островів.

І тоді я подумав, що ніколи не зможу стати астронавтом, оскільки бути астронавтом означає перебувати за сотні тисяч миль від дому, а тепер мій дім був у Лондоні, а це десь за 100 миль, що приблизно в 1000 разів ближче, ніж той дім, у якому я б жив у космосі, і від цієї думки мені стало боляче. Так само, як коли я впав на траву біля ігрового майданчика й поранив коліно шматком розбитої пляшки, яку хтось перекинув через паркан, і відрізав собі ціле пасмо шкіри, а містеру Девісу довелося промивати м’ясо під пасмом знезаражувальним засобом, аби позбутися мікробів і бруду, і боліло так сильно, що я плакав. Але тепер боліло в моїй свідомості. І мені стало сумно, коли я подумав, що ніколи не стану астронавтом.

А потім я подумав, що мені треба стати кимось на кшталт Шерлока Голмса і що я маю абстрагувати свій розум за потребою, щоби не помічати, як сильно болить свідомість.

Я подумав, що коли поїду до Лондона, то мені будуть потрібні гроші. А ще мені знадобиться їжа, оскільки це буде довга подорож і я не знатиму, де дістати їжу. І ще я подумав, що треба знайти когось, хто доглядатиме за Тобі, поки я житиму в Лондоні, оскільки я не зможу взяти його з собою.

І тоді я Склав План. І від цього мені полегшало, оскільки в моїй голові з’явилося щось впорядковане, і воно відповідало певній моделі, і мені треба було просто виконувати одну інструкцію за іншою.

Я встав і пересвідчився, що на вулиці нікого немає. Потім я пішов до будинку місіс Александер, що біля будинку місіс Шиєрс, і постукав у двері.

Місіс Александер відчинила двері:

— Крістофере, що, заради всього святого, з тобою сталося?

— Ви не могли би доглянути за Тобі? — спитав я.

— Хто такий Тобі? — також спитала вона.

— Тобі — це мій ручний щур, — пояснив я.

— А… Так, тепер пригадую. Ти мені говорив, — відповіла вона.

Я підняв клітку з Тобі:

— Ось він.

Місіс Александер зробила крок назад у коридор. Я сказав:

— Він їсть спеціальні пластівці, які ви можете купляти в зоомагазині. Але він також їсть печиво, моркву, хліб і курячі кістки. Але не треба давати йому шоколад, оскільки в ньому багато кофеїну й теоброміну, а це метилксантини, і у великих дозах це отрута для щурів. А також йому щодня треба доливати свіжої води в пляшечку. І він не буде проти опинитися в чужому будинку, оскільки він тварина. А також він любить виходити зі своєї клітки, але якщо ви його не випускатимете, то нестрашно.

— Чому ти хочеш, аби хтось доглянув за Тобі, Крістофере? — спитала місіс Александер.

— Я їду до Лондона, — відповів я.

— І надовго ти їдеш? — поцікавилася вона.

— Поки не вступлю до університету, — сказав я.

— А ти не можеш взяти Тобі з собою?

— Лондон дуже далеко, і мені не хочеться везти його потягом, оскільки він може загубитися, — відповів я.

— Справді, — погодилася місіс Александер, а потім додала: — Ви з татом переїжджаєте?

— Ні, — відповів я.

— Тоді чому ти їдеш до Лондона? — спитала вона.

— Я буду жити з Матір’ю, — відповів я.

— Здається, ти говорив, що твоя мама померла, — здивувалася вона.

— Я гадав, що вона померла, але вона ще жива. Батько мені брехав. А ще він зізнався, що це він убив Веллінгтона, — додав я.

— Боже мій, — сказала місіс Александер.

— Тепер я житиму з Матір’ю, оскільки Батько вбив Веллінгтона й збрехав і мені страшно залишатися з ним в одному будинку, — сказав я.

— Твоя мама тут? — спитала місіс Александер.

— Ні. Мати в Лондоні, — відповів я.

— То ти поїдеш до Лондона сам-один? — спитала вона.

— Так, — відповів я.

— Послухай, Крістофере, чому б тобі не зайти до мене? Ми сядемо, поговоримо про це й вирішимо, як краще вчинити.

— Ні. Я не можу до вас зайти. Ви доглянете за Тобі?

— Я думаю, це не дуже гарне рішення, Крістофере, — сказала вона.

Я промовчав.

— Крістофере, а де зараз твій тато? — спитала тоді вона.

— Я не знаю, — відповів я.

— Ну, може, нам варто спробувати подзвонити йому й подивитися, чи ми зможемо з ним зв’язатися. Я впевнена, що він непокоїться через тебе. І я впевнена, що то сталося якесь страшне непорозуміння.

Я розвернувся й побіг через дорогу, назад до свого будинку. Я не подивився в обидва боки перед тим, як перейти вулицю, і жовтому «Міні» довелося загальмувати, він рипнув шинами по дорозі. Я добіг до будинку, пройшов крізь садові ворота й замкнув їх на засувку.

Я спробував відчинити двері на кухню, але вони були замкнені. Тож я підібрав цеглину, що лежала на землі, жбурнув нею у шибку, і навсібіч посипалося розбите скло. Тоді я просунув руку крізь розбиту шибку й відімкнув двері зсередини.

Я зайшов у будинок і поставив клітку з Тобі на кухонний стіл. Потім побіг нагору, схопив шкільну сумку, поклав туди трохи їжі для Тобі, кілька підручників з математики, кілька пар чистих штанів, жилетку й чисту сорочку. Потім я спустився на перший поверх, відчинив холодильник і поклав до себе в сумку пакет апельсинового соку й непочату пляшку молока. Із шафи я взяв іще два клементини, дві бляшанки консервованої печеної квасолі й пакет печива з заварним кремом і також поклав їх у сумку, оскільки я зміг би розрізати бляшанку консервною відкривачкою зі свого швейцарського армійського ножа.

Тоді я подивився на стіл біля раковини, побачив мобільний телефон Батька, його гаманець і телефонний записник і відчув, як «шкіра… холоне під одежами», як у Доктора Ватсона в «Знаку чотирьох», коли він побачив малесенькі сліди Тонґо, дикуна з Андаманських островів, на даху будинку Бартолом’ю Шолто в Норвуді, оскільки я вирішив, що Батько повернувся й перебуває десь у будинку, і біль у моїй свідомості набагато посилився. Але потім я перемотав кадри в пам’яті й побачив, що перед будинком не було його фургона, тож він, напевне, залишив свій мобільний телефон, гаманець і телефонний записник удома. Я взяв його гаманець і дістав банківську карту, бо саме так і міг дістати гроші, оскільки в банківської карти є пін-код, а це таємний код, який треба вводити в автомат у банку, щоб отримати гроші, і Батько не записав його в надійному місці, як слід було вчинити, натомість назвав його мені й пояснив, що я його ніколи не забуду. Цей код був 3558. Я поклав картку до себе в кишеню.

Потім я дістав Тобі з клітки й також поклав у кишеню одного з пальт, оскільки клітка була надто важкою, аби везти її з собою до Лондона. Потім я знову вийшов із кухні в сад.

Я пройшов крізь садові ворота, переконався, що мене ніхто не бачить, а потім вирушив у напрямку школи, оскільки це був єдиний відомий мені напрямок, а коли б я прийшов до школи, то зміг би спитати Шивон, де розташовано вокзал.

За звичних обставин дорогою до школи мені би ставало дедалі страшніше й страшніше, оскільки я ніколи раніше нею не ходив. Але мій страх спричиняли дві різні ситуації. По-перше, мені було страшно бути далеко від місця, до якого я звик, а по-друге, мені було страшно перебувати в тому місці, де жив Батько, і обидва страхи були обернено пропорційні один до одного, тож загальний страх залишався незмінним, поки я віддалявся від дому й від Батька, ось так:

Страхзагальний ≈ Страхнового місця × Страхперед Батьком ≈ незмінний

Дорога від школи до нашого будинку забирає 19 хвилин автобусом, але мені знадобилося 47 хвилин, аби пройти ту саму відстань пішки, тож я дуже втомився, коли туди дістався, і сподівався, що зможу трохи побути в школі та поїсти печива з апельсиновим соком перед тим, як іти на вокзал. Але я не зміг цього зробити, оскільки коли я дійшов до школи, то побачив фургон Батька, припаркований на автостоянці. І я впізнав його фургон, оскільки на ньому збоку було написано: «Ремонт бойлерів і опалювальних систем від Еда Буна», а поруч стояв знак із перехрещеними мутровими ключами, ось такий:

Коли я побачив фургон, мене знову вивернуло. Але цього разу я знав, що мене виверне, тож виблював не на себе, а на стіну й тротуар, і блювоти було небагато, оскільки я мало їв. А коли мене вивернуло, то я захотів згорнутися калачиком на землі й почати стогнати. Проте я знав, що, якщо згорнуся калачиком на землі й почну стогнати, Батько побачить мене, коли вийде зі школи, упіймає й забере додому. Тож я зробив багато глибоких вдихів, як мені казала робити Шивон, коли хтось бив мене в школі, нарахував 50 вдихів і повністю зосередився на числах, а ще підносив їх до степеня 3, поки промовляв. І від цього біль послабшав.

Потім я витер із рота блювоту й прийняв рішення, що мені треба дізнатися, як потрапити на вокзал, і що мені доведеться когось спитати, і що треба питати в жінки, оскільки коли в школі нам розповідали правила «Стережися незнайомця», то попереджали, що коли до тебе підходить чоловік, говорить до тебе, а тобі стає страшно, то треба гукнути якусь жінку й побігти до неї, оскільки жінки безпечніші.

Тож я дістав свого швейцарського армійського ножа, вийняв пилку й міцно затиснув його в кишені, де не було Тобі, на випадок, якщо мене хтось схопить, а тоді я побачив на протилежному боці вулиці пані з дитиною в колясці й маленьким хлопчиком з іграшковим слоном і вирішив спитати в неї. Цього разу я подивися ліворуч, праворуч, а потім знову ліворуч, аби мене не збила машина, і перейшов дорогу.

— Де я можу купити карту? — спитав я пані.

— Прошу? — озвалася вона.

— Де я можу купити карту? — повторив я, відчуваючи, як труситься рука з ножем, хоча я нею не трусив.

— Патрику, ану кинь оце, воно брудне. Карту чого? — сказала вона.

— Карту цього місця, — відповів я.

— Не знаю, — сказала вона, а потім додала: — А куди тобі треба?

— Мені треба на вокзал, — відповів я.

Тоді вона розсміялася:

— Тобі не потрібна карта, аби дістатися вокзалу.

— Потрібна. Оскільки я не знаю, де вокзал, — відповів я.

— А його звідси видно.

— Мені не видно. А ще мені треба дізнатися, де є банкомат, — відповів я.

Вона показала пальцем:

— Оно. Отой будинок. Там нагорі написано «Сіґнал Поінт». А з іншого боку є знак Британської залізниці. Під ним і розташовано вокзал. Патрику, я тобі вже тисячу разів говорила. Не підбирай нічого з тротуару та не пхай собі до рота.

Я подивився й побачив будинок із надписом нагорі, але до нього було далеко, тому прочитати було важко, і я спитав:

— Ви маєте на увазі смугастий будинок із горизонтальними вікнами?

— Саме його, — підтвердила вона.

— Як мені дістатися до того будинку? — спитав я.

— Ой леле, — відповіла вона й додала: — Іди за тим автобусом.

І вона вказала на автобус, який проїжджав повз нас.

Тож я побіг. Але автобуси їздять дуже швидко, а мені треба було слідкувати, щоби Тобі не випав із кишені. Але я зумів досить довго пробігти за автобусом і встиг перейти 6 другорядних доріг, поки автобус не звернув на іншу вулицю, і я його більше не бачив.

Тоді я припинив бігти, бо дуже важко дихав і в мене боліли ноги. Я стояв на вулиці з великою кількістю магазинів. Я пригадав, що вже бував на цій вулиці, коли ходив по крамницях із Матір’ю. І тепер на вулиці було дуже багато людей, які робили покупки, і я не хотів, аби вони мене торкалися, тож пішов узбіччям. І мені не подобалося, що навколо багато людей і багато шуму, оскільки в мою голову потрапляло забагато інформації і мені було важко думати, ніби в мене в голові хтось кричав. Тож я затулив руками вуха й почав тихо стогнати.

А потім я помітив, що мені досі видно знак , на який показувала пані, тож я продовжив іти до нього.

Далі я помітив, що мені більше не видно знаку . І я забув запам’ятати, де він був, і це мене налякало, оскільки я загубився й оскільки я нічого не забуваю. За звичних обставин я подумки складаю карту та йду за нею, і я маю вигляд маленького хрестика на карті, який показує, де я знаходжуся, але в моїй голові було забагато завад, і я заплутався. Тож я зупинився під біло-зеленим навісом перед овочевим магазином, де в коробках на зелених пластикових м’яких килимках було розкладено моркву, цибулю, пастернак і броколі, і склав план.

Я знав, що вокзал десь неподалік. А коли щось розташовано неподалік, то його можна знайти, рухаючись по спіралі, за годинниковою стрілкою, і завжди повертати праворуч, поки не опинишся на вулиці, якою вже проходив, і тоді треба звернути ліворуч, а потім — весь час праворуч тощо, ось таким чином (це також гіпотетична схема, а не карта Свіндона):

Саме так я знайшов вокзал, оскільки поки я йшов, то повністю зосередився на правилах і на уявній карті центра міста, і таким чином мені було легше не зважати на всіх людей і весь шум навколо себе.

А потім я зайшов у приміщення вокзалу.