Загадковий нічний інцидент із собакою

197

У потягу було дуже багато людей, і мені це не подобалося, оскільки мені не подобається, коли навколо багато незнайомців, а ще більше мені не подобається, коли я не можу вийти з кімнати, де є багато незнайомців, а потяг схожий на кімнату, і з неї не можна вийти, оскільки вона рухається. І через це я згадав той випадок, коли мені довелося їхати на машині зі школи додому через те, що автобус поламався, а Мати приїхала, щоби мене забрати, місіс Пітерс попросила Матір узяти Джека й Поллі, оскільки їхні матері не могли приїхати, аби їх забрати, і Мати погодилася.

Але в машині я почав кричати, тому що там було забагато людей, а Джек і Поллі взагалі вчаться в іншому класі, і Джек б’ється головою та видає тваринячі звуки, і я спробував вибратися з машини, але вона рухалася, тож я впав на дорогу, і лікарям довелося зашивати мені голову й зголити волосся, і воно тільки за 5 місяців відросло до колишньої довжини.

Тож я завмер у вагоні потяга й не рухався. А потім я почув, як хтось покликав:

— Крістофере.

Я подумав, що це хтось знайомий, чи то вчитель зі школи, або один із сусідів на нашій вулиці, але я помилився. Це знову був поліцейський. І він сказав:

— Ледве встиг тебе піймати.

Він дуже голосно дихав і тримався руками за коліна. Я нічого не відповів. А потім він сказав:

— Твій батько приїхав до поліцейського відділка.

Я подумав, що зараз він скаже, що вони заарештували Батька за вбивство Веллінгтона, але знову помилився. Він додав:

— Він тебе шукає.

— Я знаю, — відповів я.

— То чого ти їдеш до Лондона? — спитав він.

— Оскільки я буду жити з Матір’ю, — відповів я.

— Ну, гадаю, твій Батько має власну точку зору з цього приводу, — сказав він.

Тоді я подумав, що він збирається відвести мене назад до Батька, і злякався, оскільки він був поліцейським, а поліцейські мають бути хорошими, і я спробував утекти, але він схопив мене, і я закричав. І він мене відпустив.

— Гаразд, тільки давай не будемо кричати, — попросив він і додав: — Я відведу тебе назад до поліцейського відділка, а потім я, ти й твій тато сядемо та трохи потеревенимо про те, хто куди їде.

— Я буду жити з Матір’ю, у Лондоні, — сказав я.

— Ні, не будеш, поки що, — заперечив він.

— Ви заарештували Батька? — спитав я.

— Заарештували батька? За що? — перепитав він.

— Він убив собаку. Садовими вилами. Собаку звали Веллінгтон, — відповів я.

— Просто таки й убив?

— Так, убив, — підтвердив я.

— Ну, про це ми теж поговоримо, — сказав він і додав: — Добре, юначе, гадаю, ти вже сьогодні достатньо поподорожував.

Тоді він знову простягнув руку, аби мене торкнутися, а я знову почав кричати, і він сказав:

— Слухай сюди, мавпеня мале, — або ти робитимеш, як я скажу, або мені доведеться…

А тоді потяг здригнувся й рушив із місця.

— Щоб я, бляха, всрався, — сказав поліцейський.

Потім він подивився на стелю вагона, склав долоні перед ротом, як це роблять люди, які моляться Господу на небесах, тоді дуже гучно видихнув крізь долоні, і з нього вийшов свист, а тоді він урвався, оскільки потяг знову здригнувся, і поліцейському довелося схопитися за один із тих пасків, що звисали зі стелі.

— Ані руш, — звернувся він до мене, потім взяв рацію, натиснув на кнопку й сказав: — Робе? …Ага, це Найджел. Я застряг у цьому клятому потягу. Ага. Навіть не думай… Послухай. Він зупиняється в Дідкот-Парквей. Отож, якби мене там хтось зустрів на машині… Зробиш? Добре. Перекажи старому, що малий у нас, але зустрінуться вони трохи згодом, ага? Чудово.

Він клацнув кнопкою на рації й сказав:

— Давай-но знайдемо собі місця.

Він показав на два довгі ряди сидінь, які стояли одне напроти одного, і додав:

— Падай. І без вибриків.

Люди, які сиділи на сидіннях, встали та пішли, оскільки він був поліцейським, і ми сіли один напроти одного. Тоді він сказав:

— Із тобою завжди стільки клопоту? Господи…

Я замислився, чи не допоможе мені поліцейський знайти Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон NW2 5NG.

Я визирнув у вікно. Ми проїжджали повз заводи й звалища, повні старих машин, а в глевкому полі стояли 4 житлові трейлери з 2 собаками та одягом, який сушився на мотузці.

За вікном була наче карта, тільки тривимірна й у натуральний розмір, оскільки це й було те, що зображалося на карті. І там було стільки всього, що в мене заболіла голова, тож я заплющив очі, але потім знову розплющив, оскільки я наче летів, але низько, при землі, а я гадаю, що літати — це добре. Потім ми виїхали за місто, і я побачив поля, корів, будинки, міст, ферму, знову будинки й багато маленьких доріг, якими їздили машини. Тоді я подумав, що залізничні шляхи простягаються по всьому світі на мільйони миль, і всі вони пролягають повз будинки, дороги, річки й поля, і я замислився над тим, скільки людей живе на світі і що в них усіх є будинки, дороги для подорожей, машини, домашні тварини, одяг, що всі вони їдять ланч, лягають спати, мають імена, і від цього в мене заболіла голова, тож я знову заплющив очі та почав рахувати й стогнати.

А коли я розплющив очі, то побачив, що поліцейський читає газету під назвою «Сан», і на першій шпальті газети написано: «Ганьба на 3 млн фунтів — дівчина за викликом для Андерсена», а поруч була фотографія чоловіка й фотографія пані в бюстгальтері.

Тоді я став подумки розв’язувати квадратні рівняння за формулою:

.Потім мені захотілося пісяти, але я був у потягу. І я не знав, скільки часу в нас забере дорога до Лондона, і тоді відчув, що починаю панікувати, тож я став ритмічно стукати пальцями по склу, аби перечекати й не думати про те, що хочу пісяти, і я подивився на свого годинника й почекав 17 хвилин, але коли мені хочеться пісяти, то треба одразу йти в туалет, і саме тому мені подобається перебувати вдома чи в школі, і я завжди йду в туалет перед тим, як сісти в автобус, і тому я не витримав і трохи напісяв у штани.

Поліцейський поглянув на мене й сказав:

— Господи, ти ж…

Він відклав газету й сказав:

— Заради бога, піди сходи в туалет чи що. От чорт забирай…

— Але ж я в потягу, — сказав я.

— Якщо ти не в курсі, у потягах теж є туалети, — пояснив він.

— Де туалет у потягу? — спитав я.

— За отими дверима. Я з тебе очей не спускатиму, зрозумів?

— Ні, — відповів я, оскільки не знав, що означає вираз «не спускати з когось очей», але він не зміг би мене бачити, якби я був у туалеті.

— Просто йди до свого клятого туалету, — сказав він.

Тож я підвівся зі свого сидіння й приплющив очі, щоби між повіками лишилися тільки маленькі щілини, аби я не бачив інших людей у потягу, і попрямував до дверей, а коли пройшов крізь них, то праворуч за ними виявилися ще одні двері, вони були прочинені й на них було написано «ТУАЛЕТ», і я зайшов усередину.

А всередині було жахливо, оскільки на сидінні унітазу були калі, і там пахло калями, як у шкільному туалеті, коли Джозеф сам пішов покаляти, оскільки він грається зі своїми калями.

І мені не хотілося користуватися цим туалетом через калі, оскільки це були калі незнайомих людей і вони були коричневі, але мені довелося, оскільки я дуже хотів пісяти. Тож я заплющив очі й попісяв, а тоді потяг смикнувся, і сеча пролилася на сидіння унітазу й на підлогу, але я витер пеніс туалетним папером, спустив воду й спробував вимити руки, але кран не працював, тож я плюнув на руки, витер їх папером і викинув його в унітаз.

Потім я вийшов із туалету й побачив навпроти нього дві полиці з валізами й рюкзаком, і я згадав про сушарку в себе вдома, як я туди інколи залізав і почувався в безпеці. Тож я заліз на середню поличку й затулився однією з валіз, ніби зачинив за собою двері, і там було темно, і поруч зі мною нікого не було, і я не чув ніяких розмов, тож мені стало набагато спокійніше, і це було добре.

Я подумки розв’язав іще кілька квадратних рівнянь, наприклад:

0 = 437x² + 103x + 11

і

0 = 79x² + 43x + 2089,

а потім я збільшив деякі коефіцієнти, щоби було складніше розв’язувати.

Потім потяг почав уповільнюватися, і хтось підійшов, став біля полички й постукав у двері туалету. Це був поліцейський, він кликав:

— Крістофере?.. Крістофере?..

Тоді він прочинив двері в туалет і вигукнув:

— А щоб мене чорти вхопили.

Він стояв так близько, що я бачив рацію та палицю в нього на поясі й чув запах його лосьйону після гоління, але він мене не бачив, і я не відгукнувся, оскільки не хотів, щоби він забрав мене назад до Батька.

А потім він поспіхом пішов геть.

Потяг зупинився, і я подумав, що ми вже могли приїхати до Лондона, але не поворухнувся, оскільки не хотів, щоби мене знайшов поліцейський.

Потім підійшла пані в джемпері з вовняними квітами й бджолами, зняла рюкзак із полички над моєю головою й сказала:

— Ти мене до смерті налякав.

Я нічого не відповів. Вона додала:

— Здається, на платформі тебе хтось шукає.

Але я продовжував мовчати.

— Ну, це твої справи, — і вона пішла.

Повз мене пройшли ще 3 людини, і один з них був чорношкірий чоловік у довгій білій сукні, який поставив великий пакунок на поличку над моєю головою, але мене він не помітив.

Тоді потяг знову рушив з місця.