Закон Хроноса

Четвер, 17 червня 1895…

Рано-вранці мандрівники вже стояли перед лісовою хатиною. Над землею піднімався туман. Повітря ще дихало нічною прохолодою, на листі блищала роса.

Шарлотта підняла комір. Сьогодні ліс виглядав інакше. Дерева здавалися далекими. Немов прибульці з іншого світу.

Друзі Оскара мовчали. Розуміли, що настав важливий момент, що колись увійде в історію.

Гумбольдт відчинив двері й впустив хлопців. Дерево було вологим, пахло машинним мастилом і смолою.

На них уже очікував Герон. Дослідник вирішив залишити його на ніч біля машини, щоб та перебувала під наглядом. Робот ніколи не їв, не спав, та й інших фізичних потреб, які відволікали б його від завдання, у нього теж не було. До того ж, він міг видати пронизливий звук, що примусив би тікати будь-якого злодія. Кращого сторожа годі було й уявити.

— Доброго ранку, Героне,— привітався Гумбольдт.— Добре провів ніч?

— Автоматичний пристрій Т-301 до роботи готовий!

— Радий чути,— похвалив дослідник.— Сьогодні ми посмикаємо машину, що скажеш?

— Посмикаємо? Незрозуміле слово. Будь ласка, поясніть.

— Я подумав, що можна здійснити невелику подорож у часі,— сказав Гумбольдт.— На сотень зо дві років назад. Як ти до цього поставишся?

— Позитивно.

— Чудово! Тепер, діти, допоможіть мені занести в корабель продовольство. Оскільки я не знаю, як довго нас не буде і що очікує нас на місці, я вирішив узяти хліб, воду й дещо з інших продуктів. Крім того, у нас є намет і запасний одяг на випадок, якщо доведеться покинути корабель і переночувати просто неба. Так, піднімайтеся по сходах і розташовуйтеся в кабіні. Я закріплю генератор поля,— Гумбольдт витяг із сумки невеликий пристрій. Дивний маленький апарат, із якого стирчали різнобарвні дроти.

— Що? — перепитала Шарлотта.

— Генератор поля,— повторив Гумбольдт.— Він виробляє щось на кшталт силового поля, що не дозволяє помітити машину. Таким чином, для всіх навколо апарат буде невидимим. Я вирішив, що для машини часу потрібно щось на зразок шапки-невидимки. Щоб сховати її від очей потенційних ворогів.— Він закріпив прилад на рамці машини й застромив кабелі у відповідні гнізда.— Власне, технологія досить проста.

Прилад посилає хвилі, які обтікають машину кожні кілька секунд. Такої мінливості достатньо, щоб зробити машину невидимою для сторонніх очей. Для нас же, хто знає, де стоїть апарат, знайти його буде не складно. Ми просто увійдемо у внутрішню частину захисного поля, і машина знову постане перед нами.

— А чи не краще було б просто замаскувати машину? — запитав Оскар.— Чи не трапиться так, що ми її втратимо?

— Здорова думка,— кивнув Гумбольдт.— Однак маскування повинне бути таким, щоб упізнати апарат могли б тільки ми. Не хочеться, щоб замість нас на машині полетів хтось інший.

— А що трапиться, якщо ми повернемося після розвідки й не знайдемо машини? — поцікавилася Шарлотта.

— Назад ніхто не повернеться,— сказав Гумбольдт.— Ми опинимося в пастці часу. І щоб цього не сталося, прошу вас бути дуже уважними, коли залишаєте машину. Всі сіли? Добре, вийдемо вже на іншому березі. І не забудьте Вілму. Героне, ми з тобою ще маємо обговорити додаткову вагу. Тепер нас троє, Вілма плюс продовольство. Це може вплинути на твої розрахунки?

— Необхідне нове калібрування за масою,— заявив Герон.

— Так я й думав. Я щойно зважив. Разом із продовольством наша вага становить двісті п’ятдесят кілограмів. Використай це у своїх розрахунках, будь ласка.

— Розрахунок готовий,— відзвітувався робот.— Виправлення на масу зроблені. Машина готова до старту.

— Чудово. Ніщо не заважає нам вирушити в дорогу. Оскаре, Шарлотто, пристебніться. І не забудьте Вілму. Можливо, труситиме.

Погляд Елізи затуманився.

— Карле Фрідріху?..

— Гм?

— Ця машина…

— Що з нею?

— Не треба було її будувати. Щось тут не так. Я відчуваю.

Гумбольдт насупився:

— Це просто машина. Усе під контролем.

— Але мої почуття підказують…

Дослідник узяв Елізу за руку й поцілував у чоло.

— Не хвилюйся. Я вибрав такий час, у якому точно нічого не трапиться. До чаю ми повернемося. Усе готове?

Він піднявся на борт.

— Усе готове!

Гумбольдт сів попереду, поряд із Героном, і перевірив усе востаннє. Потім кивнув.

— Усе в нормі. Гаразд, можемо вирушати в нашу маленьку подорож. Героне, запускай двигуни!

Шарлотта схопила Оскара за руку. Пальці в нього були вологими. Здається, юнак злегка тремтів. Від холоду чи від хвилювання, сказати вона не могла.

— Усе в порядку? — пошепки запитала дівчина.

— У порядку. Тільки… а, однаково.

Їй здалося, що він щось приховує, але що саме, сказати було складно.

— Ти хочеш зі мною чимсь поділитися?

Він похитав головою:

— Ні, все чудово.

Обманювати в Оскара завжди виходило погано.

Шарлотта відразу здогадувалася, що він щось приховує. Але зараз їй не хотілося ставити запитань.

Із-під підлоги почулося низьке дзижчання. Почали обертатися металеві кільця.

— Ти так і не сказав нам, куди ми вирушаємо,— крикнув Оскар батькові.— У який час ми здійснюємо подорож?

— Хіба я не казав? — Гумбольдт обернувся до них, і на обличчі в нього з’явилася хитра посмішка.— Тоді нехай це буде для вас несподіванкою. Упевнений, вам сподобається.

Кільця оберталися усе швидше й швидше. Підлога під ногами здригнулася й завібрувала.

Війнуло жаром, і в повітрі запахло електрикою. Шум зростав. Одночасно ставало спекотніше. Шарлотті здалося, що її помістили під скляний ковпак. Гаряче повітря піднімалося від підлоги й від сидінь, воно огортало пасажирів і проникало під одяг. Спочатку відчуття було приємним, але зовсім скоро піт покотився градом.

— Це тимчасово,— крикнув Гумбольдт.— Коли ми віддаляємося від власного часу, стає жарко, коли повертаємося — холодно. Краще не звертати на це уваги.

Легше сказати, ніж зробити. Від спеки неможливо було дихати. Все тіло стало гарячим.

Потім почалися зміни. Все навколо немов відгородили шматком тьмяного скла. Шарлотта бачила сарайчик, Лєну, Берта, Віллі, Мицика й Елізу, але всі вони виглядали нечіткими. Потім раптом із нізвідки з’явилося ще троє. Дівчина затамувала подих. Це був Гумбольдт. За ним Оскар… і вона сама. Шарлотта з дивним відчуттям дивилася, як вона позадкувала й вийшла з хатини. Потім усі вийшли з хатини. Дивною качиною ходою компанія пройшла до дверей і зачинила їх. Почало сутеніти. Світло, що проникало крізь слухове віконце, стало зовсім тьмяним. Ранок скінчився, настала ніч. Електричні розряди на кільцях давали трохи світла. Шум зростав, кільця оберталися швидше. Шарлотта розстебнула куртку. Але не встигла вона дістатися до нижнього ґудзика, як знову посвітлішало. Чудовий теплий вечір. У слухове віконце упав промінець світла й побіг по підлозі. Потім він згас. Не минуло й десяти секунд. Невже пройшов цілий день? Ледь у голові промайнула ця думка, знову розвиднилося. І знову стемніло.

Три секунди.

Світло й темно.

Одна секунда.

Світло й темно.

Світло й темно.

Кільця оберталися усе швидше, і усе швидше чергувалися день і ніч. Холодне електричне сяйво кілець ставало дедалі яскравішим. Зрештою, воно стало таким яскравим, що довелося замружити очі. У повітрі утворювалися вихрі. Неначе вони перебували посередині електричної бурі.

День, ніч, день, ніч, день, ніч.

Усе швидше й швидше повз них пролітав час.

Раптом, зовсім несподівано, зникла хатина. Їх оточував густий зелений ліс. Дні й ночі так швидко змінювали одне одного, що світ поринув у м’які сутінки. Потім зникло листя. Ліс потонув у густому білому кольорі. Зима. Потім настали осінь, літо й весна. П’янив аромат квітів. Увесь рік умістився в одну хвилину.

Гумбольдт повернувся до них і крикнув:

— Подобається?

— Неймовірно! — відповіла Шарлотта.— Ніколи б не подумала, що машина працює так здорово.

— Це ще не все! Що скажете, якщо побачите щось по-справжньому цікаве? Ну що, Героне, покажемо, як машина стрибає?

— Команду прийнято. Максимальна сила поштовху.

Шарлотта від подиву роззявила рота. Адже їй здавалося, що дивовижніше й бути не може. Як же вона помилялася! Поки вона розмірковувала, якою може бути максимальна сила поштовху, світ навколо них вибухнув феєрверком іскор, барв і шуму. Дівчина відчула, що пливе в потоці часу, і хвилі несуть її в невідоме минуле.

Четвер, 17 червня 1895 року до нашої ери…

Оскар шкереберть полетів у замет. Гарячково схопившись на ноги, він струсив із одягу білі сніжинки й оглянувся. Де, чорт візьми, він перебуває? Із рота виривалися маленькі хмаринки пари.

Тут холодно. Нереально холодно.

Із темно-синього неба на нього світило безжалісне сонце. Сніг так сяяв, що довелося заплющити очі. Виставивши перед обличчям руки, Оскар подивився крізь пальці. Сніг, сніг і нічого, крім снігу, куди не кинь погляд. Кілька низькорослих кущів, кілька беріз,— от і все. Ніяких будинків, ніякого поселення,— і ніякої машини часу.

Що це за місцевість?

Де решта?

Повітря було неймовірно холодним. Через холоднечу думати було неможливо. Юнак обхопив себе руками за плечі. Він іще пам’ятав, як Гумбольдт сказав щось на кшталт «Повний уперед», але ось далі спогади розпливалися. Сліпуче світло, оглушливий шум і сильний порив вітру,— ось і все, що пропонувала пам’ять. Мабуть, його силоміць викинуло з машини, інакше пояснити складно.

Оскар потупав ногами. Якщо це правда, він має неприємності. Як його знайдуть інші? Подорожуватимуть у часі й виглядатимуть його? Довго так чекати доведеться. На той час він уже замерзне. Зі смутком подумав юнак про намет, теплий одяг і продовольство. Усе залишилося на борту машини часу.

Юнака охопило почуття самотності. З якою радістю він зараз опинився б поруч із друзями! Йому навіть здалося, що він чує їхні голоси, але це була тільки його уява. Вони були дуже далеко. Шукати в часі — це ще гірше, ніж шукати в скирті сіна. До речі, про скирту сіна. Від нього зараз він би не відмовився. Було дуже холодно, зі сходу віяв сильний вітер. Він іще раз озирнувся. Покрита снігом рівнина викликала страх. Оскар достатньо пожив на вулиці, щоб розуміти, що за такої температури довго не протягнути. У такій куртці він не проживе й години, перетвориться на крижану бурульку.

На відстані півкілометра Оскар помітив групку беріз. Голі дерева тяглися гілками в безхмарне небо. Можливо, там він знайде захист.

Юнак швидко накидав купу снігу, щоб мати точку відліку, й покрокував у напрямку до беріз.

Рух пішов на користь. Кров побігла швидше, запрацював мозок. У якому часі він перебував? Наприкінці подорожі, незадовго до того, як усе це трапилося, йому здалося, що пролетіло кілька десятиліть. Але, судячи з навколишнього оточення, пройшло багато століть. Місто Берлін з’явилося в Середні віки. У XIII столітті заселений був тільки острів Шпреє, а тут розташовувалися тимчасові стоянки німецьких та інших племен. Та й відсутність дерев свідчила про те, що стрибок у часі був величезний. Та ще й ці берези. Він не великий фахівець із ботаніки, але хіба береза росте не в скандинавських країнах?

Розболілася голова. Напруження від думок просто нестерпне. Потрібно терміново щось зробити, щоб не втрачати тепло. Юнак натягнув куртку на голову й кинувся бігти.

Шар снігу часом досягав декількох метрів. Знову й знову Оскар провалювався ледве не по пояс і через силу вибирався. Відстань здалася нескінченною, але, зрештою, він досягнув мети, неймовірно при цьому втомившись.

Здалеку не можна було побачити, що дерева згрупувалися на невеликій височині. Сніг тут був не таким глибоким. У деяких місцях навіть проглядала суха трава. Оскар розчистив від снігу квадратний майданчик зі стороною метрів чотири. Земля була вкрита шаром гілок і сухої трави. Зігрівшись від роботи, юнак стягнув із себе куртку, сорочку й нижню сорочку і поклав їх на землю поряд із собою. Діяти потрібно було дуже швидко. Рук він майже не відчував. Обв’язавши нижню сорочку навколо голови, юнак набив її травою та сухим листям. Може, це й виглядає безглуздо, але голові буде тепліше, а на власному досвіді він уже переконався, що саме тут втрачається найбільше тепла. Тепер черга верхньої частини тулуба. Він знову надягнув сорочку й куртку й засунув усередину листя й траву. Наприкінці він напхав листя в шкарпетки та штани. Природно, було не дуже зручно. Тіло кололо й чесалося, та й виглядав він, напевно, як опудало, але все-таки сухе листя й трава втримували тепло. Холодної зими в Берліні вони використовували зім’яті газети, що було не набагато краще.

Потроху повернулася чутливість рук і ніг. Поки він урятований. Але надовго цього не вистачить. Він замерзне ще до настання ночі. Оскар порився в сумці, сподіваючись знайти свою улюблену бензинову запальничку. І справді, вона була там. Яке щастя, що він ніколи з нею не розлучався. Здобич однієї з його перших злодійських «вилазок».

Він відкинув кришку. Відразу ж здійнявся маленький язичок вогню. Із задоволеною посмішкою юнак закрив запальничку. Із цією штукою можна протриматися досить довго. Він почав збирати сухі гілки й траву. Незвичайний одяг дуже заважав, але все ж таки за кілька хвилин на галявинці височіла солідна купа палива. Він переклав шарами гілки з травою й поклавзверху кілька товщих сучків. Унизу ще залишилося сухе листя й трава, готові зайнятися будь-якої миті.

Запальничка не підвела. Листя моментально підхопило вогонь, що швидко перебрався спочатку на тонкі гілочки, а потім і на товщі сучки. Багаття потріскувало й сичало, у небо злітали іскри. Стало тепло. Тепле повітря проникло під одяг, пробралося між тканиною й листям і прогнало залишки холоду. Оскар втягнув носом приємний запах. Перед очима відразу ж виникла картина обігрітої кімнати, компанії біля каміна й копченого м’яса.

На обличчі юнака заграла посмішка. Напруження, нарешті, відступило. Деякий час він протримається. Сніг можна розтопити, відтак без води він не залишиться. А якщо вогонь згасне, можна буде запалити новий. Рано чи пізно друзі з’являться й урятують його.

Оскар оглянув білу нескінченність. Який жахливий і одночасно величний і мальовничий ландшафт! Він згадав, як батько говорив, що машина змінює тільки час, але не місце.

Невже так колись виглядало місце, на якому стояв Берлін? А що там за бірюзова смуга тягнеться на півночі уздовж обрію? Що це? Гори? Але гір тут не було. До самого Балтійського моря місцевість була рівною. І все ж таки, цілком очевидно, над засніженою рівниною піднімалася гряда гір.

Виглядали вони трохи дивно. Неначе їх підстригли. Не було ані вершин, ані ущелин, ані пагорбів, ані піків. Наче холодна синя стіна. Майже як айсберг. Думки перервав шум. Глухий звук, начебто хтось спробував завести зіпсований мотор. Серед пустельного ландшафту цей звук був зовсім недоречним. Оскар підняв голову й розгледівся.

Якби не це сяйво! Очі сльозилися від напруження. Треба буде купити собі лижні окуляри.

Але дещо помітити все ж таки вдалося. З півночі наближалася велика фігура. Праворуч і ліворуч від неї рухалися менші фігурки. Спочатку Оскар навіть не розрізнив їх через маленький зріст.

Це люди?

Він напружив зір, і переконався, що силует дійсно нагадує людський. Люди, ніяких сумнівів. Мисливці або щось на кшталт цього. У деяких були списи, в інших — щити. Але якщо це люди, то хто тоді поряд із ними? Величезна істота! Утричі вища за найвищу людину. З густою, кошлатою шкурою, з хоботом спереду. Праворуч і ліворуч на морді виступали бивні завдовжки в метр.

Хвилиночку! Хобот? Бивні?

Оскар перевів подих. Він уже бачив щось схоже. У книзі. У бібліотеці Гумбольдта. Перед ним мамонт!

Оскар присів за березами і почав спостерігати за тим, що відбувається.

Мамонти — вимерлий вид слонів, які багато тисячоліть тому бродили по Європі, Азії та Північній Америці. Це відомо за численними малюнками в печерах, насамперед, у Франції. Однак були знайдені ще й маленькі різьблені фігурки із глини або вапняку, які свідчили про те, що ці істоти мали для людей доісторичних часів величезне значення. Кажуть, у Росії було виявлено цілого замерзлого мамонта. Зі шкірою та м’ясом,— таким свіжим, що їздові собаки почали його їсти. Типовими для мамонта були довгі вигнуті бивні й товста кошлата шкура.

Мамонт обернувся й попрямував просто до нього. Зараз він був метрів за двісті від місця, де ховався юнак.

Від хвилювання Оскар не міг думати. Мамонтів уже цілу вічність не існує. Вони вимерли наприкінці минулого льодовикового періоду в Європі. Коли це було? Кілька десятків тисяч років тому?

Він іще раз подивився на синю смугу на обрії. І відразу зрозумів, що в цих горах було не так. Ніякі це не гори й не пагорби. Це крижана стіна. Льодовик.

Машина часу закинула його просто в льодовиковий період, за десятки тисяч років до його народження. У самісіньку середину місцевості, скутої льодом, снігом і холодом. І в самісіньку середину групи мисливців кам’яного віку, які злилися, тому що здобич прагнула від них утекти. П’ятеро мисливців із натугою просувалися по снігу за твариною. Мамонт був незрівнянно сильнішим і борознив сніг, неначе плуг. Останній із мисливців зупинився і щось крикнув іншим. Його товариші вповільнили біг і зупинилися. Вони розгублено обернулися до свого проводиря. Мамонт додав ходу й швидко втік, залишивши за собою хмару снігового пилу.

Оскар причаївся за березою. Крізь голі гілки можна було непогано роздивитися, що відбувається. Вигляд мисливців цілком міг нагнати страх. У них були кошлаті бороди й довге волосся. У деяких волосся було зв’язане вузлом на потилиці. Розглянути обличчя було майже неможливо — вони заросли до самих вилиць. Одяг складався здебільшого зі шкур, що були зшиті на кшталт грубих курток і штанів. На ногах були безформні черевики, які, однак, мали очевидну перевагу,— не провалювалися в сніг. На шкіряних ременях через плече висіли мішки, на поясах — ножі та гаки, у руках блищали сокири та списи. Різкі рухи свідчили про лють і розчарування. Один мисливець зі злістю застромив спис у сніг, інший посварився вслід тварині кулаком, вигукуючи лайку. Третій стягнув штани й виставив у напрямку мамонта свою дупу. Поки решта не зводила очей зі зникаючої дичини, він дивився точно в напрямку Оскара. Раптом мисливець скрикнув і миттю натягнув штани. Дико розмахуючи руками, він указав у напрямку юнака. Мисливці обернулися. Тепер у його бік дивилися всі.

Оскар завмер.

Навряд чи вони змогли його побачити, він був добре схований. Крім того, він сидів дуже тихо. Аж тут порив вітру приніс запах диму. Багаття. Як він міг забути? Тонкий стовп диму було чудово видно.

Втиснувшись у землю, як жук, він підповз до вогню й закидав його снігом. Багаття засичало, і в повітря зметнулися білі хмари пари.

— Ні, ні, тільки не це!

Оскар гарячково почав відгрібати зайвий сніг, але найгірше вже трапилося. Погляди п’ятьох мисливців, які нерухомо застигли на рівнині, були спрямовані прямо на це місце. Хоча його й не бачили, але чудово знали, що він там. Оскар краєчком ока помітив, як проводир висмикнув спис зі снігу й рушив у його бік.

— Ну що ж, вітаю вас, пане Вегенер,— вилаяв Оскар сам себе, поки розмірковував, що робити далі. Особливого вибору в нього не було.

Єдине, що мало сенс,— тікати.

Оглядаючись на переслідувачів, він пробрався між деревами на інший бік гайку. Не встиг відповзти далеко, як раптом наштовхнувся на щось велике. Спочатку він вирішив, що це дерево, але потім почув глибокий, добре знайомий голос батька.

— Знайшов нових друзів для гри? Оскар підвів голову. Над ним здіймався Гумбольдт.

— Батьку!

— Краще нам звідси забратися. Хлопці налаштовані досить ворожо,— він допоміг юнакові підвестися на ноги.— Ти в порядку?

Оскар кивнув.

— Але як… коли?

— Потім. Спочатку нам потрібно забратися звідси. Гарненький костюмчик. Я спочатку сприйняв тебе за ведмедя,— посміхнувся дослідник.

Оскар пробурмотів щось про теплоізоляцію, але від коментарів утримався. Яке щастя бачити батька!

Вони разом спустилися пагорбом униз.

— Де машина часу?

— Там, де трапилася аварія,— Гумбольдт указав прямо.

Оскар примружився. Він упізнав сніговий замет, що його він склав як точку відліку, і трохи далі від нього… машину часу. Поряд із нею стояла Шарлотта з Вілмою на руках.

— Ми кликали тебе. Чому ти пішов?

— Кликали? Але нікого ж не було,— заперечив Оскар.— Я дивився на всі боки. Вас не було.

— Були! Просто поряд із тобою. Але ти пішов.

— Я думав, ви продовжили подорож. Було холодно, і потрібно було щось робити,— почав виправдовуватися Оскар.

— Тоді захисне поле діє набагато краще, ніж я припускав,— посміхнувся Гумбольдт.— Ми весь час були тут. Я міг би простягнути руку й доторкнутися до тебе. Ми тебе справді кликали. Невже ти нічого не чув?

Оскар замислився. Він пригадав, що йому вчувалися голоси, але він списав усе це на уяву. Виявляється, це були голоси друзів.

— Не розумію,— пробурмотів юнак, поки вони йшли до машини.— Чому ж ви просто не відключили захисне поле?

— Не зуміли,— скрушно зітхнув Гумбольдт.— Технічна проблема. Нас відкинуло в минуле далі, ніж я планував. І, схоже, коли я спробував відключити захист, система зазнала перевантаження…

Пролунав свист. Прямо поряд із Оскаром у сніг устромилася тонка стріла й зникла під сніговим покривом. Юнак обернувся. П’ятеро мисливців дивилися в їхній бік. Один із них скинув лук, натягнув тятиву й вистрілив.

Оскар упав на землю, і стріла просвистіла на волосинку від голови. Якщо голова залишилася б там, де була секунду тому, він би вже лежав із дірою в черепі.

— Твої друзі — непогані стрільці,— сказав дослідник і допоміг синові підвестися.— Що ти зробив, щоб змусити їх спуститися з пальми?

— Зовсім нічого,— чесно відповів Оскар.— Від них саме втік мамонт. А потім вони побачили моє багаття й вирушили просто до мене.

— Що? — насупився Гумбольдт.

— Мамонт. Ну, знаєш, такі кошлаті слони доісторичних часів. Біг прямо на мене. Величезна голова, довгі бивні. Сопів, як паровоз.

Дослідник із заздрістю озирнувся.

— От би мені побачити. Мамонт! Подумати тільки…

Оскар помітив, що мисливці змінили тактику. Замість того щоб стріляти з лука, вони вирішили наздогнати чужинців. Мисливці вибігли на засніжену рівнину й великими кроками рушили до них.

— У них що там, спеціальне взуття? — заклопотано

запитав Гумбольдт.

— Схоже.

— Тоді нам краще поквапитися. Якщо, звісно, ти не хочеш перетворитися на пемікан[1].

Оскар не мав ані найменшого уявлення, що таке пемікан, але ставати ним не мав аж ніякого бажання.

— А зброї в тебе, часом, немає?

Дослідник знизав плечима:

— Навіщо? Я ж не думав, що братиму участь у збройному зіткненні. Ну, ноги в руки й тікати.— Він склав долоні рупором і гукнув: — Шарлотто, піднімайся на борт, мерщій! Готуйтеся до швидкого старту. Героне, вмикай конвертери!

Оскар помітив іще одну стрілу. Цього разу більшу.

— Обережно! Пригнися! — відіпхнув він батька убік.

— Круглий наконечник, бачиш? Їх можна метнути на більшу відстань. Дуже цікаво!

Мисливці вже були метрів за п’ятдесят. Оскар прикинув відстань до машини часу, порівняв свою швидкість зі швидкістю переслідувачів і дійшов висновку, що добігти першими практично неможливо. Батько, схоже, був такої ж думки. Він знову підніс долоні до рота й гукнув:

— Героне, код тридцять шість!

— Код тридцять шість?

Не встиг Оскар зрозуміти, що відбувається, пролунало оглушливе виття. Начебто ввімкнулася одна з сирен, які останнім часом установили на деяких будинках міста. Від цього виття навіть зуби розболілися.

Результати не змусили на себе довго чекати. Мисливці зупинилися як укопані. Один затулив вуха руками, інший упав у сніг.

— Герон молодець! Він припустив, що на наших друзів це справить враження. Уперед!

Останні метри здалися нескінченними. Кожний крок був болісним. До того ж, не покидало відчуття, що будь-якої секунди їх могла простромити стріла. Але вони дісталися. Шарлотта простягнула Оскарові руку і втягнула на борт. Юнак відразу ж пристебнувся ременем безпеки.

Гумбольдт задав Герону нові координати, і вони рушили в дорогу.

Мандрівники встигли ще раз побачити п’ятьох ошелешених мисливців, а потім знову замерехтіли різнобарвні вогники.

Четвер, 17 червня 1895…

Х айнц Берінгер відчинив двері свого таємного притулку на верхньому поверсі «Лісоруба» і провів двох людей тісними сходами нагору. Там були ще одні двері, замкнені на висячий замок. За ними розташовувалося маленьке приміщення. Крізь єдине віконце, забране густою сіткою, ледве проникало сонячне світло. Саме тут проходили бесіди з винятковими людьми. Боржники та інші упертюхи ставали тут слухняними і швидко переконувалися, що затримувати повернення боргу немає ніякого сенсу. Рано чи пізно Берінгер отримував те, що хотів.

Криво посміхнувшись, він витяг із кишені штанів ключ, відімкнув замок і попросив обох чоловіків зайти. Переконавшись, що на сходах нікого немає, він увійшов слідом.

За вікном виспівували популярну останнім часом пісеньку. Берінгер пройшов у задню частину приміщення, прибрав усе зі столу й запросив гостей підійти.

— Будь ласка, добродії! — поплескав він по стільниці.— Давайте спочатку подивимося!

Обидва чоловіки підійшли до столу й поставили на нього валізки. Обидва були одягнені в чорне й, схоже, були найвищою мірою неговіркими. Крім короткого привітання, досі вони не вимовили ані слова. Та й не було в цьому необхідності. Він і так знав, хто їх послав.

— Відкривайте!

Кремезний чоловік із червоними щоками й у капелюсі на голові відкрив замочок валізи й підняв кришку.

Синювато-чорний метал, хромований ствол, відполірована деревина. Курок, магазин для патронів. Поряд — чотири обойми дев’ятиміліметрових патронів. Парабелум. Зовсім нова модель пістолета. Така нова, що робити її почнуть тільки в наступному році. Це прототип, ручна робота.

Саме з цієї зброї й було вбито імператора з імператрицею. І передав її особисто Фалькенштейн. Берінгер узяв у руку пістолет і зважив. Як досвідчений стрілець він відразу оцінив, як легко й приємно тримати його в руках. Зброя, якої не можна відстежити. Ідеальна для замаху.

— Про цю штуку розповідають усілякі дива,— сказав він.— Чи не така вона гарна, як кажуть?

Ад’ютант Фалькенштейна кивнув.

— Гарний стрілець поцілить із нього мусі в око з відстані в сто метрів.

Берінгер провів пальцями по темному металу.

— А він надійний?

— Його випробовували в найсуворіших умовах, навіть у заливний дощ. Виробник гарантує якість.

— Чудово! — він поклав пістолет назад у валізку.— А що в іншій валізі?

Другий чоловік поставив свою ношу на стіл і відступив.

Берінгер відкрив замочки й відкинув кришку. Напівтемне приміщення наповнилося теплим світлом. Деякий час Хайнц Берінгер помилувався і знову закрив кришку. Мало що могло справити на нього враження, і зараз був саме такий винятковий випадок. Дві тисячі золотих марок. Таких новеньких і блискучих, немов їх щойно доставили з монетного двору.

— Перша половина гонорару,— сказав чоловік.— Другу одержите, як тільки виконаєте, що від вас вимагають.

— Не переймайтеся, замовлення буде виконане швидко й надійно. Передайте це замовникові.

Берінгер глибоко вдихнув. Дві тисячі золотих марок! Такої кількості грошей відразу він ніколи не бачив. Його нові друзі виконали свою частину угоди. Тепер справа за ним. Він закрив обидві валізки і поставив їх у куток. Потім він пройшов повз чоловіків і відчинив двері.

— Усе гаразд, добродії. Незабаром чекайте від мене новин.

Обидва чоловіки кивнули, злегка поклонилися та вийшли.

Берінгер іще досить довго стояв нерухомо й слухав пісню, що долинала знизу.

Так, він згодний: берлінське повітря — це щось особливе. Якщо людина має честолюбство й амбіції, в цьому місті вона доможеться багато чого. З тими грошима, які він заробить на замовленні, можна сміливо йти у відставку. Від сонячного боку життя його відокремлював тільки один постріл, один легкий рух пальця.

По лісі пролетів шум. Злетіло кілька птахів, стрімко піднялася на верхівку дерева білочка, а козуля, що стояла на галявині, нашорошивши вуха, кинулася в хащу. Усередині хатини спалахнуло яскраве світло, потім усе знову заспокоїлося. Відчинилися двері, і вийшов хлопчик.

Оскар розслабився й блаженно посміхнувся. Ось вони й удома.

На вулиці почався дощ. Ліс був оповитий сірим півмороком. Важкі краплі падали вниз і розм’якшували лісову землю. Зустрічати мандрівників не прийшов ніхто.

Він повернувся й допоміг зійти іншим.

— Скільки часу минуло від нашого від’їзду?

Гумбольдт подивився на годинник:

— За моїм, не більше десяти хвилин. Але це не схоже на правду. Судячи з того, що зараз день і йде дощ, нас, мабуть, не було трохи довше. Героне, можеш уточнити?

Маленький робот видав кілька високих звуків і сказав:

— Різниця становить три години, двадцять чотири хвилини й шістнадцять секунд.

Дослідник кивнув.

— Відчутне відхилення, і це незважаючи на те що ми встановили електронний таймер. Але ми зробили великий стрибок у часі. З огляду на дальність подорожі, така різниця в часі цілком прийнятна. Не буду поки займатися подальшим налаштуванням. Уявляєте, що було б, якби ми користувалися механічним таймером?

— Імовірно, вийшли б у Середньовіччі,— посміхнулася Шарлотта, що допомагала дядькові вивантажу ватися.— Сподіваюся, наші не дуже засмутилися, що довелося так довго чекати.

— Я теж,— погодився Гумбольдт.— Еліза терпіти не може, коли її страви остигають. Беріть по сумці й біжимо додому. Погода просто жахлива.

Біля порогу вони обтрусилися, як мокрі собаки. Дослідник вийняв із сумки ключ і відімкнув двері.

— Ми вдома!

Ніякої відповіді.

— Чи є хтось?

За деякий час з’явився Мицик.

— О, привіт! Ну й довго ж вас не було. Ми вже почали турбуватися.

— Де всі?

— Не знаю. Лєна з Бертом у стайні, ми з Віллі зібралися до міста, а де Еліза, невідомо, можливо, нагорі.

— Є щось підкріпитися? Ми голодні як вовки. Стомлююча була подорож.

Мицик засмучено подивився у бік кухні.

— Боюся, нічого. Щойно ви виїхали, Еліза пішла до своєї кімнати. Покликати її?

— Не треба, я сам до неї піднімуся,— Гумбольдт зняв пальто й повісив його на вішалку. Оскар і Шарлотта зробили так само, а потім зняли й брудне взуття.

— Ну і як? Де ви були? — відчувалося, що Мицику уривається терпець.

— Оскар тобі розповість,— сказала Шарлотта.— Я теж піду до Елізи.

— Я б теж до вас приєднався,— швидко запропонував Оскар, не звертаючи уваги на розчарований погляд Мицика.

— Тоді ходімо,— посміхнулася дівчина.— Сподіваюся, вона не розсердилася, що ми так спізнилися.

Вони разом піднялися по сходах.

Нагорі було дуже тихо. Було таке враження, що будинок неначе вимер. Кімната Елізи розташовувалася у кінці коридора. Це було найсвітліше приміщення у всьому будинку. І не тільки через еркер і декілька вікон: цей бік будинку виходив на південь, і сюди цілий день світило сонце.

Гумбольдт уже стояв біля дверей.

— Елізо?

Ніхто не відповів. Підійшов Оскар і уважно прислухався.

— Вона там, я чую. Здається, вона співає.

Гумбольдт постукав іще, цього разу більш наполегливо.

— Елізо, ми повернулися. Можна зайти?

Однаково ніякої відповіді.

Дослідник обережно натиснув на ручку дверей. У кімнаті було темно й задушливо. Пахло кіптявою та прянощами. Ставні були зачинені, штори запнуті. Тільки на вівтарі Елізи горіли свічки. Язички полум’я тремтіли від протягу.

Еліза стояла на колінах перед вівтарем і розгойдувалася. Секретер праворуч вона перетворила на щось на кшталт священної скриньки. Там вона зберігала свої молитовники, магічні зілля, суміші й еліксири. Вона прикрасила цей предмет меблів хустками й вишивками зі своєї батьківщини, тому вони й охрестили його вівтарем. Гаїті, батьківщина жінки, розташовувалася біля західної частини острова Еспаньйола в Карибському морі. Дика й первісна країна. Жителі цього краю спеціалізувалися на магії всяких сортів як білій, так і чорній. Еліза була справжньою знахаркою й займалася зціленнями та пророкуваннями. Пісня, що її вона зараз співала, звучала похмуро та зловісно.

Очі жінки були заплющені. Вона відкрила їх, коли відчула присутність гостей.

— Ми повернулися,— повторив Гумбольдт.— Я думав, тобі буде цікаво. Нам багато чого потрібно розповісти.

Вона підвелася й розгладила одяг.

— Ви зголодніли?

Гумбольдт посміхнувся:

— Ти читаєш мої думки.— Він озирнувся: — Що ти тут робиш? Чому зачинені вікна?

— Я намагалася встановити контакт із богами моєї батьківщини,— похмуро відповіла Еліза.— Але їхні думки оповиті хмарами.

— Хіба не завжди так буває?

— Не для мене. Віднедавна вони більше зі мною не розмовляють. Я немовби осліпла. Перепробувала все можливе, але постійно натикаюся на стіну мовчання.

Вона потерла очі. Оскар помітив, що жінка плакала. Дослідник узяв її за руку.

— Ти нічого не хочеш нам розповісти?

— Ні,— відповіла вона.— Усе йтиме своєю чергою, як було визначено від початку часів. Ніщо не може цього змінити.

— Про що ти говориш?

Еліза опустила голову й тихо сказала:

— Про пророцтво.

— Пророцтво?

Жінка кивнула.

— Ти, звісно ж, пам’ятаєш, як ми познайомилися,— сказала Еліза.— Коли ти вперше приїхав на мою батьківщину.

— Природно,— відповів дослідник.— Це було дев’ять років тому,— повернувся він до Оскара й Шарлотти.— Тоді я вирушив у експедицію на Гаїті. Я досліджував місцеву магію, що називається вуду. Через те, що я дуже цікавився цим чаклунством, мені розповіли про Елізу. Вона — мамбо, жриця й була чаклунка. На відміну від чорних, бокорів, вона використовує свої здібності винятково в добрих цілях. Чужоземців рідко запрошують узяти участь у ритуалах, але мені пощастило. Я був присутній на церемонії на честь богині змій Дамбали. Ось там я вперше й побачив Елізу.

Еліза посміхнулася:

— Пам’ятаю, як ти до нас прийшов. Високий, гордий і зарозумілий — такий самий, як і сьогодні. Видно було, що ти не віриш у те, що ми робили.

— Ти маєш рацію,— розсміявся Гумбольдт.— Мені було цікаво, але налаштований я був скептично. Уважав, що все це просто трюки. Щоправда, недовго.

— Я проникла у твої думки. Побачила, що в тебе є невиконані справи. Справи, які потрібно завершити.

— Оскар,— кивнув Гумбольдт.

Шарлотта перевела погляд з Елізи на дядька.

— Ти знав про Оскара?

— Ні,— відповіла жриця.— Але я побачила образ хлопчика в думках Гумбольдта. І не просто тінь. Він був присутній десь на задньому плані, але ніколи не зникав.

— Так вийшло, що я до пуття нічого й не знав,— кивнув Гумбольдт.— Були деякі відомості, на які можна було обпертися. Листи, записи в щоденнику, копія свідоцтва про народження. Зустріч з Елізою підштовхнула мене повернутися до Берліна й почати пошуки.

— І я поїхала з ним,— продовжила Еліза.— Я побачила, що моє місце поряд із цим чоловіком, і зрозуміла, що маю покинути батьківщину. Отже, я вирушила слідом за ним.

— Ось так просто?

— Так просто,— Еліза підійшла до вікна й відсунула штори. Кімнату залило бліде денне світло.— Я просто знала. Мені потрібно супроводжувати цю людину, за однієї умови, звісно.

— Саме так,— погодився Гумбольдт.— Ти сказала, що повернешся до свого народу, коли завдання буде виконано.

— І ти погодився.

— Так,— відповів дослідник. Він помовчав.— Зачекай. То чи не це ти називаєш пророцтвом?

Еліза кивнула.

— А що це за завдання? — В Оскара раптом заканудило в животі. Йому дуже не хотілося почути відповідь.

— У тому-то й уся проблема,— сказала жінка.— Я не можу цього сказати. Поки що не можу. Я ще не знаю, що це. Знаю тільки дату.

— І коли це трапиться?

Еліза підняла голову й подивилася просто в очі

Гумбольдта:

— Завтра.

П’ятниця, 18 червня 1895…

Б ерінгер розглядався довкола. Земля за стайнями лежала перед ним немов на блюдечку. Можна було вільно стріляти в будь-якому напрямку. Добре. Ліс у цьому місці був не таким густим. Навіть озеро можна побачити.

«Багатий будинок,— подумав він.— Тут, напевно, можна щось прихопити. Такий дослідник, як Гумбольдт, напевно, привозить із експедицій незліченну кількість скарбів.

От тільки б погода була трохи кращою. Вчора почався дощ і досі не припинився. Верхівки дерев згиналися від вітру. Тут, у низині, вітер не такий сильний, але й такого достатньо, щоб вплинути на траєкторію кулі. На такій відстані не враховувати вітер ніяк не можна, інакше в ціль він не влучить. Земля в лісі волога та слизька, тому потрібно ще подбати про стійке положення.»

Берінгер узяв коробку і вийняв із неї оптичний приціл. Клац — і той уже прикріплений до пістолета. Потім дістав глушитель і прикрутив до дула. Коли все було готове, він прицілився. Кепська видимість. Краплі дощу стікали з капелюха за комір і текли вниз по спині.

Берінгер міцно стулив губи. Якщо не виходить вистрілити здалеку, доведеться стріляти в Гумбольдта з короткої дистанції. У відкриту. Він і без того не був прихильником скритності. Лицар, що бореться з відкритим забралом, може роздивитися супротивника, чого ніяк не можна зробити на відстані. Звісно, це суперечило бажанню замовника, що наполягав на пострілі з засідки.

Він сунув пістолет у кишеню куртки й запалив сигарету. Залишалося тільки чекати.

Оскар відставив чашку з чаєм і подивився у вікно. За склом супилося небо, у дворі розлилися величезні калюжі.

— Що за погода,— пробурчав він.— Гарний хазяїн і собаку на вулицю не вижене.

— А мені потрібно до міста,— сказав Гумбольдт.— Пфефферкорн хоче знати, як пройшла подорож і чи працювало захисне поле. Хтось хоче зі мною? — Він обвів усіх поглядом.— Ніхто? Шкода. Я був би радий невеликій компанії,— він надпив ковток із чашки.

Шарлотта похитала головою.

— Чесно кажучи, не розумію тебе, дядьку. Ти не переймаєшся? Ти ж чув, що вчора сказала Еліза. Як ти можеш залишати її саму?

— Ти про пророцтво?

— Саме так.

— І що мені, по-твоєму, робити?

— Залишитися з нею. Охороняти.

— Від чого? Ми ж не знаємо, від чого вона може постраждати. Як же ми її захистимо? Як вам відомо, пророцтва — це така штука… Вони або збуваються, або ні. Якщо збуваються, то всі кажуть: «Це неминуче, і запобігти цьому було неможливо». Якщо не збуваються, заявляють: «Ми неправильно витлумачили знаки». Мої дії нічого не змінять. Із таким самим успіхом я можу займатися своїми справами.

— Ти ж сам не віриш у те, що говориш.

— Правильно. І це дозволяє сформулювати третю причину, чому із пророцтвами завжди бувають проблеми: ті, хто в них не вірить, автоматично вважаються поганими,— він поставив чашку й замовк.

Оскар теж мовчав. Усі мовчали. Що ще можна було сказати?

Еліза гриміла посудом на кухні, її не було видно. Оскар подумав, що іноді дорослі поводяться зовсім як діти.

Коли Гумбольдт закінчив сніданок, він витер серветкою рот і підвівся.

— Берте, підготуєш Пегаса?

— Звичайно, пане фон Гумбольдт. Я його осідлаю, і ви зможете вирушати в дорогу за чверть години.

— Добре. Всі інші займаються історією про Ефес. Щоб до мого повернення її було пропрацьовано. Можете користуватися моїм картографічним матеріалом, тільки обережно. Коли я повернуся, кожний має вже бути фахівцем із цієї теми. І щоб ви не розслаблялися, скажу, що буду ставити оцінки.

Над столом пронеслося загальне зітхання.

— Тобі справді потрібно їхати? — у дверях стояла Еліза й дивилася на дослідника сумними очима.— Можливо, сьогодні ми б улаштували вихідний і зайнялися чимсь приємним? Почитаємо, улаштуємо костюмовану виставу або зіграємо в карти. Така жахлива погода! Як вам моя пропозиція? Я б показала кілька ігор із моєї батьківщини.

— О, так! Із задоволенням! — вигукнула Лєна.— Будь ласка, пане Гумбольдт, можна?

— Про це й мови бути не може. Що ви собі думаєте? Елізо, що за неподобство? Сьогодні такий самий день, як і всі інші. У нас маса роботи, хто її робитиме за вас?

— Ну, як виняток,— попросила вона.— Завтра все знову буде як завжди. Гадаю, всім цього хочеться.

— Будь ласка, пане Гумбольдт!

Дослідник довго дивився в стіл, потім кивнув:

— Ну гаразд, не хочу бути лиходієм. Але мені потрібно ненадовго з’їздити до Пфефферкорна. Маю розповісти йому, як усе пройшло. А ви поки підготуйтеся. Не встигнете й оком моргнути, як я повернуся.

— Будь ласка… залишися,— Еліза не зводила з дослідника величезних очей.

Гумбольдт здивовано знизав плечима:

— Невже я не можу відзвітувати перед своїм другом? Що таке?

— Просто в мене лихі передчуття…

Погляд дослідника спохмурнів:

— Ми вже це обговорили.

— Так, але…

Він підійшов до неї, і вираз обличчя в нього пом’якшився. Він ніжно взяв жінку за руку.

— Послухай, Елізо, я знаю, що ти зараз відчуваєш.

У мене теж був випадок, коли я на короткий час втратив здібності. Осліп на кілька днів через отруєну стрілу індіанців на Амазонці. Неприємне відчуття. Але це не привід здаватися. Якщо тебе втішить, я візьму зброю.

— Але…

— Обговорення закінчене,— він підвівся.— Чекайте мене до обіду, і тоді я зіграю в будь-яку гру, яку захочете.

Із цими словами він надягнув пальто й пішов до дверей.

Хайнцу Берінгеру довелося двічі подивитися в оптичний приціл, щоб переконатися, що він не робить помилки. Все правильно: дослідник щойно вийшов із будинку. Високий, міцний, енергійний.

Народжений перемагати. Гумбольдт надягнув циліндр і підняв комір.

Про цього чоловіка ходили найдивовижніші чутки. Коли Берінгер його побачив, відразу пригадав усілякі історії. До цього він уважав його найзвичайнісіньким кар’єристом. Утім, тепер це байдуже. Людині перед ним залишилося жити кілька митей. Берінгер вийняв із рота сигарету й викинув її.

Цієї миті двері ще раз відчинилися. Надвір вийшла ще одна особа. Відьма.

Розпущене волосся, золоті кільця у вухах, шкіра кольору ебенового дерева. На ній були прості черевики й довга сукня, гаптована кольоровими візерунками. Справжня красуня, якби не темна шкіра. Вона кинулася в дощ за Гумбольдтом і почала йому щось говорити. Схоже, вони сварилися. Палець із курка Берінгер не прибрав. У ньому наростав мисливський азарт. Тихенько, навіть сам того не розуміючи, він почав наспівувати пісеньку. Це пісенька з його рідних місць, йому ще бабуся її наспівувала.

Гумбольдт зробив крок убік. Берінгер чекав. Позиція в нього була вигідна.

Тепер усе йшло саме собою. По венах побіг адреналін, і стрілець став одним цілим зі своєю зброєю. Віддався у владу інстинкту. Востаннє перевірив вітер, подумки прикинув відхилення кулі, подивився, в якому напрямку рушив Гумбольдт, і вирахував, куди потрібно цілитися.

Він натиснув курок.

Час начебто завмер на мить, а потім куля з глухим клацанням почала свій шлях.

Г умбольдт обернувся.

— Послухай-но, Елізо. Вибач, що я був таким різким удома. Мені б не хотілося, щоб ти думала, що я жорстокий і холодний. Я й сам від себе страждаю. Просто цього не видно. Обіцяю, що як тільки я повернуся, ми…

Еліза підняла голову й прислухалася. Потім обернулася. Схоже, вона втратила до розмови будь-який інтерес.

— Елізо, я…

Нічого не пояснюючи, вона ступнула убік.

— Елізо?

Її тіло здригнулося, як від удару струмом. Вона обернулася до дослідника, простягнула до нього руки й упала вперед. Тільки завдяки гарній реакції той підхопив жінку.

— Що?..

Він нахилився вперед, щоб подивитися. Тієї ж миті почув, як у повітрі щось просвистіло. Із дверей стайні бризнули друзки. Немов із нізвідки в деревині утворилася діра.

Це ж по них стріляли!

Замах!

Еліза лежала на спині, очі її були широко розплющені. Немов зломлена квітка.

Знову пролунав свист, потім голосний тріск. Дивно, що не чути звуків пострілу. Той, хто стріляв, був або дуже далеко, або користувався глушителем. Гумбольдт подумки провів пряму від себе до дверей стайні й прикинув, звідки міг бути зроблений постріл. Швидко відтягнув Елізу за вазон із квітами. Рухи в неї були повільними, вона відкривала й закривала рота, але не могла видати ні звуку.

— Тобі погано? Ти в порядку?

Дурне запитання. Будь-який ідіот помітив би, що з нею аж ніяк не все в порядку.

Аж тут двері відчинилися. На порозі стояв Оскар. За ним, у тіні, виднілися обличчя інших.

— Що трапилося? Ми чули шум. Що з Елізою?

— Арбалет і сумку з боєприпасами, швидко! Від дверей не відходити!

Пістолет у нього був, але скористатися ним при такому дощі й на такій відстані неможливо.

Не гаючи часу, Оскар схопив усе, що потрібно, і кинув дослідникові. Гумбольдт спритно перехопив.

Той, хто вчинив замах, мабуть, ховався в лісі. Сховався за деревом і чекав, поки дослідник не з’явиться знову. Гумбольдт вирішив, що зробить саме те, чого від нього чекають.

Оцінив стан зброї й вирішив, що запросто зробить три постріли.

Разів зо два глибоко вдихнув і почав зворотний відлік:

— Три, два, один!

І вискочив.

Берінгер стер з обличчя краплі дощу. Клята баба! Як вона могла вискочити просто перед дослідником! Начебто передбачала, що може трапитися. Тепер ефект раптовості втрачений. Гумбольдт зник за вазоном із квітами й вибереться звідти нескоро. Доведеться діяти брудним способом. Хвилинку. Що там таке? Поки Берінгер розмірковував, що робити далі, Гумбольдт вибрався зі свого укриття й дивився прямо на нього. У руці в нього було щось на кшталт арбалета.

Арбалет? Хто, чорт забирай, ще користується цим мотлохом?

Швидко й точно, як і личить справжньому снайперові, Берінгер звів курок і вистрілив. Два рази. Три.

Мінімум один постріл улучив у ціль. Гумбольдт здригнувся й зупинився.

Берінгер подивився крізь оптичний приціл. Гумбольдт перебував точно на мушці. Дослідник притискав арбалет до плеча й цілився просто в нього. Хоча видимість була поганою, Берінгер побачив хмарку, що виникла після пострілу. Потім ліс довкола нього зайнявся.

Оскар побачив, як Гумбольдт скинув арбалет. Один за одним пролунали два коротких постріли. Сліпучий спалах світла, за ним тріск. Хвиля гарячого повітря збила його з ніг. Звук був таким голосним, що з легенів вибило повітря. Він кинувся на землю поряд із батьком. Гумбольдт стояв. Він був рішуче налаштований покарати стрільця. Ще один постріл у ліс. Цього разу Оскар був готовий. Він обхопив голову руками і втиснув обличчя в болото.

БУМ!

У повітря бризнули гілки, листя, кора. Дерева охопив вогонь. У повітрі запахло димом і хімічними речовинами. Утворилася вогненна куля і з шипінням і свистом кинулася до верхівок дерев. Злетіли птахи і з переляканими криками полетіли геть. Потім усе заволокло темним димом. Дощ загасив вогонь і приглушив жар. Усе, що залишилося,— дим, уламки й гнітюча тиша.

Чекали вони досить довго, але ніхто не поворухнувся. Ворог або був мертвий, або втік.

Гумбольдт розвернувся й, накульгуючи, попрямував до Елізи.

Із будинку висипали інші — Шарлотта, Лєна, Мицик, Віллі й Берт. Вілма кинулася щодуху і найпершою опинилася поруч із подругою.

Еліза була при тямі, але їй було зовсім погано. І без лікаря все було зрозуміло. Жовта сукня із зеленою вишивкою просочилася кров’ю. Незважаючи на темну шкіру, жінка була зовсім блідою. Очі болісно блищали.

Гумбольдт схопив Берта за руку.

— Швидко їдь у місто й привези лікаря. Їдь верхи до Шаріте, прямо до хірурга Брауштейна. Нехай кидає все і мчить сюди. А я робитиму все можливе, щоб вона протрималася. Упораєшся?

Берт кивнув. Він був найкращим наїзником. За бажання мчав швидше за вітер.

— Так,— сказав він.

— Не можна втрачати ані хвилини, поквапся!

— Ні,— прошепотіла Еліза й підняла руку.— Нахилися.

Гумбольдт нерішуче оглянувся на Берта, потім опустився на коліна поруч із жінкою.

— Ну ось, Елізо. Допомога незабаром буде.

Вона похитала головою:

— Усе… в порядку.

— Нічого не в порядку. Ти…

— Тс-с-с! — Вона приклала палець до губ.— Зі мною все в порядку. Якщо потрібний лікар, то не мені,— вона намацала його руку й провела пальцями вгору, до плеча.— Ти поранений.

Гумбольдт покосився на рану.

— Подряпина,— відмахнувся він.— Із цим я й сам упораюся. А ось ти…

Оскар бачив, що в очах у нього блищали сльози.

— Потрібна термінова допомога. Але я не хірург.

— Ти набагато більше,— сказала Еліза.— Ти мій друг, мій супутник, мій чоловік… Я любила тебе. Але я казала, що мені треба буде тебе покинути.

— Але не так.

— Яка різниця? Неважливо, скільки ти живеш. Важливо як… Як ти проводиш відведений тобі час. Мій час минув… І він був чудовим.

Гумбольдт стиснув губи.

Вона провела рукою по його мокрому волоссю.

— Ти не винен. Ми разом… І це головне.

Вона пригнула його до себе й щось прошепотіла на вухо. Оскар не зрозумів, що саме, але, мабуть, слова справили на Гумбольдта глибоке враження. Дослідник заспокоївся. На обличчі в нього з’явився серйозний і замислений вираз. Він опустив погляд у землю.

Сидів він так досить довго.

Навіть коли рука Елізи безсило впала на землю, він продовжував тримати жінку у своїх руках. Шарлотта й інші сіли поруч на мокру землю. Час зупинився. Вітер обдував будинок і розганяв дощові хмари. Серед хмар майнув самотній сонячний промінець і дістався до землі. Стало холодно, але вони сиділи не ворушачись.

Оскар, опустивши плечі, стояв поряд із батьком.

— Чи їхати Берту по лікаря?

Гумбольдт поклав голову Елізи на землю й закрив їй очі. Потім підвівся й підняв свою супутницю на руки.

— Ні,— відповів він і, не кажучи ні слова, поніс Елізу до будинку.

За три дні, понеділок, 21 червня 1895…

Гумбольдт сидів у напівтемній бібліотеці, підперши голову рукою. На столі остигала чашка чаю. Штори запнуті. Запах такий, немов кімнату не провітрювали цілу вічність.

— Батьку?

— Заходь, мій хлопчику.

Оскар увійшов до кімнати й зачинив за собою двері. Очі довго звикали до напівтемряви. Він би із задоволенням підійшов до вікна й розсунув штори, щоб впустити чудовий червневий ранок, але батько віддавав перевагу темряві. Оскар зрадів, що Гумбольдт покликав його до себе. Після смерті Елізи батько не показувався на очі.

— Сідай,— указав дослідник на стілець.

Оскар проковтнув клубок у горлі й сів навпроти батька, майже торкаючись його. Таке відчуття, начебто вдарили під дих. Стілець був твердим і незручним. Шкіряна оббивка скрипіла при кожному русі. Підлоговий годинник цокав голосніше, ніж звичайно. Тиша тривала нескінченно, потім Гумбольдт, нарешті, заговорив.

— Ми маємо поговорити про дещо,— тихо сказав він і знову замовк.

— Так? — подався вперед Оскар.

Гумбольдт відкашлявся.

— Від тебе не сховалося те, що останнім часом я іноді усамітнювався.

«Іноді — це ще м’яко сказано,— подумав Оскар.— Скоріше зовсім зникав із виду». Але вголос, природно, нічого не сказав, не хотів перебивати батька.

— Мені потрібен був час подумати. Мене вибили з колії останні події.

— Усе в порядку,— сказав Оскар.— Нам її теж дуже не вистачає.

Гумбольдт сумно посміхнувся.

— Але тепер настав час приймати важливі рішення.

— Рішення?

Дослідник кивнув.

— Похорон завтра об одинадцятій. Я хочу, щоб ти разом з усіма іншими перевірив, чи є в шафах підходящий одяг. Черевики, сорочки, штани, піджаки. У крайньому разі, потрібно буде купити. Похорон на цвинтарі Веддінг. Потім я замовив стіл у «Старій пошті».— Він зітхнув.— Багато людей не буде. У нас із Елізою невелике коло друзів. Ми воліли проводити час одне з одним і не занадто часто показувалися на публіці. Будуть директор Шпренглер і, звичайно, Юлій Пфефферкорн. І ще кілька друзів і знайомих, яких ви не знаєте. На жаль, мені не вдалося зв’язатися з Гаррі Босуеллом, Максом Пеппером і Римбаулца. Загалом, буде осіб із тридцять.

— Не хвилюйся. Я поговорю з друзями, і ми всім приділимо увагу.

— Добре. Я знав, що можу на тебе покластися.

Дослідник знову поринув у мовчання. Здавалося, що розмова давалася йому на превелику силу.

— Якби не ви, я б замкнув будинок і виїхав. Кудись далеко. Але це справа майбутнього,— він зітхнув і опустив очі в підлогу.

— Що ти хочеш сказати? — Оскар із тривогою подивився на батька.

— Це пов’язане з тим, що я бачив тієї ночі. Коли ти за мною стежив.

Оскар нашорошив вуха. Можливо, зараз він дізнається, що сталося. Схоже, Гумбольдт прочитав його думки.

— Я не забув, що маю тобі це розповісти. Але не зараз. Почекай іще трохи, і ти про все дізнаєшся. Тепер потрібно розібратися з поточними справами. Я повинен улаштувати Елізі гідний похорон, а потім знайду вбивцю,— він склав руки на колінах.— Вона пожертвувала своїм життям, щоб урятувати мене. Борг, що його я ніколи не зможу повернути. Вона зробила це зовсім безкорисливо. Можливо, навіть передбачала всі ці роки, що загине, але нічого мені не казала, тому що розуміла: ця інформація отруїла б наше спільне життя. Я знаю, коли повинна піти, завжди говорила вона. Я, природно, думав, що мова йде про повернення на батьківщину. Звідки ж мені було знати, що вона…

Він замовчав. Утер чоло тильним боком долоні. Оскарові не хотілося роз’ятрювати рану, але питання так і крутилося в нього на язиці.

— А що вона тобі прошепотіла? — запитав він.— Вона щось сказала тобі на вухо, перш ніж померти.

— Знаєш, слова були загадковими. Вона сказала: «Я бачу чорне дзеркало». Ось і все.

— Чорне дзеркало? Що вона мала на увазі?

Гумбольдт знизав плечима:

— Не уявляю. Але дізнаюся, будь певен. Годі про це. Я покликав тебе не для того, щоб скаржитися. Життя триває, і ми повинні дивитися вперед. Еліза хотіла б саме цього. У мене новини з поліції.

Він указав на листа, що лежав на столі перед ним.

Оскар підвів брови.

— Вони дізналися, хто вбивця?

— Ні. Вони вивчили всі сліди, але нічого не знайшли. Хто б не завдав цього боягузливого удару, йому вдалося вислизнути. Ми можемо розраховувати тільки на себе.

— Жахливо,— засмутився Оскар.— Виходить, він може повернутися в будь-який час.

— Можливо. І це ще одна причина дізнатися, хто ж так прагне позбавити мене життя й чому. Незважаючи на те що ліс дуже постраждав від моїх стріл, злочинець утік. Жандарми знайшли кілька куль біля дверей стайні. Звичайні дев’ятиміліметрові кулі, які застосовуються для особистої вогнепальної зброї. Комісар карної поліції Обендорфер сказав, що йому потрібні гільзи для балістичної експертизи. Але їх і досі не знайшли. Оскільки мене дуже турбує це питання, сьогодні вранці я вирушив до лісу, туди, де приблизно перебував убивця, і ще раз усе ретельно оглянув. Я взяв із собою Вілму, і ми обшукали кожний квадратний сантиметр лісу. Ось що вона знайшла,— він вийняв із шухляди стола два матер’яні мішечки й поклав їх на стіл. Відкрив один і витяг мідну трубочку.

— Патронна гільза?

Гумбольдт кивнув.

— Це може бути тільки та зброя, з якої стріляли. Дощ змив усі сліди, тому-то шукачі так нічого й не знайшли. Але Вілмі вдалося розшукати її під шаром листя й попелу.

— Потрібно послати її Обендорферу. Напевно, це допоможе слідству.

— Принаймні, це один кінець ниточки. Є ще один…— Він відкрив другий мішечок.— Це лежало поряд із гільзою. Гадаю, це належить убивці. Ти випадково не здогадуєшся, хто курить такий сорт?

Оскар нахилився ближче. Схоже на залишок сигарети. У мундштуці залишився кінчик, на якому можна було розрізнити мікроскопічний торговельний знак: «Кабальєро».

Його немов ударило струмом. Він упізнав марку. Він ненавидів цей запах. Мало хто курив такий тютюн.

— Берінгер.

В іллі зійшов на зупинці на Крауснікштрассе і швидким кроком попрямував на північ.

Уже починало сутеніти. Засвічувалися газові ліхтарі. Він крокував, насунувши на очі кепку й засунувши руки глибоко в кишені. Звернув на Велику Гамбурзьку вулицю. Там, на розі із Софінштрассе стояв трактир «Лісоруб», що був місцем збору банди. Сміх і музику можна було почути здалеку. З вікон лилося затишне світло. Неподалік від входу Віллі ще раз зупинився й озирнувся. Потім зник за дверима.

Із укриття вийшли Гумбольдт із Оскаром.

Дивне відчуття виникло в Оскара. Навіщо Віллі прийшов сюди? Трактир — штаб-квартира Берінгера, того ще упиря. Власник ломбарду, здирник, розбійник, ватажок зграї,— список можна продовжувати нескінченно. Оскар раніше на нього працював, як і всі інші. І Віллі в тому числі. Вони забирали коштовності в пішоходів, тягали гаманці з кишень і забиралися до будинків,— і все це тільки для того, щоб віднести здобич Берінгеру. Невідомо, скільки добра набралося за весь цей час, але можна точно сказати, що накопичився невеликий статок. Берінгер, у свою чергу, забезпечував їм житло й виручав, якщо хлопці потрапляли в халепу. Звісно, тільки доти, поки йому крапали грошики. Берінгер нічого не робив із чистої любові до людей. Поки ти приносив користь, був його найкращим другом. Але горе тобі, якщо від тебе не було ніякої користі. Спочатку сипалися погрози, потім доходило й до рукоприкладства. Оскар потер підборіддя. Він іще не забув, як Берінгер його бив.

На щастя, тривало це недовго. Оскар виплатив усі борги і сподівався, що більше ніколи не почує про цю тварюку. Коли Гумбольдт дав притулок у себе його друзям — Віллі, Берту, Мицику й Лєні,— вони теж звільнилися від гноблення Берінгера. Що ж тут робить Віллі?

— Заходимо?

Гумбольдт кивнув.

Як же дивно повертатися на старе місце, особливо з такими спогадами. В ніс ударив запах пива, диму й поту. Усе було таким знайомим: потемніла від кіптяви деревина, мерехтливі свічки, блискучі масляні картини у сточених рамах і, звісно, важка шкіряна завіса, що відокремлювала задню частину приміщення від загального залу.

Незважаючи на кризу в країні, заклад процвітав. Оскар навіть не уявляв, звідки тут стільки народу. Неважливо, вранці, опівдні чи ввечері, тут завжди була сила-силенна людей. Були тут і художники, і поети, і безробітні, і бездомні, бурлаки, альфонси, чиновники й, природно, гравці. Тут сварилися, сміялися, сперечалися про політику, грали в карти, лаяли начальство, але, у першу чергу, пили. Пауль, хазяїн, уважався в цій частині міста важливою людиною. Це був лисий чоловічок із таким величезним черевом, що шкіряний фартух облягав його, як друга шкіра. Завсідники його просто обожнювали. Завжди люб’язний, завжди готовий ковтнути чарочку, він завжди мав напоготові якийсь паскудний жарт. Коли Оскар із Гумбольдтом увійшли до «Лісоруба», він саме розповідав один зі своїх улюблених. Про перукаря й балакучого папугу. «Одноокий виродок»,— почув юнак його слова, за якими почувся вибух реготу гостей, мабуть, знайомих із цим анекдотом.

— Куди подівся Віллі? — Гумбольдт зупинився на порозі й розгледівся.

— Навіть не уявляю. Ніде не видно,— сказав Оскар.— Можливо, у кімнаті за фіранкою? Бачиш? — указав він праворуч.

Гумбольдт обвів поглядом присутніх. За винятком двох чоловіків, він був найвищим у цій кімнаті. Одного з цих двох звали Грегором, він вивозив сміття, і від нього завжди смерділо. Другий був давнім знайомцем — Чорний Поромник, права рука Берінгера. Стояв він поряд із групкою підозрілих типів — зграєю Берінгера. Поромник помітив тих, що зайшли, і його обличчя відразу стало серйозним. Із похмурим виразом обличчя він зник за завісою.

На коротку мить Оскарові здалося, що він помітив зелену куртку Віллі. «То, виходить, правда»,— майнуло у нього в голові. Віллі їх зрадив. Але чому? Що вони йому зробили?

Дослідник не барився ані секунди. Він виставив уперед ціпок і став прокладати шлях серед відвідувачів, немов криголам серед дрейфуючого льоду. Пауль помітив їх і закричав:

— Агов, там! Туди не можна! Тільки для своїх. Чуєте?.. Дідько мене роздери! Так це ж Оскар!

До них одразу обернулися десятки голів.

— Сто років тебе не бачив! Як ся маєш? Ні, ні, туди не можна, там зараз Берінгер…

Він хотів додати щось іще, але не встиг.

Гумбольдт розсунув завісу й опинився в заборонній кімнаті.

За далеким кінцем круглого стола сидів Берінгер. Поряд із ним розмістилися шестеро чи семеро найвищою мірою підозрілих особистостей. Перед ними стояв Віллі, на обличчі в нього застиг жах. Компанія про щось перешіптувалася, і було ясно, що задумали вони щось негарне. Берінгер глянув на Гумбольдта, і посмішка застигла в нього на губах. Шепіт стих. Дослідник був людиною відомою. Його портрети досить часто миготіли на сторінках газет. Розповіді про морські чудовиська, підземних чортів і гігантських комах наробили багато галасу. Люди любили ці історії, хоча й не вважали їх правдивими. Багато хто називав його сучасним бароном Мюнхгаузеном, але той факт, що йому запропонували кафедру в університеті, викликав загальну повагу.

За спиною гостей виріс Пауль, який витирав руки рушником.

— Вибачте, будь ласка, сюди не можна. Стороннім вхід заборонений. Давайте-но я почастую вас пивом. Природно, за рахунок закладу. Пане Берінгер, даруйте за вторгнення,— він відкинув завісу, але Гумбольдт і з місця не зрушив.

— Мабуть, буде краще, якщо ви попросите гостей залишити заклад,— похмуро заявив дослідник.— Ми можемо трохи пошуміти.

— Бійка в моєму трактирі? — вигукнув Пауль.— Ще й півроку не минуло, як я зробив ремонт. Маю просити вас залишити приміщення. У разі непокори я викличу жандармів.

Звісно, він лякав. Поліцію кликати він не збирався, та й ніякого ремонту не робив. «Лісоруб» залишався незмінним.

Коли Пауль зрозумів, що погрози не подіяли, він почав ховати в безпечне місце пляшки та глечики й підштовхувати відвідувачів до дверей. Гумбольдт схилив голову й уп’явся очима в людину перед ним.

Праве вухо Берінгера було перев’язане, через щоку тяглася свіжа рана. Віллі застиг на місці, не в змозі зробити й кроку.

— Ну, мій хлопчику? Нова інформація для вбивці Елізи?

Він відкинув полу сюртука. У тьмяному світлі свічок блиснув золотий набалдашник ціпка.

— Я… Ні, пане фон Гумбольдт. Я… я можу все пояснити…

— Заткни пельку,— гаркнув Берінгер.

Ватажок банди штовхнув ногою найближчий стілець. Оскар помітив, як на коротку мить у його очах промайнув страх. Але Берінгер із тих людей, які швидко опановують себе.

— Хто ви й що вам треба? Ви не чули, що сказав Пауль? Ця розмова не для сторонніх.

— А що, коли і я візьму в ній участь? — Гумбольдт вибив стілець із-під одного бандита, і той гримнувся на підлогу.

— Це вже…— кинувся той на дослідника, але Берінгер його зупинив.

— Облиш, Герде. Нехай пан фон Гумбольдт посидить на твоєму стільці. А сам не відходь далеко.

Злодій стиснув зуби, але стілець віддав.

— Я гадав, ви мене не впізнали.

Гумбольдт сів.

Берінгер посміхнувся.

— Невелика хитрість. У нашому місті немає нічого, чого б я не знав. Привіт, Оскаре, давно не бачилися.

Юнак нічого не відповів, тільки з ненавистю дивився на свого колишнього роботодавця.

— Сподіваюся, напруження ми зняли,— підкреслено невимушено зауважив Берінгер.— Продовжимо бесіду. Паулю, принеси-но ще по кухлику твого знаменитого. Нам треба промочити горло!

— Гаразд, пане Берінгер,— долинуло через стійку.— По кухлику пива для панів. Миттю.

— Чудово. Що ж, пане фон Гумбольдт,— Берінгер провів руками по дерев’яній стільниці, немов розгладжуючи скатертину.— Найперше хочу зробити вам комплімент. Фотографії в газетах спотворюють дійсність. На них ви старший і не в такій гарній формі, як наживо. Знаєте, я сам уже багато років займаюся спортом і можу оцінити рівень фізичної підготовки тільки за тим, як людина рухається. Чим ви захоплюєтеся? Бокс, боротьба, легка атлетика?

— Теквондо.

— Не чув. Але, на відміну від вас, я особливо не подорожував. Можливо, у майбутньому. У мене зненацька з’явилася кругленька сума. Ну, а тепер перейдемо до того, що привело вас у мою скромну обитель.

— Ви самі чудово знаєте,— обперся на ціпок Гумбольдт.— Інформація.

— І нформація? Ну й справи,— розвів руками Берінгер.— Випадок розпорядився так, щоб ви потрапили за потрібною адресою. Насмілюся стверджувати, що я найбільш поінформована людина в цьому місті. Правда, хлопчики? — посміхнувся він товаришам по чарці.— Ось тільки відомості коштують грошей,— він блиснув золотим зубом.

— Я не збираюся нічого платити.

Берінгер глузливо підняв брову:

— Отакої! І що змушує вас думати, що я надам вам свої послуги безоплатно?

— Хоча б те, що я можу здати вас поліції, а не скрутити в’язи прямо тут і зараз.

— Хо-хо! Чули, хлопці? Пан фон Гумбольдт вирішив пустити в хід важку артилерію. Вам удалося розбудити мою цікавість. Про що йдеться?

Гумбольдт вийняв із кишень пальто два матер’яні мішечки, які показував Оскарові. Першим він відкрив мішечок із гільзою. Вийняв її й передав Берінгеру. Потім простягнув одну з деформованих куль, знайдених біля стайні.

— Як людина, яка вміє стріляти, ви, напевно, знаєте, що ці кулі випущені з пістолета. Можливо, ви навіть скажете, що це за пістолет і хто зробив постріли. Мені б дуже хотілося про це дізнатися, тим більше що я й сам би із задоволенням користувався такою зброєю.

Берінгер узяв гільзу й підніс до світла.

— Що в ній особливого? І чому ви вирішили, що стріляли саме з пістолета?

— По-перше, довжина гільзи свідчить про короткий ствол. По-друге, подряпини розташовані перпендикулярно. Це вказує на те, що патрон подається зі знімного магазина. Знімні магазини використовуються для гвинтівок, але от для пістолетів?.. Подивіться й на кулю. Парабелум, дев’ять міліметрів. Такі беруть тільки для ручної вогнепальної зброї. Пістолет зі знімним магазином? Вам це буде цікаво.

Берінгер похмуро дивився на гільзу. Оскар зрозумів, що він гнівається через те, що залишив сліди. Можливо, саме зараз він міркує про те, як краще усунути Гумбольдта.

— Ви мали віднести їх фахівцям,— нарешті, сказав Берінгер.— Найкраще балістам або детективам. Що вам треба від мене?

— Виходить, ви не можете мені допомогти?

— Ні…

— А як щодо ось цього? — Дослідник відкрив другий мішечок і витяг залишок сигарети.— «Кабальєро». До речі, зовсім як ваші,— указав він на коробку поряд із попільницею.

Берінгер мовчав.

— Подивіться уважніше і зверніть увагу на вм’ятину за сантиметр від мундштука. Ви знаєте, що в кожного курця є свої унікальні звички, особистий стиль, так би мовити? Деякі стискають сигарету між указівним і середнім пальцями, інші тримають її великим і вказівним. Одні захоплюють міцно, інші зовсім легенько.

Точно так само відрізняються й ступінь натиснення й відстань до мундштука. Я знайшов цей недопалок неподалік від нашого будинку. На ньому збоку чималенька вм’ятина, що може залишитися тільки від каблучки. Такої, як у вас на середньому пальці. Як гадаєте, перевірити недокурки у вашій попільниці? Мені здається, що на них знайдеться така ж сама вм’ятина.

Посмішка Берінгера зникла. Від коренів волосся на скронях до вилиці скотилася крапелька поту.

— Хочете сказати, що я маю відношення до замаху на вас? Але у вас немає ніяких доказів.

— Замах? Хіба я говорив щось про замах? — Погляд Гумбольдта став холодним як лід.— Не пригадую такого. І в газетах нічого про це не писали. Але ви маєте рацію, на мене зробили замах. Із причин, які мені не відомі, хтось хоче позбавити мене життя. Він сховався в лісі й боягузливо стріляв із засідки. Звісно, він не тільки зробив дурість, залишивши сліди, він ще й промахнувся, і замість мене вбив мою супутницю життя. Втім, ваша рана…— указав він на шрам Берінгера.— Я часто використовую червоний фосфор для своїх снарядів. Від нього залишаються потворні шрами, якщо не обробити рани правильно. Не можна залишати їх необробленими, найкраще змастити спеціальною маззю, а ще краще звернутися до лікаря. Тільки не забудьте сказати про фосфор.

Берінгер пополотнів від гніву.

— Досить. Я не бажаю більше вислуховувати вашу балаканину. Ми обидва знаємо, про що йдеться, тому облиште верзти нісенітницю. Ви зробили дурість, прийшовши сюди, і самі це розумієте. На перший раз вам це минеться, але більше такого не повториться. Шкода, що я влучив тільки у вашу служницю. Власне, постріл призначався вам. Але це ще не кінець. Пропоную виставити хлопчаків за двері й вирішити питання по-чоловічому.

— Нарешті, чую від вас хоч щось розумне,— підвівся Гумбольдт.— Оскаре, Віллі, вийдіть на вулицю. Ми поговоримо трохи пізніше,— багатозначно подивився він на сина.— А що стосується вас, пане Берінгер, то навряд чи ви стріляли з власної ініціативи. Перш ніж тут стане спекотно — а це я вам можу гарантувати,— хотілося б знати, за чиїм замовленням ви дієте й чому. Запитую про це зараз, тому що потім ви, ймовірно, відповісти не зможете.

— Ви занадто багато на себе берете, пане Донхаузер,— Берінгер виплюнув прізвище Гумбольдта, начебто це була грудка смердючого слизу.— Вважаєте, що вам усе дозволено? Уриваєтеся до мене, загрожуєте перед моїми людьми. Ви або дурніші, ніж здаєтеся, або історії про вашу манію величності — найчистіша правда. Чесно кажучи, мені це байдуже. Я завжди вважав вас пихатим індиком. Від того самого дня, коли ви забрали в мене Оскара.

— Я нічого не робив. Хлопчик залишився в мене добровільно. Незважаючи на те що він мій син, йому було б краще в будь-якому іншому місці, ніж у цьому свинарнику.

Оскар потягнув Віллі до виходу, але краєчком ока встиг помітити, як руки чоловіків потягнулися до зброї. Блиснули ножі й кастети. Настав вирішальний момент. Оскар виштовхнув Віллі на вулицю, а сам швидко повернувся й замкнув за собою двері.

Пауль пригнувся за стійкою й позадкував до чорного ходу. На щастя. Щоб витримати те, що трапилося потім, потрібно було мати міцні нерви.

Берінгер теж підвівся. З його обличчя зникла дурнувата усмішка. Напевно, розумів, що Гумбольдт не звичайний супротивник. Хоча він і був безсовісним негідником, за всі ці роки інстинкти в нього не притупилися. Рука потягнулася до пояса. Гумбольдт вихопив свою зброю. Два бруски темного дерева, з’єднані один із одним ланцюгом.

Побачивши нунчаки, присутні розреготалися.

— Що це, чорт забирай? — вигукнув один із шибеників Берінгера.— Та це іграшка, а не зброя! Ось спорядження справжніх чоловіків,— витяг він ніж із халяви чобота.— Для бійки потрібні правильні інструменти. Таким ножем дорослому бикові…— але домовити йому так і не вдалося.

Майже непомітним для ока рухом Гумбольдт крутонув нунчаки. Пролунав сухий тріск, крик, деренчання металу — і ніж покотився по дерев’яних мостинах. Хлопець упав на підлогу поряд із ножем і зі стогоном схопився за зап’ястя.

На кілька секунд запанувало недовірливе мовчання. Іграшка всіх здивувала. Нунчаки визнали серйозною зброєю.

Гумбольдт привіз їх зі своєї поїздки до Китаю. Спочатку селяни використовували їх як палиці, але невдовзі вони перетворилися на дешевий, але ефективний ударний інструмент. Маленькі, легко ховаються, досвідченому бійцеві дозволяють виконати найрізноманітніші прийоми: ударити, штовхнути, розкрутити, задушити. Зрозуміло, недосвідчена людина могла легко травмувати себе сама, тому для майстерного володіння були потрібні багаторічні тренування. Але Гумбольдту вдалося стати чемпіоном у цьому виді бойових мистецтв. Коли всі з виттям на нього кинулися, почався смертельний танець. В одній руці він стискав ціпок, в іншій — нунчаки. Він кружляв і завдавав ударів по руках, ногах і зап’ястях.

Настала черга Оскара.

Він поліз у сумку і вийняв три циліндри, запечатані воском, прицілився в задню частину кімнати й кинув їх під ноги бійцям. Приміщення заповнилося їдким димом. Гумбольдт скористався замішанням, щоб відсапатися й вийняти з кишені пальто респіратор, Оскар — теж.

Атака на дослідника послабшала й, нарешті, припинилася. «Лісоруб» наповнився стогонами та лайкою. Похитуючись, бандити навпомацки вибиралися на вулицю. Один виявився спритним і відчинив вікно, але цього було недостатньо, щоб звільнити кімнату від їдкого диму.

Незважаючи на клуби диму, Оскар кинувся вперед. Очі в нього сльозилися, але довелося терпіти. Гумбольдта оточили. Іззаду його схопив Чорний Поромник, а спереду на нього накинувся лиходій із кастетом. Дослідник високо підстрибнув, обхопив ногами шию нападника й немов струбциною притиснув його до підлоги. Але Поромник не відступав. Оскар схопив пляшку й ударив його по голові. Із глухим стогоном супротивник повалився на землю.

Юнак допоміг батькові піднятися.

— Де Берінгер?

Оскар оглянувся. Ватажка й сліду не було.

— Двері там! — махнув Гумбольдт праворуч.— Мерщій!

З адні двері, що вели на сходову клітку, були відчинені. Берінгер утік.

— Боягузливий пацюк,— прошипів Оскар.

— Я за ним, а ти залишайся.

— Я з тобою. Тут уже нема чого робити.

— Ходімо, якщо хочеш. Тільки будь обережним. Він як звір у засідці, його не можна недооцінювати.

— Можеш мені не розповідати,— криво посміхнувся юнак, поринаючи в темряву слідом за батьком.

Через засмальцьовані вікна першого поверху проникало похмуре вечірнє світло. Газові ліхтарі ще не запалили, тому бігти в півтемряві було важко, довелося перейти на крок.

Тиша. Оскар зняв респіратор і почав підніматися скрипливими сходинками. Повітря просочилося запахом пива й горілого жиру. В животі заканудило. Тільки одного разу він був у потаємній кімнаті Берінгера. Дуже давно, але спогади були яскравими, неначе це було вчора. Сусідня банда відібрала в нього двадцять дві золоті марки, і він кілька тижнів ховався. Але Берінгер знайшов його й привів сюди. Звів із типами, які його обікрали. Після короткого допиту його відпустили, не торкнувши й волосинки на голові. А тих трьох він більше ніколи не бачив і не чув.

— Обережніше,— шепнув він, коли вони піднялися на другий поверх, і вказав на двері.

За нею розташовувалися дві потаємні кімнати Берінгера. Гумбольдт кивнув, дав знак і знову надягнув респіратор. Потім вийняв із пальто ще два циліндри.

Вони стали по обидва боки дверей і уважно прислухалися. Не почувши ні звуку, дослідник обережно натиснув на клямку. Замкнено.

Він махнув Оскарові, щоб той відійшов, і став перед дверима, широко розставивши ноги.

— Відкривайте, Берінгер! Це ваш останній шанс. Якщо скажете, хто замовив мене, я збережу вам життя. Я тримаю своє слово.

— Забирайся, виродку!

Пролунали постріли. Кулі пробили двері й просвистіли поряд із головою Гумбольдта. Але замість того, щоб відхитнутися, дослідник влучним ударом підкованого чобота збив замок. Вискочили шурупи, металева клямка з гуркотом упала на підлогу, і двері відчинилися.

Хайнц Берінгер засів у задній частині кімнати за перекинутим столом і цілився в дослідника крізь щілину в стільниці. Пролунав іще один постріл і вирвав шматочок тканини з пальто Гумбольдта. Дослідник і оком не змигнув. Спокійно, немов шукаючи смерті, він розмахнувся й кинув обидва циліндри в кімнату. Пролунало шипіння, і повалив дим. Мить — і кімнату огорнув їдкий туман. Оскар почув кашель і хрипи, гуркіт і дзенькіт скла. Серед диму він розрізнив ледь уловимий рух, потім почувся глухий удар.

— Він хоче втекти! Швидко!

Гумбольдт рвонувся слідом за Берінгером. Оскар кинувся за ним. Вони зупинилися посередині кімнати й побачили, що Берінгер зник. Вікно розбите, вітер колише фіранки. Юнак підійшов до вікна й виглянув. Між будинком і сусіднім будинком залишався прохід, метрів чотири завширшки. Унизу стояло кілька сміттєвих баків, уздовж стіни тягнулося залізне поруччя балконів і пожежні сходи, що з’єднували поверхи. Вони почули скрип.

— Він там! Я бачу!

На два поверхи вище по сходах видирався темний силует. На тлі фіолетового вечірнього неба чітко проступав контур людини. Берінгер перестрибнув на балкон будинку навпроти. Оскар прикинув відстань і похитав головою. Відчайдушний стрибок. Він обернувся, щоб поділитися спостереженням із батьком, але повз нього промчала величезна тінь і з гуркотом приземлилася на балконі навпроти. Гумбольдт зі стогоном піднявся й продовжив переслідування. У своєму пальто, поли якого розвівалися, він нагадував чорного ворона. Оскар відступив до кімнати й зібрав усю свою мужність.

— Помилитися не можна,— прошепотів він.— Інакше — смерть. Валятимешся на бруківці між пацюками й старими пляшками.

Але відступати було пізно. Він розігнався й побіг.

Начебто уві сні побачив розбите скло у віконній рамі, сміттєві контейнери внизу, куті ґрати, що насувалися прямо на нього. Обличчя обдало вітром.

Потім він упав.

Удар вибив із легенів повітря. Ноги зірвалися вниз. Ще мить, і він полетів би на землю, але йому вдалося схопитися за поруччя й підтягнутися. Тремтячи й задихаючись, він сів на балкон. Він не зірвався, залишився живий. Легені качали повітря, як міхи в кузні. Раз, два. Раз, два.

Паніка минула, мозок знову запрацював. Де Берінгер? Почувся скрип. Супротивники вже дісталися до самого верху. Оскар опанував себе й побіг по сходах. Стрімко, немов білка, злетів він по пожежним сходам. Третій поверх, четвертий, п’ятий. Серце готове було вискочити з грудей. Він завжди вважав, що перебуває в гарній формі, але такий темп був занадто жорстким. Сходи закінчувалися на шостому поверсі. Далі тільки дах. У блідому вечірньому світлі Оскар побачив ринву. Давненько не лазив він по трубах!

Юнак стиснув зуби. Геть сумніви. Він зайшов уже так далеко, що якась ринва не зможе його зупинити. Але ж раніше він часто бував на дахах. Кому, як не йому, почуватися тут як риба у воді?

Оскар набрав у легені якнайбільше повітря, підстрибнув, схопився за трубу, підтягнувся на руках, уперся ногами в стіну й повільно поліз нагору. На щастя, вправність не зрадила. На дах він потрапив без особливих турбот. Ні сліду Гумбольдта й Берінгера. Він обійшов димар і обережно пройшов краєм даху до кінця будинку. Помітив на розі темний силует. Хтось сидів і дивився вниз. Батько!

Оскар із полегшенням поспішив до нього. Від краєвиду, що розстелявся перед ним, перехопило дух. Під ногами простирався весь Берлін.

— Де Берінгер?

— Утік. Йому вдалося обхитрувати мене й перестрибнути на інший дах. Більше я його не бачив.

— Він непогано тут орієнтується,— помітив Оскар.

Гумбольдт кивнув. Виглядав він втомленим і пригніченим.

Юнак сів поруч і подивився вниз. Із кожною хвилиною ставало темніше.

— Ходімо, батьку. Упевнений, жандарми вже давно приїхали.

Він поклав руку на плече дослідника. Той щось крутив у пальцях.

— Що це?

Гумбольдт простягнув йому предмет:

— Маленький сувенір від нашого друга. Пістолет. Берінгер упустив його під час втечі.

Вечірнє світло забарвило незграбну на вигляд зброю в криваво-червоний колір.

— Комісара це зацікавить.

— Ще б пак,— із натугою підвівся Гумбольдт.— Ти правий, нам потрібно повертатися. Тут ми більше нічого не можемо зробити.

У сутінках він став схожим на старого.

Комісар Обендорфер був низеньким огрядним чоловічком із уважними світлими очима й ідеально підстриженою борідкою. Він зі своїми жандармами вже обшукував таємну кімнату Берінгера. Запалили лампи, і тепер вона була добре освітлена.

Обендорфер саме збирався відкривати ящики й вивчати їхній вміст. Коли ввійшли Гумбольдт із Оскаром, він перервався.

— Спіймали його?

Дослідник похитав головою.

— Вислизнув. Усе ж таки він майстер по замітанню слідів.

— Берінгер — той іще шибеник. Я б здивувався, якби ви його спіймали. Але, принаймні, ви його налякали. Сюди він не повернеться, занадто вже тут гаряче. Доведеться йому ховатися, а ледь висуне ніс — клац! — і ми його схопимо,— він уважно подивився на дослідника.— Що у вас із плечем? Покликати лікаря?

— Ні, все в порядку. Невелика травма.

— Це було дуже хоробро з вашої сторони. Зазвичай я не схвалюю подібні дії, але вам удалося знайти лігвище шахрая. Ми заарештували всю банду Берінгера. Що ви з ними зробили? Ніколи ще я не бачив стільки сліз.

— Трохи сльозогінного газу мого власного виготовлення. Якщо хочете, охоче поділюся рецептом.

— Це могло б дуже допомогти в майбутньому,— задумався Обендорфер.— Але, боюся, буде складно переконати начальство застосувати такі сучасні засоби. Повернімося до Берінгера. Як пройшла розмова? Удалося вирвати в нього визнання?

Гумбольдт поліз у потаємну кишеню й вийняв невеликий прилад.

— У нього рот не закривався,— передав він Обендорферу лінгафон із записуючим пристроєм.— Гадаю, цього достатньо, щоб засадити його за ґрати, якщо, звісно, ми його піймаємо.

— Не сумнівайтеся, пан фон Гумбольдт. Немає такого місця в місті, де б він почувався в безпеці. З огляду на те, яку нагороду за його упіймання ми призначили. До речі, мої люди підібрали на вулиці вашого юного друга. Я подумав, що ви самі з ним розберетеся.

Один із жандармів підвів Віллі до дверей і підштовхнув до Гумбольдта. Дослідник відхитнувся від нього, як від прокаженого.

Оскар схопив друга за руку й тицьнув у бік:

— Що на тебе найшло? Чому ти зрадив нас? Чому пішов до Берінгера?

Хлопчик готовий був розплакатися. Він схрестив руки й уп’явся в підлогу.

— Я… Це все через мої карткові борги.

— Карткові борги?

Віллі кивнув.

— Дуже нерозумно. Мені здавалося, я контролюю ситуацію, але Берінгер мене обдурив. Він заплатив за моє пиво, потім ми зіграли ще разок, і ще… Я намагався сказати, що так не чесно, і що не буду платити, але він пригрозив, що всім розповість. Мені стало так соромно…

— І замість того, щоб розповісти мені правду, ти нас зрадив?

— Він випитував тільки дріб’язки. Де ми живемо, над чим працює пан Гумбольдт. Я нічого не вигадував. Звідки ж мені знати, що він Елізу…

— Скільки ти йому винен? — насупився Оскар.

Віллі розплакався.

— Воруши язиком! Скільки?

— П’ятсот…

— П’ятсот чого? Ґудзиків від штанів?

— Золотих марок.

Оскар широко розплющив очі:

— Жартуєш? Віллі, ти ж чудово знаєш, що він шахраює. Як ти дозволив втягнути себе в гру?

— Але це ж не відразу! Спочатку я навіть вигравав. А потім пішла смуга невдач. Борг зростав і зростав… Ну от, а ще й пиво…

Гумбольдт обурено фиркнув.

— Геть із моїх очей, хлопче. Я більше не хочу тебе бачити,— утомлено сказав він.

Віллі розвернувся й пішов за жандармом, який його привів.

Гумбольдт відкашлявся.

— Тепер ми маємо зібрати тут усі докази. Оскаре, віддай пану Обендорферу пістолет.

— Пістолет? — обернувся до юнака комісар.

Оскар вийняв зброю та гільзу з сумки й обережно поклав на стіл. При світлі ламп холодна сталь блищала як скло.

Обендорфер розглянув пістолет ближче й присвиснув.

— Сюди, хлопці! Таке не щодня побачиш,— він підняв зброю й роздивився з усіх боків.— Що в нас тут? Маузер, тип С-96. Не знаю такого. Напевно, прототип. Ану ж бо, Еріху, подивися, чи немає там серійного номера?

Жандарм наблизився й покрутив пістолет у руках.

— Еріх — наш експерт,— пояснив комісар.— Він знає всі марки й усі моделі. Закладаюся, ти такого ніколи не бачив, га?

— Точно, пане комісар. Штука справді унікальна.

— Таку зброю не просто роздобути,— задумався Гумбольдт.

Експерт похитав головою.

— Мабуть, це прототип. Виробники бережуть такі екземпляри, як золоті яйця. Дістати таку річ можна, тільки підключивши впливових людей. Звідки він у вас?

— Берінгер упустив, коли тікав.

Комісар здивовано підняв брову.

— Що ж, гадаю, можемо вважати, що в Берінгера є гарний приятель у компанії «Маузер». Можливо, він навіть налагодив контакти з командуванням армією. Дивно. Просто дивно! — Обендорфер задумливо потер підборіддя.— У мене таке відчуття, що за всім цим ховається щось набагато більше. Справа набуває політичного забарвлення.

Поки він це говорив, його помічник перевірив магазин і вийняв звідти останню кулю. Він порівняв її з гільзою, що її Оскар поклав на стіл, і присвиснув. Юнак подався вперед, щоб краще роздивитися.

— Гляньте, пане комісар,— підсунув він докази Обендорферу.— Вам вони нічого не нагадують?

Комісар підніс предмети до світла й уважно оглянув кожний міліметр.

— Дідько мене забирай! — пробурмотів він.— Невже це те, що я думаю?

Еріх кивнув.

— У чому справа? — підійшов Гумбольдт.

Обендорфер криво посміхнувся.

— Не було б щастя, так нещастя допомогло, пане Гумбольдт. Ваша знахідка вивела нас на дуже гарячий слід.— Він підняв пістолет і патрон.— Природно, нам доведеться перевірити все в лабораторії, але я впевнений, що перед нами зброя, з якої був убитий наш шановний імператор і його дружина.

Тієї ж ночі…

На вулиці було темно, вирувала гроза. Вітер розгойдував дерев’яні стіни лісової хатини й так свистів під дахом, що здавалося, хоче підняти будинок у повітря.

Оскар схилився над книгою в кутку під газовим світильником і намагався зосередитися на оповіданні. Але з голови не виходили події минулого дня. Втеча Берінгера, зрада Віллі й відкриття комісара Обендорфера. Занадто багато, щоб усе зрозуміти. Виходить, Берінгер не тільки в Гумбольдта стріляв, він ще й імператора вбив. Але чому? Ватажок зграї досить хитрий, звичайно, але він не терорист. Навіщо вбивати імператора? Гумбольдт переконаний, що Берінгер діяв не сам, а виконував чиєсь замовлення. І хто б не був замовником, він уже знав, що замах на дослідника зазнав невдачі. Що тепер? Що потрібно цьому невідомому? А якщо він не сам? Можливо, замішана ціла група. Невже Гумбольдт представляє для них загрозу? І якщо так, то чому? А раптом хтось виявляє цікавість до машини часу?

Питання за питанням.

Тепер, коли супротивники знають, що існує велика машина, вони, напевно, спробують прибрати її до рук. Гумбольдт вирішив цілодобово не зводити з неї очей, і Оскарові випала черга чергувати першим. Він тут до опівночі, а потім його змінить батько.

Які неприємності їх підстерігають?

Щільніше загорнувшись у вовняну ковдру, він спробував стежити за пригодами Леонарда й Тома Оутрама в пошуках народу туманів. У романі розповідалося про скарб, про вогненно-червоні коштовні камені, які охороняло чудовисько, що пожирає людей. Книгу написав Генрі Райдер Хаггард і називалася вона «Копальні царя Соломона».

До нього пригорнулася Вілма. Вона зарилася дзьобом у пір’я й міцно спала. Оскар і сам відчував, що втомився, але спати було не можна. Він глянув на годинника й відзначив, що терпіти залишилося всього лише півгодини.

Хатина знову затремтіла від пориву вітру й дощу, на дах посипалися гілки й листя. Удалині почувся гуркіт грому.

— Що за ніч,— похитав головою Оскар.— Якби я не знав, де я, вирішив би, що потрапив на шабаш відьом. Як ти можеш так спокійно спати? Добре, нумо ж я розімну ноги й подивлюся, чи все в порядку. Ти спи, я сам з усім упораюся.

Він ніжно погладив Вілму по голові, підвівся й покульгав до Герона, засунувши руки в кишені. Права нога затекла від сидіння.

Маленький робот, як завжди, стояв на посту в носовій частині машини часу й байдуже дивився на юнака.

Напевно, був зайнятий якимись складними математичними обчисленнями. Можна подумати, що він вимкнений, але ледве помітне світіння очей свідчило про те, що він усього лише перебуває в режимі очікування.

Стіни знову здригнулися. Дощ із такою силою періщив по даху, що будь-хто інший на місці Оскара давно б злякався.

«Боже, боже, боже,— думав Оскар.— Мерзенна погода. Чи прийде в таку грозу Гумбольдт? І взагалі, хто зможе викрасти машину часу? Вона занадто громіздка, щоб її можна було кудись перемістити».

Іззовні зарипіло дерево. Потім пролунав гуркіт. Напевно, гілка впала на дах. Чи це Гумбольдт?

Оскар підійшов до дверей. Подивився в замкову шпарину. Небо розірвала блискавка, і на коротку мить яскраво освітила ліс. Нікого.

— Агов?

У відповідь тільки шум грози.

— Є тут хтось? — Оскар відчинив двері й висунув голову.

Справжній шабаш відьом! Темні силуети дерев моторошно виділялися на тлі мерехтливого неба. Хмари простромлювали незліченні блискавки.

Юнак зачинив двері, засунув засув і повернувся в тепло. Як же приємно, коли між тобою та розбурханою природою розташовано кілька сантиметрів дерева. Розвідка пішла на користь: утоми він більше не відчував. Ще трохи, і його змінить батько. Він уже не може дочекатися, коли вляжеться в постіль і натягне на голову ковдру.

Оскар ішов за книгою, коли знову сяйнула блискавка. Вона була яскравішою, ніж попередні. Начебто вдарила прямо за вікном. На підлозі відбився світлий прямокутник. Прямокутник із жирним павуком посередині. Руки витягнуті в боки, ноги впираються в нижні кути. Готовий кинутися на нову жертву. Підлога під ногами Оскара затремтіла від грому. Крижаний страх скував усе тіло. Таких великих павуків не буває. Він підняв погляд. Саме вчасно, щоб побачити, як на нього насувається чорна тінь. Удар. Він із такою силою впав на підлогу, що з легенів вибилося повітря. Начебто з ходу наштовхнувся на стіну. З очей посипалися іскри. Юнак лежав на підлозі й ледве дихав. Нарешті, за цілу вічність, легені наповнилися живлющим киснем.

— Ну, малий, не думав, що ми так скоро побачимося?

Тінь нависла прямо над ним. Міцна, мускулиста, сильна.

Берінгер.

Скрививши губи в усмішці, на нього дивився сам ватажок зграї. Не встиг Оскар відповісти, як у майстерні пролунало оглушливе виття.

ТРИВОГА… ТРИВОГА!

Берінгер обернувся.

Високо на машині стояв Герон, і очі його палали, як дві червоні вуглинки.

ТРИВОГА… ТРИВОГА!

— Що це?

— Герон,— прохекав Оскар.— Програма захисту… активована.

У грудях немов вогонь горів. Добре, якщо він нічого не зламав.

— Зроби так, щоб шум припинився. Негайно.

— Не можу…— похитав головою Оскар, який іще не оговтався після падіння.

Берінгер схопив його за комір і добряче трусонув.

— Я сказав, зроби так, щоб він замовк. Ворушися!

— Ця… захисна система… автоматична… не можна відключити,— видавив Оскар.— Батько сконструював її так… на випадок, якщо хтось захоче украсти машину часу…

ТРИВОГА… ТРИВОГА!

— Споримо, я її вимкну? — Берінгер відкинув Оскара й метнувся до машини. Дорогою він підхопив важкий гайковий ключ.

— Ні! — крикнув Оскар.— Цього робити не можна! Він незамінний, машина без нього не працює.

Він важко підвівся, перемагаючи біль.

— Мені однаково,— крикнув Берінгер.— Якщо ця штука не припинить шуміти, я розтрощу їй череп. Ти чуєш мене, бляшаний ящику? Замовкни!

Берінгер підбіг до машини часу й забрався по сходах у кабіну. Стиснувши в руці важкий гайковий ключ, наблизився до панелі управління.

ТРИВОГА… ТРИВОГА!

Оскар зібрався з силами і рвонувся за Берінгером. Треба щось робити! У грудях горів вогонь. Він схопився пальцями за поруччя і, перемагаючи біль, почав підтягуватися по сходах. Берінгер замахнувся гайковим ключем.

— Якщо ти негайно не припиниш цей спектакль, бісів…

Більше сказати він нічого не встиг. Оскар обхопив його іззаду й ударив у підколінну западину. Цьому трюку його навчив батько. Бойовий прийом із Далекого Сходу, призначений саме для того, щоб обеззброїти могутнього супротивника. Берінгер упав як підкошений. Він розкинув руки, намагаючись повернути рівновагу, але вдарився об Герона. Виття припинилося. Очі робота швидко заморгали. Пролунав глухий гул. Тривожний сигнал, але зараз Оскар не міг нічого вдіяти. У нього була більш важлива справа.

— Відпусти мене, ідіоте,— кричав Берінгер, намагаючись звільнитися.— Клянуся, я переламаю тобі всі…

«Кістки»,— напевно, хотів він сказати, але тут Оскар ударив його ліктем у живіт, тому почулися тільки хрипи. Черевні м’язи в колишнього боксера були немов відлиті із заліза. Він швидко отямився, руками — як сталевими лещатами — обхопив шию Оскара й міцно стис. Юнак спробував звільнитися, але це однаково, що намагатися вирвати із землі корінь дерева. Знову з очей посипалися іскри, цього разу вони були набагато яскравіші. Мерехтливі вогні, щось на кшталт електричного гудіння. Характерний запах нагрітих дротів. Оскар скосив очі й помітив, що маховик почав рухатися. Дуги здригнулися й плавно рушили вниз. Гудіння поступово перетворювалося на гул. Підлога під ногами завібрувала. Повітря зробилося нестерпно гарячим, огорнуло, немов ковдрою, і проникло під одяг.

Берінгер теж це помітив і послабив хватку.

— Якого дідька?..

І тут їх поглинув хаос. Вереск, як від мільйонів звільнених душ. Нестерпно яскраве світло, таке, що довелося міцно заплющити очі. Оскар зрозумів, що вони перетинають час. Але відчуття були не такі, як минулого разу. Щось підказувало йому, що зараз вони рухаються уперед. Назустріч майбутньому.

Г умбольдт востаннє глянув на наручний годинник. Незабаром дванадцята. Настав час виходити. Якби тільки негода трохи вщухла!

За дверима бушувала гроза. Кілька годин тому він подивився на барометр і побачив, що наближається негода, але ніяк не припускав, що все буде так погано. Взяти парасольку? Ураганний вітер однаково вирве його з рук. Найкраще довге пальто й крислатий капелюх. І не забути індукційну лампу, на вулиці темно — хоч око стрель.

Він невдоволено подивився в небо, що опромінила блискавка, і пішов. На півдорозі зупинився перепочити. Двері стайні відчинилися й ляскали на вітру. Поки він їх зачиняв і засовував засув, коні стежили за ним своїми великими очима.

Час. Інакше Оскар подумає, що про нього забули.

При світлі лампи злива нагадувала метеоритний дощ. Вітер рвав поли пальто й пригинав траву та кущі до землі. Піднявши комір і низько насунувши капелюха, дослідник важкою ходою рухався в темряві. Спалах блискавки залив ліс сліпучим світлом. По небу прокотився глухий гуркіт грому. На щастя, дерева в деяких місцях були позначені, інакше знайти дорогу було б важко. Знову сяйнула блискавка. Цього разу грім пролунав за коротший проміжок — явна ознака того, що гроза наближається. Він стер із обличчя краплі дощу. Доведеться переконати Оскара почекати, поки гроза не скінчиться. З такою швидкістю, як вона наближається, це буде зовсім недовго. За півгодини все вгамується.

Знову спалахнуло світло. Але цього разу це був цілий каскад спалахів. Небо влаштувало справжню виставу. Гумбольдт втяг голову в плечі. Він згадав історії про корів, у яких влучала блискавка, коли ті стояли під деревом, і вони залишалися там лежати, прямі, як ціпок. Просто валилися на бік і витягали ноги. Не хотілося б, щоб життя скінчилося саме так. Швидше під дах!

Він пробіг кілька кроків і зупинився. Де ж грім?

Світло було таким яскравим, що він був упевнений: блискавка вдарила зовсім поряд. Дослідник підняв криси капелюха й подивився в напрямку хатини. Ліс освітив іще один каскад спалахів. На сітківці залишився темний контур майстерні. Коли Гумбольдт зрозумів, що саме він щойно побачив, у нього перехопило подих. Промені світла проникали зі стиків між дошками й зі слухового вікна. У хатині було дуже видно. Тепер він почув і сигнал тривоги, якого раніше не чув, напевно, через грозу.

ТРИВОГА, ТРИВОГА.

Гумбольдт побіг. Вітер віяв в обличчя, начебто хотів затримати. З натугою боролася людина зі стихією, потопаючи ногами в сльоті. Ціла вічність минула, поки він дістався до хатини.

Важко дихаючи, наліг на двері. Замкнено. Вогні усередині згасли, сигнал тривоги замовк.

— Оскаре? З тобою все гаразд? Відчини двері. Це я, батько.

Жодної відповіді.

Крізь щілини проникало тільки слабке світло газового світильника. Гумбольдт почав гамселити кулаками по дерев’яних дверях.

— Оскаре, відчиняй! Я прийшов тебе змінити.

Із ненавистю подивився він на дверний замок. Нова модель, яку неможливо відімкнути ззовні. Був би в нього ключ! Із міркувань безпеки від майстерні був тільки один ключ, і він зараз усередині.

Раптом він відчув запах. Він помиляється, чи запахло електрикою? Він занепокоївся.

— Відчиняй, Оскаре! — закричав Гумбольдт.— Я знаю, що ти всередині. Рахую до трьох і ламаю двері. Раз, два, три.

Коли нічого не сталося, він зняв пальто й капелюх і перейшов від слів до справи. Легше було сказати, ніж зробити. Побоюючись крадіжки та шпигунства, він добряче зміцнив хатину. Ніколи б не подумав, що доведеться вламуватися туди самому. Після двох невдалих спроб він як слід розігнався й ударив п’ятою. Майстерня захиталася, але двері залишилися на своєму місці. Дослідник наскрізь промок, плече боліло. Він сердито підійшов ближче й замислився. Як туди потрапити? Може, крізь слухове вікно? У дерева неподалік деякі гілки майже торкалися будиночка. Тільки от як на них забратися? Але, якщо він хоче дізнатися, що трапилося в хатині, нічого іншого не залишається. Він обхопив стовбур руками й ногами і підтягнувся. Стомлюючий прийом, але працює. Він бачив щось схоже в деревних людей Папуа-Нової Гвінеї. Вони проробляли це з легкістю. Але, щоправда, лазити під заливним дощем їм не доводилося. Нарешті, метрів за два йому вдалося вхопитися за товсту гілку й зайняти більш зручну позицію. Далі буде легше. Наступну гілку вже можна було обхопити. Він уже зібрався підтягнутися, коли небо знову освітила блискавка.

Прямо перед ним, на зламаному сучку висів шматочок тканини. Товста щільна сіра вовна, яку використовують для курток і штанів. Гумбольдт остовпів. Взяв шматок і підніс до самих очей. Такий матеріал він уже бачив. Куртка Берінгера!

Знахідка так його вразила, що він заточився й упав униз. Боляче вдарився об землю. Ні, благав він. Будь ласка, тільки не це. Тільки не Оскар.

Його охопив розпач. Але раптом зі щілин хатини знову просочилося сяйво й мерехтіння вогнів. Темряву прорізали промені світла. Почулося характерне гудіння.

Машина часу! Оскар повернувся!

Або Берінгер?

Накульгуючи й кривлячись від болю, Гумбольдт поспішив до дверей. Одяг позеленів від деревної кори, руки й ноги покрилися шаром бруду. Ніякої зброї в нього не було, тому він підхопив міцний сук і став у бойову стійку. Якщо двері відчинить Берінгер, на нього чекає розчарування.

Машина всередині заспокоїлася. Гудіння поступово стало тихішим і невдовзі зовсім замовкло. Гумбольдт почув, як спустилася драбинка. Хтось вовтузився біля дверей. Відсунувся засув, і відчинилися двері. Гумбольдт напружив усі м’язи.

У світлі з’явилася темна тінь. Розпатлане волосся, подертий одяг. Коротка мить напруження, і він почув голос:

— Батьку? Це ти?

— Оскаре!

Дослідник кинувся вперед і схопив сина в обійми.

— Ти живий! Боже мій, я так за тебе хвилювався. Я почув сигнал тривоги Герона й бачив вогні. А потім знайшов ось це,— він передав шматочок тканини Оскарові.— Берінгер?

Юнак кивнув.

— Де він? Тут? Я його на порох зітру!

— Заспокойся,— сказав Оскар, і Гумбольдт помітив у куточках його рота слабку посмішку.— Він зник.

У той же час, в іншому місці…

Д звін Берлінського собору пробив дванадцяту. Північ. Над містом танцювали вітер і дощ, палахкотіли блискавки.

Члени поважної Ложі вогню та каменю зібралися у своєму храмі й схилили голови. По куполу над ними тарабанили краплі дощу. Зал потопав у мерехтливому світлі безлічі свічок.

Натаніель Штрекер ледве приховував занепокоєння. Щось трапилося. Інакше навіщо Великому Майстрові скликати їх о такій порі? Втомлений і неголений, він надягнув костюм, закрив обличчя маскою й поспішив до храму. Всі інші вже зібралися.

Поважний Майстер привітав Штрекера кивком голови й дав зрозуміти, що той може зайняти своє місце. Потім підняв руку.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові.

— У твоєму світлі хочу вести я життя своє, не ухиляючись від своїх обов’язків і підкоряючись внутрішній правді.

Великий Майстер обвів поглядом тих, хто зібрався. Здавалося, він хотів випробувати віру кожного. Те, що він побачив, схоже, його задовольнило.

— Мої любі брати,— почав він низьким голосом.— Обставини змусили мене покликати вас сюди сьогодні вночі. Знаю, вам було нелегко, але виходу не було. Наша місія під загрозою. Замах на Карла Фрідріха фон Гумбольдта зазнав невдачі, як ви вже знаєте. Хайнц Берінгер, якого рекомендував брат Натаніель, не зміг завершити завдання й запустив цілий ланцюжок подій, які більше не дозволяють нам діяти потай.

Натаніель Штрекер здригнувся. Що він каже? Берінгер відмовився? Що, чорт забирай, трапилося?

Великий Майстер знову обвів усіх поглядом. Складно було сказати, про що він зараз думав.

— Ми всі зробили помилку, недооцінивши нашого супротивника,— продовжив він.— Як мене повідомили, поряд із будинком Гумбольдта відбулася перестрілка. Дослідникові не тільки вдалося ухилитися від куль Берінгера, він змусив того тікати й при цьому випалив половину лісу. Мої інформатори в поліції кажуть, що сьогодні ввечері в «Лісорубі» було заарештовано всю банду Берінгера. Сам він зник, але залишив жандармам важливі докази. Один із них — мій автоматичний пістолет.

Почулися перелякані вигуки.

— Саме так. Тепер зброя, з якої було вбито імператора, перебуває в руках поліції.

— Це жахливо! — вигукнув Георг Штангельмайєр.— Увесь наш план під загрозою зриву!

— Тепер ви розумієте всю терміновість нашого засідання? — запитав Фалькенштейн. І немов для того, щоб підсилити його слова, над дахом пролунав гуркіт грому.

— Бий мене лиха година! — не вгавав Штангельмайєр.— Що ж тепер робити?

— Перш ніж сипати прокльонами,— прикрикнув на нього Фалькенштейн,— не забудь, де ти перебуваєш, брат Георг. Ми повинні зберігати спокій. Є запитання?

— Що трапилося з Берінгером? — запитав Ісмаїл Карренбауер.— Його схопили?

— Ні, його місце розташування невідоме,— відповів Великий Майстер.— Ніхто його не бачив. Імовірно, він заліг на дно або втік за кордон.— Він схрестив руки за спиною: — Як бачите, положення важке. Але не безнадійне. У нас іще залишається певна свобода дій, щоб завершити гру на свою користь. Гадаю, всім зрозуміло, хто зараз наш супротивник. Відомості про Гумбольдта правдиві, якщо не сказати, дещо применшені. Навіть якщо нам не загрожує безпосередня небезпека з його боку, завжди краще як слід пізнати супротивника й бути готовими до його методів. Гумбольдт — видатний супротивник. Але він сам. А нас багато. Ми — організація зі зв’язками у всіх важливих установах. Нам вистачило розуму, щоб не залишати компрометуючих документів, відтак вийти безпосередньо на нас неможливо. Мене турбує тільки зброя. Рано чи пізно балістики з карної поліції дізнаються, що саме з цієї зброї було застрелено імператора. Треба проникнути в приміщення, де зберігаються речові докази, і викрасти цей доказ. Наш шановний начальник поліції брат Фердинанд подбає, щоб усе обійшлося без інцидентів.

Згаданий брат схилив голову.

— Але навіть якщо нам і вдасться замести сліди, не можна ставитися до цієї невдачі легковажно. Проблема залишається. Гумбольдт живий, і в нього діюча машина часу.— Фалькенштейн задумливо покрокував по кімнаті.— За останні дні в мене був час подумати. І в мене з’явилася цікава думка,— він повів плечима.— Досі ми виходили з того, що апарат представляє для нас загрозу. Те, що Гумбольдт може повернутися й запобігти замаху, так затуманило наші голови, що ми навіть не подумали, що машина дає нам величезні можливості. Тільки подумайте, скільки всього можна зробити! Можна цілеспрямовано змінювати минуле. І ці зміни привели б нас до керування всією Європою, та що вже там — усім світом. Уявляєте, якби в 1492 році Новий світ відкрив німець, і північноамериканський континент першими заселили б німці. Англія, Франція та Росія плазували б перед нами. Можливості цього апарата необмежені. Там, де були виявлені коштовні корисні копалини, першими з’явилися б німці. Алмазні розсипи, золоті жили, нафтові родовища. Територія німецької держави. Ми змогли б стати першими й у галузі винаходів. Не кажучи вже про ті можливості, які ще тільки мають бути в майбутньому. Цілком правильно, любі мої масони: у майбутньому. Неосяжні перспективи. Чи можна уявити, які технічні досягнення на нас чекають? Зброя — не найголовніший засіб для перемоги. Машини, автомати, літальні апарати, про які сьогодні можна тільки мріяти. І все це під німецьким прапором,— він значуще подивився на присутніх.— Захоплююче, чи не так? Однак від нас буде потрібно дещо змінити. Замість того, щоб і надалі діяти потай, потрібно про себе заявити.

Штрекер ковтнув клубок у горлі:

— Але ми не найманці. Ми члени уряду, державні службовці.

— Ні, брате Натаніель,— заперечив Фалькенштейн і похитав головою.— Ми набагато більше. Ми військова рада нового зразка. Ми еліта керівництва імперією. Хто, крім нас, має владу нанесення удару Карлові Фрідріху фон Гумбольдту? Ця людина щойно перетворилася на найголовнішого ворога держави. Настав час рішуче виступити проти нього.

— На якій підставі, високоповажний Майстре? — запитав хтось.

Фалькенштейн відмахнувся:

— Неважливо. Щось придумаємо. Конспірація — завжди гарний аргумент. Хто знає, чи справді зброю впустив Берінгер? Може, вона весь час була в Гумбольдта, і той просто хотів перевести підозру на іншого. Може, імператора вбив саме він? Поки справа не дійде до судового розгляду, всі ниточки у нас у руках, і ми можемо диктувати, що потрібно робити, а що — ні. Маючи у своєму розпорядженні машину, ми зможемо підсунути будь-який компрометуючий матеріал,— він розправив плечі.— Завтра вранці я навідаюся до нього із загоном моїх найкращих людей, заарештую всіх і, звісно, конфіскую машину часу. Потім залишу достатньо доказів, щоб обвинуватити Гумбольдта в державній зраді й убивстві нашого улюбленого імператора, що дозволить передати справу до суду. Якщо в нас буде те, що ми хочемо, ми ґрунтовно вивчимо теорію подорожей у часі й з’ясуємо всі можливості апарата. За умови, що машина справді в робочому стані,— Штрекер міг би заприсягтися, що під маскою Фалькенштейн посміхається.— Так, друзі мої, сьогодні особливий день. Сьогодні ми відмовляємося від таємного життя й відкрито заявляємо про себе. Кажу вам: наш час настав! Ми достатньо діяли в тіні. Ми бачили, як зійшло насіння наших зусиль, як воно проросло й розквітло, тепер же настав час збирати врожай. Від завтрашнього дня починається нова ера. Ера, якій буде відведене почесне місце в хроніці нашої ложі.— Він повернувся і сів на стілець. Очі його блищали в темряві.— Любі брати, тепер усе залежить тільки від вас. Вам вирішувати. Хто за те, щоб приступитися до виконання плану, підніміть, будь ласка, руки.

Усі руки зметнулися в повітря.

Т их, що зібралися, освітлювало бліде світло кухонної лампи. Усі розсілися навколо Оскара. Гумбольдт, Берт, Лєна й Мицик. Навіть Герон був присутній.

Шарлотті здавалося, що Оскар жахливо виглядає. Їй хотілося взяти юнака за руку, але тоді б він не зміг їсти. Але ж він падав із ніг від утоми. Щоки запали, тіло було вкрите синцями й подряпинами, одяг забруднився. Але щось з’явилося в його очах, через що він здавався більш дорослим і зрілим. Поки він поглинав свою улюблену їжу — смажену картоплю з салом, цибулею та яєчнею,— вони не зводили з нього очей.

— Ну, ти й зголоднів,— зауважила Лєна.— Таке відчуття, що кілька днів нічого не їв.

— Не їв,— погодився Оскар.— Принаймні, як слід. Тільки якісь крихти, якими й не наїсися.

— Розповідай уже, що трапилося,— не стерпів Берт.— Ти подорожував у часі? А куди?

— Що з Берінгером? Розповідай! Ми хочемо знати все до подробиць.

— Дайте йому спокій,— заявила Шарлотта і м’яко торкнулася руки друга.— Не бачите, він зовсім без сил? Хочеш іще яєчні, Оскаре?

— Велике спасибі, дуже мило з твого боку,— погодився Оскар і посміхнувся дівчині. Багатообіцяюча посмішка для Шарлотти, а ось для інших, котрим доведеться ще почекати,— справжнє катування.

Наступні п’ять хвилин було чути тільки жування й ковтання. Нарешті, він наситився. Він ковтнув чаю, витер рот і видав мимовільний звук відрижки.

— Вибачте,— відкинувся він на спинку стільця.

— Наївся?

— Ще й як! Більше ані шматочка не влізе.

— Тоді розповідай,— звелів Гумбольдт.— Я вже знаю, що на тебе напав Берінгер, і знаю, що ви активували машину часу. Що трапилося потім?

— Спочатку я знепритомнів,— відповів Оскар.— Можливо, через те, що машина зробила сильний стрибок, а може, я вдарився головою — не можу сказати. Знаю тільки, що в очах стемніло, і я нічого не відчував.