Збірка за 2023-24 українською

Збірка за 2023-24 українською _ Кирш Ли

------------------------------------

виходь із туману,

руку мені простягни, -

будемо з оглядкою вибиратися

із цього клубовиння хтоні;

не сковзни

з обриву в річки молоко, -

там аж занадто тих,

з ким нам не по дорозі;

в кишені є і гребінець,

й рушник,

і приказка, не казка,

старою мовою як заклин;

тримайся на купинах посеред болота -

ліхтар і палиця нам на допомогу;

кріпися,

ще так багато чудовиськ і потвор

на тому кінці голки,

вбитої у подушку із моху,

а між кисельних берегів

річка Смородина у потойбіччя;

нам тільки б дістатися

хоч до узлісся,

і перелісками, через струмки,

- додому, де казки дитинства

вже не такі страшні.

-------------------------------------

Меланхолічні гойдалки скриплять

як крик сорочий,

звісно, на своїй печалі

звисати зручно головою вниз

і сльози горошинами смути,

зливати на груди землі, -

виростити звідти гіркоту трав,

жмут бур'янів туги,

щоб величезне поле

ніхто не міг так просто перейти.

Пісок годинника крізь пальці.

марною тратою, - мені під ноги

струмує золотом дурнів

і перетворюється на хиткі піски.

Горе мені, горе, -

в заціпенінні смутку

здатися, і за волосся не схопити,

щоб витягти із колби

щільної суспензії

журби, скорботи та туги.

Цілющих ляпасів

ціну

я зараховую.

Тільки б вистачило сил.

----------------------------------------

За глісадою зниження

котиться ком календарних листків,

гнеться карниз застарілий,

мізгир тке тенета в одному з кутів,

неминуча зміна сезонів

встановлює очевидне

як банальний закон.

Але ми молоді, надто дурні

визнавати неминучість,

рвемо анкети довірливо,

і пускаємо клаптики

легковажно за вітром,

хід долі залишаючи на самоплив.

Ми у просвіті листя

побачимо передзахідний спокій,

а в розлуці -

у розлуці надію,

навіть якщо вона шелестяча,

всього лише, стомлений,

низько

що припав до землі

в'янучий, листопадний слід

гордовитої осені,

поки що нескінченних років.

----------------------------------------

із Божевільним Капелюшником

прогулянки,

з витонченою балаканею, -

про те, про це, про п'ятий день творіння,

про ціну на бакалею,

про забаганки верстальників газет,

про страйки міри почуття,

про більшості смаки та про ціну на нафту,

про гамму кольору багатоликих кварків,

і чи був Данський принц

спадкоємцем справжніх королів,

наскільки впав метеорит фатально

в районі Мексиканської затоки,

навіщо пишному джмелю

скидати твердження

цілком собі стійкої

теорії польоту,

і де проходить лінія розділу

і траєкторія мерехтливої зорі,

готової зірватися униз

у день, коли народиться звичайний геній

і все це нам пояснить, по-простому.

------------------------------------

по периметру залізних дверей

проростає хміль та плющ,

сонною силою зачарований,

колискової з тихих вуст -

вісником зарослих стежок,

та занедбаних алей,

біля мшілого колодязя, -

де слова

уходять

в порожнечу, -

сонця мені виростити

із загрудиння мови

сміти і змогти,

лозу вплести та луну зловити

що злетіла,

ніби звістку,

що є хтось живий.

Я слова виковую прямо в горлі,

та привчаю жорстку вдачу,

- починать усяку справу треба добрим словом,

і завжди, віддячувати всім.

----------------------------------------------

зима розпласталася верстами білих полів,

відзначена мітками чорних граків,

здається мені, що набіло

жити простіше,

але цього ж вечора

шалено

чернетку деру,

мараю чорнилом

незайманість чистих листів

і в завіконні сумую

по білизні засніжених вулиць.

чекаю невимовне, світле диво -

м'яких котячих кроків

навколо двору -

змови чаклунської письменами слідів

по засніженій вулиці

над чинною долею,

відьомській наговір

біля порога,

щоб це невиразне небо

не

перекинулося ниць.

Видих. Соромлю погане,

бабусю-травницю

подумки привітаю

берегинею роду,

і осяяна світлом звідти,

нитку просту в'яжу вузликом

на двері,

за якою повернусь.

Неодмінно.

-----------------------------

а за горою гора, і за бідою біда,

мій старий плат прикриє безсоромно

обмін дивацтв

взаємний, безперервний, -

як крутійський роман

двох незнайомців,

що у відсутності один одного

продовжують цю мить від

легкого напівзітхання

до вини,

що стискує грудну клітину,

в якій уривками клекоче птахом

найуразливіший

серцевий ритм,

і от нема кінця, і меж нема, -

адже за горою знов гора, і за бідою теж біда,

а за прощанням - є туга,

та сподівання зустрічі,

хоча б в далекій, горній височині...

------------------------------------------

ти знаєш, любий, -

звістку з гілкою оливи

мені хтось залишив

десь позавчора, – я свій ковчег відкрила

навстіж, всіх звільнила,

ступаю по землі як та нова весна,

я втілююсь даремно,

мабуть, -

намацую кінець тонкої стрічки

і завмираю перед тим, як потягнути, -

мені так страшно, віриш?

мить самоцінна

стислою межею,

як крапелька, що тільки

що стекла по гілці, й далі,

під ноги, по землі,

дзвінкою іскрою

примари не вловимій,

напівпорожній келих залюбки наповнить

уявним змістом

з легким градусом

бурштину золотого,

а я як в кокон загорнусь

в збентеження, як в шовк.

Мені так страшно, милий.

-------------------------------------------

безглузда метушня -

ніби полин біля вікна, ніби і не потрібен,

але хитається вітром, кидає своє насіння,

день за днем проводжає

таких як і сам,

шестернею чіпляючи рух

величезного колеса -

колісниця світів підминає

і слід, і дорогу,

і мене під собою, - а пилок від

безпристрасних квітів

осідає безпам'ятним сном,

вистилаючи свій культурний шар,

випадаючи осадом неупередженої пам’яті

тортурів і смут,

гулянь навкруги,

розправляючи на площині

тверді земної

безкінечно скасований палімпсест.

------------------------------------------------

Знайти свого, -

у сліпоті, у темряві,

не знаючи хто він і де,

ковзаючи слідом,

шовковистістю ниточки,

з'їжджаючи по струнах від до і до сі,

стираючи підошви з вічного чавуну,

з палиці в стилос вибиваючи час -

ми шукаємо вперто, беззвучно шепочемо:

"я знаю, ти є, десь там і коли,

ми зустрінемося десь, я впізнаю тебе..."

Знайти щось своє, та когось -

посеред всіх

просторів й світів,

і в безодні часів не стекти

невловимим піском,

не здатись на милість

спокою побуту,

з упертістю навіженого

слідувать вірі, що свій -

він знайдеться, він теж йде назустріч,

пробивається теж,

в коловерті незліченних доріг

не зупиниться,

не заблукає, -

та стрілки годинника

зімкнуться на мапі,

де нам призначено

возз'єднатися,

зі швидкістю різною

вийшовши з крапок населених міст

несумісного у площині

надто довгого алфавіту.

-------------------------------------------------

якщо стане питання -

врятувати тебе або світ,

я замру на деяку мить

пронизливо ніжно зі

смутку чогось нерозв'язного -

адже ти спитаєш

потому -

що ж робити нам

в світі, якого немає,

а є тільки ми, -

і посміхнешся у відповідь,

дивлячись в очі мені.

Може, саме

ця точка,

підвішена в порожнечі,

є початком

новітнього світу,

від того, - що не може не бути

його.

А ми - чи то в ньому,

чи саме цей світ... Разом.

-----------------------------------------

пам'ятаєш наш хліб, що залишився

з вечері

під час недавньої чуми, -

ми ділили його на двох,

крихти зсипаючи в долоні,

не намагаючись побачити наш завтрашній день -

світ стиснувся в крапку

до миті тут і зараз,

а неподільне було навкруги,

замість ефіру першоджерела

аж до безмежності -

тільки цятка світла

під нашим абажуром,

над пустим столом,

але ж є ми

та нерозмінний

ледь твердий окраєць

вічної хлібини.

світ аж ніяк не випадковий,

він як та квітка - сам

розкриється у строк,

проявиться із глибини

первісним лотосом

відродженого сяйва

над нашим цілісним столом.

---------------------------------------------

божеволіти від щастя з розуму,

свистіти на реях, різати вітрила

на шматки, їх нанизати на волосінь

впереміш

і вивісити як радість дитинства

на ялинку або на вікно,

дивитися на світ

крізь скельце надії,

злегка обертаючи як калейдоскоп -

я хочу саме так,

тягнуся до віконця підборіддям -

ловити випадковості прикмети,

складаючи їх в долоню,

щоб разом підкинути угору -

наче конфеті...

-----------------------------------------------

вчора, сьогодні

і завжди, -

я сплю, а сніг іде,

йде безупинно, чемним кроком,

вбиваючи свій крижаний костиль

в поверхню скель,

що на моїм шляху

змітають легкі кроки

і легковажність перемог,

і диво повноти,

сніг зустрічається з землею

і видає щощиросердний дзвін.

я сплю, а сніг іде,

мій сон

підкорюється долі,

і темрява бентежиться в кути,

страхи гортаються до хутра,

і лагідно жадають молока у ринці, -

а сніг –

сніг засинає, біле світло

вчора, сьогодні і завжди,

із відчуттям зітканності

подовженого світлового дня

повільно зміщується

у початковій точці.

-----------------------------------------------

розкладений клавішами до ряду

світ однорідний та причетний

тому, що світлотінь

проходить по межі займенників -

він камінь на основі праці,

тієї низки сходжень

що є сама собою суть

буття та монологу,

і певної сутності терпіння;

кидаючи камінь в центр кола

на воді, я розганяю хвилі

від себе до тієї нитки горизонту,

яка прядеться безперервним сном

і відображенням сновидінь, -

потік несе

звукопис шарудіння крил

стрімких та невловимих бабок

і точних слів,

річок, що містяться у руслі,

на берегах яких

ми піднімаємо міста

собі на плечі. Легко. Іноді. Мабуть.

---------------------------------------------

піти з промови,

прикривши

ті вуста як двері, -

ковзнув трикрапкою,

залягти на дно,

зімкнувши над своєю головою

долоні вод,

забрати із собою все багатство

прислівників та дієслів,

і в післяслів'ї вплести

вербальний код

свинцевого затвору;

річ, яка в собі

і поза межами предметів,

замкне на середині слід

ключа зі зламом,

спаяного хромом

з відблиску чобіт,

без звуку

знятих біля самого порога.

а може бути -

не раптово, згодом,

з собою в резонанс впаду,

і – заспокоюся. Зімкнувши рот.

-------------------------------------------

зможеш добрати

риму до слова любов?

не ту, що станцює

на кінчику язика

дробинкою зі свинцю

стріляючого в упор,

сліпого та нещадного

вісника зустрічі, -

а ту, що закінчить

спіралі виток

і на долоню

опуститься чистотою роси

туманного ранку,

невгамовним смутком

з дотиків

розбіжностей

і відбитків тебе-від-мене,

одурманених сутінком

самотності, що стріпонулися

під роздоріжжям

схрещення пелюсток

над головами тих дурнів,

що навесні

бачать сни наяву на алеях

рожево-кип'яних сакур, -

...ну як,

підбереш?

-----------------------------------------

- питання не до того, хто спочив,

питання є до того, - хто воскрес,

хто сам над собою сплекав

той ліс, що на згарищі виріс;

хто сплів свої тонкі сітки

для найбільш переляканих осіб,

і будучи ловчим умілим,

не став заарканювати птахів.

- питання не до того, хто сміливіший,

хто страх свій як дзвіночок

на вдиху затиснув у руці, -

питання моє до того, -

хто ожив,

хоча був зовсім мертвий;

але в пороху, просипаному землю,

нашіптував лепту

безжурних слів,

і сам збирав

себе з уламків,

вдивляючись у їхню порожнечу;

- я на видиху

питання своє ковтаю,

і у вікно мимохідь впускаю

п'янко винну лозу,

а крихти у двір зсипаю,

від тих п'яти хлібів,

що вирощені не найсміливішим,

але тим, хто всім всупереч –

воскрес.

------------------------------------------

що Бог

мені на душу покладе?

відчутно брутальною рукою...

- втрачений ключ

від дверей незнайомих,

загублений будиночок

з солом'яним дахом

і заводь, де вітер не чути, -

цвинтар і вільшаник, і свічки беріз,

розсіяний небом

прозорий дощ,

повітря в легенях,

гуркіт вітру і

купа соломи все з того ж,

даху, що рветься,

дорогу до цвинтаря між білих беріз,

так шелест у вільшанику,

- вітру дихання,

і світло, - на обрії.

і що ж?

Чи покладе руки на плечі,

мерехтливим серпанком

скибочка надії,

із турботою укутана

в теплу хустку, -

навряд чи почую, йдучи через сутінки, -

все той же вільшаник, і свічки беріз...

---------------------------------------------

+

колодязь повний,

чи порожній, -

у нього достатком

зіллються зорі,

і проросте терновий кущ

із крапель пролитих

нежданим віршоплітом -

нехай і мимохідь,

- Мені нема причин

рубати з плеча, ламати

плутанину із гілок,

черпати сповна, -

так що чути

грім відром гучного лихоліття,

і заглядати у глибини порожнечі

і пити жадібно,

переливаючи за край

велику кількість метеорів і зірниць

з доволі повної судини.

для мене тисячі причин

зіллються в лабіринти

перемир'я,

і переповнять чашу

дієслів

а зранку, коли випити її

сам бог велів,

мака той гострий серп

нічного світла

в таку солодку терпкість

готового тернового вина.

---------------------------------------

зізнайся мені в коханні

крадькома,

ненароком -

пошепки,

на гілці поруч із солов'ям

весняним, з толком

співаюча пісня

безсмертя любові;

зізнайся мені в коханні

збентежено або відверто,

на вушко, тихо, потаємно,

з пелени збентеженої вийнявши,

вручивши ліхтар і тонкий ключ,

уявивши собою двері

у стіні

товплячих тіней;

зізнайся мені в коханні

сьогодні, не затягуючи зустрічі,

чесно, -

і поклади в обійми слів.

-------------------------------------------

заздри красиво -

без злості та жовчі,

лише голову піднявши

над гладдю води,

вдихни, розкривши свої легені -

що ті крила,

назустріч прозорості

вітру та світла;

завжди десь

просторі ще ширші,

і річки синє, і небо ще вище,

але в тої заздрості немає суті,

що окрилює.

зверни

викриваючий ближнього сувій,

зітри

злочини сліди з душі,

шукай насолоду

у тій причетності,

що ми проживаємо день у день, -

замри, проживаючи

біблійний сюжет.

-------------------------------------------

Зима –

прошита білими стібками

і чимось ледве вловимим

мимохіть

торкаючись пером щоки.

Вона гранично відверта,

як озерний лід,

самотньо мовчазна,

аршинними кроками

сходить, тихо, в глибину,

але мені плете візерунки слів -

на стеклах, на дорозі,

сніжинками на рукаві,

- я дуже холодна

і надовго темна,

ти замерзнеш,

гуляючи зі мною

по прозорим алеям.

Я все розумію.

Та Їй говорю

- я розумію. -

підходжу зі спини

і цілую у плече.

-------------------------------------

ще листопад, ще благодать, -

дерева в світлих,

мокрих ризах,

в мені - струна,

стіною дощу,

стоїть у риті вітру,

милозвучно;

а до щоки - вже дотик

вітру, а до чола -

архітектоніка вірша

і жменька сенсу

того ж різнобарв'я листя;

а з вивороту сну,

у просвіт десь на обрії -

дихання з рота

прагне вгору,

з кадильним димом,

сніжно-синім...

--------------------------------------

тіні птахів

кидаються по землі,

сірими письменами,

дивними ієрогліфами,

не осяганими шляхами,

внахльост,

врознос;

розвінчаними ланцюгами

хлище вода твердь,

мені не збігтися

сторонами

ні з тими, хто має рацію,

і в праві,

ні з тими, хто мовчки

йде

у смуток.

всі, хто не названий,

б'ються горохом у стіну,

всі забуті -

проходять тінями

по зволоженому склу вікна,

кожен, хто вступив

у крижану річку -

кутається в знобливий вітер,

передбачаючи

близьку мені порожнечу;

кидаються тіні дощами,

ми збираємося в дорогу.

--------------------------------------

клянуся безмовно

силой всіх речей,

перетином дерев у саді,

клянусь

чарівной силою всіх чудес

і слабкістю колін

закоханих подружжь,

що сумнівів немає

в тому, що як судилося -

всі зустрічі відбудуться,

тільки згодом,

хто вірний - відшукає шлях,

а чесні нагороди не обминуть

тих,

хто дійсно гідний їх;

клянуся самою суттю

зрілих почуттів,

що як говоримо

про те, що варто,

ми видихаємо

не тільки звук, -

а в певнім сенсі

одухотворене повітря.

--------------------------------

Тобою я вірю,

вщент зриваюся вгору, -

з звороту проступаю

розсипом прозорих іскор

і горілиць

під небом із безодні

вступаю в область віри

абсолютної,

тобою вриваюсь у мережі

всіх переплетінь,

- нікчемних

і сліпих свідомо,

я перед тими, хто

відважніший за всіх

живих,

і тих, хто має рацію

беззастережно,

в однодумній

волі

бути коханим тут.

---------------------------------

ми знов придумаємо

дивокрилих птахів,

щоб вони будили ранок,

і піднімали сонним їх повіки;

ми відкопаємо камертон,

і будемо по ньому

звіряти міру ніжності,

яка між душами людей

проходить кровотоками ефіру

та зв'язує їх міцно;

ми знову наповнимо

підпілля театральних стін

битим кришталем, бо звук бринить,

лунає наче птах у клітці;

ми знов віднайдемо ту

чистоту легенького паперу,

візьмем повітряне чорнило Норн,

та новоствореними письменами

почнем історію часів. Знов.

--------------------------------------

Не більше того,

що можемо ми мати,

чому ми служимо,

чому ми віримо,

із чим ми живемо.

Всього лише

цезури, інтонації,

у просторі звичайних трьох

координат.

Ось у чому вся ця сіль -

простоволоса, гола,

та ще й гірка від домішок.

Вся сіль.

Така гірка і зла,

така ласкава,

Бувай

ніхто не бачить.

Річ у собі.

Не більше того.

Не більше того,

що може знести,

що на плечах лежить своєю ношею,

з чим ми розлучені

праворуч і ліворуч,

і з ким взаємно

співвіднесені.

Вся сіль.

--------------------------------------

правицею, правою рукою,

я осіняю

тих, що слідом йдуть

опалим кронам,

розвінчаним дубам

ще до приходу

сніжного замету,

а лівою

розсовую сонм

тих сизих днів,

що сунуть на заміну;

зацьковані вітри

рвуть шарфи та дахи,

трохи божевільно,

але ж ми бавимся,

не віримо в погане -

ми розсуваємо двері під кінець

і змішуємо карти наче мапи

всіх материків.

--------------------------------------

запну ледь прозорим пологом

наш притулок,

потаємний, для втрачених душ,

розберу на акорди мелодію,

застелю нею

шлях рятівний,

роздираючий зарості терну

до нижнього одягу,

до крові.

І чарівною хмарою

заманю

всіх у сумніві та абстрактності

всіх розгублених,

зачарованих

і без пам'яті,

що ми всі лише -

неозброєні, розкуті,

але все-таки ланки

одного й того ж ,

безкінечного ланцюга.

-----------------------------------------

розчарую купу посилань,

відтепер все буде легко, -

віддзвінкує звук здалека

і прозоре павутиння

від захоплення, що піднімає

горілиць, і вище, далі, -

вітер

перекинув стіни зліва,

а праворуч сам поширив

обіймаючий простір;

я звиваю сувій світла,

безоплатно роздаю -

в землю крихітне насіння,

в руки жаданий тягар,

в річку смутку срібло,

а тобі листок надії,

у ньому одяг від тепла до холодів,

і слова, що згодом проростуть...

------------------------------------

мій чесний підрядник

сивини золотих

перебирає літери як чотки,

випадковим чином,

пильнує, як складеться,

яким візерунком

віднімається і розійдеться

хвилями відлуння

від слів та рук

доданих перу;

перекласти з іншого

неможливо, не порушивши

ритму,

не спотворивши задуманого

згори,

не втративши того рідного

сенсу,

що занурений у первинному.

знайти своє звучання,

свій шлях, що струмує клубком,

звіром на повідку,

жваво біжить,

- без різниці,

куди і з ким;

душі не треба малого,

душа хоче всього, -

вона має на те право,

їй підбивати підсумок. Свій.

--------------------------------------

я до ранку

торкаюся через віконне скло

застиглим за ніч

голосом,

я згадую наново

всіх та себе,

причетних дню,

хто за вікном стирає тіні ночі

і промальовує чіткіше

знов народжену зорю;

я чекаю,

коли ми співпадемо

по траєкторії торкань

і вигинам жевріючих вуст,

і розійдемося за тональністю

співзвуччя;

ми у відмінності різниць

зливаємо гілки річок

і промальовуємо русло,

ми заселяємо береги та глибину,

і проростаємо у дельту.

-------------------------------------------

я повертаюся, - незмінно,

до вогню лампади, що в моєму домі,

до маєти і втоми, біля полиць книжкових,

до блаженного юродства,

вибачте,

мені дух протиріччя милий і близький, -

ми з ним в обіймах

бродимо і уві сні, і наяву,

я повертаюсь до строкатості літніх змін

у будь-який із днів на рік.

я вірш цей зможу народити післязавтра,

щоб повернутися з ним учора

і по можливості встигнуть

передбачити,

дізнатися,

та попередити того,

хто буде завтра

мене перестрічати

на незаданому шляху.

-----------------------------------------------

ззовні - всередину,

чорно-білим хлібом,

з усиллям паростка малого

моя душа випитує тортур

у пам'ятної долі,

не милостиню - свій законний скарб,

свої жорстокі жорна

у ювеліра-деміурга,

які той безумовно

розкрутить жваво

непохитною рукою;

ззовні - всередину,

черствим білим хлібом

надмірно,

захлинаючись, не помічаючи смаку,

зоря вечірня не зустріне ранок,

кінець щасливий

не замкне

кільце у долі.

-----------------------------------------

розширимо ширину у марності -

зусиллями шаленого безумця,

та налаштуємо скрип петлей тугих

на тонкість слуху

митаря, що стягує плату, -

і ось останній гріш летить

в долоню,

і на льоту ковтає

відблиск сонця;

спритник, що тримає ніж,

і нитки доль,

купою в руці,

зовсім не страшний тій,

хто бачить лагідну безодню

навіть у чашці,

що остигає на столі.

та я втамовую спрагу за минулим,

витрачаю даром всі дари,

я повертаюся до подиху співзвучності

яка лилася

на початку всіх часів.

-----------------------------------------

стікає з білих крил

волога дощова,

зав'ється смуток стрічкою осінньою

у майже вже опалий придорожній кущ,

сядеш біля ганку

стомившись,

переведеш в знемозі дух,

а погляд, що спіткав, - втоми він не знає,

він видає безсмертя душі,

- промоклих ніг

сліди вдруковуються в калюжі,

їх глибина тужить за липнем,

але до грудня промерзає.

- Ну як ти, любий?

- Проводжу поглядом

зграї перелітних птахів...

- Заздриш?

- Навряд чи, мені є з ким

залишатися до весни.

- То, сподіваюся...

Відвідуватимеш і грітимешся

біля вечірнього вогню.

- Я буду. Навіть якщо не помітиш.

Мені теж треба інколи

знімати хоч бі ненадовго

пару білих крил...

--------------------------------------

Дуб, в комірці

накрохмаленому,

зустрічає перший у колообігу

снігопад.

- як же ти,

з головою непокритою,

будеш під цим величезним небом?

під цією холодною

і непідсудною безоднею?

- так само, як і щодня,

в горі та в радості,

під співом птахів

і разом з хуртовиною,

у пам'яті трав та квітів,

у придорожньому пилу

і в обіймах вітру.

Щоранку та щовечора.

Так само, як і раніше.

Тільки трохи старіший...

Але ж, звісно, буду.

- та посміхнувся, гойднувши гіллям.

---------------------------------------------

до тіла землі припасти,

вслухатися в шурхіт коріння,

переплетіння доріг обійняти

і загадати,

страх свій затиснувши в руці, -

хто і коли – зі мною,

як і навіщо - потім,

де, і чому, - з тобою,

з ким же мій світлий день...

Де яснооке звірятко

свій віднайде притулок,

сміливість свою здобуде

і прояснить свій шлях.

Сонечко, - обізвись,

висвітли чесну відповідь -

кожній брамі - свій ключ?

кожній справі – вінець?

Великий сліпець

мені не вселяє надію,

а безпорадний мовчун

зовсім зводить все нанівець.

Можна в безрадісний край

промінь встромить життєдайний,

щоб із сіреньких скель

чисте прийшло джерело -

я припаду до нього, стану живіше

живих,

я обійму своїх,

і піднімуся вгору...

страх свій затиснув в руці...

-------------------------------------------

все безглуздо, хоч плач, -

і сад заріс, розбитий причал,

і купа місячної луски

розвіяна на стежці вод,

і портсигар, - де спить хрестраж,

містить також і ціанід;

а сумніви? ну геть!

їх зухвалий вигляд швидше злить,

тужити соромно, і крапка.

ганяєшся за словом,

зазиваєш, маха

йому рукою,

але брикає як лоша,

скаче,

і не дається в руки,

ні ласкою, ні вмовлянням,

ні навіть хитрістю, - ніяк!

ну що ж, здаюся,

паперова купа в жар печей,

нехай будинок зігріва.

мій сад заріс

примхливою мандрагорою,

лише десь у глибині росте

герань на вербозілля,

та я безглуздо все блукаю

по плутаних стежках,

шукаю, без упину, -

де мій причал. Де я вдома.

---------------------------------------

над лихоліттям кружляє

волосся шовкове

скріплюючих уз,

сонячним відблиском

кидається слово,

що рве піснею

нитку.

Нитка - чорний лебідь,

чи то пов'яже,

чи то розрубає,

набіло, націло,

уважно - і вщент.

над лихоліттям кружляє

стиснутою пружиною циклон,

силою відцентровою

ми розганяємось

у сторони геть.

над лихоліттям, світла джерело

у пронизливій синяві,

тільки нашими молитвами тримається

Щоб не піти за край.

Сталлю хвилюється шовковий волос,

ніжно впиваючись у долоню мені.

-----------------------------------------

я безнадійна, - вірю слову,

ганяю зграї голубів,

адже те, як високо,

самозабутньо,

вони зшивають частини неба

у картину світу ніжної блакиті,

не можна тільки споглядати,

а лише любити.

Любити до сліз, сентиментально,

білу сорочку носити,

сумнівам шити смішні крила,

вчити чужі мови, а словники

смугувати на стрічки,

вплітати їх у гілки верб.

Летіти, дзвенячою голкою,

не в змозі обігнать світанок,

і може бути трошки теж

украдкою свердлити

живу сопілку

- зсередини.

я безнадійно заплітаю хмілем

щербатий, кам'яний поріг,

а із каміння на своєму серці, знову,

я викладаю вільний, алегоричний

арабеск.

---------------------------------------

зліт нині листя золотого

на мій поріг,

на дах,

на тротуар, під тупіт міський;

шорсткою щокою бруківка

все ближче лине

до холодних днів,

а я зустрічаю календарний холод

як довгоочікуваний і добрий;

ми з ним у невимовному танку

проходимо на моління та розбій,

і в сіточку заманюємо зірки,

що в листопаді сходяться

до нас

самі собою;

ми обіймаємо вовною горло,

пускаємо в серце светри,

вигином шиї лебединою

із труб пічних пускаємо дими;

ми поморозком фарбуємо осінь,

і уявно віримо в цю красу,

ми зникаємо з кожним днем

як тьмяне сонце,

і воскресаємо

у світлі ліхтарів ручних.

----------------------------------

шовковим вовком стелиться ніч,

слід легковагий

цілуючи крадькома,

хто мені пригадає наповнену склянку –

той розіллє вологу живу -

вмить проросте, чому судилося,

яр'ю наповниться,

вийде за край,

спіниться і розійдеться

вшир і в роздоллі,

скільки візьметься,

можна і більше –

аж до межі у щедрот забуття,

- До самого краю,

якого немає;

зовсім потроху повернеться кожному,

чаша безмірна, хоч ефемерна

і до відплати немає відношення,

самі ми судді і самі судимі,

немає на лаві жодних запасних;

стелиться ніч, під ногами сумуючи,

у вічній погоні стираються камені,

ні наздогнати, ні запізнитися,

шлях каруселлю

минає роками,

щось незбагненне обмірює

міркою сталевою,

на денці із міді.

------------------------------------

до кого щокою притулиться

така ласкава осінь,

заворожено пісню спряде

і завісить неба просинь,

щоб забути швидко,

душею та серцем відпочити,

за все несучи відповідь безмовна,

прощаючи і зітхаючи потроху,

палаючи кольором,

зітліючи;

своє легкий біг сповільнить світло,

і вужиком зійветься -

навколо стовбура, що втрачає крону;

і б'ється метеликом у скло

пори минулої пам'яті,

та вигоряє…

куди, навіщо, - не треба попиту,

без наміру та таємниць,

з розбігу час осідлаємо,

ведучи жартівливий бій

до першої крові, -

настільки їдкою, густою,

що вистачить на пам'яті щоденник -

вести не менше половини року.

------------------------------------------

я буду дарувати імена

творячи їх рукою злегка -

збиваючи у піну хмари,

цідячи по краплі світло ночі

між пальцями

літери видихаючи,

на кінчику у голки

вирощуючи полум'я,

як терпкий смак

заборонених слів

та образів,

що збиваються в зграї,

тісно,

і щоразу

натхненно

штурмуючі твердь,

з кришталевим дзвоном

розбиваючи грудьми

неба панцир.

тільки пам'ять їх вмістить

і оберне пухнастою теплотою

лелейності та млості,

так радість життя воскресить

і за вітром нехай,

відправить у дорогу

під блакитним наметом

благого неба.

----------------------------------------

Граючи з тканиною долі,

додаючи акценти, -

ми у формі всесвіту

виробляємо стиль,

розігруємо сцени

буття, -

криволінійно,

викладаючи камінь спотикання

на краю

до прірви.

І лаконічно, у формі жарту,

претензію на вічність

пред'являючи

незримому іншому,

сподіваючись на –

благословення…

Сподіваючись,

сміючись,

спираючись,

змиряючись

і – тремтіння,

на вітрі пелюсткою,

квітучого дерева з кореня світу.

---------------------------------------

стовп верстовий,

і старий черевик,

і битий шлях, -

всі низкою йдуть одне за одним,

зав'язані мотузкой долі -

й прості волошки,

заплутані у стерні;

в захмарному ряду

свій нотний стан

будують птахи, -

мене звіряючи з потаємним курсом,

та виставляють орієнтир;

серпанком, вологой пеленою,

медовой хвилею пливе

шлейф літа, вдалечінь.

я стану птахом - вірячи небу, -

розкину стрічкою горизонт,

та оксамит сонячного світла

вплітаю в той гербарій слів,

що відступають,

і в нескінченний шовк у небосхилу

зіллються нитки співчуття,

змінивши свій фатальний візерунок,

пізнавши лагідну безодню

відтепер і на віки,

перебуватиме у поцілованому краю.

--------------------------------------------

що мені до зміни дат?

та все ж таки –

тихеньким вигуком

штовхни шматочок літа,

скачав його на язиці,

запам'ятавши насолоду

передчуття

та швидкоплинність

легкості ковзання;

в закладки –

терпкість післясмаку,

луну минулого і велич небосхилу;

між пагорбами тьмяно

згущується поки що

не настільки понура тінь -

проводжаючи зграї в

квітучому небі

пунктирним рядком, –

слід перелітних;

закононароджене пташеня,

вставши на крило – стуляє

літню вітчизну

і край тепла, де він нудьгуватиме

і співати,

пестячи вітер, щоб звісточка дійшла -

тремтяча струною нитка,

сполучна воєдино.

-----------------------------------------

у будь-який момент

ми десь посередині –

на ниточці висимо

або хитаємося на ній, –

у будь-який момент

ми точно не на початку,

а от кінця і взагалі немає

у будь-який момент

ми глядачі та лицедії,

скидачі основ -

і вірні служки,

творці та персонажі снів,

ми вітряні і нерозмінні,

ми - саме той співочий звук,

і голос,

і шепіт з хрипотою

у будь-який момент

ми незабутні

як кохані,

і швидкоплинні,

ніби шарудіння крил

метеликів _ настільки ж

і мінливі, -

в будь-який момент -

ми ближче до середини

на лінії прямій

--------------------------------------

Несучи свій хрест, -

не думай про смуток,

вона як схуднений мішок,

- ні сенсу, ні підмоги,

як прочерк першоджерела,

порожній символ ні про що.

Несучи хрест свій, -

ширше посміхайся небу,

сміливіше очі відкривай,

не покладаючи аніяких надій

на будь-яку можливість порятунку

від павутиння чар майстрині долі

немилосердної.

Несучи хрест свій, -

вмовчися в когось

кремезно дужо,

і ще сильніше закохайся

у будь-які екзамени

тебе, та міцності твоєї.

Несучи хрест свій, -

продовжи ту межу земних сторін

звідси - аж до краю горизонту,

а там, де край землі

- там де нема нічого.

Там, де твій хрест

спаде важкою ношою

з простих людських

могутніх плечей, -

там край обітований

безтурботних,

але ми знаємо, -

краями вуст іронізуючи з утоми,

що легкість, як і тяжкість -

лише те, як ми її

сприймаємо,

піднімаєм знов

і несемо.

---------------------------------

так само, як і раніше, л-ю...

Так само, як і раніше,

- трохи сильніше, -

адже це можливо?

Так само, як і раніше.

Що рвалося - звилося,

і ниткою повисло

у терновому кущі,

кужіль для всіх майбутніх гнізд.

Адже краще, дорожче, та ближче -

немає нікого.

Під цим скипаючим небом,

перекинутим вниз,

у крижаний океан

солонуватих мрій.

Немає нікого,

під сонцем цим та небом.

Вся решта на цій планеті -

лише антураж,

для нашої з тобою

інтермедії.

-------------------------------

ні горя, ні образ, -

ні, немає,

і не буде - ні зі мною,

ні поряд десь,

з тією вічністю, якою

закільцьован строк

моїй кумедній метушні

в підмісячному світі

з цього боку.

ні горя, ні образ

я не візьму з собою,

як не вмовляйте,

пам'ять - сито, просіє

і пробачить,

побачить все найкраще у сумному,

і навіть чернь озолотить,

а в тріщинах шляхетних - улежливо

вмістились

уламки доленосних дій...

щербатий Місяць

твердь земну

своїм відсвітом освітить,

а мені - відміряє піску

свідомо хибним сріблом,

щоб кожен крок

святився

чистотою

незаперечній віри.

Ні горя, ні образ.

----------------------------------

а щастя - воно неминуче,

як найприродніша

хода речей,

яке неспішно,

з усвідомленим тактом

і смаком, звичайно,

прийде і настане,

в потрібний момент.

серпокримльці злітають,

з ними я набираю розбіг,

ковзання угору –

продовження бігу,

прагнення,

віри,

можливості вибору

безлічі всіх,

тримаючись осьовий –

де явлене світло

саме мені креслить

достемемнні слова.

----------------------------------

плодити сюжети та смисли,

палицею вибиваючи іскри

з кам'янистих,

не найдоступніших стежин, -

це та ще епопея,

міського масштабу місія,

що під силу будь-кому і кожному,

якщо цей будь-який – обраний,

омсьде і згодом,

в тому самому місці і вигляді,

дарованому для виконання

звичайній місії -

жити на цій не завжди м'якій землі.

Вічно у справах пов'ямзані,

по рукава в метушні,

чи зможеш піднятися,

влитися в потік зіркових річок,

щоб рукави - лебедині,

щоб у завісах - просвіт...

Допемвне, можливо.

Звичайно ж, щиро,

пам'ятаючи, що ти –

розкута полум'ям іскра,

в подобі людській.

Приручити своїх демонів,

словами не сиплячи купою,

пам'ятаючи, - що боляче кожному,

звіряючись по пульсу

що б'ється,

на звичамйній руці...

-------------------------------------

Я в зачарованому лісі

броджу, вирощуючи ріки,

що розділять береги

на лівий, правий,

твій і мій,

пологий і високий,

де сутність трав покаже хмарам

глибину

на цій твердині

таку саму, як в небокраї.

Ми в зачарованому лісі

протоптуєм стежки,

відводимо гілки від голови,

і розбираємо буреломи.

На всі відтінки ясності й негоди

сміливо дивимось,

піднімаєм вгору погляд,

крізь плетене мереживо високих крон.

Я в зачарованому лісі

всією шкірою та розумом

зливаю в цілісність цей різнобій

і всі ці

життєдайні наспіви.

Живу і квітну,

з'єднуюсь чарівно, -

я в цьому зачарованому лісі.

---------------------------------------

І ось, - завалений мій обрій,

здавалося б, джерело трагедій

замуляє нестерпній порожнечею,

та чистий ключ

заб'є в корінні у світового дерева...

Здавалося б.

А мені -

не так важливий строк

для каменів, що котяться,

мені всіх їх не зібрати,

не приховати сусальною позолотою

слід та підтвердження

невдачі.

Мені б і пальці рук і світло зору

не заплямувати,

і тихий звук від спокою

розсіяти над річкою

передсвітанковій...

І ось, - завален виднокімл,

і все прискорюючи хід,

моменти котять по похилій.

Усіх невдалих зібрати

у посуд скляний -

і просто потримати,

потім збовтати,

і в мовчазний океан

над головою з кришталевою твердю

закинути, зняв печатки

й святу обіцянку мовчати.

------------------------------------

адже не сплю я, -

просто голос забирає вітром,

зносить до біса і прямо до Бога,

(Звісно ж прямо):)

адже вдих і видих

як особисте повітря

наповнюють мої вітрила,

і знову в потоці

– у єдиному потоці –

від краю до краю,

від життя до смерті,

І знову Харонові два мідні оболи,

два дрібні гроші

як відкуп, як плата,

як все нажите,

як щось прекрасне в темному, -

але зоряному, бездонному небі;

кажуть, від весни до весни

лише рік,

лише мить

де дихаємо і спимо,

мудро і мило

вирішуючи завдання денні,

помилки і смуток видихаючи

як терпкий дим;

некритична катастрофа, -

адже вона суб'єктивно

особиста,

плутано переспівана

на

різноголосі

лади.

----------------------------------

хліб заломлю

в руці,

осмислено затиснув

плоть від плоті,

і крихти рознесу

я слідом за собою,

частина мене -

в кожній мислячій істоті _

не зна, навіщо, - сліплю

осмислених глаголів

коровай

і залишу на пні, у лісі, -

птахам, мурахам, всім,

- хто забажає

його прийняти,

підкріпитись _

на краєчку душі,

на самому,

бажання втілитись,

підшкірно влитися

в буття,

і в ньому ж розчинитись _

впав небовид мені на плечі

буде прийнято,

як неминуче бламго –

все до нас -

то доля,

все на краще.

Не треба сперечатися.

-

тримаюся над прірвою у житі

лише теплим хлібним духом.

-------------------------------------

снись, марся,

у цьому темному, з прожилками, космосі,

як би страшно мені не було

бачити настільки глибокі,

в'язкі сни;

грійся,

що є сил,

у наднової зірки,

скільки вистачить довжини

рукавів

цієї чортової осені,

що затягнулася десь

вузлом

на вертушці

"вічних" календарів;

але й там,

у чорноті

швидкоплинної безтурботності,

головне, - виловити

у розвіяному попелі

тільки своє, одвічне, і -

глибоко, глибоко -

дуже особисте.

Ввижайся. Інколи снись.

------------------------------------

Мій дорогий щоденник,

знову разом,

ми з'єднуємо думки

самопиской по паперу,

і вже пробач за те, що

літери стрибають,

то розпинають простір у листів,

натхненно

пропалюють папір.

Зовсім не так хотілося мені творити,

пурхаючи наче метелик над білизною сторінок,

але благання істові нагору

здебільшого нерозділені,

спробуємо танцювати на вістря

вершини, -

сплеску оптимізму,

хай навіть в немає причин на те.

Отже, на жаль, але ах!

(закреслено, з натисканням

колір інший поверх іншого),

так багато хочеться сказати,

але з наступним словом

блідне сенс,

і вислизає з соромом.

Мій дорогий щоденник,

ти все ще на зв'язку?

Потік свідомості

вилито на берег,

хай береже всіх, намагаючись

злити з плечей втому,

напередодні чергових штормів,

вже народжених там, за обрієм.

Мабуть, то все, що варто вже сказати,

переважаючи щодня

насилу,

але із завидною завзятістю,

- що я тримаюся.

Як щогла вітряного дня.

Як вітрило, штопане і рване.

Як іржавий флюгер, що вартує вежу.

Як пагорб й рів, наповнений водою.

Щоби нашу вежу не знесло.

Бо ми фортеця. Тримаємося.

Всі разом.

----------------------------------------

за складом - склад,

за далечінню - світло,

і купа ніжностей

з алмазним стрижнем,

і ми прийдемо до того, що

нема відмови,

- ні так, ні проти, -

на всі питання про всевишнє;

є тільки сон, і він настільки дивний, -

ми в ньому живемо, і називаєм дійсним.

за словом - слід,

за змістом - тлін,

ми всі учасники творіння,

ми всі повинні у смиренні,

перед тим, що висловити безсилі,

як і зрозуміти,

опустивши погляд долу.

за ніччю - день,

а за життям - скоріше небуття,

але у вічному звороті повторіння,

кружляє тут зі скрипом колесо,

за оборотом оборот,

і знову, як раніше,

сльозиться чиста крапля очевиді.

Все з тією ж ясністю надій,

з майже смішною безхитристю,

все з тим самим запалом

нового воскресіння.

З відходом холоду розтане сніг,

за смертю – очевидність.

За мороком – явиться знову світло.

---------------------------------------

Моєму смутку щедрість притаманна

на волевиявлення, -

зморшкуватим плачем дощовим

стече, не оскверняючи цих вікон,

вмивши себе -

і всіх,

причетних й випадкових.

Залиш сліди, - і я піду по них,

і легковажно буду мітить

нотками сандалу

не найвірніший шлях.

Скупий мій смуток

на купу зерен,

кинутих у слід

ще не зрощених надій.

І від щедрот таких

невимовно солодко, -

до завмирання серця,

до зупинки стрілок на годиннику,

коли на вдиху зупиняєш час, -

і... запускаєш знову,

на видиху,

як маятник хитнувши.

--------------------------------------

Як перед обличчям пресвітлим

хочеться бути чистіше,

можливо, навіть, вище,

а може, в чомусь пильніше,

можливо, часом ніжніше, -

головне, все ж таки, бути.

...а якщо навшпиньках піднятися,

на вдиху подих свій притаїв,

і припасти всією душею

до зірок,

- то можна

втонути у нескінченності,

якимось чудовим чином -

здійнявшись наверх.

Хочеться та складеться, -

аркуш до аркуша,

слово до слова.

Так у лампадці теплиться вогник, -

маленька, але яскрава надія,

як та сніжинка, що ненавмисно злетіла

і посіла на темному моєму рукаві...

Так день зустрічається з ніччю вранці,

як світло лине темряви.

Всім серцем,

безмірно та безмежно

я – тебе.

Колись...

Ми знову всі воскреснемо,

і знов, нікого не спитавши

зійдемось.

---------------------------------------

вічність, і ще один день...

Чи довго, чи коротко,

далеко чи близько.

Як же несамовито у пошуках сенсу

кісточки пальців збиваються в кров.

Змій, стиснувши зуби,

тримає свій хвіст,

не розмикаючи міцне кільце.

Змій тримає весь світ,

не пускаючи сюди Рагнарок -

вічність і ще один день.

Пір’їнкою торкнешся

настільки тонесенько чуйної,

спрямовану в нескінченність -

земної вісі, -

раптом вона здригнеться,

раптово хитнеться,

як те фатальне

веретено...

Світ так влаштований - чуйно -

хиткі береги обіймають хвилю,

байдужий вітер хитає

сріблястий човен,

до ранку перетворивши все доступне для огляду

у димчасту бірюзу.

День простояти, та ніч протриматися -

по суті вічність, і ще один день

не так вже й довго.

Все дуже відносно, все дуже спірно,

все тонкою ниткою обплетено.

Не розтискаючи ні рук, ані губ, -

тримаюсь, молюся і вірую.

----------------------------------------

кожен несе в собі рай,

і своє пекло.

попіл замішує з медом, -

щілини замазує,

щоб не диміла труба,

дме собі на мозолі,

подумки перераховуючи заготовлені дрова.

Я і не правий, і не винен,

я і ледаще, і просто хитрун,

мокну з дощем разом на ганку -

а вдома, де міг би і скласти піч,

і чай заварити,

з чебрецем,

втомлений від колки дров.

Чи я птах змерзлий,

теплий край, що змінила на холоди,

заради того, хто

так само -

гріє пальці об кухоль,

обпалюючись із посмішкою;

чи я гілка за вікном

оголеного дерева

у листопадні часи,

чи - хто знає.

Мабуть, не я.

Кожен, що несе своє пекло,

прагне йти без нічого,

не залишаючи вдавлений слід,

а лише торкатися каменів спотикання

збитими в кров босими ступнями,

ніжно стискаючи свій вузлик з едемом,

тільки би не впустити.

І від втрати втрат

остерегтися

наявністю пекла в тій глибині, -

щоб його, милий, суцільний, свій...

---------------------------------------------

ми зобов'язані вижити,

з краплей квіткового меду

стечемо по посуді скляній,

повній пилових бур;

виживемо, запалимо трубки миру,

з нотками моху, сандалу і тютюну,

з мудрістю царя Соломона,

з міцністю горіхової шкаралупи;

виживемо, переконаємось -

у самому очевидному -

річки течуть в океан,

дерева здіймаються вгору,

люди прагнуть один до одного,

вічність - порожнє слово,

все минуще, - змирись;

ми обов'язково виживемо, -

немає очевидних причин

рвати обрію нитку,

сенс є прясти і ткати,

перелицьовувати і зшивати,

в тонкощах візерунків

ховати огріхи й сумніви,

вишивкою білим по білому

продовжувати чарівність сущого

та моменту;

ми обов'язково зустрінемося,

нас ще стільки всього чекає...

----------------------------------------

полинового відтінку завись

повисла як завіса міжсезоння,

і я вже і не там, не тут,

по-літньому з коротким рукавом,

але вже мерзнуть плечі,

я по-осінньому продумую свій день,

щоб ця завись

не стала ніби камінь спотикання

тому, що треба там і тут,

та бажано вже зараз,

і цілком;

настільки очевидно –

світло

від ліхтаря, з вуаллю від дощу

мій смуток видає за страх

залишитися тут, урватися,

зітліти з зеленню листа

на мокрій гілці;

Ну що ж )

нехай все ж не з нуля,

з довільного числа,

почнем, продовжимо,

адже

ми теж у чомусь

тільки відображення

капризних беззлобливих хмар

у дощовій калюжі;

і без збентеження,

візьмуся струсити

трохи здригнуті плечі –

комусь потрібно бути сильним, -

і нехай, хоч

петлями скрипучи,

б'ють крилами мене

відчинені для когось двері.

---------------------------------------

потрібно тут і зараз,

відчутно й зримо, -

вставши навшпиньки, небо обійняти,

прямо зараз, щоби зірки над нами,

щоб чудове знов і знов

миготіло варіаціями,

щоб тіло із душею жили в світі,

поволі сперечаючись про незначне,

а загалом, йшли однією дорогою,

під дощем й під сонцем однаково

осяйно й життєрадісно.

потрібно тут і зараз,

клубочок – що веде до рідного,

потрібно все прорахувати, і забути ці дурниці,

потрібно в плед загорнути найкрихкіше,

порожні обойми не заряджати - а викинути,

потрібно стіни розмалювати,

або відразу не зводити, повітря впустити.

потрібно, -

щоб тонка нитка прошила нас

нерозривно і любляче,

свій контрастний стібок

провівши по краю кожного,

не цураючись вигинів та нестиковок;

потрібно тут і зараз,

а не десь там – і потім…

Але до «потім» ми звідси йдемо, з цієї миті,

тут народжуючи тектонічний зсув.

------------------------------------------

не потрібно пояснень!

я вірю в те, що дієш – як мислиш,

а мислиш виходячи з почуттів,

з позатілесних відчуттів, і отже –

чиниш вірно, перед собою не лицемірство,

являючи як на чистім блюді

себе під небесами,

а тому…

Не треба всім пояснень.

Так багато слів, і навіть висловів,

а хочеться ковзнути поміж смислами,

пройтися краєчком Оккама бритви,

мало не порізавши палець, але утримавши

баланс і утримавшись від надмірностей.

Поміж рядків Румі на фарсі

зцідити вдасться краплю осяянь,

вона пропалить чорний морок,

і чим шайтан не жартує, можливо навіть,

я зможу

якимось дивом,

- вбрання приміривши

свіжості вечірньої,

втомившись від висадки кущів

чудово квітнучих троянд,

знань самої себе,

прополювання грядок,

і далі все за списком (…)

я…

навчусь кохати

і почуття надміри маю, (ах!)

а тому – вже не потрібно нікому пояснень…

----------------------------------------

завжди в моєму серці

запилена завись над дорогою в степу,

і сліди, надруковані на дорозі, -

пройдений шлях залишається з тобою,

незалежно від результату;

завжди в моєму серці

вогонь над свічкою,

б'ється метеликом -

безтурботний та вразливий,

але нескінченно відважний,

коли він горить!

завжди в моєму серці

все, що одного разу впало на землю –

з теплим дощем,

з небесним вогнем,

з мантрою люблячих губ, -

навіть якщо впало небо на землю –

я не визнаю у цьому кінець часів;

завжди в моєму серці

зіркове липневе світло

і кінцева мета –

найвищий ступінь любові та довіри.

-------------------------------------------

ти сильніший, ніж думаєш,

знай,

і відсівай

зерна від полови

твердою рукою,

і зумій відрізняти

озерну гладь

від небес, що дивляться як у дзеркало

вниз, до кружляння голів

та бажання злитися;

- Зауваж, тих,

хто під шкірою твоєю завжди,

в унісон з пульсацією кровотоку,

хто відгукнеться на тихий поклик

і навіть безмовний стогін;

ти сильніший, ніж думаєш,

сильніше води, що зносить греблю,

тому що злитися з потоком

здатна лише людина,

поринути у відтінки смислів,

виринувши за ковтком

свободи та повітря,

а на руку вже сідає

голубка з вісточкою життя,

про тверду землю,

де зерно проросте,

зливаючись у кругообіг, рік у рік;

ти сильніший, ніж думаєш,

прислухайся та відчувай, -

у хитросплетіннях коріння

Едемського саду

коріння і нашого

Особистого раю.

----------------------------------------

Найважче поодинці

все що завгодно -

прапор утримати на вітрі,

будинок звести, виростити сад

та зібрати врожай.

Пройти крізь натовп

і ношу важку пронести.

А тому...

Буде нам легше вдвох -

мені, і моїй силі волі,

поодинці ми так собі воїни,

лати з іржею,

і клинки не настільки гострі,

щоб на них покладатися.

Буде нам легше втрьох -

мені, і надії -

на денці найрозпластанішої,

мені, і моєму почуттю гумору -

у латаному ковпаку.

Мені, і болю, що щемить,

із захопленням цуценя

що лине до моєї долоні.

Буде нам легше разом -

мені, і короні на моїй голові, -

з тернової лози,

конюшиною заплетеною, і м'ятою.

Мені – і вікну – у сонячний день,

із запахом свіжості після дощу,

а головне - я його відчиню

у будь-який, у найважчий момент.

Разом легше, навіть

краї проріхи стягувати,

рятувати світобудову,

що рветься на нерівні шматки.

Куди йому без мене

і тих, хто зі мною.

Навіть чортик із моєї табакерки

веселий і вірний мені.

Не залишишся віч-на-віч

ні з чим.

Ніколи й ніде.

-------------------------------------------

все, чого я хочу, -

плести небилиці,

радити птицям,

як вітер вільний

вплести у свій маршрут,

як сіті сплести з лози виноградної,

за плесом річки зупинитися

і виплеснути від надлишку

колір зорі з мокрих долонь;

все, чого я хочу, -

хоч краплину світла

в непроглядній імлі,

у вбогому човні хоч пару весел,

на хисткому мосту - міцні поручні,

та точку опори

за будь-якої можливості;

(ну і, звичайно)

того,

хто вкриє, зігріє, утримає,

схопить за руку

міцно,

і зазирне в очі -

ніжно...

а в голові незмінно -

Нехай святиться твоє ім'я

на моїх устах,

вічно.

------------------------------------

Здавалося б, що простіше, -

неси свій хрест,

не нарікаючи, без приреченого болю,

йди своєю дорогою, -

без накопичення образ,

але так, щоб встигнути

зайти в ромашкове поле,

і відчути на пальцях

натяг нитки

від повітряного змія,

- що летить вгору;

почути

пущений за вітром

дзвін

від найлегших струн

своєї душі, що дорослішає.

А там, десь там, – нехай саме,

проясниться і заспокоїться,

укладеться в колію

і рівноважно налаштується

на даний момент

піку історії,

схожого з кінчиком тієї самої голки,

через чиє вушко не протиснутися до раю

не роззувшись, не скинувши печалі

та нажитого.

Здавалося б, простіше простого –

зайвого не набирай, тим паче чужого,

з вірою в краще йди без нічого.

Здавалося б, - мудруй лукаво,

тільки без брехні,

беручи дороговказною зіркою

співзвуччя

близьких тобі кроків.

Губами слова лови, долонями – сніг,

та зігрівай.

Ніби окрім тебе – більше нікому.

------------------------------------------

Отже, mon Cher,

ми знову підзависли

на нитках між небом та землею,

і здається, що знову

в зоні ризику - всі ті,

хто присягався бути зі мною.

Заплямованих листи

гладких скрижалів

ледь тремтять, - слухаючи вітру,

а ми віршів

розрізнені жмені

засіюємо в землю,

топимо у морі.

Отже, навіщо

і скільки, - пусті слова,

мені пташиний щебет

солодший меду,

і віковічний скрип уключин,

і звучне ковзання

меча із піхви.

Мені б тільки знати,

що буде наш ранок

світлим,

повним моментів -

доторкано ніжних,

чуттєво земних,

і десь там – за обрієм

змією зійметься час

у вічності кільце.

-------------------------------------------

Як тільки темрява покине горизонт,

як тільки шлейф зорі хльосне об землю,

як тільки хтось когось

зрозуміє

і пробачить,

прочитає між рядками

і недомовок,

увірує без доказів

і клятв,

як тільки.

Поцілунок як молитва, -

саме так,

минаючи статут та кайдани того,

що хтось комусь нібито чим винен,

як святе причастя –

тихо випити, торкаючись губами.

Я вірю.

Нас зцілює навіть відбите світло.

Як тільки Ангел поцілує

просто в душу.

-----------------------------------------------

поштовхи зсередини

пульсують кровотоком,

крізь мене проростають паростки

безпосередньо з імли

підземель, -

тендітної трави,

що ледь прокинулася з зими;

хто закоханий у це світло,

що сяє зовні,

нехай заплющить очі,

починаючи зворотний відлік,

на видиху ми розкриємося,

розсипемо свої пелюстки,

встилаючи прохолодну землю

пастельним килимом надій;

щодня - це життя,

- Починаючись з світанком,

прірвою річок проявляється вулиця,

лавіруючи безліччю осіб,

миготінням відблисків з дна колодязя,

клекотом птахів, -

щодня – це Ціле життя;

поштовхи зсередини

пробивають асфальт,

прокладають шляхи невблаганно,

як втілений міф,

як найкраще що в нас

не може приховано бути,

а тому себе виявляє

перед промислом як випробуванням -

велінням совісті та честі.

---------------------------------------

Адже це зовсім не жарти -

смерть оминає двори,

клюкою стукає по парканах,

стискаючи зморшкуватою долонею

насмішкувате "завжди",

перетворюючи на сухий пил

пихаті самовпевнені слова;

А серце так само хоче кращого,

сподівається на світле майбутнє, -

десь там, у блакитній висоті,

недосяжним птахом,

який може раптом впасти униз.

Кашлянув, проковтнеш

квапливе "ніколи",

відчувши

в порожньому горлі дим.

// 27.02.2022.

-------------------------------------

лазівка, тріщина, просвіт, -

повинна ж бути крапля сенсу

на денці чашки без вмісту

з нальотом втомлених істин;

красиво, тонко, глибоко, -

так, як хотілося б

прожити, ступаючи по містках

над безоднею нудних вигадок;

шалено, незвичайно і легко

парити, літаючи навмання,

себе зроняючи в колиску

обіймів літніх трав,

знамень, та смислів.

Холодна, непроглядна ніч

здригається, тремтить

як безпорадний птах, -

мені так шкода, -

серце стискається і відпускає, -

а всього-то - дірява шаль

безшумно прилягла на плечі.

Мерзнучих страхів мені не вгамувати,

залишиться прийняти

і пригріти, як безпорадних

та безпомічних звірят.

Мереживна, старенька шаль

безмірно добра

і здатна всіх зігріти,

без поділу, без застороги.

// 26.02.2022.

------------------------------------

прядеться

золота канитель зі слів,

що згори

спускаються на наші плечі,

нижче, вище,

лягають як сніжинки

тихо,

і тануть змістом

ледь вловимим;

пряде темрява,

сплітаючись тишею,

з'єднуючи воєдино

тих двох,

чиї руки зустрілися

на межі здобуття,

посеред

інших випадків,

відмоленої дороги,

даністей кохання;

прядеться викуп,

відплата,

стикаючись рукавами помислів,

діянь,

здійсненністю бажань,

(не)ймовірною

можливістю всього.

----------------------------------

Кожен прекрасний,

у цьому чудесному зі світів, -

де огида к життю знайома будь-кому

не менше разу, а скоріше багато.

Кожен прекрасний якоюсь рисою,

чортиною, чортівкою,

чи червоточиною, чим чорт не жартує, -

на все є любителі.

Кожен прекрасний, безнадійно прекрасний,

пісня невиданого альбому, десь

підспудно, але на слуху,

скромне диво ховається за звичайним,

безцінне за простотою.

Кожен прекрасний незважаючи ні на що,

навіть у безодні зіниць є хоч іскорка,

що веде за собою,

обпалююча долоня,

але до неї тягнуться доторкнутися.

Я із завзятістю шепочу – кожен прекрасний…

Віра в людей замінює мені віру взагалі.

Кожен прекрасний, по-своєму, кожен.

----------------------------------

Лови момент - безцінний, невагомий,

вихід осінній до зимового порога.

Не йди смиренно в сутінки,

де зачаїлась вічна темрява -

нехай зітліє нескінченність

у лютому заході сонця.

А я…

я покажу тобі, як світлячки танцюють

в північному серпанку біля річки;

і як

з мого ребра зробить сопілку,

та дев'ять дірочок для пальців;

На глибину не претендую, -

вистачить й ковзання

по шкірі рук та поглядам

між нами.

І найпотрібніше, - дивитись

очі в очі, говорити,

збігтися у ритмі із живчиком

серцевих м'язів

та диханню.

Я не чарівниця, лише десь на шляху,

але скажу -

не вір ворожкам, а вір в свою зорю,

- І погляд відкидає страх

одразу.

------------------------------