Здрастуй, печаль!

Розділ І

Це дивне почуття, що затопило мене солодкою млостю, я не зважуюсь назвати гарним і суворим словом — печаль. Це почуття таке повнокровне і таке егоїстичне, що мені соромно за нього, а печаль завжди видавалася мені шляхетною. Я ніколи її не знала — почувала звичайно нудьгу, жаль, зрідка докори сумління. А тепер щось огорнуло мене ніжно-тремтливе, наче шовк, відмежовуючи од інших людей.

Того літа я мала сімнадцять років і почувалася безмежно щасливою. «Рештою світу» для мене був мій батько та його коханка Ельза. Мушу одразу ж дати потрібні пояснення, щоб ця ситуація не видалася декому дивною. Мій батько мав сорок років, минуло вже п’ятнадцять років, як він повдовів. Це був молодий іще чоловік, сповнений життєвої енергії, привабливості, і коли два роки перед тим я вернулась додому з пансіону, то відразу зрозуміла, що він має коханку. Трохи довше мусила звикати до думки, що коханки в нього міняються двічі на рік! Та незабаром його чарівність, нове для мене безтурботне життя, мій погідний настрій примирили мене з цією думкою. Батько був людиною легковажною, одначе справною на службі, скоро запалювався і так само скоро втомлювався, подобався жінкам. Я швидко його полюбила всією душею, бо він був добрий, шляхетний, життєрадісний, а крім того, дуже мене любив. Не уявляю собі кращого і веселішого друга. На початку того літа він був навіть такий ласкавий, що спитав мене, чи не завадить мені під час канікул присутність Ельзи, його теперішньої коханки. Я могла тільки схвалиш його задум, бо знала, що йому потрібні жінки, а крім того, Ельза зовсім би нам не заважала. Висока рудоволоса дівчина, трохи вульгарна, але вже трохи обтесана, Ельза працювала статисткою в кіностудіях або в барах на Єлісейських Полях. Була мила, доволі проста і без особливих претензій. А взагалі ми з батьком несказанно тішилися, що їдемо на відпочинок, і навіть гадки не мали щось обговорювати. Батько винайняв на узбережжі Середземного моря велику чудову білу віллу, розміщену осторонь гамірних шляхів; ми вже заздалегідь мріяли про неї, як тільки настали спекотні червневі дні. Вілла стояла на розі, високо над морем, була захована від дороги сосновим гайком; стрімка стежка вела від неї до маленької золотавої затоки, оточеної рудуватим скеллям. Там плюскотіло море.

Перші дні були чудові. Цілі години ми лежали на пляжі, знеможені спекою, поволі вкриваючись здоровою засмагою; лише в Ельзи шкіра червоніла й злазила, завдаючи їй жахливого болю. Батько робив ногами якісь складні вправи, щоб зігнати маленьке черевце, яке вадило його донжуанським намірам. Вже з самого ранку я не вилазила із свіжої прозорої води, поринала з головою, плавала метушливо, втомливо, щоб змити з себе весь бруд і порохняву Парижа. Я простягалася на березі, брала жменю піску і поволі просіювала його між пальцями ніжно-жовтавим дощиком, думала, що так само збігає час, що це звичайнісінька думка і що такі думки приємні. Було літо.

На шостий день я вперше побачила Сіріла. Вій плив під вітрилом понад берегом, і якраз перед нашою затокою його човен перекинувся. Я допомогла йому повиловлювати всі його пожитки, ми реготали, і я дізналася, що його звати Сіріл, він студент юридичного факультету і проводить канікули з матір’ю на сусідній віллі. Він мав відкрите смагляве обличчя південця, яке приваблювало своїм спокоєм та розсудливістю. Взагалі-то я уникала грубих, егоїстичних студентів університету, заклопотаних лише собою, а надто своїми молодими літами; вони шукали в них лише якоїсь драматичної історії чи причини для власної нудьги. Молодь-мені не подобалась. Мене більше вабили друзі мого батька, сорокарічні чоловіки, які лагідно та цікаво розмовляли зі мною, виказуючи до мене ніжність і батька, і коханця. Однак Сіріл мені сподобався. Він був високий, інколи гарний; його врода викликала довіру. Не поділяючи зі своїм батьком огиди до фізичної бридоти, огиди, яка часто примушувала нас відвідувати людей не вельми розумних, все-таки я відчувала при людях, позбавлених будь-якої фізичної привабливості, якусь бентегу, відчуженість: те, що вони змирилися зі своєю непринадністю, видавалося мені якоюсь неподобною хворістю. Адже чого ще ми прагнемо, як не подобатися? Я й досі ще не знаю як слід, чи прагнення перемоги таїть у собі надмір життєвої енергії, заповзятливість чи, може, приховану невисловлену потребу впевнитися в собі, утвердитись.

Коли ми прощалися, Сіріл пообіцяв, що навчить мене кермувати яхтою. Я вернулася на вечерю заполонена своїми власними думками і не брала, чи, точніше, майже не брала участі в розмові; ледь помітила, що батько чомусь знервований. Попоївши, ми полягали в шезлонги на терасі, як робили щовечора. Небо було всіяне зірками. Я дивилася на них, потайки сподіваючись, що вони зараз почнуть падати, прорізуючи небо своїми яскравими спалахами. Але був тільки початок липня, і зірки яскраво виблискували на небі. Серед жорстви тераси сюрчали цикади. Тисячі і тисячі цикад, сп’янілих від сквару та місячного сяйва, цілі ночі докучали тут навісним своїм сюрчанням. Мені якось пояснювали, що вони труть крило об крило, однак я схильна вважати, що це горловий спів — такий самий інстинктивний, як весняні котячі концерти. Нам було добре: лише дрібненькі зернятка піску, що позалазили мені під блузку, відганяли від мене дрімоту. Якраз у цю хвилину мій батько закашляв і випростався у шезлонгу.

— У нас буде гостя, — сказав він.

Я з відчаєм заплющила очі. Де ж пак! Нам тут було надто спокійно, так не могло довше тривати!

— Швидше, швидше кажіть, хто це! — вигукнула Ельза, завжди спрагла за світськими розвагами.

— Анна Ларсен, — відповів батько і глянув на мене.

Я з подивом дивилася на нього, не годна щось мовити.

— Я запропонував їй приїхати, коли вона втомиться своїми моделями, і вона… вона погодилась.

Мені б таке й на думку ніколи не спало. Анна Ларсен була давньою подругою моєї нещасної матері і майже не підтримувала знайомства з моїм батьком. Проте, коли я два роки тому вернулася з пансіону, батько відвіз мене до неї: його бентежила моя присутність. За тиждень вона зі смаком мене одягла і навчила, як поводитися в товаристві. А я пройнялася до неї палким захопленням, яке вона вправно повернула на одного юнака зі свого оточення. Отже, я завдячую їй свої перші елегантні вбрання, перші любовні почуття. В свої сорок два роки це була дуже знадлива, витончена жінка, з гарним гордовитим обличчям, що мало вираз якоїсь утоми, навіть байдужості. Ця байдужість — єдина річ, якою їй можна б докоряти. Анна була привітна, але стримана. Все в ній свідчило про стійку волю, душевний спокій і бентежило вас. Хоч вона була розлучена, вільна, однак за нею не знали коханців. А втім, ми мали різних знайомих: вона зналася з витонченими, інтелігентними, вихованими людьми, а наші знайомі були галасливі, невгамовні; батько хотів лише одного — щоб вони були гарні або веселі. Гадаю, що Анна трохи зневажала нас із батьком через наше захоплення розвагами, нікчемними забавами, як узагалі вона зневажала всяку надмірність. Поєднували нас тільки ділові обіди (її фах був моделювання, а батьків реклама), спогади про мою матір та мою старанність як учениці Анни, бо, хоч Анна мене й бентежила, все-таки я нею дуже захоплювалася. Та й взагалі, несподіваний її приїзд здавався недоречним, якщо зважити на присутність Ельзи та погляди Анни на виховання.

Ельза довго розпитувала нас, хто така Анна та яке її становище в світі, тоді пішла спати. Я залишилася на самоті з батьком, сіла на сходи біля його ніг. Він нахилився, поклав мені руки на плечі.

— Чому ти так змарніла, дитинко? Ти схожа на безхатнє котенятко. Я хотів би мати гарну донечку-білявку, трохи міцнішу, з порцеляновими очима і…

— Не в тім річ, — перебила я його. — Нащо ти запросив Анну, скажи мені? І чому вона на це погодилась?

— Мабуть, щоб побачити твого старого батька, хтозна.

— Ти не з тих чоловіків, що цікавлять Анну, — сказала я. — Вона надто розумна, надто себе поважає. А що буде з Ельзою? Ти подумав про неї? Ти уявляєш собі, про що вони говоритимуть? Бо я не уявляю.

— Я не подумав про це, — зізнався він. — Справді, це жахливо, Сесіль, моя дорогенька, може, ми вернемось у Париж?

Він тихенько сміявся, потираючи мені потилицю. Я обернулася, глянула на нього. Його темні очі блищали, довкола них променилися дрібненькі веселі зморшки, вуста ледь розтяглися в усмішці. Він був схожий на фавна. Я засміялася разом з ним; так було завжди, коли він сам собі напитував якусь мороку.

— Дорога моя пораднице! Що б я робив без тебе? — сказав він.

І голос його був такий ніжний, такий переконливий, що я зрозуміла: можливо, він нещасний. До пізньої ночі ми проговорили про кохання, про любовні страждання. Мій батько вважав, що все це вигадка. Він уперто заперечував поняття вірності, поважних стосунків, якогось обов’язку. Вій пояснював мені, що все це пусті вигадки. Якби я почула це від когось іншого, то була б шокована. Але я знала, що в його житті воно не виключало ні ніжності, ані відданості, бо він ними тим і переймався, що не вважав їх тривкими. Мене спокушали його міркування про любов: жагучу, бурхливу, скороминучу. Я не була в тому віці, коли прагнуть вірності. Мій любовний досвід обмежувався побаченнями, поцілунками і гіркими розчаруваннями.

Розділ II

Анна мала приїхати лише через тиждень. Я користала з останніх днів справжніх канікул. Ми найняли віллу на два місяці, але я знала, що, коли прибуде Анна, ми попрощаємося з омріяним відпочинком. Усім речам Анна надавала певних обрисів, а словам — значення, яке ми з батьком залюбки нехтували. Вона накидала норми доброго тону, вихованості, це легко було помітити по несподіваних відходах, ображеному мовчанню і висловлюваннях. Це водночас і збуджувало мене, і втомлювало, і кінець кінцем було принизливим, бо я відчувала, що вона має рацію.

В день її приїзду вирішили, що батько з Ельзою поїдуть її зустрічати на станцію Фрежюс. Я навідріз відмовилася їхати з ними. В розпачі батько позривав на городі всі гладіолуси, щоб подарувати їх Анні, коли вона виходитиме з вагона. Я лише порадила йому, щоб ці квіти не вручала Ельза. О третій годині, коли вони від’їхали, я спустилася на пляж. Стояла гнітюча спека. Я простяглася на піску, задрімала; мене розбудив голос Сіріла, я розплющила очі: небо було аж біле від спекоти. Я не відповіла Сірілові, мені не хотілося розмовляти ні з ним, ні з будь-ким. Спекотне літо всією своєю сплою притиснуло мене до піску; руки мені обважніли, а в роті пересохло.

— Ви що, неживі? — спитав він. — Здалеку ви схожі на уламок корабля…

Я всміхнулася. Він сів біля мене, рукою ненароком торкнувся мого плеча, моє серце враз закалатало гучно і ритмічно. За останній тиждень мої блискучі маневри на яхті не раз скидали нас обох у воду, ми хапались одне за одного, проте я не відчувала ніякого хвилювання. Та сьогодні вистачило цієї спеки, цієї напівдрімоти, цього незграбного руху, щоб у мені щось солодко прорвалося. Я повернула до Сіріла голову. Він дивився на мене. Я вже трохи знала його: він був урівноважений і цнотливіший, ніж звичайно буває в його віці. Його, приміром, дивувало наше життя — незвична сім’я з трьох осіб. Він був надто добросердий, а може, надто скромний, щоб мені про це сказати, однак я це відчувала по злих кривих поглядах, які він кидав на мого батька. Він хотів би, щоб мене це тривожило. Однак я лишалася спокійна. В цю мить лише погляд Сіріла та гучні удари мого серця хвилювали мене. Він нахилився до мене. Я знову пригадала останні дні цього тижня, свою довіру до нього, спокій, який відчувала біля цього, і мені шкода стало, що до мене наближалися ці великі, трохи важкуваті уста.

— Сіріле, — сказала я, — ми були такі щасливі…

Він ніжно поцілував мене. Я подивилася на небо, а потім уже бачила тільки червонувате світло, що спалахувало під моїми опущеними повіками. Спекота, запаморочення, смак перших поцілунків, зітхання — все це змішалося в довгі хвилини. Ми сахнулися одне від одного, наче змовники, почувши гудок автомашини. Нічого не сказавши Сірілові, я піднялася додому. Мене здивувало таке раннє повернення: поїзд Анни ще не повинен був прибути. Однак Анна вже з’явилася на терасі, вона виходила із своєї машини.

— О, та це ж будинок Сонної Красуні! — мовила вона. — Як ви засмагли, Сесіль! Рада вас бачити.

— Я теж, — відповіла я. — Але ж ви їдете з Парижа?

— Я вирішила їхати машиною і тепер зовсім знесилена.

Я провела Анну до її кімнати. Потім відчинила вікно, сподіваючись побачити човен Сіріла, але він уже відплив. Анна сіла на ліжко. Я помітила в неї під очима легенькі тіні.

— Чудова вілла, — сказала вона, зітхнувши. — А де ж господар?

— Він поїхав з Ельзою на станцію зустрічати вас.

Я поклала її валізку на стілець і, повернувшись до Анни, стала вражена. Обличчя Анни несподівано змінилося, губи тремтіли.

— З Ельзою Макенбур? Він привіз сюди Ельзу Макенбур?

Я не знала, що маю відповісти. Розгублено дивилася на неї. Обличчя, яке я бачила завжди таким спокійним, таким урівноваженим, враз постало переді мною дивно розгубленим, викликаючи безмірний подив… Вона дивилася на мене крізь образи, породжені моїми словами. Нарешті побачила мене й відвернулася.

— Я мала вас попередити, — сказала вона, — однак я так поспішала, така була втомлена…

— А тепер… — несамохіть продовжила я.

— Що «тепер»? — спитала Анна.

Її погляд був запитливо-зневажливий. Нічого ж, мовляв, не трапилося.

— Тепер ви приїхали, — збентежено продовжила я, потираючи руки. — Розумієте, я дуже рада, що ви тут. Я чекатиму вас унизу. Якщо хочете щось випити, в нас є чудовий бар.

Я вийшла, щось бурмочучи під ніс, і спустилася сходами; в голові у мене вирували думки. Чому в неї було таке обличчя, такий схвильований голос, така несподівана слабкість? Я сіла в шезлонг, заплющила очі. Пробувала пригадати собі різні вирази строгого, вольового обличчя Анни: іронічний, схвильований, владний. Мене здивувало і водночас рознервувало те, що це обличчя виявилося вразливим. А може, вона кохає мого батька? Чи можливо, щоб вона його кохала? Адже він не в її стилі. Він слабкий, легковажний, навіть інколи безвільний. А може, це тільки через стомливу мандрівку, ображену чесноту? Цілу годину я гадала отак.

О п’ятій годині вернувся батько з Ельзою. Я дивилася, як він виходить з машини, і намагалася збагнути, чи може Анна любити його. Він швидко йшов до мене, ледь задерши голову. Всміхався. Я подумала — будь-яка жінка могла б його покохати.

— Анна не приїхала, — гукнув він. — Сподіваюсь, вона не випала з поїзда?

— Вона в своїй кімнаті, — відповіла я. — Приїхала машиною.

— Невже? О, чудово! Тобі лишається тільки вручити їй цей букет.

— Ви купили для мене квіти? — пролунав голос Анни. — Які ви ласкаві!

Вона спускалася сходами йому назустріч, спокійна, усміхнена, в сукні, яка, здавалось, навіть не подорожувала так довго у валізі. Я подумала сумно, що вона зійшла лише тоді, як почула машину, а могла б це зробити трохи раніше, щоб побалакати зі мною; хоча б про мій екзамен, який я, до речі, провалила! Ця остання думка мене заспокоїла.

Батько поспішив їй назустріч, поцілував руку.

— Я чверть години стояв на пероні з цим букетом у руці й дурною усмішкою на обличчі. Богу дякувати, ви вже тут. Чи ви знайомі з Ельзою Макенбур?

Я відвернула погляд.

— Ми десь зустрічалися, — дуже ввічливо відповіла Анна. — В мене чудова кімната. Ви дуже люб’язні, Реймоне, що запросили мене. Я вже так утомилася…

Мій батько аж пирхав від задоволення. На його думку, все було чудово. Він сипав репліками, відкорковував пляшки. А я щохвилини бачила перед собою то пристрасне обличчя Сіріла, то обличчя Анни — обоє вони були схвильовані, і я задумувалася, чи ті канікули будуть такі спокійні, як говорив батько.

Наша перша спільна вечеря пройшла дуже весело. Батько і Анна згадували своїх небагатьох спільних знайомих, серед яких траплялися доволі колоритні постаті. Мене це дуже тішило, поки Анна не заявила, що компаньйон мого батька — мікроцефал. То була людина охоча випити, однак мила, і ми з батьком улаштовували з ним незабутні обіди.

— Ломбар дивакуватий, Анно, — заперечила я, — однак він дуже товариський.

— Проте ви погодитесь, що він усе-таки нуднуватий, а крім того, його гумор…

— Може, йому і бракує дотепності, але…

— Йому бракує не дотепності, а скорше розуму…

Мене захопив лаконізм та чіткість виразу її думки.

Трапляються фрази, оповиті для мене якимось витонченим духом інтелектуальності, вони підкоряють мене, хоча я не зовсім добре розумію їх суть. А коли я почула цю репліку Анни, мені захотілося мати під рукою записник та олівець. Я сказала про це Анні. Батько вибухнув сміхом:

— Принаймні ти не злостива.

Я не мала чого таїти на неї злість, бо Анна була зичлива. Я відчувала, що вона надто байдужа, в її судженнях не було категоричності, їдкої прискіпливості, властивої злобі. Однак від цього вони були не менш ваговитими.

В цей перший вечір Анна, здавалось, не помітила навмисної чи ненавмисної бравади Ельзи, яка пішла просто до спальні мого батька. Анна привезла мені светр зі своєї колекції, не дозволивши навіть подякувати за нього. Їй докучали вислови подяки, а що я не дуже вміла дякувати, то охоче погодилась із нею.

— По-моєму, ця Ельза дуже симпатична, — мовила Анна, перше ніж я вийшла від неї.

Не посміхаючись, дивилася мені просто в вічі, шукала підтвердження тієї підозри, яку хотіла б одразу стерти. Хотіла, щоб я забула, як вона спочатку сприйняла новину.

— Так, так, вона дуже мила: молода… приваблива… — промимрила я.

Вона засміялась, а я пішла знервована спати. Заснула з думками про те, що Сіріл, певно, танцює в Каннах з дівчатами.

Я свідома того, що пропускаю, що змушена пропускати найголовніше — присутність моря, його невпинний гомін, сонце. Так само не можу згадати і про чотири липи на подвір’ї провінційного пансіону, їхній запах і усміх мого батька на пероні вокзалу. За три роки перед тим, коли я верталася з пансіону — збентежений усміх, бо я носила тоді коси і була зодягнена в огидну, майже чорну сукню. А потім у машині несподіваний вибух його звитяжної радості, бо в мене були його очі, його вуста, він зрозумів, що я стану для нього найдорогоціннішою, найкращою іграшкою. Я нічого не знала; він повинен був відкрити для мене Париж, розкішне, легке життя. Гадаю, що більшість моїх тогочасних розваг я завдячую грошам — приємність швидко мчати машиною, мати нову сукню, купувати платівки, книги, квіти. Я й досі не соромлюся тих легковажних утіх, та й називаю їх легковажними лише тому, що інші при мені так казали. Я більше шкодувала за своїми розчаруваннями, напливами містицизму. Жадоба втіх, щастя є єдиною стійкою рисою мого характеру. А може, я мало читала? В пансіоні читають тільки повчальні книжки. А в Парижі я не мала часу читати: після лекцій друзі тягли мене до кіно — я не знала імен акторів, це їх дивувало — або ж на тераси кав’ярень, залиті сонцем. Я відчувала насолоду від того, що змішуюся з натовпом, смакую вино, що перебуваю з кимсь, хто дивиться мені просто в вічі, бере за руку, а потім відводить далеко від цієї юрби. Ми блукали вулицями, так доходили до мого дому. Там він тяг мене в підворіття і цілував. Я пізнавала солодощі поцілунків. Не пов’язую ці спогади з якимись іменами: Жан, Юбер, Жак… — вони однакові для всіх дівчат. А вечорами я ставала дорослою, ми виїжджали з батьком на прийоми, де я не знала, що маю робити, де було розмаїте товариство, а я розважалася і розважала інших своєю молодістю. Коли верталися, батько завозив мене додому і найчастіше їхав далі, проводячи якусь свою подругу. Я не чула, коли він повертався.

Я не хочу створити такої думки, немовби він хвалився своїми пригодами. Він обмежувався тим, що нічого від мене не приховував чи, певніше, не намагався говорити щось фальшиве, щось належне в таких випадках, аби пояснити, чому так часто снідає разом з нами якась молода жінка, чому вона розмістилася (на щастя, ненадовго) в нашому домі! В усякому разі, я не могла б довго не помічати природи його взаємин з тими «гостями», а він, певно, дорожив моєю довірою, уникаючи таким чином обтяжливого обов’язку вигадувати якісь пояснення. То був чудовий розрахунок. Єдина його помилка полягала в тому, що я на певний час пройнялася тверезим цинізмом у справах кохання, хоч той цинізм при моєму віці та життєвому досвіді виглядав скоріш кумедним, ніж страшним. Я залюбки повторювала лаконічні формули, як, скажімо, фразу Оскара Уайльда: «Гріх — це єдиний барвистий штрих, який ще зберігся в сучасному світі». Я повірила в це з абсолютною певністю, повірила, мабуть, твердіше, ніж коли б застосувала це правило в житті. Я вважала, що моє життя має рівнятись по цих словах, надихатися ними, повнитися і народжуватися з них, наче якийсь порочний відбиток. Я забувала про нестримну плинність життя, його непостійність, щоденні благородні почуття. В уяві я малювала собі життя повним підлоти та паскудств.

Розділ III

На другий день зранку мене розбудив теплий скісний промінь сонця, який залив моє ліжко і поклав край дивним і трохи плутаним снам. Ще в напівсні я намагалася зігнати з мого обличчя цю невідчепну теплінь рукою, тоді перестала. Була десята година ранку. Я зійшла в піжамі на терасу і побачила там Анну; вона переглядала газети. Я помітила, що вона дуже делікатно підмалювалася. Очевидно, вона ніколи не дозволяла собі повного відпочинку. Вона не звернула на мене уваги, а я тихо сіла на східці з чашкою кави і помаранчею в руці, насолоджуючись цими вранішніми втіхами. Я кусала помаранчу, солодкий сік прискав мені в рот; а потім — ковток гарячої чорної кави, і знову свіжість помаранчі. Ранішнє сонце гріло моє волосся, розгладжувало відбитки простирадла на шкірі. Через п’ять хвилин — купанка. Враз я здригнулася від голосу Анни:

— Сесіль, чому ви не снідаєте?

— Я вранці тільки п’ю каву, бо…

— Вам треба набрати три кілограми, щоб гарно виглядати. У вас позападали щоки і видно ребра. Ідіть візьміть бутерброди.

Я вмовляла її не силувати мене їсти бутерброди, а вона переконувала мене, що так потрібно, коли з’явився мій батько в своєму розкішному домашньому халаті в горошок.

— Яка приємна сцена, — мовив він, — дві дівчинки-смаглявки на осонні розмовляють про бутерброди.

— На жаль, тут лише одна дівчинка, — сміючись, відповіла Анна. — Я ваша ровесниця, мій бідолашний Реймоне.

Батько нахилився, взяв її за руку.

— Така сама злючка… — ніжно мовив він, і я побачила, як в Анни затремтіли повіки, немовби від несподіваної ласки.

Я скористалася з цього, щоб зникнути. На сходах зустріла Ельзу. Вона, явно, тільки-но встала з ліжка — повіки розпухли; на червоному спаленому обличчі бліді вуста. Я хотіла була її зупинити, сказати, що там Анна, в неї чисте виплекане обличчя і що вона засмагатиме без шкоди для свого здоров’я, поступово, до міри. Хотіла була її попередити. Однак вона могла б це хибно зрозуміти: Ельза мала двадцять дев’ять років, тобто на тринадцять років менше, ніж Анна, і їй здавалося, що вона тримає в руках головний козир.

Я взяла купальник і побігла до затоки. На мій подив, Сіріл був уже там, сидів на човні. Він рушив мені назустріч з поважним виглядом, узяв мене за руки.

— Я хотів би перепросити вас за вчорашнє, — сказав він.

— Я сама винна, — відповіла я.

Я зовсім не почувала збентеження, і його врочистий вигляд здивував мене.

— Я лихий сам на себе, — сказав він, спускаючи човен на воду.

— І даремно, — жваво відповіла я.

— Зовсім не даремно!

Я вже була в човні, а він стояв по коліна у воді, спершись руками на планшир, немовби на бар’єр у залі суду. Я зрозуміла, що він не зайде в човен, поки всього не скаже, і вдала, ніби уважно його слухаю. Я добре вивчила його обличчя й уміла все на ньому читати. Я подумала, що йому двадцять п’ять років, він, мабуть, вважає себе за спокусника, і на цю думку мене взяв сміх.

— Не смійтесь, — сказав він. — Розумієте, я вчора дуже злився на себе. Ви беззахисна проти мене — ваш батько, ця жінка, такий приклад… Якби навіть я був найпослідущим негідником, ви б так само мені довірилися.

Він навіть не був смішний. Я відчувала, що він добрий і готовий покохати мене і що я могла б його кохати… Я обняла його за шию, притулилася щокою до його щоки. В нього були широкі плечі, і я відчувала тілом його міцне тіло.

— Ви дуже добрий, Сіріле, — прошепотіла йому, — Ви будете мені за брата.

З різким гнівним вигуком він обійняв мене руками і лагідно підніс із човна. Тримав мене, ледь піднявши на руках, моя голова лежала на його плечі. В цю хвилину я кохала його. В ранковому промінні він був такий самий золотавий, такий самий ласкавий, такий самий ніжний, як я, і він охороняв мене. Коли його вуста знайшли мої, я так само, як і він, затремтіла з утіхи, і наш поцілунок не будив ні жалю, ні сорому, ми тільки шукали в ньому чогось, вряди-годи перериваючи ті пошуки шепотінням. Я вислизнула з його обіймів і попливла до човна, якого вже відносило відпливом. Я занурила обличчя в воду, щоб омити його, щоб його освіжити… Вода була зелена. Мене охопило незмірне безхмарне щастя.

О пів на дванадцяту Сіріл поплив додому, а на стрімкій стежині з’явився мій батько з обома жінками. Він ішов посередині, підтримуючи їх, простягаючи руку то одній, то другій, так гречно, невимушено, як умів робити тільки він. Анна була в халаті — вона спокійно скинула його під нашими уважними поглядами і лягла на нього. Вона мала тонкий стан, бездоганні ноги, лише де-не-де шкіра вже морщилася. Звичайно, щоб так зберегтися, треба було все життя ревно дбати про свою вроду. Звівши догори брови, я несамохіть кинула на батька схвальний погляд. На мій превеликий подив, він не відповів мені, а заплющив очі. Бідолашна Ельза була в жахливому стані: вона мастилася олією. Гадаю, що ще тиждень, і мій батько… Анна повернула до мене голову:

— Сесіль, чому тут ви так рано встаєте? В Парижі ви спали до полудня.

— Там я мала багато роботи, — відповіла я їй. — Мені аж ноги підтиналися.

Вона не всміхнулася; вона сміялася лише тоді, коли їй цього бажалось, але ніколи цього не робила з чемності, як інші люди.

— А ваш екзамен?

— Провалила! — весело мовила я. — 3 тріском провалила!

— Ви повинні неодмінно скласти його в жовтні.

— Навіщо? — втрутився батько. — Я ніколи не мав диплома, а живу заможно.

— Ви з самого початку мали певний капітал, — нагадала Анна.

— Моя донька завжди знайде чоловіків, які забезпечать їй життя, — гідно відповів мій батько.

Ельза розсміялася, та відразу ж замовкла під нашими трьома поглядами.

— Треба, щоб вона попрацювала на канікулах, — мовила Анна і заплющила очі, щоб скінчити цю розмову.

Я розпачливо глянула на батька. Він усміхнувся до мене ледь збентежено. Я уявила себе над сторінками Бергсопа, чорні літери скачуть у мене перед очима, а знизу чути сміх Сіріла… Ця думка злякала мене. Я підійшла до Анни, стиха назвала її ім’я. Вона розплющила очі. Я схилила над нею стурбоване і жалісне обличчя, ще більше втягла щоки, щоб скидатись на людину, виснажену розумовою працею.

— Анно, — мовила я, — ви не будете силувати мене працювати в таку спекоту… Ці канікули могли б так багато дати мені…

А вона на мить уважно глянула на мене, потім таємничо всміхнулась і відвернула голову.

— Я мала б силувати до «цього»… навіть у таку спекоту, як ви кажете. Ви гніватиметесь на мене два дні, я вас знаю, а потім складете екзамен.

— Є речі, до яких не можна себе присилувати, — без усміху відповіла я.

Вона кинула на мене насмішкуватий погляд, і я знову простяглася на піску, охоплена неспокоєм.

Ельза щось торохтіла про тутешні розваги. Батько її не слухав, перебуваючи у вершині трикутника, утвореного тілами двох жінок, він кидав знайомі мені повільні безстрашні погляди на здійнятий до неба профіль Анни, на її плечі. Його рука ритмічним, невтомним рухом то брала, то випускала пісок. Я побігла до моря, занурилась у воду, оплакуючи канікули, які ми могли б мати, але яких більше не буде, тоді як маємо всі складники драми: спокусник, жінка легкої поведінки і розсудлива жінка. На дні я помітила чудову мушлю — наче рожево-блакитний камінчик. Я пірнула по неї і тримала її в руці аж до обіду, таку ніжну й вигладжену. Сказала собі, що це буде мій талісман, я до кінця літа з ним не розлучуся. Не знаю чому, але я її не загубила, хоч гублю все. Вона й сьогодні в моїй руці, рожева і тепла, і мені від цього хочеться плакати.

Розділ IV

У наступні дні мене особливо дивувало те, як надзвичайно гарно Анна ставилася до Ельзи. Вона ніколи не відповідала на недотепні слова Ельзи однією зі своїх коротких реплік, якими могла б її виставити в кумедному світлі. А я подумки хвалила її витримку та благородство, не розуміючи, що тут замішані також і певні хитрощі. Батькові швидко набридла б ця жорстока гра. А так він був Анні вдячний і не знав, як свою вдячність їй висловити. Однак вдячність тут була лише приводом. Він, звичайно, говорив з нею, як із жінкою шанованою, другою матір’ю своєї доньки; батько навіть часто з цього користав, підкреслюючи своїм виглядом, що віддає мене під опіку Анни, покладає на неї певну відповідальність за мою поведінку, немов наближаючи її до себе, тісніше зв’язуючи її з нами. І воднораз він дивився на неї, поводився з нею так, як поводяться з жінкою, якої не знають, однак хочуть пізнати — в жазі. Такі самі погляди я перехоплювала в Сіріла, і тоді мені кортіло і втікати від нього, і зваблювати його. Щодо цього я, певно, була вразливіша за Анну; вона виказувала до батька спокійну, байдужу привітність, яка мене заспокоювала. Я навіть уже вирішила, що помилилася в той перший день; я не бачила, що така безпосередня звичайність вкрай дратує мого батька. А особливо її мовчання… таке природне, таке чемне. Воно разюче контрастувало з безугавним щебетанням Ельзи, немов сонце з тінню. Бідолашна Ельза… Вона навіть нічого не підозрювала, залишалася такою ж говіркою, збудженою і такою ж помарнілою від сонця. Однак урешті вона, певно, щось зрозуміла, перехопивши батьків погляд; перед обідом Ельза щось прошепотіла батькові на вухо, він на хвилину насупився, здивувався, а потім кивнув їй з усмішкою. За кавою Ельза встала і, дійшовши до дверей, озирнулася на нас своїм млосним поглядом, позиченим, мабуть, з голлівудських кінофільмів, і вкладаючи в свій тон нотки десяти років французької любовної науки, спитала:

— Ви йдете, Реймоне?

Батько встав, трохи почервонів і пішов за нею, щось говорячи про благодійний вплив післяобіднього відпочинку. Анна не ворухнулася. У її руці диміла майже докурена сигарета. Я відчула, що мушу що-небудь сказати:

— Кажуть, ніби відпочинок після обіду дуже корисний. Та мені видається, що це дурниці…

Але відразу ж замовкла, зрозумівши двозначність свого зауваження.

— Облиште! — сухо відрізала Анна.

Вона навіть не помітила цієї двозначності. Зате одразу відчула жарт поганого тону. Я глянула на неї. Обличчя її було умисне спокійне, безтурботне, і це мене зворушило. Можливо, в цю хвилину вона палко заздрила Ельзі. Я хотіла заспокоїти її, і в мене зринула цинічна думка, що враз захопила мене, як усі цинічні думки. Вони дають мені якусь певність, п’янке відчуття змови з самою собою. Я не втрималась, щоб не висловити ту думку вголос:

— Проте не думаю, щоб такий відпочинок був для них обох приємний з такими опіками, як у Ельзи.

Краще б я промовчала.

— Я ненавиджу такі думки, — сказала Анна. — А у вашому віці це не тільки нерозумно, але й гидко.

Я несподівано вибухнула:

— Вибачте мені, я пожартувала. Взагалі мені здається, що вони обоє дуже задоволені.

Вона повернула до мене змучене обличчя. Я відразу попросила в неї вибачення. Вона заплющила очі і стала говорити тихим, спокійним голосом:

— Ви надто спрощено уявляєте собі кохання. Це не тільки низка окремих почуттів…

А я подумала, що всі мої любовні пригоди були саме такі. Миттєве хвилювання від якогось обличчя, руху, поцілунку… Запаморочливі, не зв’язані одна з одною хвилини — єдині спогади, які від цього залишились.

— Це зовсім інше, — говорила далі Анна. — Це постійна ніжність, любов і відчуття, що хтось тобі потрібен. Ви не можете цього зрозуміти.

Вона махнула рукою і взяла газету. Я воліла б, щоб вона розгнівалася, а не лишалася такою страшенно байдужою до моєї наївності в почуттях. Я подумала, що вона має рацію, я жила, як тварина, з ласки інших, а сама була вбога і слабка. Я сама себе ненавиділа, і мені було дуже важко, бо я до цього не звикла, не судила себе — ні хвалила, ні ганила. Я піднялася в свою кімнату й замислилась. Лежачи на теплих простирадлах, я ще чула слова Анни: «Це щось інше… Це відчуття, що хтось тобі потрібен». Чи мені коли-небудь був хтось так потрібен?

Я не пригадую більше нічого з цих трьох тижнів. Я вже казала, що не хотіла бачити нічого певного, нічого загрозливого. Але те, що було потім, я, звичайно, пам’ятаю дуже добре, бо воно поглинуло всю мою пам’ять, усі мої душевні сили. Проте ці три тижні, ці три загалом щасливі тижні… Якого дня мій батько відверто глянув на вуста Анни? Чи тоді, як уголос, немовби жартома дорікнув їй за те, що вона байдужа? А може, тоді, як уже зовсім серйозно порівняв її проникливий розум з тупуватістю Ельзи? Мій спокій підтримувала наївна думка про те, що вони знаються вже п’ятнадцять років і якби мали покохати одне одного, то почали б давно. «Та навіть якби це сталося, — казала я собі подумки, — батько закохається в Анну на три місяці, а вона винесе з цього деякі жагучі спогади і трохи приниження». Хіба я не знала, що Анна не з тих жінок, котрих можна так звичайно покинути? Але поряд був Сіріл, і цього вистачало для моїх думок. Ми часто виходили вечорами в шиночки Сен-Тропеза, танцювали під млосні звуки кларнета, промовляючи один одному слова кохання, які я забувала вже на другий день, але які були такі солодкі в той вечір. Удень ми плавали човном уздовж берега. Інколи з нами плавав батько. Сіріл йому дуже сподобався, особливо, коли програв батькові змагання в плаванні стилем кроль. Він називав його «мій маленький Сіріл», а той казав «мосьє». Та я часто запитувала себе, хто з них обох старший.

Одного дня пополудні ми пішли на чай до матері Сіріла. То була усміхнена спокійна старенька дама, вона розповідала нам про свої вдовині та материнські прикрощі. Батько співчував їй, кидав вдячні погляди на Анну, розточував старій жінці компліменти. Мушу зауважити, що він ніколи не шкодував за даремно втраченим часом. Анна дивилася на це все з милим усміхом. А як вернулися додому, сказала, що ця стара дуже симпатична. Я взялася ганити старих жінок такого типу. Батько з Анною глянули на мене з поблажливою посмішкою, і та посмішка вивела мене з рівноваги:

— Хіба ви не бачите, яка вона само вдоволена! — вигукнула я. — Вона пишається своїм життям, бо гадає, що виконала свій обов’язок…

— Але ж це правда, — відповіла Анна. — Вона виконала, як то кажуть, свій обов’язок матері й дружини.

— А обов’язок повії? — спитала я.

— Я не люблю вульгарностей, — мовила Анна, — навіть парадоксальних.

— Але ж це не парадокс. Вона вийшла заміж як більшість жінок, чи то з пристрасті, чи тому, що так заведено. Народила дитину, а ви знаєте, як приходять у світ діти.

— Певне, трохи гірше за вас, — пожартувала Анна, — але деяке уявлення про це маю.

— Отже, вона виховала цю дитину, можливо, ощадила собі тривоги й острахи, пов’язані з подружньою зрадою. Але зрозумійте, вона жила життям тисяч жінок і цим пишається. Вона була в становищі буржуазної дами, дружини та матері й нічого не зробила, щоб звільнитися з такого становища. І пишається вона не тим, що зробила щось, а тим, що ні того, ні сього не робила.

— Це не так важливо, — втрутився батько.

— Це самообман, — вигукнула я. — Говорять: «виконала свій обов’язок» тоді, коли більш нічого не робили. От якби вона, скажімо, народилася в буржуазному середовищі і стала вуличною дівкою, це була б її заслуга.

— Все це модні фрази, — відповіла Анна, — та вони нічого не варті.

Може, це й правда. Я думала над тим, що говорила, але говорила це з чужих слів. Тим не менше, моє життя і життя мого батька доводило цю теорію і, зневажаючи її, Анна мене ображала. До нікчемної порожнечі звикають так само, як і до всього іншого. Однак Анна взагалі не вважала мене мислячою істотою. Мені видалось, що зараз же, тут, на місці, неодмінно слід направити цю помилку. Не могла я думати, що дуже скоро матиму нагоду це зробити і скористаюся з неї. А взагалі я охоче визнавала, що через місяць матиму зовсім іншу думку про це все і що мої переконання зміняться. Як же могла я претендувати на велич душі?

Розділ V

А потім, одного дня, все це скінчилося. Тоді вранці батько вирішив, що ми проведемо вечір у Канні, побавимось і потанцюємо. Пригадую, як зраділа Ельза. Вона гадала, що у звичній для себе атмосфері казино знову стане фатальною жінкою, образ якої трохи стерся під промінням пекучого сонця та в атмосфері напівсамотності, в якій ми жили. Несподівано для мене Анна погодилась на батьків задум; здавалось, вона навіть була задоволена. Отож відразу після вечері я піднялася в свою кімнату, щоб надягти вечірню сукню, до речі, єдину, яку я мала. Її вибрав мені мій батько; вона була зшита з якогось екзотичного матеріалу, навіть надто екзотичного для мене, бо мій батько, чи то на свій смак, чи то за звичкою, любив мене одягати під фатальну жінку. Я знайшла батька вже внизу, він стояв у лискучому новому смокінгу, я обняла його за шию.

— Я ще не бачила другого такого красеня.

— Крім Сіріла, — відповів він, не дуже в це вірячи. — А ти — така красуня, якої я ще не бачив.

— Після Ельзи та Анни, — відповіла я, також не дуже впевнена в своїх словах.

— А що їх тут нема і вони примушують себе чекати, то затанцюй зі своїм старим батьком-ревматиком.

Я знов відчула те блаженство, яке поймало мене перед такими виїздами. Він зовсім не був схожий на підстаркуватого батька. Танцюючи з ним, я вдихала знайомий запах одеколону, тепло його тіла та тютюну. Він танцював ритмічно, приплющивши очі, з ледь помітною щасливою усмішкою, що нестримно, як і в мене, з’являлась у кутиках уст.

— Навчи мене танцювати бе-боп, — сказав батько, забувши про свій ревматизм.

І зупинився, вітаючи звичним гречним бурмотінням появу Ельзи.

Та повільно спускалася сходами, в зеленій сукні, із збентеженою усмішкою світської дами, усмішкою, якою користалася в казино. Якнайретельніше зачесала вигоріле на сонці волосся і постаралася довести до ладу облізлу шкіру, однак та ще більше впадала в вічі. На щастя, вона цього, певно, не розуміла.

— Що ж, їдьмо!

— Нема ще Анни, — сказала я.

— Піди подивись, чи вона готова, —сказав батько. — Поки доїдемо до Канна, буде північ.

Я піднялася сходами, плутаючись у сукні, постукала до Анни. Та гукнула, щоб я увійшла. Я стала на порозі мов укопана. Анна була зодягнена в сіру сукню, гарну сукню світло-сірого, майже білого кольору, на якій зблисками морської води мінилося присмеркове світло. В цей вечір Анна, здавалось, являла очам усі принади зрілої жіночності.

— Чудово! — промовила я. — О Анно, що за сукня!

Вона всміхнулася, дивлячись на себе в дзеркало, як усміхаються до того, з ким мають незабаром розлучитися.

— Справді, цей сірий колір дуже вдалий, — відповіла вона.

— Ви самі — дуже вдала! — мовила я.

Анна взяла мене за вушко, зазирнула мені в вічі. В неї були темно-сині очі. Вони посвітлішали, всміхнулися.

— Ви мила дівчинка, хоча інколи буваєте неслухняною.

Анна пропустила мене вперед, нічого не сказавши про мою власну сукню; я зраділа з цього, хоча водночас мені стало прикро. Анна перша зійшла сходами, і я побачила, як батько ступив їй назустріч. Він зупинився біля сходів, поставивши ногу на перший східець, і підвів до неї обличчя. Ельза також дивилася, як Анна сходить униз. Дуже добре пам’ятаю цю сцену: на першому плані переді мною золотава потилиця, витончені плечі Анни; трохи нижче приголомшене обличчя батька, його простягнена рука і вже зовсім далеко постать Ельзи.

— Анно, — промовив батько, — ви надзвичайна!

А вона всміхнулась немовби ненароком і надягла пелерину.

— Побачимося на місці, — сказала Анна. — Ви поїдете зі мною, Сесіль?

Вона дозволила мені вести машину. Нічна дорога була така гарна, що я їхала спокійно, не поспішаючи. Анна мовчала. Здається, вона навіть не чула завивання сурм у радіоприймачі. Коли на повороті нас догнала батькова машина, вона навіть не ворухнулася. А я вже відчувала, що опинилася поза грою, бачу сцену, в яку не зможу втрутитись.

В казино, завдяки зусиллям мого батька, ми швидко згубили одне одного з поля зору. Я опинилася в барі з Ельзою і її знайомим — п’яненьким латиноамериканцем. Він цікавився театром і тепер, хоча й був добре напідпитку, приваблював мене своєю палкою любов’ю до сцени. Я приємно провела з ним майже цілу годину, але Ельза нудилася. Вона знала одного чи двох театральних ідолів, але саме це ремесло її не цікавило. Несподівано вона спитала в мене, де батько, немовби я могла про це знати, і кудись пішла. Південноамериканець на хвилину тим немовби засмутився, але нова чарка віскі піднесла його настрій. Я ні про що не думала, була сповнена блаженства, бо задля ввічливості теж не відмовлялась від чарки. Все стало багато кумедніше, коли йому заманулось танцювати. Я мусила підтримувати його обома руками, завчасно витягати ноги з-під його ніг, а це вимагало неабияких зусиль. Ми так сміялися, що, коли Ельза з виглядом Кассандри ляснула мене по плечі, я ледь не послала її під три чорти.

— Я не можу знайти його, — сказала вона.

На її обличчі відбивалося страждання, пудра з нього обсипалася, воно біліло плямами, змарніло. Вигляд мала жалюгідний. Враз я дуже розгнівалася на батька. Усе-таки він страшенно невихований.

— О, я знаю, де вони, — мовила я з такою усмішкою, немовби йшлося про звичайнісіньку річ, якою не варто клопотатися. — Зараз повернуся!

Позбавлений моєї підтримки, південноамериканець упав в обійми Ельзи, і, здавалось, йому було там добре. А я журливо подумала, що вона пишніша від мене і що я не можу на нього гніватися. Казино було велике: я двічі обійшла його, та марно. Оглянула всі тераси і нарешті згадала про машину.

Через хвилину я знайшла її в парку. Вони сиділи в ній. Я підійшла ззаду і помітила їх у дзеркалі. Побачила їхні зближені, дуже поважні профілі, навдивовижу гарні під світлом ліхтаря. Вони дивились одне на одного, певно, про щось шепотілися, я бачила, як ворушаться їхні губи. Хотіла була піти геть, але на думку про Ельзу кинулася до дверцят машини.

Батькова долоня лежала на руці Анни; вони ледь глянули на мене.

— Гарно забавляєтесь? — чемно спитала я.

— Що сталося? — трохи дратливо мовив батько. — Що ти тут робиш?

— А ви? Ельза вже цілу годину всюди вас розшукує.

Анна повільно, немовби з жалем повернула до мене голову.

— Ми вертаємось. Скажіть їй, що я втомилась і ваш батько відвезе мене додому. А як ви досить уже набавитесь, вернетесь моєю машиною.

Я тремтіла від обурення, мені бракувало слів.

— Досить набавитесь! Та ви розумієте, що говорите? Це гидота!

— Гидота? Що? — здивовано перепитав мене батько.

— Ти привозиш на море руду дівчину, яка сонця не зпосить, а коли з неї лізе вся шкіра, ти її кидаєш. Це надто просто. А мені що сказати Ельзі?

Анна знов утомлено повернулася до нього. Він усміхався до неї, а мене не слухав. Я дійшла до межі обурення.

— Я скажу… скажу їй, що мій батько знайшов собі іншу жінку, з якою хоче переспати, а вона може зачекати до іншого разу.

Вигук мого батька і ляпас Анни пролунали майже одночасно. Я швидко відскочила від дверцят. Анна боляче вдарила мене.

— Попроси вибачення! — наказав батько.

Я стояла нерухомо біля дверцят: у голові в мене вирувало від думок. Благородні пози надто пізно спадають мені на гадку.

— Підійдіть до мене, — мовила Анна.

В її голосі не було нічого загрозливого, і я підійшла. А вона торкнулася рукою моєї щоки і мовила до мене спокійно, тихенько, наче до придуркуватої:

— Не зліться! Мені шкода Ельзи. Однак з вашою делікатністю ви все владнаєте. А завтра ми все пояснимо. Вам було боляче?

— Пусте! — ввічливо відповіла я.

Від її несподіваної ніжності і власної непогамованої різкості перед тим мені хотілося заплакати. Вони поїхали, а я відчула якусь страшну порожнечу. Єдиною моєю розрадою була думка про мою власну делікатність. Я поволі вернулася в казино, де знайшла Ельзу та південноамериканця, що повис у неї на руці.

— Анна занедужала, — невимушено мовила я. — Тато мусив відвезти її додому. Щось, може, вип’ємо?

Ельза дивилась на мене, нічого не відповідаючи. Я хотіла знайти якийсь переконливий доказ.

— Її знудило, — додала я, — вона заплямила цілу сукню. Який жах!

Мені здавалось, що це уточнення аж надто правдоподібне, але Ельза почала тихо, зажурено плакати. Я дивилася на неї розгублено.

— Сесіль, — схлипувала вона, — Сесіль, ми були такі щасливі… — Вона ще дужче розридалася. Південноамериканець також розплакався, повторюючи: «Ми були такі щасливі». В цю мить я ненавиділа Анну, та й самого батька.

Не знаю, що я зробила б, аби тільки Ельза не плакала, не спливала туш у неї з вій і не схлипував той американець.

— Ще не все втрачено, Ельзо. Вертайтеся зі мною.

— Я скоро приїду по свої речі, — схлипувала вона. — Прощавай, Сесіль, ми дуже добре розуміли одна одну.

Ми завжди розмовляли з нею лише про погоду та моди, але зараз мені здалось, немовби я справді втрачаю доброго давнього друга. Я враз відвернулася й побігла до машини.

Розділ VI

Наступного ранку я почувалася дуже втомленою — мабуть, забагато віскі випила ввечері. Я прокинулася, лежачи впоперек ліжка, в темряві, в роті сухо, все тіло вкрите огидним потом. Крізь віконниці пробивався промінь сонця, в ньому танцювали густі порошинки. Мені не хотілось ні вставати, ні залишатися в ліжку. Я подумала, як виглядатимуть Анна і мій батько, коли вранці повернеться Ельза. Намагалася думати про них, щоб легше було встати. Нарешті я вже стояла на прохолодних кахлях підлоги, засмучена, розморена сном. У дзеркалі відбивався мій сумний образ, я придивилася до нього: розширені зіниці, припухлі вуста, чуже, проте моє обличчя… Чи можу я почуватися слабкою, мізерною через ті губи, ті перекривлені риси обличчя, через ті ненависні рамки, в які мене втиснули? А коли я і втиснена в них, чому ж я маю це усвідомлювати так болісно? Мені подобалося саму себе зневажати, ненавидіти своє злюче обличчя, втомлене, зім’яте вчорашньою гульнею. Я почала стиха повторювати слово «гульня», дивлячись собі просто в очі, і несподівано побачила, що всміхаюся. Яка ж то гульня! Кілька нещасних чарок, ляпас і ридання. Я почистила зуби і зійшла вниз.

Батько з Анною вже сиділи поруч на терасі, перед ними стояла таця зі сніданком. Я привіталася невиразним «добридень» і сіла навпроти. З сорому не наважувалася глянути на них; потім їхня мовчанка змусила мене підвести очі. Обличчя Анни було змучене — єдиний слід любовної ночі. Обоє сміялися, виглядали щасливими. Це вразило мене: щастя завжди здавалось мені вінцем успіху, справедливості.

— Добре спалося? — спитав батько.

— Так собі, — відповіла я. — Забагато віскі випила ввечері.

Я налила собі кави, покуштувала трішки, та відразу ж поставила чашку на стіл. В їхній мовчанці крилося якесь спільне очікування, від якого мені стало незручно. Я була надто втомлена, щоб далі це зносити.

— Що сталося? У вас такий загадковий вигляд.

Батько запалив цигарку, видимо, стримуючи хвилювання. Анна дивилась на мене, дивно збентежена.

— Хочу вас про щось попросити, — мовила вона.

Я приготувалась до найгіршого.

— Знову поговорити з Ельзою?

Вона відвернулася, глянула на батька:

— Ми з вашим татом хочемо взяти шлюб.

Я уважно глянула на неї, потім на батька. Якусь мить я чекала від нього знаку, підморгування, які б водночас мене обурили і заспокоїли. Він розглядав свої рука. Я подумала: «Це неможливо», але вже знала, що це правда.

— Дуже добра думка, — сказала я, щоб виграти час. Я ніяк не могла второпати: мій батько, що так уперто противився одруженню, будь-яким кайданам, за одну ніч вирішив… Це змінювало все наше життя. Ми втрачали незалежність. Я враз побачила наше життя втрьох — життя, несподівано врівноважене розумом, розсудливістю Анни, те життя, якого жадала. Освічені, виховані друзі, щасливі, спокійні вечори… Нараз я пройнялася огидою до галасливих вечірок, до південпоамерикапців, різних там Ельз. Мене заполонило відчуття зверхності й гордості.

— Це дуже, дуже добра думка, — повторила я і всміхнулася до них.

— Я знав, що ти будеш рада, моя люба кицюню, — сказав батько. Він заспокоївся, зрадів. Відмінене любовною втомою обличчя Анни видавалося мені привабливішим, і ніжнішим, ніж будь-коли.

— Підійди до мене, кицюню, — попросив батько.

Він простяг до мене обидві руки, притиснув мене до себе, до неї. Я стояла майже навколішки перед ними, вони ніжно дивилися на мене, гладили мене по голові. А я не переставала думати, що моє життя, певно, в цю саму хвилину змінюється і що я, безперечно, для них лише маленька кицька, маленька лагідна тваринка. Я відчувала, що вони десь наді мною, що вони поєднані минулим, майбутнім, зв’язками, яких я не знала і які не могли мене стримувати. Я навмисне заплющила очі, притиснулася головою до їхніх колін, сміялася разом з ними, знов увійшла в свою роль. А хіба ж я не була щаслива? Анна була вродлива, я не знала за нею нічого негідного. Вона мене вестиме далі, звільнить від життєвих турбот і завжди, коли треба, показуватиме мені дорогу. Я розвинуся до кінця і мій батько вкупі зі мною.

Батько встав і пішов по пляшку шампанського. Мене сповнило прикре почуття. Він був щасливий, це найголовніше, але ж я так часто бачила його щасливим з жінкою…

— Я трохи боялася вас, — сказала Анна.

— Чому? — спитала я.

Слухаючи її, я мала враження, що моя незгода могла б перешкодити одруженню двох дорослих людей.

— Я хвилювалася, що ви боїтесь мене, — сказала вона і розсміялася.

Я засміялась і собі, бо справді мала перед нею острах. А вона давала мені втямки, що це знає і що мій страх даремний.

— А вам не видається кумедним одруження двох старих людей?

— Які ж ви старі, — відповіла я з належною певністю, бо якраз вертався мін батько, пританцьовуючи, з пляшкою в руці.

Він сів біля Анни, поклавши руку їй на плече. А вона потяглася до нього всім тілом, аж я опустила очі. Ось чому вона і виходила за нього: задля його сміху, задля цієї міцної і певної руки, задля його життєвої енергії і тепла. Сорок років, страх самотності, останні поклики чуттєвості і чутливості… Я ніколи не думала про Анну як про жінку, звичайно, дивилася на неї, як на якусь абстракцію. Я бачила в ній певність, елегантність, розум, одначе ніколи не помічала чуттєвості, слабості… Я розуміла, яку гордість відчував мій батько: саме Анна Ларсен, горда, незалежна Анна Ларсен виходить за нього заміж. Чи він любив її, чи зможе довго любити? Чи могла б я розрізнити його любов до Анни і ставлення до Ельзи? Я заплющила очі, сонце стомило мене. Ми сиділи на терасі, сповнені стриманості, потайних страхів і щастя.

Ельза наступними днями не повернулася. Тиждень минув швидко. Лише сім щасливих, радісних днів. Ми складали хитромудрі плани, як умеблюємо кімнати, який буде наш розпорядок! Нам з батьком подобалося ускладнювати все це: адже ми ніколи таких планів не складали. А взагалі чи ми в них вірили? Невже батько справді вважав за можливе щодня о пів на першу обідати в тому самому місці, вечеряти вдома, а потім більше нікуди не виходити? Однак він весело відкидав своє богемне життя, проголошував порядок, спокійне, впорядковане життя буржуа. Можливо, все це було для нього, як і для мене, лише розумовими вправами?

З того тижня я зберегла спогад, який сьогодні залюбки переглядаю, щоб перевірити саму себе. Анна була м’яка, довірлива, дуже ніжна, мій батько любив її. Вранці я бачила, як вони сходять разом донизу, підтримуючи одне одного, обоє сміялися, під очима в них були темні пруги, і мені хотілося, слово честі, щоб так тривало ціле життя. Вечорами ми часто виходили на узбережжя попити аперитиву на котрійсь із терас. Всюди нас вважали за одну нормальну сім’ю, і мені, звиклій до того, що ми з батьком виходили лише вдвох і бачили чи то посмішки, чи то лукаві або співчутливі погляди, тепер було радісно від того, що я знову виступаю в ролі, відповідній до мого віку. Весілля мало відбутися в Парижі після повернення.

Бідолаха Сіріл з певним острахом дивився на наші домашні переміни. Але такий нормальний кінець його тішив. Ми разом плавали на яхті, цілувались, як мали охоту, і іноді, коли він міцно притискався до моїх вуст своїми губами, я бачила перед собою обличчя Анни, її ледь стомлене обличчя вранці, ту повільність і щасливу недбалість, якою кохання позначало всі її рухи. І я заздрила їй. Поцілунки врешті надокучають, і, безперечно, якби Сіріл любив мене менше, я тоді ж таки стала б його коханкою.

О шостій годині, вертаючись з островів, Сіріл витягав яхту на пісок. Ми йшли додому сосновим гайком і, щоб трохи розігрітися, вигадували веселі забави, бігали наввипередки. Він завжди доганяв мене перед будинком, кидався на мене із звитяжними криками, валив на соснову глицю, скручував мені руки й цілував. Ще й дотепер я пригадую смак його засапаних невинних поцілунків і те, як стукотіло його серце біля мого серця в такт із хлюпотом хвиль на піску… Один, два, три, чотири — стукотіло серце, і тихий шум моря на піску — один, два, три… один; Сіріл знову набирав повітря, поцілунок ставав певніший, наполегливіший, я не чула більше морського гулу, лише відлунювало в вухах швидке пульсування моєї власної крові.

Одного вечора нас розлучив голос Анни. Ми лежали з Сірілом напівроздягнені у світлі, сповненому тіней і червонуватих зблисків призахідного сонця; звичайно, це могло ввести Анну в оману. Вона коротко вимовила моє ім’я.

Сіріл умить зірвався на ноги, зрозуміло, засоромлений.

Я встала повільніше, поглядаючи на Анну. вона повернулася до Сіріла і тихо, немовби його не бачила, сказала:

— Сподіваюсь, що більше вас тут не побачу.

Він нічого не відповів, нахилився до мене і, перше ніж мене покинути, поцілував мене в плече. Цей рух здивував мене і схвилював, немовби Сіріл давав якусь обітницю. Анна не зводила з мене очей, дивилася тим самим строгим, відчуженим поглядом, немовби думала зовсім про інше. Це мене розізлило: якщо думає про щось інше, не треба довгих розмов. Я ступила до неї, вдаючи тільки про око збентеження. А вона машинально зняла з моєї шиї соснову голку і лише тепер справді мене побачила. І відразу ж її гарне обличчя знову зробилося презирливим, прибрало виразу втоми та осуду, які її так дивно красили, викликаючи в мене страх.

— Вам слід би знати, що такі розваги переважно закінчуються в клініці, — мовила Анна.

Вона говорила стоячи, не спускаючи з мене погляду, і мене це вкрай бентежило. Вона належала до тих жінок, які можуть розмовляти, тримаючись рівно, не рухаючись з місця. А мені потрібне було м’яке крісло, я мала крутити в пальцях якийсь предмет, тримати цигарку або гойдати ногою і дивитися, як вона гойдається…

— Не треба перебільшувати, — сміючись, відповіла я. — Я лише цілувалася з Сірілом, це ж не приведе мене до клініки.

— Прошу вас більше з ним не бачитися, — сказала Анна таким тоном, немовби вважала, що я брешу їй. — Не заперечуйте мені: вам сімнадцять років, тепер я трохи відповідаю за вас і не дозволю, щоб ви занапастили собі життя. До того ж ви маєте роботу, вона займе ваші пообідні години.

Повернулася до мене спиною і пішла до будинку своєю невимушеною ходою. А мене відчай немовби притиснув до землі. Вона говорить те, що думає; вона сприйматиме мої пояснення, мої заперечення з тією байдужістю, яка гірша від зневаги, немовби я не існую зовсім, немовби я — це якийсь предмет, що його треба поставити на місце, ніби я це не я, не та Сесіль, яку вона знала від народження, яка може страждати від такої кари. Єдина надія була на батька. Він поставиться до цього, як звичайно: «Що це за хлопець, кицюню? Принаймні гарний, здоровий? Остерігайся негідників, дитинко». Треба, щоб саме так він сказав, інакше канікули для мене закінчаться.

Вечеря минула, наче кошмар. Анна навіть не сказала мені: «Я нічого не розповім батькові, я не викажчиця, але ви пообіцяйте мені гарно вчитися». Такі викрути не були властиві їй. Я водночас раділа з цього і гнівалася на неї, бо, якби не так, я могла б її зневажати. Але вона уникла цієї помилки, як уникала, до речі, й інших, і лише після супу, здається, пригадала цей випадок.

— Я хотіла б, щоб ви, Реймоне, дали кілька корисних порад вашій доньці. Сьогодні ввечері я застала її в соснині з Сірілом, і здається мені, що в них не найгірші взаємини!

А мій батько, бідолаха, хотів був повернути це на жарт:

— Що ви кажете! Що ж вони там робили?

— Я цілувала його, — запально вигукнула я. — А Анна подумала…

— Я нічого не подумала, — відрубала вона. — Але мені здається, що їй добре якийсь час не бачитися з ним. Краще хай трохи попрацює над філософією.

— Бідолаха моя, — мовив батько. — Сподіваюсь, цей Сіріл усе-таки непоганий хлопець.

— Сесіль також мила гарна дівчинка, — відповіла Анна. — Ось чому я б дуже засмутилася, якби її спіткало якесь лихо. А що вона має тут цілковиту волю, постійне товариство цього хлопця і в них обох нема ніякого путящого діла, то мені здається, що лиха не уникнути. А вам?

Почувши «А вам?», я звела очі, а батько, дуже збентежений, опустив погляд додолу.

— Ви, безперечно, маєте рацію, — сказав він. — Справді, Сесіль, тобі добре було б трохи потрудитися. Ти ж не хочеш ще раз завалити філософію?

— А навіщо вона мені? — буркнула я.

Він глянув на мене і зразу ж відвернув очі. Я розгубилась. Я розуміла, що безтурботність — єдине почуття, яким надихалося наше життя, — не має аргументів, щоб захистити себе.

— Стривайте, — мовила Анна, схопивши над столом мою руку. — Ви перекинетеся з лісової дикунки в старанну школярку лише на один місяць, адже це не важко, правда?

Вони обоє з усміхом дивилися на мене. В такому разі марно було заводити суперечку. Я тихо вивільнила свою руку:

— Ні, — мовила я, — це дуже важко.

Я промовила це так тихо, що вони не почули, а може, не схотіли почути. На другий день уранці я сиділа над реченням Бергсона: мені треба було кілька хвилин, щоб його зрозуміти: «Хоч би якими різнорідними здавались на перший погляд факти і їхні причини і хоч від правила поведінки до судження про суть речей далека дорога, завжди у контакті з вихідним принципом людського роду ми черпаємо силу для любові до людини». Я повторювала цю сентенцію, спочатку тихо, щоб не ятрити душі, а потім уголос. Я уважно дивилася на слова, обхопивши голову руками. Нарешті я зрозуміла її, однак я сама лишалась такою ж холодною, такою ж безсилою, як спершу, коли її прочитала. Не могла читати далі; я вчитувалась у наступні рядки так само старанно і охоче, як ураз щось знялось у мені, немов вітер, і кинуло мене на ліжко. Я подумала про Сіріла, що чекав мене в золотавій затоці, про ніжне погойдування човна, про смак наших поцілунків і про Анну. Так подумала про неї, що відразу ж сіла на ліжку, серце моє шалено калатало, а я говорила собі, що це нерозумно і жахливо, що я зіпсута, лінива дитина і не маю права так думати. Однак усупереч своїй власній волі я думала далі: думала, що вона шкідлива і небезпечна і що треба її усунути з нашої дороги. Я пригадувала собі сніданок, що тільки-но закінчився: сиділа, зціпивши зуби, ображена і озлоблена, відчуваючи, що зневажаю себе, виставляю в кумедному світлі… так ось чим я дорікала Анні: вона заважала мені любити себе саму. Створена природою для щастя, привітності, безтурботного життя, через неї я ввійшла в світ відчаю та гризоти і, не дуже тямуща в самоаналізі, заблудилась у ньому. А що вона мені дала? Я зважувала її силу: вона захотіла мого батька і дістала його. Поволі перетворить нас на чоловіка й пасербицю Анни Ларсен, тобто на культурних, вихованих і щасливих людей. Бо вона справді зробить нас щасливими; я добре відчувала, як швидко ми, нестійкі натури, відступимо перед приємного спокусою опинитися в певних рамках, позбутися відповідальності. Надто сильний у неї вплив. Батько вже поволі віддалявся від мене. Я не могла заспокоїтись, пригадуючи його страждання, збентежене обличчя за столом. Мені хотілося плакати, коли я згадувала, як ми колись розуміли одне одного, як ми сміялись, вертаючись удосвіта машиною додому по ясних вулицях Парижа. Все це скінчилося. Тепер і мною Анна крутитиме: буде керувати моїм життям, впливатиме на нього. А я навіть не страждатиму від того: вона діятиме розумом, гумором, ніжністю, і я не матиму сили опиратися їй; а за півроку навіть і бажання таке втрачу.

Неодмінно слід розворушитись, віднайти мого батька і наше колишнє життя. Якими привабливими враз видались мені тільки-но прожиті два безтурботних і радісних роки, ті два роки, яких я так швидко недавно зреклася… Можливість вільно думати — думати погано чи взагалі майже не думати, вибирати своє власне життя, тобто себе саму. Не можу сказати «бути самою собою», бо я лише піддатлива глина, але мати змогу відкинути запропоновані форми.

Я знаю, що зміну мого настрою можна пояснити складними причинами, що можна мене наділити особливими комплексами: кровозмісна любов до мого батька чи нездорова пристрасть до Анни. Але я знаю справжні причини цього: це спекотна погода, Бергсон, Сіріл або принаймні розлука з Сірілом. Весь пообідній час я думала над цим, перейшовши різні етапи неприємних відчуттів, викликаних таким відкриттям: ми залежимо від ласки Анни. Я не звикла до тривалих роздумів, стала дратівливою. За столом уранці я й рота не відкрила. А батько вирішив трохи пожартувати:

— В юних я особливо люблю їхнє завзяття та балакучість…

Я різко, суворо глянула на нього. Це правда, що він любив молодь, адже з ким я розмовляла, як не з ним? Ми про все говорили: про кохання, про смерть, про музику. Але він покинув мене, сам обеззброїв. Я глянула на нього, подумала: «Ти більше не любиш мене так, як колись, ти мене зраджуєш», — і намагалася, щоб він зрозумів це без слів; я була сповнена відчаю. А він також подивився на мене, враз стривожився, можливо, розуміючи, що це вже більше не гра і що наше взаєморозуміння під загрозою. Він заціпенів. Анна оглянулась на мене з запитливим виразом обличчя:

— Ви погано виглядаєте. Мене гризе сумління, що я примушую вас надто багато працювати.

Я не відповіла їй, надто сильно гнівалась на себе за драматичну ситуацію, яку сама нагнітала і негодна була більше зупинити. Вечеря закінчилася. На терасі, в світляному трикутнику, що його кидало на підлогу вікно їдальні, я побачила, як рука Анни, довга жива рука, ворухнулася і знайшла батькову руку. Я подумала про Сіріла, захотіла, щоб він обняв мене тут, на цій терасі, сповненій співу цикад, залитій місячним сяйвом, я хотіла, щоб мене приголубили, заспокоїли, примирили з собою самою. Батько з Анною мовчали: перед ними була ніч кохання, а я лишалася з Бергсоном. Я хотіла заплакати, викликати жаль до самої себе — все марно. Тепер уже я розчулилася через Анну, немовби була певна, що здобуду над нею перемогу.