Знедолені

ПередмоваСоціальне євангеліє Віктора Гюго

Французьку літературу не можна уявити без Віктора Гюго (1802–1885). І не тільки тому, що він протягом десятиліть незмінно лишався однією з її центральних постатей — спочатку поряд з Шатобріаном та Ламартіном, потім — з Жорж Санд і Бальзаком, нарешті з Флобером та почасти Золя. Якось Мопассан не без слушності сказав про Гюго, що він представляє у Франції весь романтизм. Справді, його творчість вражаюче багатогранна і розмаїта: він великий поет, знаменитий драматург, знаний прозаїк, до того ще й літературний критик та бойовий, темпераментний публіцист. Слід завважити й те, що він ніколи не замикався в сфері літературно-художніх інтересів, його творчість незмінно лишалася відкритою «бурям віку», нагальним проблемам духовного, громадського й політичного життя.

Задум великого соціального роману, яким є «Знедолені», виник у Гюго наприкінці 20-х рр., але інші справи й задуми довго відсували його здійснення. У 1840 р. був зроблений початковий начерк роману, який називався тоді «Злигодні» («La Misеre»), активно працював над ним Гюго в 1845–1848 рр. і написав більшу його частину. Та знову він повернувся до роману лише в 1860 р. І не тільки дописав нові розділи та книги, а й ґрунтовно переробив те, що було написано раніше. Роман побачив світ у 1862 р.

Цей твір був задуманий й здійснений Гюго як щось набагато більше й значніше, ніж звичайний роман. Не без претензій автор називав його «сучасним євангелієм», акцентуючи цим визначенням ідейно-семантичну універсальність змісту твору, який мав дати потрактування найважливіших соціальних проблем сучасності і служити своєрідним «підручником життя», дороговказом істини й справедливості. «Ця книга, — проголошував Гюго, — не що інше, як шлях від зла до добра, від несправедливості до істини, від брехні до правди, від мороку до світла, від егоїзму до гуманності, від пекла до неба, від безвір’я до віри». Звідси незвичайно розвинена моралізаторська складова твору і його високий профетичний пафос.

Роман «Знедолені» — твір незвичайний і за його художньою структурою. Ще Г. Лансон писав, що в ньому поєднані всі жанри й види, сюжети й роди літератури: це роман філософський і символічний, але з виразним елементом роману історичного; водночас це гуманістична соціальна епопея, що малює тяжкі бідування народу і бере його під захист як носія вищих моральних якостей і цінностей; це й «ліричний роман, в якому виражені ідеї мислителя і всі хвилювання поета, всі почуття, симпатії й антипатії людини; нарешті, маємо в ньому опис та сцени, що «відзначаються різною силою реалізму». До того слід ще додати, що в «Знедолених» маємо цілі розділи, які виходять за рамки власне художньої літератури, нагадуючи скоріше історіографічні праці (книга про битву при Ватерлоо), соціологічні й моральні трактати (книги про паризьке «дно» та монастир як соціологічну інституцію).

Але Гюго зумів увесь цей величезний і різнорідний матеріал підпорядкувати єдиному задуму, створити силові лінії великої змістової і емоційної напруги, які проймають твір і стягують його, надаючи цій циклопічній будові певної впорядкованості й художньої цілісності. Вдалося йому досягти цього як завдяки масштабності ідейної парадигми твору, що обіймає «кінечне» й «безкінечне», так і незвичайно експресивному сюжету, де все гіперболізується й інтенсифікується: перипетії і пригоди, почуття й переживання, конфлікти зовнішні й конфлікти внутрішні.

Слід завважити, що в певних аспектах та інтенціях роман «Знедолені» перегукується з такими масштабними поетичними збірками Гюго, як «Споглядання» (1856) і тритомна «Легенда віків» (1859, 1877 і 1883), в основу яких закладені універсальні філософські концепції, що надає їм характеру своєрідних філософсько-поетичних епопей. В «Знедолених» теж знаходить вияв це притаманне пізньому Гюго тяжіння до грандіозного й універсального, прагнення «виражати все в усьому», конечне в безконечному. «Предмет цієї книги, — писав Гюго про «Знедолених», — безконечність, людина (герой) у ній другорядна особа». Але в романі безконечність постає в іншому, соціально-історичному розтині, тут вона — обшири історії, насамперед безмежні світлі далі майбутнього, куди веде людство прогрес, динамічна система неухильних і добрих законів природи та суспільства. Окрема людина, герой (в літературному сенсі) належать до світу конечного, але Гюго не тільки співвідносить її з безконечним в означеному розумінні, а й неабиякою мірою підпорядковує завданням його вираження. Звідси наведене твердження письменника про «головний» і «другорядний» предмети його твору.

Все це приводить до того, що адекватне представлення концептуального змісту «Знедолених» стає неможливим без окреслення властивого автору розуміння таких соціо-історичних феноменів, як існуючий суспільний устрій, прогрес та його рушійні сили, буржуазія і народ, демократія і соціалізм. Відтоді, як Гюго в другій половині 20-х рр. порвав з роялістами і став демократом та республіканцем, основу його соціально-політичних поглядів становлять «священні принципи 1789 року», тобто ідеї революційної демократії, яким він лишився вірним до кінця життя. В період Липневої революції 1830 року він проймається глибокою вірою в суспільний прогрес, неминучість кращого майбутнього людства, і ця віра стає другою засадничою підвалиною його світогляду. Визначальну роль в цьому прогресі він відводить моральним факторам і законам, проголошуючи слідом за істориками періоду Реставрації, що «прогрес суспільства — це передусім прогрес моральності». А в «Знедолених» він вступає в полеміку з матеріалістичним розумінням історії і доводить, що матеріальні інтереси й цілі не можуть служити стимулюючою силою поступу людства. Спрямовувалася ця полеміка як проти теорії «розумного егоїзму» просвітителів-матеріалістів, так і проти вульгарно-матеріалістичних вчень тогочасного соціалізму.

На переконання Гюго, «суспільство — не природа, воно вище її», ті ж, що вважають його частиною природи, діючі в ньому закони виводять, зрештою, із тваринної природи людини, із егоїзму, тоді як вищою, визначальною в людині є її духовна й моральна сутність. «Матеріальні блага не можуть бути вищою метою людини» — стверджував Гюго, егоїзмом, навіть «розумним», можна пояснити лише її низькі вчинки та помисли. Тими силами, що ведуть людину шляхом прогресу й виступають водночас його рушійними силами, він вважав мисль і совість, прагнення до істини й справедливості, до високого морального ідеалу. Тому, до речі, в творах Гюго навіть вчинками героїв-бідняків рідко керує гола матеріальна потреба: тільки з голоду й холоду Фантіна не пішла б на вулицю, не для себе краде хліб Жан Вальжан, і т. д., — за всім цим стоїть у нього вища моральна спонука. Суто егоїстичними мотивами визначаються дії лише персонажів типу Тенардьє, дрібних і великих хижаків, які переступили людяність, моральний закон.

Полемізуючи з просвітительською теорією розумного егоїзму, яка в життєвій практиці оберталася безсердечним діляцтвом і егоїзмом, Гюго патетично проголошував, перегукуючись в цьому з Бальзаком, що суспільство загине, якщо всі його класи й верстви будуть заражені егоїзмом та корисливістю. Втіленням цих найгірших нахилів і потягів людської природи була для нього буржуазія, яку він за це зневажав і засуджував. Як пройнята егоїзмом і корисливістю, вона йому видавалася класом цілком безнадійним і безперспективним з соціофілософського погляду. Як і Бальзак, в буржуа Гюго вбачав антисоціальний елемент, «родова прикмета» якого — повна зосередженість на егоїстичному інтересі, особистому матеріальному успіху. Буржуазія видавалася йому небезпечною для суспільства й тим, що, схиляючись лише перед корисливим і вигідним, вона принижує й баналізує все високе, створює духовний і моральний вакуум у суспільстві. Одне слово, в системі поглядів Гюго буржуазність — це зло, соціальне й моральне, від якого людство має звільнитися в своєму русі по шляху прогресу.

Виходячи з тієї ж філософсько-соціальної концепції, Гюго вважав, що опорою й запорукою суспільного прогресу можуть бути верстви, менше всього заражені егоїзмом, а саме народ. Тому він так різко протиставляв його буржуазії і пов’язував з ним свої надії на краще майбутнє. Та слід зразу сказати, що своєрідне «народництво» Гюго, розуміння народу та його ролі в суспільному розвитку має утопічний характер і далеко розбігається з дійсністю, з тими процесами, що відбувалися в соціальному житті, зокрема в народному середовищі.

З повним правом Гюго можна віднести до тих демократичних французьких письменників, істориків та громадських діячів середини ХІХ ст., котрі, не приймаючи існуючу дійсність, шукали противагу і протидію їй в народі, безмірно його ідеалізуючи. Вони доводили, що народові органічно чужі егоїзм і корисливість, що він є втіленням доброти й людяності, і для бідняка піклуватися про щастя інших людей так само природно, як для буржуа — думати про особисту вигоду. Своє найповніше вираження ця французька «народницька» концепція знайшла в книзі Жуля Мішле «Народ» («Lе Peuple», 1846) і в романах та повістях Жорж Санд з селянського життя, красномовно розвивав її також Луї Блан, представник утопічного соціалізму, особливо близький Гюго в період вигнання. Для останнього буржуазія — «потворний виродок, що розгубив усі чесноти», народ же — «основа всякого права, джерело сили, втілення всіх чеснот, величний у своєму гніві, великодушний у своїх перемогах, водночас лев і ягня, він мріє про братство і загальний мир навіть серед жахливих вуличних боїв».

Разом з тим для письменників, істориків та громадських діячів названого спрямування народ був носієм соціально-історичної істини, своєрідним світочем у сутінках епохи: моральна чистота й «здоровий інстинкт» начебто дозволяли йому майже безпомилково розрізняти правду й фальш, обирати правильний напрямок на заплутаних шляхах історії.

Ці своєрідні «народницькі» концепції поділяв і зрілий Гюго, ними в неабиякій мірі визначалися як його критика та заперечення існуючого суспільства, так і його пафос ствердження позитивних ідеалів, його історичний оптимізм. Народ у нього — носій вищих моральних і духовних начал, джерело й рушійна сила прогресу. «Простої доброчесності багато внизу; скоро вона запанує скрізь», — заявляє Гюго в «Знедолених». Народ наділений у нього здатністю розпізнавати істину: про епископа Мірієля лихословлять лише в салонах, «народ же, не схильний запідозрювати погане в добрих намірах, був зворушений і захоплений». В книзі про Мірабо письменник стверджував: народ інстинктом відчуває, де правда, коли ж йому випадає змога, то, скоряючись здоровому інстинкту, він влаштовує життя в повній злагоді з «природним правом», розумно й справедливо. Разом з тим народ у Гюго — носій вищої істини: «вдивіться в народ, і ви побачите істину», — проголошує він у «Знедолених».

Слід ще заторкнути тут питання «Гюго й соціалізм», котре становить безперечний інтерес і прямо стосується роману «Знедолені». Як відомо, Гюго після революційного 1848 року постійно називав себе соціалістом, датуючи початок свого соціалізму 1829 роком, коли вийшла його повість «Останній день смертника». Та при цьому його соціалізм, теоретично невизначений і розпливчастий, був дуже далекий від «наукового». Він не передбачав ліквідацію приватної власності, а, навпаки, визнавав її наріжним каменем суспільної будови; власне, соціалістичний принцип у Гюго обмежувався лише сферою справедливого розподілу матеріальних і духовних благ. Про теоретичну невизначеність і розпливчатість соціалізму Гюго свідчить і те, що він ототожнював його то з романтизмом, виходячи з гуманістичного пафосу прогресивних романтиків («Романтизм і соціалізм — одне й те саме», — проголошував він у трактаті «Вільям Шекспір»), то з демократією і республікою («Демократія, республіка, соціалізм — принцип, форма, прикладання», — заявляв він в «Історії одного злочину»). А в «Post-scriptum мого життя» він так формулював свою соціалістичну програму: «Формула справжнього соціалізму: зробити людину морально кращою, розумово вищою, матеріально щасливішою. Спершу доброта, потім висота, щастя наостанок».

Безсумнівно, цей соціалізм Гюго склався під визначальним впливом вчень соціалістів-утопістів першої половини ХІХ ст. і несе на собі їх виразний відбиток, у тому числі і певну релігійну забарвленість. «Всі характерні риси утопічного соціалізму були разом з тим основними ідеями й почуттями, на яких Гюго будував свій соціальний світогляд» (Л. Некора). Проте він не сходить до якогось із вчень соціалістів-утопістів; як слушно констатує французький дослідник П. Берре, «зазнаючи найрізноманітніших впливів, Гюго однак не ставав прибічником якоїсь однієї доктрини і шукав у різних вченнях елементів віри, співзвучних своїм соціальним сподіванням і вимогам». Власне, соціалізм Гюго був «соціалізмом почуття», який витікав із широкої гуманності поета, його щирого співчуття страждаючому народу.

В період вигнання завершується також формування поглядів Гюго на природу літератури й мистецтва, їхню роль і призначення в людстві. Загалом естетико-літературна програма письменника тісно пов’язана з його соціальним світоглядом, системою його уявлень про шляхи й засоби удосконалення суспільства. Найповніший вислів знайшла вона в трактаті «Вільям Шекспір» (1864), менше всього присвяченому аналізові творчості геніального драматурга англійського Відродження. Тут Гюго передусім обстоює і розвиває ідею соціальної активності літератури й мистецтва, закликає митців сприяти тим суспільним перетворенням, які прокладають людству шлях до кращого майбутнього. Він стверджує, що «поети — перші вихователі народу», що вони «формують душу народу і повинні формувати її в героїчному дусі». Він закликає їх «зайнятися вивченням соціальних ран», «атакувати порок, злочин, ганьбу», «втручатися в рішення державних проблем».

При цьому Гюго виходив із переконання, що мистецтво, краса глибше всього й активніше всього діють на моральну природу людини і передусім через неї чинять свій великий «цивілізуючий вплив» на суспільство. Він вважав, що «етичні й естетичні джерела душі поєднані в бездонній глибині», і звідси незвичайна здатність мистецтва очищати та облагороджувати людину і тим самим сприяти прогресу суспільства. Тому він і наголошує так категорично в романі «Знедолені»: «Прекрасне так само потрібне, як і корисне, а можливо, й більше». Його віра в благотворний вплив мистецтва була настільки велика, що він доходив навіть до досить ризикованого твердження: «Бути сприйнятливим до мистецтва — це означає бути нездатним до злочину». А його остаточний висновок в цьому питанні звучить так: «Покращення людини й землі — це наслідок чарівної дії мистецтва».

Та «Знедолені» — це передусім роман про тих, хто є підніжжям соціальної піраміди і постійно зазнає тяжкого гніту та визиску, прирікається несправедливим суспільством на страждання й злидні. Тема соціальної несправедливості та її жертв хвилювала Гюго здавна, і роман «Знедолені» став її найповнішим і найпатетичнішим втіленням. Формулюючи його ідейні завдання, Гюго писав: «Показати відродження душі і в зв’язку з цим змалювати в усій трагічній реальності соціальне дно, з якого вона з’являється, для того щоб людське суспільство усвідомило, яке пекло знаходиться в самій його основі, і щоб воно, нарешті, наважилося запалити світло над цим мороком». На перший план в романі, як вказував письменник у вступному слові, висунуті три соціальні питання: «1. Приниження мужчини завдяки належності його до класу пролетаріату. 2. Падіння жінки із-за голоду. 3. Зів’янення дитини через морок невігластва».

З цими трьома основними питаннями пов’язані образи трьох основних героїв роману, які представляють світ «знедолених» — Жана Вальжана, Фантіни й Козетти. Окрім того, велике місце відведене в романі змалюванню соціального «дна» Парижа, де письменник бере на себе й завдання соціолога та публіциста. Втім слід зазначити, що в колі названої тематики, відтворення життя соціальних «низів» «у всій його трагічній реальності» — до кінця лишається лише образ Фантіни. Зміст образу Жана Вальжана значно ширший і складніший, власне, після згадуваного переродження його функція міняється, він стає передусім вираженням соціально-моральної концепції автора, що пропонується як панацея від соціального зла. Щодо Козетти, то в колі проблеми «знедолених» перебуває лише образ сироти, сповнений глибоко людяного змісту й поетичності. Далі ж, переведена в тиху гавань міщанського благополуччя, вона втрачає всі свої чари, перетворюється на безжиттєву ляльку, яку автор даремно намагається оживити своїми надмірним захопленням.

Тема трагічної долі простого народу в існуючому суспільстві входить в роман разом з образом Жана Вальжана. Цей сільський парубок, що займався підрізуванням дерев, краде хлібину для дітей сестри, які вмирають з голоду, — «семеро дітей без хліба». Його спіймали «на гарячому», і суд виніс жорстокий вирок — майже двадцять років каторги (варто тут зауважити, що це не «романтичні перебільшення» Гюго, а, так би мовити, «юридична норма» у Франції того часу). Характерна деталь: все це сталося 1795 року, тобто одразу ж по великій революції, яка встановила у Франції новий устрій.

Як відомо, революцію 1789–1794 pp. Гюго небезпідставно вважав подією всесвітньо-історичного масштабу та значення і в багатьох його творах, передусім у романі «Дев’яносто третій рік», вона відтворюється у героїко-патетичному ключі. Тут же вона постає в дещо несподіваному соціально-правовому розрізі. Більше того, він розвиває далі цю тему, наводить факти в підтвердження того, що жорстока судова розправа над Жаном не була якоюсь випадковістю: «Автор цього твору вдруге має справу з крадіжками хліба як причиною краху людської долі. Клод Ге (герой однойменної повісті Гюго — Д. Н.) вкрав хліб; Жан Вальжан вкрав хліб. Англійська статистика встановила, що в Лондоні безпосередня причина чотирьох крадіжок з п’яти — голод».

Жан Вальжан в його, сказати б, висхідній позиції — настільки забита й темна людина, що він скоріше інтуїтивно відчуває, ніж розуміє трагізм свого становища, коли його заковують у кайдани. На каторзі він пробув майже двадцять років і повернувся звідти морально спустошеною, озлобленою істотою, сповненою жагучої ненависті до всього світу. Гюго визнає, що це цілком природна реакція знедоленого на соціальний світ, сповнений жорстокості й байдужості до тяжкої долі простої людини. З’являється в романі патетична картина: самотній плавець серед розбурханого моря під покровом ночі — картина з прозорим алегоричним змістом. До того ж письменник проставляє крапку над «і»: «Море — це невмолима соціальна ніч, куди караюча система зіштовхує тих, кого вона засудила. Море — це безмежні страждання. Душа, яка потрапила в цю безодню, може перетворитися на труп. Хто врятує її?»

Та, виявляється, є порятунок для людської душі, що гине «в морі й мороці». Це вищий моральний закон доброти й людяності, втіленням якого є єпископ Мірієль. Наближаючись до його будиночка, Жан Вальжан іде назустріч «відродженню душі», своєму повному й докорінному переродженню. До епізоду в будиночку Мірієля роман Гюго розгортався за парадигмою, що узгоджується з реалістичним соціальним романом XIX ст. Однак це лише збіжність, в цілому ж «Знедолені» — твір, що засновується на інших, романтичних принципах художнього мислення і має засадничо іншу ідейно-художню структуру (котрій, однак, не протипоказані конкретні й достовірні замальовки емпіричної дійсності).

Те, що сталося внаслідок зустрічі головного героя з єпископом Мірієлем, автор називає «чудом» зовсім не в метафоричному сенсі, бо, власне, Жан Вальжан як образ наступних частин твору не має нічого спільного з колишнім підрізальником дерев і каторжником. Він стає на шлях служіння добру, і все його подальше життя — це подвижництво в ім’я добра й милосердя. Словом, в «Знедолених» маємо модель розгортання центрального образу, близьку, якщо не аналогічну моделі агіографічної літератури. Думається, це не випадкова збіжність: «Знедолені» були задумані як книга й для найширших кіл, для масового народного читача, в ментальності якого ще жили «агіографічні моделі». В усякому разі, для тогочасних читачів з народу вони були звичні, «стереотипні», і слідування їм полегшувало сприймання твору цими читачами, передусім його наскрізної морально-дидактичної ідеї. А образ Жана Вальжана — це перш за все втілення названої ідеї, його побудова й розгортання, його «метаморфози» підпорядковані її максимально виразному й вражаючому вираженню. Сказане стосується й більшості образів роману, але про це трохи далі.

Як зазначалося, в межах соціально-критичної проблематики роману повністю лишається образ Фантіни, в якому втілена друга з тем, визначених автором як центральні, — тема «падіння жінки через голод». Історія Фантіни настільки сконцентровано трагічна в своїй типовості, що не було потреби «піднімати» образ до символу — він сам по собі, в своїй життєвій безпосередності, сприймається як символ трагічної долі жінки з народу.

Знайомлячи читачів з героїнею, Гюго пише: «Фантіна належала до тих створінь, які іноді розцвітають, так би мовити, в самих надрах народу. Вийшовши з бездонних глибин соціального мороку, вона несла на собі відбиток безіменності й безвісності». Це молода дівчина, сповнена безпосередності й життєрадісності, довірливого ставлення до життя і людей, — справжнє «природне створіння» романтиків. Та якраз ці риси — природність і доброта — роблять Фантіну беззахисною в розбещеному й жорстокому суспільстві. В усій своїй природній чарівності постає вона в епізоді травневої заміської прогулянки, коли «чотири веселі пари, злившись з сонцем, полями, квітами, з лісом, променіли радістю життя». Автор відводить своїй героїні один щасливий весняний день в її безпросвітньо тяжкій долі — день метелика, який безтурботно літає над квітучими полями, не передчуваючи близьких страждань. Він нею милується, навіть заявляє, що «в цій юній швачці крізь прозорий серпанок паризької грації можна було розгледіти античну й священну гармонію».

Та проходить десять місяців, і від ефемерного щастя Фантіни не лишається й сліду: «Її очі, здавалось, давно вже не просихали від сліз. Вона була бліда; у неї був втомлений і хворобливий вигляд». Все подальше життя Фантіни — це безперервне занурення в безодню страждань, відчаю, принижень, і так без просвітку до ранньої смерті. Ось її передсмертний портрет: «Ця двадцятип’ятирічна жінка мала зморшкувате чоло, зів’ялі щоки, загострений ніс, розхитані зуби, сіре обличчя, кощаву шию, випнуті ключиці, худі руки й ноги, а в її русявому волоссі густо пробивалася сивина».

Відкинута суспільством, Фантіна змушена стати повією, але виключно в ім’я материнства, любові до своєї доньки Козетти. Як зазначалося, в основі поведінки позитивних героїв Гюго завжди лежать високі моральні стимули та цілі, і всі поневіряння та приниження Фантіни — це зрештою подвиг материнства. Та водночас, переклавши відповідальність за трагічну долю героїні на суспільство, Гюго тим самим відмовив йому в людяності й справедливості.

Жорстокою правдою життя дихає й історія Козетти — дитини, яка потрапила в цупкі пазурі дрібного хижака Тенардьє. В свої п’ять років вона виконує всю роботу служниці в домі шинкаря: прибирає й миє, тягає важкі відра й доглядає за дітьми, своїми однолітками, в’яже для них теплі панчохи, сама ж бігає боса й спить під східцями. «Поки Козетта була зовсім маленька, з неї знущались, як хотіли, хазяйські дочки. Коли вона підросла, цебто вже з п’ятьох років, то стала в домі служницею. «У п’ять років, — скажуть нам. — Неймовірно!» Та ба, це правда. Байдуже до страждань людини, суспільство виявляє таку саму байдужість до її віку». Правдиво малюючи «соціальні бідування» дівчинки-сироти, Гюго разом з тим вдається до фольклорно-казкового мотиву Сандрільони (Попелюшки), що надає всій історії маленької Козетти особливого поетичного колориту. Однак подальше слідування фольклорній моделі вимагало врятування й винагороди Козетти, і Гюго зрештою приводить її в тиху гавань міщанського щастя, перетворює її на доброчесну панянку з буржуазних кіл, цілком ординарну й безлику.

Отже, образ Козетти — але вже з інших причин — теж не має виходу у «вищу сферу» роману, де герої виступають носіями узагальнених ідей, «життєвих начал», а відносини й конфлікти між ними символізують, зрештою, протистояння й зіткнення визначальних принципів — соціальних, моральних. філософських тощо. Цей образ замикається в соціально-побутовій сфері, як, до речі, й образ Маріуса, нареченого й чоловіка Козетти, хоч останньому Гюго й надавав важливого значення, щедро наділяючи його автобіографічним змістом. Маріус виступає проти Реставрації, б’ється на барикадах разом з республіканцями, але при всьому тому не виходить за вузькі рамки буржуазно-міщанської свідомості й моралі. Ця міщанська серцевина образу гостро відчувалася багатьма читачами, і невипадково Достоєвський, який так захоплювався «Знедоленими», роздратовано називав Маріуса «буржуа-французом в найпідлішому значенні».

В цілому «Знедолені» — аж ніяк не соціально-побутовий роман, хоч елементами його багатий цей своєрідний синтетичний твір Гюго. Охопити суспільну дійсність в усій її повноті, в різних аспектах і на різних рівнях, дати їй узагальнену інтерпретацію і водночас відкрити читачеві шлях до істини» — такі були ті максималістські завдання, що ставив перед собою Гюго, створюючи цей роман. Тому в більшості герої твору не замкнуті в «кінечному», в соціально-побутовій сфері, автор постійно виводить їх на обшири «безкінечного» в його суспільно-історичному прояві, де вони виступають як втілення вищих людських потенцій, законів і принципів буття. До них не слід прикладати мірки й критерії реалістичного соціально-побутового роману XIX ст. — це приводить лише до нескінченних звинувачень автора в «перебільшеннях», «неправдоподібностях», «фантастичності» тощо. Річ у тім, що вони не детерміновані суспільним середовищем, а розвиваються і міняються, скоряючись передусім логіці певного філософського, соціального чи морального принципу.

Не буде перебільшенням сказати, що в романі наголос поставлено не на змалюванні світу «знедолених» самого по собі, а на проблемі їхнього порятунку, шляхів і засобів подолання соціального зла. Не випадково зачин «Знедолених» — ідейний поєдинок єпископа Мірієля й старого якобінця, і цей поєдинок одразу піднімає твір на високий рівень ідеологічних проблем та пошуків, визначає кут зору на зображуване. В названих героях, зрештою, персоніфікуються ідеології, які пропонують різні й частіше протилежні рішення найрадикальнішої проблеми часу — шляхів і засобів перебудови суспільства на засадах гуманності й справедливості.

Єпископ Мірієль, це абсолютне втілення доброти й милосердя, виступає носієм ідеї всеперемагаючої сили добра, морального вдосконалення людини як поступового, але вірного шляху вдосконалення суспільства. Власне, тут маємо ще одну модифікацію вже не раз згадуваного переконання Гюго в основоположній ролі морального закону в розвитку суспільства. На цьому образі виразно позначився вплив утопічного соціалізму, зокрема вчень Ламенне й Леру, що належать до християнського соціалізму. І хоч Мірієль має високий церковний сан, в сутності своїй він скоріше є втіленням ідей християнського соціалізму, ніж церковних догматів. І в своїх проповідях, і ще більше в своїх діях він, власне, втілює соціально-моральне вчення Ламенне і Леру, зокрема, їхню основоположну ідею, що людина повинна перш за все піклуватися не про особисте щастя, а про щастя своїх ближніх. Головний об’єкт його піклувань — стражденні й знедолені. Але як і названі соціалісти-утопісти, Мірієль заперечує будь-яке насилля, покладаючись виключно на моральні потенції й добру волю людей.

В зачині роману йому протиставлений старий якобінець, колишній член Конвенту, який навіть у «ангельського» Мірієля спершу «викликав те почуття, що межує з ненавистю». Але з яким захопленням і романтичною піднесеністю малює Гюго цей образ! Це справжній титан революції 1789–1794 рр., «здавалося, що й вмирає він тільки тому, що сам цього хоче», навіть «в його передсмертній агонії вчувалася свобода волі», і т. д. Та найцікавіше, виявляється, те що в своїй титанічній діяльності він керувався тими ж «священними принципами», які поділяв письменник, котрі становили його соціально-політичну програму. Більше того, подаючи голос за страту короля, старий якобінець голосував за здійснення завдань, покладених в основу роману: «Я голосував за знищення тирана, тобто за знищення проституції жінки, за знищення рабства мужчини, за знищення невігластва дитини. Голосуючи за республіку, я голосував за все це».

Проте, захоплюючись старим якобінцем, поділяючи його соціальну програму, Гюго не може беззастережно прийняти його методи перебудови суспільства — революцію. Втім, він готовий визнати її виправданість і необхідність, але лише в певних історичних межах, скажімо, для Франції і Європи кінця ХVIIІ ст.

Тут розпочинаються вагання й суперечності Гюго, які проходять через весь роман. «Поєдинок» Мірієля й старого якобінця не завершується в першій книзі — він продовжується протягом всього твору. Послідовником Мірієля, здійснювачем його соціально-морального вчення стає головний герой роману Жан Вальжан; лінія старого якобінця на певний час зникає з роману, щоб з новою силою віднайтися в його третій частині, в образах Анжольраса та інших членів «Друзів абетки», в монументальних картинах барикадних боїв.

Звичайно, Гюго відчував назване протиріччя і намагався його подолати, але скоріше риторично, ніж логічно, — шляхом підняття до захмарних висот філантропічної «релігії» єпископа Мірієля і Жана Вальжана. Ця релігія виявляється настільки широкою, що вона може вмістити, з певними застереженнями, й революційні діяння старого якобінця. В сцені «поєдинку» Гюго проводить думку, що Мірієль і старий якобінець не до кінця антагоністи, що десь у віддаленій високій точці їхні ідеали зливаються, оскільки обидва вони прагнуть до спільної мети, щасливого майбутнього всіх людей. Тому Мірієль, пересвідчившись у високій гуманності й благородстві прагнень «царевбивці», цілує йому руку. Але все це, ясна річ, не може зняти принципового протиріччя між революціонером і непротивленцем.

Гюго захоплювала «грізна краса» революції, високе благородство й самовідданість борців за соціальну справедливість. Найяскравіше це проявилося в змалюванні революціонера Анжольраса та його спільників із «Друзів абетки», «солдатів демократії», які героїчно борються на барикадах і всі гинуть за щасливе й справедливе прийдешнє. Про нього промовляє Анжольрас «з висоти барикади» перед вирішальним боєм: «Дев’ятнадцяте століття велике, але двадцяте буде щасливим століттям… Не буде більше голоду, гноблення, проституції — внаслідок злиднів, внаслідок безробіття. Друзі, похмурий цей час, коли ми живемо і коли я говорю з вами, але цією страшною ціною ми платимо за майбутнє. Революція — це наш викуп за світле прийдешнє».

Змальовані в четвертій частині роману члени «Друзів абетки» — це ті республіканці 30-х рр. ХІХ століття, котрих колись Ф. Енгельс атестував як справжніх революціонерів того часу й «представників народних мас». Даючи їм узагальнену характеристику, Гюго пише: «В усіх цих молодих людей, таких різних, була одна спільна релігія — прогрес. Усі вони були благородними синами французької революції (кінця ХVIII ст. — Д. Н.), продовжувачами й зачинателями, вони незримо плекали ідеал». Але письменник не наділяє їх індивідуальними рисами й характерами, власне, всі вони — це персоніфікації певних граней і «стихій» революції: Анжольрас — це «логіка революції», Комбефер — «її філософія», Прувер — її поезія, ідеальні устремління, Фейї — втілення її інтернаціонального духу і т. д. Домислом є поширене в радянському літературознавстві твердження, що роман містить «реалістичне змалювання революційної молоді Парижа». Скоріше «Друзі абетки» — це своєрідний збірний романтичний образ духовної сутності революції, уособлення її духовної стихії.

З темою революції пов’язаний образ Гавроша, який належить до найуславленіших персонажів, створених Гюго. Цей паризький вуличний хлопчина подається письменником з повною життєвою достовірністю, можна навіть сказати, з точністю реалістичного малюнка. Але разом з тим Гаврош — щось незрівнянно більше, ніж гамен, він — своєрідний символ народного Парижа, який протягом XIX ст. здійснив три революції й багато разів піднімав повстання. Він у Гюго — «породження не тільки бруду, але й високих ідеалів», «краса нації і водночас її недуга», «забруднений кристал», який в усій красі й величі подвигу спалахує на барикадах. В ньому втілюється «душа» народного Парижа, його героїзм і самовідданість, його розуміння соціальної справедливості й готовність накласти за неї головою.

Отже, «грізна краса» революційної боротьби глибоко хвилювала Гюго, і в «Знедолених» немало сторінок присвячено її патетичному відтворенню. Але семантико-тематичним центром роману не випадково виступає Жан Вальжан, послідовник і продовжувач Мірієля. Саме в цьому уособлюється вищий моральний закон, який Гюго вважав засадничим не тільки для суспільства, але й для природи — згідно з романтичною «теорією відповідностей».

В образі Жана Вальжана Гюго втілює один із своїх улюблених ідейно-тематичних мотивів: мотив душі, яка з глибин соціально-морального мороку підноситься до світла й добра, на висоту моральної й духовної досконалості. Разом з тим, будучи представником світу знедолених, трудового народу, Жан Вальжан є втіленням його безмежних потенцій і можливостей. У цьому образі з особливою виразністю дає себе знати своєрідне «народництво» Гюго, про яке вже йшлося вище. Нагадаємо, що народ для Гюго був не тільки основою суспільства, але й носієм його вищої істини. «Вдивіться глибше в народ, і ви знайдете істину», — закликає письменник в «Знедолених». За його задумом, Жан Вальжан, який «уособлює весь народ», і мав виступати вираженням цієї істини. Після зустрічі з Мірієлем і переродження він стає завершеним втіленням людяності й доброти, моральної чистоти й справедливості. Він живе, скоряючись лише голосу морального обов’язку, не заради вдоволення егоїстичних інтересів та пристрастей, а заради ближніх. Власне, весь його подальший життєвий шлях — це безперервні діяння на благо інших людей, що майже постійно переходять в самопожертву. Зрештою, в цьому образі знайшла художнє втілення та концепція народу як ідеального носія вищої істини й справедливості, що її розвивали у той час Жюль Мішле й Луї Блан, Жорж Санд і соціалісти-утопісти, зокрема близькі письменникові Ламенне й Леру. За своїм концептуальним змістом цей образ із «Знедолених» Гюго перегукується з образами подвижників «релігії альтруїзму» із романів Жорж Санд, такими, як Поль Арсен із роману «Орас», П’єр Гюгенен із роману «Мандруючий підмайстер» та іншими.

За своєю художньою структурою образ Жана Вальжана не є образом-характером з безперервною лінією розвитку, що відбувається в діалектичній взаємопов’язаності з соціальним середовищем. В романі, власне, маємо кілька іпостасей образу, які дуже різняться між собою: Вальжан — підрізальник дерев не має нічого спільного з «паном Мадленом», мером Монтрея, від нього, в свою чергу, істотно відрізняється «пан Білий» і т. д. В переважній більшості герої роману — це герої-символи, носії авторських ідей, що загалом характерно для творчості Гюго. Повною мірою це стосується й образу Жана Вальжана, в основі якого — щойно схарактеризований ідейний комплекс. Рух образу, його зміни й метаморфози насамперед підпорядковуються логіці розвитку цього ідейного комплексу, завданням його максимально яскравого художнього вираження.

З Жаном Вальжаном співвіднесені інші герої роману, передусім ті, що втілюють протилежні начала життя та ідейні принципи. Якщо Жан Вальжан є втіленням вищого, морального закону людяності й справедливості, то Жавер представляє юридичний закон, несумісний з природою і сутністю людського єства, закон формальний і жорстокий у своїй бездушності; за висловом дослідника Л. Некори, це «живий символ кодексу, грізний в своїй буквальності». Жавер не любить і не вміє думати — набагато простіше й зручніше слідувати в усьому статтям та параграфам, втиснувши в їхнє прокрустове ложе все розмаїття життя. «Він звів, — пише Гюго, — до однієї прямої лінії всі найскладніші лінії людського життя. Він займався шпигуванням, доносами й розшуками з релігійним запалом, з почуттям внутрішнього задоволення». Він боготворить порядок, особливо ж йому імпонує такий, в якому більше заборон та обмежень. На свій лад він порядний і чесний, але його вузькі казенні чесноти страшніші від найгірших пороків.

Через весь твір проходить поєдинок Жана Вальжана і Жавера, на його зовнішніх, подійних проявах — переслідуванні слугою закону злочинця — передусім тримається сюжет «Знедолених», в якому «перевернуто» трафарет детективного роману. Але є й інший, внутрішній план цього поєдинку — між істинно людськими моральними законами і бездушним юридичним кодексом, що фактично стоїть на охороні суспільного зла й несправедливості. Гюго неухильно приводить Жавера до повного краху й самознищення. Переможений моральною величчю Жана Вальжана, він відпускає «злочинця», і тут же його охоплює жах: «Що ж це таке?! Творяться такі страхітливі речі, і ніхто не буде покараний!» І Жавер карає сам себе, рятуючи непогрішність закону. Така прямолінійно повчальна розв’язка має дискредитувати юридичні закони суспільства і воднораз звеличити закони моральні як істинно людяні й органічні.

В романі маємо ще одне протиставлення, підняте на висоту філософсько-морального узагальнення. Жану Вальжану як абсолютному втіленню добра протиставлений Тенардье — абсолютне втілення зла. Малюючи цей образ, Гюго наголошує, що Тенардьє — закінчений негідник, порочний від природи, сіяти навколо себе зло для нього так само природно, як для Жана Вальжана — творити добро. Він «з тих карликових натур, які легко стають потворами… Є душі, схожі на раків, — зворотний розвиток, в темряву, до тваринності й підлості». За своїм соціальним станом Тенардьє належить до нижніх верств, до народу, але у випадку з ним маємо справу не з дією соціуму, а природи, це, сказати б, її готовий продукт. Тут Гюго наближається до сфери питань, якими в час написання «Знедолених» почали цікавитися натуралісти, стверджуючи концепт людини як істоти, що формується подвійною дією природних і соціальних чинників. Проте Гюго поспішно відмежовує свого антигероя від народу і наголошує, що з ним Тенардьє не має нічого спільного. За визначенням автора, це «невдалий буржуа», дрібний хижак, що прагне будь-якою ціною розбагатіти, розуміючи комерцію як обман і здирство.

Отже, ідейно-композиційним центром «Знедолених» є Жан Вальжан. На складних перипетіях його долі тримається сюжет, в співвіднесеності з ним інших героїв розвивається «ідейна формула» роману, його глибинний соціофілософський смисл. Це місце Жана Вальжана в структурі твору не випадкове: адже він уособлює той вищий моральний принцип, який Гюго вважав основоположним законом не тільки для суспільства, але й для всієї світобудови. Тому й фінал роману, смерть Жана Вальжана перетворюється на справжній його апофеоз, в якому оприявнюється згадуваний агіографічний код твору, набуваючи особливої виразності. Тут герой постає як завершене втілення християнської доброчесності, й автор прямо називає його «святим» у канонічному сенсі. Перед враженим Маріусом «постав образ неабиякої чесноти, образ високий і лагідний, смиренний при всій його величі. Каторжник перетворився у святого. Маріус був засліплений цим чудовним перетворенням, […], він не знав тільки, що побачив щось велике».

Звичайно, створивши «Знедолених», Гюго не досягнув тієї генеральної мети, про яку йшлося вище, — його роман не став «сучасним євангелієм», що відкриває шлях до істини й справедливості. Але в ньому знайшла вираження велика й болісна правда життя тогочасного суспільства, яка не могла полишити байдужими французьку і європейську громадськість. Тому Лев Толстой вважав «Знедолених» кращим французьким романом ХІХ ст., у чому з ним, зрештою, згоджувався й Достоєвський. В цій циклопічній будові немало наївного чи вже й застарілого, проте роман і тепер хвилює своїм щирим гуманізмом і високим моральним пафосом, гнівним засудженням соціального зла і палким емоційним поривом до людяного й справедливого світоустрою.

Д. С. Наливайко