Знову й знову

8

— Ну ж бо, чоловіче! Христе-Боже, що за країна! Я ж сказав: каву з коньяком. І щось на сніданок. Яйця є? Тільки свіжі, май на увазі.

Цей голос Стентон уже чув раніше.

Він так і сидів, схилившись над листами Кессі, тепер же спокійно склав їх і засунув назад у портмоне, яке поклав у кишеню. Потому його рука мовби сама по собі, скоряючись почасти волі, а почасти й інстинкту, ковзнула повз кишеню донизу, прямо в ранець, що стояв у нього в ногах, і пальці зімкнулись навколо рукоятки невеликого автоматичного пістолета.

Та хай там як, а користуватись ним, бачить Бог, не можна, ніяк не можна.

Застосувавши таку зброю, з усіма її небаченими й нечуваними тут і тепер властивостями, він неминуче приверне до цього випадку увагу кожнісінького резидента кожнісінької розвідки, що має своїх людей у цьому місті. А будь-кому, хто вивчав військову історію, добре відомо, що напередодні Великої війни шпигунів у Константинополі було ще більше, ніж собак.

— Я сказав кави! І чогось випити! До дідька, як тою клятою турецькою буде «випивка»?

Голос був направду цікавий, з характерною тенденцією ковтати закінчення, а от інтонація умить повернула Стентона до військової школи у Сендгерсті, де він учився на офіцера. Там таких-от хлопців із найпрестижніших приватних шкіл було хоч греблю гати, і кожен мав себе за пуп землі, не менше.

— Той ледачий кяфір укляк десь, певно, на своєму килимку і молиться, — й далі не вгавав голос. — Вічно вони моляться, га? Якби менше молилися, а більше щось робили, то й країна ця, може, не була б такою задрипаною дірою, як думаєте?

Але ж не лише про тон ідеться. Він точно чув десь раніше саме цей голос, сумнівів тут немає.

Як таке взагалі може бути?

Пальці мимохіть обхопили зброю міцніше.

І тут Стентон згадав. Згадав — і випустив з руки пістолет.

Дурень. От направду, дурень. Звісно ж, чув він цей голос, певно, що чув. І то не в іншому столітті, а якусь годину тому, не більше.

То був ідіот, який сидів за кермом «Кросслі-20/25» на Галатському мосту.

Стентон озирнувся. Це й справді були вони, пасажири і водій з тієї машини. Всі п’ятеро. Всім ледь за двадцять. Капелюхи-канотьє, піджаки спортивного крою, широкі фланелеві штани. Офіцерські тростини і старі шкільні краватки. На позір досить кмітливі, проте очі налиті кров’ю, обличчя — брезклі, спітнілі. Й далі напівп’яні. Галабурдники, словом. Заможні, звісно, та все одно — галабурдники. Таких знайдеш у будь-який час, у будь-якому суспільному прошарку. Замінити піджак і канотьє на светр із капюшоном — і можна забирати їх прямісінько у двадцять перше століття.

І тут Стентон раптом відчув, як у нього всередині хвилею здіймається страшний гнів.

Четверо десь таких самих покидьків позбавили життя його сім’ю. Та й ці зовсім недавно мало не позбавили життя чиюсь сім’ю.

— Я ж сказав: каву і коньяк! — гучно, вельми неприємним тоном повторив водій, а його приятелі тим часом із шумом-гамом розсідалися довкола столика, рипіли по підлозі стільцями, на яких зрештою й порозвалювалися, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, хто тут, власне, господар.

Один озвався з-за мапи міста, яку саме детально розглядав:

— Це десь тут, я певен… Гей, ти! — гаркнув він до власника кав’ярні, який був зник у себе на кухні, а тепер з’явився знову з тацею, де стояли чашки і кавник. — Дім Махмута — це де? Дівки? Танці? Хвойди? Де — дім — Махмута?

Власник лише знизав плечима і похитав головою.

— Та той телепень поняття не має, про що ми, — озвався водій. — І глянь, він забув про випивку. Гей, ти! Я ж сказав: кави і коньяку.

Власник знову похитав головою і відвернувся, чим страшенно розлютив англійців, які затарабанили по столу на знак протесту.

— Ти, чорномазий, на мене дивися, коли я з тобою розмовляю! Я тебе питаю: де випивка, чорт забирай?!

Стентон підвівся і підняв свій ранець. Треба було йти. Йому страх як кортіло зчепитися з нахабами, а це вже віддавало просто-таки неприпустимою дурістю. Адже його найперше і єдине на цю пору завдання зводилося до того, щоб якомога тихіше й непомітніше скоротати час до головного діла, яке чекало на нього у Сараєві. Уся місія полягала у впливі на ключові події, а до них усе мало розгортатися так, як і вперше, без жодних змін. Бійка з напівп’яними задаваками у Старому Стамбулі навряд чи могла б істотно вплинути на плани австрійського імператорського дому, але хто його зна…

Рух привернув увагу англійців.

— Сер, ви не подібні на турка, — сказав водій, явно найязикатіший із цілого гурту. — Ви англієць? Француз? Німець? Нам потрібна випивка. Ви по-бусурманськи говорите?

Треба було просто сказати «ні» і піти собі.

— Ви у Стамбулі, — тихо мовив Стентон натомість, — тож майте трохи поваги. Господар цього закладу — мусульманин, і ніякої випивки ви тут, звісно, не знайдете. Ще рано, тому повертайтеся у Перу і проспіться. Тільки за кермо не сідайте, або я заберу у вас ключі.

П’ятеро молодиків вражено витріщилися на нього.

Першим отямився ватажок:

— А ви ким будете?

Стентон ще міг повернутися і піти, але не зробив цього й тепер.

— Я офіцер британської армії. Ще раз повторяю: випивки ви тут не знайдете, бо іслам споживання алкоголю забороняє, це мало б бути відомо навіть таким недоумкам, як ви. Чому б вам не забратися звідси і не піти додому? Але за кермо не сідати, я вас попередив.

П’ять щелеп нараз відвисли, як одна.

Стентон усвідомлював, що поводиться геть по-дурному. Кессі загинула не через них, а з його боку так привертати до себе увагу — суще божевілля.

— Я його впізнав! — закричав раптом ще один із п’ятірки. — То ж він був зранку на мосту. Через нього ми мало не розбилися!

— Точно! От дідько, як шкода, що ми його не розквасили!

— Так, то був я, — твердо відповів Стентон. — Рятував ваші шкури від арешту за вбивство жінки і двох малих дітей.

Допіру тепер він нарешті зібрався йти і ступив крок до дверей з таким виглядом, наче сказав усе, що мав сказати. Та було пізно.

Відпускати його так просто п’ятеро галабурдників не мали вже жодного наміру.

— Чорномазі арештовувати англійців не можуть, — заявив ватажок. — Чи ви цього не знали?

— Якийсь дивний з нього офіцер, — докинув інший. — Ви з якого полку?

Стентон прикусив губу. Завдяки своїм кембриджським дослідженням він знав, що Туреччина в ті часи торгувала суверенітетом в обмін на іноземні інвестиції. Жоден британський офіцер не став би гнити за ґратами тільки за те, що збив кількох місцевих, і британці у місті до такого привілейованого становища давно вже звикли.

— Хто ти до лиха такий? — із притиском спитав ватажок. — Я тебе раніше не зустрічав.

— Не думаю, що він узагалі армійський. Ніколи його не бачив. А ви?

Стентон почувався останнім дурнем. Ну от навіщо було називатися військовим? Іноземців, які гуртувалися навколо посольств і готелів у дільниці Пера, було, напевне, небагато, тож ці п’ятеро всіх своїх знали, либонь, в обличчя.

— То хто ж ти такий, чорт забирай? — знову повторив водій авто. — Я ж запитав, з якого ти полку.

Гм, про повітряно-десантний полк спеціального призначення згадувати, звісно, не можна, щось таке з’явиться лише через кілька десятків років. А тепер, можливо, не з’явиться взагалі.

— Та я доброволець, з територіальної армії, знаєте, — відповів Стентон, явно запізно намагаючись виплутатися з украй неприємного становища, в яке так необдумано й геть по-дурному втелющився. — Не справжній військовий тобто. Просто турист.

Проте й сам чудово розумів, що на туриста — принаймні на одного з тих звичайних британських туристів, які спокійно походжали собі вулицями, розглядаючи цікавинки старого Стамбула, — подібний мало. Був високий, міцний, по-військовому суворий на вигляд. Та й одяг на ньому був явно не для прогулянки: товсті шкарпетки й черевики, сірі штани з «чортової шкіри», твідова куртка.

П’ятеро англійців розглядали його з дедалі сильнішою підозрою.

— Покажи свої документи, — зажадав ватажок. — Я хочу точно знати, хто ти такий і звідки тут узявся.

Документи Стентон мав — і англійською, і німецькою. У перших, вироблених на його справжнє ім’я, він значився інженером-золотошукачем з Австралії. Проте засвічувати це посвідчення в якихось офіційних протоколах зовсім не хотілося. Йому належало бути тінню й до певного моменту чинити на історію, якою доводилося проходити, абсолютно нульовий вплив.

— Ви не маєте права мені наказувати, — відповів він. — Так само і я можу вимагати у вас документи, це ж ви ганьбите тут армію, не я. Але стає вже спекотно, та й гаяти часу не хочеться, тому з вашого дозволу…

— Стань-но біля дверей, Томмі, — скомандував ватажок. — Як на мене, з цим хлопцем треба поговорити.

Один із гурту тут-таки відійшов і став перед дверима, а четверо інших ступили крок до Стентона.

Варіантів у нього зоставалося небагато, і жоден не тішив. Можна було, звісно, впасти на одне коліно, вихопити зброю і покласти на місці усіх п’ятьох. Навряд чи хтось із них мав при собі зброю. А навіть якщо й мав, то Стентон не сумнівався, що відправить їх на той світ швидше, ніж хоч один зуміє звести курок своєї важкої сталевої пукавки. Його невеличкий «ґлок» був такий надійний, швидкострільний і точний, що, враховуючи ще й спеціальну підготовку десантника та елемент несподіванки, напасники не мали жодного шансу.

Тільки-от після такої кривавої бійні у густо заселеній дільниці залишатися й далі тінню буде вже проблематично.

А може, спробувати їх підкупити? У нього ж повно грошей. Та він чомусь підозрював, що за цих обставин спробу дати хабаря молоді галабурдники презирливо відкинуть. Безперечно, будь-які порухи в цьому напрямку тільки зміцнять у них і так уже дедалі сильнішу підозру, що перед ними — брудний іноземний шпигун.

Та якщо вони його затримають, обшукають і знайдуть у нього в ранці всі ті дивовижні предмети, грі так чи інак кінець. Влада тоді не відпустить його довіку, намагаючись з’ясувати, що ж він за один.

Доки Стентонові промайнули в голові всі ці думки, супротивники наблизилися ще на два кроки. Ще крок-другий — і вони опиняться на відстані простягнутої руки. Доведеться врукопаш, вирішив Стентон. Приміщення тісне, він у кутку, тож усі разом на нього не кинуться. Покладаючись на свою підготовку, Г’ю сподівався, що шанси пробитися до дверей не такі вже й погані.

З іншого боку, їх, звісно, п’ятеро, всі здорові молоді хлопці та ще й солдати, як не крути. Але вони цілу ніч пили й уже точно навряд чи володіють хоч якимись із тих навичок рукопашного бою, які Стентон міг застосовувати не замислюючись, суто інстинктивно. Почали б, певно, боксувати строго за правилами маркіза Квінсберрі, а він чхати хотів на якісь там правила. Так чи інак, рукопашна бійка давала більше шансів виконати місію, ніж стрілянина у залюдненому приміщенні.

Стентон уже намірився був засадити рубаним ударом із арсеналу карате прямо у борлак ватажкові гурту й навіть підняв ліву руку, коли поблизу знову з’явився господар кав’ярні.

— Припиніть, прошу вас, — тихо мовив він. — У мечеті закінчилася молитва.

— О, то ти можеш говорити людською мовою, коли тобі хочеться, га, Абдуле? — кинув через плече ватажок п’ятірки, підступаючи до Стентона ще на крок, уже майже впритул. — Що ж, браво, але ні ваша клята мечеть, ні ваші молитви мене не обходять. — І він знову звернувся до Стентона: — Тепер, друже, давай сюди свої документи, а ні, то йдемо з нами у військову поліцію, там і поясниш, чому вдаєш із себе британського офіцера.

— І вже за мить тут буде повно людей, — вів тим часом далі господар-турок, і щось у його тоні спонукало і Стентона, і його супротивника спинитися. — Повно мусульман, сер, правовірних мусульман, а водночас і патріотів Туреччини. Гадаєте, варто мені розповісти їм, як ви ображали мене і мій дім своїми нахабними розмовами та вимогами випивки?

Молоді англійці відверто сторопіли.

— Ти нам погрожуєш? — перепитав ватажок.

— Це Стамбул, не Пера, — мовив господар. — Ця частина міста чужинцям не належить. Вона належить нам. А тому зараз вам краще піти.

Від думки про те, що якийсь пересічний тубілець насмілюється їм наказувати, у зарозумілих молодиків явно закипала в жилах кров, та крізь вітрину з кальяном вони й самі бачили, що в міру того, як порожніла мечеть, крихітну древню площу заполонювала дедалі густіша юрма. І юрмилися там аж ніяк не європеїзовані турки на взірець тих, які населяли Перу: тут панував іще Старий Стамбул. Ні тобі полотняних костюмів, ні фесок, ні чисто виголених підборідь; жоднісінької жінки. Натомість ті ж таки наче піжамні штани, широкі халати і розкошлані бороди. Двоє чи троє богомольців були вже біля дверей кав’ярні. Суворі чоловіки з ножами за поясом. Упав Стентонові в око навіть пістоль, хоч на позір тій зброї було років п’ятдесят, не менше.

Пихи п’ятірці офіцерів не бракувало, та й хміль з їхніх голів іще до пуття не вивітрився, проте дрібка здорового глузду там таки залишалася. Імперська доба тривала, ось уже два століття британці ширилися часом вельми тонким і зовсім не надійним прошарком по всій планеті, і вони добре усвідомлювали, що можуть стати далеко не першими солдатами корони, яких безслідно змете натовп обурених тубільців. Моторошна доля, що спіткала генерала Ґордона в Хартумі, кинула на душу пізньої Британської імперії тінь таку ж темну й болісну, як і смерть казкової принцеси через сто років.

— Гаразд, ми підемо, — сказав ватажок. — Але ти йдеш з нами, — додав він, повертаючись до Стентона. — Ґаю, візьми його ранець.

Знову Стентон напружився і застиг напоготові. Ранця його вони, звісно, не отримають.

І знову напружену ситуацію розрядив господар кав’ярні.

— Ні, — заперечив він. — Мій друг пророка не ображав. Він залишається. Ви йдете.

Двері відчинилися, і до кав’ярні ступили перші спраглі після молитви відвідувачі. Не минуло й кількох секунд, а у тісне приміщення вже набилося не менше десятка чоловіків; дещо спантеличено вони розглядали групу feringi, які, видно, щось між собою не поділили. Господар повернувся до них і заговорив турецькою. Хай що він сказав, п’ятеро молодих англійців, тепер оточених зусібіч, тут-таки прочитали на смаглявих обличчях навколо відверту погрозу.

— Мені на очі краще знову не попадайся, — гиркнув їхній ватажок у лице Стентонові.

А тоді, намагаючись триматися якомога гідніше, вивів своїх товаришів на площу, де вони знову наразилися на чимало похмурих поглядів.

Стентон обернувся до свого рятівника і подякував.

— Це я мав би вам дякувати, — відказав той. — Іноземця-хрестоносця, що ставиться до мусульманина як до рівні, зустрінеш у нашому місті нечасто.

— Ви дуже добре говорите англійською, — зауважив Стентон.

— Лише коли мені хочеться. Ось іще одна кава, прошу.