Знову й знову

11

Від Різдва до Нового року й майже цілий січень Стентон щоранку вчив німецьку — і так сім днів на тиждень. Пополудні він присвячував фізичній підготовці, а потім вечеряв із МакКласкі чи то у помешканні декана, чи десь у пабі. Вряди-годи товариство їм складали знавці різних аспектів життя початку двадцятого століття, проте зазвичай вони залишалися вдвох. За столом МакКласкі переважно зводила розмову до того, у якому жалюгідному стані опинилися в наш час мораль, культура й довкілля.

У лютому уроки мови скоротили до двох годин на день, і Стентон почав уділяти більше уваги вивченню ситуації навесні та влітку 1914-го. Щодня до помешкання декана приходили різні спеціалісти з числа членів ордену Хроноса, які допомагали йому впаковувати в голову найрозмаїтіші відомості про дипломатичний, політичний, військовий і культурний ландшафт Європи в останні місяці перед вибухом Великої війни. Ще він вивчав усілякі практичні речі: наприклад, розклади потягів та пароплавів, розташування готелів та курси валют, а також будову тогочасних автомобілів і навіть основи управління першими аеропланами, про що певне уявлення вже мав. І, звісно ж, освоював різне спорядження, яке готували для нього ті ж таки хроносити: тут були і комп’ютерні програми, і зброя та амуніція, і медичний набір, а ще — різні посвідчення особи, офіційні листи, банкноти.

Час минав швидко. Зима змінилася напрочуд старосвітською весною, і в рідкісні тепер погожі дні студентське містечко мало просто чарівний вигляд. Юні студентки порозквітали серед древніх каменів справдешніми весняними квітами і знай пурхали навколо у розвіяних вітерцем літніх сукенках.

— Насолоджуйся видовищем, — порадила якось уранці МакКласкі, крокуючи разом зі Стентоном університетським подвір’ям. — Там, куди ти збираєшся, коротких спідничок не побачиш. Вони з’являться аж десь біля 1926-го, а може, й пізніше. Зрештою, незалежність і свободу жінка здобула великою мірою власне внаслідок Великої війни, якої тепер, сподіваюсь, не буде.

Вони йшли містом на Вест-роуд, де розташовувався історичний факультет.

— Я прихопила бутерброди, — додала професорка, поплескавши по своїй укладистій торбині, — тож перекуску поміж роботою ми собі влаштуємо.

— А я то думаю-гадаю, що ви у тих своїх торбах носите. Там і кухонна мийка, мабуть, поміститься.

МакКласкі була з тих жінок, які ніколи не виходили з дому без порядної торбини через плече. Деякі експонати її чималої і вельми різноманітної колекції були на око достоту антикварні.

— Що носять жінки у своїх торбинах — це прадавня таємниця нашої статі. Щоб її тобі розкрити, мені довелося б тебе каструвати.

— Ну, тоді краще не треба. Куди ми йдемо, до речі?

— В оперативний штаб.

— В оперативний штаб?

— Ну, насправді це звичайна аудиторія на історичному факультеті, але викладач, який читає у нас курс про шпигунство, працював колись у спецслужбі, і йому заманулося охрестити ту аудиторію оперативним штабом, а хто ми такі, щоб сперечатися? Сьогодні ми розслідуємо вбивство. Трагедію у Сараєві. Душогубство, яке спаскудило ціле двадцяте століття.

Назва «оперативний штаб» аудиторії, у яку привела Стентона МакКласкі, справді пасувала, бо власне таке враження вона тепер і справляла: на вигляд то була геть-чисто кімната в якомусь старомодному відділку поліції. На стінах висіли мапи і схеми Сараєва та Белграда, а також гористого терену між цими містами, з різними маршрутами та стрілочками, що вказували на конкретні місця. Ще там було безліч фотографій різних будівель, вулиць та зброї; все це поєднували різнокольорові стрічки. І, звісно, головні дійові особи: з центру добірки суворо дивилися ерцгерцог і герцогиня, а найближче до них, як і в момент злочину, був убивця — Гаврило Принцип. Навколо нього розташувалися інші хворобливі з лиця молодики — його спільники у той фатальний день. Далі йшли військові: офіцери сербської армії з одного боку, австрійської — з іншого. Перші це вбивство задумали, другі геть бездарно не зуміли йому завадити.

— Усе це є у вас на комп’ютері, — мовив, підступивши до Стентона, якийсь старий. Тверда, мов граніт, вимова відразу видавала мешканця Ґлазґо, а великий, по-яструбиному загнутий ніс скидався на гачкуватий дзьоб, що легко впорався б із будь-яким падлом. — Але я прихильник старої школи, люблю бачити всю картину перед собою на стіні.

— Це командир Дейвіс, — відрекомендувала його МакКласкі. — Служив у шотландських спецслужбах, тепер у відставці. Наш головний стратег.

— Веселих свят, — сказав Стентон, тиснучи Дейвісові руку, бо якраз зближався Великдень.

— Не бачу тут нічого веселого, — відрубав той. — Країна в лайні, планета в лайні, я в лайні… Перейдім одразу до діла, гаразд?

— Ясна річ.

— Полковник Драґутін Димитрієвич, — почав Дейвіс, націливши лазерну указку на центральне фото з сербського боку експозиції. — Жорстоке стерво — жорстокішого світ не бачив. Відомий тоді і тепер як Апіс. Саме він організував убивство, з якого розпочалася Велика війна. Знаєте щось про цього чоловіка?

— Він очолював сербську розвідку, — відповів Стентон.

— Саме так, очолював, а водночас, як то у шпигунів заведено, був її головним ворогом. Запеклий пансербський націоналіст — запеклішого, знову ж таки, світ не бачив. Створив у своєму відділі таємну терористичну організацію під назвою «Злука або смерть», краще знану в історії як «Чорна рука».

Говорив Дейвіс усе це з похмурою, суворою, мов кремінь, насолодою, наче древній шотландський лерд, який посилає прокляття на голови ворожого клану.

— «Чорна рука»! Як мило, правда? — ляснула себе по стегну МакКласкі. — Якщо вже маєш намір зібрати зграю убивць, то й назва має бути гожа, ні? У наш час її, певно, банально охрестили б якимсь «Оперативним комітетом з питань нейтралізації».

Стентон уважно розглядав фото на стіні, підписане «Апіс». Чорна уніформа, білі рукавички. Шабля. Груди обвішані медалями, на плечах золоті еполети, на голові феска з пером. Пишні вуса у кайзерівському стилі важко спадають на жорстко стиснуті губи. Гордовитий, холоднокровний убивця. На своєму віку Стентон стикався з такими не раз, і захвату вони в нього не викликали, байдуже, до друзів належали чи до ворогів.

— Ви хочете, щоб я завадив убивству ерцгерцога, усунувши його? — спитав він. — Себто у нашій грі під назвою «А що, якби…» головна ціль — Апіс?

— Ну, у нього, звісно, були всі карти на руках. І на кулю він, звісно, заслуговував. По-звіррриному жорррстокий чоловік. Немилосерррдно жорррстокий. — Дейвіс аж наче смакував кожне слово, розтягуючи те своє «р» з якоюсь хворобливою насолодою. — Не хотів би я перестріти його десь у темному провулку. Зрештою, я нікого з серррбських військових не хотів би перестріти у темному провулку — ні тоді, ні тепер. Божевільні фанатики, виррродки. Друг Димитрієвич відзначався брутальністю достеменно дикунською. Вам відомо, як він став шефом сербської шпигунської служби?

— Не зовсім, — відповів Стентон.

— Орррганізувавши і перррсонально очоливши брутальне вбивство свого короля! Як вам зухвалість? Такого й не вигадаєш. Друг Апіс вирішив, що монарх, якому він служив, надто люб’язний з австрійцями, тому надумав його вбити і замінити кимось іншим, більше собі до шмиги. Кажу «вбити», але ближче до правди було б «розтерзати». Адже у 1903-му він і зграя його приятелів — всі, зверніть увагу, офіцери корони, які присягали на вірність монарху, — з боєм увірвалися до королівського палацу, змусили охорону сказати, де сховалося королівське подружжя, і всадили в короля Александра тридцять куль, а в королеву Драґу — вісімнадцять. Потім роздягнули зрешечені кулями трупи догола, потяли їх шаблями і викинули з вікон палацу.

— Так, у ті часи рубали з плеча, — зауважила МакКласкі.

— Атож, професорко, атож. Рубали, аж гай шумів. Такого запеклого, несамовито жорстокого шпигуна ще пошукати. Чи такого холоднокровного, капітане Стентон, — і в цьому, власне, вся суть. Бо ж уже через день він садить на престол іншого короля, а себе робить шефом розвідки. Й упродовж наступного десятиліття створює найбільш розгалужену шпигунську мережу в Центральній Європі; вбивство у Сараєві стає кульмінацією його діяльності. Навряд чи перебільшу, коли скажу, що в червні 1914-го то був найнебезпечніший чоловік у цілому світі. А зараз питання: треба нам його вбити?

— Ну, це ж очевидно, — сказала МакКласкі, порпаючись у торбі в пошуках бутерброда.

— Я до вашого протеже звертаюся, професорко, а не до вас.

Перш ніж відповісти, Стентон ще добру хвилину вдивлявся у фотографію Апіса.

— Якщо ми спробуємо прибрати цього чоловіка, — озвався він нарешті, — то трапиться, як на мене, одне з двох. Або ми напартачимо, або в нас усе вийде.

МакКласкі гучно пирхнула, немов очікувала від Стентона більшого, Дейвіс же тільки згідно кивнув і мовив:

— Продовжуйте.

— Якщо напартачимо, а це, як на мене, ймовірніше, то серйозно його налякаємо.

— Чому це ми маємо напартачити? — запротестувала МакКласкі з повним ротом, бо не встигла дожувати шмат бутерброда з тунцем і майонезом. — У мене таке враження, що ти явно себе недооцінюєш. Ти ж Граніт Стентон, забув?

— Професорко, у 1903-му цей хлопака взяв штурмом палац і власноручно порішив своїх короля й королеву. Минає понад десять років, а він далі живий, сидить у тому самому палаці і смикає за мотузочки. Уявляєте, якою бестією треба бути, щоб зуміти так усе обставити? Полковник Апіс був, без сумніву, найбажанішою мішенню для шпигунів з цілого континенту. Кожнісінький шпигун спав і бачив, як спритно виводить його з гри. Та якраз цього й не сталося. Полковник Драґутін Димитрієвич розгадував усі хитрощі потенційних убивць ще до сніданку. Думаєте, якщо ми прийдемо по його душу з майбутнього і будемо трохи краще озброєні, він раптом стане легкою здобиччю? Не варто, це помилкове враження.

— Але ж у цьому вся сіль, Г’ю! Ми озброєні ретроспективним баченням, — заперечила МакКласкі. — Завдяки історичним документам ми про його дії та пересування знаємо таки чимало, і це дає нам суттєву перевагу.

— Саме так. Гаразд, нехай мені пощастить наблизитися до нього на відстань, достатню для пострілу, а він із тієї чи іншої причини візьме і виживе. Що спаде йому на думку насамперед? Що це — діло рук мандрівника у часі, який вистежив його завдяки історичним книжкам? Ага, чорта з два. Він припустить, що в організацію проник ворожий агент, а отже, всі їхні плани викрито. Далі на якийсь час призупинить діяльність «Чорної руки» і влаштує там добрячу чистку. А також, без сумніву, скасує операцію в Сараєві, накаже Принципові зі спільниками залягти на дно і чекатиме нової нагоди, щоб розпочати все з нуля.

Дейвіс схвально форкнув.

— Стентон абсолютно правий, — сказав він. — Невдалий замах стане катастрофою.

— Ну, від кожної випадковості, звісно, не застрахуєшся, — буркнула МакКласкі. — А якщо все пройде вдало?

— Згода, припустимо на секунду, що нашому кілерові все вдалося, — повів далі Стентон. — Він мандрує назад у часі і всаджує кулю в серце одному з найдосвідченіших і найдосконаліших шпигунів у Європі. Які будуть наслідки? Ясна річ, свою діяльність «Чорна рука» не припинить, у цьому можете не сумніватися. Провідники, які гинуть мученицькою смертю, відкидають довгу тінь. В Апіса були товариші, кровні побратими, такі ж жорстокі і фанатично віддані сербській справі, як і він сам. Гляньте на них: Антич… Дулич… Маринкович… Попович…

Стентон обернувся до зернистих фотографій на стіні навколо Апіса, поєднаних відрізками зеленої стрічки. Важкі, застиглі погляди. Кожного з цих чоловіків легко можна було уявити або вбивцею, або поліцейським, і вони, природно, в обидвох цих іпостасях і діяли.

— Що робитимуть вони після загибелі свого вожака? Одне можна сказати напевне: зброї не складуть, тут зовсім не треба бути провидцем. Насправді їх вогнем палитиме бажання помсти. І кого вони звинувачуватимуть? Знову ж таки, не найманця з майбутнього. Ні, провину покладуть на австро-угорську розвідку й у відповідь постараються вдарити австро-угорців туди, де болітиме найбільше. Наприклад, уб’ють когось із тамтешнього імператорського дому. Скажімо, ерцгерцога Франца Фердинанда. Тож прибравши Апіса, ми аж ніяк не усунемо загрозу від ерцгерцога. Просто плануватимуть і здійснюватимуть плани вже інші люди. Люди, чиїх задумів ми не знатимемо. По суті, замах на Апіса, вдалий чи невдалий, позбавляє нас нашого єдиного козирного туза. Бо що зробив Апіс, нам відомо. Ми знаємо, що він організував убивство ерцгерцога двадцять восьмого червня 1914-го, і знаємо, як він це зробив. Якщо дата зміниться, ми знатимемо не більше за тодішніх австрійців. Отже, найнадійніший спосіб запобігти вбивству Франца Фердинанда — не дати натиснути на гачок тому, хто справді його вбив, і зробити це в останню мить.

Уперше на жорсткому зморшкуватому обличчі Дейвіса з’явилася якась подобизна посмішки: тонкі губи скривилися, мовби хтось зробив ножем надріз на шкурці запліснявілого лимона.

— Ви таки знайшли гідного кандидата, професорко, — сказав він.

— Ну, я ж вам казала: це той, хто нам потрібен, — дещо ображено відповіла та. — А ви мені не вірили.

Дейвіс обернувся до Стентона; ледь помітна тінь посмішки протрималася на яструбиному лику не довше секунди.

— Чиста пррравда. Якщо бути відвертим, капітане Стентон…

— Колишній капітане, хіба що, — поправив старого Стентон. — З полку мене витурили.

— У тім-то й річ. На засіданні розвідувального комітету ордену Хроноса торік навесні я наголошував, що мені дуже не до вподоби ідея довірити долю європейської цивілізації людині, яка проміняла вельми перспективну кар’єру армійського офіцера на популярність у мас-медіа…

— Взагалі-то все було не зовсім так…

— Але дурень той, хто не визнає своїх помилок. І твій стиль мені таки до вподоби, синку, дуже до вподоби. МакКласкі мала рацію, ти для цієї роботи просто створений. І перше твоє завдання — дістатися за два місяці до Сараєва й нейтралізувати вбивцю ерцгерцога.

— Гаврила Принципа, — сказав Стентон.

— Еге ж. Принципа. Чоловіка, який зробив перший постріл у Великій війні.

— Недоумок, дурнуватий недоумок, — гірко пробурмотіла МакКласкі.

Всі троє повернулися до фото на стіні. Зі знімка, розтиражованого у минулому столітті мільйони разів, на них дивився мало не романтично печальними, глибоко посадженими очима безглуздо молодий, дещо спантеличений дев’ятнадцятилітній хлопець.

Невже через вісім тижнів Стентон справді матиме нагоду подивитися в ці очі не на фото, а наяву? Він уже майже вірив, що так воно і буде.