Знову й знову

14

Пітьма була безпросвітна.

Порушували її лише відблиски світла прожекторів на вечірці, які ще чіплялися за його засліплену сітківку.

Тиша була гнітюча. Порушувало її лише відлуння трансмузики, яка ще дзвеніла і гупала в нього у вухах.

Якщо він справді покинув час, у якому щойно перебував, осяяло його, то оце дедалі слабше відлуння і гойдливі світлі плями перед очима, — то останні образи і звуки світу та віку, що без сліду зникли з історії. Усі голоси того століття, всі зболені крики та зранені серця. Белькотіння та ревіння. Шепіт і спів. Щезло все. Щезло без жодного сліду.

Від того всесвіту тільки й зосталося, що відголоски натхненої Ібіцою клубної музики та відсвіти світлового шоу. Зосталося зовсім не надовго, потрапивши у полон до його чуттів. І швидко згасало, хоч якусь секунду-дві ще жило. Єдине чуттєве відлуння цілого століття безнастанних старань та прагнень усього людства.

І ще — смак м’ятної губної помади. Той смак залишився теж. А з ним — згадка про доторк дівочих губ.

Невже він таки в іншому світі?

Може, просто деінде у просторі? Застряг десь і ніде, у якійсь химерній місцині між небом і пеклом, заблукав у ньютонівській петлі?

Та ні, це вже дурня якась. Нікуди він не подівся. Хіба що відключився. Або на це збіговисько нагрянула поліція і вимкнула генератор. Тому-то тут і не чути ні звуку. І світла немає.

Але де ж тоді всі?

Стентон відчув, що кулаки у нього мимоволі стиснулися, міцно, аж до болю уп’ялися в долоні нігті. Такого з ним не траплялося ще зроду. Та це, схоже, допомогло дещо зосередитися.

Він наважився озватися і покликав:

— Агов? Професорко? Професорко МакКласкі?

Відповіді не було. Лише тиша ставала дедалі глибшою у міру того, як до неї звикали вуха.

Стентон поволі розтиснув кулаки і відчув, що руки у нього тремтять. Подолавши зусиллям волі тремтіння, він засунув руку в кишеню куртки і витягнув ліхтарик.

Настав момент істини.

Натиснувши на кнопку і спрямувавши промінь світла перед собою, Стентон побачив, що принаймні одна річ залишилася незмінною. Арка у стіні погреба, на тлі якої з-за професорки МакКласкі, що вже падала, виринуло обличчя тієї дівчини, нікуди не поділася. Такий собі затінений альков у цегляній стіні.

Він був у тому самому погребі, що й на кілька секунд раніше.

Але сам-один і, якщо не зважати на ліхтарик, у цілковитій темряві.

Стентон відчув, як звело у нього шлунок, і натужно ковтнув. На мить йому навіть здалося, що його зараз знудить.

Повівши ліхтариком убік, він побачив, що все навколо вкриває товстий, столітній шар пилу. В алькові, де ще якусь хвилину тому в нього на очах цілувалися і вигиналися у танці люди, тепер було повно прадавніх на позір пляшок.

На підлозі зовсім неподалік стояли невелике дерев’яне крісло і столик — обплетені павутиною, трохи погризені щурами. То було те саме, вже не поламане крісло, що його він того дня пополудні спробував був використати як орієнтир.

Того дня пополудні? То коли ж це було — того дня пополудні? Чи за сто одинадцять років у майбутньому? Хоч у такому разі не було більше ніякого майбутнього. Він якраз і прибув, щоб це майбутнє створити.

Стентон був не з боязких, аж ніяк. Гранітом його прозвали недаремно: у критичних ситуаціях він завжди володів собою, як ніхто інший. Та всього цього навіть йому було забагато. Ним злегка хитнуло, темрява перед очима попливла…

— МакКласкі! — окликнув він, хоч і знав уже, що відповіді не почує.

І не почув.

А тоді зробив щось геть несподіване для того, хто щойно опинився потойбіч межі, яку поки що не зважувався навіть окреслити, — поліз у кишеню і витягнув свій айфон. Натискаючи кнопку, сумнівався ще, чи апарат увімкнеться, але той, певна річ, увімкнувся, як і ліхтарик на хвилину раніше. Вони працюватимуть, аж доки не сядуть батареї, заряджені в іншому всесвіті, а в його спорядженні були пристрої, які дозволять зарядити їх знову. Тремтячими пальцями Стентон нишпорив по екрану: відкрив фото, там одразу ж — «Сімейний альбом».

І — ось вона. І вони. Кессі та діти. Усміхаються з мороку, промінячись світлом і осяюючи його обличчя. Так само, як осяювали колись його життя.

Стентон відчув, що сил у нього додалося. Якщо він і справді опинився там, де — сумнівів уже майже не зосталося — таки мав опинитися, то останнім відлунням зниклого століття були не відголоски та відсвіти випадкової рейвової вечірки, а ось ці коштовні, достоту безцінні образи найрідніших людей. Він і далі ніс їх із собою. Насамперед у серці, звісно, але й у цьому-от останньому — і водночас першому — на землі айфоні теж.

Вимкнувши телефон, Стентон поклав його назад у кишеню.

Пора було братися до того, що приготувала йому доля. До покладеної на нього місії. До справи Хроноса.

Взявши ліхтарик у зуби, він схилився по два свої ранці.

Промінь світла окреслив дугу — й упав на неї. МакКласкі. Лежала непритомна у нього під ногами.

Бажання вирушити разом із ним виявилося настільки палким, що вона, вже непритомніючи після удару, якось примудрилася впасти так, що обгорнулася навколо його ранців. А отже, просковзнула все ж у Ньютонову вартівню.

Стентон уп’явся в неї очима. Груди у професорки легенько здіймалися й опускалися. МакКласкі була жива.

Він провів променем уздовж її тіла, бо раптом стривожився, що, приміром, нога чи рука могла залишитися поза межами уявної вартівні, і тоді доведеться мати справу з інвалідом, кінцівку якому ампутував час.

Виявилося, на щастя, що професорка ціла-цілісінька, і йому трохи відлягло від серця. З грубих брунатних черевиків випирали набряклі, затягнені у вовняні панчохи литки, на товстих, вкритих жовтими плямами від нікотину долонях не бракувало жодного оцупкуватого пальця. Мандруючи непритомною крізь час, МакКласкі все ж уціліла. Той самий безжальний інстинкт переможця, який наганяв стільки жаху жіночим четвіркам та вісімкам на річці Кем і допоміг їй стати першою жінкою-деканом Трініті-коледжу, став у пригоді й цього разу. Вона таки втиснулась у вартівню, і тепер від неї не відкараскаєшся.

Стентон опустився навколішки і спробував оцінити ступінь ушкоджень, яких зазнала професорка. Рана на потилиці не дуже кривавила, та це, відомо, ще нічого не означає. Існувала велика ймовірність забою мозку, а отже, й підвищення внутрішньочерепного тиску. Пляшки для шампанського виготовляють із дуже товстого скла, шкоди такою пляшкою можна завдати неабиякої. Так чи інак, зараз потрібен був лід, і то якомога скоріше, щоб зменшити ризик набряку мозку.

Неймовірно.

Він здійснив мандрівку в часі, щоб спробувати врятувати десятки мільйонів, а тепер мусить баритися тут через одну-єдину егоїстичну стару.

Може, просто прикінчити її та й по всьому? Задушити бридку стару відьму, запакований у твід труп заникати десь у глибинах цих темних катакомб. Чому ні? Вона не мала жоднісінького права тут бути і своїм учинком поставила під загрозу ту місію, якою на словах так переймалася. Була лише зайвим тягарем, і то тягарем дуже небезпечним.

МакКласкі тихенько форкнула, з кутика рота у неї потекла цівка слини.

Стентон знав, що вбити її не зможе. Убивцею він не був.

А поза тим, ця тітка все ж йому подобалася. Всупереч собі самому у глибині душі він уже майже радів такому товариству.

І тут Стентонові блиснув у голові один здогад. Та велика торба, яку вона притягнула з собою… Велика навіть за її мірками… схожа радше на маленький ранець…

Він відкрив торбу і посвітив ліхтариком усередину. На око відразу трапив конверт із печаткою міністерства закордонних справ і літерами «GR» — точнісінько такий, як той, який хроносити забезпечили йому самому, з документами, що мали посвідчувати його особу в 1914-му. Отже, то був учинок аж ніяк не спонтанний. Підла баба спланувала все заздалегідь.

Звісно, вона не планувала прибути у 1914-й у повному нокауті. Не планувала, що якась напівгола юна туркеня на вечірці заїде їй пляшкою з-під шампанського по голові. Ще одна перемога романтиків. Історія жодного плану не має.

А зараз треба було витягнути її з цього погреба.

І що далі? Хто знає, що там, нагорі? Невже й справді Стамбул 1914-го? Константинополь? Стентон і далі ніяк не міг змусити себе у це повірити. З таким самим успіхом він готовий був припустити, що вони цієї миті летять космосом усередині крихітного астероїда у формі погреба.

Він відкрив менший зі своїх ранців і дістав аптечку. Там мав бути карбонат аммонію, а ним у разі потреби можна скористатися як нюхальною сіллю. Звісно, так різко приводити до тями контужену, ймовірно, людину не бажано, але іншого способу поставити МакКласкі на ноги начебто не було. Вийти непоміченим із нею та всіма торбами й ранцями на руках із тепер уже не покинутого й занедбаного будинку просто неможливо, це очевидно.

Сіль професорку трохи прочумала. Очі у неї розплющилися, щелепа відвисла. Стентон затиснув їй долонею рота.

— Робіть, як кажу, професорко, — різко прошепотів він. — Не говоріть. Мовчіть, чуєте? І виконуйте, що я казатиму.

Вигляд МакКласкі мала добряче задурманений і, либонь, не надто усвідомлювала, що відбувається, але його вказівки нібито зрозуміла, принаймні їх виконувала.

Знову затиснувши ліхтарик зубами, Стентон поставив професорку на рівні й обійняв за поперек, а тоді, схопивши другою рукою ремені всіх трьох ранців, повів, ба навіть потягнув її до дверей. Діставшись туди, спер МакКласкі об стіну і поліз у кишеню по відмички, які отримав від хроноситів. Ті запевняли, що в 1914-му такими відмичками можна було відчинити будь-який замок на землі. От лише цей конкретний замок востаннє відчиняли, наскільки вони знали, ще на початку вісімнадцятого століття. Квартирмейстер ордену цей нюанс врахував і забезпечив Стентона крихітним балончиком з аерозольною силіконовою змазкою, яким той тепер і скористався.

Відмичка обернулася і двері відчинилися — на щастя, всередину, бо зовні вони були забарикадовані великим креденсом, який Стентонові довелося відсунути.

У ніс одразу ж ударив запах дезінфікаторів. І ванілі, яка, здогадався він, свідчила про те, що тут використовують морфій. Вони були у шпиталі.

Повела носом і МакКласкі.

— Це морфій, — пробурмотіла вона. — Ми у Ньютоновому шпиталі, бодай йому!

— Я сказав мовчати, добре?! — прошипів Стентон. — Якщо нас посадять у Стамбулі за незаконне проникнення, то ніякого Сараєва нам не бачити, стара ідіотко.

Голова професорки гойднулася вперед, і вона приклала пальця до губ. Схоже, зрозуміла, але трималася на ногах непевно і вигляд мала дуже затуманений, тож скільки потриває це розуміння, судити Стентон не брався.

У нього знову майнула думка кинути її. Бо це ж просто казна-що, сміх та й годі. Йому б оце зараз спокійно поміркувати, спинитися, усвідомити приголомшливу правду: Ньютон таки мав рацію. Все попереднє життя, все знане Стентонові від самого народження щезло без сліду. Час перезавантажився, й останні сто одинадцять років знову стали майбутнім.

Професорку він, одначе, таки не залишив. Це було неможливо, так само неможливо, як і вбити. Натомість Стентон вивів її за поріг і спер до стіни, потому виніс торби, а тоді зачинив двері, знову замкнув їх і засунув на місце креденс.

Попереду були ті самі сходи, сумнівів тут бути не могло, хоч і в набагато кращому стані, аніж на сорок п’ять хвилин раніше, коли вони тими сходами спускалися. Мабуть, йому таки пощастило, що доводилося добряче морочитися з МакКласкі, від якої несло цигарками та перегаром після щедро здобреної вином вечері. Від думок про разючу неймовірність та химерність становища, в яке він потрапив, це відволікало все ж таки неабияк.

Нагорі сходи впиралися у ще одні двері, теж замкнені; втім, відмички впоралися з ними без жодних проблем. Уже за мить вони опинилися в коридорі на першому поверсі. Стентон знову легенько приклав пальця до губ МакКласкі і безгучно видихнув:

— Шшш…

Він почув музику. Якусь оперу; звук, щоправда, був скрипучий, кепсько підсилений. Хтось слухав грамофон.

Стентон посвітив ліхтариком уздовж коридору.

На прикріплених до стіни гачках висіли медсестринські шапочки. Неподалік стояли ноші-каталка і крісло на коліщатах. До приміщень обабіч вело чимало дверей, одні були прочинені і з них падала на підлогу смуга тьмяного світла.

Стентон навшпиньках прокрався мимо, підтримуючи МакКласкі й намагаючись не зачепити нічого торбами. Зазирнувши досередини, побачив за письмовим столом у кімнаті молоду медсестру. Пощастило ж, що вона виявилася фанаткою опери.

Йому враз сяйнуло, що він дивиться оце на живу душу, яка померла за багато десятків років до його народження. Направду, з таким не доводилося ще стикатися жодній людині на землі.

Дівчина за столом поворушилася. Стентон упіймав себе на тому, що хотів би побачити її обличчя — перше обличчя з нового світу. Чи старого. Та медсестра про це його бажання не підозрювала і не обернулася, сиділа, підперши рукою щоку, заклопотана своєю роботою. Стентон із МакКласкі подалися далі.

Внутрішня географія старого особняка була тепер, звісно, зовсім інакша, ніж у тій занедбаній напівруїні, якою вони насилу просувалися на годину раніше; утім, зорієнтована будівля була так само, і де шукати вихід на вулицю, Стентон знав.

Навколо панував цілковитий спокій. Коли позаду стихла музика з грамофона, до вух доносився хіба що якийсь приглушений стогін, а потім і стривожений зойк — мабуть, крізь сон; долинали ці звуки, певне, згори. Проте на першому поверсі начебто не було нікого, крім тієї медсестри за столом у кімнаті.

Просуваючись уперед якомога швидшим кроком, Стентон дійшов до виходу.

І вже торкнувся був до ручки, коли двері зненацька відчинилися. На порозі із вельми здивованим виглядом стояв чоловік у циліндрі та фраку, з акуратною борідкою. Його ця зустріч явно заскочила ще більше, ніж Стентона.

Свіже нічне повітря допомогло тому не розгубитися.

— Здається, моїй матері вже набагато ліпше, — сказав він англійською. — Як на мене, залишати її тут на ніч немає потреби.

І квапливо потягнув МакКласкі повз відверто ошелешеного незнайомця спершу кількома східцями вниз, а тоді — на вулицю.

Був наче солдат у чистому полі, який підтримує пораненого товариша та ще й мусить тарганити на собі три ранці.

Тепер треба було знайти фіакр.