Знову й знову

19

Попри всю свою вельми зловісну репутацію керівника найбрутальнішої та найнебезпечнішої в Європі шпигунської мережі, чоловік, відомий як Апіс, здійснив чи, радше, геть бездарно провалив організацію найнеоковирнішого й найкострубатішого вбивства в історії.

Саме до такого висновку хоч-не-хоч знов і знов приходив Стентон у спекотному місяці червні 1914-го року, на початку того фатального літа, коли, відмахуючись від мошкари, обмірковував усі подробиці цієї події під час самотніх прогулянок неподалік від свого не менш самотнього табору в західній частині шотландського нагір’я.

Саме від такого висновку йому й далі спирало віддих, коли він уже мандрував через пів Європи до Сараєва. Лежачи у своєму зручному спальному купе, Стентон вдивлявся у монітор єдиного на землі комп’ютера і ніяк не міг вийти з дива. Адже вбивство, яке залишило незгладимий відбиток на історії всього людства, було, по суті, справжнісіньким фарсом. Насправді цей замах узагалі виявився вдалим лише завдяки майже незбагненній посмішці лихої долі.

Бо ж практично все у той день ішло шкереберть. Самі вбивці становили, фактично, жалюгідну купку кепсько озброєних і вкрай нерішучих тюхтіїв. Якби не хибний поворот, заглухлий двигун та найудатніші два постріли століття, то іскра, від якої розгорілася Велика війна, не спалахнула би взагалі.

Стентон знав, звісно, що недооцінювати складність поставленого завдання у жодному разі не варто, та все одно, простягнувшись під цупкими бавовняними простирадлами (у двадцять першому столітті такої якості він ані в очі не бачив), не міг не дійти наступного висновку: для нього, Граніта Стентона, колишнього військовослужбовця повітряно-десантного полку спеціального призначення, зірвати плани тих телепнів — це приблизно те саме, що з’їсти до чаю шматок торта, ще й із вишенькою згори на додачу.

Й уперше з півночі першого червня він трохи розслабився.

Мандрівка Європою була просто казковою; від початку й до самого кінця потяг купався у промінні теплого літнього сонечка. Літо у 1914-му видалося напрочуд славне; на цьому наголошували автори кожнісінької з присвячених зазначеному періоду історичних книжок, що їх прочитав Стентон, наголошували і буцім ставили знак рівності між чудовою погодою та золотим віком імперської Європи, якому невдовзі судився такий раптовий і страшний кінець. Отримавши тепер нагоду побачити все на власні очі, Стентон переконувався, що порівняння це було цілком слушне. Увесь континент, таке враження, ось-ось мав би сісти і глибоко й задоволено зітхнути. Звичайно, з осель міської бідноти та задушливих фабричних цехів життя могло видаватися дещо інакшим, та коли за вікном пропливали безконечні родючі ниви і села та містечка, що наче зійшли з поштівок, то Європа й справді мала вигляд тієї напоєної сонцем ідилії, якою її завжди змальовували романтично налаштовані історики. Пасторальної, позачасової і до болю прекрасної.

Коли Стентон, заколисаний ритмічним погойдуванням вагона та перестуком коліс, лежав у сутіні свого спального купе, на нього приголомшливою хвилею накочувалися емоції: адже саме йому судилося порятувати цей рай від загибелі.

На думку приходила роздруківка отриманого електронною поштою листа. Листа, якого написала Кессі.

Він знову йшов своїм шляхом, виконував обіцянку, яку хотів їй дати, — обіцянку знову стати собою. Нехай вона й не встигла цієї обіцянки почути.

— Це задля тебе і дітей, — вже засинаючи, прошепотів він.

Щоб потрапити до Боснії і Герцеговини, треба було перетнути територію двох великих германських держав — Німеччини й Австрії, з якими Британія вже незабаром (якщо дозволити історії далі йти своїм ходом) мала вступити у війну. Мине якихось кілька тижнів, і газети по обидва боки аж захлинатимуться від обопільної ненависті, та у червні не було на кордоні гостя бажанішого за британського туриста, і штамп у документах Стентон отримував практично миттєво.

— Ласкаво просимо, сер! — салютували прикордонники. — Німеччина рада вітати вас!

Що вони знали? Нічого. Знав лише Стентон. Тільки йому та ще кільком сербським націоналістам-психопатам було відомо, що в той час, коли пароплави та паровози натужно диміли, поспішаючи доправити до пунктів призначення щасливих туристів — бажаних гостей, у самому Сараєві й навколо вже зачаїлася група терористів. Шестеро пансербських націоналістів, завербованих «Чорною рукою». Ці кілери, озброєні й нацьковані за наказом зловісного Апіса, мали невдовзі скоїти злочин, який, не мине й двох місяців, оберне весь цей мир та добросусідські стосунки на криваву бійню.

Та тільки не цього разу. У потягу, що на своєму шляху через усю Європу якраз гримотів десь між Франкфуртом і Мюнхеном, їхав Стентон, готовий їх зупинити.

У Сараєво він прибув пізно пополудні 27-го червня й оселився в центральному готелі, де туристичне агентство Томаса Кука телеграмою з Лондона забронювало йому номер. Потім прогулявся містом і пообідав у ресторанчику над річкою. Почувався дещо дивно, бо ж знав, що у місто вже прибули двома окремими гуртами виконавці замаху, які саме в цей час уперше зустрічалися між собою. Трьох завербували тут, у Боснії і Герцеговині; ще троє, зокрема й убивця, Принцип, приїхали з Белграда. Стентон знав, що, на відміну від нього, мандрували вони довго, мало не місяць, вельми звивистою дорогою, де були і численні конспіративні квартири, і паролі, і зустрічі з багатьма іншими агентами, і навіть таємний тунель. Запиваючи пивом свій шницель, Стентон укотре чудувався, що виконання настільки ретельно продуманого замаху Апіс доручив такій-от жменьці легкодухих дилетантів. Пиха, не інакше, розсудив він. Апіс вважав, що може все, і втратив пильність. Так і є, зазвичай людей його штибу рано чи пізно таки доводить до згуби пиха.

Стентон зиркнув на годинник. Зустріч змовників тривала, невдовзі вони надішлють боснійському ватажку «Чорної руки» листівку зі звісткою, що все йде добре. Ще один, як на його думку, навдивовижу безглуздий учинок. Адже адресат переховувався у Франції і на запланований на наступний ранок замах уплинути не міг. Навіщо було ставити під загрозу свою безпеку лише задля того, щоб тримати його в курсі справи, так і залишиться загадкою.

Де шестеро змовників збиралися провести ніч, Стентон не знав і вистежувати їх навіть не пробував. Відомо, що вони в місті, цього цілком достатньо. Він візьме їхній слід тільки зранку, і це добре. Що пізніше втрутитися у перебіг подій, то менший ризик пустити їх іншим руслом передчасно.

Вкладаючись того вечора у ліжко, Стентон спробував пройнятися відчуттям усієї масштабності того, що мало трапитися. Волею давно померлого геніального фізика йому випало змінити перебіг історії. Запобігти найбільш, либонь, сумнозвісній події двадцятого століття, а відтак і найкатастрофічнішій у тому столітті війні. Спробував, але не зумів. Хвилювання, яке було охопило його у потягу, виявилося не надто тривким і вже минуло. Хтозна, якби можна було поговорити про це з Кессі чи бодай із тією підлою душею, МакКласкі, то… Та з ким завгодно. Але поряд не було нікого. Він був сам. Завжди сам. І тепер уже ніколи не зможе розкритися перед кимось по-справжньому, адже варто буде прохопитися бодай словом про центральний факт свого існування — про те, що він прибув із майбутнього, — як його відразу ж сприймуть за божевільного, сумнівів тут не було.