Знову й знову

20

Наступного ранку Стентон піднявся завчасу і зібрав усе необхідне спорядження.

Кілька попередніх тижнів він багато думав про те, що саме знадобиться йому в цей день.

Теоретично йому не потрібна була навіть зброя. Не потрібно було нічого, крім обізнаності. Він точно, у подробицях знав, що мало відбуватися впродовж того дня; коригування потребувала всього лишень одна невеличка деталь, а вже та деталь кардинально змінювала перебіг цілого століття.

Йому тільки й треба було завадити Принципу вистрелити в ерцгерцога.

Стентон знав, де Принцип стоятиме і що робитиме; знав, що вікно можливостей у того буде нікчемно маленьке. Треба попросту стати перед убивцею тієї миті, коли його шлях перетнеться зі шляхом ерцгерцога, заступити йому дорогу. Тоді, найімовірніше, той узагалі своєї потенційної жертви не побачить і до самого скону навіть не здогадуватиметься, що проґавив тоді свій шанс.

Так-то воно так, теоретично, от лише при зіткненні теорії з практикою часто-густо трапляються всілякі несподіванки, і до них варто підготуватися. «Підопічний» був озброєний і, як засвідчила історія, стріляв без зайвих роздумів. Якщо щось піде не так, його, можливо, доведеться просто застрелити. Тож Стентон поклав у кишеню норфолкської куртки, що висіла на спинці стільця, свій пістолет «ґлок». Варто також враховувати, що у разі такого втручання все відбуватиметься, фактично, на очах у цілої купи озброєних до зубів солдатів і поліцейських, уже роздражнених невдалою спробою підірвати ерцгерцога бомбою. Якщо між ним і Принципом спалахне перестрілка, до неї, не виключено, долучаться й інші. Що ж, треба вжити належних заходів і вдягнути бронежилет. Можливо, ця штука й сковуватиме дещо рухи, та Стентон, єдина на землі людина, яка володіла інформацією, що давала змогу запобігти глобальній катастрофі, мусив зробити все від нього залежне, щоб залишитися живим. Саме з цієї причини хроносити й забезпечили його насамперед бронежилетом.

Усе Стентонове спорядження складалося, звісно, з найкращих розробок, які могли запропонувати військові технології двадцять першого століття. З наданим у його розпорядження бронежилетом він був добре знайомий: носив такий колись не раз і не два. Груди, спину і пах захищали спеціальні поліетиленові пластини, здатні вберегти від вогнепальної зброї, яка з’явиться років за дев’яносто, не менше, тож проти ручної зброї зразка 1914-го на них можна покластися абсолютно спокійно, гарантія тут стовідсоткова.

Стентон мав надію, що ні пістолета, ні бронежилета не потребуватиме, та вирішив усе ж таки перестрахуватися. Добре пам’ятав свого першого штаб-сержанта у полку: той любив повторювати, що у питаннях безпеки «міру краще перебрати, ніж недобрати» і це, мовляв, був би набагато кращий девіз для повітряно-десантних сил спеціального призначення, ніж їхнє «дерзай — перемагай». Надягаючи бронежилет, Стентон усміхнувся: цього девізу штаб-сержант терпіти не міг.

«Хто просто дерзає, без належної підготовки та тренування, дідька лисого перемагає, — казав він. — Скоріш за все той ідіот і до вечора не доживе, та ще й багато добрих людей із собою забере».

Поверх бронежилета Стентон одягнув сорочку і краватку, а наостанок — свою норфолкську куртку.

Потому, сподіваючись, що готовий тепер до будь-яких несподіванок, він сів за комп’ютер і ще раз, уже востаннє, переглянув маршрут високопоставлених гостей. Там було позначено, де перебуватимуть усі виконавці замаху, де відбудеться перша, невдала спроба, і, звичайно, останній пункт — те злощасне місце, де Принцип, якщо тільки йому не завадити, мав убити ерцгерцога. Переконавшись, що пам’ятає орієнтири і зможе пройти цим шляхом без усілякої карти, Стентон зійшов униз і випив у готельній їдальні чашку кави, а тоді розсудив, що час вирушати на розташований неподалік вокзал.

Саме туди мали прибути ерцгерцог з герцогинею, саме там мав по-справжньому розпочатися найважливіший у цьому столітті день.

Граніт проти «Чорної руки».

— Починається, Кессі, — несподівано сам для себе ледь чутно прошепотів він, стискаючи в кишені рукоятку пістолета. — Я вступаю в гру.

На вокзалі шереги солдатів і поліцейських утримували натовп на пристойній відстані від місця, куди прибував потяг, але високому на зріст Стентонові це не перешкоджало бачити все, що треба. Повсюди були прапори та святкові декорації, а от святкового духу, як по правді, бракувало. На двадцять восьме червня припадало сербське національне свято, річниця знаменитої історичної перемоги над турками. Рішення саме на цей день запланувати візит члена імператорської сім’ї, який багато для кого репрезентував окупаційну владу, було вельми значуще і провокативне. У дуже неоднорідному натовпі навколо жеврів гнів, і Стентон це відчував.

Імператорський потяг прибув саме тоді, коли й мав прибути за наявними у нього відомостями. Точнісінько тієї самої хвилини, що й у попередньому витку часопростору. У протоколах судових засідань, які йому довелось вивчати, були буквально похвилинно зазначені всі події і детально розписані всі дійові особи, тож тепер він полегшено відзначив, що все відбувалося абсолютно так само, як тоді.

Над’їхав, як і мало бути, кортеж із шести автомобілів.

Онде застиг в оточенні свого почту місцевий губернатор — такий самий, як на тих зернистих фотографіях з іншого всесвіту, що їх не раз переглядав Стентон. Онде й сараєвський бургомістр та начальник поліції: нахилились один до одного і про щось перемовляються. Ось спалахнув магній: це фотограф зробив світлину, яку Стентон бачив пришпиленою до стіни в «оперативному штабі» на історичному факультеті у Кембриджі великодньої пори 2025-го року. Те саме фото у цифровому форматі було в його комп’ютері, що залишився в готелі.

Дещо осторонь Стентон побачив охорону ерцгерцога. Дивлячись на цих трьох серйозних на вигляд чоловіків у котелках, він на мить пройнявся до них щирим професійним співчуттям, адже їм, як відомо, доведеться незабаром пережити найгірший для охоронця кошмар: вони згублять з поля зору свого підопічного. І то вже тепер, на самому початку дня. Стентон знав, що через просто-таки сміховинну плутанину ці офіцери не зможуть супроводжувати ерцгерцога на перший запланований того дня захід — інспекцію військових казарм, — бо зарезервовані для них місця у передньому авто вже зайняло троє офіцерів із місцевого гарнізону. Охоронці надто пізно збагнуть, що їм немає куди сісти, й ерцгерцог з дружиною вирушать до казарм без супроводу своєї особистої, спеціально навченої охорони.

Це буде перший, поки що не такий уже й значний приклад безглуздя, яке надалі знай наростатиме і зрештою перетворить увесь цей день на суцільний фарс.

Імператорський потяг прибув, і Франц Фердинанд з герцогинею Софією вийшли на червоний килим, простелений на платформі. Зовні зовсім не показні, вони взагалі нікому в око не впадали б, якби не пишне вбрання. Завдяки напрочуд якісним фотографіям Стентон знав, що Софія була свого часу доволі вродлива, та після народження дітей через усілякі клопоти та турботи її врода дещо зблякла. Для неї то був дуже особливий день, якого вона нетерпляче чекала. Одна з небагатьох у її житті нагод з’явитися на публіці разом зі своїм чоловіком і отримати свою частку шани й уваги, яких вона прагнула і, на думку ерцгерцога, цілком заслуговувала. Річ у тім, що Софія була чешкою — шляхетного, звісно, роду, та все ж чешкою, а отже, вважалася не надто гожою парою для спадкоємця австро-угорського престолу. Франц Фердинанд одружився з жінкою, яку кохав. Його дядько, імператор, не тямив себе від люті і ясно дав зрозуміти, що Софія так і залишиться простолюдинкою й ніколи не отримає офіційного статусу при австрійському дворі. Ще більше боліло подружжю те, що прикрий стариган змусив свого небожа заприсягнутися: ніхто з дітей, які народяться у них із Софією, на престол не претендуватиме.

Стентон пильно вдивлявся в обличчя жінки, яка хоч і належала начебто до однієї з найбагатших і наймогутніших родин у Європі, та попри те щодня стикалася зі зверхністю й образами. Дружина кронпринца, обраниця спадкоємця престолу розлогої і давньої імперії, за офіційним статусом вона не дотягувала навіть до найостаннішої придворної дами. Того дня була біля свого чоловіка тільки тому, що той прибув до Сараєва з інспекцією імператорських військ, і Софія таким чином супроводжувала його не як принцеса, а як дружина головнокомандувача, й могла, отже, потішитися рідкісною нагодою сидіти поруч із ним на публіці; у минулому часовому витку ця нагода стала для неї смертним вироком. Якби «Чорна рука» надумала вчинити розправу над ерцгерцогом під час якоїсь іншої з його численних привселюдних появ, Софії взагалі не було б поряд. У найкращому разі їй дозволили б чекати віддалік, тримали б у передпокої в товаристві служниці і до чоловіка підпустили б лиш опісля, коли всі урочистості та офіційні заходи були б уже позаду.

Стентон знав, що і вона, й ерцгерцог цілковито усвідомлювали: для представника австрійського імператорського дому Сараєво — місто небезпечне, а тому парадувати там навряд чи варто, проте вирішили знехтувати загрозою заради нагоди гордо з’явитися на людях разом.

Вони були готові ризикнути життям заради любові.

Спостерігаючи, як герцогиня Софія, сором’язливо всміхаючись, приймає вітання від офіційних осіб, які зібралися того дня на вокзалі у Сараєві, Стентон відчував, що добре цю жінку розуміє. Середовище, до якого вона мала б належати, її відкидало. Прирікало на самоту. Софія стала жертвою зграї зарозумілих аристократів, які чванилися і гордилися з однієї-єдиної причини: їм пощастило народитись у рамках привілейованої касти. Стентонові й самому доводилося з таким стикатися, тож тепер він лише радів, що завдяки йому неабияк принижена герцогиня не помре за кілька годин, отримавши кулю в живіт.

Навіть якщо забути на мить про світові війни, його все одно тішило, що він урятує їм обидвом життя. Вони любили одне одного; це було зрозуміло навіть за таких-от офіційних обставин. Зуміли зберегти любов попри те, що життя їхнє повнилося здебільшого задушливими формальностями та болісною зневагою. З історії йому було відомо, що щастя і пристановище ерцгерцог із герцогинею знайшли виключно у своєму коханні та в любові до своїх дітей. Коли того ж таки 28-го червня там, в іншому всесвіті, в них влучили кулі, вони ще якийсь час далі сиділи, випроставшись, і вмирали — разом, як і жили. Згодом розповідали, що ерцгерцог благав дружину не помирати. «Софі, Софі, не помирай, — за свідченням очевидців, казав він. — Живи заради наших дітей».

На Стентона враз хвилею накотилися емоції. Ось цей чоловік у велетенському шоломі з плюмажем і з безглуздим аксельбантом на плечі був такий подібний на нього. Самотній, залюблений у свою дружину та дітей. Заради любові ерцгерцог Франц Фердинанд виступив проти батька і знехтував спадком, заради любові й помер із думкою про дітей.

І, на додачу до всього, ще й приязно ставився до сербів, того самого народу, який буцімто стояв за замахом на нього. Франц Фердинанд усвідомлював, що вони ображені та потребують ширшої автономії. Якби він не загинув і став імператором, уся прикра історія Балкан у двадцятому столітті розгорталася б зовсім інакше. Саме тому, звісно, божевільні ксенофоби на взірець Апіса й прагнули його смерті, адже, співчуваючи сербам, він позбавляв їхній націоналізм жала.

Словом, старий бритоголовий ерцгерцог, такий кумедний і штивний на вигляд, припав Стентонові до вподоби.

А от Апіса, жорстокого фанатика, він просто ненавидів.

Кортеж рушив з місця, й оркестр змовк. Побачивши вираз облич трьох офіцерів імператорської охорони тієї миті, коли вони збагнули, що ерцгерцог поїхав без них, а їм краще пошукати собі візника — і то негайно, Стентон не зумів стримати посмішки. Як колега-військовий, він добре розумів, що у них було тієї миті на серці. Напартачили вони таки добряче.

Він повернувся спиною до вокзалу і разом із рештою натовпу вирушив у напрямку центру міста. Маршрут ерцгерцога оголосили заздалегідь, і всім було відомо, куди поїде кортеж після інспекції військових казарм.

Стентон проймався дедалі більшою симпатією до ерцгерцога і його чеської герцогині. Вони добре знали, що перебувають, принаймні почасти, на ворожій території, що в місті повно сербських націоналістів, та все ж вирішили їхати у відкритому авто за наперед оголошеним маршрутом. Це таки справляло враження. Не надто розумна поведінка, звісно. Але смілива, ба навіть шляхетна. Міцні, мов граніт, як і він.

Згідно з віртуальною реконструкцією того фатального дня, завантаженою у Стентонів комп’ютер, троє вбивць чатували на високопоставлену пару між казармами та міською ратушею, де мало відбутися врочисте прийняття. Всі троє своє завдання провалять, причому перші двоє виявляться настільки невдатними, що просто сміх та й годі.

Першого кілера Стентон спостеріг, як і мало бути, у центрі міста, в садку біля кав’ярні «Мостар». То був Мухамед Мехмедбашич, один із місцевих хлопців, тесля з Герцеговини. Стентон розглядав його довго й пильно і розмірковував, чи звернув би на нього увагу в натовпі, якби заздалегідь не вивчив фото на стіні у кембриджському «оперативному штабі» і не знав напевне, що перед ним — терорист.

На мить він перенісся подумки назад в Афганістан, де проводив якось огляд групи працівників, що зібралися перед брамою. Пригадав спеку і пісок, пригадав, як вдивлявся в обличчя, вишукуючи того, хто міг ховати під одягом вибухівку, і таки проґавив хлопця, який незабаром укоротив віку собі, а заодно й трьом Стентоновим товаришам. Насправді вгадати наперед годі. Нервуватись і пітніти можна з найрізноманітніших причин. Зовсім не обов’язково це означає, що людина обв’язана вибухівкою, проте іноді, звісно, саме так і є.

Цікаво, де ховає свою бомбу ось цей хлопець, Мухамед Мехмедбашич, подумав Стентон. Мабуть, у тій торбині через плече, але тоді якась вона не надто велика. Смертоносна, звісно, якщо кинути влучно, от лише Мехмедбашич влучно не кине. Насправді він узагалі її не кине, бо зовсім розгубиться, аж сторопіє.

По суті, Мехмедбашич — це, фактично, прототипний, серійний невдаха. Судячи зі Стентонового досвіду, завербована терористичними організаціями молодь переважно до цього ґатунку й належала. Зрештою, Мехмедбашич же навіть син невдахи, у нього це в генах. Його батько походив зі зубожілої шляхти. Фатальне поєднання: невдаха з претензією на манію величі. Цього хлопця, який стояв і переминався з ноги на ногу під палючим сонцем, Стентон бачив наскрізь. Класичний взірець: озлоблений на життя фанатик. Людям цього штибу завжди кортить поквитатися за свою невдатність з іншими.

Та попри все це Апіс бере і його вербує. Як можна бути таким викінченим придурком?

Він що, кандидатів узагалі не вивчав?

Мав же знати, що в ролі терориста Мехмедбашич облизня вже раз спіймав. «Чорна рука» доручила була йому вбити боснійського губернатора, і він уже сидів у потягу, що прямував туди, де мав відбутися замах, та тут у вагон забіг поліцейський, який гнався за злодієм. Мехмедбашич запанікував і викинув через вікно свою зброю.

Ніж і плящинку з отрутою.

Укотре вже Стентон подивувався, як ці смішні, аж комічні лиходії примудрилися все ж таки змінити хід історії. На вигляд же — справжнісінькі аматори.

Над’їхав кортеж і рушив униз сливе безлюдною вулицею. Рухався поволі, тож людина з міцними нервами кинути тієї миті бомбу могла завиграшки. Проте Мехмедбашич і пальцем об палець не вдарив. Стентон побачив, як він шарпнувся був — та й усе.

Неподалік перебував іще один терорист «Чорної руки». Васо Чубрілович — сербський юнак, озброєний бомбою і пістолетом — теж просто завмер на місці і лише стояв мов укопаний. Відкритий двомісний фаетон «Ґраф-унд-Штіфт», у якому сиділа можновладна пара, без жодних пригод проїхав мимо.

А двійко озброєних бомбами нікчемних, пустоголових хлопчаків тільки збараніло витріщалися йому вслід. Ось вам і рядові члени терористичної організації.

Ерцгерцог із почтом вирушив тепер до річки Міляцка. Вивчивши завчасу їхній маршрут, Стентон знав, що міг би кількома бічними вуличками зрізати кут і випередити їх, та в цьому не було потреби. Поки що він лише глядач; час його виходу на сцену в сараєвській драмі ще не настав.

На місце Стентон дістався вчасно, як і розраховував. На цій ділянці маршруту зібрався чималий натовп. Розташований понад річкою терен вабив для прогулянки, і люди мали святковий настрій. У Сараєві, звісно, жили не самі лише радикально налаштовані серби, багато хто тут ставився до австрійської корони цілком лояльно. Втім, один із присутніх був таки націлений на вбивство; він виявиться єдиним членом гурту, який рішуче діятиме згідно з узгодженим попередньо планом.

Звали цього чоловіка Неделько Чабрінович. У групі він виконував роль підбурювача і не раз отримував на горіхи від інших за те, що, на їхню думку, геть не дбав про безпеку. От і тепер одразу ж упав Стентонові в око: стояв випроставшись, майже навитяжку — так, наче намагався навіть своєю поставою засвідчувати шляхетність справи, за яку вболівав і боровся.

Це була мить, яка вже давно не давала Стентону спокою. Він знав, що зараз Чабрінович кине бомбу — та відскочить від складеного відкидного верху ерцгерцогського фаетона і вибухне під наступним автомобілем. Знав також, що від вибуху серйозно постраждає близько двадцяти людей, які перебували неподалік. Стентонові доводилося на власні очі бачити, що може накоїти бомба, кинута в натовп, і всі його інстинкти аж волали: терористу треба завадити. Можна, наприклад, стати позаду Чабріновича, схопити того за руки і тримати, аж доки не проїдуть машини.

Але він так цього й не зробив.

Не міг. Адже знав, що невдалий замах на життя ерцгерцога призведе до того, що після обіду плани високопоставлених гостей зміняться. Вони відступлять від заздалегідь оприлюдненого маршруту, щоб відвідати у шпиталі постраждалих від вибуху. Потім водій поверне не туди, куди треба, заглухне двигун, і все це призведе врешті-решт до того, що шлях ерцгерцога та його дружини перетнеться зі шляхом убивці. Де і коли це станеться, Стентонові було відомо. Та якби Чабрінович не кинув через нього свою бомбу, весь перебіг того дня цілковито змінився б, і він почувався б так само безпорадно, як і офіційна охорона ерцгерцога. Принцип міг би скористатися своїм шансом якось інакше, і Стентон не встиг би стати йому на заваді.

Тож довелося тепер, долаючи млість у животі, лише спостерігати, як робить своє Чабрінович. Кортеж під’їжджав до річки, Франц Фердинанд із герцогинею широко всміхалися. У них явно відлягло від серця, їм було приємно, що їх так гарно вітають.

З натовпу й справді лунали вітальні вигуки, в руках у дітей майоріли імперські прапорці. Зараз цих дітей на очах у Стентона спочатку підкине у повітря, а потім жбурне на землю, і нікуди від цього не подінешся.

Чабрінович метнув свою бомбу. Цілком очікувано вона відскочила від авто ерцгерцога і вибухнула під сусіднім. Тішило одне: замах відбувся, як книжка пише, у повній відповідності з численними описами, отже, ніяких суттєвих змін в історії поки що не сталося. Стентон відвернувся: скалічених тіл він бачив у житті більше, ніж достатньо, а от подальша доля Чабріновича певний інтерес викликала, бо далі все діялося у спосіб настільки абсурдний, що з’являлися небезпідставні підозри: історики, мовляв, таки прибрехали і правду дещо прикрасили.

Коли розгніваний натовп кинувся на Чабріновича, той витягнув щось з кишені і поклав собі до рота. За наявними у Стентона відомостями, то була пігулка ціаніду, яким за наказом Апіса забезпечили змовників. Однак, як і багато де інде, «Чорна рука» дала маху і тут. Отрута виявилася надто слабкою. Ухопившись за живіт, Чабрінович зригнув, а тоді, без упину блюючи просто на ходу, вивернувся від людей, які вже насідали на нього, кинувся до річки і стрибнув у воду, розраховуючи натомість утопитися. Тільки-от наприкінці червня того напрочуд спекотного та посушливого літа річка зовсім обміліла і була лише тринадцять сантиметрів завглибшки.

На очах у Стентона поліцейські забрели навіть не по коліна у воду і витягнули потенційного національного героя на берег. Там його віддали на поталу юрбі, яка добряче нам’яла йому боки, а потім відвезли у в’язницю; він тим часом далі блював і хлюпав водою у черевиках.

Книжки з історії не брехали. Така-от дурня коїлася насправді. Стентонові пригадалася МакКласкі: ото потішалася б професорка, якби бачила все це на власні очі. «Ну, а тепер хай діалектичні матеріалісти спробують довести, що ось це було продиктоване історичною неминучістю! — кричала б вона. — Такого ж і не придумаєш!»

Думку про МакКласкі Стентон погнав геть: надто вже болючими були спогади про неї. Треба було роздерти старій суці морду, а тоді вже викинути з потяга.

Він поквапився геть від розгніваної юрби. Знав, що невдалий замах на якийсь час поклав край спробам «Чорної руки» таки досягнути своєї мети. Кортеж ерцгерцога з добряче наляканими і розтривоженими пасажирами додав швидкості й промчав повз решту трьох змовників, зокрема й Принципа, розставлених уздовж маршруту. Автомобілі рухалися тепер надто швидко, і вони так чи йнак нічого вже не могли б зробити, навіть якби їм стало на це духу.

І якби не зла доля, один із найбездарніших в історії замахів на члена монаршої родини цим і закінчився б. Шестеро агентів, кожен озброєний або бомбою, або пістолетом, або і тим, і тим, — і тільки один наважується таки завдати удару. І зазнає невдачі.

От лише Стентон знав, що буде далі. Чи що було тоді, коли час і простір востаннє долали разом цей відрізок свого шляху. А трапилася чи не найзлощасніша в усій історії зустріч. Абсолютно випадкова, цілковито неждана-негадана й геть малоймовірна зустріч, яка змінила світ.