Знову й знову

23

Стентон кинувся геть. Побіг не назад до річки — саме звідти й наближалися солдати і поліція, — а вгору провулком, до Франц-Йозеф-штрассе, однієї з найжвавіших вулиць Сараєва.

Замішання і метушня позаду зіграли йому на руку, і перший окрик «Стій!» донісся до нього вже на тій вулиці. На щастя, там було повно людей, а загубитися в натовпі набагато легше, ніж у чистому полі. Можливо, за ним і гналися, та озиратися не хотілося.

Він убив дівчину.

Спершу спонукав її відхилитися від шляху, який судила їй доля, а коли їхні дороги перетнулися вдруге, просто її застрелив.

Мусив так учинити і знав це. Місія важила більше. Місія рятувала життя мільйонам невинних дівчат. Квіткарка стала лиш іще однією з «супутних утрат». Отак-от: трапилася на його путі — і перетворилася на утрату.

Бо він виявився тупим придурком.

«Не залишати жодних слідів»: що тут незрозумілого?

І яким чином ця вимога узгоджується з чималенькими чайовими голодній дівчині біля ключового кафе, коли до години «Ч» залишилися буквально секунди?

Попереду спинився підібрати пасажирів трамвай. Стентон застрибнув у вагон і лише тоді, коли той рушив, дозволив собі оглянутися. Онде вони. Люди з фотографій, які були на місці відразу після вбивства.

Стентон мав ті фото у своєму комп’ютері. Фото, яких так і не зробили, з події, яка так і не трапилася. Солдати і поліцейські, одні в уніформі турецького кшталту — шароварах і фесках, інші одягнені на австрійський манір, у коротких формених куртках і кашкетах.

Вони вже не вели геть юного вбивцю, притримуючи руками в білих рукавичках шаблі, щоб у поспіху через них не перечепитися. Не метушилися на тих знаменитих знімках, що вмить облетіли весь світ — той світ, якого ніколи не існувало, вранці того дня, який ніколи не настав.

Тепер їх увічнять на інших фото: одні стоять над трупами Принципа й дівчини, інші пересаджують ошелешених, але неушкоджених ерцгерцога й герцогиню в запасне авто. А ще інші стовбичать посеред Франц-Йозеф-штрассе і люто витріщаються услід трамваю, що зникає вдалині.

Та Стентон знав, що довго стовбичити там вони не будуть.

Уже незабаром опис злочинця розійдеться за допомогою телефона по всьому місту. Обличчя його вони не бачили, але знають, яка у нього статура, який він на зріст і яке на ньому вбрання.

Є також ще одне велике запитання.

Чи відомо їм, що він — англієць?

Якщо так, то коло пошуку відразу звужується: це вже не тисячі, а буквально кілька десятків. Хтось його чув?

Навіщо, ну от навіщо було взагалі розтуляти рот? Безглузда, абсолютно дурнувата поведінка.

Три слова. «Мені так прикро». Три слова, звернені пошепки до дівчини, котру він за якусь десяту частку секунди позбавив життя.

Навіщо? Навіщо було їх казати? Яке з цього пуття? Жоднісінького.

А сказав він їх, щоб замирити своє сумління, здійснюючи практично водночас жахливий злочин. Та бідолашна квіткарка стала жертвою його потурання власним примхам. Бо ж він просто викаблучувався перед гарненькою дівчиною, дав їй ті дві крони, бо хотів подарувати собі крихту втіхи і спонукати її всміхнутися. І от тепер вона мертва, а він, цілком можливо, провалив свою місію, бо ввів у рівняння стрільця за метр вісімдесят зростом. Стрільця, якого поліція неминуче сприйме за сьомого змовника. Стрільця, який стріляв кулями, не відомими жодним поліцейським експертам у світі. Стрільця, який, можуть здогадуватися вони, прибув з Англії.

Цікаво, якби треба було напартачити ще більше, він би з цим упорався так само успішно?

Адже складніша частина місії ще попереду. Гаразд, ерцгерцога врятовано, отже, безпосередню причину Великої війни усунено. Та підспудні причини — мілітаризм, який пустив глибоке коріння у середовищі прусської еліти, а особливо імператор Німеччини власною персоною, — нікуди не поділися. Завдання порішити кайзера ніхто не скасовував, а якщо вже невдовзі його, Стентона, затриманого за підозрою у зв’язках із «Чорною рукою», допитуватиме у сараєвській в’язниці місцева поліція, зробити це не вдасться.

Визирнувши у вікно, Стентон побачив, що трамвай рухається по Франц-Йозеф-штрассе у східному напрямку. Його готель був за два кроки звідси.

«Європу», першокласний готель, побудували австрійці. Навряд чи поліція відразу кинеться туди, шукаючи сербського бунтівника-націоналіста.

Якщо тільки їм не відомо, що шукати треба англійця.

Англійські ідеалісти-романтики завжди полюбляли втручатися в національні суперечки за кордоном. Початок цій моді поклав ще лорд Байрон на добру сотню літ раніше. І шукати людей цього штибу варто власне у таких-от готелях.

Словом, хоч плач, хоч скач, а все залежить від того, чи відома їм національність стрільця.

Хтось чув, як він говорив?

Коли Стентон вистрелив зі свого «ґлока», найближче до нього була герцогиня — висококультурна й освічена аристократка. Якщо хтось із тих, хто перебував тоді в авто та поблизу, і виявився б спроможним розпізнати, що ті три мовлені пошепки слова прозвучали англійською, то це насамперед вона.

Він заплатив кондуктору і зійшов з трамвая. Навпроти на вулиці стояло двоє поліцейських у формі, та до епохи персональних рацій було ще дуже далеко, тож опису злочинця вони не мали. За його підрахунками, мусило минути, мабуть, щонайменше пів години, перш ніж кожен поліцейський у місті отримає вказівку шукати високого чоловіка у норфолкській твідовій куртці.

За п’ять хвилин Стентон був уже в готелі «Європа», а опинившись у своєму номері, тут-таки зірвав із себе одяг і поліз у торбу шукати навзамін щось радикально інакше. Прямуючи назад на континент через Лондон, він прикупив собі кілька речей і тепер витягнув на світ пару білих штанів для крикету та блакитний блейзер з латунними ґудзиками. На вигляд, звісно, страшненьке, зате геть відмінне від того практичного вбрання, яке було на ньому досі й нікому не різало око. Перевдягнувшись, він підняв свій старий твідовий костюм і запакував у пошивку, яку запхав на саме дно свого ранця, щоб потім викинути.

А зараз треба негайно ухвалити рішення: що робити далі. Залишитися в місті чи їхати геть?

Спершу інстинкт підштовхував до другого варіанта. Згребти манаття і накивати п’ятами, перш ніж поліція візьметься прочісувати готелі, шукаючи англійців. Утім, найшвидше місто можна було покинути залізницею, а заки він дістанеться до вокзалу, там, безперечно, буде вже повно поліції.

Іще раніше Стентон дізнався про єдину в місті фірму, яка здавала напрокат авто, і знав, що одна вільна машина там є. Але оформлення паперів — справа у цих краях доволі марудна. Поза тим, з міста вели тільки дві більш-менш пристойні, вкриті гравієм дороги, які поліцейські на цей час просто зобов’язані були перекрити.

Тож утікати з Сараєва негайно надто ризиковано. Краще зачаїтися напоготові й сподіватися на краще. Сподіватися, що слух у герцогині Софії не такий гострий, як він боявся.

Досвід підказував Стентонові, що ховатися найкраще на очах у всіх. Якраз ті, хто намагається не потрапляти нікому на очі, здебільшого й привертають до себе увагу. Добра міна за поганої гри іноді спрацьовує дуже непогано, і якщо вже вдавати з себе нахабного дурня, якому й море по коліна, то братися до діла треба негайно.

Тож Стентон подався прямісінько у бар і гучно, з усіма командними нотками в голосі, на які тільки був здатний, замовив собі англійською віскі.

— За його королівську високість ерцгерцога Фердинанда і герцогиню Софію, — проголосив він, піднісши догори склянку. — Нехай благословить їх обидвох Господь. І прокляття на голову тих, хто наміриться завдати їм шкоди!

— Добре сказано, сер! — відгукнувся так само англійською хтось із іншого кінця приміщення, а деякі з присутніх підняли на знак згоди свої склянки.

Наступні дві години Стентон просидів у барі, граючи роль британського туриста, запеклого монархіста-імперіаліста і повного ідіота.

— Зазвичай до полудня я не вживаю ані краплі, — запевняв він кожного, хто хотів його слухати, — та коли почув, як дивом уникли смерті ерцгерцог із герцогинею, то подумав собі: що ж, вип’ю хоча б за їхнє здоров’я, не можу не випити. Будьмо!

Навколо тільки й мови було про невдалі замахи на ерцгерцога, а позаяк у готелі зупинилося чимало англійців і американців, співрозмовників Стентонові не бракувало. Знання німецької та французької він не афішував. Що тупоголовішим його тут вважатимуть, то ліпше.

— Але ж пощастило, просто диво та й годі.

— Яка ницість, це жах.

— Цього разу ті серби зайшли таки задалеко.

— Благослови, Боже, ерцгерцога і герцогиню Софію!

Він не забув наголосити, що й сам побував на війні і частенько опинявся під вогнем — «Головно в Афганістані, серед тамтешніх гірських племен», — і, певна річ, не брехав, хоч ішлося про інший вимір часу і простору.

Згадав і про те, що під час першого замаху, коли вибухнула бомба, перебував зовсім неподалік, і присягався, що це страшна підлість і боягузтво — кидати бомбу поміж безневинними цивільними.

— Я, звісно, робив, що міг, — знай повторював він. — Помагав підвестися жінкам, підібрав кількох дітлахів і знайшов їхніх батьків. Але декого посікло осколками таки добряче. Ну, тут я вже мало на що здатний, я ж не лікар.

Час спливав, і в бар поступово просочувалися всілякі новини про замахи, переважно напівправда та різні чутки, буквально за хвилину відомі вже всім присутнім. Кожна звістка обростала при цьому щораз новими подробицями.

— Очевидно, вбивця якраз витягав пістолет, коли його застрелив інший.

— Та ні, той боягуз застрелився сам.

— Хтось казав, що то солдати. Там узагалі була страшна перестрілка.

— Ще й дівчина якась замішана, видно.

— Той мерзотник безсоромно нею прикривався, ніби щитом.

— Ні, та дівчина теж належала до вбивць. Ті падлюки вже й жінок озброюють!

Подейкували про якихось незрозумілих бородатих анархістів у плащах, зловісних османців та закутаних у покривала фатальних жінок. Одна за одною з’являлися теорії змов; найпопулярніша зводилася до того, що насправді за вбивцями стояв австрійський імператор: йому-бо страх кортіло позбутися спадкоємця, який не зумів знайти собі кращої пари. Ні про якого англійця ніхто й словом не прохопився, і Стентонові поступово почало відлягати від серця. Якби герцогиня впізнала мову, якою він так по-дурному прошепотів тоді ті три слова, то це вже напевно не пройшло б повз увагу любителів перемивати кісточки.

Принесли перші випуски вечірніх газет, які остаточно розвіяли всі сумніви. Стентон був поза підозрою. Статтю в одному німецькомовному часописі він крадькома прочитав, зачинившись у кабінці в чоловічій вбиральні. Журналіст, таке враження, був добре поінформований і писав доволі посутньо. За наявними у нього відомостями, другий замах на ерцгерцога здійснило двоє: невідомий чоловік у твідовій куртці і дев’ятнадцятилітній серб на ім’я Гаврило Принцип. Невідомий, схоже, намагався вбити ерцгерцога, але промахнувся і натомість смертельно поранив свого ж таки спільника, який стояв по той бік машини і якраз витягав зброю. На лихо, між двома напасниками опинилася юна дівчина-квіткарка; її — такий-от похмурий вибрик долі — вразила на смерть та сама куля, що вбила Принципа. Згадувалася у статті і герцогиня Софія: вона перебувала найближче до стрільця і чула, як перед пострілом той щось прошепотів — на її думку, сербською. Можливо, «Хай живе Сербія!».

Вигадавши належний привід, Стентон подався геть. Вже вкотре йому пощастило вийти сухим із води; він був поза загрозою. Знав, проте, що великі сірі очі дівчини-квіткарки переслідуватимуть його тепер до самого скону.