Знову й знову

24

Із Сараєва Стентон поїхав наступного ранку, з того самого вокзалу, де напередодні спостерігав за прибуттям ерцгерцога з герцогинею. У вокзальному кіоску він купив дві газети — місцеву німецькомовну та «Нью-Йорк гералд». У «Гералд» під назвою стояла дата: понеділок, 29-те червня.

«Гералд» з тією самісінькою датою йому вже доводилося бачити раніше. Зрештою, те число газети він мав із собою — у цифровому форматі, зіскановане і завантажене у пам’ять комп’ютера. Заголовок був довгий і детальний: у 1914-му такі речі робили як належить.

Цій події у «Гералд» присвятили цілу першу шпальту, за винятком крихітної замітки про якусь корабельну аварію у нижньому правому кутку. Так само широко висвічували подію всі європейські часописи. Навіть в ізоляціоністській Америці «Нью-Йорк таймс» уділила їй добру половину першої сторінки. Кожен, хто мав бодай якесь розуміння історії, усвідомлював, що вбивство спадкоємця австро-угорського престолу нічого, крім великого лиха, принести не може. Втім, навряд чи хтось уявляв собі, наскільки великим виявиться насправді це лихо.

А сьогодні у нього в руках газети, що вийшли під тією ж фатальною датою, і нічого вельми істотного там немає. Заголовок на першій шпальті «Гералд» повідомляє, що «„КАЛІФОРНІЯ“ ПРЯМУЄ ДО БЕРЕГА БІЛЯ ОСТРОВА ТОРІ»; «У пароплава компанії „Анкор“ пошкоджений ніс, два трюми наповнені водою», — доповнював звістку підзаголовок. У зісканованому числі газети, що зберігалося на жорсткому диску Стентонового комп’ютера, цій новині, властиво, й відвели ту крихітну замітку внизу сторінки. Ніхто там не загинув, ніхто не зазнав жодного ушкодження, море було спокійне, аварія трапилася зовсім неподалік від узбережжя Ірландії, шість британських есмінців, які прибули на місце події, готові були у разі потреби здійснити евакуацію пасажирів та команди без будь-якої загрози для їхнього життя.

Оце й була головна новина у газетах, що вийшли вранці наступного дня після візиту ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєво. Позаштатна ситуація в морі, яка не забрала жодного життя. У новому двадцятому столітті, появу якого спричинив Стентон, понеділок 29-го червня 1914-го року був напрочуд бідним на новини днем.

Либонь, не надто значна аварія пароплава взагалі потрапила на перші шпальти тільки тому, що ще дуже свіжою була у пам’яті загибель «Титаніка» на два роки раніше. Ця грандіозна морська катастрофа, без сумніву, становила найгучнішу на той час сенсацію століття. Історія «Титаніка» пройшла крізь не одне десятиліття і відлунювала в серцях навіть у Стентонові часи. Навіть тоді, попри безпрецедентну війну і геноцид, пережиті опісля, та давня катастрофа все одно дивно зворушувала людей. Тепер же через Стентона новина про ту крижану ніч та загибель півтори тисячі душ так і залишиться, цілком імовірно, найстрашнішою звісткою всього того століття. Залишиться мірилом драми й трагедії, з яким не зрівняється жодна подія, що трапиться впродовж решти дев’яти десятиліть, до початку століття наступного.

Через нього.

Бо ж саме з його провини журналісти в цілому світі того ранку сиділи і знічев’я барабанили пальцями по столах, замість мало з ніг не збиватися, намагаючись передати весь масштаб убивства, яке скалічить усе століття.

Стентон починав пишатися собою.

Смерть дівчини ще й досі пекла вогнем, але у глибині душі він знав, що не винен. Йшлося про сам факт перебування там, де попереднього разу його не було. Дав би він квіткарці чайові чи не дав, це так чи інак призвело б до якихось наслідків — наслідків, у минулій версії століття відсутніх. Будь-який його порух міг спричинити наслідки, передбачити які наперед не зумів би ніхто.

Тепер треба рухатися далі.

Принаймні про страшну безупинну тривогу, пов’язану з «ефектом метелика», можна забути. Історія рушила у новому напрямі, і віднині майбутнє для нього вповите таким самим мороком, як і для всіх решта.

Стентон пройшов потягом до вагона-ресторану і замовив каву. За обідом треба буде випити вина, австрійського вина. Йому хотілося якось цю подію відзначити. Хотілося з кимось поділитися. Закричати на весь потяг: «Вчора я врятував світ!».

Хоч, як по правді, світу він ще, звісно, не врятував. Друга, значно складніша частина місії — ще попереду. Убити кайзера. На найближчі години, одначе, це завдання можна відсунути на задній план, принаймні, доки він дістанеться до Берліна. Та наразі — відкинутися на спинку сидіння, розслабитися і милуватися чудовими гористими краєвидами Боснії і Герцеговини, що пропливають за вікном.

У вагоні-ресторані був доволі широкий прохід зі столиками на чотири особи по один бік і на дві — по другий. Стентон сів за столик для двох, але потяг їхав напівпорожній, і за більшим столиком навпроти нікого не було. Якийсь час він навіть сидів у вагоні ледь не сам-один, аж доки позаду не зашарудів сатин і не війнуло парфумами. За секунду місце біля протилежного вікна зайняла жінка.

— Дякую, — мовила вона англійською офіціанту, який ішов слідом. — Ось тут буде чудово.

Ірландський акцент. Південь, околиці Корка, подумав Стентон, хоча, можливо, сьогочасні говірки настільки відмінні від майбутніх, що де вже тут бути певним.

— Чашечку кави я, звісно, візьму, — продовжувала жінка, — а от їсти поки що нічого не треба, дякую.

Вимова таки ірландська. І приємна. Є акценти, які просто звучать приязно, так завжди було і завжди буде, незалежно від того, у якому столітті їх чуєш.

Стентон удав, наче поглинутий своєю газетою, а тим часом нишком зиркнув через прохід. Був певний, що зробить це непомітно. Зрештою, стежити його навчали професійно. Якщо йому доручали вистежувати повстанців-фундаменталістів, то що‑що, а глянути крадькома на гарненьку жінку він таки зуміє.

У неї була книжка, і то не одна, а кілька, та ще й блокноти і олівці на додачу. Щоб мати де їх покласти, вона відсунула вбік столові прибори.

Стентонові захотілося з нею поговорити.

Вперше після того, як він опинився у двадцятому столітті, ба навіть уперше після загибелі дружини й дітей, йому запраглося товариства. Жіночого товариства. Можливо, так подіяло на нього відчуття полегші після успішного завершення першої частини місії.

А може, й те, що жінка за сусіднім столиком була доволі вродлива.

Гаразд, якщо не вродлива, то вельми ефектна. Гарненька — це визначення, мабуть, підійде найкраще. З-під капелюшка вибивалося світло-каштанове волосся, а очі були класичні ірландські — зелені, з ледь помітно загнутими донизу зовнішніми кутиками. Про такі очі кажуть — усміхнені, а от про так само загнуті кутики рота цього вже не скажеш. На носі й щоках прозирало ластовиння. Рот маленький; у ті часи, з яких прибув Стентон, його, певна річ, гарним не назвали б, адже тоді, хтозна й чому, жінкам подобалося напомповувати собі губи так, що вони робилися схожі на якісь безформні автомобільні шини. Зуби не ідеальні, як, зрештою, в усіх у 1914-му, але Стентонові це подобалося, бо додавало характеру.

І сіла вона навпроти нього, попри те, що вагон практично порожній.

Тут він притримав свої думки і втупився у газету.

Вона не сама обрала собі місце навпроти, її привів сюди офіціант. Так частенько роблять у ресторанах — розташовують відвідувачів купкою навіть тоді, коли вільних столиків не бракує, і часом це неабияк дратує.

Поза тим, яка взагалі різниця, де вона сидить?

Про що, до дідька, він думає?

Вже вдруге впродовж менш ніж доби його вабить жіноча краса. Першого разу це миттєво обернулося трагедією.

Та все ж Стентон іще раз зиркнув крадькома на ту жінку.

Їй десь під тридцять або трішки за тридцять. Не набагато молодша за нього. Подорожує сама. І має таке миле обличчя.

Стентон налив собі ще кави, відклав «Гералд» і спробував зосередитися на німецькомовній газеті. Він же на завданні, у нього місія, і думати про дівчат не повинен. Та й узагалі, він у жалобі після смерті дружини. Все, жодних більше поглядів.

І тут жінка заговорила.

— Ну, і що ж ви думаєте? — ні сіло ні впало спитала вона.

Стентон підвів очі й озирнувся: мабуть, у ресторані саме з’явився якийсь її супутник.

— Та ні, я до вас, — озвалася вона знову, дивлячись, без сумніву, на нього. — Мені цікаво, що ви думаєте.

Такий співучий, дуже виразний акцент. Хтозна, може, вона навіть трохи ним хизується. Адже у ці часи гарно вбрана жінка, яка може дозволити собі мандрувати першим класом, мала б отримати несумісне з таким-от просторіччям виховання.

— Даруйте? — перепитав він. — Думаю про що?

— Про мене, звісно, — сказала жінка. — Чи, може, ви думали про щось інше, відколи я тут сиджу?

— Я… е-е… — геть сторопів Стентон. Він був чоловіком вродливим і до уваги з боку жіноцтва давно звик, проте не пригадував, щоб навіть у двадцять першому столітті його зачіпали отак відверто. А у часи, коли жінки з незнайомими чоловіками у публічних місцях не заговорювали взагалі, такого не сподівався й поготів. — Запевняю вас, міс…

— Ой, та не заперечуйте і не робіть з мене дурепу, — мовила вона. — Будьте справжнім джентльменом і просто визнайте це, гаразд?

Стентон пробував на якусь відповідь знайтися, але був зовсім спантеличений і зрештою сказав:

— Не може бути, щоб ви спіймали мій погляд.

— То він таки був, той погляд? — напівкомічно нахмурилася вона, наче прокурор, який угледів неточність у показах свідків.

— Я цього не кажу, аж ніяк. Кажу лише, що спіймати мого погляду ви не могли. Будьте справжньою леді й просто визнайте це, гаразд?

Жінка усміхнулася, а очі у неї вже майже сміялися.

— Ех, — зітхнула вона, — от бути справжньою леді у мене ніколи добре не виходило.

— То ви визнаєте, що мого погляду не спіймали?

— А я не казала, що спіймала. Я казала, що ви дивилися. Хіба ні?

Стентон розумів, що заперечувати безглуздо.

— Ну, хіба що трішки.

— Гаразд, тоді почнімо спочатку. І що ви думали?

Тепер уже він розгубився остаточно.

— Ну… а звідки ви знаєте, що я дивився, якщо погляду не піймали?

— Я вас прошу, містере…

— Стентон.

— Містере Стентон, навряд чи самотній жінці у потягу треба аж так знатися на людській природі, аби здогадатися, що самотній чоловік навпроти спробує крадькома на неї зиркнути. Я ж не кажу, що вам тільки це й у голові було. Можливо, я вас узагалі не зацікавила. Може, ви лише мимохідь подумали собі: «Ет, шкода, що вона не білявка, як ті віденські красуньки». Але щось же ви таки подумали.

Вона не зводила з нього погляду, й очі на обрамленому пишними світло-каштановими пасмами обличчі спалахували мерехтливими смарагдами з-під ледь-ледь припухлих повік.

— Гаразд, — визнав урешті-решт він, — я й справді думав про вас, відколи ви тут з’явилися. А щодо думок, то… звісно, це не моя справа, але я думав, що ви дуже… мила.

— Мила?

— Так. Дуже.

— А чому це не ваша справа? Чудова думка, як на мене.

— Ну, розумієте… леді сама в потягу і…

— О так, звісно, ви ж не знали, що я ніяка не леді, правда? Сказати вам, що подумала я?

— Гм, авжеж, було б чудово.

— Добре. Насамперед я теж подумала, що ви доволі симпатичний. Але лише з цієї причини я б до вас не заговорила. Вродливих чоловіків у світі набагато більше, ніж цікавих, чоловіки, які поєднують у собі обидві ці риси, трапляються ще рідше, а зустріти такого, коли сидиш сама у потягу і їхати ще не одну годину — це вже справжнє диво. До речі, мене звуть Бернадет Бердетт.

— Дуже приємно познайомитися, місс Бердетт, — сказав Стентон. — А чому ви подумали, що я можу бути цікавий?

У задумі вона легенько наморщила носика.

— Ну… у вас цікаве обличчя, але це враження може бути оманливим. Головно, мабуть, через газети. Не може ж чоловік, здатний з власної волі читати новини двома мовами, бути цілковитим занудою, правда? Особливо військовий. Військові, судячи з мого досвіду, зазвичай особливим розумом не відзначаються. Принаймні про товаришів мого брата цього не скажеш. Чи про нього самого, якщо вже на те пішло.

— А яким чудом ви дізналися, що я військовий?

— Ой, та по поставі, напевно. І замовлення ви робили так, знаєте, по-військовому.

— Замовлення? Хочете сказати, ви…

— Так, я тут уже давненько, сиділа он там, у кінці вагона. Просто попросила офіціанта пересадити мене сюди.

Стентон спробував оцінити ситуацію. Що, власне, відбувається? Вона до нього клеїться? А у 1914-му дівчата взагалі клеїлися самі до хлопців? На якусь божевільну мить йому прийшла до голови геть уже безглузда думка: ану ж вона за ним стежить? Таємнича шпигунка, яка знає про його місію і тому й опинилася у цьому потягу. Та ні, такого бути не може. Мабуть, їй і справді закортіло поговорити.

Власне, він абсолютно не проти.

— Може, я пересяду до вас? — запитав Стентон. — Ми могли б навіть разом пообідати.

— Боюсь, не все так просто, — відказала вона. — Залежить від того, чи пройдете ви перевірку.

— Перевірку?

— Якої ви думки про виборче право для жінок?

Звісно ж, можна було й здогадатися. На початку літа 1914-го року в головах у схильних до вільнодумства жінок гвіздком стриміло одне-єдине питання.

— Обідати з чоловіком, який не вважає мене рівним собі членом суспільства, я не буду. Таке у мене залізне правило.

Цього разу палку можна й дещо перегнути, вирішив Стентон.

— Як на мене, те, що всюди у світі жінок позбавляють права голосу… — почав він.

— Всюди, крім славної, чудової Нової Зеландії, — перебила його вона.

— Всюди, крім, як ви кажете, Нової Зеландії… так от, це факт абсолютно ненормальний, абсурдний, ідіотський і глибоко аморальний, факт, якому немає жодного виправдання. Ось таке моє ставлення до питання про виборче право для жінок, міс Бердетт.

— У такому разі, гадаю, ми просто мусимо разом пообідати, — мовила вона. — І я була б вдячна, якби ви звали мене Бернадет.

— Врешті-решт, — додав Стентон, — жінки ж теж тримають половину неба.

— Господи, — аж рота роззявила вона, — таких прекрасних слів я ще в житті ні від кого не чула, а тим більше від чоловіка. Зовіть мене Берні.