Знову й знову

25

Зацитувавши Мао Цзедуна, Стентон усвідомлював, що, власне кажучи, фліртує; сідаючи навпроти Берні Бердетт, дивувався сам собі і не знав, що й думати, адже буквально напередодні навіть уявити не міг, що з ним ще коли-небудь відбуватиметься щось подібне.

— Замовимо ще кави? — запитала вона.

— Хіба що ви, — відповів він. — Я вже нею по горло залився.

— Залився… по горло? — дещо спантеличено перепитала дівчина.

— О, та це такий армійський вислів. Означає: напився вдосталь.

— А, зрозуміло. Тоді я теж не буду. Можна випити по коктейлю, як гадаєте? Все одно ж робити тут нічого, тільки сидіти. Коктейлі нині в моді, правда? Вам вони до вподоби?

— Певно. Коктейлі — це круто.

Не встигли ще ці слова злетіти з язика, як Стентон уже відчув, наскільки недоречно прозвучали вони на тлі характерної для цього століття мови, от наче хтось узяв і в сковорідку закалатав у залі філармонії. Залився по горло? Круто? З якої це радості він заговорив раптом, ніби підліток з двадцять першого століття?

— Круто? — знову розгубилася вона.

Розгублений вираз обличчя, правда, робив її ще милішою. Посеред чола, над самим носом, з’являлася ледь помітна зморшка.

— Даруйте, знову казарменний жаргон, — вибачився Стентон. — Звичайно, коктейлі мені до вподоби, особливо сухі.

— А я люблю солодкі, з вишнею чи гранатом або з темним вермутом. Ви чули про «Мангеттен»? Я тільки нещодавно його для себе відкрила.

— Так, чув. Хоча якщо вже змішувати, то я волію мартіні.

— Ну, мушу сказати, так набагато краще.

— Що краще? — не зрозумів Стентон.

— Краще, коли ви посміхаєтеся. Бо перше вигляд у вас був страшенно серйозний.

— Невже?

— Еге ж, коли ви читали ті свої газети. Я помітила. Ну, тоді, знаєте, коли ви на мене не дивилися. Я теж, звісно, на вас не дивилася, але ви весь час супились. Я ще подумала собі, що ви, мабуть, дуже суворий.

— Та ні, яке там, я не суворий. Напевне, просто газети були нудні, от я й…

— А я, виходить, не нудна.

— Ні. Про вас, звісно, такого не скажеш.

Стентон усміхався і відчував це. Відчував, як працюють м’язи на щоках біля кутиків рота; після того, як загинула його сім’я, роботи у них було зовсім мало.

Мені добре, подумав він.

Коли востаннє так було?

Дуже давно. І тут, сидячи у вагоні експреса Сараєво-Загреб — потяга на паровій тязі — навпроти привабливої суфражистки у вузькій фіолетовій спідниці і в солом’яному капелюшку зі стрічкою відповідного кольору, Стентон усвідомив нараз усю романтичність цієї ситуації. Надворі 1914-й, у голові потяга чмихає паровоз, він у товаристві гарненької дівчини їде до Відня. Звучить, наче приємний сон, а проте діється насправді.

Та чи правильно це — тішитися? Може, це зрада?

— Ну от, ви знову супитеся, — мовила Бернадет. — Я вже нудна?

— Ні! — аж дещо заголосно вигукнув він. — Яке там! Тобто, хочу сказати, однозначно — ні.

— Добре.

Що подумала б Кессі?

Але ж нічого вона не подумає; він любив її усім серцем, але то було в іншому всесвіті.

— То що, — сказав Стентон, — почнімо з вас. Викладайте свою історію.

— Викладати свою історію? Який гарний вислів. І навряд чи армійський. Маєте на увазі, від самого початку?

— Ну, так, звісно. Хоч як по правді, я про те, чому ви їдете до Загреба.

— До Відня, — поправила його Бернадет. — Через Загреб до Відня.

— Он як? Я теж їду до Відня.

— Ну, і хіба ж це не удача, що ми розговорились?

На мить їхні погляди зустрілись.

— Я так ніби трохи мандрую, — повела далі вона. — Поїхала торік до Угорщини на сьомий конгрес Міжнародного альянсу за виборче право жінок, його проводили у Будапешті. Можливо, ви про це чули.

— Боюсь, не чув, але звучить крутезно.

— Крутезно?

— Тобто вражаюче, — Стентон нараз гостро усвідомив, що це у нього перша більш-менш тривала розмова відтоді, як місяць тому він викрив зраду МакКласкі. Давалася взнаки відсутність практики, а тут ще й інше століття. — Це мало бути вражаюче.

— Так і було. Надзвичайно. У Будапешті я пробула до минулого Великодня.

— Довгий конгрес. Було про що поговорити, еге ж?

— У мене там був… е-е… друг, — мовила Бернадет, і щоки у неї злегка порожевіли. — Ну, так чи так, минулого місяця я нарешті звідти поїхала, вирішила влаштувати собі невеликі вакації… хотілося втекти і від себе самої, і від усього іншого. То й подалася мандрувати античними місцями. Бачте, я їх вивчала у Трініті-коледжі.

— Трініті? Я вчився у Трініті.

— В Дубліні?

— Ні, в Кембриджі.

— Я так і подумала. Жінок туди, звісно, не приймають. Нехай, тим гірше для них, телепнів. У Дубліні жінки вчаться з 1904-го. Я була однією з перших. Вам же ніколи й на думку не спало б, що Дублін виявиться прогресивнішим за Кембридж, правда? Тепер там шістнадцять відсотків жінок. Непоганий поступ, еге? Залишилося ще якихось тридцять чотири. Тож останні два місяці я їздила собі туди-сюди по Греції та Криті, а тепер повертаюся назад, щоб знову долучитися до боротьби на обидвох фронтах.

— Обидвох?

— Очевидно. Виборче право для жінок і незалежність для Ірландії. За що ж іще у нас боротися?

Два велетенські камені спотикання у Британії останнього десятиліття, які вічно бовваніли над головою і загрожували врешті-решт розчавити країну вщент. Дійсно, за що ж іще боротися? Жодних інших фронтів на обрії. Не тепер, коли вже настало 29-те червня, а ерцгерцог Франц Фердинанд — живий-здоровий. Британія могла й далі боротися сама з собою.

— То ви з феніїв? — запитав Стентон. — А мені здавалося, ви казали, що у вас брат — військовий.

— Так і є. Ми не спілкуємося.

— Але ж зі мною ви спілкуєтеся.

— Я не фанатичка і не зневажаю військових тільки за те, що вони — військові. З братом я не спілкуюся, бо він за Карсона й ольстерців. У мене в сім’ї взагалі всі, крім мене, — запеклі юніоністи. Я ні з ким із них не спілкуюся.

— Але ж ви з Південної Ірландії, правда?

— Так, але ми не ірландці, ми колоністи. Властиво, безпосередньо з Ірландії не походимо, проте великою мірою нею володіємо. По суті, ми англійці і ще з часів Кромвеля займаємо чималу частину графства Віклоу. У будь-якому разі, я там виросла і тому вважаю себе ірландкою.

— Настільки, що й говорите вже по-тамтешньому?

Дражнив він її цілком свідомо, бо хотів ще раз побачити, як вона заливається рум’янцем. Був абсолютно впевнений, що жодні англо-ірландські землевласники з таким явним ірландським акцентом ніколи не розмовляли б, і хоч у якій школі для дівчат училася Бернадет Бердетт, цю говірку з неї там неминуче витравили б.

— Ну, гаразд, — визнала вона, — спочатку я справді говорила так навмисне, щоб посердити своїх, вони відразу ставали злі, мов оси. А потім звикла і говорю вже цілком машинально. Мені це личить.

— Ваша правда.

Вони погомоніли трохи про ірландське питання і, зокрема, про Ольстер. За рік до того Британія опинилася через це питання на порозі громадянської війни, і загроза ще не минула. Бернадет, певна річ, спокійно говорити на цю тему не могла.

— Теревенять про відданість короні та й теревенять, — сердито сказала вона, — але коли мова заходить про дотримання законів корони з боку Ольстеру, то плювати вони хотіли на якусь там відданість. Про яку демократію можна говорити, якщо люди готові дотримуватися тільки тих законів, які їм підходять?

— Гаразд, а як же тоді суфражистки? — поцікавився Стентон. — Ваша кампанія громадянської непокори і прямої дії? Хіба це не те саме? Хіба ви не піднімаєте зброю проти закону, бо він вам не до вподоби?

— Кампанія громадянської непокори і прямої дії, — повторила Бернадет, повільно вимовляючи слова. — Гарно сказано, треба собі записати. А ви, бачу, вмієте добирати слова. Ну, і якщо вже запитуєте, то ні, це зовсім не те саме. Ми ж не підбурюємо армію до бунту, правда? Закликати до, як ви кажете, громадянської непокори — це далеко не те саме, що вводити серед ночі сто тисяч озброєних людей і пробувати розпочати громадянську війну. Та ще важливіше… я думала, ми збираємося випити по коктейлю.

Стентон засміявся і підкликав офіціанта, а тоді замовив «Мангеттен» та джин з мартіні й попросив обіднє меню.

— Дозвольте вас пригостити, — сказав він. — Я наполягаю.

— Можете собі наполягати, скільки завгодно, — відповіла вона, — але в ресторанах із незнайомими чоловіками я плачу за себе сама. Ми попросимо окремі рахунки, і я випишу чек. Якщо вам так хочеться почуватися справжнім чоловіком, то можете дати на чай. Мій гаманець у багажі, а монет у кишенях я не ношу ніколи. Вони розтягують тканину і просто нищать силует.

Тим часом повернувся офіціант з меню у руках.

— Хочете вірте, хочете ні, — мовив Стентон, — але, як на мене, у боротьбі за жіночі права ви переможете. Я справді так думаю.

— Наразі щось не схоже, — похмуро відказала Бернадет. — Половина моїх подруг у в’язниці оголосили голодування, а Асквіт, свинота така, навіть у вус не дує. Таке враження, що вони там сидять і вичікують, доки ми всі або геть повибиваємося з сил, або просто повимираємо.

— Ну, можу лише сказати, що переконаний: право голосувати ви здобудете, і то набагато скоріше, ніж сподіваєтеся.

— Справді? Ви так думаєте?

— Так, думаю, і ще дещо вам скажу: не мине й десяти років, як жінку оберуть до парламенту, і ще у цьому столітті жінка стане прем’єр-міністром.

Бернадет розсміялася, та видно було, що цими словами він неабияк її потішив.

— І звідки ж вам усе це відомо, хотіла б я знати?

Стентон мав уже намір приголомшити її упевненим пророцтвом: у промисловому виробництві жінки, мовляв, уже невдовзі працюватимуть нарівні з чоловіками. У попередній версії століття це мало статися за якихось два роки; на той час жінки зароблятимуть собі право голосу та рівноправність кожною забитою заклепкою і кожним виробленим літаком.

Утім, для цього потрібна була війна. Вельми масштабна війна. Та сама війна, яку він мав твердий намір відвернути.

— Хтозна, — лише знизав плечима Стентон. — Просто мені здається, що так має бути, оце й усе.

— Якщо вже мріяти, то сміливо, правда? — сказала вона. — Ну, ви собі помрійте, а мені час припудрити носик.

Доки Бернадет була у вбиральні, Стентон обмірковував один дещо бентежний висновок: якщо його місія виявиться успішною, емансипація жінок неминуче відбуватиметься темпом значно повільнішим. Суфражистки почали боротьбу у 1905-му і поки що не досягнули абсолютно нічого. Кардинально правила гри змінила Велика війна і тільки Велика війна. Про це професорка МакКласкі, схоже, не подумала.

Офіціант приніс коктейлі і прийняв замовлення на обід. До якості й смаку їжі — принаймні дорогої — у 1914-му Стентон усе ще звикав.

Вона смакувала зовсім інакше, набагато ліпше за все, що йому доводилося куштувати у своєму столітті. Іноді виявлялася дещо грубшою, але все одно кращою; смаки немов ожили.

Раніше він, таке враження, бачив їжу лиш у чорно-білому спектрі, а тепер вона раптом уперше заграла всіма кольорами.

— Може, вип’ємо вина? — запитав Стентон.

— Звичайно, — відповіла Бернадет. — Для сміливості.

І на цих словах знову глянула йому просто у вічі.

— Ну, але досить уже все про мене та про мене, — добряче ковтнувши свого «Мангеттену», додала вона. — Перейдімо до вас?

Хороше запитання. Отже, до нього?

І, на диво, вона захопила його зненацька. Хоча, як по правді, не мала б, адже рано чи пізно запитання такого штибу все одно мусило прозвучати. Просто після чотирьох тижнів суцільної мовчанки, коли у нього не було нагоди порозмовляти по-справжньому з жодною живою душею, він виявився до цього банально неготовим. Зрештою, ще й раніше, після смерті Кессі, Стентон украй рідко спілкувався з кимось, окрім МакКласкі, а на особисті теми вони майже не говорили.

Він так звик уже жити в емоційній ізоляції і нікому про себе не розповідати, що тут аж розгубився і не знав, з чого й почати. Насилу пригадав легенду, яку підготували для нього хроносити.

— Ну… я з колоній. З Австралії.

— Як цікаво! З Сіднея чи з Мельбурна?

— Ні те, ні інше. Із західних окраїн — із Перта. Глухий закуток навіть за тамтешніми мірками.

На Перті, власне, й зупинилися через його ізольованість. Менше шансів зустріти когось, хто з тими краями обізнаний або має там знайомих. Крім того, це добре пояснювало Стентонову відлюдкуватість. Адже Перт урешті-решт — найвідлюдніше місто у світі.

— Замолоду служив в армії, — додав він. Військову сторінку в його життєписі вирішили зберегти з тих міркувань, що брехня із вкрапленнями правди завжди видається вірогіднішою.

— А де служили? — поцікавилася Бернадет.

— У Пакистані… тобто у Північній Індії, і трохи в Афганістані.

— Заворожує… це там, де такі широченні пасма вигорілої під сонцем, аж червоної землі і більше нічого?

— Еге ж, якось так.

— А ваша сім’я?

— Рудокопи. Рудники, правда, золоті, тому-то я й можу дозволити собі валандатися туди-сюди у вагоні першого класу.

— Здається, життя у вас аж ніяк не нудне, — зауважила Бернадет. — А чому ви взагалі «валандаєтеся туди-сюди»? Що робить австралійський рудокоп у потягу в Боснії?

І що ж на це сказати? Його легенда годилася хіба що для легкої розмови на загальні теми, не більше. Він ані гадки не мав, що відчуватиме ще коли-небудь потребу вступити в якісь тісніші стосунки. Не надто розважливо з його боку, звісно, йому ж тільки тридцять шість, попереду ще довге життя і рано чи пізно нагода для довірливішої розмови з кимось трапиться. І от, схоже, таки трапилася — не пізно, а доволі-таки рано.

Він балакає собі за обідом з привабливою жінкою. За таких обставин про співрозмовника, який тобі до вподоби, зазвичай кортить дізнатися трохи більше.

Гаразд, але ж направду, що тут сказати? Хто він і звідки, розповідати не можна. Проте й брехати — не діло. Бернадет йому подобалася, з нею було приємно і хотілося чимось поділитися, розповісти щось про себе справжнього.

— Ну, добре, — почав він, — тільки не варто через це хандрити… тобто сумувати. Але, гадаю, вам треба знати: найважливіше про мене — це те, що я мав дружину і двох дітей.

— О Боже, але чому «мав»?

— Бо більше не маю. Вони загинули, всі троє, в автокатастрофі рік тому.

Схоже, саме це й треба було їй сказати. Найважливіше про нього. Не про мандрівку у часі, з іншого століття, а про кохання до Кессі, про любов до Тесси й Білла і про те, що він їх утратив.

— Ех, — озвалася Бернадет, — так прикро це чути… я так вам співчуваю…

— Послухайте… Берні, — повів далі Стентон, — я тужу ось уже рік. День і ніч мене поглинає жорстока й ненажерлива туга — поглинає і все ніяк не поглине. Та їх уже немає, а я — ось тут, перед вами. І доки ми оце розмовляли, я на хвилю уявив собі, ніби я — не найсамотніший на світі чоловік. Уявив, ніби можу просто сидіти і балакати, не відчуваючи… ну, тобто без усього цього, так би мовити, емоційного багажу…

На очах у неї забриніли сльози.

— Емоційного багажу? — прошепотіла вона. — Ну, ви таки вмієте підбирати слова, це просто дивовижно…

— Так чи інак, я це до того, що, може, поговорімо ще трохи про вас, якщо ви не проти? Мені направду цікаво.

— Що ж, — мовила Бернадет, промокаючи носовичком очі, — тоді вам трапилася якраз та дівчина, що треба, бо говорити про себе я люблю так, що просто страх.

І вона говорила, говорила за всіма трьома стравами і пляшкою вина. Розповідала про своє дитинство, про захоплення фемінізмом і про мандрівку до Греції. Про час, проведений у Будапешті, намагалася не згадувати; Стентон не сумнівався, що там їй розбили серце, а тому змінив тему і перевів розмову на події, що розгорталися напередодні у Сараєві.

— Наше щастя, що тим сербам не пощастило, — сказала Бернадет. — Бог його зна, яка колотнеча почалася б інакше в Європі. Бо ж очевидно, що австрійцям тільки привід дай відкусити шматок Сербії, а німці їх ще й під’юджують.

— А ви знаєтеся на геополітиці, — зауважив Стентон.

— На геополітиці?

— На… е-е… міжнародних відносинах.

— Ну, не конче бути Бісмарком, щоб побачити, як нині лягають карти. Росія заступилася би за сербів, це змусило би втрутитися французів — і все, прошу дуже. Нам, треба розуміти, справді дуже пощастило, що той стрілець схибив і вбив натомість свого. Якби виявився вправнішим, то вже сьогодні зранку над Європою нависла б цілком реальна загроза війни.

— Чиста правда.

— Дивно, що він отак узяв і зник, — задумливо вела далі Бернадет. — Решту ж затримали. Схопили п’ятьох, та ще один убитий. Що там писали в газетах? Високий, понад шість футів зростом, так? Вуса і бакенбарди. Тридцять з лишком років. Таж він — як чиряк на долоні, не проминеш. Усі інші супроти нього — просто здихлі якісь, діти та й годі. Тому хлопчиськові Принципу, якого застрелили, було всього дев’ятнадцять. Такого височенного серба ж, напевно, і вистежити не складно.

— Звісно, але на серба він перетворюється тільки тоді, коли розтуляє рот. А так — звичайнісінький високий чоловік з вусами. Це може бути хто завгодно, от хоча б я.

— Не думаю.

— Чому ні?

— Щось мені підказує, що ви не схибили б.

За такою балачкою час спливав непомітно, і вже невдовзі їхній потяг в’їжджав на загребський вокзал.

— То що, — мовила, підводячись, Бернадет, — тепер нам обом треба пересісти на віденський експрес, але ваша допомога мені не потрібна.

— Справді?

— Так. Більше того, я не думаю, що нам варто й далі сидіти у потягу разом.

— Овва, — протягнув Стентон, навіть не намагаючись приховати розчарування в голосі. — А я сподівався, що…

— Розумієте, просто я не хотіла б вас утомити, — продовжувала Бернадет. — Таке часом буває. Я доволі настирлива.

— Я б не сказав.

— Також треба враховувати ймовірність того, що і ви можете мене втомити.

— Що ж, принаймні відверто.

— Слухайте, Г’ю… Ми чудово провели разом годин п’ять, не менше. Тепер нам треба буде просидіти півтори години в залі очікування тут, у Загребі, а потім ще пів дня у потягу до Відня, туди ми прибудемо доволі пізно. Вкупі виходить десь біля двадцяти годин, що для людей, які щойно познайомилися, таки немало. Бачите, мені хотілося б, щоб у нас лишилося ще про що розмовляти, бо…

— Бо що?

Бернадет знову почервоніла, цього разу сильніше, ніж перше. Молочно-білі щоки аж спаленіли. Вона глибоко вдихнула і мовила:

— Гаразд. Значить, так… До Відня ми прибудемо ввечері, після десятої, і нам обидвом треба буде знайти собі готель. То я й подумала, що буде набагато зручніше й економніше взяти один номер на двох. Ну от. Я це сказала. Що думаєте?

На відповідь Стентон не знайшовся, бо геть отетерів. Розумів, що, суто теоретично, ситуація могла розвиватися в цьому напрямі. Чоловік і жінка, які пообідали вдвох і випили трохи вина, завжди можуть опинитися разом у ліжку. Але відвертість Бернадет реально його приголомшила. Це було дуже сміливо навіть за мірками 2024-го.

— Щиро кажучи, — квапливо повела далі Бернадет, — я думаю про це ще відтоді, як ви сказали оте про жінок, що тримають половину неба. Ніколи в житті не чула нічого бодай наполовину такого прекрасного чи правдивого. Чесне слово, я, певно, віддалася би будь-кому, хто це сказав. Навіть не такому милому.

Досі Стентон ніколи не мав причин бути вдячним товаришу Мао. Тепер така причина у нього з’явилася.